Мені б лише не збитися з дороги,
Моя любове – вічно молода, –
І я вкраду із терема чужого
Тебе, мов яструб пташеня з гнізда.
Звільню ураз безклопітно з полону,
Мальованих в уяві почуттів, –
І шанувати буду, як ікону
Всі віруючі люди, у житті.
Ошукану надіями на диво
І зраджену можливістю цвісти, –
Плекати стану радо і дбайливо,
Щоб душу від жури звільнила ти.
Я подолаю мури надвисокі,
А також варти пильної ряди, –
Лишилося зробити кілька кроків,
Щоб долі поєднати назавжди.
21.01.18

Ти думаєш, тебе я спокушав
Й отим хмільним поїв навмисне зіллям?
І що твоя прекрасная душа
Позбутись хоче цього божевілля?

Ти каєшся – не скоїла ледь гріх,
І у небес очищення прохаєш…
Я умлівав од пестощів твоїх
Й серед зими - весни зазнав розмаю!

Немов би світ увесь для мене зник,
І розчинився у очах коханих…
Ти думаєш, я ниций чарівник,
Підпоював тебе безперестану?!

Боги мої, благаю Вас усіх –
Нагоду дайте почуття явити.
Щоб я від смерті врятувати міг
Кохану… Впав поранений чи вбитий…

І в мить останню цілував її
І утирав сльозу гірку, прозрілу…
Нехай тобі співають солов`ї
Й розкажуть про мого кохання силу.

20.11.7526 р. (Від Трипілля) (20.01.2019)

І
Буває соромно мені
за несодіяне на часі:
не бив лихої кацапні,
не дав у вухо костомасі,
не уберігся відкоша,
не анґажований у п’янці...
Не підійшла моя душа
аполітичній вишиванці.
Та мало що де не було,
аж поки кануло у Лету.
Нема межі нейтралітету...
Коли заточене стило
не колупає люте зло –
буває соромно поету.

ІІ
Душа веде свою війну,
хоча, доведена до краю,
то упирається в стіну,
то у провалля зависає.

Історію учили всі –
і москалі, і українці,
але умремо поодинці
і кожен у своїй Русі.

Та годі гибіти рабами
і хлібосолити орді!
За неї випили. Віками
стікає кров по бороді.

Біснуються вовки неситі
і вишкіряють пащі знов.
Їм застує кайма блакиті
і щире золото церков.

Ще прахом не взялися кості,
де покотом лежить село,
буяє у ярах зело...

Повеселились наші гості...
Але не вистачає злості
радіти, як воно було.

ІІІ
Усьому є першопричини.
Коли життя було не мед,
народні слуги і тичини
вели ногами уперед.
Але нічому не навчили
ні вороженьки, ні брати.
Кагатували у могили
і доморощені кати.
І досі ідолу Союзу
слугують лідери юрби,
що прилучаються й до музи
у авангарді боротьби.
І козаки – свої «у доску»
шанують бізнес-інтерес,
і анемічні підголоски
осоловілих поетес.
Усі нараєні і горді –
ось-ось задавимо «клопа»!
Але на кожному бігборді
немає ризи у попа.
Тепер чекаймо благодаті,
бо небеса уже не ті.
Ідуть попереду мутанти,
у них за спиною – святі.

Цю реформацію корита
не угамує ні любов,
ні ненависть, ні наша кров,
ні сльози, ріками пролиті...
Ґаранти нашої біди,
і прокурори, і суди
на Батьківщину ллють помиї...
Надія взята на замки,
а креативні земляки
параші миють на Росії.

01/19

Мені ділити
З дощами небо
не до снаги.
За хмари лину
шукати де Бог,
цвіт райдуги.

Я Водохрещем
цілунок витру -
вуста пашать.
На попелищі
ятрити ватру,
не поспішай.

Вальяжно грає,
в очах облуда -
старий рояль.
Та не потоне
в твоїх Бермудах
душа моя.

Не запальничка
і не бездонна -
не смолоскип.
Скуштуєш чорних
слив беладони,
не стримати.

Хмелію швидко,
той лід в мартіні.
не айсберги.
Вогонь в каміні,
вуста кармінні,
мов ягоди.
2019р.

Згадуй про мене, лягаючи спати.
Знаю, це пізно, глибокої ночі.
Тіні вповзають до чрева кімнати,
Грають у трупі німі поторочі.

Пам'ять птахами випростує крила,
Спогади в гнізда збирають події.
Плоть перепитують, що натворила,
Душу, чому несміливо радіє.

Може й до мене завіється спогад.
Схопить оте, несуттєве, приємне,
Що не в словах пролунало, а понад,
Й мовило більше розмови, напевне.

Мабуть це відблиск небесної сині
В тебе замріяних карих очах.
Ти в них красивий, тому що єдиний,
Може й не зовсім єдиний… хоча…

Хочеш, згадай невибагливий дотик
Вуст до зап’ястя чи лоскоти вій.
Нині цей спогад як сильний наркотик,
Що я знайшла у долоні твоїй.

Може про ніжність і запах волосся,
Вигини стану в обіймах… Про те,
Що так (на щастя) тоді не збулося,
Бо недоречне між нами… Проте...

В славному царстві з колонами щось негаразд зі законами:
Владні блоковані функції – царство з'їдає корупція.
І, як нема на те ради, Цар закликає у Раду –
Обраних в липових виборах хруників різних каліборів.

Хруні мої, перекинчики, ось вам папери та стільчики,
Жде від вас царство готового законодавства дійо́вого.
Хруні, мов коні, стараються, трудяться, не розгинаються.
В день по законові но́вому, та, як завжди́, безтолковому.

