В саду – нікого, дощик моросить,
Порипує по листю так привітно,
Дарує самоти пресвітлу мить
І флажолети розсипа тендітні.

Немовби задзюрчав мені струмок
У золотавім іскор мерехтінні,
Завороживши музикою тіні
Дерев, завмерлих од ясних думок.

У музиці дощу – краса своя,
Так заспокійливо, мрійливо дише…
І в листопад закохуюся я,
Якого недолюблював раніше.

11.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Поглянь! Довкола горе та біда -
Ляга майбутнє під надгробні плити.
Юнак - воює. А пацюк - газда,
Торгує антрацитом, динамітом.

Прибуток від гешефтів - це святе,
У ворога кінчаються патрони...
Жоні ж потрібне з перлами біде -
І йдуть ночами фури, ешелони.

Не гріла погань черевом Майдан,
Але керує, плямкає, при владі.
Сусіда каже: - Знов жидівський клан.
У нас - руїна. Ці ж - у шоколаді.

Не згоден я. Не в цьому справжнє зло,
Сини Абрама теж чекають миру.
Але у них розумніше чоло,
А ми слова сприймаємо на віру.

Майструє знову пастку нам олжа.
Та мусим обирати верховода:
Якщо на фронті в ямі не лежав -
Не маєш права керувать народом.

11.11.2017р.

У дзеркалі – залишки вроди,
Що час монотонно стира.
Виходжу… зі світу, як з моди.
Давно не моя – ця пора
Корсетів, коротких спідничок,
Підборів «а-ля Лабутен»...

Тож на рандеву не покличе
Новий темпераментний день.
Позбавиться мотлоху-сміття
І не стрепенеться: ти де?! –
Коли двадцять перше століття
За обрій мене проведе…

11.11.2017

1

Лушпиння, шаради, шатра.
Виткі лабіринти реалій.
Наблизиться дух до ватри...
Дрібнота шкварчить на мангалі.
Утіхи - повітряні кульки.
Баталії, батли, вендети.
Сльозяться очиці зозульки:
Дурила за мідну монету.
Обіцяні входження, блага.
За місяцем - тижні тривоги.
Малагою впитий салага
Рушає в туманну дорогу.

2

Байдужо-дивочно-гірко.
Сердець амплітуди... хвилі...
Геройства іржава мірка -
На братській низькій могилі.
Харон перевозить цебра...
Наповнені шоколадом.
Повіям війни сухоребрим
Складаються пишні балади.

Пристати на рік до хору
Чи йти у майбуть обніжком?
Удобрено мандрагору.
Рече Діоген із діжки.

Атож, наративи зайві.
Мовчати сьогодні - мудро.
Розкришені кримські айви.
У пошуках смислів шудри...


2017

зірками Україну замело
від Львова до Донецька розтягло
її на світлові буремні роки
і сняться безпілотники ще поки
та в снах вже закипають НЛО

спочатку мовби
іскорки малі
а потім бульбашки і кораблі
зростають з бульбашок дископодібно
гвинтів потуга дискам не потрібна
коли їх крутять обрії Землі

вони у небі наче круглі дверці
а таємниці стукотять у серце
як завжди мозок оминувши геть
і люк свій прочиняє хтось ледь-ледь
назувши фронтові старенькі берці

і йде кудись
поморщивши чоло
бо дивиться як випалам на зло
вже на Галактиці розіпнута країна
стікає з неї й кожна крапелина
нагадує бентежне
НЛО

2017

Ця осінь із нами на ти…
І небо, Землі парасоля,
під ноги кидає світи,
і лається вітер: неволя
летіти у зоряні сни,
шукати загублені мрії,
бо треба чекати весни,
а вітер чекати не вміє…

Ця осінь нас вип’є до дна
і келих чуттів спорожнілих
розіб’є об лаги човна
на щастя усім уцілілим
у обертах нАвколо снів,
у мандрах рікою ілюзій,
де тепло-осяяних днів
немає у списку інклюзів…

04.11.2017

Піду, піду я високо в гори нині,
Де вівчар пасе овець на полонині.
Там де вітер смерековий повіває,
Де поганої погоди не буває.

На світанку там завжди буває світло,
На світанку сонце дивиться привітно.
Вітер віти колихає ялинові,
То вдіває ліс в той час обнови нові.

