І чого ти чекаєш від цього місяця?
Кажеш, що попередні були не дуже,
Скільки тобі пригод пора принесе ця.
Люби її як матір, називай її друже.

Забудь усі вірші про неї написані,
Пиши свої на скільки вистачить слів.
Нехай ними вітри будуть заколисані
І ніколи хай не розлякують наших снів.

Вже сад відцвів і яблука погнили
І паморозь укрила почуття
І молодим здаватися несила,
Бо засмоктав життя порохотяг.

І не чекати доброго нічого –
Давно екватор літо перейшло...
Не дивлячись на всі перестороги,
Додолу похилилося стебло.

Сонце листя осіннього ніжно шепоче віршами
І штурхають у плечі ніким не припнуті протяги.
Можно все перекроїти і перешити по іншому,
Та залишиться сенс і одвічне значення одягу.

День не пнеться утримати те,що йому не належить,
І затьопає дощ по тім листі немов із решета.
Якщо ти не боїшся собі заробити нежитю
Насолоджуйся вечером-найзолотішою рештою
осені пізньої.

Вінок 3. Музика і мука

1.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Жага натхнення та пророчий дух.
Любов долає неземні широти,
По колу мрії не скінчиться рух.

І серце не лякає вирок жоден,
Для нього муза – то єдиний друг.
Моя душа і спрагла, і голодна,
Блукає лабіринтами розрух.

Та вкотре прилітає птах весняний
І линуть ніжні ноти звідусіль.
Пташиний хор співає до безтями,

Немов святкує тисячі весіль.
У солов’їній пісні знов постане
Магічна сила волі та краси.

2.
Магічна сило волі та краси!
Співай, моя Евтерпо стоголоса,
Вінок хмільної юності носи,
Хай голову твою не сріблить просідь.

Хоч з вихору життєвих потрясінь
Душа бентежна вирватись не в змозі,
Кохання вічне, як мотив грози,
Полонить серце і хвилює досі.

Крізь час і відстань чую солов’я
І споглядаю чарівні красоти,
Вдихаю райські пахощі троянд.

Мій розум захмеліє в зорельоті.
Та марно небеса благаю я –
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!

3.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Відкрий свого єства таємну суть.
Мій ідоле без образу і плоті,
В твоїх долонях чудеса цвітуть.

Хоч ніч любові сліпоту наводить,
Та місяць осяває райську путь.
Виходять зорі з піднебесних гротів,
Нектари щастя прямо в душу ллють.

Сапфірний купол тріснувся від шалу,
Дзвінкий вогонь палає аж до зір.
Вриваються у серце ноти-шквали.

Та вранці сни розтануть у росі.
Богине, неосяжна і зухвала,
Навіщо маниш у казкову сіть?

4.
Навіщо маниш у казкову сіть,
О, привиде оман, забравши спокій?
Чому мене убив і воскресив,
Святиню кинув у пітьму пороків?

За труд мені нічого не даси,
Богине, зоресяйна і висока!
Збереш, як данину, важкий посів,
Мучителю, солодкий і жорстокий…

Нехай вирує війчай-карнавал.
І хоч сумнівні всі твої чесноти,
Твій вічний титул – ти мій ідеал.

Не звільнюся ніяк від привороту,
Лукавить муза із кривих дзеркал –
Не скаже правди неземна істота.

5.
Не скаже правди неземна істота,
Яка співає з болем в унісон.
Ілюзіями править мій володар,
А я сльозами поливаю трон.

Та золотом тече твоя щедрота,
Евтерпо, світлий і чарівний сон!
На вівтар музи покладу самотність,
Хай душу палить крижаний вогонь.

Моїй любові – бути чи не бути?
О, ні, богине, пристрасть не гаси!
П’янка омана – найсолодші пута.

Відродиться натхнення у сльозі,
Фантом кохання дасть себе відчути,
Хоч має сто облич і голосів.

6.
Хоч має сто облич і голосів,
Краса-богиня – недоступна пані.
Єдина буде на усі часи
Для бідного митця взірцем омани.

Кому ж мене ти знову продаси?
Чия байдужість мій алмаз огранить?
У відчаї беззвучних голосінь
Сам у собі зриває біль вулкани.

Моє бентежне серце – стиглий плід,
Потіха для капризного Ерота.
Життя тріщить, мов березневий лід,

І в’ються за душею дні марнотні.
Без музи я, немов пов’ялий цвіт.
Вона для серця найсолодший дотик.

7.
Вона для серця найсолодший дотик –
Мелодія жагучої весни.
Богиня-муза вишукано-горда
Медовими нектарами п’янить.

Зриваються салютами акорди,
Мов сповіді душевної струни.
Звучить з нічних небес кохання-форте
І зорями небесний лан ряснить.

Я музику приймаю, як причастя.
Здіймається любов палкою «сі».
В обійми неба хочеться упасти.

Свідомість розтинає надвосіч
Поліфонія магії та щастя –
Для спраглої душі нектарний сік.

8.
Для спраглої душі нектарний сік –
Поезія – і воля, і в’язниця…
Вбирає світло і небесну синь
Натхнення невичерпного криниця.

Гукає із пітьми тривога-сич,
Та ніжністю кохання промениться.
Надію срібний смуток поросив,
Але тріпоче у руці синиця.

Очей не відведу ж від журавля!
Жагою спалахне едем зітлілий.
І знову із-під ніг втече земля.

Богинею постане ніжна сила.
Малює муза в душах дивогляд,
Навік мене безсонням полонила!

9.
Навік мене безсонням полонила
Мелодія, обвінчана з вогнем.
Натхнення розпрямляє дужі крила,
Танцюють зорі вічний полонез.

Ридає тиша, від пітьми сп’яніла,
Мовчанням плаче весняний кларнет.
Без музи я – троянда перецвіла,
Любові недописаний сонет.

