Колише нині вітер трави,
Колише теплі спогади,
Колише наші світлі мрії.
В країні нашій ясній,
В Україні милій
Навідь зірки небесні –
Все світле зоряне небо
Шепоче, молить, просить!
Щоб мирним було сьогодення,
Щоб сонце було,
Щоб воно світило
Щасливим жовто-блакитним сяйвом!
Щоб єднало нас братерство,

Діди та прадіди славетні
Єднали миротворством!

Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Поодинці ви – мука,
розгублені образ і суть,
та, обох обійнявши,
тримаю Усесвіт, мабуть!

І в триєдності дива
горять білотілі сніги,
і погода мінлива
не має вже тої ваги,

три дороги самотні
зібрали в обійми одне
тонкосрібне здіймання -
зникоме
        земне
                неземне.

Невинні, як діти – нечувані жертви,
Бо мирний майдан тільки прагнув протесту!
Хотілось кайданів позбутись нарешті,
У гідності жити – за це вони мертві!

Роками цю гідність топтали, вбивали –
Терпіти ненависну мусили владу!
Приходила інша в обіцянках зрада!
Ошукані, вкотре, ось так виживали.

Невже їм не страшно, тиранам заклятим,
Звернулись до зброї, людей розстріляли,
А руки,замочені в крові, сховали.
Тому, не повинні тепер ми мовчати!

Скорботою, відчаєм сповнені, горем,
Батьки і сини, всі хто є небайдужі,
Боротися треба, бо духом ми дужі!
Хоча і пекельним пронизані болем...

19.02.2018
Свидетельство о публикации №118022000326

Куди покладеш моє серце?
У серце своє звісно.
У серці твоєму так тепло.
А може у ньому тісно?
Хоч зовні здається маленьке,
Насправді велике – велике.
І серце – то зовсім не скринька,
Хоч стежка до нього вузенька …
У ньому степи й океани,
У ньому глибокі тумани,
У ньому яскраве сонце
Світить в маленьке віконце …
А може візьмеш у долоню?
Хіба тобі я бороню.
А може підкинеш у небо,
Але упіймати теж треба …
А може повісиш на груди
І я не піду вже нікуди?
Буду любуватись сонцем,
Що грітиме через віконце …
І навіть коли я далеко,
Не маю з собою серця.
Лише невеличку частинку
Позичив собі на хвилинку …

Не перейди ту межу
Честі – від знади до зради.
Втрапиш у сутність чужу,
І не одержиш розради.

Не заблукай у гріху,
Не оступись, бо ніколи
Більше не буде шляху
Вийти з порочного кола.

Я легко – жайвором літаю,
Проміння сонця – струни – рву.
І кличу пісню, кличу Таю,
Плекаю пам’ять зорову.

З горіха зерня люба-мила,
Іти до інших не дає.
Вона, як мама, раму мила,
Тому-то серденько моє

Із нею разом на обійсті
Пливе, наповнене життям.
І я не раз,не два, а двісті
Разів почув серцебиття

Своє, її, а значить – наше.
Слова крихкі – якась мана.
І вже ніхто нам не підкаже:
Це щастя чи нещастя в нас?..

Зимі не завше притаманні
Ці відчуття: як дощ-мусон,
Весь день – немовби у тумані,
Весь день – неначе сивий сон.

І часу невагомі хвилі
Навіюють сонливий стан.
І дрімота до ліжка хилить,
Повіки склеплює й вуста.

Ще у саду так біло-біло,
Пускає позіхи зима.
Природа – мов осоловіла,
Дрімає стоячи, сама.

У флегматичнім часоплині
Сонливе бачу диво он –
Немов жаринами в каміні,
Вогнями закуняв неон…

18.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Ромчику… Гурику… Очі твої тернові…
Поле Життя несходжене… тихо на Полі Крові…
Лихо на Полі… Холодом віє лихо…
Чом же завжди перед боєм – так божевільно тихо…

Ніч яка – Боже! – тривожна... підступна… свавільна…
Зараз або ніколи!.. Буде Вкраїна вільна!
Вільна… велична… розкута – як в піднебессі птаха…
Мовлено тричі: «БУТИ»!.. Неба простерта плаха -
«Смерть ворогам»!..

