Пора пустити носом бульку,
Втомився, вимотався - жах!
Поскручувало крижні в рульки,
У прірву зсовується дах.

Ламає велетня робота,
Здоров'я майже на нулі.
Думки, неначе в банці шпроти,
Мертвіють у моїм чолі.

Вже рік не склеплюю повіки,
То ж серце тьохкає не в лад.
Пишу романи-коломийки
Із недомовок і шарад.

Тяжка судьба титанів духу
(працюють до надгробних плит!).
Чи, може, половити мухи?
Чи, ліпше, поковтати спирт?

А з носа палець не вилазить,
І погляд вперся в далечінь.
Із ким би поточити ляси?
Ну хто ж мені прищепить лінь?

У бочках киснуть Діогени,
Хропуть Іллюші на печі.
Але у мене кров скажена
Й перо гостріше за мечі.

На дзигарях - о-пів на третю,
Пегас упав снопом до ніг,
Куняє муха на котлеті.
Я ж - ні на хвильку не приліг.

Заверещала муза: "Досить!
Живим потрібен ще поет!"
Зламався раптом палець в носі -
Не так зайшов у пірует!

Вже не писатиму нетлінок,
Жую сухий на кухні чипс.
Прийшов, нарешті, відпочинок:
Піду накладувати гіпс.

25.09.2017р.

Праця робить людину щасливою?
Особливо коли задарма?
В цю сентенцію майже не вірую,
Для поета в ній сенсу нема.

Щире Слово - дитятко непрошене.
Плід гіркий, що обламує віть.
Помирає в гіллі недоношене,
Марно ліра поези дзвенить.

Та в усьому є внутрішня логіка,
І розплата за дар немала:
Коли пишеш - гориш на жертовнику,
Навпаки - то душа й не жила.

Вже упився байдужими тостами,
Від нещирості в серці діра.
Вогнептаха народжують роздуми -
Випускати на волю пора.

Та куди ж я нещастя це випущу?
Хто сховає його від біди?
У душі причаїлося дітище,
Але треба казати "Лети!"

26.09.2017р.

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

В старі часи, під сонцем ще гарячим,
відлюдник у печері жив один.
Його колись хтось ненароком бачив,
коли старий збирав гіркі плоди.

При світлі він копав свою печеру,
споруджував давно підземний храм,
а по ночам один, зрідні Гомеру,
паперу довіряв уривки драм.

Дивився довго на холодні зорі,
і думав, думав, думав, міркував...
Пригадував життя свого узори,
а зійде сонце – знову все копав.

Його давно нестрижене волосся
і довга-довга сива борода
нагадували вицвіле колосся,
та з юності лишилася хода.

Топтав він землю зранку і до ночі,
свій монастир невтомно будував.
Заплющував на три години очі,
а потім знову зорі рахував…

Так жив, допоки Бог йому відміряв,
і думу думав мовчки у полях,
бо повернути загадав він віру,
земний свій завершити гідно шлях.

В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!

Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..

Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!

Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…

…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Пройти від зерняти яблука
по тонкому стеблу
порівно до сере́дини
і зламати. Пощади́.

Затвердівши од вітру
не однієї зими, кроною
розділитись на три шляхи.
І обирати теж пощади́.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Маскуватися до останнього
у листі наслідків,
тікаючи від причин.
Не сховаєшся, пощади́.

В ім'я зерняти, і стебла, і плодів,
отримавши силу бачити і ламати
майбутнє своє,
пощади́.

Удвох бредемо вечором осіннім,
стікає мерхлим листопад дощем.
Чекав тебе, як Божого спасіння,
лиш душу роз’ятрив собі ущерть.

В твоїх очах ні крапельки кохання,
вони холодні, мов осінній дощ.
Ти першим взором вбила сподівання,
мені не допоможуть й сотні прощ…

Нас вихор підганяє в невідомість,
як перекотиполе по степу.
Скінчається не розпочавшись повість,
вже вітер сіє льодяну крупу.

Життя негода люта отруїла,
мов королева сніжна й ти сама.
Сьогодні осінь трунком ще поїла,
а завтра заморозить нас зима.

19.09.2017

Любов і страх – поняття несумісні.
Вони у серці разом не живуть,
які б церкви, вселенські чи помісні,
цю намагались спростувати суть.

Лиш мить одну в житті своєму знаю,
коли вони хвилюють тіло й кров –
то підійти до самого до краю,
це страх Твою утратити любов.

