О, скільки раз я тамувала подих!
Сама безкрила, та мені болять
Всі помахи пташиного польоту,
В стараннях молодих ластовенят.

Лишають після себе тиші зліпки,
Які спадають, сіючи журу,
І чергова з очей зникає дрібка,
Як хто насіння соняха жбурнув,

Щоб вітром підхватило ті зернята.
Де їм, дрібним, чужину пролітать?
Безжальну зиму де перечекати,
Вгамовуючи потяг до гнізда?

І дочекатись миті, що покличе
Назад у небо, у дощі й вітри,
У шлях додому, хоч важкий, та швидший -
Вертатися весняної пори.

Яка сім’я красива на світлині
Радіє щастю власному в ту мить,
Коли квітують райдужно рослини
І сонце помаранчеве горить.
Замріяно вдивляються в майбутнє,
Всміхаючись спокійному життю,
Хоча уже прийшла година скрутна
І смерть до них підкралася впритул.
Сяйнуло і бабахнуло зненацька,
Руйнуючи будинку стіни й дах, –
Відбився жах, немов оскал хижацький,
В осиротілих батькових очах.
Тягар у серці від тупого болю,
В душі журу розбуджує біда, –
Мені погано нині, як ніколи,
Мені загиблих уві сні шкода…
06.09.24

...Дозволь і я пройдусь по лезу…
Дозволь заглянути у вічі
Тобі, упійману, тверезу...
Собі, невиспаному двічі…

Дозволь, затисну поцілунком
Серпневу ніч… ніяких свідків!
В моїй уяві ти — дикунка,
Можливо навіть щось від інків…

Якщо ти згодна, заміную
Усі сліди — серпневий прояв…
Душа без дозволу бунтує —
Навряд чи вже мене загоять…

Дозволь прийде за нами човен
На тлі сьогоднішніх обставин…
Дозволь мені… я ними повен
Але спочатку, мила, кави…
6.08.2024.

