Маю, браття, дрібочку таланту,
Люди шепчуть: "Віршик не такий.
Пишеш про земне. Тра вище брати,
Не для інтернету - на віки.

Мову поміняй, шульгаву руку,
Тоніка не модна - є верлібр.
Від сатири графоманам мулько,
Нам потрібен лірики калібр."

Сльозотеча писунам до шмиги,
Про любов нещасну - тема люкс.
Може, в длані, знову взять чепіги,
Всім сказати: "Прощавайте! Упс?"

Вислухав майстрів та епігонів,
Сечовий міхур вже не трима.
Під очима всохли сльозогони,
Чхнути хочу, просто сил нема.

Пачку з рук поцуплено з поп-корном,
Бісики злітають з-під брови.
Жінка збоку моститься моторна -
Ох, не вірші в мене в голові!

Дописав і хутко "шасть" до пані,
Я ж мужик класичний, а не гей.
Завтра знову скажуть - вірш поганий,
Тут не ямб потрібен, а хорей.

17.12018р.

Т. І...
Була б чужа - тоді не говорили,
Як явір із калиною в гаю, -
Тобі розмови повертають сили,
Мене - ведуть у молодість мою.
Тож радості ще більшої не треба,
Сполоханим надією серцям,
Ні від шептань, при зустрічах, де-небудь,
Ні на отих, що призначаю сам.
Повік немає втіхи і провини
Моєї там, де, певно, у цю мить
Палає явір і кровить калина,
І, наче дзвін весільний, гомонить:
- Ми ще такі, закохані та гарні,
Що помічає осінь двох красу, -
І дні дарує, теплі та безхмарні,
І зупиняє течію часу...
17.10.18

Не бачать ані виходу, ні входу,
Не відчувають власної ганьби,
Оті, що обирають несвободу,
Оті, котрі зреклися боротьби.

Всі фігові листки прибрала осінь,
І кожен має те, що заслужив.
Свобода не потрібна малоросам,
А лиш корито повне й теплий хлів.

«Новітня» «українська» школа -
Педагогічний формалізм:
Навчання мовою - довкола!..
В перервах - русскій реалізм.

Між вчителями, при розмові,
І з учнями - не чути мови,
Батьківські збори чи нарада -
Лише російська. Хто завадить?

В дитячі голови незрілі
Учитель образ ллє уміло:
Все українське - для проформи,
В житті - російська… Стала норма! :((

Низька учительська свідомість
Формує суржикову совість
Дітей…
Що в школі вчили як формальне,
Не змінить світ фундаментальних
Речей…

© 10.2018

 
хто заперечив би
глуз макабричний дещо
хай не суціль скарби
але й бували речі

де у яких млинах
фабричках палітурнях
ревний зірковий прах
& закіптявлені турки
неколисковий блюз

страчено легко смисл
непослідовну лють
істини замість пісню

весь небуквальний хлам
нелітеральні рими

з вечором сам на сам
& цигарковим димом




 

Відкоркую пляшку ночі,
прийдуть випити охочі:
думи-тлуми, споминання,
тиші чорної мовчання.
Потім ранок – час похмілля.
Наливає осінь зілля.
Небо тихе і прозоре
розчиняє сиві зорі.
Листя падає під ноги.
Пробудилися дороги.
На гостину тепле сонце
зазирає у віконце.
Променистий усміх в шибу
обігріє дім-колибу.
Нічка канула в минуле.
Негаразди теж поснули.
Є надія – стане краще.
Геть зі шляху, непутяще…
Все, що сіре і понуре,
забирай собі, зажуро.
Нам залиш осінню втіху –
бочку меду, ложку сміху.

Суне нічка пересічна.
Пам’ятаємо – не вічна…

10.2018

Затягнуті у корсети -
на фоні ножів та кіс -
прабабці убивць, поетів,
міцнющий пахкий заміс.

Втирали носи віскряві,
спиняли навалу хвиль...
Завдячую вам появі,
виточую гострий шпиль.

Кучерика в'є усоте
вибаглива муза...
Рань.
Проходять жінки осотом -
в ожинову тмутаракань...

2018

Їм не спиться удвох. Знову осінь мандрує по вулицях.
Він розкаже їй все, рознесе міріади порад.
Кане в Лету жура і неспокій безпечно забудеться.
Буде литись пітьма, як гарячий густий шоколад.
І затисне вона у долонях бажання серпанкові.
Закарбує цю мить у глибоких шпаринах кімнат.
Їм не спиться удвох. Бо лежить поміж ними світанковий
Листопад.
17.10.2018

Мавпи людиноподібні
На людину не подібні.

