Нам кажуть жить по совісті і честі,
але вони у кожного свої.
Один стриже десяту гору шерсті,
а інший – заробляє для сім’ї.

Один за рік подвоїв свої статки
і у офшорі заховав мільйон,
а інший – чесно заплатив податки,
отримавши на груди медальйон.

Ікру жере́ цей, жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар той запиває прісним чаєм,
та бідним дати скибку – до снаги.

У чому тут, шановні, особливість?
Бо совість з честю в кожного свої.
Лише як гору візьме справедливість –
нам знову заспівають солов’ї!

АТО завдовжки у війну.
І кожен день – криваві муки.
І править смерть собі ціну,
даючи лиха в закаблуки.

Уже недовго. Сивий час
снігами вкриє поле бою,
і запече, але не нас,
сувій холодного покрою…

В столиці гомін і метро
щодня заковтує у пащу
рух суєти. Його нутро,
як анаконда. Тільки нащо

оце буденне житіє,
коли десь там, у паралелях,
вмирає кожен за своє,
немов за пана вірна челядь?…

І дибом зводиться земля,
коли приліт занадто близько.
Це цар вітається з Кремля,
а під ногами – слизько, слизько…

Це кров, розлита на низи,
з верхів лукавої трибуни.
Вези біль, ослику, вези:
важкі каліцтва, чорні труни…

На сході ранок сонце п’є
і день новий готує сили.
Кого сьогодні доля вб’є,
кого відверне від могили?

АТО завдовжки у війну?
Неначе сміх, якби не сльози.
Хтось скаже сумно: не збагну…
А хтось зітхне: метаморфози…

05.11.2017

Екзистенційно еротичне

...із ілюзії Зла
Виник холоду злий чарівник,
І бажання Тепла
У природи приспав до весни...
....................................................
...експонат у калюжі- ескіз
За теплом небом пролитих сліз
Покупців авангарду чекає...
Жовтим пресом- пап"є
Жухле листя під ноги лягає,
і в минуле своє
не встигаю останнім трамваєм...
...та й нового у стилі модерн
не знайти серед ночі ніде...
Все поснуло... та так не буває.
Світ пульсуючий радіохвиль...
Простягни мені руку у ньому
Через морок нічний дощовий!..
-пізнаЮ. Саме я! Ми знайомі?..
Зневажаючи осені втому,
Я до тебе, ось зараз... додому
На стрімкому таксі... Тільки ти попроси!..
Як цікавить усе невідоме!..
Я на твій підіймаюсь поріг.
Я до нього пройшов сто доріг.
І нехай до оголених ніг
Упаде із дощем перший сніг,
Ніби плата за зміну закону,
Де не встигнути і не знайти...
Тільки я... І, оголена,- ти...
Хай розтоплює пристрасть безсоння
Холод Зла, що навіяли чари на світ!..
За Тепло ми підіймемо чари, і від
Наших тіл запалають еротики сни,
Що у них ми зустрінемо дотик весни...
.......................................................
...чарам злим більше місця немає!..
-то дзвонім! Чи зв"язок пропадає?)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110701342

Усе неминуче - станеться,
існує невідворотність...
Шліфуй свій життєвий танець -
де легкість, там буде й точність.
Відчуй відбивання ритму
Та не роззирай довкола...
В експресії - плач, хоч ридма!..
По колу і ще по колу.
Життя все одно, що танець -
десь легкість, а десь неточність...
Паркетом - стерня і... ранишся.
Танцюєш невідворотність.

Минає осінь. Зорепади
югою вкриті. Дух імли
заполонив поля, левади.
У небі згинуло «курли».

Минає осінь… пересічна.
Невидатна, така як все.
Минає знову, бо не вічна.
Паде листва, її есе.

А там жура і біль утрати,
дочасна втома сяйних днів.
І час життя біжить ввібрати
метаморфозу почуттів…

08.11.2017

Терпкий у філіжанці чай,
а Місяць – часточка лимону.
Нехай ще трохи охолоне,
не опалити б серце вкрай…

Там думи плавають сумні,
про сьогодення і минуле…
Усі в горняті утонули
і причаїлися на дні.

