слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Вони удвох самотні серед світу.
За тисячі парсеків поміж них
зеленим оком месенджер посвітить,
тихеньке «дзень» - і стрепенеться вдих...
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Непогано )
(а між рядочків: - Далі! Не мовчи!)
- У місті будеш – забігай на каву! )
(і смайликів побільше, лайків…) Чи
така вже віртуальна ця реальність?
Чи, навпаки, - реальна віртуальність?

Покохай мене щиро
Покохай від душі
Покохай так завзято
Щоб заграло струні

Зачеркни все минуле
Хай лишається там
Де уже не розквітне
Де дорога у Храм

Покохай винятково
Покохай до сльози
Покохай загадково
Мелодійністю гри

Ми разом подолаєм
Ми разом досягнем
Біди перелистаєм
Все з початку почнем

В мальовничий Оазис
Що посієм - зберем
Занотуєм цей опис
У душі - збережем

Заспівай мені пташко
Заспівай , звесели
Романтично , привітно
В моїй мрії живи...

Кому судилося кохать -
той куштував дари вагання...
Кому судилося пізнать -
той був невільником для щастя...

Кому судилося любить -
той визнавав душі відвертість...
Кому судилося простить -
той помічав сторонню зверхність...

Кому прийшлося оминать -
той знає крутість поворотів...
Кому довірили спинять -
той мчав на швидкості скрізь простір...

Такими стимулами вчить -
гранує гармонійність власну
Такими нападами злить -
долать дилему на все здатну.

Метеликом жовтим , метеликом синім
Два кольори вічні - тризуба життя
Вітанням зустрічним , вітанням привітним
Моя Батьківщина - Україна моя

В минулі століття , тисячоліття
Кругом ворожнеча , одна боротьба
Була завжди сильна , була завжди вільна
Душа наша щира - родюча земля

Червона калина - сестрами спільна
Накриють , пригостять - свідомим братам
Щаслива родина , молитва гостинна
Для тих кому віра - Божа роса

Ой роде мій власний , ой роде прекрасний
Мого серця доля , мого серця край
В мені ти квітучий , ніде не забутий
Ти прапору нашого - вишитий рай.

Ось мої веселі чорнобривці
У садочку, де знайшлася я.
Зріють огірочки у теплиці.
Кожному вигадую ім’я.

Це ось - маціпунє як дитина.
Лежні полягали у траву.
А найперший – може, і єдиний.
Ігорочок – так його назву.

Хай міцніє гудиння-пагіння.
Я стебельце кожне оброблю.
Перший виростає на насіння,
ну а інші росами поллю.

Злому назло:
Живу, сміюсь, радію,
Із ниточок
Вив"язую свій світ,
Господь дає:
І віру, і надію,
... й весни усмішку
....... для осінніх
............... літ.

Пора!

Люди люблять тістечка із кавою,
Шаурмою змащують персти.
Ти прийшов у світ живих - за славою.
Я прийшов - померти на хресті.

Куля в грудях...біль...бажаю спокою,
А осколок ногу відрубав.
Виплітай рядочки в'яззю ловкою,
Подивуй солдатів у гробах.

Час ще є. Пливе в окоп кривавиця,
Жайвори сюркочуть угорі.
Хай піїти із папером бавляться,
А мені шепоче смерть "Помри!".

Для труни шматок вдягнуть у кітеля,
Скажуть "Упокоївся Геракл".
Над собою бачу лик Спасителя,
Ти пиши. Мені уже пора.

21.05.2018р.


Без совісті

Жити зручно холодним, без совісті,
А сердечним - о ні! Навпаки!
Перший кроку не ступить без користі,
Другий - пташку годує з руки.

Де беруться катюги та ґицелі?
Ті, хто зраджує власний народ?
Глянь - довкола неситі...грибницями,
Чесний - гноблений, цинік - бомонд.

Брат на Сході конає під залпами,
Перед ним я у вічнім боргу.
А на полі - народець із сапами,
Позгинали горби у дугу.

Якщо хочеш - окрадуй у темені,
Хазяйнуй як ординець-монгол.
Я - вкраїнець, із Божого племені,
Ти - з байдужого. Отже, хохол.

21.05.2018р.

Мандрівочкою пахне уночі.
У серці оселилася тривога.
Веде у невідь бойова дорога.
І їй не салютують деркачі.

