Подобаються досі молоді,
Стрункі, опуклі, нечирякуваті.
Але уже не парубок, а дід,
Ріденькі пейса вицвіли, прим'яті.

Гризе хребтину остеохондроз,
Зламались ікла та ослабли м'язи.
А я амурних безліч знаю поз,
Заб'ється серце пташки у екстазі!

Підсліпувато блимаю у ніч,
Не спиться, бо намріялась богиня.
Засовую казан в гарячу піч,
Корівку посмоктати лізе миня...

Правиця догоджає лиш мені,
Пишу, строчу, навергалось чимало.
Заворушилась кузька у матні,
Легенько чхнув - вона і задрімала.

Сусід у мене буйний натурал,
Сусідка бахуряк тримає скирту.
Поглипаю на глянцевий журнал -
Оце й усе, що залишилось діду.

30.01.2018р.

Равликом літо у тихе містечко,
сонце у небі ятрить, наче рана.
Вийде старенька кудись недалечко,
зблідне... З кишені пігулки дістане.
Знову голками кольнуло. Присіла...
Змалку терпляча, навіщо лякати
добрих сусідів. Піднятись несила,
зціпивши зуби, поволі до хати.
Важко... В минулому спогади босі,
вража війна і голодні судоми.
Долі сирітської сиві покоси
пилом на коси і тугою в домі.
Смерті дивилась у вічі затято.
В погріб упала, торік Бог дав сили
вибратись… Лячно померти й лежати
день, може, тиждень... Губу прикусила...
Стежка вузенька ще не пиріями.
На бузині парасолі розлогі
вкрилися цвітом задушливо-пряним.
Ластівки низько - на дощ, чи на сльози...

2018 р.

Хрупа господар горішком,
Їдлом набита щока.
Я охолола. У ліжку
Клацає пультом рука.

Не допоможе віагра,
З медом петрушка, хурма.
Ми на папері лиш пара,
Ну, а любові - нема.

В кожного власна шпарина,
Ложка, маршрут і бюджет.
Ходить наліво мужчина,
Ловить солодкий момент.

Мріялися фаетони,
Мандри в далеких світах.
Нині - огрядна мотрона,
І у поважних літах.

Виріс у пазусі камінь,
Взором одшукую ціль.
Я провалила екзамен,
Збилася на манівці.

На підвіконні жоржина
Всохла без сонця й води.
Плаче на кухні дитина,
Хоче із дому піти...

29.01.2017р.

До Бога недалеко тій сім'ї,
яка не лише молиться, а дбає
за чисті біографії свої,
які самій історії лишає.

Купається Дніпро у осоці,
а у саду дитя гуляє босе,
і яблуко солодке у руці
обсіли роєм ненаситні оси.

Ідуть степами дикими поля,
освоєні і зорані дідами.
А нині це розорена земля
чужими загребущими руками.

Несповідимі стезі і путі
від Бугу і Дунаю аж до Бога.
Єдине перепуття у житті –
у небеса нараяна дорога.

Не рахували зорі чумаки.
Віки ішли і чайки і комоні
із Хортиці козачої до Дону.
Але путі до раю не такі –
до апокаліпсису – ой близькі,
і до сучасного Армагеддону.

                                      30.01.2018

Буваю рідко нині у селі.
То місця, то оказії немає,
коли ти ще не зовсім «на мілі»,
але уже докочуєш до краю.

Уже немає ідолів ідей.
Але душа сумує одиноко.
Велика маса неуків-людей
живе егоїстично й однобоко.

Надія не вартує п'ятака,
єдине щастя – чути алілуя,
удача – не узріти земляка,
який у теле-ящику ночує.

Коли і однокласниця твоя
чекає дядю Вову біля тину,
то як душа не заволає, – я
жадаю мати іншу Україну!

Як не шаліти? Парія, сліпа
душею, шле анафему поету,
тому що сповідалась у попа,
який забороняє Ukr Інету.

Коли й дитячі заклади уже
благословляють нечестиві руки,
то як же той Господь убереже
парафію ворожої науки?

Якщо нема у пам’яті дітей
ніякої історії, а Крути
то «зайва декорація ідей»,
які у нашій бучі не почути.


Ідуть у Лету кращі із живих,
а інші опиняються, де звично,
із вірою у те комуністичне,
яке ще не поділене на всіх.
І я молю за себе і за них,
аби усі боялися за вічне.

                                      29.01.2018

розкажи мені, мамо, я́к ти там у раю…
ти і там піднімаєшся разом із сонцем
і шепочеш подячну молитву свою?
і мене називаєш своїм оборонцем?
я тобі розкажу де живу тепер я…
наш поріг розвалився як ти відлетіла
мене морем понесла стрімка течія
і не чую відтоді ні лі́та… ні тіла…
розкажи мені, мамо, де подіти слова…
хто дарує життя і дивується з нього?
і куди заведе ця словесна дорога
і чому моя пісня ще досі жива?
побалакай зі мною… про все розкажи…
як там наші? чи чують мене з молитвами?
я либонь пережду цю ходу з хоругвами
і зігрію дитину що з ляку дрижить…
… розвидняється… треба стрічати зорю…
треба сонце будити і ладити душу…
заспіваймо тихенько… це тишу не зрушить…
кличе день – і мій камінь новий вівтарю…

Спалахнуть не життя і не сонце, а еритроцити.
Це найвищий виток, де бджола і сузір’я кульбаби.
Перезріє оте, що важливе, що важко просити…
Принесуть допомогу не друзі, а раки-незграби.

