Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

Коханий! Я сумую за тобою...
Мені бракує твоїх дотиків і ласки,
не вистачає п'янких слів та казки,
тужуся за твоїм світанком ніжним.

Мені хоч би торкнутися до тебе,
тепло відчути на устах
від спраги знеможнілих...
Зігрітися б від подиху хоча б...

Сумує за тобою кожне слово,
кожна клітина серця і душі.
Болить, тріпоче серце, мов у пастці ,
в твоїх обіймах опинитися б мені...


15.02.2017

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Лети голубонько , лети,
До свого щастя безупинку.
Поки тебе мов павутинку,
Ще можуть крила понести.

В житті немає мріям меж,
А світ такий прекрасний, добрий
Лети голубонько за обрій,
Там свою долю ти знайдеш.

Шукай голубонько свій шлях,
У світі цім багато зваби.
В нім людські долі мов кульбаби,
Цвітуть на сонячних полях.

Лови свою прекрасну мить,
Щоб не була та доля хмурна,
Лети мов квіточка пурпурна,
До того сонця що горить.

Лети голубонько, лети,
За тебе буду я молитись.
Щоб ти змогла не помилитись,
Лети голубонько, лети.

2015р.

Радість – людям, сум – наспід…
Скрути повна скриня…
Збудить час, догляне світ
Жінка-господиня.

Негаразди і громи…
Знов лиха година…
Прикриває рід крильми
Жінка-берегиня.

Сіль і скиба. Хрест і кріс…
Хистко Україні…
Жде синів, тримає вісь
Жінка-героїня.

Череда всесвітніх чвар…
Спокою часинка…
Богу вишиє кептар
Жінка-українка.

06.03.2017

Образити людину дуже просто,
Лише сказати необачне слово,
Неначе лезом "шмагоне" відразу
Гірка і незаслужена образа.

Адже так боляче буває, що й казати,
Тієї рани не залікувати,
Бо як давно-давно усім відомо,
Не горобець оте вразливе слово,

Як вилетить - його ти не впіймаєш,
Пробачення просити - марна справа.
Як маєш щось сказати - добре зважуй,
Щоби людині душу не поранить.

2017 р.

Шановні жінки, подоляночки милі!
Зі святом весни привітаю вас щиро,
Бажаю вам щастя, здоров"я та миру,
Квітів барвистих в дарунок від милих.
Цілунків солодких палких до нестями,
Нехай світла радість буде із вами.
Ніжність хай горнеться вам до серденька,
Неначе пташина до свого гніздечка.
Щоби кохали вас віддано й вірно
І шанували й любили вас діти.
Сміхом іскрилися лагідні очі,
Ніколи не в"яне хай врода жіноча.
Всевишній нехай береже від біди,
Усіх вам гараздів.З роси та з води!

2016 р.

Немає тут машин, ні коней ні повозок,
Тут всі ідуть пішком, вся правда тут проста.
І випитий уже, води прозорий мозок,
І схудлі всі такі, мов зняті із хреста.

Розпечені піски – екзотика пустині,
Усе тепер не так, усе змінилось враз.
В розжареній душі, одне лиш серце стигне,
Забулася уже вся гіркота образ,

Батьківський білий дім і голуби над дахом.
Вже марево стоїть десь там удалині,
О, якби можна так, щоб обернутись птахом.
Так хочеться туди полинути мені,

Там в річку до води, верба схилила лози,
Тут ноги по піску ідуть за кроком крок.
І котяться з очей в пісок гарячий сльози,
Все дальше я несу, важкий солдатський строк.

Красноводськ 1973 р.

***трохи дивне)))***

Як світить місяць вдалині,
СИГНАЛОСИНГЛЯЧИ мені!..
Оце писатиму про віти,
Які коханням враз освітить,
І про якесь метафоряче...
Наче...
ТЬФУ БЛІН!..
Та встань!
Та встань уже з отих колін,
Бо буревієм дах зірвало,
Бо час ще є. Та часу мало...
.....................................
Лайно в поетоіпостасі,
Ти знаєш, як скавчать на пласі?
Що? Не здогадуєшся? Жуть...
Тобі я дещо розкажу...
.......................................
Він був поет. Все наче просто.
Коли вели його на розстріл,
Він вже не нив... (раніше нив...)
Вдихав чарівний смак весни

І все бажав (стрілять- не вішать)
Аби усе здійснили швидше,
Бо насолодою для ката
Дивитись, як комусь чекати

Приходу Мороку... І Діва
(комусь ще є до нього діло?)
Десь заголосить, Сонцесяйна...
Принаймні, виглядав охайно.

