Хуртеча витинає викрутаси,
Ланіти пропікає морозець.
Дірки в снігу просвердлюють обцаси -
Біжить творець у хату навпростець.

Скрекоче в тиш сорока-балакуха,
Лушпиння дум шерхоче в голові.
В собі відчув я раптом деміурга,
Рояться рими-фрашки не нові.

Душило німотиння дні і тижні,
Тепер ліричні ризи одягнув.
Пощезла кушпела. А барви ніжні
Збудилися урешті оді сну.

Я – модерніст. Майбутнього предтеча!
Моє стило – мольфарський троакар.
Поезії пішла камедетеча,
Із істини знімаю пеньюар!

Дивочний шелех тішить власні вуха,
Насіює перо словес ростки.
Отак живуть прості титани духу,
Гармонії збираючи жмутки.

Мій пишновусий кіт дрімає тихо,
На ніс присіла муха навісна.
Казала мамця «В тебе їде стріха».
А, може, це в душі співа весна?

24.10.2017р.

Йди, кохана, на руки до мене,
Притулись до моєї щоки.
Слово "літо" нараз однойменне
Із коханням... Це здогад такий...

Посивілі розпущені коси
Помережили неба блакить.
Так, кохана. Це осінь. Це осінь
У віконце твоє стукотить.

Ще палають вечірні заграви,
Сублімована пристрасті суть,
Та нічні наполохані трави
Набирають осінню росу,

Щоб уже не зайнятись вогняно,
І очікують холод зими...
Йди на руки до мене, кохана.
Притулись... І мене обійми...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102400769

Мені набридло музикувати осінню
з іі маленькими деревами
у великих кишенях
і навіть барви
видаються якимось комічними..
Може, це впливи гуманістичні!?
Коли очима пантагрюелівського художника
бачиш декораціі туги - пласкими
і шаленство і галас
вимовляють речиталі
роландівським стилем...
А може, ти просто хочеш іншоі туги-
Туги за іншим містом
чи храмом-дорогою
коли тобі бракує на шаленство
Трохи часу і більше каштанів в кишенях
На подорож якоі ніколи
не відбувається вдосталь
На подорож від якоі і в яку
Втікаєш
Як від тебе вчорашньоі - слово воском

🆕15.ж.2017

Хлипає дитина. Цяцю хоче.
Їй купує неня літачка.
Ще мала, але великі очі,
Та ціпкуща як реп'ях рука.

В гаражі у хлопчика машина,
Є на Марсі придбана земля.
Виростає лобуряка з сина,
Тільки рота вправно роззявля.

Хоче доня в хату вовкодава,
Шубу з рисі, діамант коту.
Дуже модно стало на халяву
Утішати молодь золоту.

І доросле чадо цмулить соки,
Татко ж паше навіть уночі.
Ще й онука надимає щоки,
Не даси - миттєво загарчить.

Я ж синочка витурив із хати.
Вчиться добре. І працює вже.
Треба йти собаку годувати -
Пес майно хазяйське стереже.

23.10.2017р.

Усі мої творіння знає кіт.
Коли читаю - слухає уважно.
За це йому натоптую живіт.
Товстезний став, дивитись навіть страшно.

За вірш даю крильцята з гусака,
А за поему - палицю ковбаски.
Невтомно шкряботить моя рука
Аби жилося котику по-царськи.

Звалити зможе скоро бугая -
До вуха дістають кігчасті лапи.
Харчі ковтає швидше, аніж я
Вибризкую у світ сонетів залпи.

Злякав Пегаса кіт. І кінь утік
(лапищами обмацував огуззя!).
Позаду ж вухо чує дикий рик -
З голодним тигром ми уже не друзі.

Бурмилові ув очі не дивлюсь,
По хаті переміщуюсь навшпиньки.
Мене чигає Дракули укус,
Бо чисті, без поезії сторінки.

Мораль цієї баєчки проста:
Якщо мізки лишились у кебеті -
Годуй як треба власного кота,
А читачів шукай у інтернеті.

23.10.2017р.

Життя Його було важким -
рано батьки повмирали,
та Він був сильним і таким,
що рідко плакав, щоб ви знали.

Сидів маленьким в бур'яні,
писав вірші і малював,
на долю не жалівся, ні!
Та людству кращої бажав!

Простий народ любив Він сильно,
і так ненавидів панів.
Він бачив Україну вільну,
і щастя Їй завди хотів.

