Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав... Післясмаковий смуток
Гіркотою... Немов у минуле листи,

Що чорнилом написані меду і крові...
Без табу помережено наші тіла,
Мов орнаментом розпису снів світанкових,
Де я був... Та і ти... Теж, напевно, була...

...і висять ефемерно над нами вінцями,
Мов корони із гілля шипшин, ясени...
І пітьмі тій спливать, що лягла поміж нами,
У багрянії сни... У багрянії сни...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117121611863

Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,
Сідниці вгрузли у стільці.

Дитятко суне ваговозом,
Вгодований звиса живіт.
Борща, котлет - ударні дози,
Відро пельменів на обід.

А мешти - розмір сорок п'ятий,
На гуліверів піджаки.
І хто у цьому винуватий?
Генетика? Харчі? Батьки?

Своїх малят годують люди,
Від пережору аж хита.
Мені уже півсотні буде,
Статура, наче у хорта.

Ушир пливе од жиру дівка,
Юнак глита тридцятий рол.
Допоки діти не каліки -
Нехай танцюють рок-н-ролл.

Нехай ганяють у футбола,
Пірнають, бігають щодня...
Сусід жує. Трамбує воло.
Нема людини. Є свиня.

16.12.2017р.

Вітрила підняті, вогнем палають ночі.
Каліпсо втратив я та голос чарівний
Тієї німфи спів не чую рятівний,
А тільки Кракен вдалині дощем регоче.

Дев'ятий вал штурмує борт, як шаблю точить.
Надію знищує, дарує сніговій
Холодний в серці, мертвий, але ще живий.
Немов «Голландця» капітан, що йде за злочин,

Морями темними блукаючи один
Серед незвіданих усіх морських глибин,
В вогні народжений, обвінчаний властитель

Прозорих вод та океанської сльози
Сирен чарівних і русалок. Повелитель
Циклічно-вічної, душевної грози.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.08.17

А ми зустрінемось з тобою поміж зір,
Там, де галактика народжується знову,
У більш високу та небачену основу
Дає початок нам в незвіданий безмір.

Чарує світочем очей твоїх Ефір,
Сузір'я з'єднують дорогу цю шовкову,
Шляхами прядива я поклоняюсь слову,
Але затягує стежки до чорних дір.

Тебе побачити – знайти святу опору,
Немов полинути, як Феніксом, угору,
Згорівши миттю, закінчити зорепад

І стати вічністю для сонця, й розітнути
Цей світ, частинками зробивши сонцепад,
Вогнем осяяти, любов'ю огорнути.

© Володимир Верста
Дата написання: 12.08.17

Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,
Небесно світиться.

Мужніли ми на мілині.
Образи в образи
Я заховав аж на три дні,
І маю обриси

Повторних наших марнотрать
У часі-золоті.
Вони біжать, вони ячать,
Печаллю сколоті.

Ніщо усе це. Не болить.
Жадане – визріло.
І нічка наша, і блакить
Із екзотизмами.

І нам не треба далі йти
Тією кладкою.
Але сто раз не згідна ти
З моєю гадкою.

Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -
Джерела й ріки, і поля в житах.

Хоч би війна закінчилася скоро
І вигнали ми злодіїв кремля.
Втече навіки із країни ворог.
Живи, мій сину, молить вся земля!
13.12.17

Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим’я уже і в нашім колі,
Тепло є від каміна, а де твоє мені?

В невизначенім часі якісь хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, в думках – далеко, з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім вогню гіркущий дим.
14.12.17

Поезія поезії – різниця.
У кожної пародії свої,
чужі жалі і чари нічиї.
А як душа душею освятиться?

І поки-що не відаю, чому
я читачеві не даю простою,
пишу усе, що видиться йому
від імені ліричного героя.

Бува’, любитель «подарує п’ять»
або моя поезія дратує
якого-небудь троля-обалдуя –
це означає, – «нужно покупать».

Але і я одурюю громаду,
коли прощаю всує ворогів,
а от коли нотую сущу правду,
то це уже дратує брехунів.