Проти «русского Гаврилы»
Нишкне будь-яка горила.

І пішли дурні мартишки
За кавалок кишки пішки.

Дві макаки-забіяки
Зацькували геть собаку.

Біля муру два лемури
Закрутили шури-мури.

Молоденькі шимпанзючки
Умлівали від Сердючки.

Дочекалась Україна
До навали бабуїнів.

Не плаче, не ридає сильна жінка,
а на обличчі – спокою стіна.
Ніколи і нізащо – ні сльозинки!
Із пам’яті вже стерто імена
отих, колись що завдавали болю,
і тих, що ще беруть на язики…
Ніхто не зломить нежіночу волю!
Та все одно даються узнаки
і нинішні незгоди, і минулі,
безсонні ночі й непроглядні дні.
Свистять над головою ніби кулі
невтішні часом спогади, сумні…
І посмішку величну на обличчі
вона постійно з гордістю несе,
немов своїй гіркій планиді кличе,
що сильній жінці до снаги усе.
Та серце лиш на вигляд скам’яніло,
бо все ж заниє на якусь лиш мить,
коли впіймає погляд чийсь несмілий…
Вона ще може й хоче полюбить!
Вона ще може віддано кохати,
віддати серця й тіла свого жар,
як в юності невтомно дарувати
любові шквал і пристрастей пожар!

Шиплять самозванці,
човпуть посланці:
«Не так
ти тримаєш перо у руці.
Не ті в тебе:
почерк, чорнило, папір, –
тому й заблукала
між вір і зневір.
Не вмієш про світле й красиве, –
помовч!
В сарказмі твоєму –
застояна жовч.
Життя – мов ріка.
Що шукаєш на дні?!»

…Криваві струмочки.
Скалк'и – в пелені.

17.10.2018

не шукаю зручності
і вигоди
та й до Бога
серце недовиходив
обираю входи
де є виходи
оживляю те
що раптом вигадав

і коли здається
перехрещуюсь
а коли минеться
за пісні берусь
за пісні
із присмаком калиновим
за рядки
тернові
і осинові

там лягає сонце
сон купається
до душі
метелики злітаються
у тобі
до краплі болю
рідному
розцвітає дощ
надії вікнами

із того
із перших уст почутого
спалахне вогонь
думками-рутами
в морі нот
від до
до до
схвильованих
хай пливуть собі
до мрії
спомини

23 Квітня, 2016

Т. І...
Не дивись винувато на мене
І не згадуй тепер спроквола,
Як палала в коханні шаленім,
Та згоріти дотла не змогла.
Не дивися на мене печально,
Зі сльозами провини в очах, –
Розумію твій біль і повчально
Не скажу ані слова в цей час.
Не дивися на мене зраділо,
Що, схилившись до тебе, мовчу, –
Я, причаєно осиротілий,
Став байдужий давно до плачу.
Не дивися, замислено й строго,
З-під, повіками збуджених, вій, –
Як заблуда на обрис дороги,
Що недавно вже бачився їй.
Не дивись, неквапливо й мовчазно,
На пригнічений втомою лик, –
Я щасливий з тобою й нещасний,
Без кохання твого, чоловік.
16.10.18

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

Вівці мої вівці

Керує Україною шайтан,
Ще й дух бунтарський в жилах колобродить.
Після Майдану - знову шал, Майдан,
Визбирує новий володар подать.

Прибріхує, окрадує, хова,
Копита видно і чортячі роги.
Як вибори - сусіди на диван:
- Від нас хоч щось залежить? Анітрохи!

Вівчар веде отару на різню,
Бебекають приречено овечки.
Я зарізяк у цьому не виню -
Споконвіків тече криваве лечо.

Здирають шкури, топлять звично жир,
Я агнець теж. Несуть жертовний камінь...
На вибори - весною! Під ножі!
А, може, треба стати нам вовками?

16.10.2018р.



Про любов

Потрапив молодим у "чортомлик",
Місцеві відьми виходили вкупі.
Живу відтоді з ними цілий вік,
Стругаю мітли і довбаю ступи.

Господарюю. Посадив город,
Є мандрагора, хрон і беладонна.
Варю декокти, зілля-приворот -
Дівки щодня купують півбідона.
'
Гаргари гарні.В ліжку хоч-куди!
Щоночі не дають мені покою.
Мені сто літ, а ще без бороди,
Чаклують сильно, молодістю поють.