Ой ви писаки куповані – фраки та пики годовані,
Ой, лизоблюди безславнії – та по дзвінку православнії.
На повороті доріженьки Цар витре об Вас білі ніженьки
І на очищені стільчики сядуть нові перекинчики.

Вам же ходити причинними перед дітьми та дружинами.
Все, як не як, забувається, тільки ганьба не змивається.

Молюся, дитино, за тебе
Й здоров"я твоїх ворогів,
Щоб добру, щасливую долю
На ниві життєвій зустрів,
Щоб лихо-біда оминали
Стежини твої, дім і двір...
Усе в тебе буде, як треба -
Ти тільки у себе повір.

Спить ставок маленький біля лісу,
Кригою, мов ковдрою укрившись
І верба дрімає, нахилившись,
Лиш тихенько щось шепоче вітер.

Мабуть колискової співає
Чи розповіда цікаву казку,
Та сніжок легесенько кружляє.
Не сполохай тишу цю, будь ласка.

2019 р.

Малювала хурделиця , в полі білим по білому ,
Обіймала студеністю зачарований світ ,
хвилювалася велично , небесами вітрилами ,
Поринала за обрієм у моря степові .

Простягалась заметами і снігами пухнастими ,
Стугоніла вітриськами із безкраю в безкрай ,
знов кружляла знов падала з неба зимно-прекрасного ,
В танго бурі і віхоли , в дивоспів дивограй ...

Й не ставало ні місяця а ні хмар а ні простору ,
Все злилось в одночасності , і зникало за мить ,
Щоб на ранок залишити , візерунковим розписом ,
На мольберті віконному , січня сивого лід ..

Олександр Квітень
м.Мукачево

"Їсти, їсти!" – сміються знову,
зображаючи наших мам.
Так, без зла.
Видно, там, в Айові,
"їстивного" тиску нема.
Діти фермерів з чорноземів,
що такі ж родючі, як в нас, –
"Їсти-їсти" – для них не в темі.
Діти, що вам скажеш про час,
Коли голодом нас вбивали?
Всіх селян,
щоб в колгоспи йшли?
Що не скажеш – все буде мало.
Порівняти із тим, коли
У Америці темношкірі
(тільки неграми не назви!)
Пропадали в рабстві?
Не вірять!
Бо рабі потрібні живі!
І раби не голодували!
А в радянській країні – так...
Чом корились?
Ми повставали!
Убивали нас.
Був й ГУЛАГ –
Табори для для рабів:
Безплатно,
за балАнду – за юшки ківш
Піднімали країну знатну,
і Сибір, і космос...
Облиш!
Не збагнути цим вільним дітям,
у якій ми були дірі,
Просто в чорній дірі століття.
Навіть дико і говорить.
Отже, просто ми зупинімось
на традиціях,
тож терпіть!
Українська звична гостинність!
Це святе:
"Діти, їсти йдіть"...


18.01.2019

Холодне серце не горить,
А лиш приречено німіє, –
Хоч позолочена блакить,
Хоч височінь уся в завіях.
Холодне серце, мов трофей,
Уже спустошений і марний, –
Який аж проситься в музей,
Неначе виріб антикварний.
Холодне серце не болить,
У неприхованій скорботі, –
І вже не мучиться щомить,
Немов моє живе навпроти…
14.01.18

На вулиці тихо, сиро й самотньо,
Святкових немає убрань, прапорів.
А люди ще сплять безтурботно,
У вікнах не видно вогнів.

Київ спить, ще темінь довкола долає,
Та зірка Аврори сон з кліпів зніма.
Прокиньтеся - свято вітає.
Єднайте рука до руки ланцюга!

Вставайте — недобра година,
Сліпила вам очі багато віків.
І вірте людині людина -
Це єднає моєї Вкраїни синів.

Ненька-Україна, як рідна мати,
Свято Єднання проспать не могла.
Людям тепло змогла передати,
Крига з душі відлягла.

Правда в Україні вставала
І люди вставали, й рука до руки
Тепло, єдність силу давали,
Живим ланцюгом єднати віки.

Їм в очі кидали незгод перепуття,
Під прапором ідола з кашкетом в руці.
Ніщо не може здолати майбутнє,
Де руки єдналися, як кільце в кільці.

Море людей зійшлось на річницю,
На вітру майорять Синьо-Жовті Прапори.
Це символ життя, ніби небо й пшениця,
Що предки нам в руки із рук віддали.

На віче зійшлись на майдані Софії,
Співаючи гімн, сотні тисяч людей.
І клятву дали Україні
На єдність, на вірність, за волю дітей.

І клятва згукнулась по світу.
Відбилась в серцях українських родин.
Вітали Україну із святом віку,
На єдність, на вірність і клялись, як один.
21 січня 1990 р.

Не дай Вам Бог життя своє покласти
На ниву творчу в прагматичний час!
Життя Петренка*, як за приклад взяте,
То – засторога, не дороговказ.

Ніхто тобі ніде не допоможе
І доброзичливо не прийме твір –
За все платити треба гроші, гроші,
Бо лиш вони у цім житті кумир.

Людина пише, відкриває душу –
Скарби сердечні сипле всім до ніг,
Та зі скорботою признати мушу –
Поету необхідний оберіг:

Сім’я, робота, пенсія нехила,
Щоб на життя було і на тираж –
У кого гроші, блат, у того й сила –
На презентаціях – ажіотаж!

Буває, що із «гулькин ніс» таланту,
Та є настирливість, цинізм, обман…
І пробиває , справді, як тараном,
Бюрократичні двері графоман.

