Ви чули?
               Ви чули, як осінню
                              падає листя
із кучерів сивих,
               із кучерів білих беріз?
І ронить калина
                   червона калина
                                      намисто
і капає,
        капає море зачаєних сліз.

Це осінь ридає,
              це осінь орошує поле.
А ви пам'ятаєте
                     кру і курли
                                 журавлів?
На білому світі немає,
                          немає ніколи,
коли не чекає
              із вирію
                          мати
                                    синів.

Буває
       війною риплять
                    дерев'яні протези,
коли повертає у бій
                         атакуюча ніч.
Але не у цьому,
             не в тому, –
                         як мовиться, –
                                          річ...
Ви бачили як
             усміхаються
                               білі берези,
коли оживає
              поранене серце
                                   юначе?
А мати радіє і плаче, –
                  тримайся, козаче!
Радіє і плаче,
          і плаче од радості стріч.

                                      28.10.2017

Зеленіла черешенька
Листочками довго,
Доки шлях свій завершував
Гарний місяць жовтень.

Та якось ще рано-вранці
У вікно дивлюся -
А черешня вся в багрянці,
Вдягла жовту блузу,

Що на сонці вигравала
Яскраво-яскраво.
Осінь в диво-вишиванку
Черешеньку вбрала.

2017 р.

Прілі запахи зажурених дощів, –
Мокрий лист і шурхіт під ногами...
Між покритих позолотою кущів
Осінь виграє мінорні гами.

Знову сум... Вітрів холодний хор,
Вічне небо хмарами покрите...
І звучить Шопена сі-мінор,
День осінній сумом оповитий.

Ягоди калини серед віт,
Мов коралів дороге намисто,
Зачарований осінній дивосвіт
Сипле й сипле всім під ноги листя.

І краси величної не жаль,
Шат розкішних, втрачених не шкода...
Все пройде. Пройде і ця печаль.
Все колись минає і проходить.

Поширені прикмети лицеміра –
невідповідність слів його і справ.
Волає "я за православну віру",
а у кишені Тору заховав.

Я бізнесу позбутись обіцяю,
лише повірте, тільки дайте шанс!
А потім – вперше чую, ні не знаю,
не говорив я, запевняю вас…

Бруківку відновлю за власні кошти,
за кілька тижнів закінчу АТО!
Четвертий рік воюємо… Та хто ж ти?
А за бруківку й не згадав ніхто…

Своїм ім’ям звик речі називати,
і навіть чесно визнати вину!
Чому ж три роки, розкажи солдатам,
спецоперацією кличемо війну?.

Корупцію здолаю у державі,
усіх тюрма чекає крадіїв!
Та дріб’язок в судах сидить на лаві,
а більшає державних шахраїв…

На лицедійство дивимось те з миром,
не вчить нічому нас минулий час…
А хто наступним стане лицеміром –
залежить, як не дивно, і від нас!

Розстели мені постіль кохана.
Розстели.
Розвели наші долі тумани,
Розвели...

Цим туманам сліпа недові-
ра ім"я,
Їм, поганим, любов не потріб-
на моя.

Так далеко від тебе я мешкав
на біду...
Я в тумані загублену стежку
Віднайду,

Віриш, ні?...щось заглибився тріш-
ки у щем...
Зачекай мене, люба, на ліж-
ку. Я ще...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117102600717

Ще осені тримається краса,
Стоять дерева тихо в супокої.
Пречиста хмара пухом нависа,
І повен сад печалі золотої.

Її вітрець насіяв і втомивсь,
І за горою десь приліг спочити,
Утихомирив злагіднілу вись,
І все завмерло… Й не шелеснуть віти…

Немов би сотворив одне з чудес,
Бурхливе, рвійне проспівавши соло.
І затишок спустився із небес,
І ніжністю вгорнув усе довкола.

27.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Спливали листопада рештки днів,
«мурахи» рвали на ногах колготи,
та не страшили модницю сухоти –
у них вона й зимою «на коні»!

Коло світла..
Танок…
Болеро…
Й зореліт, схожий чимсь на наваху…
Вже достигло до звуків ядро
круговерті Чумацького Шляху.