Застрибають алюрно, засвищуть ажурно-безжурно,
А я знову себе зачаю у травиннім осерді.
Споночілі криниці наповняться пилом і журом,
Бо спочатку страждають, а потім шукають безсмертя.

І мене хай шукають – учора, сьогодні, узавтра.
Я таким, як тепер, не залишусь хоча би назавжди.
І не буде прощальних мелодій, а визріє мантра...
І нарешті пливтимуть до мене всілякі гаразди.

Я також попливу. Між величними хвилями. Вміло.
Ось мій човен, весельця, позаду – плоти, дух Ямбуя.
Зізнаюся: прощатись не вмію. Тоді своє тіло
Покидаю немовби, міняю, і вже ось – не чую.

Безтілесність і птахові – мов зайвина і провина.
Ген, і тіло моє, як росиця, туман у леваді.
Ви отут? А я – в казці. Без мене у горі Мальвіна.
І довкола не блазні самотні – зайці шоколадні.

Не стрічались ми з вами, нам випало тільки прощання.
Затяглося. Бо крила і руки такі симетричні!
Ще півкроку – і буде мовчання, воно – філігранне.
З ним цілком усвідомлено можна поплутати вічність.

Юносте, Ваша Величносте,
Божих Дарів благодать…
Як мені з погляду вічности
прахом твоїм відридать?
… Стогнуть вітри буреломнії –
плем’я зухвале гряде!..
Де ви, могили бездомнії –
звідки той голос іде?..

Через віки допотопнії,
через дими бойовищ –
лиш…
надписи плинуть надгробнії
у небеса кладовищ…

Ранки поманять туманами,
стане на ди́би доба…
Душі з кровавими ранами,
по́що вам сіра юрба?
По́що вам… роки до старості,
по́що безпуття жалі…
Світлі дари досконалості
Юності в часі малі.

Мла́ді тіла недолюблені,
пилом укриті століть –
тут…
ваші кохані розгублені,
їх о прощення моліть!

… А буря – громами гримавими –
зу́ра* січа́ на порі…
Страсними душами правими –
сяйво на Красній Горі…
Мить – і розступляться камені,
Мить – і отверзнуть уста…
Юносте… Праведні Авелі,
ваша жертовність – свята!

… Буря себе не повторює,
не полиша ні на мить –
Ви…
в сяючім світлі героями
в танучі ранки летіть…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

У садочку під кущем
Кішка спала калачем.
Сни, напевно, їй приснились,
Чомусь вуса ворушились.

Кішка, спить? Можливо, слуха,
Ворушились також вуха.
Інде око відкривала,
Це так кішка спочивала.

Та стайка горобців,
Жбурнула шумно до кущів.
Наперебій цвірінькотять,
Мішають кішці спать.

Вона чуточку здригнулась
І уважно роздивилась.
Тай тихенько крадучись,
До горобців полізла ввись.

А горобці цвірінькотять,
З гілки на гілку летять.
Ще й чубляться між собою
І не журиться бідою.

Та горобець один чирикнув!
Горобинний гам притихнув.
Разом пурхнувши з кущів,
Пух на кішку полетів.

Кішка, нібито злякалась,
Під кущ стрибнула й облизалась.
Та біда це невелика,
Пішла додому спать Мурлика.

Хлопчику, хлопче, несеш, мов свічу, історію.
Станеш безсмертним - пізнаєш криваве таїнство,
бо причастишся не тілом глевким Христовим, а
сірим металом, що в горлі, неначе птах, зросте.

Хлопчику, муже (торкався а чи жіночого
стиглого лона?), не виполять, не зітруть тебе:
доки наймення пресвітле твоє замовчують,
сходиш знаменом (чи ж - сонцем) вгорі над Крутами.

Хлопчику, страже / спартанцю/повстанцю/лицарю,
в'ється державність по пальцях твоїх, як вервеця.
Пісня про тебе пошерхлі уста палитиме -
не рветься-бо.

Перемагає світло темнота,
Красу штовхнуло чудисько за грати.
Із бань облазить фарба золота,
З любові виростає брость утрати.

Бундючність перекреслює талант,
Поштивість догоджатиме нахабству.
Брудний кирзяк обмазує пуант,
Брехню гукнули на довічне царство.

Нахаби доїдають коровай,
Голота підбирає долу крихти.
Мені - геєнну, а чортяці - рай,
Скупив нечистий у богів амріту.

Міняємо і мову, і смаки,
Отчизну хвору - на чужі купюри.
Маліє світ, засмічений, мілкий,
Звикає люд потроху драти шкури.

Волає правда: - Зглянься! Пощади!
Нема добра у пісні, слові, казці.
У темінь доливаєм чорноти -
Зручніше так у побратима красти.

Бомжі до рук узяли молотки,
З труни гребуть скарби, прикуплять їдла...
Коханій притулюся до щоки,
Сховаюсь у останнім колі світла.

28.01.2018р.

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Вже по бруківці стукають підбори …
Услід летять не тіні, а узори.
Спочатку Осінь тут попрацювала.
Зима зовсім недовго гостювала.

Озвалися весняні хори.
Весна. Тому ти так спішишся.
Дорогою з дощем розмови.
На скрипку на секунди озирнися.

Її пальто. Ще мить одну чекати.
Щоб цей ранковий сон з вікон прогнати.
Щоб кого любиш, просто обійняти.
Ти не забув, що маєш їй сказати?

