Волошкових очей твоїх лагідний погляд
Зачаровує й манить усе за собою.
І нема уже змоги за ним не іти,
Дуже хочеться - поряд щоб завжди був ти.

А ті очі, неначе краплиночки неба,
Сиплять в душу тепло, зігрівають її
Та витьохкують там про любо солов"ї
І не жити без них мені, як і без тебе.

2020 р.

               І
Усе частіше бачу юні роки:
її із лілією у руці,
себе, ще біля неї, за пів-кроку
і наші силуети у ріці.

То жевріє у пам'яті, то гасне.
Усе життя – один оксюморон.
Тому воно напевне і прекрасне,
що іноді вертається як сон.

У променях далекої заграви,
буває, бачу очі нелукаві,
а іноді веселі... і сумні...
І у години спокою нічні
її вітаю у своїй уяві,
допоки усміхається мені.

               ІІ
У аурі квітучої калини
її узрію весняної днини...
тоді і я хмариною-дощем
до неї одинокої полину,
а восени живицею ялини,
аби у серці заживити щем.

Як і вона шукаю панацею,
аби іти стежиною тією,
якою ще у юності ішов.
Тому, буває, і не засинаю,
і серце уночі закалатає,
коли ганяє ще гарячу кров.

01/19

Нещодавно , подививившись мультик про короля віслюка (тролінг на чинного гаранта ) я дійшов висновку , що обрати осла вожаком , під час війни , могли тільки
73 барана ..

Біля забутого села ,
Наївшись хмелю і дурману ,
Обрати вожаком осла ,
Веліли 73 барана ..

Весь луг до ночі реготав ,
Смівся крот , ревали бджоли ,
Веселі , на наближчий став ,
Злетілись качки по приколу .

Щоб впевнитись що то не сон ,
На власні очі споглядати ,
Приповз удав мов Пінкертон ,
Й не знав чи плакати чи ржати .

Зате вже знали зголоднілі ,
У темнім лісі сіроманці ,
Як закривавлених , безсилих ,
Потягнуть в яр , рогатих бранців..

P.S.
Мораль така , коли війна ,
Якщо у тебе кепські справи ,
То вожаком у барана
Час обирати вовкодава..

Олександр Квітень
м.Мукачево.

Сватав сивий дідуган
кучеряву Надю.
- Йди за мене, хоч не пан
у Верховній Раді,

але маю бугая,
корову, теличку,
ферма за селом - моя,
дім, город, тепличка.

Вівціі, кури у хліві,
кози, поросята.
Гарно, добре на селі -
будеш працювати.

 Надя каже:
"Ще чого,
що я вам - кобила?
Я працюю раз в Різдво
і то, як є сила".
 
- Хоч не молодий я пан,
ти ж бо серцю люба,
потримаюся за стан,
як не вріжу дуба.

 - Ой, тримались вже до вас
і за стан й не тільки.
Кажуть люди, що й на квас
не дасте копійки.

- Ще одне я поясню,
прояви турботу,
може, і мою матню
випереш в суботу?

- Вам не прачка, попрошу
вийти, діду, з хати.
Я білизни не ношу,
щоб й собі не прати.
12.01.2020р.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце на неї сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Зима. Пора сумних пейзажних од,
Є муза, є стило, писемна ліра.
Злетіти б до осонцених висот,
Але на крилах гумор і сатира.

Гигочуть, паразити, дудлять ром
Просвердлюють діру у світлій кармі.
Для них забава - вічності перо,
Для мене - на душі могильний камінь.

Не я собі обрав таку рідню
Яка застрягла, наче кістка в горлі.
Купці! Кому супця із талану?
Приправа - ніч без сну й сердечі болі.

А в дар летять столезові ножі -
Плювки огуди, критика убійна.
Правиця хоч управна та дрижить,
Й води у Леті скоро по коліна...

Сніжок. Хуртеча виє за вікном,
До шибки притулилась ликом хижим.
Оскал її вплітаю у вінок,
Аби розцвів сльозами мрійний віршень.


Мороз. Калинова оскліла віть,
На серці візерунки в'яже іній.
Знайду себе, коли покину світ
І крикну в тишу: - Я, нарешті, вільний.

12.01.2029 р.

