Schaff, das Tagwerk meiner Händе,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Trаume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.


Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.

Огорну тебе
Розкішшю
Спільних тем дежавю
За одну лише посмішку
Між світами живу…
А за шибкою листосвіт
Вітерець шебуртить…
Він чекає на відповідь
І зникає за мить
Хай спізнилися оклики
Вже тридцяте число
Ми із глека глибокого
Наче мед з молоком…
Я у ролі заступника
Як-не-як
сценарист
Ти від щастя розгублена
Я кружляю як лист…
01-10-2017

Приклавши до долу,
до землі, грудну клітку
свою, серцебиття.
Я відчув звільненим
тілом відлуння,
відбите у відповідь
тремтіння рук:

Я є Мю і Ню —
кінець початку
і середина кінця.
Я і є саме життя.

Куди тебе, шановний, занесло,
Куди ти йшов, і де ти опинився?
Ти знав своє єдине ремесло,
А іншому нічому не навчився.

Твори сонет, підтоптаний поет,
Колись безгласний, а тепер безкрилий,
Витворюй свій кумедний пірует
На манівці - з колиски до могили.

А хтось тобі не повірить, як станеш комусь казати,
що не хотілося й близько підходити до гармат.
Найперше тому, що справді не вмієш із них стріляти,
а потім і те, що зовсім, ну зовсім ти не солдат.

Немає в тобі й на йоту від воїна запального
жадання летіти спрагло у найголоснішу рать,
та сталося так, що треба ступати на цю дорогу,
де, як би було не важко, приходиться воювать.

Де марно зловити спокій і день оповити миром.
Сказати нарешті: "Годі! Від нині усе о'кей!".
Бо вже з-поза ночі знову шикуються командири,
виношуючи у серці побоїще гомінке.

І, певно, тому на світі цьому так багато справді
отих, що воюють вперто, не вміючи, далебі,
бо іншого би хотіли, тай іншого зовсім варті,
але той, хто вміє, никне, ще й шкодить весь час тобі...

12.09.17 р.

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом", 2017)

 
ремінісценції дражливі се і те
при згоді чи негоді як прийдеться
колись горілку лляли в салюте
що пробирало літери від серця
 
& лаяли неквапно сучукрліт
мовляв читали не такі аж зовсім
табачили політ ~ славетний целюліт
ввижався бозна чимсь як майже розтин
 
посмакували доста всякого лайна
& ще пригадуються деякі паролі
своє чиєсь насправді хто це зна
я не місцевий тут у рокенролі
 
загибель автору живе за нього текст
сантехніку поставить вікна модні
гостей прийняти часом тих що екс
& місяцевий серф як на долоні
 
заходь виходь всіляка дичина
винагороди безпонтові та бомжові
медляк собі забий а хоч візьми вина
 
атож мене нема
то фейк & фотошопінг
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти відчувала?..
Холодне "бувай" під склепінням осінньої ночі...
Привидом спалах
-швидше, авто, пролітай!- долю прорізав пророче...
Відчаю гами,
Ніби весь світ обваливсь...
І під ногами
Листя осіннього слиз...
Доброї ночі вам, Вулиці
Міста, в якому колись
Час мій у вічність обнУлиться!..
Ні... Зачекай трохи, пліз!
Місто містично відлунює музику Ліста
Під відлітаючий лист...
Ніччю цією торкнусь потаємного змісту
Сенсу розлуки, коли
Що не збулось, повернулось
Нотами стомлених вулиць
Міста, де час не обнулиться долі назло!..
Доле, ти чула це?... Та обійшлось. Обійшлось...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092700928

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

Пора шкідливу звичку цю кидати…
Курити? Пити? Жерти?
Довіряти!

