Не відпускай. Затримайся на трішки.
Холоне кава в білому горнятку.
Осінній сон розніжився на ліжку.
Тобі пасує правильна краватка.

Тобі не час тікати від утіхи.
Погомони зі мною для годиться.
Тонкі шпалери кольору індиго
Нам відкривають теплі таємниці.

Нам до снаги розхитані перила.
Не зволікай. Бери мене міцніше.
Нехай пливуть оздоблені вітрила.
Хай наша тиша рветься голосніше.
8.09.2017

Чемний і стриманий,
Наче пілот корабля,
Впевнений,
погляд пронизливий і не пустий,
я зашарілась,
помалу втікає земля…
правильний надто…
цікаво, насправді який?

Зустріч нова,
А думками захоплена знов,
Скоро вже ніч,
І потреба поспати лягати,
Що я знайшла у тобі,
Що в мені ти знайшов?
Хочеться надто
Тебе…зіпсувати

Станцюй, красуне, радості танок –
нехай життя сумне на мить забуду.
Косу товсту, заплетену в вінок,
я вже довіку пам’ятати буду.

Станцюй, богине, пестощів танок,
візьми за руку й відведи до раю.
В житті немало бачив я жінок,
та кращої, повір, не пригадаю.

Станцюй, любове, величі танок
і поведи за обрій-видноколо.
Полинь зі мною в небо, до зірок,
з моїм з’єднай назавжди своє соло.

Станцюй віків, Осірісе, танок,
він серце крає і бентежить душу.
Терновий, не папірусний, вінок
уже з недавніх пір носити мушу.

03.04.2017

Люблю, коли твої вуста медові,
Як подих вітру, пестять мою шкіру,
Коли в мені вирує поклик крові,
І я скоряюсь внутрішньому звіру.

Люблю вдихати запах твого тіла,
Волосся твого кінчиків торкатись.
Люблю, коли бентежна мить несміла
Тобою дозволяє милуватись.

Люблю, коли твої п'янкі зіниці
Бажань нестримних полум'ям палають.
Люблю, коли, мов з чистої криниці,
Твої цілунки ніжно напувають.

Люблю безтямно, пристрасно кохати
І знати, що ми вдвох -- єдине ціле.
Люблю твоє кохання відчувати --
Безмежне, світле, а не ЧОРНО-біле.

Я бачу тебе наскрізь. Випадково
Явилася назовні хижа суть.
У кожне хитро вимовлене слово
Вплітаєш непомітно вовчу лють.

Гадаєш, став Магістром із омани?
Що викликаєш в серці ніжний щем?
Вдаєш святого, що лікує рани,
А сам пекельним дихаєш вогнем...
18.04.2017

Знеструмлена, квола. Так прагну тепла.
Ох, краще б я правди гіркої не знала!
Усі ці роки мов жила -- й не жила.
Тікала, верталась... І знову тікала.

Байдужа, холодна. Але -- не німа.
Мовчання закон -- не моя перевага.
У всьому, що сталось, я винна сама.
Померли кохання, надія, повага.

Жорстока і владна. Одвічно сумна.
Ступати не навчена я обережно.
Мені не потрібно для щастя вина.
Ненавиджу -- люто, кохаю -- безмежно.

Знеструмлена, квола... Благаю про смерть.
Цей бруд вже не змити, не стерти ці шрами.
Душа переповнена болем ущерть...
А десь нагорі Хтось керує життями.
25.02.2017

Брела, не дивлячись куди...
Невже вона з тобою поряд?!.
Все очі бачила біди,
важкий її відчувши погляд.

Холодний. Майже обпікав
все моє серце. Як льодина.
Безжально душу шматував,
низав все тіло до судини.

Враз зупинилась в тишині,
на хвильку мабуть, може вічність.
Два силуети у вікні,
а поряд – тиша й потойбічність…

Брела подалі від біди
без сліз, без серця, навіть тіла.
Втрачала душу назавжди,
щоб та вже більше не боліла…

вересень 2017

Осені ватра калинова
Яскраво так палає скрізь,
Слова освідчення в любові
Сказати прийду їй у ліс.

Туди, де бігало дитинство,
Човником юність відпливла
І літечко цвіло так дивно,
Вже й осінь у життя прийшла.

Та принесла дари чудові,
Із віршів вже вінок сплела,
Що народилися з любові,
Добра, кохання і тепла.

2017 р.

Дощ барабанить по підвіконню,
Стукають краплі в шибку щораз,
Хмар табуни вітерець кудись гонить,
Знову настала осіння пора.

Лист пожовтів й тріпотить на осиці,
Удаль відлетіли давно журавлі.
Осінь - художниця і чарівниця
Володарює на нашій землі.

2015 р.

За честь, за гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні, цілу рать.
І до минулого немає вороття,
бо на чолі у них вже вічності печать.
Вони ідуть, Вітчизни віра і любов,
а на обличчях і надія, і печаль.
У жилах їх холоне ще гаряча кров,
але вирішує все воля ніби сталь!

