Заповзали в усі ворота
Незахищеної землі,
Вищиряючись чорнорото,
Злі сусідики – москалі.

Наче дика орда поганська
Чорним шляхом пройшла лихим...
Від Донецька і до Луганська
Засвітився криваво дим.

Мов злодюги чужу комору
Облаштовують крадькома,
Доки сила не переборе
Зайд, що нібито їх нема.

Пожовклий сад увесь – в журбі,
Тремтять на вітрі змерзлі віти…
А в небі - хмари голубі
Закрили полами півсвіту.

Лиш смуги білої краса –
Довгаста, наче ніс «Конкорда».
В ній забіліли небеса
Так незалежно, ніжно, гордо.

На мить все стало навпаки,
Всі помінялися ролями.
Танцюють хмари-малюки
Між неба сивими полями.

А у стемнілому саду
Холодний розгулявся вітер –
Примусив хмару молоду
Він од кохання – посивіти!

27.08.7526 р. (Від Трипілля) (27.10.2018)

За ніч спивали море таїни...
І келих наш із неповторності
Ми у любові геть одчаяні
Незламні ми і не поборені
Квітчастим словом перев’язані
Та Боже збав вас, є подряпани...
І хай на вигляд наче в’язні ми
Ми знаєм як і чим прокапати…
27-10-2018

Позолотило яблук круглі боки
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.

Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі білі й сині ягідки,
Плодів під абрикосом також повно,
Ваги їх не витримують гілки.

Це літо осінь зустрічає радо
І стелить вишивані рушники,
Та натюрморт воно подарувало
Своїй сестрі-красуні отакий.

2018 р.

Ось одягну хутенько плавки
Й відкрию, друзі, вам секрет:
Чим більше сліз - тим більше "лайків",
Ходім ридати в інтернет!

У мене музонька толкова -
СкімлИти день і ніч навчив.
Подушка сліз уже готова,
Зову чутливих читачів.

Закисла в горщику сметана!
Нема синиці у руці!
Покинула мене кохана -
Застала з любкою в сінці.

Жую позеленілий шніцель,
Потроху в кендюху бурчить.
Тепер порюмсати годиться -
Поспівчувайте, читачі!

Сльоза упала на сторінку,
В росі гіркавій олівець.
Потрібно повернути жінку,
Інакше бахуру кінець!

Митець не може без овацій,
Кортить медяника й мені:
Ну, як вам віршика забацав?
Ридати будете чи ні?

27.10.2018р.

Моя береза опустила віти.
І силует оголений зів'яв,
і наче знову маю сиротіти...
Весною соку захотіли діти,
а я їй рани не залікував.

Її напій – цілющі вітаміни
і вуйку, і тій самій дітворі...
Кому цікаво, що іще й донині
це кучері моєї чураївни
у юності моєї на зорі?

Зів'яле листя, ой, не опадає
і це мені нагадує весну,
а не її осінню сивину...
Яка не є, але її чекаю,
коли в раю березового гаю
дописую історію сумну.

10/18

То все мені – гроза за небокраєм
І буревій, і сонця досхочу, –
Я на землі радію і страждаю,
І задля вас роками не мовчу.
То не моє – засяяти над вами
Й згоріть дотла, як зірка чергова, –
Римую серцем, а пишу руками,
В душі життям народжені слова.
26.10.18

А хочеш, відкоркую таємницю,
Закуту ніби магма у вулкані,
Що зрадницьки невимушено сниться
Чуттями нерозбитими об камінь.

Єдиний нами вимріяний вимір –
Він потай розливається надвечір
І повниться сюжетами новими,
Малюючи безмежності для втечі.

Ми збудемося ніби, випадково,
Міжчасся безумовної любові
Полине з невимовності у слово,
Бажаннями поширюючи повінь.

Устави я писатиму волоссям.
Устави ці відверто не чернечі.
Волоссям, що безстидно розплелося,
Спадаючи дощем тобі на плечі.

