Не вдома з рідними стрічаєш іменини,
А там далеко, на передовій.
Тебе усі ми привітаєм щиро,
Рідненький наш і любий захисник.

Тебе хай поважають побратими,
То ж будь сміливим, ніколи не зрадь.
Хай Бог дає тобі здоров"я й сили,
Добра та миру, найдорожчий наш.

Тепло рідного дому нехай гріє,
Хай сняться очі милої вночі,
В твоєму серці завжди хай зоріє
Кохання, наче сонця промінці.

Нехай тебе всі кулі обминають,
Додому з перемогою вертай.
Ми молимось за тебе, наш коханий,
Чекаєм з нетерпінням, ти це знай.

2016 р.

У цьому місті крім людей та собак
Поселилась докучлива пліснява:
Вона сповнює комірчини квартир
І собачі буди, шпаківні й театри,
Шинки і магістрат. Крамниці і храми.
І кожен громадянин вкритий пліснявою,
Наминає хліб з пліснявою,
Заварює плісняву замість кави,
Дивить передачі про плісняву
Щовечора по телевізору
Крізь екран вкритий пліснявою.
Ця пліснява заповзла в місто
Разом банькуватим крабом,
Що виповз навіть не з моря,
Не з ріки і навіть не каналу -
Брудного як калоші цензора,
А з якогось колектора каналізації.
І кожного божого ранку - сірого
Кожному громадянину в плащі мокрому,
Кожній господині на кухні пліснявій,
Кожній дитині розгублено-загубленій
Трублять газети весело й докучливо,
Що життя в них тепер крабове,
Що той краб плісненосець
Пророк і мислитель, захисник і мрійник
Про життя їхнє зашкарубле,
Що не сіре, буцімто, а кольорове,
Що не чума в місті, а розвага,
Що не хворі всі, а щастям сповнені,
Що не кіптява це, а сонечко...
І все було б просто казково,
Та тільки в душах вкритих пліснявою
Поселяється страх.

Я знав людину,
Що народилася в Місті Снігу,
Де люди були як люди
І жили як жили,
А потім стали сніговиками –
Сніговими бабами і дідами –
Відмороженими
З морквинами-носами
І капелюхами-відрами,
І думають, як то добре
Було б, чи то буде, чи то є
Весь світ заморозити,
І було Місто Снігу – забавка
Чи то весела розвага,
А нині холод (очі скляні),
І було Місто Снігу – ковзанка,
А нині – байдужість і ненависть
До всього, що тепле,
До сердець гарячих
Сповнених мріями.
І було – ґринджоли й димар,
Нині серця заморожені,
Нині вічна зима – в Місті Снігу,
Нині смерть крижана
Навіть без королеви
Навіть без мамутів
Чи волохатоногів носорожених –
Нині вічна зима
Нині тільки неандертальці
Без’язикі, щелепороті
З очима снігової імли
Живуть-існують самоїдствують
У Місті Снігу.

У лісі молоді дубки
Так були схожі між собою,
Немов два брати-близнюки
Й росли близенько, зовсім поруч.

Весняний вітер колихав
Їхнім гіллям у різні боки,
І рясний дощик поливав,
Щоб набирались сили й соків.

Минали роки.Дуб один
Розкинув крону величаво,
І стовбур - вже не обхватить,
Мужнів, міцним ставав на славу.

А жолуді рясні-рясні
Так обліпили, наче діти.
І гордість відчуває він,
Що недарма прожив на світі.

А інший - так й зоставсь малим,
Зелені віти вже посохли
І покрутилися листки,
Зсередини його щось точить.

Подібне й у людей бува:
Один в житті себе знаходить:
І дім добротний збудував,
І сад чудовий плодоносить.

Дітей та внуків має він,
Друзів, улюблену роботу.
Інший же - завжди сам-один,
На увесь світ тримає злобу.

Хоча щебече в очі всім,
Облесливі слова говорить,
Всередині ж у нього гнів
Кипить, бурлить, неначе море.

Бо завидки його беруть,
Що в когось краще щось виходить.
Але несамовита лють,
Насамперед йому ж і шкодить.