Про що дерчати далі, невідомо.
Потуга є, а тягне до землі.
Відчалюють у небо кораблі,
але причали їхні - біля дому.

І поки доля цвьохне батогом,
опинюсь у літаючій тарілці
і полечу, а час – усе на місці
тупцює і не зрушити його.

Дощі ідуть, кочують океани.
І я іду, не переводжу час.
Ось тільки перелізу перелаз
і осідлаю грози і тумани.

А я, ось-ось, і паруси напну,
і – гайда по своє на стики часу,
у простір перетворюючи масу,
помазану у небі на війну.

Міняються часи, віки, епохи,
але незмінна та єдина мить,
яка крізь мене нібито летить...
Моя дорога заростає мохом.
Вітрила надимаються потроху,
а незворушний час усе стоїть.

05.2018

Маргариток гудзички біленькі
На зеленій сукні диво-трав
Хтось залишив отакі маленькі,
Та ще й незабудки вишивав.

Сплів віночок із ромашок й маків,
І мереживо з волошок-васильків,
Татар-зілля постелив та м"яту
Й Клечану Неділю запросив.

А вона у гості поспішає,
Сіє дощик ситом золотим
На жита, що в полі дозрівають
І благословля на щастя й мир.

2018 р.

хай буде так, як накричать громи,
як навіщує на гнізді лелека.
і добрий звук старезної сурми
озветься десь з-за обрію, здалека.
і будуть руки сповнені тепла
тебе чекати юну для обіймів.
ця дивна ніч віддала, що могла,
собі лишила зорі поруділі.
…погасне мовчки вуличний ліхтар,
допише ноту стомлений маестро.
якби тоді у Господа спитав
про ті стежки, дороги, перехрестя…
ти нині там, ще юна, молода,
а я отут – свою чекаю осінь.
бо вік людський – нестримана вода,
а сивина – то ще не старість – досвід.
і знову час торкається зела,
вгинають гілля яблука доспілі.
свій кожен день прожила, як змогла
…а десь в дорозі сиві заметілі…

Шукаю вади у чужому оці,
Найменший гандж - як віхоть для бика.
Не втримати у гамівній сорочці
Сатирика дурного язика.

По маківці вистукувати дятлом
Умію вправно, люди кажуть "спец".
Стрічаю ранок віртуальним "батлом",
Увечері з "бомондом" лютий герць.

На сайті я стара цепна собака,
Від графоманів відганяю муз.
Учора лінувався - недогавкав,
Сьогодні буду всіх підряд "кусь-кусь".

Тобі зі мною краще не дружити,
За тиждень неодмінно заклюю.
Хай мліють у страху недопіїти,
Почують скоро критику мою.

Нап'яв личину фанаберства строгу,
Пора когось погризти на почин.
Якщо зі мною хочеш діалогу -
Кивай, в долоні плескай і мовчи.

20.05.2018р.

Місток дерев’яний. А як перейти? Не збагнути...
Рудою усмішкою блисне земля з-під трави.
Хлопчиська у пошуках: вигадати і утнути.
Сплелися дівчатам з кульбаби віночки нові.

І квапиться знову минуле рибалити: отже,
Захопленню вірне без ліку вже стільки літ.
Там гамір дитячий на сотій тарзанці. Мій Боже!
Згадалася гуля на лобі – ще той самоцвіт.

А річка – та ж сама, хоча і вода утікає,
Почесні архівники давніх пригод – береги.
Зривається в сполох з гілля схарапуджена зграя.
Бешкетникам-друзям назріли гнучкі батоги.

Там білі фіалки під зрізаним (шкода) каштаном
У трунку дитинства. І сонце у чорній воді…
Емоції щастя лежать у шухляді листами.
Те місце незмінне.
Та ми коло нього - не ті.

Грім покотиться і відлуниться…
Та одначе зійду з автобуса
Я на дуже знайомій вулиці.
Там, де школа… велична глобусом.

Загальмовано щось у Всесвіті.
Це − нудьга непророслих зерен
В ріднім полі круги окреслити
Кличе вічний на вітрі терен.

Та вступаю у сад затишений −
Ніби ґудзики, спілі сливи…
О, звабливе життя престижами
І природністю після зливи.

