Зима, як жінка, міняє позу,
і витворяє такі дива…
Ширяла думка – всю нічку зможу,
Але спромігся на раз чи два.

Чекаю снігу – даремна справа:
Знать, переоблік на небесах…
Вмостився зліва, ні – хоче справа,
Таки незвично – збирає страх.

Надумав глибше у сніг заритись,
Хіба в болото – снігів катма.
Розсохлись вражень дереворити,
А їй плювати, – вона ж зима.

Чи, може, – жінка? Якась шарада:
Цілує ззаду котра із них?
Думкам не можу я дати раду –
Нехай би швидше почався сніг!

Гукаю Феба на допомогу:
Сам не управлюсь. Невже – роки?..
Зима (чи жінка, чи дівка) строго
Мене провела кивком руки…

Пора, напевне, змінити позу –
І геть прогнати тривожний сон…
За обрій кануть зима, морози,
Весна ладнає свій камертон.

18.01.2018

Леся Миронюк- Ви , напевно, за сандалями скучили... (з коменту під викладеним мною на Фейсбуці "літнім" фото)))

Поетам чоботи не до лиця.
Ми генерали іншого взірця.
Завжди роззуті... Долею сприйняв,
Як босі душі ріже навмання
Брехні спокуса... Це ота стерня,
Що розріза поезію щодня
Під запит збанкрутілих "вчителів",
Яких інакший гріє "підігрів",
Які (ой, не до ночі!!! Не засну!..)
Чоботями зачавлюють весну
В баюру зимну з талої води...
Та сніг розтане! Стане ще туди,
Де плескав чобіт бризки навкруги,
Тендітний дотик босої ноги...
Можливо і в сандалі... Нумо, став!
Нога в сандалі- то нога ота,
Якою ще Фірдоусі ступав...
І я також ногами твердо став
На поле бою генералом муз.
Ой, як не до вподоби це комусь-
Що не замовне я пишу... Своє...
Ходить босоніж холод не дає.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011800268

***
Зима, як жінка, міняє позу,
Морочить душу, туманить розум.
То хоче глибше у сніг зарити
Вчорашніх вражень дереворити,
То хоче ззаду поцілувати,
Обводить пензлем важливі дати,
А то, як дівка у сні дволикім –
Її лякає раптова близькість.
Біленькі перса під ковдру пряче
І страх стрибає, неначе м’ячик.
Холодні скроні вкривають роси –
А раптом осінь заплодоносить?...
Бере у руки усе, що треба,
Вдягає… Пестить… Приводить Феба
І каже: «Грайте мене по нотах!
Я віщувати вам буду доти,
Допоки крига. А там, по кризі
Ідіть на той бік». Проміння злиже
Сліди кохання, сховає в прозі
Усе, що грілося на морозі.

17.01.18 © Василь Кузан

Пора. Обіцянки забудь зачерствілі.
Тумани позаду, окутали горе.
Надія на чисті, стрімкі заметілі,
Що вибілять душу і ніченьку чорну.

Якось паралельно йде правдошукання,
І так популярні оті, що невинні…
І пнуться незграбно одні запитання –
У вчора уперті крихкі бадилини.

 
П’єретти & коломбіни, офелії, саломеї
старанні, зухвалі пози
аргументи, резони, догми

За кавою або кейфом
на сепії чи пастелі
вітаючи сум & втому
фотелі й пустелі готельні

Похилено келихи, зібгано спокій
& музика, різдвяне бароко
всесвітом обернись
ecce homo

Іноки майже ікони
трепетні вишні
зорі
чого заради повинен
хай апріорі відомо

На тій одинокій
дорозі

Додому




 

Життя смугасте і мінливе.
Нема зупину, вороття.
Щасливе, іноді жахливе.
Грайливе, начебто дитя.

На зебру схоже – її смуги,
Чергуючись, ідуть до нас.
На що чекати: радість , тугу?
В ранковий чи вечірній час?

І завжди так, напоготові!
Врятує, може, оберіг?!
Здаємося на милість долі,
Оберігаючи поріг

Домівки рідної, країни –
Та миру прагнемо завжди.
Чекаємо на кращі зміни,
Щоб не торкатися біди.

