Розпашілась,
йдучи проти вітру стрімкою ходою.
Заблагала попутного –
втому хотіла прогнати.
І тепер, сміючись,
обціловую кожен камінчик:
так у спину жене
побажання моє молитовне.
Хоч бери, та злітай –
бо до крові вже губи розбиті.
12.03.2017

***
Буйні метафори, файні епітети...
Друзі мої, еталонами світите!
У «битії» житія
Муза сивіє моя.
Незаяложене важко помітити,
маючи наголос – я.

***
Оточення у вітряної Музи
зриває їй підметки на ходу.
Не треба ні Єхидни, ні Медузи.
«Полєтіки» і бойові французи
існують ще поету на біду.

***
Гора печалі, і усмішок – море,
і слово наливається туге –
memento mori – і собі на горе
нечутне его чуйного еЛГе.

***
Ой не умію я, їй Бо',
роняти сльози, чути пафос,
як діва, на скоромне ласа,
і уявляє, що Рембо
те саме, що і крез Ωνάσης.

***
У каплі сміху – море сліз,
коли душа слугує Музі
і бачить ворога наскрізь,
але недобачає друзів.

***
Про себе знати правду неприємно
поету, і паяцу, і рантьє…
Таке воно уявне житіє,
що краще поховати потаємне
і виглядати кращими, ніж є.


                              03.2017

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Тонкий прозорий силует...
Цнотливих дум вериги...
Ще холод не зібрався геть,
а Їй кортить вже:
тихо
у світ ступивши з далини,
пройтись негордовито.
...Найкращу сукню
для Весни
вже скроєно, -
ще зшити.

12.03.2017

Йде Миколка по дорозі,
Не ховає язика.
І дивуються прохожі –
от оказія яка!
– Бережи язик, малечо,
Ще прикусиш на біду!
Той у відповідь лепече:
«Не сховаю, бо іду.
А язик – мій навігатор:
Знає певно – Київ де,
І мене – казав же тато –
До столиці доведе!»

28.02.2017

мовби склавши країну цю, схід до заходу,
її склавши по лінії блиску дзеркала,
йду по лінії в місто старого захвату,
де в порту моряків зустрічають церквою.

те минуле, що склалось річними колами,
тут знайомлю з тонких наших днів ділянками.
і, задіявши свій механізм знеболення,
мармур часу цього вивільняє янголів.

потирають зап'ястки нарешті звільнені.
й, позбуваючись наслідків дружби з тінями,
нам наносять на шкіру серпанок спільного
наітоншими вістрями - співпадіннями.

підповзає теж цівка морського холоду
під ключиці погрітись. і запікається,
мов почувши присутність невипадкового,
що живе випадково у нас між пальцями.

так складається світ цей, планетно - змішаний,
в архітекторів битви з великим простором.
і щоб в паузах нас веселити й тішити,
скрізь тут, бач, ходять ангели дітьми-гостями.

а по правді – щоб склеювати нерізкості.
дощ і море з хвилинами тривко зрощувати.
й, набавляючи тебе і мене містом цим,
географії позбавляти нас, по-хорошому.

2016

Як допікати, що не всі удома,
є у зоїла варіацій сто,
і що таке ніщо уже відомо,
а ху із ху – не відає ніхто.

Тому то за уявні еполети
пиляє інших явний тугодум,
аби і тирсу сипати з поета,
і неабияк показати ум.

Тоді і видно, де ума – палата,
яка у кого лексика багата,
кому писати, а кому – і ні…

І думи навіваються сумні, –
буває, що й від імені Пілата
не пишеться
                     розп'ятому
                                    мені.

                              11.03.2017

Этот дождь за окном цокотит: «Неужели весна?..»
Проливаются в мир с того света идущие слёзы.
Встреча ночью во сне - наяву нам водою дана.
Это сретенье душ. Это спас на воде мироносный.

