В давнину жила в Диканьці кралечка Оксана,
покохала вона палко, але не султана.
Уподобала та дівка, ви вже мабуть чули,
козаченька молодого на ім’я Вакула.

Та пиха панянці юній дуже заважала –
черевички, що цариця носить, забажала.
Перевірити хотіла наміри козачі,
а тепер у самотині дуже гірко плаче.

За взуттям козак поїхав в гості до столиці
і ноги його немає в дівки у світлиці.
Може, інша заспівала юнаку осанну,
а тому забув Вакула про свою Оксану…

Хоч уже не молоденький, як отой Вакула,
та полковник він козацький – дід Сашко, Мачула.
Тож не личить козарлюзі про любов молити,
а тим паче – з забаганки бороду голити.
За своє життя він бачив не одну царицю
і по мешти не попреться навіть у столицю!

Усе перетерпиться...
біль образ,
і просто біль,
що серце чуле кришить...
Він білий,
не бува його біліше,
я в цьому пересвідчилась
не раз...
Бо чорнота - знеболена,
німа
ані ніяка...
глупа собі темінь.
І скільки б не велось
про це полемік -
я вірю в те,
що осягла сама.
Я вірю... знаю -
біло він болить
і біло-біло сиплеться
на скроні.
І тільки серце
ружиться червоно,
як біла ця негода
відшумить...

Життя ще не минула й половина,
та вже прогрес гайнув за небокрай –
допитливих очей шкільна країна
перетворилась в прихисток Wi-Fi.

Летять роки, нас накриває осінь,
усе частіше озираєм тил,
де із верхівок вже столітніх сосен
звисає рам‘я розових вітрил.

Біжить удаль незвідана дорога,
минувшині немає вороття.
Уже не за горами зустріч з Богом
і фініш школі з назвою „Життя“…

А десь далеко… за вікном,
чи може ближче… уві сні,
ходила осінь з батогом
і проганяла сяйні дні.

А потім плакала у ніч
і дріботіла по дахах –
нема на небі зоре-свіч
і відлетів останній птах.

Зі злата одягу униз
упали листя і вірші.
В уяві ти... осінній приз.
А поза нею муляжі…

11.11.2017

За хвилину до щастя його обійми,
Ще колиба весни в порцеляні магнолій.
Ще далеко до розбрату, чвар і пітьми,
Ще не ділиться навпіл ні небо, ні поле.

За хвилину до болю його обійми.
Світ не знатиме смутку, а горе спіткає.
На підошвах нескорених - попіл війни,
Повна копанка жовчі між адом та раєм.

І тоді, коли янгол затулить крильми,
Гостра куля свинцю не шукатиме жертви.
За хвилину до плачу його обійми,
За хвилину до щастя, до болю, до смерті.

2017 р.

Ще трави шумлять і ще квіти буяють,
Та день вже вібрує осінній.
Ти туди не ходи я тебе умоляю,
Там у вітті сплетінні ховаються тіні.

Ще днина ласкавить в зеленім величчі,
Зупинися, світ зупинивши.
Я лиш буду блукати в твоєму обличчі
І тонути, тонути в зіниці все глибше.

Світлом визріє спів, а потім лиш сниться,
Земля не буде уже раєм.
Та поки ще ця осінь під сонцем піниться,
Ще кохана не квапся в безкрає,
Спинися.

Парище
2017р.

Коли жагою думки осяяні світи
У просторі і часі губились випадково,
Тоді усе прожите вкривав туман густий,
Розгойдувався зором якийсь непевний овид.

І розум був безсилим належно осягти
Такий хаос безмежний і змінені умови,
А пам’ять все кришила минуле на крихти,
Які на мить зникали і воскресали знову.

Правічний страх нового прощався назавжди,
Майбутнє посміхалось і простягало руку,
Надії оживали і танули льоди,

А день співав довкола привітно і стозвуко,
І сумніви, й тривоги він обертав на дим,
І час мене був згоден узяти на поруки.

2017

Мереживо буднів сплелось у цупкий гобелен,
Я ним затулю себе від за вікном непогоди
І стану, подібно шукаючим істини дзен,
Дивитись в глибини своєї людської природи.
Дощі розкладу на мільйони дрібних краплин,
У натовпі танець побачу листочка з берези,
Дорогу, якою іду, до найтонших щілин
Розгляну й сама усвідомлю усі генези.
Я душу свою розчиню у горінні свічі,
У хлюпоті озера, виблискові роси,
А більше за все - у теплі на твоєму плечі
І буду мовчати про все це, тож слів не проси.
Лиш поруч сиди й відчувай так, неначе востаннє.
Ці миті, повір, нам забути уже не вдасться,
Бо тільки тоді - в мить серцевого завмирання-
Нарешті відчуєш хто ти і в чому ж щастя.

