С. Г...
Я так згорьовано кохаю,
Що забуваю про спання, –
Мов сік гіркого молочаю
Вживаю мало не щодня.
І те терпке пиття любові,
Останнім часом якнайбільш, –
Проникнуть щемом хоче в слово,
Щоб затруїти смутком вірш.
Але я п’ю блаженно знову
Всесильні каплі золоті,
Щоби зродити щось чудове
На пожовтілому листі.
Нема питву кохання краю,
І хоч зросла його ціна, –
Сльозами в душу затікає
Нещадна й ніжна рідина.
30.05.19

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Одного дня сиділи ми
На білому плащі,
Брудними крокодилами
Ішли по нас дощі.

Рихтовані пробоїни,
Скрипіли, ніби джаз,
Кларнетами, гобоями,
Перебивали нас.

Пожива для голодного,
Тростина для сліпця,
Один навпроти одного
Нам випали місця.

Вагон містами човгав,
Накочувався грув,
Де ти була так довго?
Де ти так довго був?

Одного дня сиділи ми
На паперті з розмов,
І сивою Сивіллою
Прийшла до нас любов.

Тьху ти! Не хочеться сексу ізнову?
Страхіття!
Рвуться на волю віршата удень і вночі?
Це вже хвороба! Писунка! Візьму зараз віхтя
Й ляпну по носі. Кохана, чого ти мовчиш?

В мене від страсті-мордасті змокріла долоня,
Сухо у пельці, ковтнути б із крана води...
Глянь-бо, на мужа стрункого, немов Аполлона,
Ахни від захвату і ув обійми впади.

Годі копилити губці й кусати до крові,
Змучене думами личко підводить увись.
Ляж біля мене! Скупаю у щирій любові!
Геть мадригали! Втішатиме Лєну Паріс.

Всьо! Вже пора колорада пустити на грядку,
Хай попасеться голодниий на любощі жук.
Опісля бурі напишеш про неї віршатко,
Хочеш - тобі, шалапутниці, допоможу?

29.05.2019 р.

Березень збіг, і пустий мій сад.
Птаху старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.

Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.

Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.

Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.

Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.

Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
ніж дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм вогнем
над календарним днем.

Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.

Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.

Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.

Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.

Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, в мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.


* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Жовтого кольору квіти у полі…
Надто багато в них суму та болю.
Символ кохання, що втраченим стало.
Ніжності тільки зосталось чимало.

Квіточка кожна свою має вроду,
Погляд красуні втішає природу.
Спогади тільки, руйнуючи душу,
Кажуть, що й це пережити я мушу.

Пристрастю спалене серце завмерло.
З рук відчайдушно посипались перли.
Вже не зібрати, подрібнена доля.
Дух відлітає, як пух у тополі.

Граючись, він доторкнеться до квітки.
Вітер йому допоможе, щоб мітку
Білу залишити, наче хустинку,
Зараз потрібна їй дружня підтримка!

Жовтого кольору квіти у полі…
Хочеться, щоб не зазнали ви горя!

29.05.2019
Свидетельство о публикации №119052905072

Як не вбивай її, не викорінюй,
вона, немов бур'ян, росте повсюди,
і хоч лунає знову заклик "змінюй!",
та ми все ті ж - нікчемні хохлолюди!

Така натура - досить і краплини,
і лізе з дір, немов на дріжджах тісто,
ростуть на душах ракові пухлини
хохляцького-бидляцького замісу.

Така натура вірує у бога,
поклони б'є, до синіх ґуль на лобі,
та суть все та ж - мерзенна і убога,
що в материнській виросла утробі.

І мати пожаліла, бо дитина ж,
і вірити хотіла - помудріє,
та хоч зникали в безвісті століття,
хохол і досі в душах шаленіє!

Він радо наплює сусіду в очі,
бо той посмів у інший бік дивитись,
горлає так, немов хапають корчі,
бодай тобі, хохол, десь загубитись!

Щоб ти пощез, пропав, навік загинув,
і щоб чорти тебе кудись забрали,
щоб справжні українці цю личину
з корінням із душі повиривали!

В собі плекаймо, люди, українця,
бо право це виборювали кров'ю,
випалюймо в собі раба й чужинця,
будуймо світ лиш Правдою й Любов'ю!

