…запитую всоте…
Запитую в тисячне: хто я?
Одвічна провина…
Провидиця…
Втомлена жінка…
А може, я, Господи,
лиш випадкова піщинка,
що з Ока Твого
ще не вимита поки сльозою, –
невидимий згусток
нестерпного смутку й жалю?..

Прости, якщо дуже
Тобі, Терпеливий,
болю…

03.11.2017

З ким ти диво моє у порі цій нічній?
Ти є трішечки мій чи як завше нічий?
От навіщо прийшов з некерованих снів
І лягаєш рядком аритмованих слів?

Маєш час у добі на моральне піке?
Щоб налила тобі твоя гейша саке
Запалила зірки в океанах між вій
Розгорнула із спогадів давній сувій

Кожен запис в якому мов зілля терпке
В ньому дихання наше глибоке й п'янке
Поміж тіл б’ють термальні джерела жаги
Що розтоплять з бажання чесноти сніги

Ми допишемо врешті почате тоді
Де дозволено буде на цей раз тобі
Розв'язати корсет виховних парадигм
Цілувати коліна пірнути між них

Буде тепло тобі між моїх голих ніг
Буде так аби ти це все винести зміг
У симфонії всіх найвідвертіших мрій
Струнні етики певне втрачатимуть стрій

Я відкрию тобі свої справжні світи
В них побачиш осяяним образ свій ти
Синтезую для тебе в олію полин
Культивую з піщинок ріст дивних перлин

Може краще не пий це звабливе саке!
Бо потягне в безодню воно заважке
Пропливай собі тихо в свідомім човні
Не пізнавши світів що на дні у мені

Якась така безпоміч, хоч кричи...
У грудях тьмяно жевріє тривога.
Така важка до спокою дорога
і так катма до болісти причин...
Ця осінь із очима сироти
у шибах споночілої домівки
пряде безсонній тиші облямівку
із миготливих пам'яті картин.
Вони зринаюить спалахами дум
і плинуть, плинуть - безконечна триба.
Осіння ніч, пізньоосінній сум
і очі сироти в віконних шибах...

2017

Жовте листя з дерев вже давно облетіло,
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.

Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким, та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Потепліє і він іще буде зеленим.

2017 р.

І
Роки збігають. Бурі підмурки двірця
опоясує тріщина. Сліпа швачка стромляє урешті нитку
у золоте вушко. І Свята Родина, змарнівши з лиця,
просувається на один міліметр до Єгипту.

Видимий світ умістив чи не всіх живих.
Вулиці залило яскравим, але стороннім
світлом. Наодинці з безсонням,
скурпульозний звіздар зосереджується на чайових.

II
Я допіру не годен згадати, коли і де
трапилася подія. Ні трибу тої.
У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
Зі мною? Вчора? Напередодні?

От і сама подія – щось там рвоне,
геть затопить, мста любки, вогні Кузбасів –
непам’яті в поміч – щодо мене
передусім, а чи хто там спасся.

IIІ
Це ваговитий доказ, що нині ми заодно
зі життям. Що я вгамував цікавість
шелестами матерій, чиє сукно
і щепляє шкірі свою безбарвність.

Тепер і мене у профіль різнити не буде чим
від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
часток і величин, наслідків і причин –
усього, чого не цурався, палко жадав, боявся.

IV
Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
вільгість – і вечорів, і коли світає,
каменоломню міста, Чумацький Шлях,
тих, кого вже нема, а я пам’ятаю.

Зачепи мене – і пізнаєш ту
самоту, що одраює світ потурати
мені, парсуні моїй, пальту,
ту, на чий чесний взір, ми – неминучі втрати.

V
Говорю це тобі, геж – не моя вина,
щойно не чути. Сума днів неминуче й
вічі мозолить, і кепсько впливає на
зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний.

Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
ретро-платівки вишаркування під голку.
Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як
Червона Шапочка не сказала Вовку.
(1986)

Розбійник Мокша не діждався ласки,
що «воздає» і досі каганат
героям географії і казки,
як-то: Сусанін, Мінін і Пожарський,
а деінде Євпатій Коловрат.
Гниє у канцеляріях таємних
історії розтерзаної прах
на капищах і мощах убієнних,
що горами росли у болотах.
Найвищою ставала із віками
місцина на «Кощієвій» горі,
де у Кремлі ішли вперед ногами
один за одним виродки до ями,
де почивали парії-царі.
І очевидно, що земні закони,
формовані на костях і крові,
утворювали патогенні зони,
що виїдали глей у голові.
Тому ще від опричника Івана
до нинішнього Пу-богатиря
усі царі язичники-погани,
які не мають в голові царя.
А покручі-царевичі, бувало,
приходили до влади залюбки,
та неодмінно дурнями ставали,
хоча у казці – ніби навпаки.
Історія нічого не міняє.
На неї уповаємо дарма.
Недопалок «окурком» умирає.
Росія залишається тюрма.
А воля тиранію називає –
палата шоста, де нема ума.

                                      11.2017

А так буває боляче терпіти,
вдивлятись в небо - бачити дощі,
і долі необдумані кульбіти
у чорному-пречорному плащі.

І друзів, що стають, неначе плями
розмиті, на потрісканім вікні.
О, що ж цей світ невірний робить з нами?!
О, що ж цей світ видмухує в мені?