Отак би, люди, я би жив і жив,
Та...закохався здуру в молодицю.
У неї хворий вельми був мужик -
Я вилікував підохляле тільце.

Відьмачки ж подалися за кордон
Кровиці посмоктати у теличок.
А я поклав кохану на манто,
Медок збираю із рум'яних щічок.

Її супружник, все таки, помер,
В горілці утопився чи у пиві...
Біда ув іншім: горе-кавалер
Сімейство зрадив. А жінки ревниві!

Чи хрещена, чи мавонька-мертв"як -
Нема різниці, грохнуть бахуряку.
Шептались довго. Вирішили так:
Вернуться, то напою спершу маком,

І у чаклунок є кінець судьби,
На кожну твар знайдеться підлий гицель.
Позапихаєм потім у гроби,
Хлюпнем відро свяченої водиці.

Удвох копали яму цілу ніч,
Болітиме ще тиждень кожен мускул.
Але - конфуз: - Кохана, поміч клич!
Забули про драбину чи мотузку!

На крики позбігалося село,
Питають: - Що за бісова роботка?
Брехати мусів людям прямо в лоб:
- Скарби шукаєм пана Полуботка.

Я знаю, браття, що брехати гріх.
Зате живі. Хоча, звичайно, бридко.
Народець за драбини, в яму "плиг!",
Кохана каже: - Утікаймо швидко!

Живемо гарно. Жінка "цьом!" та "цьом",
Хутенько підставляє власну кирпу.
А відьми що? Нема уже відьом -
Подохли всі від курячого грипу.

16.10.2018р.

Листи собі, ними забите горище.
Ясени за вікном, гілки - вулиці.
Неспокій жінок на гострих обцасах.
Візерунки, полум'я, тлін.
Сторожа сезону здійснює ще обхід.
Догори, вниз. Невідомість, вітер.
Електричний потік проймає.
Пробіли, знаки абзацу.
В будинку, де шукають забуття.

Від а до я, від так до ні.
Побачення з життям.
Я напишу тобі вірша.
Ти думатимеш: "Боже мій!
Галіматья, іржа..."

Твій слід загубиться вночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза.
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть,-
Одні слова...

Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру:спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
не існує межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

Т. І...
Знов душа зажурено радіє,
Повна вражень, спогадів і мрій, –
Тьмяний вогник давньої надії
Мерехтить у темряві густій.
Блимає лякливо та не гасне,
В тужно занімілій темноті, –
Тільки, може, радість передчасна,
Як не раз бувало у житті?
Може, завтра світло сподівання
Лагідно задмухають вітри?..
Я благаю іскорку останню:
- Ти не гасни, вогнику, - світи!..
15.10.18

Що ти знаєш про мене?
Небагато, повір...
Очі м'ятно-зелені
З берегів Синевир .
Виплітати гердани
З бісеринок сльози
Я не буду, коханий,
Не проси... Не проси...
Та мелодія туги -
Три акорди, не більш,
Не вмістилася, любий,
У верлібровий вірш.
Березневі відлиги,
Білопінний розмай,
Час від часу, мов книгу,
Мимохідь не гортай.
Відбрунюся у літі,
Хоч одягнеш пенсне,
Постелю оксамити -
Не пізнаєш мене...

 
дими над рікою
спливають невмисно
& далі по курсу
кидаються з мосту

скупі очевидці
гуляють & мокнуть
закохані знову
за звичкою чисто

а жовтень злотистий
глумиться немов &
стинає плечима
до чого розмови ~

отак без причини
стираєш підбори
у напрямку звістки
що все буде добре

на стежці осінній
за бітницький обрій
де запросто стрінеш
нікого ~ нікого




 

1

Поетичні балалайки
виграють... за сотні лайків...
Бринькотять про вічне-тлінне.
Реверанси - вколо Зіни,
гопаки... на сцені гноми,
премійовані удома...

Йдуть охочі прославляти,
книжечки на тацях - нате!
Їх би сполом - на пленери...
В римуванні - "піонери"...
Варять кашу, в'яжуть віття,
гнуться лаври... малахіття
розсипається під ноги...
брешуть моськи і бульдоги...

2

Та немає щось упину.
Де ж томатики - у спини?..
де шлагбауми-спонуки?
Залили віршата луки...
Силосується усяке,
у напрузі пальці, хляки...

3

Стій - міцна - за кипарисом.
Ласуй м'ятою, ірисом.
Слухай музику, що вище...
Ген розквітло попелище.

У гнізді яскріє птаха.
Мліє вуж під фугу Баха.
За токатою - по зливі -
промінцята на жаливі.

