Коли земний кінчається політ
і покидає плоть душа людини,
то по дорозі у безмежжя світ –
в чистилище вона спочатку лине.

Вгото́ваних тортур вкусивши смак,
залежно від земних особи вчинків,
душа, пройшовши фейсконтроль, відтак
іде у рай чи пекло для спочинку.

Коли земний я свій закінчу шлях
і в інший світ душа моя полине,
до пекла спершу полечу – на жах
мельком погляну, ли́ше на хвилину.

Затим до раю та́кож зазирну
у праведним відкриту неба браму –
релігії з’ясую таїну,
як світлі душі там живуть погляну.

Непо́слухом я був усе життя
і не лиши́вся б зрештою собою,
якби душі́ нікчемності буття
в раю обрав чи пеклі, між юрбою.

Небесну варту чемно попрошу,
хвилину-дві на мене зачекати,
і босоногим, як по споришу,
покину ті засиджені пенати!

Душа моя прошиє жар і лід,
розірве цей старий уклад обтяжень
і утече в безмежжя дивосвіт –
пригод собі шукати й нових вражень!

Листопад
Падолист
Десь, в імлі
Зітхає ліс
Холод у думках
Вирує
День летить
Туман чатує
Ночі холодом
Ясніють
Ночі – сови –
Відчай –
Гріє –
Подих – пара
Свічки – очі
Сліплять – сріблять
Ночі
Ночі

Тіло мліє
Сонну тугу
Жаль ятрити
Морок

Смутно
Вітер кронами блукає
Зойкає, шумить, співає
Шкіра доторку шукає
Кожний нерв
Тремтить і грає

Мертва пісня, -
Сонна, сльотна
В горлі струни
Здерті
Кожна
Мить осіння
Тягне довше
Мерзне місто, -
Дощ регоче

Ранок близько…
Темно, вогко
Перші дзвони, -
Лунко, сльозно

Водою прозорою ранок у місто скотивсь –
до вуличок білих квітневого хрещення дотик.
Дерева зачули весну крізь вразливу дрімоту
в яснім воскресінні земної краси й голосів.

Мовчиш, та до мене зусюди говорять світи.
Летять зорепадами ночі у збурену тишу.
І сонце зароджує силу в мені дивовижну,
спиваючи з обрію густо розлиту блакить.

Де хмара чекає на першу несмілу грозу,
як море, ставати відкритою, морем ставати,
імлою нектарною в чистого ранку на варті,
задумою клена, що кроною в небі загруз…

Дбайливо загорнена в срібну вуаль далина.
Світанок зриває над озером лебедів гроно.
І нас непомітних, і снами оздоблений промінь
барвисто вплітає помежи бруньками весна.

2018

Були так довго разом, що припав
на друге січня раз, і два вівторок,
що скинута у подиві брова,
як щіткою зі скла автівки – морок,
з лиця зганяла смуток і печаль,
лишаючи проясненою даль.

Були так довго разом, що і сніг
сліпучий вікувати мав надії,
а щоб повік їй мружити не міг,
ховав я ті долонею, і вії,
не певні у долоні рятівній,
метались, як метелики у ній.

Були отак неквапні в новизні,
що і тісні обійми уві сні
безчестили увесь психоаналіз;
що губи, зголоднілі по плечу,
з моїми, що гасили вже свічу
і не чинили опору, зливались.

Були так довго разом, що в’юнкі
шпалерні ружі трапили в немилість
березових гаїв, і навпаки,
та деяка грошва в обох водилась,
і обрій з моря тридцять вечорів
пожежами Туреччині ярів.

Так довго вдвох жили без жодних книг,
без меблів, на старезнім, незугарнім
диванчику, що й він утратив лік
трикутних візій перпендикулярним,
устромленим знайомцями дарма
над злитими крапчинами двома.

Так довго вдвох жили, що заразом
дві власні тіні видались обом
за двері запобіжні – в сни і смисли,
та стулки самохіть не подались
урізнобіч, і ми проникли крізь,
і чорним ходом у майбутнє вийшли.