Громові обізвуться гуркоти −
Біля школи зійшов я , рано…
Краще − в хатку із котомуркотом,
І дивитися з-за фіранок

На осінні життя запросини,
Де усім буде вельми добре.
А самому − ногами босими
Йти і йти на застиглий обрій…

Переповнений він чеканнями.
Тож одчинить утробу-мушлю.
Грімотиння нашле чеканного
І сто смислів − мені у душу.

рятую радість… з хащі небуття…
виманюю своїм арфічним співом
схиляючись над родовим архівом –
сувоями життя і маяття…
протоптую стежини в чагарях
до світлої галявини з озерцем…
учитуюся спорожнілим серцем
у літери в далеких букварях…
мені шість років… і усі живі…
ні порівнянь… ні спогадів… ні часу…
лише сюрчання коника в траві…
і Еллі ще вернеться до Канзасу…
і Пітер Пен здорослішає ще
Котигорошко ще покаже змію…
… шукаю радість жа́хно і натще́
у заростку хмільного деревію
і море – пес кудлатий і старий
незрадно лиже босі мої ноги…
я падаю лицем у деревій
у стогін прохолодної вологи
і п’ю росу як сльози із очей
у мами що мене чекала марно…
ранкове сонце гріє… не пече…
і в небесах і на душі – безхмарно…

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Коли на слово сказане твоє
Твій друг байдуже дивиться крізь тебе,
Коли руки тобі не подає,
Не підпускає, як змію, до себе,
І погляди відводячи у бік,
Зневажливо киває головою,
Не говори: « Се хворий чоловік,
Він очманів, охоплений бідою... »
Не говори: « Невдячних справ дитя -
Воно пусте, у діях непостійне,
Як сон важкий усе його життя...»
Чи ти правий? Чи ти уже спокійний?
Якби то він упав тобі до ніг,
Аби у тебе вимолити дружбу...
Але якщо її ти не зберіг
І нею зловживав собі на службу;
Але якщо ти, граючись, ятрив
Його вразливу душу і втішався,
Що волі власній друга підкорив,
Аби тебе, принижений, боявся;
Але якщо ти сам неправді злій
Про нього був незримою луною;
Але якщо ланцюг накинув свій,
Аби він поплатився головою;
Але якщо побачити зумів
Твої таємні і жахні діяння -
Іди собі, не трать даремно слів.
Ти – парія. І вирок цей останній.

2002-2018

Тактика бою комусь незбагненна примара.
Так генерали військами мільйонними марять.
Наче гладенько на мапі- малюй собі стріли!..
Складно в житті, на етапі якого зустріли

(як от мене ти, коханко розпусно-цнотлива)
У кабінетах накази на штурми, прориви...
Та у пустелі, яру, сніговім буревії
Стріли охоплень, неначе обійми повії,

Вартують стільки, що плата буває надмірна...
...тільки одне ненадмірно, зневірено-вірне
Пристрасно-хтиве кохання, добуте із бою,
Я у полоні солодкім оцім володіти тобою

Право отримаю... Прапору плаття не варте.
Падай додолу! Схиляйтесь покірно, штандарти!
Подруго люба, на ложе впади у покорі!
Капітуляція. Небом розсипані зорі

Ніч уквітчають, немов переможні салюти...
Вся ти здаєшся на милість. Тепер не заснути,
Міцно в обіймах тримаючи (право ж бо маю.
Хто володіє, той браночку міцно тримає...

Бранки буває так прагнуть узяти... реваншу...)
Потім... На ранок реванші також будуть наші.
Все буде наше. І ти до солодкого болю
Вивчиш розроблену мною стратегію бою.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118051909568

Я уже помирала разів зо два
Тоді була осінь та зливи,
Але потім приходила знов весна,
У садку зацвітали сливи...

Помирати, ти знаєш, не страшно, ні,
Це просто тебе немає.
Це схоже на хлопчика у воді,
Що блюз на кларнеті грає.

Це схоже на сірий бузковий цвіт
Забутий в старому альбомі.
Це ніби із потойбіччя привіт-
У віршах слова вагомі...

Помирати, ти знаєш, не складно, ні:
Я усю процедуру знаю:
Це просто лежиш собі у труні,
І сумно музика грає.

Як прийде весна, і заквітне гай,
І підуть рясні дощі,
Ти смерть й воскресіння свої сховай
У глибині душі.

Із кожним буває, ти не зважай,
Не в тому твоя унікальність
Ти, головне, на кларнеті грай
І попадай в тональність.