Поряд брили,
частинки і пил,
метеори і, навіть, планети
сиплють у cante grande світил
радіоперешкод кастаньєти.

Сто безодень лягло до Землі.
Ста сигналів акорди в лакуни
угрузають, тихішають і
двигунів обриваються струни.

Тиша,
наче глянсована ртуть…
Світло важчає ртуттю цією.
І палаюча зла каламуть
розгортається до апогею.

«Дульсинея!!! – кричить Дон Кіхот,
геть засліплений і геть оглухлий. –
Я тебе захищу
від німот!..
Я не вірю, що звуки ущухли!

До останнього скрику мого,
до фламенко останньої ноти,
я долатиму кляте ядро,
мов галактику – давні пілоти!

Їхнє зоряне лицарство є
раси нашої сонячна риса…»
Зорельоту
               наваха
                          стає
променем, що нагадує списа.

І стає зрозумілим закон
аварійної втрати орбіти:
як тяжіння
бере у полон,
його треба собою зважніти.

Й розплескавши фотонів нутро
по поверхнях
ста протуберанців,
прохромити
стокляте ядро
звагою андалуського танцю.

«І нехай я у рубці один,
і нехай в недовірливій позі,
із навахою взявши спочин,
Санчо Панса спить в анабіозі,

знає ядерних сил моноліт:
ми Великого Вибуху діти –
як в старий не вернутися світ,
доведеться новий світ робити.

З нот, любові,
шляхетства і мов
вітру.
Не вітряків установи».
Рвуться струни гітарні,
немов
струни давньої
світобудови.

Швидше мчить
зореліт «Росинант».
Бій новий, мов нова одисея.
І кричить кожен світ,
кожен квант:
«Ми станцюємо ще, Дульсинея!..»

2017

А в батареях тече вода,
У небі щодень усе більше снігу.
Тепло відбуває - така хода! -
І з вулиць не чути сміху.

У батареях тече вода,
Повітря уранці наче з туману.
Тепло електричне - алмаз, руда :
Коштовніше від металу.

У батареях тече вода,
Метали заповнились рідиною.
Холод надворі - яка біда! -
Ще й я не з собою.


2017

Прийшли вночі.
Постукали спроквола,
І поки одягався тремтячи,
Замкнули хату і садок у коло.
Йому говорять : "Вийди, не мовчи".

У світлі ліхтаря - червона зірка,
А чорний прапор в хаті на стіні.
Вони кричать, що викрили всю спілку,
Та револьвер в шухляді. У столі.

Він дуло підставля собі до скроні,
А двері скоро зірвуться з петель.
Спокійний він. Розслаблені долоні,
Бо воля України або смерть.


2017

Прийшли вночі.
Постукали спроквола,
І поки одягався тремтячи,
Замкнули хату і садок у коло.
Йому говорять : "Вийди, не мовчи".

У світлі ліхтаря - червона зірка,
А чорний прапор в хаті на стіні.
Вони кричать, що викрили всю спілку,
Та револьвер в шухляді. У столі.

Він дуло підставля собі до скроні,
А двері скоро зірвуться з петель.
Спокійний він. Розслаблені долоні,
Бо воля України або смерть.


2017

Журлива осінь знову пропливає,
немов у небі журавлиний клин.
Ховається уже за небокраєм
і сумно лине малиновий дзвін.

Сльозить росою, опадає листя,
жоржини гублять запізнілий цвіт.
Калина у багряному намисті,
як дівка увібралась в оксамит.

І день, забувши всі перестороги,
приречено блукає між осик.
Кричить душа про болі і тривоги,
а голосу не чути, геть осип.

Дощить частіше темними ночами,
сирішає у зболеній душі.
Снують думки невтомно, як прочани
заковані у часу кунтуші.

***
Часи не ті, і влада ще не та,
аби юрбою подолати горе.
І гасло у людей, – дєржітє вора!
А на столі у будні і свята
усе те саме, що було й учора.

***
Ну що мені у силі вірша?
Її ніде не продаси.
Але міняються часи
і не поезія сильніша,
а та політика, що лише
її купує голоси.

