1

Материнська любов - пуповинна, пророча -
знайде місце безпечне, закріпить між точок.
І накриє лавина, і відсуне гіркаве.
Помаранчеві бризки. Марципанні обави.

І смаколики сохнуть, і обшмульгані весла.
У колисці-нетесі хилитається Тесла...
Остигає Премудре на камінному троні.
Рукавиці колючі. Дух трима оборону.

В бузині та какао гамівна сорочина.
Сім лозин у куточку... І на бунт є причина.

Неслухняників тягне міхоноша-гаргара.
Перемеле на пудру... депортує в Сахару...

2

В бік рафлезії товпи - а від неї прожогом.
Каже неня: "Покаюся лиш перед Богом...".

Між базік, сибаритів дов'язую сагу.
Компонуються нетлі у чорнильну ватагу.

Дуалізм непозбувний. Гладь єдвабна і спиці.
Засівала... труїла... а тепер - косовиця.

...........
2018

Згадалося, давно то все було.
Як зовсім юним мать хотів дружину:
Була щоб сама гарна на село,
Палка, струнка, пливла, а не ходила,

Товстіш руки заплетена коса
І голос солов’їний, серцю милий.
Із перцем дівка, зовсім не проста,
Кохали щоб і на руках носили.

Покрила сріблом осінь золота
І думи зморшками чоло укрили,
Немов вода біжать мої літа.

Та хоч змінився ззовні образ милий,
Говориш ти, що вже не молода, –
Носитиму до самої могили.

Над «Плачем Єремії»
Схиливсь Тарас і плаче:
«Отцы наши согрЂшиша, і нЂсть ихъ,
Мы же беззаконія ихъ подяхомъ.
Рабы обладаша нами, избавляющаго
НЂсть оть руку ихъ.
Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,
СтарЂишины не прославышася.
Избранніи плачь подяша, и юноши
В кладъ изнемогаша.
И старцы отъ вратъ оскудЂша, избранніи
оть пЂсней своихъ умолкоша» .
Страждали юдеї у Вавілоні, бо їх звоювали,
А ми з намови п’яного Богдана
Самі впряглися у ярмо московське:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
....................................................
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям, а їм і байдуже» .
Вельможі твої, Єреміє, повішені.
А мої –всілякі там кочубеї,носи, галагани...
Злигалися з москалями,
Деруть шкуру з брата.
Мови своєї одцурались.
Як і провіщав ти, мудрий Єреміє,
Господь вернув твоїх бранців.
А про нас,мабуть, і не віда,
Бо не з Його волі стали ми рабами...
За тобою, Єреміє, і я згадав матір:
«Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я –
Неначе лютая змія
Розтоптана в саду здихає,
Захода сонця дожидає» .
Ну, що ж, неприкаяний мій брате,
Витиму, як і ти, совою,
Щоб не заснув, бува, народ мій
В рабськім сні навіки.
Та нізащо, як ти радиш,
Щоку не підставлю
Хто поб’є мене,
Щоб наситивсь він удосталь
Моєю ганьбою .
Ні, як Самсон твій,
Напружимось
і на друзки рознесемо
Вертеп цей московський.
А поки що, Єреміє брате,
В степу цім триклятім потерпаю:
«Святої правди ні од кого
Не діждуся. Десяте літо вже минуло,
Як «Кобзаря» я людям дав,
А їм наче роти зашито.
Неначе й не було мене» ...
Та годі нарікать і плакать.
Тобі не легше було жити,
Все ж до кінця ти ніс, пророче,
Невірам слово Боже,
Бо край свій над усе любив.
Отак і я люблю без міри
Мою Вкраїну спроневірену.

Нарешті… нарешті своя борода
у торбі з десяток прозвиськ
міцнішає погляд твердіша хода
в полі поезії, прози…

Юрбою одною свої і чужі
тільки встигай, бородаче
тут все як в житті - їжаки і вужі
дзьобають буковки наче…

Справжнім боярам кілька пар колісниць…
спадок дістався по праву
тільки б не впасти в обочині ниць
на запасну чи ще якусь ла…
ву.
09-03-2018

1.
Як шлях подолано до певної мети,
Нову плекай, щоб знову далі йти.
Здобуте стане пусткою терпкою,
Якщо ідей нема для перспектив…

2.
Життя - то шлях, з якого не зійти…
Мета - рушій… Щоб жити – треба йти…
Не відступай, хоч стане світ пітьмою…
Імла не встоїть проти волі до мети…
© 06.03.2018

Йду назустріч тобі. Стережись
Чи сховайся, але ненадовго.
Принесуть вітрові куражі
Ще не бачене щастя від Бога.
Будь сильніша. Мене запитай,
Як лукавити легко, без болю,
Щоб за мною не йшла самота,
Не торкалася тінню тополі
Учорашнього передчуття:
Тимчасові з’являються злети.
Ти літаєш і досі. Затям:
Це надовго – пізнала поета.
Йду назустріч. Убік не піди,
Де немає роси і безхмар’я.
Ми не мали, як інші, біди,
Незворушні були, аватарні.
А сьогодні інакше. Чекай!
Ти іще запишаєшся мною.
І непевність оця давучка
Пропаде за вікном, за стіною,
Та не зовсім, живе хай іще
Неприкаяно, змієм і птахом.
Недосяжні для інших очей,
Непідвладними станемо страху.