То ж, припадають пилом на полицях
Державою оплачені книжки –
На них ніхто не хоче і дивиться,
А той все далі «творить» залюбки!

17.09.2017

Може, хтось запопадливий
здогадається й постелить соломи.
Втім, якщо вже оступиться –
червонітиме перед ровесницями.
Навіть Бог заколисаний
розмовами про блакитні шоломи.
Тож солдатиків меншає, меншає…
Та чомусь не реветься Йому.

Обирають опитані
нехай-приниження-аби-виживання.
Електронні й друковані –
по серцях
результатами екзитполів.
(Розіграли канали в орлянку
умовні Кнуров і Вожеватов.
Хоч ніколи не буде
процес нав’язування думок
не збитковим).

Агрономи – із гонором.
Преміювати б неуків кайлами.
Ліві? Праві? Не суть.
Не солома – то хай буде сіно. Падаймо?
Як же важко сприймати
й думку згаданих вище
опитаних,
і оце лихоліття,
що вкрай потрібно
перетерпіти нам.

Здавалося - вони такі високі,
Сягають наче аж самого неба,
Великий стовбур і гілля широке -
Такі дитинство бачило дерева.

В траві густій могло теж заблукати
І плакало та кликало матусю,
Бо не могло стежину відшукати,
Назад додому втрапити не взмозі.

Як знову опинялось біля хати,
То згодом ще пригод воно шукало
І ненароком з гойдалки упало,
Доводилось матусі виручати

Його з біди, поцілувати ніжно,
Вести за руку неслуха додому,
Замазати зеленкою коліна.
Як же усім до болю це знайомо.

2018 р.

У дитинство вже не повернути,
Дідуган зробився з хлопчака.
Бо в душі не червень - місяць лютий,

І горить кровиця на руках.
Все було - дружина і робота,
А тепер забризкав рай кармін.

На позицію крокує рота
У невтішних спогадах про мир.
Там де мрії - випалені вирви,
Сонце застеляє чорний дим.

Масть - одні хрести, немає чирви,
Оберіг - із лиха та біди.
Сумніваюсь, а чи був я юним -
І вві сні вимахую мечем.

Лопнули усі мажорні струни
Та ненависть венами тече.

Знову дзвони бемкають на сполох,
У траві звиваюсь, наче в'юн.
З-за Дінця стріляє лютий ворог,
Убиває молодість мою.

18.01.2019р.
Не кради!
У дурного, бо чесного хлопа горбак як дуга,
Тать у люду гребе і в держави сонливої потай.
Брати все, що погано лежить - в цім немає гріха,
Копійчину злупити із ближньго - це насолода.

Бідність - трута. Привчають цей напій ковтати рабів ,
Щоб сумирно з кайлом у руках працювали у ярмах.
Юнаком ще цю бовтанку мертву також пригубив
І зі світлої на темно-сіру змінилася карма.

Он, злодюга із торбою золота в Кончу біжить,
У попа в діамантах хрести гроном виснуть на рясі.
А вуста для молитви позичив у бога олжі,
Щоб мовчав трудівник і терпів над собою образи.

Для утіхи та щедрих дарів райський сад посадив
Та сусіда неситий голляки ламає щоночі.
Я кажу: - Дам чого забажаєш! Лише не кради!
Та просив я дарма - знову світяться голодом очі...

16.01.2018р.

Морозним вітром дихає зима,
Рясні сніжинки сіються на стежку, –
Звисає із ялинки бахрома,
А сосонку оздоблює мережка.
Мов білий килим виткало життя, –
Без пагорбів, улоговин і ліній, –
На ньому чітко бачу відбиття
Кружляння маячливих світлотіней.
Між них моя… Куди вона іде?..
Чому так вабить у негоду далеч, –
Коли навколо ні душі ніде, –
І псів не чути, і відсутня галич?
Але вже трішки змореним ногам
Лишилося розмірено ступати, –
Аби, нарешті, пояснив я вам,
Чому пішов стривожений із хати.
Знайомою святковістю пісень
Мене вітають збуджено синички,
Адже несу голодним що не день
Сухарики в фанерну годівничку.
Стою, об сосну спершись, біля них
І кожну вирізняю й впізнаю я, –
І видається – снігопад притих,
І відчувається, що вітер більш не дує...
15.01.18

Коли одного пам'ятаєш,
тоді усе – ніщо навкруг.
Іде у небуття товариш.
Лишається у серці друг.

Йому не снились лаври слави,
але займав свої щаблі,
любив поезію і барви
своєї рідної землі.

Усі у Леті невідомі.
Нікому тут не заболить,
коли душі його у комі
поставить жирну точку мить.

Не забуваються моменти.
Ось він напучує мене, –
приходь готовим у поети,
тоді і успіх не мине.

Твори себе не ради муки...
Нема ліміту у науки...
Не висихає океан...

У небі ще літають круки.
Даруйте, неуки, що «уки»
огранили обсидіан.

01/19

И куда не иду, что ни делаю,
То виденье забыть не могу:
Словно вышивка – белым по белому,
Две берёзки на белом снегу…

2017

Проти ночі обмінялись
Номерами телефонів, –
І тепер щоніч зухвалість
Нищить скромності кордони.
Услухаюся терпляче
В монологи безупинні –
То у розпачі ти плачеш,
То смієшся безпричинно.
Я – образити не здібний
І тримаюсь етикету, –
Та й такою не потрібна
Ти нікому, крім поета.
Сам не знаю, як так сталось,
У порожньому вагоні, –
Що ми просто обмінялись
Номерами телефонів…
12.01.18

Не так, як думаю, роблю,
Не так, як хочеться, буває,
Коли, подібно ручаю,
Ніде калюж не оминаю.
Та не спроможна жодна з них
Мій неугавний біг спинити
Ані далекістю доріг,
Ані ціною вічних витрат.
Усі казали: “Зупинись!..”,
Мені погрозливо й підлесно,
Але так станеться колись, –
Коли, що є вже не воскресне…
13.01.18

Стихи читаешь про любовь,
Видишь, как поэт тоскует.
Он не находит ярких слов,
Порой, сердце не волнует.