Мартоносец-скворец залезает поглубже в фонарь –
У него там гнездо, и воде до него не добраться.
Ночью снится отец, мой теперь уже вечный февраль,
Что слезами дождя будет мне наяву улыбаться,

Приходить и смотреть, как живу, и касаться души.
Я без этих касаний не сделаю дальше ни шагу.
Научи меня жить без тебя, и души не сушить,
Утоляя печаль этой данною свыше мне влагой…

12.03.2017

Без упину гонить хвилі
Зрання вітровій.
Неспокійно чайки квилять
Знов навперебій.
Чи віщують про негоду,
Чи про інший жах, –
Важко відповідь знаходить
В їхніх голосах.
Що приховано в квилінні –
Взнаю опісля, –
Повен довгого терпіння,
Почекаю я…
11.03.17

Плететься бурлака, натомлений часом і болем –
Старезні калоші, дірява свитина, борги.
А вітер у плечі, то скупо леліє, то коле,
Крізь хмари застояні промінь крадеться тугий.

Усяке бувало – кохав і надіявся, вірив,
Позаду стежина – її перейшов, як зумів.
Дорога у небо громами розорана, сіра
І безвість холодна, безмежно-глибока, як рів.

Чи думав, чи мріяв, пішовши крізь повені, драми?..
На древі столітнім – розбите лелече гніздо.
Весна за весною, одвічні вали за валами,
Ні друга, ні брата… в імлі – водевіль, шапіто…

Йде старець (чи митар?), минають негоди, століття,
Обабіч дороги – плакучі рокити, хрести.
Хтось вічний у слові, у промені сонця, у дітях,
А другим судилось у полі зелом прорости…

Україну живцем пожирає корупція,
Ненаситніша, аніж проклятий москаль.
Заблукала Феміда в дрімучих інструкціях,
Збудить правду, либонь, воронована сталь.

***
Привид солодкого сонця упав на пісок.
Сік витікає з берези промерзлого ранку.
Вітер обнюхує тіло тривоги на ґанку,
Крук зупинився в чеканні.
Бажання пішло
Пішки у пошепки названий край.

Крайньої плоті обрізані ризи
День одягає.
Звисають карнизи
В храмі порубаних доль.
«Помирай!», –
Каже всевладний глашатай брехні,
Що пізнає свій синдром на іконі.
Сто переправ поміняли вже коні,
Та помирають, як ми – на війні.

Бою не буде.
Холодна біда
Падає градом.
Заплутує наступ.
Знов у зневіру занурюють нас тут,
Знову ми – м'ясо.
Примара бліда
Миру звисає із древка.
Летять
Душі на небо, снаряди у цілість…

Як задержати надію у тілі?
«…ять» нависає і руки болять.

Зло переорює поле борні.
Як перейдеш?
Всюди судді і міни…
Вітер агресії напрям не змінить.
Кров молитов запеклась на стерні.

08.03.17

Ти боїшся? І я боюся.
Всі бояться... і що тепер?
Мусиш бути постійно в русі:
поки рухаєшся - не вмер.

Страшно знати, що більш нікому
не довірити... лиш собі.
Крок за кроком долаєш втому -
втома губить тебе в юрбі...

Треба жити. І хоч не воля
вільним бути, живи чи вмри, -
виїш вдосталь гіркої солі
поки візьмуть тя догори...

Доки багнеш втекти від світу -
серце світом болить і рве...
Сій в зневіру любов і квіти.
Смійся в люстро її криве!

2017

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

*вірш- триптих, написаний у співавторстві з поетесами Наталією Баницькою (Гостею) та Іриною Бондар (Лівобережною)

Що то за спогад? Тепла, м’яка напівтінь,
Хвиля бентежна. Нерозшифроване хоку.
Хто ти, химеро з найтонших моїх сновидінь?
Сплав первородних бажань десь на відстані кроку?

Ця ідеальна константа хороших манер
В переплетінні із реготом дикого лісу.
Хочеш відчути рельєфи пустельних печер,
Запах вітрів у суцвіттях п’янкого анісу?

Де на гарячих пісках розгубились сліди,
Відгомін арфи по всьому периметру раю.
В глибах базальту застигло: «Благаю, не йди!»
В жерлі вулкану палає: «Зникай! бо згоряю…»

На пустирищах всамітнена зграя ворон.
На пустирищах ні оплесків вже, ані слави.
Бо вже давно відпустив перевізник Харон
Майстра, що нас відшукав і у вічність розплавив.
************
А ліс – підсвічує сліди,
Що кинув ти – в пісках палати…
Там листя зЕлено: «Не йди!»
Там спека – опіком розплати.

В глибинах карстових печер
Очей озерця – дотлівають…
Скажи, чому з усіх химер
В мені найгірші оживають?

