А океан все стугонів, шипів, ревів, метався,
То пестив скелі, то об їхні схили розбивався,
То норовливим скакуном він на диби здіймався,
А то грайливо на мізерні бризки розсипався.
Опанувавши різьбяра мистецтво досконало,
Впродовж десятків сотень літ створив уже немало
Шедеврів, гідних Перилая, Хареса, Родена,
Глікона, Мікеланджело, ді Дуччо, Алкамена.
Відсікши зайве, породив безцінні барельєфи,
В гірських породах утворив базиліки і нефи.
Натхненний скульптор, він прибрав все наносне і тлінне,
Натомість залишив свої безсмертнії творіння.
Так прикрощі та негаразди прагнуть нас зламати,
Ми ж мусим стійкість проявить, алмазом справжнім стати,
Що мінералів є царем ( із грецької "незламний").
З людської глини висікає Доля філігранно
Монументальної скульптури геніальні твори.
Бо те, що не вбиває нас, то робить непоборним
2017 р.

Тарганисько сховалося у шпарку,
Поласувало нагло кавуном.
Узимку люди мерзнуть, літом – жарко,
Вдоволених не бачу вже давно.

Не вистачає грошей, хисту, тями,
Ще й вороги в Донбасі і Криму.
Рука сусіда піднімає камінь,
Чорноземів забаглося йому.

Останні гроші щезли вчора з картки,
А я простак , монети не кую.
Товпою владі сплачуєм податки,
Вона й живе, неначе у раю.

Крадіжок не здолаємо хворобу,
Влаштований неситим чоловік.
На нас хреста поставила Європа,
І Бог на смерть і забуття прирік.

Співає люд утомлено, без терцій,
Потрібно до, звучить фальшиве ре.
А, може, це лише мені здається,
І мій народ у злиднях не помре?

18.06.2018р.

Чорне та біле

Втомився бевзиків кусати,
Нехай сатира день поспить.
Писати ж лірику – не жарти,
Ловлю благословенну мить.

Аби в словах звучала пісня
Перо занурюю в пастель.
Любовна тема – штука грізна,
А скалозубство – це пусте.

Без пір’я курку півень топче,
Із лугу квакіт долина.
Пишу історію дівочу,
Виходить оповідь сумна.

Паслася діва в різнотрав'ї,
А разом з нею козаки.
Судить не буду – Боже правий!
Тому що, браття, сам такий.

Нехай вовтузиться з ким хоче.
З’явився згодом чоловік.
Учора «Бац!» - родився хлопчик.
Чорнявий. Муж здіймає крик.

Жона хитрує, каже: «Милий!
Та заспокойся! Не гарчи!
Синок від того чорношкірий,
Бо зачинали уночі.

Згадай у хмаровинні небо,
Ні місяця, ні сяйва зір.
Тобі казала, що не треба?
А ти накинувся мов звір.

Поглянь які довкруж отави!
Лягай в траву, не стій як пень.
Аби виходили біляві
Кохатись будемо удень.

18.06.2018р.

Помідори

Крутив учора помідори.
Утім, розмова не про те.
Сусіда бачив, певно хворий,
Про вічне пише день у день.

Нещасний помарнів обличчям,
Попід очиськами синці.
Засне – Пегаса й музу кличе,
Перо стискаючи в руці.

Чманіє днями від натхнення,
Ширяє погляд в небесах.
А я закатую варення,
Лаштую латку на трусах.

Живе піїт суціль у мряці,
Із глуздом увійшов у клінч.
А я любов дарую мавці,
Цілую перса кожну ніч.

Словес огранює алмази,
Сльозами кропить сторінки.
А я на плач не маю часу –
Іду сапати буряки.

18.06.2018р.

Мусиш!

Жінка душить серйозно, аж кавкнув,
Переходжу із баса на альт.
Якщо довго не тішити мавку –
Будуть травми, істерика, ґвалт.

Вихідні одсапав на городі,
Про газдиню персисту забув.
Макогоном влупила по морді,
Не дає їсти-пити добу.

Півгодини тому укусила,
Буде сходити місяць синець.
Надолужу пропущене, мила!
Я ж у тебе в еротиці спец!

Та не дряпайся, серденько, годі!
Вжє й сідничку цілую пухку…
Утопає краса в насолоді,
Любить ласку й перину м’яку.

Залишається тайна між нами,
Тему вельми інтимну підняв:
Хай город заросте бур'янами –
Жінку мусиш кохати щодня.

19.06.2018р.

Без фітнесу

Без фітнесу сьогодні пропадеш,
Не знає люд ні рала, ні лопати.
У руки чоловік стромляє кеш:
- Іди качати жир! Шуруй із хати!

В сучасників хороший апетит,
Дитятко увіпхнути важко в двері.
Півкабана – легесенький обід,
Відро картоплі – скромненька вечеря.

Куняє в класі слоненяток гурт,
Опуклостям позаздрять навіть льохи.
Між бройлерів я дохлий ліліпут,
Анорексичний викидень епохи.

