Накладує рум'яна пишна краля,
Цибата, гостроноса і руда.
Мальована краса і натуральна -
Земля і небо, в цьому вся біда.

На перший погляд віршик - те що треба
(старався знакомитий златоуст).
Насправді ж, твір наквецяв пришелепа,
Між графоманів - ас, богемний туз.

Жується мляво ковбаса з цикути,
У фарші перетерті мослаки.
Мурує зодчий псячі халабуди -
Чи хочеш ти пожити у такій?

Із бублика залишилася дірка,
Синок - тупак, а з виду недурний.
Приємний запах, пудра і шпатлівка -
Рекламна маска вторсировини.

Протер хвостом свічадо хитрий дяблик,
Брехню до правди ланцюгом прип'яв.
У дзеркалі старий та лисий карлик:
- Мовчи, мій брате. Знаю, ти - це я...

10.04.2019 р.

Наливаються берізки соком пресмачнющим,
Згодом "вибухнуть" бруньками вишні молоді.
Ну, а далі зеленії човники-листочки
Пускатиме вербиченька в ставковій воді.

Потім верес оченята блакитні-блакитні
Зведе в небо високеє й дивиться на світ,
Червонеє намистечко одягне калина,
Красується-пишається так багато літ.

Так тихенько й непомітно і зимонька прийде
Та крізь сито сіятиме білий-білий сніг,
Чути вітру мелодію сердиту-сердиту
І мороз так міцно тисне, наче б"є у дзвін.

Але проліском запахне усе незабаром,
Прилетить шпак із вирію й пісню заспіва.
А це значить, що веснонька вкотре знову з нами,
Розсипає барвистії квіти з рукава.

2019 р.

Гойдає вітер тучі, гай
і заколисує берези.
Йдемо до себе як по лезу,
обоє п'яні... аж за край.

А розлучаємось тверезі.
І як ся стало, не питай.
У тебе свій домашній рай,
у мене – магія поезій.

Ти щезла як моя луна
у шумі молодого гаю
і цілу ніч тебе немає...
І знову – проза. Ти одна
і я один у склі вікна
тебе із вирію чекаю.

04/19

Поховайте мене далеко,
десь отам, де земний лелека
все нуртує у вітровітті,
може, я озирнуся і звідти
зрозумію людське буття:
я для чогось-таки існую
в тихім сує..., в безсенсовім -
чую -
ніжні трави лягли в покоси,
а в покосах замерзлі сльози.
То не град, але й град,
і злива:
горе_попіл - життя полива....

Поховайте мене в яскравій
тенчі-райдузі-веселиці,
може, там життям заіскриться
моя думка, хоча б одна...

І тоді я, напевне, сонечком
опущуся на руки дітям,
подарую чудове літо -
хоч в трускавках, а хоч в полуниці -
це кому і яке вже сниться...

Просто град там зникає...і попіл,
де злітають сонечка окіл...

Переможемо гидке і нице,
Мій народе, чи не розумієш?
Є ще порох у порохівницях,
Щоб здолать зеленого нам змія?

Хай вважають мене сильною,
Хай вважають мене воїном,
Називають божевільною
Чи невидимим біткоїном.

Хай вважають невразливою.
Хай вважають невгамовною,
Називають хай примхливою,
Безперечно безумовною.

Хай вважають мене дикою,
Хай вважають нерозважною,
Називають хай столикою,
Необдумано відважною.

Хай вважають неприступною,
Хай вважають мене відьмою -
Залишуся непідкупною,
Залишусь назавжди вільною!

Щось у ньому таке, що лишає тебе собою...
Щось у ньому таки є до болю тобі знайомим,
Ти не знаєш напевно чи є він твоїм героєм,
Але й море не знає, чи вдосталь воно солоне...

Ти не знаєш напевно, куди і навіщо вкотре,
Ти не думаєш про оте, що пора встигати,
Але як не було б...та з з тобою йому є добре...
Може з кимось і краще... Але чи нове шукати...

Де шукати? І чи направду оте все варто?
А знайти, то удача розгледіти-упізнати?
Ти була є і будеш шліфованим діамантом...
А оправа знайдеться... Тим паче, під всі карати!

Вот и срок царя менять,
Из страны хотят прогнать.
И завязался грозный спор,
Кому достанется престол.
За царский трон мужи дерутся,
Друг на друга смолы лются,
Те, кто знает в стране толк,
Ротик держат на замок.