24.09.2017

Ну, ось і все скінчилося. Прощай!
Ми розійшлись, як в морі кораблі.
Прийшов поневірянням нашим край.
Твій слід розтанув поглядом в імлі.

Серця навік заклякли у пітьмі,
багаттю не під силу їх зігріти.
Немає краю лютій тій зимі,
зів’яли нашого кохання квіти.

Ти не повернешся і не чекаю я.
Прийшов кінець і це ми добре знаєм.
Ми не шепочем один одного ім’я,
бо вже обоє більше не кохаєм.

В людині не приймаю рабську суть,
кого б не стосувалася покора.
Не може рабовласником Він буть,
що б не писали Біблія чи Тора!

Якщо подоби й образу своїх
творив Господь людей, окрасу світу,
то й думати таке – великий гріх,
бо не раби ми, Батька свого діти!

Я говорив і запевняю знов –
зазнає рабство неодмінно краху,
бо тільки за любов’ю йде любов.
Сумир'я ж рабське – відголосок страху!

В покорі апріорі рабська суть,
її мета – людину пригнобити.
Як і здолає хто вселенську лють,
то не раби, а лише божі діти!

Ну ось і ти, півострове мій любий -
Шепочеш, закликаючи:«Прийди!»
Молитву урочисто мовлять губи,
Гай сплескує вітаннями води.

І вітерець утомлений не дише,
І листям не шурхоче вже ніде...
Мене оповиває люба тиша,
Коханою припавши до грудей.

І тихо заколисує у гаю,
І я вбираю пестощі й мовчу.
Озерне плесо колом позіхає,
Поволі гасить день свою свічу.

25.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Жаских літавиць ласки неземні,
Чар андромед і андромах.
А я у слові – як у бурштині
Найнепримітніша з комах.

2017

Справжня самотність - розкіш
Розкіш не - дефіцит
Сонце у ранці з ложки -
Заздрить весь краєвид…
Цькуйте своїми псами
Скільки їх розвелось
Вам відповім тим самим
Осінь в обіймах ось…
Буду збирати листя
Господи, де ж Ти?… Ти…
Небом, дивлюсь, як блисне
Дякую… не один…
25-09-2017

***
Ти пішла і затихла буря,
втихомирилась люта хуга,
на вікно зачепили штори
днесь угідливі трударі.
За дверима лишилась чорна,
неласкава колюча смуга,
і нарешті прозріло небо
затуманене угорі.

Ти боролася і програла,
та у програші тому інша
народилась у венах сила
і зінакшила все довкруг.
І, поглянувши враз на біле,
ти відчула, не станеш більше
прогинатись під чорнотою
неласкавих колючих смуг.

І уперше, мабуть, задовго
удихнувши надії запах,
зрозуміла нарешті - жити -
це не мучитись вічно, ні!
Не шукати доріг стражденних
на потертій, старенькій мапі,
а щодня зустрічати сонце
в незаштореному вікні!

28.08.17 р.

Не поспішай іти по світу,
Іще гірка надійде мить.
Послухай перелив трембіти,
Небесну удихни блакить.

Втопися у зелених травах,
Погладь легенько вітерця.
І заспіваєш в три октави,
І віднайдеш в собі митця.

Жадай п'янкого поцілунку,
Кохану звабливо поклич.
Допоки серце б'ється лунко -
Нехай жахтить кохання піч.

Немає в мене буднів сірих,
Бо я думками у раю.
Довкруж лунають арфи, ліри
Підігруючи солов'ю.

З любаски стягую піжаму
Аби вклонитися красі...
Але каблук вгвинтила дама -
Хрумтить мізинець на нозі.

Замок на торбі шкряба вухо,
У ніс націлився сосок.
Мій настрій сів на злітну смугу,
Зарився кілем у пісок.

Повзу розстроєний до хати,
Мозолі, наче кавуни.
Не варто в транспорті "літати".
У ліжку ліпше. На жоні.

25.09.2017р.

Ти ба, який пустунчик цей дідок,
Одразу руку всовує під блузку!
Зібрати хоче любощів медок,
Напружує давно усохлий мускул.

Як соловій співа на всі лади,-
Моєї плоті задрижала шибка.
Я не дивлюсь, що він немолодий,
І у кишенях геть нема готівки.

