… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.

- Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.

Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!

Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!

Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…

І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:

- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..

1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".

Ярило б’є у тулумбас.
Весна - ось-ось і засіяє.
І грішно убивати час,
коли на це часу немає.

Уже вибрикує Пегас.
Усе – у повені розмаю.
Які мотиви! А на нас
ніхто уваги не звертає.

Зима пручається, проте
весни осоння золоте
пробилося озиминою.

І сині проліски мої,
і непомітні ручаї
бринять прозорою росою.


03.18

Ти мій ворог??? Друже, щоб ти скис!
Досить дутись, бо набудеш грижу.
Ворог там, де міни, купи гільз,
Ти ж - банальна паперова миша.

Ворог заховався за Дінцем,
Друг від смерті закриває тілом.
Ти ж удатний тільки на слівце,
А сокиру взяти не під силу.

Люта ворожнеча на словах
Сіється, неначебто полова.
Від нудьги-безділля суне дах,
Ложка в рот угрузла прездорова.

Напечу зі здором пирогів,
Аби пусто не було у пузі.
Отакі у мене "вороги".
Вам такі відомі, любі друзі?

Ранок, день, вечір - стражі добові.
Граматично всі три чоловічі.
Ніч найбільше дотична любові,
По-жіночому сяє у вічі.

Розшиває яскравими стразами
Темні шати напівпрозорі
І слугують дороговказами,
Тим, що в морі, північні зорі.

Йде в обійми звабливої ночі,
Відпочити від сонця і втоми,
Мов коханець в тенета жіночі,
Подорожній далеко від дому.

Срібний місяць - небес новобранець
Медитує у хмарній пір’їні.
Ніч опівночі вечір на танець
Повела під пісні солов’їні.

1.
У кожного своя земля,
Своя недоля недоладна,
І правда в кожного своя,
І всякому своя неправда.

2.
Добро не ділиться на всіх,
А лихо ділиться – буває.
Коли олжу свою і гріх
На ближнього перекладають.

Відпочинь, відпочинь, моя рідна,
ти величного спокою гідна...
Ми зустрінемось в райській долині...
прощавай, дожидай свого сина...
Я зі смутком дивлюсь на могилу,
де матусю поховано милу.
Серце мліє, бо в ньому- печаль,
На очах тільки сльози і жаль.
Ллються сльози. Я плачу, ридаю,
маму кличу, даремно шукаю.
Де ти, рідна? Де образ твій милий?
Син печальний рида на могилі.
Де мені набиратися сили,
Щоб підвестись від цеї могили,
де матуся сном вічним лежить?
Моє серце рида і болить...

2015р.

Я грузну у сандаловій осмуті
і, чоботами креслячи маршрут,
розхлюпую езотеричний бруд
у простору астрального безпутті.

Протуберанці до свічок припнуті,
аби у хлющі зорепадних смут
стежин тканину виткав ниткоплут
таку, щоб напрям зник у каламуті.

Та край узбіччя хмари тануть скопом
і там, де фари бгають світло в світ,
вже марять їхні лінзи телескопом.

Тож я, немов незграбний мегаліт,
вгрузаючи у всесвіт автостопом,
гальмую першій-ліпший зореліт.

2018

Місяць-пастух. Задубілий пейзаж.
Сонний жучок залітає у коси.
Ясний мій німб під листя опав:
Осінь ховає, за літом голосить.
Жовтень. Світанок мережить гілки.
Рудою ковдрою землю накрито.
Осінь ховає сльози гіркі,
там, де недавно прощалося літо.
На серце опада жовтневий сум.
Вітри вчорашні все перевернули.
І осінь додає тривожних дум…
Так хочу озирнутись у минуле.
2018р.

Розкашлялася жовтим світлом лампа,
у закутках хова химерну тінь.
І флюгер заскімлить сьогодні-завтра
і таємницю понесе в глибінь.
Занурюються щупальці дощу
у мідну ковдру злежалого листя.
Тепло осіннє я не відпущу:
на довгу зиму ще мені згодиться.
Простуджено апчихають городи,
промоклі, перестояні у воді.
Із колосочків висиплю в долоню
похмурі безіменні будні дні.
2018р.