…Конає
Лжі безпросвітня темінь...
Що то готує день нам? - вигострить з серця кремінь?..
Виносить в серці щемінь… пізні слова любові…
Що то готує день нам! – Стежку на Полі Крові…

…А що росте без коріння? -
тіл крижана безодня…
…А що зійде без насіння? –
з сонцем… Небесна Сотня…
А що по ній заграє? -
скрипка… між хмари сині…
серце без сліз заволає:
«пливе кача́ по тисині»…

Серце без сліз заплаче – і стрепенеться птаха…
В крівці терпкій гарячій Неба роздерта плаха…

«Ка́ча пливе»… Одначе
людно на Полі Крові –
Тиха молитва, наче
пізні слова Любові…

…Серце стерня поколе… Сповниться болем ущерть:
«Зараз або ніколи!
Всі на Майдан!..
На смерть!»*


*Останній запис Романа Гурика перед смертю.



18 лютого 2018р

Перевелися зими кволі,
Злі перевіяли вітри.
І тільки зорі, тільки зорі
Не всі попадали згори.

Далеко сонце не в зеніті,
Сусідські докучають пси,
А так хотілося трембіти,
Небесні чути голоси.

Колишнє – постать величава,
Забуте – слава і стежки.
Не вимальовує уява
Дитинства милі береги.

Усе минається на світі.
Здобути- втратити-піти…
Сьогодні надто є не світлі
Примхливо плетені рядки.

 
місто вистелює відстані
понад & понад
тихо сковзнувши від стіни
блискає вогник

дегенеруючи пристрасно
вдома & втома
сяйні бажання вистигнуть
як до вподоб їм

вíват о зоряний рицарю
довга ~ не довга
путь через присмерки

та й перемога




 

Тихо з тобою...

Края неба, края хмаринки
Я торкнувся рукою.
Ніжні дотики шастя,
Тремтливі хвилинки.
Так сміливо літає
Моя вільная птаха.
Я за тобою, кохана,
та хоч би й на плаху.
Тихо літаю...
В озері краплі прозорі
Говорять з тобою.
З чистою росою,
З сонцем ранковим
Я шепотів про нашую долю:
Вони нас освятять,
Вони нас зігріють,
Люди не люблять,
Люди нас кривдять.
Батько та мати
Нас розлучають.
Сміємось ми птахами,
Сміємось зорею,
Літаємо високо,
Коханням літаєм.
Тихо з тобою...
Світлими крилами,
Світлими маревами,
Ангелами ясними
Ми красиві з тобою.

Я готую смачно-смачно
Так, що дух захопить враз.
Кухня в мене – місце злачне,
Нагодую без образ.

І, повірте, всім згодиться,
Особливо мужичкам.
Встигну я причепуриться
І з вечерею подам:

Бутильок крутої бражки,
Пиво, водочку, абсент,
Коньячок, кому не тяжко.
І до спальні, - на десерт!

Глава 1.

Я музою твоєю не була,
(а втім, як знати потайні бажання?).
Жагучі ноти, ніби друзки скла,
Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,
Що аж з душі сочиться кров і крик,
До забуття цнотливу тишу поїть.
Чи ТИ героєм був моєї гри,
Чи лиш фантом, навіяний тобою?
Не знаю, що робитиму я з ним –
На біс покличу чи пошлю до біса.
Втомилась я. В красиву клітку рим
Не ловиться твоя душа-гульвіса.
Тим часом інша (добра і земна)
Наллє тобі трояндового чаю.
Про мене ж, мій нескорений, не знай.
Мовчатиму. А люди хай гадають.

Глава 2.

Я створена була з твого ребра,
Та віддалася змію на поруки.
І вирвалось прозріння із пера:
У тебе – муза, а у мене – мука.
Давав талант, але не відав Бог,
Що вірші стануть одкровенням змія.
Та яблуко було одне на двох.
Не поділили. Попіл рай завіяв.
І не дано знайти святий Грааль
Тому, хто осягнув гріховність раю.
Нам соромно зірвати одяг-фальш,
Лиш у рядках нага любов гуляє.
А ти хоч небо розпиши жалем,
Хоч всоте відречися від натхнення.
Не виросте з гріха новий едем.
Для Єви ти не вимолиш прощення.