Січневий день хлюпнув в обличчя сонцем,
Промінчики на волю відпустив,
Вони, мов зайчики стрибали по віконцях,
Запрошували до казкових див.

Сніжиночки, мов зіроньки маленькі
Ковдру мережили матусеньці-землі
Таку легку пухнасту та біленьку,
Що простяглась далеко по ріллі.

Срібна ота мережка-вишиванка
Засяяла, мов зоряний вінок.
Ковдру вітрець підбити намагався,
Щоби земля не змерзла у мороз.

2020 р.

Г. С…
Нарешті ніч скорилася світанку,
Хоч місяць ще між хмарами блищить, –
Розвиднилося в хаті до останку
І тишу повнять звуки кожну мить.
Весь світ – в очах!.. І шумно, як на святі,
І лет стрімкий не впійманих думок,
Бо люба жінка поруч, наче мати,
Від мене не відходить ні на крок.
Тремтять уста принадні, мов приманка,
І руку пестить приязно рука, –
Корюся знов жіночим забаганкам
І ставлю радо крапку край рядка.
12.01.20

Сліпуча білизна. Нечувана безмовність.
Тікають в горизонт заметені сліди.
Невідворотний знак, двозначний, як двомовність.
Напівпрозорий сніг, як версія води.

Хтозна-куди веде заплутана стежина –
У безвість, звідкіля і виходу нема...
Створіння навісні регочуться причинно
І вишкіром біди всміхається пітьма.

Ми співали завжди,
Повертаючись з клубів у селах.
Ми співали тоді,
Бо щасливі були й молоді.
І здавалося нам,
Що життя – це стежина весела,
Де немає ніде
Місця горю людському й біді.

І здавалось тоді,
Що дороги для нас всі відкриті,
Хочеш – стежкою йди,
Хочеш – вийди на втоптаний шлях.
Ми дістати могли
Найчарівнішу зірку у світі,
Чи збирати врожай
На широких пшеничних полях.

Потім стали в житті
Нам коротші стежки і дороги,
І дістати до зір
Вже бажання і сили нема.
Замість співу тепер
В серці болі і часті тривоги,
Замість літнього лану
Снігами вкриває зима.

Світ незмінно живе,
Тільки люди міняються в ньому.
Виростають нові покоління
І множиться рід.
Заросла споришем
Та вузенька стежина додому,
Де на груші старій
Вже не видно від гойдалки слід.
12.01.20 