Надумай мене до діла!
Про наші цинічні штуки...
То сором було - горіла...
Одначе давно забуте!

На тебе нарвалась інша,
Проте я вдалася чільной...
Де ходиш? Не знаю, лихо...
Тебе відпустила. Вільна...

Та, часом, душею млію,
Чимдуж припікають рани,
Давно то було - аж дивно,
Чому ж бо я сплю погано...

19.05.18.

1

Заболочений ліс...
І криничка чистенька - як диво.
Круть нам сажі привіз,
Верть - вугілля заморського, млива.

Евтаназії страх...
Тож рушайте подалі, хто може.
Ген засохлий монах
чеберяє повз блазнівську ложу.

На підмостки пани
повиходили, скинувши діток.
Не відчули вини,
призабуто... весна ж... білоквіто.

А в кармінних димах
майбуття заховалося, плаче:
"Ні... втішання нема,
там поріддя лайливе, ледаче".

2

Пригадаймо своє:
Автентичне, вільготне, лелече.
Сумота виграє...
Гріш поклала кума гостроплеча.

Шаурма... сальтисон...
шмат пахучого хліба і карти.
Ця країна - вагон,
що прискорення, чищення вартий.

Крізь бінокль голубий
Роздивлюся плахіття, арени.
Шепочу: не згуби
пам'ять роду, бо шквали шалені.


2018

Сутеніло, ти кинув палити,
Буревійно рвонувся з-за столу,
Келих пристрасті, нами допитий,
Покотився самітно додолу.

Я ще гнулась його підібрати,
Та кришився надломлений спокій.
Розповзлися довкола лапаті
Недомовки в тривозі глибокій.

І «вічна пам’ять», і «не забудем»,
але забудуть і не згадають.
Мине війна, як мине застуда.
Життя – як хутро у теплій зграї.

А ті, що вийшли колись з толоки,
де гул бджолиний, спасіння в числах,
де мудрі стали завчасно збоку,
коли планета прогнило трісла,

вже в інших царствах живуть–князюють,
із гурту випали -- і не знали,
та не здригнуться, бо не почують,
що «ми туди вас не посилали».

І пів-народу про те забуде,
не озирнеться, піде брататись.
Бо ж треба якось...бо також люди...
зачим сваритись і рахуватись?

Усе минеться, підуть у бізнес,
в «життя триває», в космополіти,
в любов, кав’ярні, дзвінки трамваїв,
у сонцетіні, гарячі плити...

А в кому спогади уціліли,
поринуть скрушно у безголосся,
чужі, самотні, розпорошилі...
Так споконвіку тут повелося.

20І8

На краю села в долині,
Зовсім близько біля лісу
Красувалася калина,
Мов гулять дівчина вийшла.

Килимом трава зелена
Їй під ноги простелилась,
Навесні, мов наречена
Біло так на світ дивилась.

Осипались пелюсточки
До землі, немов сніжинки,
З неба усміхалось сонце,
Грілася під ним все літо.

Красень-вересень нагрянув -
Зашарілась,зчервоніла,
Мабуть в нього закохалась,
Лиш зізнатись не зуміла.

Жовтень ще додав багрянцю
Ягідкам маленьким, листю,
Запросив її до танцю,
Гарне дарував намисто.

Згори падав сніг лапатий,
Як прийшла зима сувора,
А калинонька чекати
Весну буде в гості знову.

2018 р.

Вродлива, спокуслива діва,
Яку так жадають, бояться.
За неї зрікаються рідних,
Для неї вбивають на щастя.

Наге до вульгарності тіло
Безумні навіює думи,
Звертає до зброї уміло,
Цілує смертельно у губи.

Шепоче до кожного ніжно —
Пробуджує мрії криваві.
Приходиш до тями — та пізно,
І бачиш розтерзану Маму.

(02.05.17)

Потік фотонів сік йому обличчя,
трильйони кварків сипались до ніг,
браслет з нейтрино тиснув передпліччя,
а в душу падав галактичний сніг.

На всесвіту околиці далекій
вдивлявся пильно у густий туман
і згадував протуберанців клекіт
сумливо сивочолий капітан.

У космосі шукав своєї долі,
кометою пролинуло життя…
Зірковий вітер завертав поволі
в тугу спіраль астральні почуття.