Радіймо, зебра наша добра!
В очікуванні світлих смуг
Та вдачу маючи хоробру,
Захистимося від напруг.
Хай щастя сиплеться навкруг!



17.01.2018

Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підстрою,
Що самі до мене прибіжать юрбою».
Мішок бачить кішка...Старий і дірявий:
«Нічого, згодиться для моєї справи».
На гак почепила кішка той мішок.
Крекчучи залізла і чека мишок.
І не забарились гості рудуваті.
Вилазять нарешті без остраху з хати.
Вилазять, дивуються, та ніхто не зна,
Як з’явився заніч мішок з-під зерна.
Найцікавші влізти готові туди:
Раз кішки немає, то нема й біди.
Та тут нагодилася миша-ветеран,
Що від кішки мала чималенько ран:
«Скільки вас, дурепи, треба вчить і вчить:
Та ж кошача лапа із мішка стирчить.
Сидіть в мішку, пані, хоч і допізна.
Одурить непросто тих, хто ваc пізнав!»

P.S.
Як обережність й досвід ходять в парі,
То й хитромудрі вигадки – примара.
 

Лунарний блік нависнув повновидо,
Даруючи осяяність землі.
Розцвічення нічного колориту,
Соната світла у німій пітьмі.

Гігантський блік, припливи і відпливи...
У лабіринтах снів чи наяву,
Падінь і злетів диво-переливи,
Захоплені у хвилю вогняну.

У таїні невидимій для ока,
У кратерах запилених сторіч,
Заховане незвідане, глибоке,
Занурене у бірюзову ніч...

Укритий бік - містична невимовність,
Загравна даль, позаземне життя,
Не наша...селенітова свідомість.
Надсадо серця, коло вороття.

Поламалась ліра,
Не цвітуть сади.
Наплодилось сіре -
Ти сюди не йди.

Золоті перлини
Вчавлено у бруд.
Урожай загинув,
Голодає люд.

Наварили зілля!
Шовк побила міль.
Снопики зопрілі
Покриває цвіль.

Миша точить зубчик,
Майтала хвостом.
А Пегаси - з кручі
З музами гуртом.

Втік давно мірошник,
Випито вино.
Графоманський дощик
Сіє у вікно.

А мишей вродило!
Більш аніж зірок!
Два женці з кадилом
Спалюють млинок.

17.01.2018р.

Пегас на стальной цепи
бьется, в нем кровь кипит.
Пол темницы разбит
искры из-под копыт

Вырваться не судьба -
комплексы прячут ключ.
Надежда, как лунный луч -
призрачна и слаба.

Как отпустить себя
вдаль за предел миров,
страхи и боль унять,
вырваться из оков?

У прірву часу кинуто думки.
Цікаво глянути, як все було насправді.
Не затушовано, не домальовано зірки,
Не вставлено осіб негідних в цьому хіт - параді …
На Чорну Раду чи сліпий Переяслав,
Могутній хтось на кілька днів послав,
Про сенс спитати в Лодія Петра,
Як галичани у посли не вибрали Франка?
Що ми така ж твердиня олігархів,
Як зараз, так і сотні літ була …
Ура. Здобуток – світ розваг батярських.
Рясніє звичка хабара …
У галерею на громадські гроші
Самі підробки хитрий хтось придбав,
Справи міські немов незграбні ноші,
Лояльну більшість розум не здогнав …
В народу за плечима така доля,
Нумо сваритись: де ж бунтарська воля?
Вже не один був голову поклав,
На нього хтось слухняний нашептав …
Дивись, читай. В книжках пересторога.
А хитрий ззовні каже: я кредит вам дам!

Чужий процент – не щира допомога,
Це тільки інтерес. Будуй державу сам ….
Накраденим вже можна обліпити
Палаци, вілли, що у них ще там?
А українець далі сонно хоче жити.
Бог засмутився: так багато спроб не дам!

Кацапоязичіє - це гріх.
Де воно - там розбрат, зрада, крівця.
Рідна ж мова - роду оберіг,
Захист від лукавого ординця.

На вустах огидні матюки,
Кожне слово, як сичання змія.
Зрадиш мову, смерде боязкий,-
Жити будеш із ярмом на шиї.