-------------------------

І коли відречеться від тебе
навіть білий освячений дим,
все одно задивляйся на небо
й не бануй гореслізно за тим,
що пішло, навіть не озирнувшись,
замітаючи байдуже слід.
Усілякі трапляються душі,
та від того не меншиться світ.
Та від того добро не маліє,
просто треба зібратись і йти
від розпуки до світлої дії,
що веде до спізнання мети.
Що жадає від тебе одного -
не звертати із добрих доріг,
передбачених люблячим Богом
для всіх.

5.04.18 р.

Сон дорогого коштує, коли
являєшся такою ж молодою,
як і тоді, коли ми ще були
щасливими. І ти, і я - з тобою.

Літали і над нами янголи.
Ішли дощі і падали росою,
де ми нектари юності пили
і називались - нерозлийводою.

Але, буває..., буде уві сні,
ти знову руку подаєш мені...
Чого лише у світі не буває?
І ми йдемо. І сонце угорі
бажає нам до самої зорі
шукати час утраченого раю.

03.18

Запалю поминальну свічу,
Помолюся за убієнних
Тихо-тихо.І помовчу.
Нехай візьме Господь до себе

Їхні душі, щоб жили там
В Небесах, у садочку райськім,
Кожен з них ж бо життя віддав
За свободу та мир і щастя

На вкраїнській своїй землі
Для дітей, матерів, коханих,
Щоби буи вони в теплі,
Ворожнечі щоб лід розтанув.

Ти гори ж бо, свіча, гори,
Прожени усю злую силу.
Сяють зорями нехай згори
Душі тих, хто за нас загинув.

Запалю поминальну свічу...

2018 р.

У скуф'ї піп навідався в сільмаг,
Вподобав мій пружний опуклий вигин.
Еротоманець. А казав - монах,
В дірі сидить, читає мудрі книги.

Рече: - Проскурок хочу напекти.
А погляд хтивий, чорнориз - не лейба.
Одразу видно - парубок "святий",
Такий мені у поміч дуже треба.

Із бізнесом ухоркалась одна,
А ще й кабанчик рохкає в повітці.
Моя "мисля" практична - не брудна:
Хай Бог поможе одинокій жінці.

Із ним була поблажлива, м'яка,
Хутенько умостилась на коліна...
Краса здолала врешті мужика.
А згодом народилася і трійня.

Бджола летить запилювать квітки,
Вродлива стать перемагає всюди.
Знімають ряси батюшки й дяки,
І служать Богу як звичайні люди.

09.04.2018р.


Муза і ковбаса

Несу щодня до хати провіант,
Бо для митця харчі - як січка паці.
Опасистість примножує талант:
Хай повняться кунделиками таці.

Аби писався жваво постмодерн -
Поет щодня повинен пити-жерти.
Поїв - і ручка, наче автоген,
Випалює на вічності сонети.

Пожуй сальця із часничком усмак,
Бо лірику ця страва необхідна.
А ківі - для титанів-розумак -
Просвітлення від них, і муза плідна.

Якщо кортить писати про дуби -
Глитни борщу, умить попруть пейзажі.
І хай сметана крапле із губи,
Строфою у блокнот піїта ляже.

Коли я ситий - наче у раю,
На волю рвуться музи і таланти.
Чекайте, ось ковбаску дожую
І про кохання всядуся писати.

10.04.2018р.

Богемний муж

Дядечко - відомий всім атлет,
Штангою жонглює у Європі.
А для мене оковита - мед,
Ні про що думок нема у лобі.

Коле щічки лютий дід Мороз,
Холодно лежати в калабані.
А дружина - майстер-віртуоз,
Грає знаменито на баяні.

Браги в кухоль хлюпнув із діжі,
В пащі, наче у пустелі Гобі.
А дідусь майструє вітражі,
Кращі, аніж у калейдоскопі.

Бормотуху уливаю в рот,
Заїдаю лайкою і матом.
А онук уквецяв натюрморт,
Позавчора став лауреатом.

Пляшка з пійлом завжди на виду,
Хлюпається рідина в стакані.
А в синка - скульптури у саду,
З мармуру витісує титанів.

Мало випив. Не засну в рову.
Та нічого - скоро надолужу.
Я, братва, з богемою живу.
Отже, до мистецтва небайдужий.

11.04.2018р.