Творчі почубеньки на сайті інколи викликають зачудування навіть у мене – сатирика з тридцятилітнім стажем написання та читання поетичних опусів.
І все б нічого, але вигуки «Ти ніц не розумієш в прекрасному!», «Тобі ще рости та рости до глибини моєї творчості!», «Я вищий на три порядки за цього підлого графомана, який дає вказівки знаному майстру пера!», «Я не беру до уваги критичних зауваг пана Сушка, бо вони поверхові та неграмотні!» - викликають у мене гомеричний сміх. Аж до гикавки. І в моїх колег також. Дмитро Васильович Павличко, після того як я йому прочитав останній твір генія, реготав годину, Ліна Василівна Костенко сором’язливо прикривала білозубу посмішку рукою, а я, дивлячись на них, від розчулення пустив сльозу.
Всі ми не без гріха, в усіх нас – писунів із замріяними взорами святенниць, є і шкелети в шафах, і дулі в кишенях, і колоддя в очах. І талантом, звісно Бог не обділив. Але особливо багато – глупства.
Питаю у знаного лірика, який має багатотомну віршографію:
- Ти нащо на фейсбуці поставив лайк під віршем нашого спільного знайомця?
- Яким саме?
- А під оцим? – і показую вірш Сави Бусляковича. Там ідеться про плато чола, кущі брів, кирпи носиків та запахи нарцисів у вушних раковинах.
- Ой,- відповідає,- промашка вийшла! Лайкнув автоматично. Зараз зніму.
І таки зняв хутенько, аби не ганьбитися. А я кажу:
- Дарма. Постав назад.
- А чому?
- Автор вельми гоноровий. Може розізлитися і підступно цапнути заду за штани зубиськами.
- І справді! - і бац! – лайк знову стоїть під віршем.
Випили ми тоді добряче. Я квасу, а безпробудний лірик - шнапсу на ананасових шкоринках. Його потім трохи розвезло, бо тринькаючи на моїй гітарі він умудрився порвати басову струну (я з таких струн повідки для ловитви щук майструю).
Уранці прокинувся, а голова з похмілля тріщить так, що і світ немилий. Ввімкнув комп, зайшов на «Поетичні майстерні», аби розвіялася мряка перед очима, а там…
А там Сава Буслякович накатав на мою рецензію віршовану кляузу! І таку моторошну, що аж волосся на мошонці від страху посивіло. Чесно кажу. Хто не вірить – покажу якось при нагоді.
А під його кляузою - десятки підбадьорливих коментарів! Сотні схвальних відгуків! Тисячі лайків! Всі в один голос скандують: « Чави Сушка! Чави кровопивцю-невігласа!».
Чхнув я, почухав макітру і пішов вареники їсти. А як добряче попоїв, сів писати розлогу рецензію на ще одне нетлінне творіння майстра. Там тема набагато складніша – про природу. А вона, самі розумієте, спонукає до неабиякої уважності та акуратизму, бо нікому не дозволено полоскати брудні онучі власного поетичного невігластва у чистій воді пейзажної лірики.
Зізнаюся чесно – довго довелося працювати, тяжко. Півгодини часу вирвав з власного життя, аби дати належну оцінку описам дубів, кущів, трави та моху. Але сьогодні показувати цю роботу не маю права, оскільки на сайті діє правило: один анонс протягом доби. Менше можна, більше – ніззя! Навіть мені, безпринципному типсусу без ураженого самолюбством его.
Нині стало модним навіть на сайтах з підрощування майстерності вказувати не на огріхи віршоманів, а захвалювати їх, як це прийнято на фейсбуці. Один я не здався на догоду цим новим віянням сучасності. Гризу і пиляю, пиляю і гризу. Правда не усіх, бо є люди совісні, які дбають про красне письмо, як про власне здоров'я.
Свої обурливі коментарі можете залишати прямо під цією сповіддю. І не варто жаліти автора, оскільки він уже давно заслужив як мінімум кастрації. А то й гільйотини.
Парнусем лехайм!
12.01.2020 р.

Відстань.
Кілометрів триста.
Шлях суботній,
аж в останніх числах
літа
з вересневим листям…
Так самотньо..
Так це серце стисла
відстань –
між листо́м і листом –
з текстом
непростого змісту,..
з жестом
від антре́-артиста…

Відстань,
ні брудна, ні чиста,
бо зворотня –
істинно плямиста…
… Пристань –
у минуле виступ,
у безодню
тьмяно-променисту…
Звісно, –
я до тебе свисну,
блисну
здалеку намистом…
Міцно –
серцем стисну відстань!

19 серпня 2006 р., Богдани́

У білім - чорне, світло - у пітьмі,
Писк моди - це пороки, хиби, вади.
В неситого прибуток на умі,
А у бомжа - і супу ложка
- свято.

Один позичив, інший прикупив -
Кипить життя у жадібності пінній.
У пеклі - рай, примирення - з гнівби,
Господні сльози - сніг, дощі та іній..

У вірі - казус, істини подвох:
Обман чи правда - джерело амріти?
Молитви просить мертве божество,
Аби свій труп холодний оживити.

Лякає чорнориза з неба грім,
В замку буття застрягнув ґлузду ключик.
Бо розум на жертовнім олтарі
Довічного життя собі канючить.

А я з мечем - в бою не до вагань,
Для воїна убиство - це рутина.
А в того, хто не відає гріха -
Душа відсутня. Це вже не людина.

11.01.2020 р.

.

Тихенькі жіночки, мереживні сап'янці...
На них ніхто не кине петарди, сірника,
вони завжди м'які: опівночі та вранці.
А я - на каравелі... і материк зника...

Нічого не взяла в циркачика, верблюда.
Тагора погляд вишній.
Мелодія Віва...
Лазурна вільгота...
Повій на лик, остудо!
У недруга вітрило - горіхова пліва.

Мої дивочні сни ословлені, рухливі.
Сирена у віночку.
Братва гукає: ціль!
Допісплю фіолет. Вродили крупні сливи.
Постане за ковтьобами осяйний югендштіль.