Раб уже не встане із колін,
П'є шансон, забув народну пісню.
Винуватий батько. Тільки він.
Збайдужіла парубку отчизна.

Задихнувся слова ювелір,
Із багна проквакотіла жаба;
Лобуряка в очі тату "чвирк":
- Ну, прівєт, здарова, здрастє, папа.

Бульба хлопця заволік у хлів
І по горлу хутко вдарив сталлю.
- Я тебе, мій сину, спородив,
Я тебе і на той світ одправлю.

18.01.2018р.

А я не сердита. Це просто настали морози.
Дме вітер суворо. Не клеїться наша розмова.
Вдягає метелиця вулицю в сукню махрову.
Не вірить зима у мої несподівані сльози…

А я не сердита. Це крига накрила озера.
Даремно двірник замітає дорогу похмуру.
Немов перешкоди, застигли цупкі кучугури.
Нависла над нами лютнева густа атмосфера…

А я не сердита. Це бурі магнітні звичайні.
Порожні слова проникають за комір затято.
Як мало тепла, як брехні гомінкої багато.
Я зовсім не плачу. Я грію в долонях прощання…
17.01.208

Родився у бідній родині,
Не знав ні букв, а ні письма.
Бажання було, і при днині,
Навчили люди і сума.

Тоді тринадцятий минало,
Він пас отару за селом.
І враз так тихо, ясно стало -
Поезія була його єством.

Слова складалися до купи,
Думки звивалися у вязь.
Крізь роки несли мови звуки,
Талант і доля узялась.

Талант був в нього не єдиний,
Художник також, хоч куди.
Малюнками, той час не спинний,
Листав хвилини від нуди.

Любив він Неньку і Природу,
Життя за них своє віддав!
У кожнім творі їхнюю вроду
То змалював, то оспівав.

За думку, царську протилежність,
В тюрму садили ті кати.
Не здав він принцип, й незалежність,
Які б не були там суди.

Роки прожив, як живуть люди.
Але не згаяв, не змарнував -
Думки ясні на всі усюди
У віршах чітких написав.

Шляхи становлення великі,
Півсвіту він один пройшов,
Щоб кожен з нас, в часи безликі,
Натхнення й приклад віднайшов.

(Січень 2018)

І падає сніг, і знову розлючена вітром хуга
розказує змерзлим вікнам, що досі мовчати тут,
бо десь за Дніпром на Сході утратив хлопчина друга,
а дядько, такий товстенький, збрехав, що у нас все "ґут" .

І б'ється об дах пташина, сховатися у незмозі,
а сльози її гарячі - за хвильку іскристий лід.
Десь молиться воїн щиро при вірі та при морозі,
допоки товстенький дядько вибріхує цілий світ.

А нарід, а нарід бідний зачовгався до кошари,
ховається за тинами від правди і від вітрів.
Маленькому сину сняться щоночі страшні кошмари,
допоки товстенький дядько плекає брехню між брів.

Довкола біліє, біло зима настелила всюди
і ліжників, і перинок, і коциків - аж за край.
Вмирають на Сході хлопці, на цвинтарі плачуть люди,
а дядько товстенький знову розказує щось про рай.

То ж люто казиться хуга, і дряпає вікна, просить
не кліпати безсловесно, бо годі мовчати тут!
Бо скільки вже втрат безрадних, що треба сказати досить
товстенькому пишномовцю, що вперто торочить "ґут"!

16.01.18 р.

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Темноти навалився огром,
І небесна імла загуса.
Чарівливі вогні над Дніпром –
Дивовижна вечірня краса.

Вітер віти колише сумні,
Я милуюсь, милуюсь, іду…
Як же хороше, Боже, мені,
У спустілому цьому саду.

Пломеніє ясний краєвид,
Скрізь неону жарини самі.
Мов під пасмами хмарних сивин
На півнеба палає камін.

О предиво оце осяйне,
Я над ним свої роздуми в`ю,
Хоч не гріє це сяйво мене,
Зігріває уяву мою.