Чого чекає душа надвечір,
якого раю?
Якого бога благає,
шепче йому, що знає
стежки до нього,
що не загубить
казки дитячі,
що поки любить, допоки любить -
не буде лячно.
Що все побачить
і все пробачить собі і людям,
що навіть юду від того люду
зустріне вдячно.
Відлунням шепіт заходить в вуха –
ото й вся віра?
Під вечір теплий
себе почуєш –
й собі повіриш...

24.03.2018

Гоним влітку медовуху…
Взимку хліб печем із жита…
Зазиваєм кожну муху
До пенсійного корита…

Гарчимо на телевізор…
Тулим очі до люстерка
Щоби вчасно свій провізор
Під язик поклав цукерку…
22-03-2018

Скапарився настрій? Чи небо за хмарами?
Нікого… Живої душі не знайти,
Що не заховається за аватарами.
Її не зустріти. Зневірився ти.

На сонці простіше і легше з печалями.
І більше людей, тих, що ніби свої.
Вони за димами хиткими, скрижалями,
Вернутися хочуть у рідні краї.

А ще − у розлуці з медалями, славами.
До кращого справи у них − не земні,
Де не зустрічаються з нами, лукавими,
Коли і трава припадає до ніг.

Хіба це я знаю один? Подивований!
Нема запитань… та і діла нема.
Нехай це пліткарки обходять розмовами,
Отруту ковтають − словесний дурман.

Хитається світ, як листочок барвіночку.
А більшості це − як неждана біда.
І кожен − достоту поважна частиночка,
І справі значущій навіки віддавсь.

І уві сні, і наяву
моя душа в полоні плоті.
Я не існую, а живу
неначе птаха у польоті.

Я чую казку лісову,
радію луговій істоті.
Якщо викошую траву,
то сію квіти при охоті.

Натуру маю бойову -
не обійти на повороті.
І поки я ще на плаву,
життя минає у роботі.

І не минає рандеву
моє у цьому натюрморті.
Я у мелодії пливу
і довіряю кожній ноті.

Живу у рідному краю.
Чужу зернину не клюю.
Нічого зайвого не маю.

Не нарікаю на свою
недолю у чужім краю.
Своє гніздо оберігаю.

Надію маю на сім’ю,
хоча і досі чумакую.
Часу не переводжу всує.

Я не літаю у раю,
та, може, арію мою
моє оточення почує.


03.18

Чи не забагато їмо?
Від цього кошлатяться вірші.
Вінки із ковбасних думок
Поези невдатні колишуть.

Між тістечком, кексом, чайком
Строфою б хутенько пробігти.
Лежать на листку поміж ком
Недогризки, зронені крихти.

В кутку оніміло трюмо,
У ньому одсвічують блюда.
А чубчик зопрілий намок -
Пегаси народжують "чудо".

Я хтів удихнути озон,
Спочити в могилі скелетом.
Натомість - то ложка, то сон:
Сумний розпорядок поета.

Барильце невпинно росте,
Правиця уранці лінива.
На таці несуть каркаде -
Почнімо із аперитива...

24.03.2018р.

Хотілось би знати
Усе записати

Хотіти згадати –
Не в букви піймати
Хотіти сказати –
Ніколи не грати
Відважність – гадати
Сміливість – тримати
А міць – промовляти

Читати, писати
Покірно чекати
Збирати, ховати
У стіл замикати
Любити – зникати
Себе уникати
Кохати – брехати
І сліз проливати

Та я
Хіба
Душа –
Безмежна пустота?