***
Авторитети при імунітеті.
Маємо часу ще цілий вагон...
Юлю мочити і квасити Петю –
це основний на сьогодні закон.

***
Чи то ще не маємо духу свободи,
чи часу немає убити війну.
Пустили чужого козла до городу –
рубає зелену капусту одну.

***
– Немає часу – треба йти, –
така позиція держави.
І поки ще нема мети,
лівіє рило бісоти́,
а ліві повели направо.

***
На хороше не маємо часу.
На погане управи нема.
На воєнне наточені ляси.
Не міняє обличчя Донбасу
ні війна, ні сума, ні тюрма.

                                      2017

Окрилений вечір серце бідне не тішить,
Не милує очей ясний місяця плин.
Ой леле, не чекай мене більше,
Я з своєю печаллю залишусь один.

Зблудився мій спокій за тією горою,
Де не видно нічого лиш зорі одні.
Ой леле, не являйся марою,
І ночами вже більше не снися мені.

Метеор пролетів по небесному лоні,
Лиш на мить заблистів і навічно погас.
Ой леле, бліднуть маки червоні,
І як той метеор догорає мій час

Парище.
2017р.

Ти нападаєш,
У кожному слові – докір,
Це самозахист?
Внутрішнє?
Ой, облиш.

З неба за нами
Наглядачем -
Бога око,
Воно усе бачить,
із неба видніше більш.

Я заслужила?
Але не від тебе –
Досить!
Погляд з-під лоба
Таким красномовним є!

А я не журюся –
Мені то урок і досвід.
І кожен в фіналі
отрима таки своє.

На публіку – щастя,
Прискіпливість – лише привід,
Дивлюся на тебе –
А плаче твоя душа.

Ми надто різні…
Я розправляю крила,
Ти – не зламаєш,
Хоч і взяла ножа.

«Молодий я, молодий,
Повний сили та одваги.
Гей, життя, виходь на бій,—
Пожартуєм для розваги!»
Павло Тичина

Читаю Тичину
Серцем. Не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Таким же соняшниковим та ще й голубим.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я сам завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

Декорації жовтня: вологі фасади храмів,
на гірляндах ожини – дощу мерехтливий бісер.
Меланхолія неба. Здається, осіння карма –
заховати цей світ за цупкі листяні куліси.

Ностальгія за сонцем. Здається, осіння карма –
оголити печаль, безпричинну, як сон, глибоку.
Нерозгадано-зайва у сірості слів і марень,
перечитую дні, наче мудрі короткі хоку,

перечитую ночі – ремарки блідих сузір’їв,
щоб у цій порожнечі знайти одробину смислу.
Та довкола – дрімотна імла, і лише в ефірі
над моїми думками покошланий місяць висне.

2017

Яблуками пахнуть твої губи –
Ніжний і солодкий аромат.
І п'янкий, нестримний подих згуби,
Кличе, манить томно в листопад.

І віддав би все тобі, єдиній,
Навіть з неба зорі золоті.
Осінь, Осінь, хто з тобою нині?
Бо зі мною все не ті, не ті!
26.10.17

Вітер-волоцюга взявся за тумани:
По шляхах розвіяв, по ярках розніс,
А тоді - у сосен верховіть органи
Пробудив, озвучив на усенький ліс.

Заспівали сосни хором стоголосим,
Із усіх симфоній вибрали стару.
Ту, якій навчала їх красуня-осінь,
Як гриби збирала в їхньому бору.

Зазвучала лісом музика нестримна,
Впали краплі глоду між тернових віт,
А вітрисько хмари поскладав у рими,
Осені піснями переповнив світ.

поколені стопи кровять від жорсткої стерні,
я витерла сльози, із стану стояча вода,
уже трансформуюсь в бурхливий нестримний потік,
на серці світлішає, сильна й така молода,

і я усміхаюся - долі і світу, й собі,
і стану я світлом - розлитися поміж людей,
іще маю сили на пристрасні ночі і дні –
і маю сміливість утілення кращих ідей,

і дякую Богу за радість рожденну в мені,
і людям, що стрілися, вдячна, на мому шляху,
і справжні – зі мною, уми їх і очі ясні,
і вік не за паспортом – юність свою гомінку –

окрилену віршами й римами випущу в світ –
хай лине сопілкою, звуком у далі бринить,
і думи натхненні й надії, і очі ясні
в мені поєднала весняна прозора блакить!