Та ця богиня із душею змія.
Вона, мов карти, долі розкладе.
Захоплять серце бурні зоревії

І кинуть з неба у колючий терн.
Та вічно у тумані мрій зоріє
Мистецтва непохитна цитадель.

10.
Мистецтва непохитна цитадель
Пророцтва зустрічає і комети.
Боронь її ніколи не паде,
Бо всі падіння то, по суті, злети.

Тече за обрій сонце-мюскаде,
І вітер соло виграє на флейті.
Стихає біль. Шовкова ніч гряде.
Душа співає зоряні куплети.

Натхнення задає щемливий тон,
Розніжене красою, мліє тіло.
Кохання – мій довершений канон.

Любов у вічність шлях мені відкрила.
Очолює мій дивний пантеон
Фантазії богиня пишнокрила.

11.
Фантазії богиня пишнокрила
Спокусою гуляє між рядків.
Колись сором’язливо шепотіла,
Тепер її промови запалкі…

Шматує відчай у душі вітрила.
Над морем долі стугонять віки.
Я образом прекрасним захворіла.
Ця мука нерозгадана ніким.

Хоч серце розривають протиріччя
І біль тупий кордони снів зітер,
А молодість жалями втрат курличе,

Готує муза зоряну пастель,
По чашах віршів розливає вічність,
Шляхами самозречення веде.

12.
Шляхами самозречення веде
Поезія моє зболіле серце.
Нуджусь в рядках, чекаючи вістей
Від музи, але щастя не озветься.

Душа у сад безсмертя забреде,
Де слух чарує солов’їне скерцо.
Але сама співатиме про те,
Як птах безкрилий до любові рветься.

Мій соловей втомився і затих,
А почуття, як вишні переспілі,
Зав’яляться і не пізнають гріх.

Весна моя так рано посивіла,
Та все ж багаття спогадів святих
В пітьмі палає золотим світилом.

13.
В пітьмі палає золотим світилом
Моя любов, фантомна і жива.
Для мене муза пишний рай створила,
Та квіти в ньому – то лише слова…

Ущухли яблуневі заметілі,
Буденністю розсипались дива.
Душа, від туги і журби зболіла,
І мудрість квапить на важкі жнива.

Пожовк папір від часу і печалі,
Та літерами знову зацвіте,
Коли весна до березня причалить.

Прискорює Пегас шалений темп
І постає в п’янкому ритуалі
Окрилена жага палких ідей.

14.
Окрилена жага палких ідей
У кров гарячу додає отруту.
Хто з музою угоду укладе,
Приречений рабом голодним бути.

Душа не має права на протест,
На варті самоти всіма забута.
Незримий цей вінок чи доплете?
Чи відшукає ліки від цикути?

О ні, невиліковна ця печаль!
Любові лихоманка незворотна!
Юрбу безумних почуттів-прочан

Невидима рука в рядках колотить.
Глибока тиша болісних мовчань
Живе у пензлях, у словах і в нотах.

МАГІСТРАЛ

Живе у пензлях, у словах і нотах
Магічна сила волі та краси.
Повідай щиро, вічна музо, хто ти!
Навіщо маниш у казкову сіть?

Не скаже правди неземна істота,
Хоч має сто облич і голосів.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спраглої душі – нектарний сік.

Навік мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантазії богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В пітьмі палає золотим світилом
Окрилена жага палких ідей.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

В прогнози повірити – справа невдячна.
Сприймати не треба нам їх однозначно.
В чеканні: повинні вже рушити зливи!
Та небо безхмарне, тому неможливо!

Прогнози не тільки стосовно погоди.
Робити їх так полюбляють в народі:
Приватне життя та й політики жерла
усе перемелють, поки ще не вмерло.

Всі сфери життя охопили прогнози:
Від них дратівливість приходить, неврози.
Бо кожне життя – це зачинена скриня.
Відкрити її може лиш господиня.

Життя – таємниця, під наглядом Бога.
Окреслить Він кожному в світі дорогу!
Надію не втрачено: все буде добре!
Бажання є вчинки робити хоробрі!

…Див`а все ж бувають – здійснились прогнози!
Сьогодні затримав нас дощ на порозі…

29.09.2019
Свидетельство о публикации №119092904499

а що там осінь? – знову листям пише
пилюку в очі сипле золоту
до ніг жбурляє в сонці прані вірші
виношуючи холод і сльоту

марудить: ген в поранньому тумані –
то ходить сонним двором то стоїть
зашіптує зелені сни рахманні
ще теплих і безжурних верховіть

а що там літо? – каже що по літі
зіткало з павутинок срібну мить
і в тихому саду осінніх квітів
прощаючись метеликом летить

вже осінь 2

а що там осінь? – знову листям пише
пилюку в очі сипле золоту
до ніг жбурляє в сонці прані вірші
виношуючи холод і сльоту

марудить гороїжиться в тумані
то човгає подвір*ям то стоїть
зашіптує деревам сни рахманні
що зелено спадають з верховіть

а що там літо? – каже що по літі
зіткало з павутинок срібну мить
і в ній з теплом понад осінні квіти
прощаючись метеликом летить


вже осінь 3

а що там осінь? – знову листя пише
пилюку в очі сипле золоту
як солод їх підмішує у вірші
виношуючи холод і сльоту

марудить: ген в поранньому тумані –
то човгає подвір’ям то стоїть
зашамкує деревам сни рахмаанні
що зорями спадають з верховіть

а що там літо? – каже що по літі
зіткало з павутинок срібну мить
і в ній понад жмутки осінніх квітів
прощаючись метеликом летить


2019

ще тепло́ а листя догоряє вже
золоте з іржею на душі
довгий дим розмотується пряжею
ходить сон в багрянім кунтуші

і гору із комина обкурює
і мовчить про осінь до гори
що пливе у небі разом з курями
у яких сивіють коміри

ходить сон ходою нетутешньою
облітають душі золоті
з кіс гори, яка була черешнею
і цвіла в минулому житті

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає, все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Ітиме дощ тепер, мабуть, до ранку,
А вишня гілочкою стукатиме в шибку,
Вітрилами вже стали всі фіранки.
Так хочеться заснути хоч на дрібку.