Для объяснения любви,
Он прибегает часто к птицам.
То скажет: - Зорькою гори.
Иль просто: - Я хочу женится.

Поэт в стихах — похож с Луной,
Иль с нежной алой розой.
То горит-горит звездой,
Иль жилы леденит морозом.

Любовь поэта — лишь мечты,
Порой — Орфей с лирою.
Иль соединит уста в усты,
Иль клятву даст любви любовью.

Проходят тысячи веков.
От слов, любовь не стала лучше.
Любовь — это песня без слов,
Образ твой, в моей душе певучей.

Печаль там, де її не чекають,
Де вночі забувають про сон.
А вона пустоту відчуває,
І з серцем стучить в унісон.

Вона тиха і скромна жінка,
Що шукає місце в житті,
Де б знайшлася її зупинка,
Де б зустріли її в доброті.

Вона легка і дуже тендітна,
Тільки її не чекають ніде.
І до кожного так непомітно
Навшпиньках печаль іде.

А вона ж хоче теж опіки,
І як жінка, щастя й вогню,
Щоб хтось цілував їй повіки
І був за міцну їй броню.

Тож якщо завітає печаль,
Не цурайтесь її ніколи,
Бо і в неї є той ґрааль,
Що засліпить весь світ довкола.,
2018

Щоразу, коли закриваю очі,
Щомиті, коли поринаю у сни,
Бачу образ його серед ночі,
Силует, що стоїть зі спини.

Він на пальчиках тихо підходить,
І за руку мене беручи,
В сновидіння теплі заводить,
Де від світу усі є ключі.

Він до мене звертається ніжно,
Адже знає, що саме вночі,
Без всіх тих речей маніжних,
Я перші складаю вірші.

Він манить своїм поцілунком,
Спокусливим поглядом кличе,
І є тим чарівним дарунком
Натхнення, що світ мені зиче.

А згодом в обіймах ласкавих
Вітаємо сонячну днину.
І в промінях нових й яскравих
Останню проводим хвилину.
2018

А ти казав, я ні на що не здатна,
До чого б не бралася - не моє.
"До віршів, -, судиш, - не удатна,
Це лиш захоплення твоє."

Сміявся, що моя французька мова,
У мед солодкий додає кислинку.
Закоханість ж моя - раптова,
"Минеться швидко, за хвилинку"

Не вірив й в те, що буду мати щастя,
Що в натовпі я буду виділятись.
І я сказала тобі "Досить. Баста.
Подивимось, хто ще буде сміятись"

Я не брала слова ці до обіди,
Але й за принципи не ставала ніколи.
І оминала рух суспільної орбіти,
Навіть тоді, коли дивились всі довкола.

Не була горда, та жила сміливо,
Завжди тягнулась до людей успішних.
І пам'ятала, про свій пункт "важливо",
Що рятував мене у дні невтішні.

Були пораски, та були і перемоги.
Мій шлях був сповнений камінням.
І деколи підкошувались ноги,
Та я все рівно рухалась невпинно.

І от у мить, коли зустрілися ми знову,
Ти був здивований моїм здобутком.
Почав заводити розмову,
А на обличчі покривався смутком.

Питав: "Як справи, як минув цей рік?"
А я: "Ma vie est magnifique!
- Ти знов сама, напевно, як торік?
-О ні, удома жде коханий чоловік.

- Вірші не пишеш вже давно, правий?
- Ні, вчора вийшла збірка "Кошик мрій".
- А в Щастя, мабуть, смак гіркий?
- Рецепт на нього в мене свій.

І стих відразу голосний у тебе сміх:
- Як досягти же успіху людського?
- Секрети тут, - кажу, - є різними для всіх,
Моя удача полягає в цьому:

Щасливим завжди буде той,
Хто на інших не буде зважати,
Хто йтиме до цілі, як герой,
Той високо в небі буде літати!
2018

Комусь здається світ наш дивним,
щоб жити в ньому, треба бути сильним,
Але відчути треба все,
тоді життя щось принесе...

Життя- це простір, сенс буття,
часова хвиля, ритм серцебиття.
Все було добре, та Вона...
відкрила сенс мого життя!

Не відриваючись від книг,
я прочитав багато з них,
та познайомившись із нею,
я знав, вона буде моєю!

Я довго думаю, гадаю,
ну що ж до неї відчуваю?
До дум своїх я прислухався,
здається, в неї закохався.

Почав шукати я щоночі,
хто про кохання щось бурмоче,
в книжках шукав вірші, загадки,
хоча, я мав свої здогадки.

І все ж, нічого не знайшов,
додому я ні з чим прийшов.
Але на ранок зрозумів:
відгадку я знайти зумів!

Кохання- це глибока сила,
вона мене цим спокусила,
це птиця сонця та вогню,
Яскраві мрії під час сну.

Тому я довго не барився,
від щастя я аж заіскрився.
Коли сміливості набрався,
Я в коханні їй зізнався.

Мій сон спіймав тебе
Тенетами кохання.
Відчувчи й в них себе
Пізнала я бажання.

Бажала бачити та жити
в твої омріяних думках.
І все життя тебе любити,
Тримати й щастя у руках.