Глава 3.

Напнув лукавий Ерос тятиву.
Спокуси на землі снують юрбою.
Я іншого кохаю наяву,
Та зраджую в поезії з тобою.
А ти люби лиш музу і не смій
Живих вінчати лаврами богині.
Нас пов’язав навіки хитрий змій,
Спаливши наші крила янголині.
І знову випадає чорна масть,
Жага у жилах закипить сильніше.
Хай муза мій цілунок передасть,
Взамін не жду нічого я, крім віршів.
В них істина й омана обнялись,
У них розмай замерзлі душі будить.
Пишу без адресата вкотре лист.
А що між нами – хай гадають люди.

Потріскують дрова в печі
У полум"ї бажання,
Сердитий вітер за вікном
Вимолює зітхання...

Душа зігріється у снах
Теплом твоїх долоней
І не котитиметься дощ
З очей слідом солоним...

Потріскують дрова в печі
І зігрівають небо
Тепло душі в полоні рук -
Блаженніше й не треба.

Забувай про свої тривоги і слухай дощ.
Пароплави твої повертаються в тиху гавань.
Утомилась земля одягати холодний саван.
Зачекався весни посивілий від смутку гравій.
Віє білим теплом від самотніх цукрових площ.

Зачиняй мої двері і грій у долонях сни.
Виривай сторінки, на котрих причаїлась зрада.
Не вагомі тепер помилки і колишні вади.
Доведеться тобі ще чимало сказати правди.
Бо розтануть сніги.
Бо світанки зійдуть ясні.
19.02.2018

Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.
У буднях особистих марафонів
між турнікетів правил і умов,
умовностей надуманих паролів –
дистанція засніжених верстов
в туманності гіпотетичних ролей…

Душа здригнулася – завмерла:
Крижини дотик, спалах – струм
Пробіг по тілу, наче жерлом
Дістав глибин сердечних струн.
Майдан січневий - ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ
Число трагічне - ВІН упав!
Смертельний постріл перший, другий…
Не випадкові – кожен знав.
Сім’я його із Карабаху
До України прибула.
Шукаючи притулку, даху,
Війною скривджена була.
Березноватівки оселя,
Що недалеко від Дніпра,
Село квітуче і веселе –
Там підростає дітвора.
На землях щедрих України,
Що стала рідною йому,
Він народився – став їй сином,
Сергієм названий тому.
Вірменська й українська мови –
(Шевченка з пристрастю читав)
Обидві рідні , безумовно,
Та й вірші залюбки писав.
Гвардійцем звали, бо сміливий,
Дорослий, мудрий чоловік.
Та погляд добрий,світлий, щирий.
Все сам вирішувати звик.
Як проповідник, до молитви
Звертався часто і читав.
Обрав безкровний шлях у битві,
До миру словом закликав!
Та не судилося – жорстоко
Життя цей постріл обірвав.
У снайпера холодне око –
І справно, влучно він стріляв.
Потвора хижа і кривава
Продовжує ганебний шлях.
У двадцять років обірвала
Життя – у вирій злинув птах,
В останній! Порожнеча, туга
Та відчай в батьківських серцях!
Невичерпного болю смуга
Безжалісно забила цвях.
Війна не має виправдання!
Страшна дорога – в нікуди…
А Батьківщина – у стражданнях.
Народе, розум свій буди!
Юнак мав мрію й віру чисту,
Щоб врятувати рідний край.
Це Нігоян Сергій! Всевишній
Покликав душу світлу в рай!