Зігрілось у теплі моє безсоння
І реагує на найменші звуки.
Немовби у кімнаті є сторонній,
Підсилює мого страждання муки.

Дві осені в моїй зійшлися долі –
Мого життя, а також року осінь.
І не спинити їхньої сваволі,
Зима за ними, кажуть, вже на носі.

Поговори зі мною, мамо,
Хоча б у сні на мить озвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Поговори зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Поговори, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У мене немає неба. У тебе на скронях хмари.
До тебе не вічність відстань, а крок і єдина мить.
У мене немає сонця. А ти ним постійно мариш.
Не ти лише в нім палаєш - воно у тобі горить.

Пірнаєш в холодну воду, а сонце твоє бурхливо-
Гаряче і безсоромне промінням в обличчя б’є.
Цілує - і в попіл губи. Ти теж колись був щасливим.
Я теж колись промовляла у небі ім’я твоє.

Я вміла колись чекати, докупи вітри й тумани
Збирати й дощам молитись - щоосені й щовесни.
Навчилась тепер не вірить і засинати під ранок.
Ти - в зеніті світити, а я святити
Гілля вербове й твої кольорові сни.

• •
И парусами промелькнёт во сне
Весть о тебе с мечтаний Одиссея,
Его незабываемое "Не..."
Разлукой в рое молвленного слова
Зорей сверкнёт в Борея быстрине,
И в миг судьбы улыбкою покровы
земной тоски истают в синеве.

Якщо змерзне моя душа
В безмежжі зелені очей,
Не писатиму я листа
Під зірками п’янких ночей.
Не згадаю я подих твій,
Що обпалює, мов вогонь,
І залишу даремність мрій,
Я забуду тепло долонь…
Виллю море своїх надій,
Тільки ними п’яна душа,
І не стану твоєю, ні!
Бо, без слів, я давно твоя…
Я залишу твої вуста-
Лиш пурпур цей для мене яд.
Не змалює морська синява
Силует твій в моїх очах.
Не згадаю я запах весни,
Що так тепло бережу сама,
І викину всі листи…
Ні, п’яна я не від вина…
І лиш м’ята спокій зітре,
Знов постане в пам’яті мить.
Моє море знов оживе,
І зеленню засяє блакить.
(2019)

Дотик відчула чарівної Феї;
Дійсно, це був неабиякий хист:
Осінь візит нанесла Орхідеї,
Щойно жовтіти почав її лист.

Певне, замало роботи їй в полі,
Та і в садочку не той вже розгін!
Вирвалась миттю із власного кола
Та й до кімнатних примчалась рослин:

Гей, відчиняйте, бо Я – господиня!
Фарби свої розіллю тут і там:
Жовті, багряні, відчинена скриня:
З неї Вам зрілість дарую, мадам!

Та й зажурилася вмить Орхідея:
Добре, що жовтий листочок один,
Ще молода Я! Ну зовсім зелена!
Осінь всміхнулася їй з-під хмарин:

З Вітром залишусь, маб `уть, наодинці!
(Маю на це забагато причин)
В тихому шелесті трав, на зупинці…
Ти ж, моя люба, всміхнись, відпочинь!
Встигнемо зрілих сягнути вершин!!!

28.09.2018
Свидетельство о публикации №119092807630

Зірки упали удвох
Грудьми до білих коліс.
Хто їхав? Нібито Бог…
А де? Та певно, що скрізь...
Йому би спокій та піст.
Йому далеко – аж ген –
До наших страчених сліз,
До наших темних письмен.
Лишив журбу без числа
та ребра чорних ворин.
Розтав собі, як імла…
…та хтозна… може, й не він?..

Себе любов не подарує темноті
І не наповнює образою серця.
Не існуватиме вона у самоті,
Бо таїною є у задумі Творця.

Габою магії укриє почуття
І зачарує часу водограї,
Аби веселкою єдналося життя,
Яке вело її у дивокраї.

Не оминати закликає біль Землі
І небайдуже на усе дивитися,
Омані, ницості казати своє: «Ні.»
А щирістю з юрбою поділитися.

Оберігаємо, що небеса дали,
Бо порожнеча залізає у життя,
Любов показує дорогу до краси,
Якою у імлі осяяна душа.
2019

Казав: «Кохаю! Дуже-дуже!
І вже задосить нам відчужень,
Самообманів, недомовок…
Лише для тебе – серця сховок.
Живи у центрі, хочеш – скраю.
Я все тут переобладнаю,
Облагороджу почуттями…»

…Стою і досі біля брами.

28.09.2019

• •
И тает солнце в пурпуровой пене
Вослед его седому кораблю,
Возлюбленная в сени вечных пиний
Любви дыханье прячет в кисею.
Но Одиссея друг – осенний ветер -
Уже сдувает позолоты литер
Со скал, и море вторит: «Я люблю!»

Вони робляться згорбленими та старими
Ті чоловіки які колись ходили прямо
Першими у них помирають надії
Потім - мами

Непомітно виростають діти
Раптом підвищують голосИ
Кричать їм «Ну що розумієш ТИ
У цьому вирі у цьому світі?!»
Вони припиняють розуміти
Вони починають старіти та кам‘яніти
Потроху вгрузають у землю
Набуваючи рембрантівських рис
Ті чоловіки які колись ходили прямо
І знову стають красивими ніби
Маленькі пересувні храми
Милуєшся ними торкаєшся звіддаля їхніх небес
Й наче сам воскресаєш їх німбом освітлений

Першим у тих чоловіків сивіє волосся
Далі — плями повзуть темним — по світлому
Шкіра шершавіє й робиться фактурною
Буцім дубове корито

Вони ще багато могли б сказати
Та — розучилися говорити
Мовчання живих буває проймаюче чутним
Але їх нікому почути

Вони відходять кожен своєї пори
Ветха двірничка змітає за ними двори

Слідами коліс на мокрому шосе
Авто за автом – оце й життя усе....