29.05.2019

Не даруй жовті, любий, тюльпани,
ще далеко до туги розлук.
У обіймах зворушливих тану,
потонув час у пестощах рук.

Не кажи ні півслова, ні  слова,
не дивися, не дихай - мовчи.
Грона солоду - брость  калинова
на вустах беладонно гірчить.

Ще далеко, коханий, до смутку,
до осінніх дощів, милий, мій,
не згасити гарячим цілунком
полум'яний підсніжник надій.

Знай, що не розтопити весною
найсолодше жаги - ескімо.
Сонце, вічністю ти на ді мною,
на вітрилах небес пливемо!

В колисанці блаженство гойдаєм,
у тенетах шовкових альков.
хай і всесвіт на нас зачекає
розсипає перлини любов!

Стільки ніжності що захлинутись
можна в ній, в океані бажань.
Хочу голос кохання почути -
стогін серця, любові  благань!

Город ночи испугался,
Сжался весь в комок, дрожит.
Лишь луна седая молча,
Вниз задумчиво глядит.
Кот крадется по асфальту,
Чует где-то бродит мышь.
Кот бесстрашный и отважный,
Он герой окрестных крыш.
Пес бездомный притаился,
Страшно ночью одному,
Без хозяина, без ласки,
Пьет соленую слезу.
Что-то скрипнуло и снова,
Тишина вокруг и сон.
Как тревожно этой ночью,
Час назад ушел ведь он.

1998.

Як діток і дружину, й ґроно товаришів,
Люби себе й шануй, яким би ти не вдався.
Пильнуй, аби в родині не стати заважким.
Не вряди-годи, а щодня змащуй тіло -
Щоб кволості й передчасних зморщок уникнути.
Не піддавайсь спокусливому «перепочинь!»,
Якщо наважився пройтись після обіду.
...Стільки стежин, аби протистоять хворобам,
Що тільки од нашого життя-буття залежать!..
І жодна не приведе до нарцисизму.
Люби себе і не позостанеш наодинці
З невмолимим плином віку.

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Завзятість –це
Успіх, новий талант-
Радість життя!!!
29.05.19 5.00

Оптимізм - риса
Благо ,гарна , корисна,
Початок - успіх!
29.05.19 4.50

В зошитах прописую красиво,
так, щоб кожен учень зрозумів:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
А у мене ні вінка, ні слив.

Той вінок, що довгими роками
спромоглося виплести мені,
розриваю власними руками -
ріжуть пальці стебла дротяні.

Кров моя повільно витікає,
губиться у росяній траві,
де високе дерево гойдає
перестиглі сливи воскові.

В землю, в землю, глибше, до коріння!
Я б її до краплі віддала,
тільки щоб весною білопінно,
сніжнобіло слива зацвіла.

В зошитах прописую красиво,
звична не збивається рука:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
Ані слив у мене, ні вінка.

2019

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Давати поради –
Гумор, цінні -корисно,
Рішення - думай!!!
28.05.19 7.35

Осудити легко –
Любов, добро –одержав-
Сімейне щастя!
28.05.19 7.05

Я сплела венок,
Из кленовых листьев.
Я вплела в венок,
Вереницы мыслей.
Грустных иль веселых?
Мне ответить сложно.
Расплескалось солнце,
И тепло уж ложно.
Золотистый омут,
Поглощает взоры.
Тонут в нем обиды,
И пустые ссоры.
Тонут мысли, грезы,
В шорохе кленовом.
Золотые слезы,
Падают со стоном.

Я падала, падала, падала,
В бездонную липкую мглу.
Заботы, проблемы, предательства,
Сплетались в тугую косу.

И слепо-глухое молчание,
Накрыло пуховым платком.
Не нудность с пустым равнодушием,
Шагнули на встречу в мой дом.

За окнами солнце взъерошилось,
И смотрит не ласково в даль.
Где нежность? Любовь? Сострадание?
В душе лишь холодная сталь.

Заплакане обличчя у вікні,
А від фіранки протяг – не відчути.
Скажіть, за ким ви плакали вві сні,
Кого ви так не можете забути?

Погляньте, сонце променем своїм
Вже висушило роси на віконці.
Немає тата, є у неї дім,
І мама є, скажіть маленькій доньці.

