До сонця тягнеться дорога
Крізь не зникаючий туман, –
Хвилює видиво убоге
На непокошений бур’ян.
На дерезу густу на схилах
Повік незрушених горбів,
І на обсипані вщерть пилом
Пшеничні паростки слабі.
Між них украй зчорнілі маки
Роняють сумно пелюстки,
Мов подають жалоби знаки,
Мої бентежачи думки.
Лише волошки ясно-сині
Уздовж дороги де-не-де, –
Розквітне пишно Україна,
Коли росія пропаде.
26.12.24

Заради справедливості, мовчи…
Не рухайся ні вправо ні на ліво
І все, що я скажу тобі — завчи
Життя не комікс, тим більше і не Лєго…
В квадратики не вставиш… не сміши
І це не задоволення захмарне
В якому ти, не знаючи, грішив
Хоча й воно місцями і прегарне…
Не має вічного ні тут, ні там
Де ти своїми снами доторкався
Хіба якщо поважчало на грам
І все таки дослухайся й позбався
Заради справедливості…
28.11.2024.

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

Б.Т.
Ти з моєї молитви зринав, мов потік
Золотистого світла, що било крізь груди.
Бігли хвилі, минав той переступний рік,
Та вистава, в яку досі бавились люди.
Ти словами горів, ти рядком підіймав,
Ти збирав світло зір й доливав вічносущно
В те, що має ясніти між тисячі з'яв
І співати пісні для живих, невмирущих.
Ранок долю тримав на легкому крилі
І купав в молоці все земне і небесне.
Ти по-батьківськи клав хліб і сіль на столі
І збирав всіх своїх на вечерю почесну.
Терли жорна живло, як в макітерці мак,
Засівалося щастя й тепліло у грудях.
Десь уздріли волхви з'яви вічності знак
І несли коляду між оселями люди.
Мирно спало Дитя, знов народжувавсь вік,
Пастухи у поклоні скидали полуду.
Ти з молитви моєї зринав, мов потік
Золотистого світла, що било крізь груди.

Хоча ясніло і темніло,
Порі яскравій навздогін, –
Зосталось серце досі цілим,
Бо призвичаїлось до змін.
Великих радощів потоки
Приємно тішили мене, –
Та не буває однобоким
Іще здавен життя земне.
Відчув розгнуздане свавілля,
Коли згинало в три біди, –
Але знемоги, чи безсилля
В душі ні разу не зродив.
Життя постійно жартувало –
І холодило, і пекло, –
Всього траплялося немало,
Та більше – доброго було.
23.12.24

День прошмигнув, ніби миша прожогом.
Ніч-одиначка - володарка світу.
Сон десь блукає за хатнім порогом,
Зорі на мапі небесній розквітли.

Місячне сяйво на шибах, як фольга,
Тиша з безсонням у парі зійшлися.
Чом у думках несподівані вольти?
Не вистачає його у світлиці.

Осінь притихла в нічному полоні.
Серце тріпоче листочком багряним.
Вчора пішов у воєнній колоні,
Туга скрегоче - роз'ятрена рана.

Рідну Вкраїну йому захищати.
Осінь шепоче: живим повернися.
Тиша...Безсоння...Утомлена мати.
Віра й надія в молитві злилися.

Ще слова немає.
Є щемінь і дрож.
І грудка якась під серцем.
І щось неухвитне, розхристане щось
То зрине, то щезне.
Ні ритму, ні рим.
Почуття і думки злилися в якусь мішанину.
І тільки до остраху білий папір шепоче,
Що ніч переходить у днину.
P.S.
Не від хвороб і ран,
А тільки через недосконале серце
І руку, що не постига за серцем,
Скінчить свій вік, –
Якого ж щаслившого фіналу й побажати?..

2
О ти, близька і невситима,
Спокусо давня і нова,
Коли руці писать несила
Невтримним потовпом слова,
Коли злились в одне двигтіння скроні і пульс.
А на вікні блідавий просвіток замрів.
Коли ще заспаний горобчик
В тобі людину не вбача...
...Що краще пошуки вінча
Над цю поставу молитовну?

Та поки що для мене це не край.
Зректись себе самого, ще зарано.
То ж я в подруги запросив оману.
Вона привітна. Наливає. П'яний
Я чую, каже:
- ну ж бо, не зважай!

Шукай розв'язку. Фільтри - на думки.
Лише в уяві може бути місце,
Де б ти відчув - стоїш надійно й міцно!
І щастя хлюпає в руці твоїй по вінця.
А ти, то ніби ти, та не такий...

Бо чи собою бути міг завжди?
Та все ж спромігся, хоч невільник ліні,
Її угледіти у сірих тінях спліну,
Весняно-вітряну, легку, й безмежно вільну!
І погукав :
- красунечко, зажди!

Ні, не надовго зупинив,на мить.
Бо добре знав, тримаючи ревниво -
Що пурхне, незвичайна і грайлива.
Замовкне. Пропаде. З буття і снива.
Всередині від того защемить...

Щоб пам'ятав. І в час розчарувань
Спустошив душу. Та в похмільнім чаді
Забув про коси, сонцем обілляті,
Про віру, про чекання. Досить знати
Що замість неба - стелі біла грань.

