Свята і грішна... Грішна і свята
Моя із прощ, змережана стежками.
То літній дощ чи осені сльота -
Краплин рядки, що вперто точать камінь.
Росте, росте між каменем лоза,
Вітає Світло. Вербу не спинити...
Живив її не усміх, а сльоза.
Світили їй небес метеорити.
Відчуй її в льодах нерозумінь.
Збагни її, що лавою з-під ребер,
Акордом світлим чистить-миє тлінь,
Живе, сміється й молиться за тебе.

І тоді, коли випадуть перші сніги, він піде.
Буде небо тремтіти і грізна насунеться битва.
А його зігріватиме мамина тиха молитва.
І чекатиме вдома синок – янголятко руде…

Захурделиться світ і зруйнує усі рубежі.
І вогонь небезпеки палатиме довго в тривозі.
Тільки він попри все не опустить руки у знемозі,
Якщо дуже болить. Навіть там, на останній межі

Він збере у кулак свою волю і силу рясну.
Не зневіриться, ні. А стоятиме твердо стіною.
Бо готовий іти у сніги і замети до бою,
Щоб додому скоріш принести перемогу ясну.
27.11.2019

Ковтніте чачі повний глечик,
Приклейте мешти до халяв
І завтра йдіть на творчий вечір,
Який я вам приготував.

Щоб не було "швидкої Насті",
А у пахвині лютих бліх -
Ліпитиму сатири пластир
Мужам на еротичний ріг.

Пегасові сипну квасолі,
Щоб був, неначе колобок.
А вам - ліричих різносолів -
І про природу, й про любов.

Спитайте в кума-пустобріха:
До мене варто йти чи ні?
Авжеж! Для кожного є пільга,
Немов для власної жони.

Тому кінчайте шури-мури,
До вечора не лізьте в гугль.
Летіть в музей літератури,
Почну в шістнадцятій нуль-нуль.

29.11.2019р

Денне світло вмикають о третій пі ем - листопад.
Довжиною короткого дня не поміряти року,
Мимо прілого листя уже не ступити ні кроку,
Ліхтарі мерехтять на стовпах і меркурій на спад.

Листопадове сонце бліде і холодне висить
Тимчасове, мов лампа під стелею без абажура,
Непозбувна бентега, нудьга, безпричинна зажура,
Ще здається лишився коньяк - що ж, давай, принеси.

Це країна туманів, дощів, безкоштовних газет,
Що жовтіють, всихають і в підсумку пріють мов листя.
It’s the circle of life - знову ранок, і вулиці чисті,
Генерацію Ікс береже генерація Зет.

Не питай мене, що загубив я і що я забув
В цьому краї гарячого чаю і білоі кави,
Ми обрали собі народитися мандрівниками,
Тож приречені до іноземних звичáїв і букв.

Підлаштовуєм тіло під викрій місцевих лекал
І вчимося кордони світів непомітно долати.
Карл, англійський король, монумент на коні і у латах
Невдоволений. Пізно - ми тут. Ми приїхали, Карл!

І чорніють птахи - наче букви - на білому тлі,
Аркуш неба газетним листком від землі відлітає,
Що там пишуть про нас? Ну гаразд, ну давай почитаю,
Але написи майже невидимі звідси, з землі.

Літаки, мов лелеки, рушають на південь і схід,
Неозброєне око засліплюють відблиски крилець,
Поки ми вибираємо із варіантів кирилиць,
Неозброєне серце обдерши об зовнішній світ.

І осіннє останнє примарне холодне тепло
Нам нагадує щось, а що саме - уже не згадати,
Залишаються тільки абетка і деякі дати
І осіннього неба нейтральне нелагідне тло.

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

І куди ми з тобою в недобрий цей час забрели?
Під ногами — каміння. Попереду — чорне провалля.
Ми долали цей простір.
А може, не ми то були?
Може, то лише тінь наших душ, наших мрій віддзеркалля?..

Відділя від загибелі нас необдуманий крок,
А позаду в сліпому тумані розтала дорога...
Ми — заручники власних бажань, невгамовних думок,
Та без них нам чомусь навіть зрушити з місця незмога.