Я мріяла про "Нас" давно,
про той прекрасний танець.
Та, мабуть, ти не в це кіно
Отримав роль "коханець".

І знаєш, важко мені було
Здобути знову самоту,
Та раптом, все само минуло
Знайшовши тишу золоту.

Я глянула на світ щасливо,
Додала барви в сірі свої дні.
І все мені здалось можливо,
І знов засяяли мої вогні.

Отож, почнімо жити далі,
Ловити сонця промінці.
І в світлі бачити деталі,
Тримати міцно їх в руці!

Все швидко. Миттєво. Емоційно.
Все спішить. Палає. Жевріє
Хтось в осені губиться потенційно,
Хтось сумом осіннім хворіє.

Час проходить. Летить. Протікає.
Люди приходять. Ідуть. І зникають.
Хтось від сенсу й думок втікає,
А хтось і в любов цілком поринає.

Сонце заходить. Світить. Зникає.
Місто встає. Спить. Завмирає.
Від книги мурахи по тілу бувають,
Від поцілунка ж серце палає.

Світ беззупинний. Безмежний. Прекрасний.
Осінь розкішна. Багряна. Та ясна
Побач цю красу, прошу, своєчасно.
Й закохаєшся в осінь. Нову. Сучасну.

осінь, 2018

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018

Москві, а за нею й Києву привиділось,
Що в горах, неподалік таджицької столиці,
Не знаючи, що їй робить, ходить «сніжна людина».
Які там «єті », думалось, як опинився там,
Де скорш ведмедя стрінеш біля аличі,
Ніж звичайнісіньку людину?
Зрештою, як у камінні й безгомінні можна жить?
«Наївний ти,- сказав столичний чоловік,
Почувши невеселі мої роздуми.-
Пролинуло моє дитинство саме там, на березі ріки,
Що барана за мить якусь роздягне до кісток,
Де майже голіруч ловили ми форель.
Якби уважніше ти придививсь, то віднайшов сади,
Де й досьогодні ще не здичавіли яблуні та вишні...»
«То чом же ви пішли відтіль?»
«Вигнали всі кишлаки вирощувать бавовну на рівнині.
Тепер пенсіонером хочеться вернутися в дитинство...»
А пригадалася мені неспішна та розмова в чайхані,
Як уві сні на грищенецькім опинивсь узвозі.
Село моє, таке знайоме і близьке, було, мов на долоні...
Серце затьохкало в щемкому болі, і по щоці сльоза скотилась.
P.S.
На старості мандрівникам судилось відкривати рідний край.
І все ж не приведи Господь зануритись в дитинство

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.

А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.

Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...

Ба!- дивувались, Ти прости їм, Боже,
- Чи Він спокутувати всю гріховність світу може?

Гріх за гріхом - тяженний Його Хрест...
Останній шлях...і цвях...Пресяюче: Воскрес!

Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Давайте менш грішити, хоч наполовину...

І
Вичунюю. Перед очима – бісики,
якась церата лізе на батут...
Не вистачає хроніки і містики,
а фея, відчуваю, тут-як-тут.

Вирулюю оазами та плесами,
провалююся думкою у час...
Як силосують люди непричесане!
Із глузду можна з’їхати за раз.

ІІ
Надихався поезії у стоїка
як пилососні роботи сміття
і на бодай елементарну логіку
у пам’яті немає опертя.

Чи біс який нашіптує їм поночі,
чи очі позичають у Сірка?
Не добачають особисті покручі
мішенями пера сатирика.

Чамрію, ошелешений куплетами.
Одні трюїзми, мов кімвал, пусті.
Та поки іменуються поетами,
ще подають надії золоті.

Огородились баштами та вежами,
де їх ніхто не сміє досягти,
бо мода архаїчними одежами
на подіумі сяє з висоти.

А подивитись – ким то ми очолені?
Кому й за що чіпляємо вінки?
О, людоньки! Ой, королі оголені,
куди ви діли фігові листки?

ІІІ
Лишаємось інкоґніто – зоїлами,
хоча і аплодуємо своїм.
А як інакше... скільки солі з’їли ми!
Давай дорогу нехристу до рим.

О ви, мої зелені, крокодилами
були і є у капищі пітьми.
І як би полиняти не хотіли ми,
не оживе, охаяне людьми.

.............................................
Поезіє, явися Аріадною,
нехай з печери вилізе Тезей,
а неземне оспівує Орфей.
Але не бійся іноді Кассандрою
показувати шельму, що командує,
кого ізолювати від людей.

01/19

Дівок і жарти полюбляв до чаю,
такий собі веселий керівник.
Святому він замовив Миколаю
цнотливих двох дівчат на Новий рік.

Але життя над ним пожартувало,
буквально підкосила новина –
близнючок-доньок секретарка Алла
у пелені йому у січні принесла.

Сріблиться у волоссі сніг
І теплиться доброусерці,
Але на душу смуток ліг
Та так пече, неначе перцем.

Чому заплакана душа?
Напевне біль її торкнувся.
Як знати, що тебе втіша,
Я ж заспокоїть тебе мушу

Лагідним словом і теплом,
А чи веселими піснями,
Щирістю й чуйністю.Разом
Співай, душа, співай із нами.

2019 р.

З Томаса Венцлова

Патетика, здавалось, нам не знадобиться,
та цей сюжет цікавить знов і знов -
яку художник приховав тут таємницю,
що як багаття палить полотно!

Над барикадою з туману квітне заклик,
у сяйві бою - світла пелена.
Піти у забуття вона уже не здатна -
жага смертельна, пристрасть і війна.

Нехай закінчиться колись, як сон, ця драма.
Капрал нам розповість історію Вандама,
історію поразок і звитяг.