І тет-а-тет, і візаві,
на щастя, маю не єдину,
а протилежну половину
по духу, вірі і крові.

Неначе й думає потроху,
але позиція моя
і установки житія
цій леді – об стіну горохом.

Вона історії не знає,
але вшановує сусід,
що мають вищий родовід,
але від іншого Мамая.

Не чує націю свою
і не уміє шанувати,
коли у кожному бою
карається Вітчизна-мати.

Не хоче знати порося,
що ця дорога не до раю,
що аморально бути скраю,
коли її порода вся
гребе і риє ті місця,
де явно бісеру немає.

                                      10.2017

А, хочеш відкоркую таємницю?
Я чарівниця отже це є фокус
Він не новий святкує вже річницю
В моїй душі ти маєш власний локус

Це надзвичайний оніричний вимір
Він виникає кожен день надвечір
І зваблює сюжетами новими
Можливістю для чарівної втечі

Цей вимір утворився випадково
Він витівка любові та уяви
Із небуття прийшов і через слово
Вдягнувсь у марево тонке, цікаве

Устав його я напишу волоссям
Хай за пергамент будуть твої плечі
І так воно вже в коси заплелося
Тому що мають місце дивні речі

Такі що відкривають вихід в казку
Яка у згоді з жанровим законом
Дозволить зняти пуританську маску
Любов там не обмежена каноном

Дай тільки но спущу хоча б фіранку
Щоб янголи не стежили за мною
Дістану з скрині потайки пляшанку
Я вже хмільна, ти питимеш з хмільною?

Мій народ віки́ гнобили по́ловці, хоза́ри,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полоне́них тисяча́ми гнали на чужину,
люд невільний продавали в далекі країни.

Натерпілися по вінця рабства і неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала́, кріп́ацтво,
після них часи настали благоденства, братства.

І „брати“ із се́бе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам зали́ти.
В Соловка́х рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…

Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживе́ться рідному народу!
Землю станем обробляти і хліба́ ростити,
у добробуті і мирі бу́дем дружно жити.

Та не ста́лось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки́ й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до ни́зу,
опустили Україну в непроглядну кризу.

Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі во́ші й свої гни́ди Неньку розпина́ють.
Множать тварі власні статки на людському горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.

Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю го́нять нас масо́ни,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“

Ой, народе безтала́нний, трударю́ мій ни́щий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!

26.10.2017

Стомився день, убавилось тепла,
зорю циганське сонце колисає.
У бронзі ліс поволі засинає –
вечірнє диво осінь принесла.

Її останній легінь листопад
знімає з ясенів багряні шати.
Аби могли вони зимою спати,
готує пуховиці снігопад.

Темніє вже, а десь удалині
віконця світляками загорілись,
та ненадовго – і вони втомились…
Утихло все, розтало у пітьмі.

Циганська ніч розправила крило…
Гаптує осінь листом одіяло
і криє землю, де бере начало
наснаги життєдайне джерело.

Халяндру крутить непроглядна ніч,
усе укрила непорушна тиша.
Квачем уже сюжети доля пише
під мерехтіння віковічних свіч…

Ти знаєш, що таке бої, війна, окопи?
Чи був ти хоч колись у бліндажі,
Коли ворожий снайпер люто кропить
Дощем із куль на вогневому рубежі?
Чи спав ти на землі, в тривожній тиші,
Здригаючись щораз в жахливих снах?
Чи тобі снився цвіт весняний вишні
Між передишок, вирваних в боях?
Чи на собі тягнув ти побратима,
Що кров’ю харкав і уже хрипів?
Ти від безсилля плакав на колінах,
Як очі побратим навік закрив?
Чи може ти із пекла виривався,
Розстріляний безжалісно в «котлі»,
Покинутий і зраджений зостався
Лежати вічно на сирій землі?
Чи ти дивився прямо смерті в очі,
В руїнах, де аеропорт стояв,
Коли в одне злились і дні, і ночі,
А ти тримав форпост… усе тримав?
Чи рвав ти на собі свою сорочку
Спинити кров, чи ран не відчував?
Чи біля серця ти тримав від дочки
Чужої лист? ... А він його тримав.
А він лежав – розтерзаний – і вірив,
Що не даремно віддає життя,
Що Україна буде, – вірив щиро,
Що в неї буде світле майбуття.
Що ти піднімеш прапор наш свободи
І понесеш, на зло всім ворогам.
Він вірив в силу українського народу.
І віру заповів свою всім нам.