Там арфи музика тонка
У водах Нілу спогад топить…
Як шкіра білого бика,
Що звабив ніжністю Європу,

Блищить вгорі Чумацький шлях…
Я тих коралів – не збираю…
ЦвітУ – ромашками в полях,
Вогненним маком – догораю…

Мені услід: «Куди ти? Де?...»
Слова, приглушені пісками
Пустельний демон відведе
У тріщини з солончаками

Губ, що забули пристрасть змін,
Що пересохли без торкання…
Пустеля. Смерть. Вона і Він.
Шматочки пазлів від кохання.
******
Орфей? Чи гли-
няний Колос?
В бажанні кволім
В заміс піску
Перелилось
Тремтіння болю,

Ці нервів Стру-
ни, що Далі
"розмалюлюрив",
І пеклотрі-
щини землі,
Мов кракелюри,

Пройдуть спі-
Ралями Бруно
Крізь наші душі.
Ми кров, немов
П’янке вино,
Зберемо в мушлю,

З якої так
Необере-
жно мали вийти,
Щоб долі під
Акорд баре
Отруту випить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117031100322

Примхливу хмарку сонце відхиля,
Укриті болота торішнім рястом
Вже розгрібає птиця попеляста,
У шкірці світла гріється земля.

Завівши в грудях серце – двигунець,
На лузі горобці здійснили гамір
Немов повеселитись мають намір,
Віщує день що вже зими кінець.

Немовби виринає з забуття,
Земля за мить наповнюється рухом
Аж серце вилітає з тіла духом,
Зарухало суглобами життя

Уже прийшла весни прекрасна мить,
І з неба семиколірна підкова
Мабуть вона також не випадково
Своє тепло і світло променить.

2017р.

- Агов! Ти тут? Живий? Не вбитий?
- Живий. У мороці боліт,
пропащих місць, лежу сповитий
за Удаєм вже стільки літ.
- Вставай, якщо живий, до бою!
Від Городища до Хитців
у сорок першому з тобою
ми не жаліли животів.
- Та, кажуть, то не ми, не наші
трощив кістки Гудеріан,
і, що в Шумейкового чаші
не наша кров – один туман.
- Вставай. З кривавого майдану
під кулі й досі нас ведуть.
- Важка земля. Мабуть, не встану.
Нехай, як хочуть, хай живуть.

Вабливим видивом весна,
Як прудконога юність вчора, –
Майне швиденько перед зором,
Що й не натішуся сповна.
Адже стрічалися не раз,
В охайних парках середмістя, –
Мені картини ці барвисті,
Коли яснів віднови час.
Та потім видива, мов сни,
Кудись зникали непомітно,
Щоб яскравіше ще розквітнуть
Уже наступної весни...
10.03.17

Малюй своє шалене небо,
в нім вир безумства й самоти...
Вгамуй той біль, що трощить ребра
й не пробуй погляд відвести...
Жадай, так, тої насолоди,
як спраглий крапельки води.
Бентежся від тієї вроди,
яка так близько від біди.
Не бійся, чуєш, тої згуби!
То лиш відтінок диких мрій...
бо поряд вже хтось гострить зуби,
на цей шматочок ласий твій.

Мельничук Орися
2017

Чи ми зустрінемось в садах,
отих небесних, на дозвіллі,
де -- ані вузькості, ні цвілі,
яка збирається в кутках
земних життів, що поросли
турбот чіпкими бур’янами, --
ми їх прополюєм роками
й відходим, ніби не жили?..

Як юний запал повернуть,
і віру в те, що все можливо,
і що життя – веселе диво,
привітна, тепла каламуть,
в якій зустрінемось не раз,
здолавши всі бічні проблеми.
А озирнешся раптом – де ми?
Відлинув гомін, менше нас.

...Надходить тихе відкриття,
коли вже пусто за столами:
нікчемний побут – це життя,
і так заведено не нами.
Могутня крапля розсікла,
сточила в порох і потраву
єднання наше й нашу славу,
що так ніколи й не прийшла.

2017

***
Вертайся, солдате, тебе розвели...
насправді в країні немає війни...
насправді й країни немає давно...
Росія, Європа,
вже всім все одно...

