Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл
Кинджал із серця вийняти безсилий.

Не допоміг матусин оберіг,
Скотилась крапля світла крутояром.
Від смерті не очікується пільг,
Гребе її долоня душі тралом.

А я живий. І тема ця сумна.
Учора снився молодий небіжчик.
Дивлюся як майструється труна:
Моя вже є. Дрімає на горищі.

17.02.2018р.

***
Танцюють зорі місячну сонату.
Кружляє сніг і сипле звідусіль.
П'янію від твого я аромату,
На цьому маскараді від усіх –

Ти краща, королева і богиня,
Навіяних вітрів солодкий бриз,
Твоя краса – божественне творіння –
Врізається у серце, ніби спис.

Віддайся ти мені у цьому танці!
В мелодії звучать серцебиття.
О хто ти – незнайомко, що у масці?
Зачарувала вальсом почуття.

Останні ноти, опадають маски.
Вона зникає в мерехтінні свіч.
Це сон? Чи це історія із казки?
Я завжди пам'ятатиму цю ніч...


***
Тремтить душа у вирі маскараду,
Болюче-вільна, дика і палка.
Що віднайде – чи жертву чи розраду
У вимірі фантазій і блукань?

Тебе зустріла в образі жагучім,
Глибоку ніч осяяв ти вогнем,
Та ніжний смуток виказали очі.
Під маскою душа ховала щем.

У вальсі захопила нас безодня
Бажань і мрій, помножених на ніч.
Хай будемо разом ми лиш сьогодні,
Закохані, не бачивши облич.

Хвилини танцю пролетіли миттю,
Та раптом маски скинули усі.
Розтала я в пітьмі та оксамиті.
Прощай! Я – муза. Повернусь у сні…

Друга частина:
http://maysterni.com/publication.php?id=134812

Переболить.
Перегорить.
Мине…
А може й ні.
Не впевнений.
Не знаю.
Коли тим болем випалене все,
Що залишилось ?
Крихти існуванню ?

17.02.18

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

 
що полягли
не вперше
не востаннє
в неоголошеній
невизнаній
війні

надалі там
у тьмі
з вогнями
крізь хмари
чи дими

мовчання слів
& недолугість
мов провина
& хлам чуттів
на злому тлі
а ви ―

не вірте
що сховають
смерть в могилах

правдиво
смерть живе

з живих




 

У пошуку тебе я сто доріг
Пройшов, але мене знайшла сама ти.
Я спершу слова мовити не міг...
У тім бажанні обіймати, мати,

Захоплення у горлі схлип застиг,
І тіло у руках твоє тримати
По праву зміг, неначе оберіг...
Як волі до кохання не зламати!..

Утілена закохана душа
Рвалась у небо, до Богів поближче...
...тепер усе не варте і гроша.
Як над полями лютий вітер свище!

Тебе в руках тримати не мені,
Увірувану у відсутність віри.
Розплатою поріз на полотні-
Кохання, відлітаюче у вирій.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118011901279

З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:
У тебе - чоловік, у мене - жінка.

Долину світла зайнято не тим,
З чужинцем рідним розділила ложе.
Я кликав: "Вже пора, з сім'ї іди!",
А ти сказала: "Милий, ще не можу!

Дитина любить батька як мене.
Тебе ж - навряд. У цім не буде чуда.
А муж терплячий. І не прожене.
О, як же важко розірвати пута."

16.02.2018р.

Народ у нас увірує в усе:
Добрезну тещу чи чортячі роги.
А нас учили в бурсах й медресе
Із пастви кревні зціджувать потрохи.

У мене апетити о-го-го!
Й товар продати нині вельми трудно.
Брешу з амвона звично аж бігом,
Виходить ловко, бо у лавці людно.

Йде "на ура" відпущення гріхів,
Цього добра у грішників чимало.
Несуть у вуха сповіді лихі,
А разом з ними гроші, яйця, сало.

Є для татьби надійний інструмент -
Святе письмо. І довга язицюра.
О, як же гарно пахне свіжий мед!
Пора іти: у церкві клієнтура.

17.02.2018р.

Чарувала колись мене веснонька,
Солодила медункою губи,
До любові ще кликало теж мене
Тепле літечко, наче до згуби.

