прірвою у полинні ~ лунає липень
свавілля змій & неспокій звірів
в зірницях марних чекань на зливи
стагнації пристрасті стигми зневіри
втрачені двері примарні вікна
післяпівнічно облудні будні
у чорнильній прострації герметичній
чи знайдено ніде або всюди
чи згублено між блиском & тінню
розхристана суть без уваги до змісту
сюргерой куртуазно нетлінний
дзенівський блюз безпутній & літній
на святково~візіонерській світлині
поки всує минають чи люди
поки небо у хмари розчинять
довільно блукаючи лісом ілюзій
де ввижається все що не тільки
згинуть крізь пройми радісно~млисті
пси цeрковних приходів сірі & білі
передплатники всесвітлих місій
благовісті дустові & кадильні
із тамтого кінця моста у нікуди
сяйвокрилі падіння розкриті
жде заратустра втікач від мудрих
у спекотносезонному адлібіті
порожніє святмісце тернисте
ніби сни ~ ніби все знову пізно
по містах опадають дроти & листя
віється вслід злиденній харизмі
все випадкове & неумисне




 

Спать довго не лягала Україна,
Лузала насіння, пила пиво:
Чекала гола від хорватів,
Як грали із синами супостата.
І діждалась, і повірила, що змога
Орлам балканським здобути перемогу
Й над тими, що світові футбол одкрили.
І віра ця дійти до фіналу додала їм сили.
Що ж, хай же й французи, давно уже не білі,
Спізнають те, що іншим відболіло.

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого, й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількости морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
і їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім
я в стані з’ясувати дещо:
що стріч з самотою у нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

слів Шахрезади; поготів
чи позаяк, цілющий скорше
посмертний жах, а не тамті
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
якогось бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі й

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію прямою,
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любови від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, й трима
два погляди і, прямовисна
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і хай обом снаги не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

ба, ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему,

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Вид
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусебіч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

оговтається й піде в ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
це, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є око, пильне на поробу

невидиму: і день, і ніч,
від Заходу по Схід, при повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не дочуває слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша инших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка із горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався стиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Ліпше догодити
у відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде, там, над Скагераком,

у инших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любови, та й життя, утім,
у відчутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів, пасадобль
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, кількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою мусять ноти
не поступатися зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву:
над токовищами розлук
намогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа,
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Вогник любові довго ще не гас.

2018 р.

Плеса спогадів

Як чуб трави, парканні чорнобривці.

І треба ж так, посіялись самі.

Краса - убивча сила. Де ж мисливці?

...Полює літо в травах по землі.



І я з дітьми, неначе та блаженна,

Побігаю босоніж по росі...

Цей день липневий сонячно-шалений,

Як врешті-решт усі липневі дні.



А плеса спогадів мої не оміліли:

Над Тясмином з тарзанок як було

Все круговерть, бо з остраху летіли:

Свистіло в вухах, і в руках гуло.



Тоді земля гойдалася і небо,

Хати і небо, поле й верболіз.

А мама все нас кликала до себе:

"Ти ж, доцю, змерзла! До води не лізь!"



Хотіла б я дитинство розгойдати,

Як човника на березі того.

Час-течія не хоче нас чекати,

Тримай, вітрильнику, ти берега свого.



Я йду стежками теплими з амброзій,

(Колись цвіли тут маки й полини).

Ніхто мене тепер уже не спросить:

"Ти доцю змерзла? В воду більш не йди!"



Бо вже моя матуся бавить внуків.

Бабуся кличе рідних онучат:

"Вода холодна, не вмочайте руки.."

...Купає Тясмин качечку й качат...

5.07.18

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко, непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

За Крим кацап отримує медаль,
А на Донбасі гра у "хрестик-нолик".
Розбилася коштовна пектораль,
Підмінює ярлик ординський волю.

У братовбивстві москаля виню,
Обвикнув красти лиш у безборонних.
Долоні ще гарячі від вогню,
Косою смерть махнула біля скроні.

Щодня ховають матері синів,
Щодня кровицю п"є кремлівська банда.
Та не було б не суму, ні війни,
Якби у спину не плювала зрада.

Хохляцький дух підгнив за сотні літ,
А кум кричить: - Війна? Не маю діла!
Ну що йому Шевченків заповіт -
Вуста нерідна мова очорнила.

Налипла на державу всяка гидь,
Ще трохи і людей не стане в пустці.
За ці слова закриють рота вмить,
Забанять в інстаграмі і в фейсбуці.

Зі зрадою ми боремось не так -
Із друзями йдемо у темну нічку.
Не судимось - ламаємо хребта,
А трупа викидаємо у річку.

12.07.20118р.

Оплакую літа,
вдивляючись у далечінь,
де янгола перо
край неба простяглося.
Лелечі береги,
наяди млосних сновидінь,
за дзвонами краси
ховають сіру осінь.
Засмаглі горілиць,
з роси покошені жита,
і не віщує птах
земних щедрот для тіла.
На пасіці життя
в шпарину серця, золота
маленька бджілка, мов
у вулик залетіла.

2018р.