Такі етюди, Господи, несвітлі!
Такі примари, що аж терпне дух!
І так уже втомилася терпіти,
аж закладає серце, очі, слух.

Аж закладає розум попід стелю -
таке щось пелехате і густе.
І дивишся на вичахлу пустелю
життя свого, і бачиш знов не те.

А хтось ізбоку каже: заспокойся,
ще трошки потерпи, минеться біль...
Та сивиною зойкує волосся,
слова пересипають марно сіль.

І сонце зачіпається за віти,
а небо - знов не небо, так, дощі.
Втомилася, втомилася терпіти,
крокуючи уперто до межі.

18.10.17

А мені би тебе на трішки
На ковток запашної кави
На печені смачні горішки
Усміхнутися щоб ласкаво
Усамітнитись на годину
Лоскотати твої долоні
Брати в рот лісову малину
Вимовляти слова синхронні
Проганяти хандру кирпату
Випивати по краплі осінь
Роздягатись у теплій хаті...
А мені би тебе назовсім.
2.11.2017

На морі,
На морі на Чорнім,
На човні,
На човні моторнім,
Немов на розбитому возі
По грейдерній битій дорозі.
А вітер,
А вітер – супроти,
А хвилі,
А хвилі – от-от вище борту.
А чайки,
А чайки кигичуть довкола…
Хто відав,
Хто відав, що наша молитва
Та ще ж і тривога пташина
Крізь посвист,
Крізь посвист до Бога прилине?
І берег,
І берег, мов мати,
Назустріч простягує руки,
І десь там,
І десь там уже поза нами
І вітер, і хвилі, і гуркіт.

я стою посеред пісні глухий…
я стою посеред весен німий…
повертаються додому птахи –
я лишаюся ніде і нічий…
моря Чорного в мені сіль…
Криму горнього в мені грім…
заховаю замолю біль…
лише там на світі – мій дім…
я руками до небес обома –
за горою моє сонце встає…
і нічого в мене більше нема –
тільки він один у мене і є…
і якщо Господь не зна́йде путі
я молитимусь його самоті…
полечу світами – вічний іврим –
у захований за хмарами Крим…

***
Це жорстоко, та не треба сліз.
Наша пісня досі не почата,
поки куля видає «безвіз»
і нема кого за це карати.

***
Країна ВАТи береже,
а «вата» повзає вужем,
не затуляє рота.
Не нагодуємо чуже.
А бути шлангами – уже
і партії не проти.

***
Ой не розумію ані дуки,
ані гонорової гадюки,
у якої доларова тьма.
Ой чекає дуку веремія.
Економлю так, що мама мія,
а йому все мало, мало, ма!..

***
Нічого я не упущу,
згадаю Пелагею,
яка гадала по дощу
і ревнувала до борщу,
навареного нею.

***
Вдарило у голову бабусі,
що її «охмурює» поет.
А коли оба у цьому дусі –
це найвибуховіший дует.

***
Не спокушай душі і тіла
маною давньої мети,
що хоче юною зійти,
коли старою перезріла.

                                      2017

Вітаю, друже листопаде!
Ти знов у гості завітав?
Господарем ідеш по саду,
де квітень коси заплітав
порічкам, грушам, айвам, сливам…
Де терном жовтень частував.
Де кожен з нас бував щасливим,
як папороті квіти рвав.

Без жалю листя обриваєш
з горіхів, лип і не лише…
Невже нікого не кохаєш
чи не настав любові день?
Невже у тебе, строгий брате,
душа осіння не болить?
А може, ти так любиш владу,
що не чекаєш ні на мить?!.

Нарешті осінь відпустила літо
щоб мандрувало собі далі світом
Взяла несміло в руки акварелі
І стала вимальовувать свій сум

Ось перші несміливі жовті плями,
Червоні, фіолетові, руді,
Метеликом, закоханим без тями,
Злітає лист щоб плисти по воді

І пробудивши барви своїм хистом
мисткиня вже не стримує їх шал
Й вони живуть, палають, їм вже тісно
На полотні, а осінь у печаль.

і сльози рясно падають дощами,
Патьоки фарб підхоплюють вітри,
Розмашисто широкими мазками
Жбурляють їх ізнизу догори

Відплаче осінь, осінь відридає,
Відтужить кожне горе, відгримить,
Щоб тихий спокій після днів відчаю
Надії нову паросль міг зростить

Нарешті осінь відпустила літо,
Й собою може бути цілковито,
Водити у калюжах каравелли
І не зважать на марний людський тлум.

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

Ось і відбулось весілля!
Гарне свято для душі
Та охочих із довкілля,
Щоб послухати вірші!

То весілля–особливе!
ВІТЕР-ОСІНЬ–ось так шлюб!
Вийшло воно говірливе!
Ой,натішився весь люд!

ОСІНЬ стала вибирати:
ДОЩ,ТУМАН чи ВІТЕР– хто???
Треба швидко – де їй знати?!
Може, цей ось ПАН - в пальто?

З чепурною бородою,
Мабуть, буде саме він.
Твердою іде ходою
Та й поважний має чин.

Він не бідний і грайливий,
То шепоче, то кричить,
Рухами якийсь мінливий,
Не спочине ні на мить!

