За Білопіллям Ворожба´ встає,
Нові Вірки, а там вже дуже близько,
Вздовж Сейму простяглось село моє —
Вербово‑яблуневі в соснах Піски.

У тисячу сто вісімдесят п’ятий рік
Дружина князя Ігоря велика
Тут мала переправу. І навік
Є пам’ять в нас про цього чоловіка.

Тут давнина з усього вигляда,
Її усі шанують, як годиться.
Під товщею піску свята вода —
Тисячолітня знайдена криниця.

Й донині наш увесь слов’янський люд
До неї їде вмитися, зцілитись.
А влітку діти-правнуки з усюд —
Додому, до батьків, щоби напитись.

Води і ласки, рідного тепла,
Де на стовпі на кожному лелеки.
Тут наша батьківщина не мала,
Хоча тепер ми живемо далеко.

Та тільки в Пісках нам вода свята
І вишень цвіт з усіх нам найбіліший.
Лелечий краю, з тебе вироста
Моя родина і разочок віршів.

Я співати жалібно любив,
Плакали матуся й слухачі.
От і маю - і хрести, й гроби:
О, мій друже,- радості навчи!

Щоб удов не бачив і калік,
Удихав гармонію й красу.
Але серце крає дикий крик:
Без ноги товариша несу.

Медсестра її в руках трима,
І не утекти - хоч вовком вий.
Зріти це страхіття сил нема,
Я ж бо не залізний, а живий.

У котомці - воїнський устав,
За вікном - непевності доба.
Ще одна душа у рай зліта,
Кам'янію, і пече журба.

Тиху пашу мирні орачі
Розміняли на кривавий хліб.
О, мій друже,- радості навчи!
Ти...вмираєш. Краще б я осліп.

09.02.2018р.

Надвечір’я не завжди сумне,
Бо розсіює зерна правічні.
Те, що легко тебе обмине,
Обмете і постане оклично.

І потягнуться думи ламкі
У росисті стежки, у тумани –
Відмикати іржаві замки,
Відкривати притрушені рани.

Заболить персонально тобі.
У неспокою з’явиться світло.
Ти дізнаєшся : «Бог допоміг»,
А дружина погляне розквітло

На новітнє дивацтво твоє,
На пірнання в ідеї високі.
І вина, як відваги, наллє
І підтвердить, що ти в неї – сокіл.

Ніколи не знаєш,
коли світло влетить у зіниці
як в простору кімнату,
як на сітківці застигне
відбитий від дзеркала
сонячний спалах.
І темрява кожна віднині
наливається срібним блиском,
осадом, іскристим намулом.
Коли за повікою заховалась
світлина — ранковий промінь,
коли воно вперше відчулось —
ніяк не згадаєш,
ніяк не забудеш.

Душпастиря вдає цей "вчитель",
Хоч сам - задушливий тиран.
Талантів справжніх він душитель -
Душко, дурбелик і душман.

Він скаже: лікувати мушу,
У вас зазнайство, бачу, є.
І вас не боляче задушить
За підле царствіє своє.

8.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

 
у порожніх кишенях вінтажний пил
як пустельний спогад снігів торішніх
тьмяний світ марить безлічі іншосвітів
за дверима на таємниче горище

десь блукає алеями арлекін
марнуючи рими із вищих віршів

верф закинуто снить про свої кораблі
& загульні ночі й світанки незгірші
& промерзле шанті на флейтах вітрів
нарізає блюз у стилі космічнім

мов ляльки на бароковому дзиґарі
виступають знову ховаються в ніші

ностальґії світлих відсутніх часів
мадонн венер театральні обличчя
верхи на віслюку кіт із півнем на псі
та дзеркал небесних владар іронічний




 

Голубцям потрібні фарш, капуста,
Музиканту - дудки і клавір.
Позолоту любиш? Ту, що густо?
Так, аби лилося на папір?

У нектарах письмаків сувої,
Правда зайва. Є липучий мед.
І струмує патока рікою
На полотна, в музику, сонет.

У криниці плаває колода,
Жиру на півпальця у борщі.
Кошенят виводиться порода
Щоб одразу - блохи і кліщі.

Кришаться у бодні вінегрети,
В українки - десять негритят.
В храмах люди не знімають мешти,
Після тризни буде бал, парад.

На вогні обвуглюється шкіра,
Врізнобіч дзявкочуть голоси.
Вірш потворний, бо немає міри
Почуттів, гармонії й краси.

09.02.2018р.