Я квітка
Квітну
Світло
Сліпнуть
Всі сороми
Глупці
Ганьба
Гоніння
Галасування
Гомін

Грішно
Ламати
Жінки
Цвіт
Мерзенно
Підло

Вірити
Словам
Невинність –
Не краса
А юності пора
Незнана світом

Бажати – казати
Слова промовляти
Помріяти – спати
Усе відкладати

Робити – і знати
Тіней не ховати
Бридке – цінувати
Прекрасне – пізнати
Згадати – зірвати
З душі – виливати
Писати – читати
Відкрити – віддати

Кригу ламають квіти, до ранку - літо.
Вдати так важко, що не любиш джазу -
Треба. То кинь холодне зимове "ні" ти, 
Попри ці стигми, стигми на рівні тазу, 



Попри ці низькі ноти на рівні танцю, 
Що йдуть хребтом по сходах у темну вирву.
Скільки до тебе вірило устам цим?
Й чуло підшкірне: Вір йому, дівчинко, вір, ну!?..



Поряд. На рівні слуху - шум хвиль і чайки, 
Сонце цілує тепло вершину зору, 
Чуєш, мала, вилазь із чужої майки, 
Хоч вона рівно втричі тобі у пору.



Чуєш, мала, не ламай чужої криги, 
Квіти для криги вироком і прокляттям.
Джинси твої ховають художні стигми, -
Він - твоя смерть без фізичного розп`яття.



І небайдужість стирає «нe» очі в туші.
Вдати так важко, зберись, і лиши кімнату.
Будуть, мала, на стегнах ці руки дужі, 
Довго ще будуть, бо... йому весна ти.

 
тако загадалося нині мені
я правлю акценти на шкірі свині
& мрію дозвілля у крилах орлів
чи подзвін піску вдалині але ні

навідую дещо інакший театр
& вірю у дивних його саламандр
вони мов печать що печаль на чолі
безпотреба яких~ небудь мантр

& звертаю із курсу глухосліпих
від надміру будь~ яких лівих лих
за вітрами вітрил у брязкому човні
траверсуючи хвилі нічні




 

Серед уламків сонця вогняних
Я колихаюся в такт вітру
І сік тече по тілу, у землі
Знаходжу свою міць і силу

М’якіша за перини
Гостріша за списи
Я пробиваюся до неба
В канавах, на майданах, у дворі
По даху, крізь бруківку, з першим світлом

Легка, гнучка, міцна
Мотузка, щит і ковдра
За смертю знов життя
Я стелюся до сонця

І шепіт з надр Землі
Вливається в коріння
Послухай голос мій
Пульсацію Всесвітню

2012

Уміє прогресивне людство
міняти наші ярлики.
Жерці зеленої капусти –
найяскравіші маяки.

Замовні нишпорки – в угарі
і компромат у Юґи є,
але потрійна Мата Харі
усю пургу переграє.

Таємні копи накопали,
найомне радіо рече,
що Україну ошукали
і згага націю пече.

І людолови, й людоїди –
коріння і гілля ідей,
які освоїли сусіди,
демонізуючи людей.

Але дедукція говорить, –
кому це вигідно було?
Напевне тому, хто в офшори
ховає крадене «бабло».

А бойовому українцю
дають іще один урок, -
або ховай у воду кінці,
або зарийся у пісок.

Ідеологія нарцизму
і реноме ідіотизму –
один і той же сатана.

Уся корупція, і вади,
і явні злодіяння влади
надійно
               списує
                               війна.

03.2018

Сьогодні Міс - а завтра міст
Гарцюють по якому…
У цих рядках короткий зміст
Вважайте про знайому…
Агов!
Агов!
Агов!
Агов!
Панове, трасцю вашу…
Впишіть й мене до ваших змов
Експертом з макіяжу…
22-03-2018

Вже затягує літак залізне шасі
Та ти ж, дівчино, не така, як усі
В останній момент вимагаєш таксі
Сідаєш у нього, дякуєш, мерсі
Охоплюють машину парфмуми "Люсі"


Але варто лиш шоферу щось пригадати -
Ти починаєш сильно нервувати
Губи можуть вмить почервоніти
Яскравого забарвлення набувають ланіти
Тебе тоді від крісла легко відірвати,
В твої тоді душі стріляють гармати.


