Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А сни її такі, неначе мальви -
при досвітку, у зоряній росі.
Вона пливе замріяно у далі,
туди, куди дозволено не всім.

Вона вдихає щем і хвилювання,
що сходить із намолених небес
у снах отих, отих перед світанням,
де зустрічає нібито тебе.

І їй тоді на серці квітне щастя,
і їй тоді не хочеться назад,
до вічного реальності нашестя,
де мрії виїдає листопад.

Де й ти для неї тільки спрагла мрія
на відстані реальності і снів,
а подолати відстань ту не вміє
її душа, котра ще навесні

Безмежно закохалась в білі мальви
при досвітку у зоряній росі,
і мріє, мріє про прекрасні далі,
куди дійти дозволено не всім...

15.09.17 р.

Не знаю як, не знаю чому.
Стається так, і кожен раз
Живеш працюєш не без утоми,
А потім ніби світ погас.

І ніби зовсім не змінилось,
Ні сонця жар ні плину час
Але все ніби просто зупинилось
І нести далі важче нас.

Думки про щастя, про нові усюди,
Здобутки цінні й молоді літа.
І тільки час все вирішить і скаже куди.
І хто вічність в свиток загорта.

Життя не зовсім рівна штука
І десь можливо навіть не проста,
Але як диво зустрічі-розлуки
Чекаєш ти на нового листа.

Листа надії, сонця і життя
Листа турботи, памяті і світла.
Нехай живе й не знає каяття
Моя надія часом не поникла.

І знову мов народжується світ,
І знову новий день приходить.
Надія є, є новий зліт!
І в ньому твоя уява родить.

І вітру зміст і сенс життя.
І шлях твій нескінченно довгий.
Який не знає втоми вороття -
Бо для Вкраїни працювати гордий.

Часом не знаєш в кого запита.
Йти далі чи зупинитись варто? Де слова?
Де грань мети, де кінець листа?
Їх нема. Є лиш рубіж – і нова передова.

І тільки ти один себе формуєш,
Шукаєш, важко трудячись.
Над світом цим і над собой чаклуєш.
Бо знаєш ти від щастя сміючись

Як добре жити і не знати болю,
Як добре цінувати час.
Живеш десь там, але думки з тобою -
Не просто так забути нас.

І день прийшов - він вже сьогодні!
На завтра нічого не відкладай.
Бо є життя, таке коротке зовні,
Тому у відчай ніколи не впадай

Люби, працюй не знаючи втоми,
Нові дороги собі прокладай.
А з’явиться хвилинка без сороми
Про рідних-близьких ти згадай.

Ходив я світом за тобою
Не знаючи, де втрачу і де тебе знайду
Проник ввесь світ журбою -
За своїм щастям вічність йду.

Світ горя, щастя і утоми
Доріг розбитих, літ молодих
Проблем життєвих до оскоми
Не знаєш де вже передих.

Зникає зірка, і затмення.
І ти лежиш вже горілиць,
Немає сили і натхнення
Коритись покликам столиць.

Йти тре вперед, але ніхто й не допоможе.
Чи встати просто, чи повзти?
Себе карати гріх, сором і не гоже -
Не дати волі й сили не звести.

Не мрій! Не дихай! Тихше йди!
Кричить юрба поза спиною.
Бери як всі, й собі щось укради.
А ти лиш волю й честь - всіх стороною.

Мета є в тебе й принципи ще ті.
Не плакав би наш світ журбою
Якби любили б ви когось у своєму житті.
Пройду я півсвіту за тобою

Була б надія й плани солодкі.
І поряд вже ти і я собі такому
Скажу що щастя дні не ті вже короткі
Не заздри. Отримав, - допоможи другому.

Її ти втратиш, але Любов ніколи.
І доля нас кругами знову наверта.
Життя нам не прожити школи
Без помилок і новин листа.

Я завойований красою
Простою, щирою мов сон
Емоції викликані тобою
Лунають, тягнуть у полон.

