За брамою у Содіз одноріг на два зубці
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
 
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алкаш
А той ще цмулить м’ятний крем із теракоти ваз
І видиха ментолову свою ~ о, премудрість, раз-у-раз
 
У тупику технічному злі спірити давноснів
А їхні контактери вже на ділі не прості
І Християнські Вчені одчиняють саркофаг
Заварюють якісь байки, але я чекаю факт
Визирюю той факт
 
 
 
 
 
 
 
 

Поспішно йде життя моє
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
Обіймів радісних тепло
І поцілунків хміль у тілі, –
Невдовзі стануть світлим тлом
Пори, що близиться зраділо…
18.08.25

Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.

У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Яка промовляє, як мудре видання.

У ризику є повноцінне життя.
Над прірвою ти пізнаєш найповніше
Ціну існування і сенс небуття,
Які ти вливаєш в розпечені вірші.

8 листопада 2023

Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.

Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пречистою вмиваючи росою.

Народу нашого це -- кров і плоть,
Глибинний сум і радість неокрая.
Це -- сила духу, котру не збороть,
Краса, що з цілим світом розмовляє.

В ній Україна сонечком цвіте,
Болить і плаче і рида піснями.
Єство її -- проміння золоте,
Повінчане із квітами-словами.

17.08.7533 (Від Трипілля) (2025)

Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…

Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
Попри біль тривкий, невгамовний…

Проведи себе в невідоме,
Майбуття і близьке й незнайоме,
Де пророцтва розмиті й непевні,
Тільки сонячний спектр кольоровий…

Проведи себе… Вірю, знаю…
Хай як страшно йти – подолаєш…
Шлях не вийде пройти екстерном.
Крок лиш мить. Мить як шлях, що триває…

Шлях долаючи до виднокраю,
Часом в Пекло життя зазирає.
Ті ландшафти жахливі й нестерпні…
Тим ціннішим є світ свого раю…

Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бог, а інші всі – ніхто.
Він Україну вже б давно продав
Своєму другу Путіну, одначе,
Як то зробити «гарно» – ще не бачить.
Щоб ще за те і премію він мав.
Якби ж народ наш опір не чинив,
Якби ж Європа мовчки споглядала,
Вже б нам Росії гамузом продали,
Пішли б на всі умови москалів.
І, навіть не про Трампа я тепер,
А про оту Америку, що здатна
Таких, як Путін, легко зупиняти.
Він би супроти неї не попер.
Америка – хвалений лідер світу
«На стражі демократії стоїть».
Не здатна президента зупинить,
Що розтоптав століттями нажите.
Америці отій не первина
Союзників і друзів продавати.
Афганістан хоча би пригадати.
Вже півстоліття там іде війна,
Яку ще запалили москалі.
Коли Америку війна та зачепила,
В повітря башти-близнюки злетіли,
Америка взялась на цій землі
Довгостраждальній ворогів шукати.
Війська ввела, взялась навести лад,
Уклала грошей не один мільярд.
Взялася демократії навчати.
Та Трамп прийшов уперше, все зламав,
Заколотив так у цілому світі,
Що довелося забиратись звідти.
Та то не він, вже Байден розгрібав.
Так поспішали – кинули усе.
А головне – людей, що мали віру
В Америку й зосталися допіру
Беззахисні, бо знали, що знесе
Талібська буря всіх зі світу їх.
Американці їх не рятували,
Бо ні бажання, ні часу не мали.
Взяли на душу (вже не вперше) гріх,
На смерть страшну лишаючи людей.
Про гуманізм, про людяність забули,
Заледве тільки смалене зачули.
Вже не до демократій та ідей…
Чому не вперше? Бо ж уже давно
Стоїть на них страшне тавро В‘єтнаму.
Бо там колись також було так само.
Тут тільки повторилося воно.
Хто мого віку, добре пам‘ята,
Бо кожен день звучало у новинах,
Як бідні люди у В‘єтнамі гинуть,
Американська давить їх п‘ята.
І Сонгмі, і карателі, й напалм…
Але все те в‘єтнамців не зломило.
Вони в повітрі і у джунглях били
Тих, хто на них «підступно» так напав…
Насправді ж, звісно, все було не так.
Колись отам французи панували,
Індокитай – ті землі називали.
Війна у світі скінчилась, однак
Радянські і китайські комуняки
Поклали око на багатий край.
Комуністичний тут створити «рай»
Їм забажалось за ціну за всяку.
Знайшлися ті, хто втілював в життя
Дурні ідеї – кров лилась струмками.
Робилось все в‘єтнамськими руками.
Та в комуняк немає каяття.
Хай всі в‘єтнамці згинуть у борні,
Але розширить «світ соціалізму».
Йшла без кінця в країну зброя різна,
Горіло все в пекельному вогні.
Французи були змушені піти,
Боротись за ці землі не схотіли.
На четверо частин все поділили:
Лаос, Камбоджа стали, поряд з тим
Аж два В’єтнами. Землі під Китай
В‘єтнам Північний взяв, комуністичний.
На Півдні уряд був демократичний.
Здавалося б, війні прийшов вже край.
Ось вибори повсюдно проведуть
І вже тоді країну об’єднають.
Та комуняки ж совісті не мають,
Нікому обирати не дадуть.
На Півночі вождь їхній Хо Ши Мін
Усіх незгодних винищив безжально,
Бо в комуняк то правило нагальне,
Щоб міг спокійно верховодить він.
Та готуватись взявся до війни,
Щоби під себе й Південь підім‘яти.
Чого б їм жити вільно дозволяти?
До «раю» хай долучаться вони.
Як не земного, то на небеса
Одразу відправляються, до Бога.
Хоч комуняки і не вірять в Нього.
Над Півднем вже загроза нависа.
Народ там Нго Дін Д‘єма обира.
Загрозу він прекрасно розуміє,
Тож в нього на Америку надія,
Тож з нею домовлятися пора.
Америці то, звісно, ласий шмат,
Вважай, задарма. Тож пообіцяли
І поміч, й захист. Зброю надіслали,
Інструкторів теж чималенький штат.
Та й Нго Дін Д‘єм, звичайно не дрімав.
Дав людям землю, армію узявся
Творити, на народ свій сподівався,
Хоча проблем, звичайно купу мав.
Бо ж казнокрадів було, глитаїв,
Що крали і безбожно продавали
Та хабарі за оборудки брали.
Державні гроші мали за свої.
Це нам близьке… І в них таке було.
Тим часом Хо вже воювати взявся.
З договорами він не рахувався,
Робив усе, що в голову прийшло.
В’єтконгівці полізли звідусіль:
І через лінію, що землі роз‘єднала,
Через Камбоджу і Лаоса пхали.
Їм не важливо – як, важлива ціль.
Тож дуже скоро Південь запалав.
Американці ( бо ж пообіцяли)
Сюди війська все більше й більше слали.
В’ְєтнам американцям в горлі став.
Бо ж професійна армія у них
Лише тепер. Раніше – по призову
Служили всі – тож проливати крові
У чужі землі посилали всіх.
Не дивно, що і бунти там були,
Бо ж люди воювати не бажали.
Але тоді в них згоди не питали.
Тож домовини і везли й везли.
Хто винен в тому? Президент рішив,
Що Нго Дін Д’єм. Його слід замінити.
Дали команду, аби його вбити.
Їх ставленик переворот здійснив.
Але від того іще гірше стало.
Народ тому хоч трохи довіряв.
Тепер бардак у уряді настав,
Його ледь не щомісяця міняли.
В’єтконгівці ж, неначе таргани
З усіх щілин на Південь проникали.
Всіх «зрадників» нещадно убивали
І нищили все на шляху вони.
Американці і труїли їх,
І джунглі всі напалмом поливали,
І «килимово» все бомбардували.
Ніщо, як тарганів, не брало їх.
Їм би шляхи з Камбоджі перекрить,
Через Лаос на південь не пускати.
Але ж договори, кордони – свято.
Та й воювати треба також вміть.
От проти регулярних військ – то так,
А тут – удень йде в поле працювати,
А уночі хапає автомата.
І ти ж його не виявиш ніяк.
Народ сидів заляканий, мовчав.
Ще прийдуть уночі і вже не жити.
Бо ж комуняки – ті самі бандити.
Як президентом уже Ніксон став,
То хоч дозволив бити по шляхах
В Лаосі і Камбоджі. Та вже пізно.
Занадто сила піднімалась грізна
І доля Півдня бачилась лиха.
За Північ був комуністичний світ.
Не лише зброю безкінечно слали,
Але й народи світу «обробляли».
Америка, мовляв багато літ
Кров у В‘єтнамі щедро пролива.
Не хоче, щоб країна возз‘єдналась.
А люди по всім світі дослухались.
В Америці лунали теж слова,
Що із війною покінчити слід.
«Чого б десь наші хлопці помирали?»
Про те газети, радіо кричали.
До рішення «дозрів», нарешті світ.
Те комуняцьке на весь світ брехло,
Яке, на жаль, і нині не змовкає,
Людей наївних так переконає,
Що, навіть чорне білим в них було.
Про те, що там на Півночі, ніхто
Не знав нічого. А про Південь, звісно
Про все по світу розлітались вісті.
І кожна смерть вже виростала в сто.
В‘єтконгівцям люд всюди співчував,
Американців всяко обзивали.
Їх просто окупантами вважали…
І от, нарешті, той момент настав.
Щоб вибори наступні не програти
Із-за тієї клятої війни,
Американські узялись чини
Політику нашвидкуруч міняти.
Рішили, щоб самі в’єтнамці там
Із комуняками отими воювали.
Із Хо Ши Міном домовлятись стали,
Щоби, нарешті мирним став В’єтнам.
Домовились. Війська всі відвели,
Як в договорі те і прописали.
Та комуняки на те все начхали.
Війну вони і далі повели.
З Китаю і Союзу зброя йшла
Потоком наскінченим. Йшли військові
На Південь, щоби проливати крові.
До дупи їм домовленість була.
Америка ж, хоч обіцяла та
Покинула людей напризволяще.
Зі сторони ж бо споглядати краще,
Як «червоніють» села і міста.
Америка на те закрила очі,
Конгрес війська послать заборонив,
А через рік і поміч припинив.
Рятуйтеся, мовляв, хто вже як хоче.
Через два роки і Сайгон упав.
Американці, звісно ж «помагали»
Кількох «своїх» та сім’ї врятували.
А для країни смертний час настав.
Мільйони опинились в таборах.
Десь півмільйона море потопило –
Тікали, жити в «раї» не хотіли.
Запанував по всім В’єтнаму страх.
Америка ж забулася про них.
Що там в’єтнамці – вибори на носі!..
Такі вони зосталися і досі
І вже, мабуть, не переробиш їх.

Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Світ бажаний мрій рожевих
Вічно тане, ніби дим, –
Постає в очах, як мрево,
Й віддаляється завжди.
17.08.25

О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.

Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Яка зірвала голос у клятьбі.

Лише б у зміні ролей і облич
Не втратити себе, єдину вісь.
Не падати у зміні рамп і свіч
Перед кумиром, що глаголить вість.

Тоді заглиблення у сотні лиць
Не здатне стерти первісне, твоє.
Перед мамоною не впавши ниць,
Писатимеш ти небом житіє.

6 листопада 2023

Із Бориса Заходера

Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.

І Бука про себе промукав:
«Навіщо настільки ти бука?»
Та й Бека пішов недалеко,
він думав: «Огидний ти бека!..»

(2025)

 
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ти підводиш голову і питаєш “Отут при чім усі?”
А хтось показує на тебе й каже “Ізвідси”
І ти кажеш “Що звідси?” а хтось інший каже “А де саме всі?”
І ти кажеш “О боже, я на сам зі собою?”
Бо щось-то відбувається, і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Віддаєш свій квиток, йдучи дивиться на ґіка
Який, почувши тебе, тут же поруч умить
І каже “Як це бути таким-ото фріком?”
І ти кажеш “Немислимо!” бо він дав тобі кістку із мозком
І щось таки відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
У тебе багато контактів серед вантажників
Щоб отримати факти, коли хтось атакує уяву зненацька
Але ніхто не має поваги, так чи інак, вони все чекають відрахувань
Без податків для власних благодіючих організацій
 
О, ти був із професурою, їм до вподоби обрій твій
Із адвокатами дискутував ти покидьків і шахраїв
Ти прогортав усі Скотт-Фіцжеральдівські книжки
Ти всяко начитаний це всякому відомо
Та щось відбувається і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Далі, ковтач шпаг, йде до тебе, уклякає на коліна
Ще й хреститься, клацаючи підборами незлими
І без будь-яких попереджень запитує, як воно взагалі
І каже “Дякую за позику, твоє горло ось”
Знаєш-бо, щось відбувається, але не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ще оцей одноокий карлик, волаючий “Нудьга”
І ти кажеш “Що за причина?”, він відповіда “Ага”
І ти кажеш “Це про що?”, а він “Ти, подруго бика!
Гони сюди вершки, чи йди додому”
Знаєш-бо, щось відбувається, але не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ти заходиш до кімнати, як верблюд, а ще скрививсь
Твій погляд нипа до кишені, долу твій повиснув ніс
Де той закон, щоби ти не вештавсь оце скрізь
Й навушники носити примусово
Бо дещо відбувається і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
 
 
 
 
 
 
 

Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!

Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
грають у регбі…

2025 рік

Співає вітер про кохання пісню
Берізці білокорій кучерявій.
У відповідь тріпоче вона листям,
Сором"язливо віти нахиляє.

Берізку обніма вітрець легенько,
Огорта теплом струнку красуню.
Таки він полонив її серденько,
Любов"ю забриніли його струни.

2015 р.

Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
Очі, зваблені красою
Жінки в гарному вбранні, –
Грішну душу непокоять,
Та – народжує пісні.
Про земні дороги биті
Від підніжжя догори,
Де, мов сонце, щастя світить
І не відаєш жури.
16.08.25

Крізь вечірній туман тут під небом стемнілим,
все ясніш і ясніш чую крик журавлів.
Серце лине назустріч птахам,  прилетілим
з вже холодних країв, з вже замерзлих полів.