минаю чужу славу розкидану по кутках…
по зірках загаслих ступаю…
нічого свого не маю…
пусто… легко в руках…
ворожу́ на прожи́тих роках
і випадає дорога дальня…
і музика… музика поминальна…
флейта і арфа… сонячна фарба
лежить на мені незмивно…
нанесена рока́ми… широкими мазками…
дивно, Господи, дивно…
який мені вік?... погубив лік…
хто на самотність мене прирік?..
…змовкає Бог… співає чоловік…

Чужим вклоняючись законам,
За стадним принципом юрби,
Живуть під прапором червоним
Комунізовані раби.

Вони нікому не потрібні,
Окрім таких же, як вони.
Їх водить привид комунізму
По колу вічної війни.

Шкода їх, ницих, без коріння,
Що не змінились за літа.
Та страхітливе їх насіння
Понині в душах пророста.

2012-2018

Це лиш спроба – аби
бути упевненим
у сóбі...
Аби не зловтішатись
чи спочивати на
лаврах чужих –
прóбі!

Можна вдосконалюватись
канонами чужого досвіду
а чи крокувати кроками
крокуючого попереду...
Аби не проґавити,
коли чужа дорога
звузиться, а ти –
станеш безпорадним
для когось спогадом.

Чуєш, чатуючий –
не стуляй пельки, коли
черга твоя загубиться у
магазинах...
Тéпло, коли ти біжиш,
а не коли розташовуєшся
у друзів, немовби –
нá зиму!..

Чуєш, чутка – це
елемент мейнстримності:
тож, не минай її,
але й – не забувай
справжньої ексклюзивності!..

Усі ж дбають, аби
ти, нарешті, став
також щасливим!
Маєш вибір – бути
ампутованим а чи
зашитою, укотре,
килою.

Екстрим – се не поза,
а позаду
полишені забобони.
Ризик – се вигадане
поняття, як і
будь-що – нечувано
умовне!..

По чужих правилах – вигідно,
особливо коли вони –
стосуються саме
тéбе...
Ховаються – у машинах, а
вдосконалюються –
на подряпаних
велосипедах!

Чуєш, загубленість твоя
залишиться такою ж
назавжди,
якщо ти не наважишся,
нарешті,
по-справжньому або –
майже.

Війна і мир. Війна і ми…
Огненні подихи зими.
Ось вибухає чорна ніч.
Тремтять шибки і тіні свіч.
Чотири роки – правда, лжа…
І це не край, і не межа.
Чи є земля, де все на ок!
і гнів не тисне на курок?

Війна і мир. Війна і ми…
Обличчя світла і пітьми.
І ракурс болю забуття
та унормоване життя,
в якому я(а може й ти)
і розпорошені світи?
Рушають люди назавжди.
Хто крайній в черзі? Нам сюди?

Війна і мир. Війна і ми…
Сурми, провіснику, сурми!
Ждемо не суду всі віки,
а ласку Божої руки.
Є невмируще "все мине".
Журу міняють на сумне.
І плине кача, і труна,
а небом котиться луна…

Війна і мир. Війна і ми…
В полоні мрії та зими.

02.2018

…Ця ніч, як сон, у люлі неба,
як сяйво, згасле в мить одну…
Зійшла з Олімпу юна Геба –
нектару зваб не омину.

Лежить, розніжена, у млості,
у невагомості чуттів,
цілують зорі з високості
богині перса золоті.

Палахкотить очей багаття,
тріпоче серце-лелечá,
пелюстя уст вологувате,
спокуса лінії плеча...

І я спиваю без останку
її принад п’янкий нектар…
Зоріє ніч... І до світанку
до нас моргатиме Стожар…


06.02.2018

Окрилена –
Лечу на зустріч,
Уявою – вже майже там,
Щоки торкнулися вуста,

І посмішка осяє простір –
Сьогодні будеш моїм гостем,
я попереджу у листах.

Моя мета – причарувати
без чарів. Магія моя
сильніша за цупкі лещата,
натхнення дасть і окриля!
Без чарів магія моя.

І я уся – така магічна,
лиш глянь відкрито в мої вічі,
там ти злітатимеш у вись,
пухнасті хмари, птиці сині,
і сонця золоте проміння,
і ми зустрілися-сплелись.

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Сніжинкам на щоках тепло,
злетіли із небес роєм,
на губи уляглись терпко,
розтанувши, печаль згоять.

Твого торкання слід ясний
печаттю перейде в серце.
Чекання рук твоїх ласки,
неначе шоколад з перцем.

08.02.2018

Ми з тобою таки чужі,
я боюся відкрити більше,
зацікавлення до душі,
розіллються дощем вірші.

Я дивачка для тебе? Я –
невідома, а ти – ігрек,
інтересу не припиняв,
проте грав у свої ігри.

Я наївна? А ти – який?
Я не знаю тебе – зовсім,
місто, що заснував Кий,
запросило мене у гості,

і я тут, як і є, живу,
бо шукаю свою планету,
і топчу босоніж траву,
в романтичнім своїм сюжеті.