В полон думок, минулих ясних
Де лежимо ми в самоті
В твоїх очах глибоких і прекрасних
Ми є в один одного житті.

Ці дні злилися в мить єдину
Щасливих дотиком долонь
Любові проявів годинну
Натертих блиском підвіконь.

Жили ми ніби й поодинці
Проте з тобою був я кожну мить
Бо берегла ти у старенькій скриньці
Уламок мрій загублену колись блакить

Думками я до тебе лину
Сказати хочу те що вранці не сказав
Без тебе я на світі гину
Ввесь світ на очі маску мені як зав'язав.

Думки не сказані нікому
Рвуться на волю мов вогонь
Тримаю почуття в куті глухому
В рядки їх ставлю - осторонь.

Я вибачитися перед тобою хочу
За днів роки проведені без тебе
За зламані долі, за нерішучість топчу
Караю й мучаю себе.

Але не треба більш коритись
І долі йти на перекір
Нам треба було лиш зустрітись
Щоб мріями сягнути гір.

***
А от на землі не було ще культури,
яка б не дала заборонений плід.
Совкової шкури
із номенклатури
буває і досі боятися слід.

***
А на Парнасі позаймали ніші
не наші вірші, а поети інші.
Нічого особливого,
коли собі подібного
перечитаєш раз, але не більше.

***
А на природі я – Ван Гог,
який малює багатьох,
коли себе любити всує.
Я поміняв би псевдонім,
але який резон у цім,
якщо еліта не почує?

***
А на Парнасі миру не буває.
А поки-що ідилія триває.
Бузько клює не бабая,
так як зозуля нічия
його – нема-нема, тай помічає.

***
А уночі сичі осоловіли.
І як то любо, що мовчать зоїли.
Буває уночі
співають і сичі.
Але яке кому до того діло?

***
А в Україні є один тотем
і для душі єдина панацея –
пишу, суджу і думаю я – нею.
І як дорогоцінним багажем
я володію мовою цією.

                              2017

Ходили строєм, пісні грали
І люд про зраду гелготів.
Стояли скромно ніби і не крали
Владні жакети, й диктор торохтів.

Спека і пекло, і яке вже свято?
Країну треба гуртом боронить
Війна іде і нехай буде проклято
Все що у народу на шиї сидить.

Продати душі ви договорились
Прожити так, не знаючи біди.
Але мабуть собі ви все таки наснились -
Злякались, хоч край світу йди.

Тече ще кров. Забули блазні?
Руїна навколо - тут не благодать.
А ви ж як свині у старенькій лазні
Без приводу аби лиш жерти дать.

Біжать години без упину
Народ все мучиться і потихеньку мре.
І на свою до крові стерту спину
Царя нового вже скоро обере.

Пани не бачать, знать не хочуть.
Їм би лиш день і ще один мільйон
Сорочку з люду тихесенько торочать,
Був би лиш він і грошей полігон.

Скільки вам треба? Тихо. Мало?
Не дати людям хліба і води -
На тирсу. А самі лиш сало
Нажерли, накрали. Ще обгороди!

Всього не занесеш, не вкрадеш.
І не втечеш, себе лиш звеселя.
І коли ти мертвим впадеш
Прийме одного матінка земля.

Пануйте мирно, не вбивайте люду.
Подумайте про фронтових братів
Вони ж бо недопустять бруду -
Здадуть народу вгодованих катів.

Слова, слова, а було би діло
Щоб кожен думав так і ще отак робив.
Тоді можна сказати сміло,
Що слово в справу ти сам перетворив.

Пісні співайте і спини гніте
Прийде вам знову благодать.
Крихти вам кинуть, згинуть діти
Так треба - "вік волі-щастя не видать".

Прокиньтеся, кайдани ви порвіте -
Біжать собаки і вже рвуть кордон.
Самі себе у праці й долі ви знайдіте,
Щоб там не правив царський мікрофон.

Пройдуть роки і Незалежність стане
Тим самим що всі дружно берегли.
Збудована, але сукно багряне -
Під жовтим й синім діти полягли.