Ось все ближче летять, все сильніше ридають,
мов переповідають новини сумні.
То з якого ж це ви непривітного краю
несете ці новини смутному мені?

Я ту знаю країну. Там сонце не гріє, там на саван чекає вже мертва земля,
там у голих лісах вітер, виючи, віє.
То - мій батьківський край, то - вітчизна моя.

Морок, бідність, нудьга, в часту днину негожу
вид похмурий людей, вид печальний землі...
Серце в грудях щемить, я без сліз вже не можу.
Перестаньте ж кричати мені, журавлі!

2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Шахерезада і тисяча причин...

Сидить Шахерезада серед лимонів, груш,
Волосся в шампіньйони струмує водоспадно.
Немає вихідних, човном керує муж,
Красуня сперечалася, махнула кропом – ладно.

Підвезено сім динь, кавунчики, інжир,
Людва стає у ряд, купує вітаміни,
Забуті казочки, в сімействі згода-мир.
Був адюльтер один – у гречці-маках-сіні.

Зростають у селі буцматі близнюки
На бабиних борщах, медах, піснях, узварі.
Купюри прилипають до смуглої руки
Рабині чи принцеси полтавського бульвару.

Прийшов по чорнослив художник-бородань,
Оглянув, оцінив, спинився край тополі,
Відчув апофеоз причаєних бажань.
Краса Шахерезади зів'яне тут поволі...

Покласти б на єдваб натурницю таку,
Картину повезли б на Сотбіс чи у Харків.
Залюблено сопе довготелесий кум,
А кумонька бліда притоптує цигарку.

Засохлим часником – прожекти і жалі.
Родзинок напакуй, склади всю тару рівно...
Щоночі приплива на катері Алі,
І пурпуровий шовк обмотує царівну.

А вранці знову - черга, бджоли, оси.
Халву і каву сонний муж підносить.
Квиток у Картахену десь в шухляді.
І тисяча причин - красуні на заваді...

2025
оновлена авторська редакція

тісно у барі
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід у обіймах віскі
з біблії Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає з вил

я тільки-но із храму
тиша і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде під іконний лик
пам’ять дає осічку
де нас й куди вели

з ким не буває туго
весело
в той же бік
можна назвати другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами не на ви
у перемозі свято
з кличем летів на вий

і після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я тінню
неба
що гнало тьму

миті постійно тануть
віскі на смак
вода
на ніч мене не стане
ранком вернусь
бодай

зваж
що сказав як треба
Юр
по одній на всіх
п’ю за набіги неба
в пеклі лапатий сніг

Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.

Літню коротку темінь
Хутко розтягне осінь,
Серпня зелену тогу
Вимочить у руде,
І на дощі щоденні
Місяць нахилить носа.
Поміж ночей предовгих
Що обіцяє день?

Поки ще літо гріє,
Ранок не забариться.
Тільки тривожить сполох -
Рваного сну місклік:
Як ти, моя надіє,
Воїне світлолиций?
Знову літала в поле,
Там, де ти спать приліг.

Чи не ти казала досі
І тлумачила завжди, –
Хто, чому й за ким голосить,
І не вирветься з біди?
Чи не ти співала тихо,
Користь маючи від знань, –
Що коли не збудиш лихо,
То не матимеш страждань?
Чи не ти ховала очі,
Визнаючи помилки, –
І молилася щоночі
Перед мною залюбки?
Чи не ти на блискавицю
Ясну схожою була,
Раз мені донині сниться
Море світла і тепла?
Чи не ти, любове вічна,
Додала в життя більш див, –
Спалахнула блискавично
І погасла назавжди?..
15.08.25

Тримаєш жезли у руці –
виконують все фахівці,
по профілю їм виші ці,
бо долі слід в їх вишивці.

14.08.2025р. UA

Сховавши ідентичність десь на дно,
Вбачаючи у зраді доброчинство,
Пишається змосковщене лайно
Своїм холуйським недоукраїнством.

У нетрях зубожілої душі
Усе чуже, холодне і вороже.
Позбутися московської іржі
Здається, тільки куля допоможе.