Іще сніги не впали на охололу землю,
Осінніми дощами хмарина омива.
Відчутне передзим’я, та як я відокремлю
Твої гарячі руки й остуджені слова?

Нічого не змінилося ще у нашім колі -
Робота, дім і друзі, гітара в вихідні.
Та тільки передзим’я вже відчуваю в долі,
Тепліє від каміна, та холодно мені.

В невизначенім часі такі ж хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, але думками з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім замість вогню лиш дим.
14.11.17

                            І
Дуже економно за життя,
маючи і зайві, і зелені,
упорядкувати до пуття
на могилі те, що по кишені.

                            ІІ
Уявляю пам'ятник собі,
де уже не виростає зерня
і немає хати. На горбі
я стою і граю на трубі
у високій порослі із терня.

Заросла доріженька моя
бита – за окопами, полями –
і до школи, і до тої ями,
де карбують кожному ім'я,
що запам'ятали школярами.

Виконали місію одні.
Ну а я ще дибаю до краю.
Як іду, то що робити маю,
як не рити пам'ятник війні,
що майбутнє наше убиває?

                            ІІІ
Економно бути як усі,
хто живе на власній бараболі
і шукає істину у полі
босими ногами по росі,
парією – у юрбі месій,
а собаці – кісткою у горлі.

Залишаю дім, криницю, сад,
все, що у труді тримали руки.
Хай за діда порадіють внуки,
що не оглядаюся назад
і займу неоцінимий ряд
після неминучої розлуки.

                                      11.2017

Світлі дні повернули на скін,
Мов поема, де ми розпрощались,
У якій безтурботні хмарки
Відлітають у Вирію далеч,

І омани чекає полон
Терпко-солодко-жадано-злагід,
Де останнє осіннє тепло,
Мов плоди приморожених ягід,

Що приваблюють смаком оман
"вінопІтія" присмаку шеррі...
...не поему, а диво-роман
Ми напишем на долі папері

Не чорнилом розлуки, вином,
Поєднавши тіла і бажання...
...світлі дні обертаються сном,
І хмарки, мов пташини останні,

Відлітають у теплі краї...
Ми не того герої роману...
Дописали частини свої
Ми чорнилом із крові, кохана...

...як римується "кров" і "любов"!..
Ох і рима!.. Стоїть за дверима
Та, що всьому основа основ...
Хмари...
Вирій...
Утримай!..
Отримуй!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117111310369

Міцній-кучерявся, пагінчику,
допнися до власних узвиш…
Мій хлопчику, мій мізинчику:
і снишся мені й болиш.

Вже тямиш, як важко й радісно
виходити із темноти.
Футболка од фарби райдужна,
до музики ключ золотий…

Амур випускає стріли -
вціляє то в гриф, то в мольберт.
Бідовий: будуєш тіло.
Невтомний: шукаєш себе.

…Минатимеш урвища, лежбища.
Підставиш плече небесам.
У норову грива лев’яча.
Самсон… самородок… сам…

13.11.2017

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стати підневільним!»

* * *

Троянди й виноград
щодня усе дорожче.
(Обходжу манівцем
нервовий цей базар.)
Чи вернеться колись
колишній мій азарт?
Навкіл панує зло,
не здолане добром ще.

А скільки провідних
пішли вже в небуття!
І скільки парадигм
із ними разом рушили…
Приваблюють ряди
і ягодами, й ружами –
та всі кудись летять,
затуркані, летять.

То ж, кожному – уклін,
хто долі не скорився
і все іще живе
красиво і корисно.

У чаполочі позіха п'яниця,
Свитину покриває кушпела.
А я дружину ухопив за цицю,
Кажу, аби хутчій мені дала.

Такі жадані еротичні миті!
Зустрілась пташка, врешті, з козаком!
Свій ніс мені уперла в підборіддя,
Розгнівана, чмихоче їжаком!

І каже: - Брати мусиш вельми ніжно!
А ти, неначе з лісу потурнак:
Хапаєш грубо! Впазуряєш хижо!
Манери - ниці! Геть відсутній смак!