Наївні сни, якщо це міражі:
і райські пущі, і пекельні кола,
свої – у небі, на землі – чужі,
яких не забуваємо ніколи.

І все те оживає уночі
як мелодійні візії урочі:
і солов’ї, і чайки, і сичі,
і загадкові усмішки та очі.

Літаємо думками аж до зір.
Розгадуємо ребуси Морфея.
І зопалу лягає на папір
черговий опус, а не епопея.

Сумна подія, радісна журба,
весна надії, а чи осінь пізня,
усе одно тримайся і надійся,
що це земного ангела труба,
заради миру – вічна боротьба
і що вінець усього буде - пісня.

05.2018

 
Будуть оси смугасті сновигати між трав
що безладно гаптовано вітром
лунатимуть співи кудись в небеса
у світі, де справжні лиш квіти

де тануть русалчині сльози весни
закликаючи знову радіти
у тім храмі, де тайни величають страсні
уклякаючи до молитви

надвища правда у намарності прав
що не мати & чим володіти
хоч над тернами саду є зірок без числа
чи веде хоч одна ізвıдти

геть & далі, за краєвиди й міста
у своєму зворотному ритмі
від утомного сяйва нескінченних вистав
& від звершень одноманітних




 

Життя гнітюче, як невдалий жарт,
Не садять нині злодіїв за грати.
Прохач-правитель стирив аж мільярд,
А ти канючиш сотню до зарплати.

Кого зобиджу - вибачте, пардон,
Але сказати правду в очі мушу;
Закон простий: украв - купуєш трон,
А чесний - пережовуй "ніжки Буша".

А чи сьогодні розум у ціні?
Добром готовий поділитись щиро?
Тому пройдоха швидко запанів,
Тепер керує людом: " Майна!", " Віра!".

Самих себе затиснули у кут,
Кораблик долі загубив свій парус.
Іде Страшний над грішниками суд -
Не десь-колись, а тут і прямо зараз.

В країні душно, видимість борні,
Гримлять на Сході в піднебесся залпи.
Якщо заснеш - не будеш на коні,
Застогнеш під нагайкою кацапа.

18.05.2018р.

Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.

Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…

Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.

З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.

Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.

І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…

Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!


З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний. -
Львів:Сполом,2016)

Як сварки важко пережити,
Коли на серці тягар лежить,
Зрозуміти, пробачити і посміхнутися,
Хмари відразу розійдуться,
Сонечко лагідно зазирнє...
2009
Переклала на українську мову 18.05.18 15.30.

Будинок - наша фортеця,
У ньому дитинство проходить,
Будинок - наша надія,
Від нього все виходить,
Будинок - бажання виконує,
Сили наші підвищує,
Будинок - любов'ю нас живить,
Нею дихаємо і живемо,
Будинок - на подвиг надихає,
Так по життю і йдемо,
Будинок і вчить і плекає,
Тому в ньому все вміємо,
Будинок - мрії і натхнення,
У ньому все життя - одна мить,
Будинок рідний і благодатний,
Розмова наша в ньому приємна,
Будинок-як чаша всім сповнена,
Хлібом, сіллю так славна ...
2009
Переклала на українську мову 18.05.18 15.10

А я уже й не знаю, що роблю
у цім житті, що світло-сизим димом
засіялося в орану ріллю
тієї долі, що не стала дивом.

У ті сліди, що всохли між доріг,
якими йти не стачило пориву.
Ні тих, що простелився ними сніг
зими котроїсь, чи котрого снива...

Усе таке заплутано складне -
незбуті мрії у примарній яві...
Пливу між часу. Час крізь мя' пливе.
І віхами спадає між отави...

Не відпускай мої уста
хай сколихнеться кров густа
і заповільнить часоплин,
де ми з Тобою наодин -
- ці-
-луй!
На заздрість солов"ям.
Хай буде гірко їм, а нам -
рука в руці, уста в уста -
не відпускай!..

2018

Одягну я тебе на світанку,
Наче світла у душу ввіллю,
Українська моя вишиванко,
Я тебе до безтями люблю.

На тобі, чарівна одяганко,
Знаки світлих і сонячних врун.
Щоб торкалася ти, вишиванко,
До душі найтаємніших струн.

В твоїм сяйві поблідне й шляхтянки
Дорогий, найсучасніший стрій.
Сама Леля тебе, вишиванко,
Прикрашала квітками із мрій.