Сьогодні Україна рідна -
Демократична, незалежна.
Народ наш хоче жити гідно,
по-європейськи, як належить!

Вірш моєї матусі присвячений Кобзареві (до 200-річчя з Дня народження Т.Г.Шевченка)

Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях
на моїх вустах...
Щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

Ця пора опадань… Ця сльота ностальгійно-осіння
Крізь завісу небес журавлиним ключем промайне.
То як дзвін поминань, то як пісня похмільна весільна, -

Я маленький кленовий листочок – зігрійте мене…

Ох, дощі ви, дощі – ізмарагди померклих снобачень,
Яшми кольору втрат, бурштинові печалі жалю –
Я люблю цю пору опадань, полум’яних облачень…

І беззахисне листя опале – без тями люблю…

У мені ностальгія свій жар рознесе аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох, шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється, -

Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах…

Гірко-гірко, авжеж, по-осінньому плачно і гірко,
Мірка щастя мала, мірка болю безмежна, і все ж…
Мірка щастя бездонна… яскрава… мов спалах… мов зірка…

Мірка щастя людського у золоті років-одеж…

Наше все, що у мислях збережене, дні самоцвітні…
Наше все, що у пам’яті – з глиб виринає з-за туч…
Всі обличчя кохані, всі знані, бажа́ні, привітні –

І на серце паде, як любов – невмирущий обруч.

…Опадає-паде листя втишене – долі… під ноги…
Та в ту хвилю падінь, диво-промінь обличчя торкне…
Не було б умирань, не було б і початку дороги…

Я опалий кленовий листочок – згадайте мене…

23.10.2017

Як бадьорими залишимось: бордовими
затужили явора листки.
А кульбаби кущик між бордюрами
навпаки задумав розцвісти.

Усміхнулося ві сні весна йому,
цвіту, що препишно-золотий.
Що за тиждень буде ми не знаємо?
Що - за місяці? Що - за роки?

І яку державу - ми збудуємо?
А кульбаби кущик збудував
дім розкішно-світлий між бордюрами,
є майстерня там, є будуар!

26.09.2017

Класне місто San Francisco
І Hard Rock Cafe,
Класне здалека і зблизька,
Суперське таке.

Там є пальми - і трамваї
Ходять попри них...
San Francisco не бажаю
Жодного із лих.


22.10.17

Щедрий вечір добрим людям,
хай добро панує всюди!
Щедрим людям добрий вечір,
хай Різдво зігріє плечі!

Хай Христос панує в душах
і добро панує в справах!
Згине хай ворожа туша,
щезне вся орда лукавих!

Хай Любов наповнить серце
і тягар покине душу!
В грудях залунає скерцо…,
а іще сказати мушу:

Хай пощезнуть кровососи!
Кріпне хай мета єдина!
Хай сконають різні …роси
і розквітне Україна!

07.01.2016

Хвилюється – сумна «Калина»!
Завмерла – саме в цей ось час.
Ім’я засновника і сина
Згадалось – кращого із нас!

Колеги по перу зібрались –
Небайдуже – в полоні дум…
Багато дечого–згадалось:
Скорбота й вдячність,біль і сум.

Зірвалося життя поета–
Зненацька– в потойбічний світ!
Тому й звучить мінор куплету,
Невичерпної туги звіт.

В натхненні зріс цей «Цвіт калини"!
Багато здібностей і сил
Вкладав він, як в свою дитину,
Йдучи в здобутках - до світил.

Життя дороги незбагненні–
До кращих прагнучи часів,
Вразливу душу дні злиденні
Вели у пошуки шляхів.

Блукав від «тину і до тину» –
Сумна історія життя…
Як світ в вікні була «Калина»
Для нього - далі - небуття…

Сумує, плаче «Цвіт калини» -
СЕРГІЙ ПЕТРЕНКО-хто він був?!
Поет – пісенник України!
Щасливу долю не здобув!

Поет,невизнаний сьогодні–
Його переживуть віршІ!
І втілені в пісні народні–
Торкнуться й нашої душі!

Не згасне полум’я «Калини»!
Бо щирість, пристрасть в ній живе!
Вона - як рідна Україна,
Зростає,втілює нове!

14.10.2017

Раз садівник троянду посадив
в своїм саду, на самім чільнім місці.
Навколо неї день і ніч ходив,
все поливав, носивши воду в мисці.