2016 р.

Ми завжди навесні святкуєм
Світле Христове Воскресіння.
І хвилювань в нас не бракує,
І радість у серцях зоріє.

В цей день ясніше сонце сяє,
Навіть як пасмурно надворі,
Спасителя світ прославляє,
-Христос Воскрес,-кожен повторить.

Нехай воскресне і надія
На спокій, мир, добро та волю.
У рідній неньці-Україні
Кожному з нас - щасливу долю.

2016 р.

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
-------------------------------------------------------------------------------------
Ірод Антипа так і не став царем. Його небіж Агрипа, сам претендуючи на трон, звинуватив дядька в змові з парфянським царем Артобаном. То ж замість корони його було зіслано в Лугдунум (територія сучасної Франції).Першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Каяфа - першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Іродіада була дружиною брата Ірода Антипи – тетрарха Філіпа. Знаючи, що чоловік її безвольний і не прагне царської корони, Іродіада, прагнучи владарювати і ненавидячи моральні устої юдеїв, вирішила зв’язати свої наміри з Іродом Антипою, котрий був уже одружений на доньці царя Петри.
«Тоді-то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на нього весь відділ. І, роздягнувши його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину – в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: «Радій, Царю Юдейський!» І, плювавши на Нього, хапали тростину та й по голові Його били…» - Євангелія від св. Матвія, 27:27-30.

Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
Місто вусатих равликів-поспішайликів
З хатинками-мушлями розцяцькованими,
Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
Та мальвовими, запашними й живими.
Там час вимірюють мохом -
Швидкістю його росту,
Там пророкують і проповідують
Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
Там дощ-не-дощ - подія епохи,
Там мурашник - імперія - Олександра,
Мало не Македонського,
Там струмок лісовий Ніагарою
Тече невідому куди і невідомо звідки,
Там дерево досягає Космосу,
Калюжа хвилями океанськими
Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
Що зима прийде біла
Неминуча.
Як смерть.

Довершено - весна невловима,
Як місто, яке я будував в імлі
З пелюсток вишень минулого квітня,
Що лишились тільки в моїй пам’яті,
Весна зникає й відходить - в імлу.
В імлу невідомості. В імлу вічності.
Наче молитва останнього тамплієра.
З пелюсток білих збудований храм
Нині тільки в спогадах: перехожі
Брудними ногами топчуть його чистоту,
Брудними підошвами - стінами міста,
Яке ще вчора називалось весною.
Нині тане в імлі. Нині залишки людяності
Десь там - у спогадах, десь там - садах,
Десь там - у храмі квітневого дня,
Одного дня чистоти і монахів-джмелів,
І монашок-бджіл. І муралів-мурах,
Що невтомно будуть зводити місто:
Місто Весни. Яке довершено, яке є,
Яке буде, яке спалюють, яке пожирає тлін,
Яке буде вічно воскресати і виростати
З вічної тьми небуття - Новою Весною.

Пізній вечір.Хочуть спати
Квіти, трави і комашки.
В ліжечка також малятам
Слід лягати.Сни найкращі,

Кольорові, мов жар-птиця,
Прилетять, розкажуть казку.
Хай же солодко так спиться
Дітонькам усім до ранку.

2016 р.

Великий день, великий день,
Христове славне Воскресіння.
Він за чужі гріхи страждав
Й заради нашого спасіння

Нестерпні муки Він терпів,
Пішов на смерть за нас, невірних.
А у очах Його - не гнів,
Лише смирення і покірність.

І коли стали розпинать,
Не затаїв образу в серці,
Сказав:"Не знають, що творять,
Прости їм, мій Отець Небесний."

Нам би навчитися приймать,
Що вготувала в житті доля,
Любити ближнього, прощать
І не чинити зла нікому.

За все відплачувать добром,
Любити свою рідну землю.
Бо лише так, казав Христос,
Врятуємось від мук пекельних.

-Христос Воскрес, - лине з Небес,
Йому співаємо осанну.
Так, Він воістину Воскрес!
І нині й завжди буде з нами!

2006 р.