Бо я із ним, неначе у раю,
А муж лежить у ліжку мов колода.
Йому уже три роки не даю,
Лобові зачинилися ворота.

Муж охолов. Поцмулює пивко,
Півкулі спочивають на дивані.
Від слів його скисає молоко,
Бо до жінок нема у нього шани.

Із каменем прожити - це біда.
Замерзла, і пелюстя просять сонця.
У клітці помирає вільний птах,
Душа не має досі охоронця.

У небесах - шаленство, зорепад,
Вдівець дарує з усмішкою квіти.
Я - ожила. Зацвів, нарешті, сад.
І хто підкаже: що мені робити?

25.09.2017р.

Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Ще будуть дні веселі цугом
орати кривду чорних днів.
Ітиме правдонька за плугом
від мавзолею до хрестів.
Дахи зриває вітер часу,
устої нищить і мости.
Ми живемо в полоні гласу.
Тендітна дівчинко, рости…
Рости з надії у НАДІЮ,
без вороття у цей бедлам.
Не стій на розі. За повію
тебе сприйме дорожній хам.
Тебе ще довго будуть гнати,
немов ізгоя, звідусіль.
А ти життю – остання мати,
а ти душі земної – сіль…

Ще будуть дні веселі… будуть.
Але хіба у цьому суть?
Надію стратять ще до суду,
і крові змиють каламуть.

24.09.2017

Любов минула. Сірий смуток ліг
На віти снів, похилені безсило...
...ти прихились, до мене притули
Своє вологе і жадане тіло!..

Ми знову поєднаємо серця,
Немов тоді, коли були щасливі,
Із потаємних виймемо дверцят
Минулої закоханості диво,

І згоримо, мов смолоскипи два,
Чи сірники, що дівчинку зігріли
У Андерсена казці... Ожива-
ють відчуття, які ми відпустили

До Вирію, куди лелечий клин
Летить згорілим попелом минулих
Казкових снів!.. І знову я... Один...
І ти одна... Все. Скінчено. Забули.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092400620

Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pénètre mon coeur ?

Ô bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,
Ô le chant de la pluie !

Il pleure sans raison
Dans ce coeur qui s'écoeure.
Quoi ! nulle trahison ?...
Ce deuil est sans raison.

C'est bien la pire peine
De ne savoir pourquoi
Sans amour et sans haine
Mon coeur a tant de peine !


Переклад

Знов небо ридає сумне
Як стомлені душі ридають,
Ця смута яка? Чи мине?
Знов небо ридає сумне…

О зливо рясна! Це твої,
Сльозини на землю спадають,
Як в душі самотньо-сумні,
Вкрадаються осені дні…

Цей дощ без причин, без мети.
В душі – цілковита байдужість.
Обману слідів не знайти.
Куди нам від смути піти?

Ця кара найгірша з усіх,
Щоб навіть не знати для чого
І смуту даремну, і сміх
Носити у душах своїх.

24.09.2017 р.

коли проснуться люди до зорі
і їх покличе каятись Марія
настане мир у кожному дворі
і може вдруге явиться Месія
коли проснуться люди на зорі
якщо за обрій полум'я завіє
і передохнуть змії упирі
а на Дону прокинеться надія
що вже і їм молитись на порі
якщо зі сходу заходом повіє
тоді засяє сонце угорі
коли повикидаємо злодіїв
у море як іржаві якорі
аби не потонула наша мрія –
тоді засяє істина зорі

                              09.2017

у шторм поламане стерно
і навігація до біса
все шкереберть але кіно
механік п’яний от гульвіса
ще крутить в час коли не п’є
у трюмі наче в кінозалі
вгорі борвій знамена рве
а тут лунає «тралі-валі»
закрити очі синемА
і все це ніби не з тобою
і сяйво слів а не імла
у небі днів над головою
сиджу у схові хай вітри
приносять долю-поторочу
як стане лячно раз два три
на берег мужності зіскочу
а там вирує балаган
життя за правилами коки
де Веди Біблія Коран
та канонічні їх пророки
де головний оратор По
щодня повторює промови
ми не країна Лімпопо
і викривляє грізно брови
де дев’яносто сім із ста
не знають впливу аберацій
та їх розверзені вуста
не мають юридичних рацій
свята земля без стусанів
проста як пшик складна як ножик
і голу правду без штанів
кладе життя у ситий кошик
за що загинули в борні
за що і нині умирають
як на замовлення одні
а інші смерті потурають…
що тут у схові унизу
що там під буйними вітрами
"to be чи ні" весь вік гризу
я хитромудрими зубами…

