Без тебе світ зчорнів і спорожнів,
Душа неначе захлинулась млою,
Зів’яв букет невисловлених слів,
Не дочекавшись зустрічі з тобою.

Перетворились чисті почуття
На мотлох, непридатний до ужитку.
Безжально потоптало їх життя,
Брудних чобіт залишивши відбитки.

Зайченя читає книжку
Про кицюню й сіру мишку:

"Сурхотіла в нірці миска,
Налякала миску кіска..."

-Зачекай, - сміється Віта, -
Бо не можу зрозуміти:

Що, скажи, русявій кісці
Знадобилося у мисці?

- І чого злякалась миска? -
Дивувалася Лариска.

- Ох-ох-ох, - зайча зітхає, -
Сепеляю, - шепеляє ...

Намагається малюк
Вимовляти прикрий звук:

- С-с-сапка, с-с-суба, с-с-пак, гуш-ш-шак!
Знову щось пішло не так...

Вчать зайчатко дружні діти
І писати, й говорити:

- Леся кіСку заплітає,
МиШка кіШку обминає,

А у миСку Васі й Саші
Насипає мама каШі .

Зайченятко мовить Васі:
- І мені насипте касі... :)

Блакитні сонця, прокидайтеся – вже бо серцю ясніє… весніє…
Не уйметься пташатко на гілочці, ач, співає – збитошне!
Гей, людино, чи ж ти не зі світлої глини сотворена? –
буйновітру всміхнися шалено, розхвилено, рвійно…

Хто впізнає в уквітчаних зорях льоди кришталеві?
Хто в розспіваних зелах волання любові не вчує!
Гей, людино, злеліяна Словом як помислом божим –
Роззирнися орлино над гори, над бори, над кручі…

Водограєм гаївки веди свій танок великодній –
Най вогонь запалає завітний в урочищах Духа.
Ми, могутнії леви із людським обличчям – вітаймо
Громовержця Іллю на весни огняній колісниці…

Гей, людино! – взиває Ілля на блакитні світи під сонцями…
Животворні слова проречи до кирниць придорожніх –
Чи топтатимеш ряст у лісах первозданних, чи вмлієш
У зелених привольних житах, в пшениця́х писанкових…

Сонць розкрилених очі, хмарин білі пущі несходжені –
Моє серце в обіймах дня не відвикне цю землю кохати…

Блакитні сонця, прокидайтеся – первоцвітні сонця… відмолоджені…
…Спить мій дракончик приручений
на вологих мохах...
волохатих…

(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів:Сполом,2016)

1
Наснилося… О Боже, пробі –
Тулився не будь-хто – Тарас,
В Одесі – у матроській робі,
Шептав-сичав: «Зігрію вассс…»

Морозив мокрими губами...
На плитах ми із ним - в клубок…
І тенькали нам фрикцій гами,
Здригався ними поплавок.
2
Серветок не було… газета…
Із віршами, як чорнота.
Читала потім їх поету,
А він десертом ласував.

Чуприна липла, ритм збивався,
Закашлявся Тарас на вірш,
І гладив ніжку… Дурень Вася –
Тікай від столу вже скоріш!
3
От вибрики цих снів-фантазій!
Тарас, як вийшов із кафе,
Сказав: був з нею я - в екстазі,
Лиш вірш нагадував парфе.*


5.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Мамина молитва

Пам’ятаю, не раз матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі
Місяць мені в спину
Звьоздами підпережуся
Я нічого не боюся тя
Ангели по бокам
Матір Божа впереді
Що Матері Божій
Те й мені
Амінь »
21.06.17 (написані в лікарні)
Много песен и стихов
Написано о мамах
Но больше всего
Запомнила я то
Что на вопрос
Где рай находиться
Мудрец ответил
У ног твоей матери
Вот, где находиться рай

Эту мудрость сознаешь
Когда мамы – уже нет
И ты – сирота
Здесь возраст – не в счет
И седина
Ведь сама уже
Мама и бабушка я

А мамины глаза
Останутся в памяти
Навсегда
Проникновенно теплые
С любовью смотрящие
На мир, людей и на меня