Кричати починаєш, лізти кермувати
Аби тобі єдиного моменту не знати
Така запальна і непересічна
Родичі благають, щоб дожила до січня.
Доля твоя занадто іронічна
Та потім за тобою буде пам'ять вічна.

Але поки що ти живи і радій
І про хворобу рак і думать не смій

І лунко падає весна
осяйним днем на біле поле,
сніги пронизує до дна
і вже за тиждень поле голе.
І вже парує плоть землі,
в повітрі запахи рожеві.
Гніздо лаштують у дуплі
шпаки крикливі… березневі.

03.2018

Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.

Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…

Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…

А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.

«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)

Не торкай мого болю, благаю...
Над садами застигла весна.
Як доходиш уперше до краю,
то, здається, спасіння нема.

Днів з десяток ще треба заждати -
у бруньках розговіється світ.
Не питайся ні часу, ні дати,
коли зможу знайтись на отвіт.

Запливає у вікна безсоння.
Ох укотре ж, укотре! Нехай...
Болю мого невільне бездоння,
я молю, не торкай...

18.03.18 р.

 
Вдома, з праці, Джульєтта
Свій сніданок з’їсть
Утре до шкіри аромат
Секретно дійовий
Час у постіль, та
Вона вбере пальто
Бо можна спізнитись у сінематограф
Сінематограф

Ромео свій апартамент
Під сходами, замкне
Цей шал в очах, квітчаний шарф
Недільний мільйонер
Час у постіль вже
Із нею, геть печаль ―
Не встоїть, якщо принесу шоколад

День ясний вернеться & патер Терезіас
Слухай розповідки ті, що він їх не вигадав
Світ пройшовши від & до, з його таємницями
Морем був, і яривсь без меж
Був землею, віддавав усе
Певно, моря менш, аніж землі



Стели Рясноти

”Я не місцева“
Шепче Тесса стара
”Не хвилюйсь
дійдемо живі“

Дякуємо за дискаунт
у співпраці Тесс
Все самотньо в o’хелл-і
Ночі смертна тінь на склі


Англійські ребра з явичини зкидка до 47 пенсів за фунт
Пік Фрінз Фемлі асортимент від 17 1/2 пенсів до 12 пенсів
Рідина Фейрі Джайнт здешевшала з 20 пенсів до 17 1/2 пенсів
Галаретка до столу по 4 пенси шт.
Масло Анкор ціну з 11 пенсів збито навпіл
Кремові бісквіти Пташі Вічі – пропозиція тижня!


(Омлет з яєць)




 

Я ішов по воді по коліна в траві
По землі мов по п'яти в блакить
З голови все почалось і в тій голові
Сміх і дзенькіт сріблиться й бринить

Я ішов по землі по коліна в багні
І долонею зорі збирав
І нанизав на ріг одноокій весні
Наче сіно веселки із барв

Я ішов, я стогнав, я ступав знизу вверх
Я ставав до спочинку щомиті
І об свою Голготу я ноги обдер
Неба сіно в стоги щоб сповити

І Голгота уже не в камінні й дірках
Не жорстока й палюча від терну.
Я іду по голках по коліна в снопах
І з гріхів проростають зерна

І Голготу мою оминають ченці
Бо не знають чи можна іти тут
Там де неба снопи і де зерна оці
Із гріха проростали любити.

І Голгота моя наче ніжна земля
Де ідеш по коліна у крові
Де гріхи і снопи і зерно і дитя
Все пророста з любові

2018

а за вікном летять сніжинки
гарний весняний морозець
позамітало всі стежинки
ото для котиків капець

не нявкають і не горлають
хіба шо дома пару раз
за що їм отаке, не знають
знали б вони ціни на газ...

Шалений також офігєвший
весна упала на мороз
зимою сніга було менше
і це не жарти, все всерйоз

гормони в тілі задубіли
а їм би вирватись скоріш
циклони вперті знахабніли
такий от мій весняний вірш

На здощілому листі печалі лежать,
Незнайомка спинилась. Я чую удачу.
А довкола – якась зусібічна межа,
За якою – нікого, нічого не бачать.