Буде весело, цікаво! –
ОСІНЬ вирішила так!
ВІТЕР згоду дав ласкаво,
Бо в стосунках він мастак!

Тільки шлюб цей – ненадовго!
Дуже швидко плине час!
Через місяць на дорозі -
ЗИМУ схватить ловелас!

ВІТЕР,ВІТЕР – знову в полі!
Розганяючись - летить!
Іншої не хоче долі!
Відпочинь,хоча б на мить!


29.10.2017

Все йде у Лету як і ця пора,
і наші юні весни за водою.
Лишається у пам'яті жура
за іншою незнаною тобою.

Минає і житейська суєта,
і все, чого душі буває мало,
коли і їй судилася не та,
якою ти із іншими бувала.

Але не забувається дует,
в якому був і я твоїм слугою,
і ти не доказала ще герою
роману, у якому цей сюжет
показує, що я …або – поет
і досі має бути поза грою.

                                      11.2017

Зронила сльозу вечорову
фіалка нічна у саду,
бо вітер співав колискову
на щастя її чи біду.

Хоч місяць всміхався привітно
і млу навкруги осявав,
та легіт красуні тендітній
усе пелюстки обдував…

Немов ворожив її долю
той вітер гульвіса-пустун.
Літав, веселився по полю
і пахощі сіяв між врун…

Фіалка в надії чекала
всю ніч на кохання тепло,
а вранці раптово зів’яла,
ледь сонце на небо зійшло.

Такі особи в світі є – їм добре не буває.
Вони готові все і всіх роздерти, очорнить.
Але створити щось своє ума не вистачає,
лиш зникне критики об’єкт – відразу ж гублять нить.

Безцеремонно, зазвичай, ведуться ті „експерти“,
вважають доками себе у всіх сегментах знань.
З плеча рубають все підряд й готові в пил зітерти,
але не в правилах у них комусь віддати дань.

Такі завжди кричать: „Не так, живе додайте слово!
Міняйте форму, риму, склад, пірніть у глибину!..“
Та на просте питання „Як?“ – мовчать не випадково.
Все те нагадує мені забіг у ширину…

01.11.2017

Ногами не торкалася землі,
пташиною літаючи по сцені.
Її чарівні очі у імлі,
як дві зорі світилися зелені.

Чутливі руки і осиний стан,
та сповнене тепла велике серце
проводили через життя туман,
допомагали у щоденних герцях.

У першу чергу "па" і "фуете",
часу не вистачало на обранця.
Вона думки відкинула про те
і віддалася цілковито танцю.

Бери хреста, іди за мною,
я поведу тебе за хмари.
Полинемо удвох з тобою
туди, де пломенять Стожари.

Я підійму́ тебе до неба,
у царство зоряного світла.
Відкрию ту красу для тебе,
аби зірницею ти квітла.

Я поведу тебе у вічність,
ми перетнемо невагомість.
Побачиш Всесвіту вели́чність
і опануєш підсвідомість.

Візьми свій хрест і йди за мною,
немов за хлібом йдуть голодні.
Лиши все тлінне за спиною –
я виведу тебе з безодні!

Плаче дівка в інтернеті,
Ллється слізок водоспад.
Чоловік - потворний йєті.
Вдома - січа, Сталінград.

Йти, чомусь, боїться в хату,
Каже, вчора ледь не вмер.
Песик вирвав шмат із заду -
Постарався бультер'єр.

Утікає від папужок,
Бо здзьобають бурерброд.
Під сафою торба сушок,
Уночі кладе їх в рот.

Квокче курка на балконі -
Не подобається пах!
Пшикає одеколоном,
Геть уже поїхав дах.

Є гусак у ванні, жирний,
Ужива м'яку траву.
Десять років благовірний
Писка миє у ставу.

А у спальні три удави -
Цюця, Вишкварка і Рекс.
В ліжку з ними - Боже правий! -
Не подобається секс!

Кіт помітив трохи капці -
Муж одразу чмиха в ніс.
Все, дістав! Іду на танці!
Потім - шашличок і ліс.

Хай бере мітлу, амеба,
Прибирає зоопарк.
Як не зробить все як треба
Повернуся - вирву карк.

31.10.2017р.

Сьогодні не модно вмирати від старости,
Мерзнуть пуп’янки, сохнуть паростки.
Ми впали в немилість,
Планета втомилась
Усіх нас тримати.
Нас дуже багато.
Мачуха?
Мати?
Дітисьок мільярди,
Спустошені надра.
Хіба їй до жиру?
Ми втратили міру.
І віру…
Мода нової епохи –
Аби не плодилися й дохли.
Содом і Гоморра.
Горе…
Люде, цього ти хотів?
На тобі «синіх китів»…
Торнадо
І «Гради».
Принади.
Паради.
Катаклізми
І клізми.
На тризні
Ми різні.
…А хтось – шукає харизми,
А в когось – перше кохання,
А в когось – надія остання.
А хтось – у мріях до неба,
А хтось: «Воно тобі треба?»
Та серед сюжетів страшних
Знов двоє стають на рушник
Ділити солодке й болюче,
Аж поки смерть не розлучить
І так же їм хочеться, Боже!
Аби то було якнайдовше
І померти удвох в один день,
Байдуже, де,
Від банальної старости,
З унісонним: «Прости»,
По собі не спаливши мости…
І коли їх будуть нести
В розпростерті обійми праматері,
Хай від немочі плачуть оратори
І моди законодавці
У найвищого суду на лавці…

Підступно із кущів, з нічної тьми,
пустив хтось чергу довгу з автомата.
Тендітна жінка з ангела крильми
упала замертво – такий доробок ката.