Плаче Республіка над синами, полеглими у бою. Плаче моя Республіка!
Сльози її пекучі. Сльози її гіркі.
Доля беззвучно ходить поміж німими тілами, картає себе за все.
За очі, що стали скляними, за зими, за страх – за смерть, за смерть, за смерть…
Доля беззвучна ходить. Мовчить.
І плаче, плаче моя Республіка! Навіки спинилися вірні серця. Навіки замовкли вуста, що їй поклялися в любові.

І плаче, і плаче, і плаче моя Республіка! Та очі ясні її. Бо серце її згоряє святою палючою, святою безмежною, святою караючою злістю на ворогів.

2016

Нема куди подітися від спеки,
Вона тебе знаходить й в холодку,
Хоча заб"єшся у куток далекий
Та дихать нічим, хоч стрибай в ріку.

У її хвилях можна освіжитись,
Від духоти сховатись хоч на мить.
Як без тепла нікому не прожити,
Так і від спеки все живе згорить.

Хай прохолодний вітерець остудить,
Напоїть дощик пшениці й жита,
То й матінка-земля так щедро вродить.
Хлібом і піснею хай доля розквіта.

2016 р.

Музика.Тости.Застілля.
Танці "до впаду" та сміх.
На всю округу весілля
Гуляє.Найкраще з усіх.

Річкою лилися вина,
"Гірко" кричать молодим.
Вини ж неймовірно щасливі
"Впивались" коханням своїм.

Тиждень усі святкували,
Гості стомились й батьки.
А в іншому місці єднали
Серця свої теж залюбки

Він та вона.Дуже скромно,
Без галасу, гучних музик,
Багато гостей не було в них,
Лише кілька друзів своїх.

Батько і мати хрещені
Та рідні.Ото й усі.
І виставлять наречені
Напоказ всоїх почуттів

Не стали.Сором"язливо
Дівчина дивилась з-під брів.
Перед гостями й хлопчина
Раз по раз теж ніяковів.

В житті ж бо не кожен день свято,
А буднів студені вітри.
Злякалися їх молодята,
Розбіглись вони хто куди.

Це з першими сталось невдовзі,
До гострих твердих камінців
Вони на життєвій дорозі
Спіткнулись.Любов - на друзки.

Напевне її й не було,
Лиш прагнення гарно прожити,
Коханням не дорожити,
Яке так і не розцвіло.

Інше ж подружжя в любові
Та злагоді довго живуть,
Їхні серця й нині повні
Ніжності, щастя, вогню.

І почуття ці міцніють
З кожним прожитим днем,
Не зітре їх часу плин,
Бо справжні - не показнії.

2016 р.

Обліпили цвіту пелюстки,
Наче бджілки квітку, грушу-дичку.
Росте так й не доглянута ніким,
Бо любить волю і повітря свіже.

Її голублять сонця промінці,
Вітерець пісню присвятив для неї.
А згодом облітає білий цвіт
І грушечки з"являються зелені.

Як осінь прийде - дивляться згори
Жовті плоди - терпкі та кислуваті.
Хоча дуже чудовий вигляд в них,
Але ніхто не хоче скуштувати.

2016 р.

Удався день сьогодні ясним,
Залиті сонцем ліс і луг,
Таким чудовим та прекрасним
Мені здається все навкруг.

Ось постає переді мною
В піснях оспівана краса,
Здається срібно-голубою,
Наче кришталь блищить роса.

Мов наречена в сукні пишній
Й сліпучо-білому вінку,
Стоїть в траві зеленій вишня,
Як на весільнім рушнику.

Його майстерно так розшила
Живими квітами весна,
Та розважати всіх веліла
Піснями солов"ю вона.

І довгих днів, щасливих, славних
Кує зозуленька щораз,
Виконує вона старанно
Весни-володарки наказ.

Радію щиро дням весняним,
Природи величі й красі.
Якби ж так сонячно й безхмарно
Було у мене на душі.

1980 р.