Но нашлись дельцы-умельцы.
Подтасовав не хитро дельце.
Уловив шумок и вздоры,
И незабыли про афшоры.
И вместо сущего царя-орешка,
Хотят подставить свою пешку.
Решить не сложно нам задачу,
Народ мы чётко околпачим.


На место прежнего царя,
Шута поставим. И не зря.
Он не знает суть державы,
Кроме театральной славы.
Это будет наша пешка,
Он сменит крепкого орешка.
Народ славянский, он доверчив,
К царю сущему он придирчив.

Совпадают наши цели,
Народ откроет наши двери.
Все, кто хочет быть царем,
Мы не вспомнили о нем.
Пешка-шут - то свет СМИ,
На всех экранах он в ТВ.
Мы подстроили финал,
И народ в петлю попал.

Он сейчас на распусти:
За царя-политика - по сути,
Иль за комика-артиста,
Его лишают в театре места.
А как представим их в мире,
Царь державы иль цар сатиры.
Иль то й другое приживётся,
А что народик? Он прогнётся.
Март-Апрель 2019.

Знову на коліна всілась пані,
В пазуху красі стромляю ніс.
Я - ловець чуттєвого кохання,
Еротичний ас-мілітарист.

- Милий! Однеси хутчій на небо! -
Шепче мавка й торсає за чуб.
Що ж,- цілую цяцю там де треба,
Вусиками ловко лоскочу.

Можу всяк: сторчма або ізбоку,
Вчився у Амура хтивих поз.
Кажуть, дідуган іще нівроку,
А в алькові - майстер-віртуоз.

Непритома від оргазму в леді,
Від цілунків дяки аж липкий.
Ех, дівчата! К бісу сонних денді,
Ніц не вміють нині хлопаки.

Сексуальні ширяться флюїди,
Линуть ахи й охи в небеса.
А сусід жону свою зобидив,
Спав, негідник, знову у трусах!

Труд амурний -дар, а не розпуста,
Не лінуйся! Спраглих ощаслив!
На городі підросла капуста,
З вирію вернулися бусли.

09.04.2019 р.

Цей мед не їж – там дьогтю ложка й сміття.
Чого не заробив ти – не проси.
Не плюй в колодязь. Не гордуй. До ліктя
всього вершок, а спробуй укуси.

Для справ – ранковий час, коханню – вечір,
на осінь – роздуми, бадьорості – зима…
Весь світ в обмеженнях – такі ось дивні речі,
від щастя й радості щоб не зійти з ума.

!

Для війни є кворум,
Глашатаї в долі.
Dulce et decorum
Est pro patria mori. *

Хай воюють шудри,*
Все іде за планом.
А володар мудрий -
Син за океаном.

Жінка - в Кончі-Заспі,
Бізнес десь у Ніцці.
Заробляє гаспид
На людській кровиці.

Порох, залп картечі,
Дихати вже нічим.
Виштовхнули в плечі
Селюків на січу.

Правда серце ранить,
Процвітають гицлі...
Бекнули востаннє
У кошарі вівці.

09.04.2019р.


*Dulce et deсorum est pro patria mori (лат.) - "Почесно та солодко померти за вітчизну". Крилата фраза часів Римської імперї.

*шудри - найнижча каста в індійському суспільстві, безправне бидло.

Со мной, мой ласковый, мечтаешь быть, как прежде.
Воркуем голубями, нежимся, а после
внезапно исчезаю в небесах  безбрежья
воздушным шариком и мимолетной гостьей.

А ты согласен на прервавшейся сонате
искать рахманные  в тревожном взгляде звуки?
И эхо безнадежности в сердечном чате,
заранее предчувствуя грозу разлуки.

Переводить часов стремительное жало
назад, вперед, назад, раскачивая вечность.
Расспрашивать кукушку, сколько нам осталось,
дыханием делиться, кутать плечи в нежность.

Мириться с хрупкостью туманных отношений,
и не смотря на горести противоречий,
не раниться шипами. Поцелуй сирени
срывать, и зажигать пленительные свечи.

Греть счастьем призрачным ладони над камином.
Цвести воспоминанием весенных сакур.
И души взвешивать на совесть непременно.
Ты очень, милый, хочешь этого? Однако

мы не станцуем вальс под звуки Мендельсона.
Не принесет плоды дурманящее зелье.
За девственным цветком - таится беладонна.
На произвол судьбы не бросишь наважденье.

Блукаю іноді до раю
дитячих літ. Немає див,
як і стежок уже немає,
якими в юності ходив.