Я пройдуся понад скелями, краями,
Там де беркут пролітає над плаями.
Там де небо до землі буває ближче,
Де злітаються орли на токовище.

Там де хмара над горою завжди висне,
Я наберу повні груди й гучно свисну.
Може крикну, може тихо прошепочу,
І травою над землею затріпочу.

Тай потягнусь, руки витягну до неба,
Не дістану – та мені того й не треба.
Тільки в хмарку загорну комету – душу,
Тільки трохи свої мрії розворушу..

Парище
2017р

У минулого – крапки, в майбутнього – коми,
Поспішаючи, варто творити дива.
І хоч далеч хвилює, страшить невідомим...
Доля стелиться прямо! Підступність – крива.
Світлана Штатська (Гресь) - 2015 рік.

Нарешті тиша, Боже милий,
яка ж направду благодать!
І янгол, розпростерши крила,
ізнову учиться літать.

І легко спурхує на бані,
возносячи увись хрести,
котрі мені судилось вами
ще вчора зболено нести.

І падати в багнюку чорну,
і захлинатися жалем.
Та нині світелко проворне
малює сонечко за днем.

Малює білі-білі ночі
на дрімотливому вікні,
де ви, іще буквально, сночи
дощем грозилися мені.

І блискавками, і прокляттям,
і темним зойком-кулаком.
А я не знала, де втікати,
об стіни билася чолом.

Та нині тиша, Боже милий,
яка незмірна благодать!
Нащупуючи в серці крила,
учуся з янголом літать...

22.09.17 р.

Коли дмуть холодні осінні вітри,
Тоді дуже хочеться твого тепла,
До тебе пригорнусь цієї пори,
Відчую підтримку міцного плеча.

Так затишно-затишно стане мені,
Згадається літечка сонячний дощ,
У серці лунають кохання пісні
І щастя на крилах несе мене знов.

2017 р.

Новий минає листопад
давно затих лелечій клекіт,
а ти лишив господу, сад –
полинув… у краї далекі.

Давно не бачили тебе
ні у селі твоїм, ні місті,
та пам’ять мишею шкребе,
як восени кружляє листя…

Ще пам’ятає тротуар
на дотик смак твоїх підборів
і банку з-під «Carte Noire»,1
що вітер пестить на оборі.

Ще постать сива і сумна,
із бородою по коліна,
немов сновида та скляна
бреде повітряно-нетлінно…

Над головою ще висить
низького неба сіра книга,
а душу грішну холодить
мутна, як дим, морозу крига.

Давно розтав ти між завій
у пошуках одвічних істин,
та гордий дух і образ твій
іще розгулює по місту!.

Колись я тобі розтлумачу - хто ти.
Ти зараз не зможеш почути..
На зараз - лиш мить і один лиш дотик,
бо що понад це - отрута.

Колись ми з тобою про все поговорим.
А зараз не стачить сили...
Життя, розумієш, нікчемні повтори
вагою в камі'нні брили.

Повтори... Затори...і ми розгублені...
Ми місця свого не бачимо.
Блукаємо світом у собі загублені -
не так все й не те, одначе...

Колись ми дійдемо знаменника спільного,
Хоч, може, це буде й не скоро...
Раби самих се'бе, ми станемо вільними.
Ми кожен сам в со'бі ворог.

Колись я тобі розтлумачу - хто ти.
А ти - розповіш про мене.
А зараз... а зараз лиш серця дотик
і промінь тепла ... у вени.

Розлютував антихристів Майдан,
Не влізла в пельку хохлаків галушка.
З геєни повилазила орда
І потекла в Дніпро кривава юшка.

Москаль - це ворог. Так собі й затям.
Не брат, не кум. Сусід, а не товариш.
Йому, гуторять, Бог один суддя,
Але мені дурню таку не впариш.

Ще на землі його чекає суд,
Вчикрижать аж по рам'я лапу руську.
Народ прирік на муки ліліпут,
А я лише зі слів плету мотузку.

За кров і сльози - кару ворожу,
Дванадцять поколінь уже заклято.
Чорти смолу накришують в діжу
Аби кацап не зрів в Едемі саду.