Вертайся, солдате, вони вже брати...
вони вже спілкуются знову на ти...
вони вже не мають ні сили, ні злості...
вже знов одне одного кличуть у гості...

Вже більше не має за кого вмирати
Вертайтесь солдати...
Вертайтесь солдати...

Вертайтеся, вас розвели генерали!!!
Насправді вони їм ті землі продали!!!
Вертайтесь, солдати, вертайтесь хороші!!!
Це ж дуже безглуздо вмирати за гроші...
М. Філдман

Доба в Карпатах

Назубрені серпи ялини
зіжали темінь, сонце жнуть –
його, закинувши на спини,
нестимуть гори за стіну,
де молотьба, як молодиця,
і обійме, і підштовхне,
аби вторинне – у копиці,
а в міхи щастя – головне.
І хай тоді не крутить мізки
негода в темному плащі,
бо на гуцульському боїську*
ніколи світ не ледащів,
а золоті зернини взявши,
ген у світанок розсівав,
де сонце виросте, як завше,
всі перевершивши дива.

2017р.

*Слово має кілька значень. В цьому тексті вжито у значенні – місце для обмолоту.

Де пелехи міжзоряного пилу,
бескидами здіймаються в зеніт,
там у безодні кольору чорнила
прозорі крила крають рух орбіт.

Чудовий вир залюднених світів
і незалюднених політ одчайний
за ними вслід шумують, і вітрів
пір’їни хмар торкаються потайно.

Зникають відстані. Прозорокрилий птах
не спричиняє поглядам завад,
бо він не відбивається в очах
і в лінзах нашорошених облад.

Тоді чому спимо ми горілиць,
нехай над нами й нависають стелі
невиспаних містечок та столиць,
розсипаних по зоряній пустелі?

Яких епох літаючий релікт
у чорні діри, вікна та зіниці,
безсониться і збуджує інстинкт
поєднання людини й таємниці!?

Безсоння сонцем вигинає рання,
мов помах, що триває без кінця…
Лиш доторки слабкого повівання
прозорістю струмують край лиця.

2017

Зима згадалась недалека…
Ледь ношу скинула свою,
І вже зітхнула так полегко
Весна в усміхненім гаю.

І так насправді вільно стало,
Війнуло ласкою здаля,
І вже пташки защебетали
І випросталося гілля –

Перетворилося на крила,
Змахнуло сум весь і жалі.
І небо просторінь відкрило,
Мов закликаючи в політ.

10.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад

Я тішусь тим, що маю Бога!
У серці, у душі ...в житті.
Я в радості й у горі лиш до Нього,
звертаюсь із сльозами на лиці.
За все ж я дякую, і все прймаю,
хай що готує мені світ.
Люблю, терплю і пробачаю,
і не боюся ні людей, ні бід.
Я тішусь тим, що маю віру,
надію в серці і любов,
крилату й полохливу мрію,
яка бентежить небо знов і знов.
Я тішусь тим, що є кого любити,
в моєму серці місце є для всіх,
Я тішусь тим, що можу жити,
і тішусь тим, що це не гріх...

Мельничук Орися

Де двоє - там вогонь в каміні,
на кухні пахне пирогом,
у вікнах - очі неба сині
і поцілунки перед сном.
Де двоє - завжди ніч співає
і місяць зорі розсипа.
Де двоє - третього не має
Й лише любов - на двох одна!
Де двоє - там без слів всі фрази,
всі карти однієї масті
і непомітні всі образи...
Бо там, де двоє,там і щастя!!!

Мельничук Орися

Весна іде у явленій красі
сіяючої гами первоцвіту,
хрещатого барвінку у росі
і рясту – першій сходинці у літо.

І дощ іде, і півень воду п’є,
і чути листя потаємні речі,
і коло починаючи своє,
не засинає пелехатий вечір.

Курликають у небі журавлі,
шукаючи ознак своєї хати –
найпершого притулку на землі,
якого інде годі і шукати.

Тому що там салюти не весні,
а бойовій опінії і тризні,
тому що Україна у вогні
і мало місця на малій вітчизні.

Та сонечко пряде із вишини
п'янке повітря, щоб усе зігріти,
зачаєне зимою й восени.

І диригує непосида-вітер
за нотами небесного пюпітра
акордами оказії весни.

                              03.2017

Мене нема ні тут ні там ніде,
Та думка срібну ниточку пряде.
Вірші мої вишиті словами,
Назавжди залишаться між вами.