Хоче навесні дівчина,
Щоби хлопець чорнобривий
Кликав у вишневий сад,
Бачити її він рад.

Колиха дитятко влітку
Молода вродлива жінка,
І тихесенько співає,
Так синочка забавляє.

Восени трима за руку
Літня жіночка онука,
Хоч у косах срібна нитка,
Та красива на обличчі.

Взимку прабабусю нашу
Тішать милі правнучата.
То ж у будь-якому віці
Не старіти серцю жінки.

2018 р.

Я не той, щоб на покуті жити.
Візерунки Його на вікні.
Усміхаються дереворити,
що Поет імпонує мені.

Що не легко усіх полюбити
і плекати надію на те,
що і я заробляю на мито
за сіяння його золоте.

Що до нього я прагну душею,
поки сонце не з’їли орли…
І радіють мої янголи,
що іду я босоніж стернею
і тією крутою стезею,
за яку і його розп’яли.

                                      08.03.2018

Які Тарасу сняться вівтарі
на тій горі, на тім стрімкім узвишші…
Об чім блаженне Слово думи пише
і молиться тихенько до зорі…
Хіба не все їдно! Не все їдно!
Бо ще брати таки не заодно,
бо каламутне ще в джерелах дно,
а в душах повно золотої скверни,
іще пан Біг з Украйни гріх не верне
на голови «воздамшеся за злая»,
і ще не раз Скорбота заволає
своє «кру-кру» у сиву далину
і зродить сніп зони́, чи полину,
на пагорбах і зрівняних могилах…
Але й на те і кров шумує в жилах,
аби вчитать молитви «Кобзаря»
не те щоб в лад… і рівно монотонно,
а гнівно так… огненно- співно-мовно,
кому на спалах, а кому на жах,
кому на хрест, зчорнілий в попелах,
аби збудить останнюю колоду,
аби нову поезію, як моду,
не бамкали в пустопорожній дзвін,
бо він як Бог… Все чує й бачить Він…

…І нам не все одно, бо ми ще в силі,
бо «Заповіт» співаєм на могилі,
бо материнський горнемо сувій
до душ обпалених… Народе страдний мій,
увий вінець… чоло вінцем увий…
Допоки зорі попід небесами
Тарасовими виснуть голосами,
а над колисками туркочуть ніжно мами
своїм жаданим чадам, Ти – живий!



Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001.

Ти знаєш, а завтра... вже завтра настане весна...
Заграє у серці і пуп'янки віри зав'яже.
Тендітна, тремтлива, несміла і неголосна,
озветься пташиним утішеним щемким адажіо.

Ти знаєш, я вірю у долю... У знаковість віх.
В любов, що весною у серці відталює кригу.
Дивися: з-за хмари, що трусить на голови сніг,
затеплився промінь і він обіцяє відлигу.

За нею на землю між зимна впаде первоцвіт
і буйно заквітне... Для тих, хто прийме її квіти,
весна засіває багато укоханих літ...
Ти тільки повір... і дозволь їй себе відігріти.

2018

Боже, який же Ти милосердний
журив, підштовхував, беріг…
а в слушний час стелив ще й тверді
щоб я перепочити зміг…
08-03-2018

А що довіра - це тягар. Відвертість, таємниці,
Переживання, нетактовність запитань.
Поховані зневага, осуд і нудьга в'язниці,
Тобі навіщо це оголення бажань ?

Раптовий дозвіл на все темне ззовні, всередині,
Активування розпачу, блукань архів.
У відчаї чекають допомогу на крижині,
У безнадії споглядають на птахів.

Давно все відбулося, зникли постаті, обличчя,
Нема імен, є сьогодення, часу плин.
Ось так, вразливість, мало знань і маєм протиріччя,
Чи ж залишилося ще місце для перлин ?

8.03.18
НЙ

Бодай би їм грець – усім святам, і будням, і веснам
З облудою їхньою (й чим там іще заодно)…
Моя самота березневою кригою скресла -
І вибила двері, і навстіж розкрила вікно.

Хотілось повітря – а маєш он повні кімнати
Ядучого диму з сусідських лихих димарів:
Сокири у ньому чіпляти чи долу пірнати -
За тими, хто вчадів і так до весни й не добрів.

Порожні роки проржавіли давно уже наскрізь -
Такі ще приймають задешево в металобрухт,
Та цур вам, не здам – бо ж а раптом самій ще придасться
Та купа, а ні – то вже разом до ями зіпхнуть.

Як муляє в скроню набита думками подушка…
Думки – мов горіхи, шкарлупа міцна і тверда.
Віщунські сновиддя мої хоч колись вас розлущать
Чи вже до нових берегів нас турлятиме тала вода?