Веселкою, казковою ясою,
Про те, що не збулось «во время оно»
І те, що так ніколи і не скою,
Писатиму за жанровим каноном.

Хвилину, зафіраню хмаровиння,
Щоб янголи не стежили за мною –
Оскільки ці сюжети не невинні
Хмільна і я…ти питимеш з хмільною?!

Вечером у камина,
Засоряя листы стихами,
Грезилась женщина в белом
Мне, больному не Вами.

Скрипок сухие спинки
Дышали теплом печали,
И говорили звуки
Всплеском туманной дали.

 
Печальна пенелопа миє стопи
із думкою про сон який нейде
богів котрі змовчали за дітей
та досвіту сріблистий попіл

& Се відповідальність відтепер
за все що досі звикло бути нею
настане мить вертання одіссея
старі казки & знову на етер

Відтак шукає забуття між ділом
& кожен хто милується чи зна
це в нім слабкіша є струна
аби зневірити класичних лір

(лібідо)




 

Маріє, де твоє дитинство, Маріє?
На знімках старих у альбомах тьмяніє?
Сміється до тих, кого вже й не пізнати,
чи кличе до тої батьківської хати,
яку в сорокових відправив у небо
фашистський снаряд? Мовчиш...
Маріє, де твоя юність, Маріє?
В горнилі радянському юність твердіє,
бабуся ховає у погріб ікони,
ти пізно сьогодні вернешся додому,
народу і партії служать до скону,
відомо. Мовчиш...
Маріє, де твоє кохання, Маріє?
Сусідки, плітки, і душа ціпеніє,
"Що міг в ній знайти? Нерозумна селянка,
дрібна, тільки очі, мабуть, вже коханка?
А він же ставний, ще й художник від бога,
сам з міста, а взяв собі дівку убогу!"
Недовгим було твоє щастя жіноче,
покинута жінка... засмучені очі...
і "Муся" пече аж до кістки зап'ястя,
та стерти любов, мов наколку, не вдасться,
і Муся-Марія, і двійко дітей,
ховають обличчя від суду людей,
такий привілей... Мовчиш...
Маріє, де твоє життя, Маріє?
Під хусткою чорна коса вже сивіє,
в маленькій хатині розлите тепло,
та щастя у ній все ж замало було.

26.10.2018

Штовхали в плечі, хапали руки,
жбурляли в спину шматки багнюки,
і ґвалтували в порожній хаті,
бо забагато їй благодаті,
бо світ боїться того, що чисте,
і проводжає у спину свистом,
і роздирає до крові шкіру,
бо не буває такої віри,
бо не буває такого світла,
бо це не світ - це вона осліпла!
А їй не чути отого свисту,
вона - над світом, вона - пречиста,
вона каміння з доріг збирає,
бо кожен камінь чийсь гріх приймає,
вона ж гріхи ті по світу носить,
вона у бога прощення просить,
і відпускає людські провини -
а їй жбурляють каміння в спину,
а їй викручують ніжні руки,
кричать в обличчя: "Блаженна сука!
Цей світ ніколи не буде чистим,
ти психопатка, а не пречиста!"
Вона ж збирає дрібне каміння
і вкотре просить для душ спасіння,
стікає кров'ю в брудні калюжі,
а люди... краще були б байдужі...

26.10.2018

...А це вже справжня осінь! Блиск і шик.
То сонце, то дощить. Грибами пахне.
Я золота напхав, багрянцю хапнув…
Кишені (щоб не витягли) зашив.

З машин картопля на мікрорайон,
як кажуть закарпатці, позирає.
Купити! Щоб не жити поза раєм.
На тисячу? Одразу на мільйон:

най буде льох заповнений ущерть,
нехай тепер все буде бараболя.
…А далі – на Чортків і Теребовлю,
на Бучач і Заліщики, а ще…

Щемка і щедра, іноді сумна,
це – осінь. Насолоджуюсь. Сповна.