Не відігрівши серце у весну,
Я теж колись візьму собі й засну.
А коли зовсім воно остине,
То земля прийме мене як сина.

І скажуть люди він прожив як зміг,
Та вітер часу збив його із ніг.

2017р.

Як пам'ятаю мить чудову,
Коли в басейн пірнула ти -
Ледь не осліп я, чесне слово,
Від сяйва юної краси.

Тоді ковзнула біля мене -
Й перехопило подих враз...
"Тобі б на подіум чи сцену," -
Подумав, - "чистій, як алмаз".

У вічі глянув - і:
- Excuse me!
What is your name?..

Всміхнулась ти...

- Замовлю "Секс на пляжі"?..
- Smoothie!
- А на десерт?..
- Сoffee latte.


10.03.2017

Як він мене любив!..
В душі, може, так як інші,
Що добивалися прихильності моєї ,
Та словом жодним про це не прохопивсь.
Натомість одразу донею, хрещеницею звав.
Дарував найдорожче, що мав.
Шкода, що я лишила в нього
Портрет, як був він молодий,
Тетрадку, що списав був у неволі,
Євангеліє, що читав отам.
Як знайдеться портрет, проситиму,
Щоб у Париж переслали.
Хай хоч на портрет його дивитимусь.
А присвяти які мені робив...А вірші ...
«Пророче наш! Моя ти доне!»-
Чи ж заслужила я на ті слова високі?
Він один у нас Пророк!
За нас усіх одмучився, та не скоривсь.
Як його просила, коли прощалась:
«Мій друже дорогий!
Говорю Вам і прошу Вас дуже:
Бережіть себе. Чи такими, як Ви,
Поле в мене засіяне?»
Не послухав ні мене, ні інших.
«Щоб і на різдво б то не виходить?-
Казав котромусь з товариства.-
А кутя? А узвар? Ні, не висиджу,
Колядувати хоч рачки до куми вилізу».
Мабуть, відчував, що другого різдва не буде.
«Кобзарем» новим востаннє звернувсь до мене:
«Моїй єдиній Марусі Маркович –
І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко» .
Плачу над долею нашого Пророка
І більше ні об чім не можу говорити.
================================================================================
Це перший в українській і російській літературах випадок, щоб навколо жінки-письменниці зчинилася була така «парубоцька» віхола, « законні» жінки багатьох письменників, спостерігаючи за тією віхолою, переживали справжній шок і навперебій доводили одна одній, що Марія Вовчок ніяка не красуня, що в неї «просте» обличчя і т.ін.- Див.: Михайло Наєнко. Художня література України. Київ, Видавничий центр «Просвіта», 2012, стор. 347.
В «Щоденнику» Тараса Шевченка 18 лютого 1858 року є такий запис: «Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович…Какое возвышенно прекрасное создание та женщина...Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». Через півроку поет присвячує вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Ще через півроку (січень 1859) особисте знайомство в Петербурзі, яке надихнуло на створення вірша «Марку Вовчку» з підзаголовком «На пам’ять 24 генваря 1859».-

Кума -Тарновська Надія Василівна, з якою 1845 року Тарас Шевченко в селі Потоці на Київщині хрестив дитину в дяка. Там же , стор.575.
Ось що згадував Іван Тургенєв про ставлення Тараса Шевченка до Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант...Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучить малороссийскому языку?- он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!».- Там же, стор.543.

Ой, Тарасе, батьку рідний,
Кобзарю Великий!
Знову течуть в Україні
Кровавії ріки.

Вражий москаль зазіхає
Та й на наші землі,
І стріляє й убиває
У містах і селах.

Як же його зупинити
Порадь хоч ти, тату,
Доки буде він душити
Волю нашу клятий,

Називатись "братом старшим",
Керувать як жити?
І подумати нам страшно
Що може вчинити.

А твоє правдиве Слово
Його ще лякає,
Українські книги знову
Він забороняє.

Та живе воно й лунає
На весь світ, Тарасе,
Кривду й зло перемагає.
Україну нашу,

Наче матінку рідненьку
Шанує, боронить,
У любові зізнається
Твоє, батьку Слово.

2017 р.