Заграє знову кров, заб'ється серце швидше,
прийдешня ніч, неначе пісня, заколише,
розчинять міфи складності життя...

Куди зникає твоє тепло?
Чому дзвінки лунають рідше?
З тобою добре так було:
душа цвіла, писались вірші!

Із часом попит на тебе зріс -
І вже турбує чергова курва.
Ти, милий хлопче, таки підріс,
Аби любити когось «задурно».

Вервечка спраглих любові дів,
Не знають, що ти не сам, козаче,
Воюють тихо, аби їх хтів,
Аби найперша – єдина значить.

А я ревную – таке життя,
Бо сил доклала до твого виду,
І рік не перший тебе знаття,
І всяка, різна, жива й нехитра,

Без макіяжу і без прикрас,
Розкішна панна й остання шльондра,
Все поєдналось, настане час,
Як розглядаєш чергову кльомбу*

І не про те тут, що я боюсь,
Насилу милим не будеш, милий,
Ти поки – поруч, у тому плюс,
Тому ціную, тебе – Людину.


*кльомба - я когось анекдоту, певно, перевернуте слово клумба на кшталт кльони і льопи (клени і липи), зг. болгарського словника - мавпа

Влізла киця у шухляду
І від того вельми рада,
Бо непросто кошенятку
Влаштувати власну хатку.

Я знаю, що все перебутнє, а ти?
Як мул під водою, як бризки над нею
Пощезне. Не вірте в оту ахінею,
Що час – уроборос, бо він – серпантин.

І вдруге фрегату отут не плисти.
Хай море забуде хореї і ямби,
А ти не кричи мені зверху, що «я би-м...!»
Занадто, занадто у пам’яті стигм.

Цей ритм, ніби шторм, що гатив і гатив.
Тепер анапест, амфібрахій і дактиль
Вгамовують хвилі, розширюють такти,
Вода виколисує інший мотив.

У клітку ніколи мені не врости:
Де затишно моху, не квітнуть троянди,
І в трюмі затісно для духу наяди,
Я хочу на волю із душних гостин.

Я хочу… А погляд відсутній, пустий.
Вже згодна до якоря, згодна на рею,
Бо світ під водою, чи всесвіт над нею
Побачу на мить. Хоч би так відпусти!

Усе було війна... Перони, рани, вибухи.
І чийсь загиблий пес. І чийсь загиблий син.
На написи в метро (мовляв, немає виходу),
якби вони були, не вистачило б сил.

Лякав телеекран ще більшими масштабами.
Волали всі стовпи: «Рятуймо ушпиталених!»
Марніли молоді вдовиці-лейтенантші...
А хтось і зловтішавсь: «Хай гинуть, бо не наші».

Триває і тепер. Моя не слабне лють
стосовно всіх отих, що воду жваво ллють
на млин чужий,
що стільки доль перемолов уже;

стосовно всіх отих, кому «аби рубЕль»,
хто й нині залюбки – в Судак і в Коктебель.
Їх тисячі смертей
чомусь не приголомшили.

***
А у небі ніби інші зодіаки –
поросята не такі уже й собаки.
Одіозні лики,
ратиці та пики.
А мордяки!
Філіали зоопарку...

***
А корупції любий аміґо
обіцяє і дулі, і фіґи,
і грушки на вербі...
І усе це – юрбі,
опозиції вищої ліги.

***
А у нас голосує Донбас
і за газ, і за противогаз.
І ніякої мови,
що діє ще слово
у колонії імені Вови.

***
А у оплоті гепи й допи скоро
худобу поженуть у ту ж обору,
за гречку і за сало
і те, що не у крали,
та украдуть, аби лише обрали.

***
А жовта преса тиражує шоу,
де затикає всіх за пояс клоун.
Та чується по мові,
по духу і по крові,
що Вова помагає дяді Вові.

***
А де були ці нинішні ґаранти,
коли зі сходу перли окупанти?
А де вони, майбутні –
учора майдануті,
коли усі сміємося на кутні?

01/19

Невдатної поезії нема,
Всі -генії, померли графомани.
Від кожного піїта без ума,
А от у мене строфи незугарні.

Пишу як Біг на душу положив,
Кривульками обписую блокнотик.
Та головне - прещиро! Від душі!
Вночі строчу сонети, зранку - оди.

То мудрецям потрібні вчителі,
Редактори та критики зубасті.
В граматиці дрімучий як дуліб,
Посклеювали музи вчора ласти.

Із велелюбних вислизнув обійм
І трупи позакопував на нивах.
Ну то і що? Пегас іще живий!
Коняка - це скотина терпелива.

Між ребрами намацується пульс,
Поставив клізму, масажую анус.
Із-під хвоста моє "творіння" гупс!
Оклигав кінь! Дарма здіймали галас.

15.01.2019р.

Трави зеленіють (переклад)
на замовлення любителів пейзажної та природної лірики.

Алєксєй Плєщєєв

Травка зеленеет,
Солнышко блестит;
Ласточка с весною
В сени к нам летит.

С нею солнце краше
И весна милей…
Прощебечь с дороги
Нам привет скорей!

Дам тебе я зерен,
А ты песню спой,
Что из стран далеких
Принесла с собой…

Олександр Сушко

Трави зеленіють,
Сонечко блищить.
Ластівка-веснянка
До садка летить.

З нею сонце ліпше
Та миліш весна.
Принеси скоріше
Привітання нам.

Дам тобі зерняток,
Ти ж бо щебечи
Про весняне свято,
Журавлів ключі.

15.01.2019р.

Все буде добре!

На панно розпустилась гладь,
Міль побила вишивані квіти.
Бо товариш наслав проклять
І бажає мене удавити.

