наповни долоні сонячним світлом:
зігрівально-ласкавим
дбайливим
привітним
наповни по вінця,
щоб за пролилося,
ввібралося в шкіру, зросило волосся
засяло в серці
яскраво й безхмарно
і день обернувся приємним і гарним :)

09.09.24

Нарешті спека та духота
Відкрили осені ворота
І шурхотливим падолистом
Покрилося подвір’я чисте,
А від змарнілого городу
Війнуло в хату прохолоди
І, призвичаївшись поволі,
Покликав осінь я до столу,
Де в тонкостінній порцеляні
Лежали яблука рум’яні, –
Нічною мжичкою обмитих
Покуштували ми досита.
15.09.24

ці нестерпимі радості
солодкий біль -
оте
що близну залишило
по тобі

майданний плач
обітованої землі
дрейфує серце
на вітрильнім кораблі

пересуваєш ватерлінію
свою
думки не тонуть
в гіркоті німій
снують

оплакую
твою скорботу в світлі
втрат
хреста піднесено
із тернів райський сад

правителів зневага -
у зап'ястя цвях
ці дотики душі
не трелі солов'я

Дві шиншили шубу шили
Із хутра, що у шиншили.
Шили, шили – недошили,
Бо у дурні їх пошили.

Процвітають лохотрони,
Надувають міліони,
Чи є в світі тая сила,
Аби лохів зупинила.

Та висвітлює проміння
Безголів’я й безгоміння,
Аби дурники одразу
Розпізнали цю заразу.

Мій вересень, навіщо ти про осінь?..
В потужнім небі велетні-хмарки.
Тепла на всіх ще досить, майже досить.
Ти ж зовсім не про холод, навпаки!

Ти не про розпач і не про розлуку.
Ти про натхненні зорі, як вірші.
Про квіти, що хапаються за руку:
«Візьми мене, тримай, не залиши!»

Останні квіти, пізні, мов надії,
Слабкі й непересічні водночас –
Стоять, як виклик вересневим діям,
Нашіптуючи: «Ще не час, не час!..»

Ще трішки сонця треба наостанок.
Ще трішки неба треба про запас.
Допоки промінь, що цілує ранок,
У пелюстках трояндових не згас.

14.09.24

Знову дощ... Він посилює кавозалежність,

Ти знаєш, хто чесний, ти бачиш, хто бреше,

І вітер... Цей вітер такий непомітний...

Він знає хто хоче, кому непотрібний.

Волога тканина зеленого листя

Парує під сонцем,тріпоче і висне,

А сонце затиснуло скроні в долоні,

Погано від болю, недобре від долі,

Я чашку свою підставляю під промінь...

І сонце зітхає полегшено, тихо,

Для кавозалежних улюблена втіха.


2022-07-13

Не забувай мене в ранковім світлі свята,
Коли врочисто сонце розкриває світ.
І повногруддям дихає земля завзято,
Колише вітровій цнотливий диво-квіт.

Не забувай у день напружено-гарячий
У суєті людській бурхливої ріки.
Тебе одного дочекаюся терпляче,
Яку б нам прірву не пророчили б роки.

Не забувай мене в безшумний вечір смутку.
Відчуй, що у думках терпких лиш ти один.
І не зів*яла досі пам*ять-незабудка,
Немов води душа черпнула із глибин.

Не забувай мене в безмовну стиглість ночі.
До тебе в загадковість сонну прилечу
І ніжно-ніжно цілуватиму я очі,
Адже любов не сохне, це ж бо вічний чур.

Засмутила осінь
Знову журавлів, -
Затягнуло просинь
Бризками дощів.
Намокають крила
І туманить зір, –
Знятися несила
У бурхливий вир.
Шастають сердиті
Лугом вдалині,
Поки дощовиті
Заніміли дні.
14.09.24

Ти спішиш... я спішу... спішимо
Поміж нами загублена швидкість...
Може суму затрат й втратимо
Та залишим на згатку пластичність…

Ми так раді порадам родин,
Що до нас і при нас тут бували
Так, на подив ходи кожен родич родив
А під осінь, був спосіб, скупали…

Ну а ще під дощем по весні
Під гітару у парі тужили…
Щоб тобі і мені уві сні
Повертались загублені сили…
8.08.2024.