А як його Душі Нетлінній
На розстріл встати на коліна?..
І тут... Помилування... -Кате!..
Тебе волів би розірвати!..

Чи не тебе... Ти ж виконавець...
Ми десь брати з тобою навіть,
Бо виплеснем у світ із шалом
Усю ненависть до "рішали",

Що нас обох лишив "настрОю"
(поет і кат не ходять строєм)
А дівці що ж? Не голосити?
Іти вареники ліпити?

Це замість, щоб ото з піаром
Упитись трауру нектаром?
І скиглить потім повсякчас
"Як я... Як я любила вас!!!..."

Отак... Поламані прожекти...
...........................................
Та ти, ПОЕЗІЄЕЖЕКТОР,
Не розумієш, що кажу я...
Іди... Бо ПОМ"ЯНУ "У СУЄ..."




© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030700977

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Це пульсування безлічі краплин
там, де правічний безмір часоплину.
Тремтливу невпізнавану краплину
несе у нескінченне часоплин.
А у краплині падали сніги,
перелітали віхоли грудневі,
і все довкола ждало день по дневі
приходу празникової снаги,
світилися прикраси ялинкові,
засяяло засніженим світам
те свято світле й сріберне, і там
дивилось немовля у сповиткові
крізь плівочку краплини: часоплин,
і цей правічний безмір часоплину
несе у нескінченне ту краплину,
де свята ждуть, між безлічі краплин.

Місто - забруднений пес,
Фантики, листя - на лапах.
Холку скуйовдив експрес.
Вперто за рейки чалапа...

Поле чудес, реп`яхи -
Позаторішні, високі
Рейвах... алярми... апчхи...
Арки у стилі бароко.

Стриб - механічна блоха.
Під оселедцем газета.
Периферія глуха.
В піст дешевіє котлета.

Мастяться лоєм нулі.
Будку розхитано вовком.
Хрест, маячок на скалі.
Птах витьотьохкує.
Ловко.

Биті дороги - оцим
Скупченням пісні та лайки.
Вкотре накладено грим.
Вітер вальсує лушпайку.

Над шаурмою - димок.
Рештки... уламки... скелети...
Брязне монетка... цепок...
Кришаться чипси, галета.

Флаєрів будній канкан...
Вічна пахотнява скиби.
Вир індульгенцій, оман...
Хор жабеняток на рибі.


2017

Все може жінка у житті своєму:
У творчості сяга вона висот,
І на роботі вирішить проблеми,
Родині теж надійний є оплот.

Вона і вчитель, і порадник мудрий,
Матуся ніжна, щирий вірний друг,
Турботлива бабусенька онукам,
Все слухається вправних її рук.

У спорті та науці завжди перша
Та в медицині задніх не пасе,
Усе задумане обов"язково звершить,
Та вона гарна Жінка перш за все.

2017 р.

Мене більше хвилюють інші питання,
Бо мої починання - це страшні вимагання.
Ти не вперше тут ходиш, ти не прийдеш востаннє.
Ти пройдеш і твій рух вмить зітре всі страждання.
Всю ілюзію страху, всі ілюзіі долі.
Ми усі немов птахи - ми не вільні на волі!
Зачаїлись інстинкти, всім керує природа.
Проти цього людська авторитарна порода.
Я продовжую битву, намагаюся всує.
Ти прийдеш і так просто усіх нас потруїш.
Нам не сила тікати, ми живем на прохання
І на наших вустах причаїлось мовчання.

2017

Тумановою ковдрою
Стелиться осінь пізня,
Ватрою калиновою
Горить в густому лісі.

Холодним вітром повіва
На березі ставочка,
Дощем дрібненьким засіва
Так, ніби "з"їсти" хоче.

Незатишно і сумно так
Та непривітно всюди.
Журитися не поспішай,
Бо завжди так не буде.

Визирне сонечко з-за хмар,
Туман втече в долину,
Краплі дощу засяють враз,
Як срібні намистини.

І лагідним, мов кошеня,
День стане і прекрасним,
Струни серденька забринять
Мелодією щастя.

2016 р.

Життя сповідує – буття…

І та ж наука - є цікава штука.