Нову щодня запалюєм свічу,
А у Кремлі від горя-лиха тепло.
Не подарую тризни і плачу,
І хай мене за це поглине пекло.

10.11.11.

Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
Як первоцвіти і краса жіноча,
так і душа квітує навесні.

Усе, що є, нізвідки прилітає.
І почуття уперше виникає
високою октавою сердець
усюди, де дорогою до раю
поезією явиться Отець.

У спокої Його – моє затишшя,
у бурі – міражі і вояжі.
На покуті кидаються у вічі
емоції відкритого обличчя –
реакції красивої душі.

Куди не нашорошуємо вуха,
яка не уявляється розлука,
але у небо – погляди очей...
Шукаємо в собі Святого Духа
і Того, що єдина запорука
і світла дня, і зоряних ночей.

                                      11.2017

Світлій пам’яті
Якова СУСЛЕНСЬКОГО

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

1

Вітровіям перейшла у спадок
біла хата в дальньому селі.
Приїздила я із Криму - радо...
Там прописані тепер нулі.

Ходять мавки, бебіки до школи.
У шкарпетці - гривенька, листок...
Десь онуки райський кущ збороли,
тестамент скукобився, розмок.

Що мені... Пройдуся віртуально.
На дротах три ластівки. Гроза.
Лопухи крислаті, де вітальня.
...вуж минулля мляво виповза...

2

Чоловік мій дивиться байдужо:
не забув Місхору кукулі.
Я б отут лишилась - біла ружа.
Плямна кицька всілась на мітлі.

Звіробій - крізь балію... Три клітки.
Пам'ятає кроликів шовкун.
Смерті жде стара беззуба Лідка.
Рушники на рамах, щур в совку.

Час руйнує, теше, конопатить.
Синтетичні руна мне Ясон.
Дід Андрій помер... Руїна-хата -
між паїв, люстрацій, лжекорон.

з

Мріються розвої... Кровотечі -
за ділянку, нафту, бурштини.
Опустіли гніздища лелечі,
захмеліли стіни, дах, тини.

2017

Як густо рінь озерна жебонить,
Як музики потік несе у далеч.
На сонечку – мажорна в`ється нить,
У затінку дивись – мінор зіткала.

Раптово рветься ніжна світлотінь,
Мов пауза у грі її спиняє.
І дзеркало враз постає у гаю…
Й димить луна озвучених перлин.

Тоді ізнов раптово ловить вухо
Зринаючу мелодію ясну.
Колись Вівальді так її підслухав,
І в оркестрові шати одягнув.

9.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

а ще – ми житимемо безмежно серед житів
не помремо молодими і розчарованими
навіть якби хтось із нас того захотів…
ми священними мандруватимемо коровами…
будемо поза грою – діти в числі і часі
плакати і радіти – казочка відбулася
і самотність посіяна виросла у ліси
зазвучали хорами неголосні наші голоси
мовою всотані всі наші помисли і слова…
…житимемо – Бог нас у музику заховав…

Нам кажуть жить по совісті і честі,
але вони у кожного свої.
Один стриже десяту гору шерсті,
а інший – заробляє для сім’ї.

Один за рік подвоїв свої статки
і у офшорі заховав мільйон,
а інший – чесно заплатив податки,
отримавши на груди медальйон.

Ікру жере́ цей, жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар той запиває прісним чаєм,
та бідним дати скибку – до снаги.

У чому тут, шановні, особливість?
Бо совість з честю в кожного свої.
Лише як гору візьме справедливість –
нам знову заспівають солов’ї!

АТО завдовжки у війну.
І кожен день – криваві муки.
І править смерть собі ціну,
даючи лиха в закаблуки.

Уже недовго. Сивий час
снігами вкриє поле бою,
і запече, але не нас,
сувій холодного покрою…

В столиці гомін і метро
щодня заковтує у пащу
рух суєти. Його нутро,
як анаконда. Тільки нащо

оце буденне житіє,
коли десь там, у паралелях,
вмирає кожен за своє,
немов за пана вірна челядь?…

І дибом зводиться земля,
коли приліт занадто близько.
Це цар вітається з Кремля,
а під ногами – слизько, слизько…

Це кров, розлита на низи,
з верхів лукавої трибуни.
Вези біль, ослику, вези:
важкі каліцтва, чорні труни…

На сході ранок сонце п’є
і день новий готує сили.
Кого сьогодні доля вб’є,
кого відверне від могили?