Вона ще спить і ручки уві сні
Розкидала, мов світ весь обнімає.
Їй не збагнути маму у вікні
І плач за тим, кого уже немає.

Нема й не буде. Є один горбок,
Де розцвітають паперові квіти.
Війна зробила в дім злодійський крок
І змусила тепер без нього жити...

Розвиднілось. І непомітно вже
Зайшов навшпиньках день у вашу хату.
Вві сні дитяча пам’ять береже
Його живого, бо спросоння: – Тату!

Як боляче, що доня – сирота.
Без чоловіка жінці світ – пустеля.
Вдовині сльози, біль і гіркота
Осіли назавжди в її оселі.

Не зів’яла у лузі калина,
а у пам`яті – ті чагарі,
де чекає одна і єдина...
Ми із нею іще школярі.

Я біжу і зриваю для неї
находу запашні чебреці.
Аж дивлюся – у феї моєї
є такий же букет у руці.

Я вручаю їй, ледве помітні,
у своїй наготі зірочки,
а вона мені – жовто-блакитні,
на любов і розлуку, братки.

Не минає іронія долі.
Помінялися квітами в полі
тай радіємо, що не одні...

Понесемо ті квіти до хати,
щоб і долі свої поміняти,
і усе, що було уві сні.

05/19

Та жінка йшла вузенькою доріжкою,
вкривала радість осяйне лице.
Що коїться,  скажіть, з цією жінкою?
На капищі страждань згоріло все!

Не загасити полум'я душі,
не випрати вишиванку в багнюці,
її нестримні весни, спориші -
в долонях помістилися по суті.

В маленькому блокноті занотовані
фрагменти  безталанного життя -
колючі стерні, втрати, біль у повені,
кривої блискавки серцебиття.

Та очі випромінювали зміст
сюжетів ненаписаних романів,
у небі розливався благовіст,
зникали сиві сутінки  туманні. 

Всміхалася, а сині очі плакали -
щаслива панночка - услід усі.
Жита схилялися до неї маками,
красива йшла по вранішній росі.

Купальська ніч давалася  взнаки -
зірвала у ліщині квітку рути.
Горить любов на відстані руки,
та, як до неї серцем доторкнутись.

Г. С...
Мовчазливо радію
Я тому кожну мить,
Що погаслі надії
Ти змогла запалить.
І вогнем тим зігріла
Так уміло мене,
Що відтануло тіло
В мить одну крижане.
Та, засліплений зблиском
Ілюзорним кругом, –
Ставлю поки що риску
Під сердечним письмом…
26.05.19

я ранок люблю
коли тільки-но тільки
десь тенькне відро
доторкнувшись до зірки

коли крізь фіранку блаженна ріка
блаженного світла на стіл розіллється
і світ подобріє і світла нап'ється
мов котик налитого кимсь молока

я ранок люблю коли тільки-но тільки
малого пташати тоненька сопілка
насипле октави на листя габу
малого пташати моління люблю

коли під вікном горошини конвалій
розгорнуть смарагдовий свій планетарій
і я помолюся в ранковім причасті
краплиною слова планетою щастя

***
А на Чуді нація – месія,
місії високій завдяки.
Це така нечувана подія!
У безсмертя
нацики і черті
повели усі свої полки.

***
А реноме кацапії – злодії.
Кощій усе ламає до основ.
Ачей очима змія
тиранія –
це у народу віра і любов.

***
А у кіно перемагає Раша,
тому що це одні більшовики
і по усій землі бойовики.
Тому і наші -
в епатажі.
Перемагають бабу мужики.

***
А у нашій крайній хаті
не далеко до біди,
поки таті
волохаті
мають візії сюди.

***
А в Україні все - з роси й води.
І це хвилює найманця орди.
Все, що у жмені
і в кишені,
освоюють нувориші-жиди.

***
А в ролі хунти
ті самі брути
осоловіли
і п’ють меди.
Бажають жити
біля корита,
а інші – бути,
але завжди.

***
А у нашій Раді
знову раді Наді...
І ніхто про те не розповість,
на якій палаті
психіатри раді
знову написати номер шість.