Ось ніжка - доторкнись її легенько.
Долоньку в пущу тихо заведи...
О, чуєш, як забилося серденько?
Не поспішай, води туди-сюди...

Цілуй вустами хтиво біля пупа...
Дивись як настовбурчився сосок!
Тепер кажи "Тебе кохаю, люба!
Який чудесний в тебе голосок!"

Чигають звідусіль солодкі муки,
Від "киці" не ступаю ні на крок.
Вже сивий. Та люблю таку науку.
Пора - дружина кличе на урок.

13.11.2017р.

Сьогодні актуальний колір сірий,
Нефантазійні сни, пласкі думки.
Мене розумні кликали у вирій,
Але зрадливцям не подав руки.

Узяв до рук важкого автомата.
Бо тут війна. Розвітрюється приск.
Лежать в багні мечі, діряві лати.
Герої мертві. Опливає віск.

Мороз на вікнах шиє візерунки,
Крізь вилом у кордоні дме шальга.
Здригає тиш гроза - гарматний гуркіт:
В убивстві вже не бачимо гріха.

Похнюпилися вуса, оселедці,
Пательні облаштовують чорти.
А я любов затискую у жменьці,
І в пазусі ховаю від біди.

Жінки мудріші. Бачать краще, глибше.
Нема у лона друзів, ворогів...
Моя ж стезя - дзвінка цвинтарна тиша.
Чому ж тоді маля оце пригрів?

Наснилось поле. Я без обладунків.
У небі чути жайворини дзвін.
На живота кладу коханій руки,
Вона шепоче: - Чуєш? Буде син...

13.11.2017р.

Ми звикли вже до хліба і видовищ:
Нам грандіозність, велич подавай!
Там, де нема бовванів й посміховищ,
Навіть на диво, дурню, не зважай.

І в мене так: життя немов тенета,
Робота-дім... Пустеля і пісок.
А в хорі стукотів сердець планети
Вже зазвучав новенький голосок.

І сталось це так тихо й непомітно,
Без феєрверків і падінь зірок,
Що не повірилось. Невже так скритно
Різкий в житті стається поворот?

Ось так, без пафосу, без декорацій
Звершається найбільше із Чудес.
Не чутно в той момент гучних овацій
І промінь не спускається з небес.

В прихованій від зору круговерті
Твориться Богом Таїнство буття.
В єднанні двох сердець забилось третє,
Змінивши назавжди моє життя.

10.11.2017

Вже осінь поринула у листопад,
Як в піну морську або ще океану,
Але не блакитну - яскраво-багряну,
Й купається в ній вже котрий день підряд.

Русалкою золотокосою йде,
Листочки-сонця розсипає навколо,
Та ними встеляє і ліс вона й поле,
Мереживо вітер гойдає руде.

Ще десь загубилась травичка зелена,
Що срібне намисто вдягла із роси.
І розлилася у серденьку в мене
Хвиля тепла від такої краси.

2017 р.

Два мільярди ударів – середнє життя!
Два мільярди ударів – вся сутність буття?
Задля чого, людино, прийшла ти у світ
і як довго триватиме долі політ?.

Монотонно і дрібно лунає «тук-тук» –
свого серця ти чуєш уривчастий звук.
Що оте означає для кожного з нас? –
це питання постане, лише прийде час.

Поміркуй, чоловіче, для чого живем.
Аби здобрити з часом пісний чорнозем
чи кишені набить, втамувати жагу,
у суспільстві підвищити власну вагу?.

Мо’ тебе забавляє один лиш процес,
аби его своє піднести до небес?
Всіх рівняє земля, як злочинців тюрма,
а кишень в дерев’яній одежі – катма!.

о ясноока моя осінь… рудокоса…
вітрами вимолена… милості не просить…
о темновода… поля денного пати́на…
студена сепія… покинена дитина…
дощо́ве диво… заколисування сили…
у небі білому птахи заголосили…
душа задумана засяяла журбою…
о моя осене, ми Лазарі з тобою…

О ні, я не тебе любила,
В огні згоряючи палкім,
Скажи мені, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І доторкнули смертні тіні
Спокійно юного лиця.

Пішов ти не по перемогу,
По смерть. О, ночі глибина!
Не знай, мій ангеле, нічого,
Про те, чом нині я смутна.

Як сяйво райського проміння
Світне над стежкою на мить,
Як несподівано пташина
З снопа колючого злетить,

Я знатиму: це ти, убитий,
До мене линеш всім єством,
І уявляю берег зритий
Над закривавленим Дністром.