Ти не забув, що їй приніс в долонях?
Ти не забув слова, що стукають у скронях?
Світліє кожну мить краєчок неба.
Весно, ти чуєш? Зачекались ми на тебе.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.
 

Чи вовк голодний виє, а чи вітер,
Цього у заметіль не розбереш,
Негода ж бо так ловить в свої сіті
Кожного,хто в цей час іде.

У валянки сніг сиплеться й за комір,
Мороз щипає так, що аж пече.
У таку пору слід сидіти вдома,
Липовий пити чай із калачем.

Як розпогодиться і сильний вітер втихне
Та завірюха в хащах ляже спать,
Можна тоді і погуляти вийти
І лижі взяти, з гірки щоб з"їжджать.

2018 р.

Чотири свічки на столі горіли
у мороці, у переддень Різдва.
І полум’я оте палахкотіло
потріскуючи, як в печі дрова.

Одна свіча промовила: «Я спокій.
Не здатні мене люди зберігать».
Поблимала і у журі глибокій
таки погасла, мов хотіла спать.

Сказала друга тихо: «А я віра.
Мені також чомусь не по собі.
Несуть мене у якості офіри
добробуту», – й потухла далебі…

Невдовзі третя мовила: «Любов я.
Останнім часом впала у ціні…
Життя все менше сповнене любов’ю,
часи настали вельми вже сумні».

Лише скінчила це і також згасла,
а до кімнати увійшло дитя.
У присмерку малому стало жасно,
лунало серця юного биття…

Четверта каже: «Ти не бійся Вія.
Хоч темрява кругом, усе вже спить,
горю допоки я, твоя надія, –
погаслі свічі можна запалить!»

Життя можливе навіть без жінок,
Та без жінок воно неповноцінне.
Хай вабить праця, творчість чи шинок,
Та жінка мусить бути неодмінно.

Запалила осінь калинові грона,
Проминуло літо як і не булО.
Засвітився іній в смерекових кронах
І заосеніло раптом, замело.

Затягнуло сивим льодом над рікою,
Одяглася в тишу рідна сторона.
Та немає в світі щастя і спокою,
Було би інакше як би не війна.

Бо війна несе нам чорний дим і зраду,
Гинуть кращі хлопці в неспокійний час.
І в душі сьогодні лиш одна розрада,
Як кладе молитву під іконостас.

Як нам далі жити, як нам далі бути,
Час збиратись знову всім нам і зівсюд.
Щоб ще раз до правди владу навернути,
Щоб ще раз чинити на Майдані суд.

Гляньмо всі до сходу в обрії похмурі,
Бо невідворотна вже настала мить.
Щоби вталувати чорні буйні бурі,
Щоби раз й назавжди ворога спинить.

2018р.

Побитий Вовк прийшов до тями
Сів на пеньок, розвів руками
І сам до себе розмовляє:
- Це що зі мною відбулося?
Я що, ходив до когось в гості?
І як потрапив я в село?
Так, так.
У мене ж є там друг Шарко.
Було у когось там весілля
А ми із ним під стіл залізли
Хотіли смачно попоїсти.
І де той кіт сусідський взявся?
Його хтось пригостив ковбаской
А він притяг її під стіл
А я з Шарком теж там сидів
Коли побачив мої очі,
Злякався, наче кинувсь з кручі.
І тут такеє почалося!
Якби не гавкнув той Шарко,
Якби кота не принесло того
Звичайно й бійки не було!

22.03.2017

Опало листя восени,
Знов холод тіло точить.
І лиш тобою сняться сни,
Ще щось обом пророчать.

Усе в мені, і плач і сміх,
Така душа двомісна.
Слова вдихаю з уст твоїх,
І знову серцю тісно.

Опало листя і нема,
Лиш в небі хмари сірі.
І тільки музика німа
Тих снів, в які ще вірю.

Парище .
2018р.

Мене закрили в родовому замку.
Порожні стіни мовчазних портретів.
Радію кожному світанку.
Вітрами вже написані концерти.

Залізна маска. Втрачено мій трон.
Обман не заслужив поклон.
Але йому кидають квіти. Недружні погляди зрідка з вікон.
О, там суцільний Вавилон …

Я б, може, заспокоїв душу,
У роздумах провів всі свої дні,
Але себе її забути не примушу.
Чи прожену я силою думки свої?

Несешся ти на зустріч на коні,
Волосся віддала чужим вітрам.
Ти думаєш, що там на сходах він?
А там чужак. Нещирість, злочин там …

І сльози на обличчі, дикий біль,
Ну як же так? Таким не може бути він.
Колись тут був солодкий хміль,
А зараз? Мовчазної долі передзвін.

Покличу друзів я крізь мур.
На них чекають кулі з амбразур.
Вони ж мов птахи зверху прилетять.
Монахи в нас такому вчать …

Сидиш сумна. Негідника обійми
Тобі насправді мов якась тюрма.
І раптом знову він. Безодня ця безмірна?
Але чому мовчить сурма?

Чому один? Де вся лояльна знать?
І десь чомусь відстала варта.
Чи може по кущах налякані сидять?
Сховались від негідного стюарта ….