2020

Чотири найвідвертіші присвяти,
Три крапки, знаки оклику, тире.
У них вся ти.
О, де полину взяти?
Бо горло від солодкого дере.

Бо я читав. Уголос всім навколо.
Ми реготали, я отак посмів
Ся розважати, чисто по-приколу.
Та, що там вірші, так, – окрошка слів.

Тепер дивлюся, – ти інакше пишеш!
Про інше…
І до іншого ідеш…
А я дурію від тієї тиші!!!
О, де ж я схибив, люба, мила?! Де ж!?

…Ті, що у небі високім лишились навічно,
Ті, по котрим їх родини довічно голосять –
Браття і сестри - земляни – не раз вас прикличуть
В зоряні пущі отав в срібних місячних росах…

Як вам ведеться у тому високому небі
У хмарино́вих облаченнях тіл легковійних! –
Хто вам стелитиме ложе при першій потребі,
Хто проспіває вам тексти пісень мелодійних…
Мовою матері тихо на ймення прикличе,
Теплою ласкою шерхло діткнеться до скроні –
Лиш біля рідних осель птаха співно курличе,
Лиш небеса шлють на землю краплини солоні…

Знову розгадуєм бутності знаки ворожі –
Дивні старі письмена, що їх смисли двозначні…
Терпко в небеснім саду пахнуть зболені рожі,
А на землі лише вітер обачний завіює плачно…

Пухом земля розкриває долоні затерплі,
Наче дітей пригортає в розлогеє лоно…
Мир вашим душам, хай буде вам світло і тепло,
А пам’яті свічка над вами живе – не холоне!..


Трагічним подіям з нашим літаком в Ірані…і всім душам, що навіки лишилися у небі!

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , і погляду плай
Відвертість приймає свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плай
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох неповторних уже половин

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Г. С...
Не можу відстань зберегти
І почуття перебороти,
Коли нікого – тільки ти,
Як тінь моя, лежиш навпроти.
До тебе липну, мов смола
Непогамовна в грішнім ділі, –
І швидко тану від тепла
В пітьму закутаного тіла.
Уверх здіймаюся й за мить
Униз поспішливо спадаю,
Щоби тебе задовільнить
Або домучити до краю.
Тебе кохаючи чимдуж
До забуття і без спочину, –
Отак щораз одну і ту ж
Тепер підкорюю вершину.
10.01.20

Троянди у вазі рожева і біла -
обидві прекрасні, пахучі, яскраві.
Цнотлива - соромилась і лебеділа,
рожева - шарілась в любовній заграві.
Тулилась до білої та відхилялась,
голівку клонила в зажурі печальній.
Те перше кохання розквітло, не в'яло -
пелюстям в душі, натюрмортом у спальні.
10.01.2020р.

А нам би з тобою мовчати отак здивовано,
Адже за вікном пролітає махровий сніг.
По вінця січневе місто добром наповнене.
І щедрий ступає вечір на твій поріг.

Зоря оксамитова сяє блискучим полум’ям.
Сьогодні ми будемо міцно тримати сни.
Затримавши подих, мовчати отак здивовано.
Із вірою в диво шукати вогні ясні.
10.01.2020

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

15 грудня 2007 р., Київ

Г. С...
Головне – не думай про печалі,
Раз усім бажаєш добрих змін, –
Будемо любитися й надалі,
Без покровів створених таїн.
Головне – не впасти в надпориві
Розпачів, повинностей, завад, –
Об шипшину коляться щасливі
Ідучи й не дивлячись назад.
Головне – відринутим коханням
Весен лиш бажати щозими, –
І початки пізнього світання
Виникнуть із мороку пітьми.
Головне – віднині і до згуби,
Наяву чи в неспокійнім сні, –
Щоб могла завжди ти чути “люба”
Та щоб “любий” чулося мені…
09.01.20

Важку оздобу
втримує гілля:
підкрався сніг
учора
так неждано.
Відсутність Ваша
холодом недавнім
теребить спокій
з вітром
по краях.
І пише книгу
лютого сім’я.
Жагучий біль
солодить
цукром білим.
І як би там
ми грамот
не жаліли ―
вчорашнє право
всотує земля.
Важку оздобу
втримує гілля
і цвіт малий
у торбі гріє
стиха.
Сплітає сонце
золотаві лика,
та мерехтить
утіха не моя…
А навкруги ―
усніжені поля.
І міріади
склепаних сніжинок.
Зима дарує
людності ужинок
глибоким світом,
теплим
по краях.