За кожнім кроці ятка шаурми,
У маслі біляші рум’янять боки.
Мене ж, неначе вигнали з тбрми,
Сухарики жую з томатним соком.

Я дієтолог, юний бакалавр,
Длдя пузанів – мікроб, боксерська груша.
В метрі штовхнуло черево – упав.
А зверху причавила моцна туша.

Наклали у травмпункті гіпс і джут,
На диво обійшлося без істерик.
Тепер лежу і вірш оцей пишу,
Жую сальце, ковбаси та еклери.

19.06.2018р.

На волі

Вікно закрито. Човга тінь за склом,
Неситий погляд ковзає по шипці.
Вже не болить одірване крило,
Поніс в зубах трофей писака-гицель.

У нього голоднеча й ціль нова,
Плете зі слів міцні облавні сіті.
Кровиця жертв п'янить, немов первак,
І в плоть цікаво заганяти кігті.

Йому віддав сердечності ключі,
Пустив у рай квітучої долини.
Та живолуп щодня мене учив
Зневажливао облві плювати в спини.

На вигляд пастка затишна й м’яка,
Коли прозрів – увись рвонув крізь грати.
Тоді й відчув зубиська хижака:
Учитель учня стратив біля парти.

Але ожив. Отримав «майстер-клас»,
Із другом войовниче перемир'я.
Кривавий слід змивають дощ і час,
Нове крило вкрива пухнасте пір’я.

19.06.2018р.

ТИ – ЕВОЛЮЦІЯ!

Поки живеш – дихай екстазом, пий
Буття вир з творчістю Себе у жни́ві
Душі́ Роси і Неба. Люд нехай скупий
Спотвориться в гримасі. Гавкітливі
У ступорі заклякнуть. Світ чудни́й:
Крихти від хліба – не зерно на ниві!

Любов – Життя, але – не Дух Святий!
Ти – Еволюція! Ковтай світанки хтиві
До Знань таємних. В вечір мрійови́й
Нектар народжуй й по́мисли цнотливі,
А не з буденністю злягайся і відкрий
Серце Митця! Дні вічності – мінливі!

Павло Гай-Нижник
19 червня 2018 р.

***
А у оборі нашої корови
ще є телята нашої біди -
мураєви, і гепи, і царьови -
ті самі клони, що і муравйови,
на вим’ї євразійської орди.

***
А на цьому світі легше жити,
як на тому мучитись. Усе ж
є корито,
пити, закусити –
як на Раші. І немає меж.

***
А у сусіди є ота собака,
яка на сіні все собі гребе.
На полігоні воєн – забіяка,
у зовнішній політиці – коняка,
а на арені – поні КаГеБе.

***
А на Гаагу місія чекає –
«месію» посадити на кілок.
Корея знає,
як воно буває,
коли Феміда вішає замок.

***
А у моїх - своя губа не дура –
«окурок» до Китаю замахнувсь:
Японію топити у баюрі
і Україну мати на Амурі,
аби себе іменувати – Русь.

***
А що у нас? Іде війна за владу,
аби як Путя, Петя при кермі.
Немає Наді,
а у Раді – раді
надії, що де-юре
... у тюрмі.

06.2018

У всі часи інакшості - інакші.
У всі часи приречені вони.
І навіть сильні духом - завжди слабші
І зметені в нерівностях війни.

Були і каменовані, й розп'яті
І топлені, і палені в вогні...
Нормальніші нормальних - більш
завзяті
І більш святі у праведний борні.

Минеться все. І будуть інші люди.
І кане в лету нинішня вина.
В нових часах інакша іншість буде...
Та буде знов приречена вона.

2018

Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.
І сніг у реалі зими
намацує вітру клинок.

2018

Дощать дощі, зміняючись дощами,
А після них приходять ще дощі.
В повітрі пахне гниллю і грибами,
Чатують жертв поміж кущів кліщі.

Така погода увійшла у моду,
Згнивають полуниці на грядках,
З-за бур'янів не видко вже городу,
Це просто жах!

…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Дай хвилю щастя, блискіт супокою,
Душі, що так втомилася пливти
Супроти хвиль збуруненого часу…
Розтане біль поволі… не відразу –
Огорне тіло тепла течія…
У центрі всесвіту я мовби й нічия,
Та це не зовсім так… моє коріння
Глибоко так прони́зало ґрунти –
Мені нелегко проти вітру йти
Перед заходом сонця в надвечір’ї…

…і ти мій друже, в диханні офірнім
Моя єдина пристань… мій маяк
І сила невпокореного духа…
Твоя душа мою печаль підслуха –
І мовчки піднесе ковток води…

Прилинь сюди… прилинь хутчій сюди…
На побережжя бездиханне болю…

…благословім щодня панянку-Долю
За те, що нам запалює вогні
Посеред бурі в ясній далині, -
І множить нам літа й буяння крони…
Я вірю, друже, в світло оборонне
Що нас в розпутті… в темряві веде,
Коли Прядильниця життя з ниток пряде, -
Пребудь мені у хвилях цих зі мною,
Мій друже милий, ласкою німою
Мене приклич на тисячі імен…

Зніми тягар із втомлених рамен,
Коли в багряних сонць не стане меж, -
Пребудь мені, мій милий друже, теж,
Коли болід* всі зорі переймуть, -
У центрі Всесвіту… у космосі, в тумані,
Посеред зір, в буремнім океані, -
…і ти, коханий, будь мені…
…пребудь!...