Увесь в болоті. Посмішка. Букет з колосся.
Перед тобою та, що розкида волосся.
Злітає поглядом. І ніжності ріка.
Коли закохана, нестримна і стрімка …

- О, дівчино, чи будете ласкава,
Щоб я тут поруч з вами став,
Така пахуча ваша кава,
На запах цей півсвіту проскакав …

А ще на ці такі журливі очі,
На милий цей лиця овал,
Вони всі думали, що я так трон вернути хочу.
Не трон вселив у мене цей запал …

- Це ти, нарешті ти.
Журитися не буду вже ніколи.
Хто ще б так міг мене спасти.
Мій друг і рідний. Моя доле …
Ти обійми. Не відпусти …

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

гірка висока й дуже слизька
дух перехоплює від крутизни
хтось підштовхує ззаду ух-ххх
ай-ой-я-яй вітер у вуха
ну й надаю я витівникам

перебираючи щедрий словник
пролітаю повз ліс і луг
балансує Шива сторуко

сонце назустріч променем б'є
мружусь від радості криком зійшла
хоч і лютий місяць та дух
чутний в серці літа дзвінкого

місце в легенях пісні ще є
голос міцніє від згадки тепла
я сповільнюю вільний рух
повертаючи на дорогу
свою

27.01.2018

Ветер северный,злой и колючий
Обжигает,целует лицо
По щекам волосами щекочет,
По спине пробежит холодком
Я объятьям его соблазнилась
Мне хотелось летать и летать!
Я так рада что мы подружились
Будет время с кем коротать.
Посижу, полюбуюсь закатом на пирсе,
Поделюсь сокровенным с морскою волной
Целый день гулял ветер со свистом
По пятам ходил рядом со мной.
Посмотри!Горит море в закате.
Посмотри, как волна движет море волной
Посмотри, как обманчивый северный ветер
В прятки играет с водой!
Растянулось Светило в багряной улыбке
Расширяя собой кругозор
Облака успевают менять лишь картинки
На котором стоит горизонт
Прячет луч свой последний уставшее солнце:
- Всем пока! Мне пора отдыхать
Утром рано, с востока, я буду на пирсе
Приходите рассвет мой встречать!-

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев ‒
Зимовий ліс.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться сріблястим пилом сніг.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.

Як хочеться побачитись з тобою!
Й до серця ніжно-ніжно пригорнуть.
Відчути подих твій поряд з собою
І у безмежний всесвіт зазирнуть.

Давно мої думки лише про тебе,
Про усмішку, твою, наповнену життям,
Про душу, що взлітає аж у небо,
Про серце, що наповнене чуттям.

Чи можна взагалі отак любити!
Не бачившись, не доторкнувшись до долонь,
Чи квіти всі на світі подарувати,
Чи в серці загасити цей вогонь?..

Так! Закохався я у тебе –
У зовнішність тендітну, у красу!
Але ж любити можна тільки душу
І я їй цілу вічність присвячу!

30 Січня 2017 Шабас М. Р.

За тебе вороги піднімуть тост?
Із раєм пекло цьомається? Дружить?
Вшановує Вкраїна Голокост,
Голодомор Ізраїлю - байдужий.

Угорщина показує кулак,
Донбас Росія розчавила траком.
І шкіриться на козака поляк:
Бандеру любиш? Отже, зарізяка.

У деревини тріснула кора,
Впилася чорна тля нещастя соком.
Не позичай у погані добра,
Бо вилізуть "дари" сусіда боком.

Впрагаються у возики воли,
Ось-ось чортяка влупить батогами.
Віддаш сусіду сад, шматок землі,
Забудеш мову та чкурнеш у найми.

Нахабні гості пруться на поріг,
Приготувались посмоктати крівці.
Навчайся дбати тільки про своїх,
Тримай сухими порох і рушниці.

27.01.2018р.

Час іде і все минає,
І день за днем кудись летить.
Вечірнє сонечко зникає,
А зранку – знову у блакить.

Життя більш схоже на гонитву,
В якій нам треба все схопить
І навіть з смертю виграть битву,
Лиш тільки б довше тут пожить.

Ніхто ніколи і не знає
Коли настане той кінець.
Боїться хтось й переживає,
А інший – дякує за день!

Не продавайте вашу душу
За час, за волю, за красу!
Життя одне і все що мушу –
Я без любові в серце не пущу!

Червень 2017 Шабас М.Р.

                   І
Вони і ми – на киселі рідня.
З одної миски сьорбали немало.
Але ніколи не було і дня,
щоб їх царі за нас не воювали.

Хто перший народився і пішов,
уже не знає Велесова книга,
бо обідрали нас до підошов
за пам'яті колонії та іга.

Вони і досі бігають до нас,
як із одної випали колиски,
і ложкою по лобі, і не раз
великі меншим розбивали писки.

А ми за них не проливали кров,
і перемоги всі – то їхні лише.
Така була «История веков»,
яку вони за нас усе ще пишуть.

Вмирали українці у Криму,
а кров пролили їхні офіцери.
Ми заселяли їхню Колиму,
вони – усі країни еСеСеРу.

У них усі герої у кремлі.
У нас бандери різанини й бунту.
Ми риємо окопи у землі,
а в Києві панує їхня хунта.

У них одне Кадило у ціні.
і їхній недоносок на коні,
якого ще чекають як месію.
У нас іще лишається надія
варитись у одному казані
та уповати на одну Марію.