30.02.2017

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

 
вітер бульвари бездарно мете
тільки оце & всього
на ленінградці пательня соте
якнайповільніш огонь
 
тихе буття нескладне але все ж
варте долань перепон
днів моветонно розшитий кортеж
постіль фіранки балкон
 
квіт вечорниць розпадеться вночі
тьмавий цупкий антидрайв
скінчиш соте & стрічаєш дощі
 
з ирію того що рай
 
 
 
 
 
 
 
 

О ні, не той потаєний художник,
Що помережав Гофманові сни –
З чужої і далекої весни
Ввижається смиренний подорожник.

Повсюди він по місту зеленів,
Він рясно прикрашав широкі сходи,
І з смолоскипом співів про свободу
Психея поверталася домів.

А в нашому четвертому дворі
На радість галасливій дітворі
Крутилася шарманка однонога,

А я життя, мов мед п'янкий пила,
Мене в твої палкі обійми завела
Єдина, всім нам суджена дорога.

Ще бавиться у хованки оса
Між сторінками жовтої кульбабки,
Де першокласник-вересень писав
Кумедний вірш. І не поставив крапки.

Стебло тримає квіти у руці,
А цвіркуни стару лагодять скрипку.
І тільки всюдисущі горобці
Склювали серце - сонця теплу скибку.

Кришки дрібні струшу із підвіконь
Й одну сльозу, по-літньому гарячу.
І цвіт, і гілку - бачу все, либонь.
Лиш осені, лиш осені не бачу...

2017

Спить дитятко на руках у нені
Лагідних наслухавшись казок.
Проростає у майбутнє зерня,
Набирає силу колосок.

Світ для нього - тільки власна мама,
І спокійний, регулярний сон.
Це - початок. Ну, а далі - драма,
Піднімає голову дракон.

Небеса второвують стежини,
Перша - папірець на "ПМЖ".
Полетіла зграя на чужину,
Тут для неї все уже чуже.

Стежка друга - це нерідна мова,
Втоптується нею голова.
Володимир був. А нині - Вова,
Балалайка "Волгу" награва.

Стежка третя в'ється на Донбасі,
Кулі долітають до Дніпра.
Йде ординець, до чужого ласий -
Не чекай од ворога добра.

Спить дитятко на руках у нені,
Ще один зростає яничар.
Татко вклав патрон йому у жменю...
Україно! Приготуй муар.

27.09.2017р.

Егоцентричні кола днів,
різновіддалені орбіти.
Метелик на вогні летів.
Він думав, що яскраві квіти…

Із літа бабиного в сон,
де жовто-пряні листопади
та їх осінній марафон –
лишилось трохи зачекати.

А я загаявся, не встиг
грішки замести з хати-дому,
а ті лукаві – миг та миг,
та не мені, а домовому.

А той, невидимий, сидить,
на пічці гріє сиві думи,
бо незабаром гряне мить
і налетять холодні тлуми.

І буде осінь, як завжди,
згасати тихо за порогом.
Прохати зиму: підожди,
ще маю сповідь перед Богом…

26.09.2017

стільки маємо часу, що вистачить на нас всіх
вистачить для занять неземних і людських
навіщо ще раз відвідувати ті міста,
що говорили тобі, що живеш ти тут неспроста

і ці міста постійно перемелюють в жорнах час
скільки доль і скільки радості, суму чи навіть образ
ти не помітиш тут болю абсолютно ніде
кожен синець, хоч й вріжеться в пам'ять, обов'язково зійде

кожен з нас здатен спалювати міста
покидати це місце, не дораховуючи до ста
треба лиш пам'ятати, хто допомагав усі ці роки
скільки всього було зроблено і кому завдяки.

Замішую мул і бурштин у єдиний розчин.
Плач прадавніх дерев і намитий осад.
Жіночі ключиці до начисто вимитих палуб
кораблів, що сіли на низьку воду,
рятуючись від штормів і пробоїн.
І часто лишались гнити до скону.
Жіночі ключиці, обдаровані красою
і вилитими у золоті комашками,
що обсипають тривожним холодом
простори від грудей до шиї, по плечі,
у мерехтливі години небесного горя,
гучної води.

Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як жінки і торгові дороги.
Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як мул і бурштин.

