***
Подарую тобі цю ніч –
Не будитиму, не чіпатиму.
Засинаєш уже? Чи ні?…
Сон будує між нами ґрати.

Грати буде зима на склі
Не симфонію – просто соло.
Ночі в січні ой не малі!
Місяць котиться надто кволо.

Скоро свято, а ти он спиш…
Я стою біля сну на сторожі.
Небо палить між нас мости
І у вазі вже в’януть рожі.

Божі янголи поміж нас,
Ніжне дихання гріє душу.
Спи кохана, хоча не час…
…Задушити твій сон я мушу.

04.01.18 © Василь Кузан

Я знову слухаю тебе, Шопен,
Ця музика твоя - якась безмежна.
У ній немає слів,
Не чути в ній імен,
Вона така необережна …

Мабуть тому, що в мені теж живе любов,
Як та, яка тебе так надихала,
В мені ти свого слухача знайшов …
Так як і ти скажу: якби ти знала …

Якби ти знала,
Як чудово уночі,
Коли зірки – думок і мрій вивідачі,
Ти б мене мабуть тут внизу не упізнала …

Якби ти знала, як в дощі
Нас небеса наповнюють любов’ю,
З-за хмар крилаті посланці
Втішаються своєю роллю ...

Кудись лечу далеко, аж за край …
Наздожени мене, прошу́, впізнай,
Осіннім вальсом все наповнено й його дощем,
Під ним стоїть любов з своїм програвачем …

Мені ти стільки підказав, Шопен,
Такої ніжності немає в музиці ні в кого,
Мільйон скерованих у небеса антен,
Ніколи б не зробили так багато всього …

випий ковток зілля
із рук моїх
вільно дихатимеш тоді
далі
я вберігатиму тишу
спільну
чуєш стихла зима
чуєш сік нуртує живий
в небі сонце ясніє
кришать хліб для синиць
руки рідні
цвітом суниць
пахнуть
солодкі губи
вип'ю ковток щастя
вільно дихатиму тоді
далі
буде весна
чуєш
далі підемо поруч
й разом

06.01.2018

Ти лети, лети, лети,
Білая сніжиночко
І сідай на землю ти,
Наче та пушиночка.

Вас багато як примчить,
Ось тоді ви зможете
Землю-матінку укрить
Так, неначе ковдрою.

Щоб вона відпочивать
Змогла в дні зимовії,
А коли прийде весна,
Із силою новою

Зеленіла і цвіла,
Хлібом колосилася,
Дарувала всім добра
Та щедроти сипала.

2017 р.

Захотілося миру? То буде нам мир,
Із геєнни дарунки - снаряди, гармати.
В бій веде аксакалів бурят-командир,
І летять в небеса хохлаків лахи-шмати.

Хто не бореться - в того на шиї ярмо,
Порядкують сусіди у власному домі.
Може, сала на кухні із кумом з'їмо,
І допишуть невдахи строфу після коми?

Бачу кукси і більма. Ридає юнак -
Біонічний протез дав у дар Термінатор.
В передпокої мати, в очах переляк:
Кров не та, не підходить синку резус-фактор.

Лики сірі, небриті. Вчорнила вікно пилюга,
А за ним чепуриться весела синиця.
Визирає з-під ковдри сталева нога,
В іншу жменями встромлено гвинтики-шпиці.

У окопі навіки сьогодні засну,
Бо під ранок уділено канути в Лету.
О, як хочу я миру! Та йду на війну:
Аби жив мій онук - я повинен померти.

6.01.2018р.

о темрява зародженого тексту…
ідеш наосліп берегами прірви
крізь болота́ у випарах і прілі
без помочі… без розпачу… без цілі…
ти раб: ні сил… ні змоги до протесту…
немає у кінці святого світла –
лиш Бог його у силі засвітити…
і десь позаду вистраждані діти…
і ні засумувати… ні зрадіти
коли у серці музика розквітла…
а я вже музика… і всі слова – то ноти…
я партитура лю́дської скорботи
і радості від Божої роботи…
а темрява мене питає: «хто ти?»
і я на те не маю що сказати…

чеберик-чеберик
беркиць
киць-киць
дай же себе спіймати
теплу таку й пухнату
в темних твоїх зіницях
світиться щось кирпате
з бантиками у кісках
а заспівай-но пісню
мурмурмурмуркошлату
мурмурмурмурбешкетну
а як підставиш вушко
то поділюсь секретом
я вже ходити вмію
тільки на ручках в тата
добре так засинати
ти не кажи нікому
нумо ходім додому
чеберик-чеберик
беркиць
кицю моя
ой киць

05.01.2018

Вони мені кажуть: «Усе – у твоїй голові:
І рай там, і пекло, і мертві твої, і живі».
Я чесно пішла туди і силкувалась найти
Бодай щось із того. А дзуськи! Окрім пустоти

Та вічного болю - хіба що ще морок найшла.
Чи, може, усе те якраз і ховає імла?
В ній золото й зелень, а ще – білий храм на горі,
І світло – нізвідки, там зайві земні ліхтарі;

Там райдужні квіти - ніхто їх ніколи не рве:
Із ними говорять. Там навіть каміння – живе…
Лише голубого ти кольору там не шукай,
Вся синь – у тобі, а не зовні. На те він і рай.

…Невільною птахою тяжко зриваюся вниз,
На чийсь злобний поклик, на звикло недобрий каприз.
А пут чи не видно, чи то їх і справді нема –
Невже так покірно я йду на той голос сама?!