А руки – золотые
Натружены без отдыха
Ведь строить дом
Пришлось самой
На огороде, в доме
Все успевали
Сажали и пололи
Стирали , убирали
А приготовить
Была мастерица
Борщи, капустняки
Холодное и пирожки
Наполеоны, заварные
Трубочки из кремом
Да разве можно
Все перечесть

А в молодости
Умелые ручки - отличились
Шили, вышивали
Занавески с узорами
Искусно выбивали
Сейчас не каждый
Так сумеет
И, кажется
Где время для всего
Нам взять

Гостей хлебосольно
Встречала
Любили к нам в дом
Приходить
Подруг имела много
С которыми дружила
Всю свою сознательную
Не легкую, но честно
Прожитую жизнь

Когда я замуж выходила
Она уж постаралась
Чтоб пересудов избежать
Приданое такое мне сложила
Что на большой грузовой
Машине везли все в дом к сватам

Считала мама, что сваты были
Богаты и не совсем
Их сыну я была ровня
Когда сватать в дом пришли к нам
Она сказала, так тихонько
Ой, свахо, я так боюсь
Вы таки багати, а мы бидни
И Тамара без батька в нас росла

Не буду я о грустном
Закончу этим
Мой рассказ
Пусть образ светлый
Моей мамы
Останется на всю
Оставшуюся жизнь…
21.06.17 (написані в лікарні)

Словесна стіна межи мною і світом прозора,
Полиці ж обтяжують Бгагавад-Гіта і Тора.
У мудрості книжній інструкції та застороги:
То нащо римуємо куці канцони й еклоги?

Рясне словоблуддя збиває народ з пантелику,
Лунає фальшивий акорд, що узяв недоріка.
Співці голосисті ворушать у дланях монети,
Німих уподобую й тих, що живуть у портретах.

А праця важка. То чому б тоді не пописати?
Я - вилами, та й по воді. А тобі дам лопату.
Біжить з-під пера кровостоком водиця свячена...
Весна. Стане сніг - в борозні розкидатиму зерна.

04.03.2018р.

А знаєш, мамо, холодно мені.
Щоночі жалять кулі та снаряди.
Не видно краю немічній війні.
Немає тут рішучої відради.
О як же, мамо, хочеться тепла.
Сміливої свободи для країни.
І пригоршню відважного добра.
І знати, мамо, що ніхто не гине…
Зайти у дім, тримаючи кашкет.
Сказати, що нарешті – перемога!..
А поки, мамо, в холоді намет
І довга, незавершена дорога…
05.03.2018

1

І що б то означало, пробі...
Тулився не будь-хто - Тарас.
Одеса-мама... хвилі... обрій...
А він шептав: "...зігрію вассс...".

Морозив мокрими губами.
На плитах нам було не ок.
...а море - лезами Окками...
...дрижав-крутився поплавок...

2

Пливла кудись масна газета.
За хвилерізом - чорнота...
Ой, залицяння ж те - поета,
Словесних фрикцій частота...

Чуприна липла, ритм збивався.
Тарас питав - чи ловкий вірш.
Кахикнув, чай підніс нам Вася.
Запевнив, що Тарас - "кумір...".

3

Мурашки.
Cироти.
Екстази.
Геката вийшла із кафе.
А наяву - то ми ні разу
не їли з класиком парфе.

Кон'юнктурне писати - зась.
Підтанцьовки під реп, гобої...
Нащо муза така здалась,
що в болото бреде з юрбою?

Пролітають орли, шпаки...
Зло вербує щодня - на плаху.
Жебоніють нью-жебраки.
Павутиння вкрива домахи...

Славить дошку облізлу ферзь,
Цап складає буквИ і коми.
Червоніє-пала абсцес...
Не слугую отут нікому.

Бізнесові дзумлять рої.
Пролітають кордони, межі.
Телесується враг, свої.
Є бікфордів шнурок, пожежі...

Хитродупі знеславлять вас,
вмиють писки, осріблять чорта.
Образ мій - не ртуть... плексиглас...
Апатит і міцна реторта.

....
2018

Димарями кіпоть синя -
лютий курить люльку.
У вервечці хмаровиння
Привид-Місяць гулькнув.
Сніговиця чепуриться,
пудрить осокори.
Свитка з вовни, білолиця,
кульчики прозорі.
Замітає слід глибокий
від порога хати.
Відлітає гордий Сокіл
з Вітром воювати.
У долонях біль не тане,
попрощались хутко.
Обійняв мене в останнє
без жалю і смутку...