Зітхнула Осінь стиха крізь туман
І розплела вербі руденькі кіски…
Спинилась, прихилилась до берізки,
А Вітер свій докурював кальян.
Той день багрянцем золотим палав,
Загравою високо до півнеба…
У золоті найвищих проб потреба:
Ним листопад всю землю укривав.
Нічого, що всього на дрібку днів,
Що вся краса від спалахів розтане,
Підуть дощі і вип'ють синь тумани,
Та й пропаде вся розкіш килимів.
Піднявся Вітер – все йому не так.
Ті килими розкидував байдуже
Та оберемками позасипав калюжі –
Похизуватись вмінням він мастак.
А потім, раптом, Осінь підхопив
І закружляв у танці дивовижнім:
То пристраснім, а то не в міру ніжнім.
Що ж, танцювати він завжди любив.
В осіннім парку перехожі враз,
Їх танцем зачаровані, спинялись,
Красі, шаленству й ласці дивувались,
Допоки сонця промінь не погас.
25.10.17

Україно, рідна Ненько, як тобі живеться?
Чому, люба, так дрібненько твоє серце б'ється?
Чому, птахо моя мила, крила опустила,
у зажурі низько-низько голову схилила?

Як живеш, моя країно, в двадцять першім віці?
Як же сталось, що тобою правлять урки ниці?
У епоху технологій чом нарід бідує,
за тяжким своїм минулим потайки сумує?

Чом сутужно так живеться нищому народу
і куди пропала тяга люду до свободи?
Чому туга розгулялась від Карпат до Криму,
де козаччини поділась воля незборима?

Не минулося даремно Україні рідній,
бо сусіди нам псували, зазвичай, обідні.
Ні кинджалів не жаліли «браття», ні отрути.
Ще на пам’яті Батурин, не забуті Крути.

В вісімнацятім державність вбити намагались,
в тридцять третім задушити голодом старались.
Край покласти українській прагнули епосі,
як відродження згубили аж у Сандармосі!

Довго буде ще лунати та кривава тризна,
не прийде до тями швидко дорога Вітчизна.
Не здавайся, Україно, ненько моя люба!
Прокидайся, об’єднайся, український люде!

...п'ю какао, а майже ніч,
без опалення надто зимно,
грію чашкою, як не дивно,
мерзлі пальці... длубати піч
вже пора, наречена гожа,
не у снах бачу перехожих,
на сторожі - бо сто облич -
не вгадати - яке із них, -
то є доля і є кохання,
хто пригорнеться серцем ранньо
й забере із чужих узбіч,
хто проникне у кожен атом,
стане янголом, буде ратно
захищати від сили зла,
грію пальці, а там - весна...

"Мене катували в тюрмі Пасадени" -
До речі чи ні пригадалось мені,
Коли засмагав я практично щоднини
Під сонечком літнім - повірите, ні?..

А, може, тому, що ми вчора години,
Припливши з причалу під номером три
В тюрмі "Alcatraz", хоч давно і зачиненій,
Ходили-блукали туди і сюди.


23.10.17

Якби я володів небесним шовком
Із сяйва срібла золотавих зір,
Дня, ночі світу сутінковим шовком
Яскраво-вічних, незабутніх зір,
Я простелив би шовк до ніг твоїх:

Та я – бідняк і маю тільки мрії;
Я мрії розстелю до ніг твоїх;
Обачно йди, мої ти топчеш мрії.