Над місяцем-соняхом
літав чорний ворон:
видовбував золоті зернини
із сяючої середини...
Та у дзьобі вони
не трималися,
а по небу зорями
розсипалися...
А на ранок з'явилася
диво-птаха - жар-птиця,
променисто-крилата вона,
сонцелиця...

 
хамфрі боґарт підводиться з ліжка
з’їжджати з цієї квартири
на годиннику щось нуль чотири
добрий ранок ~ безсонна нічка
 
завше можна знайти якесь діло
інша жінка чергова пісня
хай пріснé собі аби не присно
на свинець обертаючи срібло
 
чорнобіло~ барвиста дійсність
понад кавою мирно курить
позіхаючи ледь умисно
 
& художник часом натурник
& хворіє коли продюсер ~
спиває такі ж мікстури
 
 
-₵-
 
 
 
 
 
 
 
 

Спочатку було тільки слово,
Воно - усіх основ основа,
Тому. бридке, а чи красиве,-
Таїть в собі велику силу,
Яка чаїться десь у серці,
Допоки звуком не озветься.
Безжальне слово може вбити,
Із певних ніг на землю збити,
Тендітну душу загубити,
Знекровити, занапастити,
Талант навіки занедбати,
Невинного затаврувати,
Скувати душі у кайдани
Байдужості, ганьби, обману,
Посіяти жадобу, заздрість,
Прогнавши геть безпечну радість,
Там, де цвіли любові квіти,
Лиш лють і ненависть зростити.
А може слово окриляти,
У далечінь мрійливу звати,
Насінням плідним, благодатним
В незрілих душах проростати.
Сердечне слово надихає,
Лікує, пестить, осяває
Довкілля втіхою і світлом,
Дарує посмішки привітні.
Тому про слово треба дбати,
Щомиті мусим обирати -
Небесну даль подарувати
Чи ніжні крила обірвати.
2018

Пелюсткопад духмяний абрикоси.
Стара хатинка на краю села.
Тепла провісники - сріблясті роси,
І верболіз, що в коси заплела
Весна-бешкетниця під спів пташиний,
Що вальсом Гуно у гаю луна.
Арабісу альпійського перлини.
Пробудження природи таїна.
Стрункі берізки, юні наречені,
В сережках хризолітових стоять.
Кульбаби квіти, сонцем золочені,
Нектаром бджілок будуть пригощать.
У тім раю, у віхолі квітковій,
Дівча, мов зачароване, стоїть.
Бабусі серце, сповнене любові,
Готове небо й зорі прихилить,
Бо старості відрада - то є діти,
Адже назад немає вороття,
Вони дарують, як весняні квіти,
Надію на продовження життя.

Віками Україну мордували
її одвічні, кляті вороги.
Брехню за правду часто видавали,
історію кували в ланцюги.

Зі зрадників все витязів ліпили,
героям Неньки – ставили ж тавро.
Старалися лишити її сили,
аби назад потік уже й Дніпро.

Споруджували пам’ятки наймитам,
давали їхні ймення городам.
Вінки до їх підніж носили, квіти
й наказували те робити нам.

Історію у творах вивертали
назовні хутром ніби той кожух.
Най істини невільники не знали,
аби згасити геть бунтарський дух.

Синів, Вітчизні відданих, гнобили,
тримали в тюрмах, дальніх таборах.
Сибіром їх усіх розпорошили,
мов Калнишевського гноїли в Соловках.

Історію потрібно відновити –
кажу і ще казатиму не раз.
Лиш істина дорогу нам освітить,
вона в майбутнє всім дороговказ!

Я не кінчав консерваторій,
Але я люблю клізматорій!
Як сиплять перцю забіяки
Самому пороху у... діжку!

10.07.2018 р.

Сатирики шматують всіх підряд,
Але в одного ніц немає шани.
Поганий кровосисний апарат
На аурі лишає рвані рани.

Нехай він лусне чи ухопить грець!
Пив кров, тепер жує, неначе бургер.
А я цнотливий лірик-писунець,
Поезій струни рвуться від напруги.

Хитаються душевні терези
І зів'ядає гордовита поза.
З Парнасу підло тягне за труси,
А озирнусь - хапає і за носа.

Присів, творю, спускаю творчий пар,
А він вже тут - довбає по голівці.
Не діють ні прокляття, ні хабар,
У генія одгриз шматок сідниці.

Міняю стиль, малюю наратив,
Життєва правда замінила казку.
Верлібр у блог! Під псевдо вигук: - Ти???
Впізнав, упир! Ховаюся у ряску.

10.07.2018р.

Адами та Єви

Втік із хати, рубатиму дрова,
Поковтаю з розпуки вина.
Мусі-пусі не лізе, панове,-
Накричала уранці жона.

Я їй казку писав тижнів зо три,
Переплюнув Давида псалми.
А вона не пускає під ковдру,
Голодую, неначе в тюрмі.

Каже: - Кволої лірики мало!
Ну, а ти від Ерато здурів!
Хочу "бабок"! Амурного шалу!
Гризти тістечка - не сухарі!

Накуплю післязавтра курчаток,
Кабанця подарує кума.
Буде знов у сімействі порядок,
Нині ж гиркає: - Киш! Не займай!

Склав дрівцята ловкенько рядами,
Бур'яни посапав на межі.
Зароблятимуть гроші адами -
Єви будуть кохати мужів.

10.07.2018р.