Згадаю верби, осокори,
іще не зрізані дуби,
що підпирали «наші гори»
в літа казкової доби...

А нині – пуща над водою
із лісового джерела,
що жебонить під осокою
широким яром до села.

На косогорі – хащі глоду,
кущі ожини, бузини,
На місці пасіки – болото,
на місці хати – терени.

Сади затінює омела,
а очерети – мураву.
Нові пейзажі невеселі...
Та уві сні, як наяву,

почую тихий голос мами
із голубої далини
і оживають за літами
усе ті самі ясени,

тини і – стріха біля стріхи,
весною білені хати
і голоси луни і сміху
із неземної висоти.

Ще пам’ятаю перелази,
дубову кладку до гори
і до найвищої оази
моєї юної пори.

Веде з минулого стежина
у володіння нічиї,
де із криничної цямрини
текли цілющі ручаї.

Але за синьою рікою
не випити води ковток.
Час огортає пеленою
мій умираючий куток.

І плачу, і плачу як мито
за ту колиску із лози,
за віз і сіно для кози,
за пам’ять, що уміє гріти,
за образи-дереворити
і миро чистої сльози.

04/19

Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.

Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає -
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.

Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно -
Всесвіт щирих обіймів хоче.

По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

Кажуть люди, два плюс два - чотири,
А у мене неодмінно п'ять:
Жінка гроші цупить із квартири,
Теща люба також злісний тать.

Психіку шматують люті стреси,
Сил нема дивитись на книжки.
Бо жінки у мене - поетеси,
Вигрібають навіть копійки.

Одіклав десятку на чекушку,
Десять тисяч на новий диван.
Все покрали! Заплювали душу!
А натомість видали роман.

В хаті ковбаса була у січні,
П'ю лише водиченьку святу.
Все що зароблю іде на "вічне" -
Збірки, альманахи, лабуду.

Вчора, браття, зазирнув у прірву,
Здуру прочитав сонетів пук:
Пишуть про кохання нещасливе
Та страждання від любовних мук.

Чоловік - гестапівець і скнара,
Лупить баб, як Сидорових кіз!
Від образи почорніла карма,
З горя ледь на стелю не поліз.

Всьо! Кінець! Штани на ноги й ходу!
Прощавайте генії! Амінь!
Хай би шкряботіли про природу,
Ну, а так нехай живуть одні.

09.04.2019р.

Мов фрагмент яскравої світлини
Ретушує майстер олівцем, –
Капелюшок білої хмарини
Затіняє сонечку лице.
Тож лягає на блакитне плесо
Потемніла прохолодна тінь
І, уберігаючися весел,
Упірнає злякано в глибінь,
Бо за мить – яскриться таємниче,
І чарує близькістю мене, –
Золотом оздоблене обличчя –
Помокріле, тепле і смішне…
06.07.19

Хай там абищо!..
Я шалію!..
Цей світ мене
не зупинив,
хворіючи
на ентропію.
Магнітно-імпульсних
штормів
навколозоряна
меляса
п’янить сигнали
далини
і падають
краплини часу
в ліловий згусток
таїни,
в якому світлороки
гинуть.
А там,
де рух ще
заслабкий,
вже синтетичні душі
линуть
у світ
евклідово плаский,
в якому
їх
не врятувати
від пертурбації
на нуль.
Тож я
усі координати
усіх
інопланетних куль
кручу,
як молитви –
відлюдник,
кочу
в комп’ютери пришесть,
де розуму
багатокутник
до сфери
згладжується весь.

Там,
в кришталевій сфері долі
патрульного
рятівника,
я перетворюю
поволі
всі паралелі
на клубка
вузли.
І ними
витягаю
тих в інший простір,
в інший час,
хто сил на це уже
немає,
але
хто в точку ще
не згас.

А потім,
поки ще спроможний,
врятованим
хриплю всякчас:
забрати з космосу
вас можна…
Але ж
не космосу
із вас!..