Своїм життям, наповненим ущерть,
вона пройшла лише до половини.
Її дорогу перетнула смерть
і враз не стало гідної людини.

Вона, як українська Жанна д’Арк,
не раз й не два старій дивилась в вічі
і не один отримав кулю в карк.
На жаль тепер по ній палають свічі…

Побільше б нам Окуєвих Амін
та, як у неї, віри в свої сили –
війни б давно ми зупинили плин
і ворогів наголову розбили!

31.10.2017

…Він уперто не хоче носити обручку і запонки,
має досвід - частини єднаються в ціле детальками,
ну, а блиск - часто - фальш. Він втікає, рятуючись в затінку
вагівниці ночей, де кохання - єдиною шалькою,

де згортаються в горлі слова й видихаються згустками,
а клятьба - вже не гріх, а знекровлена пристрастю заповідь,
що засліплює війкові петлі манжетів - давитися пусткою,
поки двійко голів, двійко тіл вибудовують запонку.
2017

День такий
Який непомітно пролітає повз тебе
Висковзає з найміцніших рук
Як літак, що ніжно пестить небо
І волочить за собою тільки звук

Ніч така
Якої ти зовсім не контролюєш
Вона приходить до тебе задумливо, тихо
Ти можеш лише сказати, що колись таки її полюбиш
Або не сказати нічого
Щоб не накликати лиха

Ранок такий
Яким ти хочеш бачити його уві сні
Божевільно щедрий, божевільно живий
Як вишневі сади навесні
Як намистини
із дитячих мрій

Вечір такий
Який приходить в порожню квартиру
Коли гості розійшлися по домівках
Коли говорить лиш подих
німими вустами сатири
Як вінтажне кіно на пошарпаних кіноплівках

2017

Туман зароджується у низовині
Спираючись на пагорб,
Змішується із сигаретним димом
Закутує ліхтарі у далечині
І накриває місто осіннє
Неначе турецький килим

Піднімається вище із плином часу
Ще трохи
і потопить струнку телевежу
Його спокій порушують так не вчасно
Автомобільні фари, вгризаючись
У сріблясте мереживо

І коли намагаєшся його наздогнати
Вирушаєш у подорож
За молочною ніжністю
Все, що він може тобі обіцяти
Це холодне повітря
Налите жовтневою свіжістю

2017

Загнали вовка в пастку. Не втечеш.
Грошей немає, і нема роботи.
З кишень "Рошен" останній чавить кеш,
У банківські переливає соти.

А бунтувати сил уже нема,
Вуста людські зашито переляком.
Для громадян країна ця - тюрма.
Вчувають харч круки, жуки та раки.

На Сході, кажуть, гарно воював,
В степах кістки, могили та горбочки...
Там - за Дінцем - в яру глибокий став,
Бурятські мами не знайдуть синочків.

А браття досі плачуть на війні,
Щоднини: той - каліка, той - убитий.
Лежати ліпше нині у труні,
Але у вічі заглядають діти.

Не до віршів немудрій голові,
Шукаю дідів автомат у житі.
Дроти. Кордони. Посмішки криві...
Боюсь. Та мушу вирватись із кліті.

31.10.2017р.

Терпке вино по вінця у бокалах!
Любов і осінь - кругом голова,
З тобою нам сьогодні світу мало,
Дощем на щастя небо засіва.
Листки каштанів мокнуть у калюжах,
Весь тротуар у плямах парасоль,
До перемін погоди нам байдуже,
Налити ще вина тобі дозволь.
Вино п'янке, як особлива осінь,
Забудь печаль, надія в серці є!
Твій поцілунок... ще його не досить
Хай ніч нам світлом зоряним стає!
У ритмі танцю листя закружляло,
Мелодії похитують бокал...
Тобі мене, мені тебе так мало
Та є для нас - осінній карнавал!
2015

Впав туман на білі роси,
Майже зимня вже пора,
Серце ще тепла так просить,
Так від щастя завмира.
Із тобою ми ще поряд,
Кава в чашках на столі,
Ще осінній ранок зорі,
В завіконній гасить млі.
Нині ранок такий тихий,
Лиш синичок перегук,
Та не має в тому втіхи,
А є втома від розлук.
Білі роси скраю стежки,
Тане час як ця імла,
Я збираюсь в край далекий,
Де ні щастя ні тепла…
2017

***
Уже й трагікомедії немає,
коли паяца путає лихий,
а Ірода у лаври одягає.
Елітою стає богема раю,
месією – Антипа моровий.

***
Ніщо не осоромить нас,
як те, що пнеться «в люди».
Терпіння лопає не раз,
але не витирає час
іржавої полуди.

***
Поезія поезією та є,
яка не є ні доброю, ні злою
Наїною, Джульєттою, Ягою.
А іншої поезії немає.

***
Хто куди ведуть поводирі
і на нервах скоморохи грають,
авгури дають коментарі,
а видющі їх не помічають.

***
А декого запоями читають,
а іншого минають до сих пір.
Немає віри, поки – не до вір…
Якщо тебе ніде не помічають,
то нащо переводити папір?