Та то пусте! Чи варто королю,
В якого у руках бокал налитий,
Тримать образи на зрадливу свиту.
Вся суть в лібідо. Ми ж із нею квити-
Ні разу не почула, що люблю.

Як сів князь Гліб на стіл отчий в Києві святому,
Тоді половці зібрались зі степу усього.
Одні прийшли під Пісочен, до міста отого,
Що за ним вже Переяслав. І стали при ньому.
Другі прийшли другим боком, під Корсунем стали.
І послали і ті, й другі посланців до князя.
Щоб не було поміж князем й ханами образи,
Вони договір укласти поміж ними мали,
Як усі князі робили, щоб зі степом жити
В мирі й злагоді. Не став князь традицій ламати.
Сказав послам: «Прийду скоро!» та зібрав дружину
Порадитись, куди саме спочатку податись:
В Переяслав чи то в Корсунь? З ким перш домовлятись?
Князь тоді переяславський був іще дитина,
Мав всього дванадцять літ він. Тож і порішили
Їхати у Переяслав. До других послали
Посланців, сказати, аби вони зачекали,
Поки князі в Переяслав на стрічу спішили.
Там зустрілись із ханами та все порішали.
І договір підписали, й дари князь роздав їм.
Подалися ті половці до своїх кочів’їв.
А князь Гліб на другий берег, на Корсунь погнали.
А ті половці не стали на князя чекати.
Чи образились, чи, може, жадоба здолала.
Князя в Києві немає й війська зовсім мало.
Чого б не піти на Київ, не пограбувати?
І підняли свої вежі, на північ помчали.
Запалали міста, села та кров полилася.
Набирать собі полону орда узялася.
Здобич собі нахапали, на вежі складали.
Крик і плач знялись над краєм. А князь то не знає.
Він ще їде домовлятись з половцями тими.
А уже богиня помсти встала поміж ними
На достойний отвіт князя половцям чекає.
Сімця половці дістались, Полонний здолали.
Взяли уже сіл без ліку, полону багато.
Тоді уже й розвернулись, щоб у степ вертати.
Табуни коней, отари та череди гнали.
Перепетівським вже полем князь на стрічу мчався,
Коли вістка та трагічна до нього дістала,
Що половці край пустошать, його не діждали.
Розгнівався князь, одразу за меча узявся.
Рішив іти навперейми, злодіїв скарати.
Та спинили берендеї, що вість ту примчали.
- Не їдь княже. Їх багато! – казати почали.
Тобі можна на них з військом сильним виступати.
Коли браття прийдуть в поміч. А то сам загинеш.
Посли краще когось з братів та ми із ним підем
За ордою злодійською пройдемо ми слідом,
Хоч затримаємо трохи, поки ти наспінеш.
Задумався князь, покликав Михалка до себе,
Що був його рідним братом. Велів сотню взяти
Із князівської дружини та і в степ скакати.
Бо хоч трохи тих половців затримати треба.
Попрощавсь Михалко з братом – чи живим ще буде.
Узяв братову дружину, узяв берендеїв,
Що прийшли на поміч князю ордою всією.
Було тисяча їх та ще половина люду.
Половців багато більше та то не лякало.
Стрінуть ворога, тоді вже будуть щось рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Отож, військо невелике по сліду помчало.
Берендеї добре вміли ті сліди читати.
Знайшли, де стоїть сторожа у степу куманська,
Об’їхали, оточили, напали зненацька.
Не дали з трьохсот нікому у степ поскакати.
Кого вбили, кого миттю в полон пов’язали
Та допитувати стали про ординські сили.
- Нас сім тисяч у поході! – вони заявили.
Що тепер робити з ними? Адже війська мало.
При собі тримати дарма, відпустити – годі,
Бо ж помчаться, донесуть тим, загублять всю справу.
Довелося влаштувати їм лазню криваву,
Щоб вони не заважали загону в поході.
Сам Михалко молодий ще, мав досвіду мало.
Мав мудрого воєводу, втім Володислава,
Брата Яневого. Той знав добре свою справу.
Перебивши полонених, далі не чекали.
Подались орді назустріч. Та й не забарилась.
Не вся, звісно, лиш частина з полоном вертала.
Із засідки несподівано зусібіч напали.
Хоча половці затято і сміливо бились,
Але наші їх здолали і полон звільнили.
У половців полонених знов стали питати,
Чи ще війська вслід за ними рухає багато?
Ті сказали, що позаду них іде вся сила.
Вже не стали вперед рватись, а тут зупинились.
Місце стрічі досить вдале, є де воювати.
Стали в полі дружинники, хоч їх небагато:
З сотні тільки дев’яносто воїв залишилось.
Але стали та орді тій шлях загородили.
Князь хотів із ними стати, берендеї знову
Не дали того зробити, бо ж знали чудово,
Що в надійнім керівництві уся їхня сила.
З’явилося на дорозі і вороже військо.
Побачило наших воїв, супроти них стало.
На кожного з наших воїв десять припадало.
Але всі вони сміливо з ворогом зійшлися.
Налетіли берендеї, з кінними зчепились.
Січа люта серед поля того закружляла.
Насідали половчани, наші боронились.
Ні на крок не відступили, із ворогом бились.
Вже нашого стягоносця кляті порубали.
Ледве устиг воєвода стяг той підхопити.
Бо ж, не буде стяга, військо зневіритись може.
Закликали вої в поміч собі силу Божу.
Сталі усі кругом стяга, аби боронити.
І вдарили на половців з сил своїх останніх.
І їхнього стягоносця умить порубали.
І під ноги половецьке знамено упало.
Замішання почалося в половецькім стані.
Хоча іще насідали, на князя напали.
Та стегно двома списами Михалку пробили,
Третім йому кріпко руку в бою прохромили.
Але з коня не звалили. Відступати стали.
Спершу задні подалися, а за ними й другі.
Наші ж кинулися слідом та усіх рубали
Та в’язали тих, які вже руки підіймали.
Не втримала орда, врешті, нашої потуги.
Побіг хан Тоглій, а слідом і всі подалися.
Доки дня, то берендеї вслід за ними гнали.
Кого били, кого швидко у мотуззя брали.
Десь із півтораста тисяч у полон здалися.
Повертав Михалко в Київ, з ним переяславці,
Що князь Гліб йому зоставив, та ще берендеї.
Полонені повертались до землі своєї,
Щоб хати відбудувати, взятися до праці.
Зустрічав їх радо Київ, князь навстрічу вийшов,
Щоби брата привітати з подвигом великим.
Слідом гнали і полон весь половецький дикий.
Які очі перед князем опускали лише.
Дзвони у церквах дзвонили, воїв зустрічали.
На землі на Руській свято – здолали поганих.
Сподівалися, що мирні вже часи настануть.
Та на Бога й на дружину княжу уповали.