© Володимир Верста
Дата написання: 21.07.17

Оригінал:

Had I the heavens’ embroidered cloths,
Inwrought with golden and silver light,
The blue and the dim and the dark cloths
Of night and light and the half light,
I would spread the cloths under your feet:

But I, being poor, have only my dreams;
I have spread my dreams under your feet;
Tread softly because you tread on my dreams.
Вільям Батлер Єйтс

Моя психіка травмована,
Але далі чогось треба жити.
І це не правда, що тобі на наступній виходити!
Я скоро сама піду...
Ти будеш дивитися мені у слід,
Будеш збирати докупи поломані квіти,
А я просто піду...
Мені немає куди приходити,
Немає куди приткнути свої саджанці.
І невідомо де я зберігаю свої речі.
Це просто свято,
Коли на голови тих хто у відчаї падає сніг.


2017

В мене є горб
На твоїй спині,
Я ношу його кожен день.
А ці квіти рожеві, що на вікні,
Проростають з моїх пісень.
Я збираю слова, ті, що падають з рук,
І докупи під двері кладу.
Я лишаю їх там і кричу тобі в слід,
Що ніколи уже не прийду.
Як ти плачеш - боюсь,
Як сміюсь я - кричиш,
Але все ще на місці стою.
Може краще все так,
Бо якщо замовчиш більше місця собі не знайду...

2017

Блукаю ночами, іду на дорогу,
де вештають снива юначі.
І наче навколо немає нікого,
а я те невидиме бачу.

І ці силуети, і видива, й тіні
живого мене обнімають,
і я не сахаюсь, бо душі не винні,
що юне минуле шукають.

Дурні і розумні, причинні й блаженні –
на прощу ідуть у пустелю.
Пороблено людям, чи ложі таємні
уже зазіхають на землю?

Ночами щезає моє покоління.
Триває очищення краю.
І я на краю, і не марно блукаю,
аж поки почую ще й третього півня.
А п'яти лоскоче тернове коріння
дитячого босого раю.

                                      10.2017

Вже скоро, скоро прийде, „брате“,
заслужена за всі часи розплата
за спалені будинки наші й хати,
за понівечені тіла, життя, серця…
Не буде люті праведній кінця
й не оминуть тобі тернового вінця –
горіти в пеклі тобі вічно, кате!

30.09.2017

І
Не рекрут я, не ректор,
Віддати можу зуб –
Редактор. Мій еректор –
Наталка Лизогуб*.
ІІ
Я - останній поет у місті,
Пасажир заслужений метро.
Я плював тут на комуністів,
Поки Брежнєв не ліг у гроб.
ІІІ
З широких штанів, наче вод дніпровських
Дістаю я метрику у натурі –
Дивіться і заздріть, я – Стас Метровський,
Скромний метр… в літературі.**

ВІТРОМ збентежена ОСІНЬ!
ВІН розпустив її коси!
Щойно ВОНИ одружились,
Раптом чомусь зажурились:
Скільки їм ще панувати?!
Зиму невчасно пускати!

Барви яскраві навколо!
ВІТЕР кружляє у полі.
Листя,зганяючи в коло,
Видно – така у них доля!
ВІТЕР і ОСІНЬ - з лихвою!
В танці вражають красою!

Так і спілкуються радо –
Зустріч ось-ось - з Листопадом!



25.10.2017

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Чудернацька моя серпантинова осінь люба,
Ти кидаєш мене у безпомічний вир багряний.
Ти готуєш мені ароматний глінтвейн духмяний.
І даруєш, як насолоду, солодку згубу.

Відчуваєш мене, одягаєш яскраві сукні.
Усміхаєшся так іскрометно і сиплеш жарти.
Ти фліртуєш із кожним зустрічним, уваги варта.
Ти приносиш барвисті квіти у тьмяні будні.

Переможна моя, невпокорена осінь сива,
Ти не віриш усім відчайдушно-сумним прогнозам.
Не нашкодять тобі неминучі тривкі морози.
Ти завжди приголомшлива
І щаслива.
25.10.2017

Все желанья угасают!
Смысла нет, чтоб дальше жить.
Тьма и разум поглощает.
Жизни рвется нить - не сшить!
Почва из-под ног уходит.
Слышен судьбоносный зов.
Дима к девушке подходит
И ее спасти готов!

На вершину Фудзиямы –
В горы - страстно он зовет!
Путь, проложенный мечтами…
Может, там - в себя придет?!
Им подняться нужно вместе!
Жизнь, опасностей полна,
Это дело- его чести!
Что-то же поймет она?!