                   ІІ
Ми – не вони. Ми копія «рідні»,
корупції, анархії, калиму…
І дивимося їхніми очима,
як теле-ящик бреше не мені,
чиє майно украли на війні,
чия іще сокира за дверима,
чия триває бойня за Донбас,
і як у нас Америка воює
за антрацит і за дешевий газ…
Бо де ото іще як не у нас
є сало, що Америці смакує?
І як Європа у такі часи,
ще залізає Петі у кишеню
і не дає своєї ковбаси,
і продає пілюлі за зелені.
Ха-ха! Давися, поки не з'їси,
у нас іще і дуля є у жмені.

Ми – не вони, бо ми, таки, не пси.
Ми рідні діти у своєї нені.

                   ІІІ
У нас усе ще «дригом догори» –
і волонтери на чужій роботі,
і кольори небес у позолоті...

У них – національні кольори
червоно-синьо-білі прапори –
біди й війни кривавої «оплоти».

                                      01.2018

О! Шолом алейхем, Мойшо! Мир вам!
Зичу шастя й многії літА.
Урожай дала хороший нива -
Кажуть, непоганий я газда.

У ярмулці думається важко,
Не одвикну досі од бриля.
Та у клуні знаменита бражка,
Частувати можна й короля.

Відпочину, в гній закину вила,
Геть турботи! Прожену печаль!
Ось, давай хлюпну у кухоль пійла,
Це таке хохлам приніс москаль.

Ремигають у хліву корови,
Рохкає вгодований кабан.
Прагнув Бога з берегів дніпрових,
А мені дістався Іордан.

Онучата забувають мову,
І святі корчуються дуби.
Мудреці за душами на лови
В українські рушили степи.

Раб ридає перед аналоєм
У краю розораних могил.
Ми були боги. А стали - гої:
Ні душі, ні пам'яті, ні крил.


Що ж, давай умнем кошерне сало,
Хрін зі змальцем - чудо із чудес!
Що ж тебе, мій друже, налякало?
Чом так швидко із господи щез?


27.01.2018р.

 
Ми на вуличній війні
Діти наші біля ніг
І обожненій моралі нині зась
І пани, так звана власть
Що благословляли нас
Знову проти, і гвинтівки ждуть наказ

Скину кашкета на честь конституції
І вклонюсь новій революції
Посміхнуся перемінам
Гратиму своїх пісень
Кожен божий день
Сповідуватиму все те ж
Нема дурних, авжеж

Настав час перемін
Це відчували ми
Нас позбавили парканів, так чи ні
Але світ все той самий
Жодних історичних змін
Знов стяги майорять на якійсь війні

Скину кашкета на честь конституції
І вклонюсь новій революції
Посміхнуся перемінам
Гратиму своїх пісень
Кожен божий день
Сповідуватиму все те ж
Нема дурних, авжеж
Ні, ні!

Подамся зі сім’єю у світи
Як вийде нам вціліти у борні
Папери заберу й всміхнуся увись
Все гаразд, невинні зомбі й брехуни!

Не ви?

На вулиці, хоч як
Найменших змін не бачу я
Міняються лиш гасла, далебі
Ті, що ліваки були
Перейшли на правий бік
Тільки бороди подовшали собі

Скину кашкета на честь конституції
І вклонюсь новій революції
Посміхнуся перемінам
Гратиму своїх пісень
Кожен божий день
Сповідуватиму все те ж
Нема дурних, авжеж
Нас не проведеш
Ні, ні!

Є є е е е е е е е е е е е е е е е е е е е е е е й!!!


Йде новий бос
Чим не старий бос




 

Міркую над цим значенням числа:
Ну, недосяжне, недотепно довге…
А взагалі, якби не кривизна…
Було і нам, і Піфагору - добре.

Та що це за конструкція така,
Що рід людський не здатен охопити ?
Оце так «Пі», оце величина…
І де вони - сучасні слідопити ?

Яка це велич, стільки цифр числа !
І без повтору ! Неперіодичне!
Меланхолійно, нудить, пустота…
Щось науковій думці слід чинити.

«Забудь його», - говорить все рідня .
І друзі радять: « Не чіпай, не треба».
А я не можу. В мене вже хандра.
Таке мале, а хвіст – в безодні неба.

Число потворне, а яке їдке.
Так допекти і кілько насолити ?
Мов бешкетує: в світі все хитке.
Плюс ілюзорне. Треба відступити.

***
Можливо дійсно - суть не у числі
І таємниці береже Вселена.
Не все синиці, є і журавлі.
Як у величнім, так і …
у мізернім.


26.01.18

Колись в пітьмі я храми будував.
Стояла коло мене і гордилась.
В старих руїнах заблукав.
Стіна на мене обвалилась …
Усе, що я зумів -
Запам’ятав,
Як ти впродовж життя
На мене люблячи дивилась …
Колись було у горах сховок мав.
До тебе уночі з тих гір злітав.
Одного разу не прийшла.
Для пташки в ворога тюрма.
Усе, що я забрав,
Як помирав -
Мені у очі ти дивилась.
Хотіла, щоб я знав …
Якось в щоденній біганині
Я раптом очі ці впізнав
Я остовпів. Мов камінь став
Оце вже понад все людині …
Ріднющі очі.
День і ніч.
Хтось в вас одних
Усе зібрав …
Глибокі очі крізь віки
У часі зроблено дірки
Стоять посеред світу двоє
І ти теж знаєш, хто я!
Лечу назад до впалої стіни
І чую, як кричиш, як гірко плачеш!
Я мов вода проходжу крізь віки.
Місцями помінялися зірки?
Вже вибрався. Тебе не впізнаю.
Це зовсім інша якась жінка.
І видно, інший я стою,
Наплутав хтось. Не та сторінка …
Але в очах глибокий світ
Такий знайомий, рідний. Бачу
Сміюся над собою й плачу
Отак усе навиворіт …
А там в майбутньому той інший я …
Чи упізнала його інша ти?
Як там йому себе знайти?
Рятуйте нас, Очей Світи!