2019

міць залізяччя здолає іржа
золота не переможе…
все відбулося як Ти забажав
втілив я умисел, Боже,
Твій… і душа прочитала путі
пройдені нею крізь морок
і залишила слова золоті
там де кінчається море…
дерево гладить дитяча долонь
очі пронизують небо…
світ завмирає… у стугоні скронь
ритми безжурного Феба…
і ні земель мені і ні держав
і ні колодок острожих –
все відбулося як Ти забажав…
втілив я умисел, Боже,
Твій…

Із вуст в порожнечу зірвалося слово
Останнім відлунням кохання в крові…
Злетіло в туман над мостом Ватерлоо,
Упало під струмінь фонтану Треві.
А зорі пульсують в нічнім оксамиті,
Чарують, як очі небесних цариць.
Минає усе… Навіть весни на світі
Зникають на крилах небачених птиць.
А щастя було. Та пішло. Не спіймаєш…
Як голку не знайдеш у сіна стогу.
Табун вздовж обриву панічно стрибає.
Летить у провалля безтямний табун…
Та сонце червоне ще зійде на сході,
Осяє цю темряву вулиць і площ.
І холод гіркої утрати проходить –
Розмиє бурхливими струнами дощ.
Померлого вже не побачиш живого,
Кохання з тобою ми не зберегли…
Завмерла ріка під мостом Ватерлоо…
І краплі, мов сльози, в фонтані Треві…

2019

 
Примітки: Оригінал вірша
Мост Ватерлоо
Яков Баст

В пустоту с губ сорвалось последнее слово
Затихающим эхом ушедшей любви…
Улетело в туман над мостом Ватерлоо
И упало под струи фонтана Треви…
В тёмном бархате ночи пульсируют звёзды,
Как волшебные очи небесных цариц.
Всё проходит… Уносятся вечностью вёсны
На невидимых крыльях невиданных птиц…
Счастье было так близко. Ушло. Не догонишь…
Отыскать невозможно иголку в стогу.
Вдоль обрыва бегут беспризорные кони.
И пикирует в пропасть летящий табун….
Утром красное солнце взойдёт на востоке,
Осветив темень улиц и мрак площадей.
Холод горькой потери застынет на вздохе.
Растворится в бурлящем потоке дождей…
Нам уже не вернуть, не исправить былого
Мы с тобою любовь сохранить не смогли…
Замирает река под мостом Ватерлоо…
Грустно падают капли фонтана Треви…

Сумую. На столі окраєць хліба,
Пройшли плачі, заламування рук.
Нікому я, насправді, непотрібен,
Ні вірші, ні думки - лише капшук.

У молодості був непосидючим,
Без шкоди не проходило і дня...
Вітрила мрій подерто на онучі
І сам я нині - вторсировина.

Відстав од часу, моди, знань і норми,
Довкруж хай-тек, а я люблю ампір.
Приліг у калабаню від утоми -
На вухо геній підло наступив

І почалапав далі до Парнасу,
Але у цім трагедії нема.
А я застряг ногою у міжчассі
І півжиття розхлюпано дарма.

Літаній годі. Трохи поварнякав,
Кладу цей твір Ерато на вівтар.
Строфа остання, епіілог і крапка,
А далі - тиша... безвість...самота....

07.04.2019 р.

Не зупинити - гарцює пегасся...
Баєчка млява старому вдалася.
Допомагає сліпим оковита.
Лиска із прихвоснів зліплює свиту.

Порозглядаю цятки антуражу.
Лев'ячий гонор - помітила сажу.

Збруя трясеться... дзенькоче підкова...
Ось кажанята, розбуркані сови...

Трави зім'ято.
Косиці на сцену...
Кліо підносить водицю свячену.

2019

1

Світ перевернутий. Вгору долоні...
Знову штормило - і мушлі розкриті.
Вільні у виборі чи у полоні?
Срібним піском пересиплються миті...

2

Краби задкують... Голодні пірати.
Ось два шезлонги, тож нумо пірнати!
Пледами Завтра укриє блаженних.
Із Карфагена чудні манекени.

На маяки між оманами - сполом..
Демос блукає запіненим молом...

2019

Я раджу вам брехнею не смітити
Бо, не дай Бог, візьме і проросте
Поля засійте в квітні краще житом
Життя, воно, здебільшого просте
Не плутайте ви праведне із грішним
Знімали штані, впершись в унітаз?
"Гівно" завжди пов'язане із грішми
Якщо, бодай, торкалося хоч раз…
07.04.2019.

Ізнов не спалось допізна,
Розхвилювався, наче хлопчик.
В душі укублилась весна,
Пестливо крильцями тріпоче.

Кричати хочеться "Агов!
Кохана! Не ховайся! Де ти?'
Непогамована любов
Відкрила мрій солодких вентиль.

Поклав під голову трико,
Шепчу осонцені рулади.
Копиця в стилі рококо
Не з будяків, а з рути-м'яти.

Тремчу у росяній траві,
Бо ще холодний місяць квітень.
З тестостероном у крові
Одинакові тяжко жити.