2017

Змій плаче на горі високій
не помістити сліз в долонях, -

жертовно гинуть українці,
полум"яніє мак червоний
на крилах горе-колісниці,
на фоні неба голубого,

а світ, як завжди, стоїть збоку,
бо ні при чім... що їм... до цього.

Я зло запам’ятав! Це добре чи погано?
Учився в Гоголя, у нього взяв ….Отож
На Залізняччину не подивлюсь догану,
І не злякаюся свинячих огорож.

Сміялася кохана безневинно:
І нащо начиталася Сушка?
У Чорногуза – цілісна картина,
А в того – ніби пташка з неба «Ка!»

У Чорногуза там дівоче личко
Із гір, плато – туманна родить вись.
Воно постало сяєвом величним…
А у Сушка – мов пазли розповзлись.

Насмикав віхтів з сіна і соломи,
Залякує сузір`ям Гусака…
Чи в нього, ви скажіте, не всі дома?
Писунка нападає знов швидка.

Ну й маячня. Бери, зливай хоч воду.
А чи складай із вірша анекдот.
Пером у Чорногуза Велес водить,
Ну а Сушковим – то, напевне, чорт!

11 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Лишаю для гарного настрою. Слухайте.

Професійне озвучення мого перекладу, пісня з мюзиклу.

Бачу, є необхідність пояснити декому: серцевина, судячи зі змісту першотвору, не серце - а середина чогось, у низині, бо ЛГ жадає вершин.


исполняет Игорь ДЕМЕНЧУК.
автор музыки Тимур ПОЧАНОВ
автор русского текста Дина АЛДАБЕРГЕНОВА
автор перевода на украинский Світлана-Майя ЗАЛIЗНЯК

performed by Igor DEMENCHUK.
music author Timur POCHANOV
Russian author Dina ALDABERGENOVA
author of the translation into Ukrainian Svitlana-Maya ZALIZNYAK
lyrics
Вино із апельсинів

Вина із апельсинів наллє собі у снах...
Спитаєш: а чому вино із апельсинів?
Бо лиш таке смакує, фужер дзенькоче "ах...".
Їй нудно без вершин, печально в серцевині.

Для неї веселіше - плацкарта затісна -
З вагона вийти в яв... та не промчати мимо.

Блакитна птаха звабила, в політ пора, пора!
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара...
Та щастя забагато не буває...

У спеку на екваторі здіймає сніговій...
Спитаєш, як можливо? Екватор... і хуртеча.
А з нею все природне. Біжи у рань, жвавій...
Барвисто розмалює щоденні клопотнечі.
Вона давно відчула: добро - тугий сувій,
Важкого мудреці не завдають на плечі.

Блакитна птаха зваблює, в політ пора, пора...
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара...
Та щастя забагато не буває...

Вона торочить назви сузір'їв і планет...
Спитаєш: нащо їй пульсари і планети?
Але ж, якщо ні сліду від птахи - між тенет,
То можна хвіст піймати від синьої комети!
Якщо ні зорельотів не бачиш, ні ракет,
Вона мерщій вигадує чудні велосипеди.

Блакитна птаха зваблює, в політ пора, пора...
І ось вона чимдуж злинає.
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара.
Та щастя забагато не буває...
А казка мандрів - наче світ - стара, стара, стара.
Та щастя забагато не буває.

першотвір

Вино из апельсинов

Вино из апельсинов часто снится ей.
Ты спросишь, почему вино из апельсинов?
А просто потому, что так вино вкусней…
Ей скучно без вершин и грустно на глубинах!
Она давно решила, что в жизни веселей
Покинуть свой вагон, но не проехать мимо!
За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора ...!
Она опять спешит в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…

Метелью на экваторе укроется в жару…
Ты спросишь, как возможно? Экватор и … метели?
А с ней возможна даже… пробежка поутру,
Когда рожденный день раскрашен акварелью.
Она давно открыла: что свойственно добру,
То многие считают пустою канителью…

За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора...!
Она опять спешит в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…

Она твердит названия созвездий и планет…
Ты спросишь, для чего ей звезды и планеты?
Но если даже слЕда от Синей Птицы нет,
То можно хвост поймать от голубой кометы!
И если звездолетов нет, и не найти ракет,
Она начнет изобретать свои велосипеды!!