06.09.2017

І де ж ота хвалебна твердь?…
Переспіви повітря милозвучні
Розмиті береги нарешті вщерть
Хвилює лейб-мотив бесаме мучо…
І де ж ота хвалебна рать -
На всі часи їх гуркіт войовничий?..
Палац… фуршет… ось так святкує знать -
На краєвидах душ, що смерті вище…
Де ж той, невидимий баланс?..
Чому цей поклик вічний до сокири?..
Одного разу ваш зникає шанс
І хто вам після цього щось довірить?...
24-09-2017

***
Щасливі сім'ї, ой, не часті –
і невеликі, і малі,
та економимо на щасті,
забуті генами землі.

***
У першому коханні
шукаємо основ,
але любов остання –
надійніша любов.

***
Великі сім'ї особливі,
але і цьому завдяки
дітей виховують щасливі
і дуже люблячі батьки.

***
Причини є і наслідки відомі.
Довіра є, то й на душі – розрада.
Але коли не всі у тебе вдома,
у голові блукає тиха зрада.

***
Розчарування настає,
коли утрачена повага
до того, що у тебе є,
як на канаті – рівновага.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

                              2017

Таки не по-буденному вершить
над нами суд блаженна веремія –
Нам жить і задихатися ... і жить,
по-іншому не можем, чи не вмієм?
Пропащі ми – над яром летимо,
над товщами, гнітючо навісними ...
Для чого живемо́ – куди йдемо́! –
обмерзлі душі з крилами німими ...
Нам гніву благородного, або
любові, що зове і замовляє ...
Промов мені, бо холодно, журбо –
бо знавісніло птаха кружеляє ...
Чигає на ошуканих, на нас,
спонукує пройти крізь темну хащу,
навпомацки брести ... напризволяще –
і по піщинці виміряти Час!
Ми – покоління, зібгане в юрбу
півлицарів, півблазнів, півгероїв –
свою добу підняли на дибу
навально, шквалом, криком ... й н е без зброї ...
Крячить над нами, кряче вороння
понад яри, у небеса кипучі ...
Ой лишенько, які ж бо дні гнітючі,
коли живеш і дишеш навмання!

... Посеред стуж півзайшлої мети –
терпіння нам ... терпіння і тривоги –
до забуття, до краху, до знемоги –
із божевільнь благої німоти,
як фенікс, відродитися і йти –
на плаху до кінця ... до перемоги
над нами, слабосилими. Земля
ще наші з вами тверді переймає –
і ми ще є, (хоч, може, і немає),
бо хтось над нами плачно замовляє ...

... Відлетна птаха клично кружеля!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр,2008)

 
митець усе ніяк за реквієм не сяде
щось в ньому убивають вальси ті
а хто він є тим більше по житті
від музики окремо ~ тільки вади
 
в його меню занюховий паштет
шато демонтеклер із витримкою навіть
куди тепер стопи свої направить
легкий який балет чому би ні октет
 
на римі не залежить амадею
натхнення любить зовсім не затятих
присядь у друзів & хай буде свято
& за любов а потім на коней
 
є зобов’язання не контрольовані ніяк
інтактний корок при порохівницях
кохання нині кров назавтра криця
а післязавтра бог не в курсі факт
 
на свій маяк кермує ночі стяг
а ми ніхто насправді та й по вінця
прокрастинанти реквієму ~вбивці
хоча давно готовий жде кістяк
 
 
 
 
 
 
 
 

Біля клубу дід пасе козу.
А мене гризуть важкі печалі.
Бо ж народ вподобав ковбасу -
Майже пусто у помпезній залі.

Двадцять душ окучує поет,
Сил немає слухати це "чудо".
Декламує задом наперед -
Так сьогодні, модно, стильно, круто.

У фойє розпродують котів,
У буфеті - кожухи та шуби.
Духовий оркестр осиротів,
Поржавіли козобаси й бубни.

p.s:

Ось, нарешті, друзі, nota bene!
Від овацій повклякали миші.
Глядачі запрошують на сцену:
Треба йти, читати власні вірші.

23.09.2017р.

Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

22.09.2017

Сіє-віє мрякою погода.
Не чекає згоди у народу.
Ранками – туманами ріки,
вечорами – бурею зі сходу
спеку надолужує природа
розою вітрів на всі боки.