Хай живе Україна, час прийшов обирать!
Нашу Неньку єдину ми ідем захищать.
Щоб жила Україна, нам не страшно вмирать –
з нами Бог і його благодать!

Вони ідуть за Батьківщину, свій народ
і грають посмішки в героїв на вустах.
Щоб рідну землю захистити від заброд,
вони непевність подолали, біль і страх.
В степах донецьких і Луганщини полях,
в містах і селах, у столиці і Криму
вони торують у майбутнє Неньці шлях
і наближають ворогам її тюрму.

Хай живе Україна, час прийшов визволять!
Нашу Неньку єдину ідемо захищать.
Щоб жила Україна, нам не страшно вмирать –
з нами Бог і його благодать!

За честь і гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні, цілу рать.
І до минулого не буде вороття,
бо на чоло лягла їм вічності печать.
Нехай у пам’яті народній навіки́
їх імена ніяка сила не зітре.
За ними встануть нові сотні і полки,
а слава й воля України не помре!

Щоб жила Україна треба нам обирать.
Нашу Неньку єдину дружно всім захищать.
Хай живе Україна, час прийшов воювать!
З нами Бог і його благодать!

Неможливо вернути… О Лідія!
Сонцезначимий згублений слід

Хай воскресне та зустріч на відео
І замре на хвилиноньку світ…



Я віршую у споминах подумки
В антипризах здебільшого гмах
Віддавалися Лідії подиви
Богословив на клавішах Бах…

І була їхня музика творчістю
Кажуть, з часом візьмуть за взірець
Та найперший сльозив напів з почестю
Із вогнем і дощем - вітерець…

/ Гмах — кімната, будинок /
07-09-2017

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Пишу, аж дим валує з вух,
Словесна тягнеться жувачка.
Дантес забув десятий круг -
Поетів мучає сверблячка.

Еклоги й оди - темна ніч,
Поези - наче потерчата.
А я їх правлю цілу ніч,
Одверті глупства, чорні мати.

Для кухаря писнув сонет,
Розтер сльозу на півсторінки.
Три штуки за один куплет:
Є шуба норкова у жінки.

В сусіда ферма поросят,
Рохкочуть підсвинки завзято.
Відшліфував йому трактат -
Купив брильянт на півкарата.

Якщо в нездар пусті лоби
І вірші, мов зелені жаби -
В літературі є раби -
Повичищають бридні, ляпи.

У віршуванні я - естет,
Гекзаметром плету меандри.
Пора пірнати в інтернет -
Мені він постачає кадри.

10.09.2017р.

Дніпром як на південь плисти,
зупинку зробити вам раю
на Хортиці, біля води,
у серці козацького краю.

Колись отак стали на ніч
козаки й побіля причалу
заклали Томаківську січ,
що землю дідів захищала.

То все запорізька земля,
то край наших предків-козаків,
безмежні луги і поля
в багрянці – то маки, то маки…

Де річка-малючка біжить,
праворуч дніпрових порогів,
Томаківка чинно лежить
в безкраїх степах, край дороги.

Волами колись чумаки
за сіллю тут в Крим мандрували
і люди з тих пір на віки
село Чумаками назвали.

Мисливський ставок повний зір,
кафе із найменням „Козаки“
пригадую я до сих пір
і славу козацьку, і маки…

Як пісня дзвінка солов’я
навіки у серці єдина –
Томаківка рідна моя,
маленька моя батьківщина!

07.09.2017

Фальшиві друзі. Справжнє лихо!
Не підпускай до себе їх.
Вони крадуться тихо-тихо,
Шукають щось в очах твоїх.

Ось, є! Промінчик сяйва твого,
Що нишком вислизнув на тінь.
Для них немає вже святого,
Робити добрі справи -- лінь.

Вдають, немов не помічають,
Пускають нишком корінь зла.
Терпляче, впевнено чекають,
Щоб ти вразливою була.

Завдати болю неземного!
Принизити! Втоптати в бруд!
Упитись від страждання твого --
Ось справжня сутність цих приблуд.

Не довіряй, прошу, нікому,
Нікого в серце не впускай.
Сховай за усмішкою втому --
І скоро злу настане край!

Дощечка 11А
І богу С в і т о в и д у славу речемо,
сей бо став бог П р а в и і Я в и, і тому
співаємо піснями, яко свят єсь…
… і через нього бачимо світ видимий
І Я в і бути, і той нас од Н а в и уберігає…
… і тому хвалу співаємо, …бо ж той
землю, сонце наше і звізди держить,
і світ кріпить.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Світовид – бог осіннього рівнодення; бог видимого і невидимого світу, що бачить чотири сторони світу, яруси Неба, Землі і Підземелля, пори року, тому він Мудрий і Старий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Був світлий дід,
він видів світ,
його назвали Світовид.
А скільки років
мав той дід?
Напевно, кілька тисяч літ!
Той дід був дивний чоловік:
північний бік – сніжком посік,
південний бік – на сонці спік,
а третій бік – на Сході зник,
четвертий бік – на Захід втік…
На цьому ми зупиним лік,
Бо як то можна, щоби дід
чотирибоко
бачив
світ.