За Синей птицей снова в путь пора, пора, пора...!
Она опять идет в дорогу!
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…
Да! Сказка странствий словно мир стара, стара, стара,
Но счастья не бывает слишком много…


исполняет Тимур Почанов
автор слов Дина Алдабергенова
автор музыки Тимур Почанов
2014 год

....
27 березня 2018
credits
from Песни написанные в Содружестве. Songs written in the Commonwealth., released March 22, 2018

Я Чорногуза обчитався. Досить.
Лечу в Едем нірванний навпрошки.
Накрили ніч туману сиві коси,
В долоні тиші падають зірки.

Анічичирк. З Чумацької дороги
Сонливі чари сіються в траву.
О місяце, мій брате гостророгий!
Давай тобі поставлю тятиву.

Пограємося, нічка нині довга,
А стріл у мене повний сагайдак.
Вполюєм на сніданок Козерога,
А ні, то зійде Лебідь чи Гусак.

Бач - попід нами цілий гай калини?
Мольфарку цілував там у вуста...
І досі спить красуня на перині
З барвінку (ох і пишний в неї стан!).

Люблю її. Це почуття - не жарти!
А в тебе усміх над святим до вух!
Лети за обрій! Кепсько підглядати!
Грайливим хтивцям - пробі! Я не друг.

Прогнав блідавця зі свого алькову.
А знизу шепіт: - Милий мій, це ти?
Покликала облесниця казкова
В обійми щастя сяйвом золотим.

1.01.2020 р.

Протягом тижня дощ та ще й з вітрами не вгавав,
І схожий був Ізраїль на Скандинавію чи на Прибалтику.
Та ось у п’ятницю, перед Шабатом, перестав.
Іду собі звичним спортивним хідником,
Множачи на лічильнику метр за метром,
Минаю прибитий до землі обабіч виноградник
Із подивом (бо ж січень) надивляю... чорняві грона.
Зриваю, щоб віднести в неділю приятелю-лікарю.
Для нього це не десерт, а втіха неабияка –
Перенестись у дитинство в Могилів-Подільському.

На вулицях засніжених лишаю слід,
Ліхтар там при дорозі… Вже темнiє.
Зимовий вечір в сутінках німих,
А на долонях сніг поволі мліє…

Я залишаю в закутках душі
Несказані слова… Кружляє вітер.
Сніжинки тихо тануть на щоці,
А на снігу папір з рядком розмитих літер.

Серце поступово відхиляється від норми,
а з ним – і бажання.
Розгойдують Землю кліматичні шторми:
і в жилах – дрижання.

Це страшно, бо люди з’їжджають з розуму,
а «вумні» механізми
дорогою влади зчиняють розголос
про всякі «-ізми»!

Що ти зробиш тепер, паранормальна людино,
чоловічо-жіноча структуро!
Ти й не винна і нібито винна,
половинно чи вповні й здуру!

Цікаво, які ти ями копатимеш
дітям – своїм – роботам?
Якими цифрами називатимеш
їхні пики зі свинцевим хоботом?

І чи потрібна буде тобі ялинка
з новорічними іграшка́ми?,
якщо кожна твоя хвилинка
йде до вічної сміттєвої ями?!

23 січня 2010 р., Київ

Краса: гаї, степи, поля…
Ля-ля…
Раптово лемент. Звідкіля?
Та бля…
Вчепивсь реп’ях в чортополох.
Ох-ох…
У ворогів летить горох.
Рох-рох…
Тут світ звільняють від дурні!
О… ні…
І дохнуть му…зи на вікні…
В лайні…
А соловей хотів тьх-тьох…
Теж… здох.
Мабуть, зараза, пив за трьох.
Ох… ох.

Я можу розповісти за Різдво.
Щоб не казали – Лукас
Не ліричний.