01.01.2018
Свидетельство о публикации №118021900083

я їм твій хліб, о доле моя дивна…
плачу́ піснями… пла́чу у ночах
у кляшторі зачинений монах…
сміюсь у небо – сонячна дитина…
Еллада… доля… далина ельфійська…
розчинена у морі кров дорійська…
із темного колодязного дна
мені небесна сяє глибина…
веде мене прозорими віками
античний усміх молодої мами…
у хвиль не затихаючий потік
я словом задихаючись – утік…
утік не я… втекла земля з-під мене…
я арфою Орфея… з ойкумени
до Таврії лечу-лечу здаля…
колись мене обні́ме ця земля…

Одчепися, моя печале –
Що ж ти назирці йдеш за мною,
З ринви скапуєш снігом талим,
Повниш хату порожню луною?

Глянь: синіють сніги під вечір,
Шерхне крига в слідах слюдою…
Забуваю невдалі втечі
І від тебе, й від себе самої.

А вона чимчикує – й годі,
Щось на вухо мені бурмоче
Про відлигу і зимні води,
І позиркує жалісно в очі,

І воркоче котом приблудним…
Їй би, як і тому котові,
Щоб не в свято лиш, а й у будні –
Кусень хліба і дрібку любові.

Вибирати для нього квіти. Неодмінно троянди чорні, бо
він глибокий і темний - не випливеш, не зурочиш.
Зі стрічками атласних пальців заплітати троянди в бороду,
загортати у білість розірваної сорочки.

А у серці мілкому, наче у посудині позолоченій,
принести йому лезо чи згіркле вино торішнє.
Цілувати живіт і руки ( порубцьовані руки - зодчого!),
на південній засмазі устами псалми вторивши.

Аж над ранок здригнутись: сойки у косі моїй гнізда витимуть.
Помиратимуть весен леткі та прозорі сонми.
І болітиме кожен крок мій, як ітиму до нього з квітами.
По струні металевій. По тихій струні - босоніж.

…Не гасне, не вмира – витає Дух Свободи,
На Світло наверта, де ве́рші голубі…
Вкраїнці – не раби!.. Ми – правнуки народу,
що волю здобував в кривавій молотьбі.

Ярій, душе моя – бо буде бій кривавий,
Утишся, не щеми, вселенськая журо!
Підуть з життя Сини… Умруть не ради слави,
А за Любов святу, що серце вберегло.

…Почезне тіло враз, спаде з очей омана,
Окропить весь Майдан кривавая яса –
Сто змовлених «прощай», та Смертю Смерть попрана,
Сто криків, сто зітхань розірвуть Небеса.

Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова.


28 лютого 2014

Терпке вино!
Заходьте, почастую!
Ні, це не жарт.
Все чесно, без підстав.
Вино – відмінне.
Якість – гарантую.
Усе добірне,
сам виготовляв.
Вино прадавнє.
Витримка – роками.
І як годиться:
Креатив, нектар…
Все безкоштовно.
На правах реклами.
Лікує «ямб-хорей» ,
всіляку «ляр» .
І від сатири,
заклинань, обмови.
І від всезнайства,
суперечок, чвар.
«Дари століть» !
Чаркуємо, панове !
Це особливе,
із добірних трав.
На мить одну
(вона не порятує).
Та відірвіться ви
від орних справ.
Хто завітає,
той не пожалкує.
Заходьмо!
Хата «Гонорових страв».


18.02.18

Який ненадійний кохання політ!
Літають – жаринки і попіл.
Нам інше казали. Що горе – це СНІД,
Щоб ми записали на лобі…

Кохання – як рана, це – не дивина,
А серце пробите стрілою.
А любка віддалена. Що там вона!
Що хоче, те вдіє зі мною.

Ревнує дочасно, кармінно цвіте,
За спиною сонце тримає.
І я – вже не я, а лише силует,
Луною гуляю за гаєм.

Загаюсь надовго; немов захворів.
Нехай традиційно заплаче.
Якісь неприємні, сумні кольори
Між нами лягли на невдачу.

Крутнувся, як чортик, віщун-дідуган:
« Розлуку вам довго ковтати!»
І щастя підкову підняв, як дугу,
І панночку випріг коcмату.

Оживлена кров запекла у мені,
По-іншому глянули очі:
Не панна, а відьма на мертвім коні
В огні істерично регоче.