18 червня 2018 року, імпровізація.

поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було
хто з тих непоснулих чутиме богів

трави виростають як пророки волі
у свободі голій шелести надій
та вуста цілунком вже давно не солять
понад нами стріхи парасоль і мрій

Поселю у душу я добра криничку,
Пов"яжу у косу я любові стрічку.
Водиця джерельна - пити, не напитись,
Хто скуштує - буде у злагоді жити.

Із віри й надії теж сплету віночок,
Хай полум"яніють квіти щастя в ньому.
Та кохання ватра в серденьку палає,
А ще - світла радість без кінця і краю.

2018 р.

Молись!

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",
У ланцюгах, затягнуті у шкіру.
З кадилами наскочили попи -
Іде ловитва душ людських "на віру".

Беруть нахрапом, ззаду, лагідком,
Воюють будь здоров Господні гридні.
А руці білі - чисте молоко,
І ковбимки, неначе у вагітних.

- Довікувати хочете в гріху?
Програєте із люципером битву!
Якщо свербить щоденно у паху -
Гоніть бабло на прощення молитву.

Таки зцідили з лохів золотий,
У Бога в небесах нервовий нежить.
Не доберу: хто грішний, хто святий...
Молюсь... дубам. Вони хоча б не брешуть.

17.06.2018р.

...Ситого вовка не дуже цікавлять
проблеми голодних ягнят:
            - Отара замерзла!... І їжі замало!
             Чим нагодувати малят?...
- Як можна мій спокій тривожити марно -
Опікуюсь вами як брат!
Ви ж - злодії страшні, бездушнії скнари!!!...
Шерсть й м'ясо здавати стократ!!!

© 06.2018

Іще до липня буцімто далеко,
А липовий вже віє аромат.
Пахуча мжичка сіє серед спеки,
Спадаючи росою на асфальт.

Зближається глобальне потепління,
Природний календар прискорив біг.
Дарує червень липове цвітіння,
Бо в квітні літо стало на поріг.

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ,
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
і прилучали до своїх ідей.

Якою має бути наша доля,
якщо і досі хочемо ярма
нав' язаної нам чужої волі?
Але усе не кається юрма.

Ламає віру, слухає лукаві
чужі глаголи у своїм краю,
недочуває пісні нашій славі
і ойкумену зраджує свою.

Немає меж на цьому полі битви
за віру, і надію, і любов -
ні сповіді, причастя, ні молитви,
що оправдає за пролиту кров.

Парафія Московії в Донбасі
не миру хоче на моїй землі,
а лютого нашестя і зарази,
які благословляють у кремлі.

Моя біда - не їхні перемоги
і не поможуть ратиці і роги
зійти нечистій силі на амвон.
У цій кориді нас не подолати
ні сатані, ані терору “вати`...
Та що дає оцей армагеддон?

06/18

«Моє багатство - добрі слова ...»
Моє багатство - неба блакить,
Посмішка мами, сина дзвінкий сміх ...
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить я сильніше всіх!

Яке діло мені до бунтарів ...
До тих, хто світ прагне змінити.
Адже якщо миру немає в душі твоїй,
То чи є сенс інших у війні звинувачувати ?!

Моє багатство - міцне плече
Того, в кого я вірю, чекаю, люблю ...
Не скаржуся я Богу ні про що,
Але, щоб зберігав рідних людей, молю ...

Я - жінка ...І я повинна рятувати
Турботою, любов’ю, добротою.
Не пліткувати, не мститися, не докоряти,
А близьким душам приносити спокій ...

Моє багатство - сонячний світанок,
І розсип зірок, і спів ранніх птахів.
І мені не можна на злобу злом у відповідь,
Адже у любові не може бути меж...

Прощати душею, берегти, сім'ю зберігати –
Так можуть тільки жінки,адже нам
Довірив Бог дитя на світ народити
І цілий світ скласти до ніг ...

Моє багатство - добрі слова,
Що зцілюють душу, тягнуть вгору.
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить, я сильніше всіх! ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 15.06.18 8.10

 
все чудесно о цій годині
довгі сутінки чай & плед
чи крамниці вітрини плинні
між розмитих вітром алей
 
вигасає пройдешній день
залишаючи різні стіни
поміж монстрів чи то людей
у залежності від морфіну
 
від нудьги що гіркіш нема
від покути вперед провини
ентропії на власний смак
& поваплених порожнин від
 
 
 
 
 
 
 
 

В народу нашого нема
Такого ймення чарівного.
Воно – поезія сама,
Дароване, напевне, Богом.

Живе спрадавна у віках,
Ніколи на устах не в`яне,
У віршах скупане й піснях
В болгар, що нам – брати-слов`яни.