Забриніла, долаючи сум, полохлива струна
І наповнила змістом нови́м цілий світ таємниче.
Чуєш, ген та мелодія скрипкою в небі луна
І до себе так ніжно серця наші стомлені кличе.

Вітром листя покірно несеться й зникає за мить
У глухій чорноті, звідки втрачене вже не дістати...
Та якщо ця безодня запрагнула нас зупинить,
То пора нам з тобою навчитись над нею літати.
_____________________
2019 р.

Осінніх днів тривка зажура
Навколо мене і в мені
Владує мовчки та похмуро,
Як безталання в талані.
Несамовита, передчасна,
Несхибна й гостра, наче біль, –
Вона зненацька, без пояснень,
Попала глибоко у ціль.
Адже навколо розлилося
Й назовні душу виверта
Тривке осіннє безголосся
І небувала пустота…
29.11.19

Момент істини стане пророчим,
Коли глянеш пильнесенько в очі -
Ці бездонні, прозорі озерця
І тоді дорога до серця
Вже не буде такою крутою.
Від токсинів звільнившись і болю.
Від людців, що хижіші від круків,
Свої стріли націлили з луків,
Геть протравлені опієм зради.
І якої мети заради...
Знов клекоче ріка каламутна
Псевдо вождиків всує розпутних.
Завмирає життя, кровоточить.
Що нам знову вони напророчать?
Кігті рве запопадлива зграя.
Чи до пекла біжить, чи до раю.
Чи торує дорогу покути...
Знову розум обплутують пута.
Кров посмоктують яструби з рани.
Де не глянеш, кругом клептомани...
Вже від відчаю люд туманіє.
Чи ж бо є ще на краще надія...
Як вщерть болем наповниться серце,
Глянь у рідні, бездонні озерця.

Вдома радості багато –
в Ясі перше слово «тато»,
а учора, під обід,
пролунало раптом – «дід».
Кожен день новий здобуток,
невтямки матусин смуток,
бо на мамине «кульбаба» –
всі почули зичне «баба»…
А сьогодні дивина,
неньку кликала вона
і лиш та відкрила браму –
Яся з криком: «Мама, мама»!

Ходить осінь в садах і розвішує жовті знамена,
Не цілована ще ні снігами, ні синню льодів.
Знаю, що і вона, як і я, збереже достеменно
Кожен подих тепла у затишші доспілих плодів.

Ходить осінь в садах, розмальована, вбрана, мов панна,
Щедро всім роздає золоту і принадну красу.
І щаслива земля їй співає величну осанну,
Та і я їй подяку від себе у серці несу.

Ходить осінь в садах, не спиняється, жодної миті
Не минає без неї, дивується, радує світ.
Листопадовим сяйвом озветься в минулому літі
І пошле до майбутнього свій золотавий привіт.
20.11.19

Середньовічний місяць
круглий
над небокраєм-замком
нависав.
І снилися йому промерзлі
груди
і призиміло вимріяний
став…
Трималося вуаллю гілля
чорне.
Пліткарки-птахи пеленали
сприт…
Здавалося: далекий привид
стогне,
а може, чули, як уже
зимить?

2017

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Мені наснився дивовижний сон —
Я знов мале допитливе дівчисько,
Співа зі мною вітер в унісон,
Черешня віття нахиляє низько,

І сонце гріє посмішку мою,
І жук-рогач ховається в долоні,
Я серед саду радісна стою
І їм солодкі ягоди червоні.

У тому сні бабуся ще жива,
Мене із хати кличе до сніданку,
І в пам'яті моїй її слова
Звучать, звучать, звучать безперестанку...

Варенички гарячі і пухкі,
Смак молока немов куштую досі,
І руки ті бабусині м'які
Мене так ніжно глядять по волоссі...

І сміх її, такий веселий сміх
Натрудженої втомленої жінки,
Він всю любов життя її зберіг
І лиш набув печального відтінку.