Де що є, відомо, але дещо
обирати маємо не ми,
ну а нам би інше, аби легше
і подалі бути од суми.

Що би не видумували, щоби
мати те, що маємо одні,
а очолять націю нероби
першої десятки кацапні.

Як же бути? Знаємо! Аякже!
Ми їм показали кулаки!
Не поїде, поки не помаже...

Все, таки буває, все-таки
оберемо, то воно покаже,
де зимують раки із ріки.

Усе буденно, просто, звично
І так, як вчора я хотів, –
Лиш день сьогоднішній у вічність
За днем вчорашнім полетів.
Я не наважився спиняти
Ані його, ані оті
Свої, мабуть, найбільші втрати
В скороминущому житті.
Вони буденно, просто, звично
У вічність плинуть без пуття,
І залишають на обличчі
Відбитки проявів життя.
26.10.18

1

Хтось музику для серця написав.
Мазюкав акварелями синочок...
Дзуміла за фіранкою оса.
Хиталась вежа між статичних точок...

2

Ява базарна, дика... До зими
устигнути б спалити жальне листя.
У всьому інші винні, та не ми.
...тунелі...
...переходики...
Імлисто.

3

Бери цукерку, музо... Я отут
визбирую між чипсів зерня маку.
Намарився (як смішно...) див батут -
над випарами пива... аміаку.

Дочавлюй помаранчі. Гасне чат.
Клади у скриньку барвні бранзолети.
Мчимо повз тьмущу здиблених санчат.
Везе церата в літерні замети.

2018

Вже у подобі триста літ
Затвірок той, притока, пристань…
І еротична сповідь Цвід -
Все перемножено на триста
До суми власних сподівань
Додав би солі, щіпку перцю
Гризи мій друже, не порань
Своє, від страху, юне серце…
25-10-2018

Ну що, юначе, знову-знову Осінь?
Між спокоєм і біготнею - борт…
На чай, із м’ятою, прийдуть не гості
А слово коротеньке, ємке - "чорт"
Тобі все рівно робиться від того
До чаю далеченько… краще брют
Єдиний, хто чіпляється за ноги
Й вирівнює любий життєвий кут…
20-10-2018

у новій редакції...
08.10.2020.
 І знову Осінь...
Негадано неждано знову Осінь…
Між спокоєм і біготнею - борт…
У виноград пірну охоче босим
І байдуже який у нього сорт…

Мені щось весело, повір, від того…
Майбутнє оприлюдниться як Брют
Єдиний, хто чіпляється за ноги
Й вирівнює любий життєвий кут…
20-10-2018

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)

Замайоріло рясно, урочисто
і, неймовірне барвами до сліз,
у сепїї осіннього намиста
виблискує оздобою пречисте
сусальне листя кленів і беріз.

Яріє падуб охрою і хною
у стилі ретро-модної краси.
У видиві надії чарівної
вчуваються далекою луною
навіяні вітрами голоси.

Сади покірно оголяють крони
і тільки вишні ще горять щодня
у маєві багряної корони.
Не вистачає білої ворони
у чорній хмарі ґав і вороння.

І як усе це кинути навіки
і не дійти до крайньої межі,
де і не «любо, братці», і не гірко,
але не жаль останньої копійки
за ці неоціненні вітражі.

А перелітне, юне і пернате
несе свої печалі і жалі
до ирію і до кінця землі
та іноді північні емігранти
вертають осінь до моєї хати
у первісному болями селі.

10.2018

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.

Парад сьогодні воїнів зі сходу,
що Неньку боронили і життя.
Себе що не жаліли за свободу
свого народу, світле майбуття.

Але ураз насупилась природа –
із ранку дощ періщить як з відра.
Чи заодно із ворогом погода
і безнадії вже прийшла пора?!

Та все ж наперекір цим катаклізмам
(не найскладніший у житті урок)
вони готові захистить Вітчизну
і Миколаєвом карбують шпарко крок.