І де тоді й дівається наснага?
І як дивує іноді момент –
грамотія обурює увага,
якою удостоює поет.

Генетика поезії – це знаки
від коми до дефісу і тире.
Та що удієш, як і мій писака
до лісу голе-ламане бере?

Тому і на папері майже чисті.
Усе, урбанізоване у місті,
у полі пересапує рядки,
а на природі – майже навпаки:
одне гребе позаторішнє листя,
а інше вдосконалює бруньки.

                                      12.2017

Ми не лежали на Майдані,
І куля не попала в лоба.
Але в кишенях повно "мані":
Віват, Америко-Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі
Призначені хомут і рало.

Порозбирали барикади,
Похмура чернь згинає спини.
Для оступачених - лопати:
Нехай кайлують до загину.

Брехня вдягнула позолоту,
Вовчиська - вовниці овечі.
Не уторопала голота
Навіщо в хаті колотнеча.

Годують хлопаки пірата,
Несуть добро йому зусюди.
Не має вожака громада,
Тому боротися не буде.

p.s:
Питаю і прошу поради:
Хохли - діагноз чи порода?
А, мо до рук сокиру взяти
І дорубатись до свободи?

16.12.2017р.

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

Які п'янкі у тебе... Ні, та ні!
Твої цілунки не бентежать більше.
Не очі, ні! Не еротичні вірші....
П'янять мене оці солодкі вишні.
Натрусиш у полумисок мені?..

Цикл «Бриз»

Холодна осінь закує свідомість -
В кайдани, і не вибратися вже,
З її тенет, а далі невідомість,
У серце вжалить сяючим ножем.

Розтане ця туманна невагомість,
Мов перший сніг відійде міражем,
Дарунок принесе мені натомість,
Що за вікном осиплеться дощем.

Сльозами упаде останнє листя,
А ми із ним, кометами униз,
Лунає знову ця самотня пісня,

Пронизує все тіло наче спис.
На березі чекаю, все імлисто,
В обличчя б'є, лише осінній бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.11.17

Ти чуєш цю мелодію в катренах,
Що самотою рветься на Парнас?..
Пізніше пронесеться знов по венах
Забута казка наша без прикрас.

Та маска залишається в кайданах,
Лунають ноти для пустих гримас.
Заручниками є ми у романах –
І весь вогонь, що в серці вже погас...

Хіба у римах заховати можна
Мою печаль. Твій погляд сніговий,
Мов пектораль, виблискує й тривожно

Він сяє, оселився чарівний
В очах. За нього та напевне кожне
Спасибі та прощай же до весни...

© Володимир Верста
Дата написання: 23.10.17

Все буде так як завжди:
Місяць,зорі, небо...
Тільки без тебе!
Улюблений святковий торт,
Солодкі апельсини,
І Дід Морз радіє без упину...
Тільки без тебе!!
На склі вікна сніжинки паперові,
Вогні святкові:жовті, пурпурові...
Душевно щирі ніжні побажання,
Що з телефону ллються до світання.
Та не від тебе!!!
Терпке вино гірку сльозу піймає...
Та я... не віритиму,що тебе немає!!!!

1

Призабула, що таке любов...
Падають каркаси, град, колоси.
О жаго моя, ти де? Агов...
Так весталка храму, що в облозі,
Відчиняє двері всім вітрам.
Там за планом будуть каруселі.
Надрукую фото в Instagram...
І пошлю ідилію за Делі.

2

При дорозі книги-жовтяки.
Томик за двадцятку, три - дешевше.
Офірую... Може, завдяки
Їм - чужим - настане мить полегші?

Паоло Коельо не візьму.
Прочитала, рушила... не стріла.
Бачу стежку, абрис у диму...
Мимо серця - реп, канцони, стріли.

Загортаю вірші в золоте.
Не кричать. Іронія - за соску.
Ось і грудень-дядечко... мете
Давню фольгу, свіжі папіроски...

3

За двома зайцями... за трьома...
На снігу сліди. Лілова тиша.
Призабула, що таке зима.
Сонце будить зерня - те, що глибше.