2018 р.

Поступово від дійсности залишається сама видимість.
Ти огубиш ці буквиці, ці дещиці від пера,
і коритимеш, геж, як мураху – кора,
за неміч пришвидшитись.
Схоже, що люди з квартири з’їздя́ть не без помічних
рацій: квартплата підскочила, безробітні обмеження;
просто майбутньому конче треба помешкання
без них.
З іншого боку, взяти сузір’я. Як виснував би суддя,
позаяк швидкість світла – біда завідома,
присутність їх є відсутність, і буття – лиш мітина
небуття.
Так, з роками, докази перетяжують власне злочини, дні –
цікавіш за життя; так суто крапками-комами
підміняється голос. Хоча від тебе не діждешся ні
телескопу, ні згуків з гомонами.

***
В руїнах летовищ,
На воєн підмостках
Не хліба й видовищ –
Хоча б хліба просто.

Душа, що бажала
«Прямого ефіру»,
Правдивіш зіграла б
Емоції миру.

Де бавляться в славу
Новітні герої.
Їх ігри цікаві:
Ні злоби, ні зброї.

Та поки минають
Краї ті лелеки.
І серце тікає
У зону безпеки.

До інших видовищ,
Видінь, декорацій.
А тіло – на обмін.
А тіло – у бранці.

2018

Я народився чистим. Без гріха.
І без гріха помру, як і належить.
Вже чую: "Ну дає! Ото пиха!
Ану зіпхнемо "праведника" з вежі.

Хіба у нього німб? Такий як ми!
Нехай чортякам голови морочить.
У нас вже є мальований кумир,
Ікони у хатах мозолять очі."

Святим рубали голови на пні,
Спасителя доперли на Голгофу.
Товпа кричала: "Крові! Розіпни!".
Сконав у муках. Як належить Богу.

По-іншому до раю не злетиш.
Попи це знають, та мовчать зі страху.
Ну, що ж,- пора закінчувати вірш:
Прийшов народ, виштовхує на плаху.

04.03.2018р.

Узяла я голку, аби море зшити...
В окіяні-морі - звомплені щури
Утікають хутко під мошисті плити -
Жевриво впівнеба дивиться згори.

В оці урагану – молитовна тиша,
Бродять по савані зебри і слони.
Сонце ненаситне здійнялося вище -
Спека неймовірна! - утекли й вони.

На трибунах - тісно і стає тісніше,
Гомону не чутно - скрізь глухі й німі.
Не проскочить мимо і маленька миша,
Лиш в тигровій шкурі витязь на коні.

Шила, не дошила - й кинула у пічку,
Узяла натомість спиці і клубки –
Мо', зв’яжу онукам теплі рукавички,
Бо мороз надворі неабиякий.


05.03.18

«Загинув один… поранено семеро»
Статисти жорстокі… і в цифрах війна
А це не кіно, де рембо із рембами
Кілька годин виспівують нам
Чітко за розкладом все по-сценарію
Хто куди цілиться підряд і разів
А до попкорну із класики - арію
Скрипкам дозволено ніжно й без слів…

Як же віднині споглядати матусі
На ношу, що в серці з любові і квіт
Коли її син… живим не вернувся
І пригорнув Горе до Бід???

Семеро янголів зібравшись на віче…
Семеро зранених поранених душ…
Семеро янголів прислані з вічности…
Семеро стрілених - скальпелю куш…

Дуже вже боляче чути статистику
Сухо безбожно
Правди - формат…
Господи, вийди із тінні до висновку
Стань на заваді розмови гармат
05-03-2018

В фіолетовім небі
недоспівана пісня
завмирає на вістрі
на невидимім грізнім

Пісню вітер кошлатить
в пісні стерлися лати
та вона не заради...
Бо не здатна до зради!

03.03. 2018 01.16.

***

Фіолетова тиша і базарні клейноди.
Чорну смугу розмито - на червонім тривога.
На сорочці тризубець, а душа без породи.
Паляниця в надрізі. Ми народ антиподів

04.03.2018.