Як марив я тобою в снах,
Не міг на тебе надивиться,
Моя красуне осяйна –
Болгарська дівчино, Росице.

Цілунок перший у вуста
В обіймах вечора морського…
О первозданна чистота
Кохання першого мойого!

Мене ведеш ти крізь роки,
Яких багато так минуло…
Нам сяють досі ті зірки,
Якими вічність огорнула.

16.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Кигиче пісню діва бородата,
Сусід таких вподобує. Я - ні.
Коли клює карась - у мене свято,
Сиджу один із вудкою в багні.

Прочмихавсь у ранкову прохолоду,
Струсив із вуха крапельки роси.
Зостались вдома лиш мужі-колоди,
Устромлені жінкам в цицьки носи.

О третій ранку спати літом - злочин,
Зимою ж - навпаки - хропи усмак.
Клює, братове, аж вилазять очі,
Рибині з рота вириваю гак.

Слизька луска зволожує правицю,
Романтика! Аж стиснувся сичуг!
А завтра знову їду до столиці,
Податки татям звично заплачу.

Зламалась підло гусяча пір'їна,
Та на улов мені жалітись гріх.
Зелена жабця квакнула у спину,
Спокійно хай живе до вихідних.

16.06.2018р.

Останньої травневої неділі
Рясний дрібненький теплий дощик сіяв.
І золоту вплітало сонце стрічку
У його краплі, квіти і травичку.

Здавна сліпим цей називають дощик,
Бо промінці закрили йому очі,
Та не тримає він на них образи,
Разом вони творять чудову казку.

2018 р.

І слово, і діло об’єднує суть,
якою душа веселиться.
Герої і антигерої ідуть,
міняючи ролі і лиця.

За обрії вічності кане пітьма
і тонуть у ній каравели.
Немає Адама, і Ноя нема.
Іона один у пустелі.

Конає на березі левіафан.
Стихія по світу гуляє,
аж поки її роковий ураган
усе з берегів позмітає.

Планета сумує за Жанною Д’арк.
Уми розвиваються якось не так.
У пеклі шукаємо раю.

У Дарвіна гору бере маніяк.
Іде еволюція, - каже Ламарк.
Людина до мавпи вертає.

06/18

Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.

Блакитна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь "люблю"тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.

І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.

І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

Доля наша то жартує з нами,
то кудись у безвісті несе.
Дуже файно – гратися словами...
Де ж те, пресловуте, наше все?

Ой немає місії такої,
що уже нікому не болить.
Чую, як із далечі ясної
у серцях відлуння гомонить.

Не скупися на червону ружу,
а у риму заплітай любов.
На свої слова пролити душу –
це не те, що проливати кров.

Не барися запалити свічку,
поки зирять з темені сичі,
та на розпал не кидай у пічку,
виплекане нею уночі.

От якби уміти зупинити
ту єдину і урочу мить,
що свічею сяє зі століть...

Жевріє корона самоцвіту.
Поки доля мрією зігріта –
у самотині,
перегорить.

06.2018

Перед очима мовчки гусне темрява,
повзе ліниво болість. Знову й знову
душа скидає листя, ніби дерево,
оголює свою першооснову.

Душа стає струною й ніби меншає,
спроквола ронить птиць і їхній щебет,
не покидає плоть (своє помешкання),
а й далі проростає просто в небо

тонким і ледь понівеченим коренем.
Його тримають янголи руками,
сидять собі стривожені та зморені
і, як на свічку, дмухають на рани.

Ні голоси, ні очі, ні слова,
Ні усмішки, ні рук міцне стискання –
Ніщо від суєти не відрива
Так, як солодка музика мовчання.
Прислухайся до тиші. В ній бринить
Все невимовне чистими хорами.
Прислухайся – і на коротку мить
Відчуєш зорі в себе під ногами.
І потечуть спіралями світи,
І зникне раптом слово «неможливо»,
І вже нікуди не потрібно йти,
Бо ось воно, найбільше в світі диво.

Так вступить вічність у свої права.
Ні голоси, ні очі, ні слова.

28.05.1995

свята юліанно
скалка у серці
ріка ув очах

хвилі розгойдують
вітер розхитує
хлюпає з чаш

сферами колами
крапками краплями
порохом днів

йти не спинятися
не оглядатися
хтось так схотів

тишко тихесенько
ми вже близесенько
перст на устах

пуп’янки квіти
листя і ягоди
світ вироста

біле обличчя
чорні кучерики
не плач не плач

свята юліанно
чи є в тебе мати
а чи була

2018

Всі моменти з тобою,
Не забудуться ніколи,
За такого друга,
Я вдячна, Богу.

Дякую Богу,за тебе,
За вірність і доброту твою,
Що був зі мною у хвилини важкі,
І цінував дружбу мою.

Іноді сварились,
Були суперечки між нами,
Але й так я вдячна, друже,
Твоїй добрій мамі.

Дякую Богу,за маму твою,
Що тебе народила,
І виховала так як треба,
Віри й доброти навчила.