Час такий, що далеко мені не зайти.
І не вихід – жаліти утомлене листя.
Не зважайте на мене, я до гіркоти
Додаю і колишні осонцені змісти.

Незнайомка іде – хилитається дзвін,
Що розносить мої падолистні тривоги.
Зусібіччя – собор… Бешкетує і він,
І думки мої інші, вселюбні, розлогі.

Життя що посіяло сенс десь
Жебрачило коло базару
З картонкою «Не проминайте
Подайте кому що не шкода»

І банкою з-під майонезу
Йому перехожі відчіпно
Шпурляли щось правда негусто
Здебільшого всякий непотріб

Ночами в обдертій хатині
Життя скарб той ревізувало
І лаялось тихо крізь зуби
А потім все в грубці палило

Палали у ній і чадили
Усякі кохання до гроба
Служіння і самопожертви
Бувало й ідеї високі

Горіло те все неохоче
А дещо ще й нагло тікало
Життя тільки вслід йому мовчки
Жбурляло що втрапить під руку

Отож і тепла було мало
І мерзло життя там щоночі
І дріб вибивало зубами
Й сукало вже подумки мотуз

А плюшеві іграшки з жаху
У запічок пхалися тісно
Ото домовик мав роботу
Викачувати переляк їм

Та якось напровесні ранком
Життя не пішло старцювати
А вигребло з хати весь мотлох
І жужелицю з піддувала

Спалило к *** ту картонку
Гарненько провітрило хату
На призьбі присіло й сказало
Та йдіть ви всі лісом з тим смислом

Ідеями й сумом вселенським
Обійдуся якось без нього
Весна он прийшла на городи
Пора бараболю садити ;))

Скільки променів від сонця -
Стільки ж правди на землі
Все залежить хто є спонсор
На палац, а чи на хлів…
22-03-2018

Я не видумую, пишу,
допоки є іще чорнило.
Не очорню, а залишу
своє – парафії Ярила.

Пишу собі і не грішу,
малюючи небесні сили.
У пам’яті моїй ношу –
ясне, прозоре, зрозуміле.

Пересихає каламар,
моє перо ще не орлине,
але надія не покине.

Не вичерпався Божий дар,
якщо літає поміж хмар
душі моєї половина.


03.2018

Падуть сніги, падуть сніги,
Мов неповернуті борги,
І землю грішну укривають
Без остороги і без краю.

Ховаються за видноколом
Міста і села, ліс і поле...

Чому падуть – ніхто не зна:
Які сніги, коли весна?

А дощ заграв на струнах сонцесяйних
Своєї скрипки, музика лилась,
Мов на цимбалах віртуозно краплі
Мелодію творили.Раз у раз

Вона бриніла, мов дзвіночки срібні
Та чарувала і тебе й мене,
Наче у казку кликав цей оркстр.
Чи чули й бачили іще ви щось подібне?

2018 р.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
В обійсті дружно порались батьки:
Уміло тато щось ладнав неспинно,
Плекала мама диво-квітники.

Здавалося усе незмінно-звичним:
В саду і на подвір’ї, в хаті – лад.
І буде, вірив, так тривати вічно.
Ніколи думки іскорка мала,

Що і батьків здолати може втома,
Не заяскріла у моїй душі.
Спішив охоче, з радістю додому –
В родинний спокій-затишок хутчій,

Де сиві батько з матір’ю у зладі
Леліяли разом сімейний рай –
І дітям, і усім онукам раді.
Незгоди не буяв чіпкий курай.

Та вагота років не спить. – Безжально
Притьма серця утомлені спиня…
І скапує гірка сльоза прощальна,
Осиротіло щулиться рідня.

Покликав спершу Бог журавку-маму
О пізньо-листопадовій порі –
І вічними небесними дарами
Її смиренну душу обігрів.

