Вона кигиче чайкою над морем,
Підпадьомка перепілкою у полі,
В степу шугає яструбом, як горе
Ввірвалося у материнську долю.

Єдиного синочка-соколонька
Війна проклята у неї забрала,
Хоча була б невістка - мала б доньку
Та що таке бабуся - не пізнала.

Болить її душа та кровоточить,
Не аживає з часом в серці рана.
Що жінка від життя сьогодні хоче?
Щоб матері синочків не втрачали.

2020 р.

Тебе породили в Бедламі,
ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
своє і твоє волосся рвуть,
свої і твої кістки заламують,
і сльози купують, і сміх продають
у Бедламі.

Тебе смиряли уколами і рубахами –
для них: ти бішений;
тобі гормони давали жіночі,
щоб ти не збочив,
а ти просто дружив з каліками і бідолахами
і зі мною, коли я був помішаний.
Ми катались, катались на ламі
у Бедламі.

Ти один, хто не вірив,
що світ цей увесь є Бедлам.
Ти залазив на ґрати,
на люстри, на стелю, на небо.
Ти хотів возвести́ божевільню –
у звільнений храм;
Богом звільнений храм
нам, скаженим, був треба від тебе.

В ніч, коли ти прочах,
твоє ліжко ми винесли в хол,
і у кожного був на очах –
жах довічно лишаться в Бедламі,
у димах дімедролових
підбадьорив усіх мюзик-хол,
де пара́ліч юродивих
танцювальними звавсь номерами.

Було вити весільно нам,
радісно вити було.
У смугастих піжамах
метелики хворі літали.
Не на світло,
а в похорон світу цього́,
Де ми Бидлом Бедламовим стали.

Стали…
І стояли.
І не знали, куди тебе закопати.
Потім тіло ховали від медперсоналу,
і стали щодня по туалетах тебе
ховати-ховати,
і щоночі у холі тебе виставляли,
поки ти не зник,
поки тебе не вкрали
ті, із медперсоналу.

Співаймо ж, блаженну свою панахиду
за́вжди у Бедламі!
тільки у Бедламі!
Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
через тягучих дев’ять місяців
народжувати гниду
при Адамі.

1 червня 1994 р., Київ

Ти – поте́ря.
Ти – тетеря.
Ти не тямиш.
Прешся в двері.
Набридаєш вічно
зично і мімічно.
Лізеш, наче крокодил,
на маленький мій поді́л.

13 квітня 2004 р., Київ

Не треба, друже, сумувати
За отією, що пішла, –
Котра дала тобі багато
Надій, натхнення і тепла.
Бо я, зістарений, вже знаю
І маю право говорить,
Що блискавиця не сіяє,
А лиш спалахує на мить…
17.02.20

Славослів"я звитяг...
Смерть героя - усім еталон.
- хто поверне життя,
Що в одвічноминуле пішло?..
...не повернуться зні-
жені таїни серцетепла,
Поцілунки рясні
На коханих дівочих тілах...
При пологах не пла-
че дитя, по майбутньому дзвін...
...бо таки довела
Крізь пророчу кіптявину стін
Стежка слави туди,
Що зоветься повік забуттям...
Світ трухлявий. -Іди,
Ризикуючи власним життям!..
...чи не власним... Бо є
Розробивший під долю твою
Відповідний проєкт -
"ЦЕЙ ГЕРОЄМ ЗАГИНЕ В БОЮ"

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120021709804

Не зогледівсь - промайнула осінь,
Через тиждень зиму вхопить грець.
Я ж люблю тебе, мов курка просо
Чи як січку тлустий кабанець.

Лине з неба музика органна,
Всотую душею кожен звук.
Бо живу лише одним коханням,
А без нього зовсім не живу.

Люба, мила! Прокидайся! Здрастє!
Подивися - я уже нагий!
Рало оре видолинок страсті,
Пульс галопом скаче від жаги.

У моєї музи вічні гони,
Є для неї еротичний план...
Завесніла лірика любовна,
Попід руки в пущу повела.

16.02.2020 р.