У ньому присмак давнини,
шкільні, уже далекі, роки
і нелегкі життя уроки,
що додавали сивини.

Міцний, гарячий в чашці чай.
Угору тихо в’ється пара
туди, де пломенять Стожари
і ще лунає дивограй.

Уперто відганяє сон
і душу бунтівничу гріє,
ятрить старі, юнацькі, мрії,
а спомин – лине в унісон…

Зелений, ароматний чай
смакує уночі з лимоном.
Врятує трунок із полону,
солодким лиш не зловживай!

Лиш ковток божевільного трунку —
У реальностей стерлася грань
Ми чекали з небес порятунку
Та чи варті ми їхніх старань?

Ми тепер божевільно-пістряві
Заблукали у склі вітражів
Монотонність розбавили барви
Справжні тут, а в житті — міражі

Нас запхали в кістляву реальність
Із якої шукаємо шлях
Скаже хтось: "Та до біса старанність!"
Не тримавши і книжки в руках

Коли ж впадем в зірок міріади
І розбавим цей вогкий туман —
Зможем сірість втопить в зорепаді
І сказати:"Це варте старань!"

о рай Ізраїлю… зі смоквами… оливами…
деревами пізна́ння зла-добра…
різдвяними поводирями-зливами
з Йордану до широкого Дніпра
де мені дихається морем і премудрістю
полтавська спить у Тверії Рахіль
де на камінні чорному і хміль
і виноград із молодою радістю
любов’ю струменіє в небеса…
у смородові Лазар воскресав…
давився сочевицею Ісав…
а Яків пив і пив росу ізраїльську…

звук как будто на кухне забыли про воду
и тарелок и вилок то шепот то смех
не волнуйся – пусть сами себе хороводят -
у тебя же задача другая – ждать снег

обесточится дом – лопнет шарик на елке
и когда нас зальет до краев темнота
световые потоки настойчиво-колко
ощутишь ты коснувшись рукой живота

через год все вернется – кагор полусладкий
и осколки шаров и сухая хвоя
лишь ребенок появится рядом в кроватке
словно копия света - твоя и моя

а теперь проследи – ни минутки не мешкай –
как меняет число за числом календарь
как под занавес года свой занавес снежный
не сумев опустить растворяет декабрь

Ти зі мною – обірваний вірш.
Ти зі мною, що мати без сина.
Ти – є зрада, якої вірніш
Ще не стріла кістлява провина.

Я без тебе – покинутий дім,
Я без тебе – загублені мрії,
Я – молитва у слові німім,
Що застигла в очах без надії.

О, як періщить дощ, і як усе паскудно!
Усе оповила важка суцільна мла.
Безвихідно яко́сь, безрадісно і нудно,
Незатишно душі, і хочеться тепла.

Покращення життя не станеться сьогодні,
Ні вчора не було, ні завтра не видать.
І прикро за народ, затурканий, голодний
Що вірить у байки і жде на благодать.

Облудлива мораль нахабно торжествує,
І шириться синдром людської глупоти
І правильні слова, що вимовлені всує,
Ведуть на манівці, подалі від мети.

Довкола все у твань перетворила злива,
Довкола все брудне – і мислі, і діла,
І вмерти не дають, і жити неможливо,
Допоки не спаде задушлива імла.

2012-2017

Мене лякає люду німота,
Схилився долу, наче мокрі стебла.
А під обійстям човгає біда,
Ось-ось завалиться терпіння гребля.

Іще спимо. Шануєм брехунів.
Прострація... Розгубленість... Нірвана...
А в глибині уже вирує гнів,
Низи майструють шибеницю пану.

Не буде переможців у війні,
Горітимуть і хижі, і палаци.
До рук сокиру встромлять і мені
Аби зубами на сусіда клацав.

А потім - голод, безлад і нужда,
Обшарпає дахи жорстока хвища.
Зі Сходу набіжить чортів орда,
Поставить ногу в наше попелище.