Життя таке, немов шалений потяг,
стрілою уперед воно летить…
Нам дошкуляє холод, гуркіт, протяг,
а іноді – зупинок зайва мить!

На перестанках сходять пасажири –
то наші рідні, друзі, вороги…
Іде хто як: по віку і ранжи́ру,
комусь вперед гайнути до снаги́.

Ті радощі дорогою стрічають,
якихось поглинає самота.
Відсутності когось не помічаєм,
опісля інших – лише пустота!.

Заходять пасажири уже рідше
і менше друзів зди́буємо ми,
бо ідоли минулого – тьмяніші,
усе складніше ладити з людьми…

Напевне варто тактику міняти,
якщо життя, то своєрідна гра,
а душу – одягти у інші шати,
бо осені наблизилась пора…

І не важливо, чоловік ти, жінка,
у кожного буває долі шанс.
Коли кінцева підійде́ зупинка –
те невідомо жодному із нас…

Долаючи життєві перегони,
не уникай робити гідних справ,
аби один ти, ідучи́ з вагона,
сміявся щиро, а народ – ридав!.

Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших.
От така то тітка Осінь.
Натрудила ногі босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Золою сиплються думки,
В імлі розчинені тривоги.
Догрібся до кінця ріки -
Пора настала епілога.

Пройшов у мене врешті сказ,
Писав до цього без зупину.
Упав знесилений Пегас,
За крок звалився до вершини.

Тут гарно. Хмари, височінь,
Літають в небі побратими.
А мій заснув крилатий кінь,
Як блохи повтікали рими.

Копаю яму цілий день,
Бо туша більша за дракона.
У голові - ані телень.
Суцільна тиша. Мертва зона.

А ще учора - стадіон!
Гули ідеї наче бджоли!
Мені уже склепали трон
Мужі поважні, срібночолі.

Тепер коню плету вінка,
В"яжу на круп могильні шати.
У цього чудо-лошака
Були страшні серцеві вади.

Хропів раніше до зорі,
А я щодня сварився, гримав.
Тому за місяць помарнів,
Мішки з'явились під очима.

Дуетом самогон пили,
Лили шмурдяк щодня у дзбани.
Ширяли наче ті орли,
А потім впряг його у сани.

Довкруж бебекають роти -
В кущах хвостами крутять кози.
Пегаса варто берегти:
Без нього творчість - сіра проза.

26.09.2017р.

  
тут не бракує глибини
ночей & днів тоді & зараз
тони порожні тіней плазуни
а часом як насунуть хмари
еґреґор дуплікує сни
 
тут ми дорослі та одні
міркуємо про карму та при брамі
покурюємо пітьмою вогні
витончуємо літери ті й самі
буваємо у сінемі
 
 
у нашій безнадії мовчазній
до слів ненатлих наріжна трикрапка
зі стравами за справи та пісні
мов примха що заходить раптом
чогось бажає чогось ні
 
усе що зміг або посмів
масні що так собі упали карти
перегортає без потреби сміх
 
блаженні є
котрим ніяк не варто
втрачати річ що в сóбі —
 
ми не з них
 
 
 
 
 
 
 
 

пройти крізь рай
намилувавшись вдосталь
світлинами наповнившись ущерть
любові трунком розчинити щем
залишити на пам’ять тиші дотик
і усміхаючись піти за край

26.09.2017

Пора пустити носом бульку,
Втомився, вимотався - жах!
Поскручувало крижні в рульки,
У прірву зсовується дах.

Ламає велетня робота,
Здоров'я майже на нулі.
Думки, неначе в банці шпроти,
Мертвіють у моїм чолі.

Вже рік не склеплюю повіки,
То ж серце тьохкає не в лад.
Пишу романи-коломийки
Із недомовок і шарад.

Тяжка судьба титанів духу
(працюють до надгробних плит!).
Чи, може, половити мухи?
Чи, ліпше, поковтати спирт?