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

В сум’ятті і тривозі віщий Торд.
Бо ж треба вірне рішення прийняти –
Чи це священне місце полишати,
Де віковічно Хорсові народ
Пожертви ніс? Та виконати волю
Кагана Володимира, який
Прислав гінця. Наказ суворий свій,
Що має Хорса вирішити долю,
Замаскував проханням. Повелів,
Аби кумира Хорсового скоро
Привезли і поставили на Гору,
Поміж других могутніх теж богів.
З одного боку – як же може буть,
Щоб капище правічне зруйнувати?
Тут довелося Хорсові стояти
Віки й віки. Сюди всі роси йдуть
Аби йому пожертви принести.
Тут Хорсунь славний росів войовничих.
Чи ж полишати місце оце личить?
Та й між богами Хорса помістить?
Чи не впаде від того його гнів
На рід увесь? Зрівнять його з другими?
Нехай богами, але все ж чужими.
Хоча, то ж Київ, де каган сидів.
З другого боку – Хорсунь вже не той.
Тут зовсім мало росів залишилось.
Все більше й більше в Києві селились.
Були причини, звісно, що на то.
І що каган у Київ перебравсь,
Забрав дружину. Знать вся потяглася.
Столиця майже пусткою взялася.
Лиш ті, хто старих звичаїв тримавсь,
Іще сиділи в Хорсуні. Між тим,
Від міста уже мало що зосталось.
Від угрів при Олегові дісталось
Йому добряче. Лиш вогонь та дим
Вони тоді лишили по собі.
Всі селища навколо зруйнували,
Ордою аж до Києва погнали,
З собою взявши сотнями рабів.
А нині Степ кидає раз по раз
Невпинні орди печенігів клятих.
А чи старі спроможні їх спиняти?
Для Хорсуня настав непевний час.
Поки над Россю росії жили,
Вони мечами ворога стрічали.
Тож в Хорсуні і стін не будували,
Бо самі роси стінами були.
Тепер, коли від Хорсуня того
Лишилася тільки минула слава,
Здавалось, Хорс вже краєм цим не правив.
Позбавились прихильності його.
І от каган, що в Києві сидів,
Велів і Хорсу в Київ перебратись.
А Торд не має сили опиратись.
Уже давно немає тих часів,
Коли одним лиш Хорсовим ім’ям
Він міг кагана волю зупинити.
І той нічого з тим не міг вчинити.
Бо Хорс Великий понад всіх стояв.
Міг будь-кого у жертву принести
Й каган супроти стати не посміє.
А нині залишились лиш надії
Щоб Хорсу чужоземця піднести.
Ні, із походів вдалих, далебі,
З Царграду, чи Ітилю, чи Хвалисів,
Сюди дружини росів ще тяглися,
Вели рабів, як здобич, при собі.
Струмки криваві на олтар лились
В подяку, аби Хорса вдовольнити.
Та чи то стали рідко так ходити?
Чи то від свого бога відреклись?
Минають Хорсунь і на Київ йдуть.
То, може й, справді, Хорсу перебратись?
Учора зранку став його питатись.
Без його волі ж бо не поведуть.
З самого ранку день похмурим був
І сірі хмари Хорса лик сховали.
Жерці півнів вгодованих дістали,
Щоб він їх крик привітливий почув.
Та крик півнів тих хмар не розігнав.
Торд взяв тоді жертовний ніж у руки.
За мить, під величальних гімнів звуки,
Півням він їхні голови зрубав.
І полилася життєдайна кров.
Півні ще в корчах смертних тріпотіли,
Як хмари промінь сонця пропустили.
Здавалось, Хорс нарешті їх зборов.
Та ненадовго. Бо уже за мить
Зробилось небо знову темно-сірим…
От і лама Торд голову допіру,
Не знає, як усе то пояснить.
Десь підсвідомо відчуває він,
Що в Києві добра їм не чекати.
Там справжніх росів зовсім не багато.
Кого не запитай – то слов’янин.
Їх там багато. Через то каган
Уже почав і князем прозиватись.
І їхньому Перуну поклонятись.
Хто зна, що на них в Києві чига?
Але й лишатись тут – також біда.
Нема кому від Степу захистити…
Ще місяць блідочолий з неба світить,
Прислужникам він вже наказ віддав.
Як виднокрай вже рожевіти став,
Взялися треби перед ним творити.
І співами тужливими просити,
Щоб він на шлях далекий дозвіл дав.
Скропили кров’ю кам’яні вуста,
Навколо нього кров’ю все полляли.
Волів з важкою мажею пригнали.
Сам Торд перед Великим Хорсом став,
Вклонився низько. Наче у отвіт,
Над виднокраєм стрімко Хорс піднявся.
Світ осіяв. Торд більше не вагався.
Велить їм Хорс, що вже збиратись слід.
Прислужники за заступи взялись,
Щоб кам’яного Хорса обкопати.
Йому віками довелось вростати
У землю цю, віднайдену колись.
І от тепер прийшов, нарешті, час
Собі нове пристанище шукати.
Із Хорсуня прийшли всі помагати.
Їх поміч знадобилася якраз.
Бо ж Хорс важкий. Ледь витягли з землі,
Понесли і на мажу положили.
Дорогу щедро кров’ю покропили.
Так Торд своїм прислужникам велів.
Аж зарипіла мажа від ваги,
Чи то від жалю? Всі кругом стояли
І піт рясний та сльози утирали.
Бо ж ідола донести до снаги
Іще було. А як їм бути далі?
Бо ж то не ідол – бог їх полиша.
Отож болить у кожного душа.
Воли пішли – всі на коліна впали.
Боялися: впаде враз божий гнів
За те, що свого бога відрікались.
З тривогою у небеса вдивлялись.
Та Хорс байдуже з висоти світив.
Хоч знав: лише коротких вісім літ
Йому прийдеться в Києві стояти.
А далі князь велить все зруйнувати,
Щоби Христу відкрити новий світ.
Перуна стягнуть Ручаєм в ріку,
Аж до порогів будуть проводжати,
Щоб людям і надії не лишати.
Для інших улаштують смерть легку.
На цурки порубають та в огні
Попалять. А от Хорса будуть бити
Кувалдами, на порох щоб скришити…
Та Хорс байдужим буде в вишині.

Від зарплати до зарплати…
Від неправди і до правд
(У Життя свої затрати
Без притензій і приправ…)
Тільки-но спустивсь із люльки
Відвернувсь від молока —
Преться тіло вже на гульки
Чи то син, чи то донька
Хапцем вкрадуть щось з освіти
Десь відлижуть, щось зімнуть
Будуть сльози, будуть квіти
Буде пастка, буде путь…
Цей одни на всіх сценарій
Пересвідчує баланс —
Квітне хтось, а хтось гербарій
Тут і там своє — талант…
Ну а ще глобальні сварки
А ще баченяя, церкви...
І не кожному в ту арку…
Хоч благай, а хоч реви
І одне для всіх лиш Сонце…
А все інше — мі-шу-ра
Хто ж у рясі Охоронця,
Може все таки ДУША?..
3.08.2024.