В обіймах березень… я зголоднів
і до чола тулю мягкий
молочний сніг
якби ж мені повідати він міг
з яких висот, приборканий, у ніг
ще й до чола проник
без жодних слів?!..

Якби ж мені повідати він міг
з яких висот спустивсь
з якої далини
бува нема моєї вцім вини
посивів я а він від білизни…
чи просто мить оця -
приємний збіг?..

Бува живе безвинність без вини?!..
почути сніг все рівно
золоте руно
сягнути день-повернеться воно
майбутніх поколінь воно - вино
і ми є сніг обличчям
сивини
08-03-2018

Ох шалена, утишся, весна ще он-он на порозі,
Чом же так невгамовно у тиші снуються думки?
Чую голос трави на одвічнім землі перелозі,
Хай же буде цей ранок у березні знадно легкий…
Хай же буде вам, сестроньки, обрано світлою долею -
У розквітлому маєві цвіту простелений шлях…
Між брунькатих дерев хай витає луною прозорою
Гімн стогривого сонця на ніжних жіночих устах!
Клич стозвукого щастя,що ллється з джерел омолоджених,
Переливами втіхи, любовних таємних тривог…
Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені,
Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог…
Ми звабливі, ласкаві, а спробуй, торкнися цілунками –
Мов розбуджене птаство, душа навздогін продзвенить…
Веселковими барвами світу, п’янкими медунками,
Пролісковим серпанком займеться розчулена мить…
Мить овогнених слів, мить розкрилених снів на світанні –
Все, що спало взимі і весною збудилось з оков –
Я дарую своє найтепліше Любові вітання
Цій весняній землі, що вдягнула зелений покров.

Цій весняній землі… і жінкам, що весняно розквітли,
Бо в високому березні все неповторне… і світле…

8 березня 2018

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

За ті прийдешні світлі дні,
Які іще не зазоріли,
І за неспівані пісні,
Які іще не продзвеніли,

І за жінок, що гріють нас
Огнем великої любови,
Щоб той вогонь повік не згас –
Годиться випити, панове!

Що мені до справ отих буденних...
Що мені від тої суперечки!?
Ну, хіба запхаю у шоденник
Пів сьогодні і наступний вечір…

Що мені ті спомини зі школи...
Що мені від ваших застережень!?
Ну, хіба завжди укупі з болем
І в якому настрої залежно…

І не варто в поперек чи з краю
Оглядати чим я обзавівся
Так далеко ще до того раю
А тим паче що я із Полісся…
07-03-2018

Знову мадригали, і сонети,
і завуальовані пісні
у серцях виношують поети,
поки виростають у букети
рясти й медунки весняні.

Ще недовго маємо чекати
першої появи у саду
пряного щемкого аромату
лісового духу біля хати
на воді цілющій і меду.

І заради миті однієї
всі дари - і жінці у соку,
що коня спиняє на скоку,
і отій, що має привілеї
юної і зрілої лілеї
у її зеленому вінку.

08.03.2018.

До біса мертвому регалії
Вашмосць, не пахніть, вредна вонь
А вам ще перти генеталію
Крізь похвалу на Оболонь…
Сприймайте все це без іронії
Із мертвим краще без бровад
Спочатку ви йому полонію…
А нині слів - з квітучий сад
08-03-2018
Вашмосць — скорочено: ваша милість

Українське радіо, канал "Культура".
Прозвучала передача, запис доступний.

Не тішити дружину - моветон.
А тут весна! Чому б не привітати?
Уже купив трояндовий бутон,
Кагору пляшку, плитку шоколаду.

Лежить любов. А я варганю борщ,
І голубці готую паралельно.
Вродливице! Сяйнистий лик не морщ!
Поглянь, які биточки на пательні!

Ледь не забув про борщ, братва, пардон,
Товчу хутенько ще гарячу шкварку.
В котлетний фарш - підсушений батон,
Півжмені часничин і смальця чарку.

А потім - швабра, віник і совок,
Змітаю віхтем павуків зі стелі.
За спиною лунає хижий крок,
Пантера піднялася із постелі.

В загривок запустила пазурі,
В лопатки уштикнулись теплі циці.
-Мій любий! Кинь мітлу! Мене бери!
Сьогодні відмовляти не годиться...

08.03.2018р.

Магістрал («Віночок місяців»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Ізразу січень – в лідерський забіг.
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду,
Огуда засніжила, наче сніг.

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Оманою не ділиться пиріг.
Коби усе було між нас до ладу –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

І кожен пору року – чує серцем –
Собі пригляне мирно – не у герці,
Явивши толерантності зразок.

ЦвіллЯ образ приречене сконати.
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 1 («Всі місяці – друзі»)

Всі місяці гуртом зізвали раду,
Суспільна думка тут – понад усе,
І жоден з них не допускає зради –
Мовчазно друга поглядом пасе.

Ідея ж бо – зібралися заради
Спільноти. Звісно, ось у чому сенс.
Якщо удасться – кожному посаду! –
Це головне, що визріє в хосен.

Ідилія – той місяць, де шацунок*,
Довіку блискотливе злате руно,
Роками не роковане на сміх.