Пані Осінь з"явилася в золоті,
Прохолодою вже освіжала
Та лелечим крилом замахала
Так, неначе літа мої прожиті.

Ой, життєва холодная зимонько
Із морозами, льодом, снігами,
Ти ще встигнеш до мене прилинути,
То ж прошу, щоби не поспішала.

2018 р.

І ночами не сплю, і світанки минаю.
Тінь за мною женеться, це значить – біжу.
Уцілів я у пеклі, натішився раєм,
Та ще треба здолати останню межу.

Ні найменшій комашці, ні брату ні свату
Не зізнаюся: суще на світі - моє.
Я кудись утікаю? Я хочу піймати?
Це у когось поразка, а хтось виграє.

І женуться, як вітер, оспівані коні,
Вилітають із епосу – прямо в шансон.
Будь зі мною, о Боже, в моїй обороні:
Бережи не мене, а звичайний мій сон.

Я із часу не вистрибну – боком чи ницьма.
Напрямки – залишається шлях до зірок.
Я до них не лечу, і мені не проститься,
І загуститься морок, де сорок морок.

Ех, за зоною епосу, нижча ідейність.
Упритул не помітно, не чути мене.
Я живу за межею – в розгубленні: «Де я?»
І усе це зі мною лише промине.

Вивільняюся із омани,
Забуваючи, хто ти є.
Бо у вигинах твого стану
Дотліва почуття моє.

Я пригадую й забуваю,
Утікаю й вертаю знов.
Умирає і воскресає
Ненаситна, як звір, любов.

Хочеш знати, як це сталось?
Звідкіля дівча це взялось? –
твоя мама так сміливо
доню сотворить схотіла...
Щоб тебе родити вміло,
надихнуть красою тіло –
на троянд пахучі личка
влила па́токи потічки...

... Молока вона немало пишним ружам
додавала...

Суміш дивна замісилась –
ти із неї народилась!

Хочеш знати, як там далі?
Звідкіля уста у кралі? –
мама в гори за снігами
бігла спритними ногами...
Білих лілій заметілі,
меду й цукру бризки цілі,
ягід пригорщі бездонні –
соковиті і червоні...

... І кориці не жаліла – все змішала, як уміла...

Вийшли зубки, всіх біліші,
губки – вишеньок спіліші...

Хочеш знати, чим скінчилось? –
мама вбога залишилась,
щоб створити диво мудре,
світлооке, златокудре...
Продала́ все без сумління,
і купила в володіння
землю-жилку... За донькою
злото хлинуло рікою!

... Золоті багаті жили волосинки обложили...

Щастя мав би я без міри –
цілувать їх до могили...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

За зимою настане весна.
За снігами – бурхливі потоки.
За дощами – небес глибина.
За плечима – лиш досвіду роки…

Змінить зиму весняна краса,
все укриє смарагдів парчею –
у ранковім промінні роса
надихатиме знову Орфея.

За зимою приходить весна
і кінець прохолодній погоді.
Все навколо оновить вона,
але магія та… лиш в природі.

Там, де галактика зникає,
на самому її краю,
я балансую й вигораю
до супокою. І свою
розтягую орбіту в нитку,
на пам’ять вузлики планет
на ній скрутивши, аби швидко
у спогади, як в інтернет,
пірнути і здолати простір
всією пам’яттю зірок.
От – перший вузлик… То є просто
десь на Землі Дніпра рядок
у думі міжпланетних мандрів…
А цей – на згадку про пейзаж,
де в аватари зі скафандрів
мій втілювався екіпаж,
ледь долетівши до Пандори.
А он – чудний Альдераан…
Принцеса Лея… Небо хворе…
Повстання вибух-ураган,
де марить волею вже вітер,
а воля вітром нас несе!..
Й новими вузликами світу
безмежжя пломеніє все.

2017

Любов – це гарно.
Це ніколи не відраза.
Не плутайте із іншими речами.
Любов – це не приватна справа.
Для двох сердець - сліпа забава.
Легко образити.
Ще легше зруйнувати.
Не скажеш їй: іди, шановна, спати.
Її не можна в місті вполювати.
Лиш можна їй від серця заспівати.
Ще можна в попіл цілий світ перетворити,
Коли вдавати, замість того, щоб любити ...
О як багато образів вона в собі таїть.
Коли мовчить. Тим більше, коли спить.
Коли весела і коли сумна,
Ніде, ніколи не буває, щоб одна.
Вся різна. Зовсім інша кожен день.
Нестримний буревій з мовчання і пісень …
Що є любов? Що є ця супер - сила?
Котра дає і відбирає крила.
Кошту́є все й нічого водночас.
У друзів все на ти. Якщо люблю, то вас.