7.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

***абсолютно новаторський еротичний вірш. Авторські знахідки***

Ми "розслабляємось" у ванні.
Я- скорпіон на полюванні.
-метелику вологокрилий!
Твого оголення жагу я
Мисливським поглядом фіксую...
Як опиратися несила
Тілу!..
Вполюю подих губи в губи...
Ах ти ж моє дівчисько любе!..
Мене на хтивість спокусила,
І я палаючи від шалу,
Тебе настромлюю на жало!..
Ти і могла- не відлетіла б,
Мила,
Бо мокрі крила?.. Зараз буду...
Виблискують вологі груди...
Яка принада теми NUDE!..
Зімкнулись збуджені повіки...
І ти впольована навіки.
Бо ти моя. І нею будеш
Всюди.
Переплелись в"юнками ноги...
Тебе вологу на підлогу
Я віднесу, бо місця мало
Для наших ігор нескінченних.
Ти тілом тягнешся до мене...
І знову... Жало... Жало... З шалом,
Nota bene)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011700322

Що ти по собі, друже, залишаєш
У цьому не найкращому з світів,
Коли душа у вирій відлітає,
Неначе ключ осінніх журавлів?

На кого залишаються турботи,
І версти недопройдених шляхів,
І вічна, недороблена робота,
Якої ще ніхто не доробив?

Чи прийде хто наступний за тобою,
Візьме твій хрест, і далі понесе,
Чи поростуть сліди твої травою,
Погасла зірка – та й усе.

И вот повалил, тот который меня вдохновляет.
Хоть тот и не валит – он тихо и робко идет.
Как чёрными чайки порой на лимане бывают -
Январской вороне стать белой везде повезёт.

Всей сажи не хватит, чтоб вымазать каждые двери.
И только снежинок у бога для нас про запас.
И глядя на снег, невозможно уже не поверить,
Что есть чистовик.
И он пишется небом -
о нас…

16.01.2018

Від А до Б не порахую верст,
Згубився лік словам в життєвій книзі.
Мій дар важкий, тягнув його як хрест,
Сміялись люди. Та мовчали висі.

О, як його я здихатись хотів!
Зламав перо, сховав у клуні крила.
Пегас заснув, немає більше див,
А муза на руках, слаба, зомліла.

Лишилися із пляшкою одні,
Лилася у нутро вода вогненна.
Стікали у ніщо хвилини, дні,
І засмерділась бочка Діогена.

Нема кінця життєвій суєті,
Нікчемну мідь кладе людва на тацю.
Достатньо бавив люд. Тепер і ти
Береш до рук важкий ковпак паяца?

Хитає. Притулився до стовпа,
Він теж утратив плодоносну гілку.
Не мучаюсь. Є заступ і сапа -
Упруся в землю поглядом довіку.

р.s:
А на гробки – могилка, квіточки,
Береза розпуска зелене листя.
Чужа рука запалює свічки:
Заснув поет. Літав, але розбився.

16.01.2017р.

Не вигадую. Майбутнє
має купу аналогій
поетичній нашій кухні
і її лабораторій.

Інде – рай, а де-де й пекло
Діогенової діжі.
Та поету всюди тепло,
поки дуба не уріже.

Переорює аматор
cinema, і кулуари,
і копалини метафор
за муарами куару.

Я – не я. Мене немає
і нікого вже не буде.
Мій герой усіх лякає –
заблокує і забуде.

В масці білої ворони
із пихою бога Мітри
видаю оксюморони
небувалої палітри.

Дістаю на світло Боже
з архаїчної руїни
все, що гоже і не гоже
на пательні України.

Трохи сепії і смальти.
Вітражі мої – у висі.
Я – поет і не питайте,
як до цього я дожився.

ІІ
зачаровані поети
закапелками душі
реагують на сюжети
тіні пози силуети
лабіринти міражі
загадкові повороти
по мішені б’є усе
що в поезії не проти
форте-п’яно мецо-форте
і профундо за есе
і за ретро проти Музи
рими пафосу кліше
епіграми на Карузо
і на яйця Фаберже
вимальовую фігури
еманацій Ліссажу
і за формою
культури
я біжу біжу
біжу
.