Життя є час, а час це воля.
Воля єдиної мети
Дійти туди, де сниться доля,
До мрій кометою злети.

Духовний світ це є розлука.
Розлука то є сліз печаль.
Прожити так без серця – мука,
Любов віддати і полинути у даль.

Коритись крастися не буду,
Не буду я любов ховать.
Напився й так достатньо бруду,
Як кажуть що із дурнів взять.

Ти їх люби і грій їх серед ночі,
Ще серця стук свого віддай.
Прийдуть вони й завяжуть очі,
Будь як усі - не заважай.

Ой люде-людоньки не плачте,
Бо літ своїх вам прожити.
Просіть ви в Бога Сину щастя,
За те що дав він вас спасти.

Спасти від горя і знедолі,
Пекла земного і журби.
Тієї ще зазнав він болі
І сміх тваринної юрби.

Закони Ньютона працюють,
І Дарвін також бачив знак.
Найкращії уми лютують,
Духовний світ "в темряві" позаяк.

Все можна було описати,
Закони розвитку знайти.
І долю також можна гадати,
Проте такою не пройти.

Горить успіху зірка ясна
Або ж то свічка самоти.
Що буде далі - жизнь прекрасна
Чи повна чаша скорботи.

Родивсь десь там. І як не знаю,
Ти жив тоді. І як справді помер?
Твої слова з дитинства пам'ятаю,
Звучать вони на свій манер.

Промінчик світла, звук гітари
Чи фарби масляної мазок.
Ти просто був, і без фанфари
Залишив тут думок візок.

Я думок нитки розгортаю
Плету слова я в полотно
Дарма що нот твоїх не знаю
Вони мені як фарби у кіно.

Тарас, Висоцький, Цой чи Скрябін.
Життя то було, може забуття?
Пройшов свій шлях, загинув сам він.
Залишив слід, не буде каяття.

Кожної істоти лиш нотатка
Будує новий шлях для молодих
Буде це українець чи хорватка
Вже вмерли зірки ради них.

Палають зірки і згорають
Несуть нам світло крізь роки.
Така їм доля? Так...Допомагають,
Залишити слід тут на віки.

Думки, думки... Це так не просто.
Летять у вирій стройнії літа.
Гортаєш дні й тобі вже дев’яносто,
А в них країни щастя розквіта.

Пройшла війна, міста відбувались.
Гуляє парком весела дітвора.
Забули всі що в страху прокидались,
Що була в них така важка пора.

Довгі роки минули, грязні.
Поховані твоїх синів тіла...
Щоб вийти Україні з в'язні,
І доля квітом буйним зацвіла.

Простили всіх і наказали винних
За душі вбиті, за грязнії діла.
Вбивали ви заради грошей плинних
Але пішли на адськії кіла.

Дітей лиш жалко... Вам би в очі глянуть.
Це ж батько був... Знову ж, це не я!!!
І квіти на могилах вянуть,
Бо не приймає вас свята земля.

Хрести не ставте, не ламайте дерев.
Прожийте роки, крові не пуска.
Шануйте честь і не кидайте жереб.
Не знаєш ти що за кутом тебе чека.

Думки вертаються до дому.
Потоком щастя надію тихо сповива,
І ти колись собі, діду старому
Підтвердиш цих простих віршів слова.

Летить у небо ясний сокіл,
Голову гордо підійма.
І пилом став тут чорний попіл -
Знята з очей журби пітьма.

Лети у небо сокіл ясний.
Там воля є, там є земля.
Світ цей безмежний і прекрасний
Видно найкраще звідтіля.

Видно і гори, і полонини
Видно ліси, видно поля
Такої щирої родини
Іще не бачила Земля.

Вкраїно мила, рідний краю,
Тобі вклоняюся без меж.
Твої кордони охороняю.
Не треба і високих веж.

Я бачив гріх, я бачив горе.
Але пройшов той час сумний.
І сліз нема, їх вже не море.
Є тільки сміх і він рідний.

Буде в нас час, - буде і доля!
Бо вже не витримає мить.
Крові і сліз людських стодоля
Греблю прорве, - не зборонить.