Коли на довгі ночі схожі
За вікнами сіріють дні,
Від снів звільнитися негоже
Небалакучому мені.
Дощі немов оскаженіли
Й шумлять неспинно з дня у день, –
Уже бажань нема і сили
В душі для пошуку натхнень.
Покрились хмарами й померкли,
І нижче стали небеса, –
Десь заховалася у смерках
Зими засніжена краса.
А, може, світ отак зубожив,
Що для зими нема принад,
Бо дні оці, що млою схожі
На тьму ночей, не йдуть на спад.
22.12.24

"Шахеди" вже стали чорними,
Щоб збити їх не могли
Невірні південні "русскіє",
Такі неслухняні "хахли".

Снаряди стають касетними,
Щоб більше вбити людей.
І крик непочутий відчаю
У небо рветься з грудей.

З кореї собакоїдами
Заповнює ворог фронт.
На дверях, в які ми стукали,
Табличка висить "Ремонт".

"Орєшнік" міг бути ядерним,
Про це десь почули ми.
Всі дивляться, як воюємо
Зі зв'язаними крильми.

Все змінюється у Всесвіті,
Палає підла війна.
Лише світова стурбованість -
Це стала величина.

Руїни ілюзій. Руїни ідей.
Навколо панує лише безнадія.
Безмежні дерева покрили людей.
В полоні трави голоси і події.

В таких чагарях розпадається час.
Забуте минуле поросле травою.
І тиша проходить без зайвих прикрас
В краю забуття, ніби шепіт прибою.

19 червня 2021

Моє живе натхнення джерело,
Рятуй мене од ницості людської.
Поета мрії золоте крило,
Краси буяння, миру й супокою.

Мій прихистку душевного тепла,
Світи мені і грій мене узимку.
Ти білим оксамитом сповила
Мені всю душу, наче невидимка.

Хотів би оберегом буть твоїм,
І захистить від болю всього світу.
Щоб вічно щебетали солов"ї
На чарівних ясних смарагдовітах.

21 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Володар на ґанку,
Свого звісно замку,
Тризубом вже зранку
розбив забаганку:

вже годі вам жерти,
вже досить їх жертви,
вже геть протиріччя –
облуди обличчя!

Кий б’є порцеляну
що містить оману,
дає каштеляну
для служби поляну…

В прямому етері
відчинені двері
Отцю хто і Сину
вклонивсь за Вкраїну.

Хто матиме волю,
плекатиме долю
для рідних по крові,
Щасливо, в любові…

20-21.12.2024р.

Дивуєте мене, мадам Принада!
Дивуєте щоразу… вчім секрет?
З якого джерела ота бровада…
Невже причина все той же інтернет?..

З якого ваші щупальці ресурса?
Хто викладач, чи визначений курс,
Чи може, всього навсього це - бурса?
Бо вже тремчу і майже вже боюсь

Пристати на спокусливу принаду
І розділити навпіл власний хист…
А хто ж тоді відновить кононаду?
О Господи! Я знаю: па-до-лист…
28.11.2024.