Забуду дні любові й слави,
Забуду молодість нараз,
Душа в пітьмі, путі лукаві,
Твій подвиг, образ твій яскравий
Я збережу по смертний час.

Годі воювати, пане-брате.
Наша «слава-гей!» – у голові.
Русаків напхали – цілу хату.
Неохота плисти у крові.

Ми не є володарі країни.
Витісняє націю «глагол».
Хилитає ерою руїни
Ванька-Встанька і її «хохол».

А керує «жидорва» пархата.
Пацифісту вручено перо.
Олов'яні нищаться солдати.
Патріоти – Ізя і П’єро.

Годі вже хилитися калині.
Ми вже завойовані. І нині,
хочемо ми того, а чи ні –
чесні і мудріші, що єдині,
люди вірять іншій Україні.
Нетерпимо у «своїй русні».

                                      11.11.2017

У торгівлі кум - акула,
Має склад і магазин.
Тюбетейки з Барнаула,
Із Парижа - кринолін.

Є пір'їна з Гондурасу,
І засолений кентавр.
Бевзь на чудо блима ласо
І обнюхує товар.

Ось, кілечко для носяки,
Спінер, бульки і батут.
Жуйні гумки, свіжі раки -
Все нове, окей, зер гут.

Вдома ж - валяться полиці,
Із хламіття сотні скирт.
Книг нема. Та є дурниці:
Косяки, шприци і спирт.

Плід гнилий тримає гілка,
Щось під ніс бурчить мудрець.
А в сусіда гра сопілка,
Отже, світу - не кінець.

12.11.2017р.

Як Новий рік святкує нічка?
Глядить прямісінько у річку.
Смереки, сосни і ялини
Навколо річки-скатертини.
Їх гілки-рученькі яскріють -
Про чудо Новорічне мріють.
А в небі Місячний ясир
Зіркам наказує:" Мерщій!"
І вітер рученьки хитає:
На гілку зіронька сідає.

У Новорічну дивоніч
Вже й сон покинув теплу піч,
І видноколо дивувалось
Як сосни в зорі повбирались!

У залі чорній кішка
агатової масті –
старокитайська фішка
у філософській казці.

І нині стане вчора.
І вчора кане в Лету.
А Муза… чисто хвора,
відмовила поету

писати мозаїчне
про зорі і епохи,
про невмируще вічне
і прозаїчне трохи.

Про все, що зирить око,
оте, що ліком третє.
І лізуть рими боком,
і сниться критик-йеті.

Сновиди-поторочі,
без висі і без лету,
приходять серед ночі
завадити поету.

Та буде день і їжа,
духовна і не тільки,
прострочена і свіжа –
яєчня, пиво, Рільке…

Яєчня дасть наснаги.
Марія напрям руху
життєвої відваги:
слоном назвати муху…

Осанна без імення,
представлення без п’єси...
Поете без натхнення,
єси ти чи не Єси?

Стає у чергу завтра
заримувати Лету,
а Муза бає мантру:
відмовити поету,
відмовити поету,
відмовити поету…

03.11.2017

У іній огорнуло серця сад -
Пішла у Лету втомлена матуся.
Надворі осінь. Мряка. Листопад -
Його любити я навряд навчуся.

Прекрасна квітка рано відцвіла,
У цьому є також моя провина.
Тепер твій дім у лісі, край села:
Сира могила, хрест і домовина.

З калини листя смиче вітровій,
А на щоці сльоза тремтить гаряча.
Шерхоче срібний дощик у траві -
Це Бог зі мною разом тихо плаче.

У листопаді ти прийшла у світ.
Тепер немає. Є нещасна муза.
Рука торкнулась до надгробних плит:
Цей місяць я любити не навчуся.

12.11.2017р.

Гадаєте, що Бог – як дідуган:
то крекче на сльоту, то хворі ноги
закутує у хмар густий туман?
А Він іще додумує роман,
снує сюжет…

Закохана у Нього
ця осінь, що танцює падеграс.

Бог – просто перехожий випадковий
(навушники, кросівки «Адідас»)…
Він, може, поспішав отак не раз,
щоб осені сказати: «Ви – чудова!»