Торкаюся до прохолодних стін,
Вдивляюся в старі над ліжком фото,
І віриться — сумних не буде змін,
Не знатиме оселя ця скорботи,
Хоч, мов вода, біжать, біжать часи,
Тікаючи з минулого в прийдешнє...

Мене збудили діток голоси,
Солодкі, мов бабусині черешні!..

2017 р.

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

Змінити курс! Спинити неможливо...
Приречений скитатися повік
Фрегат чекає свіжого припливу...
Та мокрі сльози капають з повік,

Селена плаче... Омивають зливи
Самотню душу моряка. Потік
Несе у далі корабель бурхливо
У нескінченний і стрімкий протік...

Збирає сліз епічні монологи
І якорем відловлює моряк,
Щоб віднайти до місяця дорогу,

З'єднатися з богинею... Маяк
Горить далеко... Хвилями тривоги
Пливе він... Добереться? Аніяк!..

© Володимир Верста
Дата написання: 17.08.18

Ні подиху, ні вітру, ані грому.
Був день жарким,як лава. Дім мовчав.

Ти так давно втекла із цього Дому,
що Дім тебе тепер не впізнавав.
Звикав.

Вдивлявся в Тебе знічено й тривожно,
а, втім, налив,як гостеві,вина.
І шепотіли Стіни заворожено:
- Невже ВОНА?
- Невже - ОТА,що марила Світами
Вершинами,Дорогами,Людьми,
Двобоями - як Дон Кіхот- млинами,
якій такі тісненькі БУли - ми?

І плямкали старечими губами,
і дихали стречими грудьми

пригадуючи те "не повернуся!"
й з картону Крила: до зірок-лети!

Лиш Батько із портрета посміхнувся:
- Нарешті - ТИ...

Вірте в  Бога і правду
і дасте собі раду,
запалайте Свічадом
для любові, добра.

Прийде смерть- не спитає,
чи готові до раю,
кожен лист опадає,
як приходить пора.

Поки марите світом
будьте щирі, як діти,
щоб на крилах злетіти,
нищіть думи сумні.

Хрест несіть від порога,
буде важка дорога
не питайте у Бога
і за що це мені?

Всіх навчіться прощати,
день новий уквітчати,
не кидати за ґрати
вільне серце своє.

Не існуйте понуро,
не картайте минуле,
не гадайте, що буде -
бережіть те, що є.


27.11.2019

Гриби. Соління грибів.
Холодне підземелля слів.
Трофеї. Спро́квола застілля.
Похмілля.

Ряди. Сто сорок рядів.
Холодне підземелля слів.
Актори. Гра вкрай нікудишня.
О.Вишня.

Дзвінок. Ще кілька дзвінків.
Холодне підземелля слів.
Мов мову, я тебе вивчаю.
Час чаю.

Король. Каре королів.
Холодне підземелля слів.
Серед сестер молодший брат.
Квадрат.

2 жовтня 1999 р., Богдани́

Ні, то не зрад закружляли воронячі зграї,
раптом змістивши планети таємної вісь.

Просто, мій любий, на світі усе одцвітає.
Все одцвітає, мій дивний, на світі колись.

Квіти шалені стають сухоцвітами.Снами.
Падають в землю в порожнім пожовклім саду.
Просто це осінь поволі стає поміж нами,
Підуть дощі. І з дощами я також - піду.

Доки ще серпень не стяв своїм серпиком серце,
доки пелюстки гойдають дзвінку висоту!

Вчасно прощатись - гірке, але мудре мистецтво.

Хай я, мій світлий, без болю в тобі одцвіту...

Ой, який цікавий світ:
тут пухнаті пес і кіт,
півень, качур та гусак
і у яблуках рисак!
Жовті та рябі клубочки
цівкають побіля квочки!
Все навколо щось нове,
кожен день біжить, пливе,
скаче, гавкає, пищить,
то муркоче, то скавчить.
Хоч мені ще мало літ,
та який цікавий світ!