Туманами закурені світанки
Траву росисту неквапливо мнуть,
Вбираючи німих лугів ділянки
В густу, немов запона, каламуть.
Ледь видимі, неясні, прохолодні
Шепочуться сонливо в сірій млі, –
Світає довго, тихо і природно
В осінній час на зболеній землі…
05.09.24

ой болю
спопелілого
насипала війна
ні яблука поспілого
ні істини
з вина

ні дзену
в стінах пагоди
чи мислості
в душі
цвіте собі
нелагода
як втома
у іржі

стригун
стає кандибою
вдовою
теплота
за вибитою шибою
не тиша золота

у сонці
сон купається
в легені
лізе дим
любов
не відгукається
з окопної гряди

ті втрати
неосмислені
ці очі
не зі шкла
рядки
що ненаписані
уривком
в горло вклав

нехай
сльоза ковтається
стискається
п'ястук
надія
залишається
допоки в серці
стук

журба себе
не виплаче
дорога
не піде
насушний хліб
не випечуть
коли не буде
де

тому тебе
тримаюся
тобі
моє плече
за нами
діти граються
і час
без нас тече

хай долі
край немислимий
а мрії
в пелюшках
ліси
дарують кисневі
народження
в листках

морями
заколисує
всі суші кораблям
отой
хто править тишею
нектаром для джмеля

отой
із кого світло б'є
незайманим ключем
воно
невпинно
просто ллє
на радощі
і щем

31 Грудня, 2023

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Не бійся ніколи крилатих ракет…
Хай боїться той, хто віддає наказ!
Подивіться уважніше на його портрет:
руки тремтять, мов напав сказ,
очі впали і покотилися по стОлу -
довгому і мертвому, наче мінне поле,
яким він відгородився від живого життя…
Мабуть, сподівався дожити до ста,
а ось чи встигне витратити свої мільярди,
коли вже плачуть за ним гаазькі нари,
а по ночах приходить вісімнадцятирічна Вероніка,
харківська художниця - юна, але вже велика,
яка малювала українських поетів
і яку він безжально спалив ракетою?..

2024 рік

Небесні розсипи на землю вересневу -
Фантазія, а чи казкова суть?
Вони яскраво-жовті, білі і рожеві,
Блакитні, сині - зорями цвітуть.

Садки у смугах айстр. Пухнасті заметілі
Плекає ніжно сонячна рука.
І пахнуть, мов ввібрали запахи ванілі,
Пелюсток подих - віхола легка.

І вітерець голівки пестить, кучерявить.
Потоки зоряні і на землі.
Милується й моїх очей жива уява.
Малюю словом образи в імлі.

Не вистачить митті, буду проситись
На берег до річки в зігрітий пісок…
Вляжусь травою, як будуть косити.
А після "коси" уляжусь в стіжок…
Хто-небуть в нічку захоче відвідать
Покоси пахучі… наш зоряний фреш
І це ще не все… чого не сповідав —
Кожним відвіданцям -- частку, авжеш…
3.08.2024.

Я розумію – не хотіла зла,
а іноді бувала навіть щира.
Ти виявилась просто із числа
осіб, які чекають на офіру…
Не ображайся, це не перекір,
любив тоді тебе я і такою,
та у душі твоїй ховався звір,
що цілковито володів тобою.

Я став похмурим і за це – пробач,
не дорікай мені за допомогу…
Уже не допоможе жоден плач,
молилась ти завжди чужому богу…
Та і мене нікому не спасти,
бо я і сам цього уже не прагну.
Лише за втечу ти мене прости,
за цю гірку і вистраждану правду…

Лікує море, що не говори,
зимою, восени, не лише влітку.
Напевно дочекаюся пори
і споминів таки покину клітку.
Відновлює вечірній шепіт хвиль
на фоні відшумілого прибою,
а ранками бальзам на душу – штиль
усе лихе замотує в сувої.

Рідкий кришталь солоної води
вигойдує негадану інтригу,
стираючи минувшини сліди.
Гортає час віків нетлінну книгу.
Прости, колись кохана, і прощай,
нехай усе омріяне здійсниться,
але з мартіні переходь чай –
аби іще до старості не спиться!