 
весни дівочий глас
зі стягами своїми ген
полине до безвісних нас
& вибраних імен

тиш тіней лісових
зриватиметься раз у раз
лунатимуть совиний сміх
& заяча нора

& блудний син помиї днесь
чужим полишивши кнурам
мандрує навпростець

сади, що зводив праотець
& весь небесний храм
збагнути інде десь




 

Бог створив Сонце й Небо,
Життєву силу дав Землі.
І створив подібних Себе, -
Адама і Єву в любві.
Адам з праху сотоворенний,
Божий — це є, творчий путь.
Божий дух йому вдихненний.
Щоб подібним Богу буть.
Адам — постаті кримезний,
І був мудрий, на той вік.
Мудрість Божа є безмежна,
Адам продовжить людський рід.
Щоб родилась плоть від плоті,
Між людьми любов була,
Творча мудрість в цій роботі,
Єву, Бог створив з ребра.
Щоб була вона вродлива,
Граціозна і струнка.
Щоб принада невловима,
В жіночій постаті була.
Щоб жіноче розмаїття,
В мужському серці вік цвіли.
І жіноче різноквіття,
Не мало тління і пори.
Адам і Єва, - вінець творіння,
Благословенний людський рід.
Плодіться, - ви життя насіння,
Любовю наповняйте Божий Світ.

Відкриття у науці Микола вчинив –
Він поета з курми хитромудро схрестив.
Всі ми знаємо яйця прості й дієтичні,
В Суходолі несуть відтепер поетичні.

Та марнують добро господині тамтешні,
Із яєць поетичних готують яєшню.
А продовжив би справу наш славний новатор –
Поетичний з'явився б у нас інкубатор.

Погане забувати – то наука,
я зараз говорю не про склероз.
Забути вчасно стрес – це гарна штука,
то краще, ніж лягти в анабіоз.

Забути горе, сумніви, печалі,
війну, утрати, ревнощі чи біль –
не гірше, ніж безсонними ночами
життя свого крутити водевіль.

Із пам’яті стирати весь непотріб –
майстерності ознака, вищий клас!
Робити ліпше скопом це, не в роздріб,
але оте залежить вже від вас.

Учіться все недобре забувати,
негоди, тугу і подібний «хлам».
Не зможете у цьому ради дати –
деменція на поміч прийде вам!

З подружніми не грайтеся в любов,
послухайте життєвої поради:
хто зрадив раз – напевно зрадить знов,
на картах навіть нічого гадати!

Недовго той триватиме екстаз,
фіаско закінчиться вся бравада:
особа, схитрувала що хоч раз –
вже заразилась схильністю до зради…

Сімейним також маю що сказать:
новенького як вам би не кортіло,
та спробуйте перш ребус розгадать –
чи варто все ж мінять на шило мило?!.

На жаль життя дорога непряма.
Хто знає, що начертано судьбою…
В сім’ї стосунки – то суцільна тьма,
в них розібратись можуть тільки двоє.

09.04.2018

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Від щастя на душі весна,
Свічуся, наче радій.
У ліжку мружиться жона,
Периноньки зім'яті.

В норі вікує вік монах,
Кротові буде тісно.
А я - у небі вільний птах,
Моя молитва - пісня.

Народ од лютості ослаб,
Руйнує власні житла.
А я не створений для зла,
Поет - дитина світла.

У жадібних нема жалю -
Гребуть грошву і з друзів.
А я смарагди роздаю,
Перлинами ділюся.

Байдужий до чужих парцел,
Рахунків і коханок.
Упав промінчик на лице -
Іду стрічати ранок.

09.04.2018р.

Тьмяніло небо з кожним днем
І врешті-решт - заплакало
І розлилось рясним дощем,
Що про життя нагадував.

Стемніло. Ніч, а небо плаче...
І котиться луною тихий сон.
Лиш вогник у однім вікні нагадує,
Що хоч єдине серце світиться добром.

Душа ота літає хмарою
Й збирає в собі океани сліз,
Що хочуть вирватись на волю птахою,
Щоби злетіть в небесну вись.

А у вікні сидить похмура постать
З малою книгою в руці.
І котяться струмочки сліз по скронях,
Що так давно застрягли у душі.

У сяйві місяця видніється обличчя,
Змокрілі вії кришталем сльози.
Вона - як море, що завжди імлиться.
Вона - як небо плаче в відблиску зорі.

"-Чому цей світ такий несправедливий?
Чому ніхто не знає сенс життя?
Чому людина вже не вірить в диво?
Й хоч трішки в магію і світ добра?"