Нанизались
на згаслі
віти
позолочені
сиві хмари…
Липі
липень би
знов уздріти,
та осінні
снують
примари.
Горизонт
сивочоло
мириться,
а деревам ―
таки неспокій:
потирають
підмерзлі
вилиці
та порипують
сонним боком.

2017

Судить людей пытаются другие "люди",
Толкуя иногда ошибочное мнение
Обвиняют каждого второго в блуде,
И подают это как истинное утверждение.

Например, молодая пара по улице идет
И думать каждый начинает, что живут они только для себя,
Ну а на деле же ведут монеты каждой счет,
В объятьях маленького мальчика скрепя.

Или же, стоит парень у доски, решить пример пытаясь,
Но слышит только, что он является очень плохим учеником.
Ну а парень дома природой восхищаясь,
Картины разные писать пытается тайком.

И так, судить людей ты даже не пытайся,
Не за тех, кем являются они, ты можешь их принять.
Со всеми людьми всегда общайся
И не старайся их по внешности понять...

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ге́й ви, приморожені, -
так, що зубозціплені!
Наскрізь заволожені,
суспіль хутрозліплені!

Гей, великомученики
крижаної зони!
Вправи неминучі таки, -
гайда в перегони!

Ох, ухнім!
Ух, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем!

Всі мурашкошкірові,
до рубця промочені -
руште без ранжиру ви,
в рівному оточенні!

Мокрий хвіст - всі крихти мете,
мокрий ніс - холоне...
До нагріву бігтемете, -
скопом, не в колоні.

Ех, ухнім!
Ах, охнім!
Хай плюхнем -
зате просохнем!

Хто там слави першого
прагне до останнього?
Ближчий, попридерж його,
та дарма не гань його:

всіх, хто вперто рухається,
хоч вже сил немає,
хто бувалих слухається, -
приз вкінці чекає!

Так, ухнім!
Так, охнім!
Хай плюхнем,
зате просохнем.

Гонки в нас - невинніші:
борем в тілі дрож це ми!
Станем всі на фініші
спільно-переможцями.

Тут - манери вишукані,
всі - взаємно чемні.
Зупинились висушені? -
вельми всім приємно!

Ху! Стали,
бо «здохли».
Пристали,
зате просохли!

(2018)

- Зайчику, хлопчику, промене сонячний,
смутку моГО - не руш!

- Буду тобі - і в біді, і в помочі -
хочеш-не-хочеш! - муж!
Грати весіллю на нашій вулиці -
вийду з будь-ким на герць!

- Глянь-но: на палях вже вік вовтузяться
зранених сто сердець.
Серце ж моє - то чортяка воскова,
і не бери до рук!
Стане й без мене на вік твій, соколе,
невиліковних мук.

- Долею- трунком, а все ж - дарунком...
Далі - хоч прірви край!

І накриває своїм цілунком
тихе моє "Втікай..."

Між тобою і мною одна лиш сукенка тонка,
під якою пливе по тобі, ніби човник озерцем,
найщасливіша в світі моя найтвоїша рука,
делегована в рай моїм битим самотністю серцем.

То не вітер -- то я задираю сукенку твою,
аби ноги твої від колін цілувати до лона.
Ти купалася в морі? Моя ж ти медово-солона!
Не пручайся. Полежмо. Побудьмо обоє в раю.

То не море -- то час, наче хвилями, крильми шумить,
ще й піском шелестить, ще й вустами твоїми шепоче:
"Зачекай... не спіши...уповільни, будь ласка, цю мить...
і, можливо, тоді відлітати вона перехоче..."

А сама ти шепочеш: "Ну де ж ти?.. пливи ж... я ріка,
чиї хвилі, повір, загойдають тебе до нестями...
стань моїм... відтепер -- ні порогів, ні гребель між нами...
між тобою і мною одна лиш сукенка тонка..."

Побудь зі мною,Осене,не йди!
Намилуватися ще дай тобою.
Теплом таких погожих,гарних днів
І хризантем невянучих красою.

Блищать сльозами роси у траві,
Веселка в листопаді - просто диво!
Аж млію я від крику журавлів,
Вже скоро і мені в небесний вирій.