Лишити слід. Не як від зливи,
Що місить нервами болото.
Не лиш тоді. Коли вже сивий.
Й, не словом хваста з свого рота.

Лишити слід – у слід з собою,
Щоб хтось ступив у нього вірно:
Не вітром вбитою росою,
І, не отрутою підшкірно.

Лишити слід, та не від ніг.
Хай страх росте. Він не вбиває.
Під сонцем – веселіший сміх,
Й, без хмар воно слідів не має.
2017

твої п’ястуки, змієборцю, не будуть повинні
гортати яєць, не відкладених кільцями часу.
три сторони темряви. папороть вводить людину-
наркотик у теплий папірус, як вітер – у парус, –

у маску кори – як мураху, що носить у хмизу
три кошики криги, три – смутку, сокиру і свитку,
й сову – випускати на регіт у лисому лісі,
й ману – умиватися нею, мов голкою – нитка,

і квітку, яку запускають у пастку рогату –
живцем на тіла, що прийдуть із дарами й насінням:
землі будувати з землиці манюсіньку хатку,
кричати, ковтаючи сині нічні намистини –

чи палі опали із плесен колінних суничок,
чи вогкі агати під пахвами літа на ложі,
що в корчах любові та виклику зміїв закличе,
бо кільця їх пестять, ясненні,
бо кільця їх гожі…

бо кільця їх тиснуть на числа на горлі – пунктиром.
бо скоро в сумах не носити всі рани крилаті,
годуючи плоттю і сонцем людей і папірус,
куняючи квіткою в соннім осіннім багатті,

конаючи м’ясом у ротиках спраглих сніжинок,
шукаючи шуби у кожному здохлому вовку…
ти будеш тим літом, якщо ти народжений з жінки.
ти будеш змією, якщо ти народжена з шовку

закритих дверей підвечір’я, вершків на світанку,
прозорого полудня чи сатанинської ночі,
що носить сову і втинає деревам фаланги,
що довшає з кожним залізним «коротше…», « коротше…»,

що, може, й самиця, але – дітожерка, ще й ласа
до всіх мурашин і жовтків, до червоних і білих…
… поцокай горішками, вивірко в колесі часу!
чи хоч тобі зуби на зарубках раз поболіли?

чи кільця пекли, татуйовані в ребра? чи піна
останніх секунд чи поривів у пошук палила
трикутні вуста?

змієборці не будуть повинні
калічити големів, зроблених з темряви й пилу.

вони заклянуть – і пробачать. і кинуть за плечі.
і хтось – не заплаче. а хтось – поцілує мішок, бо
ти – змій, раз народжений з літа в шовковій вуздечці,
ти – літо, якщо ти народжена з жінки і вовка.



2017

Місяць - крило горлиці, що колисає нічку...
Місяць - яскрина вічності, неба вогнянка-пічка...
Місяць - полум'яний м'яч, яким кидаються велетні світу...
Мясяць - сяєво туги й надій і мотив споконвічного міту...
Місяць - око пильне, огненне чарівливого неба нічного...
Місяць - світло ніжне, жадане, що торкається чола твого...
Місяць - сяюча усмішка, золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок ночі для тебе видноколом розсіяв зірковий пісок...

Оживаю я, панове,
у раю своєму,
як почую моє слово
аж до Віфлеєму,

як прийду у кожну хату
по всій Україні,
отоді і буду знати,
що я не загину,

як омиєте офіру
у дикому полі,
отоді і я повірю,
що рай мій – на волі,

що зруйновані кайдани,
тюрми й каземати
і про мене на майдані
є кому співати.

І тоді, усі поети,
у новому світі –
ви за мене доживете
мої недожиті.

                              09.03.2017

Думки ураз подалися стежиною,
Неслись за говірливою дитиною,
Сліди якої ще сміються сонечком:
Ступав весело хлопчик чи то донечка.

Відбитки ніжок - люстерцята ніжності,
І зайчик сонячний заскочив йому в душу.
У світлі таяли всі біди і погрішності,
Крило поета колисало в серці тишу.

Й пішов Тарас тим шляхом за дитиною,
Зі світосяйним вогником у слові,
У майбуття...з всією Україною
У відблиску дитячої любові...

Він землю їв і їв-
Масний черкаський наш чорнозем.
Кричали сестри:
«Боже!Не смій, Тарасику, не смій!»
І він тікав у провалля:
Село і ліс десь зависоко,
А тут лежиш, обидві щоки
Так млосно переповнює земля.