Выше в горы – ветер свищет!
И туман заслал их путь.
Шаг за шагом – тропку ищут,
Жизни постигая суть.
Цель близка – вот Фудзияма –
Дышит с кратера вулкан!
Лава – хищными руками –
Может их завлечь в капкан.

Страшно - жизни нить повисла:
Там -ловушка, здесь – обрыв!
Все теснятся, зреют мысли…
Не допустят они срыв.
Вот еще чуть-чуть – вершина!
Да, взята, покорена!
И для смерти – нет причины!
В горы спряталась она!

Пик мечты – и наслажденье!
Поднят УКРАИНЫ флаг!
Прочь уходят все сомненья!
Смерть – ведь самый страшный враг!
Вот история какая -
Встретились ведь их пути.
И не зря - судьба такая –
Узел смерти обойти –
В жизни новый смысл найти!

Чтобы побороть недуг,
В жизни нужен верный друг!

06.10.2017
Свидетельство о публикации №117101909145

А в осені своя собі печаль:
у краплях сонця не зотліти мрію,
не сплакати в сльозі дощу надію
на днів тривалу ніжну пастораль...
І клопіт про утіклу кожну мить,
про кожну незамріяну хвилину,
про вітрюгів розхристаність причинну
й тремку росу, що памороззю снить.
А осені так близько до зими...
Вона зо сну здригається щоранку -
оголена, в прозорому серпанку,
покинута лелечими крильми...

2017

Останній шанс – і я, й ти теж –
Отримали неждано…
Все менше віртуозних втеч
З недолі, де кайдани.

Вже кожна зустріч – детектив:
І цю – неначе вкрали.
Життя нам – купу коректив
І щастя мить, бувало.

Про спільне мріяли тихцем.
Багато – на кону є…
- Ти не погодишся на це…
- Ти не запропонуєш…

25.10.2017

***
Лежу собі, тай думаю-гадаю,
чому не засинаю уночі?
Аж ось і чую – тихо накрапає.
Засуха у поезії минає,
коли не прогнозовані дощі.

***
Пейзажі, небо, сонце і трава –
усе й без рими: вищого ґатунку,
коли у тебе осінь і жнива.
Але тоді поезія жива,
коли у ній нова дивує думка.

***
Всі поети – люди Божі
і видіння їх урочі.
Та якщо закрити очі,
кожне може, як захоче,
і не хоче як не може.

***
Чужі фальцети, як у серце ніж,
і чуйній лірі, і ранимій музі,
коли, заангажований найбільш,
фальшиві ноти має довгий вірш,
що не тримає душу у напрузі.

***
Ви мене почуєте на хвилі,
до якої я не долетів.
Зрозумійте, юні і похилі, –
очевидні в будь-якому стилі
переваги мовою дідів.

***
Веселі поетичні забіяки –
це, слава мові, ще не вороги.
Але запам'ятаймо, небораки,
якщо на те не маючи снаги,
печемо вірші, наче пироги,
то не дарма тоді печемо раки.

                                      2017

Ти дивишся так насторрожено,
Неначе боїшся чогось,
Пороблено чи наворожено
Можливо тобі. Мабуть хтось

Хотів тобі злого й недоброго,
Та вір, що погані не всі.
Скажи, тобі й справді пороблено
Чи холодно просто душі?

Не може бідненька зігрітися,
Бо прихистку так й не знайшла.
Дай, Боже любові їй, ніжності,
Добра, розуміння й тепла.

2017 р.

Он, кандидат бреде селом,
Довкола челядь, наче мухи.
Вузьке плескатеньке чоло,
Під ним очиці, наче вугіль.

Украв кондитерський завод,
Тепер скортіло сіножаті.
А вельми жадібний народ
Продасть за гривеник і матір.

Підгодував "коропчуків",
Сипнув і гречки, і макухи.
Сплітають сіті павуки:
Такі у нас "народні слуги".

Я ж хочу з'їсти м'яса шмат
І одягнутися у "Прада".
А в клуні дідів автомат,
І десь валяється граната...

Довкола сумніви, шопта,
В страху людва зубами клаца.
Казала бабця: "Мир хатам!"
А я кажу: "Війна палацам!"