На екрані - справжній мартопляс,
По TV дивлюсь канал дівочий.
А цицьки, панове! Вищий клас!
Настромитись добровільно хочу

Кум розкодував цей рай душі,
Аж Амур старий роззявив рота.
Пишна фея впала в спориші,
В казку розчинилися ворота.

Ще гурток ельфійок надлетів,
М'яз сердечний б'ється магнітаром.
Показати б власній вереді
Ці кульбіти, сексуальний слалом.

Рев жони на смерть перелякав,
В пах з розгону увібгалась ніжка.
- Бахуряко!- любонька гука,
- Геть від "плазми"! Марш зі мною в ліжко!

Рве на клапті розум хтивий шал,
Стиснула жона в палких обіймах.
Я дивлюсь один лише канал -
Натуральний. І жона не грима.

08.07.2018р.

Проспав

Між ДНК і рибосом
В лабети упіймала мавка.
Скажіть,- який мені резон
Тягнути остогидлу лямку?

Намріяв - визріє талант,
А син в туман горілки шаснув.
Навчився пити все підряд,
Жує, втопивши очі в "плазму".

Насправді отакий і я -
Не помічаю світ навколо.
Спіраль генома як змія,
Вкусила - не відчув й укола.


А, може, виховав черств'як?
Проспав, коли згасала зірка?
Сказав сусід: - Дитина - брак,
Одна ротяка є велика.

Завити хочу в неба синь,
Кровина рідна - бита карта.
Жона вагітна. Буде син.
Живіт штовхають рученята.

08.07.2018р.


Потойбічне

Штрикає цвинтар ультрафіолет,
А у могилах затишно на диво.
Бабуся крекче: - Тут лежить поет!
Опалубкові поклонись поштиво.

Ще вірує народ у чудеса,
Хрести кладе, курчаток ріжуть вуду.
Про домовини я ще не писав,
А варто, бо у ній лежати буду.

Дубова краща, із сосни не хо,
Поточить шашіль, зогниває швидко.
Як гигну, то укриюся гріхом,
Пихатий профіль вже не буде видко.

Дописую останній том рулад,
Пегас харчить, облізли хвіст і крила.
Уролог - цар яєчок і простат -
Для пацієнта не жаліє пійла.

Із часом пропаде горбочка слід,
Мене забудуть рідні, боги, мавки.
Здригнувся Всесвіт - помира піїт!
Любовна муза плаче у фіранки.

08.07.2018р.

Миті відпочинку свого…
Маю радість наяву:
Як же добре босі ноги
Устромити у траву.

Як же добре розчинитись
У природі чарівній.
І радіти, наче діти…
І снагу черпати в ній!

Бачити, як вітер водить,
Пестить хмари де-не-де.
Вечорову прохолоду
Як вино пить молоде.

Чути скрізь безперестання -
Легіт солодом запАх.
Лікуватись - від кохання -
В непрожитих ще літах.

10.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

IЖиття дає, а забирає смерть
усе, що устигаємо надбати.
Супроти неї ідемо на герць,
якщо не оминає наші хати.

У неї філософія така, –
пізнай себе, – і заповідь остання:
« не будь дурним». Іде без покаяння
душа, яка не варта п’ятака.

II« Усе іде, але не все минає», -
і є чого молитися усім,
аби на небі прийняли своїм
улюблені, яких уже немає.

Ці пам’ятають, хто і як місив
болото біля західної брами,
а нині поміж неозорих нив
лежать заупокійними рядами.

Осудять за нескоєні діла,
які до себе приміряють метри.
Що маємо, за те Йому хвала.
Чого немає, буде після смерті.

IIIЯ і не піп, і не учитель-дяк,
і не умію душі сповідати.
Самі себе виховуємо так,
аби не червоніти за таланти.

Бувайте, друзі вічні і живі,
і ті, що мимоволі за плечима
повторюють путі несповідимі.

Всі паралелі на землі криві.
Я ще гуляю по оцій траві,
а як іду, не хлопаю дверима.

07.2018

Усміхнена далеч зробила невпевнений порух,
Освітлена темінь соромилась бути собою,
Здавалось, що вічність минула уже відучора
І час половину життя відібрав у двобої.

Відкрита душа – то розчинена скринька Пандори,
А розум горлає святенником за аналоєм.
Та найголовніше зі мною, – навіки і поруч,
Хоча сьогодення іще й не такого накоїть.

Іде стрімголов, шкереберть очманіла епоха
І дати їй раду ніхто наодинці не зможе,
Бо їй наші прагнення – мовби об стіну горохом,

Її наші світлі пориви ніяк не тривожать.
Безцільно плетуться сміливці і страхополохи.
Хизується владою час – обважнілий вельможа.

2018

 
лохом сріблистим
шляхом ізвıдси
було красиво
& ти купився
шалом нарциси

усесвіт кожен
що ніби хоче
& начеб може
хіба не знає

совіцькі школи
не тому вчили в
часи трешові




 

Горобинонька червона
Достигає край воріт.
Свої кетяги додолу
Нахиляє від ваги.

Сонцем лагідним зігріті
Багряніють ягідки,
Теплим дощиком умиті,
Ой, чудовії які!