Р.S.
Відки йому, малому, і навіть старшим знать було,
Що скоро лише спогадом і болем стане село?
Так Небеса напевне порішили,
Щоб од землі набрався він до скону сили.

ти – слово а я – означник
що вміст намахує:
з дощу – та й під ринву
і авгіїв винаймай…
ти – гойне створіння
із дантових кіл під маками
дієве – асклепія згейниш до лореляй…

повільне й важке –
аж мильні кити хитаються
захмарюють видихи
цівками мінних фраз
і хвоя пахтить
і лета несе літавицю
і мариться-мавиться –
хоч би ба в мавпу влазь

і тихо означуй –
кокоси
бубняві шепоти
незнаних шаманів
кумедну ошатність шкір
аж доки поріз
не почне як сльоза рожевіти
ковтаючи прірву ер
мов корисний жир

але то – дарма
розарії – на гербарії
ти гоїш
звірят – не тритонів
струмки – на мул
нас парило
нас розпарило
злихоманило
зангінило
так що клей ряст
і суши улун


на лезах ріки
що впада у дрімучі безвісти
пасеться бізон-робінзон
і жує бузок
розстріляних темних таїн
про гравця в миттєвості:
кому – ту що мертва вода
а кому – пісок?

Зрізані квіти
Стоять на столі
У гарній вазі,
Свіженькій воді,

Але окремо
Уже від своїх...
Тут і затишно,
І весело, сміх,

Радість лунає
З просторих кімнат
Ніби ніхто вже
І не винуват,

Що повелося
Ось так між людьми:
Нам треба свято,
А їм - хоч умри.

І помирають
В усіх на очах...
В розкішній вазі
Букетик - зачах!

27.07.2014.

Пливуть століття… Слово Кобзаря
Не потьмяніло в часі і на йоту –
Його живлюче сяйво, мов зоря,
У ньому – міць, і віра, і турбота,

Гнів і ненависть, ніжність і любов,
Бунтарський дух, смирення дум у скиті,
І воля, кров’ю скроплена. Або…
Подножкам і рабам навіщо жити?

Кайдани порвано… На видноколі – час,
Коли «врага не буде, супостата»,
Гряде нестримно , – як прорік Тарас…
Рабами вже довіку нам не стати!

09.03.2017

Присядь зі мною помовчати
На голих сходах на горі
Стежки – вузлами – хочуть спати
І поховалися в траві.

Я не люблю старих газет.
Їх жовтий колір не пече.
Подамся кригою вперед,
Хоч річка взимку не тече.
2017

Вище Вишгорода – небо, –
Небо без кінця…
Звідтіля пташиний щебет
Збуджує серця.
Тільки тут душа ясніє,
Вперто в лет рвучись, –
І розпалює надії,
Згашені колись.
Вишгородські схили вищі
Від печерських круч, –
Княжих храмів дзвони віщі
Чують Дон і Збруч.
Помолитися всіх кличуть
За своїх синів, –
І щоб край наш трудівничий
Щастям заяснів.
Межигір’я, Межиріччя
І Почайни шлях, –
Не впокорили паліччям
Ні монгол, ні лях.
Постарілий, посивілий,
Вишгороде, – ти
Де в собі знаходиш сили
Час перемогти?..
09.03.17

Дощем весна бринить у місті, втішно
бере зимову тишу
у полон,
і вже не знати, чи святе, чи грішне
це перше перед березнем
тепло.

Готуйся до її апофеозу:
повітрю свіжо –
холод боязкий,
і навіть сивий сніг уже не в змозі
замаскувати пролісків
рядки.

А далі – в я́сну синь висо́ко жайвір:
для духів предковічних
давній знак
зеленим шовком вишивати трави.
Дощем на місто падає
весна,

на монотонність присмерків, у спрагле
на світло серце, пристрасна,
проста,
мов невичерпний водограй наснаги,
як осягання справжності
буття.

2017

Хтось вмирає тихо, хтось – голосно,
Хтось – від когось, а хтось – від класичної смерті.
Бог все діє по своєму промислу,
Хоч які б не були люди вперті.
Хтось зі смертю в однім батальйоні
Вже здружився, хоч ще відбирає
Побратимів від неї. В долоні
Братню кров по краплині збирає…
Хтось від смерті втікає в окопи,
Бо земля – дім не лиш для померлих.
А смерть близько, вже майже навпроти
Й заколисує кулями нерви.