Кипить смола, летять протуберанці,
повсюди крики, сльози, каяття…
Свої гріхи спокутують поганці,
гієна огненна живе своїм життям.

Якщо уважно глянути на пекло,
воно скоріш нагадує мішень.
По ній „стріляють“ грішники уперто
і попадають чи не кожен день.

Нехрещені томляться в крайнім колі,
утворюючи своєрідний Лімб.
Скорбота вічна – їхня тепер доля,
безболісні страждання для них німб.

Сократ, Вергілій, Цезар, Арістотель,
біблійні Ной, Мойсей і Авраам…
Харон, Аїда царства Мефістофель,
сплавляє Стіксом їхні душі в храм.

У другім колі ураган вирує,
він грішним душі хтиві в шмаття рве.
Цар Мінос дійством тим усім керує,
від нього потерпає й неживе…

Тут Клеопатра і Семіраміда,
об скелі душі блудниць вітер б’є.
Олена, що прекрасна тільки з виду,
дань за гріхи невпинно віддає.

Зажерливі у третім колі муки
приймають від холодного дощу.
Їх Цербер на свої узяв поруки –
смакує замість м’яса і борщу.

В четвертім скупердяї й марнотрати,
спокутують тяжкі свої гріхи,
майно і честь що встигли все програти,
що множили свої й чужі борги.

Назустріч котять величезні глиби,
стикаються і пхають знов і знов…
Терзаються як жадібні тим штибом,
слідкує Плутос згідно настанов.

В Стигійському болоті злі й ліниві
змагаються запекло у борні
під Флегієвим наглядом кмітливим,
але в багні – то ще не у вогні.

Бо п’яте коло – лише середина
для грішних душ зі всіх випробувань.
Кого й за що розплати жде дубина –
перейдемо до інших сповідань.

У шостім колі ниці лжепророки,
служителі брехливі всіх церков.
Відплатою за нелюдські пороки –
могильні печі, краще від оков.

Змієволосі Фурії вартують
постійно їх в розжарених печах,
а крики душ тих в Диті лише чують,
прокляття в них Господнє на плечах.

У сьомім колі, за зловонним ровом,
зібрались вбивці і ґвалтівники.
Вогненного дощу попід покровом
гуляють полем таті й босяки.

На жаль, сюди попали самовбивці
й обдурений усім відомий мавр,
бо заблукали всує оті вівці…
Начальником там – грізний Мінотавр.

Дурисвіти у восьмім опинилось,
лжесвідки, лицеміри, чаклуни…
Їх душі вже навічно загубились
у володіннях злого сатани.

Тут звабники пливуть і сутенери
у озері із калу й нечистот.
Повії томні з ликами Венери
пірнають у фекалій ешафот.

Киплять попи у чанах зі смолою,
частують їх чорти по голові.
Висить хабарник в тернях під скалою,
у власній захлинаючись крові.

Гадалками й майстринями феншуя
заповнений увесь той „пантеон“
і всіх, корисних, без жалю катує –
шахрай, брехун великий, Герион.

Дев’яте коло, яблучко мішені,
то пекла самий-самий епіцентр.
Увмерз там прямо з троном на арені
його володар – хижий Люцифер.

Для зрадників припас він вічний холод,
щоб їхні душі зберегти гнилі
поки не опустився Божий молот
і в друзки не розніс їх по імлі.

Тут Юда з Касієм і Брутом геть заклякли,
тут Мічений із Кобою сидять,
Морозов Павлик із лицем побляклим
і сотні, тисячі таких же юденят…

Антей вартує їх із Ефіальтом,
а разом з ними велет Бріарей.
Закінчив я своє панно зі смальти.
Як не крути, а кожен із них гей…

Щоденно нам це пам’ятати варто,
щоночі навіть, і на майбуття –
„Божественну комедію“ від Данте,
трагедію під назвою „Життя“.

січень 2018

Не остуди мій сон гарячий
Потоком щедрих дивослів.
Я знаю: це лише початок
Того, що мислять ясени.

Пісенний рай заколихав їх.
Радій або відверто плач!
В отім жаданім сонноплав’ї
Життя пухке, немов калач.

Іду до тебе, бачу камінь.
У світі новім я тепер –
У сні, покірний іншій дамі.
Вона естетка, інтимграні
Її обцьомує етер.

А ти – співай під ясенами.
Як не прийду, то припливу.
Епічний овид ліг між нами.
Його човнами і гріхами
Минути треба наяву.

Сьогодні снився пес не на добро,
Ковтнув із кумом чикилдихи цебро.
А в жінки розірвалося шатро,
Полоскотала макогоном ребра.

Тяжка судьба у чесних горопах,
Держак лопати поціляє в око.
Причинне місце квакнуло в штанах -
Без любощів лишилася "сорока".

Не вистачає в бороді жмутка,
Роздряпана губа й обидві ніздрі.
Зірвалася краса із повідка,
Потрібно їй в начальники, міністри.

Як одружився - кисло, не щастить,
Довбає дятлом, наче я гулящий.
Розслабитись не можу ні на мить,
На праці - тяжко, а удома - важче.