Каже: - Вірус ти! Патоген!
А укуси отруйні зміїні.
Від образи вмирає день,
Оживають у сутінках тіні.

А мені його просто жаль
(половина душі згоріла!).
Тож здоров'ячка побажав,
Хай Пегасик закусить вудила.

Щоб злетів у захмарну синь,
Хвилі спокою змили злостиве.
Хочеш мавки - лиш попроси,
Вона вміє одводить од прірви.

Ось побачиш - пощезне гнів,
Зацвітуть матіоли та ружі.
Був здоровий, як світ любив,
Ну, а нині від злоби недужий.

Друг потрапив старий в біду,
На сумлінні менгіром докір.
Обереги йому плету,
Розчаровую злі навроки.

15.01.2018р.

***

Я присоромлений гульвіса.
Мене дражнив твій темний шовк.
Коли твоя важка завіса
Розкрилася – театр замовк.

Вогнем яскравим роз’єднало
Нас рампи золоте кільце,
І музика, що пролунала,
Змінила враз твоє лице…

І знову сяють свічі – вечір,
Душа самотня і сліпа...
Твої блискучі, пишні плечі
І п’яна від краси юрба...

Зоря, що відійшла від світу,
В тумані ти, як в молоці...
І срібній лірі вік тремтіти
В твоїй простягнутій руці...

Січень 2019 р.

Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

***
Я был смущённый и весёлый.
Меня дразнил твой тёмный шелк,
Когда твой занавес тяжёлый
Раздвинулся – театр умолк.

Живым огнём разъединило
Нас рампы светлое кольцо,
И музыка преобразила
И обожгла твоё лицо.

И вот – опять сияют свечи,
Душа одна, душа слепа…
Твои блистательные плечи,
Тобою пьяная толпа…

Звезда, ушедшая от мира,
Ты над равниной – вдалеке…
Дрожит серебряная лира
В твоей протянутой руке…

Декабрь 1906 г.

Щедрувальники під вікнами хати:

"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.

А вибирався він з гір по дівку,
він з гір по дівку, та й по вірмінку.
Вона до його переказала,
пане Василю, не труди коней...

На Дай-Боже!.."

ЩЕДРУВАННЯ: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
пане Господарю,
прийшли ми до тебе орати:
дві синиці в колісниці,
два ведмеді упереді,
дві курці в ярмурці!

-Щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на цей вечір,
дай, Боже!

ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:

-А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
-...підмітає сургучі - від порога до печі...
- ...розливає воду на злую погоду...
- Василь уставай, Боже помагай!..

Щедрівка:"Ой вчора-вчора із вечора
пасла Меланка два качура.

Ой пасучи, загубила -
А шукаючи, заблудила.

Приблудилася в чистеє поле
А там Василько плужком оре.

Гей, оре-оре, жито сіє,
а за ним жито зеленіє.

Гей, оре-оре, поганяє,
Догори личком спочиває.

Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.

Ой, Черчику-Васильчику,
Посію Тебе в городчику.

Буду я Тебе шанувати,
По тричі на день поливати.

Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.

Ще й до церковці виряжати,
та й "Василе́чком" величати.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не гони кури по хлівчику.

Бо мої кури дорогії -
все по чотири золотії.

Ой, Черчику-Васильчику,
Не сідай скраю на припічку.

Або ж мені горшка збавиш,
Або ж собі жупан спалиш.

А сядь собі на лавочці,
Коло своєї Меланочки.

Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила, пила.

На камені ноги мила, мила,
Срібний перстенець упустила.

Срібний перстенець достягала,
Тонкий хвартушок замочала.

Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартуx тонесенький.

Повій, вітре, сюди-туди,
Висуши хвартуx межи люде!

Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартуx, як мак, як мак.

Повій, вітре, зо всіx сторон,
Щоби Меланці не був сором.

Щоби матінка не пізнала,
Щоби із хати не прогнала.

Наша Меланка малесенька,
Як конопелька тонесенька.

Наша Меланка неробоча -
На ній сорочка парубоча.

Наша Меланка не сама xодить,
Нашу Меланку парубки водять.

Наша Меланка током-током,
За нею хлопці скоком-скоком.

Наша Меланка украдена,
В Далекі Краї заведена.

Ні стежечки, ні доріжечки, -
Пішов би я до воріжечки.

Най ми ворожка відгадає,
Де Меланка пропадає.

А вороженька заxорувала,
Мені правдоньки не сказала.

Ой, Господар-Господарочку,
пусти у хату Меланочку.

Неxай Меланка погуляє,
Як тая рибка по Дунаю...

Як щука-риба з окуньцями
Наша Меланка з молодцями!

На Дай-Боже...

Щедрувальники: - Ой Васильку, Василечку,
чи любиш нашу Меланочку?

ВАСИЛЬ: - Як ми Меланку не любити,
коли ж не здужає робити...
У Господаря - по сто кіп,
а у Меланки - один стіп...

Дай,Боже...

Щедрувальники-посівальники: - Сієм-сієм, посіваєм,
з Новим Роком вас вітаєм -
коноплі під стелю, а льон по коліна,
щоб у вас, хрещених, голова не боліла...

Щедрувальники: - Дай же Вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а за столом - ситтю...

Дай же Вам, Боже,
синів оженити.
дочок віддавати,
пива наварити,
і нам погуляти!

- З Щедрим вечором!


ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках:

- На здоров'я!

ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.

Чи бачив я детектора брехні?
Питаєте мене у власній хаті!.
Та не смішіть ви ратиці мені –
на ньому уже сорок літ жонатий!