Я ще можу. Мені за три...
тсс... яка там уже різниця,
я неначе із сон-трави,
що тобі ще колись насниться.

Я неначе сопілки спів,
мов курликання птаха в небі...
З-поза сотень чужих лісів,
поверну, як позвеш, до тебе...

У України дві біди – пихаті і пархаті.
Жиди, кругом одні жиди, вже майже в кожній хаті.
Засіли в головах, умах, у Раді і Кабміні,
у наших доньках і синах… Хабад панує нині!

Свою забули давнину і принесли в офіру,
сповідуємо чужину – релігію їх, віру.
Хасиди в Умань кожен рік злітаються зусюди,
„своїм“ утратили вже лік – кругом одні іуди…

Вони новий Єрусалим будують в нашім краї,
а ми черговому „капо“ корону одягаєм.
Лукавий ребе нам свою уже співає тризну,
що християнство та іслам – то суть іудаїзму…

Все більше й більше рідний край нагадує руїну,
невже не звільнимо від зграй ми нашу Україну?!.

З весни щедротного незайманого лона
Проз ярину, крізь оболоню запашну
Леліє, струменить, легка і безборонна,
Голубизна ріки в небес голубизну,
Як муст із келиха землі у виногроно.

Ми пахнем глиною, мов глеки на осонні,
Безгрішні ми, бо тільки-но сотворені.
Із-під прозорої Господньої долоні
Привіллям нестеменним поміж променів -
В садах Едему - йдем одвільжені і сонні.

Від слів до порошини – все тобі опертям
Слугує й ніби вголос мовить: «Володій!»
Ще душі янголино чисті і одверті
Всьому дивують: вітру, звіру і воді.
… Триває ще безгрішшя, а тому –
Й безсмертя.

2018

( пісня)

Ой, чиї ж це кучерики
Вітер розвіва?
Молодого козаченька
Накрила трава.
Може він втомивсь з дороги,
Відпочити ліг?
Тоді чого чорний ворон
Кружляє над ним?

Ой, вставай, вставай, козаче,
Осідлай коня,
Дівчинонька бідна плаче,
Вигляда щодня.
Та і серденько дівоче
Огортає жаль,
Мати виплакала очі,
На душі печаль.

Полягло таких їх скільки
В нерівнім бою,
Вони з честю боронили
Вітчизну свою,
Щоби нам жилося краще,
Сонце й неба синь.
Пам"ятатимем, козаче
Всі ми подвиг твій.

2018 р.

В дитинство від "прогнилих" не втечеш,
Хіба що впасти в безкінечну кому.
Понатикали зголоднілі верш,
Попробуй - повернись живим додому.

Пірнути б до карасиків у став,
Або до раю віднайти доріжку.
Не вийшло. Світ зубатий упіймав,
До рук убгав лопату і платіжку.

Бажаю з неба світла, бірюзи,
Чи леопарда смикнути за вуса.
Та пру з городу бульбу й гарбузи,
Із мишами зимою поділюся.

Ночами жінка цупко обійма,
Удень за пасок смикає малеча.
Повзе по дну утомлений слимак,
Кладе мішки людва йому на плечі.

Так просто не звільнитися від пут.
Гнилих не бачу, тільки лиш недужих.
Здитинів друг. Звалив його інсульт.
Міняю памперс, розбиваю душу.

08.02.2018р.

 
із потреб невідомих
чи хотів так чи ні
щемні гості нічні
розсипаються в протяг

між рядків на звороті
проминулих життів
почуття золоті
розстаються з тобою

понад царство склобою
запановує сніг
пси зими мовчазні
трансцендентно голодні

все минають сьогодні
у безформному сні
за фантомні вогні
у врочистій судомі




 

Мабуть, часи минули золоті,
На колодарі не розгледжу дати.
Аристократи духу вже не ті,
Зговірливих багато, хитруватих.

Очиці приміряються до цін,
Куди не глянь - усі бажають миру.
Нічний горщок - рапіра у руці,
Одвикну скоро в ній тримати ліру.

За мідяки народ лягає ниць,
Біля столів - продавлені дивани.
Сліпий пігмей безчестить упириць,
На смітниках вовтузяться титани.

А юшка в жилах стигла, зарідка,
До слів - удатна, а до праці - квола.
Зірвати б гнів із глузду повідка,
Вчепитися би тюхтіям у вола!

Знебарвлені, сонливі інь та янь -
Розкрилитись не вистачає сили.
В мозаїці невдатних заклинань
Немає ні молитви, ані віри.

Уже забув який сьогодні рік,
Повія нагло грюкає у двері...
Саджаю ружі, їм утратив лік.
Живі, а не такі як на папері.

08.02.2017р.