Завітну мрію він плекав роки,
яка яркіша сонячного світла –
зануритись у ніжні пелюстки
троянди, що у всій красі розквітла!

Вдихати пахощі у прохолодний час,
насолодитись виглядом чарівним…
Старий останніх сил своїх запас
поклав, щоб справжню виростить царівну.

І довгожданий час таки настав,
у всій красі розквітла біла квітка.
Знов ночі садівник і дня не спав,
все поливав і поглядав на хвіртку.

Та не встеріг… Одним негожим днем
підступно в сад забрався підлий злодій.
Це порівняти можна лиш з вогнем,
нема страшнішого за цапа в огороді…

Трояндою недовго молодик
позабавлявся, вельми ж був убогий.
Зустрів невдовзі новий він квітник
й змарнілу ружу викинув під ноги.

23.10.2017

Троянда помаранчева,
Мов сонечком налитая,
Красива, оксамитова,
Так пізно розцвіла вона.

Та не боїться холоду,
А ночі тепер зимнії,
Виблискує, як золото,
Росою вранці вмитая.

Погожі дні осіннії
Її так пестять лагідно,
Їхнім теплом зігрітая
Троянда помаранчева.

2017 р.

Туман зника і вранішня роса,
Ласкає сонце землю обережно.
Душа летить мов птах під небеса
Щоб подивитись край землі безмежний.

Приходить час і в грудях знов болить,
Під небом думка доганяє хмари.
Чи знала ти, чи знала ти коли?
Що все життя душа тобою марить.

Були надії більші і малі,
Та все в цім світі то лиш Божа ласка.
Душа тебе любила на землі,
А ти хотіла неземної казки.

Цей милий світ був раєм для життя,
Ще спомини постійно душу тішать.
Та вже назад немає вороття
І складно все. Хотілось би простіше.

З тобою поруч бути так пишавсь,
Та ти на все дивилася тверезо.
І навіть той малий останній шанс,
Так обережно клала на терези.

Парище.
2017р.

Ну ось і ти, мій затишку ясний.
Немовби задрімало все довкола…
Багряно-золотаві бачу сни,
Їх розвіває осінь світлочола.

Тривога зникла, тільки холоди
Із сутінками разом наростають.
О ніченько, на хвилечку зажди –
Хай намилуюся красою гаю.

Ген обрій тихо плавиться здаля,
Вогні осель спалахують, як зорі,
І місяць – у колисці немовля –
Його колише неба сонне море!

22.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Стрілою вдаль летить життя дорога!
У ньому має все свій день і час…
Скінчили мить у раковині ноги –
і молодість закінчилась у вас.

У поглядах я – ярий холостяк,
мене життєвий безлад не турбує.
Порядку потребує лиш дивак,
а геній же над хаосом – панує!

ЛЮБОВ

У щирої Любові – серце Бога,
Нектарний смак і пульс із феєрій
У зореквітті почуттів. Без некролога
І без свідоцтва смерті. В ній – напій
І спрага творення, із полум’я волога,
Журби глибінь і неозорість мрій
У просторі безмежності – облога
Цілунків милості, звитяги та надій.

Любов – є рай, книга волінь розлога,
Спокута доль, жнива життя й сувій,
Що пише шлях незримого порога
Між Небом і Землею в світовій
Грі Розуму у вічнім: де дорога
До миру душ і благочинних дій?
Буття – рух вій, Любов – є перемога
Над тлінністю його! Бог – в Ній!

Павло Гай-Нижник
22 жовтня 2017 р.

Захотілося їсти нестерпно,
Пожувати хоча б вермішель.
Нині травень. Далеко до серпня.
В хаті лиш оковита і ель.

Дочекатися би урожаю,
Та до цього іще о-го-го!
Я "зеленого змія" ковтаю,
Ллю у черево зранку його.

Повсихали у погребі миші,
Там давно вже нічого нема.
Лютий голод як вітер колише,
Треба випити хутко вина.

Кум, утомлений, спить на дивані,
У барилі сивухи відро.
Він сумирний коли в дупель п'яний.
Як тверезий - зриває шатро.

Ображає сусід, каже "ватник".
Я ж - господар! Хазяїн, таки! -
Хоч усохнув давно виноградник
Та вирощую хрін, буряки.

