У мене родичі не йєті,
та якось виживаю
і друзі наче не аскети,
то й не спішу до раю.

Живу. Очікую на Лету,
як серце затихає,
і нелетального сюжету
на щастя вистачає.

Не помічаю опонента,
коли надокучає,
або у арії поета
почую попугая.

Шаную образи живого,
але не ідола, а Бога
і воздаю по чину.

Себе нізащо не караю,
а як дійду уже до краю,
тоді і відпочину.

09/18

ВЛАДА

Влада звагітнює уся нестерпну спрагу,
Що вгамувати кличе досхочу́ свавілля
Людино-трону чи юрби, і варить брагу
Дурману пустки душ та пастки ошаління
Від марева оман. Розпутство пише сагу
П’янкого божества, а приворотне зілля
Бодяжить гріх гріха! Спокуса п’є наснагу
З сліпих блаженних й зрячого підпілля
Привладних пестуні́в й відригує зневагу
До матки-трутня в ній. Липке недопадіння
Плазунів гидких ширяє ницість і відвагу
У простір несвідомого. Волає божевілля
У вирі ненаситності до панівного змагу
З природою вінця жаги́! Терпке похмілля
Чави́ть задухою єство, згодовує виснагу
І зцідить врешті в ніц всевладне породілля.

Павло Гай-Нижник
27 вересня 2018 р.

Оце вмирання й називається життям...
Ось знов осінньо-стигло-жовта туга,
а падолист єдвабно зовсім другий
аніж вторік, поза'торік... Затям:
минущість обіймати - справді хист,
якого ради топчемося рястом...
Туман землею стелиться хвилясто,
зелений вчора багряніє лист...
І в цім вмиранні найповніший зміст...
Вмирання є самим життям, почасти...

2018

Дружок гіркаву правду розказав,
(що ж - час від часу виють і собаки):
"Пиши жалобне, мокре, у сльозах,
І буде бонус - оплески та "лайки".

Мокрятина - це саме те, що тре!
Нехай в очу бубнявіє волога!
А ми віршатко в чаті перетрем,
На море сліз поглипаєм з-за рогу".

Я теж люблю, щоб хлипали носи,
А звук ревіння, мов гугнява дримба.
Бо люди як у річці карасі -
Водицю люблять. Не соромся -хлипай.

Здригаєтся грудина від ридань,
Повзуть думки - усі чорніші ночі.
Ошпарится хочеш? Збоку стань -
Такі гарячі слізоньки дівочі.

Розпухлий ніс пікантний запах вчув,
Із нього крапля "Бух!" - втопила мушку!
Хутенько за ганчіркою лечу -
Напудив песик у кутку калюжку.

25.09.2018р.

А восени минають дні
Не так, як влітку, –
Оселі стіни кам’яні
Лишаю зрідка.
Неначе змилені гінці,
Вітри вологі
І на початку, і в кінці,
Й обіч дороги.
Ніде й ніяк не обійти
Ознак негоди, –
Таки позбавили світи
Мене свободи.
Вдихаю дим і п’ю вино,
Неначе влітку, –
Дивлюсь на все, що за вікном,
Як птах із клітки…
26.09.17

«ПантілІмона», – казала моя бабуся.
(Пригадав, коли схиливсь над її труною).
Скільки років проминуло – а не забулось.
Підросли на кладовищі кущі тернові.

А яким же неслухняним в дитинстві був я;
скільки нервів зіпсував і близьким, і рідним!
Потерпала – втім терпіла моя бабуня
і прощала кожний вибрик і кожний гріх мій.

… В дев’яностім поз’їжджались усі, посходились.
На столах були й горілка, й печене, й варене.
Я себе нещадно лаяв, пірнав у спогади.
Пан-ті-лІ-моне, чому ж ти не врятував її?!

Пом’яну її; поплачу, побувавши на Сумщині…
Дай, Цілителю, здоров’я
усьому нині сущому.

Кров землі на твоїх долонях,
Перебиті живі ростки.
Де буяли сади чудові,
Залишилися їх кістки.

Порубали, переорали,
І забули дитинство своє.
Де дерева життя проростали,
Смерть землі із ріллі повстає.

Гори гілля - то жили серця.
Виривали, трощили життя.
І птахи пролітали мимо -
Їх домівок, їх гнізд нема.

Сонце плаче і палить землю.
Скільки ран ще терпіти їй?
Скільки ж сліз проливали хмари
За ці довгі, жахливі дні...

Уяви: повернувся додому,
А побачив лиш чорну ніч,
Чорну землю у плямах крові
І кістки всіх своїх поколінь.

Це жахливе, мабуть, порівняння,
Але я, як дитя землі,
Відчуваю цей біль
І душею страждаю.
Та на жаль,
не змогла це тобі передати,
Навіть дивлячись в очі твої.

Скільки їх: недолугі, сухотні,
Кривобокі, скарлючені, кволі…
Слави крихточку! – завше голодні.
В темноті – як у вічній неволі.

Народилися… бажані наче.
Та занедбані, мовби сирітки.
Хтось од них одвертається, плаче.
Хтось, регочучи, дражнить – ви звідки?!

Їм би в небо, небачене зроду!
Тільки доля – триматись долівки.
І болять на бурхливу не(з)году –
Хворим віршам – рахітні кінцівки.