2018

Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витопчують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

Розум каже : «Змирись.
Все – суєтне, даремне».
Може / раптом / колись? –
тільки це - не про мене.
Тут! Сьогодні! І вже! –
без вагань, реверансів,
підкилимних пожеж,
онімілих мімансів.

Серце каже : «Скорись.
Не роз'ятрюй глибоко -
витри пам'яті диск,
вийми скалку із ока».
Пам'ять каже: «Забудь!
Що минуло – не верне…»

Отже, в тому й вся суть, –
що не знаю напевне:
де / коли/ як / відкіль?…
Тільки вірю уперто.
Бо ж : «…по вірі твоїй…»
і любові…
«…spem spero!»

Тримати удари -
мужність.
І доки твій світ не вмер
долай чорноту і чужість
і зайшлість сліпих химер,
чужо'злість за непоступність
в шуканні своїх доріг.
Хай явить озлобі сутність
твою -
непідробний сміх
і усміх оскалу злому:
в тім вищирі - страх і гнів...

Будь леготом невагомим
В осерді чужих світів.

2018

Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося...
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо -- маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди -- принципові,
з війни – контузія, страх виказати слабкість
і навіть більший страх – віддатися любові.
Ще -- ненадійні і насмішкуваті друзі,
уперта вірність, що нікому не потрібна,
твоя довіра, що на смертнім виднокрузі
така обдурена була, така безплідна!
Давно нема тебе, нові в роботі кросна,
але чому живе у пам’яті так гірко
ота ніким не поцінована, заросла
ідеалізму одинокого бруківка?

2018

Розкішна мова. Не осот, будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».

Отари слів рівненькими рядами –
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.

Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

…Пообіч вовчі зграї, хмари мух.
Та кожну титлу стереже Пастух.

16.10.2018

Десант піїтів висадивсь на Марс,
Пригледівсь - українські графомани.
Усенький всесвіт хай пізнає нас!
Від захвату кричатиме "Осанна!".

У мене зіпсувався, певно, смак,
Вдихаю вірші, наче пах з-під дека.
Є ж Бенедишин, Гентош, Залізняк,
Павлюк гламурний, Татчин і Костенко!

Летять віршата, наче міль із шуб,
У слюсаря є книжка, і в нардепа.
Я також не святенник, бо грішу,
Говерлу слів скиртуючи до неба.

Признатись важко: Я - недопіїт,-
І попалити квецянини лантух...
З будяччя густо сипле пустоцвіт,
Ховає під копицею троянду.

16.10.2018р.

Революція

А на майдані знову балаган,
Укупі провокатори й кликуші.
Вже думав - починається юга...
Обцас застряг в недогризку від груші.

Пляшки довкола, рвані папірці,
І запахи, неначе із геєнни...
Нема кого узяти на приціл -
Втомися люд від бунтиків щоденних.

Одні паяци. Плямкають бомжі,
Водяри ящик скніє під матрацом.
Оце з такими братись за ножі
І брати штурмом замки та палаци?

На площі "революція" гуде,
Упала булава в Дніпро зоп'яну.
О, логіко! О, розуме! Ви де?
В сивухи клубах вас шукати марно.

15.10.2018р.

Тс-с-с!

Довгенько слухав реквієм згори -
Довгенько слухав, аж попухли вуха.
Уїлась тема, мов гідропірит,
Ще трохи - і наважусь на "мокруху".

Попався глухуватий меломан,
Зі стелі відпадає штукатурка.
Уранці встав - у голові туман,
Під ковдрою стражденно хлипа любка.

На флешку записав церковний хор,
Бурчання тещі та виття собаче.
Вмикаю цю "мікстуру" на повтор
І з жінкою втікаємо на дачу.

З коханою ходили по гриби,
Два дні знімали київські навроки.
Смартфон (бесперестну "бі-бі-бі!")
Я виключив, заглибився у спокій.

Вернулися. Дзвенить москітний альт,
Із вікон чути шерхіт падолисту...
З будинку вчора з'їхав музикант,
А на додачу - майже пів під'їзду!

Жона танцює! Стала на носок!
А ще недавно помирала, наче.
Потужна сила тещин голосок!
Благословенні гавкоти собачі!

16.10.2018р.

Непомітні чужі зорельоти
в телескопи спостерігачу,
бо всі їхні прямі і звороти –
швидкоплинні, мов краплі дощу.

Хто побачить політ крапелини
або кулі невловної слід?!
Флот чужий невидимо й невпинно
тче вгорі павутиння орбіт.