А смуток личить, Осене, тобі!
І в унісон душа бринить мінором.
Останнє листя падає до ніг...
Я підніму.Зігрію у долонях.

Тобі пора вже йти?Прошу- не йди!
Ну й що,що Грудень близько, на порозі.
Я пам'ятатиму тебе завжди
У моїх віршах,у піснях і в прозі.

Повернешся?Це знає тільки Бог!
Усе в житті лише по Його волі.
Проснувся...Вже виблискує сніжок.
На згадку Осінь посріблила скроні.
19.11.2019

Пошию плащ собі прозорий
з нито́к осіннього дощу
і тихо в далі неозорі
свою уяву відпущу.

До зір полину ніби птаха
в казкові, неземні краї,
де почуття часу́ і страху
вже чари втратили свої.

Униз впаду протуберанцем1 –
втону в любові міражу
і повість пристрасті багрянцем
на тлі осіннім напишу!.

Тиша явно не матроська.
У Гаазі – тишина.
Чіна, сучий Ин і Moskau
обирають пахана.

У Європу йде руїна,
у Гааги є сусід –
Moskau... Сучий Ин і Чіна
окупують білий світ.

Їм усюди мало місця.
Зазирає ще за тин
бойова лукава трійця –
Moskau, China й сучий Ин.

У Китаї - «наші в доску»,
у Кореї – все війні,
моська чапає у Moskau,
Україна – у вогні.

Не доїли наше сало,
то грабують у бою...
Чайканші, Сосо і Мао
почивають у раю.

Та лишили недоноска.
Тиша є, але матроська.

Скаженіє вертухай,
бо Росія – це не рай.

І Китай іде на Moskau,
а Корея у Китай.

11/19

А я рахую Осені прикмети:
гіркі горіхи, Огріхи, гріхи,
слова, вітри, плащі, дощі, дахи,
і яблука - мов крихітні планети,
і мокрий - день, і кашель - що сухий.

Достиглих груш жовтіючі церковці,
що на базарах - вроздріб і гуртом.
І дядько, що кудись біжить з торТОМ,
вірніше - з ТОРтом - у самій футболці
в шалений дощ... і сонячний фантом

що виглядає злякано і блідо,
бо літу - край, каюк, кранти, that's all...
І надпис під "пологовим": My soul!
Я ДЯКУЮ ТОБІ ЗА СИНА, ЛІДО!!!
а трохи нижче "МОЖНА НА ФУТБОЛ?"

І листя, що кружляє, лине, плине,
спалахує, мов лисячі хвости,
від холоду зіщулені мости,
трамваї і трамваїв жовті спини.
І тут би щось трагічне - про "НЕ ТИ"

про "я давно забути Вас повинна..."

Та в серці - тихо. ПОрожньо.
І синьо...

Прости.

Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона, немов холодна лесбіянка.

Слизька – як риба, сонна – як змія,
співала, називала на ім’я…

А я – собі зелене море мав,
забув про мам, розводив пав і мавп.

Я існував як принц, поет, нероба –
я лікувавсь, бо це морська хвороба…

Життя на пірсі й романтичні будні –
це ще не все, це ще не смерть на судні!

Щоночі нищив я кошмари злі,
а ранки зустрічав, мов кораблі.

9 жовтня 1996 р., Київ

Над річкою старе село узліссям,
гриби, чорниці і садів розмай.
Та у тридцяті роки над поліссям
пронісся смерч -"В могилу закопай".

У кожній хаті голод нищив душі -
ні соняха, ні крихти на столі.
Лемішка з бур'янів, злиденські воші,
гнилля колгоспне в зораній ріллі.

Марія з лежака ледь піднялася,
(у хаті, як в могилі, мертвий дух)
і кинулась до ліжка. Її Вася
спав праведно, вощаний, вже задуб.

Взяла маля на руки, щоб зігріти,
поцілувала, глянула на піч,
чи ще ворушаться опухлі діти -
Ганнуся, Зоя... Тиша усебіч.