І ці рядки застигли на устах
У дівчини з дитячими думками.
В людини - що живе у снах.
В людини - що застрягла між світами.

А небо плаче... Й постать разом з ним...
Ніхто не знає що приготувало "завтра".
Живи. Надійся. Мрій, бо з цим,
Той вогник доброти - не згасне.

У імлі стліває вогник
І сповільнюється подих
Сіро – ранки, блідо – ночі
Після сну у сльозах щоки

Іскри льоду не розтоплять
В мертвій жінці гасне погляд
Не відкриє пристрасть очі
Мертва жінка
Гиньте, зорі!

Стань у коло,
стань у коло:
бумеранг летить
по колу,
може вдарити
і збити,
стань у коло -
треба жити.

Стань у коло,
стань у коло,
хоч у центрі
промінь коле
та звиваючись
від болю
стань у коло,
шепче доля.

Виросте
у серці квітка,
коло цвіту -
сонцемітка,
жовтосонячна
нагідка,
де пелюстки
сяйвонитки -
ТВОЄ КОЛО...

Мені би квиток
Один. На супутник
Вибачте, два…
Два - буде ліпше
"Забудь про бермуди,
Їхній трикутник…
Краще пиши у подумках
Вірші ..."

Читатимеш їх при взлеті за хмари
Дивитимесь в очі тій стюардесі
Яка тебе снила будучи впарі
На Чорному морі поблизу Одеси…

Одна маячня… забиті сосуди
Надвóрі ось-ось розквітне Великдень
Пити ковтками Його із посуди
Іще до народження кожен повинен

Травневі свята сьогоді це інше…
Задзюркотять їх струмочки у риму
А рима до рими - виростуть вірші -
І житимеш там, і умреш поміж ними…
09-04-2018

Вербова брунь на світлому обрусі.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
І гарно так, і сонячно на дусі,
і Божа благодать - з небесних плес.

Душа нарешті віднайшла опору -
вербовий котик, брунька на гіллі.
Така їй тиша лине доокола,
коли вся людність - котики малі -
спиває соки, гріється в промінні,
жовтавим цвітом сипле на обрус.

І - колихке надихнене моління
із лагідних сердець і тихих уст.

Палкий Вінченцо ллє мерло, сироп.
Свої чоловіки обходять: пава...
Кручу сюрреалізм-калейдоскоп.
Дивлюся тепло (Майя!), нелукаво.

О де мої виткі лавровінці,
де публікацій шквал?
Звичайним - простір...
Ось нагодую сов і горобців,
торкнуся хмелю висхлого і брості.

Та подаруй же, Доле, всюдихід.
Завис довженний ескалатор.
"Треба..."...
Стомився, скалозубить лисий гід...
..................................
Мій провідник - перекотикрайнебо.


2018

Тільки й жити на білому світі,
тільки й мати, що небо дає,
і уміти малому радіти,
що призначення маєш своє.

Але спокій нам тільки-но сниться.
Даленіє дитяче, - тік-так...
А майбутнє, очима синиці
у руці - як іржавий п’ятак.

Розміняти б на чисту монету
все, що зріло у вільній душі,
і не дати забути поету,
що воістину все – на межі,

до якої котили роками
неприкаяні наші літа.
Ось і осінь уже золота.

А які були весни між нами!
Але як розказати словами,
що минає лише суєта?


03. 2018

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

Діагноз є такий – байдужість!
Хвороба слабкої душі.
Коли обминаєш калюжі,
Відсидітись зручно в тиші.

Чужі не потрібні страждання,
Так краще, не бачити їх.
В колисанці – власні бажання.
Вони – осередок для втіх.

Напевне, і зараз так сталось:
В дорозі конфлікт назрівав.
Сумління чомусь завагалось,
А опір у жертви спадав.

Візьми, простягни свою руку,
Підтримай! І слово твоє
Врятує і дасть запоруку,
Що все таки людяність є!

Поклич, розбуди душу, серце!
Байдужим не будь, озернись!
Очистяться води в озерці.
Як гарно навкруг, посміхнись!

07.04.2018

Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Плинуть хмари понад дахом срібним птахом,
Плинуть хмари наче білі кораблі.
Вслід за ними мої мрії довгим шляхом
Відпливають, в золотій згорають млі.