Ось на містечка сходить вічність.
Ворони прилягають на крило.
Бомжі шукають радіодеталей.
Поліція лапає волоцюг.
Гряде імпічмент.
І закохані стрічаються без жалю.
Стара карга, коцюба із коцюб.

Колядників знімають на айфони.
Ліхтарики китайські ось летять.
Холодне пиво убиває.
Фури, повні вантажем,
Гарчать, тривожать бруд,
Руйнують душу, атрофують м’язи.
Пес завиває їм услід.

Моє чуття
Печальне і містичне.
Років сто тисяч
до Вселенського Різдва.

         І
Як не жаль, ми не будемо жити
на землі одночасно усі.
Умирають іще посполиті,
та колись як трава у росі
оживуть в українській Русі
наші мощі і дереворити.

          ІІ
Не зітліє Батурина жах
і віками нечувані саги,
що дописують в'язні Гулагу
і замучені на Соловках.

Оживає козаччина знову,
поки воля оновлює Січ
і появиться інший Зіновій.
Заяріє під Крутами ніч
молодої відваги й любові.

Пригадається і Конотоп,
і узятий за ніч Перекоп...
І усе це не виссане з пальця
як одурює нас остолоп
і його пацифічне нещастя.
Поки нація риє окоп,
у вогні затанцюють паяци,
за яких умирає укроп.

Нашу істину – ще донесе
буйний вітер історії, слави
і на мапі постане держава –
Україна, що понад усе!

          ІІІ
Божа кара у небі вже діє:
щезне юда і Каїн кремля,
на Месію чекає осля...
омофор одягає Марія
і до самих окраїн – Земля
прокляне і поглине Росію.

01/20

У всьому живому є зоряне світло,
Чи пломенить воно, чи ледь жевріє...
Як ллються у Небо Слова молитовні -
То зірка у серці ясніє...
І кожна душа, то є ціла Вселенна
Із власним Чумацьким шляхом,
Молитва зорює - звучить Одкровення
Під синім Небесним дахом..

Україна багата піснями
І кожен тут вміє співать,
Аще є такі вишиванки,
Словами і не передать.

І блузи, сорочки, серветки
Та скатерки й рушники.
Не є ні для кого секретом -
Українські найкращі майстри.

Земля - то найбільше багатство,
Такої у світі нема.
Нехай колоситься хлібами,
Її не плюндрує війна.

2020 р.

Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи розійшлись навіки.
Як інколи вершать життя
Слова-принади і слова-каліки.

Це все, що Ти приготував для мене, Боже, на землі?
Відразу,  залпом випила життя, не схаменулась.
Іржавіють у тихій бухті на причалі кораблі,
мовчать мотори, щогли, ринди*, зачохлили дула.

Довірилась Іуді, а солону кров пила з Христа.
Шукала щастя ластовиння у очах дитячих,
наздоганяла човен мрій, тікала хвилею мета
все далі у відкритий океан дельфіном наче.

Вітрила пурпурові час від часу нищить лютий шторм,
біль навантажень не витримують старі канати.
Зірвуся в синє море з якорів замулених опор,
чи смерть на дні знайти, чи свіжий вітер наздогнати!?

*ринда - корабельний дзвін
10.01.2020р.


 

Відспіваний зарані,
Похований всіма, –
Холону невблаганно
І гасну крадькома.
Стихаю, як відлуння
Та гіркну, мов сльоза,
Від змісту слів отруйних,
Які малий сказав.
Поділений надвоє
Ріднею наяву, –
Я з долею такою,
Всіх люблячи, живу…
07.01.20

Про що ти думаєш, жеброто,
Якщо в буденній самоті
Житла не маєш, а роботу
Не хочеш мати й поготів?
Живеш, завдячуючи гарту
І, зрідка, – милості людей, –
За неї дякуючи жартом
Про те, що ще від люду ждеш.
Не містить заздрості й скорботи
Душа спустошена твоя, –
Про що ти думаєш, жеброто,
Збагнуть ніяк не можу я?..
03.01.20

Час не лікує, лиш далі відносить -
Серце ж до висі пришпилене міцно.
Думи гудуть, мов сколошкані оси -
Хвиля логічно пульсує у вічне.
Голі дерева закутали плечі
Неба обрусом в зірчастому колі.
Котиться місяць, гойдаючи вечір
Тихим осердям загуслого болю.
Маківка муки у кожнім "осанна",
Але й потоптаним бути несила.
Падають зорі на стежку туманну,
Наче вуглини на спалені крила.
Чаша любові у пригорщах смутку
Не опустіє, та втримати важко.
Пера розп'яті в заквітчану хустку
Запеленаю. Лети, моя пташко!