Морозним ранком темно-синім
Я дім утеплений покину
І лижі прикріплю до ніг,
Щоб рух мій не сповільнив сніг.
Гайну туди, де безголосно
Сніжинки вихряться на соснах
І де змарніле та худе
Зайча на подарунок жде.
21.12.24

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Минає час. Безжальний біг
Скажених коней в безум ночі.
Хтось вийде на святий поріг
У лапи темені. І очі
Зануряться в нове буття,
В нові простори і закони.
Двох вимірів жахне тертя
Спроможне стерти перепони
Між розумом і почуттям,
Явивши нам нові скрижалі
На узбережжях небуття,
На островах нудьги, печалі.
Час розпорошить дороге,
Перетворивши у завії.
І усвідомлення наге
У сонці спопелить події.

13 червня 2021

                    І
Чекає Україна Вашинґтона
і, взявши свої голови до рук,
обдумують заручники закону,
куди подіти неуків наук.
Така ремінісценція у мене
Тарасова... така у дні війни
реакція на нице і зелене,
допоки пощезають барани
і поки Україну розпинає
химерної свободи лютий кат.
Тугий на ум, його електорат
надійно, поступово забуває
історію знедоленого краю...
.....................................
нещасну землю обвиває гад,
доба пасіонаріїв минає,
минуле повертається назад.

                    ІІ
Колись були великі переміни
у небі, у повітрі, на воді
і динозаври вимерли тоді,
так і тепер у полум’ї руїни
щезає з мапи ворог України
на довгу пам’ять по лихій орді –
московії, яка складає ласти...
в агонії – «исчадие кремля».
Стираємо у порох москаля,
але добру не даємо пропасти,
аби нові запаси газу й нафти
у надрах накопичила земля.

                    ІІІ
На те і потепління. Ради Бога,
почуйте не пророка, а слова,
аби не заболіла голова
і не росли ні ратиці, ні роги
у кожного, кому нема дороги
тудою, да глагольствує москва.

Не відаю, у кого майже пусто
у голові, бо я – не Заратустра,
та знаю, що гряде армаґеддон,
тому недорозвинених боюся,
бо це уже лиха біда для людства
і пу, і ин, і сі, і тр..........................................
..................................... пардон,
усі вори в законі і дебіли,
у кого є і долари, і вілли
і тільки зе – зачаєний Нерон.

12.2024

Даруй, нічко, мить мені
хай зомліє серденько,
Затріпоче пташкою
і заб'ється солодко.
Даруй, нічко, сон такий,
Люба нічко-сестронько.

Я скажу про все йому,
що не встигла змолоду.
До світанку слухати
буде він довірчиво.
Хто ж напутив дівчину,
Що мовчання - золото?

Бо не озолочує
те, в що мали вбратися.
А що недомовлене -
заніміло солоно.
Обіцяй хоч сон мені,
Вечорочку-братику.

Ні ні, не бідкаюсь, живу
А бідкаюсь впереміж
І помираючи, не мру —
Супротиви безмежні…

Ні - ні, у черзі місць нема.
Блукальцям тут не раді
Хіба, що ви сосун-комар
Не тут, коли при владі…

Ото ж сосіть не ждіть, скачіть
Дивуєтесь? Галопом!
Хто призвичаївсь до жахіть —
Згадайте ненароком…
27.11.2024.

Думками у зірчастості небесній...
І хоч не зірка, а проста людина,
Я згадую свої колишні весни,
Що цвітом облетіли, мов пір*їни.

Гарячим було літо до нестями,
Проміння-щастя огортало серце.
Кохання обіймало почуттями,
І вилося із ніжністю кубельце.

І осінь жовтокрилу пам*ятаю,
Як осипала золотом багряним.
Здавалося, немає краще раю,
Але ж краса осіння також в*яне.

Зима співає сніжні серенади.
І сподіваюсь: пані не лукавить.
Тепер морозні за вікном принади,
А в мене на столі - гаряча кава.

Це щастя – бути нещасливим,
Але співучим, наче дрозд, –
На світ дивитися журливо
І співом тішити когось.
Яка це радість – привикати
Серед людей до самоти, –
Спокою вчитися у брата,
В сестри – утішливе верзти.
Мабуть, нечуване багатство
Докупи зводити думки, –
Не знати форми меценатства,
Хоча рахуєш копійки.
Це справжня мужність – не зігнутись
І не упасти завгодя,
Коли тебе скували в пута
Поневіряння та нужда.
Це насолода – відчувати
Життя таким, в якому ти
Одвічно в правду віриш свято
Й шануєш щиро Хрест Святий.
20.12.24

 
Торгівля фотками повішаних
Коричневі паспорти
Салон краси де всі матроси
До міста в’їхав цирк
Заходить комісар сліпий
У трансовому стані
Правиця у зв’язці з линвоходцем
Лівиця десь під трусами
І прудкий загін облавний
І все кудись би їм
Як Леді & я роздивляємося
В Районі Запустінь
 
Попелюшка вся безневинна
«Хто в темі тому ж ліпше знать»
З долонями в задніх кишенях
Бетті Дейвіс стайл
Заходить Ромео він стогне
«О ти моя вір-не-вір»
Ще-голос «Друже ти зайшов не в ті двері
Тож перевір»
Остатній звук що лишається
По від’їзді декількох «швидких» ~
Це Попелюшка що заміта
В Районі Запустінь
 
Атож місяць скоро зникне
Пора і зіркам позникати
І вулична ворожка
Позбирала манатки до хати
Хіба оце Каїн і Авель
Або горбань із Нотр Даму ~
Решта шпиляють в любов
Чи дощ чекають знамо
Самаритянин ще ~ вбирається
У характерній ролі він
На карнавалі що пройде в цю ніч
Районом Запустінь
 
Офелія все біля вікон
За неї гірко аж страх
Їй двадцять два сьогодні
А панночка втім стара
Вважає що смерть романтична
Гуляє в залізнім жакеті
Її фах ~ її релігія
А гріх її ~ безжиттєвість
Хоча згляд її на райдузі з
Ноєвих із видінь
Марнує час підглядаючи щó
В Районі Запустінь?
 