05/19

Чи є присутнім світ, який тебе не містить
і вітер не запікся на щоці
останнього метро, і небо прямовисне
несе провину хмар, немов синці
від пустощів непосидючої дитини;

чи переслідувати варто у блідій
царині пам'яті стривоженість первинну,
якщо сліди заплутає Крадій

там, де з вагону вийду, морозець по карку,
ліхтар-п’яниця підставля плече
і січовий стрілець стрілятиме цигарку
і димом станцію від неба відсіче.

23.11.2017

Ліриці пасує з медом ванна,
Істині сумній - сусальний лак.
Писане слівце - суціль омана,
У житті, насправді, все не так.

Про любов осонцену - рулади,
А про щастя оди,- полюбуйсь...
Пишні шати щирої неправди -
Звичний одіж поетичих муз.

А в руці лежить чека гранати,
Під ногами зламані мечі.
Варто хоч би дрібку набрехати -
Не люблю лякати читачів.

З ями видно лиш небес окрайчик,
У окопі інший хтось, не я.
А у мріях - соняхи гарячі,
Сад вишневий, тьохи солов'я...

27.05.2019 р.

Тупик,
И выхода не видно.
Тупик,
Лишь белая стена.
Я поднимаю голову,
Не видно,
Мне даже неба,
Серость потолка.
Смотрю под ноги,
Космос не зияет,
Пространством Млечного пути.
Лишь мокрый пол,
И я в нем отражаюсь,
Гримасой изувеченных Богов.

1

А щоб пірнути в пінне море -
помацай, кажуть мудрі, дно.
Шезлонги, парасолі, зорі...
Яка ж ти влеслива, мано!

І жовтий човен конопатиш,
і тчеш парео серед лун...
Лікуй печаль, гомеопате.
Здійняв штормисько дід-Нептун.

Пливли до берега чужого,
баласт летів крізь жалюзі...
І повернутися б спрожогу,
та є капуста й ряст - козі...

2

Вслухайся у хорал прослави.
На трьох акул уваги не...
Під виск сирен косили трави.
І виринало потайне...


2019

Весняні справи
Посів, полив, уборка,
Надихає гордо!!!
27.05.19 7.40

Весна чарівниця,
Цвіте, росте, піклує -
Людство годує!!!
27.05.19 7.30

Дивися й слухай… Пізнавай
Життя красу і шумовиння, –
Воно ключем б’є через край
І душу знаджує невпинно.
Його строката течія
Докупи зводить дні і ночі,
Тож пам'ять збуджена твоя
Даремно голову морочить…
Дивися жадібно на світ
І слухай гомін незлічимий, –
Іди в майбутнє сотню літ,
Ходою тою одержимий.
І хай летить за миттю мить,
Набутки множачи і втрати, –
Усім потрібно вперто жить,
А не покірно помирати!
27.05.18

І Пушкін, і Лермонтов тим паче
Втомилися життям, смерть сприйняли б за щастя.
На прив’язі один в царя ходив і прославляв свободу,
А другий кров місив в чеченському болоті,
Чекаючи кулі як причастя.
А ти, лемківський хруще , ти ж тільки-но почав густи,
Як вишні українські заходилися цвісти.
Щоправда, одразу ж загув якось незвично:
Містично. Ба, навіть сюрреалістично .
І довго гув би ще, бо так і не повірив,
Що молодість – не вічна і начебто літами міряна.
Та в двадцять з лишком літ Всевишній
Узяв тебе до себе в Горні Висі.
І , може, й слушно: на Лемківщину твою любу
Апокаліптична вже насувалась згуба.
Тож і якби уник ти ровів Катині,
Зогнив би десь у сталінських катівнях:
Не зміг би з ручними солов’ями буть в одному хорі,
Оспівувать за мурами кремлівськими причаєну потвору,
А кинув би, як побратим по слову Осип,
У безсоромні вовчі очі хоча б і ці рядки пророчі:
«Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
Знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори
І мотуз вішальників для живих приносить щастя» .
Ні, ти уникнув «щастя соціалізму»,
Приправленого голодом та слізьми,
Уник і глуму, й неминучої біди
У вічність, як Ісус, вознісся молодим.