Іще один величний змах –
Й заснули вії:
Це тіло миле! О, цей прах
Легкий, як пір’я!

Робила що в тумані днів?
В піснях чекала…
Було зітхань багато в ній,
А тіла – мало.

Нелюдськи-милою була –
Немов дрімала.
Від янгола і від орла
Вона щось мала.

І спить, та ваблять день у день
Сади Едему.
Неначе спраглий до пісень
Чекає демон.

А нас, що зналися колись –
Як час збігає! –
Вже й пам’ятник, що похиливсь,
Не пригадає.

Давно не діюча мітла,
Схилились в шані
До Музи Царського Села
Хрести бур’янні.

2019

Іде війна, іде війна...
Комусь війна – то «мать родна».
Вбивають люди всі віки
Собі подібних залюбки.

Хоч українець, хоч москаль –
Усіх рівняє вбивча сталь.
Та будь ти хоч Наполеон –
Для всіх однаковий патрон.

Світ милосердія не зна,
Життя втрачається ціна,
Шаліє пошесть навісна –
Війна.

...і знов мене словами катували-
іх слухати мені було несила-
а Ви все говорили,говорили...
а я-мовчала

мовчала я тамуючи свій гнів-
лишила біля себе свої рими-
Ви ж танули важким,вологим димом
даремних слів

полегшено зітхала ночі сутінь
коли за Вами зачинився вечір
тоді плачі здригнули мої плечі-
тепер-по суті

Без титулів вдягли корони:
Та все ще носять до сих пір!
Піар, пих`а понад усім!
Доступні сейфи та кордони.

Не бачили лиш, що під носом:
Короною закритий світ.
Нікчеми: у блуканні очі.
Справ темних замітають слід.

Ганебний слід свого правління
Не приховають «діячі»,
Бо вранці, вдень або вночі
Нове пророщене насіння

Зростає, нищить бур’яни!
Круті, нен`ависні пани:
(Підпанки також та куми)
розплату понесуть вони!!!

27.09.2019
Свидетельство о публикации №119092705778

Хрест перевернутий.
Ноги на прив’язі.
Осіння цинга.
Дерева лисі.
Опадів морзе.
Собори дивляться.
Безграмотний я.
Вчитель втопився.
Свиснули раки.
Мембрана лопнула.
Все на долоні.
Очам полегка.
Горе конкретне.
Вим’я нездоєне.
Гріх абсолютний.
Винна абетка.

28 листопада 1992 р., Київ

Завмирає втомлена Земля,
нами розтривожена до краю…
І вітрила мрій на кораблях
в гавані далекі запливають…

Теплий вітер хвилі підійма -
то розбудить нас,
то заколише…
Божечку, а завтра - вже зима!
І роки у спину важко дишуть...

Щоб життя убачалося раєм,
не змарніло від горя чоло,
вір у те, що сьогодні немає,
лиш для того, щоб завтра було!

В щастя повінь, що падає з висі
на цілющі отави-луги,
поки мрії і помисли чисті
не завіяли смутку сніги .

У любов золоту, невблаганну,
материнську, божественну - вір.
Хай душа воскресає рахманно,
всім незлагодам наперекір!

В безкорисливу дружбу навічно,
у добро, милосердя сльозу,
в щире слово і пісню ліричну,
вишиванки барвисту ясу.

Хай надія у серці щоденно
пломеніє допоки жива,
доки сяє у небі блаженно
Божим промислом Зірка Різдва.
2019р

Коли догоряють багаття й світила
і скніє душа під лахміттями тіла,
а відчай голками проколює мозок,
я рву павутиння думок-поворозок,

що міцно тримають засади, закони
і надсвітлових швидкостей заборони,
щоб кожен у колах земних видноколів
з хаосу довкілля геть не збожеволів.

Але за кордонами мозку і серця
приборкання хаосу зветься мистецтвом.
І падає в нього – таке безголове! –
щось кольором, нотами… Й натяком слова.

2019

Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.

2019

Трамвай реве. Біжить. Минає всі будинки,
Магазини, музеї, шумні кав’ярні.
Плаче. Гіркими сльозами.
Він хоче спочинку.
Він хоче поспати.
А в нього все лізуть
З брудними ногами –
П’яні.
…наздоганяю, хапаюся за ненадійні дверцята
І обриваю шматочок фарби із них.
Бачу, як щось витікає із рани.
Це сльози його чи кров?
[крик].
…штовхають у спину.
Б’ють кулаками.
І проливають спирт.
Дверцята скрегочуть, під тиском рук.
Мене давлять сльози:
Не можу знайти
шмат фарби дверцят, що я зірвала.
Їм певно болить.
Цілую іржу, щоби згоїти рану –
Вона лиш ще гірше кровить.
Збиває із ніг.
Хто? Що?
Кінцева зупинка.
штовхають у спину.
Тримають
міцно флягу з спиртним, щоб не пролити знов
(бо грошей на новий нема).
І вибігають дико з трамвая.
(У мене болить спина).
Лишилась сама.
Виходити треба.
Завмерла. Ноги не йдуть.
Шукаю шматочок, що я обірвала…
Бо інші знайдуть і викинуть.
А я б ще змогла врятувати
Трамвай.