Ще не умре знекровлена держава,
за ними підуть роти і полки.
Тож хай лунає – «Україні слава!»
Героям нашим слава на віки!

Бреде крізь ніч хитлива постать
(почастували кум й кума).
Нявчить котяра, їсти просить,
А в мене рибки ніц нема.

"Піддав" увечері добряче,
Цебро чи два "прийняв на грудь".
Мужі - вживають горіляччя,
Блохасті - миші хай гризуть.

Котку шкоринки носить тітка
Побачить - в пазуху їй "Плиг!".
А я із ним вправляюсь швидко -
За шкабарняк - і за поріг.

Чарчину пригубити - радість!
Кота чукикати - дурня!
Мені із ним не цілуватись,
Це дика твар, а не жона.

На закусь є жирнюча лапка,
А я люблю суху й пісну.
Чигає кіт на прикалабку
Як розкумарений засну.

24.10.2018р.

У Бога усі фаворити.
Але пам’ятаймо, панове, –
єдина у цілому світі –
людина – уміє творити,
...а не споживати готове.

Аматора ліри і музи
у сіті заманюють сайти.
А далі – учіться, читайте.
Яка очевидна спокуса –
...уміння своє показати!

І що пропонує богема?
У герці за місце, за славу
витрушує з пилу – ...поему
і не заяложена тему
...із вадами мови і правил,

і першою зіркою сяє,
і має «недремлюче» око
...оте, що себе вихваляє,
і поки лукавий куняє,
дає неофіту уроки.

А як на лелеку дивились!
Та як не любити синицю?
І, наче, не Богу молились,
і нібито яблука снились,
але ...уродили кислиці.

Немає нікому догани,
але виглядає забавно,
коли, від поезії п’яне,
тебе обіймало недавно
...і сіль не жаліє на рани.

І яблуко розбрату ...явно
на яблуні раю не в’яне.

10/18

думки росли серцем
як у дощі
калюжі
аби не їхала голова
і не виступала байдужість

аби зливалася мить
і творила море
на півслова глибокеє
на відкриту горлянку
просторе

щоб мостів не було
тільки хвилі тендітні
лоскотали би нерви
наче леза трави
небо у квітні

і кораблики душ
пропливали би клином
без гармат
і суцвіттям вітрил уквітчали
синь журавлину

хай пливуть
не спішать
аж почнуть мерехтіти
в повномісячній старці
крихти згублених мрій
з вогнища літа

молоді береги
хай виношує спокій
припорошують сни
в те
що ранки проникнуть
сонячним соком

27 Квітня, 2016

Т. І...
Мене дивує знову й знову
Тепер, коли бракує слів, –
Чому ці очі світанкові
Мій юний погляд не зустрів?
Чому тоді, коли згасає
Життя, котрого не було, –
Кохання, пізнє і безкрає,
В душі зненацька зацвіло?
Чому, забувши про утому
І передсмертний, певно, вік, –
Не поспішаю я додому
Так, як раніш робити звик?..
Щораз сумую проти ночі,
Мов сонне небо без зірок,
Бо розпрощатися ти хочеш
І йти не хочеш із думок...
25.10.18

 
ось так сидіти у дворі
із цигарками & при спрайті
дивитися падуть в журбі
листки тополі кимсь прокляті
крізь вітровий порив
 
печаль примножуючи лиш
сьогодні ліпше не читати ~
на сіді~ плейєрному старті
є джефесон еплейн це варте
& світ стає світліш
 
зі світлом цим немов прочани
чиїсь панянки та дівчатка
чаклують драмер & гітари
 
у затінкові їх
 
 
 
 
 
 
 
 

Самотній парус даленіє
В тумані моря голубім.
Які загублені надії
Шукає він в краю чужім?

Шаліє вітер, хвилі грають
І щогла гнеться і скрипить...
О ні, він щастя не шукає,
І не від щастя він біжить.