27.09.2018

О. Г... (Гансу)
Зелений змій, як зашморг, душить,
І, ніби шашіль, точить плоть, –
Уже спокусив грішну душу
І прагне волю побороть.
Міцніє й дужчає потвора, –
І так зростає на очах,
Що я стаю помалу хворим,
Спостерігаючи цей жах.
Пручаюсь кволо й важко мучусь,
Майбутнє бачачи своє,
Де змій, нахабний і ядучий,
Мертвотним холодом стає…
27.09.18

Я сміюся крізь сльози, інакше поглине пітьма,
Ні на мить те, що бачив у пеклі, забути не можу...
Ворог бив по позиціях із "Ураганів", гармат,
Шепотіли вуста "Сохрани і спаси мене, Господи Боже!".

Кров лилася з небес, я лежав у рову, наче мрець,
Удихнути не міг це повітря, насичене смертю.
Кулі вили над вухом " Попався? Тобі тут кінець!",
Влучно б'є кацапня із підствольників та мінометів.

Та зостався живий. Опалило лише до кісток,
Подивився на змучене поле і стислося серце:
Спить мій друг, мій товариш, мій вірний незрадний браток,
Він у шанці прийшов добровольцем, прямісінько з лекцій.

Де не гляну - собратчики, теплі ще. Та неживіі...
Рештки взводу складав аж до ночі на зламані ноші.
Не питайте, чому мої сни навіть досі в крові -
Я жартую відтоді. Бо жити інакше не зможу.

25.09.2018р.

Без племені, без роду, без коріння,
Давно своїх пустились берегів,
І топчуться вони по Україні,
Неначе орди хижих ворогів.

Глумляться над святинями народу,
Плюють в криниці, що святих святіш,
І ловлять душі в каламутних водах,
Колишніх наших за іудин гріш.

Не вірте, браття, в марево облуди,
В ганьбу не дайте край батьків своїх.
Гіркий цілунок завжди у Іуди,
Фальшивий блиск у ідолів чужих.

2007-2018

В купелі озера пінились хмари.
А поміж ними сонце усміхалося:
Воно збиралося в небесну подорож,
І перед цим вдоволено купалося.

В жовтолілейнім ластовинні ряснім
Червоні щічки радістю пашіли,
Торкались хвилі золотоволосся,
В захопленні від сяйва плюхкотіли.

А далі сонце вгору покотилося.
Та озеро ясніло і ясніло,
Бо сяйво у купіль свою гляділося-
До небохвиль торкнутися кортіло.

Найтяжчий момент прощання...
То згодом життя ущент
запрудить просвіт печалі...
Фрагмент... ще і ще фрагмент...
І згустки житейських митей
стушують оту межу
о котру вривались ниті
незгойності міражу
буття, де кришились скалки -
осердя дрібні шматки...
Лупалася на кавалки
скала, що була не ким,
а саме таки тобою...
То, може, лише верзлось,
що сила твоя - горою.
І певно, що лиш здалось...

Бо ти у хвилини болю,
незґрабно до сліз зійшла...
Прощання... Німіння волі...
І рисочки до чола...
2018

«Какая разница!» з якої шкаралупи
проклюнулося кожне пташеня?! –
штовхає хвацько, не жаліє пупа,
з гнізда дітей дрозда… зозуленя.

Останнього, забилось що в куточок,
малий додолу врешті скинув кат…
Ох, скільки їх таких «синів» і «дочок»,
ой, скільки тих іще зозуленят!.

Якщо не бачиш, голубе, різниці
між мовою й чужинським «язиком» –
то снитиметься воля у темниці,
а сам ти будеш лише кізяком!

Цькували українську чом віками
з усіх сторін? А більше всіх – «брати»!
Шеренгами, колонами, полками
кати уперто лізли до мети…

Морили голодом, законом та уставом.
Багнет і куля – ось їх аргумент!
Чом українського відродження не стало?
Та це історії всього один момент…

За мову українці йшли на плаху,
поклав життя за неї неньчин цвіт!
А скільки натерпілися ми страху!
Оговтались хоча б за сотню літ…

Клиха згадаймо, Балуха, Сенцова,
ще Сущенка, Панова, Карпюка…
У чому їх вина? То бранці слова.
За незалежність плата отака!

Загарбницьку ще чуємо в столиці!
Московська в Раді – теж не дивина…
Якщо немає жодної різниці,
то українська всюди хай луна!

Я закликаю Неньку-Україну,
усіх від старців сивих до малят:
щоб захистити мову і країну –
з гнізда потрібно гнати зозулят!

Чому ви так не любите євреїв? –
мене спитала раз одна гетера.
Чого тільки вартують „Меч Арея“,
„Проект Жи-2“ чи „Ера Агасфера“!..

Хоча я й не з семітської родини,
мені у світі рівні всі народи
і в ставленні конкретнім до людини
для мене визначальна не порода.

Не грає ролі – німець ти, китаєць,
поляк чи росіянин, білорус,
жуєш ти сало чи черствий окраєць,
мацу чи бульбу, пиво п’єш чи мус…

Для мене важливіша поведінка,
аніж національний колорит.
У серце як запала гарна жінка,
то чи зупинить вже її іврит?!.

Та не люблю, як брешуть і грабують,
по трупах вгору лізуть напролом
і не важливо, що від тебе чують –
салют, хелло, добридень чи шалом…

Така ось, любі друзі, епопея,
де ціла купа й іншого лайна…
Як в цім портреті вгледіли єврея –
у тім, пробачте, не моя вина!

Я дійсність пропускаю через сито,
в кулак зібравши власні волю й хист.
Ліпить мені ж ярлик антисеміта –
спроможний лише ярий сіоніст.