Це - люте безсилля. Добряче горить.
Тулюся до любки остудно:
- Ти чуєш піднесення? Ми угорі!
Обсипало нас пелюстками зорі…
Приземлення, певно, не буде.

В цю країну більше не ходи -
Черваки в саду на кожній гілці.
У криниці пусто, ніц води -
Випили неситі українці.

Роботящі тільки на словах,
А насправді - жебраки-невдахи.
У сусідів пан - Христос, Аллах,
А у нас за Бога кухоль браги.

На кордоні журавлиний клин -
Гої рвуться в Тель-Авів, до Відня.
Надрозумні вчора утекли,
Хто не зміг - конатиме у злиднях.

Геть охляв, для бою застарий,
Сил немає різати отару.
Майбуття всмоктало в чорторий,
Помудрішав - уподобав Сару.

А на Сході віє буревій,
Виростає вшир пекельна прірва.
Залишуся - стоплять з мене лій.
Прощавайте, ненько! Мойшо, мир вам!

18.02.2018р.

Пече повіддя мерзлу п’ясть.
Коневі ні у чім пенять.
А перший лід калюж тріщить,
як язики багать.

Не чує кінь тривог моїх.
Ба, чоботиною у бік
йому, чи якось инше їх
навряд я передати міг.

Знайомий ліс, стежа в яру.
І так обом відома путь,
що сам скеровувати рух
я можу будь-що-будь.

Додаймо кроку кільки слід,
як сóсна щоглова – у ріст.
Як дула, цілять нас у млі
стволини з кілець літ.

Стежі дедалі вужчий біг.
Кущам дрижати, далебіг.
А нам триматися доріг
своїх, триматися доріг.

У нас в очах доби трагічні очі -
одвічний страх... пустелі... потолочі...
і слабість тіла... трем... глуха бентежність...
і до землі зболіла приналежність.

Якщо її побачив ти здалеку,
Біжи. Це спалах. Це тобі дарунок.
Це наче в небесах побачити лелеку.
Це наче в губи раптом поцілунок.
Якщо ідеш і чуєш: повернися,
Хоч начебто немає тут нікого,
Люби її. І ні на що не злися.
Що зробиш, коли доля судить строго …
Якщо з – під клавіш музика потоком ллється,
Якщо вона в тобі і плаче, і сміється. Нічого і ні в кого не проси.
Нехай вона хоч вітром пронесеться. По твоїй долі.
Все-одно люби.
Її таку як ця ранкова сповідь,
З дерев, з дощу, з проміння, що іскриться,
Тобі уже зовсім не спиться.
Шукаєш в пам’яті її сліди.
Люби.
Очей її чарівності малюнок,
І посмішку ціною в поцілунок.
Дотик руки неначе тепло сонця,
Відкрило серце всі свої віконця …
Ти відкриваєш рвучко наші двері,
Вірші мої перевернулись на папері,
Я перепишу зараз все спочатку.
Як любиш, розгадай її загадку …
Очей, руки,
Чарівності і вроди,
Перечитай про неї майже все, що написали за віки.
Від першої і другої особи.
І зрозумієш головне: люби!

Буває, що потрібно чоловіку
Води пустити цівку в неба синь.
Ридається ізмалку аж до гику -
Душа моя чутлива до сльози.

Од захвату, розчулення чи ляку
Бубнявіють несамохіть в очу.
Всьому виною - бісова собака,
Як пригадаю - хлипаю, кричу.

У юності дражнив бродягу-шавку,
Ломакою помацав горбака.
Вона розлютувалась - "цап" кабаку,
Лишилося півкінчика в руках.

Вимучує одтоді ностальгія,
Печальні снива, сірі півтони.
Пишу про це щоденно, як умію,-
Поплач зі мною, друже, не жени.

Шукаю, хто б завив щемке дуетом
У верховіття, чисті небеса.
Та є і позитив: пишу сонети.
Сльозаві, як годиться. Знаєш сам.

18.02.2018р.

Розквітла рясно вишня у дворі,
немов дівчина вкрилася фатою.
Приємно заблукати в тій порі,
де мама буде завжди молодою.