Я зроблю із них намисто
Та й на свято одягну,
Воно сяє променисто.
І веселу, не сумну

Гарну пісню заспіваю
Так, щоб чули люди всі.
Нехай лине рідним краєм
І торкається душі.

2018 р.

Чи зобразити буде до снаги?
Між хмар стемнілих – снігу кучугура…
Піднявсь у височінь Палац Богів,
І я моливсь до нього, наче гуру.

Й до мене зі своєї висоти
Він промовляв немов рожевим світлом.
Щоб помисли свої міг вознести,
І щоб вони любов`ю тихо квітли.

Якби і весь народ зі мною так
Моливсь… Відраду з того мав будинку.
І на одну ясну бодай хвилинку
Понад собою з бруду виростав!

9.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Сьогодні особливий день, мій сину,
Єдиний, неповторний в плині літ.
Сьогодні вперше ти побачив світ
І першим подихом наповнив груди.
Ти голосом, не чуваним ще всюди,
Нарешті закричав про свій прихід.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Сьогодні ти відчув свій перший страх,
І поцілунок в мами на вустах
Пізнав ти перший з тисяч, що ще будуть.
Ці миті вже ніколи не забудуть
Ті, хто тримав тебе тоді в руках.

Сьогодні особливий день, мій сину,
Для Тої, що так ніжно берегла,
Ростила і від горя стерегла
Тебе у лоні, поблизу серденька.
Страждання й біль здолала твоя Ненька,
І в муках свою Радість віднайшла.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Вже плід достиг від дерева Життя,
І, відірвавшись, впав в нове буття,
Щоб прорости попід небес склепінням.
Тож запасайся волею й терпінням,
Їх бережи з самого сповиття.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Все в світі тобі вперше і нове.
Тож спрага пізнання нехай живе.
Тобі дороги всі тепер відкриті,
І стільки ще подій не пережиті!..
В яких річках твій човен попливе?

Сьогодні особливий день, мій сину
І описать його забракне слів.
Та час припас ще безліч таких днів.
Твій крок не міряв поки що просторів
І перше слово ти ще не промовив.
Попереду - життя для всіх цих див.

Сьогодні особливий день, мій сину.
Він зірку засвітив в густій пітьмі.
Сьогодні оселилися в мені
Надія і тривога, страх і радість,
Сенс існування і найбільша слабість...
Безмежна кількість змін в однім лиш дні.

03.07.2018

Закрутило, завертіло,
Не збагнеш, чиє де тіло.

Налетіли аксакали –
Закричали, як шакали.

Розізлили Терпсихору –
Та прогнала психів з хору.

Паганіні з'їв паніні
І зробив погано Ніні.

Наймудріші ті євреї,
Що одягнені в лівреї.

Обиралися по списку,
А отримали по писку.

Не вгамується ротяка -
Невмовкаюче патяка.

Біля ставу, біля гаті
Біснувалися рогаті.

Начувайтесь, дурнуваті –
Дуркувати вам у ваті.

Чорні руки від чорниць,
нігті чорні, як в дитинстві,
хоча руки часто чисті
серед просторів столиць,
там нема таких дерев,
там немає рути-м'яти,
у столицях гірше спати
з середи і на четвер.

Я беру наплічник свій
і гайну туди, де небо
посміхається до тебе,
загортає у сувій.
Тут матусі доброта
і турбота, тепла постіль,
почуваюся тут гостем,
волелюбна самота.

Тут шовковиця дідів
і наливом білим пахне,
тут я знов під рідним дахом.
Час і світ немов завмер.

Сни солодкі на четвер.

«Я – багата і вродлива,
Мов калина в лузі,
Я – сучасна українка,
Заздріть, любі друзі.

Я – весела і щаслива,
Бо маю родину:
Люблячого чоловіка
І гарну дитину.

Шлях до щастя є простим,
Йду ним безупинно:
«Чоловіка – на роботу,
В дитсадочок – сина!»

Мій коханий на роботі
Зовсім не страждає,
Бо обожнює мене
Й гарно заробляє.

…А парфуми,
Що від нього інколи струмують,
Мене – мудру і щасливу –
Зовсім не турбують…

На роботу йти бажанням
Вже не переймаюсь,
Зрозуміло всім і так:
«Сином я займаюсь»!

До вечора з ранку я
Дуже вже сумую,
Сина з татом із садка,
Бідна, знов чатую…

Була б рада я щодня
Вдома сина мати,
Але безліч справ важливих
Не можу здолати…

Цих проблем клубок тугий
Хочу розв’язати,
Дуже важко лиш собі
Щастя здобувати!

А удача – то є завжди
Мого щастя мати!
…Вже втомилась я для вас
вірші римувати...