Над ним небесна чиста просинь
І промінь сонця золотий...
А він, бентежний, бурі просить,
Неначе в бурях супокій!

Назбиралося спогадів… Ще би
Упіймати й затримати мить.
Знає Бог, що молюся на тебе –
Не пригадує скільки століть.

Сенс вихоплюю з чаду інверсій.
Уникаю трамплінів, тривог…
Мов іконка на цвяшкові – в серці –
Словом виплекане божество.

Шлях до капища, жертви безкраї…
Поклоніння у всіх на виду.
…А Творець розуміє й прощає,
І відводить усоте біду.

24.10.2018

У часоплину вища зваба є,
І знову вічна крутиться спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо радує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

Притоки літ… Бринить моя ріка.
Мені б повік не знати мілини.

Неси мене, о течіє́ стрімка,
Де між вітрил мій кращий вірш блука,
Найкращий вірш намаривсь зда́лека,

Як марять небом восени.

І, може, в тому вища зваба є,
Що все життя людське, немов спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо згадує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

Позолоту, позолоту
Осінь розкидає скрізь
Та бере високу ноту
На тонесенькій струні

Срібній бабиного літа,
Чуєш дивний її звук?
Пролітає він над світом
Так, неначе серця стук.

І багрянцем знову й знову
Посипати все спішить.
Ця мелодія чудова
У душі моїй бринить.

2018 р.

В любові не існує заборон,
Коханому належить все прощати.
Бо чоловік - моторний Купідон,
Сусідки не виводяться із хати.

Добрезна в чоловіченьки душа,
Не відмовля - кладе одразу в скирту.
Гірчила ревність, начебто євшан,
Тепер нема ні люті, ні обиди.

Є попідтинню спориші м'які,
Сінце - для вертихвосток шалапутних.
А у жадюг, куди не глянь - замки,
Чоловіки валяються як трутні.

Ні сам не гам, ані тобі не дам -
Це не добро! Не заповіді Божі!
А в мене дім - жаркий любові храм!
Рипить щодня старе квітуче ложе.

Раніше на зарплату лиш жили,
Тепер добро саме пливе у хату:
На блюдах поросята між олив,
Трусів нових купила мужу лантух.

І день, і ніч працює чоловік
Руками дів у ліжечку обвитий.
Знадвору чути "'Ко-ко-ко! Куві!" -
Прийшла пора любовію ділитись.

24.10.2018р.

Прозорінь

Не вірю, що в державі буде лад,
І ви дарма на чудо сподівались.
Ще трохи - і судьба поставить мат:
Фінал один - сумна беззуба старість.

На Сході діти-внуки у бою -
Засади, бійні, зради, крики "Hands up!"...
А тут ліси рубають у раю,
Везуть в Європу на столи й сідельця.

Володарі панують від душі,
Грабують - і вагонами в офшори.
А ти працюй і тиш не воруши,
Бо в Київ точно прийдуть триколори.

Не багатію думкою давно,
Шальгою дме юга в душевний вилом .
Ховаю ребра й ноги під рядно.
А час іде. Потроху точить сили.

23.10.2018р.
'

Т. І...
Невже ця осінь назавжди
Заполонила місто?..
Десь поховалися сліди
Попід опалим листям.
Я не зберіг твоє тепло,
В долонях захололих, –
Неначе завжди в них було
Пожовкле листя й холод.
Шепоче тужно листопад
Повсюди цілоденно:
– Вертай назад… Вертай назад…
Вертай назад до мене!..
24.10.18

 
в останній оселі моїх батьків
де часом заводять іще кота
панує спокій осінньо так
& я би навіть із ними жив
 
в меду квітковім або в пилку
навпроти ~ фронт дощових хмар
я знов не тут ось мене й нема
& смутно мені крізь терпку югу
 
можливо цей смуток не має причин
інакші дороги уводять у гріх
 
крізь прочинені двері
ступлю за поріг
 
& розповідь замовчить
 
 
 
 
 
 
 
 

Біленька хустка – акуратні кінчики.
В тісний автобус жіночка зайшла.
Не зморщечки довкруж очей – промінчики
Від осені до літнього тепла.