Навчила любити,
І старших поважати,
Життю радіти,
Ані трошки не сумувати.

Дякую Богу,за тата твого,
Що навчив тебе бути сміливим,
І щоб не сталося,
Завжди залишатися щасливим.

Я вдячна Богові,
І я правду скажу,
Я молюся за тебе,
І щастя тобі прошу.

Будь щасливий усе і повсюди,
І ніколи не сумуй ти,
Щоб тебе любили й поважали,
Твої рідні батьки.

Слів усіх не зібрати,
Але думка приходить одна,
Ти сильній і мужній,як тато,
І добрий,як мама твоя.

За твою красиву усмішку,
За настрій піднятий мені,
За підтримку і доброту,
Я вдячна,друже,тобі!

Я підійшла до східного вікна - і визирнула, відхиливши штору
У мене голі груди, стегна голі - і я, уся оголена, тремчу,
Сусід навпроти аж роззявив рота, побачивши немислиму красу,
Я усміхаюсь Мона Лізою й мовчу - а він від здивування втратив мову,
Ковтнув язик, у голові полова - хотілося б йому зі мною поряд стати,
Але не знає, як дістатись - бо я пішла гасити апетит…
Аж озираюся – а мій сусід летить з тринадцятого поверху додолу
Заради недосяжної мети.. «Хіба не дурень?!» - перейшла на «ти»…

З розпуки у просторій бальній залі зберу гостей, станцюю їм канкан,
Стрибну крізь вогнище, тоді через паркан, залишивши минуле все позаду,
Простіть мене за зраду і незраду - а я іду, у мене погляд гострий,
Відповідає ДБН і ГОСТу, а також СНіПУ, ПУЕ і стандартам –
Хоча воно того таки не варте - бо прапор, порваний на шмаття,
Не прикриває голизну безплатну – від сорому й ганьби я ледь не млію,
Зачинена в порожній бальній залі – й беруть мене такі всесвітні жалі
За подорож безстрашну по квартирі, за нестояння в східному вікні –
Що я кричу, прокинувшися: «Ні-і-і-і-і!...»

14.06.18

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.


Житіє

Потрібно їсти щось ротам,
Торгуєм помаленьку.
Комашка - тут, зернина - там,
І пузо вже тугеньке!

А дехто робить навпаки,
Фантазія безмежна.
Вшаношуються хропаки,
Ротяка, наче верша.

Бульки сусіда надима,
Три гривні кожен подих.
У мене стачило ума
Поцупити заводик.

Жадоби крутиться вовчок,
Карась ковтає дафній.
А кум попався на гачок -
Сидить у буцегарні.

Рибалю. Звично лин клює,
Сачок в руках фартовий.
Просте у мене житіє,
У вас не так, панове?

13.06.2018р.

Темного квіту пелюстки
Прилипають до небесної хустки,
І блакитне небо сіріє -
Вже сльозини на соснах-віях.
Та ця сірість непевна і хитка:
Тихо квилить, глядить у віконце...
Ща засяє у небі нагідка -
Усміхнеться яскраво сонце...

Світлий сум.Що це таке,
Скаже хто мені про те?
Якщо сумно, вже погано,
Радість, мов туман розтане.

Світлим сумом називаєм,
Як дитинство ми згадаєм
І ті роки галасливі,
Коли ми були щасливі.

Коли дві людини літні
Та близькі такі і рідні
Книгу споминів гортають -
Світлим сумом називають.

Згадує хтось про вербичку
Кучеряву біля річки
Й яблуневі заметілі,
Кажемо, що сум той світлий.

Та бува журба і туга
Огортає нашу душу,
Гіркі сльози ми ковтаєм,
Це вже смутком називаєм.

Краще ж бо не сумувати,
Усміхатися й кохати,
Працювати і радіти,
Якщо сум, то тільки світлий.

2018 р.

На вітер попіл сигарети,
Блукає погляд по мені.
Думок химерні піруети,
Я наче у якійсь мані.

Твоїх очей блакить читаю,
Паралізує холод кров.
До свого раю не впускаєш
І серце навпіл розколов.

Як все змінилося навкруг!
Вже нові цінності в пошані –
тепер тобі він тільки друг,
хоча раніше був коханий.

Позбулись ми в житті химер,
любить когось – немає сенсу.
Тепер він інший – лиш партнер,
по бізнесу і навіть сексу.

Якимсь черствим став білий світ,
„любов до себе“ – в кожнім слові.
Від почуттів лишився слід –
ми клянемось собі в любові!

Романтик – вже абориген,
у всьому вигоду шукаєм.
Свій розвалили Карфаген
і зовсім це не помічаєм…

Любити стали лиш себе,
звершили ідіоти дійство,
а кожен з нас тепер – цабе!
Ми – це суспільство егоїстів…
Я на увазі мав тебе
і все суспільство лицемірства.