Треба нам це зупинити.
Це - як «баба з воза».
А щоб все вам розказати –
Далі буде проза:

– нове авто під вікном; басейн також поряд; кава,сигарети дамські; свіжі овочі і фрукти – але тільки «біо»; круті обіди в ресторанах; запечені в ікрі банани (за смаком, …так мені здалося); краби, вже які набридли, але з ними гарні селфі; (…захотілося зненацька домашньої ковбаски з салом, як тоді, коли була я ще нещаслива…); свіжі квіти під дверима (знову не той колір, знову!); перукарня (зачіска, щоб під білявку, …не цю, а оту - з журналу!); пірсинг, шопінг, манікюр; ще раз шопінг; знов кафе і педікюр; і вино, велосипед; в парку зустріч, бо якраз подзвонив знайомий – швед; виставка собак і кішок; англійська мова – модно це; далі всіх масажів види: губ, обличчя, еротичний, сідниць, стегон, голови, просто для душі (симпатичний як артист, закордонний масажист); знову ресторан, вино; …за два місяці набрид цей екран айфона, треба новий купувати, щоб не соромно було у руці тримати; подарунки від коханця (теж набрид – жаднюга!); послати підлі смс – настрій коханці чи коханцю коханця зіпсувати (фу!, заплуталася я в Європи стандартах!); теніс (ой!, ледве «П» я не сказала, хоча, думка там блукала…); від солярію засмага, фітнес, сауна (щастя далі, щоб тримати - вагу треба позганяти); висмикнути на ногах і поряд все волосся без жалю, Він сказав «Я це люблю!»; (…жах… так втомилася, що вже нічого не можу…); …музика в смартфоні знов дуже вже ласкава – то спокушує мене подруга лукава… знову ресторан, вино; зміна одягу (не перша!); лабутени і штани, бажано шкіряні, - хоч незручно, але модно, особливо там, де є погляди голодні; феєричні і нові – знайомства, знайомства, знайомства…; …а тепер – мені поїздку за кордон швиденько треба оформляти: згиньте візи проклятущі, я – туристка невмируща, хочу дуже я в Європу, ну, і в Штати; …за кордоном побувати – щастя досвід перейняти; …нова хатня робітниця; для папуги годівниця; коротка зваблива спідниця; безхатченкам копійку дати – для щасливої людини надзвичайно це важливо; парфуму нового лінійка, – слава богу, є копійка; щоб удачу не злякати – треба в церкву зазирати; шуба норкова, бо та вже немодна і тісна; обручка дивна з діамантом, без якого обручки просто не бувають: всі щасливі про таке дуже добре знають; кава в барі, де удача; запальничка від Версаче; зі шкіри страуса з Парижу нові ботфорти; з Відня сир і свіжі тóрти; кінозал, вино; …боулінг (бридке слово, як будяк, не римується ніяк!); …і т.д., і т.д. … важко все запам’ятати, що для щастя треба мати…
Наостанок, як дарунок:
– для щасливих і вродливих надзвичайно є важливим вміння за кермом автó гарно так курити, ще при цьому в телефон довго говорити, а досвідчені ще можуть губи фарбувати і сусідніх водіїв матом посилати …вищим класом є при цьому (це є ознака еліти!) неквапливо за кермом також каву пити…

Все – втомилась, більше сил я уже не маю… вже від втоми і думок просто засинаю… коловерть складних питань чавить мою душу…. …хоч убийте, але далі з місця я не зрушу…
…Дуже важко вам довéсти, як непросто на собі тягар щастя нéсти…

…Ось і вечір,
За столом вся сім’я щаслива,
Син – щасливий, дитсадок –
Це ж мрія дитяча…
Добре мамі, що не бачить,
Як дитина плаче…
Завтра знову він туди -
В щасливу родину,
Де Держава
Захистить і мою дитину.
Дитсадок за щастя це
Дуже поважаю,
Сина, сонечко моє,
Йому довіряю.

Пожалітись тільки можу
я в такому плані:
Внесок місячний – це цілий
Обід в ресторані!

Логіка також говорить:
В садку є питання –
Невідомо, що там
Роблять нецікаві пані?
Невродливі, небагаті,
Від поту – всі в милі…
…Страшно думати,
А може, вони теж – щасливі?!


…Ніч спустилась,
Син повільно,
Тихо засинає…
І голівка лиш до мене
Низенько схилилась,
Посміхнувся і питає:
«Мамо, ти втомилась?»

…Лиш тепер я зрозуміла,
Горда і щаслива:
Чому манить
Всіх мого
Щастя панорама,
Чому ніжно звуть мене –
Наша садо-мама!»

2016

З догматами світосприймання
боровся Бруно як умів.
Нестримний потяг до пізнання
ченця у ньому переміг.

Усе життя він прагнув світла
й розтанув зрештою у нім…
Але зоря його розквітла –
розтало неуцтво як дим!

Людина усе обирає сама:
І долю, і мову, і націю,
Правду свою і самообман,
Помилятись чи мати рацію.

Людина собі обирає сама
Друзів, любов, дружину...
Можна собі для комфорту життя
Іншу обрати країну.

Людина завжди обирає собі
Самотність, і голод, і спеку...
І власне прозріння, і рай на землі,
Й пательню для власного пекла.

Людина завжди обирає сама
Чи жити їй чи вмирати,
Але найважчим вибором є
Нічого не обирати.

***
Мала мамка три сыны,
Та всі были русины.

Старшый быв русин по крови,
Мав думкы простъі й здóрові,
Знав, ош Україна – Русь
И мовчав про вто чомусь.
Ввüн ходив на заробüткы
В Рóсію, так ги до тüткы.

Середущый – менше мудрый –
Всім мозґы довкола пудрив,
Ліз усяде з свóйов правдов,
Про народ окремый правив.
И в Мадярщині робив…
Що впóвісти? Добре жив.