Звичайна, тиха, втомлена, спрацьована…
Я ж погляду ніяк не відірву:
І від чола, що злістю не тавроване,
Й від усмішки, що не спадає з вуст.

Вибоїни… Життя штовхає, гицає.
«Сідайте, прошу…» - парубок встає.
Як добре, що такі погідні лиця є…
Милуюсь – розпогоджую своє.

22.10.2018

Сірі, раптові двері
В нікуди.
В які не ввійти.
Чи забуті всіма
Чи то не знані ніким.
Тижні-секунди.
Тисячоліття-роки.
Двері кривди. Ніщоти. Болю.
Вий. Молися.
Мовчи.
Оце.
Ти.

У озері місяць купався,
тихцем з-за кущів виглядав,
під берегом потайки крався –
кохану у лозах шукав.

Зоря ж молода заблукала
в холодній осінній імлі,
а потім у трави упала
й розтала на лугу чолі.

Сумуючи тихо зітхати,
Чумацький торуючи шлях,
не стало їй сил споглядати,
як з іншими легінь кружляв.

Коханих любіть і шануйте,
всміхатися зайве другим,
стосунків крихких не руйнуйте,
бо щастя розтане як дим…

У озері місяць купався,
тихцем в очерет зазирав,
у розпачі берегом крався,
та пізно – себе обікрав!.

Горять калини кетяги червоні
на жовтім тлі осінніх килимів
і сонце виграє у кожнім гроні,
і всюди чутно молитовний спів.
Покрова землю вкрила падолистом,
а в душу лине світла благодать.
Сьогодні в ці хвилини урочисті
усіх загиблих хочу пригадать.

Хто беззавітно так любив країну,
і вірив щиро в Неньки майбуття,
життя хто положив за Україну,
кому уже немає вороття.

Давайте пригадаєм поіменно
усіх героїв підлої війни!
Приспустимо обвітрені знамена
ми, доньки України і сини.
Герої завжди будуть в нашім серці,
а імена їх житимуть в віках:
в тилу, на фронті, повсякденнім герці –
не тільки в День святий захисника!

Я кохаю тебе як кохав
і любити довіку вже буду.
Ні на йоту тобі не брехав,
хай там що говоритимуть люди…

Не тримаю у серці я зла
і прощати не бачу за віщо.
Жаль – не маю я стільки тепла,
щоб змінити планиду цим віршем!

Бо у тебе суддя – лише Бог!
Найсвітліші із ним твої миті.
Не судилося бути удвох
у цім грішному білому світі…

Але що б не надумала ти –
я прийму твоє рішення, люба.
За любов мене, мила, прости!
Ти для мене і радість, і згуба…

Любов підносить, бадьорить,
від неї виростають крила!
Та інколи буває мить,
що опадуть тугі вітрила
і парус на щоглі висить…

Судно́ захватить мертвий штиль
в полон поміж морської гладі
і до появи свіжих хвиль
лиш білим чайкам буде в радість
той несподіваний сюрприз.

Але ж не вічно кораблю
так дрейфувати серед моря
і парусам своє „люблю“
промовить вітер. На просторі
він скине якірну петлю.

Настане ще жадана мить –
наповнить подих враз вітрила…
Любов хвилює, бадьорить,
від неї виростають крила…
Вона підносить у блакить!