Від Господа відкинувся народ,
Вчорнив і так свою нечисту карму.
Чи, треба кинуть клуню і город,
І понести в Сіон ясу Абраму?

Уже димить. Займаються дахи,
Щасливці заховаються у труни.
Не буде ще відпущення гріхів,
А будуть москалі, монголи, гунни...

08.11.2017 р.

Стілець і люлька, й більш нікого,
птахи, що над пшеничним полем
застигли в леті, чорним болем
пронизують тебе одного.

Малюєш ніч, нервовим рухом
виводиш зорі по спіралі.
Ти оплатив свої печалі
притулком і відтятим вухом.

Кафе сонливе, дня спекота
і всохлі соняхи у вазі.
Тебе вбиватиме в екстазі
речей, людей фальшива цнота.

…

Та що йому біг часу, слава, тлін?
О Боже, вільний, Боже, вільний він.

(8 листопада 2017)

Універсальне сито – пальці!
Чого лише не утекло
крізь їхню діри: дні-скитальці,
що розчинилися у тло;
наснага тіла, сила духу,
надії, помисли, діла;
уміння вигнати сивуху,
коли на шнапс ціна зросла…

Крізь пальці сіялись хвилини,
що гуртувались у години,
а ті у дні, у місяці…
Та мить усе була в руці.

Скороминуща, невловима,
вона крізь пальці не текла.
Немов марниця, ще й незрима,
зате від згуби берегла.
За миттю мить - вервечка часу,
і зупини хоча б одну,
живій душі не буде спасу.
Життя вселенське на кону…

Дивлюсь на пальці й наче бачу
ці миті вічної ріки.
І сподіваюсь на удачу,
щоби не меншало руки…

07.11.2017

Послужили і вашим і нашим,
І Всевишньому і сатані,
І Союзу, й Вкраїні, і Раші,
Але завжди були на коні.

Лиш про власну піклуючись шкуру,
У провладну вросли вертикаль.
Отакі політичні фігури
Україною правлять.
На жаль.

На місці товчемся. Очікуєм шари.
Лише на заклання – з тісної кошари.

Зате жуємо, що дадуть… Все чудово!
Ще меле язик, хоч відібрано мову.

Навіщо нам небо, дзвінкі полонини?
Всі мріємо стати шматком солонини.

У смороді буднів дожити до свят…
Криваві світанки. Мовчання ягнят.

08.11.2017

Більше світ не здається ввічливим
Не журись, він відплатить всім
Ми його вже давно скалічили
Замість просто життя у нім

Він колись проти нас збунтується
І прокинеться в ньому лють
Він зруйнує все, що будується
З смолоскипом піде на люд

І хто ж рацію в цьому матиме?
Чи ж судить його можем ми?
Він нас доти вогнем лякатиме
Доки ми не станем Людьми

Пройдуть дні, і роки, і вічності
Зітре в порох кров нашу час
Ми забудем, кого скалічили
Але світ не забуде нас...

Пливе степами полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає,
донині Україну не лишає,
десятиліття не стихає він…

І досі пам’ять мозок люто рве –
голодні діти все перед очима…
Та неприродна, нелюдська картина
як лемешем чіпляє за живе!

Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
з моїм народом разом розпинають
тебе кати вже протягом віків!

Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Своїх дітей не виведеш в майбутнє?
Невже навіки буйні крила склав?!.

Світлої пам"яті творчого наставника
Михайла Гуменицького.

Від нього я навчилася
Володіти словом,
Прекрасне вміти бачити
Й відтворювать у віршах.
Він завжди був Людиною,
Допомогти готовий
Порадити, розрадити
У горі та утішить.

Та доленька відміряла
Йому занадто мало,
Не встиг в життя він втілити
Всі задуми свої.
А зерна ним посіяні
Так рясно проростали
І родять щедро віршами
У серденьку моїм.

Він професійний журналіст,
Поет також від Бога
І мудрий вчитель також був,
Умілий керівник.
До всього був у нього хист,
На жаль земна дорога
Завершилась на пів щляху,
Багато він не встиг.