25.09.2018

                І
Несемося у вир стихії та емоцій.
У хаосі подій минають ночі, дні.
У веремії цій ми як більмо на оці
байдужій і німій космічній далині.

                ІІ
Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена нова майбутня ера
і невідомо хто туди іще дійде.

У дурні, як не є, пошиються поети.
У цій колоді-грі – радари суєти
і дами головні, і підкидні валети,
яким не досягти ідейної мети.

Уявою живе за пеленою часу
сугестія душі астральної рідні.
А що коли і там любителі Парнасу
тасуються як тут, на лаві запасній?

                ІІІ
І невідомо що тече і проминає.
Палає ще зоря, і сонце догорає,
та віє ураган у Тихий океан,
і як поганий сон життя не відпускає,
і шириться війна од краю і до краю,
допоки лютий Вій полює на землян.

Творіння і Творець почили у нірвані.
На нескінченну мить у Всесвіті воскрес
Єдиний у Отця останній первозваний.
Уста Його тремтять мелодіями мес.
Але лукавий час іще лікує рани.
Не досягають вух сигнали із небес.

09.2018

Моє місце не тут - біля ложки, каструлі й тарілки,
І не ручка з блокнотом являється сенсом життя.
Бо думками в бою - там, де вибухи, трупи, каліки,-
Куля точно летить між ударами серцебиття.

А на столику чарка горілки і кухоль розсолу,
І вовтузиться в шафі черговий приплід кошенят.
Завтра знову на фронт, із братами лежатиму сполом
На землиці вогкій, удихаючи пороху чад.

Змилостивився Біг - попрощатися встигнув із другом,
Залишаю три грудки піску на закритій труні.
Страх вчаївся на дні, нашорошує злякано вуха,
Та його переміг - він уже не хазяїн мені.

Ось і знову Донбас, воріженьок шукаю між рідних,
Бо між ними, як правило, нині одні вороги.
Із поетів виходять хороші, треновані гридні,
Правда вийти живим не вдається нікому з юги.

Тут і зараз підпільно стрічаються рай із Еребом,
Цей шматочок землі час давно на загибель прирік.
Я у шанцях заснув. Бачу темне, розоране небо,
Ангел скрушно зітхнув і хутенько від мене утік.

25.09.2018р

Мовчання - золото

Релігія - не благо, а біда,
Не можна тлю пускати на розсаду.
Я дар пророцтва бевзю передав,
А він пішов вивалювати правду.

Єдиний Бог - написано рабам,
Насправді нас у світі легіони.
Нехай бубнить священника губа
І бреше людям в очі із амвону.

Бо люд недобрий, ще рости й рости,
Тож хай в одній збирається церковці.
Завчає хором істини прості,
Поклони лобом лупить що є моці.

Бо вміє лиш одне - обух сталить,
Освячуючи смерть моїм іменням.
Усі кутки вкривавив на землі:
Хіба це люди? Псяки навіжені.

В гріху плодили єви дітлахів,
Усе життя неспокій був у хаті.
А дай їм віру у мільйон богів,
То роздеруть цей світ умить на клапті.

Народ гуде, ножаку в рукаві
У віруючого сталеву бачу.
Пророка в рай хутесенько завів -
Від лиха спас. Чого ж ти, дурню, плачеш?

25.09.2018р.

Учитель

Ану, сідай, невдатнику, за парту,
Учити буду як варити "плов".
Для щастя треба зовсім небагато:
Уранці, вдень і ввечері - любов.

Дурня топити жир на велотреці
Й на вірші витрачати півжиття.
Розумний муж в подружньому кубельці
Напружив хтивий м'яз. А ти - гультяй.

Жінки у нас такі сором'язливі,
Не скажуть, що кохатись аж пече.
Дивися - онде топче курку півень,
І ти не спи! Підстав красі плече.

Підвісь над ліжком Рубенса картину,
На бра накинь хустину для півтьми.
І фея у обійми радо йтиме!
Скуштуєш плід із райської хурми!

Тепер іди. І більш не повертайся,
Гони лише сто баксів за урок.
Пішов. Прийшла...монахиня у рясі!
Веду в альков "замолювать" порок.

25.09.2018р.

Не сотвори собі мене
в своїй уяві,
бо не з'явлюся я тобі
в зеніті слави,
бо "на готове" простягає
кожен руки,
та ідеали сотворять -
важка наука!
Не сотвори собі любов
в рожевих мріях,
бо тільки бог свою любов
мірилом міряв,
а ми з тобою
не боги -
хоч нам і важче,
ми - соТВОРЦІ
свого життя,
своєї вдачі,
бо ми пов'язані навік
одним законом,
як перші жінка й чоловік
перед амвоном.

25.09.2018

А планети зійдуться і стане усе на місця.
І світанки нові вереснево засяють яскраво.
Купол правди здійметься над містом твоїм величаво.
І щасливо завершиться вкотре історія ця.

І широка ріка змиє втому поснулих людей.
Переможе добро. Ось побачиш, все буде на краще.
Громовиці гіркі не заселяться в небі нізащо.
Знову сонце зійде!
23.09.2018

Про болі мовчи, говори лиш про щастя, сонце
Складай йому оди, та тільки не про своє...
І тихо моли свого янгола-охоронця,
Про те, щоб і він не казав, як на серці є.

Бо щирість лякає, і вершить тобі запону
від слів розуміння, що жити - то все, що є.
Та завше сильніш від реальності забобони,
і заздрість гойніша, як втіху твою зіп'є.