Красива як сама любов,
У ніжності своїй слабка й вразлива.
Не скинути невидимих оков,
Ти не хотіла, але полонила ...
А може не в хотінні цьому річ,
По іншому ці ролі не зіграти,
Неначе зорі розкидала мрії ніч,
Щоб ти могла між ними політати ...

"Стоїть бабуся, дивиться на хату"

1

Пиши, красуне, вірші хтось оцінить.
І видасть книгу, понесе у млу.
Ти кинула в куток ганчірку й віник,
лишила нам арени, ковилу.

Ти покохала - і перелетіла.
О скільки вас таких - літак, цебро...
Намащене сандалом юне тіло.
Кальян, тафта. Щемливі тексти про

екзотику- любов. Це ж муза плаче..
Старі батути. Я на них - чужа.
Стрибає втіхи блідо-жовтий м'ячик...
Пегас окрилює неназване лоша.

2

Ізнову сніг. А в тебе - звична спека.
Стезя - ряденцем, галькою, піском.
Наснилась україночка - далека -
у тридев'ятім царстві башт і ком.

Лишаюся.
Не каюся. Далію...
Подякую читальникам, авжеж.
Пливе у синю безвість Гамалія.
А я - в холодній точці, між пожеж.

2018

Забіг закоханих по набережній... Гам...
На фініші - серця, порив на старті.
Медаль ховаю... щасливенну вдам.
Добігла в трійці перших. Тижні гарту.

Пахтіла кава... стигли кавуни...
Пливли сирени, ратуші, флюїди.
Роздрібнена мозаїка вини.
Водичку в бодню носять данаїди.

Підковані копита поні, кіз...
Медаль розтала. Сонечко нівроку.
На белебень - архар, напереріз.
Несе у тайстрі віршики, уроки...

Передчуття мандрівок, ще сумбур.
Дай, Златоусте, мудрощів, порядку.
...ля мур... ля мур... - наспівує лемур.
Ладнає над Русанівкою кладку.

Для смертників - листівки, провіант.
Десь там - війна. Любов нова - без віри.
Шукає дуелянтів секундант.
Оспівують офір - дзуміють - ліри...

Руйнується підґрунтя...
...та...ра...рам...
Стріла увись...
Дрижать кити і леви.
Закину довгий денник в інстаграм.
Низатиму цеглини кришталеві.


2018

Сніги на каменів гряді.
Біліють падоли, бліді,
як небо. І горожа лиш
чорніє в самоті.

Холоне ліс у білій млі.
Світліє мла на тому тлі.
Чорніють палі, у снігу
нагі, із-під з землі.

І їде верхівець один.
Сліди вовків буцає кінь.
Горожі палі у снігу
підков чатують дзвін.

У масть пальто, як перший грак.
Сліпа вона. Ба, не сліпак,
глухий, німий, гарячий, як
ті палі, неборак.

Душі непотріб міряла
сльоза.
Ти в ніч пішла.
Що з тОї ночі серцю?
Примара,
потойбічна маячня.
І божевілля
іронічних
скерцо.

***
Як зима зустрічає весну,
Так і я тебе, Пташко, зустрів.
Розплела ти розкішну косу
І прихованим порухом брів,

Ледь помітним торканням до ран
Вітерця, що полинув від вій,
Ти роздмухала попіл повстань,
Ти неспокій розбурхала мій.

З того часу я – літо й вогонь,
Лід у жилах поволі, та скрес.
Вже шепочеш мені: охолонь!
Я для тебе Голгофа і хрест.

Я для тебе давно не зима –
Сто пожеж, сто ідей, сто доріг…
Ти вінок собі робиш сама.
Як пелюстя, спадаю до ніг.

Пломінцями п’янкого вогню
Зігріваю тепер тебе я.
Я лелію весну – я не сню!
Ми – кохання стрімка течія.