Мухи на стелі, як зорі на небі
Виснуть. Та мухи не мріють про вись.
Мухам для щастя багато не треба,
Досить їм того, що з'їли колись.

Не зазіхають на нашу свободу,
Не зловтішаються в бідах чужих.
Скромні трудяги, що завжди з народом –
Треба у владу обрати таких.

Напередодні двадцятого року - дощі,
У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
На вішаку біля входу - мокрі плащі.

Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
Хочеш - до ранку, чи до наступної ночі,
Поки є час, бо далі візьмуться за нас.

Знову епоха свого добігає кінця,
Óбрази ніби знайомі, та дещо примарні -
Хто це у савані й масці із вати і марлі,
Що закриває нижню частину лиця?

Так переважно й буває в часи пандемій -
Все за каноном готичної літератури:
Очі блищать, піднімаєтється температура,
І екіпаж коло входу - ймовірно, мій.

Маска і гель-антисептик, причастя святе,
Руки помий і молись, покладайся на віру,
Адже сліпий і божественний коронавірус
Передається, як Слово, через етер.

Йду до дверей, з вішака знімаю пальто.
З неба вода, у Антарктиці тане крига,
А у кишені - з готелю поцуплена книга,
Та, у якій у кінці не вмирає ніхто.

І Небовиду Церква...Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув.

І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця -
Постукали до Божої Світлиці.

Буває часом , що лежу без сну
І думаю: чи стала я щаслива?
Чи мріялось колись, що досягну
Такої слави і такої сили?
Я - Роксолана. І моє ім’я
Відомо нині по усьому світу.
То може в славі маю щастя я ?
Не кожен може стати знаменитим.
Тим більше, що рабинею була
І неймовірний шлях цей подолала.
То може у свободі я знайшла
Те своє щастя, що його шукала?
А поряд мене мій коханий спить,
Якого я у цій чужині стріла.
То може це і є прекрасна мить,
Яка мене щасливою зробила?
Щаслива мати , бо дітей своїх
Я у коханні справжнім народила.
Колись султаном стане хтось із них.
Я про таке і мріяти не сміла.
А про багатство взагалі мовчу
Бо маю все, що тільки забажаю.
І рук в воді холодній не мочу,
Корів задля цього не доглядаю.
Я досягла в житті своїх вершин.
Оце і є , мабуть, те саме щастя.
Але весь час у глибині душі
Ще плаче тихо українка Настя.

Коли сніг мерехтів
з золотих обідків ліхтарів,
коли місяць, мов пані,
в тумані приховував на́спані зморшки,
й хтось тремтів од морозу
чи, може, в жароті горів, –
я присів біля когось на лаву
погрітися трошки.

Цей озноб – не зима,
а, напевне, самотність сама.
Ніздрі, ніби димар,
випускають цей пар безсловесно глибокий.
Я не мовлю до тебе,
бо очі – блакитний лиман,
по якому бурхливе благання
давно розпливлось на всі боки.

Я з твоєї кишені
дістану малесеньку книжечку сліз –
прогорта́ю, назад покладу,
не вкраду, а лише зачитаю
ті місця, де закладинки,
де перевернуто зміст,
ніби ми вже знайомі
та так, що я гори звертаю…

Ніч спиталася в мене –
о ко́трій годині піду?
Вітер холоду хутко нагнав
з берегів молодих льодовитих.
І в дрижанні твоєму я чув:
не пройти повз останню біду,
бо за нею – успіння
чи райдуги вуст оповитих.

Я цілую тебе відсьогодні
у стужу таку,
що льоди не вціліють,
а люди не вийдуть, не вгледять.
Тільки Бог пропливе
поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
а за Ним – у воскреслім танку
наші зорі кохання окреслять…

… блискавично самотність закреслять –
і скресне імла,
і збиратимуть подив
засніжені зорі зі сходу.
Ледве місто прокинеться тут,
ледь одкриються вулиці зла,
непомітна весна
нашу лаву оберне на човен –
і пустить на воду.