Айнштайн у прикиді Робін Гуда
Із валізкою мемуарів
І друг його з монастиря
Разом тут прошурували
І монах без провини ізляканий
Він стрельнув би сигаретку
Ще б понюшив тлін дренажний
& Переповів абетку
Навряд хто гляне в бік його
Хоча був славетним він
Колись електроскрипалем
У Районі Запустінь
 
Д-р Хіть світ свій трима
У кирзовому відерку
А безстатеві пацієнти
Все прагнуть його здерти
І сестра при нім розписує
Ціанід на душові &
У неї карти із написом
«Помилуй душу грішну»
Вони дмуть у копійчані свищики
Ти вчуєш їхній свист
Якщо висунеш голову трохи далі
З Району Запустінь
 
Понад вулицю напнули завісу
Все вбирають якби до свят
Із ними Привид Опери
Мовби вишуканий прелат
Й Казанову годують із ложки
Навіяти впевненість щоб
Поспіль стратити достеменно
Отруївши словами його
Й Привид так до кістлявих дівчат горлá
«Як не знаєте йдіть звідсіль
Казанову карають за зносини
Із Районом Запустінь»
 
Як опівночі всі агенти
І команда надлюдей
Виходять забрать усіх хто зна
Їм недозволене
Потім привезуть на фабрику
Й інфарктові машинки
Прив’яжуть їм на шию
А потім керосин
Підводиться від зáмків
Це атож страховики
Перевіряють щоб ніхто не втік
До Району Запустінь
 
Хвала Неронову Нептуну
І Титанік жде приплив
Всякий тут волає
«На чиїм боці ти?»
Але Езра Паунд й Т. С. Еліот
Б’ються у вежі капітана
Співаки каліпсо сміються з них
Квіти на руках рибалок
Між вікнами до хвиль морських
Де наяди золоті
Де без потреби гадать щó там
У Районі Запустінь
 
Ще вчора я дістав твого листа
Як полетів дверний замок
Ти цікавишся як мої справи ~
Такий собі жарт чи що?
Всі ці люди яких ти згадуєш
Так я знаю вони нікчемні
Довелось помінять їм обличчя
Повигадувать інші ймення
Наразі нема як вчитаться
Не шли мені більш листів
Хіба що відправлятимеш
Із Району Запустінь
 
 
 
 
 
 
 
 

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

Розказував дід Гарвасій на лавці в неділю,
Як вони зі своїм кумом на війну ходили.
- Було то все, люди добрі, за царя Миколи.
Якось так, мабуть, непевно повернулась доля,
Що мене і кума Гната в армію забрали.
Забрали з села та й пішки у безвість погнали.
Ішли довго в ту армію, ледве-но дістались.
А там уже по секрету від людей дізнались,
Що вже скоро війна буде. А з ким – не сказали.
Ото ми десь цілий місяць промарширували.
Коли якось вранці будять та велять збиратись,
Бо війна, говорять, встигла уже розпочатись.
Дали з кумом нам гармату, веліли тягнути,
Із гарматою тією на війну прибути.
Запрягли ми з кумом коней та й тягнути стали
На позицію. А саме куди – не сказали.
Тож шість місяців ми з нею всюди волочились,
Доки на горі високій, врешті опинились.
Отут, кажуть і копайте та ставте гармату.
Стали ми удвох із кумом яму там копати.
Викопали здоровенну, що окопом звати.
А далі уже заходились лаштувать гармату.
На словах-то нам сказали, як то має бути.
Але щось ми не дочули, щось встигли забути.
Тож взялися заряджати, як вже зрозуміли.
Насипали в неї порох, уже не жаліли.
Далі дробу насипали й стали забивати
Її дуло ганчірками, потім засипати
Туди землі. І тоді вже натовкли добряче.
Кум направив ту гармату, де ворога бачив.
Я підпалив фітіль та із кумом у окоп пірнули.
До землі бігом припали та вуха заткнули.
А гармата туди-сюди бігати взялася,
Наче в неї якась трясця раптом почалася.
А потім вона як гаркне, аж вуха заклало.
У мене штани від отого зразу мокрі стали.
Коли дим розвіявсь трохи, вилізли ми з кумом
І на те, що залишилось, подивились з сумом.
Бо ж гармату розірвало та порозкидало.
Замість неї тільки вирву чималеньку мали.
Примчалися офіцери, зайшлися від крику.
Урізали мені й куму добряче у пики.
Та веліли, щоб з очей ми скоріш забирались.
Отак ми із кумом Гнатом і відвоювались.