***
Поезія це – не робота,
а хобі. Але головне:
не лізе ні в які ворота –
пиши войовниче й смішне.

                                      2017

у нас залишилось
не так вже й багато часу
на ці поцілунки
на доторки і обійми
цього ми не знали
і не розуміли зразу
спочатку було і ніяк
і тепло' і війни...
були оберемки гризот
і стрімке чужіння...
оглухлість - до зречень
і болю жаскі стискання
я крапля із очка...
рослина з твого насіння
ти - пів мого світу
і сиве моє зітхання...
і очі незрячі
що вгадують знаний образ
і руки тремтячі
що гладять моє волосся
тулюся щокою
і стримую млість
раз-по'-раз
ми чуєм обоє
оте що не чули досі...

Дозволь собі бути слабкою.
Не силуйся надаремне -
не знайдеш у тім споко'ю...
Так тягнеш - в очах аж темно.
Пощо тобі се? Гай, досить
об "стіни" та головою...
Шалена уперта, осене,
що ще не зайшлась зимою...
А прийде... застудить роси -
складеш перед нею зброю.
Ти сильна? Тобі здалося:
ти є і була слабкою...
Приймися... смиренно, гідно,
та й будь собі берегинею.
Для чого тобі ці війни?
Вже стільки у них погинуло...
Будь тихо-покірно-хитрою.
Се мудрістю здавна зветься.
А з серця жалі всі витри -
не слухай дурного серця.
А розуму... Він не в тебе
У тебе лише потуги
Не бийся об лід, не треба,
рибиною недолугою.
Рибино, а чи рабине,
ти думала вільна?.. Сильна?
Червоно не стигмить, стигне
зап'ястками: бо-же-віль-на...

*****

Ворогують між горами чулими
і вростають у сонце далекими
не розказане літо лелекою
і розхвалене літо зозулею.
Панні осені брехні ті, колами,
віднайти б у зозулинім голосі,
а вона – у гніздо, що на колесі,
жовтим листом будити немовлене.

Вечірня розвага

На плечах парубків парубки –
зобразили дзвіницю.
Хто найвище, ади, залюбки
сміх дівчат – у правицю
тай підкинув його аж до зір,
хоч віддав неохоче.
Зорі – сміхом Господнім. Повір,
зазоріє й дівочий.

ЛожЕчник*

Ложку для сонця
і ложку для місяця.
Та зачекай но – вітри перебісяться
і не розхлюпають хмари та озеро.
Будуть з ложками їдці віртуозними,
зустріччю й раннім сніданком утішені.
Зблиснуть подячно і знову розвішають
в хаті гуцульській ложки на ложечнику.
Нумо, газдине, біжи по малечу вже,
що до сніданку з ложечника братиме
сонячне й місячне.
За рученятами
cвітло пов’ється
лозою і німбами,
до оченят наймиліших подібними.

*Поличка для ложок.

Корзан*

Зблиском плюнула цівка. Світлиною смерті
похизується кріс. А підштовхнута смерть
оминула задивлених сосен осердя,
бо завчасно вмирають серця й дотепер
на стежках, перекреслених зведеним крісом.
Дзеркала висоти й цю принежду ** – собі.
Не кажи: вечоріє… То чорним завісив
СвітовИмрійник сонце. І знову – в журбі.

*Постріл;
**лиху пригоду.

Перехрестя
(За мольфарськими мотивами)

Хитнувся місток над весною.
Зійшлися там янголи хутко
розмову різьбити смішною,
в Карпатах з узвишшя почуту.

Я

- Гуцулко, брунькує весілля?
На дереві роду не голо…

Вона

- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
по горах, по долах, довкола.

Зображено янголом першим
завзяття химер пелюсткових,
а другий картину довершив
голками й нитками розмови.

Я

- Ой, легеня маєш, гуцулко!
Крисаня затінює вроду.

Вона

- Не вийду з квітучого кулка,
що здавна вогненне зісподу.

А третього голка вколола…
Той янгол картинне – додолу:
навіщо різьбити крамолу,
блаженною мовлену, голу?

Я

- Красуне, той легінь - покора.
Лишень забаганки примножуй.

Вона

- Кір-зілля бере з Чорногори,
у свічку сукає… Не Божий…

Я

- Усі ми були диваками,
поки не по гострім камінні…

Вона

- Знаходить скарби, а не камінь –
підказує свічка горінням.

У янголів – проводи сміху,
бо свічка виказує сховок:
відірваний вічності віхоть
не може служити лихому…

Я

- Обранець жартує… Навзаєм
надумай веселу оману.

Вона

- А сховки свої відчиняє
ключ-зіллям, що в нього не в’яне.

Я

- Фантазії, дівчино, - птиці,
злетять і пощезнуть у хмарах.

Вона

- Зрад-зілля мені знадобиться
і трохи чаклунського дару…

Я

- Та ні! На весільнім застіллі
тривогу забудеш рутинну…

Вона

- Я квіткою стану на зіллі –
середньою…
Тай одпочину…

Де рветься, майбутнє з минулим
з’єднали небесні заледве…
Три квітки-сестриці жахнулись,
бо легінь… ой, шатан середню
зірвав і поніс без мороки
в горлянку пекельного гулу,
а квітка зрад-зілля, що збоку,
знайомим дівчам обернулась.