Не архаїка ти, що як бранка,
У музеї забута висить.
Вічна модо моя, вишиванко,
Я щодня тебе прагну носить.

Крізь пітьму лихоліть, до останку,
Я твій образ у серці беріг.
О квітуча моя вишиванко,
Ти народу мого оберіг.

Як тебе одягну іще зранку,
Цілий день омина мене зло.
Ти вкраїнців усіх, вишиванко,
Під божествене тулиш крило!

7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Шила мама,
Вишивала
Вечорами,
На світанку,
Шила мама,
Вишивала
Сину й доні
Вишиванку.

Ниточками
Вистеляла,
Прокладала
Долі стежку,
Теплом серця
Й молитвами
Зберігала
Снів мережку.

Вишиванка
Захищає
Від нещастя
Душу й тіло...
По життєвій
Світлій ниві
Йде дитина
Твердо й сміло.

Якби любов негадано пропала,
Банальний би залишився відбір,
І ми сезонно пристрасть вдовольняли,
Неначе пересічний дикий звір.

Чи мріяли б поети вечорами,
Чи зо́ світу, як мамонти, пішли,
І ми без віршів про Прекрасну Даму
Отак жили?

Коханий, осміхнись мені на втіху,
Чому ж бо так сумні твої вуста?
Мені кортить до тебе, якимсь лихом,
Невже ти мислиш, що зрадлива я?

Для мене ти однісінький під Сонцем,
І кращого не хочу, завше б так!
Ти мені найрідніший, і не просто,
Я тебе покохала, врешті, й вкрай.

Ти, важко так, подібен літанії,
Зо світу ізійшла б якби не ти...
Тебе кохаю. Чую, що ж там, гину:
Всі ляпсуси дарую, чом би й ні?..

17.05.18.

А ти вкотре вдягни вишиванку свою кольорову.
Так пасує вона до квітучого міста у травні.
Оберегом стають візерунки усі загадкові.
І традиції в них оживають правічні, прадавні.
І нитками барвистими шлях пролягає широкий.
І життєва дорога осяяна сонцем привітним.
Україна вдягла вишиванку, надію і спокій.
Випромінює світло.
17.05.2018

Цієї днини - справжнє літо,
Уранці луг запнув туман.
Хотілося би порадіти,
Та спокою, на жаль, нема.

З села пощезли чорнобривки,
Здорові парубки-воли.
Лишилися одні каліки
Й бабусі, чорні од ріллі.

Втопає діл у живокості,
На цілий кут - одна вівця.
А ще недавно в хаті гості
Шукали вільного стільця.

Усе іде за Божим планом,
Сади паршивіють од тлі.
Пекін лаштує каравани
Нових господарів землі.

А, може, - це небесна кара
За те, що був весь вік німий?
Пірнуло сонечко за хмару,
Умовк у хащах соловій.

17.05.20218р.

Терпи

Поглянь в очиці Президента,
На вигляд - чистий херувим.
Якби ж він став до кулемета,
Дав приклад мертвим і живим.

Хотілось радості, озону,
В душі щоб грав акордеон.
А в нього - гроші за кордоном,
В жони - торбеха за мільйон.

А поруч - хитрі баламути,
Народ скликають до бузи.
Остерігаюсь, браття, бунту -
Добра не буде із грози.

Чи знають відповідь піїти?
Ввіллю журбу в один рядок:
Попробуй все перетерпіти,
Інакше - хрест і моріжок.

А цей - хай тоне у перинах,
Заскаче, з часом, як блоха.
Війна в країні - це руїна,
А мир - це вирок ворогам.

16.05.2018р.


Натурпродукт

Ось вам, братику, пролог,
Сало й молоко:
Поросятко "рох" та "рох",
Курочка "ко-ко".

Задубіли мозолі
В битві за удій.
Важко жити на селі,
Розкидати гній.

Прямо з гілки рветься фрукт,
Чисті ягідки.
Натуральний їм продукт -
В тебе не такий.

З чортовиння ковбаса,
Не харчі, а прах.
Тридцять літ, а вже пузань,
І здоров'ю швах.

Вавка в шлунку загриза,
Влада, цигарки.
А горілка! Не бальзам -
Трута для жуків.

Гарно тріску пережуй,
Цвіле канапе.
Бджілка у саду "жу-жу",
Кізонька " бе-бе".

16.05.2018р.