Хоча чотири – два плюс два…

Та все ж бувають поняття

Що не вкладаються у форми

Прямих банальностей життя.



Ну як, скажіть, нам розглядіти

У світлі білому rainbow ?

А в чорно-білому кіно

Палітру кольорів узріти?



Секрет доволі є простим-

Допоки з серцем молодим

Вночі і в день душа літає,

Буває мокне і страждає...

Та не боїться, лиш... співає…

Ось вам і відповідь на «як»

Нащо натяк? А просто так…

Хай буде так!

Ніяк інакше!

20.10.2015 Ю.В.

***
Час витікає із пляшки, неначе вино.
Слово стискає обійми петлею на шиї.
Слава стікає розплавленим воском і виє
Втомлене полум’я вовчих зіниць.
Не воно
Трем викликає і страхом повзе по стіні.
Винні акорди викльовують очі спасінню.
Тінню заходить непевність у заспані сіни.
Еґо вмирає комахою у бурштині.
Плавиться пам'ять на лініях доль і долонь,
Скрапує стигмами на незахищене тім'я.
Дзеркало світу лякає холодна катівня.
Право продажної ночі сичить: охолонь!
Пристрасть вповзає у лоно сліпих протиріч.
Річка бажання ламає і греблі, і дамби.
Я би за щастя для тебе і серце віддав би,
Тільки піску у очниці насипала ніч.
Люди навпомацки йдуть у відчинений рай
І випадають із сьомого неба будинків.
Ранок окреслить яскравими стрічками вчинків
Те, що сховалось від себе, втекло… І нехай.
Випите випече нутрощі і догорить
Лампа у кіптяві круглої битої колби.
Віра виходить з тюрми не минаючи торби
І помирає на ґратах розіп’ята мить.

05-06.03.17

Уламком ночі зореліт
над океаном зціпенів…
А потім чорний моноліт
у течії вітрів
полинув через обрій хмар
до світлопаду ранку,
аби вронити свій тягар
краплинок вишиванкою.

Й веселкою земних думок
та зливою сигналів
зробити чи не перший крок
в порозуміння сталі,
проміння, вітру та води,
і до чужих планет ходи
прокласти, їх з’єднавши враз
безоднім виром дивних фраз.

Як досвітку оздоблення
потребувало слів!..
Бо збурило приводнення
чернетки бурунів.

2017

Не помирай до дня своєї смерти,
Не помирай, допоки ти живий.
І не дозволь життя на порох стерти,
Свою надію у собі не вбий.
Ти ще живеш. Життя хай справжнім буде.
Ти любиш ще. Життя любові дай.
Навколо, мабуть, ходять мертві люди,
А ти себе із ним не змішай.
Не дай життю стопитись мокрим снігом,
Не дай йому в калюжі розтектись.
Не дай подерти, мов сторінки з книги,
Не дай звітріти. Чуєш, зупинись!
Життя чекає на щоденне диво,
Щоби наповнити ним всі хвилини дня.
Життя благає, щоб ти жив правдиво,
І правду мовчанкою щоб не зупиняв.
Торкнись життя, щоби зігріти руки,
І притулись щокою, мов до скла.
Не проживи його, мов згірклу муку.
Ти можеш це, бо зброю ще не склав.
Життя тремтить від радості, від болю,
Від перемог – щоденних й вікових.
Життя – це дар, а не осліпла доля.
Ти проспівай у ньому кожен стих.
Свого життя псалом впиши на аркуш,
А Бог вкладе його в Новий Завіт,
У Біблію життя. Приклей до неї марку
І розішли Новину Добру в світ…
27.02.15

Березень розкидає своє тепло,
Зриває з душі холод і втому,
Скільки віри отак просто витекло
З кишені серця, - що ж в ньому?

Вистоїш, правда? Перед недосконалістю
Світу цього…Сильною станеш.
Скільки підкориш висот сміливістю –
Стільки і мрій дістанеш.

Залізна брама. Руки. Ти і я.
І знову брама, знову терплі руки, –
Це вигадки минулого життя,
А в тім житті ти мала тільки муки.

І рвуть тебе на шмаття чорні дні,
І пліть січе гладеньку білу шкіру,
І тіло потонуло у вогні
За посвящення в протестантську віру.

Спокутуй, відрікайся, падай ниць.
Дай скуштувати натовпу потворне!
І вознесуть, і спалять горілиць
За те, що ти, як і вони, – гріховне.