2017

І
Я б також пожив, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
і висовувалась би зі під мосту, як з рукава – рука,
і в затоку впадала щоб, розчепіривши пальці,
як Шопен, що нікому не показував кулака.

І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
тенор арію Маріо вів щовечір, і щоб Тиран
лінькувато плескав йому в ложі, а я в партері
бурмотів би крізь зуби з ненавистю: "баран".

І щоб діяв у місті яхт-клуб і футбольний клуб.
Щоб нестачею диму зі цеглових фабричних труб
я би певнився конче у вивільненій неділі
та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

Я б додав і свій голос в спільний звіриний вий
там, де нога виконує вказівки зі голови.
Зі усіх законів, виданих Хамурапі,
чинні й ухвалені – пенальті та кутовий.

ІІ
Там була б і Бібліотека, в чиїх залах, одинаком,
я гортав би томи й аннали, зіставні охвістям ком
зі нашестям словесним скверни у побутовій мові,
попри відсіч у прозі чи вишуканим рядком.

Там був би великий Вокзал, нівечений в війні,
з фасадом, забавнішим маєв у далині.
Там на зелень ліан і пальм у вітрині авіаліній
прокидалась би миттю мавпа, приспана у мені.

А коли зима, Фортунатусе, зодіне квартал в рядно,
скнів би я в Галереї, де малярське полотно
– особливо Енґра або Давида –
а чи пляма родима – усе одно.

Затемна я б стеріг з вікна табуни
автівок, метких шмигати, гвалтуючи двигуни,
мимо голих струнких колон, їх доричної – на фронтоні
Суду, пак – незворушної зачіски з білизни.

III
Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
де, пеняючи на двадцятий вік, мовляв, є уже
дев’ятнадцятий вік, я б угледів, як зір колеги
надто довго затримується над виделкою і ножем.

І була б знакомита вулиця у деревах обабіч та
під’їзд з торсом німфи в ніші, та всяко така нуда;
там би висів портрет у вітальні, взнаки даючи уяві,
як малася господиня, коли була молода.

Я б ловив учуте зі голосу, що освідчувавсь у речах,
в жаден чин не сумісних зі вечерею при свічах,
і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
на зеленавій сукні. Після б – і сам зачах.

Часу плин всепроникний, а не води,
горизонтально з вівторка до середи
самочинно розгладжував би морщини
і ретельно змивав би свої сліди.

IV
І були би там пам’ятники. І я б знав імена
не лише верхівців у бронзі, кілько оних шкільна
не губила б історія, а і їхніх чотириногих,
зважаючи на відбитки, полишені ними на

вилицях у населення. З обвислою на губі
цигарчиною ген попівночі теліпаючись геть собі,
що той ром на долоні, по тріщинах у асфальті,
я б гикав та гадав уголос і торопів.

І якби мене пов’язали, урешті, за шпіонаж,
за підривну активність, волоцюзтво або менаж-
а-труа, а товпа довкола казилася і волала,
пришпиливши вказівними натрудженими: "Не наш!" –

я б тетерів, щасливий, і мимрив собі: "Замри,
це твій шанс запізнати речі підспудні в прі
віч і всього, що зовнішнє, поверхневе;
запам’ятовуй подробиці, та вигукуй "Vive la Patrie! "






(1976)

За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

Мене Ти доки будеш забувать?
Свій, Боже, лик ховати доки будеш?
Як довго ворог буде панувать?
Хіба мене Ти більше вже не любиш?!

Наповнив мою душу гострий біль
і розриває серце моє туга.
Озвися, Господи, не сип на рани сіль,
нехай тікає геть вражда-наруга.

Не дай заснути, Отче, вічним сном,
почуй мене, благослови, мій Боже.
Співатиму Тобі завжди псалом
і в серці радість тугу переможе!

15.12.2017

В долині зла, як на долоні,
Пасе війна залізних коней…

Кривавий схід. Пекельні кола.
Небес журба високочола:
Під жовто-синьою габою –
Герої зрадженої Трої.