• •
Свыше оставлена - в чаще упрятана,
В норах и гнёздах, в закраине воронов ,
Водах, листвой прошлогодней настояна,
Мохом зелёным, ветвями сплетённая,
Корнями сдержана, светом напоена,
Тьмою обласкана, куплена-краплена -
Тайна и Явь, не оружие воину

Горіхи падають. Батистова печаль
під ґанком —
серед листяної збруї.
Червінчиком — осіння пектораль,
тремтить дощем
та зрілий плід цілує.
Горіхи падають. Овально так лежать,
коричневі
усмі́шки гублять щиро…
І позіхає хмар важка печать:
путівку літу передбачив
Ирій.

2017

Сумом наповнені Осені очі:
Інколи навіть сльоза заблищить.
Погляд мінливий; вуста зашепочуть:
Будьте уважні! Загрозлива мить!

Холод охоплює плечі відкриті.
Листя знеможене падає вниз!
Буря ламає, пошкоджує віти.
Свій норовливий показує хист!

Та ненадовго, зігріє надія:
Бабине літо жовтневе іде!
Дотиком ніжним наразі зігріє
сонячний промінь: теплом надихне!

26.09.2019
Свидетельство о публикации №119092608118

Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
В нових міхах вгамуватися не вміє.

Розділ 1. Поцілунок Евтерпи

Вінок 2. Муза першого кохання

1.
Супутниця у пекло і в едем,
Моя богиня золотих ілюзій
Крізь грози та сніги мене веде
По лезу болю, по буремній смузі.

Її п’янка краса не має меж,
Як вітер-вічність у стрімкому русі.
Весна – найкраща із її одеж.
Вона – лісів казкових мавка руса.

Царівна із незайманих дібров
У серці грала неземні мотиви,
Бриніла дзвоном потаємних мов.

Лиш раз в омані я була щаслива,
Коли уперше принесла любов
Чаклунка-муза, дивна і зваблива.

2.
Чаклунка-муза, дивна і зваблива
Цілунками вітрів збудила німф.
Амуру нашептала хитра діва,
Щоб вистрілив у серце він мені.

Кохання розлилось магічним співом,
Заграло сонцем на алмазах снів.
Купались хмари в небесах мрійливо
І танув смуток, як останній сніг.

Хоч зник давно міраж у піднебессі,
Вінок із дивних мрій душа плете,
В повітряних палацах служить меси,

Оживлює надій піщаний степ
І радість шле весні на всі адреси,
В поезії відродженням цвіте.

3.
В поезії відродженням цвіте
Забуте щастя і наївна віра.
Шукаю серед сотень тез и тем
Таємний сенс, загублену Пальміру.

Ще глибше корінь смутку проросте,
Бо жити не вдалося за Шекспіром.
Не повернеться юність, а проте…
Хай в серці не змовкає ніжна ліра!

Твій образ пронесу через життя,
Любове, незбагненна і сяйлива.
Я знову піднімаю білий стяг

І відчай у сльозах блищить зрадливо.
Та спогад про високі почуття
Весні у коси заплітає диво.

4.
Весні у коси заплітає диво –
Небесні стрічки – вітер-чарівник.
Вдягнулись вишні у вбрання цнотливі,
Зеленим шовком простяглись лани.

Мов райдуги чудесні переливи,
Мене коханий образ полонив.
Спинивши час, моя душа тремтлива
Дивилась наяву казкові сни.

Там юнь хмеліє в пелюстках жасмину,
Сіяє неба голубий етер.
І співом торжества дзвенять долини.

Стрічає травень чарівних гостей.
Солодка мрія над полями лине,
Розкидує насіння золоте.

5.
Розкидує насіння золоте
Богиня-муза по ріллі натхнення.
Врожай, мов скороспіле вар’єте,
Чарує водевілем нескінченним.

Сади вишневим снігом замете.
Втече із серця хаос і буденність.
Моїй душі – паломниці пустель –
Весна відкрила райські одкровення.

І солов’їний спів мене зцілив –
Мелодія палка і чарівлива.
Не знала я донині більших див.

Вривається ріка життя бурхливо
У чорне море весняних полів,
Дарує сходам життєдайні зливи.

6.
Дарує сходам життєдайні зливи
Полотен-хмар молочна акварель.
Весна така замріяна й вродлива
І манить в щастя, ніби спів Сирен.

Дощі весняні мерехтять грайливо
На оксамиті молодих дерев.
Шаріють квіти, наче юні діви,
Читають в небі чарівний катрен.

Красою диво-травень зацілує,
З уламків сонця чудеса складе.
Його слідами, як у сні, іду я.

Сховалась вічна молодість, та де ж?
Сріблястий вітер дивні сни малює,
Одвічність, як мереживо, пряде…

7.
Одвічність, як мереживо, пряде,
Весна душі, квітуча і дитинна.
Найкращу із коштовних діадем –
Віддам любов у дар палкій богині.

Я безліччю оманливих путей
Іду в її казкові володіння.
Куди мене ця стежка заведе,
До істинного раю чи до згину?

Мій храм – кохання, муза – божество,
Водночас і могутнє, і вразливе.
Веде хмільних ілюзій хоровод

Мелодія розбурхано-чутлива,
Пронизує вогнем усе єство,
Зірками пише полум’яне чтиво.

8.
Зірками пише полум’яне чтиво
Любов моя в полоні небуття.
Кохання самовіддане й тужливе
Не дасть душі вступити у сміття.

Та жде вона того, що неможливо,
І змінюється пристрасть каяттям,
А зоряна мелодія фальшивить,
Штовхає відчай у пітьму безтям.

Я скорена і зцілена любов’ю.
Коханий образ у мені болить
Високою печаллю і жагою.

Дзвінкі акорди золотять блакить.
Та доля ріже серце осокою,
Хоч голос мрій, мов океан, шумить.

9.
Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Едем заріс терновими кущами
І світлих прагнень перетерлась нить.
Тепер бездонна прірва поміж нами.

Хоч ватра почуттів іще димить,
Колючий біль замів любов снігами.
В обіймах невблаганної зими
Прообраз музи неминуче тане.

Та я збираю у стерні зірки,
Перлини підіймаю із болота.
І знов нектар жаги стає п’янким.