– Ні, ні, облиш, то не моє життя –
Я знала тільки смуток і печалі,
Пісок і хвилі,- щемні відчуття,
Що кличе хтось у нескінченні далі.

І руки... Я впізнаю їх, зажди!
Не залишай – з чужим, що з мертвим в домі,
А брама від огульної біди,
І ми з тобою вічність вже знайомі.

... Згоріло. Стліло. Натовп розійшовсь,
І тільки попіл на моїй долоні.
В минулому прожить не довелось –
Зреченні, спалені, бездомні.

Козаки не їздять по шосе,
Козаки степами з гуляйвітром
Котять давню думу, те i се
Тільки героїчної палітри.

А на часі – хронобрак мужчин.
Козаки застряли у минулім?
Сотні витоків і тисячі причин,
І думки – улесливі, заснулі.

То виходить: я і не козак…
В серце я пустив повчальні кпини
Тих, що продаються за п’ятак
І не варті навіть і сльозини.

Понавчали – втерли піт липкий.
Хай собі втішаються до скону.
Козаки у дії. Завдяки
Писаному вічністю закону.

Значить, не сховаюсь у сльоті,
Не зіп’юся, хай і ніж – під ребра…
Я доріжки випрямлю круті –
Кров оскліє, де чужинська тінь.
Слави наберуся без потреби.

Метафори і рими пасти
зійшлися зорі на «нічне».
Усе живе вляглося спати,
одна жага лиш не засне.

Натхнення біле і холодне,
а ще весняної краси,
а ще осінньої негоди
в усі означені часи
несе поету красне слово
руслом незримої ріки –
і прозріває ніч сліпого,
і нівелюються роки…

Де неутішне, де відрадне,
де «йду на ви», де між рядків,
де в чорний вхід, а де в парадне –
пишноти дум і почуттів.
І хтось напише дуже скупо,
а хтось розложисте есе –
одні в шерензі, інші цугом.
Якщо прийшло, то вже несе…
03.2017

НЕЗАЗОРЯНІ ЗО́РІ

У страчених незмріяних щоми́тях
Злягли ми із світанками в будь-день.
Там зорі згасли у життєвих жи́тах
Й понурилися в сіру коловень
Шляху самотнього у мареві, у ски́тах
Довічних перегонів. В них лишень
Сховались сподівання. У тих квітах –
Утаємничення незгаданих пісень
На доленосних скрижалевих плитах
І тремт пилку нектару в зойку жмень,
Що так і не зазорялись в орбітах,
Не спалахнули сяянням знамень…

Павло Гай-Нижник
4 березня 2017 р.

Сварожа Ніч - осмолена і тягла -
така воронопера Ніч Сварожа:
нервовими розквіттями пропахла
і тінями у сни тобі вороже.

А що їй - ночі? - ніч вона, та й годі -
душа її бездонна і маркітна...
у ній зміяться сто ножів насподі -
вона зо себе що захочеш витне:

то напливе моренними димами,
а то кістки отрусить із опони...
а ти іди крізь матриць хижі рами -
супроніч - розчахнувши тло горгонне.

А ти пливи над гори і яруги
забуте сонце з неба викликати...
най Ніч Сварожа оре чорноплугом:
кати, ковбані слизу, каганати,

кацапи, коршаки, ковпак релігій,
святенні Крути і круті кормиги,
шикарні кулі - вишкірені сміхи...
а Ти уже така - що і не змигнеш.

Всіма гілками зболеного роду
прокільчуєшся в надмир - повен таєн,
де ходить Вишень по магічну воду
і розчиняє сумерки...світає.

Ну хоч на землю вже лягай,
Хіба що вітер з місця здійме
І ось розкрив свої обійми
Весняний потеплілий гай.

Все крила довшають у дня…
І на торішньому настилі
Я навіть трохи закуняв -
Серед розкішного привілля.

Голубоока тінь зрина
І леготом шепоче чуло –
Напівусміхнена весна
Мене легенько пригорнула.

4.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна

http://makrus-studio.com/node/1382

I
Не журися, не тужи, донечко, зарання,
Що прийшло в рожеві сни неземне кохання.
Справжні почуття не сон, а до серця - дверці.
Хто чекає на любов, той її діждеться.