Мовчання - то злото, а сріблом твоя усмішка...
Тяжіння до слова здолаєш ачей своє?
Бо пишеш не ти, хоч здається, що пишеш трішки...
Та твій тільки почерк слухняно в рядки стає.

2018

Красива, сонячна,
лише б радіти.
Згубила в соняхах
строкате літо,
зелені кульчики,
немов ліщина.
Сама ще дівчинка,
а Бог дав сина.
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола.
На серці - сіра мла
в лиху годину.
Про щастя мріяла -
коханий кинув.
Безсоння каменем
у дні пророчі.
В синочка мамині
небесні очі.
Піднятись на крило
вдалося з віком,
та долі не було
без чоловіка.
Душа - глибокий став,
прудка, мов голка.
На сході воював
її Миколка.
Ряснів і опадав
цвіт на калині...
Криваві опади.
"Ой, сину, сину!"
Мадонні молиться,
а хижа осінь
по всіх околицях
смереки носить,
віночки-горецвіт.
У чому ж винні!?
Її блакитний світ
у домовині!
Гойдала, ніжила,
латала льолі,
сирітка з Ніжина,
біднота гола...

2018 р.

Все мине безжалісно, повільно,
Злиже час і відчай твій, і біль.
Усміхнеться в очі божевіллю, -
Не жалкуй, облиш вчорашній хміль.

До зими хвилина-дві – не більше.
Жменя снігу – вимір у життя.
Холодно. Тебе турбує інше?
Кава гіркне – дикі відчуття.

У вікні бридке осіннє небо,
Горизонт вогнем палахкотить.
Газом тхне. А, може, так і треба?
Почекай, вже скоро відболить.

А потім сталася війна
Межи нерідними братами,
Несамовита до нестями,
Осатаніла і брудна.

І правда в кожного своя,
Свої канони і резони,
І захищатимуть до скону
Свою подобу та ім'я.

А люд – усе переживе,
Історія передбачає:
Коли імперія конає –
Вона хапає за живе.

Це місто – п’яне, це місто – сонне.
І ти, і я – застигли в бетоні.
Між нас – ліхтарі, між нас антени
і сни, що чатують по закутках темних.

Асфальтні ріки, човни-маршрутки,
клумб - островів запорошене хутро.
І де шукати того хлопчину
з глибокими, люблячими очима?
2018р.

Тобі й не снилось
як зорі серпневі згоряли до тла.
Мені лишилась
лише зола.
Листок золотий, що в долоні бринить,
вітер осінній гойдає.
В холодній блакиті він зникне за мить.
І я його відпускаю.
За небокраєм,
напевно, щось бачить він з висоти.
Того не знаєм:
ні я, ні ти.
Хоч як би хотіла спинити цю мить, –
та тільки так не буває.
Не озирайся. Мені відболить.
Іди, доки я відпускаю!
2018р.

Без клепки в голові неважко жити,
Поспав, поїв, помацав жінчин таз.
Весь вік думками тільки у кориті,
А генії звойовують Парнас.

А там - війна! Брикаються коняки,
Митці в боях розплющують носи.
Мені також порвали збоку плавки,
І хтось хвоста Пегасу надкусив.

Тяжка судьба трудяг пера й паперу,
Тріщать від дум наморщені лоби.
А в мене муза - любонька Венера,
Її уздрів - й одразу полюбив.

Колеги люті, наче ті піраньї,
Не створені їх музи для перин.
А я пишу про любощі, кохання,
Немає патетичної мури.

Венера притулилася грайливо
І каже: - Тут незатишно мені.
Давай но краще сходимо "наліво",
Галявина - дивись - у далині...

Махнув крильми Пегасик піді мною,
Одніс хутенько на м'яку траву.
Кохатися чудово й під горою,
Цілує муза в носика й брову.

24.09.2018р.

Трохи вайлуватий

Сумую, настрою нема,
Краса лютує - це не жарти!
Усеньку нічку не дрімав,
Хотів її поцілувати.

Роздумував - куди і як:
У губки, ніжку, нижче пупа...
Тепер заплаканий п'ятак
Одсовує від мене люба.

А я ж намріяв - о-го-го!
Дарунок готував коханій.
Вкусила в ніс мене Марго,
Ще й гепнула по "шарабану".

У колючках дорога в рай,
Без мук-страждань нема любови.
Благав шаленку - зачекай,
Ще рік - і буде план готовий.

Я ж, наче і не байбуза...
Та мавка скочила на ноги,
Пішла к сусіду у сльозах,
За мить - лунають хтиві охи.

Втекло до іншого дівча,
Він парубок - огонь! Моторний!
Іду знайомитись у чат,
Можливо, бабця і пригорне.

24.09.2018р.

Усе в тебе є:
і синиця у жмені,
і тінь журавля,
і прихований туз...
А серце твоє
у нагрудній кишені
(моїй) так давно
поселилось чомусь.

Не те щоб незручно,
питання - навіщо?
Я все-таки варта
цінніших оздоб.
А серце - твоє,
тож ти сам
переміщуй.
Оновлюю я
і життя, й гардероб.

09.2018

1

Стомлені, замилені очі Доброти.
Релаксуй - муркочуть пуми і коти.
Синові - "добраніч", мамі - "почекай".
Лаштувала кладочку... віддалився рай.

Камінь із каблучки випав - на пісок.
Був у мене Голос.
Хвалять голосок.
Квітка з перламутру кришиться для ґав.
Десь отут орленко вдосвіта шугав...

Бгаються марноти. Вищає трамплін.
Літепло осіннє. Яв - без перемін.