Щораз засинаю я із твоїм іменем.
Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
Що за дивна свідомости трансформація?
Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

2010

Я завис між твоїми сутностями,
Як між двома полюсами магніту
Зависа металева пилинка;
Як між панами Джекілом і Хайдом
Зависла душа: котрий з них перетягне?

2010

А мальви злітали угору птахами
І крильця-пелюстки рожеві свої
Розкрили.Дитинство мені нагадали.
Ці квіти під тином росли, наче ліс.

А ще - чорнобривці жовтіли на грядці,
Та маргаритки біленькі малі,
І темно-вишневі жоржини.То радість
Та гордість матусі моєї.Вони

Цвіли аж до пізньої осені, доки
Приморозки їм торкались до скронь,
То мама заносила їх в передпокій,
Де ще хризонтем різнобарвний вогонь

Яскраво-яскраво палав усю зиму,
Й кімнатні рослини на кожнім вікні,
Що теж квітували так гарно тоді.
У пам"яті царство квіткове лишилось.

2016 р.

Зустрілися якось дві чайки
Морська та річкова,
Сіли вони відпочивати.
Розмову перша почала
Та, що над морем все літала:
-О! Подружко, якби ти знала,
Яке повітря там, а воля!
Сягає простір неба край,
Я пароплави бачила красиві,
Як хвилі вміють весело співать.
Чудес пізнать немало довелось,
Все щебетала, щебетала щось.

А чайка річкова сиділа мовчки
Та слухала ту розповідь її:
І про далекі землі, що за морем,
І про великі білі кораблі.
Але для неї то було чуже,
Хіба на світі щось милішим є,
Аніж до болю рідні береги,
І запах трав та квітів навкруги,
Ще - тихої ріки дзеркальна гладь.
Їх ні на що не зможе промінять.

2016 р.

Розмалюю писанку квітами й птахами,
На Великдень в храмі освятять її,
А разом із нею пасочку духмяну,
Буде в нашій хаті справжній оберіг.

В писанці маленькій і краса, і святість,
Так смакує паска родині усій.
І на серці в кожного невимовна радість,
Славить нині Господа християнський світ.

2015 р.

Фруктовий садок у нас є молоденький:
І яблуні в ньому, груші та сливи.
Разом із батьками його посадили,
Вже тягнуться вгору деревця маленькі.

-Підростатиме з вами разом оцей сад,-
Це вчуваються тата і мами слова,-
А яким буде він - то від вас вже залежить,
Доглядати його повсякденно належить.

Кожен кущик та деревце прагне уваги,
Як про вас ми піклуємось, дітоньки змалку,
Так про сад ви подбайте.І виросте згодом
Та віддячить вам цвітом чудовим і плодом.

2016 р.

Туманом сизим сни лягли рожеві
На кучеряві коси і чоло.
Життєва осінь кличе вже до себе,
А молодості - як і не було.

І де літа поділись мої юні?
Кудись помчали щастя доганять.
Співають про кохання серця струни
Так ніжно-ніжно на мажорний лад.

Бо недарма на світі ряст я топчу,
А скільки їх іще, лиш знає Бог.
Я залишу по собі вірші-сповідь,
Читаючи, мене згадали щоб.

2016 р.

Задиристий хвалився півень:
-Співаю краще солов"я,
Бо пісня голосна моя
Будить усіх, як ранок прийде.

І серед співаків сучасних
Таких "півнів" не так вже й мало,
Що голос є, слуху ж забракло,
Вони ж того не помічають.

Своїм пишаються "талантом",
На увесь світ про це кричать.
Та голосно - не значить гарно,
Це, друже, ти запам"ятай.

2016 р.

У даному випадку –
це вже не просто ревнощі,
це вже банальна заздрість
до можливості пересування
тільки добре освітленим шляхом,
до здатності задовольнятись
просто синицею в жмені.
І, взагалі, – до існування такої синиці,
якій би баглось оселитись в моїх долонях…
Тільки для чого усі ці претензії
до власних дивацтв,
або до чиєїсь «нормальності»,
якщо ти так добре знаєш,
що, якраз у той самий момент,
коли ти пригорнеш до серця
(хай і добре вгодовану,
та, все одно, синицю) –
тебе однозначно потягне
блукати вузькою стежиною,
позбавленою маркувань,
на вельми поважній відстані
від помешкань і ліхтарів?
2016р.