І є вже на що озирнутись.
Горнутись до кого – ще є.
А час божевільно-розкутий
Романи свої видає.
Якби ж то вдалось зазирнути
У товщу отих сторінок.
Прожити на повну, відчути
Ще день, ще годину, ще крок…

2018

Тиша. Доїдає підла скука,
Чоловік не збуджує давно.
Лізти межи очі - це наука,
Хочеться потицяти в лайно.

Утомили зрілі епігони,
Дременув у Польшу "sexsy-boy".
Гра сусід кантату на валторні,
Проревла: - Пасує тут гобой.

Шпак дзьобатий торохтить у шибку,
Я ж пильную, щоб сказати "Гавс!".
Доторкнеться парубок до скрипки -
Вигукну: - Потрібен контрабас!

Я хоч і стара - ревнива кішка,
А сусідка з гарним патиком.
Щойно заскрипить у неї ліжко -
В батарею гахну молотком.

Бог Адама виліпив із глини,
А мене з твердющого ребра.
Є й хороше: пишуться картини.
Є в них все. Нема лише добра.

P.S.:

Колються шипами чорноброві,
Торсають утомлених людей.
Доживає пагін без любові...
Треба світла. - Сонечко! Ти де?

04.03.2018р.

О ти, нужденносте, без чину.
На тихій хвилі відпочину.
Ковтну глибоку самоту,
На дно заляжу і... замру.
У трясовинні часоплину,
Без суперечностей, без гриму,
Як голка влізу в німоту.
Там: не шукаючи – знайду.

04.03.18

Передчуття, упевненість: не буде...
І ані натяку на імовірність чуда.
Нестримна прірва.
Деструктивний поступ.
Контрольний постріл...

2018

Відкриваю вночі вікно –
Тиша має морський аромат,
Я згадав, як зустрів давно
Королівну снів моїх і сонат.
Як побачив тебе, мовчав,
Найважливіших не стало слів.
Всі скарби б я на світі віддав,
Тільки б знов, кохана, тебе зустрів.

Тоді зрозумієш ти,
Що любов – то є істинне щастя,
Я без тебе не можу йти
І на світі спокій знайти не вдасться.
Назустріч мені біжи,
Я тебе обійму, наче море
І «кохаю» мені скажи,
Вночі лиш нам світити будуть зорі.

Всі до тебе ведуть шляхи,
Лиш з тобою я долю знайду,
Почуття мої, наче птахи,
Тільки ти з ніжних рук їх годуєш.
Поцілунок, схожий на сон,
Це шовкового дотик тепла,
Розплету твої коси, як льон,
Наче мрія, до мене ти прийшла.

Тихо між груди, болем фантомним, вкублилась люта змія.
Цінна отрута, шкіра коштовна, пристрасть - зміїне ім’я.
Подих гадючий, звук шурхотіння серце зіб’є в унісон.
Велетня мучить ніжне створіння, сліпне безсилий Самсон.

Ревнощі димом очі встелили, розумом гнів обуяв.
Коси твої у руках неДаліли - вірна тобі буду я.
Кину гадюку в жорно вулкана, жертвою матиме скон.
Груди відпустить паща капкана, я берегтиму твій сон.

Обходитися власним глуздом звик,
Вважав, що саме так і мусить бути.
Але в житті з'явився вказівник,
Поплутались усталені маршрути.

Закліщила судьба з обох сторін,
На твердь земну зіпхнула із перини.
Жувалися еклери. Нині хрін,
Калорії змінив на вітаміни.

Дивився гордо ввись, за горизонт,
Стовбурчив одуд на гілляці гребінь.
Тепер - сапа, лопата і город,
В каструлі бачу птаха, а не в небі.

А як писав! Сміялися чорти,
Від реготу тряслись хвости і роги.
А зараз не відходжу від плити,
Від перевтоми памороки, стогін.

Обпучує жона мій кожен крок,
Прийду з роботи - допит, кара, муки.
Не чоловік - вертлявий флюгерок,
Із поглядом вмираючої суки.

Таки вернувсь на істини стезю!
Із шиї доля вистромила зубки!
Нахраписту осідлано козу:
Получку не даю красі у руки.