Та вирок на душі перо виводить.
Гріхи трояндам точать пелюстки,
Пітьму оман таїть небесна врода!

10.
Пітьму оман таїть небесна врода,
Та я із музи маску не зірву.
Богині оду заспіваю всоте,
Вона ж не чує, бо не має вух…

Душа палає від жаги-спекоти,
Напнув Амур укотре тятиву,
У морі долі не знайду оплоту,
Вже стільки літ немов і не живу.

Шукаю солов’я поміж вороння.
По серцю чорне пір’я шурхотить.
О, де ти, весно – музико безсоння?!

Любов і розум укладають мир,
Та знову самота зловіще дзвонить.
Обріс шипами травень-оксамит.

11.
Обріс шипами травень-оксамит.
Любов – коротка і сумна новела.
Весняний птаху, чом ти став німим?
Без тебе душу замела пустеля.

Сльозами ранок сни мої умив.
Розмилися травневі акварелі.
Та почуттів іще горить кармин,
Надія мерехтить в кінці тунелю.

Мотив жалю пронизує, мов грім.
Минуле кличе в казку і полонить.
Ходжу в собі, як бідний пілігрим.

Стирає час руїни Авалону.
Хворобить серце безголосий крик –
Отрута забороненого плоду.

12.
Отрута забороненого плоду
У венах лихоманить, наче жар,
По колах пекла у едемі водить.
Нестримно мчить увись душа-Ікар.

То хто ж ти, музо – горда і холодна?
Ловлю даремно сновидіння хмар…
Долаючи фантомні перешкоди,
Я не впіймаю ефемерний чар.

Затих мотив, що грав на скрипці квітень.
І втомлена весна в Аїді спить.
Тускніють зореписні заповіти.

Лиш чути дзвін Пегасових копит.
І знов краса палкого пізньоцвіту
Жагою і наснагою кипить.

13.
Жагою і наснагою кипить
Нектар із літер і хмільного болю.
Мій меч – це слово. А на серці – щит.
Життя моє – війна. Пора до бою.

Хоч золото фальшиве скрізь блищить,
Безцінний скарб я освячу журбою.
Іду тернистим шляхом самохіть,
Та музикою неба рани гою.

Пегас гарцює, рветься до зірок,
З ріки безсмертя п’є студену воду.
Цей дух земне тяжіння поборов.

Він – виклик долі, боротьба і спротив.
Немов самотній геній і пророк,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

14.
Живе у пензлях, у словах і нотах
Кохання перше – зоряний пролог.
Міцніє пристрасть у медових гронах.
Струмок натхнення все ж не пересох.

Шукаю на Парнасі Аполлона,
Не знаючи, що він давно не бог…
Розставлено моє життя по лотах,
А райський сад покрив гріховний мох.

Немає принца, тільки кінь є білий –
Цих віршів неосмислений тотем.
Від музи відректись я не зуміла.

Вона – мого жалю солодкий щем,
Стражденна ніч і рятівне світило,
Супутниця у пекло і в едем.

МАГІСТРАЛ

Супутниця у пекло і в едем –
Чаклунка-муза, дивна і зваблива,
В поезії відродженням цвіте,
Весні у коси заплітає диво.

Розкидує насіння золоте,
Дарує сходам життєдайні зливи,
Одвічність, як мереживо, пряде,
Зірками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мрій, мов океан, шумить,
Пітьму оман таїть небесна врода.
Обріс шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою і наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах і нотах.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Він цілував їй кожен пальчик,
До себе ніжно пригортав
Та зізнавався у коханні,
Що кращої не зустрічав.

У неї тьохкало серденько,
Мов соловейко у гаю,
Бо думала, що вже нарешті
Зустріла доленьку свою.

Та час минав і холодніші
Ставали їхні почуття,
Вже у вечірній літній тиші
Не чулося серцебиття.

Чомусь з"явилася байдужість
Одне до одного у них.
Значить кохання і не було,
А спалах пристрасті згорів.

2019 р.

Непривітне, як списи данайців,
катаклізмами повне, як хвилями, море,
де строфою сапфічною б'ються об берег
хвилі солоні.

так і він* у далекім краю, може бути,
під оливою спить і уже не проснеться,
так і не дочекавшись на човен феаків
та Невзикаї**.

Ми не віримо, що він колись повернувся,
позабувши всі межі заради Ітаки,
де снігами з вершини порізано Понту
виючий берег.

Де нема ні добра, ні кінця, ні початку,
де по ночах богів в невагомій безодні
наче знову руно золоте в піні моря
плещуть Плеяди.

Мандрують небом
хмари перелітні.
Горласта осінь…
Поле-немовля…
І гублять листя
зморені дровітні —
цілує згубу
скроєна рілля.

2017

Батьківський дім, як празникова хустка,
Бо в нім на стінах квітли рушники...
Та нині в хаті й біля неї – пустка,
По світу рід, а в небесах батьки…

А сад вродив, що навіть гнуться віти,
Калини грона зашарілись враз.
Антонівку любили наші діти,
За пазуху і вмить на перелаз.

Ділилися усі. А скибку хліба
Мочили у воді і в цукор! Ох!
На лаві біля нашої садиби
Так смакував дитячий наш горох.

Всі ноги в ципках, та які щасливі,
Були в дитинстві діти і батьки.
А барканові найсмачнющі гливи,
А мною вмить придумані байки!

Все відбуло. Вже відродили дулі.
Нащадки всі по селах і містах.
Та в пам’яті живуть Віруні, Улі…
У вирій відлетів дитинства птах.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Живий батько дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо і ніколи!»
Не відала, що замість Тори й Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.
Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він? Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?

Пухнастий сніг, неначе дим,
Стікає ручаєм по голці...
Погнулись лати і щити
На душах вбитих переможців.