Скажи мені правду, якою б вона не була…
Про місяць упо́вні… Про два лебединих крила…
Про літа веселки барвисті… про теплі дощі…
Про пестощів ласки іскристі… про сповідь душі…
Скажи мені правду, що й досі у серці щемить…
Про ту найдорожчу, про найсокровеннішу мить…
Про всесвіт у зорях, утоплений в глибах криниць…
Про мову безмовну промінних широких зіниць…
Про сонце, що сходить в обіймах і чезне в імлі…
Про стежку до саду, де бродимо ми ще малі…
Про мамину ніжність, про батькову гордість німу…
Про сльози печалі на вижовклих трав килиму…
Про муки відталі, душевний утрачений рай…
Скажи мені правду – нічого в собі не ховай…
Я знаю, що тяжко – правдивий, оголений біль…
Я знаю ж бо – тяжко, бо цілі не видно відсіль…
Не видно ж бо цілі – далеко далекі світи…
Скажи мені правду – бо з правдою легше іти!
Крізь бурі і товщі, де квітне неторканий Сад,
Крізь товщі і бурі, пургу і рясний снігопад…
Скажи мені правду – і я тоді ска́жу сама…
Про те, що у серці не все ще панує Зима…
Хоч журно над чо́лами пам’ять пече і тяжить…
Про шлях, нами схожений – що у багрянцях лежить…
Про місяць уповні… Про два лебединих крила…

Скажу тобі правду, якою б вона не була…

7.02.2018

Я тікала од тебе, калічила ноги камінням,
Межи цвітом жаливи спікала литки в пухирі.
Не займай тіні край, хай помре в болотах, а вгорі
Закипить помаранчева ватра. І з тріщин на спині

Два крила, ой не білі, не білі, ой не лебедині…
Язиком по… губах… як ножем по зап’ястю… Здурій
Молодим румаком крізь отави у вибух зорі…
Що мій біг, що мій плач, що мій сміх, що мій страх – не зупинять,

Як копитами вдавиш у ґрунт, і у пазусі синє
Ой не небо, не небо, а вужжя кублисте зболить.
Поки маки затерпли, згубились циганські вітри,
Я тікала від тебе, бо карти пророчили сина.

Я тікала? Облудо північна, без тебе загину!
Мій завитий віночку, пливи попри вирви, пливи…
Аж розпатлані змії сичать у чужій голові,
Аж на папороть кличе зловісне світіння люцину.

Я до тебе тікала. Спізнилася лем на хвилину:
Чорна відьма врікала дороги стрілу в чагарі.
Я клялася навічно, клятьба на гарячій кровІ,
ТвОї ж клятви упали додолу листочком осіннім.
Порожнеча у небо загусла.
Сорочку пірви –
Ту, вишивану мною…
Збрехали бо карти про сина.
23.06.17

Римовані слова,
Як вицвіла трава -
Немає соку, кольору не видно …
Мережте у рядки
Римовані думки,
Ідеї – мислення, як вічності молитву…

***
У світі безцінні ідея й мета,
І майстер, що втілив би їх без питань.
Нікому не треба, дарма, що не шкодить,
Майстерність, яка до мети не приводить…

© 18.01.2018

При вході роздавали ролі.
Кому яка? Оце для режисера надзадача …
Цьому війна, а цьому мирна праця,
А тут вже ясно, що чекає перездача …
Комусь дали зіграти дуже гідну роль,
Нехай у ролі цій він зовсім не король,
А просто за редутом йде редут,
Людей звільняти від ганебних пут …
Комусь давали щось, а він не взяв,
У пам’яті своїй свій план сховав,
Обман на виході був виявлений зразу,
Але обман не викликав відразу …
Комусь дали, а він стільки не зміг,
Десь по дорозі припинив свій біг,
До нього ангел з крильми прилетів
І той зумів …. і теж злетів ...
На виході у черзі хтось стоїть
Чи роль не та, чи може щось забув?
Десь загубилась впевненість і хіть,
Коли критерії оцінювань почув …
А хтось так біг, що навіть тут біжить,
Вривається у двері, просить бути першим,
Та вся настирність пропадає в мить,
Настирністю колег не перевершиш ….
Ролей багато, а глядач один,
Не заховаєшся за парканом зі спин,
Чи текст забув, чи роль якась не та,
Тоді не сцена вже, а суєта …
Заслужених, народних не дають
І навіть у лице не впізнають,
Шукають по глибинах і кутках,
І навіть у захованих думках …
У залікову вже не покладеш,
Не випросиш і в когось не вкрадеш.
То може краще взятись до роботи?
Нема охоти? ... Тоді хто ти?

Не-ма !!!
У правди – напівправди.
Порочне – істинне напів.
І та любов не буде справжня,
В якої домінує гнів.
Пророче рідко мироточить,
Себе виказує. А втім...
Амбітне на таке охоче:
Морочить голови усім.
Шляхетне – не породить мертве,
Його не вивалить на стіл,
Бо прагне милості, не жертви.
Дочасне – не його уділ.