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 11А
...живоття наше суть Я в а єсть текуща,
а творена в П р а в і. П р а в е бо єсть
невідомо уложене Дажбом…
Се бо Дажбо створив нам П р а в е і Я в е ,
яке єсть світ зорі, що нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу,
аши тая удержана була.
…Я в а коли одійде, смерть єсть.
Н а в а бо єсть по смерті: до тої єсть Н а в а
і по тій єсть Н а в а, а в П р а в і єсть Я в.

Дощечка 7Е
…а хто умре, до л у к і в Сварогових іде.
І каже йому С в а р о г:
«Іди, сину мій, до теї краси вічної
і там узриш твоїх діда, і бабу, і тітку
в радощах і веселіях тебе зрячих…
Ти до їх прибув – возрадувалися о
житті твоїм вічнім до кінця кінців».

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яве,Ява,Яв – видимий світ,у якому ми живемо.
На́ве,Нава,Нав – невидимий світ, у якому живуть душі предків.́
Пра́ве – правдиве, справжнє, все те, що з нами відбувається.
А́ши – щоб.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ти бачиш оком буйність трав?
То, значить, око бачить Яв!
Очко ліве, очко праве
кольорово бачить Яве.
Те,що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти чуєш вушком шепіт трав?
То, значить, вушко чує Яв!
Вушко ліве, вушко праве
галасливо чує Яве.
Те, що Яве, завжди Праве,
чи то ліве, чи то праве.

Ти брав рукою стебла трав?
То, значить, брав у руки Яв!
Ручка ліва, чи то права
доторкалася до Ява.
Тільки ось у чому справа:
брала Ява ручка права,
ну, а ліва несміливо
повернулася наліво.

Ти відчуваєш запах трав?
То, значить, носик чує Яв!
І наліво, і направо
квітнуть трави,
пахнуть трави.
Бачиш – трави,
чуєш – трави,
значить, ти в країні Я в и !

Якщо ти Яви не впізнав,
то значить ти в країні Н а в .

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками
"Велес-книги" (у рукописі).Рік написання - 1990).

Як швидко час втікаючи летить,
Не зчулись ми а вже й заосеніло.
У пелену сховалася блакить,
За пагорби низенько сонце сіло.

Не чекай лети собі без мене.
Лети собі ти пташе перелітний,
Моє серце не печаль тружденне.
Бо час не вЕрнеш як і день цей літній.

Вже так як було більше не буде,
І мому серцю вже печалі досить.
Хай вітер в жовтім теремі гуде,
Кохання молоде моє відносить.

Парище.
06 09 2017р.

Впаде сльозою в чистий аркуш…
( Не сумнівайтеся - впаде! )
А під обід попросить чарку -
І не забуде про біде…
Не сумнівайтеся - попросить!
В кінці, у розчерку пера
На авансцену вийде Осінь:
- Стрічайте, людоньки, пора!..
06-09-2017

***
А у Чуді є розбійник-
Соловей, Кощій, карга –
та, що баба і Яга,
і Ємєля – винахідник
ступи, печі й батога.

***
А в Україні люди – люди!
А українці – вояки,
усупереч і завдяки
клопу, якого вже не буде.

***
А на війні уже не до азарту,
коли її вистави – уночі,
а діячі – аматори
воєнного театру,
а люди – професійні глядачі.

***
А українці язикаті
словами дресирують ос.
Уміє дещо показати,
аби українізувати
великороса, малорос.

***
А у нас є АТО
і трофейні авто,
і нові бойові автомати...
Але де той закон –
перейти рубікон
і за волю свою воювати?

***
А у «Білому сонці пустелі»
є серійний герой у шинелі
і немає ізгоя-хахла.
Є таке КІНЕМА!
А героя нема,
що годує імперію зла.

                              2017

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

Сарказм мій досягнув такого рівня –
не знаю сам, жартую ще чи ні!
Так, часто бачив смаленого півня,
не раз прийшлось побути й у багні.

В свій час мене дістали критикани,
прискіпливості їх немає меж.
В чужі ж бо кожен хоче влізти сани
і в рай на дурника ковзнути – теж.

Не раз я чув, як говорили всує
і всупереч усталеним канонам, –
Він навіть твори класиків цитує
із викликом, відверто-хамським тоном!

По одежині, всім відомо, зустрічають,
та я лише одне хотів сказати
тим, кого мої форми зачіпляють, –
У зміст, шановні, вслухуйтесь цитати!

06.09.2017

В штанцях настовбурчився перчик...
Чужої жадати - це гріх.
Але обнімаю за плечі,
Пускаю на власний поріг.

Поголені радують ноги,
Сідничок пухкі кавуни.
Гайда, понатицюєм роги
Соньку, що не хоче жони.