Тільки смерть мало знає народ мій,
Він доведений майже до краю,
Та на смерть і неволю не згодний,
І ніхто вже його не зламає.
Сильний дух мого люду не згине,
Він із пісні й молитви черпає
Свою силу й дає Україні
Свою душу, міцну і безкраю.
І брати мої, воїни світла,
Що у ранах майбутнє будують,
Щоб із ран цих Вкраїна розквітла.
Вони знають, за кого воюють.
Україна незламна і сильна, -
Цю незламність в дітей своїх вклала...
І я вдячна синам її вільним,
Що Вкраїну мою врятували…
20.11.2014

У дебрях гір милують зір
Стежини безіменні.
В один сплітаються узір
Смерек верхи зелені.

Стою вслухаюся…затих.
За те віддам останнє,
Щоб милуватися на них
ДосхОчу на світанні.

Тепло душевне променить
Від краю і до краю.
Зраділе серце срібна нить
Тихенько оплітає.

Мій рідний край оця земля,
Це небо в оксамиті.
Тут відчуваю знову я
Таємну силу миті.

2017р.

Вздовж і упоперек зіткана
Ти із самих протиріч.
І непомітними мітками
Кожен твій крок навстріч.

Кожен навспак - із відчаєм,
Ранишся від дотикань...
Мічено - не перелічено
Гострих твоїх зітхань.

Кожне у серце скрапує.
Грубшає рубчик терпінь...
Чітко накреслена мапа є...
Ступні кервавлять рінь.

2017

Правда ця не для всіх, а лише для мене.
Слово оце для всіх, але не для правди.
Їм не потрібне лезо її студене.
Їй не потрібні жалі ні чиясь порада.

Гостра наточеність, дотики і порізи.
Крівці краплини, присмаки нудкуваті.
Тиша, що кришить думку дрімливо-сизу.
Втеча від себе в ніч у безсонній хаті.

Правда оця є про те, що немає правди.
Є тільки час доби і лише події.
Є лише болю хвилі й нема їм ради.
Є тільки те, що напливами серце гріє.

2017

Стріла Амура - погляду стріла,
О ці очі - зорі стоголосі.
Скажи, скажи де до тепер була,
Чому мені не зустрічалась досі?

Що, лиш тепер ти принесла тепло,
І стало знову в грудях серце тепле.
Чому тебе так довго не було,
Чому без тебе мої очі терпли?

Без тебе я не вигрівся в теплі,
Чому без тебе стило моє тіло?
А вже із журавлями на крилі,
назавжди моє літо відлетіло.

2015р.

Жінок, красивих і гарненьких
(в природі інших не існує),
рудих, білявок і чорненьких
хай благодать весни віншує!

Ходіть здорові і щасливі,
натхненні словом і коханням,
і на життєвій щедрій ниві
зростайте яблуком бажання…
08.03.2017

Те саме, жартуючи

Жінкам, красивим і гарненьким
(в природі інших не існує),
мужчина гожий так пасує,
коли той поруч, біля ніг.
Даси команду – він побіг
сміття виносити ще з рання
чи вірш писати(привітання!).
Команда інша – в магазин,
а звідти торби сам один,
неначе мул або ішак,
додому тягне бідолах.
На всі капризи каже: Єс
(найбільше диво із чудес)!
Такий розумний, яко пес.
Жагучий Муз для поетес…

Горнятко кави зранку в ліжко,
і цьомки в носик, ручку, ніжку
і цілий день такий чемненький,
що хоч до рани прикладай…
Матріархатний сон весни.
Після кохання – мила, спи!
А він посидить біля ложа,
бо, крім статури, й совість гожа.
Все мовчки робить – нітелень
у цей жіночий псевдо-день…

Тихо матінка ридає,
До іконки на стіні.
Все синочка виглядає,
Син воює на війні.

Сумно дивиться в віконце,
А думки немов рої.
Не згасай ніколи сонце,
У віконечку її.

Там, на тому полі битви,
Серце матінки із ним.
Хай спасуть його молитви,
Хай повернеться живим.

2015р.