Устигли разом у тісному крузі
Знайти розумний вислід – по заслузі.
Ізразу січень – в лідерський забіг.

*шацунок - повага


Сонет 2 («І для січня – талан»)

Ізразу Січень – в лідерський забіг.
Друзяк доречні нехтує поради,
Лепече жадно: «Я б інак чи міг?!»,
Якісь іще виплескує рулади.

Силкується, що не ганяє бліх,
Іде на жертву товариства ради,
Чаїться, оминаючи утіх. –
Наочність показушної бравади.

– Якраз тепер настав жаданий час:
Талан оце привів мене до вас,
А разом – дарував таку принаду.

Ласкава доля стелиться мені:
Атож, сіктиму снігом день при дні!
– Невже? А ми? – загомоніли ззаду.


Сонет 3 («Нагорода лютого»)

– Невже? А ми? – загомоніли ззаду. –
Абихто міг би також так сікти.
Гаразд, у кожному пасуться вади,
Однак сніжили б ми не гірш, як ти.

Розсудить жереб диспутів торнадо,
Осмислимо, кому з нас пощастить:
Де місце «Лютий» в зимовій бригаді? –
Авжеж, до нього треба дорости.

Лютує той, у кого доста люті,
Югою може чи морозом скути
Так, що не скоро ступиш на поріг.

О, кожен прагне тої насолоди,
Гризуться, щоб здобути нагороду, –
Огуда засніжила, наче сніг.


Сонет 4 («Он - березню калач»)

Огуда засніжила, наче сніг..
Нервують невгамовні кандидати,
Бентежать суперечки навісні:
Еге ж, ніхто не хоче програвати.

Реальний жереб – ні, не уві сні.
Екстаз побіди штрикає завзято…
Зимі гаплик… І хто вже переміг –
Най березнéві одягає шати.

Юрба невдах занурилась у плач,
Комизиться: «Он – Березню калач!»
Але звитяжцю ті слова – розрада.

Лунає, не вщухаючи, кагал
(А на кону – квітневий п’єдестал):
– Чи ж, браття, місце лідера – не знада?




Сонет 5 («Чарує квітня тло»)

– Чи ж, браття, місце лідера – не знада? –
Азарту вистачає аж за край:
Рясніє злом словесна канонада
У перегонах за квітневий пай.

Єднає всіх непереборна вада –
Котись до перемоги, мов курай,
Вужем крутись, в’юнким звивайся гадом,
Ізгоєм стань, але – перемагай!

Та враз – о диво! – Квітня ніжне тло
Нагнало ворожду, як помело,
Явилося вуаллю на моріг.

Турніру чварам і крутійству – зась,
Лежи – у верші нібито карась,
Оманою не ділиться пиріг.



Сонет 6 («Он де травня знак»)

Оманою не ділиться пиріг..
Не раз, було, точили побрехеньки,
Дражнили словом, наче комарі.
Егей, чому теперечки тихенько? –

Травневий знак, можливо, на порі?
Роять хрущі, вишневий цвіт, – о ненько!
А там, дивись, ідуть плугатарі.
Вакантне місце Травня так близенько…

Нарешті жереб випав одному:
– Я цьому довіряюся керму,
Зостануся повік служити радо!

Ніхто кривого погляду не звів.
– Адіть! – лише лунало між братів. –
Коби усе було між нас до ладу!


Сонет 7 («Клопіт з червнем»)

«Коби усе було між нас до ладу!» –
Леліє душу заклик мировий.
Ось виринає з’ява зелен-саду,
П’янить шовковий дотик мурави.

І ніби нотоносців аколада**,
Твердий уявний образ булави
З’єднає конкурентів на посаду
Червневого (вже шостого) глави.

Енергії йому не позичати –
Розрадять літні медоносні шати,
Впиватиметься зорями вгорі.

Незгоди ж знову як ув’ють небавом,
Егоїстичні вибрики у справі, –
Миттєві свари виб’ємо з-під ніг.

**аколада - пряма або фігурна дужка, яка з'єднує два чи більше нотоносців у партитурах


Сонет 8 («Мелодія лѝпневі»)

Миттєві свари виб’ємо з-під ніг –
Естетика нехай витає в раді.
Лип аромати, ниви у зерні
Оспівують пташини на леваді.

До фінішу – півроку день при дні,
Ігрою добрій справі чи зарадиш?
Які труди в робочі й вихідні
Лишилося осилити громаді?

Ит! Місяцю, що жнивувати звик,
Потрібен хлібосійний керівник –
Не той, що заглядає до люстерця.

Ерозія душі – тебе нема,
Весна чи літо, осінь чи зима. –
І кожен пору року чує серцем.


Сонет 9 («Іще у серпні – Спас»)

І кожен пору року – чує серцем –
Щаблиною до щастя обере:
Едемський сад, у ньому – ще й озéрце
Упору захлюпоче без проблем.