Машину часу ти створи собі,
великих коштів це не вимагає.
Зате допомагає далебі
в щоденних мандрах аж за небокраєм.

Вона відносить нас у ті часи,
як Всесвіт був мов макова зернина.
Зробити може це без зайвих сил
й пересічна у творчості людина.

То що вже говорити про майстрів,
хоч дрібку хисту що до того мають?!
Та зауважить треба в кілька слів:
одні творять, а інші – витворяють…

Твоя уява – ось той апарат,
феноменом що у народі зветься.
Вона за світло швидше у стократ
просторами космічними несеться.

Підвладні їй галактики, світи,
які звичайним людям недосяжні.
Подорожуєш часто, друже, ти
машиною у часі неосяжнім?

Я гімн співаю кращій із машин,
яка четвертий вимір підкорила.
Бо наша думка – справжній чудоплин,
то величезна, незбагненна сила!

Машина ця незвідане творить,
а осягнув минулого все сутнє –
вам відстань підкоряється і мить
у подорожі в чарівне… майбутнє!

Уява дозволяє зазирнуть
в його найпотаємніші глибини.
Не зміг би час і простір розітнуть –
не написав би навіть половини!

12 – 18 травня 2018

Перевантаження снів
Намальована замітаюся
Намиваю твоїх слідів
Ти природньо не каєшся
Переганяють думки
Зірку викриту не калічила
Місяць уповні легкий
Та проти мене свідчення
Перечула усі пісні
Не врятована телеграмами
Я-для-мене-моя-мені
Вже давно у тобі поламані

Перенасичений день
Різні вектори рвуть емоції
Біля тебе досягнуто Дзен
Усе інше велике збочення

правда завжди гірка
правда завжди така...
наче прорвало небо
наче порвало греблю
а перегать хитка
не перегать - руїни
тріщини, шви, шпарини
стіни її - в дірках...
правда - вона така...

в кожного правд чимало
правда прокляттям стала
правда...

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так як зі мною не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною

знову.

 
Давно-давно переповісти всі казки
про стиглий біль & непрозорість світлу
забити щодо заповіту
хіба є зміст якісь борги ділити з кимсь

Радіючи хто зна з яких причин
мов та смарагдова полова
Весна цнотлива & шибайголова
зачинить миттю вікна раю граючись

Наслухавшися синкретичних цвіркунів
кудись податись би кінців не звівши
як той лайдак нічим не видатний
на маячному приміському дні

Що в глупу ніч не ліпшу & не злішу
позбувся глузду над реаліями снів




 

Літній дощик – до-мі-соль-ка…
Розпустили парасольки
Пелюстки свої барвисті.
Нотки з неба срібно-чисті –
Ля-мінорний водоспад.
Квітне вулиця, мов сад.
А як дощик відшумить,
Сонце визирне за мить:
Всі намоклі парасолі
Стулять пелюстки поволі.

05.2018

Довершена - над вирами подій
і в’яззю музики, понад словами,
і відчуттями, відчаєм надій -
так наскрізно переплелись ми з вами.

В надсні, де неземне й земне,
я вас торкнувся тільки раз устами,
і все змінилося тоді, і не
вернутися до спокою з нестями.

Яким чаклунством пробудили ви:
картини ці - світів, картини драми,
що ми спокутуємо на Землі
усе, чого й не сталося між нами.

Я пригадав, як ми жили тоді,
розсипаними Безміром зірками,
і ті предивні для Безмежжя сни,
де ми дві риски, сплетені тілами )(

Ні, не лише згадав це - я ожив,
і дихаю віднині кольорами,
земний, як блюз, дограючи́ мотив,
де я і ви розділені віками.

Поволі ступаю вузькою стежиною,
Погожою я насолоджуюсь дниною,
Волошкою-квіткою - неба краплиною,
На травах зелених росою-перлиною.

Колосом стиглим, що буде хлібиною
І винограду гнучкою лозиною,
Милуюся жайвора піснею дивною,
Що зранку лунає десь там понад нивою.

Річкою, що протікає долиною
Та хвилею манить до себе грайливою.
Лебідкою гордою та білокрилою
І буйного вітру могутньою силою.

Барвінку хрещатого очима синіми,
Намистом, дарованим мені калиною.
І почуваюсь безмежно щасливою,
Пишаюся матінкою-Україною.

2017 р.