 
моя автоепітафія він курив & пив усяке ріжне
прибуває потягом через залишки пройдешнього літа
він намагався не здатись занадто ніжним
імовірно зарозумілим але зарозумілість привітна
 
як би все ж пригадати назву квітів отих що ~
та рушатиме потяг провідник жене до плацкартного пекла
сонце все нижче & місяць все місяцніше й вище
пекло скучнішає згадує про щойно морозиво
хоче знов морозива ~ дé там
 
траверсуючи поспіль вуличками латка на латці асфальту
залитого правобережним дощем у місті
давніх мрій снив & бруківки
лінувався немов поспішити звідати чи дізнати
прогресивний на цей раз рок чи ще не але ще то скільки
як би все ж не забути ~ оператор наводить фокус
 
без конфетí на моменті тогó що не склалось якóсь
світлотінню сезонного розпаду фронтом неквапного кроку
& ще хай назустріч не йшов би жоден ~ услід про щось йшлось
 
 
 
 
 
 
 
 

13 вересня 2022 р. ·
Поширено серед: _Публічно
Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

Від літа ще лишилося тепло,
як гвинтокрили пролітають мухи.
Загублене культурою село
лицює свого драного кожуха…

І Вовча утонула в бур’яні,
така глибока – жабі по коліна.
Сидить ота на обгорілім пні,
утупившись у чорторий од міни…

Удалині чорніють Бурхани,
життя згоріло, ніби соломина.
Залишилися довоєнні сни
і до батьків помітна ледь стежина.

Уже роки́ зозуля не кує,
напевне голос втратила від горя.
Зате сирена виє про своє –
серця́ то плачуть у небеснім хорі…

Господи Ісусе Христе благослови на молитву*
1
Господньої волі настав мабуть час,
прийшов як волхви, слів вогонь цих до нас,
за чистих сердець, які проти війни,
віщують про це Давидові псалми.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
2
Суспільство дійшло до такої межі
де слуги безбожних уже в мережі.
Нема серед праць їх, лиш гноблять людей,
своє благоденство творять кожен день.
3
Знедоленим зійде хай щастя зоря,
дай Боже достойному статус царя,
чекаємо вже чоловіка того,
щоб правду чинив згідно плану Твого.

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
4
Тобі завдяки він зупинить війну
та прийме сусідніх країн данину,
вшанують його милосердя вони
і стануть разом між морями як ми!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь!
5
І будуть зерно дарувати поля,
розквітне життям Українська земля
як вишні-черешні в веснянім саду
і кожен отримає щастя в роду!

Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Алілуя! Алілуя! Алілуя! Слава Тобі Боже!
Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй!
Слава Отцю і Сину і Святому Духу
нині і прісно і во віки віків! Амінь! Амінь! Амінь!

* українці можуть молитися всюди.

04.03.2024р. Україна

P.S.
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Hallelujah! Hallelujah! Hallelujah! Glory to You, O God!
Lord, have mercy! Lord, have mercy! Lord, have mercy!
Glory to the Father, and to the Son, and to the Holy Spirit
now and ever, and unto the ages of ages. Amen!

Казка, крила, кораблі

Повертають нас додому,

Ми залишимось в СD

Та на дисках в Google photo...

Кава, книга, крем-брюле

Зачекались нас у місті,

Заблукали де-інде

Білий кролик і Аліса...

Кредо, карма, календар,

Все посипалось у вічність,

Серед сонця, серед хмар,

Неважлива пересічність...

Мрії то легка мішень,

Але іноді незламна,

Нам залишиться на день

Кисню, квітів і кохання...


2022-07-19

Пропахла дощами й обшарпана вітром
Зготовлена часом осіння палітра, –
Побляклі відтінки й стихаючі звуки
Являють собою печальну сполуку.
Плазують тумани до меж небокраю
І сонце в закурену далеч вгрузає, –
Скупі на тепло і на світло убогі
Мелькають невиразно дні прудконогі.
Помітно й уперто, неспинно й нудотно
Зображує осінь себе на полотнах, –
Спадає понуро й лисніє імлисто,
На травах зів’ялих німіючи, листя,
А яблука стигнуть і повняться соком,
Бентежачи радістю душу та око.
13.09.24

\
Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море не відгонить
триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»

P.S.
Чим ти відповіси, Вкраїно-мати?

Приходить осінь в дім,
В життя та у вірші.
А я щось не збагну, чому настільки сумно.
Не хочеться вже мрій
Застудженій душі.
Лише холодний дощ і ... роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках.
Віддали просто так
Свою палку красу за вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга
І давить тишина
Без клавішної гри, без струнних переборів.