Ломая от страха пальцы,
В тоске словно в волчьем логове,
Под гнетом Российских санкций,
" КРОВАВАЯ ХУНТА " вздрогнула....
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂
И выйдя толпой обиженной,
На шлях похоронной тризною.
Прощалась навеки с жизнями...
Под свист снегирей, что выжили...
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂
Бродила с сумой ,да по миру ,
С краюхою хлеба в складчину ,
И каялась словно вспомнила ,
О душах " распятых мальчиков "...
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂
А жители Украины,
от горького горя плакали,
Не пустят теперь на льдину...
Пингвины из моря Лаптевых...
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂
Разлука по сердцу плетью ,
Страдания и тревоги,
Их завтра в тайге медведи,
Не приютят в берлоге,
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂
Не светит им отдых в отпуске...
На лучших курортах Сызрани,
С боярышником да водкою,
На богом забытых пристанях...
😁😁😁😁😁😁😁😂😁😁😁😁
Не будет возврата в прошлое,
Затянет Рассея гайки,
Повысит на сало пошлины,
И цены на балалайки...
😁😁😁😁😁😁😁😁😁😂😂😂
Ломая от страха пальцы,
В преддверьи голодных бунтов,
Под гнетом Рассейских санкций,
Молилась кровавая ХУНТА....
😂😂😂😂😂😂😂😂😂😂🤣

Олександр Квітень
м. Мукачево...

Зітхаю… Із сумом зітхаю,
та серцем до сонця горнусь.
Чекаю… Любові чекаю
і знов помилитись боюсь.

Літаю… У думах літаю
один у далекі світи.
Тікаю… Від себе тікаю,
але не вдається втекти…

Малює… Уява малює
і очі твої, і вуста.
Хвилює… Як душу хвилює
чарівно та пісня проста!

Шукаю… Кохання шукаю,
та в кожного доля своя.
Гукаю! Тебе я гукаю,
а ти у далеких краях…

Ховаю… Від себе ховаю
й від інших свої почуття.
Не знаю… Що буде не знаю,
як далі складеться життя…

Плекаю… Надію плекаю
на зустріч у райських гаях.
Кохаю… Безмежно кохаю,
голубонько сиза моя!

Дружина - це трояндовий бутон,
Цей світ на ружі пишні пребагатий.
А жінка без любові - моветон,
На манівці заводить долю фатум.

Не любиш милу? Отже - ти осліп,
Діра у серці з каменем холодним.
А на моїй красуні світить німб,
Митці таких малюють на полотнах.

Хай голосок коханої луна,
Мене цей щебіт ніжний не розгніва.
Це ж - лада! Не докучлива жона!
Для мене - щастя! Бджілка дзумінлива!

Ти ж ангелиці поламав крило,
А на додачу хлебчеш оковиту.
А жінка - це безсмертя джерело!
Пощо на пійло проміняв амріту?

Твій шлюб - Голгота. В тріщинах судьба,
Шепочуть губи жінки: " Боже, де я?"
Вчорнила лик зачаєна журба
І від безсилля плаче Гіменея.

У висях сполох - блискавки, громи,
Йде благовірний, у руках ковінька.
Скотилась по щоці сльоза-кармін -
Під ноги людям впала бита жінка.

23.10.2018р.

Осінь

Старий уже. Рокам утратив лік
І видно води Лети у тумані.
Прозрів! Не дівка осінь, а мужик -
Байдужий до поетів, графоманів.

Іду в ранкові сутінки й туман,
З берізок вітер шати рве а клапті.
Хіба так чинить жінка? Ні! Мужлан!
Манери в грубіяна дикуваті.

Удень ще тепло, сонце гріє торс,
На мох під буком кличе жвава мавка.
Геть розімлів. А вранці "бах!" - мороз!
Тремтить як лист скоцюрблена кабака.

Крупою з неба підло сипоне,
Сніжком притрусить лисину немиту.
Хіба це молодиця добра? Нє!
Мужик! Принюхайсь, чуєш - пахне спиртом?

Хай пейзажисти хрипнуть від рулад,
А з метеопоетів ллється "мило".
Регоче їм у спини листопад -
Вдягнуся, щоб не бачив грішне тіло.

23.10.2018 р.