Вишня-черешня моя,
батьківська світла родина,
щебет дзвінкий солов’я,
серця мого половина!

Спадає долу ще духмяний цвіт,
і вітерець його кружля у танці.
Через десятки не забуду літ,
як до ріки купатись біг уранці.

Вишня-черешня моя,
довго і рясно родила.
Нині у мене своя
вже немаленька родина!

Улітку знову вишні забринять,
немов гірлянди у зеленім листі.
Як ті жарини, що усім горять,
хто на гостину завітає з міста.

В кожного доля своя,
пісня дзвінка, лебедина.
Завжди ж чекає моя,
вишня й батьківська родина!

О де ви, дні весни мої, о де ви?
Вже лютий он із ярмарку погнав.
Літа в повітрі подих березневий,
І первозданна свіжість весняна.

І в проясніло-ніжній саду пущі
Збирається, овіює тебе
Овеснена, п`янка снага цілюща…
І менше сиве, більше голубе

Вже небо провіщає ласку Божу,
Коли зійдуть на доли чарівні
Чудові дні замріяні, погожі,
І усміхнеться березень мені.

І знову рік почнеться з немовляти*,
І щастям переповнена в очу,
Не зна земля: чи плакать чи сміятись,
Лише струмки розчулені течуть.

*В дохристиянські часи наші пращури святкували Новий рік
у березні.

17.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянущий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, как тень вездесущий,
Застыл в удивленьи, улыбку тая, –

Кто скажет, что он и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл
Кинджал із серця вийняти безсилий.

Не допоміг матусин оберіг,
Скотилась крапля світла крутояром.
Від смерті не очікується пільг,
Гребе її долоня душі тралом.

А я живий. І тема ця сумна.
Учора снився молодий небіжчик.
Дивлюся як майструється труна:
Моя вже є. Дрімає на горищі.

17.02.2018р.

***
Танцюють зорі місячну сонату.
Кружляє сніг і сипле звідусіль.
П'янію від твого я аромату,
На цьому маскараді від усіх –

Ти краща, королева і богиня,
Навіяних вітрів солодкий бриз,
Твоя краса – божественне творіння –
Врізається у серце, ніби спис.

Віддайся ти мені у цьому танці!
В мелодії звучать серцебиття.
О хто ти – незнайомко, що у масці?
Зачарувала вальсом почуття.

Останні ноти, опадають маски.
Вона зникає в мерехтінні свіч.
Це сон? Чи це історія із казки?
Я завжди пам'ятатиму цю ніч...


***
Тремтить душа у вирі маскараду,
Болюче-вільна, дика і палка.
Що віднайде – чи жертву чи розраду
У вимірі фантазій і блукань?

Тебе зустріла в образі жагучім,
Глибоку ніч осяяв ти вогнем,
Та ніжний смуток виказали очі.
Під маскою душа ховала щем.

У вальсі захопила нас безодня
Бажань і мрій, помножених на ніч.
Хай будемо разом ми лиш сьогодні,
Закохані, не бачивши облич.

Хвилини танцю пролетіли миттю,
Та раптом маски скинули усі.
Розтала я в пітьмі та оксамиті.
Прощай! Я – муза. Повернусь у сні…

Друга частина:
http://maysterni.com/publication.php?id=134812

Переболить.
Перегорить.
Мине…
А може й ні.
Не впевнений.
Не знаю.
Коли тим болем випалене все,
Що залишилось ?
Крихти існуванню ?

17.02.18

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

 
що полягли
не вперше
не востаннє
в неоголошеній
невизнаній
війні

надалі там
у тьмі
з вогнями
крізь хмари
чи дими

мовчання слів
& недолугість
мов провина
& хлам чуттів
на злому тлі
а ви ―

не вірте
що сховають
смерть в могилах

правдиво
смерть живе

з живих




 

У пошуку тебе я сто доріг
Пройшов, але мене знайшла сама ти.
Я спершу слова мовити не міг...
У тім бажанні обіймати, мати,

Захоплення у горлі схлип застиг,
І тіло у руках твоє тримати
По праву зміг, неначе оберіг...
Як волі до кохання не зламати!..