12.11.2017

дівчинко моя… казочко моя… кізочко моя невагома…
розпатланих косенят запашна золота солома…
в небо стрибаєш… гладиш руку мою що пише…
все крім любові – залишене… все крім радості – лишнє…
тихо шепочеш усі скоромовки мої – ваганта і скомороха
мавпочка моя… мавочка… Пеппі Довга Панчоха…
ти закохаєшся – ясно ж! – лишень у Пітера Пена
морем маритимеш… що тобі там якась мурена? сирена?
ти колись проведеш мене у останню путь – ні сльози́-ні сло́ва –
де душа моя у клино́писі… у тайно́писі... душа моя – мова…

Ти знаєш, осінні істерики вже в печінках,
Тужливо, як пес, заглядають в скелети вікон
І хочеться швидше втопити себе у гарячих склянка,
Із чаєм з кафе в інтер'єрі з легеньким шиком.

Стираючи пучки об склянок отих конденсат,
Сплітаючи коси із думки про найтепліше
І щоби при цьому ніякий сторонній нітрат
Не вбив філософію в стилі відомого Ніцше.

Ти знаєш, а холод не сочиться крізь пальто,
Хоч як би не мріяв про з різного боку надриви,
Проносяться повз перехожі та з громом авто,
Не маючи в дану секунду альтернативи.

Ти знаєш, вже вкотре пишу ексцентричні рядки,
Збираю реальність і фентезі в пам'яті скрипти,
І світле волосся скрутивши у завитки,
Шукаю змістовні й по справжньому дійсні молитви.

Відправлю тобі це, закинувши вітру в кишені -
Нехай віднесе телеграму місцевого значення.
Читай ті звістки кострубаті та трохи скажені
В хронічно скісних каліграфних думок позначеннях.

24.11.2016

Спокійно розійшлися і без сліз,
Неначе все життя були чужими.
Свобода свіжа, кажуть, із коліс,
Прийшла весною, переживши зиму.

Не згадую, щаслива, що одна,
І вільна, мовби в піднебессі птаха.
У зраді тій була твоя вина,
Виходить, що з тобою я – невдаха.

У попіл – наш багатолітній шлюб,
Де все надвох – і радощі, і біди.
Та прощення не хочу чути з губ,
Ми вже чужі і, навіть не сусіди...

Весняний дощик з неба на траву,
Всьому приносить життєдайну силу.
Без тебе гідно й далі проживу.
Любов майбутню підніму на крилах.

Чужим богам довірили серця
З народження до самого кінця.
Буття страхом наповнюючи вщерть,
Усе життя чекати тільки смерть.

Відволікати від нагальних дум
І сіяти у душах чорний сум.
Не піднімати вгору голови,
Не бачити ні сонця, ні листви.

Релігія зробила з вас рабів,
Щоб ви забули щастя, радість, гнів.
Слов’яни сонцю і дощу з віків
Присвячували танець свій і спів.

Бо вільними були, вклонялись Ладі,
Дажбогові раділи, а не владі.

Надлягають, гуснуть хмари,
Розгостився тучний дощик.
Пірить так, що з вітром в парі
Злива миє парки, площі.

Все навкруг заворосилось,
Потемніло, звісно, осінь.
Довго буде йти кропило,
Доки сніг впаде на коси.
10.11.17

1

Я руки прстягаю уві сні,
Біжу тебе, щасливого, стрічати.
І ми удвох заходимо до хати,
Де ти смієшся сонячно мені.

І заздрять нам не тільки вороги,
Бо, навіть котик наш чекає ласки…
Я прокидаюся з цієї казки —
Самотня річка лиже береги…

2

А що ж тепер лишається мені —
Гарячий сніг, а чи холодне літо,
Де градом все утоптано, прибито, —
Холодні сльози і німі пісні?

І вічний стогін вітру вітру в буревій,
Заплакані дощем осінні вікна,
І холоду й морозу гострі ікла —
Розбитий глечик сподівань, надій…

Броджу по Риму, хоч не був тут зроду
Мій мозок спить, дає мені свободу
Пересування. Території без віз
Без документів, напханих валіз

Туман. Вузенькі вулички. Прекрасну Мону
Зустріти можна в площині балкону
Нейронний усміх, кращий за стандарт
Як натяк, символ, чи поганий жарт

Чи дме тут вітер, я не пам'ятаю
Хоч пам'ять є, вона оберігає
Кордони Его. Щодо кольорів,
Вони бліді у половини снів

Вінок абстракцій, збуджена уява
Малює образи.. І знов твоя поява
Закрутить почуттів калейдоскоп
Допоки ранок не натисне “стоп”

2014

Хотілось спитати в Сергійка і Насті,
А де ж забарилася квіточка щастя?
Нарешті,з′явилася, дівчинка Неллі!
Мовчить вона щось, але очі веселі!