А далі ?
Далі вже не буде!
Лише маленький словотвір:
Не все, чого торкнулись люди,
Лягти повинно на папір.


07.02.18.

Наш "графоманський клозет"
Шпетить огрядний поет.
Квітне, неначе хурма,
Каже, "поетів нема".

Вмовкнув дзвінкий соловій -
Він тут однині чужий.
Щиглик своє одлітав -
Мертва в криниці вода.

Ружі зів'яли умить,
Яблуні зламано віть.
І почорніла ріка:
Ох, яка принда гидка.

Тиша, змертвіння, конфуз -
Сонце ковтнув чорногуз.
Гримнув у пустці сонет:
- Я тут єдиний поет!

07.02.2018р.

Де написано, ким це знається, що вона собі усміхнулася,
Що лише собі, а не кращому за коханого-пересмішника.
Підфарбована, філірована, йде та жіночка ген по вулиці.
Не зміючка це, не спокусниця, а беззахисна, як та вишенька.

Вдалечінь піти ще немає сил, і додому їй повертатися.
Тож і серденько – на всі ґудзики, а можливо, і – на шнурівочки...
І чому вона для думок чужих – передбачена винуватиця?
І тихенько люд усміхається, бо доцільні тут перевірочки.

Як дізнатися, що у жіночки: перепрошена чи замріяна?
Закохалася, розлюбилася, чи в олжі вона, чи приречена?
Не завжди печаль оперезана невідомістю, чорториями.
Несподівано все освітиться, і залишаться – тінь і течиво.

Це жіноча суть, а не істина, піднімається, заколихує.
І тому мені не повіриться, що життя летить павутиною.
Заважке воно та примружене , як не сонечком, то утіхою,
Що і стежечка вслід за жінкою простелилася скатертиною.

Вже підзабув, а чи таке було,
У коломийках головне - порядок.
Сподобалося Каїну стило,
Яке дісталось Авелю у спадок.

А є земля, із карасями став,
Кошерні гусаки, і круторогі.
Та муляло, що брат щодня писав
Гекзаметром сонети і еклоги.

Надворі щебіт, розцвіта весна,
Гуде бджола в саду на кожній гілці.
А чорна заздрість - штука навісна,
Не одірвеш як п'явку від сідниці.

Чесалися від люті п'ястуки,
Од гніву у руках дрижала кружка.
До Авеля ж тулилися дівки,
А він казки їм шепотів на вушка.

Ковтнув стареньку жабу чорногуз,
По кумполу урізав брата Каїн...
Тепер в раю один писемний туз,
А шохи у колоді вже немає.

Нашкодив кіт і заховався в корч,
Обпуджена пахтить "добром" квартира.
Від чиряків корисний вельми хвощ,
А від зазнайства - гумор і сатира.

07.02.2018р.

Непохитно уперті пречисті ефірні вітри,
В оберемок ухоплені часом, несли дивосміх.
Роздоріжжя були, безперечно, лише до пори,
А потому лишилися тіні, сліпі і німі.

Сьогодення завжди і усюди собі на умі
І не хоче приймати до серця небесні дари.
І не кожен зуміє себе не згубити в юрмі,
І не кожен приймає необрані правила гри.

Навіть сонце породжує тіні й не може без них,
Сяйво місяця – темряву здатне спинити на крок.
Та не має ніколи небесне земної ціни.

Пропікає митця невід’ємне епохи тавро
І відсутня довершеність – тільки хиткі півтони…
І до скону зоріє актору незіграна роль.

2018

Чудово знаєш, що люблю ромашки,
Даруєш влітку їх мені завжди.
Я переконана, що ти най, най, найкращий,
З тобою тепло навіть в холоди.

Доторк твоїх долонь я відчуваю,
Обійми, наче лебедя крило.
Щаслива я, бо ти мене кохаєш.
Щоби в житті у нашім не було,

Всі труднощі й хвороби подолаєм,
Бо ми не тільки поруч, а разом,
Наші серця від радості співають,
Трепетно й ніжно б"ються в унісон.

2018 р.

Дивлюсь на твоїх я людей, Україно,
І гірко мені, і печально мені –
У рідному краї ви стали чужими,
Шукаєте долі в чужій стороні.

Нужденна земля, зубожіла до краю,
Облудних ідей здевальвований рай.
Яке ж потрясіння твій панцир зламає?
Коли ж ти пробудишся, рідний мій край?