…Мовчання недоладна мантра.
Три роки в чорному – Кассандра.

15.12.2017

О, Боже! Господи, Тебе шукаю зрання я.
Тебе жадаю, мій Творець! – кричить душа моя.
Втомилась спрагла моя плоть від спеки без води,
знемогу силюсь побороть, не квітнуть де сади.

Та силу й славу Твою, Бог, в пустелі бачу я,
немов святиню шепотять вуста Твоє ім’я,
а милість, Господи, Твоя миліша за життя.
До Неба руки підніму, благословлю буття.

Єлеєм з туком до верхів наповнилась душа
і думи радісно, мій Бог, до Тебе лиш спішать.
Захоплено і по ночам, і в кожен ясний день
співаю, Господи, Тобі весь час своїх пісень.

Лиш постіль покидаю я, ця музика звучить,
Твоє лиш на вустах ім’я у мене в кожну мить.
Я вірю, що Твоя любов мене не омине,
Твоя десниця, плоть і кров підтримають мене.

Мечем своїм здолаєш Ти підступних ворогів,
шукати враз відправиш їх пекельних берегів.
Прокляття й згубу хто мені несе, загинуть всі,
замовкнуть їх вуста лихі на всі віки й часи.

15.12.2017

1

Аскетів не люблять. Панують черевані.
(Крізь них не пролізти у жодну з потрібних ніш).
Купюрами смітять направо, наліво… тощо –
і їм віддають серця жінки чарівні.


2

Як довго шукаю я другий свій черевик!
Невже поробив колега, злий чарівник?
(З ними пити не став я за немольфарних обставин –
ото ж, він образився, начаклував і зник.)


3

Цей знак на дорозі тебе закликає: «Стій!
Ще встигне рідня поминальний обсісти стіл.
Чи ти пам’ятаєш прислів’я про «Тихше їдеш»?
Так будь обережним в тумані оцім густім!»


4
А Штірліц одразу второпав: позаду – «хвіст».
(Якісь номери не берлінські, нехай їм біс!)
Авжеж – придивився уважно – знайома пика:
давно вже пасе його заздрісник-особіст.

Згадались радистка Кет, однодумець Курт…
«Хоча б не забрали. У нас там – особи культ.»
Аскетів не люблять. Про це не забув Ісаєв –
і в пику товстезну
всадив кільканадцять куль.

Я був хлопець - забіяка,
Верховодив як завжди.
Якщо десь є бійка, сварка,
То мене тягли туди.

Чи то бити, чи то мстити,
Я мирив обох.
Що мені було робити,
Одну силу мав за двох.

Йшов я якось по дорозі
Та й насвистував пісень.
Що ви думаєте? На розі
Зупинивсь, неначе пень.

Красуню-дівчину побачив,
Очі чарами сповна.
Ніби хтось мені віддячив,
Дав міцного стусана.

Я від подиву шатнувся,
При дівчині став слабкий?
Ніби сон мені здалося.
Чи то я глухонімий?

Щось дівчина говорила,
І труснула за рукав:
-Ти що сліпа людина?
Ти ж мене перелякав!

Ти ж вискочив з-за рогу,
Чуть мене не збив.
Тепер давай дорогу,
Таких не бачила ще див.

Я хотів їй щось сказати,
Та й про все забув.
Щось хотів я лепетати,
Ніби язика ковтнув.

Але ж хлопець я, нівроку.
Честі в мене не віднять.
У плечах широкий.
І підхожу їй під стать.

Білокурий, сині очі.
Чуть продовжене лице.
Сильні руки, кажуть хлопці,
Постою за нашу честь.

А думки летять в мовчанні.
Скільки часу вже пройшло?
Як мені сказать дівчині,
Що наше щастя, нас знайшло!