АТО завдовжки у війну?
Неначе сміх, якби не сльози.
Хтось скаже сумно: не збагну…
А хтось зітхне: метаморфози…

05.11.2017

Екзистенційно еротичне

...із ілюзії Зла
Виник холоду злий чарівник,
І бажання Тепла
У природи приспав до весни...
....................................................
...експонат у калюжі- ескіз
За теплом небом пролитих сліз
Покупців авангарду чекає...
Жовтим пресом- пап"є
Жухле листя під ноги лягає,
і в минуле своє
не встигаю останнім трамваєм...
...та й нового у стилі модерн
не знайти серед ночі ніде...
Все поснуло... та так не буває.
Світ пульсуючий радіохвиль...
Простягни мені руку у ньому
Через морок нічний дощовий!..
-пізнаЮ. Саме я! Ми знайомі?..
Зневажаючи осені втому,
Я до тебе, ось зараз... додому
На стрімкому таксі... Тільки ти попроси!..
Як цікавить усе невідоме!..
Я на твій підіймаюсь поріг.
Я до нього пройшов сто доріг.
І нехай до оголених ніг
Упаде із дощем перший сніг,
Ніби плата за зміну закону,
Де не встигнути і не знайти...
Тільки я... І, оголена,- ти...
Хай розтоплює пристрасть безсоння
Холод Зла, що навіяли чари на світ!..
За Тепло ми підіймемо чари, і від
Наших тіл запалають еротики сни,
Що у них ми зустрінемо дотик весни...
.......................................................
...чарам злим більше місця немає!..
-то дзвонім! Чи зв"язок пропадає?)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110701342

Усе неминуче - станеться,
існує невідворотність...
Шліфуй свій життєвий танець -
де легкість, там буде й точність.
Відчуй відбивання ритму
Та не роззирай довкола...
В експресії - плач, хоч ридма!..
По колу і ще по колу.
Життя все одно, що танець -
десь легкість, а десь неточність...
Паркетом - стерня і... ранишся.
Танцюєш невідворотність.

Минає осінь. Зорепади
югою вкриті. Дух імли
заполонив поля, левади.
У небі згинуло «курли».

Минає осінь… пересічна.
Невидатна, така як все.
Минає знову, бо не вічна.
Паде листва, її есе.

А там жура і біль утрати,
дочасна втома сяйних днів.
І час життя біжить ввібрати
метаморфозу почуттів…

08.11.2017

Терпкий у філіжанці чай,
а Місяць – часточка лимону.
Нехай ще трохи охолоне,
не опалити б серце вкрай…

Там думи плавають сумні,
про сьогодення і минуле…
Усі в горняті утонули
і причаїлися на дні.

У ньому присмак давнини,
шкільні, уже далекі, роки
і нелегкі життя уроки,
що додавали сивини.

Міцний, гарячий в чашці чай.
Угору тихо в’ється пара
туди, де пломенять Стожари
і ще лунає дивограй.

Уперто відганяє сон
і душу бунтівничу гріє,
ятрить старі, юнацькі, мрії,
а спомин – лине в унісон…

Зелений, ароматний чай
смакує уночі з лимоном.
Врятує трунок із полону,
солодким лиш не зловживай!

Лиш ковток божевільного трунку —
У реальностей стерлася грань
Ми чекали з небес порятунку
Та чи варті ми їхніх старань?

Ми тепер божевільно-пістряві
Заблукали у склі вітражів
Монотонність розбавили барви
Справжні тут, а в житті — міражі

Нас запхали в кістляву реальність
Із якої шукаємо шлях
Скаже хтось: "Та до біса старанність!"
Не тримавши і книжки в руках

Коли ж впадем в зірок міріади
І розбавим цей вогкий туман —
Зможем сірість втопить в зорепаді
І сказати:"Це варте старань!"