03.10.2017р.

Прокинувся. Замріяна дружина
Мізинчиком покликала у рай...
Нам хороше у сонячній долині,
Тут є садок, веселка, водограй.

До цього меду я ізмалку ласий,
А жінка - буревій! Жаркий вогонь!
Я сам упав без крику під обцаси,
Не випускаю квітку із долонь.

Втішатися навчився у сатира.
Служу Венері. До надгробних плит.
Літаєм в піднебессі, "Майна! Віра!.."
А за стіною лається сусід.

Зустрілася, нещасниця, із катом,
Летять у стелю крики та плачі.
Любов - це радість! Пісня! Усміх! Свято!
Чому ж тоді беруться за мечі?

Які дурні бувають часом люди!
Нема поваги, і нема жалю.
Мої ж вуста цілують пишні груди,
Кохана шепче: - Я тебе люблю!

24.10.2017р.

У мене немає кота,
папуги і злої собаки.
А друзі – єдина шопта
не знаю, якої ознаки.

Моя невелика рідня
розп’ята по білому світу.
Частина її – кацапня,
а інша – боїться сучліту.

Не маю я зайвих прощань.
Співаю і тихо, й печально.
Не хочете розчарувань?
Тоді не читайте буквально.

Історія поїдом їсть
усе, що цвіло і буяло.
Уже і татарин – це гість,
не прошений нею на сало.

Поети уже не чини.
Очкуються сучі сини
на дереві роду Пілата.
Уже й бойові демократи
стомились усі од війни.
А що говорити солдату?

                                      10.2017

Я стомилась гоїти опіки.
Стомилась відновлювати рівновагу.
Тому
Я зійду із Твоєї орбіти.
Ти більше не будеш Сонцем, -
Ти станеш моїм Місяцем.
2017р.

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

Для ворожби потрібно лиш бажання.
Ефект плацебо стигми відкрива.
Стрибає в рот вареник у сметані,
Відьмак Пацюк ожив. І я жива.

Мене спішили поховати люди,
Не так як треба вчинено обряд:
Осиковий кілок, забитий в груди,
Залишив неушкодженим кістяк.

Дрючок зогнив. Устала із могили
(як тяжко продиратись крізь пісок!).
І знов у смертних випиваю сили,
Блищить ножа голодний кровосток.

Звести хотіли відьму з цього світу!
Та плазунам таке не до снаги!
Чекай, підлото, скоро будем квити,
Своєю кров'ю сплатите борги!

На землю насилаю недороди,
А натовпу - бездіття і війну.
Несу в хати печаль, розлуку, шкоду,
У савани зотлілі загорну.

Прокинувся. А серце аж у п'ятах,
Від жаху тілом дрижаки, трясун!
В столі плямкоче тінь якась кошлата...
Дивлюсь - котяра точить ковбасу.

Кохана спить, незлякана, під боком,
На моніторі - ніж та пістолет.
Бодай сказились відьомські навроки!
В усьому винуватий інтернет.

24.10.2017р.

Не всі революціонери
радіють нині ковбасі
в Русі, а може й – на Русі.
Уже нові легіонери
готуються іти у мери
і депутатами.
                   Усі!
                   Були ми трохи п'яні й буйні,
                   аж поки гепнув істукан...
                   І не дурний валив Іван,
                   а повилазили розумні,
                   які й не бачили Майдан.
Єхидні змії стали наші,
а патріоти не праві.
Глаголять їхні візаві, –
якби не заварили каші,
не мали б зайвої крові.
                   Покликала Вітчизна-мати.
                   Линяють генії юрми.
                   За що й за кого воювати?
                   І де ви нині, маркітанти,
                   і заднім розумом уми?
Воюємо за вищі клани,
але не ми богатирі.
Ще є колона істукана.
І хто є їхні отамани,
якщо не карлики-царі?
                   Міліє річка Геракліта,
                   а переправи все нема.
                   І, кожен у своє корито,
                   ступаємо четверте літо.
                   І не міняється юрма.
Хотіли і живі, і мертві
Богданової булави.
                   А що парафія Москви?
А що робила братня церква,
коли за волю і за жертви
молилися усі церкви?

                                      10.2017