15.02.18 © Василь Кузан

"ЗВІДКИ ЙМЕННЯ УСТЯ, УСТЯ-ЗЛАТОУСТЯ"


А я слово "Устя"
завивала в хустя.
Устя -- у хустині,
в вишитій свитині:

-- А я собі Устя,
Устя - Златоустя!
Рученькі біленькі,
устонька пухкенькі.
З Божого облатка,
з чистого із златка ...

От така я Устя,
Устя - Златоустя!
Медом розтечуся,
Богу помолюся --
злотими устами,
гожими літами ...

... Гомоніть струмочки:
гарне ймення в дочки!
Задзвоніть дзвіночки,
гарне ймення в дочки!
На яри й лісочки,
за тини й тиночки:
що за гарне ймення
у моєї дочки!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2003)

Зима з весною стрілися.
Зима у мокрих валянках,
Та все іще надіється
На прийдешній мороз.
Весна з зимою стрілися.
Весна – уся в проталинах,
Трава ще не пробилася,
Ще без дощів і гроз.

Зима з весною стрілася,
І для зими це стрітення –
Кінець всьому. Одвіяла,
Прощатися пора.
Весна з зимою стрілася,
І для весни це стрітення –
Бруньками наливатися
Та силу набирать!

Зима з весною стрілися,
Кінці й початки сплутали,
Зелена й біла віхоли
Вінцем переплелись.
А ми... ми не зустрінемось.
Я пізно народилася,
Я навіть не довідаюсь,
Яким ти був колись.

Ти все, мабуть, гукав мене,
І зник, не догукавшися.
Між нами бездна вічності,
Безкрайній сніжний лан.
І лиш весняний пролісок,
Яко небесне колесо,
Викочує із безвісти
Чи спогад, чи туман.

* * *

Кинуті лани, розбиті житла...
Вожаки лишили без гнізда.
О, як хочу я краплини світла,
А прийшли жура і чорнота.

...Шельваги вантаж поворушили,
Запитали: "Хто ти за один?".
- Бачте, вої, он - хрести, могили?
Йду пирій сапати і полин.

Ось ладунок: заступ, оковита,
Трохи є свяченої води...
- Хутко розвертай оглоблі, діду,
І сюди ніколи не ходи.

В неживих надійні охоронці -
Міни і " розтяжки" від рідні.
І горить сльоза в старечім оці,-
Навіть мертві нині на війні.

Руки не дрижали ще ніколи,
А тепер і день, і ніч трясе.
Ось воно - прокляте Дике поле,
Край Орди. Без люду і осель.

15.02.2018р.

Не гріє світ…Життя утома...
Провалля часу…Вагота
років старого Симеона
додолу тисне… Неспроста
його надією леліє
цей день і Дух веде у храм:
сьогодні він узрить Месію
й воздасть молитву небесам:
«У сяєві Святого Лику
моя впокоєна журба.
І відпускаєш Ти, Владико,
свого покірного раба…»

Друзі, приймаю вітання) IV Всеукраїнський конкурс ім. Леся Мартовича. Удостоївся диплому 1 ступеня в поетичній номінації)

 
ізнову бачив сни
та не було зі мною тебе в
імлі цупкій
між мертвих & живих
шукав не знати що
 
снігами навкруги
стрічав давно не тих
& на позір сторонніх
 
крізь тьмаві
пройми коридорні
кімнати прохідні
без люстер &
 
не відчував
сумління ані горя
мовби згодом
& щезав
 
наступний
спогад
 
не
пригадавши
 
 

 
 
 
 
 
 
 
 

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми.
Шляхами різними ішли,
але її таки знайшли.

Хоча уже немало літ,
та не страшні мороз і лід.
І не лякають холоди,
бо це кохання назавжди.

Воно зігріє в заметіль,
загоїть невимовний біль,
теплом наповнює серця
і душі пестить без кінця.

Сердець гарячих лине стук
під задушевний потиск рук.
Печаль і туга відліта,
тепер у нас одна мета.

За кілька кроків до зими
любов останню стріли ми.
Я дякую тобі, мій Бог,
вона у нас одна на двох!

Розкрила нам любов свої обійми,
зненацька захопила у полон.
Така палка, що до небес підійме!
Ми дихаємо лише в унісон.