о рай Ізраїлю… зі смоквами… оливами…
деревами пізна́ння зла-добра…
різдвяними поводирями-зливами
з Йордану до широкого Дніпра
де мені дихається морем і премудрістю
полтавська спить у Тверії Рахіль
де на камінні чорному і хміль
і виноград із молодою радістю
любов’ю струменіє в небеса…
у смородові Лазар воскресав…
давився сочевицею Ісав…
а Яків пив і пив росу ізраїльську…

звук как будто на кухне забыли про воду
и тарелок и вилок то шепот то смех
не волнуйся – пусть сами себе хороводят -
у тебя же задача другая – ждать снег

обесточится дом – лопнет шарик на елке
и когда нас зальет до краев темнота
световые потоки настойчиво-колко
ощутишь ты коснувшись рукой живота

через год все вернется – кагор полусладкий
и осколки шаров и сухая хвоя
лишь ребенок появится рядом в кроватке
словно копия света - твоя и моя

а теперь проследи – ни минутки не мешкай –
как меняет число за числом календарь
как под занавес года свой занавес снежный
не сумев опустить растворяет декабрь

Ти зі мною – обірваний вірш.
Ти зі мною, що мати без сина.
Ти – є зрада, якої вірніш
Ще не стріла кістлява провина.

Я без тебе – покинутий дім,
Я без тебе – загублені мрії,
Я – молитва у слові німім,
Що застигла в очах без надії.

О, як періщить дощ, і як усе паскудно!
Усе оповила важка суцільна мла.
Безвихідно яко́сь, безрадісно і нудно,
Незатишно душі, і хочеться тепла.

Покращення життя не станеться сьогодні,
Ні вчора не було, ні завтра не видать.
І прикро за народ, затурканий, голодний
Що вірить у байки і жде на благодать.

Облудлива мораль нахабно торжествує,
І шириться синдром людської глупоти
І правильні слова, що вимовлені всує,
Ведуть на манівці, подалі від мети.

Довкола все у твань перетворила злива,
Довкола все брудне – і мислі, і діла,
І вмерти не дають, і жити неможливо,
Допоки не спаде задушлива імла.

2012-2017

Мене лякає люду німота,
Схилився долу, наче мокрі стебла.
А під обійстям човгає біда,
Ось-ось завалиться терпіння гребля.

Іще спимо. Шануєм брехунів.
Прострація... Розгубленість... Нірвана...
А в глибині уже вирує гнів,
Низи майструють шибеницю пану.

Не буде переможців у війні,
Горітимуть і хижі, і палаци.
До рук сокиру встромлять і мені
Аби зубами на сусіда клацав.

А потім - голод, безлад і нужда,
Обшарпає дахи жорстока хвища.
Зі Сходу набіжить чортів орда,
Поставить ногу в наше попелище.

Від Господа відкинувся народ,
Вчорнив і так свою нечисту карму.
Чи, треба кинуть клуню і город,
І понести в Сіон ясу Абраму?

Уже димить. Займаються дахи,
Щасливці заховаються у труни.
Не буде ще відпущення гріхів,
А будуть москалі, монголи, гунни...

08.11.2017 р.

Стілець і люлька, й більш нікого,
птахи, що над пшеничним полем
застигли в леті, чорним болем
пронизують тебе одного.

Малюєш ніч, нервовим рухом
виводиш зорі по спіралі.
Ти оплатив свої печалі
притулком і відтятим вухом.

Кафе сонливе, дня спекота
і всохлі соняхи у вазі.
Тебе вбиватиме в екстазі
речей, людей фальшива цнота.

…

Та що йому біг часу, слава, тлін?
О Боже, вільний, Боже, вільний він.

(8 листопада 2017)

Універсальне сито – пальці!
Чого лише не утекло
крізь їхню діри: дні-скитальці,
що розчинилися у тло;
наснага тіла, сила духу,
надії, помисли, діла;
уміння вигнати сивуху,
коли на шнапс ціна зросла…

Крізь пальці сіялись хвилини,
що гуртувались у години,
а ті у дні, у місяці…
Та мить усе була в руці.

Скороминуща, невловима,
вона крізь пальці не текла.
Немов марниця, ще й незрима,
зате від згуби берегла.
За миттю мить - вервечка часу,
і зупини хоча б одну,
живій душі не буде спасу.
Життя вселенське на кону…

Дивлюсь на пальці й наче бачу
ці миті вічної ріки.
І сподіваюсь на удачу,
щоби не меншало руки…

07.11.2017

Послужили і вашим і нашим,
І Всевишньому і сатані,
І Союзу, й Вкраїні, і Раші,
Але завжди були на коні.