Але вона у небі… сумувала,
А батькова – тужила на землі…
Хоч полину в житті було чимало,
Любов єднала – їй за це уклін.

Вітри розлук минали спільну долю,
Удвох – не підкорялися рокам.
Самотина – із присмаком юдолі
Була для них нестерпна і терпка.

І тато журавлем услід полинув
Своїй журавці – у захмарний світ
Тієї ж саме днини і години
Що й мама, тільки… через дев’ять літ…

Подружні миті щастя – швидкоплинні,
Хіба що вічність зупиняє час…
Вже шостий рік у парі – на спочині
Мої батьки. І моляться за нас.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
Тепер (як прикро!) сином не зовусь…
Радію – діти, внуки на гостині.
І я щасливий – батько і дідусь…

22.03.2018

Я вдячний долі. Є у мене друзі.
Вони мене не кинуть у нарузі.
Не продадуть за тридцять срібляків.
Так повелось із сивини віків-

Друг пізнається у біді. Хоч кожен
Своїм життям живе. І ніби може,
Мов- "хата з краю", як у темну днину
"Зливали" слабкодухі Україну,

Не бачить одинокий мій загин...
...прискорює прадавня річка плин,
Мов ті вірші... Розкуто і невпинно...
І гріхопадно... Водночас- невинно...

І селевим потоком до ноги
Зобриє гостролезо ворогів...
Та ви потрібні, друзі, любі, рідні,
Аби не заглушили сурми мідні,

В долонях дружніх стишувати їх...
Хай добротою уквітчає сміх
Прихильність вашу. Ви- мій вищий Суд.
Я серце у долонях вам несу.

А вороги... Поділись ви кудись це?)))
Ви зайняли своє достойне місце!)))
Я чару підійму за вас окремо!...
За ворогів!.. Це трохи інша тема...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032201185

Я прошу , я молю , я благаю
Зупиніться жадоби орли...
Не пророк , але попереджаю
Ви на прірві вершини - ганьби...

Ваш цинізм на межі самогубства
Ваші дії - ричання пиха
Із екранів одне потурання
То біда , то дурна , то війна...

Від народу чекаєте дива
Підібрали кнути - пояси
Все мудруєте з самого рання
За що здерти , ковтнуть копійки...

Все Європою марите - чесні
Під ногами не бачите кров
Комом тисне в терплячому горлі
Від плетінь заофшорених змов...

Кара Божа дістане , зустріне
І мандат - не зупинить меча
Навіть пекло вандала не прийме
Бо він гірший - вселенського зла...

Приємна , сонячна нуга
У всій красі весна співає
Прокинься стомлена душа
Тобі - яскравий промінь грає

Відкиньте негаразди всі
Покірного - чекання днини
Обіймами зігрійтесь ті
Хто розуміє - силу віри...

Один для одного в мотив
Цвітіть - взаємним розумінням
Де люблячи сльозу зронив
Повернеться - палким коханням

До щастя - щастя пригорни
До вірного - світи зорею
Для осуду - плетіть вінки
То добриво - для урожаю...

***
Надія не витискує сльози.
У ролі недобитої кози
вона уже нікого не хвилює.
У кого епідемія шізи,
якої медицина не лікує?

***
Асоціацію з ЄеС
вирішує країна,
якій до нас, як до небес.
Але кому уютно без
нової України?

***
Уже дали імперії і маху,
і дулю показали на війні…
А лицарі без докору і страху
купаються… Мальдіви – у лайні…

***
Добре мати у руці педалі,
наближатися до ідеалів,
і себе кохаючи одного,
засувати іншого подалі.

***
Ну як же їх не полюбити?
Он парубійко-дальнобій,
а ось із яніної свити,
неначе вирвався у бій…
і майорить черво-блакитний
на білій рампі лобовій.

***
Усе наочно і научно.
І є один орієнтир:
гальюн, параша і сортир,
Рошен і Раша – однозвучно,
як іноді війна і мир.

***
Є у історії віхи руїни,
є і пора золота.
Поки намуляні п'яти й коліна,
сльози і попіл моєї країни –
хижа сусіда – орда.