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

10 листопада 2005 р., Богдани

Давида, як поета-меломана
в бою не подолає Голіаф.
Йому і камінець із пращі – кайф.
Запитую цибатого буяна, –
якщо ти у поезії не граф,
чого їси отого графомана?

Але одному «ґлею не хвата-
є», іншому, що розумом убоге,
не вистачає рога у Сварога,
Арею – обоюдного меча...
Ачей, кому чого не вистача-
є, те воно й вимолює у Бога.

Боги олімпу мають на таку
оказію реагувати гідно.
Отримаємо міру очевидну.

Усе було на нашому віку
та й буде ще – ку-ку й ку-ку-рі-ку,
і недалеке, і дурне, бо бідне.

Вирубуємо зайве у рядку.
Обрубки у сатирі є доцільні,
але не у сонетному вінку.

11/19

Музика, музика, музика
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.

Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,
Вселяє надію мені.

Долати хвороби та труднощі
Допомагає вона,
Співаю тоді, коли сум бере
І радісно - пісня луна.

Звучить вона, як усе ладиться
Й тоді, коли сльози в очах,
Бо пісня сестра і порадниця
Та подруга в будні й свята.

2019 р.

Жахливо навіть уявити:
для них цей рейс останній був.
Літак лиш тільки встиг злетіти,
ніхто, що сталось, не збагнув.

Ніхто, бо всіх забрало Небо.
На землю віддало тіла.
Якби ж хтось знав, що саме треба?
Чому ж їх доля завела

в смертельну пастку так раптово???
У вічності завмерла мить!!!
Не допоможе жодне слово,
бо серце зранене болить!

Болить нестерпно, надто в рідних:
їх відчайдушний чутно крик!
Скорбота… Виходу не видно,
Бо до таких подій не звик

ніхто… Лікує час один.
Чиясь там донька, батько, син….
Їм пам’ять світла!!! Співчуття,
терпіння рідним, сприйняття:
назад не буде вороття.
Сторінка це сумна життя.

08.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010904594

Як, душе ти моя, без мене, як?
Все добре, чи приймаєш депресанти?
Шампанське відкорковуй і коньяк,
загадуєм бажання... Б'ють куранти!

Все обновилося в казкову мить,
ми над лісами в білій колісниці.
Кінь в яблуках по небу риссю мчить,
із-під копит ясна зоря іскриться

деінде крізь розкришене безе
Чумацького шляху в сузір'ї Діви.
До світла долі жереб привезе...
Лети, Пегасе, тут немає прірви!

Які ж смішні бо дитинчата:
Удень не хочуть в ліжках спати.
Як змушують, то ридма плачуть.
Як ні , радіють і стрибають.
Шкода, що істину не знають просту:
Сон – це не вигадка дорослих,
А ліки - для здоров’я й зросту.

Тихо репнуло небо
надвоє,
снами білими
в двері стіка.
Заблудилося
сонце у хвої,
все лапає за хвіст
літака.
А зима,
посивіла й старенька,
перебренькує
всенький крок.
Мов клубочки –
хлоп’яток жменька –
покотилися
за горбок.

2013

Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.
Очей смарагди ніжністю заквітли,
Озера чар всміхалися мені.

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.

А попід нею – цілий гай калини –
Рубінові розтулені вуста.
У ямках вушок – наче дві перлини -
Нарцисів консистенція густа.

Аж занімів од щастя… Що це? Де я?
Невже то дивишся на мене ти?!
Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…

9 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Не віршуй на теми недоречні,
Не здіймай словесну каламуть,
Бо тебе за вправи небезпечні
Кількаповерховим обкладуть.

І підеш туди, куди послали,
Бо у тебе вибору нема,
Бо життя таки недосконале,
Жереб твій – сума або тюрма.

Тож не смійся ти передостаннім,
Ліпше – не сміятись взагалі.
Погамуй невтолені бажання,
Аби довше жити на землі.