Лиш про власну піклуючись шкуру,
У провладну вросли вертикаль.
Отакі політичні фігури
Україною правлять.
На жаль.

На місці товчемся. Очікуєм шари.
Лише на заклання – з тісної кошари.

Зате жуємо, що дадуть… Все чудово!
Ще меле язик, хоч відібрано мову.

Навіщо нам небо, дзвінкі полонини?
Всі мріємо стати шматком солонини.

У смороді буднів дожити до свят…
Криваві світанки. Мовчання ягнят.

08.11.2017

Більше світ не здається ввічливим
Не журись, він відплатить всім
Ми його вже давно скалічили
Замість просто життя у нім

Він колись проти нас збунтується
І прокинеться в ньому лють
Він зруйнує все, що будується
З смолоскипом піде на люд

І хто ж рацію в цьому матиме?
Чи ж судить його можем ми?
Він нас доти вогнем лякатиме
Доки ми не станем Людьми

Пройдуть дні, і роки, і вічності
Зітре в порох кров нашу час
Ми забудем, кого скалічили
Але світ не забуде нас...

Пливе степами полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає,
донині Україну не лишає,
десятиліття не стихає він…

І досі пам’ять мозок люто рве –
голодні діти все перед очима…
Та неприродна, нелюдська картина
як лемешем чіпляє за живе!

Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
з моїм народом разом розпинають
тебе кати вже протягом віків!

Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Своїх дітей не виведеш в майбутнє?
Невже навіки буйні крила склав?!.

Світлої пам"яті творчого наставника
Михайла Гуменицького.

Від нього я навчилася
Володіти словом,
Прекрасне вміти бачити
Й відтворювать у віршах.
Він завжди був Людиною,
Допомогти готовий
Порадити, розрадити
У горі та утішить.

Та доленька відміряла
Йому занадто мало,
Не встиг в життя він втілити
Всі задуми свої.
А зерна ним посіяні
Так рясно проростали
І родять щедро віршами
У серденьку моїм.

Він професійний журналіст,
Поет також від Бога
І мудрий вчитель також був,
Умілий керівник.
До всього був у нього хист,
На жаль земна дорога
Завершилась на пів щляху,
Багато він не встиг.

Але все те, що створене
Ним за життя коротке,
Ніколи не забудеться,
А житиме в серцях
Тих, хто пліч-о-пліч йшов із ним.
А його світлий образ
Світитиме, мов сонечко
Для кожного із нас.

2017 р.

Дорогі друзі! Видавництво "Харків. Майдан" друкує нині мою нову книгу - по суті - здійснилася мрія, про котру я мріяв усе своє поетичне життя - вдалося підкорити вершину найскладнішого жанру поезії - сонета - написати корону сонетів "Світло кохання", присвячену моїй дружині Раїсі.* Директор видавництва "Майдан" Анатолій Стожук допоміг знайти мені поважного критика - професора знаного харківського університету ім. Каразіна, академіка Ігоря Михайлина, який написав передмову до моєї книжки. Ось два уривка з неї:
"Найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська і світова літератури цього жанру не знали. Не могли його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української і світової поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Водночас це - цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання, яка попри архіскладну форму, досить вільно, легко читається і сприймається. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві."** Кінець цитати.
Так, сталося, що я не встиг познайомитися з тим, хто написав такі вікопомні скрижалеві слова про мою скромну працю. Два дні тому, 4 листопада, на 65-му році життя майстер критичного слова, чудова людина Ігор Леонідович Михайлин відійшов у вічність. Вічна пам"ять йому, земля пухом, хай легенько йому спочивається на луках Сварожих. В пам"ять про цю золоту людину у мене народилося кілька рядків, звичайно ж у формі сонета. Додаю також портрет Ігоря Михайлина:


Мій критику, не чув од вас хули…
Чарівна осінь тихо сльози ронить.
Благословили в світ мою корону
І в засвіти із яви відійшли.

Думок дозрілих виноградні грона…
Вони – немовби мудрості посли.
Із них високі замки Ви звели,
То людяності й сонця бастіони.