2

Листя на опеньках. Ікебана "сон".
Три зайці линяють.
Збережу фасон.

........
2018

Тут був Едем. Шумів зелений ліс,
Стрибала білорибиця на плесі...
Тепер його нема. Є купи гільз,
Гниють у вирвах знищені берези.

Я знав - не можна вірити "братам",
Вони - раби, а я дитя свободи.
Сюди прийшла за здобиччю орда,
І п'є з душі кровицю, наче воду.

У Києві печуться біляші,
Подарували зоопарку зебру.
А тут, на фронті - нічку пережив,
Неначе, півжиття украло небо.

Спаситель наш розумний і благий,
Любов'ю платить Україні-неньці.
Та за Дінцем насіяв ворогів,
Загаєшся на мить - і куля в серці.

У пеклі статків-слави не зажив,
Вишіптую свій біль в оцьому вірші.
З палаючої хтів піти межі -
Убиті нерви так благають тиші!

Зі Сходу вітер порохом війнув,
"Загавкали" голодні кулемети.
Щоб ви жили й ростили дітлашню
Мені потрібно завтра тут померти.

23.09.2018р.

Не спи!

Майдан помер? Не треба нам Майдан?
Зручніше спати в теплому кубельці.
То, може, я нахабний вереда
Добра не хочу Україні-неньці?

Бунтую, роздратовую народ,
Випльовую цукерочку солодку?
Почовпати мо' краще на город,
Землиці носом виорати сотку?

Не виучили ще урок гіркий:
Бур'ян щодня полоти варто з грядки.
Тому лиш "пашуть" чорні мужики
Й сумлінно платять злодіям податки.

До влади черга довга - до небес,
Є Петя, Рабинович, Юля, Гепа...
У них до грошей вічний інтерес,
Тебе нема у списку? От халепа!

На вибори чекаєш п'ятака?
Усоте керувати пустиш трутнів?
Старе вбрання достойне смітника,
Хай молодість кує своє майбутнє.

24.09.2018р.

Нечитані книги…
Оцю з понеділка зачну –
як світ пізнаватиму,
створений тільки для мене.
Та вже понад вечір
кладу намір свій у труну.
І зранку – бігцем –
у життя нетерпляче й шалене.

Лиш думка (незручно ж!) –
неначе камінчик у мешт:
отак і посивієш
злою, нудною, безлицьою.
…Нечитані книги –
дамоклів розгойданий меч –
готові упасти на доленьку…
разом з полицею.

23.09.2018

Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому вдалося вивчить.
Отак і підемо на той світ із «незадовільно»,
Бо ставимо ж самі собі оцінку,
А не хтось там інший.

Щиро дякую, осінь, за ласку,
За емоції, що через край,
За кохання даровану казку,
За поезій рясний урожай.

Не зігріти душі оксамитом –
Почуття догоріли до тла!
Прощавай, моє бабине літо,
Пізня осінь жіноча прийшла…

2018

Ніжну душу скував у кайдани,
Для бажання поставив капкан,..
Очі твої - то злі океани,
А слова, як безжальний вулкан...

Все ж я вдячна тобі за синочків,
За моїх пречудових дітей...
А між нас... пересохли струмочки,
Від мовчання оглухлих дверей.

1

Занадто доброю - не варто...
Чуже багаття джерґотить.
Тремку мелодію Монмартру
передає вселенська нить.

Мережу вірші блискотючі.
Лелітки досвіду ловіть.
На оксамитові онучі
лягає срібний фантик... віть.

Тінь Берліоза, сміх Касселя.
Кальян за рогом... новизна.
Прогрес заковтує оселі.
І мови мій родак не зна.

2

Каштанопад... Лілова тиша.
Мій острів плинний... мла небес.
Зефір накреслення колише.
І шкірить зуби зорний пес.

2018

Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.

Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,
Що батьків сон корінням оповило.

Та жінка, чим вона була не та?!
А може він їй був чомусь не милий?
Тьмяніла пам'ять, мулилась як став,
Що з річки (так навідліг) запрудили.

О, як повзе наш вік, о, як іде…
Скелет скелетом тиснучи у шафі,
Тебе ростила мати. Як і де?!
А він беріг лиш купку фотографій

І потай, наче пошепки, любив –
Тремтів твій образ миртом неопалим.
Аби ж ти знав, як він чекав! Аби ж
Ти бачив, як сестра і я шукали!

П'ятнадцять років повагом пройшло:
Розврунив мох пухнасті запинала,
Оспалий ліс, роняючи шолом,
Заснув. А туга туй не засинала.

І Бог подав невпинним прохачам,
В часопис долі поглядом поринув,
Розвіяв ту незречену печаль
І сірі, мов базальтові, хмарини.

Розквітнув мирт між сплаканих дерев –
Чи може наша бабця догодила,
Що ризи сивим янголам пере,
Чи дід, що ладан кидає в кадила.

Бо ти з’явився, сповнений чеснот,
Як пульс в напрузі вистиглої тиші.
Всміхнувся батько в туєвий кіот:
Бо ти – наш брат. І ти – ікони пишеш.

Ми у лузі грати в квача охочі,
кинув пальта долі, в одній сорочці.
А як дощ і сльота тому на заваді,
беремось за ум і вчимось, як кляті.

Наші вічі посібник побіжно глянуть.
Усі наші снива явою стануть.
Ми полюбим всіх, а за це – вони нас.
Ми з надією множимо плюс на мінус.

Ми в дружини візьмемо дів з очима
неполоханих ланей, а як є ними,
то струнких парубійків у мужі візьмем
і ніхто не виявиться самітним.