9–10 листопада 1996 р., Київ

Ковдра є, подушка, тепла спальня,
Сам від сала,, наче колобок.
На війну не хочу (це похвально),
Ліпше пописати про любов.

Хай натхнення б'є ключем до неба,
Шал чуттєвий в серці виграє.
Кулю в лоба? Нє, мені не треба!
Краще лист паперу, олів'є,

Курка, губці милої. Цицята
Вранці мну, удень та уночі.
А кохана - запашна троянда,
Піді мною ох і ах кричить.

Я - митець! Зриваюсь на ридання
Як побачу неба голубінь.
Не життя - солодкий мед! Нірвана!
А зольдат нехай іде у бій

І за мене повоює ловко
Та оросить кровію межу.
Чом на мене вирячився вовком?
Я про нього віршик напишу.

16.01.2020 р.

Барвінку листячко зелене
З-під снігу визирає,
Давно-давно чека на мене
Хатина в лісі скраю.

Тут я росла, зустріла юність,
Спроби перші пера.
Нині вона дивиться сумно
І вікна-очі витира

Їй вітер, змахує сльозу,
Ніхтоне чує ті плачі,
Лиш блискавиця у грозу
Загляне в шибку уночі.

В кожнім селі таких хатинок
Стоїть тепер немало
І тільки гарний спів пташиний
Всіх їх розвеселяє.

2020 р.

Ішла до тебе все життя крізь сон,
пустельну спеку, зливу, хуртовину,
щоб мрію відшукати голубину
із пліч огуди скинути хітон,
серцями тріпотіти в унісон.

На станції осіньої пори,
в казкову таїну білет придбала.
На денці кришталевого бокала
перлина щастя ніжністю зорить,
пригублюю і котиться з гори

у озеро душі, блаженства чар,
шампанським піниться, шумить у скронях.
Перед очима миготять вагони...
вантажиться дорожній інвентар.
Колеса  стукотять... Orevoir*!

Мій потяг відправляється і я
рушаю в подорож завдовжки в рОки.
Де править всесвітом  її високість -
Любов!  Де хвилі срібна течія
плекає на губах твоє ім'я.

Малиновий букетик хризантем,
за обрієм незвідане, незнане.
До тебе ніби вперше і останнє
на крилах мчу в омріяний едем.
Люблю... люблю...
je t'aime...je t'aime, je t'aime...**.

оrevoir* - допобачення!
je t'aime** -  я люблю тебе

16.02.2020р.

 
На літньому світанні, юнаком
Пульсацію життя свого почув
Уперше я – коли губилась крізь
Одвертіші захоплення любов
Я прокидавсь потрохи і вимога
Злиття основ у нероз’ємну суміш
Настирливішала із миті в мить
Блаженство – лук натягнутий буття
Я осереддя світла, джерело
Котре струмує пристрастю, в яке
Вертає всяка пристрасть, з багатьох
Порогів, знов зібравшися у спіл
Чи знали, дивлячись на мене –
Ви, очевидці – був я той
Сновида, що себе зустрів сперш там
На вечері відраднім? Чи зійшов
На вас ласкавий страх від збудження?
Занурений у келихи медові
Я духмянів і колисався цвіт
Серпанком золотим. Себе джереллям
Було пручання ніжне, все лилось
Крізь мене й понад, ледь мене здіймавши
Коли до приймочки пилок потрапив
Був поцілунок по застіллю тім
Я злився у зворотний свій потік –
Враз блискавка – тоді я ворухнувся
Нитки тендітні й келих похитнувши
Віддав ураз я, ствердившися сам
Земні чуття на спожиття думкам
Ще я не зрів, та мерехтіли зорі
Крізь сутності моєї непрозорість
Все звіддалік, блукаючи крізь пута
Відлунь часів колишніх і майбутніх
З любові, туги, здогадів явившись
Був ріст свідомості немов політ
Лиш тільки спалахнула в мені хіть
Той час пізнав я біль якнайгостріший
Буяє світ за пагорбом привітним
Слова пророка – крила, повні вітру
Вже не окремість щодо Гайнріха й Матільди
Котрі з’єднались в образ обопільний
Як народився та сягнув я неба
Завершились із тим шляхи земні
В спасенну перетворюючу мить
Настав для часу відтепер занепад
Що позичав, прохає поверніть