Ну, а долі, вдягнувши каскетки,
по провулках і автошляхах
пруть земляни, мов маріонетки
на прихованих кимось нитках.

Відділяють події від вражень,
оцифровування від речей,
і не видно облич відображень
у колодязях чорних очей.

Млявий світ з пішоходами неба
не чекає в безодні гостей…
Тільки я приміряю на себе
ніч міжзоряних швидкостей.

2018

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора накривала.

Її, за повір’ям,
Іще Крамаренко саджав,
Сучасник Мазепи, –
Отож не одне покоління
Вбирало очима
Красу білоцвітну…
Вважай,
Та груша
Історію нашу
Скріпляла корінням.

Над нею громи розверзалися
І блискавки
Палили її –
На корі залишалися
Шрами…
Стояла віки.

Та знайшлися-таки лайдаки –
Добили красу
Гільйотиною
Пилорами.

Здається,
На тому
Й скінчилась епоха
Добра
(Воно ж, хоч маленьке,
Тулилось до стовбура груші)…
Усе вимирає.
Непам’ять й сліди постира.
Втечуть криниці животворні
І витечуть душі.

Та ми ж бо самі
Мордували себе і товкли,
Списавши свій гріх
На Гатила або ж на Батия, –
Колись-то ми й справді
Великим народом були.
Тепер же ми – етнос,
Пістрява юрма гнучкошия.

Ми лаємо всіх!
Ми не гідні Мазеп і Петлюр,
Що й справді шокують
Уяву ліниву та хвору,
Ми сторч головою
Пірнаємо в море зажур,
Щоб знов нахлебтатись
Солоно-гіркого мінору.

…Я знову шукав
Ту місцину,
Де груша росла, –
Бодай би хоч пагін проклюнувсь який
На руїні…
Мов повінь злизала,
Мов буря дощенту змела
Мою Україну –
Немає її в Україні!

1999

Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький трофейний бушлат,
Наспівував щось…
І чия то була колискова –
Німецька, словацька,
А чи італійська –
Мені
Не взнати ніколи,
Та, власне, й не обов’язково
Це знати –
Важливо,
Що я засинав на війні
Під наспіви мирні!
…Бездомного,
У п’ятдесяті
Від голоду,
Холоду,
Може, й від смерті,
Завжди,
Чужі мені люди,
Що звалися «зеки закляті»,
В пекельнім гулазі південніше Караганди,
Гуртом берегли…
Недаремно ж я згадую досі
Вірменина Жору,
Суворих чеченок-жінок,
Які на засланні й самі бідували
В ту пору,
Одначе для сиріт
Знаходили хліба шматок!
…Отці-командири
Здирали із мене три шкури
За борг неіснуючий,
Крили мене матюком –
Та лиш я виходив
За львівські казармені мури,
Мені усміхалась «бандерівка» Віра Франко,
Славетного діда чудова онука!
Я з нею
Ставав українцем,
Хоч лахи москальські носив, –
Я вперше почув
Про святу українську ідею
І вперше дізнався,
Якої ж я матері син.
Життя моє повнилось іншим,
Осмисленим,
Змістом –
Я став маскуватись:
Для вигляду владу хвалив,
Насправді ставав я
Запеклим антикомуністом
І світ на червоних і білих уже не ділив.
Я знав уже, ким замордовані батько і мати
І весь мій великий,
Козацького кореня,
Рід –
Своїх ворогів
Я навчався розпізнавати
Й гидливо плювати
Наїзникам з півночі
Вслід.
Я знаю багато хороших людей серед німців,
Казахів, чеченців, бандерівців з Галичини,
Та бачу й «своїх» –
О які вони підлі та ниці,
Вкраїнці так звані…
Та ні, не вкраїнці вони!
Я матиму кожну порядну людину за друга
І вип’ю по чарці із будь-ким:
Хай негр чи монгол –
Та хай не підходять до мене
Брудний москалюга
І брат його менший –
Смердючий червоний хохол!
Я звів би зі світа й запеклого антисеміта
І всіх шовіністів до лисого біса послав,
Аби лиш земля,
Вселюдською любов’ю зігріта,
Вітчизною спільною
Кожному в світі
Була!