В Московії чимало тих «святих»,
Яким хіба лише до пекла є дорога.
Вони ж не надто переймаються від того,
Бо в москалів завжди усе святе для них,
На кого вкаже нинішній їх «цар».
Нехай тавра уже на ньому ставить ніде,
Для москалів святий такий, одначе піде.
І Сатану вони піднімуть вище хмар.
Колись про Невського я вже розповідав,
«Пройшовся» якось по Суворову «святому».
Приділимо тепер увагу тому,
Хто від Наполеона, кажуть, «врятував»
Московію. Іще один «святий»,
Що носяться з ним москалі допіру,
Борець із тих, що за «царя і віру,
Й отєчєство» йшли з «ворогом» на бій.
Масон та ще й усім відомий педофіл
Святим зробився в москалів – і то не диво.
У москалів отих і не таке можливо,
Хай буде, навіть він із найтемніших сил.
Рід його давній був, іще із тих бояр,
Із новгородських, що їх Грозний колись різав.
Та цей рід вижив, мабуть добре «блюдолизив»,
Отож уникнув всіх отих пекельних кар.
Тож зрозуміло звідкіля Кутузов мав
Задатки гарні блюдолиза й інтригана.
І влаштувався, звісно, клятий непогано,
Раз і святим уже в Московії тій став.
Як всі дворяни, він у армії служив.
Не надто сильно в ряди перші висувався,
Перед начальством перше «послужить» старався,
Від того скоро і піднятися зумів.
Не за талант якийсь отримував звання,
За вміння гарно дуже лестити. От Зубов
Тоді був дуже Катерині в ліжку любий.
Тож «бравий офіцер» Мишко зрання
У особняк було до того поспішав,
Щоб йому каву по-турецькому зварити,
Іще півсонному піднести фавориту.
За що і «кавник» прізвисько він мав.
Але той зовсім не соромився цього.
Зате отримав, врешті, вигідну посаду:
Мав у Фінляндії усій військову владу.
Окрім - директора ще Корпусу того,
Де молодих тоді кадетів научали.
Кадети ж були завжди гострі на язик,
Як його бачили, услід здіймали крик,
«Хвіст Зубова!» начальство величали.
Та він на те уваги зовсім не звертав.
Зате устиг бігом земельку розпродати,
Казенну. Та ніхто не став карати.
Бо ж він і Катерині «зад лизав»,
Й Павлу, що був наступником престолу
Хоч ті, як кіт тоді з собакою були.
Та його лестощі Михайлу помогли
Пройти сувору «лизоблюдську» школу.
Він Катерину згодом на той світ провів,
З Павлом устиг ще трохи побенкетувати,
Синочок тата скоро порішив в палатах
І на престолі царювати сів.
І тут Кутузов також, звісно не пропав,
Бо лестощі – то є велика сила.
Царі москальські усі лестощі любили.
Як Александр воювати став
З Наполеоном тим уперше, то повів
Війська у поміч «бідній» Австрії вже битій.
Кутузов саме керував військами в битві.
І вже тоді під Аусте́рліцем довів,
Що він нікчема. Адже, мавши більше сил,
Програв цю битву, погубив купу солдатів
І бігом мусив з поля бою відступати,
Лишивши тисячі на полі тіл.
З Наполеоном скоро замирився цар,
Пообіцяв: не буде більше устрявати,
Як знову Франція візьметься воювати.
Та в москалів, мабуть, природній дар –
Все забувати. Двоє літ пройшло
І цар забувся та і знову в бійку лізе.
Наполеон набив йому мармизу.
Та до царя й тоді нічого не дійшло.
А що Кутузов? Цар затіяв було знов
Зі слабким турком на Балканах воювати.
Там військом мав Кутузов саме керувати.
Поїхав за царя свого «пролити кров».
Але найперше, з чого розпочав,
Узявсь собі бігом «владичицю» шукати,
Щоб не було йому отам самотньо спати
І вибір того педофіла тоді впав
На дівчину чотирнадцяти літ.
Але для нього то було усе звичайно.
Її йому туди доставили негайно.
Товстий, потворний, одноокий дід
Не міг, як говорили, існувати,
Щоб три-чотири жінки не було
Під боком в нього. Отоді воно гуло.
Коли йому було,скажіть, там воювати?!
А ви спитаєте, чи ж то він одруживсь.
Жонатий, звісно. Жінка часу не втрачала
І чоловіку також роги наставляла,
Поки по світу той Кутузов волочивсь.
Хоча таланту воювать Господь не дав,
Все ж турка у війні таки здолали.
Бо турки гірше москалів тих воювали.
А тут якраз Наполеон узяв напав.
Хоч на весь світ кричали москалі,
Що він напав злодійськи. Винні самі кляті,
Адже ножа знову зібралися встромляти
Тому у спину. Тож французи були злі,
Бо віри москалям вже не було.
Ті слова свого, кляті зовсім не тримали.
Договори, що тільки-тільки підписали,
Вони й порушили одразу. Все ж ішло
Вже до нової з москалякками війни.
І, щоб удару собі в спину не чекати,
Наполеон рішив самому нападати.
Тож заслужили, врешті, ту війну вони.
На чолі війська всього Александр став.
Та тями зовсім не було на те у нього.
Уславши трупом собі купами дорогу,
Москаль углиб країни швидко відступав.
Аби не впала на царя за те вина,
Що відступають, він рішив, поки не пізно,
Поки французька армія ще грізна,
Що й до Москви скоро докотиться вона,
Знайти бігом якогось дурня, щоб його
У тому програші можливо винуватить.
Такого довго не прийшлось йому шукати.
На те призначили Кутузова бігом.
Той велів війську далі відступати,
Щоби француз його часом не наздогнав,
А, коли, врешті, усе військо об’єднав,
Тоді рішив Наполеону битву дати.
Те славнозвісне їх Бородіно
Він теж програв і знову мусив відступати.
Слідом за тим іще й столицю залишати.
Отак невдало тоді склалося воно.
Тоді московський губернатор Ростопчин
Велів, столицю щоб так просто не здавати,
Спалити краще. І Москві прийшлось палати.
Спалив не просто вікову столицю він.
В вогні поранених згоріли тисячі,
Що їх Кутузов і не думав забирати.
Ну, зрозуміло, то були прості солдати.
Та хто загиблих у Московії лічив?
Французи вільно захопили стольний град,
Ще й намагались від вогню порятувати.
Кутузов мусив до Тарутіно втікати,
Аби навести у своєму війську лад.
Поки французи панували у Москві,
Кутузов, кажуть, знову за старе узявся,
Ні забезпеченням, ні військом не займався,
Собі дівчину молодесеньку завів
Та одягнув її, неначе козачка
І з нею спав. Куди там військо готувати?
Та ще велів з народом власним воювати.
Бо ж кругом склалась ситуація така:
Народ озлився за війну ту на панів,
За вила взявся. Скрізь маєтки запалали.
Отож солдати тих селян і воювали.
Мов на французах, власний вимістили гнів.
А ще Кутузов тоді кляузи писав,
Свою бездарність щоб на когось перекласти.
За це Барклаю довелось із «неба» впасти,
Хоч він до цього непогано воював.
Наполеон, тим часом, у Москві сидів.
Якби ж йому де продовольство було взяти,
Ніхто б не зміг його з столиці відігнати.
Та де було те продовольство в москалів?
Те кисле щі, що селянин ним смакував,
Французу їсти було зовсім понад силу.
Самі селяни скрізь упроголодь сиділи.
Тож і француз також в Москві голодував.
І, зрозумівши, що сидіти тут дарма,
Наполеон рішив на південь прориватись.
На Україні можна зиму протриматись,
А далі би Наполеон шанс новий мав.
Засіли в Малоярославці москалі,
Аби йому туди дорогу перекрити.
Гарматам довелося цілий день гриміти
І ріки крові пролилися по землі.
І знов Кутузов мусив з міста відступить.
Програв французам, навіть, більше сили мавши.
Що дивуватись, як він воював так завше?
Наполеону б той розгром і довершить.
Та він подумав, що той може утікати
Аж до Камчатки. Насувається зима.
А в солдат одягу зимового нема.
В голоднім краї нічим військо годувати.
Та ще й доріг ніяк нормальних не знайти.
Ліси кругом і болота. І люди дикі.
Наполеон тому і прозивавсь Великим,
Що зовсім вирішив з Московії піти.
Бо зрозумів, що все затіяно дарма.
Тут – не Європа, дика Азія. Розбити
Її можливо та Європу не зробити.
В цих болотах цивілізації нема.
Він свою армію старим шляхом повів.
Страшні морози їй і голод дошкуляли.
А москалі їх паралельно проводжали.
Чомусь напасти їх Кутузов не посмів.
А все тому, що був нездара й ледар він.
Сидів в Тарутіно, не зміг підготувати
До зими військо, не мав чим і годувати.
Про те писав його сучасник не один.
Мороз і голод Бонапарту дошкуляв.
Але добряче й москалям від них дісталось.
Немов вовки голодні по слідах скрадались,
Але ні разу той Кутузов не напав,
Аби добити. Битв великих не було.
Березіна могла французів зупинити.
Там можна було й Бонапарта полонити.
Та на Чичагова тримав Кутузов зло
Іще з турецької, бо, бачите, йому
Замість Кутузова все військо доручили.
Тож москалі не надто битися спішили
З Наполеоном відступаючим, тому
Наполеон спокійно річку подолав,
Поки Кутузов спочивав два дні із військом.
То з його боку було, звісно підло й низько,
Але такий Кутузов підлий норов мав.
Наполеон прорвався з диких тих боліт,
Пішов в Європу нове військо набирати.
Не став Кутузов за ним слідом поспішати.
Чому, спитаєте? А тут сказати слід,
Що той Кутузов, не вступаючи у бій
З Наполеоном, зміг понести такі втрати,
Що вже не було йому з ким і воювати.
Сто тридцять тисяч зміг поставити у стрій
Він у Тарутіно, а на кордон привів
Лиш тридцять тисяч. Де сто тисяч ще поділись,
Коли з французами серйозно і не бились?
Він сотню тисяч тих без бою загубив.
І до Європи він подався з «козачком»,
Бо як без дівки. По Парижу погуляли.
«Дурних ідей», немов собака блох набрали
Там москалі. І скоро кинулись бігом
Царя скидати. Та Кутузов не дожив.
Із «козачком» своїм, мабуть перестарався,
Отож в Бунцлау в руки смерті і дістався.
Жону «невтішною» вдовою залишив.
Що мав в кишені, «козачкові» заповів.
Хоча сумнівний спадок – все встиг прогуляти,
Що не було що й спадкоємцям залишати.
Хіба що цар тих спадкоємців пожалів
Та триста тисяч якось виділив з казни.
Того «старого, одноокого сатира»,
Як Александр називав його допіру
До Петербурга врешті-решт перевезли.
Там досі труп його в Казанському лежить.
Попи святим його надумали вважати.
Лише в Московії святим можливо стати,
Хоч все життя в гріху великому прожить.