Але все те, що створене
Ним за життя коротке,
Ніколи не забудеться,
А житиме в серцях
Тих, хто пліч-о-пліч йшов із ним.
А його світлий образ
Світитиме, мов сонечко
Для кожного із нас.

2017 р.

Дорогі друзі! Видавництво "Харків. Майдан" друкує нині мою нову книгу - по суті - здійснилася мрія, про котру я мріяв усе своє поетичне життя - вдалося підкорити вершину найскладнішого жанру поезії - сонета - написати корону сонетів "Світло кохання", присвячену моїй дружині Раїсі.* Директор видавництва "Майдан" Анатолій Стожук допоміг знайти мені поважного критика - професора знаного харківського університету ім. Каразіна, академіка Ігоря Михайлина, який написав передмову до моєї книжки. Ось два уривка з неї:
"Найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська і світова літератури цього жанру не знали. Не могли його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української і світової поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Водночас це - цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання, яка попри архіскладну форму, досить вільно, легко читається і сприймається. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві."** Кінець цитати.
Так, сталося, що я не встиг познайомитися з тим, хто написав такі вікопомні скрижалеві слова про мою скромну працю. Два дні тому, 4 листопада, на 65-му році життя майстер критичного слова, чудова людина Ігор Леонідович Михайлин відійшов у вічність. Вічна пам"ять йому, земля пухом, хай легенько йому спочивається на луках Сварожих. В пам"ять про цю золоту людину у мене народилося кілька рядків, звичайно ж у формі сонета. Додаю також портрет Ігоря Михайлина:


Мій критику, не чув од вас хули…
Чарівна осінь тихо сльози ронить.
Благословили в світ мою корону
І в засвіти із яви відійшли.

Думок дозрілих виноградні грона…
Вони – немовби мудрості посли.
Із них високі замки Ви звели,
То людяності й сонця бастіони.

Напевне порадіє сила зла –
Не житиме шляхетний лицар далі!
Та промінь Ваш душевного тепла

Народить світлу сотню із печалі.
О велете письмового стола,
За Вами плачуть Вічності скрижалі!

6.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А вони не сходять,
Мимо мене женихи,
Подружок проводять!
А зі мною не ідуть,
Може я не гарна,
Та ж нівроку, там і тут,
Панночка шикарна!
Маю файненький город,
Файно обробила,
В грядках ніжиться осот,
Лобода вродила!
У хатині павуки,
Придане сплітають,
Глянуть в вікна парубки,
Через тин тікають!
У колодязі відро,
Ввечері втопила,
Втік Данило, втік Петро,
Так і не зловила!
Посміхалась через тин,
Я сусіду Гнату,
Тільки Гнат той не один,
В нього жінка клята!
Напекла я пиріжків,
Пригостила Гриця,
Тепер Гриць той без зубів,
Мене сторониться.
Сватам шила рушничок,
Поколола пальці,
Зробив тато з гілочок,
Косорукі п'яльці.
Мама голочку дала,
Голка тупа, ржава,
Ще й селом чогось пішла,
Нехороша слава.
Не вродили соняхи,
Не дозріли сливи,
Ох, не люблять женихи,
Мене, нещасливу!
2016

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

не бусурмани... не звіро́та ми…
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
скотину б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими
коптиться свіжина і смалець ллється
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров
хазяйка смажить парову печінку
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій… шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких…
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове –
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
і златорунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом
і дивиться чудесна дітлашня
як янголи літають білим світом…

Люблю про інтимне писати,
Жагуче іде на "ура".
Знімаю з коханої шати,
Вона прошептала "Пора...".

Ручиці погладжують шкіру,
Лопатки, опуклий задок.
Худенька, ні крапельки жиру,
Не збритий стирчить волосок.

Втішаю жону сухоребру,
Ритмічно хитається світ.
Чуттєву розгачую греблю -
Потилицю, перса, живіт.

Панянка вдоволено крекче,
Під лоба закочує взор.
Коли ж обіймаю за плечі -
Аж бризкає хіттю із пор.