Розбавляю пивко недогоном,
Три ковточка - і вже у раю.
Сумно дивиться Бог із ікони.
Він - тверезий. Йому не даю.

З рота запах гнилої безодні,
Перегару густющі клуби...
Йду трусити сусідів сьогодні,
Тра помацати їм погреби.

Зорі. Темінь. На вулиці глухо.
Я у засіках. Вліз у діжу.
Все по честі: півлітру сивухи
За картоплі мішок залишу.

03.10.2017р.

Утік правитель. Кажуть, був тиран.
Жилося з тим поганцем дуже важко.
Тепер поглипай, друже, у гаман
І переходь із ковбаси на кашку.

За бунт - нестатки. Отакий закон.
Чуби тріщать у дурників одвіку.
Хотів Зімбабве здатись у полон,
Але прогнали геть ледачу пику.

А винуваті - "кляті москалі".
Навчили "боженят" брехати-красти.
Тому в господі ми не королі,
Ще трохи і посклеюємо ласти.

Хто може - мастить лижі за кордон,
Лишаються убогі та нездари.
А, може, це лише жахітний сон,
Наведені мана, полуда, чари?

Ми - діти ворохобної доби.
Дорвалися, нарешті, до свободи.
Почовпаю до лісу по гриби -
Ще безкоштовні ці дари природи.

22.10.2017р.

Лечу у даль, мов вітер, я сміливо,
І байк несе, де вулиці сумні,
У скверах ліхтарі горять ліниво,
Про себе, вітре, розкажи мені.

Сідає сонце тихо і зрадливо,
Сховались вже останні пломені,
Дорогою все мчуся я стрімливо,
О вітре, ми з тобою тут одні.

Укрила ніч з небес шляхи дбайливо,
Ніде не чутно навіть метушні,
Стрілою в тінях линемо мінливо,
О вітре, вже горять коліс вогні.

Творили ковдру сутінки примхливо,
Кінця шляху не бачу я в імлі,
Це – безкінечність, стало так щасливо,
Я вітром став і плину між вітрів.

© Володимир Верста
Дата написання: 31.07.17

Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...
Доле-доленько, рідненька,
Не порань мого серденька,
Подаруй любов святу в осінній рай.

Полинами стежка бродить за селом,
Осінь тихо вихваляється добром,
А за обрієм високо
Вже чатує одиноко
Та, що думку оповиє вічним сном.

В зневірі в завтрашньому дні
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати
В хмільній знемозі вільгість пліч.

Тобі я мила не була.
Обрид і ти. А пря тривала.
І, мов злочинниця, страждала
Любов, що виповнена зла.

Мовчиш, хмурний. Мов брат мені,
Та як зустрінемось очима –
Клянуся висями земними,
В огні розплавиться граніт.

A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці одинадцять миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17

Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

1.

Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

…Приручила бісиків.
Одчепився Дракула.

2.

У тіньочку вишеньки
Шию льолю віршику.
Сонце - до колисоньки:
"Люлі-лю.., вампірчику!"

21.10.2017

І

Я запалю ясний вогонь, як промінь.
Що в серці засіяє, ось, держи!
І пустить в душу свій магічний корінь,
Та все ж його ти завжди бережи.

ІІ

Скажи, благаю, як зламати холод?
Цей вічний лід, цей ілюзорний холод.
Скоріше, замерзаю, розкажи!

Вкажи той шлях, тут тільки лише голод.
Мерзенний, мертвий, невгамовний голод.
Іскри дорогу тихо покажи!

ІІІ

Іскри нема, лише трагічна темінь,
Пегаса мовчки, ніжно запряжи,
Вдихни повітря повнії легені
І в темряву біжи, біжи, біжи!

© Володимир Верста
Дата написання: 25.07.17

І

Нічні вогні заманюють до себе,
Згасає сутінковий вже ліхтар,
І здавлює так сильно тут між ребер,
Я падаю з небес немов Ікар.

Спаливши крила, і у пекло прямо
Вогню уже і зовсім не боюсь,
Лишень йому я вірно віддаюсь,
Благаючи розплавити всі ярма.

ІІ

Гаррота убиваючи велить:
«Не бачити тобі уже блакить
Небес та сяйва мерехтіння зір».
І я згоряю в звуках сотні лір.

ІІІ

Загублений, немов святий Офір,
Все більше відчуваючи Ефір.
Словам любові більше ти не вір!