14.06.2018

- Хепі-енду в цій п’єсі не буде,
Просувайтесь хутчіше до виходу.
Ви ж глядач? Ні? Актор? Ач, приблуда –
Сам не знає… Та годі, не дихайте,

Наче загнаний кінь, бо - химери
Всі ці ваші гризоти з печалями.
Онде сцену вже хвилею стерло.
Подивились? Зіграли? Відчалюйте.

Лише півгодини тривала негода:
Страшна була злива та ще й буревій.
Жахливих гостинців бурхливий напій
Отримали ми цього дня від природи:

Її не збагнути, від неї залежні.
Ховає і радість, і гнів почуттів,
Наповнює кошик нових відчуттів,
Щоб знову по повній віддати належно.

А ми тільки маємо все споглядати:
Шукаємо сенс у житті і мету.
В халепу потрапити можна ще ту!
Та прагнемо знову ми все пізнавати,
Шляхами йдучи, поступово зростати.

13.06.2018
Свидетельство о публикации №118061307520

Ніч нависла
Чорним павутинням.
Місяць лисий
Гасне в самотині.

Ніч на вістрі.
Стерлися дороги.
Точний вистріл
У броню убогу.

Ніч нависла
З виглядом біди.
Ми - на відстань.
Шлях у нікуди.

1

Словесну воду перекрито.
Стікає сива гіркота...
Я клала перли до корита.
А вранці присуд: "Ти - не та...
Нам треба іншої, рудої.
Таку приводив дідо Ох"...
А я летіла... аж із Трої -
і гарувала за шістьох.

Розмалювала призьбу, ляду...
Ось ретируюся - чужа.
Бреде товпа із зоосаду.
Шукає солі... чи коржа...

Співає тужно-рідно "Древо".
На борт запрошує Борвій.
Змітаю попіл... королева...
І знов - у точці вогневій.

2

Це справжні ліки - не плацебо.
Спурт... екстрасистола... жива!
Червона піна... жовте небо...
Вік засівала... От - жнива.

2018

Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
помалу убуває у довкіллі
з напливом статуй. Колір шевелюр
у мармурі, цім навпаки вугіллі
місцин, годиться Півночі. Плато;
гіпербореї патрають капусту.
Все так горизонтальне, що ніхто
вас не притисне в захваті до бюсту.

II
Можливо, це – майбутнє. Видне ледь.
Тло каяттю і помсті товариству.
Глухому, та проникливому "геть!".
Раптовому прийому джиу-джитсу.
Еге ж, це – місто будучини. Сад,
густий і непроникний ба, на оці,
як ящірці у тропіках – фасад
готелю. Поготів – у хмарочосі.

III
Можливо, вид минулого. Жалів
і відчаїв. Їх юрмиськ на вершину.
У час минулий черги дієслів.
Укоськаність сум’ятиць крепдешину.
Се – царина минущого. Стезі,
глухої, без надій. Калюж тутешніх,
що всотують зображення усі,
як лушпайки – окатої яєчні.

ІV
Достоту – перспектива. Календар.
Вірніше, зі роз’ятрених гортаней
нагода глибині душі нездар
зізнатись у потузі бездиханній.
І голосу, не оку, як було,
опісля перепрошувань на кутні,
спідручно обирати більше зло
до сподівань на чулість у відлунні.

V
Можливо – натюрморт. Оддалеки
усе, що опояшуть рамці, махом
мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
Річна гладінь із випадковим птахом.
Рівнина. Часто-густо і вона,
як формою приплюснута ідея,
теж передує змісту полотна,
листівки, виправданням Птоломея.

VI
Можливо – зебра моря або тигр.
Від кинутого погляду і плаття
облизує литки наперекір
нездалій у засмазі балюстраді,
і вечоріє, далебі. Жара;
і розпашілий молот з наковальні
зісковзує; і соло комара
скінчається овацією спальні.

VII
Можливо – декорація. Дають
"Причини Нечутливість у Розлуці
до Висліду". Розчулює прелюд
спів-виконавців, сліпуватих буцім,
і "до" звучить, як тимчасове "од".
Блискуче, ніби крапелька зі крану,
з вібрацією, над дротами нот,
місяцелике – лине в ніч сопрано.

VIII
Достоту, це – портрет: у свій манір
землисті, невибагливі відтінки
поверхонь успадковує і зір,
зосібна – у приставлених до стінки.
Ледь осторонь, бліді на білім тлі,
клубляться олімпійці-однодумці,
відчувши ніби спинами – з землі,
у маляревім – погляд самогубці.

IХ
Що, зрештою, і є автопортрет.
По суті, крок убік від власне тіла,
повернутий у профіль табурет,
вид здалеки життя, що пролетіло.
Оце і звуть "майстерністю": пуття
і змогу не боятись процедури
своєї, власне, в формі небуття,
відсутности в нім, списаній з натури.