Отак згоріли й ми,
Немов тонкі свічки
І воском розтіклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди,
Та прикро, хоч кричи,
Дивитися на все із жалем запізнілим…



08.11.2013
12.09.2024

Знімають люди селфі на смартфони
На тлі осінньої арт-модної краси,
Бо осінь пробігає марафоном,
Коралом, яшмою фарбуючи ліси.

Хітовий помаранчево-лимонний,
Цитриново-бериловий, агат-гротеск.
Новинки із осіннього салону,
Вбрання дерев, кущів - це розмаїття сплеск.

Залишаться на згадку фотознімки,
Бо згодом естетична осінь стане в "ню".
І вітражем завершиться мандрівка,
Як спомин пряного осіннього вогню.

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

До рук твоїх тулюся шкарубких.
Вони мені тепліші за осоння.
Ніжніші за усі м'які шовки -
Натруджені і затишні долоні.

Закрий мене плечима від жури.
Сховай мене в обіймах від тривоги.
Твій погляд так надією горить,
Що й у мені палає віри вогник.

Зігрілась ним, і дух не зледенів.
Зміцніла ним, і не знесла негода.
І злудою мутних напівтонів
Не вкралась у взаємність прохолода.

В тобі биттям сердечним зазвучу -
Притисни міцно-міцно! Я не проти.
Послухай - вітер біля нас ущух.
А як грозився бурею збороти!

Ой, за Прутом, за Дунаєм
Козаченько конем грає,
Проти війська султанського
На бій лютий виступає.
Прийшли кляті, жінку вбили,
Малих синів полонили.
Зроблять із них яничарів,
Щоб султанові служили.
Як козак про те дізнався,
На коня, за шаблю взявся.
Один проти всього війська
Виступити не злякався.
Погнав слідом чужим краєм.
Догнав їх аж за Дунаєм.
Став на коні гарцювати.
На бій турків викликає.
Турки стали насміхатись.
Що їм козака боятись.
Зловлять та на гак почеплять,
Буде знать, як задиратись.
Десять турок виступили,
На козака налетіли.
Він домаху свою витяг –
Так голови й полетіли.
Сотня турок виїжджає,
На козака нападає.
Як пальнув козак з мушкета –
Була сотня і немає.
Тут вже туркам не до сміху.
Стрілися собі на лихо.
Тисяча вже виступає,
Влаштувати щоб потіху.
Козаченька обступили,
Ятагани замигтіли.
Тисяча турецька кров’ю
Землю рясно окропила.
А козак, немов не бився.
Лиш на турок подивився.
Грізним голосом султана
На бій звати заходився.
- Вийди, християнський кате,
Покажи на що ти здатен!
Чи спроможний ти до бою
Із характерником стати?
Та султан сидить в наметі,
Велить цілити з мушкетів.
Кулі швидко козаченька
Перетворять на решето.
Тут мушкети загриміли,
Кулі хмарою злетіли.
Якісь, наче і попали,
Врешті у козацьке тіло.
Усміхнувсь козак із того,
Підняв дибки коня свого
І посипалися кулі
Всі коневі попід ноги.
А султан, як пику скорчив,
На коня хутенько скочив
І подався чимскоріше
Кудись степом світ за очі.
Військо вслід за ним помчало,
Усю зброю покидало.
Весь ясир, добро возами
У таборі полишало.
Вертав козак в Україну.
На коні із ним два сина.
Не бути їм в яничарах!
Будуть в козаках віднині!
А ясир весь за ним слідом
На возах турецьких їде.
Повертають люди вільні
У свої домівки рідні.
Люди вільні повертають,
Славу козаку співають.
Бо, хто краще, ніж козаки
Україну захищає?!

Єдине, що мені не довподоби —
Твоя надмірна до усіх серйозність…
І де-кого, я знаю, вже коробить
Повір мені, й переростає в повість…

Єдине, що мені таке далече —
Не зачіска твоя, а її колір …
У ньому щось затаєне, лелече…
Можливо, як на мене, це - недолік?

Єдине, що мене завжди ворожить —
Твоя хода у певні нічні сходи…
Я б залюбки проник… але не вхожий
Тим більш, що ні дзвінка, тимпаче, згоди…
8.08.2024.