Нарешті дошкрябано спинку,
Мочало на місце кладу.
А я геть брудний, наче свинка,
Вона ж, наче квітка в саду.

Стрибаю до кралі у ванну,
Приліг, наче мрець у труні.
На вушко белькочу: - Кохана!
Почухай півкулі й мені.

07.11.2017р.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не смалив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Ти просто є!
Ти просто – поряд!
Твоя усмішка, слово, погляд –
Усе озветься у мені!

І я у стані – нескінченна –
Богиня, діва, наречена –
Стаю сильніша день при дні.

І цілісна, і ціла-ціла,
І радісна, і охмеліла,
захоплена тобою я,

І впевнена, бо ти – надійний,
Горни до серця у обіймах,
Моє ти щастя і життя.

Окрилена,
Високі злети –
Такі закохані поети,
І ти радієш від душі,

Тобі я зможу дати більше,
Аби писались легко вірші,
Усе удасться нам звершить!

Усі ворогують: богема й боги.
Образ оберемки, щоденні торги.
Нашіптує блазень: хвали і халви
Отримаєш вдосталь, – не продешеви!

А в мене в душі тільки смирна й полин.
Кохання єдине. І Бог теж один.
Йому сокровенне в молитві несу,
Приймаю натомість обіймів ясу:
«Не бійся. Ти ж знаєш – все буде гаразд…»

І перезирнуться маруда й маразм,
Од світу – то кпини, то зойк співчуття:
«Нещасна… блаженна…
Господнє дитя…»

07.11.2017

Здавалось, вже ся болість відболіла.
Постерлися зашоркані сліди...
Та осінь стелить знов тумани біло,
і гусне повня маревом блідим.
Помежи ночі - сну не відшукати,
між вільгости хапаю дрижаки...
Чого тобі, невитравний мій кате -
моя тривого, тяглістю в роки?..
Не напилась ще, п'яністю шалена?
Усе б тобі купатись у вині,
голкасто по-під шкіру та у вени
адреналін вганяючи мені?
Невже не досить?.. Як же це знайомо:
повтори за повторами - живу.
Стираю крапку, правлю грубу кому,
щоб ти сторінку вивела нову...

2017

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Якось раптово застала нас ніч.
Ковдрою хмари - не видно узбіч.
Темно довкола - наш погляд блукає,
Зіроньку ясну у небі шукає!

Де ж та стежина, втрачена нами?!
Острах чомусь повіяв з вітрами.
Місяця теж не побачиш на небі-
Щось там не склалося,мабуть,як треба!

Темрява крила чорні відкрила,
Ніби примара раптом влетіла.
Що ж нам робити? Немає поради.
Треба чекати - дамо собі раду.

Місяць- не Бог- не його зараз ніч!
Ранок простелить нам шлях до узбіч!

07.03.2017

Чистой магией печали
Струны скрипок зазвучали.
Что за музыка, о Боже!
Аж мурашками по коже,
В сердце, в душу проникая –
Неземная, колдовская…
Девять женщин, словно скрипки,
В платьях-деках, без улыбки.
Виртуозы, без сомненья,
Их возносит вдохновенье!

2017

Вирує та шумить ясенопад,
злотавих барв дає дощу в наливку.
Таке яскраве, як Яценюка
падіння з політичного олімпу,
вже двірника це дійство не ляка.


10.2017

Обідець на пальчику. Хлопчик упіймався.
Отже, не дізнається про мої гріхи.
На медок, що спереду, бевзі дуже ласі,
В мужиків закоханих зірвані дахи.

Байстрюча у череві. На коні попона.
Я уже не покритка, увійшла в права.
Чоловічок тулиться до жаркого лона:
Мишка заглитнулася. Втішена сова.

Спородила дівчинку. Вже доросла краля.
Вустя - диво-звабини, ув очах вогні.
Та принЕсла доленька ордени й медалі:
В донечки ворушиться двійня в пелені.

P.S:

На Купайла хтивого попливли віночки,
Не розквітла папороть, колеться будяк.
У любаски падає у траву сорочка...
Лебеді ж паруються на усе життя.

06.11.2017р.