А з носа палець не вилазить,
І погляд вперся в далечінь.
Із ким би поточити ляси?
Ну хто ж мені прищепить лінь?

У бочках киснуть Діогени,
Хропуть Іллюші на печі.
Але у мене кров скажена
Й перо гостріше за мечі.

На дзигарях - о-пів на третю,
Пегас упав снопом до ніг,
Куняє муха на котлеті.
Я ж - ні на хвильку не приліг.

Заверещала муза: "Досить!
Живим потрібен ще поет!"
Зламався раптом палець в носі -
Не так зайшов у пірует!

Вже не писатиму нетлінок,
Жую сухий на кухні чипс.
Прийшов, нарешті, відпочинок:
Піду накладувати гіпс.

25.09.2017р.

Праця робить людину щасливою?
Особливо коли задарма?
В цю сентенцію майже не вірую,
Для поета в ній сенсу нема.

Щире Слово - дитятко непрошене.
Плід гіркий, що обламує віть.
Помирає в гіллі недоношене,
Марно ліра поези дзвенить.

Та в усьому є внутрішня логіка,
І розплата за дар немала:
Коли пишеш - гориш на жертовнику,
Навпаки - то душа й не жила.

Вже упився байдужими тостами,
Від нещирості в серці діра.
Вогнептаха народжують роздуми -
Випускати на волю пора.

Та куди ж я нещастя це випущу?
Хто сховає його від біди?
У душі причаїлося дітище,
Але треба казати "Лети!"

26.09.2017р.

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

В старі часи, під сонцем ще гарячим,
відлюдник у печері жив один.
Його колись хтось ненароком бачив,
коли старий збирав гіркі плоди.

При світлі він копав свою печеру,
споруджував давно підземний храм,
а по ночам один, зрідні Гомеру,
паперу довіряв уривки драм.

Дивився довго на холодні зорі,
і думав, думав, думав, міркував...
Пригадував життя свого узори,
а зійде сонце – знову все копав.

Його давно нестрижене волосся
і довга-довга сива борода
нагадували вицвіле колосся,
та з юності лишилася хода.

Топтав він землю зранку і до ночі,
свій монастир невтомно будував.
Заплющував на три години очі,
а потім знову зорі рахував…

Так жив, допоки Бог йому відміряв,
і думу думав мовчки у полях,
бо повернути загадав він віру,
земний свій завершити гідно шлях.

В вечірню сутінь осінь погаса.
Багряно клен прощається із листом.
І Покрова́ крилом своїм Пречистим
манить у вирій: ось тобі яса!

Суєтні тіні в сутінковій млі
кудись зникають, звідкись виринають…
Кити на спинах Землю обертають –
полюддя вбоге… блазні… королі… -
Суєтні тіні в сутінковій млі!..

Епохи… Драми… Воскресає Час
у повноті яскравостей магічних,
Планета Щастя – тиха і велична,
як Крейслера пастельно-світлий вальс…
(І Час – за нами, з нами… й проти нас)!

Коли вже осінь… осінь на порі,
тут все в огні – і блазні, й королі…
Вертають в осінь з осені – навспак! –
химерно так! – а Час: тік-так, тік-так…
Кленовий лист не-ново кружеля –
Земля в огні… в снігу… в цвіту Земля!..
Земля в заграві… Сонця стиглий диск
стікає в сутінь як бджолиний віск…
Багрянородний, котиться в траву…

…І я в огні: множинні світло-тіні
блаженних душ промінчики нетлінні –
я пломенію… Звісно ж! – я живу…


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Пройти від зерняти яблука
по тонкому стеблу
порівно до сере́дини
і зламати. Пощади́.

Затвердівши од вітру
не однієї зими, кроною
розділитись на три шляхи.
І обирати теж пощади́.

Якби дати тобі силу
обрубати гілки ще тоді,
чи стало б мужності?
Не важливо. Пощади́.

Маскуватися до останнього
у листі наслідків,
тікаючи від причин.
Не сховаєшся, пощади́.