ІІІ
намалюю я нату---ру
--------------------------
наче я уже Малевич
--------------------------
і утру обом носюри
--------------------------
Архімеду і Евкліду

               ІV
уявіть що я наразі
копія Аполлінера
куртуазно і серйозно
видаю ся антраша
прозу маю за верлібри
і римую білі вірші
оминаю коми знаки
і ознаки що не я
пунктуації не знаю
грамотій із мене о

а мене вітає Муза
як Пилипа із коноплі
появляюся буває
повискубую волосся
бабаю і їжаку

ну а я згадаю Буля
true & false то є zero
& =< а на інше
реагує хай читака
і нікого не ляка

я а ну люблю інверсій
паралелі неозорі
читачеві павутину
уповаю на якого

а мені усе до фєні
і Пуйло по барабану
і Америки не чую
і Європи я не бачу
де на мові есперанто
видають уже мене

V
..........................
А у вуйка – інша кухня.
Молоко   дають   парне.
У підвалі – каберне.
І сміємося на кутні,
п’яно     п’ємо
за майбутнє
і   веселе,
і сумне
О!

                                      01.2018

Хочеться бути собою і дихати вільно...
Тиснява помислів стійко принижує дух.
Берег обмежень стіною зростає стабільно,
З-за барикади ледь чується серденька стук.

Дай мені, рідна, хоча б крапелинку свободи,
Шлях відпусти і я знову до тебе прийду,
Не захищай мого світу від неньки-природи,
Я ж розтоплю твої сумніви, наче смолу.

Воля на волі обмежена тільки вітрами,
Музика долі лунає крізь наші думки...
Гояться швидше на відстані рани і шрами
І відкриваються нові життя сторінки.

Світло гусне і гасне, як в залі перед виставою.
І розходяться хвилі – мов шви – на морському череві.
Капітанові сниться: столові ножі висталюють
мовчазні деміурги – і тілом його вечеряють.

І нуртує по чарах багряна, аж чорна, кров його.
Деміурги від спраги: хто – залпом, а хто – пригублює…
Та вривається військо зі стягами і корогвами
(автоматами /псами/мечами/бичами/бубнами)

у священну і темну, з пташину зіницю трапезну .
Та ячить стоголосо (співає/хрипить/насвистує):
«Пропадай, капітане, бо горе тому, хто зрадив нас!
Спочивай, капітане, у шлунках богів сумних своїх!»

Ще єлей. Ще троянди. Ще ліжко його м’яке йому.
Ще раби в узголів’ї скалічену смерть відлякують.
Заколисують хвилі палату / каюту/келію.
Тільки гупає серце у грудях, як збите яблуко.

Творець – єдиний! Це мені відомо,
хто як Його собі б не називав.
Цю істину повторюю свідомо,
то мудрості тисячолітній сплав.

В псалмах ще цар Давид в часи далекі
розповідав нам про чужих богів,
бажав їх учням смутку повні глеки,
пророчив пекла дев’ять їм кругів.

Однак ми всі одного Бога діти,
у Всесвіту один лише Творець.
Для всіх одне-єдине Сонце світить,
чоло прикрасить лиш один вінець.

Людино, вір, коли возносиш руки,
а на вустах бринить ім’я Творця –
один Господь розвіє наші муки
і благодаттю сповнить нам серця!

16.01.2018

Тільки світла душа колискові співає,
Людям сяє любов’ю, весняним розмаєм.
Небу вдячно вклоняється, батьківській ниві,
Материнським теплом гріє думи тужливі.

Хай у кожній родині кохання не згасне,
Оченята дітей випромінюють щастя.
Щиросердно і дзвінко звучить на Поліссі
Кришталева душа української пісні!

2018 р.

Він питає про нашу війну: чи уже кінець.
Чи злітати совою у мряку грудневих вікон...
А у горлі будяччя від сотень упертих "не",
Що прокушують губи і гаснуть охрипло криком.

Де завершення болю в побоїщі тіні химер?
Дайте пластир для вилиць, порізаних словом байдужим.
Я здорова тобою, мій боже, мій враже, мій муже,
Але квіти зів’яли: конвалії, лілії, ружі,
Порожніє партер.