І місто все давно вже глухо спить,
Зоря і місяць в небі гомонить,
Лиш серце в грудях тихо палахтить.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.07.17

Золотом, золотом, золотом
Листя в траву опада,
Та гріє ще спину на сонечку
Старезна розлога верба.

Дупло величеньке у стовбурі,
Кора вже потріскана вся,
Узимку знаходять там схованку
Синички й дрібна комашня.

А сніг задзюрчить лиш струмочками,
Зрадіє бабуся-верба
Та затріпоче листочками,
Вона ще не всохла - жива.

2017 р.

В твоїх очах я майже потопаю.
Тріпоче серце... що це сталось з ним?
Та менш за все тепер про нього дбаю:
Хвилює час, швидкий перебіг днин...

Як житиму тоді, не уявляю,
Коли тебе – перлину із перлин, –
Твоїх очей заманливих глибин
Не буду бачить... Ось що серце крає!

Та чи годиться сумувать завчасно?
Сьогодні ще нікуди я не йду,
Ніщо не провіщає нам біду...

А літечко нам маки родить рясно.
І я ще, ніби, не такий старий...
На мить, будь ласка, поглядом зігрій.

Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Струну урвавши літа гонорову.

І що мені, що час такий ловкий?—
Бо це ж не я крізь нього пропливаю—
Це він об мене сточує боки,
Ледь серце доторкнувши гострим краєм.

Глибока суть налита у слова,
Як досвід - в чорній космосу утробі.
Лавує осінь ярісно....овва —
несхибно так, яко пророцтва Хопі.

Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни затяжна круговерть
Найцінніше, що мала – забрала.
Вирувала, несла, невблаганна була –
Чом лиха в світі цім присудилася доля?
А було ж два крила, в серці радість цвіла,
Залишилась тепер чаша горя і болю.
Як же мрії ясні і обійми й пісні,
Де тепло ніжних рук його милих?
Обеліски стоять і хрести кам'яні
У вогні назавжди і душа скам'яніла.
Ще як «кача пливла», вже тоді не жила –
Побратими несли на руках його тіло,
Бездиханне таке… Всі завмерли слова,
Зупинилось життя… і усе почорніло.
30.07.16

Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до іуд прийшла,
Щоб стали всі вони на шлях спокути.
До тих, що довели до бідності народ,
Безсовісно обкрали, геть до нитки.
І весь цей хитромудрий жлобний зброд
Вернув народу вкрадені пожитки.
Хай більше не горюють матері,
І сивина батькам не сріблить скроні,
Та лине пісня українська на зорі.
Ростуть жита і колосяться повні.
Народу нашому, що стільки пережив
Нехай нарешті доля усміхнеться.
Бо він, натруджений і щирий, заслужив.
Мені так хочеться!
Так хочеться всім серцем!!!
27.01.16.

Нам радості не завжди вистачає
і недостатньо щастя, зазвичай.
Але чому таке в житті буває,
коли настане негараздам край?

Виною отому одна потвора,
великий, лютий триголовий змій.
То джерело нещастя, бід і горя,
заклятий ворог світлих дум і мрій.

Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим каяття.
Довбешка друга підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.

А третя ще огидніша за інших,
вона з рідні гордині із гординь –
бажання мати неодмінно більше,
невдячності постійна чорна тінь.

Живі батьки, брати, здорові діти!
Чому не привід дякувать Творцю?
Щоранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю…

Ходити здатен по землі ногами
і досить добре голос чути свій…
Упораєшся з тими ворогами –
сконає враз і триголовий змій!

Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції -
Я там шоколадну красуню зустрів
І бачив багато ще дечого.


18.10.17

Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя…
Ще ж не відшуміло диво золотисте.
Не зносила осінь золоту хустину,
А зима-бабуся диба на гостину.
Хай зігріє осінь ще теплом з рум'янцем,
Погуляє в росах в чоботах-сап'янцях.
Не було ще «літа бабиного» нині,
Рано ще ходити осені в ряднині.
Сонечко обтрусить бахрому неждану -
Почекай ще, зимо, ти прийшла зарано.
Засміється осінь – знову потепліє,
І висока просинь чисто заясніє,
В сяючих іскринках, сонечком зігріта…
Мчить на павутинках, догорає «літо».
06.10.17

Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою
Мого народу. Не плачте тяжко.