Ох, у нас, братове, і "король"!
Для розумних - із баблом кормушка.
Я не провокатор і не троль -
Мудро-хитрувата хохло-тушка.

Підлабузник щиро - не секрет -
Сильним світу всмак огузок лиже.
Влада лестунам - пріорітет,
Біля неї паші значно більше.

На Майдані пекло - дим, огні,
Небеса чорнішають од гніву.
Це дурниці. Нащо це мені?
Хай потопче курку трохи півень.

Штука гибла корабель без щогл,
Як держава гоїв безголова.
Проти влади я - пусте ніщо,
Квакну слово - полетить полова.

У країні завжди щось не те,
Брат у брата із кишені краде.
Хай народ бунтує і гуде -
Я стежину протоптав до влади...

15.05.2018р.

Ювілей

Рисачив у дитинстві як гепард,
Літав Тарзаном по дубах і кленах.
І ось, дожився - скоро п'ятдесят,
Цікавлять ліжко й ложка здоровенна.

Тріщав підступно шифер на дахах,
До ночі з другом грали у футбола.
А нині тіло прагне тихих благ,
Живіт росте, розтягується воло.

Іще недавно - коник-стрибунець,
Безстрашний послідовник Чингачгука.
Сьогодні теща кликала на герць -
Сумирний став. Карасик, а не щука.

Щодня улітку дріботів на пляж,
У школі, на перервах - гвалт, кориди.
В портфелі двійка - ось і весь вантаж.
А нині - жінка, позики та діти.

А восени - в березові гаї,
Боровички не відали пощади.
А зараз, мабуть, добре переїв -
Ступають важко по долівці п'яти.

А сни! Польоти зоряні! Вінтаж!
Без крил стрибав у прірви відчайдухом.
Наносить час зі зморшок татуаж
І опадає сивий волос пухом.

Немало у Дніпро стекло води,
Куняю від утоми на зупинці.
А духом - ще нівроку, молодий!
І вірю, що подобаюся жінці.

15.05.2018р.

Про м'яке

Про владу хоч і не пиши -
Вовків бояться сонні вівці.
Ну, що ж - залізу у кущі
І настрочу бігом про циці.

Думки невтішні прожени
Про Крим, Донбас і триколори.
М'якушки ж - наче кавуни!
Забудеш про країну хвору.

Купив злодюга рідний край,
Лишилися пахучі дулі.
А ти у пазуху пірнай -
Там тепло, не літають кулі.

Країна корчиться в огні,
Розгублено в майбутнє блима.
А груді - пишні, запашні,
Збивають тайнами хмільними.

Он, копів марширує полк,
Товпу жене в собачу буду.
Сховаю писка між цицьок -
На владу гавкати не буду.

15.05.2018р.

Дивлюсь історії у вічі

Народ-бідняк… Чому така в нас доля?
Черствий окраєць лютої біди…
Віками як тонка билина в полі,
поміж Європи й хижої Орди.

Зі споконвіччя ми «З варяг у греки»,
поміж ковадлом й молотом віки.
Не завжди нас спасали обереги,
як насувались ворога полки.

А їх було у всі часи удосталь,
хто прагнув хліба, меду і землі,
Повзла на землю-матінку короста
з усіх усюд… Великі і малі!

Себе у найми часто віддавали,
аби життя дітей своїх спасти,
та сюзерени нами торгували –
ярмо і внукам випало нести.

А ворог нині, він буває різним,
не завжди той, що зброю й лати вдів.
Але підступний, з вигляду не грізний,
у вишиванці і вінку зі слів.

І зараз ми вже вкотре продалися
за обіцянки щастя і добра
чужим вождям, а ті мерщій взялися
на наших спинах будувати храм.

Одначе свій! Не наш, не український…
Фундаментально, міцно – на віки.
А куполи замість хрестів чужинських
вінчають інші – їхні теж зірки!

Хрести перекочовують на цвинтар,
куди простий переселяють люд.
Народ-бідняк, народ-жебрак і митар,
а що йому чекати від іуд?!.

Чекати нічого – історія все знає.
Пильнуй, щоб не лишитись за бортом.
Побудувати рай у власнім краї
у змозі бідні люди лиш гуртом!

Історії Вітчизни гляну в вічі
і бачу нелегкий, тернистий путь.
Її переписати можна й тричі,
але життів – ні разу не вернуть!