В утіхах - ще той ненажера!
Ні дня без любовних тортур.
Мені помагає Венера,
Штовхає у спину Амур.

Шалені красуні-коханки
Висотують сили щодня.
Летять пенюари, піжамки,
Розчахнута плоті броня.

Купаюся в "охах" та "ахах",
На хвилях оргазмів пливу.
Хай луснуть од злості невдахи!
Я ж - сяю! На повну живу!

А ти задовбав милу жінку,
Як мишу її залякав.
Залазь тоді сам у ширінку,
Стели у кущах лежака.

Скривила гримаса обличчя,
У гніві здіймається грудь.
Який ти дурний, чоловіче,-
У шлюбі про себе - забудь.

Не знані мелодії ніжні -
Отримуй уроки гіркі:
Пливуть до коханців заміжні,
Кидають злостивих жінки.

Любаско! Протри своє личко,
Не треба гіркої води.
Забудь про свого чоловічка,
До мене в обійми лети.

06.09.2017р.

Ти – ніжний оксамит,
Горнутися щокою,
Прикласти до грудей –
І обійняти стан,
Коли ти поруч, то
Я є й сама – весною,
Якби ти тільки знав…
Якби ти тільки знав!

Який солодкий смак
Цілунків і обійми
Є теплі і палкі,
Неначе пломінь сонця,
А ми з тобою –
Ми –
є пристрасні і сильні,
Тому горни мене,
Цілуй і не соромся.

Для мене ти озон,
І ніжний подих вітру,
Для мене ти – зручне
Котяче тепле хутро,
Давай з тобою ми
Пройдемось разом містом,
І прокладем свої,
Лишень свої маршрути?

Ти ніжний, ти такий,
Що хочеться до тебе,
Я стримую себе,
Про зустріч нашу мрію…
Аби ти поруч був,
Благословляла небо,
Але сказати вголос –
Не смію

Колись улітку квітка польова
вражала невимовною красою.
На щастя їй погода дощова
поїла луг вологою живою.

Вдивлялася у небо голубе,
схилялася од вітру в різні боки
і у вінку не бачила себе,
та враз зачула обережні кроки…

То полем юний легінь мандрував,
раю́ючи1 ранковою росою.
Він квітку уподобав і… зірвав,
аби удома тішитись красою.

Не стримуючи серденька порив,
уніс її до власної світлиці,
мерщій води джерельної налив
у кришталеву вазу. І з полиці,

щоб квітці забезпечити комфорт
та замінити степове підсоння –
юнак обрав найліпший… ешафот,
він вазу помістив на підвіконня.

Угледівши в надії рідний степ,
красуня сумно дивиться у шибку,
але світлиця їй, що темний склеп,
не пропускає світла і на дрібку…

Схиливши долу голову свою,
до вечора невільниця змарніла,
бо видалося пеклом в тім раю –
отак палка любов її згубила!

Не думай. Не гадай.
Твоє до тебе прийде.
Пітьмі настане край.
По-іншому не вийде.

Вдягнися у життя.
Зніми огидні шати.
Немає вороття.
Не варто помирати.

Минуле -- не клубок.
Його вже не змотати.
Відріж нитки думок,
Що змушують страждати.

Недолю відпусти
У небуття огрядне.
Важлива -- тільки ти.
Все решта -- другорядне.

Зірки рахувати з Тобою не втомлюсь,
І навіть якщо вкотре втрачу рахунок.
Сузір'я зітхають в небесному домі...
Так хочу це небо сховати в пакунок
Щоби дарувати засмученим душам,
Нехай би від зір набиралися блиску...
Із ніччю у мене давно стара дружба,
Бо в ній - так спокійно, і мрії так близько...
Одне лиш не вийде: всі зорі зібрати
У пригоршні повні і взяти з собою,
Щоби, коли хмари сховають їх раптом,
Ці зорі солодкі були під рукою...
Для щастя достатньо любити це небо,
Впустити у серце цю лагідність зір,
Бо це - інші сонця, що сяють, бо треба...
Я теж хочу сяяти, скільки є сил...
23.07.17

Дощечка 7Г
Прощайся, народе мій, з Ладом
і творячи люби іди до стягів наших
і захищай тоті од ворогів на Русі.

Дощечка 8
Єдність єсь… Я р о, К у п а л в а,
Л а д і Дажбо.

А коли ж К у п а л в а прийде у вінку,
який возляже на голові його, зотканий
з віток зелених, і квітів, і плодів, того
часу маємо бути далеко по Непрі,
о смерті нашій не мислячи, і життя наше
на полі єсть красне.