Від холоднечі синій ніс,
Думки прехтиві лиже іній.
Пішов мій настрій під укіс,
Біжу додому попідтинню.

А нежить валить підло з ніг,
Спасає тільки оковита.
Холодні ночі навесні,
Тепла чекатиму до літа.

07.04.2019 р.

Душе, не спи! Проспиш і перші півні
і сонця аличевого розмай.
За тебе я трималася корінням.
Обплетену - тепер мене тримай.
Молилася за тебе неприкаяно,
любов'ю божевільною  в той час.
Була жертовним Авелем, а з Каїном
кружляли пристрасно вінчальний вальс,
тремтіли руки, серце калаталося,
та зруйнував надії землетрус.
На попелищі, що зі мною сталося?
Рудий огризок з яблука спокус.
Розкрий повіки, встань! Не хочу вірити -
лавандовий світанок  роси п'є.
Мовчиш, невже  на плаху відлетіла ти?
Життя поставив  на зеро круп'є...

Потішається сумнів
з мовчань і розмов…
У дзеркала дивлюсь,
пульс намацую:
є ще я?
Ти потрапив мені
у запалену кров:
кожна думка про тебе –
спасенна ін’єкція.

Життєдайним нектаром
по жилах течеш,
крапелини надії
до серця вертаючи.
…З небуття озовусь.
Усміхнуся, авжеж:
не буває
ін’єкцій без болю.
Ти знаєш це.

08.04.2019

Вертаємо у ті часи,
коли були ми селюками
і майоріло перед нами
майбутнє в маєві краси.

Минають весни і літа
і юні роки відлетіли,
та не досягнута мета,
угодна і душі, і тілу.

Нема нікого на посту,
аби не лізли до корита
свинячі рила неумиті...
Не оминути суєту.

Не зрозуміти каламутне,
що вимагає одкоша.
Наляпане і недоступне
нехай викреслює душа.

А що порадує? Нічого
немає іншого як ці
слова... Та ще дорога,
яка веде на манівці.

А скоєне не поміняти.
Діла говорять за слова.
Усе обіцяне – халва,
тому і оцету багато.

Та агітують пустомелі
за недолуге казна-що...
У рейтингу – або ніщо,
або паяци-менестрелі.

Успішні – коміки-шути
та перехвалені поети –
очільники-авторитети...

І думаєш, – кудою йти,
якщо ознаки висоти
церковні миші інтернету?

04/19

А життєва доріженька
Барвінком стелилась
І долею вишитії
Літа мої нині
Ідуть уже до осені,
Хоч у серці літо,
Душа ж моя просить іще
Весняного цвіту.

І квітує ромашками
Вона навіть взимку,
Хоч буває і важко їй,
Бідна плаче тихо,
Щоб ніхто не бачив, звісно,
Як вона страждає,
Почуття свої у пісні
Й віршах виливає.

2019 р.

Снилося дівчатко з песиком ласкавим,
на сукенці - коник, сонечко дрібне.
Парасолю клала у калюжу кавну,
усміхалась пані з малева Моне...

Джем густий варила, рвала пізні сливи,
ґудзиками стежку засипала Ніч.
Сага починалася там палахкотливо...
Словеса-цеглини стигли умлівіч.

2019

Лагідний вечір квітневий,
Птаства легкий пересвист,
Ніби закохані леви,
Хмари вигойдують вись.

Небо блаватне втомилось,
І похилилось до віт.
Лащиться легіт об тіло,
Наче зманіжений кіт.

Мов з фіолету повидло –
Барв розтеклася пастель.
Вечір. Спалахує світло
В сірих очицях осель.

Тихо вібрує-тріпоче,
І релаксує в імлі
Ніжністю музика ночі,
Пестячи звуками слів.

7 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Гіацинти цвітуть – розмаїто, духмяно, красиво –
Феєрверки барвисті на славу весни на землі!
Надивитись не можу на це несподіване диво!
Жаль, що з ним не знайомі ні бджілки, ні ласі джмелі…

2019

1
земне життя здолавши вполовину
не озирнуся… не перепочину…
піду за Голосом у зоряні сади –
туди де світить місяць молодий
де рід мій кров’ю вилився в слова
де пісня недоспівана жива
де мороку немає і мороки
і всі живі поети і пророки…

2
поховайте мене під соснами
де коловся ногами босими
де прощався з теплом щоосені
і молився у бік гори…
ви згадайте про мене весело
як вода сміється під веслами
як лунає дзвінкими веснами
голос віщої дітвори…

1

Кажуть хлопчині: "Ти смілий, геройський...".
Тато лишає в ріці - випливати.
Вітер будення лошатко укоська.
Лізе зі шва іграшкового вата...