Він тягне на дно – і крізь дно – і ще далі, і ще…
А спогад про інше буття вже нестерпно пече,
І друзками в хлань розлітається споминів скло,
Примарного щастя – і того немов не було…

…Вони мені кажуть: «Усе твої творять думки.
Позбудешся їх – і танцюй, і живи залюбки».
Не думати? О, я щосили старатимусь! Ви
Лишень із моєї мене заберіть голови…

***
У рік новий не варто забувати,
що ми усі уміємо кусати.
Нове, – ав-ав! – не додає надій,
та є кого і є чого вітати,
якщо то і собака, й водолій,
і має всі ознаки поросяти.

***
Одне одному може і не раді,
але вітати юду юда рад.
Злодії і опозиційний брат:
БеПе і регіони – при параді.
Нікуди не подінуться мільярди,
коли уже поділений «відкат».

***
У рік новий нема базару?
Та то фантазії нема,
що дві калоші – це не пара.
У хаті задаємо жару.
Не хоче жінка й задарма
національного товару.

***
Ура! Підігріваю їжу!
Віталя подає тепло,
у рік новий не дуба ріжу,
і поки ще не замело,
ударимо по бездоріжжю,
заасфальтуємо бабло.

***
О! Олігархія вітає,
бажає не боятись цін
і під ялинкою ховає
нові пакети перемін.
Надійно зелень відмиває
енерго-газо-водогін.

***
Ялинка є, та мало шарму.
От йолка! Та немає візи.
І мотивація та сама:
чого на Раші є – лісами,
те українцю – до зарізу.


                                      01.2018

Про жінку написано в безлічі хронік
Іпатія я, вчений - неоплатонік
Катована натовпом в центрі агори
Мов відьма в намисті з корінь мандрагори

З моїх рук спокуса прийшла до Адама
Скульптури мої на хорах Нотр-Дама
Я сарна смиренна, відверта сирена
Тірольська Марго і троянська Єлена

Життя забирала і знов дарувала
Пила із Грааля, кохала Ваала
Я - Гестія вірна, розкута Астарта
Про мене говорять Пальміра і Спарта

В степу амазонка півгола і дика
Іду за Орфеєм немов Евридіка
Я символ життя, уособлення смерті
Долоні мов шовк, п'яти репані, стерті

Робила аборти, сама в них вмирала
І знов із мечів я кувала орала
Коханка, дружина, свята і повія
Любов і ненависть, прокляття і мрія

За танець свій голову мала на блюді
Христа не продала подібно Іуді
Хоч знала, що камінь важкий у порога
Пішла і зустріла воскреслого Бога

Рука моя посох і скіпетр тримала
Халупи й палацу було мені мало
Терзали мене хижаки на аренах
Там терен цвіте на кривавих теренах

Церкви мої вкрили подвір'я Афона
Присутність моя там, утім, незаконна
Молитви, анафеми, вироки, оди
Складають мені повсякчасно народи

Даровано жінку було чоловіку
Життя я дарую йому споконвіку
Я перша і друга, цнотлива й чуттєва
Пречиста Марія, спокуслива Єва.

1

Поезія - плин монологів,
плетіння єдвабів-шовків...
Вели за чорнильні пороги
Три долі - химерні, прудкі.

Наснились лелеки, телята,
Супою черінь і гора,
Безбарвні дощі-дистиляти,
чавунчики, гай, дітвора.

Росла, поспішала, яріла,
губила підсаки, сліди...
Обсіли метелики. Біло.
Дорога вузька зі слюди.

2

Хитаю шезлонги апатій...
Дзуміння тривожне - вгорі.
Це кришаться зорні печаті,
сургуч опада в чагарі...

Минулля пішло по безналу.
Заводу іржава труба.
Віджиле Хват нищив зухвало.
Журбу відтіснила злоба.

А заячі душі морквини,
знай, ділять - на трьох, чотирьох...
Плутарха би в цю плутанину -
описувать кублиська й мох.

3

Новітня мозаїка сюру.
Клеопа в Еммаус бреде.
Вимріюю мир, кучугури...
І руно овече руде.

Сокочуть осінні курчата...
Зоря возсіяє крізь дим.
О, книго моя розпочата,
Мережана жалем твердим.

........
2018

Помер він в січні, на початку року.
Співав мороз під ліхтарем нівроку.
Природа мов спізнилася до строку
кордебалет красот усіх явить.
Засніжені шибки робились вужчі.
Басив і кріпшав оповісник стужі.
На розі брались кіркою калюжі.
І брякнув ланцюжок об дверці літ.

У траті спадку не шпиняє днина
родині Муз. Безрідна сиротина,
поезія тримається зосібна
на неугавнім добіганні днів.
Плеснувши у зіниці їх, по лімфі
вона рідня лиш еолійській німфі,
мов друг Нарцис. У календарній римі
на видноті і час, що здаленів.

Без волі злої і понук до злого,
з Каталогу, по всьому, чималого,
смерть не пісень запитує у нього,
а окликає іменно співця.
Їй байдужі узліски і галяви,
моря зі блиском, гожим для уяви;
вона, що є завісою вистави,
уважити зволяє лиш серця.

Багаттями з хвоїн пустир світився,
мелися за поріг гілки і глиця,
лічила янголят своїх полиця.
Католик, він очікував Різдва.
Та наче море, в піннім шумовинні
плескає в хвилеріз, і, потай в піні
назад усе визбирує, він нині
відкланявся у розпал торжества.