В ім'я зерняти, і стебла, і плодів,
отримавши силу бачити і ламати
майбутнє своє,
пощади́.

Удвох бредемо вечором осіннім,
стікає мерхлим листопад дощем.
Чекав тебе, як Божого спасіння,
лиш душу роз’ятрив собі ущерть.

В твоїх очах ні крапельки кохання,
вони холодні, мов осінній дощ.
Ти першим взором вбила сподівання,
мені не допоможуть й сотні прощ…

Нас вихор підганяє в невідомість,
як перекотиполе по степу.
Скінчається не розпочавшись повість,
вже вітер сіє льодяну крупу.

Життя негода люта отруїла,
мов королева сніжна й ти сама.
Сьогодні осінь трунком ще поїла,
а завтра заморозить нас зима.

19.09.2017

Любов і страх – поняття несумісні.
Вони у серці разом не живуть,
які б церкви, вселенські чи помісні,
цю намагались спростувати суть.

Лиш мить одну в житті своєму знаю,
коли вони хвилюють тіло й кров –
то підійти до самого до краю,
це страх Твою утратити любов.

24.09.2017

Ну, ось і все скінчилося. Прощай!
Ми розійшлись, як в морі кораблі.
Прийшов поневірянням нашим край.
Твій слід розтанув поглядом в імлі.

Серця навік заклякли у пітьмі,
багаттю не під силу їх зігріти.
Немає краю лютій тій зимі,
зів’яли нашого кохання квіти.

Ти не повернешся і не чекаю я.
Прийшов кінець і це ми добре знаєм.
Ми не шепочем один одного ім’я,
бо вже обоє більше не кохаєм.

В людині не приймаю рабську суть,
кого б не стосувалася покора.
Не може рабовласником Він буть,
що б не писали Біблія чи Тора!

Якщо подоби й образу своїх
творив Господь людей, окрасу світу,
то й думати таке – великий гріх,
бо не раби ми, Батька свого діти!

Я говорив і запевняю знов –
зазнає рабство неодмінно краху,
бо тільки за любов’ю йде любов.
Сумир'я ж рабське – відголосок страху!

В покорі апріорі рабська суть,
її мета – людину пригнобити.
Як і здолає хто вселенську лють,
то не раби, а лише божі діти!

Ну ось і ти, півострове мій любий -
Шепочеш, закликаючи:«Прийди!»
Молитву урочисто мовлять губи,
Гай сплескує вітаннями води.

І вітерець утомлений не дише,
І листям не шурхоче вже ніде...
Мене оповиває люба тиша,
Коханою припавши до грудей.

І тихо заколисує у гаю,
І я вбираю пестощі й мовчу.
Озерне плесо колом позіхає,
Поволі гасить день свою свічу.

25.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Жаских літавиць ласки неземні,
Чар андромед і андромах.
А я у слові – як у бурштині
Найнепримітніша з комах.

2017

Справжня самотність - розкіш
Розкіш не - дефіцит
Сонце у ранці з ложки -
Заздрить весь краєвид…
Цькуйте своїми псами
Скільки їх розвелось
Вам відповім тим самим
Осінь в обіймах ось…
Буду збирати листя
Господи, де ж Ти?… Ти…
Небом, дивлюсь, як блисне
Дякую… не один…
25-09-2017

***
Ти пішла і затихла буря,
втихомирилась люта хуга,
на вікно зачепили штори
днесь угідливі трударі.
За дверима лишилась чорна,
неласкава колюча смуга,
і нарешті прозріло небо
затуманене угорі.

Ти боролася і програла,
та у програші тому інша
народилась у венах сила
і зінакшила все довкруг.
І, поглянувши враз на біле,
ти відчула, не станеш більше
прогинатись під чорнотою
неласкавих колючих смуг.

І уперше, мабуть, задовго
удихнувши надії запах,
зрозуміла нарешті - жити -
це не мучитись вічно, ні!
Не шукати доріг стражденних
на потертій, старенькій мапі,
а щодня зустрічати сонце
в незаштореному вікні!