Весною уже сонце повернулось...
До цих ознак, боюсь, ніяк не звикну –
Розтанув сніг, не прибраний із вулиць.
Тож мотлох видно, викинутий з вікон.

Підсніжники заполонили місто.
В спустошеному лісі таловини
Чорніють, зяють траурним намистом...
Це – матері, що втратили дитину.

Голосить покалічене довкілля
Над звичаями нашого народу…

Колись Надсила, пі́дстилка застільна...
Весна іде! Тремти і плач, Природо!
2011

Зорями, зорями, зорями
Ясними айстри горять,
Вогні ті різнокольоровії
Серця зігрівають всім нам.

Росами, росами, росами
Посріблені їх пелюстки.
Осені, осені, осені
Любі вони діточки.

2025 р.

 
Дівицю я жду яка спить у бігуді
Дівицю я жду а за гроші не нуди
Наш автобус ось прибув
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду ну коліна затовсті
Дівицю я жду і за шапку їй шарфи
Змійка зламалась унизу
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду іще бійка через неї
Дівицю я жду вечір п’ятниці & п’єм-от
Вона є бальзам у мій блюз
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду сукня плямами суціль
Дівицю я жду ноги змокли мені
Мала би вже вийти тут
Дівицю я жду заводську
 
 
 
 
 
 
 
 

Про усе дізнатись хоче
Самостійно змалку хлопчик
І тому вмовляє тата
Научить його читати
Буквара, що в їхню хату
Дід колись уніс для брата.

Батько вчитель нікудишній,
Мамі в руки суне книжку,
Адже він не має вміння
Хлопця бавити сумлінно,
А матуся неминуче
Сина грамоті научить.

Щоб завчались швидше знаки
Мови звуків усіляких, –
Мати стала терпеливо
Трактувати барв мотиви
По боках від букв самотніх
На мальованих полотнах.

Хлопець слухає уважно
Голосних тони протяжні,
Приголосних звуки стислі
І уже себе не мислить
За столом, або на ліжку,
Без читань якоїсь книжки.
14.08.25

Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.
Мої пегасові джерела -
Не квіточки та не весна,

А смерть, самотність і війна,
Скорботи вбивчі децибели.
Моя поезія - сумна,
Бо в мене доля невесела.

Чутливе серце розтина
Байдужість кам'яної стели.
Затоплює тонку новелу
Рядків банальних рідина.
Моя поезія - сумна.

Серпня шовковий дотик,
Літа дарунок теплий
Пахне посохлим зіллям.
В обрію теракотах
Зрілі пониклі стебла
Вправно насіння сіють:

Степу руда лямівка
Прагне сховати рани,
Щоб заросли ковИлом.
Вітрові за сопілку
Гільза на прузі рванім
Поруч у свіжій вирві.

Котиться жовтим степом,
Лащиться на прощання
Затишок ненадійний:
Літа дарунок теплий
В щебеті ластівчанім.
В маминих рук обійми

Думка, як хмарка, лине.
Бризками на цикорій
Неба упали квіти.
...
Плечі в окопній глині
Гладить дубок безкорий -
Просить їх
не боліти...

Адверза* тактика –
є така практика.
Мабуть і нині
щось в Україні.

Пройдено гірше все –
зась коїть більше це,
поруч нам жити –
будемо квити.

* тактика, як метод від супротивного, коли непривабливі вчинки вже скоєні, а наслідком стає подальша розумна поведінка суб’єктів…

10.08.2025р. UA

День щезає за днем,
Наче зерна в ріллі,
А ми далі живем
На поверхні землі.
Повні мріями вщерть,
Любим радість і сміх, –
І дівається смерть
Із майбутніх доріг.
Ми не маєм вини
У цей час аніде
За жахіття війни
І страждання людей.
Обпікає нас кров,
Труд вганяє у піт, –
І не гасне любов
До небачених літ.
13.08.25

Голос розбився об скелі німі,
Тиша гнітюча тримає за горло.
Думи блукають в молочній пітьмі,
Мовчки стіна виростає з безодні.

Сіті незримі сплітають слова
І розчиняються в тінях пониклих.
Десь у глибинах дрімає душа,
Серце завмерло — ні стуку, ні крику.

Хто нас почує крізь попіл і дим?
Згинуло сонце у багнах обману.
Світ огортається болем страшним,
Мовби густим, непроглядним туманом.

Кроком неспішним ступає мара,
Більше нічого не чути, крім тиші.
Віра щезає, мов тінь комара.
Що нам насправді готує Всевишній?


12.08.2025

Із Бориса Заходера

– Дайте півкіло усмі́шки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
а іще – гачок шипучки,
а іще – ковток карлючки!

– Добре, дам я, що вам треба, –
як одержу з вас для себе
пук дівчаток, жмут хлопчаток
й п’ять горщаток собачаток!

(2025)
ааааа

На стадіоні перемог і втрат
Стоїш, як початківець перед боєм,
І дивишся на сонце із-за брам,
Що не дають наповнитись собою.

Попереду ще стільки рубежів,
Поразок, зрад, тріумфів і трагедій.
І доля піднімає на ножі
Тебе в безжальності спекотних прерій.

Була ти переможцем тут не раз
У спорті, і науці, і мистецтві,
Шліфуючи для неба свій алмаз,
Небачену чарівність і майстерність.

1 жовтня 2023

навпростець через Землю, Вітри дмуть 
майбутнє - це, що вони знають

Я бачив, як серце замерзло
але Вона зігріла серце багато

зненацка Я обіцяв, що не буду відбертатися
особливая моя, ти я ніколи не буду цуратися

навпростець через Землю, Вітри дмуть 
майбутнє - це, що вони знають

суниці нагадують мені про неї
Серце моє я обіцяв! для неї

Я пишу про кохання
Я пишу про любов
за свою дівчину я б пролив свою кров!