Гатіть ви зруби і палаци,
Купляйте «чеснії» суди
Чекають грати і матраци, -
На всіх не хватить баланди.

Людськая воля гнеться гнетом,
Як верби гнучкая лоза.
Не вбити всіх вам кулеметом -
Зросте загублена сльоза.

Летить у небі ясний сокіл.
Цвітуть безмежнії сади.
Став квітом тут і мертвий попіл, -
Вкраїна вільна назавжди!

Голосував народ за жабу,
Тепер на повну одгріба:
Скрутила дулю мокра лапа,
Спіймала облизня губа.

Потвору витягли з болота,
Обтерли бюлетенем слиз.
Тому і стало пусто в роті,
І день, і ніч рубають ліс.

Зате цукерок аж до біса,
Із шоколаду булава.
Воює з москалем отчизна,
Ридають матір і вдова.

На фронті - соколи, лебідки.
У жабуринні -мертва тиш.
Жабище, як у горлі кістка
Або важкий у серці ніж.

З багна вилазять жирні пики,
До наших душ тримають курс.
Віддай свій голос за каліку
Який із пекла повернувсь.

12.09.2017р.

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

***
Вся околиця буде село.
На Дону веремія чекає.
І у Раді уже – нє алльо…
Ми і раді, та ради немає.

***
Ніякої тактики нині
немає по суті ніде.
Стратегія є в Україні.
Якщо всі дороги – руїни,
то як же той ворог зайде?

***
Коли війною бавиться аматор,
то вочевидь не відає ніхто,
чому це називається АТО.
Війна! Гібридна! А який оратор!?
Не атакують чоти і рої.
Котуються і програні бої.

***
Революція триває.
Петя Вову доганяє
і міняє пику на «лицо».
Та народу не до сміху.
Може Космоса на Міху
будемо міняти у кацо?

***
Електорат не чує, – «ко-ко-ко»,
але на вухо локшину мотає,
коли «Ореро» Грузії згадає.
І поки Юля чує «Суліко»,
у когута надія пропадає.

***
Ой не тоді Вітчизна мила
як має із роси й води
дешеві і п'янкі меди,
а от коли нечиста сила
у неї утинає крила,
але вона вряди-годи
не лізе у ясу орди.

                              2017

Порушуючи тишу,
Дощі озиму точать.
Ці верескові ночі,
Холоднокровно спишуть
Тебе. Як затхлі ліки,
Плешиво-дранну ковдру.
Тушуйсь і далі, горда,
Гартуй в собі каліку,
Неповносправну гусінь,
Цікаву для поживи.
Невиказанність живо
Одкрає серця кусень,
Краї щербаті зчешуть
Із тебе рвану рану.
Збирати хмиз не рано.
Настане душ пожежа.

15.09.2017

Натягне сонце одяг,
Заліпить очі скотчем.
Цей чорний студень ночі
Розкрає шумний потяг.
Дріжжать купейні двері.
Лежить горбами постіль
Вже другу осінь поспіль
Тривоги чорнопері
Шматують на пунктири
Предсвітанкові мари.
Зі спогадами в парі
Подбають, аби крило.
Подбають, щоб зірвало
Розуму карнизи.
***
Сіріє неба риза,
Слабіють болю жвала.
З
14.09.2017

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави,
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Зимний вечір. Дрівця,
феєрія вогняна –
що кучма без гребінця
на вітрі ясного дня.

Як золотиться кіс
пасмо в ряснім огні!
І сліпить, і жадних рис
у нім. І гаразд, як ні.

Ніяко й кочерзі,
зась пасемце ділить:
ярість у всій красі
умить усе попелить.

Я чую жар голіруч.
Мало куди гайне
розпашіле "не руш"
і скинулося "мене!"

У вічі уже пече.
Обвуглює до кости
несамовите "іще!"
і відчайдушне "пусти!"