Напевне порадіє сила зла –
Не житиме шляхетний лицар далі!
Та промінь Ваш душевного тепла

Народить світлу сотню із печалі.
О велете письмового стола,
За Вами плачуть Вічності скрижалі!

6.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А вони не сходять,
Мимо мене женихи,
Подружок проводять!
А зі мною не ідуть,
Може я не гарна,
Та ж нівроку, там і тут,
Панночка шикарна!
Маю файненький город,
Файно обробила,
В грядках ніжиться осот,
Лобода вродила!
У хатині павуки,
Придане сплітають,
Глянуть в вікна парубки,
Через тин тікають!
У колодязі відро,
Ввечері втопила,
Втік Данило, втік Петро,
Так і не зловила!
Посміхалась через тин,
Я сусіду Гнату,
Тільки Гнат той не один,
В нього жінка клята!
Напекла я пиріжків,
Пригостила Гриця,
Тепер Гриць той без зубів,
Мене сторониться.
Сватам шила рушничок,
Поколола пальці,
Зробив тато з гілочок,
Косорукі п'яльці.
Мама голочку дала,
Голка тупа, ржава,
Ще й селом чогось пішла,
Нехороша слава.
Не вродили соняхи,
Не дозріли сливи,
Ох, не люблять женихи,
Мене, нещасливу!
2016

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

не бусурмани... не звіро́та ми…
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
скотину б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими
коптиться свіжина і смалець ллється
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров
хазяйка смажить парову печінку
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій… шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких…
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове –
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
і златорунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом
і дивиться чудесна дітлашня
як янголи літають білим світом…

Люблю про інтимне писати,
Жагуче іде на "ура".
Знімаю з коханої шати,
Вона прошептала "Пора...".

Ручиці погладжують шкіру,
Лопатки, опуклий задок.
Худенька, ні крапельки жиру,
Не збритий стирчить волосок.

Втішаю жону сухоребру,
Ритмічно хитається світ.
Чуттєву розгачую греблю -
Потилицю, перса, живіт.

Панянка вдоволено крекче,
Під лоба закочує взор.
Коли ж обіймаю за плечі -
Аж бризкає хіттю із пор.

Нарешті дошкрябано спинку,
Мочало на місце кладу.
А я геть брудний, наче свинка,
Вона ж, наче квітка в саду.

Стрибаю до кралі у ванну,
Приліг, наче мрець у труні.
На вушко белькочу: - Кохана!
Почухай півкулі й мені.

07.11.2017р.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не смалив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Ти просто є!
Ти просто – поряд!
Твоя усмішка, слово, погляд –
Усе озветься у мені!

І я у стані – нескінченна –
Богиня, діва, наречена –
Стаю сильніша день при дні.

І цілісна, і ціла-ціла,
І радісна, і охмеліла,
захоплена тобою я,

І впевнена, бо ти – надійний,
Горни до серця у обіймах,
Моє ти щастя і життя.

Окрилена,
Високі злети –
Такі закохані поети,
І ти радієш від душі,

Тобі я зможу дати більше,
Аби писались легко вірші,
Усе удасться нам звершить!

Усі ворогують: богема й боги.
Образ оберемки, щоденні торги.
Нашіптує блазень: хвали і халви
Отримаєш вдосталь, – не продешеви!

А в мене в душі тільки смирна й полин.
Кохання єдине. І Бог теж один.
Йому сокровенне в молитві несу,
Приймаю натомість обіймів ясу:
«Не бійся. Ти ж знаєш – все буде гаразд…»

І перезирнуться маруда й маразм,
Од світу – то кпини, то зойк співчуття:
«Нещасна… блаженна…
Господнє дитя…»

07.11.2017

Здавалось, вже ся болість відболіла.
Постерлися зашоркані сліди...
Та осінь стелить знов тумани біло,
і гусне повня маревом блідим.
Помежи ночі - сну не відшукати,
між вільгости хапаю дрижаки...
Чого тобі, невитравний мій кате -
моя тривого, тяглістю в роки?..
Не напилась ще, п'яністю шалена?
Усе б тобі купатись у вині,
голкасто по-під шкіру та у вени
адреналін вганяючи мені?
Невже не досить?.. Як же це знайомо:
повтори за повторами - живу.
Стираю крапку, правлю грубу кому,
щоб ти сторінку вивела нову...

2017

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.