Не вистачало сили заридати
і битись головою об стіну.
Ще й тижня не пройшло, як вмерла мати
й поклала чоловіка у труну.

Як вижити, куди подітись, Боже?
Де заробити бідній на харчі.
Не вкрасти і продатися не може,
ні взятися за вила й рогачі.

Безвольна, квола, тільки шкіра й кості.
Минула двір, обніжкою бреде.
А тут сусідка запросила в гості
прикласти немовлятко до грудей,

її померло, може, дасть поїсти
із милости? Того ніхто не знав.
Брат, чоловік - колишні трактористи,
на цвинтарі. Сама скоцюрблена,

нечесана сусідка, мов причинна,
налиті кров'ю очі на лиці.
І пригощає, це моя дитина -
маленький пальчик бачте в холодці...

Марія, бігла із тієї хати,
ковтаючи сльозу немов горох,
на кладовище сина поховати.
Отямилась... і виживе, дасть Бог.

26.11.2019р.

Держава не держава - щось фантомне...
Рече паяц безтактно недожарт:
- Скінчилася війна, пора додому
І годі заважати торгашам.

Чекає вдома жінка-вередуля,
Іди її, а не Донбас рятуй...
Уперлася провладна в спину дуля
І запах зради чути за версту.

О, як же тихо нині над Майданом,-
Ні сполохів заграви, ні димів...
Упала булава з руки Богдана
Та у Дніпро скотилася у тьмі.

Пішли до раю небайдужі, зайві
Під звуки єрихонської труби...
Візка спиняю на алеї Слави,
Вищить від болю колесо судьби.

Навпроти - дама. На руках болонка,
На плечах модна шуба із шиншил.
Звикаю жити без мети та ока,
Без ніг, без серця, розуму й душі.

27.11.2019 р.

Рипить, скрипить, та меле на страждання
шматки жури, старий дідівський млин
і жорнами надії-сподівання
перетирає він на сірий тлін.

Крильми вітряк сухий хапає вітер,
пресує миті у години, рік,
шикуючи слова із сотень літер
в годину смутку – двадцять перший вік…

Скрипить душа і тяжко ниє серце
за мій народ, що тане у імлі.
Симфонія життя, фінальне скерцо,
і дзвін лунає по батьків землі…

Чомусь так хочеться грози,
Щоб стрепенувся світ громами
І грішну землю з небесами
З"єднав з висот і до низин.

Танком свавільним блискавиць,
Щоб запалало небо грізне.
Кохай її, поки не пізно.
Впади останнім блиском ниць.

Нехай стихія освятить
Шалений ритм сердець гарячих,
І спалах в темряві незрячій
Осяє щастям кожну мить.

Чомусь так хочеться грози,
Як апогею зрізу літа.
Стіною дощ... Безумством вітер
Любов не зможе загасить.

9.08.2019

Ну що ж, Джульєто, життя - вже проза:
тушкуй котлети, суши мімози.
Кидай чекати Коня і Принца.
Знімай пуанти. Тобі за тридцять.

Звикай, Джульєто, до перших тріщин
в ранковім люстрі - нестерпно віщім,
нестерпно чеснім, чужім - нестерпно,
де мерзнуть ноги... Чи - крила терпнуть?

І терпне спогад - вуста гарячі,
Солодкі... Вперше... П'янкі... Незрячі...
Ванільний опік... Кордони стерто...
Пульсують крила...

Горять котлети.

І п'є тихенько коньяк - Джульєта.

Палають спалені мости,
Пашіють ноги.
Яснять зі сховків самоти
Нові дороги.
Скипає, стигне в жилах кров,
А в серці - карбом.
І знаки згублених підков
Край шляху - скарбом.
Калина стужу перейде -
Не заніміє.
Зростить пагіння молоде
З вогню стихії.

Шанували тіло й загубили душу…
Я би і заплакав, та сміятись мушу.
Без душі потішно – не бере ядуха.
Дістаю локшину, вішаю на вуха.
Світ стає навшпиньки і росте угору.
Потім йде до храму випити кагору.
У сусіда скрута, затуляю очі.
А у мене лихо, той сусід регоче.
Забирайте душу, не чіпайте тіло.
Не гатіть на сполох, не моє це діло…

23.11.2019

У нещастя і досі не віриться,
Але час в Україні лихий.
Похилилась калинова китиця,
Сонце падає за небосхил.