Позаяк у ляльок усміхнені лиця,
ми помилимось де у чім, сміючися.
Отоді зі спокоєм знакомиті
мудреці нас матимуть на приміті.

2
Ми окріпнем у розмислах перегодом.
Ми всілякі недуги загоїм йодом.
Наші вікна завішані будуть тюлем,
а не забрані в чорні решітки тюрем.

Ми приємну роботу кінчимо рано.
Ми віч не зведемо в кіні з екрана.
Ми пришпилимо брошки важезні платтям,
коли хто без грошей, то ми оплатим.

Ми судно збудуєм з гвинтом і паром,
цілковито залізне, із повним баром.
Ми зійдем на борт і відкриєм візу,
і оглянем Акрополь і Мону Лізу.

Позаяк континенти у океані
як на якорі й четверо пір наявні
року инде, а баки пального повні,
двадцять місць нам гля́нутись наготові.
3
Тьохне нам соловей – залунає гаєм.
Ми не більше віримо, що вмираєм,
ніж ворона опудалові за тином.
Винуваті, каємось тим же чином.

Ми зістарієм в кріслі глибокім сидьма,
у оточенні внуків і внучок. Сíм'ям
не утішеним раятимуть сусіди
телесвідчити вирок шпигунській сіті.

Як нас учать книги, епоха, люде:
завтра так прикро уже не буде,
як вчора, і слово сіє писати
в tempi слідує нам passati.

Позаяк осередок душі у тілі,
заживем ліпше, ніж ми хотіли.
Ми пиріг свій засмажим на чистім салі,
адже так смачніше: так нам казали.

___________________________


"Hear the voice of the Bard!"
W. Blake

1
Ми окрай села не чаркуєм в сіні.
Ми себе не дамо в женихи царівні.
Ми мочаєм в щі не постіл, а вуси.
Нам сміятись сором і нудні рюмси.

Ми дуги з ведмедем не гнемо нігтем.
Сіроманцем верхи вперед не їдем,
і він не зведеться, пирнутий шприцом,
ні в зударі об землю, чарівним принцом.

Труби знаючи мідні, ми в них не трубим.
Ми не любим подібних собі, не любим
крутіше замішаних, в иншім тісті.
Ми зневірені в часі, частіш – у місці.

Позаяк від півдня далеко північ,
думка сіпає думку чимдуж надривніш.
Коли меркне сонце, ми струм вмикаєм
і смакуєм на ніч грузинським чаєм.

2
Ми не бачим сходів у ріллі нашій.
Жахний у нас захист, судді незрячі.
Нам миліша швайка, ніж гол воротам.
Вчастуйте обідом нас і компотом.

Нам зоря у оці, що сльоза – подушці.
Ми гидуєм короною на ропусі,
чиряком і бородавкою на п'ясті.
Подаруйте нам тюбик доброї мазі.

Нам глупство миліше лукавства лиса.
Невтямки нам, навіщо деревам листя.
І, коли ті Борей обриває махом,
ураз ціпеніємо, йняті жахом.

Позаяк на тепло зазіхає холод,
піджак у латках наш, кожух в проколах.
То не глузд ослаб, а вічі нездалі
різнити орла силует і чаплі.

3
Ми боїмся страт і смертей посмертно.
Нам знайомі наші жахи предметно:
порожня імовірніша чанів пекла.
Нам не знати, чи вчує хто наше "леле…"

Наші лінії доль і на крапку згідні.
В узголів’ї доні в нічній сорочині,
або сина – в майці – нам не стати снами.
Тінь наша довша ночей перед нами.

То не дзвін калатає над хмурим вічем!
Ми в пітьму ідемо, де світити нічим.
Ми спускаєм стяги, палим бумаги.
Може дасть і пригубити хто зі фляги?

І чому так виходить? І гріх за долю
кивати на вдачу або Божу волю.
А обіцялась хіба инакша?
Ми платили за всіх, от і решта ваша.


____________________________

Без "мусі-пусі" - не життя. а сон,
Ерзац снаги, сироватка чуттєва.
А я блукалець ерогенних зон,
Цю роль заповідала баба Єва.

Її наказ виконую щодня,
Цілунками освячуючи перса.
Сьогодні мавку лагідну б обняв,
Але, на жаль, попалась поетеса.

Одні модерні вірші в голові,
Про вічне, про прекрасне і вельбучне.
Годину слухав, аж осоловів,
Мене отак ніхто іще не мучив.

Патетика лилася як вода,
Ще й пафос прасував обвислі вуха.
Не бути нам сьогодні у житах
На дзигарях уже година друга.

Не витримало серденько моє,
Рука з розмаху їй закрила рота.
Стрибнув собака хтивий за бар'єр,
Здалася Гвіневера Ланселоту.

Підхід потрібно знати до мальвін
І долю цупко брати в руки ніжні..
Тепер любов у діви в голові,
Ночами не даю писати вірші.

20.09.2018р.

Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –
Ідуть колони танків й БТРів*.

Все місто дотліває у вогні,
І лава із вулканового жерла
Ген розтікається удалині,
Вже вулиці десятками пожерла.

Боги, невже живу останній день
Й душа уже готується до висі,
Де звів лице сумне, немолоде
Із відсвітом кривавим древній Місяць.

І я моливсь між колихання віт
В диму пекельнім, думав, що востаннє,
За цей чарівний неповторний світ
І припинить благав це розтерзання.

Немов би Путін щупальця страшні
Сюди просунув і душив помалу…
Та це були лиш видива нічні!!!
За мить усе затихло і розтало!