Утілена закохана душа
Рвалась у небо, до Богів поближче...
...тепер усе не варте і гроша.
Як над полями лютий вітер свище!

Тебе в руках тримати не мені,
Увірувану у відсутність віри.
Розплатою поріз на полотні-
Кохання, відлітаюче у вирій.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011901279

З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:
У тебе - чоловік, у мене - жінка.

Долину світла зайнято не тим,
З чужинцем рідним розділила ложе.
Я кликав: "Вже пора, з сім'ї іди!",
А ти сказала: "Милий, ще не можу!

Дитина любить батька як мене.
Тебе ж - навряд. У цім не буде чуда.
А муж терплячий. І не прожене.
О, як же важко розірвати пута."

16.02.2018р.

Народ у нас увірує в усе:
Добрезну тещу чи чортячі роги.
А нас учили в бурсах й медресе
Із пастви кревні зціджувать потрохи.

У мене апетити о-го-го!
Й товар продати нині вельми трудно.
Брешу з амвона звично аж бігом,
Виходить ловко, бо у лавці людно.

Йде "на ура" відпущення гріхів,
Цього добра у грішників чимало.
Несуть у вуха сповіді лихі,
А разом з ними гроші, яйця, сало.

Є для татьби надійний інструмент -
Святе письмо. І довга язицюра.
О, як же гарно пахне свіжий мед!
Пора іти: у церкві клієнтура.

17.02.2018р.

Чарувала колись мене веснонька,
Солодила медункою губи,
До любові ще кликало теж мене
Тепле літечко, наче до згуби.

Пані Осінь з"явилася в золоті,
Прохолодою вже освіжала
Та лелечим крилом замахала
Так, неначе літа мої прожиті.

Ой, життєва холодная зимонько
Із морозами, льодом, снігами,
Ти ще встигнеш до мене прилинути,
То ж прошу, щоби не поспішала.

2018 р.

І ночами не сплю, і світанки минаю.
Тінь за мною женеться, це значить – біжу.
Уцілів я у пеклі, натішився раєм,
Та ще треба здолати останню межу.

Ні найменшій комашці, ні брату ні свату
Не зізнаюся: суще на світі - моє.
Я кудись утікаю? Я хочу піймати?
Це у когось поразка, а хтось виграє.

І женуться, як вітер, оспівані коні,
Вилітають із епосу – прямо в шансон.
Будь зі мною, о Боже, в моїй обороні:
Бережи не мене, а звичайний мій сон.

Я із часу не вистрибну – боком чи ницьма.
Напрямки – залишається шлях до зірок.
Я до них не лечу, і мені не проститься,
І загуститься морок, де сорок морок.

Ех, за зоною епосу, нижча ідейність.
Упритул не помітно, не чути мене.
Я живу за межею – в розгубленні: «Де я?»
І усе це зі мною лише промине.

Вивільняюся із омани,
Забуваючи, хто ти є.
Бо у вигинах твого стану
Дотліва почуття моє.

Я пригадую й забуваю,
Утікаю й вертаю знов.
Умирає і воскресає
Ненаситна, як звір, любов.

Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...

... Молока вона немало пишним ружам
додавала...

Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!

Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...

... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...

Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!

... Золоті багаті жили волосинки обложили...

Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

За зимою настане весна.
За снігами – бурхливі потоки.
За дощами – небес глибина.
За плечима – лиш досвіду роки…

Змінить зиму весняна краса,
все укриє смарагдів парчею –
у ранковім промінні роса
надихатиме знову Орфея.

За зимою приходить весна
і кінець прохолодній погоді.
Все навколо оновить вона,
але магія та… лиш в природі.

Там, де галактика зникає,
на самому її краю,
я балансую й вигораю
до супокою. І свою
розтягую орбіту в нитку,
на пам’ять вузлики планет
на ній скрутивши, аби швидко
у спогади, як в інтернет,
пірнути і здолати простір
всією пам’яттю зірок.
От – перший вузлик… То є просто
десь на Землі Дніпра рядок
у думі міжпланетних мандрів…
А цей – на згадку про пейзаж,
де в аватари зі скафандрів
мій втілювався екіпаж,
ледь долетівши до Пандори.
А он – чудний Альдераан…
Принцеса Лея… Небо хворе…
Повстання вибух-ураган,
де марить волею вже вітер,
а воля вітром нас несе!..
Й новими вузликами світу
безмежжя пломеніє все.