А молодшый – щи дітвак –
Поняти не мüг нияк:
Як ото браты май старшъі
Тüлько в сóбі маут фальші?
Каждый тягне сам сóбі,
Докüть не пüде у грüб.

Як ото їх помирити?
Всі – єдної мамкы діти.
Роблят в празникы и будні,
А сыны, поправді – блуднъі…
Єдности у них ни є.
Гüрко на души стає.

Пробóвав и сяк, и так,
А оно ни йде нияк…
Сів увüн товды на шіфу
И в Америку почіхав.

09.07.18 © Василь Кузан

Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ти хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...

P.S.
...У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Усе для щастя є у мене:
ось книга, ручка і листок.
Сухе ось жовте листя клена
і ружі купка пелюсток.

Ось недопита чашка кави
і навіть чарка коньяку.
Ось небокрай, на нім заграви.
Що треба ще на цім віку?..

Ось сад, який ховав від жару,
достатньо лиш ступити крок.
Ось темне небо і Стожари,
та сотні, тисячі зірок.

31.07.2016

«Злякався, малий?
Заспокойся: не Смерть я… Спокута.
(Ми сестри.
Не дуже то й рідні, але й не чужі).
Чи скоро Вона? Та не квапиться:
надто спекотно, й
Хтось-Дуже-Вагомий
бажає, щоб ти ще пожив.

Насилу дісталась:
таксисти (взяли б їх родимці!)
три шкури деруть.
Не зважають на вік та чини…
Я без панотця.
Розкажи лиш мені, наодинці,
чому так багато не гідного
ти учинив.

Чому не підставив плеча,
не озвавсь,

не навідавсь
(не смій говорити: «Не знав!» –

ти, авжеж, не невіглас)
і замість промов на підтримку –
цинічно мовчав?

Мовчиш і тепер. Очевидно, сказати нема чого.
І вектор думок – лиш туди, де медами намащено,
де, нібито, бід і не видно
байдужим очам».

 
оце чим не бертолуччі
її корабельний ескорт
& твій із числа неминучих
життями задрючений порт
 
 
 
 
 
 
 
 

Я знову там, де луг і річка, –
І верболози хилиткі
Лоскочуть радо впалі щічки
Та будять спомини жаркі.
Я знову там, де вітер сушить
Вологі леза осоки, –
Де ми тіла зближали й душі
Колись єднали залюбки.
Я знову там, де пружне сіно
Лежить привабливо в стіжках, –
Де літа щедре половіння
Ще не зійшло в осінній прах.
Я знову там, де хвилі гладять
Пропахлі тліном береги, –
Де нині в тебе на заваді
Відсутність пристрасті й жаги...
30.06.18

Т. І...
Люблю тебе крізь відстані і час,
У ніжності й суворості мовчання, –
Люблю тебе, немов дороговказ,
На розі розтавання і стрічання.
Люблю тебе веселу і в плачі,
Люблю в тобі покірність і свободу, –
Люблю за те, що снишся уночі,
А вдень із дум ніколи не виходиш.
Люблю тебе, далеку і чужу,
Турботами замучену до краю, –
Люблю завжди, як обрію межу,
В котру повік замріяно вглядаюсь...
01.07.18

Сниться все, що я бачив
І крізь що перейшов,
Без позначень й означень
І доріг, і умов.
Не забулись нітрохи,
До цих пір ще мені
Ані “ойки”, ні “охи”
І веселі, й сумні…
Сниться батьківська хата
В яблуневім саду, –
Там щораз бачу матір,
Наче цвіт, молоду.
Огороджена сміхом
Від печалей і бід, –
Мати дивиться тихо
Сину сивому вслід…
Сняться очі блакитні
І покора в очах, –
І усмішки привітні
На солодких устах.
Плинуть споминів хвилі
Про одну і про всіх, –
І наморене тіло
Знову прагне утіх…
Сниться все аж до дрібки, –
І відрадно стає,
Що нагадують свідки
Про “учора” моє.
Наче ниті єднальні,
Сни в буденні моїм, –
Між насиченим дальнім
І найближчим пустим…
02.06.18

Т. І...
Ось я піду – і ти заплачеш
Чи просто жалібно зітхнеш,
Хоч це нічого ще не значить,
Але мені приємно все ж, –
Бо не за кожним жінка тужить,
Коли той ступить за поріг, –
Когось – зрікається байдуже,
За іншим – валиться із ніг…
Ось я піду – і ти захочеш
За мною бігти в далечінь,
Немов ляклива потороча
Чи незрадлива вічно тінь,
Адже, не спізнаний до краю,
І не спорожнений до дна, –
Чи повернуся ще – не знаю, –
Життя прискорено мина…
Ось я піду – і неминуче,
Й цілеспрямовано таки, –
Тебе щоночі будуть мучить
Про мене мрії і думки, –
І тим доведена до згуби,
Уже без скиглень і плачу, –
Ти прошепочеш врешті “любий”,
Чого від тебе я не чув…
04.07.18

Із виборами знов заворушились
старі представники країни рад –
плести на наші гроші заходились
із обіцянок липових парад.

Просякло лицемірством кожне слово,
ростуть білборди знову як гриби –
будує дзяблоніс собі основу!
Країна запрацює чи раби?!