Приспів
А любов, як сонечко, блисне поміж хмар,
Покохати, донечко, то - небесний дар.
Покохати, донечко, в човнику пливти
З берега до берега в зоряні світи.

ІІ
Не журися, не тужи, посміхнись весняно,
Буде важко на душі, потім перестане.
Справжні почуття не сон - сповнені вітрила,
Вітер висушить сльозу, доню моя мила.

ІІІ
Не журися, не тужи - помолись, дитино,
Та не рви своє життя на дві половини.
Справжні почуття не сон - а фата вінчальна,
Яблуко на двох одне - вірність, сподівання.




2014р.

Сам-один виходжу на дорогу,
У тумані битий шлях блищить;
Тиха ніч. Пустеля чує бога,
І зоря з зорею гомонить.

Як прекрасні небеса безкраї!
Спить земля у сяйві голубім...
То чому ж душа моя страждає?
Жду чогось? Шкодую я за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені,
Я свободи й спокою шукаю,
Я б хотів забутися у сні.

Та не тим холодним сном могили...
Я би так хотів спочити в сні,
Щоб не згасли життєдайні сили.
Щоби вільно дихалось мені.

Щоб вночі і вдень щонаймиліший
Про любов я чув солодкий спів,
Щоби, наді мною нахилившись,
Дуб зелений листям шелестів.

розламані хліби… ніч дихає у двері…
із рук у руки чаша поплила…
небесне сяйво білого чола
струмить на стіл останньої вечері…
слова переосутнюються в кров
у світло перевтілюється тіло…
ще смертю смерть ніхто не поборов
одна любов зробити це зуміла…
жахіття запановує людьми…
один… ні порятунку… ні підмоги…
Ісус бере цеберко і слізьми
з водою омиває учням ноги…

Наговори образливо і грубо.
Наговори без жалю, просто так.
Нехай тремтять в зневазі терплі губи,
І пальчики стискаються в кулак.

Згорни додолу комедійні вірші,
Там стільки вже покинуто речей!
І ненавидь, і нехтуй, – що найгірше,
І геть жени з невтолених очей.

Та пам’ятай тополі край дороги
І тихий дощ на жадібних устах,
І ті смішні, безглузді застороги,
Завислі на сполоханих вітрах.

А ще слова, слова, що завжди з нами –
Безсилі, одинокі і сумні.
І бий тоді у груди до нестями,
І край мене. Не боляче мені!

Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку» напивався
І йшов до спальні «на бровах»…

…Щось не дається кий до рук,
І вже давно мені не п’ється…
На фотографії сміється
Маестро юний Івасюк.

90-і

Вода іскриста скелю б’є без тебе,
Оспіваний, вирує водограй…
Давно колись тебе увило небо –
О, як пісенно збагатився рай!
Гірські потоки – сріберні цимбали
Розгонисто відлунюють у нас.
А «Водограй» такий і нині жвавий –
Його ніяк не заколише час…

04.03.2017

Розгулялась весна молода.
Витанцьовує всюди не марно, –
Піднімається в річці вода,
Хоч давно уже небо безхмарне.
Оживає охляла лоза
На, здавалось би мертвому, пнищі, –
І злітають пташки в небеса
З кожним днем усе вище та вище.
Просинається шумно земля,
Одягає квапливо обнови, –
Коли гріє весни течія
Береги охололі Дніпрові.
03.03.17

Вірні друзі, – на ціле життя, –
у червоній записані книзі
на путі по скресаючій кризі
із минулого у майбуття.

І мої – і близькі, і далекі
мимохідь залітають у сни,
як птахи із чужої весни –
одинокі підбиті лелеки.

А ключі розтають вдалині
голосами пророчої пісні,
що недовго чекати мені,
поки рак за горою не свисне.

Посилає сигнали весна,
а на серці тривога і туга.
Десь у когось забрала війна
і єдиного сина, і друга.

А у небі летять журавлі.
Все кружляє по вічному колу.

Лелечата побігли у школу
і гуртуються друзі малі.

Ну чому на єдиній землі
не буває, –
               навіки, –
                              ніколи?

                              03.2017

Увись злітають вихором слова
Несказані…леткі та білокрилі.
О, як жагуче зеленить весна,
Гойдаються кульбаб розлогі брилі.
Скрипливе колесо…і знову, знов…
Вже повертаються мої лелеки,
Як повертається нев’януча любов,
Як розквітають сакури далекі.