Новий розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом скутих
Анікому не явлене майбутнє
Вчорашній дім, обридлий вам
Віднині незвичайний храм
›Спільне у всім & все у Спільнім
Божий лик у камені й зіллі
Божий дух у людях & звірах
Хай всякий розум у це повірить
Час із простором у негаразді
І майбуття минулим провадить‹
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Іде прагрá всіх природних сил
& Слухаються могутніх слів
Всесвітній предковічний дух
Обертаючись, розквіта навкруг
Всяке мусить привітне стріти
І через нього проростати й зріти
Всякого в будь-чим явний слід
І спрага, з будь-чим іншим зустрівшись
Улитися у самий глиб
Знаходить іншу посутності свіжість
І сотні дум до зринаючих діб
Є світом сон & сном є світ
Але за вірою час на діла
Із далечі, де непрозірна мла
Пензля у фантазії взяти
Нитки за її велінням сплітати
Там заштрихувати, тут розмалювати
В чаду магічному згинуть нарешті –
Туга & хіть, життя & смерть, у
Якнайінтимнішій симпатії –
Ті, хто любов найвищу ствердять
Не зціляться від ран її
З болем зірвати пов’язь прагнуть
Що зір їх внутрішній хистить
Й самотнім найвірніший стане
Щоб морок світу відпустив
& Плоть розчиниться на сльози
Труною світ цей обернеться
До неї, у гіркій знемозі
Впаде, мов попіл долу, серце




 

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

Що ж ви лякали, що боліти має?
Ну, а воно нітрішки не болить.
Так, може, зовсім трохи сіль щипає
Та кров лоскоче – по ногах біжить.
Я ж говорив, що смерті не боюся
І не лякаюсь цих наївних мук.
Здирайте шкуру, а я посміюся
З невправних і манірних ваших рук.
Ви цим мене хотіли залякати?
Та я ще більші муки пережив,
Коли народу довелось страждати,
А я тим часом вам-панам служив.
Хіба ці муки з тими порівняти?.
Деріть, деріть, хай Бог поможе вам.
Я знаю, за що маю помирати
І я цей шлях для себе вибрав сам.
Одне жалкую – мало вас потішив
І мало крові вашої пустив.
Ви не втомились? Ну те, веселіше,
Як вам той кнур годований велів.
Вам моїх сліз побачити не вдасться,
І стогону мого вам не почуть.
Не подарую я такого щастя
Хай хоч із мене шкіру всю здеруть.

Бреши. Бреши
Без міри і без ліку
І без царя
В убогій голові.
То матимеш
Пошану превелику
В брехливій,
Здеґрадованій Москві.

В лобі заіржавів глузду вентиль?
Власні твори - згустки маячні?
Ляж і почитай віршатка в неті
Під чайок і тістечка смачні.

Надокучить - то іди кохатись,
Бо додавить мряка у мислях.
А мені ( пардон!) - пора із хати
Бігти на роботу. Вуаля!

Не утік? У чаті ще присутній?
Я тебе сатирою не вбив?
Сонмища талановитих трутів
Від безділля чухають лоби

І шукають поміж буквиць смисли...
А якщо тих смислів і нема?
Є такий в народу гарний вислів:
"Той хто пише - вижив із ума".

Так чого сидиш і це читаєш,
Трусиш сльози в чай із бороди?
В пелені жони скарбниця таєн,
Стиглі перса - істини плоди.

Для мужів забавки треба інші:
Вила, дриль, сокира, молоток.
Ну, а діви хай шкрябочуть вірші,
Їм потрібен лірики медок.

16.02.2020 р.