Я питаю про нашу війну - пам’ятаєш все:
Як ловили пір’їни блаватні, ховали в книги?
Передранішня пінка цілованого гляссе...
Укривав мене ковдрою, крилами, теплим снігом.

Ну а як поодинці насіяли двійно печаль?
Мудрі сови на плечі мостились руками півбога.
Тихий місяць стікав молоком, замерзав під порогом.
Дві стежини губились, як зашморг лежала дорога.
Догорала свіча.
Бо час...

Десь далеко рожевіє обрій,
Велетенською свічею запалав,
Значить буде ніч таки морозна,
Може снігу вкине ще зима?

І притрусить він стежки-дороги,
Закружляє легко у танку,
Килимом простелиться під ноги.
Зиму уже хочеться таку.

2018 р.

В раптовий холод і думки повільні.
Всі квапляться до світла та вогню.
У сорочину, чорную по білім,
Сьогодні вранці землю зодягну.
Я почеплю на хмар високий комір
З бурштину брошку сонця угорі.
Димує сигаретка - довгий комин,
Допоки кошик дров не догорів.
А все-таки пронизливо та зимно,
І те вбрання - благесенький перкаль,
Коли надійде дзвінко вечір синій
І щось гукне в скляну січневу даль.
Що не було швидкої заметілі,
Що річка попід льодом не пливла
Що поки все - худий і чорно-білий
Безхатько-пес у пошуках тепла.
2018

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Щось ніжне в очах заблищить,
І теплою стане усмішка.
І місто, як зморена кішка,
Скрутилось в калачик і спить.

Тривоги потрохи стихають,
І хочеться тихо молитись,
І довго-предовго дивитись,
Як вікна в будинках згасають.

А потім, забувши всі війни,
Зітхаючи, солодко спати,
До самого ранку шукати
Вві сні твоі теплі обійми.

А січень все вибілить чисто,
Сховає і біди, і лихо.
І сніг опускається тихо
На древнє і втомлене місто.

затісні суди і судини…
ліхтарі – немає людини…
у майбутнє сяє Бог
ген за геном
ми мандруємо удвох
з Діогеном…
знов із небом діалог…
Йов… стократно…
і ораторствує Бог
о! Сократом…
світ людей і світ ідей
плин планктону
і нашіптує юдей
о! Платоном…
віє духом зі шпарин...
прахом… крахом…
Бог не злічує годин
Босхом… Бахом…
радість – далями смичка
сонцем ві́рша...
Валтасар… вогню рука
пише... пише…

Сова калині не товариш,
А глечик дзьобику не пан,
Якщо губа лихе варгане,
Своє хапне... Собі затям.

Титанів битва. Мировиця.
Всі при чинах і у званнях.
Не вгомониться тільки птиця,
Все кудкудах і кудкудах .

15.01.18

Что ж, вы, надменные потомки!
Сметая пыль с прошлых веков.
Из окровавленной котомки,
Тащите деспотов-''отцов''.
Им воздаете честь и славу.
Дух зовете с их гробниц.
Но, вы, забыли за державы,
Свободной, от коммунистических темниц.
''Отцов'' откройте злодеяния,
На людской суд — добра и зла.
Но с ваших уст, одно молчание,
А душа тиранов, у вас жива.
И в душе змея клубится,
И песню лжи поет глупцам:
''Кто будет, по способностям трудиться,
Тот потреблять все будет, без конца''.
Отцы, сыны и дочери державы,
Ложным духом были польщены.
Отдавая жизни, не требовали славы.
Дороги жизни, их костями вложены.
Да! Построили ''великую державу'',
Что имела имя - СССР.
Коммунистам вы воздали славу.
И с этим именем, живете вы теперь.
Ваш символ — труп в мавзолее,
Другой — гранитный пьедестал.
Вы есть подобие плебеев.
Опомнитесь! Двадцать первый век настал.
Памятнике, - невинно-убиенных,
Что были в ссылках, тюрьмах и на войне,
И голодом миллионы заморенных.
Память отдайте им, - в двойне!

2017

Відьомська сповідь -
шлях у небуття.
За муром тиснява думок,-
осіння примха.
І котиться з гори
(куди?) життя,
і рвуться струни
в нескінченних римах...