Я

- Кір-зілля, ключ-зілля, зрад-зілля
зникають, гуцулко, довкола.

Вона

- Намрію ще з іншим весілля,
на дереві роду не голо…

*****

Потривожимо небо,
коли вже не можемо
неспокійну жар-птицю,
народжену серцем,
дарувати обраниці,
не завороженій
вогнекрилим танком,
що хутчіший од герцю.

Заспокоїмо небо,
коли вогнекрилою
обігріто кохану
в колибі чи в горах
і немає пожеж,
де нездійснене квилило б,
привітавши вогонь
силуетом покори.

****
Чужі роки визбирують низини,
а наш останній, норовистий наш,
на обрій підхопив нас і полинув
аж-аж туди, де позаземно аж.

Стояли на хиткому непохитно,
вінки сплітали щастю з божевіль.
У снах ловили невловимі миті
тай розсипали золотом на діл.

Але, на жаль, губилися у слові,
над ранком випливаючи зі снив, -
ти, недосяжна, - на листку кленовім,
а я блискітку в небі полонив.

Під нами гори в призабутих лицях,
небесним оком спалено траву.
З чужих низин чужі вітри знялися
І зникли ми назавше наяву.

Диптих про вічне

1.
Завмерла ніч над бабиним кутом,
де сходяться усі кути на світі,
де вітругани й вітерці зігріті
завчасно засинали біля стоп.

О, кут ще бабин, хоч уже не той –
без кочерги, без рогача, без пічки.
І лиш павук на стінах цвяхи лічить,
минаючи найдужчий над хрестом,*
не вдягненим ніким у рушники,
бо став давним-давно безлюддя віссю.
Вітри проснулись і шматують пісню,
що нині – сяйвом, плинним і хитким.

2.
А хитавиця дужчає. Літа
з гуцульським вишиттям біди і щастя
також бояться в забуття опасти,
тому незмінно – ближче до кута,
одвічно бабиного, з духами висот,
прирученими жестом симпатичним.
Тепер самотні духи з сяйва звично
виточують сумну магічність нот.

*Мова про поширений на Гуцульщині образ-хрест.

2017р. Варка, Варшава, Париж, Канни, Монако, Підгайці.

Україна наша рідна
В цілім світі над усе!
Українець гордо й гідно
Синьо-жовтий стяг несе!
Гей, від Сяну аж до Дону,
Від Полісся ген по Крим
Дружно станемо в колони,
Щоб здолати «третій Рим»!

Українок сяє врода,
Й дух не гасне в козаків!
Нам призначила природа
Встати з темряви віків.
Батьківщина надихає
На звитяги все життя –
Долі іншої немає,
Як і в рабство вороття!

Єдність, право і свободу
Для праотчої землі
Діти рідного народу
В лютій січі здобули.
Розум наш і чесна праця,
Україно – все тобі!
Квітни поміж вільних націй,
Перемігши в боротьбі!


2015 – 2017



Hoffmann von Vallersleben

Das Lied der Deutschen

Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt,
wenn es stets zu Schutz und Trutze
brüderlich zusammenhält.
Von der Maas bis an die Memel,
von der Etsch bis an den Belt,
|: Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt! :|

Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang
sollen in der Welt behalten
ihren alten schönen Klang,
uns zu edler Tat begeistern
unser ganzes Leben lang. —
|: Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang! :|

Einigkeit und Recht und Freiheit
für das deutsche Vaterland!
Danach lasst uns alle streben
brüderlich mit Herz und Hand!
Einigkeit und Recht und Freiheit
sind des Glückes Unterpfand;
|: blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland. :|


1841

Мої приборкай, Господи, вуста,
пристав до язика ти охорону,
аби покірно ніс свого хреста,
не суперечив божому закону!

Язик мій – ворог. Часом він різкий,
не знає меж, завад, авторитетів…
А правда завше, що полин гіркий,
але вона – повітря для поета.

Боровся все життя з тим козаком,
уже прошкує до порогу старість…
Управитись несила з язиком –
тоді і мрії кинь про досконалість?!

Палкі приборкай, Господи, вуста,
аби терпів найвищу заборону
і ніс сумирно я свого хреста –
ти ворога візьми під охорону!

У богом забутім краю,
де й сонце щодня набурмосене,
ховає натуру свою
містечко одвічної осені.

Маскує старі сіряки
під фраки шикарні і смокінги,
чужі видає мідяки
за власні фінансові подвиги.

Містечко старих образів,
з мармиз богомазом написаних,
як хвилі минулих часів,
в болоті гнилому колисані.

То місто холодних дощів
і вітру колючого, лютого.
Суспільство дірявих плащів
і старця в кайдани закутого.

Там падають гроші щодня,
як листя порою осінньою,
управа бреде навмання
пустелею в одязі зимньому.

Там жебрають швець і гончар,
обоє босоніж, без глечиків.
Уже за пожаром пожар
втомились гасити пожежники.

Там хижо лунає орган
у храмі затятих церковників
і гулко мовчить барабан
у чорному хорі полковників.