В хуртовинову ніч,
напростець,
в чистім полі
не видно дороги.
Снігокрутиця,
хай йому грець,
крутить білому
оленю роги.
Ледве стримує
віжки, дарма -
сила духу охиз -
центробіжна.
Цій білявці,
так личить зима,
і хутрянка з песця
білосніжна.
Із небесних
завій снігових,
божевільною мчить
на ґринджолах.
Стогін, видих,
прискорений вдих
зі свавільним
шаленством по колу.
Світу на перекір
заметіль -
алебастрова шкіра
обличчя.
Холод смерті,
агонії біль -
не дивися
хурделиці в вічі!
13.02.2020р.

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Надсадний рев моторів протинає
Південну ніч безжально раз у раз.
Аеропорт бо спокою не знає
Попри оцей нічний і сонний час.

На лавах люди втомлені поснули,
Мабуть їм сниться теплий рідний дім.
Мене ж і сни мої чомусь забули
Чужого всім у сонмищі людськім.

Хтось на посадку притьмом поспішає,
Хтось часу біг в чеканні підганя,
Лиш я нікуди геть не відлітаю,
Надокучає вся ця метушня.

Аби якусь годинку відпочити,
Адже назавтра так багато справ.
І де б ото зручніше примоститись,
Аби ніхто мене не зачіпав.

Назавтра знову – зустрічі й тривоги.
Вокзали і причали й кораблі,
І те щемливе відчуття дороги,
Що не життя без нього на землі.

1977-2020

В долині тиха рань туманна і легка,
І річки рукава прошиті очеретом.
Сидить Він на горі захоплений сюжетом,
І погляд,мов магніт й окрилена рука
Змальовує тонкі,ледь-ледь помітні,грані.
А спалахи Зорі,як вістря від рапір.
З пологих берегів до річки сходять лані,
І так пасує їм,тендітним,велич гір.
Між валунів сумних йде наричена вітру.
Замріяна зі сну.Хода її легка.
А Той,що на горі,розмішує палітру
І погляд,мов магніт й окрилена рука.

Чорне танго – рідкісне явище,
Коли танцювати запрошує
надприродна сила.

***

Колір блакитний – страчені мрії,
із ароматом
п’янким.
Колір червоний – зваблення сила,
де талісман –
рубін.

Колір зелений – посміх підступний,
щастя непевного
суть,
З’єднані разом – колір глибокий,
чорний, мов ніч,
плетуть...

Чорне танго надійно
таємницю сховає,
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми кружляємо разом
У солодкому болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Темно-блакитний, темно-червоний,
темно-зелений
шал…
Клятви, моління, наші прокльони -
вихор усе
змішав.

В чорному кольорі - щастя, загибель -
гідний кохання
знак,
Розкіш остання, пестощів квіти,
цього зректись –
ніяк…

Чорне танго надійно
таємницю сховає…
Жодна маска не знає,
хто візаві.
Ми палаємо разом
в чорнім полум’ї болю,
Ми знайомі з тобою,
Чи ми – чужі?

Ты проснулся в чужом кармане.
Значит выброшен был за борт…
Словно в неком одном романе -
Каждой нудной строке - аборт…
Ну и пусть, ну и пусть потеха -
Сколько их, сколько нас на дне?
Мы роднились не ради смеха,
Это первый прокол. Ты нем.
Где-то рядом второй и третий…
Свежий ветер. Метель метет.
А в кармане твой палец средний
Ищет выход, и он найдет…
15.02.2020

Лютий, темно і зимно,
В лобі - думка сумбурна...
Б'юсь горохом об стіну,
Тихим болем по струнах.

Де ж ви - червні та липні,
Юнь у травах та квітах...
Замальовує лик мій
Самота безпросвітна.

Повна старості бодня,
Подих Лети все ближче.
Скабка часу холодна
Угрузає у тишу.

Лабіринт в ожередах,
Напролом не проб'юся...
Впав у яму (не твердо),
Зверху - голос матусі.

Дала смерть мені ліки,-
Пульс відсутній, апное...
Розмикаю повіки -
Неня поруч, зі мною...

15.02.2020р.