---------------------------------

 
на гойдалці гомону й тиші
прохати у світобудови
притомності сниво~ віршів
крізь міжсезонні хвороби

вклонятися креативам
найменшого квіту над яром
найчудернацькішим димом
освячуючи ті ж литаври

збираючи наче зброю
рядки що не всякому личать
& знаючи місце герою
радощам ледь невротичним

осонь що оспівано всує
кохання що чесно~ бездарне
натхнень що усе спростує
& ще якось поталанить

за межами перебільшень
нічними проспектами карми
на гойдалці гомону й тиші

із безкраю передчуттями




 

Дружба - не дружба,- шматочок добра,
Зверхності, розуму, піни...
Мабуть, кінчати цю п'єсу пора,
Поза втомила добрині.

Учням - учитель, панянці - раби,
Геніям - гурт епігонів.
Шкети воюють, вчепились в чуби,
Розпазурили долоні.

Голем нехай вдовольня вереду,
Слухає опуси, скарги.
У домовину увагу кладу,
Всохнув цікавості пагін.

У потойбіччі зависнув на мить,
З поглядом стрівся лукавим...
Досить. На волю. Розламано кліть.
Сонечко гріє ласкаве.

13.06.2018р.

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",
У ланцюгах, затягнуті у шкіру.
З кадилами наскочили попи -
Іде ловитва душ людських "на віру".

Беруть нахрапом, ззаду, лагідком,
Воюють будь здоров Господні гридні.
А руці білі - чисте молоко,
І ковбимки, неначе у вагітних.

- Довікувати хочете в гріху?
Програєте із люципером битву!
Якщо свербить щоденно у паху -
Гоніть бабло на прощення молитву.

Таки зцідили з лохів золотий,
У Бога в небесах нервовий нежить.
Не доберу: хто грішний, хто святий...
Молюсь... дубам. Вони хоча б не брешуть.

17.06.2018р.

Якщо можеш тепер не мовчати, кажи що завгодно.
Я повірю словам, що гарячі, пекучі на смак.
За липневу грозу б’є на сполох безглузда негода.
Не зігрітись ніяк.

Нам давно не зігрітись ніяк. Поміж нами – провалля.
Говори абищо. Я не стану тримати образ.
Ллє за вікнами дощ. Кулаками у шибки безжально
Попереджує нас.

Що слова – це вода, попереджує нас бережливо.
Що не варто журбу розливати потоками фраз.
Як не можеш мовчати – кажи, щоб мене зачепило.
Говори без прикрас.
13.06.2018

Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема.

Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!

В скверах парочки гуляють,
Бистрі «Волги» жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.

7487 р. (Від Трипілля) (1979)

Ім'я Пітера Хейні (1905-1996) широко відоме не тільки на його батьківщині в Данії, але і по всій Скандинавії і в багатьох англомовних країнах. Така популярність не видається дивною: XX століття навряд чи нарахує багато людей, в яких щасливо уживалися поет, романіст, есеїст, художник, архітектор, математик і інженер-винахідник і які до того ж зуміли в усіх цих іпостасях поводитися талановито.
Найбільшу славу П. Хейні принесли його короткі вірші грукі. Саме за них він тричі був висунутий на Нобелівську премію.

Парадокс життя
Коли я думаю про задум Творця,
Коли мене загадка життя турбує,
Встають перед очима дві скриньки
І в кожному закритий
Від другого ключик.

Дорога до мудрості
Дорога до мудрості ? – То істина не нова.
Запам’ятай, щоб не бути невігласом:
Помилка
І помилка
І помилка знову
Проте рідше
І рідше
І рідше.

В одну мить
Коли ти образ вічності пізнав,
Все життя вміщується в єдину мить.
Переклала на українську мову

12.06.18 10.40

1

Її мужчинка - явно не Делон.
Чуприни залишки, побабчене обличчя.
Але ж від нього сукня і кулон.
Дівчатко скаче...
Коситься гінка травиця.

2

А я інакша... От мені б краси -
летіла б за млини, байрак, автівку, віллу!
Моя натхненнице, Діаночко, носи
на стрілах клаптики накреслення Сивіли.

2018

Стареньким будинкам не спиться щоночі,
Не сняться бали, карнавали, епохи.
Вони щось сопуть, ледь примруживши очі,
Облуплені стіни вкриваються мохом.
Стареньким будинкам так холодно й зимно,
Порожні та сірі, вони – ніби привид.
Будинки вдягають тонке павутиння,
В німому благанні чекають на диво.
І кожен куточок в них має свій спомин:
Стільці, канделябри, скрипуча підлога.
Не тліє вогонь, не кахикає комин,
Ховається в яблунях двір… А дорога
Плететься собі у чеканні на когось,
Прядеться, снує й поростає травою.
В стареньких будинків притомлений голос,
Що кличе тихенько німою луною.
Колись з них доносились звуки роялю,
Не грає тепер вже самотній музика,
Сріблясто відлунюють ноти печалі,
І шибки віконець поскрипують стиха.
На жаль, так буває: поспішно й бездумно
Від рідних осель відмовляються люди.
Стареньким будинкам щоночі так сумно,
Старенькі будинки не можуть заснути.

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.

Щупак

Карась хвостом у річці плеще,
Рибалю. Щука на меті.
Луску обчистить, звісно, теща,
Жона посмажить на плиті.