цвяхом вбився нині рай
болю свято
вибирай не вибирай
що приспати

світе видуманий нам
для покути
ти не бачив де вона
радість "бути"

там сказали відійти
тут лежати
страх подумати що ти
вже без тата

страх подумати нема
слів знайомих
на устах його зима
хто з нас вдома

світлий пам'яті прибій
ніби з храму
ви вже разом тату мій
ти і мама

13 Травня, 2016

Т. І...
Ловлю безсонними очима
Світіння зоряних суцвіть,
А за бідацькими плечима
Моя жура, як тінь, стоїть.
І помокрілим оксамитом,
Украй розхристаних садів, –
Її, напевно, не зцілити
Якби того я не хотів.
Чомусь, укупі із брехнею,
Вона народжує плачі, –
Коли, між мною і між нею,
Нема нікого більш вночі.
Ніде не видно і не чути
Весілля там, де я ступав, -
Нема до кого пригорнутись,
Крім захололого стовпа...
20.10.18

Дзвеніла пташка в гаї калиновім...
І купували в бутіках обнови...
І форвард сотий м"ячик забивав...
І літератор пташкою співав
Надвечір на гламурному бенкеті...
І вояки вдягли бронежилети
І на "нульовку" вийшли... У столиці
Злодюги вщент "обчистили" крамницю...
І хтось, на олігархів дуже лютий,
Робить, мов Че Гевара, revolution
На шлях слизький ставав... На ковзанах...
А хтось запив, усе пославши нах...
...життя "дуалістичилось" незмінно...
...В ЦЕЙ ДЕНЬ НА ФРОНТІ ЛИШ ОДИН ЗАГИНУВ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118102209381

***
Сидить… Висиджує тепло
На помежів’ї сну і грудня,
А діти не приходять, блудні.
Вірніш, заходять й знов ідуть.

Тепло не муляє. Терпець,
Немов клубок міцної нитки.
З такої час дороги виткав,
Що безталанні ними йдуть.

Тепло продзьобає колись
Чекання вічну шкаралупу,
Зберуться блудні всі до купи,
Обіймуть пустку і… підуть…

22.10.18 © Василь Кузан
 

 
хай промайнуть ~
немов умисно
але мене тим не бентеж
осінні настрої без меж
святковості твої о місто

реінкарнації ~ світлини
іржавіють мов на очах
& дежавю спіткає жах
знавця
полотен
старовинних

за листям золотом черленим
залляє сяйво метушню
ховають чи ідуть на шлюб
легкі кримплени ~ лубутени

п’яничка либиться на дійство
хильнувши зовсім трохи чар
якби вогню
прихильний жанр
жовтнева хроматична
дійсність

& той хто був поет ліричний
відставивши роботи вжеж
обходить вірно рештки веж
а там
щось ше
його закличе

ось гастролюючі вірмени
скрипками крають серця трут
подоли вулиці метуть
притерті до такої сцени

а ми чиїсь всечасні діти
& несмак певний
має смак
à la recherche в сімох томах
чи знову шанс
тебе
відкрити




 

Хто вище, моторніше, вдатніше –
Пружинить митецький батут.
Вертких викрутаси… Не впав іще?
Оступишся – вмить затовчуть.

Довкола – умільців із ряднами! –
Чигають на жертву, авжеж.
Шліфую стрибки між огрядними:
Ось так! І ось так! Як належ…

22.10.2018

1

Офіційні версії, віяла чуток...
Крокодили - ридма... і фламінго змок.
Обсадили соняхом гуси автобан.
Шарпанина зайва. Ліпиться бовван...

В шелесті осінньому - втіхоньки мотив.
Обживають людоньки площі та кути...

2

Перемінно...
мінно...
летаргійний сон...
Руно щирозлоте звоював Ясон...

Хрусь... - кодоли рвуться...
Хвилі смоляні...
Хтось війну роздмухав... Дзоти в бур'яні...

Жалості не стачить на дрібних овець.
Нагострила свашка чорний гребінець.

Бракне оптимізму, контурів яси...
Крихіток полегші у Творця проси.


2018