1990-2018

наллю льодяного сумного вина
померлого винограду…
собі у раду –
і не ятри́тиму тіні…
налитої крові іній
озно́бить твої долоні
сповна́…
вони пломеніють в мені
на голому серця дні…
ладнає Харон човна…
я ліг у перетин ліній
закресленням…
зорепаду мішенню…
ню...
ню вітрувіана…
камланням...
бубном шамана…

Далеко та близько є міста
У світі їх ліпше знають
Бо пам"яток більше мають
Реклам їх ворожить краса

Старожитностей там до ста
Трамваї вулицями гуляють
Чи на метро відстані долають
По спинах міцного моста

Подобається тут однак мені
Попасти всюди можна пішки
В морози чи осені пелені

Не лякає тут чорна кішка
Смієшся дівчатам чисто голений
Місяця світлого гойдаються ріжки

2009

 
у напівп’яному інь’яні
годиться всяке знач
& в палітурні прошу пані
я скромний доглядач

поміж квітками та справами
& різний інший блюз
реторту тріснутим сервантом
знайду якщо наллю

про додану та собівартість
& тлінний плин на тлі
книжки закриті ймення пафос

екзистенційний лід
& подзвін не не жарт і
зайвість взагалі




 

Які ж бо ви наївні, абрикоси та мигдаль!..
Варто теплу запанувати взимку,
Як ви своїм брунькам даєте волю -
Явитися на світ рожево-білим квітом.
А ще ж попереду і холоди, і хвища.
Та сонцю ви всміхаєтесь довірливо.
Точнісінько, як та малеча недоріка.
Не чуєте мене, бо пелюстки розкрили
Таким же, як і самі, наївним бджолам,
Що пахощами весни збуджені,
Прокинулися і несуться реактивним льотом...
...А хіба ж і я не такий наївний,
Хоча і створений Всевишнім
Начебто на Його подобу?
Себто сприймать усе тверезим глуздом.
А натомість - досить почути од вітіїв
Слова про волю, демократію, добробут,
Як мчусь голосувать за нездійсненну мрію.
Тому-то й вибачаю деревам і бджолам.
І тішусь, як вони, весною посеред зими.

Поберегти потрібно власних муз,
Востаннє перед Вами зняв кашкета.
Лишається на сайті Чорногуз:
Не буде більше тут недопоета.

Пахуча липа скоро одцвіте,
Допишуться есе, балада, повість.
Не переймайся, друже, то пусте,
Що я зі світу рушу в невідомість.

Прийшов - пішов. Капусти пожував.
Грав роль отця, поета-пустобріха.
А спочивати гарно поміж трав,
На цвинтарі спокійно, світло, тихо...

Дрижить рука. Далеко не юнак.
Дорога лиш одна: із кухні - в ліжко.
Потріскує натруджений кістяк,
Слабує зір, замучує одишка.

Втрачають смак іриски й огірки,
То, може, смерті одчинити двері?
Для кого і навіщо ті думки,
Які щодня лишаю на папері?

В земній юдолі я анахорет,
Бо мир байдужий як холодна яма.
Утюпився онучок у планшет,
Читає тільки цінники й рекламу.

Вклякає дух, не вистача вогню,
Довкруж сліпці розхлюпують амріту.
Рука ж малює казку неземну:
Я в ній живу. Іди до мене жити.

06.02.2018р.

Далі, далі... тримайся від мене...
Ближче, ближче – як роблю це сам...
Хто вона, що мене надихає?..
Або той, хто завжди – для тебе – як Пан?

Зустрічні курси – серед хвиль гравітації...
Слід розпінявлений – горне когось...
Всі вони – зайві, й усі – незнайомці... Майже!..
Й жодної, аби назвати – Її... Млость...

Глибше, глибше – до себе у душу...
Ширше – у вирії, в небо – у вись...
Самотою упевності – причаровуєш...
Не омини мене, прошу, а просто – ввірвись!..

Я собі загадала бажання,
як з весною* все чорне мине,
помаранчеве сонечко зрання
розцілує усе, що земне,

І усе, що ховається далі -
на удачу, на радість і сміх.
Розсипаючи жовті коралі
навкруги, де надавно ще сніг

Непривітно розкинувшись, дрихнув.
Як проклюнеться перший цвіток,
і вітрисько розлючений стихне,
задивившись на сплячий лісок,

Що почне просинатись помалу.
Як налиється брунька життям,
обираючи гілля від шалу
ще торішніх відбулих звитяг.

Як уперше розбудить півпарку
перельотом утомлений шпак.
І присяде на вицвілу лавку
зачарований світом дивак,

Обдарує усіх перехожих
кольоровим суцвіттям надій.
О, як серцю тоді стане гоже,
коли сонечка цьомки руді

залоскочуть із самого рання
заклопоткане людство земне...
Я собі загадала бажання,
що з весною все чорне мине!