Мама тривожиться, в бабці - зажура.
Правда - стрибуче цибате дівчисько.
В полі оманному три амбразури,
янгол-спаситель і демони - близько.

2

Марно мене запевняти, що добре
фарш постачати для хижої кобри.
Я не залюблена в стиль мілітарний.
Тигром загризені ласочка, сарна...

Чорні вовчиці виходять на сцену:
славлять війну за тризубу Єлену.
Є партитура для гімну охочих...
Скрапує крівця на вишивку ночі...

2019

Добре - скажу комплімент,
Без підготовки, ісходу:
Гарний у нас Президент!
Гордість і слава народу!

Шепче сусіда "Наплюй!
Злодій уваги не вартий."
Я ж його трохи люблю,
Ззаду нівроку, щокатий.

Хочу цукерок "ням-ням",
А не стріляти з обріза.
Мудро курю фіміам,
В нього їх, знаю, до біса.

В дядечка є візаві,
Звично плює на Вкраїну.
Кличе: - Давайте і ви
Вшкварте пародію з гімну.

Знову ковтаю бромід,
Бо розігралась уява...
Руськоязичний семіт -
Супер-очільник держави!

"Томос - це термос, чайок" -
Звично обмовився Вовчик.
Годі! Вуста на замок!
Більше хвалити не хочу.

07.04.2019р.

Я сама не своя,
гой-я, гой-я, гой-я -
любий, милий
в зажурі покинув.
Інше небо знайшов,
зникла вірна любов,
на губах гіркне,
терпне калина.

А провина моя,
гой-я, гой-я, гой-я,
в тім, що птаха
у клітці тримала.
Соловейком співав,
уночі звеселяв,
а удосвіта,
як не бувало.

Черешнева зоря -
гой-я, гой-я, гой-я,
заховалась за
обрієм смути.
Квітнув Білий налив,
хтось кватирку відкрив,
птах на волю злетів -
не вернути.

Довго плакала я,
гой-я, гой-я, гой-я,
у блакиті кохання
мережить.
Ні пір'їнки мені,
три акорди у сні.
Не бери, що тобі
не належить.
2019р

Я боєць і борець і тому у строю,
Гопоті не віддам Україну мою.
Це для тебе повія, а для мене зоря!
За усе лиходіям ще відплатить земля.
Соки з неї тягнули, розпинали віки.
Нині нам і «месію» подали із руки.
В добрі наміри лиха я не вірю і мить,
Україна, як рана, у серці болить.
І тому я борюся і мій штик у строю,
І за неї молюся, і як сонце люблю.

07.04.2019р. Надія Таршин

Достатньо заміжній, в міру достатній
Бум будівельний - стихія, життя
Нині забутий, у шостій палаті
Кілька пігулок від яблучних "я"
Ковтає ковтає ковтає ковта…
Вигляд паскудний, буденно паскудний
А за квартал, можливо і більше
Музика музи впивається, будить
Картину малю… калібровані вірші
Ну, мамо, купіть мені коти… кота
Алкого-лізми, мелізми, провізор
Дозами прозою, грозами поз
Вмикають йому наркот-телевізор
По шкірі мурахи - невдаха мороз…
А все-таки, а, медсестричка - крута?
07.04.2019.

Не квітне квітень, як раніш,
І світ навколо, наче вимер, –
Хоч зазирає в очі вірш,
Немов любов непогасима.
Ти не спроможешся на крок,
А я зробити два не здатен, –
Отож хитається місток
Межи обох невинуватих.
Мене стрясне назавтра Львів,
Тобі надасть спокою Київ, –
Весни такої – не хотів,
Не про такий я квітень мріяв,
Коли двох струн чутливих лад
Єднав ночами до знемоги,
То абрикосовий мій сад
Стелив свій цвіт тобі під ноги.
І самоти, й розчарувань
Я навесні не знав ніколи, –
Мене – цілунком підрум’янь
І не ходи замкнутим колом...
Уже нікому не віддам
Ані рядка, ні слова стерти, –
Таку весну бажав я сам
Від дня народження до смерті…
07.04.18