Вигоди для себе не шукала,
За чужий рахунок не жила,
Від невдач своїх не горювала,
Від чужого успіху цвіла.
Хтось вважав святою,хтось – дурною
І про це відкрито говорив.
Та вона жила сама собою
І не надто дослухалась слів.

Нарікаються ночі безсонними...
Котяться небом дні...
В серці осені -
жовтії соняхи
Перший стрічають сніг...
Крилами білими, огортаючи -
Доля наперегін...
Будь мені небом непроминаючим,
Де не існує стін...
Будь мені сонцем,
безмір'ям космосу,
ніби, сам Бог велів...
Котиться Всесвіту дивоколесо -
не розібрати слів...

Ховайте, барди й королі,
мечі у піхвах, звуки в нотах –
у сатанинських зорельотах
нас теж сховало від Землі
та й понесло поміж сузір’їв,
домашніх – для викрадачів,
не лицарями верхогір’їв,
а просто купкою рабів
з печер, ущелин та низин.
Нас висмикнули після бою,
без обладунків і без зброї,
як віхті скошених рослин,
не знаючи земну затятість,
що із людських росте глибин,
здолавши технологій святість.
І от обшивки рве стеблин
відвага й впертість невмируща
вростає у комп’ютери:
підкорює все дужче й дужче
піратську техніку, а ми
стихією земних повстань
охоплюємо зорельоти
інопланетної голоти
й без зайвих філософувань
їх повертаємо до Сонця,
щоб захистити, врешті решт,
ратая і прапороносця
від жаху зоряних пожеж
і, ставши символом предтеч,
кібернетичними руками
здійняти над галактиками
людини переможний меч.

2020

… за невірну дощами розлуку,
За невиспані очі з портрета -
Розмовляв наодинці з фейсбуком
Корчив з себе писаку-поета…
А на відстані прілого Моря
Відчував, наближається досвід.
Якщо вистоїть, виживе в спорі -
То злетить Журавлем попід Осінь…
14.02.2020

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Мода не міняється
і юрба не кається,
у судах єднаються зрада і совок.
Дев’яносто п'ятою
йде колона ватою.
Зашивайте, братіє, рота на замок.
Волонтери, бійтеся!
Пугало комісії
на чолі дивізії їде на війну.
Буйна охоронниця
б’є, кого їй хочеться,
Буратіно мочиться? Слава сцикуну!
Як то любо-дорого!
Удає суворого:
очі в очі ворогу дивиться в упор,
із еміром снідає,
з папою обідає...
а тилами відає горе-прокурор.
Урку одубілого,
що за Сашу Білого
уникає цілого строку у тюрмі,
на жінок натравлює,
на героїв армії
пальцями показує...
Весело юрмі!
Ожила кацапія.
Нео-дипломатія
обіцяє Рашії нашої води.
Мода зеленішає,
Вова веселішає
і на вуха вішає локшини орди.
Українізація
чи колаборація?
І не знає нація, хто куди гребе.
Здати економіку
і країну Вовіку –
це і є у коміка варіанти Бе?


02/20

Вузька й терниста стежка на Парнас! –
таких немало чую теревенів.
З письменниками нині дисбаланс,
у спілці забагато просто… членів.

І сонце сяяло над нами,
І пахли веснами вітри, –
І світ увесь бринів піснями
Тієї славної пори,
Коли, закохані й щасливі,
Сором’язливі й молоді, –
Ми душі повнили жадливо
Теплом нелічених надій.
Усі смеркання і світання
Зливалися в єдине тло, –
П’янила молодість коханням
І краще часу не було…
14.02.20

Ти врятуй нас, Господи!
Розклади́ на ро́зклади!
О, Ісусе Христосе Божий!
Стережи нас миті кожної!
Зарахуй нам кожну хвилину!
Подаруй нам кожну годину!
Кожен день
хай додасть пісень!
Хай кожного місяця
сонцем щастя виситься!
Кожен рік!
Цілий вік!
Слава Тобі, Господи,
за священні ро́зклади!
За духовний наш багаж –
хвала Тобі, Боже наш!
Хвала як Отцю і Сину
з нас за ціле й за частину!
За життя й за землю пухом
хвала скрізь Святому Духу!
Слава хай воскресне
анґелам небесним
невідомим, звісним
і нині, і прісно!
І на ві́ки вічні
слава всім незвичним!