1.02.18 р

*мається на увазі "з приходом весни"

Оцицькував сонетами красу,
Підкови попідклепував Пегасу.
Тепер труди розмножувать несу,
За тиждень свято: книжка йтиме в маси.

Офсетний, ще й у кольорі, маразм,
Тематика - Венера з Аполлоном.
Через рядок - екстаз або оргазм:
Таке іде чудово із поп-корном.

Читач жує за компом пиріжок,
А я знайшов для гамана опертя:
Строчу про сексодром на посошок,
Еротикою скроплюю безсмертя.

Із видавцем укладено союз:
Є голопузі, то і є оплата.
У небесах ширяє чорногуз,
А унизу вистрибують курчата...

Їм краби і поцмулюю саке,
Поглядую на друзів гонорово...
Заплакало величне і щемке,
Обарвлене патетикою слова.

06.02.2018р.

Не слово – тільки поволока слова,
Не дотик – порух – до молитви уст
У лоні тиші, де прозорий муст –
Не сльози, а вільгота вечорова,
Неначе Богоматері Покрова,
Суцвіттями спадає крапелинно,
Мережана любов’ю і жалем,
На добре, на пустинне і на зле.
До ветхого й стенаючого лине,
Де глина повертається у глину.

2018

***
Вечір загинає жовті пальці,
Цілиться у око сіль землі,
Лізуть сполотнілі помаранчі
Із гнізда, що в’яне в помелі.

Гомонять сполохані синиці,
Цідять сутінь голосом біди
Дим війни… Колисці небо сниться,
Сяють поміж іскрами сліди.

Вибухи вбивають поступово
Волю, біографію, весну…
Нумізмати міряють до крові
Віру в силу грошей. А по дну,

По твердині, що над головами,
Милицями стукає любов.
Овдовіла, одреклася слави
Вимкнула освітлення. Не бо…

Не боїться небо перекосів.
Стоси справ здаються у архів.
А слова освідчень ще і досі
Тінями торкаються дахів.

...03.16…06.02.18

За що стояв у Києві Майдан
і віддала життя Небесна сотня?!
Щоб правив Україною обман?
Щоб Ненька почувалася самотньо?

Чому ми розбрелися по хатах
і мовчки шабаш той спостерігаєм?
Чому не заперечуєм скотам,
збиткуються які над рідним краєм?

Петро Мальдівський – горе-командор,
у владу вибрали закінчених плутархів…
Юрко Сейшельський урка-прокурор, –
гарант безкарності пархатих олігархів.

Розкрашено ярмулками Кабмін,
все швидше й глибше той семітський осмос.
Кияни, піднімайтеся з колін!
Вам імпонує новий Льоня „Космос“?..

Смакуємо давно прокислий квас,
меди ж покірно віддаєм тиранам…
Очолюють чом іновірці нас?
У нас своїх немає отаманів?

Невже на хватить мудрості і сил
нам об’єднатись у сім’ю єдину.
Скінчити щоб гіркий парад могил
і відродить стражденну Україну?!.

06.02.2018

Від Гентоша до Чорі - днів мара.
Кудись запхали слово у світлинах.
Скубуть Пегасу пишного хвоста
І приміряють сьогодення віник.

О, брате! Пушкін - "сукін син",
І Фет в труні давно перевернулись.
А ми жив"ємо - вічности майстри,
Клонисті фейки, віслюки, притули.

А за вікном пухнастий білий сніг,
Мереживо думок і радість, й відчай.
Що, майстре, кинеш натовпу до ніг?
МабУть нічого та тобі й не личить...

Коли диявол вже сидить на троні,
Із булавою владною в руці –
Народ ковтає сльозоньки солоні,
Бо правлять ним не люди, а людці.

Повсюди плач гіркий і тихий стогін,
А непогода теж своє – моква.
І зрадили людей всі їхні бОги,
Бо звідусіль брехня, слова, слова.

Покірності всім треба, як овечки,
Щоб мати лиш тупих волів, рабів.
Тим, хто на трон піднявсь за гроші й гречку,
Ніхто не сміє виявляти гнів.

Тому сьогодні у оселях голод
Живе повсюди, викликає страх.
А парки і ліси з’їдає холод,
Бо недоступний газ. У всьому крах.

Майбутнє невідоме, бо зневіра,
Війна на сході, всюди вороги,
Що заливають сала всім за шкіру,
Вони ж нам накопичують борги.

Життя іде, страждає від безмов’я,
Донбас палає, утікає Крим.
Держава, що синів спливає кров’ю,
Терпіти буде скільки цей режим?
05.02.18

Ви здуру кладете життя і тіло,
І вірите в облудливі слова.
Свобода й воля звідси полетіли,
І Україна з вами ледь жива.