***
Життя минає, мов кіно,
як течія в ріці.
Але живемо все одно,
коли спускаємось на дно
при самому кінці.

***
Коли описую ясу,
тоді і волю пам’ятаю,
і мотивацію шукаю,
чому я вірю у красу
іще небаченого раю.

***
Наше безголов'я –
кредо князя тьми.
Граємо любов’ю,
долею, людьми,
палимо здоров'я,
куримо дими.

***
Все несумісне
у тому упевнене,
що об’єднаються знов
ще не обіцяне і перемелене,
долею мічене, віком усічене,
сіяне-віяне щастя приземлене
і піднебесна любов.

***
Обіцяють те, що мають
до розлуки од вінця,
від якої не вмирають,
а усе оберігають,
що єднає до кінця.

***
Орієнтована у моді
юрма не має співчуття
до того, хто ще є сьогодні,
та не прийме умови жодні,
аби сіріло майбуття.

***
Застує мафії слава.
Хочеться імунітет
і данину на халяву.
Злодій купує державу,
клоуни – авторитет.

                                      2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

Білила ніч хати дерева,
До ранку сипала вапно,
Сміялась сніжна королева,
У чорно-білому кіно,

Складав хлопчина з криги вічність,
Старий казкар складав сюжет,
Дитинства давнього магічність,
Бали, принцеси, скрип карет!

Уже давно рахую будні,
І дещо знаю про життя,
Та срібний сніг лежить сьогодні,
Йому радію як дитя!

На білих аркушах газонів,
Я напишу свої казки,
Чарівний сніг летить сьогодні,
Гортає спогадів листки!

«Тиждень вже минає – дружини немає.
Як без жінки жити? Слід її провчити».
На другому тижні жінка входить в хату,
А старий давай-но лайкою стрічати.
Тільки заікнувся, з ким вона гуляла,
Жінка - за качалку, а старий - під лавку.
Жінка - за лопату, старий притьмом з хати.
В кропиву потрапив, прикривсь лободою...
Отаке-то щастя жити з молодою.

Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка уже на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле,
сумно стою в перехресті доріг.

Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.

Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
а вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.

Лише дістались і знов у дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але "учора" уже не вернуть.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!

14.12.2017

Аж під хмари злітають орли,
Еверестом здираються шерпи.
Чумаки! Розпрягайте воли!
Будем сало із бульбою жерти!

Після пляшки - у космос гуртом.
Після другої - висохне море.
Нам пороблено. Взято в полон.
Упилися бодягою мойри.

Ці баби від народження злі,
Линви долі, неначе гароти.
Що їм кров, чи гіркі мозолі -
Україну призначено чорту.

Тчуться зрада, чужі молитви,
Мова бісова "старшого брата".
Пагінець виростає кривий,
Легіони Іуд і Пілатів.

Поле панові оре глитай,
Не підводить на сонечко вічі.
А хотілось упхатись у рай,
Тільки долі ніхто не позичить.

Бити батька навчились гуртом,
У кишенях стовбурчити дулі.
Станьмо, браття, країні щитом!
Та сусід утікає від кулі.

Пхає крам у вагони й мішки,
Забиває і вікна, й пороги.
До кордону біжать хохлаки,
Скоро в хаті не буде нікого.

14.12.2017р.

У вільному польоті, мов комети,
Осколки серця сипались з небес.
Збиралися слова в палкі сонети,
І вже не зупинити нам процес.

Блукали містом тіні й силуети,
Тебе шукав я в тисячах принцес.
Розбилися ті наші дві планети,
Скажи мені, у чому був весь сенс?

В гармонії життя? А може, просто
Я так хотів, що б ти була моя.
Залишився тепер лиш тлінний простір,

Примарою літаю в ньому я.
А з неба заглядає знов у гості
Далека наша, сяюча зоря.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.09.17

Йди за мною у дощ, органічний, як доторки уст
І логічний опісля єднально-інтимних історій.
А не можеш – чекай: я з тобою іще розберусь,
Віднайду почуття, що і досі відверті, прозорі.

Гострота символічна дощу електронно тече.
Розуміємо: близькості треба й собі порадіти,
Не лише допомозі, де гроші, надійне плече,
Романтичні троянди і тьмяні якісь оксамити…

Злізь із неба, премуко невтомна моя. Освітись!
І вологість остиглу свою занеси на мій човен.
Нам забракло, як завжди, не вигадок, а простоти,
І не дощ, а ріка нас до повного ранку полонить.