Серпневе небо, як джерельне скельце –
Емоцій не опишеш малярéм.
Рої бджілок, колосся піль, усé це –
Перед небесним світлим вівтарем…

– Нехай же Серпнем буде кращий з нас,
Із ким святково-яблучно – у Спас…
Стікають соти медом до відерця.

Поволі лìта блякнуть образки,
А хтось між нами вересня мазки
Собі пригляне мирно – не у герці.


Сонет 10 («Сопілка вересня»)

Собі пригляне мирно – не у герці
Один серед четвірки нас – отут:
Пильнуймося і пошкодуймо перцю
Історії взаємин. – Без отрут.

– Либонь мені довіртесь. Візитерці,
Котра ув’є в осінні барви час,
Абѝ-де стріну – піднесу люстерце,
Вона й розм’якне. Скаже: «Ловелас!»

– Ех, панно! – Вереснем назвусь. – Ви – Осінь!
Радійте, вам дарую першу просинь…
Етюд на славу. Обійму разок.

Сопілкою заворожу, зворушу,
Напоєм трав гірських зігрію душу,
Явивши толерантності зразок.


Сонет 11 («Якраз жовтню – віц***»)

Явивши толерантності зразок,
Квартал останній розділити треба.
Розказувать негоже казочок,
А також натягати коц на себе.

Зосталось троє. Хто з них – ватажок?
Жовтневий жереб – визріла потреба.
Ось тут Покрови сяє образок,
Вшановані повстанці – поклик неба.

Таки обрали. Жовтнем нарекли.
Наразі обійшлося без хули.
Юга листви позолотила шати.

Вітають. Не повернеться навспак,
І віц у добру путь як гарний знак.
ЦвіллЯ образ приречене сконати.

*** віц - дотеп


Сонет 12 («Цур листопадові»)

ЦвіллЯ образ приречене сконати,
Уважити бажання – добрий тон,
Радіти від осінньої сонати,
Листка шуршання вчувши камертон.

Ич, як хоч раз приємно відчувати
Снагу життя уповні – без утом
Та жартома покепкувати з брата:
Ось – цур тобі: не твій останній трон!

Поволеньки танцює падолист,
А Листопадом бути – гожий хист
Дано таки не всякому спізнати.

О, невблаганно швидко тане час,
Вабливо фініш лащиться до нас –
«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?!


Сонет 13 («І грудня чуєм зов»)

«Ігристе» – в залу! То ж які дебати?..
Гряде з-за виднокола рік Новий,
Радіємо – не треба обирати:
Ух, місяць лиш один без голови!

Даремна метушня – гайда вітати
Найпершого із родичів зими!
Ялинки пишні запахущі шати
Чарівно упадуть на килими.

Успішний фініш! Більш нема призначень
Єдиність душ. Серця у грудях скачуть. –
Минулися години заморок.

Знайшлося місце кожному у році
О, як нуртують виплески емоцій,
Веселкою засяє наш вінок!


Сонет 14 («Відрада місяців»)

Веселкою засяє наш вінок! –
Історія не твориться одразу.
Для місяця у році власний строк,
Рідня – усі, коли зберуться разом.

Агов! Радій життю! – Твори добро.
Дивися в очі. Уникай маразму.
А ще – керуй без чвар і заморок.
Молись, щоб обминали віршомази.

Інак умить – в ганьбі твоє ім’я,
Страждатиме тоді уся сім’я.
Яви братам увагу і відраду.

Цінуй довіру, дружбу яко мур
І пам’ятай – для чого і чому
Всі місяці гуртом зізвали раду.

22-27.02.2018

 
оце на загадку хай зостається вам
мій співрозмовнику, моя байдужа мріє
лиш дзвонами із невідомих брам
з очей серпанки снів одвіє

підступний зблиск у холоді хмельнім
життя кімнат пітьмаво~ променистих
як забуття налляв, мовляв, хильни
як срібний сніг вбирав собою злото листя

чого би ні, ми вийшли геть кудись
декори марнослави та злослів’я
понад рікою зір безбожний чорний міст
а місяць святкував сяйливий біль, як

не стало нас, щоб він лишивсь




 

Моя весна уже не за горами.
На те вона й моя,
аби її чекав я вечорами
на схилі житія,
аби не забувалися таємні
надія і мета
і не було ілюзії у мене,
що ця весна не та,
якою й досі марю вечорами...
Не розуміли ми,
яка гаряча аура між нами
на заході зими,
з тієї миті, як у гущі безу
по талому горбі
я ніс із лісу ноти полонезу
Огінського, і кучері берези,
і проліски - тобі.

03.2018

В душі скорбота, біль і туга …
Ти був моїм найкращим другом.
Татусю, рідний, неможливе
Це усвідомлення жахливе,
Що не побачу твої очі
І усмішку, і погляд! Хочу,
Так хочу я в дитинство знову –
З тобою ведем`о розмову:
Про море, про Лобкову Балку,
Де народився на світанку,
А ще про твій підводний човен,
Що борознив моря. І повен
Цих спогадів – все знову й знову
Розповідаєш влучним словом.
Роки чудові в спілкуванні –
Тебе ми слухали в бажанні.