Хочеться чистого неба
І життєрадісних днів, –
Щоби пташиний щебет
Скрізь звідусюди бринів.
Хочеться щирого сміху
Вкрай безтурботних дітей, –
Хочу не відати лиха
Й кров’ю омитих смертей.
Хочу не падати в смуток
І викликать співчуття, –
Хочеться дуже відчути
Щастя земного життя.
12.09.24

Жив собі, як кажуть, на приколі -
«Може щось колись в собі зміню…»
Та коли із лінією долі
Перетнулась лінія вогню….
Скільки ж втрат шалених пережито,
Як же відкриття гірчать, ма бель!
Хоч би у яке ховався жито -
Звідти, як Пилип із конопель.
Випало життя в паскудну еру –
Начебто у Господа ще ті
Ціни за квиточок на прем'єру
Шоу «Апокаліпсис в житті».
Каже дехто: «Не тужи, козаче!
Все минає – то і це мине,
Аби шаровари від Версачі,
Пий «Шаблі», хай «Данхілл» з люльки тхне,
Плюс євроремонт для халабуди»…
Але ж ось іде в атаку зло.
Грець із ним – нехай мене не буде,
Аби все, що я люблю, було.
Солов'їність, радість, дух свободи.
Те, чим так щастило жити нам.
А хіба не щастя – вільний подих
Без подяк бандитам-дріб-панам?
Чи зарадять зараз ті напої?
Довезе до спокою авто?
Що з цього життя тоді з собою
Заберу? Чи там зустріне хто?
День пульсує вибухом у скроні.
Ніч - потоп всесвітнього багна.
Наче крила в рай – 2 похоронні
Рушники. Та чергова труна.
Знає Бог, що в світі справедливо.
Що за гра - життя? Смертельні го?
Змелеться все, кажуть, буде мливо.
Чи не з жита – сховища мого
Знов життєва правда мимоволі
Лізе просто в очі в стилі ню.
Це коли із лінією долі
Перетнулась лінія вогню.

2024

Як баба стане дівкою, коли
Настануть раптом в Греції календи,
Що досі тільки маренням були,
А яблука збиратимуть з календул.

Як з'являться з глибин річок-озер
Обличчя тих, що в воду зазирали…
Коли народжені в срср
Перекують всю зброю на орала.

Коли ще від народження сліпі
Побачать те, чого не довелося.
Коли гарбуз повисне на вербі,
Як на долоні виросте волосся.

Прокисне у церквах свята вода,
А на горі раптово рак засвище.
І на помості враз трава густа
Підніметься до поясу і вище.

Коли скінчиться в світі цей хаос,
Почнеться ера братства без наруги.
Коли на грішну землю знов Христос
Таки нарешті завітає вдруге.

Повиростають крила на взутті.
Отруйними не будуть більше змії.
Можливо (хоч і це не факт), тоді
Тебе забути врешті-решт зумію.

2024

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь причинені наніч двері.

І турнікети - не турне…
Суглобам краще? Та навряд чи
А ось свіжесеньке парне…
Ми не відкажемось - фанати

Ці нервні тіки від реклам…
Комусь полегшало? Навряд чи,
А ось свіжесенький бедлам —
Хто не відкажеться, віддячим…

В ці довгі ночі затяжні
Одні й ті самі кінофільми…
Навряд чи краще в засланні…
Най не відкажуть нам, невільним

Ці моцні склепи заморок,
Чи хтось не бідкав? Заморочив…
Хіба, що ти собі пророк
То що ж тоді є справжній злочин?..

А що, як все таки, турне?
А що, як все таки, у парі?
Тоді навіщо турнікет,
Тим більш, невиправданий гамір?..
6.08.2024.

Стрімкої юності пора, –
Украй хмільна й весела гра
Натхнень і мрій, і сподівань
Скоріш лишитися без нянь,
Які з дитинства при мені
Були докучливі й нудні.
Дзвінкої юності часи –
Це єдність сили та краси,
І прямизна отих доріг,
Що подолати легко зміг,
Не зустрічаючи на них
Людей страждаючих і злих.
Моєї юності пора –
Період щастя і добра, –
Слова правдиві і прості
В напам’ять знаному листі
До тої дівки, що раніш
Мене зняла на сміх за вірш.
Свободи час, пора забав,
Період зрушень з місця справ
Для кепкувань, або наруг
Заради скарг, смішків, недуг,
Адже з тих пір без боротьби
В житті нічого не зробив.
11.09.24

 
паркує тачку йов на тротуарі
сьогодні так назавтра ніц не факт
шо ви насправді мали на увазі
гайда в айті філфак лапай лайфгак
 
 
& богові нічого й до холєри
& ще якийсь розтягнутий стендап
& дівчинка любила флібустьєра
& може навіть кінчити дала б
 
 
 
 
 
 
 
 

Не називай цей край Вітчизною,
Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

Проблеми, дилеми, омани
Утомлюють, мучать і звуть
Мене вносить зміни у плани
Та змінювать різко маршрут.
Блискуче, пекуче, гнітюче
Моє неспокійне життя, –
Лякає, приваблює й учить
Реаліям вічним буття.
10.09.24

І я скажу хоч слово про оту!..
Ох, осінь!
Давню мету душі безголосої –
золотіти!
Листки ослабілі – мої невбережені діти.
І я зловлю хоч менше на льоту
до вирви світу.
Скарбе крихкий мій, чадо тривожне,
соками слова тебе напою!
В Ирії золотом істини вкладено душам дороги.
О осене,
не я їм мати!