Уже не Бог, а Часу плин майбутнім
зове його. І піснярам наступним
і гребні, і глибини хвиль під спудом
до квітчастої крайки бахроми
несе грайливо, б’ється ними досі
об край землі, сміється у затоці
пісень січневій, маючи на оці
ту сушу днів, де зостаємось ми.

ІІ
О, непомильні в лицях, маги, де ви?
Агов! Біля могил не до весіль:
Фігури дві скорботні обопіль.
Співають обі. Обі – в співі ревні!
Дві діви мов, та горе тлумачеві.
Не страсті означають стать, а біль.
І профіль на Адамів мимовіль
скидається, а зачіска – від Єви.

Уклінно, скількимога там голів
Америка-родителька у млі –
і Англія, де він помер, схилили
по обі сторони його могили.
І в небі хмари, ніби кораблі.

І будь-яка могила – край землі.

III
Аполоне нових діб,
поклади вінок до стіп
Еліота, як наділ
невмирущим в світі тіл.

Шерех кроків, ліри звук
не забуде ліс округ.
Буде пам'яті служить
тільки те, що буде жить.

Годі в світі піль-роздоль.
Не забуде їх Еол.
Не забуде жаден злак,
як жадав Горацій Флак.

Томас Стерн, не бійся кіз.
М'яко стеле сінокіс
по стерні отав. Їх дух
не забув кульбабин пух.

Так любов тікає пріч,
вже чужа назавше, в ніч,
обірвавши крик, слова,
вже незрима, хоч жива.

Ти полишив нас, та ми
іменуєм царством тьми
край без овидів і меж.
Це – од ревнощів, еге ж.

Не забуде ліс і луг.
Не забуде все округ.
Буцім певні, – ще діждуть! –
чулі ласки, рук і уст.


--------------------------

Зневіри час в серцях посіяв страх.
Він на своїм шляху усе руйнує,
бо істини забули люди всує.
Потвора та навколо сіє прах…

Катком нещадно йде по головах,
навиворіт всім вивертає душі,
не знає ані моря, ані суші,
здоровий топить глузд в пустих словах…

Кудись мандрує мовчки бандурист.
Чому ж мовчить тепер його бандура?
Порвались струни, заважають мури?
А навкруги лиш чути вітру свист…

Вістун той що нам пророкує, крах?
Невже лихий приніс невтішні вісті?
Чому мовчать сліпці в селі і місті?
Чи вже нас переміг зневіри страх?!.

А хочеться аж вити, бо вітри
собі за моду взяли руйнувати.
Бо я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданої хати.

Бо ці стежки, що рястом заросли,
колись у небо лагідно дивились.
А нині їх нерадісні посли
позбутися не можуть чорних милиць.

Та ти біжи, на втому не дивись,
не зазирай відбулому ув очі.
Бо й те, що є, зміняється колись:
котресь - на дні, котресь - на темні ночі.

І тільки шип у серце заросте,
щоб час від часу зацвітали ружі,
де щось було незвідано просте
і рідне до безмежжя дуже, дуже!

Летять у прірву стомлені листи,
у дзвони б'є розбуджене напастя,
де я ще я, та ти - уже не ти,
а тільки тінь розгойданого щастя.

4.01.18 р.

Ганьба і біль – протест душі.
Сполука лестощів, брехні.
Навчись казати цьому: "НІ!"
Зростуть тоді твої вірші!

Бо ти поет – взірець добра!
Твій хист хай служить не дарма.
Будити всіх прийшла пора,
Позбутися того ярма…

Ярма умовностей, страху!
Віддай чуже без сліз,жалю,
Біду не провокуй лиху –
Всевишнього про це молю!

Вогонь добра закриє зло,
Щоб правди слово ожило!

02.01.2018

Приходиш в світ один, ти - гість!
Дорога стелиться тобі:
До чогось, певно,маєш хист.
Стежок багато – їх ходи
Заплутані, збивають з ніг,
А часу невгамовний біг
Все плине – віддаляє мить.
Очікуване щастя спить.
Піднятись прагнеш – далі йдеш,
В якому напрямку, куди?!
Іноді просто не збагнеш,
Дістатись треба до мети!
Та тільки боляче чомусь –
До БОГА вкотре я звернусь!
Збагнути сенс, прогнати злість,
Не втративши ні глузд,ні хист.
Поет,чиновник, мер,артист,
Двірник чи олігарх – ти гість!
А часу обмаль – не барись!
Цінуй, що є, - твори, борись!
В майбутнє прокладай свій міст –
Отак життя пізнаєш зміст!

03.01.2018

бруківка моститься… тісто міситься…
спалені і відбудовані міста і мости…
ти – зворотний і темний бік місяця…
геній місця… не вгледіти… не дійти…
океани і кратери… пил космічний…
тіло підстрибує метрів отак на два
зависає і борсається комічно
уробо́росом… легшає голова…
гроти висохлі… таємні сховиська…
уламки закам’янілі розбитих сердець…
у твоїх печерах живе чудовисько
тисячолітнє з планети Zed
воно визирає беззахисне і священне
просить погладити і зігріти лапи
припадаючи до пилюки щільно і щемно
виголошуючи запаморочливі постулати…
я стою у найлегковажнішому скафандрі
закінчуються: повітря-пальне-контракти…
малюю в пилюці окта́едри і меандри
для майбутніх уфологів артефакти…
… а Земля блаженна занурена в біле хутро
кружляє вальсом і посміхається в морок
кризу середнього віку Місяць переживає мудро
йому приблизно наших років за сорок
він намагнічує полюси і кличе припливи
щербато щириться на мої з тобою розмови
він мислитель… месник… а ще мисливець
навкруг нас одні усміхнені людолови…
… третя тридцять… ти світишся в мою шибу
мерзлим яблуком… без надії як усі діти…
метеорит сьогодні бачу таки не схибив…
як сходять з розуму так я зійшов з орбіти…

Л юблю тебе, одну тебе люблЮ,
Юначі почуття спалю на попіЛ,
Бо я не вітрогон, а однолюБ:
Любов тобі до ніг кладу своЮ,
Юрлива птахо, я твій вірний сокіЛ.