Все довольно банально:
Зазеркалье в пределах собственной головы
Иногда бывает поинтереснее лабиринта,
Но далеко не всегда (увы)
Витиеватость его коридоров длинных
Уравновешена дверью в реальность.
2016р.

Загубилась в споришах
Стежечка вузенька,
Пролягла аж до села,
Де бабуся й ненька.

Мешкає вже стільки літ
Сама одиноко,
І ніхто не приїздить
Здітей та онуків.

Виглядати їх вона
Йде щодня до хвіртки,
Та кровиночок нема,
Бо зайняті дітки.

В того власний ресторан,
В того - інший бізнес,
Кожен з них має свій план,
То й ніколи їхать.

А вона, голубка жде,
Вірить бідна ненька,
Лиш машина загуде -
До воріт швиденько.

А за торбами колись
Приїздили справно,
"В пір"я вбилися" усі -
Забули про маму.

Навідатись час знайдіть
До матерів, люди!
Бо настане така мить,
Коли їх не буде.

Якщо стежка зароста
До хати, до мами,
У вас зміна підроста,
Зроблять так і з вами.

2016 р.

(пісня)

В коротку літню ніч
Та й папороті цвіт
Шукати всі готові,
Щоби багато літ,
Щасливих довгих літ
"Купатись" у любові.

Приспів:

Кому тую квітоньку
Знайти вдасться,
Проживе довіку він
В мирі й щасті.

А темний-темний ліс
Ховає таємниць
Чимало так казкових.
А папороті цвіт -
Всього лиш одну ніч,
Він кличе до любові.

Приспів:

Знайдіть її, знайдіть,
Назавжди збережіть
В своїх серцях обоє
Оту чудову мить,
Коли любов не спить
І папороть квітує.

Приспів:

2016 р.

А жовті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі.
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться,-
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо, подолавши смертю смерть,
Христос Воістину Воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Межа проходить
через твоє серце.
Тонкою
скрипучою жилкою.
Зависаєш у повітрі
пораненою птахою.
Бо обвуглюються пера
від сонця,
що впало з неба
у мирське болото зла.
І не витягнути з того болота
совісливого чобота,
і не знайти на тванній поверхні
білої лілії -
(чистопелюстої),
котра би закосичила
навощену межу...
Того й мусиш бути
подобою птахи,
бо тільки її тінь -
твоя надія на спасіння.

(30.11.15)

З оберемком зірок
на плечі,
осідлавши копицю,
сюркотав сон –
серпанком імли
умитий…
Звуки
пеленали
та виколисували
снопи…

Всі чекають дощу, а його все немає,
Обміліли річки, криниці висихають,
Стогне спрагла земля, просить пити і пити,
Кілька крапель води і вона буде жити.

Ми вирубуєм ліс для збагачення свого,
Життєдайну ж дерева тримають вологу.
Бог наказує нас неслухняних і грішних,
Війни, засуха, голод.Чи є ще щось гірше?

Схаменіться, отямтеся, чуєте, люди?
Не спустошуйте землю - родити не буде,
Не поводьтеся з нею, немов яничари.
Що ж залишиться нашим нащадкам надалі?

Щоб буяла вона цвітом, плодом і хлібом,
Бережіть і любіть землю-матінку рідну.
І сторицею нам вона щедро віддячить,
Заживемо усі у багатстві та щасті.

2016 р.

Красень Травень Весну сватав,
Старостів прислав:
Дядька Сонця, Вітра-брата,
Із собою взяв.

Уквітчав її барвінком,
Стрічки в коси вплів,
Дарував сережки з Вільхи
Й перстень золотий.

Соку з Явора напились,
Слухали птахів.
І кохання теплі хвилі
Огортали їх.

2016 р.

Красень Травень Весну сватав,
Старостів прислав:
Дядька Сонця, Вітра-брата,
Із собою взяв.