На дуель запізнюється осінь.
Може, блокували по дорозі,
а у літа часу не було
уночі чекати миротворців
то й не гріє, як бувало досі,
де-не-де посіяне зело.

І надія вижити не гріє,
поки миром на землі повіє
на порозі іншої весни,
де усе, що мрія уявляє,
армія салютами вітає
і не чує власної луни.

                              09.2017

Нові рекорди ставить осінь.
Четвертий рік іде війна.
Які мімози у морози,
така й реформа затяжна.

Ніщо так довго не триває
як обіцяння, – все мине.
Вогню без диму не буває.
Але куди ведуть мене?

Кудою ця ясна дорога?
Де фініш братньої війни?
За кого простягати ноги,
коли не чубляться пани?

Мої лукаві супостати,
загляньте у меню дитяти.
Яка дієта!? А ціна!?…

Де реформації багато –
воно за маму і за тата
захоче випити вина.

                              09.2017

Щира публіка, типаж –
Шарм, харизма, антураж.
Бісер слів. Зневаги твань.
Чудеса розчарувань

23.09.2017

Терновий цвіте,терновий цвіте –
Зма́яні віти – шлюбне убрання…
Злотом залита, росами вмита
Тернова ружа – чара кохання.
.
Терновий цвіте,терновий цвіте –
Спущені віти – лячне ячання…
Мрій кришталевих чара розбита –
Тернова ружа --… стогін мовчання.

Терновий цвіте, терновий цвіте –
Черлені віти – сизе світання..
Десь лебедіє в зорянім світі
Любов найперша, любов остання.

Тернова ружа, тернова ружа –
Кров пурпурова – плід перезрілий…
На чорні брови – ле́дова стужа…
Тернова ружа – цвіт запізнілий.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

Одного разу
               руський цар Хайло
одразу
               опинився аж у пеклі.
Йому і цього разу
                              повезло.
Ані Яги у пеклі не було,
ані його євро-цариці Меркель.

У казані із назвою: ЦеКа –
пили і їли кендюхи Союзу
…і Карла.
               Наче – сауна така.
І ярличок
             у кожного
                            на пузі
із абревіатурою:
                            Те Ка.

Не тільки Бозя шельму позначає.
Таке Те Ка хотілося й собі.
У фана клептоманії буває,
що й етикетка – масло по губі.
Але питає,
                              – що це означає?

– Оцей – творець комуни,
                            цей – тиран,
а інший –
               теоретик комунізму.
– Е-е-е..., Е-е-е...,
               – сказав задумливо Вован.
Кому як не йому –
                          у цей казан
утопії і пійла кабалізму?

Тай уявляє, ніби на коні
очолює усе союзне військо.
І каже, – то чіпляйте і мені
Те Ка!
            І чує,
                          – а чому б і ні?
– А хто я буду?
           – Таракан!!!
                       Кремлівський!!!

                              09.2017

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття..
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом...

Р.S.
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…
Навколо Сонця, за велінням часу,
ховаючи невічне у живе,
пливе Земля з ілюзіями гласу
та індульгенцій від Буття не жде.
Шукає нас й ошукує дорога,
із року в рік знецінює мету –
знайти у русі круговерть чи Бога,
рутинне коло чи стезю святу…

22.09.2017

Тихо, братіє. Дуже
гучно б'є барабан,
поки люди байдужі
до ятріючих ран,
поки істина слова
наші душі пасе,
а священну корову
революція ссе,
поки ниюче серце
огортає пітьма,
а горілку із перцем
допиває юрма,
поки сонце ще сяє,
а ночами дуга
тятиву натягає
і тікає нудьга,
поки туга минає
і яріє снага.

                              09.2017

Принцесо Діано, шляхетна принцесо Уельська...
Піано-п'яніссімо арфа тонує анге́льська...
Легкі переливи розталих у мреві мелодій,
Єгипетські схлипи і нашепи „Доді мій, Доді...”
Шумує невипитим щастям весільне шампанське,
Завмерло у траурних снах Королівство Британське,
Розхвилено хлипає кров'ю знесилена Сена,
Пелюстками уст промовляє Париж Джо Дасена...
На ложах гаптованих принци Уїльям і Гарі
Рубінами вистелять взір королівській тіарі.
Тіара самотня... Перлинно вона овдовіла –
На чо́лах тіари розвинулась лілія біла.
„Сонатою Місяця” ніч упливе за водою –
Луна переміниться... Ти відпливеш МОЛОДОЮ...
В небесних покоях, в трояндових хащах блакитних
Витатимеш ти серед крил між усмі́шок привітних,
Із поглядом Долі на вирок дочасної втечі
Зів'єш пелюшкове гніздо нерожде́нній малечі,
У відсвіті сяйва Мадонною зійдеш з Оранти,
У зорях падучих жаркі віднайдеш діаманти –
Рожевоатласно розтанеш у відзвуках вальсу...