Хоч любов така крихка вся,
В серці ніби ще жевріє.
Те, чим жити намагався –
Тільки мрія, тільки мрія…

З двох людей щось ціле скласти
Важче, ніж поему з літер.
Те, що видалося щастям,
Просто літо, просто літо.

Не застигла кров, нівроку!
Просто б’ється в скроні мляво.
А назустріч наші кроки -
Гра уяви, гра уяви.

У крові всі інстаграми.
Ще й пекельність у погоді.
Те, що нам наразі драма -
Сміх та й годі, сміх та й годі.

Все, про що мовчить мобільник,
Передати - мало хисту.
Те, що бачили ми спільним,
Особисте, особисте…

Співпадіння ідеалів -
Щось з дешевого роману.
Те, що серцем відчували -
Лиш омана, лиш омана.

Не святі ми, не вар’яти.
Не фаталь ти, я не Юда.
Не чорти, не янголята.
Просто люди, тільки люди.

Хай не обраний – у звані
Все ж попасти довелося.
Ні, це не розчарування.
Просто осінь, просто осінь.

Справи? Ніби непогані.
Не займай, заради Бога.
Що здавалося коханням –
Тільки спогад, тільки спогад…

2024

Відкладаєш наші побачення,
Обіцянки твої – в ціну біляшів...
Гонор мій, учергове страчений,
Реінкарнується в рубці на душі.

Слів кохання з тебе не витиснути...
Легше з каменя – “КіндзмараУлі”...
Твоє серце уко́тре вислизнуло,
Сумління в безнадійному загулі...

Поцілунки твоЇ надто стримані,
У каріатид точно тепліші...
Відгородила ти ніжність стінами -
Їх в облогу взяло́ серце грішне.

2010

 
& я немов суворий інженьор
що контролює власну пильність
& хмари плинні ген тонкий мінор
 
з тобою мій читачу ~ чим не фльор
часи знавали що сказать на хвилі
& на солодке берегла нас хвор
 
атож ~ авжеж & труби виють свінґ
ждемо чудес зглядаючись на ницих
хоча давно пора валити звідси
запхати все в сонет назвавши стінґ
 
усе іще стоїть як той боксер
& спозирає мовби не при чім от
із подругою разом доброчинно
стріляється пруссацький офіцер
 
 
 
 
 
 
 
 

Щось замкнулося в собі.
Дошкуляє…
А на третій вже добі
Одпускає
І ніяких в нас розмов
Ніч лікує
В охороні дня обмов
Хтось бідує
Хочу бачити їх дім
На заваді…
І, насправді, річ у тім…
В пропоганді
Далі буде як в кіно
Перескаже
Таки вимовиш: гівно
Підлий враже…
1.08.2024.

Мені подобається осінь
За дух терпкий зів’ялих трав, –
За клекіт чапель безголосих
В місцях південних переправ.
Мені подобається з’ява
Туманів довгих на полях, –
І шурхотіння верб жовтавих,
Край вод схололих, по ночах.
Мене приваблює бентежне
Затишшя ранніх вечорів, –
І неквапливо-обережні
Рої думок і сплески слів.
Мені знедавна до вподоби
Сумної осені пора, –
Її затьмарена оздоба,
Її нечувана жура…
03.09.24

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Одесу закрили і Київ закрили.
Тепер хоч потроху там дихає небо.
Міста постраждалі відновлюють сили.
А як же мій Харків? А Харків - Незламний.

Сьогодні вночі позбивали "шахеди".
Статистика каже, усі позбивали.
В таблиці оновленій - збиті ракети.
А що там наш Харків? Нічого. Незламний.

Шматують країну брудні московити.
Палає вогнем незалежна та Вільна.
Нам треба сильніше міста захистити!
А Харків не треба? А Харків - Незламний.

Країна воює! Країна - не мертва!
Посилено захист важливих локацій!
Але хтось про Харків базікає вперто...
Тримай генератор! Тримайся, Незламний...

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Здрастуй, чарівнице златолиста!
Панно оксамиту та парчі.
Календар приніс твого приходу звістку,
від задухи злегка шкварчачи.

Ти несеш жадану прохолоду.
В голосах напористих вітрів
чуються поради і тайм-коди
серпнем щільно вимощених днів.