Уквітчав її барвінком,
Стрічки в коси вплів,
Дарував сережки з Вільхи
Й перстень золотий.

Соку з Явора напились,
Слухали птахів.
І кохання теплі хвилі
Огортали їх.

2016 р.

У тісненькій комірчині
Жив домовичок,
Він обходив весь будинок,
І знав назубок

Де лежить цікава книга,
Де - млинці смачні,
Заглядав усюди стиха,
Тільки уночі.

У кімнатах тишу й спокій
Він оберігав,
Почувався, як господар,
Жаль, ніхто не знав.

Хіба мишенятко тільки
Сіре та мале,
З ним секретами ділився,
Сиром, сухарем.

Щоб ніхто його не бачив
Та не заважав,
Вдень домовичок ховався,
Солодко так спав.

2016 р.

Внучка приїхала до бабці у село,
Відкрила двері, чемно привіталась.
-Ой, дуже вчасно ти, Ганнусю завітала,
Якраз у мене тісто підійшло.

Берімося вже пироги пекти,
Такі, як полюбляєш, доню з маком,
А коли будеш ти допомагати,
То наготуємо такої смакоти!

-Гаразд, бабусю, лиш перевдягнусь.
За якусь мить - обидві біля печі.
Уважно придивлялася Ганнуся,
Як вправно все вдавалося старенькій.

Руки уміло виробляли здобу,
Вже й круглобокі вироби - на дечку.
-Давай, онучко і собі так спробуй.
Переконалася дівчина - це не легко.

А за годину запах пирогів
Уже "ходив" по хаті та надворі.
Вони ж накриті рушником м"яким,
Лежали собі так посеред столу.

І пригощали згодом ними всіх:
Родичів, сусідів,близьких, друзів.
Ті смакували й дякували їм,
Двом господиням: і досвідченій, і юній.

2016 р.

А на війні як на війні: Сонце
Над нами вогненною кулею.
А на війні як на війні: Небо
Пораненим птахом – коли синім,
Коли вицвілим – кличе,
Чи то летіти, чи то просто жити.
А на війні як на війні: Поле
То квітуче, а то зовсім зоране,
Тільки не плугом, громом,
Тим, що пахне залізом і димом.
А на війні як на війні: дихати
І хочеться, і подуха - присмак
Металу в горлі, крові тріснутих губ,
А на війні як на війні: Білявка бліда -
Смерть старою дівою
Блукає шанцями та бліндажами,
Зазирає кожному в очі,
Про щось запитує, чогось сміється,
А ми собі в своїй вічності
Буття хвилинами міряємо.
А на війні як на війні: Залізо
Холодним драконом сутінок
Чи гарячим подихом пекла.
А на війні як на віні: Пил
Всюди. Навіть час стає пилом,
Навіть слова пилом під ноги втомлені.
А на війні як на віні: Друзі
Хто тільки в пам’яті,
А хто там - під кулями...

Сонце закриває
Тінь від чорних хмар,
Вітер знов гуляє,
Блискавки пожар.

А від громовиці
Все здригнулось враз,
Крапельки водиці,
Наче водопад.

По траві струмками
Все біжать кудись,
Землю напувають,
Буде все рости:

І трава, і квіти,
Молоді сади,
Хлібу теж родити.
Дощику, іди.

2016 р.

Як двох сердець закоханих союз
Скріпили двоє молодят любов"ю,
Тоді здавалось - довго проживуть,
Не знатимуть вони біди та горя.

Але, на жаль трапляється таке,
Що почуттів у них нема взаємних.
І тоне їх сімейний корабель
У хвилях та штормах проблем щоденних.

Та вже й кудись дівається любов,
Яка, здавалось би, так пишно квітла.
Мабуть її ніколи й не було,
Захоплення й симпатія - і тільки.

Страждають діти.Злагоди ж нема
У домі їхньому між мамою і татом.
Можна тоді усе-усе здолать,
Коли один до одного повага.

Як не майно і гроші головне,
А людяність та чуйність, працьовитість,
Бо матеріальне - то все наживне,
А без любові важко в світі жити.