В палких обіймах терпну, млію,
цілунком зваблюю вуста,
плекаю стомлену надію -
ввіійти в альков любові. Та -
нічна зоря не згасне в небі,
а нам ряхтітиме весь час,
хай Ероса чутливий лебідь
оголених укриє нас.
Антуріум розквітне ще раз,
бажання - колотий горіх -
розкриє таїну печери
для насолоди, млосних втіх.
І потечуть блаженства соки
нектарами, і камертон
розбудить водограй в глибоких,
цілющих надрах, стогін-сон
зірветься з губ кармінних
ніжно,
заб'ється пульс. Іще... Іще...
Прискориться, натягне віжки,
і понесеться жеребцем
до ароматних феромонів,
п'янких грудей, медових сот,
до пристрасті - жага уповні -
не вичерпала наш цейтнот!

Антуріум - чоловіча квітка.

Розквітла роза,
Гарна чайна весняна-
Варення готую!
26.05.19 7.06

Сестричка моя
Лопух - листя зірвала-
Хворі лікують!
26.05.19 6.58

Дзвеніла музика в саду
Щемким і невимовним горем.
Так свіжо й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Сказав мені: « Я вірний друг!» –
Торкнувся сукні переможно.
О, як з обіймами не схожі
Ці дотики жаданих рук.

Так пестять кішку або птиць,
На вершниць дивляться граційних…
Лиш сміх в очах його спокійних,
У війнім золоті зіниць.

Тужливих скрипок голоси
Співають над нічним туманом:
«Ти Небу дяку вознеси,
Бо вперше тет-а-тет з коханим».

2019

1

Бовдур! Цілий вік на владу гавкав!
Гриз КучмУ, тепер команду "ЗЕ".
Бо - поет! Не безхребетна п'явка,
Що з громади соки тільки ссе.

Як вам слово "більшість" - правда гарне?
Є іще одне слівце "товпа".
- Зупиніться! Стоп! - кричати марно,
В урвище отара мчить сліпа...

2

Гарно пахне в москаля ковбаска,
З Іордану в храмі лик святий...
Щука, рак і лебідь - це не казка,
В різні боки тягнем я і ти.

У Кремлі хохлам готують пайзцу,
Підбивають гетьмана на гріх.
Я ж не зрадив душу ані разу,
Рідна мова - серця оберіг.

В'яне квітка у коштовній вазі,
Байдуж взяла гору ( в цьому суть).
Результат - в Криму і на Донбасі
Чоботи вишИванками труть.

P.S.:

Нас немало. Але є й іуди,
Знаєш хто - хутчій ім'я кажи.
Наш очільник захищать не буде
Рідну мову. Отже, він чужий.

26.05.2019 р.

У тім краю,
Де ріки
Тихоплинні,
Де райдуги із них
Вологу п’ють,
Ще не завмерла
Мова України.
Вона живе,
І люди
В ній живуть.

Де клечанням
На Трійцю
Пахнуть хати
Й татарським зіллям
Вистелено світ,
Любистками
І дивом
Рути-м’яти —
Матусі руки —
Пам’ять ранніх літ

Вечора відсвіт червоний
Тоне в багровій воді, –
Берегом тупають коні
Сірі і темно-руді.
До прохолодних влоговин,
Чуючи дзенькіт відра, –
Сходять слухняно корови
З пагорбів ситних Дніпра.
Чайки півсонні повільно
Плинуть на гребенях хвиль,
І жабуринням окільним
Тхне, мов колись, звідусіль.
Зовсім життя не змінилось
Біля струмка між калин, –
Дякую Богу за милість
Змалечку любих місцин.
26.05.18

Людям, вічно набурмосеним,
Видається все не так.
Набурмосені відносини
Дошкуляють, як чиряк.

Ні нещирі перепросини,
Ні фальшивість обіймань,
Не поможуть набурмосеним
Перейти бурмосну грань.

Моя любов, моя печаль,
Моє кохання чарівливе -
Крізь тиху вечора вуаль
Просвічує сяйливе диво!

І як до нього не спішить,
Й у сні мені цей рай не сниться –
Те тихе полум`я душі,
Красою сповнене по вінця.

Немов неонова ріка,
Що у Дніпрі палає тихо,
Торкається щоки щока,
В очах коханих – іскри сміху…

І ніжні пестощі руки,
Солодкі вустонька кохані,
Цілунки пристрасні щемкі
В запаморочливому стані…

Пругке єднання інь і янь
І повне море насолоди,
І вибухи вулканні коди,
І гіркота німа прощань.