Тебе люблю одну, люблю тебЕ.
Елегія чуттів – єдиний жереБ.
Без тебе сонця сяєво слабЕ,
Едему розкіш – ти. Я ж – ніби велеТ.

Одну тебе люблю, люблю однУ.
Дарунку долі! – я тобою повеН:
Нема тебе – мене долає нуД,
У парі ми – на серці світанковО.

03.01.2018

У новому
у цьому році
я тебе уже не дожену
і її залишаю одну
на своєму
на тому боці
у запряженій вітром гарбі
повезу діадему
тобі
а тіару юрбі
далебі
ти у мене єдина мила
відображена у житії
де ще є не мої
а її
осяйні лебедині крила
ой хотілося би
аби
перевіяне не боліло
і не в’януло юне тіло
та не ті ми уже голуби
і тяжіємо не до гульби
а навколо все біло
біло
укриває габою зима
і поля
і пейзажі околиці
де поезія лине сама
у проталини невідомості
і за обрисами химер
за якими тужити всує
ще покличе у далечі Ейр
та
яку я щоночі чую
і невидимий мій оберіг
запорошує іній
і сніг
ті вуста
за якими сумую
пеленою стирає повністю
і вертає у вирій
а біг
все ще мариться уві сні
не тобі і не їй
а мені
обіймаючи невагомістю.

                                      01.2018

З мавзолею винести труп.
Зняти Христа з хреста.
Не розпинати більше
інших.
Не розпинатись.

(На обід салат із капусти, суп,
рис на гарнір до риби,
підфарбувати вуста
цілунком
Ой, записати вірш (а...) —
тільки б не застогнати
від насолоди й мук)

Ворогу мовити bye —
стати від того дужим.
І повернути віру
вірним.
Не зупинятись!
Йти до мети рівно,
ревно, та обережно:
поруч чатує край
клятий.

(На вечерю якась
добра і ще й корисна
страва, і трохи співу
солодощів з відтінком
раю.
Що завтра?
Знаю тільки, що завтра — буде!
Але про нього буду
думати, як О'Хара, — завтра)

04.01.2018

1.

Світ веселих і похмурих.
Барви, біржі, зодіаки...
Люди бавляться в купюри.
Люди бавляться у знаки.

Світ настирливих, наївних.
Пересуди, перегони...
Люди бавляться в країни.
Люди бавляться в кордони.

Світ азартних, амбіційних.
Чола зрадників, героїв...
Люди бавляться у війни.
Люди бавляться у зброю.

2.

Світ пізнання і покут,
граф, параграфів, понять...
Люди бавляться у суть.
Люди бавляться у стать.

Світ забрал і заборон,
олтарів, олжі, огуд...
Люди бавляться в закон.
Люди бавляться у суд.

Світ пророків, недорік,
граней, пристрастей, прикрас...
Люди бавляться у вік.
Люди бавляться у час.

Світ спокус і каяття,
мов, умовностей, химер...
Люди бавляться в життя.
Люди бавляться у смерть.

04.01.2018

Дерева застигли в печалі. Безсніжний січень –
ні риба, ні м’ясо. Хіба що зимова назва.
…Захеканий дідо відновлюється, присівши.
«Шановний, чи хочете сотку?
Тоді – до нас Вам» –

«У мене їх шість, – віджартовується похилий. –
Тримати лопату щороку все важче й важче.
Страшенно вразливий (суцільна п’ята Ахілла),
авжеж, не наважусь
вважати себе за мачо.»

Безсніжне Різдво – це знущання над грішним людством!
Старий не схотів, бо, напевно, у ж е наклюкавсь.
Бо приводу, щоб не наклюкатись, геть не мав.

Дерева сумують: хоча й почалися Святки,
хоча і глінтвейном пропахли численні ятки,
зима (і під боком, і в Африці) – все ж, зима.

Це ж бо - доля така: оминати кущі,
Шанувати вчорашні естрими і хвищі.
Ніби встигнеться все, тільки треба мерщій
Озирнути побоїще і попелище.

А назад не поглянути. Стрілять – і вже…
Нащо стільки думок і отак важко жити?
Хай по стежці крутнеться яйце Фаберже,
Так, щоб не під колеса і не під копита.

А попереду що? День остиглий, але
Він ще скрикне окрилено й буде боліти
Ніби серце пречисте, але – замале,
Що не бачить: до дому мого – оксамити.

І,напевно, недобре, задовго мовчу
У спливанні нестримної тиші і часу,
Що скропили лжевиклично кров’ю парчу,
Посміхнулися трутно пророку Тарасу.

Переждеться, минеться? А де буду я?
І усоте піду за якою луною?
Де і муха не сіла, і кінь не стояв,
Ще покірні перини лежать піді мною.