Кохаєш? То кохай і не бурчи.
Хотіла щастя? Ось воно - під боком.
Утомлене вляглося на спочин,
Склепило після сварки п'яне око.

Не відривала погляд від мотні,
По тілу розливалися гормони.
Коханий рай писав на полотні,
Упещуючи ерогенні зони.

Опісля гону - тиш і самота.
Ти - просто жінка. А дружина - пляшка.
У хаті крики, сльози і біда,
І перегаром дихається важко.

Покинула б ненависну мару,
Спалила дім - тоді були би квити.
А жити де? Забитись у діру?
І їсти просять ще маленькі діти.

Сидить юнак, поцмулює пивко,
Його цілує дівка білолиця.
Ще на губах не всохло молоко
Але уже досвідчений п'яниця.

Упав на ліжко з тіла пеньюар -
Штовхає у обійми голос крові.
Та пляшка відбере коштовний дар
Й життя зотліє, сіре, без любові.

06.11.2017р.

Вона зодяга панчохи, і заступає осінь;
суціль капроновий дощ довкруг.
І чимдуж віспуватий асфальт в облозі,
то довша спідниця, остріш каблук.

У спіднім лиш двом колонам тепер негоже
біліти. І голий портик заріс. Взнаки
і невгавному оку: добігло Боже
Літо з тобою, – куди не кинь...

Тепер і деінде шерех – вторує кроку
війська без перемоги, знамен трепла.
І ліпше гукати по імені пору року,
не в змозі уберегти тепла.

Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
різнити себе несила, і хруст в хрящі.
У настіж кватирці шумує повітря з моря –
де геть нічогісінько, крім дощів.




17 вересня 1993

Душа чекала крику в тишині.
Холодна осінь і неважні справи,
А за вікном нічого крім темряви,
Самотні дні мов мури камінні.

А теплу плоть холодний страх жене.
І кожен звук стає таким важливим,
А шум дощу мов пісенька тужлива,
Мов гостра криця душу тихо тне.

Земля у жовтих шрамах мов в іржі.
Знов ніч ховає пагорби в тумані,
І знов летять, летять думки оманні,
Летять немов нагострені ножі.

Парище

2017р.

… гукайте там, де сонце й бджоли
Де все цвіте, де все живе -
І я озвусь на сильну долю
Якщо вас вимучило вже…
Я вийду тінню прохолоди
З роялем, хай без коліщат
Бува ж нікому не зашкодить
Медовий мій липневий чат?…
Замріт, прошу вас, на хвилинку
Погляньте в очі, не смішіть
О як пасує вам хустина
Так - так… я згоден… довгих літ
06-11-2017

Осені "постать"-сум носить в очах.
Скроні ось-ось побіліли.
Важкість відчутна в плечах і ногах -
Коси нести їй несила.

Вітер ламає,жбурляє,несе –
Листя знеможене рветься.
Дощ невблаганний затопить усе.
Сніг пролітає – сміється.

Та ненадовго – обридло, облиш!
Годі зимі панувати!
Ось і настала омріяна тиш –
Геть – із осінньої хати!

Осінь поки що – володарка тут.
Сонце зігріє – все зможе!
Трави зелені ось знову ростуть,
Мов у весінньому ложі!

Висохне та остогидла сльоза –
Очі–без суму,грайливі!
Осені "постать"– гнучка,як лоза!
Настрої в неї мінливі!


04.11.2017

море сниться мені... і торкається ніг...
диво дивне де ВСІ ЩЕ ЖИВІ...
і ми там не одні і літа не одні
пророкують цикади в траві
і наш дім на горі височіє як ріг
і чорніє вночі Чатир-даг
де солодкий інжир ще лежить по дворі
і солодка джерельна вода
ще біжить і біжить до дитячих долонь
охолоджує сонячну вись
охолоджує лоба небесний вогонь…
ми пили але не напились…
не надихались ми – задихнулися там
простягни мені руки з небес
поховай мене там – де сльозою туман
де б лозою тонкою воскрес…

***
Ой у поета перепони –
усе, чого не може.
У кожного свої шаблони
«прокрустової ложі».

***
Як пейзажі осені багаті
на сюжети у негожі дні,
так і у поезії цитати:
« вірші і сонети – сируваті»,
« оди і поеми – затяжні».