3 вересня 2004 р., Богдани

Тривожній Н.

Надія — це наймиліша мрія
Як віра, і любощі, дружба спіла

Сподіванки породжують чуття
Пильність затягує до смутку вбрання

За нею ззаду колихнеться чиясь рука
Стоятиму
Тремтливий, істеричний і жіночний
Я.

2020

Є зима? Де зима? Це зима!
Рукавами сніги розсипає.
Тихе озеро, синя ріка
Кришталеву габу одягає.
Біла ковдра укриє поля
І сади, і гаї, і діброви,
Де зима? Є зима? Ось зима,
Обирає природі обнови.
У снігу засинає земля,
Колискову їй вітер співає,
Усю силу вона до тепла
Під перину зимову ховає.
Ця холодна і чиста краса
Таїною усе огортає.
Є зима? Де зима? Йде зима…
Її час поступово минає.
Закриває період життя,
І нове у душі оживає,
Невідоме осяє весна,
У коханні мене розчиняє.
2020

Таїнства містить Духовний

Сувій:

навіть Обранцям,

не можна спитати

про долю,

Стелеться

Шляхом Небесним

Слід

від закоханих мрій,

Карби на серці,

стогін душевного

болю…


Сила кохання

сповнена

жахом страждань,

Рани кохання –

Не -

Ви -

Лі -

Ков -

Ні...

Демони можуть

зріктися

недобрих діянь,

Янголи здатні

поринути в дійство

гріховне.


Кара кохання –

крутосолона,

гірка,

Заздрість

спустошує

душі закоханих...

мрії...

Разом і поруч,

і руку стискає рука -

Тільки тоді

не злякають

ні пекло,

ні вирій!


Наше кохання блукає

у Всесвіті

вічно,

Зраду лікує,

полегшує

тугу

і відчай...

Він мовив: як піде сама. Добровільно.
Єдина умова…
Ось вихід, ось світло, ще крок – і ти вільна!.
Та знову
Перед очима стоїть
І жах одбирає мову:
Арістей у обіймах мне тіла останню судому
І виє, мов Цербер: Кохана моя Еврідіко!
Кіфара дзвенить так страшно, раптово і дико.
Упала на камінь і каменем впала підозра…
Ось вихід…Рука у руці до чергової смерті чи й поза…
Чи кохав він її? Чи ж гасне кохання у смерти?
Як жінка - ця тінь, оця пісня пісень, ця мана?
Стікс мовчав і малів, намагаючись з пам’яті стерти:
Він плакав сім днів. Кіфара лишалась німа.
Це вже потім – Діоніс, менади-дурепи, оферти,
Ексцес виконавця, і Лесбос, і Ліра і далі…
Чи вона не пішла? Чи він їй дозволив померти?
Все решта – деталі, просто красиві деталі…

Два рядочки простенької рими
Опускались драбиною з неба.
І була там розмова між ними,
Я так думаю, друже, про тебе…
Про забуту, давнішню адресу
І про те, як хлопчина зустріне,
Там де рими відлунює плесо
Його серце у тілі безвинне…
А якщо затуманить-закрутить -
Одним днем він взійде на вершини -
Його стратять безжалісно, круто
Два рядочки простенької рими…
14.02.2020

Ви мене, здається, не догнали,
Ну і що із того. Що із того?
Не фінал, бо ми не починали,
Десь не тут дорога і тривога.

Мабуть Ви мене не розкурили,
То є так, на все потрібно часу.
Як нам слід? Поліземо в архіви.
Чи навіщо ця блюзнірська маска?

Ви мене забудете вже завтра.
Я читатиму вірші, натхненням п’яні.
Відчуваючи, що мав сказати автор.
Напартачивши розумними словами.

Не стане народом розмитий народ,
Він так і залишиться в стійлі заброд,
А непокірних лукаві ординці
Нейтралізуватимуть поодинці.