Із собою не можу узяти когось.
Треба далі – в солодко-самотньому сприті –
Поклонитися світу, бо дещо вдалось:
І до мене блаженства приходили миті.

Мов японський пілот на останнє піке,
я дивлюся на тебе – хай трохи гірке
це саке на початку, а більше - в кінці,
та між пунктами цими, як поміж колін,
над якими цілунку манливий кармін.

О життя між початком його і кінцем -
міг би, певно, я бути і кращим пливцем,
але швидше плисти між колін до мети,
де усе - тільки ти, я не можу, зате
довше й довше читати тебе - саме те,

що рятує кармін і рождає дива
на мелодію миті, чия тятива
непомітно в чотири узята руки,
грає щось невимовно небесне й близьке
довгу мить
до початку гірчинок саке.

Коли всі рівні - тихо спить талан.
Коли всі рівні - кожен є атлант.
У тихому болоті є чорти.
Змія повзе тихенько до мети.
І тільки якщо хтось в фаворі
Включаються вже інші сили долі.
Спрацьовує девіз, не завдяки, а проти.
Потрібно всіх і вся, й себе збороти.
І не зважаючи на спротив долі
Відчути знов себе в сідлі, на волі.
Зустрічний вітер розвіває коси.
З очей сльоза, на листі роси…
Та тільки не спинятися, іти!
І лише десь, з-за обрієм знайти
Себе і місце своє в світі.
І дякувати Богу, долі, миті,
І не зважаючи продовжувати жити!
А полотно життя малюнками розшити.

Крила полум'я свічі
Гладили ікону.
Білий ангел на плечі -
Доброта бездонна.
Віруйте, прошепотів,
І туман з кадила
Всі земні гріхи накрив.
Зірка засвітила...

І пірнала та зоря
У прозорі сльози,
Як торкалися очей
Рученята Бозі.

                              І
Бачу і лики, і лиця
іконописні і горді.
Морду малюю по пиці,
а копіюю по морді.

Відаю, знаю і чую
поза- і очі у очі,
хто є і що, одесную
Бога і ангела ночі.


                              ІІ
Темінь убогу жалію,
Не вириваю лопати.
Хай і воно попотіє,
тролячи фейки і мати.

Не оминаю незряче
і не даю йому кредо,
поки опудало скаче
поміж паяцом і недо.

                              ІІІ
Музу шаную і Ліру,
зле і лукаве минаю,
не довіряю ефіру,
мові ворожій не вірю.
За огорожею раю
хочу любові і миру.

Чуєш, поете? Допіру
небо у тебе питає, –
де талани за офіру,
що у душі пробуває?

Поки «ваяю» сатиру,
хто у мені оживає?

                                      01.2018

- А шо, війна?
- Та, просто постріляти,
як горобців в зеленому садку.
- Мій батько воював
з фашистом клятим,
а це чого звелися на брідку?

- Не знаю, кажуть, що бандери,
що берці нікуди дівать.
Батьки мої давно вже вмерли,
нас не навчили воювать.

- Ото біда, та вістря в землю,
пішли в кав*ярню пиво пить!
Я, брате, все в тобі пріємлю.
Жив*ємо, може, відболить.

Врешті дочекалися зими
З білим снігом та міцним морозом,
Тепер можна їхати саньми,
Коників запрягши в них вороних.

І повітрям дихати гірським,
Залюбки катаючись на лижах,
Можна взяти також ковзани
Та на ковзанці чудово відпочити.

А який казковий краєвид
Відкривається, як в ліс зайдеш зимовий.
Дочекались справжньої зими
Й зізнаємось їй усі в любові.

2017 р.

Тебе вітаю, сивий діду!
Чому цього́річ без сане́й?
Чом не лишаєш білосліду
копит стрімких своїх коне́й?

Чому бредеш тепер в чобо́тях,
куди ж ти валянки подів?
В багнюці краще чи роботи
нема тобі без холодів?

Де загубив свою коха́нку,
пощо хурделицю сховав?
Чому морозом вишиванку
на вікнах не намалював?

Чом за плечем пуста торбина?
Дощів запріг чому у віз?
Що, повтікали хуртовини
і допоміг у тім „безвіз“?

Запам’ятай, старий козаче, –
це не Різдво й не Новий рік!
Хай січень з лютим як не скачуть,
зими нема – стоп часу лік!

04.01.2018

 
убивця не спить
як у серці точиться відчай
сатанинські диктує вірші
зневажаючи всіх

✴

ще не випаде сніг
кружлятимуть містом
раптом не терористи
& стволи нарізні

✴

лейтенанти виходять в ніч
друкуватимуть знімки
жінки питатимуть скільки
відповідь буде ще ні




 

Я люблю коли сніг
Я люблю коли дощ
Сам собі оберіг
Серед гуркіту площ

Обираю , суджу
Із собою на ти
Від реальності йду
Однодумців знайти

І рукам , і ногам
Голові , і плечам
Щастя тут , горе там
Поділю , і віддам

День дає , ніч цькує
Результат мозолем
Де добро запанує
Від лихого вогнем

Де порожнє , пусте
Знахабніло терпке
І не здібне саме
Потребує своє

Не сприймаю, спішу
На ходу обійду
Не копаю ,будую
Що роблю те ціную

Я люблю коли сніг
Я люблю коли дощ
Сам собі оберіг
Серед спогадів площ.
2018 рік.

Так чим сьогодні велична Росія?
Поглянемо давайте без прикрас
на те, що нам „втирає“ їх месія
в своїх щорічних звітах всякий раз.