Грає сонце поміж хмари мерехтливо,
Серце криком – гей ви там в далечині
Не втікайте мої мрії так квапливо,
Бо не знаю чи догоню вас, чи ні.

Не зникайте мої мрії дуже скоро
У далекий, безкінечний, вічний світ.
Зупиніть мені на мить весняну пору
Поки ще на вишнях квітне білий цвіт.

Те що має, у житті цім має бути,
Зупиніться ж ви намріяні мої.
Дайте ще мені послухати, почути
Як співають свою пісню солов’ї.

8 -04-2018р.
Парище.

Цикл «Бриз»

Холодна осінь закує свідомість
В кайдани, і не вибратися вже
З її тенет, а далі невідомість
У серце вжалить сяючим ножем.

Розтане ця туманна невагомість,
Мов перший сніг, відійде міражем,
Дарунок принесе мені натомість,
Що за вікном осиплеться дощем.

Сльозами упаде останнє листя,
А ми із ним кометами униз.
Лунає знову ця самотня пісня,

Пронизує все тіло, наче спис.
На березі чекаю, все імлисто,
В обличчя б'є лише осінній бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 08.04.18

***
Прошиті жилами дротів
Дороги, гнізда бузьків…
Невтішні дні якісь не ті.
В проході надто вузько.

Чи не в проході – вушко це,
Відламане від голки.
Смола стікає на лице
І небо у подолки.

Усі біжать крізь житіє –
Шукають власні ніші.
Мене нема. Точніше, є
Але якийсь я інший.

Та і тебе нема. Хоча,
У тебе інші шрами.
Життя торкається плеча
Й не розмовляє з нами.

В мовчанні мудрості нема.
Ні золота… В німоті
Години всілись жартома,
Як ластівки на дроті.

06.04.18 © Василь Кузан

Йду Гетсиманським садом в Великодень,
окіл каміння більше ніж дерев.
Вони ще пам’ятають лик Господень
і люду невимовно-дикий рев.

Він лине із кривавої Голгофи,
куди Ісус доніс тяжкий свій хрест.
„Варавві волю!“ – відгук катастрофи.
І „Розіпни Його!“ – як помсти перст.

Пішов нащадок на нестерпні муки,
аби скупити первородний гріх,
із криком: „Батьку мій!“ у мить розпуки,
під вигуки юрби і підлий сміх…

Христа як відрізнити од Варавви,
хто жертва з них обох, а хто все ж кат?
Іуда в багатьох живе лукавий
і кожен з нас по-своєму Пілат!.

Любов не можна знищити в собі!
Які б трактати мудрі не писали…
Те почуття не здасться в боротьбі,
воно не стане підлості васалом.

Любов – завжди величне почуття,
його не варто плутать з перелюбом.
Останній має нетривке життя,
хоч скінчитись він може навіть шлюбом.

Про постіль я уже й не говорю,
то взагалі не перша суть любові.
Коли душа не зрить свою зорю,
не буде правди в жоднім вашім слові.

Любов – то поєднання ваших душ
у неземнім, казковому польоті,
екстазу мить чи оркестровий туш!
Та я не маю на увазі плоті…

Любов вмирає, як згаса вогонь,
що душі вам теплом уже не гріє,
як віра з ваших вислизне долонь
й у темряві сховається надія.

07.04.2018

Згадають останні перших
На схилах гірських доріг.
Пробудять гаряче серце
І дух стане спільним їх.
Зустрінуть останніх перші,
А їхня любов і хрест
Епоху земну заверши.
Засвідчи: Христос воскрес!

08.04.18

А ось і на сцені "крутий коперфільд"
За димом волоки і тиші…
Між дійсністю й черевом - символа флірт
Дозвілля окультне всевишші…

Є до мене самого кілька питань
Одне з них стосується - броду...
Коли чую від когось:- Нумо відстань!
Чекаю на іншу погоду

Причому тут броди, і коперфільди -
Вони ж не залежать від сцени?
У мене зневіра, вона, і не тільки…
Врази поздувалися вени…
08-04-2018

А Хтося мною хилита,
Ізбоку перегаром дише.
Гука на мене: - Срамота!
Не дам тобі горілки більше!

Зі Хтосею жлуктили ніч,
Ловили в озері русалок.
Злетіла голова із пліч,
Лежав під тином, як кавалок.