…Майнула враз, прон`еслась згадка:
В Хоролі пам’ятаю хатку.
І тіточка із татом разом –
Спілкуються на перелазі.
Шепочуть листя, вишні зріють,
Про щось вони, напевне, мріють…

23.02.2018

В куточках губ її травневий щем
В очах дівочих туга за любовю
Зачитую я їй одну із кращих тем
А потім ще одну і бачу- вмовлю…
Довірливо пірнув назустріч фейс:
- Лови мене! я згоджуюсь на страту
Ось тільки де й коли закінчиться наш рейс
Нікому не дозволимо дізнатись…
07-03-2018

Весна в душі, зима на дворі
І свято йде вже на поріг
Щоби і в щасті і у горі
Принести радість до твоїх ніг.

Хай свято буде винятковим,
Таким, щоб довго памятать.
І настрій хай буде казковим,
Надії й плани ще піднять.

Нехай не можу я зробити,
Те що завжди тобі робив.
Та почуття не зупинити
Їх же не втратив, не пропив.

Любов всередині і ззовні
Емоцій повінь, мрій політ.
Твою красу, думки духовні
Любити буду до пізніх літ.

Березень 2018

Заходить сонце понад гаєм
І небо ризи роздягає,
І тінь до обрію ступає,
А зорі, зорі вдалині
Уже запалюють вогні.

Листки над явором тріпочуть
Про щось тихесенько шепочуть,
І засипать ніяк не хочуть,
П’янкий вдихаючи чебрець
Зітхає тихо вітерець.

Світ мальовничий і прекрасний,
У такі хвилі повсякчасно
Думки приходять теплі й ясні.
Земля співає, я той спів,
Завмер – порушити не смів.

Хитали квіти пелюстками
Земля співала, я те саме
Ледь шепотів у такт устами.
Я шепотів, мій милий краю
Понад усе тебе кохаю.

2017р.

Із Донбасу їхали бригади.
Поспішали до своєї хати:
Пригорнутися до половинки -
Жінки любої й рідненької дитинки.

У киптяві пазики і танки,
А шишиги замикають ланки.
Проїжджають аеромобілі,
Як вдовиці коси, сивобілі.

Дим цигарок у вікні вагона,
Нічка довга в задумі, безсонна.
І латають душу чоловіка
Думки, що вселилися навіки.

Ще свинцевий погляд в темнонебо,
В серці зраненому зболена потреба -
Відшукати в небі першозірку,
Що відчинить сяєву одвірку.

У Різдв'яну нічку до перону
Підїжджала із АТО колона...

Виблискують софіти, а на сцені
Дві маски, а під ними таїна.
Лягає на обличчя ніжна темінь,
Захована від світу сторона...

Під оплески вирує кров у вені,
Вистава починається сумна...
Хто цей актор? Кричу у всі легені:
«Не повертайся!» ...І лише вона

Стоїть у масці, не відводить погляд...
Продовжується п'єса вічна ця,
І ось я опиняюся з ним поряд,

На відстані не бачачи лиця.
Ні! Я – не він! Це тільки давній спогад,
Що хоче повернутись до кінця...

© Володимир Верста
Дата написання: 04.03.18

Біла заметіль -
на зимові шати.
О! Весна! Відкіль?
Як її чекати?
Все мете оця
сива завірюха
і метелиця
сіє білим пухом.
О! Яка зима!
Лютий не минає,
березня нема –
сани запрягає.
І весна моя
дістає лещата,
буде, як і я,
літо доганяти.
Віддаю лижню,
заодно і шану.
Ми на авеню,
де минуле тане.

03.2018

Розчинюсь у погляді вечірнім
І схилю до губ твоїх звабливих
Поцілунки жадібно без міри
Дам любові вилитися в зливу

Течія нестиме… ой спокусо
Де ж той берег щоб перепочити
І сп’янінням нашим будуть бусли
По весні домівки свої вити…

Огорну минулим сьогодення
І джерельця І струмочки серця
Най його співуча участь Нені
Берегтиме Боже милосердя…
06-03-2018

От нащо казати на предків "погани"?
Батькам забобонним обіцяно вила?
Заводять "писання" в суцільну оману,
Насправді ж - діди наші світ сотворили.

Отець всього сущого - у вишиванці,
А ми йдем на сповідь до іншого Бога.
Адами і Єви жили тільки в казці,
А правила світом десниця Сварога.

Та храми ростуть як лисички у лісі,
На кручах - церкви, синагоги у полі.
Пускають коріння у слові та пісні
Липкі моцаки чужинецької волі.

У Лаврі чортяки нам вариво місять,
Невільники в храмах стають на коліна.
Давидова зірка, розп'яття, півмісяць...
На шмаття себе роздира Україна.

07.03.2018р.

Звучить фальшиво акомпанемент,
Фальшиве соло – рідкісна халтура,
Фальшива і бездарна режисура,
Фальшива гра. Фальшивий інструмент.

2012-2018

1

Зоряний час посередності.
Всюди шпарини, ходи.
Нижуться долари, єднуси.
Не возвелич, не суди.