***
Не переспіваєш солов'я
і не скопіюєш шуму зливи.
Ємкісною є поезія
якісною версією дива.

***
Селфі другу у ролі писаки.
І на лоні природи буває
претендент на папаху з Вапнярки,
на якому вона спочиває.

***
Зізнаватись – зазнаватись
тим, чого немає.
Та нема чого боятись:
поки істина куняє –
правда випирає.

***
Все, що пишу я, іменем одним
себе одного ідентифікую,
що я іще живу, а не існую.
аби не переплутали ні з ким.

                                      2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

У поетів хмуряться лоби,
Длані щедро сіють закарлючки.
Напишу сьогодні про...дуби,
Бо кохання вже дійшло до ручки.

Рюмсати втомився на папір,
Бризки долітають аж до стелі.
А у пущі гарно - легіт, мир,
Огортають кольори пастельні.

Жолуді утоптую в мішок -
Вдома паця рохкає несита.
Перетру кору на порошок -
Є рецепт настоянки від діда.

Рве рука гнучку дубову віть -
Теща любить паритись у бані.
А сльота у листі шерехтить,
Світ у трансі, ступорі, нірвані.

Істина осяяла чоло:
Як причавлять носа стіни міста -
Їдьте, браття, хутко у село!
Геть із цегли у дубові гнізда!

Недарма купив собі колун,
Колоддя розгепую на тріски.
Дуб у грубі (вичитав із рун)
Висушить гіркі любовні слізки.

05.11.2017р.

Розпухнув гутаперчевий шнопак,
Всльозавилося червонясте око.
Хворію. І болить нестерпно карк -
Понасилали читачі навроків.

Це - кара за мої коментарі,
Де графоманам тільки снився спокій.
То ж борода і вуса - геть сирі,
Ще трохи - зовсім стану вирлоокий.

Гризнув любимця за невдатний вірш -
Уже несуть важкі надгробні плити.
Гуртом кричать "Ату! Здавайся! Киш!",
Шаленим гнівом аура пробита.

Покрапує із носа на папір,
І власні розпливаються поези.
Не буду більше гавкать. Годі. Мир.
Мовчу однині. Схима. Тиш. Аскеза.

Пишіть на ідиш, задом наперед.
А як притисне - то і вверх ногами.
Поети люблять нині тільки мед,
Хвалу, вінки лаврові, фіміами.

Поблимує планшетик на столі,
Смакую вірші про любов, солоні...
Знімайте, друзі, чепчики й брилі,
Ходім піїтам плескати в долоні.

1.10.2017р.

Чорна зрада скрадається нищечком.
Тільки тиждень живуть молоді -
Заскрипіло продавлене ліжечко:
Я - на працю. Коханець - у дім.

Обціловує пазуху мавчину
(дуже хтивий попався сатир!).
Я ж у брехнях кохатись не навчений
Краще схима, глухий монастир.

Упіймалась жона недосвідчена,
Від образи під носом сльота.
А вона ж бо у церкві повінчана,
Та впадобала клуні, жита.

Шлюб завис понад прірвами-кручами,
Мед любові, отруєний, згірк.
Одне одного трохи помучили,
Та учора нарешті утік.

Вже не буде подружнього холоду,
Чую потиск важкої руки.
Поспліталися вуса та бороди:
Я - щасливий. Прощайте жінки.

3.11.2017р.

Як тихо, чарівливо, роздумово –
Із луків ще краса не утекла.
І тче на озері поважне слово
Вітрець-філософ голкою тепла.

Німа печаль кущі вгорнула голі,
І очерет журливо похиливсь.
І світлий сум аж простелила долі
Усміхнено-похмура сива вись.

Пожухли барви осені медові,
Неначе блідне княжий цей затон.
Лиш дерево одне, як ув обнові –
В розкішнім сяє золотім пальто.

4.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)