2001

 
римує осінь листя й лисих
красу абсурд підвали й далі
усе символіка & дійство
провісних наскрізь актуалій

& строга мов ікона та
життям іде христина ~ христя
напіврозквітла німота
& кораблі минають пристань

у ладанах яких сандалах
снивах обіймах & містах
тебе раптово так поймала
хандра осяйлива й пуста ~

в житті немає смислу христе
життя сама в собі мета




 

А скільки надії у слові «якби…»
А скільки чекання у слові «нарешті!»
Якби ми в Парижі або в Будапешті
нарешті розвіяли рештки журби…
Гуляли б щасливі посеред юрби,
забувши про час і умовності долі,
та вже залишається менше доби
цього відчуття безкінечної волі.
Якби знов побачити Сену й Монмартр
й весну з ароматом парфумів відчути...
колись тут гуляли Камю й навіть Сартр,
для нас залишивши таємні маршрути.

Іще не чекає оказія
іти за останню межу,
але епітафію маю я,
яку по собі залишу́:

піїте породи інакшої,
не чую, хоча й до кінця
читаю, але не побачу я
порожньої сили слівця.

Немає у мене претензії
за види на прісний пейзаж,
але не ціную поезії
де діє лише епатаж.

Не вписуємося у рубрику
ні оди, ні музи, аби
забавити римою публіку
у ролі героя юрби.

Уміємо сіяти пазлики
на спомин особі своїй.
І поки немає надій,
зелені виписую тапочки
собі і поезії класики
у вирії гуру й месій.

102018

Із ласки твоєї, мій Боже, сміюся й плачу.
Піщинка на Всесвіт лиш дивом твоїм жива.
Так часто глуха, і безмовна, й зовсі'м незряча...
А звідкись невідано віщі мої слова...

Коротка на пам'ять і довга чуттям на вічність...
Так скороминуща у цьому з живих світів...
Де кожен мій подих - буденність і символічність.
А кожен мій порух - відбиток бентежних снів.

2018

Життя і музика… Два паростки любові.
Один – від Бога, другий – із душі.
І закорінені обидва в Першослово,
яке ніхто не в силі сокрушить.

Щасливий той, хто музикою дише
неспинно, до безумства, до безтям,
а тон душі мажорніше й жвавіше
звучить, як дар, у музиці життя.

Щасливий той, хто вміє гріти словом,
кого – як пломінь слово зігріва,
хто відділяє зерна від полови
в тирадах пишнослівних загравань.

Щасливий – хто шукає і знаходить,
хто уперед стремить без вороття
в пасажах до омріяної коди,
вальсуючи по клавішах життя.

Не треба ні повернень, ні повторів
фрагментів дисгармонії і криз
в життєвій партитурі. Апріорі –
для щастя лиш – вдавайся до реприз.

А щастя хай означують фермати
тривалістю років хоча б до ста.
І авторці «Мисткиня-Жінка-Мати»
репризами рябить хай нотний стан.

13.10.2018

Я - дід старий. Од вітру хилита,
Давно уже у пазусі не шастав.
Немає сексу - в цьому вся біда,
Навзаєм пруть ліричні віршенята.

Є про любов, погоду і судьбу,
Реву на вухо жінці глухуватій.
Та бабця закопилила губу
І каже: - Гекатомби ніц не варті!

І хутко умостилась під крило
Аби м'якушки розі'м'яв руками.
А я їй - вірш! Про те, що вже було,
Вона в одвіт поскрипує пеньками.

Пракорінь сумовито ворухнувсь
І знов заснув, немов змія узимку.
Отак щодня: я - твір, вона - "кусь-кусь",
І поглядом обмацує ширінку.

Все зрозумів! Пройшла письмацька блаж!
Кладу кінець жони душевним мукам!
- Ану, кохана, половкіше ляж,
Давати буду лиха закаблукам.

І хоч від поз шалених я одвик,
Обходжуся без еротичних спецій,
Згадав, що в мене пальці є й язик,
А головне - ласкаве й чуйне серце.

Прокинувся Ерот! Помер ашуг!
І стогонами сповнилася спальня.
Я про любов однині не пишу -
Творю живу поезію кохання.

15.10.2018р.

Скоро вибори

Здуру голос владі я віддав,
Думав гроші повернути в кубі.
Справи ж кепські. Хлипає сльота,
Обсльозавив бороду та губи.

Обіцянкам вірив як собі,
Проковтнув програми і платформи...
Виявилось, браття, я - тупій,
Заженуть у гроб мене реформи.

З жінки позавчора спав корсет,
Пропагує дистрофічну моду.
Теща лапу вже давненько ссе -
Вистачає пенсії на воду.

Як так сталось - досі не "вкурив",
Я ж слухняний виборець - як песик!
А прем'єр (о, диво!) - розжирів,
Відпускає з-під ярмулки пейси.