Б'є по тімені Господа палиця
І кривавих не вимити плям...
Годі плакати! Хай воно сказиться!
Краще шию зчавлю москаля.

Роздеру його пельку ручищами
І чорнозему всиплю цебрО.
Дротом карк обкручу його кільцями -
Одплачу за убивства добром.

Степ ковиловий мінами зорано,
Бій щоночі з ордою важкий.
Та кацапи тепер заговорені,
Бо підтримують їх хохлаки.

Поховалася погань у закути,
Миру хоче. А я іще ні!
Знов кацапок учитиму плакати
Над могилами власних синів.

26.11.2019 р.

В Одесі їдеш – як «помажеш»,
і це мене хвилює теж.
Себе самого не похвалиш,
то як опльований ідеш.

І ось мої аж п’ять копійок
не у єдину із дірок.
На видання зірок і «зірок»
немає зайвих копійок.

Мої лукаві любі друзі
ідуть за мене у вогонь,
але у їхньому союзі
не опинився я либонь.

Нові вожді беруть на себе
чужі заслуги у бою
за волю нашу і мою.
Героїв ще приймає небо,
а самозваних і не треба,
коли живі ще у строю.

11/19

Звідусюди вернуся,
Безумовно, туди,
Де в невпинному русі
Б’ється струмінь води.
Несподівано чистий
І незвично живкий, –
Він співучий, іскристий,
Неширокий, швидкий.
То крутою дугою
Вигинає боки, –
То мандрує прямою
В далечінь крізь віки.
Поєдналось безсмертя
Із безмір’ям у нім, –
Живодайному, впертім,
Крижанім, боязкім.
Дорогий до нестями
Від поверхні до дна,
Цей струмок берегами
Два життя поєднав.
Не змілів, не замуливсь,
Не спинився на мить, –
Сьогодення й минуле
Перед зором біжить.
Хочу долями злитись
І розтанути в нім –
Знакомитому в світі
І бажаному всім.
26.11.19

Якби ми десь, на острові кохання
Хоча би тиждень, мила, провели…
Любилися б із рання до смеркання,
І тішились од радощів малих.

У небесах, за хмарами літали
І лебедями ніжились між хмар,
Кохання випиваючи нектар…
У прохолоднім озері Купайло -

Чарівний Бог – обох благословляв
На ігрища, веселощі у хвилях –
Голісіньких, мрійливих, розімлілих,
Де радістю світилася земля…

Я б дарував тобі чарівні квіти,
Співав моїх закоханих пісень…
Могли б в обіймах безкінечно мліти,
Спинився б час, що в вічність нас несе…

І стомлені од пестощів, цілунків,
Щасливі, завмирали б у імлі…
О Леле, дай, благаю, подарунку!
Даруй на мить нам раю на землі!

5-6 – 26 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Солдат ми повернули й кораблі,
захисників углиб загнали й бази
(нічого, що узимку й на ріллі),
кінець вже скоро і самій землі…
Лишилось повернути унітази!

Що важливіше: Біблія? Бгахавадгіта? Коран?
Борщ наваристий з м'ясом чи з бульбою й морквою зупа?
І ворона, і курка достойні уваги й пера,
Молода комиза і шамкочуча бабця беззуба.

Подивися - корону на вуха насунув паяц,
Ти - читаєш ці строфи, бо маєш письмацькі таланти.
Тож не будь ґаволовом! Відшукуй потрібний абзац!
Лупай скелю! Дізнайся чого же ти вартий!

У нездатніх до розмислів мрії розтануть, мов дим,
Ну, а в тебе - високе чоло і обличчя таки благородне...
А відмичка від тайни - звичайні буденні труди:
Вмієш муси варити? Готуйся до черги голодних.