А потім не буде нічого
І вічна простелеться путь.
Тоді заволаєш до Бога,
Та буде вже пізно.
Мабуть.

Впав на скроні випадково вересневий сніг,
але нашу колискову я тоді зберіг.
Вранці в танці закружляла матінка-зима,
постелила покривала, а тебе нема.

Відгриміли літні грози в нашому саду
і ударили морози на мою біду.
Вітер віти рве-шматує, холод звідусіль,
вовком у душі лютує хуга-заметіль.

Рано скінчилася осінь, стих пташиний спів,
розтріпало вербам коси, намело снігів.
Річка в панцері льодовім зупинила плин,
у вінку стою терновім під колючий дзвін.

Впав на скроні достроково вересневий сніг,
бо ступив я випадково не на той поріг.
Серце холоди скували, на душі зима...
Як би все те не ховала, але й ти сама.

На Бога уповаю завжди я,
а розраховую в житті на себе.
У світі хай гримить Його ім’я,
та повсякчас готовим бути треба.

Бо серцем правий – не завжди герой,
а переможець вже борець за правду.
Насправді перший, зазвичай, ізгой,
як владі догодить не зміг чи стаду.

Неправду хто колись і десь зачав,
хто у собі леліє чорну злобу –
скинь, Господи, той невимовний сплав,
очисти його душу і утробу.

Хто яму ближньому завзято все копав
і завжди уповав на гроші й силу –
дай, Боже, щоб він сам до неї впав,
а рів перетворився на могилу.

Якщо неправий був я, Батьку мій,
прости мені вину, всесильний Боже!
Усю гординю, мов туман, розвій,
від сліз хай не просохне моє ложе.

Але коли за правду йшов у бій
і віддавав борні останні сили –
допоможи у всьому, Отче мій,
хай як би вороги не голосили!

По правді й непорочності моїй
суди мене завжди, великий Боже.
Господь, Ти щит мій, оберіг святий,
мені у всьому віра допоможе!

13.12.2017

Чому один, чому її немає,
Є твій маніж, а де моя рука,
У радість дня тебе не пам’ятаю,
В печалі сну тобою я живу.
Перо в руках, папір готує зустріч,
Черкаю риси милого лиця,
Ти тінь моя, твоя краса забута,
У снах цвітеш, вжитті тебе нема.
Ти ідеал, кордон мого безумства,
І реквій страму у твердій душі,
В твоїх устах сльозами захлиснуся,
За півгодини нездійснених мрій.
Ти мною проклята, здалека бажана,
Гірка мелодія, відкрита рана,
Симфонія в життя вертає, де є усе….
Тебе немає.. Прощай тінь…

Дві жінки вростають одна в одну теплом.
Між ними – мовчання, злегка помітні блиски.
Між ними, насправді, усе вже давно відбулось.
Та це не важливо. Між ними – близькість.
Вона визрівала з їхніх різних світів,
Ніжних доторків, що й непомітні нікому;
Спільних поглядів, помислів, почуттів…
Близькість між ними з’явилася поступово.
Та поки існує маленька стіна
Говорити про єдність вдається на відстані.
Що потяг зростає – не їхня у тому вина.
Це трохи лякає, а значить, зміцнює.
Коли засинають, забувши про час,
Вцілілі в обіймах, гріють тепло на грудях.
Залежні постійно від довгих чекань і прощань –
Це те, що тримає їх, те, що в них далі буде.

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

В щасливому полоні дивограю
Танцюють зорі золоті, безкраї.
Я феніксом у почуттях згораю,
Весна покрилась знову у розмаї.

Тобою я живу і помираю,
Навічно б залишатися у раї.
Та знай, Тебе лишень одну кохаю,
З тобою ми підкорим Гімалаї.

Любов сліпа, не знає перешкод,
У натовпі знайти свою людину,
Створити найщасливішу родину.