І знову я моливсь, як уві сні,
У дум своїх тяжких тривожнім граді –
Щоб те, що лиш привиділось мені,
Не сталось у майбутньому насправді!

20.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

На орду не йди юрбою,
бо орда проклята
всіх потягне за собою
і покаже п’яти.

Краще вийди наодинці
і з усього маху
порахуйся із ординцем
як із Голіафом.

І не віруй у Кирьоху,
бійся істукана.
Ми одні у цю епоху
били Чингісхана.

Все одно своєю смертю
ми ще не помремо.
Поки є у владі черті,
мало Віфлеєму.

Та не дай ся розіпнути
ні катам, ні брату
і не дай собі забути,
як палили хату.

Бий із криївки, із доту,
як бійці ОУНу.
Будь хоч тричі патріотом,
але будь розумний.

І не бігай у атаку
як на «колорадa».
А коли покаже с... у,
бий його по заду.

І прикладом, і багнетом,
а самбіста – піруетом,
можна й булавою.

А коли ти є поетом,
пожалій його дуплетом
і погладь ногою.

09.2018

Все не стається просто так,
а під надійним неба покривом,
дається успіх, дозвіл, знак,
удачею чи згоди поглядом.
І я гравець у грі буття,
якому двері відчиняються.
Якби ж знаття, яке знаття,
Пригоди де розпочинаються.
Хвалу складаю небесам
за долю, зустрічі, можливості,
Цікавість сповнена життя
у вирі справи за важливістю.
За всі моменти і людей,
які мене чомусь навчили,
за океан своїх ідей
Я вдячна Богу щиро!

І так би сидіти в осінньому вирі удвох за чаєм.
Вдихати повітря, що тягнеться, мов іриска.
Прощатися з літом, підводити жовту риску.
І знати, що вересень все зазвичай прощає…

Отак відчувати вершкові твої долоні.
Збирати у скриню розсипані дні безпечні.
І міцно тримати цей вечір густий за плечі.
І довго стояти удвох, поки чай холоне…
19.09.2018

1

Любити цей світ навчуся.
Забуду лавровий Крим.
Зросійщення, "мусі-пусі"...
Жертовні мангали... дим...

Вагання, мінорний подив.
Стою-роззираюсь... ніч.
Пливуть осяйні колоди
у ритвини протиріч...

Нездарі - осанни, туші,
на лисині три вінці.
Махлюють лихварські душі...
Опілля в чужій руці.

Земляк мій наледве дише:
підняв сто медалей... сів...
Читала віршата миша.
Тремтіли жуки в росі...

2

Поезія - nota bene .
Пророків немає тут.
Лілові сливки... зелені
напнули в садку батут.

Там черга... іду поволі
за осені оксамит.
Гублюся між течій, колій,
підмайстриків, маргарит...

2018

І знову чути веремію степу,
і при дорозі битій – чаєнят,
у Дикім полі – гетьмана Мазепу,
а у Полтаві – дикий каганат.

Петрові завойовує осанну
та сама дика чота Палія.
Не повезло у смерті отаману,
рятує молодого короля.

Ой не лікує зілля приворотне,
коли веде любов на манівці.
Минає слава і немає Мотрі.
Одне руків’я шаблі у руці.

І чаєнята квилять ще й донині
за іскрами у зрадженій родині
або за кочубеями в селі.

Чому, коли є вихід із руїни,
в руці у Мотрі – доля України,
а за Іваном лиш одні жалі?

09/18

То буде мить ранкового прозріння,
як вереснева пастораль осіння –
твоя зоря холодна та висока,
а ти стоїш безмежно одинока,
княгине споночілого палацу,
твою корону віддано паяцу,
а на нозі твоїй стара панчоха,
(княгиня у личині скомороха).

Люд вуликом роїться серед плацу:
- Дорогу! Квіти! Оплески паяцу!
Тебе ведуть на кін, немов до трону:
- Паяце, одягай свою корону!
- Яка краса – твоя стара панчоха…
(Княгині личить шмаття скомороха?)

То буде мить непевності й вагання –
нестерпна фальш і гра твоя остання.
Що понесеш, жебрачко, у торбині –
хліб балагану, титули княгині,
що, як зоря, холодна та висока,
серед людей безмежно одинока?

Ти гідно відрікаєшся від трону,
ти на поталу кúдаєш корону
і мовчки віддаляєшся від кону,
де п’явки рук вп’ялись в твою корону.
Летить коштовність, оксамит, позліта –
finita la commedia, finitа.

Панчоху – зась. Бо люди не пробачать:
- Ще трохи, блазню, маскоміре, трохи!
Погляньте, скачуть, бачите ви, скачуть!..

Ніхто не бачить – п л а ч у т ь скоморохи.

Любить киця голівки від мойви
(треба якось погризти й собі).
Коли жінка жадає любові -
Не відказуй - хапай і люби.

Я учився тактовності в школі,
Виріс чемний тишко-парубій.
Джентльмен не відмовить ніколи,
Ні старенькій, ні відьмі рябій.

Глянь - доокола любоньок повно,
Голосочки знадливо-п'янкі.
Кожна жінка - це сонячний промінь,
Гавань радості для мужиків.

Щоби не вистигало кубельце
І жахтіло теплом від литок -
Утішайте красунь натщесерце,
У сієсту і в сяйві зірок.

Од відмови лиш крок до образи,
Просьба жінки - для мене святе.
Досить з вами точить баляндраси -
Кличе люба. Пора у Едем.