Крутить пальцем читач біля скроні - не те щось утяв?
Переплутав сатири і лірики ноти в лібретто?
Не зважайте на мене, наповнюйте смислом життя,
А за віршик з підтекстом потисніть правицю поету.

26.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хіба ім’я - Орлятко Ед?!
Хоч зміркували б наперед:
так зватися не личить привереді!..
Зате, щоб вимовити «Ед»,
вам не потрібен логопед,
тим більш, що, може, я - Орлятко Едіт.

Ед - це просто імен архетип:
Ед-гар, Ед-мон, Ед-іп,
Ед-елаїда...

Та Ед - не провокація,
не підла конспірація,
цитата не з Горація -
ой, заблукав в абзаці я!.. -
ну, це - така новація,
тож є якась тут рація...

(2018)

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

6 листопада 1993 р., Київ

Понад тином мальвова хурделиця
Розкидає ніжні пелюстки.
Оксамитом чорнобривці стеляться,
Ваблять п"янко запахом терпким.

Рівними лягли роки покосами.
У лугах згубилися сліди.
Полягли тумани верболозами
Й розчинились в пам"яті, мов дим.

Зазирнула у вікно метеликом
Доля і майнула у світи.
Відсіяли в кришталевім келиху
Миті, до яких торкався ти.

Шурхіт крил осінніх поміж хмарами.
Перевесло зв"яже теплі дні.
І потонуть у бездоннім мареві
Сльози літа - роси на стерні.

5.08.2019

Намалюй мені щось на папері,
Намалюй щось простим олівцем.
Зобрази плід уяви своєї,
Я ж штрихи ці назву колись
Своїм взірцем.

І заграє осінь у сквері
І розкидає листя, а втім,
Намалюй тиху ніч із натхненням
І старий та занедбаний двір.

Буду знову і знову дивитись
На затертий від часу папір.
Де жило абрикосове літо…
Й оживав той малиновий двір…

На ковзанці печалей і тривог
Танцюють джигу розмисли житечні...
Державою керує "янелох",
А я - сатирик. Отже, глупства речник.

За ширмою усміхнений абрам
Підвішену за пейса водить ляльку.
Вона ж бо, опріч смертного одра,
Чіпляє воякам в гробах медальки...

Узяв і я. Попробував на зуб...
Не золото - штампована зневага.
А жінка хоче соболиних шуб:
- Ти що приніс в сім'ю? Сміття? Невдаха!

Чого лежиш? Паяц зове на бал
Злодюг, голодних, хитрих горлопанів.
Прибуток - це не праця, а татьба!
Он, бачиш - дезертирчик ожупанивсь?

А чесний горопаха без руки,
Обсніжена погромами чуприна...
ось корвалол, хутчій до рота вкинь!
Бо знову скажеш - я у смерті винна!

P.S:

А, може, у руці не той клавір?
Зіграв октави, терції - не квінти?
Віівенді модус...тимчасовий мир,
Олжа з якою в спілці мушу жити.

25.11.2019 р.

Не обіймаю неозоре,
а – чи було, чи не було,
пригадую високу гору,
куди нас літо завело.

Перецвіли волошки сині
на схилі сонної ріки.
І я – на схилі літ, і нині
не увійду у ті роки.

На тому самому обриві
я повертаюся на час
у миті юності щасливі,
коли усе чарує нас.

І пряна ружа, і мімози
такий же мають аромат
і я не утираю сльози
як і багато літ назад.

Але немає як раніше,
коли було і так, і сяк,
і не второпаю ніяк,
чого минуле очі ріже,
чому усе іще не так,
а ми чекаємо на інше.

11/19

Лишилось нам всього лиш двісті років…
Зникаємо ми стрімко як народ!
Шануючи чужих, на жаль, пророків –
втрачаємо свій генетичний код.

Розходимось по світу манівцями,
життя кладемо із вини катів
й самі ніяк не прийдемо до тями,
шукаючи незвіданих світів.

На сполох бийте, щирі українці,
гуртуймося навколо Кобзаря.
Інакше одоліють нас чужинці
і згаснемо як вранішня зоря!