Коли вважає кожен чоловік,
Що половинка в нього - особистість,
Не хатню робітницю має він,
А люблячу, кохану, мудру жінку.

У свою чергу і вона також
Його шанує, любить і цінує,
Життєвих їм не страшно перешкод
І подолають труднощі обоє.

В оселі затишок, душевний спокій, мир,
Батьки і діти радісні й щасливі.
Читачу любий, ти уже повір,
Є в цьому досвід, бо життя навчило.

2016 р.

Бузок, що росте біля хати
Ніколи не можна рубати -
Існує повір"я таке.
Бо як отой кущ від сокири,
Впаде увесь рід.Як не дивно,
І птиця гніздо не зів"є.

На місці бузкового цвіту
Рости будяки усе літо
Будуть.Та інший бур"ян.
У димарі пустки-хати
Вітри лише зможуть гуляти,
Ніхто не оселиться там.

Не з розповідей це відомо,
Так сталося з родичів домом,
Як знищили білий бузок,
Той, хто рубав - під машину
Потрапив.Не вижив, загинув,
А далі пішло і пішло:

Хвороби, нещасний випадок,
А молодь втекла чим подалі
Й дорогу забула сюди.
І хата порожня край лісу,
Не родить і сад уже більше,
А гілля ж ламали плоди.

Аж моторошно тут бувати,
Вже й "боком" облуплена хата,
"Здичавів" город, гарний двір.
За зрубаний кущ поплатилась
Життям та здоров"ям родина.
А кажуть - прикметам не вір.

2016 р.

Зібралось чорне вороння
У хижу дику зграю,
І каркає воно щодня
В донецькім нашім краї.

Роздмухує війни вогонь,
На здобич тут полює,
Йому, як кажуть всеодно
Що далі буде з людьми.

-А після мене хоч потоп -
Такий девіз у нього.
І нагребти побільше щоб,
Нажитися на горі.

Напитись крові, як вампір,
Та висмоктать всі соки
Із української землі.
Триватиме ж це доки?

Коли уже настане мир -
Ніхто не знає того.
Господарює "руській мір"
Тут, мов у себе вдома.

Вирішують десь там в Кремлі,
Що нам усім робити.
Коли ж насититься, коли
Хижак найголовніший?

2016 р.

Я блукав містом камінним:
Містом, де холодна бруківка,
Холодне скло вікон,
Холодні стіни, холодні протяги
Провулків.
Я блукав містом
Безлюдних вулиць
І брам-пащек,
Ґанків-в’язниць
Та будівель-скель.
І хоч би одна,
Хоч би одненька
Пеларгонія на вікні,
Чи кіт-муркотало усміхнений,
Чи кольоровий паяц
Клошаром з катеринкою.
Тільки холод:
Навіть в очах, що часом
Помітні за склом крамниць.
Холод.
Навіть сонце - біле, як чиста сторінка,
Навіть воно холодне:
Нібито воно і не сонце
А ліхтар підвішений
Над музейною вивіскою
Старим листоношею
З холодною торбою слів
В якій давно не було листів...

Торба окупанта:
Там завжди знайдуться кишені,
Шинок: дощем перехожі
Повз.
А в крамниці старого непотребу
Годинник без стрілок
І навіть без циферблата
(Плато Блат),
Зате з маятником,
Пружинками та моторчиком
І навіть з батарейками
(Батарея, стій!).
Він завжди показує час
Тільки для окупантів,
Коли вони зазирають неквапно
До тої крамниці непотребу.
Подаруємо їм найкращі сніжинки
(Бо зима).
Най відвезуть їх до Лондону
(Бо грудень).
Грудками грудень грудить
І не гудить
(Бо таки зима -
Зима окупанта з торбою).
А ми в місті Торби -
Суцільні Беґґінси
Дивимося на небо
(Біле, біле, біле -
Ні - сіре!)
І думаємо:
Щоб іще подарувати
Окупантам.