І я скажу хоч слово про оту
мету одвічну.
Співає грак так співно, як лиш годен,
а мить записує мелодику просту
крилом природи.
Золопотить!

О душа!

10.09.2024

...Дані відсутні. Поруч Аглая.
Серпень спішить… По дорозі
Не висстачає лише бабая
Краще було б залишитися в прозі...
Йдемо по-прямій. Північ. На Схід
Кожен по черзі на варті…
Небо над нами, замулений вхід
Ворог… ну виродки кляті…
Все по-нарошку рвуть на шматки
Ірод на іроді … ірод
Яким би цей путь не був би важким
Ми переможемо! Вірмо!
6.08.2024.

Збережемо Волю,
Збережемо пам,ять.
Збережемо пам,ять
Збережемо долю!
Збережемо правду,
Збережемо Віру
Збережемо Віру

Все вірно, подруга моя,
Часів сурових і не тільки.
Ти й так терпіла дуже довго
І не вина тепер твоя,
Що так раптово впали стрілки.
Прекрасно коли є світанок,
Та все ж і є завжди кінець.
І все частіше той вінець
Сумний приходить на останок.
Таке життя. Не треба сліз…
Ось верболіз схилився вниз.
Або зламає його вітер
Або сокира скальп зніме.
Кому потрібно це німе
Кіно нікчемне і старе,
як потороча серед жита…
Життя жорстоке, правда це.
Хоча можливо добре жити.
Та все ж прийдеться заплатити
За сміх, за сльози, за любов…..
А все проходить, навіть, дощ
Осінній, прикрий і сумний.
Безлисті всі дерева площ
На срібно-сніжний ждуть сувій.
Світанок переходить в день
А вечір засинає в ніч…
І як не глянь, куди не кинь
Сумнішає наш кожен спіч.

3 вересня окупанти завдали ракетного удару по Полтаві.
Дві балістичні ракети — одну за одною - вони скерували в Інститут зв'язку та сусідню з ним лікарню.
Атака сталася у той момент, коли люди спускалися в укриття після сигналу повітряної тривоги.
Відомо про 55 загиблих та 328 постраждалих… 


Ті, хто наказ цей віддавали,
мабуть, ніколи не були студентами,
а отже, ніколи не ховалися по підвалах
під вибухами ракетними,
не відчували ліктями холод стіни,
наче солодкий подих труни,
не стояли над прірвою в житі,
не кричали: мамо, я хочу жити!..
Ті, які наказ цей віддавали…
Вандали!

2024 рік

Я чекав на Вас, друже, на Ваші слова і на вірші.
Кожне слово - це зброя, і Ви довели це не раз.
Сподівався, Ви тут. Ну а Ви вже давно значно
вище,
Там, де вже неважливим здається крилатий
Пегас.

Друже! Тут - все без змін. Вбита щирість лежить
на підлозі,
Слово правди в конвульсіях б'ється. Безмежна
пітьма.
Тут за мотлохом різним всі ллють крокодилячі
сльози,
А не стане людини достойної - тиша німа.

Пам'ятаю всі Ваші листи. Я любив Ваше Слово.
Ваших віршів боявся підступний, огидливий кат.
Хай душа Ваша чесна летить в небеса кольорові,
Вам - одвічна подяка за праведний Ваш автомат!

Ця ганебна війна нав'язала усім чорну месу.
Знову осінь в окопах, а в місті - осінній бурштин.
Славний Воїне! Справжній Поете! Мій друже
Олесе!
Я про Вас не змовчу! Вірте, знайте, що я - не один!

...Велика дяка бездоріжжям
Я зрозумів — хто я такий…
Фінальну стрічку не розріжу
Допоки скрізь одні граки…
Вони щось знають, безумовно
Їх колір чорний чорни… кар-р
Згадалась притча про підкови…
А ще чомусь іх чоботар…
6.08.2024.