Заробила я лише на спред,
Цілий вік жила на шиї в нені.
Із чарунків висисала мед,
Нині мужу патраю кишені.

Так приємно жити без турбот,
Спати, малювати акварелі.
Хай працює муж мій, ідіот,
Бо не дам поторсати бретелі.

Чоловік хоча й неговіркий,
Та міцний, з волячої породи.
Хай іде сапати буряки,
Відпочине опісля роботи.

Бур'яни жбурляє на межу,
Огірки прив'язує до жерді.
Ну, а я - у ліжку полежу,
Клацати втомилась на планшеті.

На вечерю те, що й на обід -
Чистої водиці повна кружка.
Для дурних - робота, втома, піт,
Для розумних - із пера подушка.

Вечір. Зорі. Пусто в животі.
Хочу до цибулі оселедця.
Щезнув мій коханий. Десь утік.
Та, боюсь, уже не повернеться.

14.022018р.

Будяки відвертіші лілей.
Це печаль, якої не оцінять.
Помилковий напрямок ідей?
Та і він буває, як вакцина.

Певно, задалеко ми зайшли --
Усміхатись навчені лілейно.
Вічно півсирий еліт-шашлик
Хвацько запиваємо єлеєм.

Обізвуться будяки на це --
Голочками вдарять, ніби струмом,
І покотиться яйце-райце,
І напнуться жили, як ті струни.

Неосяжна будякова суть:
Перельоти -- напрями спасіння;
Будяковий пух і дух несуть
Сім вітрів, а бачимо -- іскріння.

Бувало, не раз після літнього дня
прийду і стою край воріт.
При заході сонця все слухаю я,
як тихо твій голос дзвенить:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

Живе в мені світло і спокій тих днин,
їх ніжністю сповнений я
і сумом солодким. У пісню свою
ти вилити душу змогла:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

І мариться й досі під вечір мені,
крізь темну журбу й німоту,
ледь чутну іздалеку знову ловлю
наївну мелодію ту:
«Мій дім в бідноті й тісноті
і я в ньому у самоті».

Чарівні світлини
Свята Валентина...
Падає сльозина
Просто на світлину...
-дівчинонько мила,
Ти така сумна...
Чом не оселилась
У душі весна?
-завірюха... Північ...
Холоду крижина...
Як на серці зимно!..
Хлопець мене кинув...
Гірко сумувати
У святкові дні...
Серце дарувати
Нікому мені...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118021405318

1

Наснився лабіринт... І муж пішов.
Оксана дивувалася - послухав...
Нема відбитків (сніжно) підошов,
охайно... тихо... ілюзорно... сухо.

До кого - не турбує. Іпостась
ним вибрана. Лишив будинок дачний.
І мерла розповита... й вознеслась
у віртуальну храмину побачень.

2

Просила двічі кума: "...подзвони...".
Стекла дорога спільна у баюру.
Зрізала кали, ковтуни вини.
Побачила знайому шевелюру -

і так зраділа... подалася... Ні!
Спинилася - за крок до хвилерізу.
Намарилось Оксані, не мені.
Трамбую сонно вірші у валізу.


2018

Ти мене усе-таки знайшов,
Ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов –
То коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю,
Душу відкривати надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
А у цьому – я уже заміжня…

С небесных спустился вершин
Кудесник любовных желаний!
Посланник, гонец, властелин –
Святой Валентин долгожданный!

Заглянет с улыбкой в наш дом –
Сердечко с волненьем раскроет,
Обнимет, прижмется с теплом,
Заботой, достатком укроет.

Растопит невзгоды и лед –
К свершеньям зовет нас, вперед!

14.02.2018
Свидетельство о публикации №118021404258

Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, -
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.
Пів зими чекали нетерпляче
Ми на танок віхоли і спів,
Щоб ніхто ніколи не побачив
Дві зрадливі низочки слідів...
14.02.18

А шлях до сонця надто заважкий,
Усоте переписував лібрето.
Застряг у путах часу. А роки
Летіли марно у неситу Лету.

Амріта скисла. Уподобав спирт,
До пекла перший був уже у черзі.
Злетів з усіх вершин, шляхів, орбіт,
Програвши місце в Ноєвім ковчезі.