А ведмедик Косолапко
Тягне до полиці лапку.
Бо стоїть там банка меду-
Приховали до потреби,
Щоб не просто ласувати,
А корисні ліки мати.
Хоча горло не болить,
Солоденького кортить!

мир безусловно тесен
еще увидимся
но
для тебя у меня нету песен
он
по повадкам
безусловный гаврош
такой же его лексикон
ему б сострить
ответить ей в тон
но не сейчас не тут не ему
молча выходит
откусывает заусеницу
на среднем пальце
правой руки
улыбается
нижняя губа треснута
кровоточит

 
 
той, що приходить нізвідки, як водиться
той, що глузує з неписаних правил
той, що вичікує & до кінця
начебто зайвий

плутано знуджений від лапідарності
склянотверезими днями за днями
часто пасивний & передчасно
пасіонарний

хай у лектурах змісту сумнівного
хай гедонії вуличних стягів
від резигнацій & до жахіть
якось ~ нетак

(відбуває)



 *


Генрієта, огрядна та лагідна
на старих будуарних кришталях
у цілком провінційному стайлі
розкладає пасьянси ускладнені

Неподобства за щільними вікнами
не стосуються & ледь цікавлять
реформації з танцями, бійками
крикуни, корогви, ґраалі

Кожен сам власне сіті чи ґето
паралельні не перетинаються
без кохання & без ненависті

Генрієта повинна померти в
сподіванні про це не дізнатися



 *


майже згублений у листах собі, від тебе
може втрачений шляхом, чому не тема
у цім ніґредо, не зовсім пеклі, та врешті
in situ, в пеклі безпосередність~певність

мости ілюзій тим часом розведено
серед мілких спекуляцій та післячуттів
із наших уст промовляють навспак демони
мовляв лихе життя, вмирати безпечно

& холоднеча проваплює душу, мов сіль
на дворі чотирнадцятий, січневі íди
проспектами ночі & до світанку ген
антиволхви крокують світами своїми
скрізь тутешнє змовкає, вслухаючись &




 

Знову болісний крик несподівано спокій порушив,
На сеанс терапії отримав жмутину заяв.
А чи мій це обов'язок - гоїти втомлені душі?
Є для цього психологи, друзі та власна сім'я.

Бачу в кожного плями на совісті, гріх у стодолі,
Той живе безголосим, а в іншого щастя катма.
Став на сповідь у чергу до мене сумлінний католик,
А за ним бачу пейси, а далі біліє чалма.

Прохачеві дарую амріту й амброзії кусень,
Розчаровую словом навроки і чорну шальгу.
Цей сізіфовий камінь котити ніхто не примусив,
Я у люду терплячого у неоплатнім боргу.

А попереду батька сердега крокує до Лети,
Самогубці гукаю: - Спинися! Життя - не тюрма!
У поезії - ліки для хворих, безсмертя рецепти,
Всі роздати устиг. А для себе уже і нема...

14.01.2018р.

Баланс

Гриміло над Парнасом: "Я тут Бог!"-
Аж читачів наляканих трусило.
Від криків світ прекрасного оглох,
Потрібен піп з молитвами й кадилом.

Хтось бринька на гітарі замашній,
А я творю на бубні й козобасі.
У лірики зачовганій лижні
Танцюємо із гумором у вальсі.

Не можу більш дивитися на мед,
Липуче все - солодкі вірші, лахи.
Для мене це занадто, бо естет,
Прихильник сатиричної віагри.

Не пропадуть важкі мої труди,
І думи не проваляться у Лету.
Пегас не товстопуз, і не худий,
Бо має збалансовану дієту.

Є хрін і перець, сіль і часничок,
Смакують страви, бо непісно в роті.
Закінчую хлебтати суп-харчо,
А віршик цей на позитивній ноті.

14.01.2018р.

Моїй так холодно душі
І вона плаче, мов дитина,
Як заспокоїтися їй?
Війна ж турбує в Україні.

Із матерями ділить біль,
Сини яких пішли у вічність
За рідну землю, за свій дім,
За те, щоб щастя було дітям.

Та прагне втішить вона тих,
Хто постраждав, здоров"я втратив,
Зате вернувся все ж живим
До рідних й батьківської хати.

У пісні тугу виливать
Й журитись доти вона буде,
Поки хтось хоче воювать
Та гинутимуть марно люди.

І заспокоїться вона,
Як сонце миру усміхнеться,
Забудеться слово "війна"
Та всім щасливо заживеться.

2018 р.

Так і сяє у інеї ліс –
Як у храмі, усе урочисто.
Хто вбрання це казкове приніс?
Хто створив оце диво пречисте?

Навіть вітер, шалений пустун,
За пухким причаївся заметом,
Пустувати не сміючи тут,
Прикидався ліричним поетом.

Озираючи все з висоти,
Покружляє стривожена птиця,
Мов красу цю крихку обтрясти
Із гілля чарівного боїться.

Завмираю і тихо стою,
Аби теж не порушить нічого –
У священнім і світлім раю,
Де годиться лиш славити Бога!

2019

Оригинал стихотворения

Нинель Новикова

Иней

Словно сказочный, в инее лес –
Свой наряд получил ниоткуда…
Это диво из зимних чудес,
Белоснежно-ажурное чудо!

Даже ветер, проказник шальной,
Притаился за мягким сугробом.
Поиграть не решился с сосной,
Притворился порядочным снобом.

Наблюдая за всем на лету,
Покружит осторожная птица.
Веток хрупких щадя красоту,
Потревожить наряд их боится…

Вот и я, замирая, стою
И боюсь даже след здесь оставить…
Словно в сказочном зимнем раю,
Где лишь Господа хочется славить!

2017