Вас убивають вже не поодинці,
Свідомо убивають з-за землі.
Де розум ваш, скажіте, українці?
Чому спите? Прокиньтеся! Малі

Ті спротиви, що де-не-де проходять,
В конвульсіях конають. І тоді
Вас винищать страшні чужі заброди,
Що геноцидом правлять. На воді

Річок, озер, поставлено кордони,
Напитись ніде, просто підійти.
Для вас, зчумілих, всюди заборони,
Бо мовчите, і сестри, і брати.

Радієте чужому вам безвізу,
Де праці з ранку вже нема межі?
Для вас, дурних, працює телевізор,
Де вішають брехню чужі мужі.

Вони для нас, насправді – воріженьки,
Яким потрібна лиш оця земля.
А ви забули, у якої неньки
Ви народилися? І вже здаля

Не бачите, хто обікрав країну,
Хто до могил зігнав увесь народ.
Хто на війну погнав чужого сина
І в тюрми тих, хто ще шукав свобод.

Хто посадив своїх у телевізор,
Щоби збивали люд з його шляху,
Щоби втікали з дому вже без візи,
Від безгрошів’я, голоду, страху.

І що? Змиритись? І здихать родами,
Все ворогам залишити своє?
За нелюбов, невірність, зраду мами,
Безпам’ятство – забули хто ви є!

Ще поміж нас живуть думки Шевченка,
І сіють вічне Леся і Франко!
Вставайте, люди, помирає ненька,
Між нами ворог, влесливий страшко!
18.09.17

Моя журо, моя печаль без краю,
Мій чорний біль віднині, як мана.
Я вас в товариші не обираю —
Самі щоденно зирите з вікна.

У сірий світ і у безмежжя тиші,
Де самота з куточків вигляда.
І де ніхто не мовить, не залишить
Відкритим кран, де утіка вода.

На всі запори замикаю двері,
Всього боюся, бо тебе нема.
Живу неначе у незвичній ері,
В якій сама — свобода і тюрма

Сама себе жалію і неволю,
Невільником і катом — теж собі.
Щасливою свою вбачала долю,
Та плач і стогін у моїй журбі.

Ну як мені тепер без тебе жити
І як летіти на однім крилі!?
Без тебе розцвітають перші квіти,
Травичка проростає із землі.

Заходить сонце на вечірнім прузі
І яблунева гілка вигляда…
Не ходять в гості вже колишні друзі.
Стікає час без тебе, як вода

Ізранку дощ — то буде день погожий,
В дорогу дощ — щаслива буде путь.
А в мене щось на успіхи не схоже,
Хоча в прикметах я шукаю суть.

Розсипала на стіл сільничку солі,
Забула щіпку кинуть за плече,
Щоб не збулось нещастя. А від болю
Не тільки в серці, і в душі пече.

Там десь далеко захворіла мама
І я зібралась вранці до села.
Хоча неждана пізня телеграма
Не мамою відправлена була.

А надіслав її мені сусіда,
Кремезний, роботящий селянин.
І я надіюсь — встигну до обіду
Обняти маму. Декілька годин

Автобусом проїду по Сумщині,
Щось напишу про села і гаї,
Про хлопчика, який на конячині,
Нагадує дитячий світ мені.

І не куняю я, біжить дорога
Через ліси і ріки, за мости,
До маминого рідного порогу,
Що споришем устиг вже зарости.

Бо виросли матусині онуки —
Трави не топчуть, не збивають ніг.
У них тепер шляхи всі — до науки,
Бабусин дім для них — то оберіг.

В саду на груші гойдалку колише
Весняний теплий ніжний вітерець.
І груша скрипне, наче схлипне тиша,
Як місяць свій запалить каганець.

І заґелґочуть гуси на світанку,
В дійницю вдарить струмінь молока…
На звуки був багатим світ ізранку,
Коли в подушку куталась щока.

І мамине: «Вже прокидайся, доню,
Бо скоро сонце вигляне з‑за хмар».
І пахли молоком її долоні,
Як завжди пахне ладаном вівтар.

Я напівсонна виганяю з двору
Своїх гусей на вранішню стерню.
І пил дорожній зігріває впору
Оцю сільську малечу, всю рідню.

А досипали ми попід скиртами,
Закутавшись в солому аж до вух.
І як раділи потім наші мами
Тим колоскам, що зібрані в фартух…

Отак і збігло, відійшло дитинство,
Стекло водою, проросло в полях.
Навчання, і кохання, й материнство —
Тут кожен свій проклав у вічність шлях…

Як добре — мама стріла на порозі:
«Заслабла трохи, ти пробач мені,
Бо важко, доню, вже мені невзмозі
Одній тут бути довгі ночі й дні.»

А я щаслива — мама біля мене,
В дитинство повернулася душа.
Під маминим крилом благословенним
Відчула захист, як мале пташа