Яка сумна пора!Люблю зів’яле листя
І проводи його прощальної краси,
Коли чарує очі осені намисто,
В багрець і в золото одягнені ліси.
У храмі їхньому гуляє вітер чистий
І небо з далини доносить голоси,
І сонця світлу мить, і вранішні морози,
І сивої зими нечувані погрози.

2020

***
Ой хазяї ми, хазяї...
А хазяйнує в нашій хаті
кацаполюбіє її...
Колоною чужої раті
ідуть іуди язикаті,
раби Московії свої.

***
Козачок у Раді ляпає на люди
неокогнітивний дисонанс:
підіймемо руки і війни не буде,
Крим купує воду і тоді усюди
запанує Раша і Донбас.

***
Вівці цілі, та вовки не ситі.
Барани не розуміють, що
ворога ніяк не зупинити,
поки Русь очолює ніщо.

***
Не сховає сонце чорна хмара,
поки сяє золота блакить.
Небу українському болить
остогидла мова яничара,
що не чує, як воно звучить
моветоном, – «надо зупинить».

***
Ворога і чудо не зупинить,
поки з нами мешкає свояк,
що із комунальної квартири
на Кацапію мільйони тирить
і не зупиняється ніяк.

***
Ми не із одної випали колиски.
З чорною душею – це не білорус.
Балалайка Раші – не бандура муз.
То навіщо їхні зайві обеліски,
що як сон дурний нагадують Союз?

***
Резонує поетичне слово
як сигнали Тесли* на болід.
Хай воює українська мова
і тоді за зло і геноцид
на орду осатанілу знову
з неба упаде метеорит.

02/20

Куди потрапив нині і не знаю...
Лунають жарти, саркастичний сміх
і янголів навколо цілі зграї.
Та тільки чому чорні крила в них?!.

Він вижив. Серед попелу й руїн,
Посеред болі, стогону і крику
Лише один стояв і плакав він,
Кленучи ту Священну і Велику,
Яка йому залишила життя,
Забравши все , що те життя давало.
Хіба таким він бачив вороття
Із пекла, де одне його тримало
Бажання своїх рідних захистить,
Свою домівку рідну врятувати?
Він вижив, і тепер один стоїть
На місці, де могила замість хати.

Підкралася до нас життєва осінь,
А літечко квітуче вже забрала
Та лебеді кохання ще і досі
У вирій не летять, лишились з нами.

Бо затишно і тепло їм тут, значить
І ллється ніжність із сердець струмочком.
Ой, лебеді-лебедики крилаті,
Будьте із нами ще багато років.

2020 р.

Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
од Кого Земля не віддільна.

Я лину у ветхі часи,
коли не було заповітів.

Поки не знали Тебе, Господи,
жертви приносили Їм.

І жертви, жорстокі так само,
чому Ти приймаєш од нас?

Мене закида́ли камінням у середині віків,
а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
Ви не віддільні завжди.

А ми, мазохісти Ваші,
любимо біль великий.

Беру всі епіґрафи з Біблії,
наводжу траґедій цитати.

Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
Невже Ви старші од Господа?

Не лишиться жертв на Землі,
аби Господинею Вашою бути Їй.

Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
він до дівчаток байдужий.

5 серпня 1995 р., Київ

залишайся на ніч
залишайся на скільки хочеш
залишайся, я обіцяю мовчати
обіцяю, сидітиму тихо, як пес під порогом
обіцяю любити, прощати, чекати

залишайся, я стану тобі подушкою,
лежатиму поруч, і ні про що не питатиму
залишайся, будь як удома,
сиди на балконі й пий чай
з видом на Ярославів Вал

залишайся, пиши дивні вірші,
ходи до Дніпра - я тебе не спинятиму
залишайся, в нас все буде добре
я тебе, до кінця своїх днів, любитиму

залишайся, не бійся,
я стерегтиму кожен твій крок,
залишайся, нехай всі позаздрять нашому щастю
залишайся, стань моєю відвертістю
"будь зі мною" - я тобі щодня промовлятиму