Палай, пали мене, тни,
пломеню, як блатні,
як безумні кравці,
півня пусти і цій

зимі! Я пізнаю
патли твої. Твою
завивку. Насамкінець,
щипців і пасом герць!

Ти та, яка і була
завше. Не до полегш
роздягненій догола,
жбурячи жмут одеж.

Тільки тобі, вогню
подобі, або зорі,
поталою талану
яріти до звіздарів!

Іскряна, нутряна
поробо заграв пітьмі,
одінь пістряве рвання,
наразі ми геть самі!

Онде – твій жар і шал!
Не відрікайся! Їх –
мало хто спокушав
обвуглинами країв.

Темні краї тамті,
ревні, скорі на суть:
жоден, як ти тоді,
не умів захлиснуть,

духом зібратись враз,
вперейми метнутись, врешт.
Назорею б та страсть,
воістину би воскрес!

Палай, пломеній, гріши,
зволяй і годи собі,
як менада, сочи
сіль кроваву з губи.

Вий, трепечи, тряси
вволю плечем худим.
Той, хто вгорі єси,
най ковтає твій дим!

Так рвуться, тріщать шовки
і оголюють стан.
То приллє до щоки,
то палахнуть уста.

Так падають корпуси,
так, горілиць до зір,
віч, в жазі потрясінь,
визвіздиться позір.

Ти та, яка і була.
Від талану, житла
після тебе – зола
спаленого дотла,

холод, світанок, сніг,
мерзлих різок танок.
Опіком, – що не зміг
втримати – рій думок.

1981

На тому світі значно легше -
Сиди й варись у казані.
А тут повсюди сіті, верші
Людва розставили мені.

Думки, обплутані обманом,
Женуть у шию з раю геть.
І вже летять із пекла сани
В які мене посадить смерть.

Нестерпно жити. Хочу шику.
Гризусь за тельбухи, бабло.
Бо чорна заздрість кривить пику,
Встромляє глибоко жало.

Висотують бажання сили,
У нутрощах палає хіть.
Мо, краще зразу до могили?
Обрізати життєву нить?

Для мене світ - помийна яма,
Усе що хочу - не моє.
Чуже добро дітей Адама
Покою зовсім не дає.

Безсмертний дух загнав за грати,
В гріху лягаю і встаю.
Чекайте, браття бісенята,
Нещасну душеньку мою.

17.09.2017р.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки, як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь й у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну,
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

Кажуть, що очі дзеркало душі,
Там видно відображення усього,
Що діється у ній.То ж поспіши
З цікавістю заглянути у нього.

І ти побачиш бурю почуттів
І щирих помислів, а іноді й не дуже,
Як ти роки усі свої прожив,
Добро творив, а чи грішив, мій друже.

Очі розповідають геть усе:
Лагідні вогники - значить душа не черства,
А чуйна і завжди тепло несе,
Всіх пригортає з ніжністю до себе.

А як в очах зловісно миготить
Ненависті та заздрості та іскра,
Яка і душу спопеляє вмить,
Холод байдужості у ній вже оселився.

Якщо і заховати хочеш десь
Свої переживання, думи й болі,
Очі відразу видадуть тебе,
В них зазирни - і все, мов на долоні.

То ж краще у душі не мати зла
І чорним саваном її не огортати,
Щоб завжди у душі весна цвіла,
Будеш тоді щасливим почуватись.

2016 р.

Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Дрімають вужі на холодній пательні
І півні давно не клюють.
Нудьга невимовна і майже смертельна
Жагу викликає і лють.

Гей, рак на горі, нумо свисни, нарешті,
Втомилося серце чекати.
Я візьму пакунки й узуюся в
мешти
Піду без війни воювати.

І хто б вже не кидав образливих слів:
«Куди ти прямуєш, піхота?»
Я вірю, що стане на світі млинів
На долю цього Дон Кіхота.

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Керує партія бариг.
Усі кивають на своїх,
але нема кого за це садити.
Тасують карти діячі, –
казенна хата і харчі.
А на Гаагу рано ворожити.