Ти несеш дощів рясні потоки
з ціллю змить увесь присохлий пил,
щоби після вияснілим оком
світло віднайти своїх світил.

Ти несеш солодкий сум прощання
й зустрічі щемке передчуття
у сердець схвильованім торканні
обопільно притягального буття.

Владна златокоса королівно,
трон займати, прошу, не спіши.
Зволь ще мить поласувати дивним
позалітнім присмаком краси.

01.09.24

У всіх віках були присутні —
Наш генофонд, фамільней герб
І випадали зуби кутні
Коли спішив на поміч серп
Впадали в відчай і молились
Просили Господа — уйми
Або підкинь до крил стропила
Або у засвіт схорони…
Та видно в Бога справ по горло
Чи не до нас було Йому
Навчались ми бороти горе
Й перенавчалися всьому
Були слова затерті Словом
Були і радощі від бід
І щось з ольхи і щось дубове
І проростав між ними слід…
Було пророщене всіляке
У полі ранішніх причуд
Когось просили до гіляки…
Комусь наклеювали "гут"
І так літа роки подробиць
Аж до сьогоднішнього дня
Нас не привчали до вподоби
Тим більш, я свідок, до виття…
1.08.2024.

Уже завересніло...
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Чому ти, мила, завжди у журбі?
Є врода, розум, щира доброта.
Чому ж у серці стільки самоти?
І день за днем лише одна журба.

"Бо він мене не любить, і тому
Моє тепло не гріє вже давно.
Чужі всі ті, що поруч день і ніч,
В душі до них вогню уже нема."

Чим серце він твоє в полон узяв?
Чим зміг він розум твій до сліз звести?
Чому надію в серці ти сховала?
"Бо не змогла я радість віднайти."

Моя країна захлинулась кров'ю.
На тілі не загоюються шрами.
Не гинуть люди ані в підмосков'ї,
Ні в Мюнхені, ні в Лодзі, ні в Майямі.

Продажний світ, стурбований та ситий,
Спостерігає вбивства та знущання.
І думає лише, де заробити
Грошей багато за своє кохання.

Спиняє третій рік сміливе серце
Цю кляту епідемію імперську.
Моя країна за свободу б'ється,
А світ-повія ліг в місіонерську.

Це ж не на нього падають фугаси!
"Ми терпимо, і Україна стерпить!"
Робити треба щеплення від сказу,
А світ стає у позу "шість да дев'ять".

Тут наші хлопці гинуть та сивіють,
Ціна життя не згадується всує.
А світ, ця відгодована повія,
Вульгарно стогне - щось там симулює.

Старанно приховавши всю огиду,
Моя країна задає питання.
Стара повія чахне не від СНІДу -
Смертельно інфікована мовчанням.

Іде війна. Роки. Криваві версти.
Повторюється все в малюнку рондо.
Повія - це, можливо, теж мистецтво...
А ти, продажний світе, - просто шльондра!

Жовтою айстрою сонце у небі цвіте.
Вересневий купаж-аромат на порозі.
І життя набирає звичний осені темп,
Інкрустація дивна чекає за рогом.

У реєстрі осіннім - чорнобривців парад
І жоржинне жабо, хризантем криноліни.
І кизилу підсвітка прикрашає наш сад,
Ще й ожинне намисто схилилось уклінно.

Перезрілість плодів з кракелюровим шармом,
Груш бурштинність і яблук рубіни.
А на небі розкішні шифонові барви,
Серед них журавлині польоти у клині.

І ще теплим крилом пригортає нас осінь.
Час для роздумів, час для натхнення приходить.
У небесну уважно вдивляємось просинь,
Підбираєм ключі до осіннього коду.

Ти від нині недоступний
І кордон не перетнеш
І хоча комусь незручний —
Не виходиш із мереж
Буде послано кур’єра
З ним і лист на придбання
От скажи якого хера
Ти відмовивсь від звання?
І чому, щоб додзвонитись
Кілька діб не спиш, чому?
Щоб принизитись до свити
І націлитись в корчму?..
Ще й чекати там до рання
Інших то причин нема
Наче я плебей, чи Ваня
Перестиглий, як хурма?..
Я тобі, скажу, не рівня…
Досить жмурок, досить вже…
Зарубав… Підсмажив півня —
Не сприймається чуже.
1.08.2024.