Купив Хтосюнці чобітки,
На день народження їй всучив.
Тепер на тиждень став хиткий,
Щоранку мучає падуча.

Підступні Хтосині дари,
Вважав, що панночка святенна.
Спочатку навіть не вкурив,
Що спирт її такий скажений.

Од пійла голова дурна,
Ще трохи - знову стану мертвим.
В усьому - Хтосина вина,
А я - її невинна жертва.

08.04.2018р.

Іноді враз помітиш,
Як швидко зникає роса -
Ніби робити їй нічого
В цьому нечистому світі.
Іноді враз помітиш,
Як затемняє пилюка
Дзеркала чистоту.
Сумний він, цей світ!
Навіть коли розцвітають вишні.
Навіть тоді… А все ж
Очі твої
Несли в собі відблиски ранку,
Несплямленої чистоти.
Та я пройшов мимо неї,
Вже щастя ніде не знайду.
А все ж
Сльозами своїми омию
Дзеркало темне життя -
Хай там, де впадуть мої сльози,
Відкриється світлу воно.

Вселенська тиша... Аж до воскресіння
розп’ятого на череп’ї Христа...
За немочі німого покоління
вознеслася душа Його свята.

Але і досі капища погані
курять у небо ідолу й тельцю,
а нехристи і душі окаянні
не моляться єдиному Отцю.

І сатаніє кривослав’є хиже
лукавої Московії-орди.
Іуда у Пілата п’яти лиже,
і фарисей готовий, як завжди,
і знову розіпне або заріже
за щире слово чистої води.

03.2018

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Признаюсь чесно - я жони боюсь.
А багнеться ковбасного кавалка.
Варехою мене у лоба "Лусь!":
- Іще не Паска! Постуй, бахуряко!

А я голодний. Тиждень вже не жер,
Працюю важко в полі трактористом.
О, де ковбасний рай - СРСР?
Вертайтеся, безбожні атеїсти!

А з кухні пахи линуть неземні,
П'ятак свині підблимує з духовки.
Підсмажуються щупаки, лини,
В кишківнику бурчать шлункові соки

У кума з тиждень як настав Пейсах,
Ярмолкою черпає оковиту.
А теща каже: - Потерпи, козак.
Устомиш завтра писок у корито.

Вже думав, що хана, кінець життя,
За грішні вчинки небо покарає.
Але до хвірти кличе попадя,
"Дружу" із нею, як попа немає.

Тихцем у рот кладе мені халву,
Глитаю з рук вареники гарячі.
Тепер до служби, друзі, доживу.
А після неї попаді "оддячу".

07.04.2018р.

Несе моя фантазія мене у білі сни,
у заповідні пущі.
Все ближче до останньої весни,
все далі віра в душі невмирущі.

Тримаюся іще за поводи. І сили є,
а неміч доганяє.
Уже на переправі житіє
моє до не існуючого раю.

Бунтує серце. Вибору нема. Як на війні
усі путі лукаві.
Мандрівочкою пахне навесні,
але нема коней на переправі.

03.2018

Коли життя сягає рубежу,
Так хочеться спочатку все почати,
Та літ минулих не зітреш печаті,
І не одягнеш ли́чину чужу.

Вже недалеко фінішна межа,
Ти в цьому світі тільки подорожній,
І не біда, як гаманець порожній,
Біда, як є порожньою душа.

1

Кожушок залатаний... капелюшка... Пані!
Пенсія мізерна, в доньки - МДП.
От зустріла вчора цю огрядну Таню,
на обох світило сонечко скупе...

Говорили стиха про тарифи, ківі,
яблучну дієту, перспективи на...
Довгобуд, ковтьоби глиноземні - зліва.
За мостом, де Зигін ще стоїть, - війна.

2

Перевальцем Таня почовпла додому,
в доньки "настроєніє" гарне, далебі.
А мене минали москалята, роми
і козаченята - куртки голубі...

Лементіла школа... Вчителі премудрі,
гаджети модерні в кожного тепер.
Де б узяти з тонну золотої пудри -
притрусити гори брехонь і химер?

2018

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Золотився ранок, усміхався
Та купався в променях тепла,
Капелюха зняв і привітався
Чемно та привітно з усіма.