Той милості Всевишнього достойний,
хто правду в серці зігрівав своїм
і не цурався істин непристойно,
та нечестивих не пускав у дім.

Хто не паскудив язика олжею,
із ренегатом дружби не водив
і ближнього не змішував з землею,
себе служінню Богу присвятив.

У ріст не зичив срібла знов і знову,
нужденному у скруті допоміг,
не зраджував ніяк своєму слову,
хто духом грубу силу переміг.

Підніжки, штовханина та лящі -
Дуріє дітвора, дзьоба жорстоко.
Кусаються безтямні мураші,
Передалися з генами пороки.

Летить в обличчя камінець, слівце,
Ламати віть навчаються вандали.
Другиню обдаровано синцем:
Оса мала, та вже отруйне жало.

Пісочниця - за сьомий континент,
Іде війна за пасочку, шматочок.
Насилля! Ось надійний інструмент!
Майбутній тать шліфує власний почерк.

Рвонув косицю бравий шалапут,
Штурхнув у живота майбутню маму.
Всміхнулися Пілат, Лойола, Брут -
Побила шістка знов козирну даму.

У кошеняти зламано хвоста -
Підгледів пупс прийомчик в інтернеті.
Немає від жорстокості щита,
І чути крики болю на планеті.

Звикають руки швидко до ножа,
Жує м'ясце малеча, а не кашку.
Я тут живу. Та ява ця чужа.
Сховаюся од світу в черепашку.

15.01.2018р.

***
…А що то є зверхність? То пошесть така,
Що косить і майстра, і новачка.
Нестерпно відчути її щодо себе…
А зверхність до інших ?.. То справа легка!…


***
Майстерно складаєш рядок до рядка?
Чи й станеш Учителем для простака?
Можливо, Учитель і рим не складає,
Він майстер у тому, ЯК він научає…

©15.01.2018

Ти – джерельна вода.
Я думала – перехоплює подих
від чистоти,
а виявилось – од холоду.
Не все, що блищить, – золото.
Не кожна втрата – біда,
що руйнує мої світи
ущерть (як колись, змолоду)…
2017р.

А вони мені кажуть: немає нічого вічного, бо
розторочиш за виточки серце – і не болить…
Я ж чекатиму, заки ти море човнами вичовгаєш.
А чи стопчеш асфальти і трави об постоли.

А вони хороводять, як старість до шкіри братиметься,
як стрілятимеш птиць – вище горла і наповал.
Та мені не важливо, чи мужем єси, чи братом єси.
Ти ж бо спиця, що в’яже із нерва мого слова.

Ну а я тобі, чуєш? Невже коли-небудь випитаю?
З-під поли відпустила би птицю, якби повів:
вже тепер не жона я, не бранка – всього лиш квіти твої.
Білі квіти у чорній і стомленій голові.

Серце твоє фарбоване, аж роздряпане,
ніби яйце велике і великоднє.
Входиш у дім з запаленими трояндами,
а залишаєш попіл на підвіконнях.

Тишу гортаєш повагом, наче Требник чи
Книгу Псалмів, і голос із тиші кроїш.
Спраглі-голодні, серце твоє тереблячи,
ріжуть фаланги зморшкуваті до крові.

І шкаралупу сіють поміж коритами.
І заставляють сріблом столи дубові.
Сходиться місто слухати: говоритиме
біс у тобі і Бог, що завжди з тобою.

Мій брат у тьмі творив Святе письмо.
Він був поет. Не цар, і не вельможа.
Верховний жрець казав "Грошей дамо.
Народу скажем - це закони Божі".

Штовхав у спину гнівно спис важкий,
Аби писав про кару, гріх і карму.
Та скрапували на пергам казки,
Які в дитинстві шепотіла мама.

Ареопаг цікавила хвала,
Покора, батожища і данина.
І казка стала нещадима, зла,
Аби рабів тримати на колінах.

Зникали байкарі, немов туман,
Ані імен не знано, ані чину.
Є Тора. Є Коран. І є обман.
Я, мабуть, теж отак пощезну, згину.

Сплітаються сакральні письмена,
Замурзані чорнилом ніс та вуха.
У храмах колотнеча, гвалт, війна,
Бо у людей у головах розруха.