Удвох плекаємо цей сад,
В якому сакури проміння!
Й не осипається краса,
Як вічної весни цвітіння!

25 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Почекаю,
Хай дощик весняний пройде,
Поки райдуга в небі зійде.
Громовиці по небу пройдуть,
Літа за літами минуть.

Квітне омита земля,
Зеленіють луги й поля.
Вітер ласкавий шумить,
Ніби шепоче: - Любіть та любіть.

Почекаю,
В місячнім сяйві купаєшся ти.
Очі вбирають небесні світи.
Сонце зігріє ніжні вуста.
Хай довга коса ще довша зроста.

Хай стан твій дівочий в душу впаде,
Буду я бачити тільки тебе.
Руки твої прикладу до грудей,
І не відведу від тебе очей.

Тебе я чекав шістнадцять літ,
Також мужнів, став чоловік.
Весь час за тобою йшов залюбки,
Щоб наші життєві зійшлися стежки.

Ніби у світі лишились одні,
Що зветься коханням у нас на землі.
У щасті земному поєднались серця
І нашій любові не буде кінця.

Не по мені,
як намір обганяє розум,
як зверхницька мета
здоровий глузд зміта...

Розверзлося, на землю впало небо,
потоками гірких, невтішних сліз –
довкілля у мінорі править требу,
природа публікує прес-реліз…

Сумує Миколаїв, Україна,
в журі схилились літні й молоді,
ридає ридма, тужить вся родина –
пішов з життя письменник, батько, дід…

Та музика з-за мурів не стихає,
Господнє літо скоро, вже за мить*,
і «Скрипка з того берега» лунає,
й «Лампада над Синюхою» горить!

Всміхайся та не влещуйся нічим.
Бо друга можна зрадити й цілунком,
А оди, що звучать занадто лунко,
Двосічними бувають, як мечі.

Нехай твій шлях, невстелений ніким,
Не те, щоб не затоплювала повінь,
Не те, щоб не вертав тебе на сповідь,
Не те, щоб ліг широким і легким.

Хай буде він вузький, але прямий.
І друзі не лукаві, а відверті,
Такі, щоб із тобою йшли до смерті,
Бо сила – Я звершається у Ми.

І ще, нехай з тобою буде та,
Хто ладан підкидатиме в кадило,
Не фоном слугуватиме, а тилом.
Оце і все. А решта – суєта!

Скарб природи-
Сонце, земля,повітря-
Дарунок Божий !
24.05.19 9.25
На фото природа на Дніпрі

Чудовий ранок,
Донька, Денис приїхав,
Бусінка вдома
24.05.19 9.20
На фото Бусінка біля комп'ютера.

Я гостей не чекаю, адреси мовчать.
Небеса, на яких заборони печать,
вже нікого, ніколи, нічим не обмежать.
Але простір лишився моїм назавжди,
хоч поріг підмивають потоки води,
віддзеркалена в ній перекинута вежа.

Хай три виміри, наче кольчуга, скриплять
їх до вечора відблиски світла скроплять.
І в оселі пустій,замість гостя і ямба
запанує травнево-червнева імла.
Чи коротке життя, якщо підступи зла
розжене переможно приліжкова лампа.

Ти не квапся. У нас неполічені дні.
Чорний дах. немовля у чудовому сні.
Зав'язь літа. Ще заводі в ріках холонуть.
А коли наші сни розминуться і в них
розминуться світи без надуманих лих,
ми, збудившись, забудем про всі перепони.

Форм туманно-розпливчата рать,
я покличу тебе -- ти прийди і порадь,
при свідомості ми, чи в надуманих мандрах.
Але, наче каміння, тіла ще лежать,
а за вікнами -- чітко фортеці межа
і байдуже нам -- що там побачить Кассандра...

Та хай би вже було як є:
Небілені обдерті стіни,
Куток, де сіть павук снує –
І б’ються в ній страхи незмінні;

Нехай розвезло всі шляхи,
І сон вже не долає втому,
І Бог прикинувся глухим –
Хай. Знати б лиш: дійду додому…

Та де той дім? І де та я,
Котра з дощами говорила?
Мовчи. Плазуй, немов змія,
Допоки не відростиш крила.