Дощечка 3А
…Речемо, які то єсть ласкощі
божеські до нас і одійдемо ко сну,
день бо прийде і темнява розтане.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яро,Ярило – бог весняного сонця, родючості і плідності.
Купалва,Купайло,Купала – бог літнього дощу,
роси і води,бог жнив, він «купає» сонце
у найдовший день року,
день літнього сонцестояння 24 червня;
він «омиває» богів, очищає людей,
благословляє косовицю.
Лад,Ладо – бог любові і злагоди. Лада – його дружина.
Ладо та лада – коханий і кохана, наречені.
Люби – любов.
Непр – давня назва Дніпра.
Темнява – темрява.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

На Івана на Купала
красна зірка з неба впала,
лада ладонька шукала:
«Вийди, ладо, на Купала!».

На Івана на Купала
лада ладонька пізнала,
Лада з ладом Лад ладнала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
божа крапля з неба впала.
Гей. сльоза росою стала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
річка сонечко купала.
Красне мила-омивала
На Івана на Купала.

На Івана на Купала
зірка місяця кохала,
зірка серпика прохала
на Івана на Купала:
«Купайло,ану
пожни ярину,
косою майни
і май до весни!».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"
(у рукописі).Рік написання - 1990)

Дощечка 12
Коли сонце сяє, співаємо хвалу…
огнищу П е р у н а, що є званий П о т я т и ч
на вороги…

Дощечка 5А
«Це стріли і мечі маємо на вої тії і
не смієте боятися їх, бо знищу їх до поду,
і кмота їх буде змішана з землею, подібно,
як земля на багнах. Звірями будуть вони,
як поросята умазані гноєм, і смороди свої
понесуть у сліди свої, і тому говорено
буде про них – смердячі поросята і свині».
Се сказавши, П е р у н ь к о кував мечі…

Дощечка11Б
Слава богу П е р у н у огнекудрому, який
стріли кидає на ворогів…,тому що єсть
той воїнам честь і суд, і яко з л а т о р у н,
милостив, всеправеден єсть.

Дощечка 11А
І богу П е р у н е в і, громовержцю,
богу війни і боротьби,
… який нас веде стежкою
правою до бою і до тризни великої
по всіх павших, які ж ідуть у життя вічне
по полку П е р у н а.

Дощечка 8
Грім громихає у сверзі синім і маємо
летіти на ворогів, як ластівки швидкі,
єдині і гримаві, і та бистрота єсть
меча нового, руського.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перун,Перунько – бог війни і боротьби,бог блискавки і грому.
Вой – воїн.
Под, до поду – до останнього, до дна.
Кмота – слід.
Руно – шерсть.
Правий – правдивий.
Сверг – небо.
Тризна – поминання мертвих, поминки.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Огнекудрий златорун,
громовержець наш Перун.
Він у кузні уночі
нам кує свої мечі.
Ті мечі, як блискавиці
шле Перунько з колісниці.
Громихає громом сверг –
русин ворога поверг.
Нам летіти ластівками,
брати верх над ворогами.
Знай,тримає сила юна
меч Перуна-златоруна.
Наш Перуне, пособи
воям нової доби,
ти ж бо праведний і мудрий,
Златоруне огнекудрий!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Їм добре, напевно, бо совість ночами не мучить,
та й совісті вже, як такої, у грудях нема.
Над білими горами знову зібралися тучі,
і скаламутили річки всі небесні до дна.

Їм того не страшно, бо виміняли парасолі
на клаптичок правди у закутку злої брехні.
А ти, як билинка, саменька лишилася в полі,
малесенький спогад в чиємусь малому вікні.

Їм байдуже, звісно, до того, бо онде на мапах
немає нічого, крім вицвілих чисел і дат.
Ще трішечки часу і пам'ять зачне забувати,
хто жертва невинна, а хто підлабузник і кат.

Їм спадок залишиться - сотні скалічених зерен,
що так і не сміли проклюнитись вище трави.
Тобі ж бездоріжжям он стелиться поле зелене,
де біле пелюстя обтрушується в рукави.

10.07.2017 р.

Заховаюсь у затінку, вмиюсь дощем,
Хай краплини холодні здаються сльозами.
Приховаю у серці принизливий щем
І коліна схилю мовчки під образами.

Незбагненний потік неосяжних думок
Не спинити, не знищити, болем -- не вбити.
Зачиню їх усі в голові на замок,
Бо для когось -- слова, а для мене -- як діти.

Там, де дні стабільні неначе труни,
ще до музики вилетить крик із платівки.
Повен сивої мудрості голос юний
лине у вирій, як гостропері ластівки,

як надія, виснажена в чеканні,
голосного SOS крапочкú останні,
і ясного неба прощальна пайка –
JAMA-А-А-А-ICA!!!!!!!!!!!!!!

***
Сивий вітер бавиться в осокорі,
і з оцих дворів путівцем зміїним
вислизає в даль, де (memento mori!)
тільки білих ферм осяйні руїни

і легкі наркотики дум і генів –
мовчазних посадок сухе паліччя,
погляди суворих аборигенів,
запечатані кам’яні обличчя

і холодне світло, що плинно сіє
білі обертони пустинних тембрів,
сійся-родися, тиха анестезіє,
по сумних конторах районних центрів,

де надія зябрами б’є на денці,
що нарешті гляне з-під рідних брів
ніжною вологою акциденцій
ноумен фіолетових вечорів…

***
Так, лишилися тільки ясні слова,
що лоскочуть розум крізь діри в часі.
Ними хай і повниться голова:
«дим», і «трава», і «світлий король Селассі»...