З тобою будемо ми гратися разом,
В крамниці все скупимо ми раз за разом!
Дівчатко це зробить мені макіяж,
А потім,мабуть,буде ще і масаж!
Фарбовані очі та нігті, вуста,
Для НЕЛЛІ то радість та й втіха проста!

Ось яка стала - "модерна" бабуся,
Від рученяток її - посміхнуся!
Та все в них виходить,бо жваві, швидкі,
Всі рухи приткі,як пір′їнки, легкі!

У нашому домі є квіточка щастя!
Що скажуть про неї, Сергійко та Настя?
Гарненька,кумедна ця дівчинка Неллі!
Грайливо вмить стало у нашій оселі!

23.05.2017

Крылья потеряла птица –
Только снится ей полет.
Обувь в шкафчике пылится-
Все свою хозяйку ждет!

Как же хочется промчаться,
Чтобы пыль пошла столбом!
И по полной -оторваться,
Чувством жить,а не умом.

В танце жгучем закружиться,
На высоких каблуках,
Только с музыкой сродниться,
Без усталости в ногах.

Крылья отрастут ли птицы?!
Может явью станет сон?!
Жизнь...Мелькают в ней страницы.
Вот и старость шлет поклон.

11.11.2017
Свидетельство о публикации №117111200472

Ніхто й ніколи не стає колишнім,
Бо у душі частинка протеже
Живе в куточку теплому й затишнім
І файлик- спогад в ньому береже.

Як не крути, а раптом пригадаю
(Хоч і не видасть навчене лице)
Чийсь вислів, а, можливо, й цілу зграю,
Що душу стисне пір'ям чи свинцем.

Ніхто й ніколи не стає колишнім.
Ми носимо усіх в глибинах душ
І, час від часу, за велінням вищим
Вони змивають з вій сльозами туш.

2017

До рибалки готувались куми вже давненько:
«Чікі-пікі» має бути! Майже все новеньке:
І вудилища й гачечки, вищий клас – наживка,
Ну й закуска також файна, головне – наливка.
А того добра багато добрі газди мають,
Бо ж самі те «пійло» славне про запас ладнають.
Все зібрали: і прикормку, і садки, й приманки,
Наварили і пшениці, кукурузи, й манки
Все що хочеш є на вибір, на плотву і «карпа»,
А який чудовий «сидір»! Ще б в додачу фарта!
І картопелька, і курка, часничок і сало,
Помідори, огірочки, ковбаси - навалом.
Ну й сховали оковиту, від очей жіночих.
Якось треба і зігрітись, бо холодні ночі.
Так, нічого не забули, навіть чай і каву.
Отакі в кумів є плани: погулять на славу.
Але доля тут вмішалась так, як забажала:
Для кумів випробування чимале послала.
Жінчин родич із Росії приїхав нежданно.
Кум Петро втрача надії - рушаться всі плани.
Але родич заявляє: - Я люблю рибалку.
І Катруся ще благає: - Ну візьміть… що, жалко?
Хитрий родич наче носом чув, де буде свято.
Ну і як ти тут не візьмеш жінчиного брата?
Хай троюрідний, не рідний, ще й москаль поганий,
Але проситься ж так гарно, хоч клади до рани.
Й Василю не до вподоби, тільки де діватись?
От вони утрьох рибалить стали тут збиратись.
Все і так давно готове, старту всі чекають:
Виїжджаємо раненько – півні заспівають.
Думали – проспить москалик, виїдуть без нього,
Але дивляться – чекає зрання край дороги.
Амуніції багато, тож взяли й прицепа,
І вже мчить авто бувале до ставочка степом.
Сторож на ставку знайомий, то ж нема питання:
- Ловіть хлопці, скільки хочте, з вечора до рання.
Розмістилися, як треба, з кльовом все в порядку,
Та москалик все киває: треба б підзарядку.
Козаки були не проти, хлопи хлібосольні,
Давай страви діставати й пійла алкогольні.
День до вечора гуляли, юшки наварили
Та такі тепленькі стали, що не має сили.
А москалик свою «водку» з торби тягне вперто:
- Всьо у вас братішкі вкусно, а сладкого нету!
Вон же пасека у гречки славная, большая.
Ведь давно спустился вечер, не видать хазяєв.
Пасека таки огромна, жадниє ви больно!
Вдарили кумам у скроні пари алкогольні:
- Ми? Ми жадні? Та поїдем, візьмем цілий вулик! -
А, що то чуже, зопалу куми і забули.
Аж дорога закурилась, піднялась пилюка,
Хочуть куми доказати – мед дістать не штука.
Через чагарі прокрались… На пасіці тихо!
І схопили перший вулик, та на своє лихо.
Швидко вулик на прицепа і давай тікати,
Бо ж сердито пес загавкав і біжить, кудлатий.
Вискочили на дорогу та стали рішати,
Що вже краще мабуть їхать буде їм до хати.
Довго їхали полями, знов широким степом.
Тільки не візьмуть до тями, що там за прицепом.
Переслідує їх псина всюди по дорозі,
- От диявольська личина! - Братія в тривозі.
Якось аж протверезіли. У село примчали
Всі собаки їх страшенним гавкотом встрічали.
Вийшла Катря – руки в боки: - Що за «оборудка»?
Нащо ви сюди приперли цього пса і будку?
04.11.17