Вернись і виправ. Все правимо.
І більше цього не роби…
Не запивай горілку пивом
Аби… аби.
Присядь навколішки. Уголос
Не вимовляй своїх потреб.
І зачекай, щоб охололо,
Проте… проте
Опохмелись не дьогтем, медом…
І на півкроку віддійди
І лайкани автопортретом
Аби… аби.
27.11.2024.

Жінка гірко ридає всю ніч
За стіною моєї квартири, –
Переносити більше невміч
Їй образи і гніт дебошира.
Не уперше доводить до сліз
Він образливим криком сусідку
За погано протертий сервіз
І зарано зів’ялену квітку.
То вечеря йому несмачна,
То духовка забруднена тістом, –
То дружини усмішка журна,
А слова – без оновлення змісту.
Все не так… І вона не така,
Як недавно – гаряча й проворна, –
Хоч немає іще сорока,
А вже настрій незмінно мінорний.
Намагався йому пояснить,
Пострічавши колись біля дому,
Що і небо втрачає блакить
Від ударів розкотистих грому.
Що не треба гнітити оту,
Хто на нього чекає незмінно, –
За наївну святу простоту
І чималі запаси терпіння.
Тільки деспот, напевно, оглух,
Чи хворобу Меньєра він має,
Бо поради мої мимо вух
Він байдуже щораз пропускає.
Тільки слухати більше невміч
Ці безкарні цькування задири, –
Жінка гірко ридає всю ніч
За стіною моє квартири…
19.12.24

Туман над озером, як сивина
Століть, які заслуги у знемозі.
Втонула непромовлена вина
У озері в невидимій тривозі.
Туман над озером, немов думки
Мислителів, що потонули в часі.
Вони сховали грозові роки
У ваті в прозорливості нещасній.
Туман над озером, немов мана,
Можливості утрачених ілюзій.
Вона зникає, та не промина,
Хмарина в зачарованому блюзі.

12 червня 2021

Світильник, ніч… душа притихла
У небі вереск, знов приперлись…
Не будь такою Осінь вербна —
Ми вже б зігнулися від лиха…
На очі сум очима страху
Без рук, без ніг вчепилось ціпко
А днем лишили ще й без вікон,
Хоча і цілились у шафу…
Набридло все це… Серпень вкотре
Вже третій рік зникає поспіль…
Терпи, не плач… з тобою Осінь…
А що чекав, коли ти хворе?
Дзвінки і мислі хаотичні
А струм із черги знову в чергу
Не ти, не я, а небо зверху…
Хоча би так, епізотично…
27.11.2024.

Будь-який з віршів потрапив до вас випадково.
Їх могло б і не бути, бо вирішую я, а не ви.
Поезія – мов кінь. Поет – мов незагублена підкова.
Читач – мов степ ще невитоптаної ковили.

Ви байдужі мені, хоч декого з вас кохаю,
декому навіть читаю обмежену кількість рядків.
Однак, найчастіше в цій атмосфері я чхаю,
аніж розглядаю предмети з-по різних боків.

Вже набридло плакати від пісень,

Проводжати ніч, зустрічати день,

Коли все, що любиш, тепер мішень,

І сирени такі протяжні...

Просто хочу каву, одну на двох,

І щоб знову мир, і щоб путлєр здох,

Щоб в саду не тільки чортополох,

І щоб знов були легковажні...

Ти, звичайно, важний, а я легка...

Що візьмеш з дивачки і дивака?

Лише бруд доріг та в руці рука,

Боязкі і такі відважні...

Але доля розводить усі шляхи,

За твої страхи, за мої гріхи,

Розлетілися в сторони, як птахи,

Полохливі і недосяжні...

Що за птах, що мається по світах?

У яких краях? На чиїх дахах?

Що за пташка співає в чужих руках?

Все щебече і не гніздиться...

Новорічне місто блищить, мов скарб,

Так світило серце, яке ти вкрав,

Воно гріло душу, коли ти спав...

А мені з тих часів не спиться...


2024-12-18

Коли я перестану зустрічати кожен ранок, як подарунок долі,
Коли не чекатиму на сирену кожну хвилину,
Коли мені вистачатиме, без сліз, солі
І я не хвилюватимусь за дитину -
Я застрягатиму у друзів, не піклуючись про комендантську годину.
І вірші будуть не про війну, а про природу.
Відрефлексую вцілілого провину,
Знов відчую свою жіночу вроду.
Коли візьму кожного, з ким розлучила війна, за руку,
Вклонюся могилам предків і вбитим війною.
Коли перестану лякатися грому
І стану для себе другою стіною.
Чи донесу я сутність свою до цієї точки,
Не розплескаю все що берегла та плекала?
Чи всі на місця стануть куточки,
Щоб я й надалі про всіх них дбала?

Зима в календарі "блищить", і сніг - надворі.
На думці літо тепле і дзеркальні бліки.
Мороз легкий рипить, та сонце ніби хворе,
Сховалося чомусь, де відшукати ліки?

Змерзає чуле серце - денно наодинці.
Йому б проміння, море тихе з узбережжям,
Але сніг сипле, й сивій холодно хмаринці.
І поки жодної невидно в літо стежки.