Із писку перейшов на рик і бас,
Самодостатність розпирає груди.
Тепер у хаті я дороговказ:
Що б не сказав, то так воно і буде.

04.02.2018р.

У діла всякого – початок і кінець.
Радієш ти, якщо початок добрий,
Але яке лице твоє пісне,
Коли вкінці побачиш хмурий обрій.

Буває, що петляєш на шляху,
А терпеливість виручить – утішся.
Зате коли ув’єшся у пиху –
Вона тебе зіб'є на бездоріжжя

03.03.2018

Прірва між товпами, стіл між святими.
Цирк... халабуди...
теракти... сантими...

Дим перемир'я. Сколошкане Вчора.
Демон зелений підважує гору...

Правди - брудна, нищівна, для дитини.
Цілять у трони словесні цеглини.
Скрапує крівця по древку на змія...
Сполом (нарешті!) розбуджено Вія.

Смог над болотом. Парфуми і гази...
Хлор не дієвий, живуча зараза.
Може, чекати пришестя, потопу...
...травесті-діви тупцюють у топах...

Панікадило мережане гасне.
В гамі линовищ банує Прекрасне.



2018

А відчуття, немов і справді двічі
зайшли наосліп в ту саму ріку -
за бидло мають і плюють у вічі,
конструкцію терзаючи хитку.

Під маґістратом знову краплі крові.
Не в силі навіть березневий сніг
сховати намагання зовсім кволі
спокутувати розпач, біль і гріх.

А що на сході? Там усе, як звично, -
за волю хлопці, мерзнучи, стоять,
допоки владці походжають зично
серед багатих золотих палат.

І що найгірше - маємо, що й мали,
та тільки втричі, вп'ятеро ще гірш,
бо перед тим немудрі керували,
а зараз - хитрість, множена на гріш.

І що чекати? Певно на весну лиш.
Хоча б вона розрадить журавлем
серця, що в грудях змучено поснули,
ховаючись від правди день за днем...

3.03.18 р.

несказане слово, ця тиша між небом і Богом,
в краплині застиглій, здається, вмістився весь світ.
вже травами пахне і прагне тепла первоцвіт,
на клапті мізерні поділені дати, дороги.
неважко іти коли кличуть світи і світанки
по віщих слідах тих, що вчора ішли і вершили.
вже бавляться сонцем дощенту промерзлі вершини,
кошлате галуззя неначе чудні витинанки.
так легко любити, так важко утратити сили,
загублені миті ніколи не мають снаги.
про що нині шепчуть оці поминальні сніги?..
в дорозі - лелеки, такі молоді і красиві…

***
Ніхто не підставить плече –
Усі зі своїми хрестами.
Буває, приходять до тями –
І думка словами стече.

Мов шепіт, під ноги впаде,
Розколе розпечений камінь…
Думки, що постали між нами,
Неначе спонтанне ґарде.

З дещицею смерті і волі
Пускають коріння. Із них
Наплодиться сотня малих –
Постануть поранені… Голі

На голці намистини днів.
А дійство почнеться о пів…

03.03.18 © Василь Кузан

Мені твоє ім’я
Видзвонює сльозою,
Поклич мене, і я
Полину за тобою.

Поклич мене, і я
Зневажу пересуди,
Коли твоє ім’я
Перепліткують люди.

Бо часу течія
Омиє всі облуди,
І я твоє ім’я
Ніколи не забуду.

Десь пульсує процесор в мільйон мегагерців,
але в цьому комп’ютері, як і завжди,
знову стиснеться космос до розмірів серця
і на вічність коротку замре у груди.

Зараз вибухне. Та й від бридоти до вроди
понесе сам себе, бо і в розпач круту
механізму годинника кручені сходи
заперечують маятника самоту.

Мов пекельна машинка, стою біля хати,
об’єднавши чеканням світила й світи,
а вгорі розпадаються хмари крислаті
на чужих зорельотів туманні гурти.

І чого нам чекати від них, я не знаю –
чи польоту, чи просто стрімкого піке?..
Волохаті веселки… Два сонця із краю,
наче очі, оживлюють небо важке.

2018

*
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги.

**
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя

Почуття неможливо укласти в слова.
Ці слова обпікали б немов кропива.
Наші мови ~ одежі, підчас затісні.
Для чуттів це прості монодичні пісні.