Всміхнулось диво, мовило " Ти мій!",
І до життя покликав голос крові.
Моя кохана світиться в пітьмі:
Це - сяйво щастя, промені любові.

Торкаючись крилом твого крила,
Нектари випиваю з губ кармінних.
Моя любове! Ти мене спасла!
Я у раю! О, сонячна богине!

14.02.2018р.

Плив поволеньки місяць щербатий,
Мов надкушений стиглий кавун,
А навкруг нього зорі яскраві,
Як зернятка розсипані тут.

Усміхається він, десь донизу
Сипле сяйво, мов срібло з ковша
І сідає воно на ялини,
Зачаровані ним ті стоять.

Як вітрець прилетить і подмуха,
То гойдаються легко гілки,
Наче велетні.Ти лиш послухай,
То не скрип, а цікаві казки.

Сяйво місячне, наче накидка
Королівська на плечах дерев.
Але нічка мине дуже швидко,
Казку ранок від нас забере.

2017 р.

Кому ввижаються весь час
а чи то тіні, чи глибини,
нехай займеться – хоч би раз –
своїми власними творіннями.

Нехай очима не своїми,
а може навіть не чужими
погляне разом і на себе,
і на усіх, хто теж – під небом,
що спільного між нас – багато,
і навіть в будні, а не – в свято...

Шукай людського, перш за все,
а потім велич та – пусте.

Ти, враже, припини цю писанину,
Бо ж день закоханих ми маєм нині.
Давай мечі на землю покладем,
Згадаємо коханих, той едем

Що нам вони колись подарували,
Дарують нині, будуть дарувати,
Дні коли щастя в нас було немало,
Дні, на кохання пристрасне багаті.

Ми ж не кацапи дикі, кладемо мечі,
І не порушим перемир"я і вночі!

14.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

У буслика цибатого біда:
І день, і ніч роззявлена ротяка.
А кози радять: - Ти хоча й бідак,
Та дзьоб закрий. Бо хтось туди накака.

Ковтав би жаб, чалапав у багні,
Носив би до гніздечка галузяки.
Вже думав, що послухався. Аж ні,
Ще й на додачу перейшов на гавкіт.

Чи в гузно повстрягали колючки,
А, мо кліщів назбирував у лісі?
Не смішно. Може, виручим таки?
Нехай летить у піднебесні висі?

p:s.

Якщо усі довкола вороги,
Вважаєш, хочуть скинути до прірви -
Тікай туди, де теплі береги,
Бо ти - мішень для гумору й сатири.

13.02.2018р.

Відшепотіла пуща золотистим,
Осінній вечір поринає в тиш.
Та раптом - крики, стогони...убивство!
Заплющуй очі, кашу з маслом їж.

Ворушаться в саду гілляки глоду,
Сокиру татя видно з-за кущів.
Боїшся? Утопи в подушку морду:
Комфортно жити можна й без душі.

Ти що - святий? Або потрібно більше?
Пролита крівця - не твоя вина.
Ще ненароком і тебе заріже,
І овдовіє молода жона.

Сиди як миша. Все у шоколаді.
Затихло. Глас на поміч не гука...
Майоліка здригнулась у серванті -
До хати гупа згубника рука.

p.s:

Байдужого не оминула злива,
Зламала буря гнилувату віть.
А люду подаю фінал щасливий:
Птахи летять, діброва шелестить...

13.02.2018р.

Колись у мавок перса обіймав,
А ночували у дубовій бані...
Ні сил, а ні бажання вже нема -
Лишилося писати про кохання.

Красуні юні - зморщені баби,
Їм заступи слугують за ковіньки.
Моя глава похилена в журбі,
Сорочка визирає із ширіньки.

Обід простий: скоринка і вода,
А потім копирсаюсь на городі.
Для чоловіка неміч - це біда,-
Неначе композитор без рапсодій.

Лютує баба. Стала навісна,
Карасиком кручуся на пательні.
Віагру - зась, бо серденьку хана:
Для дідугана хімія смертельна.

Убгався в еротичний магазин,
Взяв грошенята (на труну зібрали).
Чорнявий у рейтузиках грузин
Розклав переді мною "причандали".

ТАКЕ - не рекламують і в кіно,
Потрібно лиш вмочити у олію.
Одразу упізнав, що це - ВОНО,
Від заздрості та люті зеленію.