Собак топити – це уже наука!
Культура – їсти прямо із лопат,
а дипломатія – то зовсім хитра штука,
в ній правду скаже тільки психопат.

У бідних красти – злочин? Ні, то бізнес!
Духовність – вбивць кривавих прославлять.
З того зліпили цілий катехізис
й за унікальність стали видавать.

А що ж там Пушкін, Лермонтов, Чайковський?
Толстой з Єсеніним уже не до снаги?
Часи змінились, новий стиль – московський!
Вони рівнятись стали на других…

03.01.2018

Як підбор черевичка нагостро дзюравить стежину,
Плач конвалії гасне, його не почує землиця.
Дика панночко, гадино віща, вполюєш мисливця,
Місяцівно облесна, розмітиш довірливу спину.

– О юначе терновий, ти пощо блукаєш лісами?
Сіє папороть сниво, зростають керваві суниці, –
Їх не їсти, їх душі отруйні скалічать правицю,
Утікай диким зайцем додому, до світла, до мами…

– Місяцівно прозора, що руки кришталь і кинджали,
Стану вітром палючим, затихну у фалдах спідниці.
Срібна відьмо, убивнице гойна, прощу і проститься
Божевілля украдених лілій у швах амальгами.

Упирице, злодійко безвстидна, ловчине бездушна,
Твої вищири хижі, а стегна хітливіші хоті,
Виссеш сили, хай осінь схоронить пропажу в болоті,
Бо щоповні зціловуєш квіти артерій. І душно

Задихаються хлопці жертовні, пророслі у пущах
У коріння, у камінь, у крик мандрагори зловісний.
Місяцівно-відьмачко, в корсажі парчевім не тісно?
Дівко ночі холодної, ти і цього не відпустиш…

Чорним шовком лягатимеш, вгорнеш габою коліна…
Він ячатиме круком, та ліс заховає обличчя,
Він торкатиме груди – у пальцях чи глина, чи глиця –
Запечатане серце на тисячу згустків зміїних.

Хижі сіті косою накинеш до скону, до спину,
Вистук в грудях схолоне, а сонце хіба лиш присниться.
Опівніччя уп’ється укусом у виступ ключиці…
Хай вмирає конвалія, панночка звіється димом.

де плазма кадить небосхил
малює фрески крипти неба
царю світил, я прошу сил
не марити вночі про тебе

де диск солярний догорів
в заграві утворивши ербу
лунає спів, не чутно слів
то вітер сповідає вербу

відлунням вторує йому
моя спокутна тиха пісня
усупереч всьому прийму
тебе, любов моя запізня

з мого склепіння зі сплетінь
артерій, капілярів, нервів
сонць серпокрилих мерехтінь
несе чуття до міста левів

вони лежать частіш без крил
закуті в мармурі і гіпсі
чому туди? тому що ти
сьогодні знов мені наснився

скурив з руки чад гіркоти
пекельний фіміам дурману
тепер думки - мої кати
шаманять парою туману

і вкотре в бдінні вечорів
в храмині, чиї ґрати - ребра
зорею мрів і серце грів
той спогад, що забути треба

у ньому світлий образ твій
що у душі зіткався з плоті
омано мрій, мій сум розвій
допоки ладан ще не попіл!

та я відкину каяття
тебе плекатиму в молитві
усе життя отак здаля
лишається лише любити

Качає баба прес. А мужики
Кладуть важезну штангу їй на груди.
У неї двопудові кулаки,
Катує, мабуть, москалів для хунти.

Ввійшла у раж, пучком підкови гне
Ламає недоміркам з ходу роги.
Не дихаю. Укляк трухлявим пнем,
Жахаюся красунь сучасних трохи.

В куток мене затиснула грудьми,
Нависла, бо на лікоть гарний вище.
Отак линами снідають соми,
Подумав, що пора на гробовище.

Не знаю як трималися штани,
Відчув себе щуром у кігтях барса.
А голос! Одведи і сохрани!
Муркоче "милий!" профундовим басом.

Під нею поламались терези,
Обняти зась товсту бичачу шию.
З такою хай кохається грузин,
А я під нею гигну, околію.

Утік із переляку. Вуаля.
Зустрів тендітну - знов гризе тривога:
Анорексія! Зморене маля!
Пора писати, мабуть, некролога.

Необережний чмих збиває з ніг,
А заспіваю - кров тече із носа.
Кохатися з такою - просто гріх,
Втрача свідомість, в ліжку - смертна поза.

Я від струнких, опуклих - без ума,
Але поперло не таке як треба:
То м'яса аж гора, то ніц нема,
Зірки та місяць світять через ребра.

Коли помацав мишу отаку -
Потяг на кухню салом годувати.
Втомився викликати їй швидку.
Урешті плюнув, ну її до ката.

О, чим же я Ерота розгнівив?
В коханні крах, або не та планида.
Важкі часи. Нема придатних дів.
Лишилися тютюн і оковита.

03.01.2018р.

…На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей
освітив наші руки і помисли,
бо у вимірі духа - Планета Людей
найцінніша у божому промислі.

Заспів до двотомника "Сонцетони.Тон Перший - Поетичний". - Львів:Сполом,2016.

Падає сніг, наче попіл:
сірий, холодний, німий…
Все у заметах і копах
зі сподівань наших, мрій.
Скипень. Журливо усюди,
віє зима звідусіль.
Сунуть у розпачі люди,
всотує все заметіль…

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Попіл, попіл, попіл, попіл
падає з неба на діл.