... Твоя діадема вінчальна залишиться Чарльзу...


Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001.

 
*

на небі хмарна
округла в’язь
байдуже зайве

*

дівча відчекавши
знади продасть
на порносайти

*

всі носферати
ночей не сплять
спраглі без ради

*

& танцює нетлею
до свічад
розкіш & радість

*

сяйною сутінню
примха нудьга
мліє вмирає

*

фльор доглядає
вінтажний відьмак
трохи не фраєр




 

Що їм нового сказати?
Тож терендять про одне.
Ліпше би мудро мовчати,
Ніж говорити дурне.

Пустопорожні розмови –
Мовний чортополох.
Скаче зачовгане слово,
Наче до стінки горох.

І не набути харизми
Словосплітанням нудним.
Думати завжди корисно, –
Було би чим.

Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,

Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?

...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,

Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..

-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!

Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Люблю дивитися як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як зеленню колишеться лиман,
бджолиним насолоджуватись гулом.

Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розтинає хвилі,
бо зимньому на зміну кришталю
пейзаж прийшов у ізумруднім стилі.

Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине,
що верболози скинуть до весни,
лелеки як летять у вирій клином…

Чарує крижаний полон ріки,
як очерет тремтить над берегами,
у товщі льоду світяться зірки
і місяць пропливає під ногами.

Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, вдень, надвечір, уночі.
Давно ріка ця стала мила оку
красою прибережної парчі.

Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,
Чи ворогів морити без війни.

Усі пісні сумні та у мінорі,
Рука шукає зашморга сама.
Чи в нього траур, чи велике горе,
А мій міхур вологу не трима.

На сон грядущий пив відвар від маку,
Але сусід узяв акорд важкий -
І знову прокидаюся від ляку,
Волосся дибки, тілом дрижаки.

Його за п'янку виперли з роботи,
Крізь стіни відчуваю перегар.
А він же профі - партитури, ноти,
Хоч і загробний геть репертуар.

У хаті вже немає валідолу,
Розумна кицька шаснула в підвал.
Хоча би грав веселу баркаролу,
Та чую Баха,. Реквієм. Фінал.

Потилицю розглядує рогачик,
При світлі зір навалюю рови.
Хороша яма. Вже глибока, наче.
З держак лопати вище голови.

А вилізти ніяк не маю змоги,
Маестро грає Моцарта, Бізе.
Кричу, зову його на допомогу -
Нехай хутчій драбину принесе.

20.09.2017р.

 
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти
ще хто б застрелився просто у скроню

емоції заносить трохи вліво
із кимсь перетираючи за жисть
знадвору геть минає рід людський

в усій невиразимій наготі
момент ясний закресленого літа
& на метеликах пили світів




 

Одним повітрям дише цар і челядь,
одну зорю пан бачить і бідняк,
а гори злота і перлин до стелі
небіжчику – не краще за мідяк.

Нелегко осягнути світ, природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху, навіть насолоду,
приносить людям міри почуття.

Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,
де не буває фальші чи обману.

Осінній ліс… Душевного екстазу
майстерня, переповнена дивами…
Одне із них тебе полонить зразу –
це диво називається грибами.

Прицілюєшся поглядом… Рукою
торкаєшся пружного капелюха
і ніжно визволяєш з-поміж хвої
того, кого ніхто іще не рухав.

А витвір цей, далекий від шаблону,
сотворений не косо і не криво…
І ти миттєво – у його полоні,
коли в руках таке тримаєш диво…

20.09.2017

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись - до снаги -
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай
дерева розхитає, ніби зуби.
.
Так недоречно – цей весільний хліб
на поминках за літом. Слізні, скорбні
мов дев’ятини – довгих дев’ять діб.
…Не допусти , мій Боже, в душу скорбут.
2016

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)