Вітрище поземку несе,
Вдягає горб в могильні шати...
Зате живе команда "ЗЕ",
Прилипла намертво до влади.

Поклав на плечі руку Марс
Та я у смерті взяв відпустку.
За тишу люту заховавсь,
Аби не з'їхати із ґлузду.

А час намотує думки
На заржавілі веретена.
Цей світ, розбитий на скалки,
Порізав Україні вени.

А погань підло б'є з гармат,
Стріляє зрадою у спину.
Руду спинити сил нема,
Бо я не Бог. Лише людина...

26.09.2019 р.

Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
Однаково безсилі естет і щирий цинік.
Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
Коли іде назустріч звичайний день осінній –

Отой, що зневажає художника й поета,
Спиняє міражами і віддаляє фініш
І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

Проте невідворотність всього, що має статись,
Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
А дивовижний задум – азартний провокатор –
Миттєво позбавляє розважливості й міри.

2019

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Над рікою туман, мов димок сіруватий,
Бо вода іще тепла, повітря вже зимне
І почав іще дощик дрібний накрапати.
Це пора така нині похмура осіння.

Сонце викотиться гарбузом жовтуватим,
Промінці розсипать буде золотом в небі.
Ось тоді і туман почне вмить розтавати,
Лише хвильки малі цілуватимуть берег.

2019 р.

Не приручай до себе, з мене досить
і крихти із долонь, і божевілля.
До кривди - слово, а до правди - миля,
не знатиму, хто напував чар-зіллям,
вночі розчісував йоржисті коси.

Ділив тебе із тим, хто тілом кращий,
стелив на  гострі леза гобелени.
А я для тебе - забуття студене,
весна свавільна, папороть зелена,
осіння злива, чи душа пропаща?

Вінок терновий одягну...Не віриш?
І я не впевнена, так важко лати,
що серце зігрівали  віддавати,
ховати за усмішкою стигмати,
за грішною сльозою очі сірі.

А хочеш, бірюзовим небом стану?
Лісним повітрям. Дихай, ще не зимно.
Сплете ще баболітник павутину,
запалить купину неопалиму.
і подорожник  прикладе до рани.
2019р

За кусень хліба й дрібку солі
Не схочу слави я і волі,

А за дешеву ковбасу
Червоний прапор піднесу.

За новомодний плащ із шкіри
Зречуся мови я і віри.

За легкову автомашину
Навік забуду Україну.

І стану гордо в повний зріст
Я – справжній інтернаціоналіст.

1990-2019

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..

Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..

Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про лю́дський сміх?..

Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!

22 серпня 2002 р., Богдани́

Пролог

Вінок 1. Сон Пегасових долин

1.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
А він для неї лиш слухняний раб…
Мов тінь шовкова, на серця находить
Незвідана володарка пера.

Майстерно грають пальці ляльковода
По клавішах душі, по струпах ран.
Із розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править мій тиран.

Богине, о моя солодка муко!
Ти – ідол і святий іконостас,
Палке натхнення і важка розпука…

Ніхто повіки не розділить нас.
Не заглушать брехнею чорні круки
Із піднебесся таємничий глас.

2.
Із піднебесся таємничий глас
Мене покликав у світи незнані.
Бунтарської породи мій Пегас –
Стрілою мчить у золотих туманах.

Він буйний і слухняний водночас,
Милує око витонченим станом.
Нас вітер між зірками обвінчав.
Штормлять у серці вірші-океани.

Та вдача непостійна у коня –
То рветься в небо крізь лиху негоду,
То чахне на папері сонний ямб.

Фальшивою стає святкова ода.
І так завжди циклічно-навмання
Душа в мистецтві пілігримом бродить.

3.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
І манять серце небезпечні води,
Зорить стихія чарівних примар.

Таємні мрії дістає зісподу
Підступна та принадлива пітьма.
Огорне розум знов п’янка дрімота,
А тиша скаже все, хоча й німа.

О музо, нерозгадана Сирено!
Твій спів я чую з Тартару мовчань.
Малюю вічність у думках буремних.

Моя гаряча музика-свіча
Лоскоче серце солодко і щемно,
Ламає простір і спиняє час.

4.
Ламає простір і спиняє час
Натхнення, ніби полум’я магічне.
Хмелію, музо, від твоїх причасть,
Що двері відкривають в потойбіччя.

Тобі не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна і велична.
Та біль я відчуваю повсякчас –
Любов до тебе вірна і трагічна.

Колю долоні об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!

Нехай на полі мрії терен сходить,
Душа на вістрі чистої сльози
Пізнає у стражданні насолоду.

5.
Пізнає у стражданні насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золоті ворота
У дивну казку чарівних долин.

Поет своєму серцю не господар,
Та все ж надія постає з руїн,
Що переллється у красу скорбота
І медом стане дум гіркий полин.

Іде він до божественної зваби
Крізь натовпи зневажливих гримас.
Земні митарства – надважкі етапи,

Бо перли не оцінить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Співець добра, паломник на Парнас?

6.
Співець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний і гнаний,
Збирає у снігах натхнення ряст,
Хоч осінь смутком почуття багрянить.

Він сіє в душах істину щораз,
Та кожен вірш, мов невигойна рана.
Рябіють небеса від чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.

Хоч зброя у митця – краса й перо,
Криваві та важкі його походи.
Чорнилом на папері гусне кров.

Приречений поет на біль від роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гріховоди.

7.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
Вже краще ззовні бути, як усі,
Бо злісні очі не побачать цноти,
Помітять ваду навіть у красі.

Лихі плітки шалено хороводять,
На рани сиплють «судді» бруд і сіль.
До серця підповзе змія-нудота,
І кожне слово, мов удар коси.

Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – відчай та екстаз.
Поезія – це світло для незрячих.

У хаосі буття дороговказ
Душа натхненна крізь пітьму побачить.
У чистоті ограниться алмаз.