моє майбутнє, я молюся
буде з полуниця
і весілля буде

але якщо завтра помру
або сьогодні помру
з тобою, любов моєї душі поруч буде.

навпростець через Землю, Вітри дмуть 
майбутнє - це, що вони знають...

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Наголоси позначено для ШІ та деяких читачів.

Персефона. Передосінь

На плі́нфі Се́рпень пи́ше запові́ти.
Час пертурба́цій – в змі́шаних ліса́х.
Йде Персефо́на в те́мряву Аї́да,
Сльоза́ Деме́три ско́вує мура́х.

Клубо́читься тума́нище імли́стий.
Холо́дні ро́си – Со́нце у печа́лі.
Неква́пно жо́вкнуть ли́пи серцели́сті.
Летя́ть зозу́лі в золота́ві да́лі.

Пелю́стя вкри́ло та́цю й сир ове́чий.
Борві́й дару́є сі́ро-бу́рий ба́тик.
Аї́д цілу́є Персефо́ні пле́чі –
І гі́рко пла́че безуті́шна ма́ти…

Кукурудзи́ння не гаму́є сльо́зи,
Осу́шать мох, люби́сток, павути́на.
Кружля́ють ві́рші-ґа́ви, мо́вкнуть о́си.
Мине́ півро́ку – Персефо́на зли́не!

В пече́ри зи́мні ді́ву проводжа́й.
Печа́льний при́суд - там чека́ти со́нця.
У сна́х її́ - квіту́чий зе́лен-га́й.
Малю́й листі́вки па́льцем на віко́нці.

2025
оновлена авторська редакція

Промені сонця пестливо
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними

І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія...
Поволі згасає літо….

12. 08. 2025

Загубились удвох,
як волошки у полі пшеничнім.
Чи це яв, а чи, може, їм сниться.
Гріє сонце обох.

Доторкнувсь до чола
і ні слова, ні звуку, цілунки.
Ніби той же юнак, і та юнка.
І любов ще цвіла.

Як стебло до стебла,
і як квітка до квітки тулились,
і безцінні тримались хвилини...
Навіть ніч обняла.

У червні 2023 року російські окупанти в Бердянську вбили двох підлітків - 16-річних Тиграна Оганнісяна
та Микиту Ханганова, яких підозрювали у підготовці диверсії на залізниці.
Відважних друзів застрелили снайпери: Микита був вбитий пострілом у голову, а Тигран – у серце…
На превеликий жаль, рідні й досі не одержали тіла загиблих хлопчиків.
16-річні герої нагороджені орденом Свободи.


На двох - тридцять два:
ще жити й жити!
Для тебе сонце, небо й трава,
щоб землю спраглу любов’ю покрити…

Та подвиг не питає віку:
цей заховавсь, мов у кокон в схрон,
той завіявся десь, як вітер,
а хтось у шістнадцять - герой.

Але героїв нікому не вбити,
вони не гинуть від снайперських ран!
Шістнадцятирічні Тигран і Микита.
Шістнадцятивічні Микита й Тигран.

2025 рік

Яблучний Спас минає та медовий,
Горіховий ступає на поріг.
Вже ластівки збираються в дорогу
В теплі краї. Щасливих їм доріг.

Покошені отави зеленіють,
Стежку до осені встеляють запашну,
Листочки на берізоньках жовтіють,
Їх дощик прохолодний не минув.

Вплітає бантики у кучері вербичкам
Вітрець-пустун чудові золоті,
Кудись біжить а гомонить з ним річка,
Пустують-бавляться і хвилечки малі.

Ще тепло вдень буває і спекотно,
А ночі зимні трішечки уже.
Тож зустрічатимемо незабаром осінь
І сподіваємось, що мир нам принесе.

2025 р.

 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би до ранку
повзуть автівки усі в очах
сяє ліхтарний порожній блиск
замер у мозку німий одчай
це ж єдине місце
це ж єдине місце
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
твої пальці ловкі мінарети
потаємної абетки
запалюю ще сигарету
забути все забути геть
забути все забути геть
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би
до ранку
до ранку
до ранку
 
 
 
 
 
 
 
 

МАГІСТРАЛ

Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків.

1

Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
Міський чарівник за плечима ховає торбинку,
В якій чорно-біле барвистим стає, кольоровим.

З минулим своїм недосяжним, ясним та чудовим
Мене розлучили пробудження тихі сльозинки.
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

Реальна історія - осінь гірка, бурштинова...
Пов'яже поет фіолетову шийну хустинку
І прийме він вдячно холодну кінцеву зупинку -
Не встиг забезпечити вірну, надійну основу
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом.

2

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Дерева ведуть між собою таємну розмову,
Уважно їх слухає кожна зелена травинка.

Квітучим каштанам кричу: "Зачекайте хвилинку!
Бо в долі моєї постійно нахмурені брови!"
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.

Усе, що колись там було - несерйозна розминка,
Корисна для грубих, невдячних, глухих, гонорових.
Таємний суддя у своїх урочистих промовах
Зачитує вирок за всі необдумані вчинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.

3

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим
Дитинства мелодія. Може, і не випадково
Як нотки симфонії, сипляться білі родзинки

З високої яблуні, квіти, легенькі пір'їнки,
Говорять про щось. І крихка, таємнича ця мова
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.

Все далі і далі від мрії. Життя біжить стрімко.
Куди почепити для щастя дієву підкову?
Кому відобразити сенси мої міжрядкові?
Весна, як великої втіхи маленька частинка,
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки.

4

Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.
Гортаю у пошуках правди блокнот у клітинку,
Знаходжу невидимий всім візерунок ліловий.

Здається, що блискавка з громом вступили у змову...
Що може зробити зелена м'яка пелеринка?
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.

Рукопис на лавці - спізніле зізнання письмове.
У ньому живуть рідні люди, моя половинка.
Коли буде осінь - прозора, легка павутинка
Підхопить слова недописані обов'язково...
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?

5

Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!
У снах я блукаю шляхами спустошених ринків,
Щоб щастя купити. Чекатиму диво ранкове.

І, не дочекавшись, зітхну та прокинуся знову.
Світанок проспект мій покриє, немов скатертинка.
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!

Знекровлений спогад напише мені післямову,
Вона неодмінно прикрасить порожню хатинку!
Шукав я тепло в простоті, наче в морі піщинку.
Цей світ, в порівнянні з моїм, є таким дріб'язковим!
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

Асю - в сільмазі і на матраці.
Касю - де Асю, відходячи з каси.
Валю - на валі і сіновалі.
Віку - без ліку та без базіку.
Ніку - як Віку, тільки з базіком.
Жанну - у ванні дуже старанно.
Янку - у ґанку ще з позаранку.
Іру - так щиро, без... і без міри.
Віру - як Іру, тільки з... довіров.
Любу - до згуби, нижче, де губи.
Єву - суттєво біля єв-древа.
Лілю - в неділю, та без весілля.
Рисю - на стрисі, з в`єтнамками в рисі.
Гальку - на гальці, можна і в пральці.
Люду - повсюди, де люблять люди.
Олю - в стодолі коло квасолі.
Надю - на складі, як в мармеладі.
Соню - з просоння на підніконні.
Ляру - з фанфаром та в окулярах.
Машу - як Дашу, зроблену в раша.
Дану - по-п`яній, дам троха money.
Белу - дебелу, наче Отелло.
Варю - у парі з Юлькою в барі.
Софу - на софі, вмре від любоffі.
Марту - по картах, як буде варта.
Настю - грудасту в ґумових ластах.
Сару - на нарах десь на Канарах.
Лялю - не втямлю, де маю Лялю...
Таню - останню, що перед Ганьов.
Ганю - у Гані, або в Гав-ані
просто на дивнім, що скаче див-ані.
Xyx!