Солодкі пахощі магнолій
І ледь помітний ранній бриз, –
Щодня бентежили доволі
Украй закоханих колись.
М’яким биттям струмливі хвилі
Щоніч терзали береги,
Де ми стояли і ходили,
І розлучитись не могли.
Серця від радості щеміли,
Коли в імлі, без перепон,
Причаєно торкалось тіло
До тіла думам в унісон.
В пітьмі рудій скелястий берег
Відрадно вічністю тягнувсь,
Але короткий щастя жереб
Дістала доля нам чомусь.
Мені донині сняться часто
Ті неповторні ночі й дні,
Коли магнолії сріблясті
Цвіли пахучо навесні.
09.09.24

Не життя – антиутопія.
Сірість гірша, ніж пітьма.
Телевізор – дилер опію
Для холопів задарма.
Знов і наново насвистано -
І навіщо голова?
Все, що звідси – вища істина.
А правдивії слова -
Мов у Демосфена в роті це
Камінці по кілька тон.
З ідіотами боротися -
Поведінка-моветон.
Рота намертво залатано,
Настіж все ж таки душа.
Там таке – як чорт від ладану
Зазомбовані біжать.
Кожен третій вже приречений,
Кожен перший не без втрат.
Неважливо – чи старе, чи ні -
Всім завчасно помирать.
То не КАБ людві на голови -
Ліш оливові гілки.
Срібло – прах, безцінне олово -
Йде на найманців стійких,
Мідь - на сурми переможнії,
Люди гинуть за цей звук.
А вампіри нині з мошнами,
Чи то гідра, чи павук,
Банчать барелями-тонами -
Аж приссялися до труб.
А плутархи із платонами.
Взимку паливо для груб.
Між червоним і коричневим
Де відмінність для сліпих?
Що гестапо, що опричнина –
Всі на службі – все чик-пих.
Православне преподобіє:
Каїн – цензор-мораліст.
Не життя – антиутопія.
Де все праведне – то злість.

2024

Тиха осінь, мовчання і вітер,
Утомився від тиші і снів.
Все минуле згоріло у світі,
А тепер я на попіл зотлів.

Я не хочу нічого від долі,
Не важлива любов чи печаль,
Все що було, мов хмари на полі,
Розчинила у сутінках даль.

І не боляче більше, не тисне,
Я забув і про зради, й про біль.
Хай лиш вітер осінній колише
Те, що я вже не в силах зігріть.

Тихий світ у безмежжі застигне,
Я у ньому знайду свій спочин,
І крізь мури бетонні природа
Пронесе мій загублений крик.

2024

Знову осінь із сумом вінчана.
Їй туманами - білий вельон.
Засипаєш журбу із відчаєм
Ти собою, о, земле-нене!

І від того, що сиро кутаєш,
Заливаєш себе печаллю.
Паперовими квітнуть рутами
Рівно виставлені причали.

Не по синім Дністрі, а Летою
Допливає вінок у вічне,
Що дівчам на Купала плетений.
Нене, плач, заспокоїть нічим.

Кожна історія має добігти кінця.
Наша [так сталось] завершилась ще до початку.
Хоч я і бачу [у пам’яті] твого лиця
риси кохані. Це все, що лишилось на згадку.

Кожна історія містить прихований сенс.
Якщо знайти, [сподіваюсь] біль стане світлішим.
Стільки шукаю. Здається, він все-таки щез
й рана не гоїться, [замість] становиться глибша.

Аркуші склала, згорнула, прибрала з очей.
Тільки [так сталось] дивилася я не очима.
Серце обрало тебе поміж інших людей
і береже почуття [попри все] незгасимо.

Наша історія [мрію] почнеться колись.
Має ж у неї [як в кожній] десь бути початок.
Аркуші ті під футболкою вкотре знайшлись.
Може, ти схочеш на них щось мені написати?