Я жив у місті,
Яке збудував вітер.
Нагромадив кам’яниці-прихистки
Для людей-номадів,
Що звикли ховатись під землю
І накривати голову очеретом.
Тепер камінь вітру-масона -
Каменяра вільного.
Він гуляє вулицями
Разом з кудлатими псами -
Чорними розенкрейцерами,
Волохатими Фаустами.
Ратуша й храми, дзвіниці й пивниці
Збудовані з дикого каменя -
Такого дикого, що навіть пікти
Здаються поруч з ним джентльменами
Чи то просто есквайрами, чи то лендлордами
Епохи цнотливої Вікторіанської
(Civitas erit victoria in aeterna!)
Я жив у місті,
Де вітер був лорд-мером
І вуличним музикантом,
Награючи свої безнадійні мелодії
Катеринкою межичасся,
Я жив в столиці
Короля без імені і титулів
І навіть без тіні.
Місто вічного холоду,
(Не Единбург Семи Вітрів - ні)
Де будинки не затишок,
А лише фортеці
Вождів
Гордих крижанооких кланів.
А під ногами планета,
А під планетою порожнеча
Нескінченна і темна,
Як комірчини у місті,
Яке будував вітер.
Я жив у місті.
Я жив.

Дієзи цієї осені (скрипка):
Люди ідуть в простір дощу
З парасольками чорними
І думками сумними
Ніби ідуть на суд,
Ніби всі ритуали довершено,
Ніби всі вироки винесено,
Лишився останній - для них.
Чорний тягар парасольки,
і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап місиво - а вулиці,
А вулиці-вулиці і провулки-грати
(На скрипках, а ви думали за...)
Осінь закрита, як цвинтар,
Довершена, як мелодія -
Апокриф
Композитора відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі лінії холодних струменів
Чи то вітру, чи протягів
Міста паротягового
Вікторіанського і спаплюженого
(Клякси на сторінках країни,
Бо кожна країна - то зошит
Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
Середньовічного).
А ви теж блукальці - студенти вічні
Йдіть собі від кляштору до бурси,
Від коледжу до академії,
Може якось надибаєте
Тої кволої мудрості
Що буде нам сенсом
В цьому світі жорстокому...

Кавові такі вірші:
Наче збираєш яблука
І думаєш: Небо,
Наче солодкавий грушевий м’якуш
У видолинку тарелі,
Краплями - і думаєш: вигадка,
Вулиці кав’ярень - ароматні,
Вулиці пабів - веселі,
Вулиці пивниць - віскі.
І все прозоре, як Небо
Над Океаном,
Чи то над черевиками,
Що лишив на вершині гори
Мандрівник,
Вдягнений у свиту,
Шиту з подертих мішків,
Де хотіли берегти борошно
(Оберіг),
Але не змогли.
А може Сонце?

А сонечко вітає знов весну,
Всміхнеться, посилаючи проміння
Землі, котра прокинулась від сну,
Зеленим килимом зробилося насіння,

Вкинуте хліборобом восени,
Лежало вкрите ковдрою із снігу.
Радіє серце цій озимині,
Густа - то значить будемо із хлібом.

А працьовитих бджілок день у день
Духмяний цвіт в саду до себе кличе.
І вже нектар у хоботку несе
Кожна із них, щоб меду було більше.

На грядках перші квіти полива
Дощик довгожданний, теплий, добрий.
Господарює дівчина-весна,
Молодша донька матері-природи.

2016 р.

Триває піст.Суворий і Великий.
Дотримуєтся хтось його, хтось - ні.
Згадуються слова митрополита
Сабодана Володимира мені.

Земляк відомий мій і дуже мудрий
Навчав усіх поводитися так:
Не тільки тіло очищати, але й душу
Повинен кожен з нас.І повсякчас.

Коли запитували в нього ще й про їжу,
Вживати можна що у піст, а що - то гріх,
Відповідав:"Ви один одного не їжте,
Найправильніше буде це.Амінь."

2016 р.

нагим увійти у первісні хащі
обдираючи до крові одежі шкіряні
ти де о Сущий де де де
а де я де де
а де Едем

плоди дерева життя їстиму
і листя фіґове познімаю
мій сором перед Тобою Боже

омий мене водою живою
Духа Твого
виповни
2015.

Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…