Шалені вітри у фрамугу долонями б"ють.
Зірки семафорять абеткою Морзе, шпигують,
Чи ти збережеш, mon ami, таємницю свою,
Той акт віртуалу, і світом про нього пліткують.
Бажає тебе спокусити примара вікна,
Що ззовні свій погляд у темряві ночі ховає,
З метою зізнання отримати, що не одна,
Що зваба крізь відстань у серце твоє заглядає...
...Та ось сколихнеться портьєра, мов погляд вуаль
Проріже, і дотиком ляжуть долоні на плечі,
Милуючи, мов у реалі... Кохана, на жаль,
Я нині далеко... І дії не надто доречні-
Феноменом струму шалено торкнути пітьму,
Яка відізветься, мов дотик від тіла до тіла,
І ти фантазуєш про мене, ховаючи сму-
ток, що таємницю тримати несила... Не-си-лаа...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119040609594

Запросіть мене у мрію,
де душа уже не мліє,
де живе вже не надія -
теплий вітер перемін...

Запросіть, я заблукала,
наче старістю не стала,
наче й молодість - не я,
пересохла, спрагла нива,
незасіяна земля -
Україна, ти і я...

Люби коханого себе,
Інакше хто тебе полюбить,
Нехай нічого не гребе –
Ти мусиш мати шкуру грубу.

Дерись крізь терни до зірок,
Тут без нахабства неможливо,
Бо у політику – ні крок
Для м’якосердих і правдивих.

Ти клнкурента утопи
У ложці дьогтю. Краще – в бочці.
Аби весь люд оторопів
Від правдорубства правдоборця.

Та все не списуй на заброд,
Не поминай кацапа всує.
Згадай окрадений народ –
Він долі кращої вартує.

ГЕНОЦИД

Відчуй присутність зла,
Ми – в землю врощені,
І впа́дем перегноєм тла
Німі заме́ртво й зморщені
У плоть її. Стиглі тіла…
А душі, в до́бре зрошені,
Чи є насінням? Для гріха
Там сіячем зпорошені
Зерна чого? І хто це зна?
Всі до життя запрошені…
Любов зколуплена була
З сердець дитячих і в вогні
На долю попелом лягла
Смерть обійняти у різдві.

А блуд на пошук нарекла
Спрага наживи. І в борні
За істину оман зросла
Квітка буття чи лан стерні?
Світанок зорь ніч заплела.
Та вже не кожен у весні
Зустріне сяйво. Відцвіла
Й зів’яла іскра. Згасли дні.
Людина в морок відійшла…
В несамовитій цій війні
Долає світ безмежна мла.
Добро ж і зло ведуть пісні,
Що вічність людству замала
Й колиску вбо́жено в труні.

Павло Гай-Нижник
6 квітня 2019 р.

О ні, мовчить! Давайте про погоду.
Лиш не торкайтесь словом до води –
Каміння не вертається зісподу,
Вона не та, що ти собі заводив,
Пощезли й кола, котрими водив.

Колишній друже, ви мені байдужі.
Я з Вами відтепер лише на ви.
Вужі повзуть водою і не тужить
По вам ніхто, чекаючи новин...

Чекаючи, щоб ви хоча б наснились.
Ми навіть в сні тепер би не пили.
О, як пила… Давно лежить без сили
Моя любов, що колами водили,
Що псом лизала лезо у пили.

Сп’янівши від смаку своєї ж крові
Цей вовк поліг. Тобі його «привіт».
Напої мрій завжди такі сурові,
А шрами зрад незгойні і криві.

Якщо не мав, то ніби і не втратив,
Прости мені, хоч ви мені не ти.
Так можна й душу в м'ясо розідрати,
Вужі лишають в пам’яті квадрати,
У нас обох порізані роти.

Хоч руки відріж й
В горлянку запни -
Не освіжити
В довірі - вже ніж…
Життя наче спив -
Тричі побитим:

Не я, і не ми, а ви Voglavi
Вели нас проз хащі до "світла"
І зліва і зправа по булаві…
Якоїсь весни якогось там літа
Корита вам мало, давай вам казан
Щоб терлись пузяки об шоки, й краватки
А я лиш облизував сльози від ран
Побори побори побори - припадки
Ну, ще раз повірю… повірим? авжеж
Поперлись за гаслом до урни -
Ви жерли і жерли - дійшло до пожеж
О Господи… Боже - довірись уркам?…
І знову по колу… безліч смертей
І я поміж тих… ну, "майданутих"
І знову косяк - засмажили в стейк
Не всіх однаково — де-кому пути
Вкотре з екрану одні балачки
Мовляв, українці, по-вір-те!!! по…
А я тако думаю… пуки-пучки
Нумо усі з Палацу в пробірки…
28.03.2019

Заєць-пустунчик на стежці широкій:
цілиться лисці в запалене око,
вовка злякав, спантеличив синицю...
Стріли закінчились - знайдуться спиці.