Студень скував усе тіло,
ось перехожий зомлів…
Слово, на жаль, ще не діло,
тонем у морі зі слів.
Сипле нещадно доокіл,
ніби розірвано міх.
В небі розпластанім сокіл…
Сокіл – надія усіх!

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Сокіл, сокіл, сокіл, сокіл,
сокіл – надія для всіх!

Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
те, що стосується змін, як їх не стороніться),
вона спішить на побачення. Кохання є суміш тюлі,
вóлосу, крови, пружин, валика, щастя, родив.
Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
стрічає її гарчанням холостих оборотів
і спокушає театром. Стегнам ще у колисці
знайомі позиви м’яза до меблів, до викрутасів
червоного дерева, шафи, чиї полиці,
в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
колесуючись в млі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
вони тішаться в павзах у драмі ляльок на шворках,
чим, властиво, були ми у нашу еру.

ІІ
Вони вибігають зі будучини і, кричачи "даремно!",
негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
в них – ні пера, ні пуху, а лишень "дідька, дідька".
Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
Зимний вечір, позаочі у знемозі
від синяви, бавиться, наче атом,
намість розпастися, ланцюжком зі
дзиґариків. Палені сірничини,
гола статуя, знелюднілі місця танців,
надто реальні, надто стереоскопічні,
аби ще бодай в щось перевтілитись наостанці.
Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
надихаються часом родити іхтіозавра.
Стихійно явленому, як вибух,
профілю не знадобиться "завтра".

ІІІ
Помісь минучин-будучин, дана в камені, крупним
планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
Граматично узгодженими "був" і "буду"
у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
нудних подробиць, в голій казковій хатці
на лапах цибатих. Плюс нас, на лавці.
Дати – лучачи з тими, кого любили
в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
бранцями перспективи, ліній у рабстві. Заднім
кріпчих умом. В ремствуючім, нагальнім
конче – спротиві смерти – щемкім, драстичнім.
Дати це разом – в тепер і вічнім
житті, де, буцім ті яйця в сітці,
ми отим однакові, що жахні насідці,
одержимій у рамцях нашої ери
шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

ІV
Овид цвіту чобіт, плісені онучаки.
Рокіровки і розмін років, століть на "ген-ген" і "от-от".
Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
крупний єдинорогий скот.
Одне проникає в друге за помочі слова "друг"
– рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
вислизає з руки, як мило.
Крім повідка, хазяям і нíчим різнить собак,
у книзі друга літера вторить отій, що перва;
біля кінотеатру юрмляться підлітки, як
в білоголовках замерзла сперма.
І многорукість дерева для ветерана – мзда
за одноногість, за чорний квадрат окопу
зі водицею ржавою, де звізда,
впавши, спасеться від телескопу.


----------------------------------------

Несамовита і холодна тиша
листає сторінки всього життя.
Вона черговий розділ тихо пише
під музику мого серцебиття.

Перегортає нескінченні ночі,
похмуро зазирає у вікно.
Її байдужі очі не пророчать
мені нічого доброго давно.

За вже немолодечі міцно плечі
тримає сивочола танцівниця –
моя коханка, вірна порожнеча,
безмовна, невгамовна чарівниця.

Відверто подивлюся їй у вічі,
неволею не налякати бранця,
одіну фрак і запалю всі свічі,
та запрошу спокусницю до танцю.

У мене усього було удосталь:
любові, щастя, радощів, тривоги…
Але за спокій – передчасні тости,
іще ми не дістались епілогу!

Віддам я долі непомірну требу,
щоб побороти заздрість і пиху.
І Небу щедрому подякую за тебе,
за те, що стрінешся мені ти на шляху!

Найзаповітніша в житті моєму мрія,
як в час всесвітнього потопу Ной.
Найвизначальніша за всі часи подія
найголовніший із усіх герой!

03.01.2018

До ручки довели вже „бгаття“ нас,
від влади не чекав такого кроку –
„безвіз“ назвати, як колись „безгаз“,
подією сімнадцятого року!..

„Досягнення“ те у скрутний цей час
не варте навіть ламаного цента –
ним скористатись за півроку з нас
не спромоглося навіть і процента…

Без пенсій доживаємо свій вік
і без освіти звикли існувати.
Без конституції уже не перший рік,
без медицини будем вимирати.

І з кожним роком усе більше „без“,
реформи їх нагадують руїни.
Не спинемо як цей парад імпрез,
то можемо лишитись без країни.
Як не зупинимо гаркавий полонез –
зостанемося ми й без України!

31.12.2017

В житті бувають різні подарунки:
букет квіток, сережки чи парфюм,
художника веселого малюнки
в міському парку, поміж вічних дум.

Наряди, гроші, дім, освіта, бізнес,
прикраси, відпочинок і сім’я –
це основне, так званий катехізис
того, що дарував постійно я.

Та цих можливостей, кохана, ти не мала.
Що жінка мужу може подарить, –
слова ці ти не раз мені казала, –
Лише себе, завжди і в кожну мить!

Себе з лихвою дійсно дарувала
й не лиш мені… Ти просто цим жила.
Постелі згодом тобі стало мало
і в решті-решт ти… по рукам пішла.

Відомо навіть домогосподаркам,
та мабуть не таким, як ти, під стать, –
дурним смаком рахується подарки
назад, колись кохана, забирать.