Слиною забитий знову рот -
Необачно ковбасу понюхав.
Влада скоро піде у народ
Локшину чіпляти нам на вуха.

14.10.2018р.

Покреслені долоні, сходами з розуму.
Місяць поволі рушає, востаннє.
Спаленілий вітер засміченим пилом
Відлуння. Розчахнуте лезо сцени.
Пітьму оголено. Кропив'яні стебла.
Шелесткі змії. Шаленіючі орхідеї.
Золочені горлянки, барабанні садна.
Дзвони розбиті між поворотом
шосейним і закинутим автомобільним
цвинтарем. Досвітні промерзлі зорі.
Пасма доріг у гарячкових гримасах.
Порожні голоси безодні. Більш ні сло

Шурхіт листочків навчальних програм
з шелестом осени злився…
Ставки свої ти Системі програв,
та, далебі, вже не злишся.

Усі твої задуми клаптями рве
ця куцість годин невблаганна.
Ян Коменський зник би, пропав Дистервеґ
у наших прокрустових планах.

Дякуй, що маєш не дюжину груп
і «горлових» – не під горло,
що після пар – не цілком напівтруп,
весь у диктантах і творах.

У шухляді старіє почата стаття –
їх не бачити світу роками…

Ех, то скільки ж кредитів відвів на життя
Той, Хто всім нам готує програми?!

2014

1

Збиваються горобчики у стаю.
Шукала в липні феніксів, орлів.
По...кру...же...ля...ла...
Жовтень... відлітаю...
Сховала пазли-словеса у Пслі.

Махрова риба плине... Махаони -
на чорнобривцях. Дайджести між каст.
Зелених квакш мультяшні перегони.
Лелека-гід поглиблює контраст.

2

Листа до Босха тут не дописати.
Ненавиджу міазми, матючню,
яд мурашиний...
Плес дрібні квадрати...
Фантасмагорію деінде розпочну.

2018

Мужик я мудрий, писок вельми хитрий,
А люди як сварливі дітлахи.
Не можна чисту правду говорити,
Не друзів наживеш, а ворогів.

Хай істину дурко ув очі гавка
І правдою обмазує пастель.
Вар'ятові речу: "Ти - розумака!",
Язі шепчу : "Вродливице! Модель!".

Володарі - поганці? Думка хибна,
З вогнем пекельним краще не балуй.
Бо владу тільки славити потрібно,
Вона у нас взірцева! Алілу...!


Нещире слово підле та лукаве?
Дешевий підлабузницький піар?
Ну то і що? Співай нездарам "Аве!",
А графоманів умочай в нектар.

Закисло блюдо, в їжу не годиться,
Нюхнув і ледь зі стільчика не впав.
Але належить дякувати жінці,
Інакше закопилиться губа.

Якщо потрібні премії, монети -
Казати правду часто не з руки.
Брешіть, панове! Сійте компліменти!
Кажіть на чорне - біле й навпаки.

14.10.2018р.

Диявол розшарпує поли
небес безкраїх.
А люди аж давляться болем:
"То Бог карає!"

Стражданням кінця ще не видко.
Погроми, війни.
А «градом» прошита накидка –
в руках надійних.

Світанок у крапельках крові,
і врозтіч – мрії.
…Церує дірки у покрові
Свята Марія.

14.10.2018

Покрова! Сонце сяє, дзвонять дзвони
і лине благодать по всій землі.
В церквах лунає проповідь з амвонів,
святковий настрій в місті і селі!

Козацтва споконвічне, древнє свято,
захисника Вітчизни славний день.
Це пам’ятають майже в кожній хаті,
де не забули батьківських пісень.

Де не забули голод, лихоліття,
як прали українського снопа,
у дні війни минулого століття
народжувалась у боях УПА.

Де в ці часи війна іде на сході
і гинуть кращі – Неньки білоцвіт.
Ідуть щоденно по небесних сходах,
щоб захистити український рід.

Покрово Богородиці святої,
від України горе відведи
і омофором з істини сувоїв
укрий мою Вітчизну від біди!

Мовчи, душа. Не вимови ні слова!
Останні свічі скоро догорять…
Ти там була… Навіщо тобі знову?
Не відають блаженні, що творять…

Там кров і сльози, горе і страждання,
там правду ницо судять уночі…
Любов туди пішла, як на заклання!.
Прощу тебе моя душа – мовчи!

Мовчи, душа! Ти вже відговорила,
усім хотіла правду доказать…
Змінити світ оцей – тобі несила,
молись тихенько, ношу не піднять…

Усе даремно… Марні ті потуги,
бо кожен правду всяк свою несе.
Закласти ладен матір, сина, друга…
Попрали Бога вже, зміліло все!