2018

Ти чекаєш весни.
А на дворі хурделиться сніг.
Мало часу на сміх
І на сльози, що схожі на кригу.
Всі прогнози давно
Обіцяють примарну відлигу.
Кволо квітень іде
На барвистий розлогий поріг.

Ти чекаєш тепла.
А на шибках танцюють вітри.
Забуваючи біль, не зітри
Сподівання прозорі.
Бо принишкла весна
У наповненій сонцем коморі –
Треба тільки ввійти…
21.03.2018

Два лисих дурні в кімоно
На лавці грать доміно
І п'ють вино.

Вони вже вижили давно
Із розуму. Їм все одно
Іти на дно.

Сумотно глипає вікно,
Воно із ними заодно –
Таке кіно.

Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли нашіптували цареві:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман
І справді був із ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.

44

МУЗА у пошуках все мандрувала.
Сталося так, що вона заблукала.
Може з небес простелилась дорога?!
Певно, то була вказівка від БОГА!

Ніжно, грайливо торкнулась до мене!
Подих відчула її незбагненний!
Так несподівано, я не чекала!
Навіть і гадки про неї не мала!

…Згодом, пізніше, змирилась наразі.
Стали цікаві з’являтися фрази.
Вірші зростають у праці й натхненні.
Музою послане Благословення!

29.01.2018

картинна галерея… картонна… галера у морі міста
на якій ніхто не пливе і тільки щурі звісно…
бо вона ще не тоне… і повзе самотньо в натузі…
і несе щось таке неcтравне в роздутому пузі…
тексти тихо старіють і помирають і треба їх відпускати
не лізти у їхню душу і не сотати їх на цитати
треба читати майбутнє вціліле у звуках мови
і намагатись не вимовляти ім’я таємне Єгови
життя стирає у порох кожен людський порух
засипаний піском сенсу Бог через тіло говорить
і недоречний супроти тіла жоден-жоден протест…
не плач… не вбивайся за мною – я всього лише текст…

1

Штучне у йогурті, винах, натурі...
Дружба - загусник, єхидство і кпини.
Хто увійшов - не суди по статурі,
вже в "чоловічому" лоні - дитина...

Травесті-діви у пір'ї, блискучі.
Душі в оману повірили вкотре.
Ной пріснопам'ятний сниться - ведучий.
Мляво скиртується віршонепотріб...

2

Рву та зав'язую ниті сріблясті.
Парка сміється: "Утішся, наївна.
Ось тобі, Майє, оздоблений хлястик,
сяй - і розступляться вої... князівни...".

Вир катавасій, жердини-флагштоки...
Пнеться цибулька - блідаві росточки.
Піють півні, пастораль... караоке...
Епіку ще б дов'язати - і точка.

.......
2018

Ой, весна! В тумані голова!
Липнуть вустя до рожевих щічок.
І фонтан любові ожива
В ліжках, у копицях, поміж гичок.

Півень курку хтиво осідлав,
Баранці вовтузяться в кошарні.
Ну, а я - похмурий сивоглав -
На кохання сподіваюсь марно.

У душі троянда одцвіла,
На медок немає сил летіти.
Тільки ложку стискує кулак:
- Боже! Дай краплиночку амріти!

Хай на день пощезне сивина,
Силою впотужняться рамена.
Без любові дідові хана,
Я ж, неначе ковбаса варена.

Навесні щебечуть солов'ї,
Світ пурнає у солодкі муки.
Жив колись пророк Мафусаїл -
Тищу літ коханок м'яли руки.

А мені хоча би літ до ста...
Бабцю мацнув ззаду за охвістя.
А вона мені: - Чого пристав?
Йди в сарай! Кабанчик просить їсти.

20.03.2018р.