Не кажи, не проси, не кляни --
Знову осінь іде до порога.
Як від миру йдемо до війни --
Так підемо в свій час і до Бога.

Може нам, навпаки, порадіть,
Що у пору достиглу вступаєм.
Мудродумання в нас мимохіть
До багряного тчеться розмаю.

І Поезії чиста сльоза
В час дозрілий викапує соком...
Щоб красою, немов бірюза,
Глибиною наповнити око.

Щоби крапля цілюща тепла
Відродила ту світлості силу --
Хтось прийде до цього джерела
Щоб очистити душу зболілу.

11-12 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я шукаю тебе у далеких жінках,
Як загублений час у далеких віках.

Впізнаю твої риси в далеких, чужих
Чарівницях на крайній життєвій межі.

Хоч би скільки тинявся у пошуках тих,
Все одно повертаюсь до рідних твоїх

Рис обличчя, що їх сотворив сам Господь,
Що вдихає вогонь у знеможену плоть.

Я кружляю по колу, вертаюсь туди,
Де сніги забуття замітають сліди,

Але в цій круговерті нетлінне щось є -
Це обличчя прекрасне й величне твоє,

Це душа, у якій я навік заблукав
Серед шуму лісів, серед шепоту трав.

1 жовтня 2023

Душна ніч попере́к кімнати встала.
Стиха чути джаз на Промені.
Милуюсь на дві смуги білі
попере́к твого засмаглого тіла.

Вирішено – нам краще нарізно,
але чомусь опиняємось знову разом,
наче у цьому місті
у нас з тобою немає знайомих інших.

Те, що сталось між нами колись, навмання,
напевно, в книжках величають коханням.
Те, що наразі між нами коїться,
я не знаю як називається,
проте дивуюсь - чому воно ще досі тягнеться.
А те, що сталось колись, вже майже загоїлось.

І все ж сумую, якщо не бачу тебе подовгу.
Марную вечори наодинці.
Чекаю, коли ти зайдеш випадково,
і вкотре зникнеш уранці.

Без тебе жити так тихо і мирно –
через ТЕБЕ греки спалили Трою.
Без тебе жити – просто даремно,
побудь подовше поруч зі мною.

2025

Я не чекаю дива. Дав би Бог
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог,
щоб ще не скоро мить прийшла остання
та не змертвіли губи від мовчання,
щоб не внесли в небесний каталог
і не затіяли прощання
серед міських руйновищ і пожог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог
не погубити те, що в серці маю,
не зжити душу, що в собі тримаю
й постати перед Богом без тривог
коли життя домчить до краю
і епілогом стане некролог.