11.08.23

Сидять дідусь з онуком над ставок,
За поплавцями мовчки позирають.
Та риба щось клювати не бажає,
Пустий в воді бовтається садок.
Дідусь сидить спокійно, а онук
То схопиться метелика зловити,
То бабка прогуде над ним сердито,
А той вхопити не встига до рук.
Дідусь лише всміхається на те.
Засиділось дитя, нехай пограє,
Надії на улов і так немає
Та ж на природі побува, проте.
Онук, нарешті, коника зловив
В траві, прибіг дідусю показати,
Як той з долоні учиться стрибати.
А далі мову про таке завів:
- Дідусю, а це річка чи ставок?
- Узагалі-то річка. Там он, глянь,
Високу дамбу люди спорудили
І нею течію загородили…
Відносно твоїх дальших запитань,
То річку цю Інгулом люди звуть.
Там в дамбі є місток, вода під нього
Стікає далі, проклада дорогу
До моря… Що іще хотів почуть?
- А чому річку цю Інгулом звать?
Дідусь вже думав, що питань не буде,
На мить задумавсь: - Різне кажуть люди.
Від тата ще доводилось чувать
Історію одну… - То розкажіть,-
Онук питально заглядає в очі,-
Я дуже про Інгул почути хочу.
І знов дідусь задумався на мить.
Поправив бриль, що вже на лоба сповз,
Поставив свою вудку на рогачик:
- Ти про Інгул почути хочеш, значить.
Що ж, поки пам’ять не забрав склероз,
То розкажу так, як і сам почув
Від тата свого, коли був маленьким.
Було то, кажуть люди, вже давненько.
Тоді татарин у степах цих був
Господар. Тут овець свої пасли.
Звідсіль до нас ходили у походи,
Як тільки така трапиться нагода,
Звідтіль ясир невольничий вели.
А предки наші ближче до лісів
Тоді тулились. Села над річками
Стояли із біленькими хатками,
Що гарно виглядали між садків.
Навколо колосились пшениці,
Ячмінь і жито зерна наливали.
З рання до ночі люди працювали,
Щоб урожаї виростити ці.
В однім селі такому над ріку
Жила вдовиця, двох синочків мала,
Виховувала їх і годувала.
Не проклинала долю нелегку.
Росли сини, неначе із води.
Та вже з малого були зовсім різні.
Бо старший добивався всього слізьми,
Із хлопцями гуляти не ходив.
Сидів на лавці, боки підставляв
До сонця. Зате менший – непосида.
То він на річку, то до лісу піде.
І старшого з собою зазивав.
Та той лише відмахувався був:
«Ти сам іди. А я іще посиджу.
На сонечку отут себе поніжу».
Від нього менший іншого й не чув.
Так воно й вийшло, що малий у них
Був, наче старший, верховодив братом.
Кидався, коли треба, захищати.
Для старшого був, наче оберіг.
Уже вони добряче підросли,
Вже можна було йти козакувати,
Аж тут орда враз налетіла клята.
Вони обоє у садку були,
Коли татари вдерлися у двір.
То старший став кричати з переляку,
А менший ухопив мерщій ломаку
Та кинувся на них, як дикий звір.
Та що беззбройний міг би він зробить?
Тож пов’язали їх обох татари
Та і погнали всіх, немов отару
В степи на південь. Довелось прожить
У Аккермані їм аж кілька літ.
В татарина багатого жилося
Не солодко. Трудитись довелося,
Вставати до роботи ще досвіт.
Малий лиш зуби зціплював, а брат
Постійно плакав та просивсь до мами,
За що частенько битий батогами.
А братових не слухався порад –
Господаря дарма не дратувать.
Тож, аби брата з того врятувати,
Узявсь його тихенько умовляти
При першій же нагоді утікать.
Той злякано відмахувався лиш:
А, коли зловлять, знову будуть бити?!
А, може, краще далі тут сидіти?
А час мина. А б’ють усе сильніш.
Урешті вмовив. Вибрались вночі
Та і на північ степом подалися.
Та по дорозі сторожко велися,
Старались берегтися, ідучи.
Уже далеко клятий Аккерман,
А степу ще нема кінця і краю.
Усе частіше старший спочиває,
Бо, каже, в нього зовсім сил нема.
Молодший то береться умовлять,
То підганяє, то ляка, що кине.
Оте останнє і було єдине,
Що змушувало старшого вставать.
Уже б давно, напевно і дійшли,
Якби не старший. Менший теж втомився
Але вперед з надією дивився.
А якось раз спинилися були,
Бо знову старший сів і не встає.
Вже й умовляв його, й грозив покинуть.
А той у очі дивиться невинно
І зрушити із місця не дає.
Аж тут молодший дослухатись став:
«Ген гул, ти чуєш, брате, річка скоро!»
«Ген гул?! Я чую» – старший йому вторить,-
Ходім до річки. І на ноги встав.
Коли вони на пагорб піднялись,
То, справді, річку унизу уздріли.
Обоє несказанно їй зраділи
Й нагінці вниз до річки понеслись.
Аж тут позаду тупіт. Звідкілясь
Загін татарський кинувся за ними.
Злякався старший та малий нагримав:
«Та ж річка поряд, брате, не спиняйсь!»
Ускочили у воду й попливли.
Їм би другого берега дістатись,
А там у очеретах десь сховатись,
Татари б там довіку не знайшли.
Молодший добре плава, бо ж бував
На річці часто. Старший ледь не тоне.
Та усе плаче вголос, усе стогне,
Щоб брат його самого не кидав.
І той пливе та брата не кида,
З собою тягне, витрачає сили.
Уже й татари берега доспіли.
Але холодна їм здалась вода.
Тож стали вслід утікачам кричать,
А далі стали луки діставати
І гострі стріли навздогін пускати,
В надії, хоч стрілою тих дістать.
Таки дістали. Меншому якраз
Стріла під саме серце увіп’ялась.
Їм вже ледь –ледь до берега зосталось.
З останніх сил своїх молодший взявсь
До берега жаданого штовхати
Такого слабовільного – та ж брата.
Його порятував, а сам зоставсь.
Вода вхопила тіло молоде
Та й ген до моря понесла, погнала.
Татари іще трохи постріляли.
Живих вже не помітили ніде
Та й подались собі. А старший сів
На березі, геть зовсім розум втратив.
Все виглядав, гукав із річки брата.
«Ген гул! Ген гул!» постійно говорив.
Хто зна, що б далі з хлопцем тим було
Та козаки там мимо проїздили
І хлопчака нещасного уздріли,
Питалися, як його занесло
У ці краї. А він одно бере,
Показує й «Ген гул!» своє виводить.
«То він так річку називає, вроді?
Генгул? Інгул? Та хто ж там розбере?!»
Забрали хлопця, аби не пропав
Та відвезли у монастир віддали.
А річку вже так називати й стали…
Ось тато так мені розповідав.