Ну, випив. Уночі змочив диван,
Хіба за це потрібно пити крівцю?
Держава любить власних громадян,
Горілкою завалює полиці.

Лютує баба, коле як їжак,
Щодня товче, наказує без суду.
А, може, браття, щось роблю не так?
Біжу ховатись до собаки в буду.

26.01.2018р.

Мій хлопче, я не з криці,
Гарцюють блискавиці,
Тобі я буду снитись,
Без жалю спалить жар –
У животі – жар-птиці,
Йди пити до криниці,
Зашерхло в горлі?
Жриця уже взяла ножа,
Але навіщо жертви?
Мене ти хочеш зжерти,
Спокушують сідниці,
Уже зриває дах,
Я жінка, я – левиця,
Оголені ключиці,
А бюст – дияволиці,
Горить-палає пах.
Ти хочеш і боїшся,
Інтрига в кожнім дійстві,
Бери уміло, ніжно,
І грубо, як бажав.
І злийся, розчинися,
Удай, що розізлився,
і вщерть насолодися,
ввійди, немов кинжал!

Тихо-тихо, мов пух, з неба сиплеться сніг,
Білим саваном землю встеляє:
Це Різдво заступає до нас на поріг,
Україна до столу сідає.
Наче вулик, світлиця вкраїнська гуде:
Південь, Північ, Схід, Захід — єдині,
Згуртувалися разом на дійство святе
У великій і спільній родині.

Приспів:

Різдво, Різдво, Різдво – величне свято —
Запалює свічки у кожній хаті,
Щоб Немовля, народжене в яскині,
Теплом сердець ми зігрівали нині.
Різдво, Різдво, Різдво у рідній хаті
Злетілися ми разом зустрічати.
А Немовлятко Боже із яскині
Свою любов дарує Україні.

Затремтить, мов сльоза, свят-вечірня зоря,
З віншуванням у рідну господу
Із духмяного сіна внесе дідуха
Пан-господар — старійшина роду.
За святковим столом із дванадцяти страв —
Дух єднання і пахне кутею,
І молитва до Того, Хто щастя нам дав
Святкувати всією ріднею.


Приспів.

2006

Шумить водою потік у долині,
І лиш киває головою гай.
А ті рокИ мов хвилі швидкоплинні,
Втікають теж за синій небокрай.

І дні минають та чомусь здається,
Що то у далі відпливає дим.
А на світанку сонце засміється,
І обізветься криком молодим.

І світ ще раз розпукне пелюстками
Сліпучий і гарячий мов вогонь.
А я до нього доторкнусь руками,
І поспішу за сонцем удогонь.

Парище
2018р.

... це я сказати мушу:
компютере - мені пробач!
що я подумав наче...
ти не маєш душу.

Паркінсона-гумор
(інструкція до таблетки)
... чи у зеркало... там
... глянте: голова осла...
не приросла?..
вам...
22.01.2018 р.

Армада слів не додає «огрому»
і не лікує давню сліпоту.
А нитка Аріадни по-новому
не виведе у люди темноту.

І як не домальовуй стилі моди
стеблині маку і гнучкій лозі,
поезія любові до природи
не спиниться на обраній стезі.

Докопуйся до самого коріння,
аби добути порцію тепла,
а неземне у мороці видіння
усе одно оточує імла.

І не одна оказія буває,
коли пітьма не додає ума.
«Учення – світло, а невчених – тьма»
і гонору лихого вистачає.

У щирої і чистої душі
іронія не поруйнує честі.
Буває, й коментарії – це тести
зоїлам, що поезії чужі.

А попадешся під гарячу руку,
не нарікай на холод і мороз.
Все, що лікує, мовиться всерйоз
піїту, що удатний до науки.

Черпаємо усі із джерела,
де є що пити і немає зла
за слово, що одного не віншує,
а іншого за музику шанує...
Якщо у серці вигасне імла,
то й темнота ці істини почує.

                                      01.2018

Дивний сон, мов хмільне дання,
Ночі безгомінь перейняв. -
Пропливають межи узлісь
Панни і паничі якісь.

В опанчині пухкій, з пітьми –
Водопіллям слідів зими
Оперезаний до колін –
Ясен тлустий он забілів.

Ясениця гладка гряде
Із пацьорками до грудей -
Аж сутула од намистин:
Щирий лід, іній та бурштин.

І бредуть вони навмання
То полями, то через яр.
Їм сріблясто дзвенять услід
Ясеняточка їх малі.

2018

Недоленька у груди вбила ріг,
Урвалось щастя на високій ноті.
Освідчитися любоньці не встиг -
Суперник обійшов на повороті.

До фінішу ми бігли ніс у ніс,
І знаджували цяцями коханих.
Прегарну квітку вчора їй приніс,
А візаві припер коштовний камінь.

Намалював шалений натюрморт,
Подарував красі для апетиту.
А супротивник - з ананасом торт,
І ковбасу німецьку знамениту.

Старенький вигравав акордеон
Аби мене почула Попелюшка.
Та опонент усучив їй смартфон,
Навушники ввібгав у ніжні вушка.

Окучував сонетами щодня,
Всі про любовні ігрища, по темі.
Але не я возліг на простинях,
Ласкає інший діви епідерміс.

Богемі догодити я не зміг,
Хотів уже повіситись на гілці.
Бебекнула коза, біжу у хлів -
Уважу твар, посмикаю за "циці".

26.01.2018р.