Зірки Давида ярко в небі сяють,
але блаженним досі невтямки –
нас новим курсом вкотре обіцяють
вести вперед старі провідники.

24.06.2018

Ну, ось і все – настала тиша,
куртина впала на поміст.
Вже хвиля вічності колише
життєпису останній лист…

Жбурнув своє життя на плаху
за волю рідної землі.
Ти у борні не відав страху,
але й не згинув у петлі.

Не закликав народ до зброї,
та все життя у боротьбі.
Вітчизни істинним героєм
залишив славу по собі.

Таких, як ти, земля роджає
один лиш раз на сотню літ.
Сьогодні в вічність проводжає
тебе весь український світ.

08.07.2018

Чи є для них хоч щось святе?
Для тих перевертнів у владі.
Собі майбутнє золоте
вони будують й тому раді.
Куди їх жадність заведе?..

Чи є для них хоч щось святе?
Для цих паяців від мистецтва
на все готових, а проте
лише нагадують купецтво…
Та врешті-решт – то все пусте.

Чи є для них хоч щось святе?
Для пастирів отих, що Бога
десь залишили за порогом,
сховавши фальш свою під тоги.
Вона їх в пекло приведе!

Чи є для нас хоч щось святе?!.
Дияволу заклавши душі,
до всього стали ми байдужі,
змінили реквієми туші,
бо мрія в серці не цвіте…
Так є для вас хоч щось святе?!

08.07.2018

Знов примружився день,
Став цілунком на шкірі.
Сонце жовтим мечем
В небі краяло діри,
Воно п'яно текло
У небес синє черево.
Якщо любиш тепло,
То люби його в червні.

Вгору руки дерев
Простягалися м'яко,
Теплі очі озер
Сльозно пахнули м'ятою.
Мов різдвяна кутя,
Посолодшали вишні.
Якщо любиш життя,
То пиши про це вірші.

Постарілі мости
Гнули спини в молитвах,
Захитались дроти
Від дзвінкого повітря.
Вітер сходив з орбіт,
Він кривлявся, як завжди.
Якщо любиш цей світ,
То люби його справжнім.

2018

Час неквапно стирає себе і мене на порох –
Час, котрого насправді ніколи не було й нема.
Час надійно лікує всіх нас – безнадійно хворих:
Хочеш – дякуй, а хочеш – кляни, все фантому дарма.

Я косила бур’ян - від обори й до самого обрію,
Я втомилась до смерті, та смерть не спішила іти,
Бо бур’ян той умить відростав зі смішками недобрими -
І косити мені його, доки не струхнуть світи.

Ангел, не спавший вечность,
Был на чеку, на страже,
Мерил людские души
Вглубь белизной ночей,
Зная: на этот Млечный
не напасёшься сажи.
Белый – он многим нужен.

Ангел же был – ничей...

Думаешь, я как птица?
Ангел, скорей, собака -
Он ведь умеет верным
Быть не за колбасу.
Мне бы уснуть – приснится
Может быть, мой хозяин –
Кается или Каин –

Всё от него снесу…

С этим усталый ангел
Вдруг задремал дорОгой
В старом такси на Млечном,
Вне временных пространств.
Мысленный детонатор
В крыльях чекой не трогал.

(ангел – он человечный,
с высшим из постоянств)

Спит он, сердешный. Снится
Добрый ему хозяин -
Мудрый, как старый Гудвин,
Светлый, как облака.
Сладко, спокойно спится...
Только не тем, кто знает:
В крыльях теперь осталась

Не на чеку чека...

Глупый молочный ангел!
Даром ты нарывался,
Даром на карту ставил
Большее, чем имел.
Ты ещё спал, а крылья
В бездну уже срывались.

Бой с пустотой без правил
Ты проиграть посмел...

2011

              І
Ось епітафія-автограф:
« Не пропадай». І цим живу.
Є білі дні. Немає чорних.
Перегортаю рандеву.

У суєті дурної слави
ми забуваємо слова,
що і на віддалі – лукаві
і біля серця – трин-трава.

              ІІ
Ну як моїй душі не пропадати,
коли щезають люди і брати,
ідейні друзі і живі таланти? ..
Копнути їх – не треба і лопати,
аби поопадали з висоти.

Коли звикаєш до утрати друга,
то байдуже, куди і як іде.
Буває – це подія де-не-де.
Але минає оніміла туга,
і сонце сяє, й небо не впаде.

Усе, що кане, нам лише здається,,
якщо за мить у Лету загуло...
У небі є надійніше крило.

Рубцює час болючі стигми серця.
У пам’яті руйнується фортеця,
якої там, на щастя, не було.

              ІІ
І пані, і панове, чи нарешті
подужаємо пана у собі,
що на халяву узуває мешти
аби топтатись на твоїм горбі?

Не метрами оцінюється совість,
не суєта гартує у бою.
Буває, що і друзі – випадковість,
являючи ілюзію свою.

Не ця стезя веде людей у люди.
Не подвиг – долучатись до ідей,
коли хвороба більшості людей –
лише свої вип’ячувати груди..

Б’ємо у тулумбаси жартома,
картаємо всерйоз і не по темі.
Але немає віри у тотеми,
де щирості ніякої нема.