ТА́ЇННЯ

Життя роджа́є все – милується-всміхається,
Між пелюстка́ми бавиться й втішається…
А світ радіє в ро́зсипах, меду́ючи із кварт.
Воно буяє – та́їться, суцвіттями купається,
Кров мріє на шипа́х, спала́ючи в дух гарт…

Життя вінчає-зве – і любиться-кохається,
З світанками зорюється й зніжа́ється…
Аж мліє в млості з со́лоду, чаклуючи на фарт.
Зерно зріва́ цілується, нектарами вмивається,
В плодах рясніє, щастями зриваючи азарт…

Життя спливає вже – і жу́риться, не грається,
У зраді цвіт краде́: злодю́ється, не кається…
Коло́ду сіє ген і слі́пнеться, зітха́ючи без карт.
Жорно́ вбиває й рве – куйо́вдиться-смеркається,
Як помста тліє, ги́неться, вмира́ючи на жарт…

Павло Гай-Нижник
8 вересня 2024 р.

Зійшлись докупи різні два світи:
Яскравий глянець, поряд — смерть, руїни.
Який з них твій? В якому зараз ти?
І що в тобі лишилось від людини?

Бокали повні, музика та сміх.
До біса всіх, війну, каліцтва, втрати...
Та тільки гаснуть в небі ліхтарі
Однин за одним. Справді ти їх вартий?..


08.09.2024

Заблокована ніч… кілька вулиць пройдох
На теренах судьби, на хвилі свідомості
Самоту не розкроїш, принаймні на двох,
За усі, геть усі, на світі коштовності…
Від новин до новин ти себе не замкнеш
Не омиєш від бруду тутешнього душу
Тільки все це у віршах іначе назвеш
Дивись мені, хлопче, обіцяй — непорушно…
6.08.2024.

наснилося мені
все місто у вогні
бо небо розцвіло
в гучних салютах
і радість на очах
і смуток у свічах
сирен і голосінь
давно не чути

учасники звитяг
в медалях й ординах
пліч-о-пліч там стоять
одна родина
шапки летять до хмар
у дзвони б'є дзвонар
і світиться майдан
на всю країну

і де-не-де сльоза
оспівує кобзар
гартовану в боях
козацьку збрую
так тепло у словах
в житті лише бува
коли дитячий сміх
батьків чарує

а я танцюю щось
розкручуся ось-ось
до вітру припаде
моє волосся
наснилося мені
все місто у вогні
і я у цьому сні
перебуваю досі

25 Січня, 2024

Зранку вітер різкуватий,
Озирнувшись навкруги, –
Спішно взявся очищати
Брук од листя й пилюги.
Так незримою мітлою
Об каміння шурхотить,
Що сліди мілких вибоїн
Появляються щомить.
Підмітає й вигрібає
Золотисте і сипке,
Хоч повік платні не має
За старання нелегке.
08.09.24