Замріялась...А навіть до весни далеко.
Немає білих крил, розправити хоч плечі.
Пора б мені вже краще й зиму полюбити,

Бо чути, чути ще війни жорстокий клекіт.
Чи, може, прочитать філософа Сенеку?
...А сніг летить, летить крізь неба щедре сито.

Допоки ми спокійно спали,
На чорний мармур п’єдесталу
Твоя зоря знеслась, – не впала! –
Й сіяти так яскраво стала,
Що світла ясного навала
Осяяла померклі далі
Та очі всім повідкривала
На те, де зараз, друже, ти,
Й куди не кожному зійти...
18.12.24

Кінець уроку. Є ще трохи часу.
Дає питання вчителька до класу:
- Чи зрозуміли ви, спитать хотіла,
Чи змінить сила швидкість тіла?
Встає хлопчак, зітхаючи, з – за парти:
- Залежно, чи копняк чи щигля дати.

15.12.2024

Тебе зачовгають, повір
Вони охочі човгати
Як тільки но полишиш двір
Тобі вже не оговтатись

Там, за двором, ріка спокус
Самотнику не встояти
Мотай, мій хлопчику, на вус
Але там є і воїни

Котрих послав сам БОГ у вир
У Нього своє бачення
І свій намісник — «Любомир»
Та це немає значення…

Тебе зачовгають, повір
27.11.2024.

Дощі ідуть, і запливає розум
У океані втрачених думок.
Наперекір невидимим погрозам,
Дощі ідуть невизначений строк.

Дощі ідуть, і тоне в них покора
Жорстоким, невблаганним небесам.
В калюжі проглядається потвора,
Що світ штовхає в болісний бедлам.

Така це повінь безконечна, сива...
Пливи човном в тумані небуття.
Потоне в небі безнадійність синя
І вирине в лабетах каяття.

2 червня 2021

Йди з миром, уходячи з мого життя,
і частку мене забери із собою.
Ми в світ привели наше спільне дитя.
Воно є любов’ю.

Світ став ще гарнішим, бо ми були в нім,
крізь зустріч формуючи диво.
Крокуй далі обраним шляхом своїм
натхненно й щасливо.

Як десь перетнуться ще наші путі
(всі схрещення – невипадкові),
всміхнемось серцями, вітаючи
любов до любові.

13.12.24

Серед знайомих та одна,
Що на зорю яскраву схожа, –
Мене надихує сповна
Й рожеві мрії далі множить.
Дивлюсь закохано на стан
Гнучкий, тендітний і радію,
Що не віддався досі в бран
Міцних обіймів безнадії.
За радість бачити красу
В кафе, на площі, чи в трамваї, –
Вганяю в душу тихий сум
І гіркотою захлинаюсь.
Вона красива, як весна,
Її душа, мов осінь, щедра,
А шкіри звабна білизна
Ще й ароматна, наче цедра.
Не упаду обличчям ниць
На стіл від мовленого слова,
Бо вічно вірю в силу й міць
Невідворотної любові.
Та жінка скоро відповість,
Всміхнувшись зблизька винувато, –
Чому, неначе добра вість,
На себе змусила чекати...
17.12.24

Я вас шукатиму в собі
Нарешті без оплати
І не затримуйте, побіг
Лише скажіть, як звати?

Ви що, подумали, це — гра
З якого, панно, дива?
… А дощ неначе із відра
З кислинкою як слива…

Я вам не хлопчик, не плебей
Кохання любознавець
Зі мною м’ята і шалфей
Зашмарені у смалець…

Я відшукаю… я такий
Я впертоголосистий…
Од вас будь-що, але з муки
Від мене згОдина намиста…

Та що ви… Господи, прости
Не нарікай на втрату
Я пошук скільки літ ростив
Ну, не мені, то брату…
24.11.2024

Тихий спокій та мирне життя -
У минулому. Дуже далеко.
-Харків'яни, біжіть в укриття!
Дбайте про особисту безпеку!

Дав наказ шизофренік пуйло -
Залізяку пустив ворожина.
Досягти щоби "ціль есвео"
Їй потрібно приблизно хвилину.

Не лишається часу для слів,
Бо сирена гуде що є сили.
Те, що грає тут роль укриттів,
Більше схоже на братську могилу.

А ракети летять і летять.
Відбудуємо місто чудове!
-Харків'яни! Бігом в укриття!
-Де найближче?
-Найближче у Львові.

У розбитому домі зимно як.
Холод сковує ланцюгами.
Мати стерпить. А як же синові,
Що тримає плечима браму?

Ту важкезну, що розмежовує
Волю мрій і кайдани скрепів,
На мільйони розтиражованих
Для совкового ширпотребу.

Брама плечі згинає. Тяжко як!
І чи встояти духом стане?
Десь в холодному домі пташкою
Мати щулиться, свічка тане.

Та любові дива незвідані,
Нездоланна у вірі сила,
І немає між ними відстані -
Мати плечі тримає сину.