У друзі набиватися не гоже.
Тісні обійми – зайва кабала.
Зійде іржа Прокрустового ложа,
якщо полуда зайвою була.

Колишні боси нині і тоді,
коли пережили свою даремність
уже не те, що друзі у біді,
а недруги, яких з’їдає ревність.

Вони тебе – у селфі, і у ...спам,
і з ким попало, і за що попало,
бо це – вони! Юрма! Один і сам –
не виживає, де фортуни мало.

А ще як маєш успіху ковток,
яким наївно хочеш поділитись,
то це їх ....дістає ..до печінок.

Один у полі, знаю, ще не витязь.
Але у котре маємо урок,
що нестійке - на те, щоб розвалитись.

                07.2018

Я - мудрий, битий часом ловелас,
Любов дозріла, чиста, без розпусти.
Жіноцтво нетерпиме до образ,
А даш готівки, наче і попустить.

Уздрію краєм ока злет брови
І знаю, а чи будуть шури-мури.
Тону в медах, нектарі, пахлаві,
Наснажують венери та амури.

Творю щодня валютний приворот,
Хіба не кайф позолотити ручку?
Сьогодні дам три сотні (це рекорд!),
А завтра, як утішить, то каблучку.

А у сусідів не життя - жахи,
Щодня плачі, розмова - люті крики.
Не знаю за які такі гріхи
Мужик годує мордачами жінку.

На таці - ананас і шоколад,
Чманіє мавка стигла від уваги.
А за вікном співає пісню бард,
Летять увись тріолі та форшлаги.

07.07.2018р.

Вже не сниться

З'явилися оптимістичні сни:
"Roshen" згорів, купую львівський тортик.
У Президента на війні сини,
І родичі в окопах (патріоти!).

Вся Конча-Заспа плаває в Дніпрі,
Вернувся люд із вирію додому.
І кожен політичний пустобріх
Лопатою працює без утоми.

Я ж хворий, як пічкур заліг на дні,
Гекзаметром пишу листа Мінерві.
Без тещі розкошую та жони -
Сапою в бур'янах лікують нерви.

Один Адам лишився у раю,
Смокчу надвечір теплу бормотуху.
Та чорт назад приніс мою сім'ю,
Вокал жінок терзає звично вуха.

Обидві пані втомлені та злі,
Два тижні не вилазили з городу.
Не буде більше благодатних снів,
Із бодуном тікаю на роботу.

07.07.2018р.

 
беззаперечні любі друзі
чи то зужити ще ілюзій
чи прикупити ще понтів
 
щось кинувши на самоплив
у нашім расовім конклаві
при цигарках або при каві
 
все на війні
  як на війні
 
& хто казав дурний мені
як типу був ще мир лягаві
 
 
 
 
 
 
 
 

…стояла й мокла під дощем
Посеред літа після свята
І розмовляла з кимось ще…
І смішно так… дивокувата
А ще ліхтар гойдавсь у такт
На весь район один з пластмаси
Воно - дівча - червоний мак…
А я чомусь до чирви ласий
І підійшов… і запитав
І перейшли ми на погоду
…тепер удвох посеред трав
Ім’я саджаємо для роду…
08-07-2018

А вербові віти -
Гойдалки для мавок.
Вже магічно вечір
Зорі обійняв.
І лунають з поля
Тихі сміхи навок:
Їх лоскоче небо
Полум'ям заграв.
Стану я навшпиньки
Привітаю зорі.
Місяцем всміхнуся
Яснонебесам.
Папороть розквітла:
Пелюстки прозорі.
У Купала нічку
Місце чудесам...

Пофарбую волосся в осінь,
У міцні кольори гірчичні.
Горобинові роси в коси
Натрушу я, гіркі, незвичні,

Розчиню в них кагор причастя.
І вогонь, що лікує душу,
Усміхнеться тобі: багаттям
Не палитися – гріти мушу.

З кожним днем мої коси довше –
По спині наче роки плинуть,
Прядок струмені ллються, борше
Щоб у мудрість віків поринуть.

Ніби полум’ям оповита,
Разом з листям рудію. Раджу
Я радіти весні та літу.
Але ж осінь свою не зраджу.

2010

Ідуть останні з наших могікан
на небеса, у височінь, у вічність…
Чи вже і ти зібрався, друг „Лук’ян“,
невже спішиш туди, у потойбічність?!.

Зробив за свій багато довгий вік,
та скільки, брате, міг би ще зробити.
Благим ділам твоїм я втратив лік,
таким як ти – два віки треба жити!

Сумує Ненька літньої пори,
молюсь і я, прошу здоров’я в Бога.
Ти не сприймав нечесних правил гри,
з тобою в вічність ціла йде епоха…

З Вітчизною у серці все життя
і Акту незалежності ти автор.
Так хто ж заради Неньки майбуття
підхопить з рук твоїх синівських прапор?!

07.07.2018

Я буду тут, в саду троянд,
Одягнена у літо.
На площі квітнучих гірляд
Довершеного світу.

Гарячі хвилі від землі
Тремтять під небом синім.
Мої невтішені жалі -
Троянди безневинні.

Стоять принадно мовчазні,
Занурені у спеку.
Вони в мені та у вікні
В абстракціях альсеко.

07.07. 2018 р.,
Cубота. НЙ