09.08.25

Поляки – гонорові та часто так бувало:
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов москалі напали,
Питання це трагічне у Польщі знов підняли.
Приймаються закони, з трибуни виступають
І поміж українців знов ворогів шукають.
Забувши, очевидно, що ворог в нас єдиний –
Московія, що прагне здолати Україну
Й за Польщу потім взятись і знов її скорити,
Примусити поляків «па-русскі» говорити.
То ж все було… забули історію, напевно.
Супроти українців знов «ворогують» ревно.
Мені ж чомусь здається, що ті страшні події
Не нами починались. Як то імперці вміють:
Стравили два народи, знайшли, на що «давити»,
Щоб потім було легше і тих, і тих скорити.
Нацисти чи «совєти»? Чи то одні та другі.
Були між патріотів їх несвідомі «слуги».
Про давню ворожнечу доволі нагадати,
Аби ті патріоти взялися убивати.
А перша кров проли́лась, то вже не зупинити.
Імперцям зоставалось чекати та радіти.
Отож, я про уроки хотів би нагадати,
Аби нам ворогами з поляками не стати.
Коли Річ Посполита ще тільки утворилась,
Поляки в Україну, немов кліщі вчепились.
Забрали собі землі, у католицтво гнали,
А українців просто за бидло уважали.
Те українці, звісно, терпіти не бажали
Та раз за разом шаблі і вила в руки брали.
Аж доки і Хмельницький узявся був за справу,
Створивши українську урешті-решт державу.
Хотів він лише того, щоб рівними ми стали
З поляками, в державі єдиній існували.
Та гонор не дозволив полякам поступитись.
Вони були готові всім на погибель битись.
А москалі тим часом за тим спостерігали,
Своїх дровець в пожежу велику підкладали.
Як вороги ослабли, тоді москаль з‘явився
Та «рятувати» бідну Вкраїну заходився.
Від того «порятунку» життя зовсім не стало.
Тож гетьмани полякам не раз пропонували
Нарешті замиритись, нас рівними признати.
Та не дозволив того той польський гонор клятий.
І, замість того, щоби із нами замиритись,
Поляки з москалями взялись тоді ділитись.
Нас зовсім не спитали, в Андрусові засіли
І навпіл Україну, нарешті розділили.
А що від того мали? Самі лиш одурились,
Як в Україні добре ті москалі вкріпились
Своє імперське військо зміцнили козаками,
Тоді уже й за Польщу вони взялися прямо.
З сусідами, такими ж імперцями зладнали
І розділили Польщу, що й геть її не стало.
Була колись могутня, в Європі найсильніша.
Тепер лише минулим могла себе потішить.
Не раз хоч повставала та що могла зробити,
Як гонор її силу таки зумів зломити.
Хто зна, якби не вперлись, нас рівними признали,
То та Річ Посполита і досі би стояла.
Була б така ж могутня, бо у єднанні сила.
Та вивчити уроки ті Польща не зуміла.
Коли війна Велика, нарешті закінчилась,
То кроїти Європу Антанта заходилась.
Бо ж була переможцем, Німеччину здолала.
Імперія Австрійська «Прощай!» усім сказала,
Розпалась на частини. В Московії палало,
Там Ленін й комуняки у руки владу взяли.
Європу захистити щоб від тії зарази,
Кордон свій «санітарний» побудувать одразу
Антанта забажала. Так Польща відновилась.
Річ Посполита друга на карті появилась.
Чого б іще бажати? Державу власну мають,
Нехай її будують. Та гонор не бажає
Миритися, щоб «креси» (ті самі володіння,
Що мала колись Польща на землях України)
Їм знов не повернулись. В Антанти вимагали.
Та дозволу Антанта на теє їм не дала.
Не встигла ще на ноги Річ Посполита стати,
А вже на чужі землі взялася зазіхати.
Але на те уваги поляки не звертали,
Оружно оті земля приєднувати стали.
А Україна сили протистоять не мала.
Московія, тим більше, зі сходу напирала.
А та орда страшніша і перла сараною.
Нещасна Україна охоплена війною.
Антанта не бажала державу визнавати,
А сил своїх не мала з Москвою воювати.
Звернулись до поляків, щоб об‘єднати сили
І договір в двадцятім в Варшаві заключили.
Домовилися спільно Вкраїну визволяти,
За оту поміч Польща Волинь могла забрати.
А що було робити? Поляки й так забрали
Волинь уже під себе. «Ординці» ж напирали.
Урешті-решт «ординців» над Віслою розбили.
Та далі воювати поляки не схотіли.
Із москалями врешті у Ризі замирились.
Андрусове те кляте вже вдруге повторилось.
Знов продали поляки нещасну Україну.
Не розуміли того, що і самі загинуть.
В союзі би ми спільно всіх ворогів здолали
Та гонористість польська їм виходу не дала.
Знов землю українську надвоє поділили.
Волинь з Галичиною поляки захопили.
А москалям дісталась вся інша Україна,
Яку старався Сталін поставить на коліна.
Європа на усе те спокійно поглядала.
Від Польщі лиш одного, урешті вимагала,
Щоб дала автономність тим землям українським.
Вимогу ту поляки ігнорували, звісно.
Поляками взялися ці землі заселяти,
Аби міцну опору на «східних кресах» мати.
Незгодних українців в концтабори садили
І тим хотіли, мабуть, щоб ми їх полюбили.
На заході тим часом Німеччина зростала.
Вже Гітлер був при владі. Тож сили набирала.
На армію нацисти дойч-марок не жаліли.
Тим часом «миротворці» спокійненько сиділи.
Не бачили загрози чи то не відчували,
Що жертвами нацизму вже скоро бути мали.
Поляки в них під боком теж руки потирали,
Бо на сусідські землі ще апетити мали.
На Чехію дивились, на Тешин зазіхали.
Хоч в меншості, поляки усе ж там проживали.
Взяв Гітлер в тридцять восьмім всю Австрію під руку,
На чеські вже Судети дивилися, мов круки.
Поляки їм у тому також підігравали,
Бо про свою підтримку відкрито заявляли.
Гадали, як поможуть у Чехії нацистам,
То й той жаданий Тешин «обломиться» їм, звісно.
А німці лиш раділи: хай Тешин забирають,
З союзниками добре горшки порозбивають.
Їх потім буде легше Німеччині здолати.
Отож, недовго Тешин поляки будуть мати.
А ті ж усе старались нацистам догодити.
Коли судетських німців взялися чехи бити,
Бо ті взялись за зброю, проти держави встали,
Поляки своє військо під Чехію пригнали.
Ще й «добровольчий корпус» із німців утворили.
Бойовики ті в рейди до Чехії ходили.
Політики відкрито в часи ті заявляли:
«Де є лишень поляки, там Польща бути мала!»
Це часом вам нічого іще не нагадало?
Здається, щось подібне й в Московії казали.
«Де лише москаль ступить, то там уже й Росія!» -
Так говорив, здається їх нинішній месія.
Казали ще, що «штучна» є Чехія держава,
Отож, на існування вона не має права.
І це ми також чули та й не одного разу
Від їх «пересидента», що з бункера вилазить.
Від Чехії, нарешті, нічого не зосталось,
Полякам теж шматочка від «пирога» дісталось.
Раділи у Варшаві та руки потирали,
На східні українські вже землі позирали.
Збирались воювати із німцями в союзі,
Себе ж бо записали до Гітлера у друзі.
Вже плани готували, як будуть воювати,
«Від моря і до моря» щоб Польщі їхній стати.
А німці насміхались з наївності такої,
Бо планували мати всю Польщу під собою.
Як «жадібна гієна» велась Річ Посполита,
В Європі спромоглася всі «горщики побити».
Збиралася і далі на «здобич» полювати
Із «левом», але здобиччю самій прийшлося стати.
Наситилась Німеччина, набралась вдосталь сили,
Тоді уже претензії до Польща заявила.
Щоб землі прибалтійські всі негайно та віддала.
Тоді би Польща виходу до моря вже не мала.
Та, звісно, не погодилась, за поміччю звернулась.
Та від «гієни» на той час Європа відвернулась.
Пообіцяла поміч та не надто поспішала.
Свою загибель Польща так сама підготувала.
На здобич сподівалася із Гітлером в союзі
Та за спиною змовились уже «закляті друзі».
Вже Польщу між собою ту заочно розділили.
Так знов поляки довели державу до могили.
Задуматись потрібно вже найбільше гоноровим,
Бо можуть скоро довести її до краху знову.

Вони зустрілись якось ненароком
і покохали майже одночасно.
Ішли назустріч довго, крок за кроком,
забувши про життя гіркі уроки,
і кожен мріяв про шалене щастя.

Настав їх час – сплелися душі, вії…
А щодо решти? Значення немає.
Здійснилися найсміливіші мрії,
ні заздрощів у них, ні ностальгії,
палає їх зоря над виднокраєм.

Для них одних горять у небі зорі
і сонце лише їм щоднини світить,
весняні ноти у пташинім хорі,
усі смарагди і сапфіри моря –
немає щасливіше їх у світі!

А кожен день – то неповторне свято
і неважливо, хмариться чи ясно.
Вони в кохання вічне вірять свято
і саме їм оця моя присвята,
бо почуття кохання – то прекрасно!

А різнокольорові айстри
Засяяли зірками.
Це літечко минуло майже,
Прощається із нами.

Цвітуть на грядці чорнобривці,
Пелюсточки вишневі
Тягнуть до сонечка жоржини,
Троянди ще рожеві

Також всміхаються привітно,
Теплому дню радіють.
Та листя все таки жовтіє,
Прощається із нами літо.

2025 р.

Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.

Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Втоптали тебе у лайно.

Придурку, ти став однолюбом --
Ревнує вона, як на сміх.
Стервозність -- кохання то згуба,
Невіра -- смертельний то гріх.

І ранить у серце і гостро,
Збагни моя, люба, збагни.
Твої всі даремні підозри,
Вбивають кохання вони.

Знесилений, вірю у чудо,
Що смур цей полуди -- мине.
І сяєво щастя в нас буде,
Як світло весни чарівне!

6-7 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

 
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
 
Говорилось
ось є любов
розділена
Як найдеш, то
тримай змагайся
прийде все із любов’ю
Із любов’ю
світ рятує всякий
як їм довести
 
Спробуй бачити
атож у тобі все
Не змінить ніхто тебе
Осягни
який малий ти сам
Тече життя
у тобі & без тебе далі
 
Говорилось
любов є, охолола втім
Для людей, що
душі взамін
вхопили світ
І не знають і не видять
ти хіба не з них?
 
Видитимеш більше, аніж себе
то збагнеш
Душу чекає мир
А ще осягнеш колись
ми є одне
Потік життя
в тобі й без тебе далі