Нема зубатої хижачки,
Клюють як палець пічкурі.
Хоч лізь і бийся навкулачки -
Одні жабиська у Дніпрі.

Нарешті вудка задрижала!
Підсік! Тягну! Зопрів п'ятак.
Та волосінь не із металу -
Рибина відкусила гак.

А інша вудка - "плюх" у воду,
У вир прямує повз місток.
За волю бореться природа,
Іти не хоче на зубок.

Нема азарту й епатажу,
Прощай, щупаче-"натюрель".
Удома жінка звично каже:
- Сідай глитати вермішель.

І хоч поїв усе до дрібки,
Без жиру харч - ні те, ні се.
Сім'я лишилася без рибки,
Лиш кіт пічкурика гризе.

12.06.2018р.

Халепа!

Рясні вперіщили дощі,
Курчата лупляться у квочки.
І день, і ніч гримить, плющить -
Ходім, кохана, по грибочки.

Найкращий з них - боровичок,
Згадай як на зубищах хрупав!
Матню прохромлює сучок,
На носа крапає із дуба.

Агов, лисички й маслюки!
Ви де, смачні красноголовці?
Мовчать. Співають лиш пташки,
Комар застряг носищем в оці.

З жоною супимо лоби,
Сьогодні випала непруха.
Йдемо із лісу без грибів...
Халепа! Кліщ заліз до вуха!

12.06.2018р.

Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Біжить вперед життя мого дорога,
мелькають дні, години, місяці…
Простую вдаль від отчого порога,
а десь чекає вічність у кінці.

Робив – що міг, у чому розбирався,
долав свій шлях і вірив в майбуття.
Усе було – і плакав, і сміявся,
історію писав всього життя.

Старався не чорнити власну совість,
здобув немало гідних перемог.
Все ближче до кінця життєва повість,
вже впору починати й епілог...

Із чого починати? Геть не знаю,
та за минувшим часом не тужу.
Від вічності я раю не чекаю
і зла на строгу дійсність не держу.

11.06.2018

Ліки

Гавкучий пес колошкає село,
За вірну службу - кісточка, сосиска.
Несамохіть насуплюю чоло,
Бо хохляки вподобали російську.

Говірку скомпоновано з мури,
Від матюків московських тхне мервою.
Є рідна! Українська! Ось, бери!
Не хочуть. Родичаються з ордою.

Лошиця до жеребчика ірже,
А над Дніпром бебекають івани...
Байдужому смакує все чуже:
Йорданська віра, негри та банани...

А глузд шепоче підло "Охолонь!
Це - безнадійні. Труєні каліки."
Мовчу. А з-під пера тече вогонь -
Шукаю хворим чудодійні ліки.

11.06.2018р.

Агов!

Кажуть, задощить від середи,
Без вологи сохне пагін кожен.
Ех, поете! Що ти за один?
В цьому світі люди прагнуть грошей.

З голодухи музонька пищить,
А Пегас іще не вийшов з коми.
Хай ушкварять із купюр дощі -
Будуть пироги, труси, хороми...

Дурень - бідний. Бідний, бо дурний,
А розумний, звісно, що багатий.
Кажуть, є й заможні писуни,
Як вужаки в'ються біля влади.

Я ж її ізмалку не люблю,
Чую "Влада!" - то хапаю шаблю.
Не прошу ніколи у падлюк
Навіть у біду якщо потраплю.

Хоч ніколи ще не набридав -
Нині у фінансових бермудах.
Книжка вже готова. Золота.
Ось рахунок. Виручайте, люди!

Приватбанк, Сушко Олександр Григорович
номер картки: 5168 7422 0615 9240

11.06.2018р.


Воюйте!

В сусідів у сім"ї війна,
До вуха долітає гуркіт.
Кричить і лається вона,
А він щодня здіймає руки.

На шлюбні фото роблять "Cheese",
А згодом - наче дикі рисі.
Навіщо жити ніс у ніс,
Коли у полум'ї обійстя?

В подружнім ложі - лід, сніги,
Нема ні Єви, ні Адама.
Найближчі люди - вороги.
Був рай. Тепер - пекельна драма.

P.S.:

У ліжку мавка. Чую сміх,
Лечу в обійми їй болідом.
Кохати жінку - це не гріх.
Та гріх - дружину не любити.

11.06.2018р.

Без душі

Щітки для пупків - гарний бізнес,
Іде чорт зна що "на ура".
Поїв. Аж у ковбику тисне,
Поспати годинку пора.

В долоні заснув пікінесик,
Розчулився, ледь не зомлів.
Дружина - вродливиця, персик.
Ідилія. Рай на землі.

На щастя показує компас,
Глитнути кагору пора.
А мамцю засунув у хоспіс,
Не муляє очі стара.

Не бачимо жилаві руки,
Не крекче над вухом яга.
Наймаємо няньку для внуків,
Цукерки приносить слуга.

Зорю не розгледиш крізь терня,
Із прірви немає стежин.
Вмирає самотньою неня.
А діти живуть. Без душі.

11.06.2018р.