Поміж нами світло й темінь,
І слова пусті, –
Аксіоми і дилеми
Щодоби в житті.
Між закоханими нами
Ревнощі дурні
Написали легко драми
Сторінки сумні.
Розштовхнули, розметали
Почуття нас так,
Що бажання стало мало
На єднання знак.
Поміж мною і тобою
Відстані і час
Переповнені журбою
Й радістю не раз.
01.09.24

Ось і літо пройшло – у минуле пірнуло,
закінчилось тепло, як зорею майнуло…
Розлетілося шклом, що на землю упало,
за осіннім столом ми зібрались загалом.

Цілий рік пролетів, підійшла роковина.
Добираємо слів – привітати дитину…
А вона вже пішла, слово перше сказала
і сміється мала, але їй цього мало.

Попереду стежки та широкі дороги,
ніби долі стьожки́, і високі пороги.
Феєрверк почуттів, поряд тато і ненька…
Хай щастить у житті тобі, леді маленька!

 
отам де шаркотіли каруселі
у білосвітлі музиці гучній
де хмарне сяйво диму на пітьмі
& колесо аж під небесну стелю
 
де між ятками люди сновигали
де схриплі крикуни & передзвін
й берези їхній одяг наче сніг
оточенням розлого слугували
 
запала тиша тільки серп рудавий
півмісяця що лоном ночі звівсь
& наростá оточення беріз
пласкорізьбою в мармуровій залі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Агресор продовжує завдавати масованих ракетних ударів по українських містах.
Страждають люди.
ГИНУТЬ ДІТИ…


Завжди у темряві біси точать роги -
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
- Та що ж ти робиш?
- Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А ранком із заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень.
Катам ніколи - жодних прощень!

2024 рік

Мені без тебе світ – не світ,
А тільки простір, час, події, –
Бо ти не йдеш за мною вслід
І так, як я, чомусь не дієш.
Річища слів уже нема,
Пустилась Муза обертасом, –
Печаль болюча та німа
В душі нездвижно уляглася.
Від бурі дум і почуттів
Нових безладної навали, –
Пісні з’являються без слів,
Чого раніше не бувало.
Життя спинилося й стоїть
Поникши й згорбившись старечо, –
Мені без тебе світ – не світ,
А тьмавий морок порожнечі…
31.08.24

Дивлюсь на тебе по-новому
Із блиском срібла, більше хрому
А ти крізь чорні окуляри…
Кажись, майбутьні мемуари?

Найдовший рейс… і знов на завтра
Стоїть, розхитується кварта…
Тіла хитаються у такт
Не шкодуватимо, антракт…

Ну ось нарешті воєдинно...
Ми одне ціле, ми — родина
Дивлюсь на тебе по-новому
Заходь, коханна, до парому…

Ріка приємно всколихнула
І ти погоджено кивнула...
А я як я — за капітана,
Хоча, мовчу, ти більше знана…
1.08.2024.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е!.. та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Яка крихка і нетривала плоть,
Що розмивається, неначе моли,
Водою часу. Нам не побороть
Приплив нещадний, що здається кволим.

Потуги наші будуть заслабкі
Змінити шахівницю, наче долю.
І навіть сонця промені легкі
Руйнують речі, що кричать від болю.

І плоть, обвисла в слабкості своїй,
Бажає увійти в колишні шати.
Та знівечив безжальний буревій
Красу, якій належить спочивати.

І не повернеться уже той час,
Кола вона була величним садом.
Порив потужний невмолимо згас,
А пагони землі побило градом.

13 вересня 2020

Нащадку! Пам'ятай жахливу мить,
Як вороги співали підлим хором:
"Ідіть! Ідіть! Не бійтеся! Ідіть!
Ідіть вперед зеленим коридором!"

Вони пішли. Пішли, але не вийшли.
А десь у рідних селах - стиглі вишні,
Дитинство. Мама. Дівчина кохана...
А тут, під керівництвом злих потвор
Брехнею став зелений коридор.

Земля палала, а стріляли - в спину.
Вогонь пекельний все заполонив.
Район - одна велика домовина.
Реакція країн: "Немає слів!"

А хлопці? Хлопці, янголи небесні!
Серпневий день всі плани перекреслив
Та вирвав їх з обіймів матерів.

Брудний загарбник - ниций та смердючий.
Нехай його приб'є відлуння Бучі!
Прокльон! Прокльон! Безмежний мій прокльон!
За кожний постріл - тисяча прокльонів,
А краще - десять тисяч наших куль
В довбешки "орків", "гойдів" і "дон-донів",
Брехливих зайд - вони сконають тут!