Знову сидиш годинами в моїх очах!
Серйозно сміючись, ти сердишся на мене.
Пішов би назбирав талантів на зірках.
Бо так невдовзі проженуть тебе зі сцени.

Якщо вже Гамлета зібрався ти зіграти,
Навчися так як він за втраченим страждати.
А так. Сидиш тут коло мене і смієшся.
Такий лише на комедійні ролі надаєшся.

І не дивись на мене так з-під лоба.
- Ти на Офелію також не дуже схожа.
Іди пройдись по замку. Кажуть там якась подоба
Убитої княгині … Міцно спить сторожа.

Пішов. Зустрів. Переповів все знову.
Комусь обман, комусь легке серцебиття.
Була короткою наша розмова:
Любіть таким, як воно є, життя ….

А потім принесло на нашу землю
Із півночі голодне вороння.
Місцеве теж не стало відставати.
Кому з них скарб твоя рідна земля?!

Чи ми вдаємо всі яке безумство?
Бездарність оголошують на біс.
Чи то таке злочинне легкодумство?
Прямо на сцені хтось хабар заніс.

У Гамлета сучасного біда.
Все бачить. Все навколо розуміє.
Офелія, що так хотіла іншого життя,
Тепер щиро сміятись вже не вміє …

Хто спав, той спить.
Хто думав, той мовчить.
Чекає.
Хто біг, той зупинився.
Бо не знає.
Чи Гамлет тут?
Чи може гроші закордоном заробляє …
Удома принц. А там … щось підробляє.

Без гамлетів втрачається весь сенс,
Стає невидима проблема.
Цілий народ вже майже екстрасенс,
А тут всього лиш бізнес - схема ...

Чи може в нас вже зовсім гамлетів нема?
Та ні. Так не буває. Світ має очі.
Якби збідніла на таких наша земля,
Ми б заблукали на віки серед сліпої ночі ...

Ніч кричала совою, гойдаючись гіллям і зорями.
Пальці мороку коси куйовдили, бавились, пестили,
Затікали за комір, за шкіру і мітили хрестиком
Її біль, її розкіш, магнолій пелюстя збезчещене,
Що віднині тонутиме снами палючими, хворими.

Місяць знав…
Він прощав усі зради, брудні вакханалії,
Всі стеблинки, прожилки, ромашок заплакані пуп’янки,
Повні груди важенних зміюк, що лускатими струпами
Покривали сердечний кришталь, сповивалися хмарами
І руками коханця спадали ліниво на талію.

Третім був листопад. Поміж ними здіймався остінено,
Бив у дзвони, шпигаючи голками крилечка голубам,
Злими пучками нищив кохання, зривав тихе золото.
Реготався з розпуки дерев так огидно і чорно так,
Аж провалля очей чи вікна захлиналося піною.

Знала ніч…
Бо всі інші нічого направду не значили,
Тільки місяця профіль тонкий на камеї натільності.
Посивіла завчасно, у вени вгризаючись сильно, щоб
Не ридати при всіх, бо у пісні помер божевільним він –
Срібноликий і вільний, як істини крила. Як бачила.

Облягло думками.
Сіро, сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Давно такої не було зими,
Щоб так настирно віяла-сніжила,
Накрила світ холодними крильми,
Над кожним міліметром ворожила.

Таких заметів, срібних кучугур
Вже, мабуть, тут ніхто не пам'ятає,
І коней білих здиблений алюр,
І заметілей буйні срібнограї.

Немислима завія-круговерть!
У всіх зимові сніжно-білі шати.
Залиті сяйвом неповторно, вщерть
Сади дрімають, ліхтарі і хати.

Лиш колискова вітрова в садах,
Пухнасті заколисує дерева.
Кружляє в небі дивовижний птах -
Зима-красуня, срібна королева.
24.01 18

Той добереться до вершини слави
й відчує милість Божу на собі,
хто нечестивим не волає „браво“,
сховавшись запопадливо в юрбі.

Хто має щире серце, чисті руки
і власну душу бісу на заклав –
благословенню все те запорука
і віри беззавітної анклав.

Лиш той зійде до Господа на гору,
не лицемірив хто і не судив,
незмінно хто свою єврейську тору
в святе письмо підступно не рядив.

25.01.2018

Всевишній – пастир мій! Других не треба,
без посередників з Ним бесіди веду.
Як в маклерах існує все ж потреба,
хай самостійно дбають до ладу.

В лугах альпійських Він мене поселить,
зігріє душу радісним вогнем,
оберне в повну чашу всю оселю
і благодать Господня не мине.

Як доберуся до долини смерті,
піду стежками правди я Його,
усіх Він нас спасе від круговерті
і все те – раді імені Свого…

25.01.2018

В январе Татьянин день!
И собраться нам не лень
Было раньше – а теперь
Не всегда открыта дверь
Для общения и встреч.
Отдохнуть бы да прилечь...
Повзрослевшие Татьяны,
Погружаясь в свои планы,
Груз проблем неся, забот,
Жизнь – сплошной водоворот!
Так и пролетают дни –
Ну, а мы, порой, одни
Коротаем вечера –
Вот собраться бы пора!

...Милые мои Татьяны!
Накрывайте же «поляны"!
Прочь печали, лень и злости!
Вновь зовем друг друга в гости!
В наш, Татьянин, светлый день,
Пусть не мучит нас мигрень.
Всем здоровья и везенья!
Мира, счастья, настроенья!

24.01.2018
Свидетельство о публикации №118012413037