Звідки хупавий, ошатний зайчисько?
Ген зоопарк, серпентарій, колиска.

Стрінеш - тікай чи лови у долоні.
Лосеві дав три желейки солоні,
ящірка хоче спіймати зубами...
Зайчик утік від сердитої мами.

Братик морквину потяг найсмачнішу.
Зайчика лев забере на афішу.
"Ну й сіроманець... скакун-забіяка..." -
рапс ремиґають бізони і яки.

2019

Додолу на траву
дуб кинув жолуді.
Не обміліли ще
живі струмки.
У голубих очах
згубила молодість,
та міцно все одно
мене люби.

Росту ожиною
у лісі темному,
чорнильна ягода -
солодкий сік.
Поколеш пальчики,
смакую я тому,
кому наснилася
позаторік.

Кохання віддане
на трьох не ділиться.
З гори зеленої
життям  біжить
чудесним колесом,
щаслива мрійниця
цінує й осені
яскраву мить.

Я і бешкетниця,
і біла горлиця,
бентежна музика
і тінь журби.
У тихім озері
русалки водяться.
Такою різною
мене люби!

Якби молодість знала...
Та вона ще дурна.
Шаурму їсть і сало -
Буде шлунку хана.

У коханні моторна,
Потім - плач, каяття.
В тещі зуби, як жорна,
Коле в грудях будяк.

Юне серце стрибуче -
Із алькову в альков.
Аліменти замучать,
Випиватимуть кров.

Будеш жити голодним
Стрівши відьму рябу.
Ні до чого не годен,
Ліпше спати в гробу.

Потім - старості зморшки,
Їсти сил вже нема.
Смерть стругатиме дошки,
І надійде зима.

Я ж поласую медом,
Полірнуся бізе.
Що ж - усіх попередив:
Молодь знає усе.

05.04.2018р.

Тепло десь згинуло…
Вітрисько входить в раж
І гне дерева,
Грається гілками.
А кущик прИмули,
Мов ніжний флердоранж,
Білесенькими
Сяє квіточками…

2019

Ангèлику мій, пам’ятай яблуневу гойдалку,
І ночі пахучі під зорями в сіннику.
Де літо бузкове пливе і дрімоту гóйдає,
Стакато для скрипки з оркестром веде цвіркун –
Відомий скрипаль. І ошатні сади замріяно
Під це сюркотіння полинуть в медовий рай.
Метелики марень уже лоскотять під віями,
Тримайся, Ангелику, тільки не задрімай.
І ми не заснем. Нам шукати шляхи в незвідане,
Де стежку чатують дракони у чагарях.
І зорі у діда в леваді збирати відрами,
І місяць піймати, коли той сіда на дах…
На кожному кроці казок-чудасій розсипано.
А скільки у березі сховано ще скарбів!
Послухай, як серце щемить: і сміється, й схлипує,
Усе залишаючи, лагідний мій, тобі.


В старому дворі порядкують нові господарі.
За декілька весен зіпнуться нові сади…
І знову дівча золотаве лаштує гойдолку,
І янголи знову по щастя летять сюди.

Стоїть німа обпльована країна,
віджевріли надії і слова,
і простота, злочинно-безневинна,
утверджує сліпі свої права.

Байдуже споглядають зверху вниз,
глузливо-іронічно кривлять рот
ті, для яких -- замшілий архаїзм
поняття "самобутність" і "народ".

Не криючись, пильнує свій посів
біда сусідня – хижа і слизька,
бо знов з її драконових зубів
залізні проростатимуть війська,

і ні гарячій крові викупній,
ні вибуховій ясності ідей
не зрушити напівіржавий стрій
застиглих міфів в головах людей.

То що ж тепер? Куди тепер іти?
Зима укрила зорані поля,
і крутяться поламані світи,
а паніки заплутане гілля

захарастило вражені уми,
і круговерть затягує стрімка...
Та є у світі відданість – і ми,
і у біді простягнута рука,

і є маяк край моря безнадій --
його безумний вітер не згасив,
є побратимства острів рятівний
помежи руйнівних ворожих сил,

і мовний код, що лине до зірок,
що ним, як сіттю, вловлюючи суть,
протягнено пульсуючий зв’язок
і діалог із вічністю ведуть.