28.08.17 р.

Не поспішай іти по світу,
Іще гірка надійде мить.
Послухай перелив трембіти,
Небесну удихни блакить.

Втопися у зелених травах,
Погладь легенько вітерця.
І заспіваєш в три октави,
І віднайдеш в собі митця.

Жадай п'янкого поцілунку,
Кохану звабливо поклич.
Допоки серце б'ється лунко -
Нехай жахтить кохання піч.

Немає в мене буднів сірих,
Бо я думками у раю.
Довкруж лунають арфи, ліри
Підігруючи солов'ю.

З любаски стягую піжаму
Аби вклонитися красі...
Але каблук вгвинтила дама -
Хрумтить мізинець на нозі.

Замок на торбі шкряба вухо,
У ніс націлився сосок.
Мій настрій сів на злітну смугу,
Зарився кілем у пісок.

Повзу розстроєний до хати,
Мозолі, наче кавуни.
Не варто в транспорті "літати".
У ліжку ліпше. На жоні.

25.09.2017р.

Ти ба, який пустунчик цей дідок,
Одразу руку всовує під блузку!
Зібрати хоче любощів медок,
Напружує давно усохлий мускул.

Як соловій співа на всі лади,-
Моєї плоті задрижала шибка.
Я не дивлюсь, що він немолодий,
І у кишенях геть нема готівки.

Бо я із ним, неначе у раю,
А муж лежить у ліжку мов колода.
Йому уже три роки не даю,
Лобові зачинилися ворота.

Муж охолов. Поцмулює пивко,
Півкулі спочивають на дивані.
Від слів його скисає молоко,
Бо до жінок нема у нього шани.

Із каменем прожити - це біда.
Замерзла, і пелюстя просять сонця.
У клітці помирає вільний птах,
Душа не має досі охоронця.

У небесах - шаленство, зорепад,
Вдівець дарує з усмішкою квіти.
Я - ожила. Зацвів, нарешті, сад.
І хто підкаже: що мені робити?

25.09.2017р.

Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайся і ярій!
А хоч би й був у нас єдиний дух з тобою,
А хоч би й вирував у душах буревій.

Я чую поклик сурм. Наладьмо лук і стріли,
нагострені мечі виймаймо із піхов!
Це буде чесна гра: про те, що в нас убили
високе і терпке, і тепле ... як любов ...

І ось уже не ми, а наші подоби́зни,
огорнуті в пітьму, у латах і в броні –
на ближніх і близьких із чарою трути́зни
навально летимо в пекельному вогні.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Ще будуть дні веселі цугом
орати кривду чорних днів.
Ітиме правдонька за плугом
від мавзолею до хрестів.
Дахи зриває вітер часу,
устої нищить і мости.
Ми живемо в полоні гласу.
Тендітна дівчинко, рости…
Рости з надії у НАДІЮ,
без вороття у цей бедлам.
Не стій на розі. За повію
тебе сприйме дорожній хам.
Тебе ще довго будуть гнати,
немов ізгоя, звідусіль.
А ти життю – остання мати,
а ти душі земної – сіль…

Ще будуть дні веселі… будуть.
Але хіба у цьому суть?
Надію стратять ще до суду,
і крові змиють каламуть.

24.09.2017

Любов минула. Сірий смуток ліг
На віти снів, похилені безсило...
...ти прихились, до мене притули
Своє вологе і жадане тіло!..

Ми знову поєднаємо серця,
Немов тоді, коли були щасливі,
Із потаємних виймемо дверцят
Минулої закоханості диво,

І згоримо, мов смолоскипи два,
Чи сірники, що дівчинку зігріли
У Андерсена казці... Ожива-
ють відчуття, які ми відпустили

До Вирію, куди лелечий клин
Летить згорілим попелом минулих
Казкових снів!.. І знову я... Один...
І ти одна... Все. Скінчено. Забули.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092400620