Не треба нам ніяких нагород,
У нас є все, чого ми так хотіли,
Створивши світ, туди ми полетіли.

© Володимир Верста
Дата написання: 07.05.17

Фата-моргана. Все довкруж мана.
Ще не старий, але в люстерці зморшки.
Виорює чоло печаль, війна,
Осріблюються кучері потрошку.

Втомився від жорстокої юги,
Пора зігрітись, утекти до сонця.
Але печу із кров'ю пироги -
В ціні кати, собаки, охоронці.

Уже не жалко рідної орди -
Там кожен другий злодій-пришелепа.
Малюють рай державницькі роти,
А озирнувся - бур'яни до неба.

Хотілось щастям скрапнути з пера,
Сипнути на папір кохання руни.
Та спить Ерато, мабуть, застара.
Чи зрадила, вовтузиться із юним.

А за спиною шелестить зима,
Там неня, тато, доня та онучка.
Іще живий. А їх уже нема.
Болить. Пече. Рука ламає ручку.

13.12.2017р.

Коли ми в ярості, Творцю,
нам помилятися властиво.
Не викривай свою вівцю
і не карай мене у гніві!

Помилуй, Господи, мене,
бо я всього лише людина.
Хай грізна кара омине –
прохання лиш одне-єдине.

Ми немічні в своїм бутті,
підвладні заздрощам, спокусам.
Тож довгі ночі в каятті
проводити постійно мусим.

Уже не вистачає сліз,
щоб всі гріхи свої омити,
але провин ще цілий віз
чекає часу на молитву.

Помилуй, Боже, і спаси,
мою нікчемну душу, підлу –
приблизно так у всі часи
волали грішники до Світла.

І їх мольби Всевишній чув,
та всім воздасться по заслугам.
Хто в їхній шкурі ще не був,
не варто тим ходити кругом.

13.12.2017

Вечір - час найкращий для думок.
Розімліло вислизаю з ванни.
Поза - лотос. Гріє килимок.
Мить - і відлітаю до нірвани.

По "стезі" навпомацки іду,
З пупа скоро вилізе прозріння.
Але кайф увесь - під хвіст коту:
Гавкає жона від злості синя.

- Де получка ти мені скажи?-
- Ось, купив касети і брошурки.
Гуру каже - за скарби - гроши.
А жона: - Ти що, здурів, придурку?

Ох, вчувало серденько біду!
Ляпнула про Шамбалу усує.
Цю ізотеричну лабуду
На роботі я сама штампую!

Я тобі не теща і не зять -
За копійку розірву горлянку.
Марш у ліжко! Поза - номер п'ять!
Будеш борг виплачувать до ранку.

13.12.2017р.

О, Господи, почуй мій стогін
і мову щиру зрозумій!
Життя мого пробито човен,
притухло світло дум і мрій.

Великий, всемогутній Боже,
перед тобою тут стою.
Молю – пристав свою сторожу,
бо вже на самім я краю.

Скарай проклятих нечестивців,
що беззаконіє творять.
Багато розвелось злостивців,
що лиш наживою і снять.

Призви до відповіді грішних,
що розповсюджують брехню,
зневіри бруд розносять спішно
і розпускають маячню.

Хай згинуть зло і кровопивці,
нема їм місця на Землі.
В гієні хай горять убивці
і їхні статки немалі.

Я поклонюсь Твоєму храму,
воздам тобі, Господь, хвалу.
Відкрий добру Небесну браму
і прокляни навік хулу.

Нехай невпинно промовляють
одну лиш істину вуста
й лукаві завжди пам’ятають
про розіп’ятого Христа.

Веди нас, Боже всемогутній,
і душі радістю напій.
Одне лиш праведне майбутнє –
вершина наших спраглих мрій!

13.12.2017

Сіре небо, небо сіре
І ніде немає снігу,
Лише сіє дощ холодний
Та дерева стоять мокрі.

Як повіє вітерець,
Капає за комірець.
А зима без парасолі,
Ось тому і не приходить.

2017 р.