Діла у Юри, – о-хо-хо!
Майдан очолює Міхо.
Усі Арсени захотіли Юлю.
Оба Олеги – то старе.
Повія паузу бере.
А Петя розраховує на дулю.

Така реклама – не алло.
Уже і пика – не hy-lo.
І містика уже не чудасія.
Жокеї пацю запрягли,
за нею – овни та осли,
а темна поні все-таки – Надія.

                              09.2017

***оригінальний сюжет***

Дерева в золоті горять,
Передзимове диво...
Летить осінній листопад
Кружляючи звабливо,

Немов закоханих красунь
Танок п"янкої втіхи,
Що зібралися у лісу
Повальсувати... Тихо

Одні дерева перед ін-
шими знімають шати,
Бо як же ж хочеться і їм
Інтимно вальсувати...

Та згодом, оголивши стан,
Стоять зніяковілі...
Зима стидобу їх бажань
Вдягне у шати білі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091500999

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Горі Маківці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...

Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...

Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Рвучкий холодний вітер
Пронизує наскрізь,
Не знаєм де подітись
Від нього я і ти.

І сонечко сховалось
Десь за дуби старі,
А хмар кудлаті клапті
Розкидані вгорі,

На полонині наче
Овець отой табун,
Небо дощем заплаче
Та навіває сум.

Ой, осене-красуне!
Ти обніми крилом,
Нехай не буде суму,
А радість і тепло.

Хай золотом-багрянцем
Ще тішиться душа,
Та серденько співає,
В осінь не поспіша.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Ти зовні здаєшся крицею,
всередині ж, як вода,
розлучена із криницею,
в котрої не має дна.

Ти плачеш за тою єдністю,
котру не знайдеш ніяк.
А вже із жаскою ємністю
до тебе повзе лайдак.

Ти пінишся, опираєшся,
і наче твердієш знов.
Та ба, лайдаки ті знаються,
як з каменя спити кров.

І як докопатись впевнено
до чистих глибоких вод,
аж там, де копать невелено
для тих лайдаків-заброд.

І бризне із дірки першої,
і вихлюпне майже все...
Та, може, хоч понад вершею
до Боженьки понесе.

Що тільки здаєшся крицею,
насправді ж вода, вода,
зтужавіла за криницею,
в котрої немає дна...

5.07.2017 р.

Пиши есе, пліткуй про щастя.
Якщо удасться, замани…
Роздай на долю. Чирву-масті
признач на козир. Обмани,
в рукав ховаючи не туза,
а легеня із мАри снів.
Нехай за спину стане муза,
щоб той наліво не хотів.
Удень приходять птахолови,
Вночі – перелюб і весна.
Лишився місяць до покрови,
а там вже зиркає зима.
Отож віршуй, казки вигадуй,
дістань героя з рукава,
відтак за щастя світу ратуй,
і зійде німб, а може й два…

15.09.2017

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Утримати когось простіше,
cебе тримаючи в руках.
Та чи ж тримання душу втішить?

Воно неначе і мудріше
приспати пристрасті вулкан –
і ти вже нібито й не грішник...

В любові так багато рішень,
та хто із вибуху зіткав
колиску щастя – бавить ніжність.

блукаю по твоїх стежках

16.09.2017

Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє,
До гілля серця обдерши:
Ти — птахом, я — обрисом лані.

Люби мене хижо й ревно
І ще легковажно і ніжно,
Бо завтра уже напевно
Всеосінь замріяння вижне.

І вижне, і перемеле
На часоньку жорнах безжальних,
І витече вся Вселенна
Крізь наші цілунки і рани.

У незвіді синю вену,
У шпари потайного світу
Люби мене світлу і темну—
Басорку вітрами умиту.

Впаду в полюбовній утомі
На груди землі прегарячі —
У твій нескінченний спомин
у сотні народжень і страчень.

Зголосять у небо верші,
Розбуджені лисками рані...
Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє.

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

У талантів нова висота –
Друга… третя… і далі за списком.