І не відчай це. Обіцяв Христос,
що не ступлять ноги мої в безодні:
жмут мого волосся жертовних лоз
візьме Він у дужі свої долоні.

А закляклу душу солодкий дзвін
понесе у море своє безкрає,
я прозрію і зрозумію: Він
Тут, за стіною нашою, підглядає.

2009

Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

Наче і позбувсь зарази -
Втік на літо до села.
Повернувся - знов вилазить,
Стрепенулась, ожила.

Чи така в державі мода -
Гидь жувати у ротах?
Та мені онуків шкода,
Їх очікує біда.

Рідна мова тихо гине,
Кацапня звела курки,
Суржиком плює у спини,
Тягне в душі мацаки.

Ось, рецепт в моїй долоні.
То ж давай курнем "трави",
Сядем поруч на кордоні
Перднем в сторону Москви.

Стало смішно? Це чудово!
Виріж суржик як грижу!
Вчи, мій друже, рідну мову.
Я тобі допоможу.

05.09.2017р.

У різні боки розвела нас доля,
у кожного давно життя своє.
Ми вільні, ніби вітер в чистім полі,
та спільне щось усе ж між нами є…

Хоча не разом ми вже довгі роки,
а з пам’яті не стерти все одно
бурхливих сцен невивчені уроки
і радощів яскраве полотно.

Хай бредемо життям ми поодинці,
у різних напрямах планетою йдемо,
та долі незабутні ті гостинці
у душах і понині таїмо.

Нас невідомо завтра що чекає
і як не склалося б мінливе майбуття,
та пам’ять неодмінно нагадає –
не викреслити щастя із життя.

05.09.2017

Відрізали крила.
Стрибай же, стрибай! --
Під регіт огидний Вселенського Цирку.
Чогось ти хотіла?
Уже не бажай!
Знімають із тебе принизливу мірку.

Вдягли кольорово.
Виходь на антре!
Сп'янілу юрбу час собою смішити.
Це крихітне слово
До завтра помре.
І публіка піде.Тобі ж із цим -- жити.

А поки -- всміхайся!
Немов не болить.
Вдавай, що ті крила тобі заважали.
Кричать: "Роздягайся!"
Небіль -- не смішить...
Наглухо зачинений вихід із зали.

Чого ж ти завмерла?
Видовище дай!
Однаково доля тобі не підвладна.
Ти ще не померла?
Стрибай же, стрибай!--
Безкрила, оголена і безпорадна.

Дощечка7А
Ту бо діємо на спомин гори
Карпатської. У той час іменувалися
роди наші к а р п е н и, яке придбали ми,
бувши в лісах: тим іменем звалось д е р е в о…

… і старотцове всякого роду
йдуть судити родичів біля Перуневих д е р е в.
І також мають той день ігрища
перед очима старших, і силу юну
показують юнаші. Бігаючи прудко і танцюючі.

… а тії юнашів водили до січі зу́рої.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перуневе дерево, Красне дерево – дерево, обпалене блискавкою, вважалось міченим богом Перуном, а місце навколо нього – святим, Духовим.
Красний ліс - ліс із Духовими (Красними) деревами.
Юнаш – юнак.
Січа – поле бою, там, де «січуть».
Зу́рий -- чорний, кривавий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Котра Гора ясна,
тота Гора Красна
стоїть у Карпатах
в Перуневих латах.

Ті лати вогневі
палають на древі --
красніє вогнево
Перуневе древо.

І слава отцева
вертає до древа,
збирає на віче
і кличе до січі.

І сходяться юні
до Гірки – красуні
на ігри і танці,
на красні рум’янці.

«Гори, гори ясно,
Буде Горі красно
Стояти в Карпатах
В Перуневих латах».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги". Рік написання - 1990)

Дощечка 3А
…Отак маємо боронитися від ворогів,
як ідуть з трьох кінців світу, звідки
свята ідуть до нас.
І ті свята – перше К о л я д ь, і друге Я р,
і К р а с н а Г о р а, і О в с я н а Велика
і Мала.