Немає там літа, весни,
укрите все сірою хусткою.
Тяжкі бачать жителі сни
і круки кружляють над пусткою.

Те місто умерло чи спить?
Можливо жахіття наснилися?.
Потрібно уже щось робить,
щоб осінь та, судна, скінчилася!

1

Легко у небо зозуля шугнула -
Висидить славка блакитне яйце.
Дзьоб роззявлятиме дар Вельзевула,
Цвінькати буде "матусі" в лице.

Суне у пельку харчі байстрючаті,
Власні ж не бачать мошви і жуків.
Місця сестричкам немає у хаті,
Жити укупі уже не з руки.

2

Лізуть нахабно божки із Йордану,
Сито рохкочуть довкруж москалі.
Все тут не наше - від Дону до Сяну,
Ділять гніздо у Брюсселі й Кремлі.

Зорі у небі. Пташата поснулі
Плачуть безгучно у ніч уві сні.
Вся Україна - зозульки-зозулі...
Тут ми не вдома, а на чужині.

30.10.2017р.

пролітаючи повз
притягнутися і обгорнути
невловимим танком
на блаженну безвимірну мить
розплести віртуозно
невмисне сотворені пута
і життям що насниться
сплативши негадане мито
розвернути орбіту
і вільний побачити світ

Як задумав дід Микита
Із кота зробить бандита:
Пенсія ж – як кіт наплакав,
На смерк дивиться і хата.
А пристане кіт у шайку,
Підуть справи на поправку.
Зустріча дід по дорозі
Миколая-мафіозі.
«Згода,- каже волоцюга,-
Пособлю тобі, як другу».
І всерйоз, а не для глуму
Заломив гарненьку суму.
Спродав дід, що міг спродати,
Бо ж майбутнє того варте.
Місяць збіг, за ним - півроку,
До прибутків – ані кроку.
Дід із голоду вже пухне,
Про кота ж немає слуху.
Милосердий був сусіда -
Приніс діду пообідать
І розказує між іншим
Про почуті щойно вісті:
Що спіймали в якімсь банку
З Миколаєм цілу банду.
Із бандитами на диво -
Був котяра шолудивий!..
Як почув дід про кота,
То і їсти перестав.
Зблід умить, схопивсь за серце,
Невиразне щось там шепче.
Сусід з горя потерпа
І враз чує: «Клич попа!»

Не п'ю горілки. В цьому вся біда.
А кум - п'яниця, море по коліна.
У мене всі поези - сум, сльота.
То, може, поковтати бренді, вина?

Знайомець є. Веселий товстячок.
Нетлінки пише тільки під сивуху.
Для мене ж вірш - екзамен чи урок.
Тримаю схиму, а у роті сухо.

Пишу "любов", а око зріє гроб,
Усе сльозаве, хмуре, нещасливе.
Глибокі зморшки покривають лоб,
І смикається ніс та вухо ліве.

А друг пиячить. Пише про цицьки,
Зриває пеньюари і жакети.
Мої ж сонети вчорнені, жаскі,
Годяться для Ромео і Джульєтти.

Присів за компом, цмулю коньячок.
Потьмарення, роздвоєння і ехо...
Заснув. В екран уперся п'ятачок,
Жона між ребер вгачує вареху.

Отямився - везе у ніч "швидка",
Три крапельниці встромлено у руки.
А я ж зробив всього лиш три ковтка -
Одразу пекло, і похмільні муки.

До пляшки ти мене уже не клич -
Вклякають музи під високим тиском.
Нехай мої поези - темна ніч,
Та я живий. І не страждають мізки.

30.10.2017р.

Життя людське – всього лише дорога
в далекий край, де ангели живуть,
тернистий шлях од матері до Бога.
У кожного своя, окрема путь…
У світ людина явиться безсила,
і перший крик її – то плач, не сміх.
Чи виростуть затим урешті крила,
залежить, перш за все, від нас самих.

Ми дбаємо за ширину дороги,
її уклон і якість покриття…
Хоча багато що у волі Бога,
але і ти коваль свого життя!
Дай, Господи, нам віри і надії,
ще – мудрості та витримки добав,
аби здійснити задуми і мрії,
а на додачу – сили-волі сплав!

Усе життя – незвідана дорога,
яку не всім судилося пройти
від самого батьківського порога
у повні невідомості світи.
Вона не за́вжди стелиться привітно
червоною доріжкою униз.
Буває круто зверне принагідно,
а то – уверх і прямо на карниз…

Діждалися ворожої навали,
на фронт дороги наші потяглись.
Вони одним лиш добавляють бали,
а іншим відкривають шлях… у вись.
І ті крокують по небесних сходах
за Україну рідну і народ,
своїм життям виборюють свободу
і не чекають влади нагород.

Життя людське – лише одна дорога,
що мчить у невідому далину.
Іще не близько наша перемога,
за нас ніхто не виграє війну!.
Не змиє негаразди, а невдачі
раптово не розтануть, ніби дим,
і нині найважли́віша задача –
вирішувати треба все самим!

Захисники, у нас одна дорога.
Вона лягла через огонь і дим…
Спасе Вітчизну лише перемога
і здобувати нам її – самим!

– Найлегше опустити крила
і не печалитися тим,
що є одна нечиста сила,
яка руйнує отчий дім.