Свіжі поезії - батиком...
Задвиготів терикон.
Дух накопичує статику.
Тупця опудрений слон.

2

Капості, святощі, фуркала.
Жуйки приліплені на...
Звік патріотами, урками
живиться Чорна Війна.

3

На провесніння поставимо,
діткам розкажемо про...
Горді сонцями, поставами.
Підстрибом кулька...
Зеро.

2018

Літаю, сестроньки! Ти ба!
Забув, коли цургикав пішки.
Пегас гарячий задовбав,
Тримати утомився віжки.

Біжить із-під пера курсив,
Папір зволожують катрени.
На хвильку б, може, і присів,
Але жеребчик геть скажений.

Вантаж піїта неважкий,
Інакше не злетиш із хвилі.
А твар застояна таки,
Хропла десятиліття в стійлі.

У бік ввігнав крутий обцас,
Мене уже не збити з курсу.
Гримить натхнення тулумбас,
У пазусі лякає музу.

Дорогоцінна кожна мить,
А світ згори здається раєм!
Брати! Зі мною ввись летіть!
Тут сонячно. І мух немає.

07.03.2018р.

З землі підійнявся солдат невідомий...
Пожежі із неба- немов каганці...
Наш пошук удався! -прикриєш, ведомий,
Безпечно ракету навести на ціль!..

І я маневрую. Я в небі удома.
-ведучий! Прикрию! В тангенту не вий!..
"ведомий"... Я- ДРУГИЙ. Хоча і відомий.
Хоча не АС Пушкін, та ас бойовий.

Солдат невідомий... Чи хто заридає
По ньому, скоцюрбивши позу раба?..
І як набридає!.. О, як набридає!..
Ведучий! Ти знову не влучив!.. Ганьба!!!

Чому не улучив? Тобі наплювати,
Що я тобі спину, мов ковдрою, вкрив
Посилами з матів? Не буду я, мать ти,
Тебе прикривати!!! І щоб ти згорів!!!

І я відірвався! І пальці холодні
Вдавили гашетку, неначе змію...
Заходять у хвіст... Я загину сьогодні.
Та ціль у прицілі! І ми- у бою.

Загину, як лицар, з відкритим забралом.
Хай кожен за себе. А Бог- за усіх.
Нехай нас обох вороги позбивали.
Та я таки влучив. А ти- не устиг.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118030500770

Замовчи, і до щастя не влізе біда.
Недоречні відверті твої оповідки.
Бо навколо бабиська. Сумна череда,
Що плітки продукує ретельно і швидко.

Особисте твоє череді не болить.
Помовчи, і я буду спокійний за тебе.
Ми підем у похід, утечем у політ,
Нас ніхто не дістане на сьомому небі.

Чому коли я проводжу по стіні пальцем
не з'являється лінія —
вібруюча як кордон
між миром і темрявою,
як межа поміж ніччю й війною.
Врізається промінь у скроню,
ніби хоче дати ідею,
що відрізок од серця до мозку
має занадто багато обривів.
Жодна пряма дорога,
затиснута між зубами
не покаже, де я схибив
і де здогадався здатись.
Здається, лінія на стіні таки з'явилась,
лишилось найважче — обрати
у що вірити, коли все уже знаєш.

2018

Слова. Вони ніколи не передають суті. Бридня. Відчуття вже не ті. Нова сторінка. Постарайтесь, будь ласка, відчути. Трава. Тільки це є в моєму житті. Дерева. В них ховається сила. Трава. Окрім них, у мене нічого нема.
Чекали весну, загубили весну, пробудили весну.
Трава. Повний місяць. Реальність частина сну.

Злючим зелом поросли поля ожинні,
Багряниться наче кров на гіллі глід.
Листопадом стелить осінь по стежині,
Жовтим листям замітає осінь слід.

Жаль, що ще життя не мож прожити вдруге,
Накормити журавля ще раз з руки.
Все минає й все вертає вічним кругом,
Лиш минулі не вертаються роки.

Скоро землю замете холодний вітер,
Усе більше білим стежку застеля.
І як підеш не повернешся вже звідти,
Звідти будеш лиш дивитися здаля.

Біле поле, біла доля, білі скроні,
Засніжила моя рідна сторона.
Час минає мов сніжинка на долоні
І все ближче видається далина.

Парище.
2017р

Повертаю на биті путі,
по яких я іти не боюся.
Все ще є у моєму житті
і у пам’яті рідна матуся.

Ой лети, моя доле, лети.
Он і обрії вже не далекі,
де чекає печаль самоти.
Ми у вирії - білі лелеки.

Я ще чую, - шукай талану...
За морями немає покою.
Обіцяв я - із нею живою
я своєї мети досягну
і її не залишу одну...
Та сміється Харон за рікою.

03.2018

Про звомплених щурів писати я не буду,
Не треба чупакабр. Обожнюю… слонів.
Слона ввіпхнути зась в малу собачу буду,
А купа! Тільки глянь! Добряче попоїв!