20.09.2018р

Ранками враження завше нові.
Глянь у причільне віконце.
Що є світліше роси у траві,
поки ще мружиться сонце?

Поки спиває цілющий нектар
і обціловує квіти,
доки його негасимий пожар
не засіяє в зеніті.

Заки не взяв ще у руки косу
гнаний, голодний і босий,
та не упали на віщу красу
кров’ю заюшені роси.

Тихо радій, що і ти ще живий,
маєш свою філіжанку,
віруєш – місяць зійде молодий...

Та не завішуй фіранку,
поки триває за обрієм бій
за неминучі світанки.


09.2018

Над плесами Дністра величні Товтри
Ховають у габі сліди епох.
Поділля золоте чарує вкотре,
Цнотливі береги пильнує Бог.
Роздмухує вітрець багаття літа
Ранковій прохолоді впротиріч.
Спадає з гір смарагдова палітра
Терновою хустиною зі пліч.

Приспів:
Дністер, Дністер - ріка джерельна.
Даруй з роси ковток натхнення!
Неси життя цілющі хвилі
У дивовижні дні щасливі

Полощуть бусли крила-парасолі
На верховині в сонячних ставках.
Бринить любов на перехресті волі.
І їй ніхто не зрадить у віках.
Країну мрій, ріки потоки сині,
Я на поталу лиху не віддам!
Тече Дністер у славній Україні
дорогою надії в скельний храм!

2016р.

А холод, будьмо щирими, набрид.
Хоч вересень ось тільки розпочався.
Кажу собі: «Не злись і не печалься!»,
йдучи під дощ, тривалий і дрібний.

Дві гривні… Не намоклі я б підняв,
а ці нехай чекають: може, візьме їх
обставинами зганьблений бідняк,
що вже й забув, яка вона, провізія.

Бравісимо!!
Та це я не собі,
а сонячному променю, що раптом
нізвідки виповз і прискорив біг

по венах – крові, й сил таки додав,
щоб люди опирались холодам…
А я не заслуговую й на «Браво!»

Ой, ти, скрипочко чарівна,
Мелодія твоя дивна,
Вмієш весело сміятись
Й гірко плакати-ридати,

Буйним вітром зашуміти,
Падолистом шелестіти
І плескатися, мов хвиля,
Неймовірну маєш силу.

Коли в руках віртуоза,
Викликати можеш сльози
І до танцю запросити.
Як же тебе не любити?

2018 р.

Дівочі мрії кубляться в лобах,
Дізнатись про одну хоча би хочу.
Схилилася красуня, мов верба,
Губами щось задумливо шепоче.

Чи є там я? У брюках чи без них?
А, може, хоче впасти ув обійми?
Та сталось диво! Бог мені поміг:
Я закохавсь! Узяв красу у прийми.

Прожив із нею аж півстоні літ,
Ще й досі розминаю їй м'якушки.
І хоч старий, але ж не інвалід,
Ще сили є покласти на подушку.

Удвох печемо хліб і пироги,
Із каплунів скубем під свято пір'я.
Боюся тільки довбні й кочерги,
Коли сьорбну - горбак мій не жаліє.

Якщо мовчить - чекаю на грозу,
Достатньо раз на неї глянуть оком.
А тулиться - у ліжко понесу,
Став ясновидцем, чаклуном, пророком.

За бороду ухопить - це каприз,
Вже звик. Жіноцтво - як маленькі діти.
Зубами клацне - утікаю в ліс
Розійдеться, то може й придушити.

Приліг. Та чую голосок краси -
Жона гарчить на мене лютим барсом.
Пора знімати ліфчик і труси,
Інакше борщ сьорбатиму без м"яса.

19.09.2018р.

Осінь

Дременули в Африку стрижі,
Зрадники - покинули домівку.
Осінь - не пора, а стан душі,
Любять люди хлипати одвіку.

Ти візьми тупого колуна,
Заготуй батькам дрівцят на зиму.
Ні, не хочеш? Манить...таїна
Місяця, який у висях блима?

В падолистах кублиться печаль,
В павутині кущик живокосту.
Кажеш - це поезії Грааль?
Помиливсь,- банальне пустозвонство.

Лупить бабця стиглі гарбузи,
Трусить дід із яблуками гілку.
Бризки ж ностальгічної роси
Від безділля змочують сторінку.

В інтернеті наростає шум,
Сердяться невдатні пустомелі.
Я ж бо косу осені чешу,
Яра мідь вкриває голу землю.

19.09. 2018р.

Потрібна допомога?

Кохання платонічне - для мерців,
Остиглих душ із льодяною кров'ю.
А я живий! Тож мавку на приціл
Беру щодня й освячую любов'ю.

Куди не глянь - одні одинаки,
Зацьковані у шлюбах люди-тіні.
Вулкан погас. Вогонь дотлів жаркий,
Байдужість розкошує на перині.

Гомункул ходить, вірші пише, їсть,-
Нещасна, нежива, заснула лялька.
Всьому виною - сексуальнй піст,
Чуттєвості у трупа - кіт наплакав.

До світла треба линути щодня!
Відкрити серце для стріли Амура!
Любити починати тра зрання,
Найкраще - галопуючим алюром.

А сонце сяде - чвалом, навпрошки,
Забитись крадькома углиб діброви...
Сідлаючи опуклості м'які
Невтішених будити чорнобрових.

Тигриці полюбляють дику хіть,
Альков - це рай земний, а не барлога.
Якщо жона колодою лежить -
Ти винен сам. Потрібна допомога?

18.09.2018р.