Терпи, душа, хай кровоточать рани.
Нізащо не відкрий свої вуста!
Настане все, але на жаль, не рано,
і не забудь легенди про Христа!

Звичайний чоловік, дорослі діти,
з котами квіти, книги, власний дім…
Для неї щастя сонцю порадіти –
тож не чекала на осінній грім!

Життя земного більша половина
уже минула шпарко у обох,
та осені змінилась якось днина,
коли їх душі познайомив Бог!

Так, саме душі! Не серця, не долі,
не власну справу, спільний інтерес…
Як присмак нерозрадженого болю,
як щемно-невимовний досі стрес.

Навіщо їм оці випробування,
спокуси юних, вже далеких днів,
примарні на майбутнє сподівання
і спогади п’янкі солодких снів?!.

Хоча вони причин іще не знають,
але назустріч манить все ж обох
і душі їх так віддано кохають,
що ту любов послати міг лиш Бог!

1

Здається, ще недавно
із мамою - кудись...
Телята, кози... плавні...
На сцену - не барись!

2

Розсунуто валізки,
забуто піврядка...
Буденні птахорізки,
а свята нить - прудка.

Рожеві палантини,
кучерики в пуху.
Наснилася дитина
в безлисту ніч суху.

Притиснути-зігріти?
Побігла за тинок.
Оливи...
скраби...
міти...
Секундовий млинок...

2018

Вирує місто, велике місто,
Будинкам тісно, машинам тісно.
Асфальт вузенький, до ганку кроки,
Будинки щільно, без вікон збоку.
Розмова ллється на різних мовах,
Не знаю змісту, не чую слова.
Проходять сім'ї, проходять просто,
По двоє, троє тут, біля мосту.
Сміються вголос, в очах все небо,
Біжать все швидше, бо треба треба.
Велосипеди, спортивна форма,
Чудове тіло, засмага в нормі.
В колясках діти, на самокатах,
Із ними мама, із ними тато.
В суботу зранку ідуть до церкви,
Костюми гарні, такі відверті.
У чорних кипах до синагоги,
На перехрестях перестороги.
Зелене світло, червоне світло,
Машини їдуть удвох із вітром.
Багато білих, металік, чорні,
Сідани, джипи, швидкі, проворні.
Переїжджають із ліва вправо,
Прикуті міцно до світу правил.
Відвести погляд вже неможливо,
Як кров по жилах, цей рух важливий.
Багато світла, проміння всюди,
Блискучі шибки, дзеркальні люди.
Час не сховати, якщо в долонях,
Час не спинити, він вже на скронях.
Миттєвй погляд, там щось, зупинка,
Це насолода, я - невидимка.
Я все це бачу, я все це чую,
Мажорні ноти, буття чарує.

29 вересня 2018 р
Субота
ДФ

Амур життя, нарешті, освітив,
Чіпляється панчоха за ширінку.
Кармічний шлях від того непростий -
Народжений аби втішати жінку.

Вночі "гармата" потрапляє в ціль,
Наводить на "позиціях" порядок.
Стрічаю ранок із ножем в руці -
Лаштую мавці з ковбаси сніданок.

І так щодня, уже стонадцяць літ
Слугую напомадженій Венері.
Поснідала? Беруся за обід -
Борщу просила любка та еклерів.

А по обіді в неї - кріпкий сон,
А я стаю хутенько до вечері.
Меню позаздрить і Тутанхамон,
Пролізти після їдла важко в двері.

Ухоркався від праці, аж намок,
Каструлі домивав уже без пульсу.
Заснув рожевощокий колобок.
Сарделькою ізбоку притулюся.

13.10.2018р

Вранці трава аж біла,
Холодна там роса,
Додолу похилилась
Вербиченьки коса.

Вночі сюди приходив
Легенький морозець
І в озеречку воду
Він остудив уже.

Рвучкий холодний вітер
Проймає до кісток,
А сонечко хоч світить
Та не зігрівсь ніхто.

Уже Покрова близько
Й не знаємо того -
Землю покриє листом,
А, може і сніжком.

2018 р.

Я - затята! Я затято щаслива!
Бо щаслива - від кожного вдиху...
Від чекання й стрічання щоденного дива
у подяці за радість і втіху.

За піано і форте, глісандо й вібрато
чорно-білої клавіатури...
Білих - більше! Сьогодні - підкралося свято
і муркоче солодкі мур-мури )))