Світ бажання тендітніше всіх пелюсток.
Діамант огранений фацетів зо сто.
Я сприймаю тебе крізь алмазний монокль ~
Він заломлює світло. Сатин кімоно

підперезую ззаду. Лише зап’ястки
Виглядають звабливо тоненькі пастки,
Обрамляючи ніжністю вічність і плин ~
Білим золотом о́бід у чорних перлин.

Я тобі напишу неймовірний сюжет,
Най яйце обернеться у твір Фаберже.
Домішаю саке до напоїв із трав ~
Пригадаєш, як мною ти потайки грав.

Зігрівали долоні тілесне парфе́
І відлуння сягало невидимих сфер,
Мелодійно звучав порцеляновий стан ~
Я невіданим снивом збродила євшан.

Відчуваю, як ти відчуваєш мене.
Зупини швидше мить, бо вона промине!
Поліфонія дотиків мовить про те ~
Для чого наше слово занадто просте.

На потоці натхнення зі скелі урвись,
Хай здійме ніжна музика серце увись!
Симфонічне кохання зіграємо. Твій
Ауфтакт я впіймаю у помаху вій.

Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

Ровеснику! Росію возлюби,
Так само, як вона кохає нас.
Люби за кримські гори голубі,
Змертвілий, пошматований Донбас.

За посмішку озлоблену Кремля,
За голосіння матерів, удів.
Осиротіле схлипує маля,
Ти ж уяви, що це - пташиний спів.

Люби за пограбовані хати,
За те, що в клуні порається тать.
За домовини, поминки, хрести,
І постріли, що завтра прогримлять.

Пробач наругу, подаруй ганьбу,
Віддай свою країну задарма.
Люби Росію. Навіть у гробу.
Моя ж любов згоріла. В серці тьма.

03.03.2018р.

самотніший самої самоти
Ясон у ті́ні сохлого човниська…
вбирає моря вечорові зблиски –
земної зради сльози золоті…
вечірнє сонце ру́ном нависа…
ворожать заморочені халдеї…
орфеєвої арфи небеса…
і регіт божевільної Медеї…
лоскочуть тіло хвилі синьо… сонно…
підточують забутого ковша
трухлявий човен падає в Ясона
від тіла вивільняється душа
і лине до далекої Колхіди…
де зраджена любов – там гинуть діти…

Ти моя синьоока красуне,
Наш танок закружляє, як сніг,
На морозному склі – візерунок,
Крижаніє годинника біг.

Білосніжне мереживо сукні,
Наче льодом розшита любов,
Як уперше, беру твої руки,
Як востаннє, цілую їх знов.

(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...


На хвилинку засяяло сонце,
Чи на небі, чи в серці моїм,
Я тримаю голубку в долоні,
Хай з промінням летить золотим.

Скільки ми не впіймали сніжинок,
Стільки в нас є нездійснених мрій.
З хуртовиною ми побіжімо
І почуймо годинника бій.


(Приспів)

Сині очі мене позвуть,
Розумію кохання суть,
Лиш з тобою хвилини йдуть,
А без тебе стоїть годинник.

Ти зі мною танцюй-кружляй
Наш останній зимовий танок
І мене ти не відпускай,
Доки сніг на землі розтане...

Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закриті.
Р.S.
Чи варто дорікати мавпочці,
Коли ж і люди не збагнули,
Що життя чуже дано Всевишнім
Не для своєї втіхи чи розваги?

Ось і все відбулось.
Так кохання зникає завжди,
Мов у воду шубовсть-
Тільки кола пішли по воді.

Оболонка- не суть.
Ніби піна на каві лате.
І лелеки несуть
Незачатих до раю дітей...

І тумани сумні
Слід за ними, мов дим на поля.
Дим загаслих огнів
Тих сердець, що згоріли дотла,

Віднесе, мов Гольфстрім,
Вкриті душі сирітським рядном...
Інверсійністю рим
Ми дописуємо все одно,

Що не треба нести
Цвіт надії до щастя гори...
Щастя втоплене, ти
У воді не спливи догори,

Серце втомлене, ти
У багатті розлуки згори,
І в минуле листи
Поминальним вогнем забери.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118030211656

Життя спіткнулося об камінь…
Здавен безструнне кровоточить
Саме по собі непорочне
А що Ти думаєш, мій Отче,
І де моє у ньому "Амен"?!..