…Мона Ліза скривила вуста.
Осміхається кіт (не)Чеширський.
Слів натовчених осад і флюс.
Диво-барв сурогати і спреї…

Еліксир від Аліси. Конфуз:
У кролячій норі – галерея.

14.09.2017

Сирены песнь и взгляд горгоны
Неотвратимые, как месть,
Как звезды новые в погоны
Вам за предательство и смерть.

Кинжал освячен, плащ накинут.
Перст указующий в глазах.
Мозги отключены, не пикнут
И правды тоже нет в словах.

Вам индульгенцию вручили.
Все разрешили - кровь и смрад.
Вас ваши деды научили
Всё убивать и всех подряд.

И вы - их славные нащадки,
Достойны памяти убийц.
На тридцать сребренников падки,
А пред "царём" в поклоне- ниц...

Вы все в грязи, в крови, в болоте
С колен вас больше не поднять.
За крысой к пропасти идите
На грабли старые ступать...

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

А що там вересень? Прийшов…
І задощило після спеки.
Охолодив зело, покров,
благословив на хадж до Мекки.
А там лиш взимку крапля, дві…
Скупе на сльози небо сходу.
А в нас толока у траві.
Осанна Богу і народу!
Хіба не є, мов Божий сад,
природа наша, гори, ріки?
Серпанки ранішні левад
і срібних рос цілющі ліки?
Кулик, відомо, хвалить дім,
але хіба не рай насправді
наш рідний край? А ну ходім,
знайдемо ще на геокарті,
щоб пишно так цвіла земля,
синіло небо в час розмаю,
і сум осінній журавля:
- Курли, курли… Я відлітаю!...
Не змучуй ноги, не найдЕш.
Тут навіть дим солодкий завше.
Життя тече від веж до меж.
Деінде теж, але інакше…
А що там вересень? Стоїть
і споглядає наші будні.
Іде до школи дітвора,
а може, в завтра… у майбутнє,
де не тікають у світи,
не покидають землі раю
на крилах вічної нужди
у пошуках масного паю…

09.09.2017

Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –
О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…

…Бо то справді нечувана розкіш – вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля! (…І міста українські… і села)…

Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік, хоч би й стала хвилина остання…

Сонце, сонечко… світло жарке молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке – як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков, що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
«з давніх брудів і думка розкута…»!

…О, нещасні людці у кровавій ріці вод торішніх, мутни́х – стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці – оживайте і жийте… й боріться!..

20.07.2017р.

Мені лиш спогади лишились,
Бо стала ти навік чужа,
Я сам зламав любові квіти,
Як словом ніжність ображав.

Докірливо та далеч сива
Усе нагадує ізнов
Як виривав любов з корінням –
Така поетова любов?!

Але ж її я і леліяв,
Пісенним словом поливав,
І згадує, як пестив мрію
В гаю закохана трава.

Вже потім здійнялася люто
Зими розкошлана юга…
Чому ж та пам`яті отрута
Лише погане зберіга?!

І крапля зла не розчинилась
У океані доброти.
І знов свою являє силу,
І вже ідеш похмура ти.

Чи це мені усе здалося?
Все швидше день тече, згаса.
Та знову тихо плаче осінь,
Немов загублена краса.

Росте байдужість. Це – найгірше!
Сльоза цілує мертве скло.
Пісень десятки, сотні віршів –
Натхнення всує протекло.

Та не сварюся, розумію,
Не сподіваюсь більше див.
Бо інший он – і не як мрію –
Тебе реальну оповив.

Щаслива будь – бажаю щиро,
Осяє хай обох весна.
Мені лишився тільки вирій,
Алея розпачу сумна.

Та як пізнаєш дні тяжкі ти,
Які не стерти, не спинить.
Хай вірші ці – любові квіти
Тебе розрадять хоч на мить.

14.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

Без бажання та, власне, й без сили
силюсь думку здобути,
закидаючи слово у хвилі,
вирізняючи сутнє.
Марна справа? Можливо…

Можливо, це й не справа, а вправа-
перевірка, злегенька глузлива –
чи я слову цікава.

13.09.2017