У мене – млявий бас, у нього – хобот-сурма,
Цвинтарна лабушня од заздрості помре.
А ми таку красу тримаємо у тюрмах,
Самичка лиш одна, а надібно гарем.

Дивлюся на задок у мудруватих зморшках,
На вуха-лопухи та з хлоркою басейн.
Макаці хрон дають, щоб вивелися блошки,
А цей жує траву. Розвинулась мігрень.

На китичці хвоста хропе зелена муха,
Заслабнув наш титан. Ще гигне до весни.
Він хобот простягнув, а я його почухав:
Ссавцеві треба степ. А кліті – затісні.

Несе ветеринар додому торбу моркви,
Опуклий наглядач волочить буряки.
Напишуть «Слоненя загризли люті орки,
А звомплена мишва покрали огірки.»

06.03.2018р.

В калейдоскопи подихом вплітаю
краплини сонця, промені дощу,
цілунки яблунь,
розцвітання рук,
вагітність губ
і роздоріжжя слова,
котре полонить всесвіти.

Голублю оком дивовижні скельця:
від них скресає крига у зіницях
і воскресає сяєво світил.

06.03.2018

Співають оди днів забутих вірно
Сирени, що у моря берегів.
Нашіптують сонети мелодійно
Твої уста, торкаючись вітрів.

Моя богине, я вклонюсь покірно,
Нехай лунає одинокий спів
Мого тобі присвяченого гімну,
Буяють ноти запашних садів.

Заквітчані луги – кохання цноти,
Троянди зацвітають водночас.
З тобою залишаємося доти,

Допоки в серці мій вогонь не згас.
А поки зі стрілою ми Ерота
Закохані шукаємо Парнас...

© Володимир Верста
Дата написання: 02.03.18

Мовчи! Ні слова! Я прошу, не треба!
Нехай говорить танець, я і ти
Кружляємо в сонеті аж до неба.
Яскравим сяйвом шлях мій освіти.

В саду плодами зацвітають стебла
У піруеті, ніби серпантин,
Збираємо суцвіття бога Феба
І творимо божественний мотив.

О як лунають ці чарівні струни
Твоєї ліри, кличуть у танок.
І я малюю в мерехтінні руни,

Що тягнуться у тисячі стежок.
Моя богине, буду завжди юним,
Прийми від мене осяйний вінок.

© Володимир Верста
Дата написання: 28.02.18

1

Знущання із мовоньки, ляпсуси-хиби...
Та ліпше б насмажили чипсів чи риби.
Парують віршІ-фаршировані раки.
Присвяти, агітки мережать писаки.

Вподобання фальші - нудотно-прещирі.
Живуть графомани махрові у мирі,
Вигулюють муз - безпородних, болонок.
Десь мегапоети - колоси, колони...

Хоч стелі високі, та планки низенькі.
Вигулькують з листя маслята, опеньки.
Віршують натхненно, цвенькочуть невмійки.
Ну, хто їм поставить заслужені двійки?

Ти кинеш зефіру. А сіверко свище...
Був гномик-писака, запраглося вище!
І вже не зупинять ні сніг, ні спекота.
Ліпить нісенітниці - ловка робота.

Людва прочитає, хоч абракадабра.
Ніхто не ухопить за кіску чи зябра.
На тацях листочки альбомні - зелені.
Жінки недолюблені, знай, теревенять.
Рулети посипані пудрою, маком.
Кренделики ліплять, ладнають підсаки...

2

Кружля, даленіє мальтійський метелик.
Учора світ мирний - та вже para bellum.

Муравлик уяви мандрує крізь хащі.
Іду... компоную слова непропащі.

Марнота дзуміє над вільгим осотом.
Серпнево, палючо. Німіє болото.

2017

А знаєте, яким буває слово?
Не те, казенне і високомовне,
А просто, тепле, людяно-коштовне…
Те слово – щастя нашого основа.

Воно тебе поверне з того світу,
Зігріє серце у лиху годину.
Коли хорошу слухаєш людину,
То хочеться і жити, і творити.

Але буває слово, як сокира –
Скалічить душу, обрубає крила.
Cпаплюжить, осміє святе і миле,
Ядуча і образлива сатира.

Не вивчено ще силу слів над нами -
Всі, хто отримав щедрий дар від Бога.
Хіба, щоб ранити? Хіба для цього?
То ж, обережно граймося словами!

06.03.2018
,

1

Люди упевнені - прощені.
Гайда на ринг... чи війну.
Погомоніли над горщиком.
...джин бородою війнув...

Все дозволяється: капості,
Зради, підніжки, плювки.
Хтось препарує з цікавості,
Крові калюжі... цівки...

Брехні хрестами обвішані.
Скаче смугастий хосен
Барами... кіноафішами...
Глухне дідок-Борисфен.

2

Сонце зійшло - розпогоджено.
Бростю вкривається лавр.
Душу готую до сходження
Крізь гупотіння литавр.

Плач ненароджених - високо.
Низько - театри... церкви...
Йде Персефона із мискою,
Патоку чорну лови.

2017