Дозволь озвучу віршем шрами?..
І болі ті… до пори року
Що тінню скрізь під кожним кроком
Неначе я не - я, а з боку…
Хто ж ми тоді в своєму Храмі?..

Тече ріка. Співають птиці…
І все так само до і… дійсно
Моїй душі у тілі тісно
Таких як я - мільйони звісно
Тоді чому оця різниця?…

Я чую й чую все частіше:
Поет щось винен зброяреві
Життя, мовляв, суцільне мерво
Прости... пробач... це кляті нерви
Дозволь спочатку? але віршем…
02-03-2018

Несонцедайний Місяцю!
Печаль?
І незбориме відчуття провини?

Блідосвітіння...
О, який це жаль,
Бо навіть зорі мають власне, зриме .

02.03.18

Підійти і вдихнути тебе
вповні.
Повні груди набрати духу твого.
Чуєш,
як ворушиться він, стрічаючи
повінь серця — ніжність сплива з рук.
Любий, заночуй у мені, заживи повно,
заживи переломи душі.
Губи ловлять краплі дощу вдячно.
Бачиш, я не боюсь,
плаче тільки чомусь пісня,
що гукає тебе в дім твій.

02/03/2018

Друзі) Запрошую за посиланням на відеокліп моєї нової БАТЬКІВСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ПІСНІ
https://www.youtube.com/embed/hhO4hCPiU18
Трохи історії створення. Пісня була замовлена виконавцем на певну, доволі жорстко окреслену тему (на одному Богом забутому безхозному, є і такі))) сайті мої любі "друзі-тролі" вже встигли сплагіатити фабулу, створивщи звичайну їм присутню "мертвечину", згідно "безсмертного вчення")))
То окрема тема.
Виставивши на огляд текст, я був здивований, що пісню було одразу взято іншим композитором і виконавцем. Усе ж, все узгодивши, я задоволений гарним кліпом, музикою, виконанням.
Гарного творчого настрою, друзі!)

В картині та музиці бути їй фоном.
Ця жінка Ге(те)ра між Зевсом й Тифоном,
Спроможна у логос приводити хаос
І нищити так, щоби ніц не зосталось.

Ще вчора трофей, а тепер королева.
В тендітному тілі краса кришталева,
Нагадує квітку росою умиту.
Зіткався із голосу шлейф оксамиту,

Що міць чоловіка згинає в підкову,
Розмотує мовленням нитку шовкову,
Думками гортає коштовнішу грену.
Це Онна-бугейся свому сюзерену.

За нього у підданки гостра катана
Відкриє іронія чрево фонтана -
Гарячі джерела багряної гами,
Їй легко боротись з його ворогами.

Людина, мистецтво чиє надихає
на вільне життя, тож він скаже нехай є!
І матиме гейшу - майстриню розваги
В Європі за неї виймаються шпаги.

Нуртує у келих ліричним вокалом
Вино серенади, за що дорікало
суспільство тому, хто тримав куртизанку,
З якою приємно прокинутись зранку,

Коли найгрішніша повстане святою,
Розсипляться коси на плечі фатою
Вустами між них він піде погуляти
І знову із МИ відокремляться Я, ТИ.

Відступиться ніч і заграють відтінки
Ранкового сонця на вигинах жінки
Чи в світі існують могутні вітрила,
Щоб ніжність у гавань свою не скорила?!

Зауважили день, що стікав по стеблу, як роса.
Зауважили: очі дитячі – немов діаманти.
І проґавили те, як голодний до смерті косар
Буйнотрав’я нещадно стинав, усміхався галантно.

Кривостежкою тепло стелились тумани прості.
Ще до вечора довго було й не в’язалися луни.
І сідали плітки на вертляві сорочі хвости,
Що несли серіали про невідворотні фортуни.