Запам'ятайте: була я щирою,
І Україну любила віддано.
Жила у серці з любов'ю й вірою,
Від тата й неньки усе то придбано.

Хотіла людям я долі кращої:
Щоб діти наші зростали вільними,
Щоб не рабами були пропащими -
Людьми були у свободі сильними.

Я не злякалась катівень ворога,
Усе до мами думками линула.
Я заплатила за волю дорого -
За Україну мою я згинула.

Я у гаю розцвіту калиною,
У білий сніг упаду кровинкою, -
Завжди я буду із Україною!
Бо народилась я українкою!
19.10.17
Галина Онацька

І

Ніч. Тишина. Хтозна?
Чи день гучний? І сон?
Я сплю! Я сплю? Яка?
Тут істина? Лиш трон.

І... тисячі корон!
Чи королева зла? Добра?
Можливо, мертвий клон!?
Тих почуттів. Що помира.

Побачити бажала, що вона.
Одна. У серці. Рубікон!
Не перейти! Палаюча ріка.
І самота! Побляклий фон.

ІІ

Сталевий погляд! Я молю!
Молю її. Я весь горю,
Хоч слово мовити прошу!
Страждання ці не опишу.

Можливо, досі я ще сплю.
Кричу, чекаючи терплю.
О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов несу.

Жагою відповідь ловлю,
Та темряві лише велю:
«О, хто ти? Хто? Я так спішу!
Так слово тихо знов несу».

ІІІ

– Чи Янгол ти? – мовляю я, –
Сюди прийшов забрать мене
До Емпірей, що вогняне
Являє сяйво, як зоря!

Чи Демон ти? – глаголю я, –
З горнила пекла, що ковтне,
Всіма Кругами проведе
І згине серце бунтаря.

– О, хто ти? Хто? – вмовляю я.
І світло ясне спалахне,
Закуту душу сколихне.
– Я – муза вірная твоя.

© Володимир Верста
Дата написання: 10.07.17

Чом погляд твій, сумний такий, о, друже?
Невже ти справді думав, що згориш
У вогнищі... І стане все байдужим,
Й любові вже, мабуть, не сотвориш?!

Ти знову в римах тонеш мимовільно.
В сонетах красномовного краю,
У пошуках священного раю,
Скитаєшся світами - підневільним...

Фатального чекаючи фіналу
Від Мойри, що плете цю нитку зла -
До тих шляхів сакрального порталу
Куди тепер вона вже завела...

...В вогні згорю... І Феніксом повстану
Із попелу забутих почуттів!...
У пошуках чарівних берегів -
Я до зірок палаючих дістану.

© Володимир Верста
Дата написання: 05.07.17

Три долі краплі вогняні
Упали у твої долоні
На перехресті дивоснів,
Немов дощі на підвіконня.

І перша крапля то життя
В його скорботі та стражданні.
А друга час без вороття.
А третя- суму поєднання

Із радістю тепла очей,
В яких антонімом морози...
І річка вічності тече,
В якій водою дивосльози,

У забуття казки нічні.
І придивляється до тебе
Він, над яким витає німб...
Три долі краплі впали з неба...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102000803

Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа вони мої.
Не спіши, не квапся, прошу, бо на все прийде свій час.
Намилуюся на роси і на золото прикрас.

Я ще «бабиного літа» п'ю вина міцний нектар,
Ясним сонечком зігріта слухаю твоїх литавр.
Молоде вино осіннє і солодке, і хмільне,
Ще яскраве небо синє не самотнє, не сумне.

Ми ж бо, осене, з тобою, ще підемо в листопад…
В жовтих косах сивиною розмалює іній сад
Але те – колись ще буде… Ти сьогодні – золота!
То ж з тобою ми забудем про печаль і про літа!
10.10.17

У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом малим захищав,
Усю Україну, як нашу з бабусею хату,
А потім Господь його в військо небесне призвав.

Я чув від бабусі, що звідти уже не вертають,
- Ой, бідні сирітки, - сказала сусідка в той день.
А зір так багато, усі вони ясно сіяють
І там десь наш тато.
- Мамусю, він скоро додому прийде?