Стара, звичайно, вигукне " О, є-є!",
Запхне одразу мужа в халабуду.
Та біс і нею - хай мене жує,
А "конкурента" купувать не буду.

Коли фортуна оминає,
Коли в житті не все вдалось –
Щось неодмінно заважає,
І в тому завжди винен хтось.

Коли довкіл ніщо не тішить,
Коли в душі мишва шкребе,
Винити крайнього простіше,
Аніж коханого себе.

Колись один художник-жартівник,
що над загалом тішитися звик,
відчув у коштах немалу потребу
і вирішив – пожартувати треба.
Писав митець на грані аферизму,
усе те називав супрематизмом.
Іменував мистецтво він верблюдом,
нав’юченим дивами звідусюди:

Із Персії царями і Єгипту,
вінками одалісок, манускриптів,
принцесами з собачками і без,
венерами-блудницями з небес.
Він не вважав художників митцями,
а філософії ганчірок їх знавцями.
І живопис не був йому секретом –
на череві товстухи лиш корсетом.

Блукаючи між ворітьми і тином,
«знавець» таки створив свою картину,
де велич хисту, думки глибина,
інтриги згусток, темна таїна,
повії карі і глибокі очі
та битва негрів прямо серед ночі.
Ну, геній просто, біс йому не брат!
За ніч родив у муках свій квадрат…

Для арту не написано закону,
а куншт той не вартує і лимона.
Ним любуватись можна лише рачки,
ціна в базарний день: на долар – пачка.
Але у чому суть цього памфлету?
Немає тут великого секрету:
«шедевр» модерну зберігав інтригу,
сторіччя висячи – угору дриґом!.

Мій уклін, перлинко між перлин
У скарбонці див-дарів природи.
Ти під сонцем вічна. Часу плин
Ледь торкнувся, май, твоєї вроди.

Поринає щедро день-у-день
Тіло й дух у царство насолоди:
У нектар твоїх лісів-легень
І цілющі мінеральні води.

Життєдайних струменів рої
У єство усотую. Смиренний,
Напуваю-зцілюю свої –
Містом загазовані – легені…

12.02.2017 Шаян, Закарпаття

Вдає із себе добрячка,
У чаті майже з кожним дружить.
"Конає" він "під дурачка",
Завзято пану-чорту служить.

Не ображає мов нікого.
Послухать, то біліший Бога!
Стріля з-за рогу в молоко,
У спину цілить він - ...!!!

Як би ж він знав , що не для нього
Були ті лагідні слова
Як би ж він знав , що не від того
Боліла трепітна душа

Можливо б так і не звивався
І не ховав своїх думок
Не пив так швидко , упивався
Не одягав шипів вінок

Не розгадав , не доторкнувся
Для себе ласе відривав
Зрікався , грівся , віддалявся
Ту прірву сорому ковтав

Чого хотів , усе отримав
З усіх сторін , з усіх боків
Та бідолашний і не визнав
Хто за собою його вів.

біжу луною… луною…
полями… тілами останнього бою…
незбутнє все незабутнє…
не-сутнє… суттєве… сутнє…
кро́ками обережними…
збереженими…зображеними…
по воду ходять ображені…
божа́ться життям збентежені
священні а чи святоші
годиться все про запас…
… Господи, ми хороші…
не бійся нас…

Я у глек зцідила кисляку:
Хай достоїть, перебродить хмелем.
Доленько розпатлана, гірку
Чарку вип’єм? Чи досмачиш зелом

Біль княгині, що за служку є –
Нелюбима більше, не до ложа…
А зозуля за вікном кує,
Навісна така, на відьму схожа,

Бо вістує довголіть років
Самотою. Чи топись, чи впийся!
Серце пересіяне муки
Ліс-ординець поціляє списом.

Наваляю повсті, хай лежить…
Руки чим зайняти, білі, княжі?!
Ув очах два ворони олжі –
Будь же проклят вічно, муже-враже!

На губах кармінові сліди,
Солод вуст чужих, що п’єш захланно.
Кінь стоїть – буланий чи гнідий?
А вона… руда? Русява? Га-а-а-рна...

Доленько заповстана моя,
Не чесати – стригти коси буду.
Тільки снами давні він і я:
Вірний князь іще цілує груди …
11.02.18