Дощечка 7А
Ми ж маємо польові жертви давати
і од трудів наших – просо, молоко…
тут ці тобо покропимо о К о л я д і
ягнячім і о Р у с а л і я х, в день Я р і в,
також і К р а с н а Г о р а.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Колядь,Коляда – свято народження новорічного сонця,
місяця і зорі; свято зустрічі пращурів з родиною в день
зимового сонцестояння – 25 грудня.
Яр, Ярів день – свято весняного сонця Ярила; свято кохання і шлюбу; свято зустрічі весни першою борозною.
Ярило – весняне сонце.
Ярина – зерно весняного посіву.
Овсяна Мала – урожай з ярини.
Красна Гора – весняне свято першого грому, свято
ратної доблесті наших пращурів.
Русалії – свято літа: водяних, лісових та польових духів; свято зелені, квітів, співучих пташок,всілякої звірини, криниць та джерел з «живою» водою.
Овсяна Велика -- свято осені; завершення обжинок.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

КОЛЯДА

З неба,суші і води
свята йдуть до нас сюди.
Народила немовля
взимку матінка – Земля,
і зимою у віконце
новорічне світить Сонце,
Місяць світить і Звізда –
Йде до хати К о л я д а.
Зірко, зіронько – Колядко,
засвітися Немовлятку.
Місяченьку, ясний братку,
засвітися Немовлятку.
Ти, Земелько, грій зернятко,
усміхнися Немовлятку.
А в зернятку житній дух,
а в куті спить сніп – Дідух,
а в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху,
а в Козиній бороді
буде тепло Коляді.

ЯРІВ-ДЕНЬ

Ой над лісом, ой над лугом
Місяць оре Землю Плугом:
губить Яр зимові сни,
Яр вертає до весни.
І пташиними ключами
відчиня зелені брами,
і щебече сто пісень
для малечі Ярів день.
Яре сонечко – Ярило
Землю з зерням відігріло,
і окрилене весною
Землю вкрило борозною.

Буде з тої борозни
повна повня ярини.

РУСАЛІЇ

Ховає у річці ізмалку
Водя́ник онуку Русалку,
Водяник Русалку жаліє,
як білу лелію леліє.

У літні Русалчині ночі
у річці Русалка хлюпоче:
шукай тую воду –
пізнай того броду,
а броду не знаєш –
минай тую воду…

Русалко – сестричко,
пильнуй нам водичку,
даруй в нагороду
здоров’я і вроду.


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання- 1990).

Закружляла осінь дивовижним вальсом,
замелькало листя жовто-золоте.
Проминуло літо у ламбаді й сальсі,
а тепер у моді – «па» і «фуете».

Залунало танго й літня танцівниця
в золотім наряді в коло увійшла,
та ялин і сосен зеленіє глиця –
осінь їм заміну так і не знайшла…

Липи з ясенами крутяться у польці,
вітами махають, ніби вітряки,
виграють багрянцем на осіннім сонці,
щедро розсипають злота мідяки.

У низькому небі заясніла просинь,
промінцями світоч землю обійма.
Бал останній править танцівниця-осінь.
Залишилась кода – скоро і зима…

Ви чули подих тиші на світанку,
коли усе живе навколо спить?
Ще не проснулась річка-подолянка,
лиш перекат удалині бринить.

А подих вітру чули в очереті,
коли дрімає він у комиші?
Проснувшись під вербою у наметі,
ідилію ламати не спішіть.

Послухайте п’янку ранкову тишу,
чарівний шерхіт прибережних трав,
як ніжно легіт ковилу колише…
Нехай чекає ціла сотня справ!

Послухайте вершину дива – тишу…

Ах, вітерець який! Ну майже бездиханно -
Приємним холодком ледь-ледь війне-шепне!
Нічого не прошу, лиш усмішку кохану
Як сонця легкий* схід, осяє хай мене.

І серденько замре. Од щастя заніміє
І подих долетить ласкавий аж сюди.
І заворкує тихо голуб – голос мрії,
Мов шепіт ніжний кіл - що мліють – із води.

Зорі прощальне сяйво ніби ув останнє,
Неначе змах руки пресвітлої: «Бувай!»
Солодкий подих – медитація кохання…
А серце, серце в ньому знову ожива!

3.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій син загинув на Донбасі,
Маленький синьоокий хлопчик Вася,
Єдиний син, улюблене дитято,
Мій сон, мій рай, моє щоденне свято.
Неповних 19-и років
Він боронити рідну землю захотів
Від лютих ненависних ворогів,
Що під чадрою друга й брата
Лице ховали російського солдата.
Спалили сотні їх тоді
У іловайському вогні…
Підступно розстріляли
Так названий зелений коридор,
Добро для цього дав
Московський вор –
Диявола намісник і сатани,
Розпалювач потворний
Всесвітньої війни.
У нас це не війною звуть,
А звуть АТО –
І не закінчиться воно,
Допоки не уп’ється ворог кров’ю
Останнього героя, і тоді
Земля заквітне червоним маком на Донбасі,
Й поставлять Воїна святого в Римі
На Іконостасі,
І буде благоденствіє і молитви:
Спасибі, Господи, - не ми!

18.07.2017р.

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа́рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину да́ром?!

Чому заброди на усіх щабля́х
узурпували вирішальне слово?
Чому у місті й навіть на полях
не ма́єм змоги чути рідну мову?!

Можливо бра́кне справжніх нам ідей
чи опустили передча́сно ру́ки?
У владу обираєм чом людей,
а потім виявляється – тварюки?!.

Десятки, сотні отаких «чому»
мій мозок бідолашний розривають,
а подолати як густу пітьму –
напевно одиниці лише знають.