***
Петя й Путя – пекар і ковбой,
флібустьєри і авантюристи
поодинці лізуть до корита
«по крови горячей и густой»,
що героєм на війні пролита.

***
Живі і здорові
брати-лизоблюди,
вампіри любові
і нібито – люди,
і виссано крові
багато ще буде.

***
І терпіти вже немає сили,
і забути тями ще нема,
як вела «еліта» до могили
і веде із «раю» до ярма.

***
Як ми раділи і як обирали!
Ось вони – Ізя і мер.
Шарять на ідіші, Яню порвали...
............................
Бачили очі, яке купували,
то й повилазьте тепер.

***
Виростає пенсія, і ...плата,
і по комуналці – апогей.
Ми такі щасливі і багаті!
На майдані є чого цибати.
Громадяни, ростемо ми, – гей!

***
Море й сушу віддаємо дяді
і шуруєм до Європи-леді.
На війну скидається юрма
воювати на велосипеді
у лайні або у шоколаді –
вибору інакшого нема.

                                      2017

Озвися, Боже праведний, благаю!
Раніше простір Ти давав мені.
Допоможи, бо Ти всесильний, знаю,
здобути перемогу в цій війні.

Сини людські, чому такі лукаві,
чом хугу любите ви так і метушню?
В ганьбі допоки буде Божа слава
і доки буде попит на брехню?

Не гнівайтесь – не будете й грішити,
віддайте правді дань і все мине.
Утіштеся, не треба так спішити,
Всевишній всіх почує і пойме.

Господній лик Він свій нам знову явить,
покаже благо – Правду і Любов.
Усім вони на білім світі правлять,
а ми відчуємо і плоть його, і кров.

У кожному проснеться мир і віра,
Творець вдихне нам радість у серця
і спокій пануватиме над миром.
Не буде благодаті тій кінця!

12.12.2017

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

На Святки вечір тихий
У променях зірок,
На річки срібну кригу
Ледь падає сніжок.

З морозу –в теплу хату,
Тріщить в печі вогонь,
Чай з чебрецю та м'яти,
Візьми з моїх долонь.

Прозорі свічі тануть,
Святковий тане час,
І спогадами стануть,
Хвилини ці для нас.

Коли Різдвяний вечір
На білім полотні,
Околиця містечка
Бринить десь вдалині.

Навколо тільки тиша,
Вогонь в печі тріщить,
Кохання повість пише,
Для двох чарівна мить!

Ех, молоде-гаряче, рветься в бій.
Штовхає в спину у зірках барило.
- Давай, братва, хутчій окопи рий!
У результаті - хрест, вінок, могила.

Для степу роблять бронекатери,
Гармати облаштовують на щуки.
Гей, налітай! Цукерочку бери!
Бабло дурне тече плюгавцю в руки.

Ще рік чи два - і вирій, благодать,
Торби знесуть підручні до кордону.
Слуга народу! А насправді - тать.
У рейвасі вхопив собі корону.

Прокинувся. Доокола сади,
Цвіте айва, гарчить людва "щаслива".
Загнали в гроб. Всміхаються кати.
Але живу в очікуванні дива.

12.12.2017р.

Політична тусня. Крики, рейвах, бедлам,
Оселедці вигукують: - Мі-ха-а-а-а!
Умочаю перо у старенький калам:
Обирають нового халіфа.

Попередні герої дрімають в кутку.
Нова іграшка. Вельми цікава.
Прилетів генецвале на цицю м’яку,
Вдома ж - клітка чекає іржава.

Гей, козаче, дивися – парує рілля,
Не встигає вбирати гаряче.
Та не мудрість шугає хлопу під бриля –
В пащу тигру засовує пальчик.

А он там – у тіні – майталає коса.
В черзі довго, протерлись підкови.
Мудрий Мойшо, ходімо, вшануєм Пейсах,
Помолімося щиро Єгові.

Бачу шал і гризню. Обривають чуби,
Рим палає, втішаються готи…
Тьху, привиділось. Краще б учора не пив.
Все, пора. Треба йти на роботу.

12.12.2017р.