Мій ангел каже: - Тихо, не кричи.
Ти станеш мною. А земне - суєтне".
Ідуть кати. Вже вийняли мечі.
Нема страху. Душа моя - безсмертна.

15.01.2018р.

Прожив немало літ і днів,
як лунь вже грива сива,
але здолати не зумів
в собі усе ретиве.

15.01.2018

Універсальна жінка – що за диво!
Задовольняє будь-які смаки.
Чарівна, ніжна, сонячно-красива,
І очі – наче сяючі зірки.

В її устах – симфонія кохання,
Казкове дійство фантастичних снів.
Вона для всіх – омріяна й жадана,
Принадна пастка для чоловіків.

1

Руйнувала Заздрість ідеали, душі,
вибивала перли із пустої мушлі,
калатала в шиби, виплітала сіті...
Чортове чи боже нині у зеніті?

...ого-го пожежа... обмітаєм сажу.
На плечах - недремне. У світи - поклажа.
Перетрухлі балки слон яви потопче.
...у вертепі люднім роззирався хлопчик...

Повели омани до престолу сина.
"Покарай..." - кричала яра половина.
У Варавви нині кров'янисте свято.
Стейки, шиї, ноги... а вражина - вата.

2

У бабуся Насті я любима внука.
Дід із фото зріє: "...то іди на руки,
звоював я рідні миргородські доли,
розвалили села, печі охололи".

3

На Говерлу зимну полідевки лізуть.
Лементують заздрі: "...геть, бери валізу!
Нащо ти - висока - між цапів здалася?
Нам читати любо розклади на касі.
Ти заморське диво, словом - нетутешня".

Йду - чекати сонця - за чужу черешню.
У самадхі сяйне плину споришами.
Частувала Мова чарами... ковшами...

......
2018

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?
..
2016

Відомо: досвід – завжди сила,
однак це лише словеса…
Чому б життя нас не учило,
а серце вірить в чудеса!..

Голубить заповітні мрії,
у казці думкою живе.
Плекає чарівну надію
і небом зоряним пливе.

Біда його на шмаття крає,
та щастя склеїть далебі…
Отак життя і протікає
у єдності і боротьбі.

14,16.01.2018

Нещадну правду краще говорити:
хоча і ранить, але час лікує,
брехнею ніж надію подарити,
що заспокоїть, а затим – лінчує!

Коли вітер накине на тебе пеле́ну зі снігу
і твій погляд зависне, як висне захмарена синь -
ти втомився з дороги, втомився від марного бігу –
ти спинися – на Бога – спинися. Приста́нь – і спочинь…

Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі, як панни-Сніжанни, сніжинки метуть…

А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зморена Путь.

Ти спинися, мій друже, на мить між отими снігами,
між Землею і Небом зависни хоч зором німим -
між крутими земними і білими хмар-берегами
Віз везе Чумаків… Гей ви, коники, нумо за ним!

Над тобою гасають на конях баских вітровії,
заметілі, як панни-Сніжанни, сніжинки метуть…

А на дні, в глибині, у Землі нерозоранім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Праведна Путь.

Ген на білій мережці змережана батькова льоля…
Мерехтить, як зоря, його чинна-невинна душа…
І тече-не стече в білий світ нерозтрачена воля,
як тече молоко, коли смокче дитинно лоша.

…І тоді - молоді, щойно вбрані у сніг заметілі
свій танок новорічний одвічний святочно почнуть…

А в твоїм надлегкім і прозорім – наснаженім тілі,
наче віхола біла, біжить твоя Зоряна Путь.

Зі збірки "Самоцвіти сокровення".-Львів: Логос,1997.

Я бачив, як брати вкушають тіло Бога
і кров’ю запивають усе те…
Лежить куди в нелегкий час життя дорога?
Куди вона усіх нас приведе?..

До спадщини Творця підхід такий хвилює,
картина ця спокою не дає,
бо один одного їдять миряни всує
і ладні горло гризти за своє.

Та за своє – то півбіди, вражає інше,
на даний час біда в другому вже:
Їдять живих людей і з кожним днем все більше,
ще й кров’ю запивають, за чуже!..

14.01.2018