І ніхто не побачив мене в обважнілий той час.
Я іще не косив і не мав за собою провини,
А втомився – і швидко, й занадто. Як щире зайча.
Хуртовина теперечки люба мені, хуртовина…

Це далося взнаки, і ніякова нині весна.
І я знаю: на серці самому – роз’ятрено рани.
Недостатність ? У серця? Серцева надмірна вина!
Та, яку не покажуть ніколи на телеекрані.

Найсуттєвіше – в ній, а тому-то воно – мовчазне.
Зусебіч у вини – традиційні хиткі небораки.
Я зміцнію – вона, як той песик, і руку лизне,
І заскімлить, і стане самотності суттю і знаком.

1

Віртуальне щастя, дітлахи, мороки,
зебри, сонм ломбардів, сонячні вітри...
В рейвасі щодення виживуть жорстокі,
утечуть із трюму звомплені щури.

Бали хвилювання, крейдяне плацебо.
Сходять на трибуни мічені сліпці.
Де пасіонарій? Жевриво - впівнеба.
Розпухають (війни ж...) панські гаманці.

В оці бурі - тиша. Тут молитись ловко,
потурати, красти, чистити коня
та винити яро козолупа-вовка,
що від тигроловів цирк охороняв.

2

Плине із-під голки море недошите,
Галька різнобарвна... маячки... пісні...
Час ховає справжнє під мошисті плити.
Бідам віртуальним рамці затісні.

2018

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Слово є Бог, Бог є у слові,
Що душу дано людині в любові.
Слово — це світло, що з неба зійшло.
Життя й безсмертя навіки дано.

Слово у вірі шлях прокладає-
Життєві путі людина долає.
Слово надії — це сила у мові,
Душу гартує у Божому слові.

Слово сказане у Всесвіт летить,
В житті людському - це тільки мить.
Слово до слова, хай людство єднає,
У серці в кожного Бог почиває.

В людському житті Він є запорука,
В наших серцях нам легенько Бог стука.
Вказує шлях на земному просторі
У вірі, надії й вічній любові.

Тільки ти не забудь ту романтику голих плечей,
Хвилі перших торкань і збентежений погляд чекальний.
А щоденна напруга нікуди від нас не втече,
Онде місяць-торшер зачекавсь в оксамитовій спальні.
Завмирай біля мене, тамуй свої видих і вдих,
Бо роки не зітруть тої першої сильної млості
А кохання живе, і не тільки в серцях молодих-
У триванні хвилин, у легкім поцілунку волосся.
У мереживах дивних мовчань і коротких розмов...
Їх відвертість під місяцем жоден, крім нас, не тлумачить.
Пригортай мене ніжно, і міцно, і палко, немов
Оксамитова ніч народилась для наших побачень.
2018

А давай цілу ніч танцювати над пасмами осені,
Легковажити, важити легко над вигином леготу.
Залітати листвою у вікна - зненацько й непрошено,
Вихилятися з матричних ряден у далеч розвернуту.

І давай на каноях уплинем у згущені сутінки-
Як у чорну зіницю впливає окілля безмірности
І забудемо дні перехльосткані будності прутиком,
І здобудемо крила, що Дух неприборканий виростив.

І давай себе вичерпнем з ряхту - з часового зарева
Тонкочуйним цілунком, чарунком - бодай на часиночку
І фрагменти розгублених Душ у траві позбираємо,
І здіймемо в наднебо...і ти мене- втомлену- виночуй

У зірках, на руках і на гойдалці витівки синьоі,
Де ніхто не торкнеться до нашого танцю над осінню,
Де ніхто у мені не шукає басорки провинноі
За розгнузданий вітер, за жаром любов припорошену.

Де ніхто не побачить отого, що зараз ми бачимо,
Як не можна очима узріти сердечного сяєва.
Як не можна пізнати безмежне в зернинному зачині,
Як і ми не сягнули цю магію ночі, що маємо.


.

хто править балом? чорна баба? дід,
що так набожно лиже пані руки?
од геніальних нині ані звуку
і графоман чалапає убрід.
од вас, кусік, вмиваються, як можуть,
бо ви славетні, що там і казать!..
не поважаю вислів «вашу мать»
тай інший словоблуд вживать негоже…
пощо наклеп, пощо безславні речі?
давай, чіпляй погони, ордени!...
а десь війна, пожарища, сини…
мо' вам туди, наклепники, до речі?