Дивитися на пожарище,
яке роздмухали гуртом
і думати що це не ближче,
аніж Гоморра і Содом.

Чекати, поки шолудиве
цькує собаче гасло, – фас!
а волю і родючі ниви
міняє на дешевий газ.

І шаленіти од любові
до релігійних ворогів,
і запектись у власній крові
іще до скреготу зубів.

Терпіти, поки виють інші,
а небо угамує лють,
з якою й звірі найлютіші
охлялу здобич не женуть.

Я не очікую Європи,
а вірю у надійний тил.
О Боже, дай поету тропи
будити гнів небесних сил
і до пришестя чи потопу
уже не опускати крил.

                                      10.2017

Це як впасти останнім горіхом на втомлений жовтень
І лежати, лежати і мерзнути сильно під вечір.
Між космічних вітрів не спромігся, напевно, би жоден
Наспівати солодко-сумні нерозгадані речі.
Так чекати на тишу, чекати, мов сонця у холод
Та вдягати її, як безвиході темної пута.
І сховавшись у неї, пройти зачарованим колом
і не жити спокійно, а просто усе перебути.
Мати часу, як листя, як золота - повні кишені,
Мати спокій згадати, наскільки від інших окремо,
І чекати тривожно в порожньому цьому смиренні,
Мов бліда і миршава, та все ще жива хризантема.
Так любити, як зиму за тлін, за правдиву сміливість
Так шукати обіймів - як чаю ковтнути із м'яти,
Бути білим листком і не знати чогось... Особливо,
Що у всесвіті жужмом розкидане наше сум'яття.
2017

Якби вернутися в те літо...
Аби вернулися літа...
І знову бачу: йде у полі
моя матуся молода.
Така весела, говірка,
Милуються нею тополі...
А я сміюся своїй долі,
В долоні мамина рука...
Коли б то зупинити літо...
Аби спинилися літа...
А плесо річки, верболаз
тихенько кличуть: йдіть до нас.
І хвилі ніжать наші плечі...
І темний плащ вдягає вечір...
На небі місячний ясир
Розкидав зоряний інжир...
Така солодка твоя мова,
Як лагідно бринить розмова...
Якби те літо відгукнулось...
Щоб повернулися літа...
Червона рута, запах м'яти,
Ми з мамою йдемо до хати,
І теплий спокій на душі
Вмостився радісно в тиші...
Я озираюся в те літо,
І зупиняються літа...

В долині річечка біжить,
Вона кудись все поспішає,
На пагорбі - білі хати,
Та в них ніхто не проживає.

Колись же гамірно було,
Півні будили тут світанок,
І прокидалося село,
Усіх до праці кликав ранок.

Та поспішала дітвора
Щодня із ранцями до школи.
Минула вже ота пора
І не повернеться ніколи.

Бо очеретом заросла
Долина, де паслись корови.
Ота частиночка села
Лише у сни мої приходить.

2017 р.

Жіноча логіка законам не підвладна,
важливо пам‘ятати тут одне –
для неї головне є другорядним,
а другорядне – часто головне!..

А можна відверто?
Хай ходить доокола злодій.
А ти - правдолюбець,
І мова твоя - чиста гладь.

Чого ж ти мовчиш,
Не кажеш «Брехати вже годі!»?
Тобі я не пара,
Бо - зломщик, грабіжник і тать.

Ми - блазні земного життя,
Гидкі ворухкі торбохвати.
Це знаєш напевне,
Бо носиш украдений крам.

Візьми це кольє,
Й цургикай хутенько до хати.
А будеш слухняна –
Каблучку із золота дам.

29.10.2017р.

Відео-казка

Життя летить і час не жде,
Несеться все мов вітру шквали.
Знов день минув, а ніч прийде,
Засіє білим перевали.

І світ увидиться мені
Сумним, ніким не обігрітим.
Зима несе холодні дні,
Але душа живе ще літом

Парище
2017р.

Холодна осінь. Тридцять сьомий.
Тут «Березіль» зів`яв-засох…
Десятки років невідомий
Стояв могильник – Сандармох.

Їх тисяча сто одинадцять.
А «Білбалтлаг» - лише пролог.
Життя обірване зненацька
В урочищі – це Сандармох.

Зі Соловків вели етапом
(страшним, останнім!) багатьох.
Безжальний вирок – «Розстріляти!
Сховає злочин Сандармох».

Не стерла пам`ять їхні ймення,
Хоч знаємо небагатьох.
Для когось – вперше одкровення:
Медвеж`єгорськ. І Сандармох.

Зеров, Куліш і Підмогильний…
НКВС тут цар і бог…
За кожним нагляд дуже пильний.
Вже скоро… Видно Сандармох.

Тут Яловий, Ірчан і Епік.
Чи ж Бог тоді осліп? Оглох?!
І постріл в`язням душу випік.
Могила спільна – Сандармох.

Тут майже триста українців.
Ніхто не пише некролог.
Святкують жорна революцій
В карельських землях. Сандармох.

О, це ж не просто так - еліта!
Цвіт нації і біль епох.
Зігнали мало не з півсвіта
На північ. В смерть. У Сандармох.

Не дожили… Не долюбили…
Не відчували всіх тривог…
Щоб ми себе не одурили,
Не забуваймо Сандармох.

29.10.2017