Намалюй мені зоряні весни,
Де немає війни і біди,
Де з небес ллється світло чудесне
На квітучі вишневі сади.

Намалюй мені землю щасливу,
Україну прекрасну мою,
Щедру, ніжну, родючу, вродливу,
Соловейка, калину в гаю.

Сяйво сонця у вікнах хатини,
Чорнобривців рядочок в дворі,
Щирі посмішки мами й дитини,
Мирне небо над ними вгорі.

Намалюй жовтих соняхів море,
Або жита густий океан.
Гарні, вільні Вітчизни простори –
Неозорий пшениць стиглих лан.

В небі жайвір співає крилато,
Намалюй і його в небесах.
Україну величну й багату.
Хай її всіх дивує краса.

30.11.16

                                І
У цьому місяці ще осінь.
Її усе по світу носить
у цей шалений падолист,
а він їй чеше буйні коси,
бо іноді і цього досить,
аби почути вітру свист,
побачити її наряди
у лузі, в полі, у саду
і наче лісову наяду
любити фурію руду,
яка вигулює по плаю
як не тумани, то дощі,
або іде по небокраю
уже у білому плащі,
показує знайомі лики
усього сущого у ній:
то водолій, то суховій...

                                ІІ
Він і вона «не в'яжуть лика».
Танцює джигу буревій.
Тремтять осоки і осика,
дерев'яніє деревій.
Живицею палає сосна,
і не скидає на морозі
зелену хвою голий ліс.

                                ІІІ
А фея одягає й досі
дубову мідь, кленову бронзу
і щире золото беріз.

                                      11.2017

Біль прозріння так сонячно вдарив у очі, –
Що ж – буває, – лишень сьогодення живе.
Все минає, і це за хвилину мине…
Крізь минуле – майбутнє всміхнеться пророче.
Світлана Штатська (Гресь) - (2016)

***
Не має нація взірця,
куди кого не обирати.
«Нема у животі Отця»,
коли дорвались супостати
усе ділити до кінця.

***
« Раша – вон!» А гуси, – гиля-гиля...
І свої теперечки чужі,
та не на гектарі, …а на милі
не долине українська хвиля
до неукраїнської душі.

***
Ще прийде час і не одні химери
упадуть як опори еСеСеРу,
які ще не упали до сих пір.
Бандеру із бандурою не чують,
а ляхи із циганами танцюють
історії усій наперекір.

***
Гра погана при хорошій міні –
це коли махлює тамада,
а у війську нашому – орда.
Упразднити їх із України,
отоді і горе – не біда.

***
Свою ми подолаємо руїну,
коли чужу зупинимо «весну».
Та маємо оказію одну:
«недопалок» очолює країну,
яка у нас розпалює війну.

***
Триває вища фаза егоїзму.
Викурюється вітчизняний дим.
Вершина політичного цинізму
радянщини у дусі комунізму –
шизоїдний «окурковий» режим.

                                      2017

В саду – нікого, дощик моросить,
Порипує по листю так привітно,
Дарує самоти пресвітлу мить
І флажолети розсипа тендітні.

Немовби задзюрчав мені струмок
У золотавім іскор мерехтінні,
Завороживши музикою тіні
Дерев, завмерлих од ясних думок.

У музиці дощу – краса своя,
Так заспокійливо, мрійливо дише…
І в листопад закохуюся я,
Якого недолюблював раніше.

11.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Поглянь! Довкола горе та біда -
Ляга майбутнє під надгробні плити.
Юнак - воює. А пацюк - газда,
Торгує антрацитом, динамітом.