У весни, як і в жінки характер мінливий:
То привітно і сонячно, то задощить,
Та не буде ніхто без обох них щасливим,
Бо коли вони поруч, то пісня бринить.

Солов"ями витьохкує серденько кожне
Та всміхаються очі, в них радість сія.
Без весни та без жінки сумне все й порожнє,
Всім відомо - вони ж бо окраса життя.

2018 р.

 
Іржавих місяців ланці
Розчепить сонця зблиск
Дорога мінить обрії
Турніри почались
Флейтист пурпурний награє
Співає хор із ним
Три колискові з древніх мов
При Дворі Кармазиновім

Зачинить ставні бургомістр
На вікнах мрій і снив
І жде задвірний пілігрим
Без жодних перспектив
Скрик дами пік
Жалобний марш
Розтрісканий б’є дзвін
Огневу відьму зве прийти
При Дворі Кармазиновім

Барвінки гледить садівник
Витоптуючи флокси
Вітрила пне прямокутний бриз
Букет квасний-солодкий
Жонглер пістрявий знаки дасть
Оркестри грають гімн
І жорна сповільняють хід
При Дворі Кармазиновім

У ранок сірий плач вдовиць
І жарти мудреців
Чи доженеш божисту мить
При фарсові оцім
Та блазень жовтий лиш торкне
Безжалля струн своїх
Всміхнувшись на ляльковий вальс
При Дворі Кармазиновім




 

Сон поета

Світанку зірниця повзе по стіні,
І я загубивсь у тривожному сні....
Порізом спроквола, мов гострий багнет,
Мій внутрішній голос питає мене-

Втікаєш із ночі, поете? Чому?
Хто світла не хоче- той любить пітьму...
Жевріє світання ранкового сюр...
Вперед без вагання! Вже свиснув Овлур...

Хай тіні забутих Богів в боротьбі
Ще раз наостан допоможуть тобі!..
Над степом сивіє ранковий туман...
Поете! Сідай! Розкладем дастархан.

Ось груші солодкі. Горілка. Чекай.
Зіграй на бандурі, козаче Мамай,
І ми заспіваєм прадавні пісні,
І сном а чи яв"ю насниться мені

Шевченкова постать, незламна, мов сталь,
З душею, крихкою, мов гірний кришталь,
І Леся... І Стус... На священних кістках
Так любить "піари" розводити кат,

Що теми поезії звів нанівець
В країні, якій не настане кінець,
Допоки бандура Мамая дзвенить...
Рука- на чоло... Я ж просив- не будить!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090700306

Порозплющуйте очі, весна!!!
Ген розквітли проліски. Навзаєм
Защебечуть хором він, вона…
Кізочка… Принцеса… і Бабай... І,
Затикайте вуха і роти
Мухи ж... плюс комарики у чатах…
Щоб не взяв із рук весняних ти -
З понеділка буде все спочатку…
Кізочку на прив’яз, і до трав…
Бабая з Принцесою - в комору…
А якщо ти пролісок зірвав -
Значить пофіґ, по коліна море…
20-03-2018

Цей сніг буде йти сорок років
Він буде іти по пустелі
Де страх твій бархани насипав
І ти вже давно спиш під ними

І сняться тобі дивовижі
А ти ж їх боїшся насправді
Хоча – що страшного в галузках
Що тануть неквапно на стінці

Коли ти розплющуєш очі
Бо більше несила терпіти
Тягучі страху харамани
Котрі передушують горло

А гілля придуриться шлангом
Що буцім воно й ні при чому
І вже домальовує пташку
Мовляв он яке я добреньке

Пташина звиває гніздечко
А правду узнає запізно
Коли хитрі змії-гілляки
Ковтнуть всіх її пташеняток

Ніхто їй нічим не поможе
Бо ти провалилась давно вже
З того переляку – та в інший
З глибокого сну - у ще глибший

І спати тобі сорок років
А потім сніг втомиться й скаже
Вставай, тепер я тут приляжу
Он бач – перетер всі кошмари
На білі сипкі кучугури
Давай-но берись за лопату…