Матуся мовчала, котились щокою сльозинки.
Лиш нас разом з братом міцніше вона обняла:
Мої ви хороші, мої ви кохані кровинки…
Ну як вам сказати, що тата війна відняла?
18.10.17

Вливається ранок спокійною осінню в дім,
ховаючи почерк дощу на асфальті старанно.
Тополі в полоні туманом насичених марень,
а небо у тихій заду́мі, тремтливо-блідій.

У зо́лоті кленів кружляє загублений час,
і світ за вікном – наче давня пожовкла світлина.
Космічну печаль обернувши на крик журавлиний,
розхристаний жовтень у місті тужливо почавсь.

Цей ранок осінній – мов довге мовчання. Межи́
реальністю й снами - ажурна межа, тільки й чути,
як пахне жасминовий чай, розганяючи сутінь,
і ніч догорає в живому багатті жоржин.

2017

1.

Голосок мелодією бавиться.
І стрибають, мов по бездоріжжю,
Пальчики по чорно-білих клавішах.
Пальчики… не рук – тендітних ніжок.

Ходить час долівкою холодною.
Підманула доля, підмінила…
Пісня – як місток понад безоднею.
Рук нема.
То й що?
Зате є крила!

2.

Голосу божественного соло.
Музики доріжка, звуків шлейф.
Як фальшива нота ніжки коле!
Дівчинка привітна, ніжний ельф.

3.

Сцена усміхатиметься шатами...
І (щоби зручніш) клякне рояль.

Пальчики втомились…
А хто знатиме?
«Грай-біжи,
виспівуй, Лореляй!»

19.10.2017

Трапляються на світі різні люди,
бракує їм то слави, то тепла…
В таких осіб вдоволення не буде,
най папороть для нього розцвіла!

Ніколи і ні в чім їм не вгодити.
Завжди не те, чомусь не там, не так…
То промайнуло надто швидко літо,
то осінь недостатньо золота…

Причіпками і шматтям негативу
його душа наповнена ущерть.
Намилити комусь спішить він гриву,
життя для них – суцільна круговерть…

А своє „фе“ воно іще з порога
жбурне в обличчя, ще й не ворогам,
бо для таких усе не слава Богу,
всередині у них зануда й хам.

Насправді, щастя є і зовсім близько,
воно десь тут, на відстані руки.
Розгледіти його у бруду бризках
дано не кожному одітому в шовки.

Воно у вірних друзях, наших дітях,
у мирі й стуці серця в кожну мить,
що пощастило жити в білім світі,
творити, сподіватись і любить!

19.10.2017

Я лечу, не знаю болю,
що я знаю забуваю!
Я повзу, мети не бачу,
бачу тільки, що втрачаю.
Я один та не заплачу!

Мовчки я дійду до раю,
болем душу так позначу.
Там згорю, дійду до краю,
Серце викину на здачу.
серце навпіл розриваю.

Сили марно я розтрачу,
не люблю, лиш роки гаю,
щось знайду але все втрачу!
Вірних завжди залишаю,
сам собі фінал назначу.

З сумом очі закриваю,
свято вірю лиш в удачу.
Марно щастя в ній шукаю,
ранок розпачем відзначу
і врешті смерті я програю!

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

Після марного скитання
лабіринтами дзеркал,
любовних тіней чергування,
мов іронії оскал,
бачу дивне сновидіння,
литий ніжністю опал,
бачу лагідне створіння,
у нове життя портал!

З очей пронизливих проміння,
глибоке, чисте мов кристал,
думок швидких важке сплетіння,
за мить цей погляд передав!

Душа її - легким світінням,
мов жар багаття зігріва,
розстати в ній одне бажання,
зі страхом, як дитя, сприйняв.

Прийшло так пізно розуміння,
що дивний сон реальним став!
У сні я вигадав кохання,
за сон життя своє прийняв.

Так легко промовляв прощання,
з тобою, мов у шахи, грав
і в зрячого сліпця блуканні -
за безцінь я любов продав!

Світло місяця веселе!
Вся затоплена оселя!
Що ж ти спати не даєш?
Сяйво щедро роздаєш?
Сни розвіялись, як мрії,
Плинуть, не спіймати, в вирій!
Світло темряву поглине,
Спів чарівний всюди лине!
Пісня ця на небосхилі,
Як в морському вирі, хвилі.
Ну, а місяць, повним став,
Хизуватись забажав:
«Гарний я, для всіх взірець,
Небосхилу я вінець!»
Гарна ніч, красиві сни,
З сяйвом місяця, засни!

05.03.2017