Любіть на перекір і без пояснень,
І без причини теж, бо так, напевно, треба,
В такі моменти все буває ясно,
І ти немов літаєш поверх неба.

Кохайте палко,щоб до тла згоріти,
І щоб без сварок і турбот,печалі,
І хтозна скільки треба, щоб згоріти,
Якщо і душі навзаєм запалі.

Кохайте просто, без думок про лишнє,
Нехай все суще казкою пропахне,
Крім крил за спиною ховається прийдешнє,
Ще яскравіше як твоє сучасне.

Пучки часнику нав'язала бабуся,
У кожнім пучечку головочок п'ять.
А скільки їй років, вгадати боюся.
То де її діти, онуки? Печать

Беззахисту й болю на тілі й обличчі,
Безвихідь і бідність у позі її.
Стоїть на колінах у місті столичнім
У чорній хустині. Одна. Без сім'ї.

Моя Україно, це ти на асфальті
Розклала нехитрий городній товар...
А поряд в кіосках газетнії шпальти
Показують владний багатий базар...

І ти, моя рідна, їм вже не потрібна,
Ти все віддала на своєму віку...
Купіть у бабусі, щоб мала хоч хліба,
Пучечок маленький її часнику.
04.09.17

У мене хвіст, неначе в павича,
Утіха для матусі та дружини.
Від барв таланту мерехтить в очах,
Стирчать у небо розуму пір'їни.

Таке охвістя - це взірець краси!
Лягайте ниць! Знімайте геть кашкети!
Воно у когось, наче у кози,
Моє ж віки оспівують поети.

Нехай маляр у длань устромить кисть,
На полотні увічнить пишні шати.
Чому ж від мене утікає гість,
Забули друзі стежечку до хати?

Та ось важка сатирика рука
Вхопилася цупкенько за огуззя,
І вирвала дебелого жмутка:
Ірже Пегас, сідниці чеше муза.

Пірнув на дно. Ввібгався у корчі,
Забув, коли писав востаннє вірші.
На перший погляд всі ми павичі,
Хвоста потягнеш - просто сірі миші.

04.09.2017р.

Чи справді то було чи сон це,
Дивились жахаючись ми.
Безсило боролося сонце,
Із повстю холодної тьми.

Земля вивергалася ревом
У акті смертельної гри.
Безлисті і мертві дерева
Вгинали могучі вітри.

Долів опускалися руки
Важчала душа від ридань.
І в дупла ховалися круки
Свою вижидаючи дань.

Земля до кінця перемокла,
Зловісну б пору пережить.
Мечем задіймленим Домокла
Природа нащадкам грозить.

Молились ми: Господи явся,
На смуток оцей наполяж.
Лиш грім в небесах розсміявся
Молитву сприйнявши як блаж.

3 09 2017р
Парище.

Дай, Боже, мені розуму прийняти,
що у житті не можу поміняти,
і сил, аби можливе ще змінити,
та мудрості – усе те розрізнити!

Дзвін, дзвін… Краєм дзвін лунає…
Ось село… Воно все умирає.
Люди де? Людей уже немає…
Пусто… Дика пустка серце крає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір‘я ледь колише.
Навкруги не видно навіть миші.
Ані звуку, тиша… Мертва тиша!

Поміж хат бреде стара з косою…
Втомлена, роботи – «з головою»…
Криця леза вельми притупилась…
Стала, погострити зупинилась…

«Бум! Бем!» – степом дзвін лунає…
Зовсім голо, ні душі немає…
Україна так і доконає…
Пустка! – Молох руки потирає…

Дощечка 11Б
…Сивий Яр…
…Білояр…
…Красич…
…Ростич…
…Зеленець…
…Сінич…
…Соломич…


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яр, Яровод – рік, пори року.
Сивий Яр – «старий рік».
Білояр – зима, «новий рік».
Ростич, Красич – весна.
Зеленець – літо.
Сінич, Соломич – осінь.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Живописець і маляр
раз пішов Колендо в Яр,
взяв олію і папір
і малює до сих пір.

Не шкодує він кольору
і малює в різну пору:
осінь, літо чи зима
перешкод йому нема.

Хоч мінлива, та красива
у Календи барва сива.
Сивий Яр – старенький дід
Сивим був і раптом зблід.

То на діда налетіла
легкокрила барва біла.
Білояр у білім строю
сніжно сяє білизною.

А коли розтане сніг,
Красич вийде на поріг.
Хоч малий у нього ріст,
та росте зерно і лист,–
бродить Яром барва краса,
барва краса, як прикраса.

Ласа цвітом, ласа плодом
барва йде за Яроводом.
І Колендо, наш маляр,
зеленить Зелéнцем Яр.

Спіє плодом, квітне цвітом,
Яр прощається із літом,
По-осінньому гостинно
сушить Сінич жовте сіно.
Жовта барва на кінець.

Вийшло гарно!
Молодець!

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).