2017 р.

Поезія народжується, як перлина, -
Ріжуть серце до крові слова.
Я стаю через Слово людина,
Монолог серця ллю у словах.
Зупиня течію несміливісь,
Слово губиться серед думок,
В повноті передати правдивість, -
Так непросто зробити цей крок.
Щоб збагнула душа, що читає,
Як глибоко торкнулась струни
Ця весна, що тепер розквітає…
Як словами весну пояснить?
Як торкає душі світла тиша,
Розсипаючи тут білий цвіт,
Як неспокій кімнату залишив,
З горизонту стираючи слід…
Як розкажеш словами про вічність,
Що вмістила у собі ця мить,
Як покласти в рядки всю незвичність
Задуми, що в серці бринить?
Мало слів, а душі так багато,
Не вмістив би її цілий світ.
Що ще можна до цього додати?
Слів нема. Залишився лиш цвіт…
2012

Слова - не дело, то есть грусть,
Спонтанных будней и недели,
Умолкло чувство, знаешь, пусть
Вдыхаю - выдыхаю ели.

Провалом кончился финал,
Меняю осторожность, кстати,
Никто меня чтоб не узнал,
Я вырываю с рук печати.

01.06.16.

Он сразу стал невероятно блед,
когда узнал: я не рожу сынишку.
Ему я предложила теплый плед,
но он не внял и побежал вприпрыжку.

Тут окотились слезы у меня,
и было это чистым беспределом,
терзая его сердце и ранЯ.
Он не казался мне таким уж смелым.

Все в нем любила: губы и глаза,
его прикид, манеры и походку.
Котилась непредвиденно слеза,
и мы тогда решили выпить водку.

Котята были милыми вполне,
но он чего-то сильно испугался.
Их утопить могла бы я в вине,
однако, долго он не задержался.

Осталась я одна и он один,
его поцеловала на прощанье.
Судьбы своей никто не господин,
пока не дружим мы из православьем.

21.07.16.

Я - пан і ти, шановний пане,-
Шляхетні, родовиті ми.
Наш рід із попелу постане,
І правнук скаже: Ми - пани.

А те, що дід твій ще учора
Був кріпаком і спину гнув,
Про те забудь, його покора
Тобі згодиться. Осягнув?

Бо пан - є пан. Товариш - зрада,
Твоєї мови він не знав.
Чому ж тоді Богдан на Раді
Царям на вірність присягав?

Ні, я не пан. В зневазі Бога,
Без роду, племені - мара!
Топчу хто зна куди дорогу
Під панським прапором добра.

*****
Драголяйники* ночі
крилаті, безкрилі
мимоволі на здиблене вогнище – всі.
Золотими ронделями**
відблиски скелі –
зачарують повторами
в першій росі.
І горянину личили б
часті повтори
боговгодного щастя
без поступу див.
Драголяйників куцих
вивищує морок
до вигнанців полін,
віртуозів рудих,
віщувати народження
навчених здавна
у хатині гуцульській
і в небі довкруж,
Породіллям горянці та нічці – осанна
за наближення світлого дару чимдуж.

2017р.
*Волоцюги;
**різновид вірша.

Підсихають потроху доріжки
Край осяяних сонцем узлісь, –
Обмокрілі від соку, берізки
Не приховують радості сліз.
Поміж ними туманів заслони
Усувають уміло вітри,
Щоб до кожного стовбура промінь
Блискавично сягав з висоти.
Повен звуків і запахів різних,
Оживає знебарвлений ліс, –
І стає мені радісно, звісно,
Що вам першим цю звістку приніс.
02.03.17

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...

Уяви, що колись наші долі сплетуться вузлами.
І замкнуться замки. І потрібні не будуть ключі.
Може, будуть у нас почуття до такої нестями,
Що, охоплені виром жаги, не заснемо вночі.

Ми збудуємо дім, заведемо пухнасту тварину.
Ми посадимо сад із духмяних троянд і гвоздик.
І, можливо, тобі народжу я вродливого сина.
І напевно скажу, що найкращий ти мій чоловік.