Дзвінок дверний чи телефонний,
Як соловейко невгомонний,
Не заспокоїться ніяк?..
Бринить прискорено та дзвінко,
Немов за спів свій жде оцінки,
Або вагоміших відзнак.
У напівсонній тиші дому,
Себе звільняючи від втоми,
Прямую я туди скоріш,
Звідкіль ця музика лунає
Отак, що очі розтуляю,
Не в змозі мрійно спати більш.
У коридорі чую й бачу,
Що телефон мій нетерпляче
Утворює протяжний звук
І, світячись яскравим світлом,
Вібрує клично і привітно
Благає втрапити до рук.
– Алло! – звертаюсь до особи,
Яка щоденно робить спроби
Пігулки всучити мені
Від очевидного старіння
І втрати давнього уміння
Розпізнавати позивні…
16.12.24

І.
Ніч, і тиша та, що дана навік.
Дощ, а, може, то падає сніг.
Все одно, хоч надія примарна сама,
Вдалині бачу місто, якого нема.

ІІ.
Де притулок свій спраглий віднайде.
Де тепло подій подарує день.
Кожну мить, сподіваючись, що недарма,
Я іду у те місто, якого нема.

Приспів:

Там, тільки там горить вогонь,
Тепло долонь, слова без фальші.
Крок залишився та його
Одне життя коротше завше.

ІІІ.
Відповідь хто дасть, далечінь яка?
Доля поміж тим схована в роках.
Може там, де майбутнє ховає пітьма.
Відшукаю те місто, якого нема.
Я знайду, тебе, місто, якого нема.

25-30 листопада 24 року.

Перегорнув чужу сторінку
Своя не краща, в кілька слів
Згадалась притча та, про жінку
Я б недодумався, посмів
Згорнути все це ще до читки…
Замовить піцу на обід
А перешить — забракло нитки
Навряд чи змовиться сусід
Він краще встрілить, чи знеславить
Звикав, і сходило із рук…
Ну що ж пора… ще трішки кави —
А опісля вже в ноутбук…
24.11.2024.

Аеробічний стук сердець у ритмі...
Не чув глухий перон у шумі.
І постаті завмерли сталактитом
Байдужі до усього тлуму.

Це він із нею мовчки там прощались,
Пастель обіймів, більш нічого.
Від дотику посипались коралі.
В очах відбилася тривога.

Не знали ще, закохані не знали...
Відходив швидко потяг долі.
Перон застиг в коралях на вокзалі,
Холонув у німій юдолі.

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

У обносках і з драними свитками,
Не сама біда ходить, а з дітками.
Дітки злиднями ті називаються
І, коли вже до кого чіпляються,
То, хоч буде який він багатий,
Жебраком буде змушений стати.
Злидні – діточки Долі лихої,
Як наплодить вона їх з лихвою
Та розпустить по білому світу,
Всім недолю несуть лихі діти.
Заведуться у когось у хаті,
Попід піччю сидять напохваті
І добро все потроху зживають.
І спасіння від того немає.
Хоча, ні… Якось чуть довелося,
Як їх здихатись все ж удалося.
У селі жили, кажуть, два брата.
Один бідний був, другий – багатий.
Справляв якось багач іменини.
Ну, а бідний спромігся єдино
Лише риби в ріці наловити,
Поніс братові, щоб пособити
Для гостей на столи накривати.
Лиш подяки діждався від брата.
«Краще б, - дума, - у себе залишив».
Бо ж у нього з хазяйства – лиш миші.
Йде зажурений зовсім додому.
Тут дідусь зустрічається йому.
- Чом сумуєш? – у його питає.
- Скоро Лихо мене доконає.
Так насіло – час «Пробі!» кричати.
- А не хочеш те Лихо продати?-
І капшук дістає із грошима.
Звісно, сталася згода між ними.
Став відтоді бідак поживати.
На ті гроші купив нову хату,
А стару на замок та й покинув…
Та якось йому й каже дружина:
- Знаєш, мабуть не добре зробили,
Ми, що жорна в старій залишили.
Може, підеш їх звідти забрати?
І пішов чоловік в стару хату.
Ледь дійшов, звідти голос долинув:
- Збагатів, бач, а нас тут покинув!
- А хто ви? – чоловік їх питає.
- Твої злидні! – звідтіль долітає.-
Візьми нас, чоловіче з собою?!
- Добре. – їх чоловік заспокоїв, -
Заберу. Тільки прошу, при тому,
Занесіть мені жорна додому.
Злидні дуже від того зраділи,
Тут же жорна гуртом підхопили
Та й несуть. Чоловік трохи ззаду,
Мов командує дивним парадом.
Дійшли річки, на міст піднялися,
Чоловік раптом, мов похопився,
Штурхонув злидні, ті й повалились,
Разом з жорнами і потопились.
Чоловік же додому вернувся
Радий, що, врешті, злиднів позбувся.

Сонце зиркнуло востаннє
Й відвело вбік світлий зір, –
Ранні сутінки смеркання
Оточили щільно двір.
Впало місяця проміння
На померклий свіжий сніг, –
Поповзли довгасті тіні
Через східці на поріг.
Щоб вночі не промерзати
На морозі, наче лід, –
Тіні ломляться у хату
За хазяїном услід…
15.12.24