Гей, світе! Не пиши новий статут,
Де в кожнім слові - мертва справедливість,
Геть всі слова, порожню галасливість!
Земля це - наша! Наша це земля!
Зійде над нею зірка світла, вільна,
Вона спостерігати буде пильно,
Влаштує помсту зверху та здаля!

Нічого не забудеться, принаймні,
Допоки не загнеться балалайня!

Нащадку! Забувати це не можна!
На відповідь жорстку ти будь спроможним,
Не вір словам рашистської потвори
Про дружбу та зелені коридори!

Живи! Не забувай! Не маєш права!
Зеленого нема - лише криваве,
Тож пункти не згортай свої опорні!

І знищуй ворога! Вбивай щодня!
Бо там брехня. А колір - тільки чорний.

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ярославе! Мій друже!
Мій сильний – великий!
Перемножений ро́лями вщент!
Не гнітися байду́же –
хай світ многоликий
перетворює час на портрет.

Ти – найвища ціна
розлиття золотого
серед тих незакріплених меж,
де пануюче чудо
причастя святого
як пророк на останок даєш!

Вік, як за́вше,
вминатиме тіло в могилу,
викликаючи «пам’ять» і «час».
Я не дам, Ярославе,
розтратити силу!
Я не дам покалічити нас!

24 березня 2004 р., Київ

На тлі блакитному уяв
Тебе я бачив гарно й звав
Морганнями й словами,
Але не чула ти чомусь
Тих слів, обірваних із уст,
Між кліпань до безтями.
Думки втрачають височінь,
Якщо на ній поблякла тінь
Від вигадки лишилась, –
Уже не в мріях – наяву
З на тебе схожою живу,
Змінивши гріх на милість…
30.08.24

Сіється поле
поволе, поволе,
сиплим "довіку", виразним "ніколи".
Леле, як колотослівно довкола!
Пишеться поле.

Пнеться й пашіє
позірне у ширі,
зриме у тисняві зерен і пилу.
В зораноокому – зорянощирі
гості на пирі

гаються сміло.
О вітре, повій но
скорозарадно на колососмійних!
Мріється поле і рійно, і рвійно
посеред слів.

29.08.2024

Гірким досвідом наповню…
Стан покращиться душі
Віддішлю частину Овну
Не словами, в аркуші…
Зачитає, розповсюдить
Ось прийшла вже й е-с-е-м-е-с
В самий раз, облуда буди
Назва! Назва! — Мер-се-дес!!!
Правда, поки віртуально
Поки стан ні те ні се
Якщо вірно і буквально —
Віддішлю рядки в ессе…
1.08.2024.

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!

Розляглося безгоміння
Та поблякли кольори,
Хоч осяяні промінням
Ще городи і двори.
Нудить спека, мучить спрага,
Піт в очах і на губах, –
Вже не радує засмага
На оголених плечах.
Ані гамору, ні руху
Поза хатою ніде, –
Знемагає від задухи
Й кошеня моє руде.
Та хоч в’ялим пахнуть квіти
І узявся жаром пил, –
Розпрощатися із літом
Не знаходжу в серці сил.
29.08.24

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.

А скільки їх, а скільки їх
У цілуванні призабуті?
Одні лишалися для втіх
А інші й досі ще припнуті…

А ти, а він… ви хто такі,
Щоб над природою всміхатись?
Бо де приміщення складскі —
Не забудовуються хати

Лебідка в небі, а гніздо
Чи на стовпі, чи в сухостої…
А ноти всі з іймення "До" —
Ріка одна Ріки одної…

І доля долі не юрба…
Усі ці теми надважливі.
За кожним усміхом журба,
Коли з’явяються журливі…
1.08.2024.

Вітер завжди помітний у кронах дерев,
У поривах білизни, що сохне навпроти вікон,
За потоками хмар, або в хвилюванні озер,
За всім, що йому піддається: травою, квітами.

За миттєво вивернутими парасольками людей,
До прикладу. Птахами, прапором чи водограєм,
Паперовим сміттям, повітряним змієм, піском,
За дверима будинку в котрому нікого немає.

За платтям твоїм, за ходою й косим дощем.
І сонце вгорі піддається коли поглянеш —
На небі, розмите, закрите, розтяте, а щем
У серці своїм пізнаєш за її словами.

11.03.2024