Уяви, що колись наші стежки зійдуться в єдину.
І потоки стрімкі занесуть у глибокий рівчак.
І художник із нас намалює чуттєву картину…
Буде так?
02.03.2017

Мільярди слів цей світ вже написав,
І я, мабуть, не скажу щось нове –
Що серед всіх театрів та вистав
Є хтось, що ще по-справжньому живе.
Вже всі сказали досить мудрих фраз,
Багато хто шукав свою мету,
Та тільки одиниці за весь час
В житті пізнали справжню простоту.
Багато слів пояснювали суть
Життя серед страждань та суєти.
Та ті, хто не страждали, не збагнуть,
Як по камінні гострому іти.
Не скаже той, хто не любив сповна,
Як злікувати серця гострий біль…
Як плаче болем зірвана струна -
Не знає той, хто не приклав зусиль,
Щоб зрозуміти інших, не себе,
Щоби відчути, як душа страждає…
Так мало залишилося людей,
Хто справді твою душу відчуває…
Глухі серця. І погляди в нікуди –
Така реальність є навколо нас.
Так було, є, та шкода, що так буде.
Не втратьмо тих, хто ще не втратив нас!..

16.04.11

1
Ні, не тебе так палко я люблю,
Мене краса твоя не полонила,
Люблю в тобі страждання відболіле
І молодість загублену мою.

2
Коли дивлючсь на тебе віддаля,
І погляд у твоїх очах блукає,
Я потайки неначе розмовляю,
Та не до тебе серце промовля.

3
До подруги звертаюсь юних днів,
В тобі шукаю риси її милі,
В устах живих уста, що заніміли,
В очах вогонь, що вже перегорів.

Живуть собі у злагоді пори року.
От і тепер посеред лютого в Єрусалим
Прийшла Весна і просить Зиму
Бодай на тиждень поступитись владою.
І стримала Зима пронизливі дощі,
Засяяло на всю потугу сонце,
Рожево-білим квітом вибухнув мигдаль,
Немов на пляж, вдяглася молодь...
Та, як воно ведеться поміж людом,
Подекуди і нарікання чути:
«Навіщо нам оця Весна-приблуда?
Попереду ж іще спекотне Літо буде»...
І відійшла з подякою Весна, пообіцявши
Поступитися Зимі на Пурим...
...Отак би й нам годилося чинить:
Переривать бодай хоч на якусь часину
Закоренілі заздрість, чванство, злобу, глум.
Словом, робити, як Господь, велить
Воістину людську погоду.

Мій Янголе, дозволь згорнути крила...
Я втомлена, а ти не донесеш -
далеко бо до вимріяних меж,
а парі крил обох нести несила.

Давай разом зупинимось на мить.
Укрий теплом пір'їн своїх цілющих.
Від буревіїв, болю, зимна, пущі
порепана душа мені болить.

Пошарпані надтріснуті чуття
розгубленістю сіються в зневіру.
Далеко ще, мій Янголе... Допіру
немає до початку вороття...

Лише вперед... Між розпачу й плачу
не дай мені ні здатися, ні впасти,
дозволь лише на хвилю крила скласти,
а потім піднеси... І полечу...

2017

як у склянці вина не на жарт заштормило
учинилася пря балачок і обмов
навіжений кричав капітана на мило
а цунамі в хмелю розтрощило любов
і несла течія із провалля на гребінь
а із висі жаги у замулене дно
і міняло життя світлі лики на темінь
оживало мари чорно-біле кіно

чайки зоряних мрій кораблі закликали
в тихі гавані слів без циклонів і бур
та уламки образ і зарифлені жала
переводили курс на вербальний сумбур

філософія дна аксіом не шукала
мушлю істинних дум колупала ножем
і дістала б уже та хмільні аксакали
утомились в борні за тверезий тотем
все затихло під рань і зірки потьмяніли
на скляних берегах непрозорі слова
наче юдині сни вони душу обсіли
і картала себе капітан-голова…

28.02.2017

Неначе потяга колеса
Роки нам стукають у скронях.
Не гріє голубінь небесна,
Не тішить нас розквітлий сонях…
Дорога наша не під гору
І скоро нас зимові сани
Вже понесуть з гори до долу
Тамуючи і біль і рани…
Нас зігрівають тільки - діти
Вони. як той промінчик сонця
Та нікуди все ж правду діти
Все рідше світить нам в віконця…
Та не зважаючи на вітер
Що все сильніший з кожним роком
Ми одягнем на душу світер
Та й виглядатимем нівроку.
Ми вже достатньо помудріли,
Начулися і надивились
І поки зовсім не здуріли
Покаємось, - бо не молились…