31.12.2017

Не хочеться передбачати холоди,
Того, що люди уникати звикнули.
Якби мене ще хтось нагородив,
Що я зимових не хотів канікулів,

То гармонійніше булось-жилось мені,
Завжди теплом хотів би поділитися.
А так – повзуть думки, як миші, вдалині --
Однакові для ратиці і китиці.

А холод суне довгий ніс. Щодня, на зло.
І не зважає на безрадісні реалії:
Он там один типаж усівся у шезлонг,
Пишається, що любить сатурналії.

Нестримно, звично тягне до тепла
Тяжіння – не земне, а те, за смислами.
Немовби щойно заметіль нас обтекла
І шокувала доторками чистими.

Подібна зоряній фаті
Гостинна , феєрична мрія
Вальсуюча в моєму сні
Лунає піснею , вродлива

Ведем розмову сам на сам
Жартуємо на різні теми
Трапезу ділим пополам
Смакуючи життєві терни

Аналізуючи буття
Приймаю розумом всебічно
У вчинків є заслуг вага
Що на шляху вмикають світло

У всьому висновок один
Ми вершники , актори долі
Яким шипам збираєм плин
Таким і раняться долоні.
2018 рік.

Тобою марять мої дні
Тобою марять мої ночі
Летять мов зорі у ночі
Слова кохання доленосні

Шукаю спокій мовчазний
Найти не можу , шаленію
Мій сонця обрій золотий
Віддав тобі життя надію

Усе навколо зацвіло
Ключем пташиним щебетало
Любові чисте джерело
Мене з тобою сповідало

Твій відчуваю аромат
Троянди квітка білокрила
Запрошую в Едему сад
Де ми з тобою - долі віра.
2018 рік.

Я дякую тобі за ніжні очі
Обсидіанові немов ацтекський ніж
Ти уві сні з’являєшся щоночі
Я підставляю серце, хочеш ріж!

Різьби на нім витки ініціалів
Чекань свій лик в традиції ікон
Відправа особливих ритуалів
Віршує свій містичний типікон

Я дякую тобі за всі розмови
Але ще дужче за оте, що між
За кожне недовимовлене слово
Неперетнутий потайки рубіж

За красномовність повного мовчання
Яке є більш змістовним аніж speech
За аскетичність в рухах за пручання
У боротьбі бажань і протиріч

Я дякую тобі за кожен привід
В твоїх обіймах зупинити мить
У сни приходиш ти? Чи може привид
Яким ночами серце тихо снить?!

Дбайливо зберігаю кожен дотик
У тайнику під назвою душа
Він буде там зі мною мабуть доти
Допоки кровоток не спинить шал

Повсюди щастя, гроші та любов,
Чигає благодаті пильне око.
Але у мене сльози - не улов:
Усе не так, не те, вилазить боком.

Друзяку стрів. Розважимось, ачей?
Вже думав, що не вилізу із чата.
А він про спирт кацапською рече,
Поезії мої не хо читати.

Сумую. Сів за гральний автомат.
Збагатшаю! Ввижаються купюри...
Поставлено зарплаті шах і мат,
Програв усе, зідрали навіть шкуру.

Назустріч краля. Хвицалки від вух,
Аж дибом стали на мошонці пейси.
Зубата, погляд - жесть. А я лопух.
Іду в трамвай, вона - у мерседеса.

А чи складу у купу два плюс два?
Звичайна шістка стане, врешті, тузом?
Течуть повз мене блага і людва.
Хтось має все. А в мене - тільки муза.

02.01.2018р.

Каньйон зумів мене зачарувати
Ріки і вітру ерозійний простір
Обрамлений хмаринками із вати
І скелями, що здалека не гострі

Здіймаюсь на його рельєфне плато
Дивлюся на ступінчастість граніту
Тріпоче вітер легковажно плаття
Безодня тягне силою магніту

Стрибаю у тенета до природи
Ширяє дофамін в мої судини
Дзеркалять силует бездонні води
А скелі необачність засудили

Тому що навмання, без парашута
Навіщо він, коли я маю крила?!
Але кренить, збиваюся з маршруту
Бовтаюсь мов вітрильник без вітрила

Де крила?! Я ж була одвіку фея
Літала під орудою у долі
Ростила їх, плекала у ідеях
Чому згубила пір’я з сили й волі?!

Допоки не торкнулись ноги грунту
На відстані від мене варти тверді
Я дихаю повітрям в повні груди
Але життя іде в обійми смерті

А може не життя це було зовсім?!
Бування в певнім просторі і часі
Тож треба жити, бо настане осінь
Зупинить хід життєвих катавасій

І вмить стає не страшно, я розкута
Похило вчусь ширяти, отже досить
Проте, де є вина, там і спокута
Безпомічність - це мій останній досвід

Зефіре, ти ж не вій на мене косо!
Заручниця твоя втрачає опір
І янгол поруч також тебе просить
Завалююсь невпинно в автооберт

Лечу в бічному збуренні потоку
У ковзанні з критичним кутом зносу
До гострих скель лишається півкроку
Не вийти з обертань навколо осі

Покликана за обрій міражами
В бажанні осягнути краєвиди
Без крил не облечу їх віражами
А штопор - шлях один - до панахиди.

Україно рідна, скільки тебе дурили,
Зачавши од Богдана чи й раніш,
Як безнастану висотували твої сили
Чи й продавали за ламаний гріш.
Який же треба розум було мати,
Щоб волю, здобуту протягом століть,
Захищену надійно мирним атомом,
Знищить самотужки на догоду катові,
Що споконвіку зачаїв на тебе злість.