Прибуток від гешефтів - це святе,
У ворога кінчаються патрони...
Жоні ж потрібне з перлами біде -
І йдуть ночами фури, ешелони.

Не гріла погань черевом Майдан,
Але керує, плямкає, при владі.
Сусіда каже: - Знов жидівський клан.
У нас - руїна. Ці ж - у шоколаді.

Не згоден я. Не в цьому справжнє зло,
Сини Абрама теж чекають миру.
Але у них розумніше чоло,
А ми слова сприймаємо на віру.

Майструє знову пастку нам олжа.
Та мусим обирати верховода:
Якщо на фронті в ямі не лежав -
Не маєш права керувать народом.

11.11.2017р.

У дзеркалі – залишки вроди,
Що час монотонно стира.
Виходжу… зі світу, як з моди.
Давно не моя – ця пора
Корсетів, коротких спідничок,
Підборів «а-ля Лабутен»...

Тож на рандеву не покличе
Новий темпераментний день.
Позбавиться мотлоху-сміття
І не стрепенеться: ти де?! –
Коли двадцять перше століття
За обрій мене проведе…

11.11.2017

1

Лушпиння, шаради, шатра.
Виткі лабіринти реалій.
Наблизиться дух до ватри...
Дрібнота шкварчить на мангалі.
Утіхи - повітряні кульки.
Баталії, батли, вендети.
Сльозяться очиці зозульки:
Дурила за мідну монету.
Обіцяні входження, блага.
За місяцем - тижні тривоги.
Малагою впитий салага
Рушає в туманну дорогу.

2

Байдужо-дивочно-гірко.
Сердець амплітуди... хвилі...
Геройства іржава мірка -
На братській низькій могилі.
Харон перевозить цебра...
Наповнені шоколадом.
Повіям війни сухоребрим
Складаються пишні балади.

Пристати на рік до хору
Чи йти у майбуть обніжком?
Удобрено мандрагору.
Рече Діоген із діжки.

Атож, наративи зайві.
Мовчати сьогодні - мудро.
Розкришені кримські айви.
У пошуках смислів шудри...


2017

зірками Україну замело
від Львова до Донецька розтягло
її на світлові буремні роки
і сняться безпілотники ще поки
та в снах вже закипають НЛО

спочатку мовби
іскорки малі
а потім бульбашки і кораблі
зростають з бульбашок дископодібно
гвинтів потуга дискам не потрібна
коли їх крутять обрії Землі

вони у небі наче круглі дверці
а таємниці стукотять у серце
як завжди мозок оминувши геть
і люк свій прочиняє хтось ледь-ледь
назувши фронтові старенькі берці

і йде кудись
поморщивши чоло
бо дивиться як випалам на зло
вже на Галактиці розіпнута країна
стікає з неї й кожна крапелина
нагадує бентежне
НЛО

2017

Ця осінь із нами на ти…
І небо, Землі парасоля,
під ноги кидає світи,
і лається вітер: неволя
летіти у зоряні сни,
шукати загублені мрії,
бо треба чекати весни,
а вітер чекати не вміє…

Ця осінь нас вип’є до дна
і келих чуттів спорожнілих
розіб’є об лаги човна
на щастя усім уцілілим
у обертах нАвколо снів,
у мандрах рікою ілюзій,
де тепло-осяяних днів
немає у списку інклюзів…

04.11.2017

Піду, піду я високо в гори нині,
Де вівчар пасе овець на полонині.
Там де вітер смерековий повіває,
Де поганої погоди не буває.

На світанку там завжди буває світло,
На світанку сонце дивиться привітно.
Вітер віти колихає ялинові,
То вдіває ліс в той час обнови нові.

Я пройдуся понад скелями, краями,
Там де беркут пролітає над плаями.
Там де небо до землі буває ближче,
Де злітаються орли на токовище.

Там де хмара над горою завжди висне,
Я наберу повні груди й гучно свисну.
Може крикну, може тихо прошепочу,
І травою над землею затріпочу.

Тай потягнусь, руки витягну до неба,
Не дістану – та мені того й не треба.
Тільки в хмарку загорну комету – душу,
Тільки трохи свої мрії розворушу..

Парище
2017р

У минулого – крапки, в майбутнього – коми,
Поспішаючи, варто творити дива.
І хоч далеч хвилює, страшить невідомим...
Доля стелиться прямо! Підступність – крива.
Світлана Штатська (Гресь) - 2015 рік.