2017

Любов – це гарно.
Це ніколи не відраза.
Не плутайте із іншими речами.
Любов – це не приватна справа.
Для двох сердець - сліпа забава.
Легко образити.
Ще легше зруйнувати.
Не скажеш їй: іди, шановна, спати.
Її не можна в місті вполювати.
Лиш можна їй від серця заспівати.
Ще можна в попіл цілий світ перетворити,
Коли вдавати, замість того, щоб любити ...
О як багато образів вона в собі таїть.
Коли мовчить. Тим більше, коли спить.
Коли весела і коли сумна,
Ніде, ніколи не буває, щоб одна.
Вся різна. Зовсім інша кожен день.
Нестримний буревій з мовчання і пісень …
Що є любов? Що є ця супер - сила?
Котра дає і відбирає крила.
Кошту́є все й нічого водночас.
У друзів все на ти. Якщо люблю, то вас.

Красива як сама любов,
У ніжності своїй слабка й вразлива.
Не скинути невидимих оков,
Ти не хотіла, але полонила ...
А може не в хотінні цьому річ,
По іншому ці ролі не зіграти,
Неначе зорі розкидала мрії ніч,
Щоб ти могла між ними політати ...

"Стоїть бабуся, дивиться на хату"

1

Пиши, красуне, вірші хтось оцінить.
І видасть книгу, понесе у млу.
Ти кинула в куток ганчірку й віник,
лишила нам арени, ковилу.

Ти покохала - і перелетіла.
О скільки вас таких - літак, цебро...
Намащене сандалом юне тіло.
Кальян, тафта. Щемливі тексти про

екзотику- любов. Це ж муза плаче..
Старі батути. Я на них - чужа.
Стрибає втіхи блідо-жовтий м'ячик...
Пегас окрилює неназване лоша.

2

Ізнову сніг. А в тебе - звична спека.
Стезя - ряденцем, галькою, піском.
Наснилась україночка - далека -
у тридев'ятім царстві башт і ком.

Лишаюся.
Не каюся. Далію...
Подякую читальникам, авжеж.
Пливе у синю безвість Гамалія.
А я - в холодній точці, між пожеж.

2018

Забіг закоханих по набережній... Гам...
На фініші - серця, порив на старті.
Медаль ховаю... щасливенну вдам.
Добігла в трійці перших. Тижні гарту.

Пахтіла кава... стигли кавуни...
Пливли сирени, ратуші, флюїди.
Роздрібнена мозаїка вини.
Водичку в бодню носять данаїди.

Підковані копита поні, кіз...
Медаль розтала. Сонечко нівроку.
На белебень - архар, напереріз.
Несе у тайстрі віршики, уроки...

Передчуття мандрівок, ще сумбур.
Дай, Златоусте, мудрощів, порядку.
...ля мур... ля мур... - наспівує лемур.
Ладнає над Русанівкою кладку.

Для смертників - листівки, провіант.
Десь там - війна. Любов нова - без віри.
Шукає дуелянтів секундант.
Оспівують офір - дзуміють - ліри...

Руйнується підґрунтя...
...та...ра...рам...
Стріла увись...
Дрижать кити і леви.
Закину довгий денник в інстаграм.
Низатиму цеглини кришталеві.


2018

Сніги на каменів гряді.
Біліють падоли, бліді,
як небо. І горожа лиш
чорніє в самоті.

Холоне ліс у білій млі.
Світліє мла на тому тлі.
Чорніють палі, у снігу
нагі, із-під з землі.

І їде верхівець один.
Сліди вовків буцає кінь.
Горожі палі у снігу
підков чатують дзвін.

У масть пальто, як перший грак.
Сліпа вона. Ба, не сліпак,
глухий, німий, гарячий, як
ті палі, неборак.