Розбудив на грядці квіти сонні,
Бджілоньку покликав в пелюстки,
Котиком сидів на підвіконні
І про щось тихенько муркотів.

Покропив росою зелен-трави,
Солов"я піснями забринів.
Такий світлий-світлий та яскравий
У душі автограф залишив.

2018 р.

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Листочок, що руку кленову
Тримав, ніби маму дитя,
Злітає додолу... Я знову,
Туди, звідкіля вороття
Нема і шляхи позабули,
Та щось ніби є (іншалла !)
Злітаю у спогаді снулім...
В минуле своє, де була
Ти Світлою... Сонячний промінь...
Утілення світла... СвітлА
Є ніч, де чаруючий спомин,
Мов місячне сяйво... Лягла
Струна на лади... І нервово
Бринить у душі. Як же ти
З того неповернення свого
Удруге могла надійти
До мене?.. До болю стискаю
До нашого раю ключі,
І поряд останні трамваї
Тріпотно дзвенять, зовучи
У синє блаженне смеркання
З листочком- білетом... Тримай!
Устигнемо ще на останній
З кінцевою назвою Рай.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040700554

Де ти, Музо, сонечко моє,
неминуче у труді і поті,
що уже і чапля не клює
у моєму тихому болоті?

Йду за перелази у луги,
заглядаю аж за перелоги,
де моєї не було ноги
і на те уже немає змоги.

Канула у вирії зима.
Час міняти пера на лопати.
А весни ніякої нема.
Половину маємо чекати.

Де ви, маньєрині записні,
ради кого я себе озвучив?
Поки не співаються пісні,
я за вами, чесне слово, скучив.

Сам не знаю, нащо і чого
заримую кожну як лелеку.
Як мені до вас іще далеко,
рудокосі схимниці й марго.

О, мої високопарні птиці,
лади мелодійної краси,
так з чоловіками не годиться –
запихати їх за пояси.

Краще у єдиному союзі.
Так і буде. Маємо, що є,
і за що не забувають друзі.

Як не буде - кожному своє.
Ну, а куртуазіє моє
подарую неминучій Музі.

03.18

Життя хохла оцінено в мідяк,
Москаль живцем із нього лупить шкіру.
Дріматимеш - учепиться у карк -
Отож, тримай у пазусі сокиру.

Орда казала: "Ми - твоя рідня!
Туліться браття, будем вельми раді!"
Ну, а тепер брехлива кацапня
Всипає порох в міни та снаряди.

Після убивства - в церкву суне кат,
Попи з Кремля освячують крадіжки.
Червона площа зрітиме парад,
Де світові покаже карлик вишкір.

Казала мама: "Злодію не вір!
Він і на сонце блимає вороже!"
Аби у хаті спокій був і мир -
Боріться, браття! Правда - переможе!

06.04.2018р.

Весною річка вийшла з берегів,
Піняться хвилі, поспішають вдалеч.
Сягає вже вода долин, лугів,
Навіть людських осель уже дісталась.

Все затопила повінь весняна,
Сухого місця вже ніде немає.
Хоча бурлить та сердиться вона,
Але усе ж потроху відступає.

Угомониться вже за кілька днів,
Та потече ріка собі поволі.
Непередбачувана повінь весняна,
Слід обережним бути нам з тобою.

2018 р.

Я тільки й вам телефоную…
Чудовий день, скажіть, сьогодні?
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…

У нас давно сади розквітли
Пахучо так, аж до сп’яніння
Не вистачає жменьки світла
І пів на двох гріхопадіння…

А ще у нас чимало меду
На пелюстках - і досі липко
Я пролітав сьогодні небом
Одні чого вартують липи…

Я вам зі сну телефоную
І це не складно, це - природньо
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…
05-04-2018

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Збирайся, підемо на двір
Побачимо, що з цього буде…
Чекатимо там до тих пір
Допококи не зійдуться люди…

Повстала весна! нарешті
Ми скажемо в очі: - Ну, мачо…
Знімай геть усе і мешти
Танцюємо з нами - пробачим

За пізнє тепло, за сирість
За братика - березевицю
Чекали було на вирій…
Одні горобці та синиці

Де ті хвалебні лелеки?
Невже тобі важко, нащ квітню
Поставити сонце на бек…
І справити хресну обітню?!..
05-04-2018