8.
У чистоті ограниться алмаз –
Дарунок мій для музи-королеви.
Зітчу для неї шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.

Хоч за спиною лиш ідей запас,
Моє багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душі не згас,
Вона співає, як востаннє лебідь.

Та, може, ці рядки не варті сліз,
І вічної краси у них немає?
І не знайду я правди на землі,

А небо не відкриє світлих таїн?
Володарці пера – земний уклін.
Чому ж богиня небуттям карає?

9.
Чому ж богиня небуттям карає?
Невже їй мало жертви самоти?
Збираю в тишині рядки-врожаї,
Та радості не можу віднайти.

Грайливо муза у пітьму пірнає,
Дарує серцю золоті меди.
Чаруючи магічним дивограєм,
В тенета манить неземний мотив.

Розбилася жага на міріади.
Душа до тебе крізь туман іде,
Зваблива мавко, чарівна дріадо!

Ти – згуба і пристанище святе.
Людського щастя не дано пізнати!
Навік натхнення спокій украде!

10.
Навік натхнення спокій украде.
Поезія, як вогняне свічадо.
Та полум’я моє таке бліде…
Осиплються надії зорепадом.

В омріяний едем душа бреде,
Хоч змія там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби всі стежки-принади.

Мабуть, не врятуватись від облуд.
У серці обнялись краса з одчаєм.
І власна совість – мій єдиний суд.

У сумнівах гнітючих я згораю,
Та віршами розквітне біль і сум.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

11.
Крізь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мої вростаєш,
Як марево солодке і хмільне.

В твоїх очах бурлить жага розмаю.
Врятуєш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон столітній, де всліпу блукаю
Гаями мрій, забувши про земне.

Святу печаль і каяття пізнала,
Співаючи у терні день-у-день,
А в серці запеклось отруйне жало.

Хоч всюди кривда і злоба гуде,
Мелодію краси душа скрипалить,
Із болю виростає сад чудес.

12.
Із болю виростає сад чудес
На полі, переораному смутком.
Із попелу фантом краси воскрес,
Хоч долі та років не повернути.

В душі поліфонія дивних мес,
А серце знову п’є нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поезія – і сповідь, і спокута.

Здіймуться вірші у казковий літ,
Де сотні мрій на лірах щастя грають.
Там кожне слово – плід, не пустоцвіт.

Бурлить натхнення світлом водограю
І музи полум’яний заповіт
На подвиги пера благословляє.

13.
На подвиги пера благословляє
Поезія, найкраща із богинь.
У царстві золотого дивокраю
Поет врятує душу від нудьги.

Земні облуди, ніби чорні зграї,
Пітьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стрічає
Із яблуком спокуси і жаги.

Хіба є огріх у красі невинній
Чи в тім, що серце вічно-молоде?
Хай краще у ілюзіях загине,

Ніж від людської зради пропаде!
Веде мене до неба крізь руїни
Супутниця у пекло і в едем.

14.
Супутниця у пекло і в едем –
Мій привид, що не має статі й віку –
Хто серце їй на вівтар покладе,
Повік від самоти не знайде ліків.

Із римою у нас міцний тандем.
Печаль і радість, мов кумир дволикий.
Душа у вічність, як у сон, впаде,
Як в океан житейський долі-ріки.

Я не збираю лаврів і похвал.
Кидаючи красу сліпим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.

У пам’яті пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’єдестал.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

МАГІСТРАЛ

Хто муза для митця? – гірка свобода,
Із піднебесся таємничий глас.
Душа в мистецтві пілігримом бродить,
Ламає простір і спиняє час.

Пізнає у стражданні насолоду
Співець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гріховоди,
У чистоті ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям карає?
Навік натхнення спокій украде!
Крізь терни пролягли шляхи до раю.

Із болю виростає сад чудес.
На подвиги пера благословляє
Супутниця у пекло і в едем.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Відчуваю себе
шкарубкою до скону
долонею,
де за кожен пучок
зашпортнувся дволикий
поріг.
… Хризантемно цвіте
начудована літа
заслоненням
вереснева стопа ―
як молекула з Божих
доріг.

2017

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

На видноколі гроняться світи,
Їх таїна так манить за собою,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю,
Лише вперед ми будемо іти, вперед іти,
Із нами ти не матимеш, спокóю.

Не зупинити сонця коловерть,
Не загасить вогні у наших душах,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить,
Ворожу силу виженемо геть, далеко геть,
І не дамо гармонію порушить.

На одностроях – безлічі відзнак,
Час пластувати й далі нам невпинно,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні,
Лиш сонця тінь простелиться навзнак, в росі навзнак
На Богом даній вільній Україні.

Лише відчуєш мандрування щем,
Не відкладай своє життя на завтра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра,
Тебе чекає дружнєє плече, міцне плече,
Весела пісня і пластунська ватра.

20.09.2019
Харків-Київ

В житті погасла радісна парцела,
За обрій впало сонце-колобок.
Не хочу каші, настрій невеселий,
А винувата - капосна любов.

Купив коханій лантуха картоплі,
Кажу: - Богине! Гамай, не журись!
У відповідь - колоратурні воплі,
Розплакався у люлі спиногриз!

І, бачу, не жартує! Стала в позу
Без Обручки та шлюбного вінка.
А я ж від серця ці дари підносив!
Аж покривив з натуги горбака!

Тепер ані цицьок, ані м'якушки,
Без цукру чай, у плісняві сухар.
Осиротіла у дружини пуща,
Ворона за вікном надгробно "Ка-р-р!".

Та виправився! Бабину заначку
Розворушив, знайшов у перлах цеп.
Віддав жоні...всміхається! Не плаче!
Мені на руки із розгону "Геп!".

Усе "зер гут". Розстібую халатик,
У рай між ніг розвідую путі...
На вродини даруйте діаманти,
Або каблучки. Звісно, золоті.

24.09.2019 р.