І коли я стою наодинці зі зболеним світом,
То регоче печаль і волає розбита душа.
А країна моя замерзає, заквітчана цвітом,
Хвора з горя, беззахисна, ніби маленьке пташа.

Бо утратила все — сподівання і світлу надію,
Де у вікна щоранку — і сонце, і ніжне тепло.
Я другої країни, дідусю, придумать не смію,
Я хотіла, щоб в ній українське текло джерело.

Щоби вишні весною гуділи рясними хрущами,
Про які ще Шевченко писав у чужій далині.
Розтерзали державу, вивозять і вдень, і ночами,
І безвихідь в усьому, зарадити як тут мені?

Ти казав, мій дідусю, що кров українську не змішуй,
Бо з прадавніх часів кров ота протікає в роду.
І від того болить, що нащадок в колисці колише
Українця малого, а в долі чатує біду.

І чорнозему слід, що чорніє на труджених пучках,
Кожне зернятко в полі — то наші недоспані сни…
Садить разом зі мною картоплю маленька онучка,
Я навчаю її, а навкруг зеленіють поля ярини.

Вербових котиків торкання
Розбудять промені в очах.
Морозом приспане кохання
З теплом знайде до серця шлях,
І буде сонце – на удачу,
Слова складуться у вірші.
Сьогодні я тебе побачу,
І завесніє на душі.

ID: 721567
04.03.2017

…А крига непрозора та тонка,
Що в сад весни веде (чи в потойбіччя?).
Чекає там простягнута рука,
Де між кущів приховані обличчя
Тих, що шепочуть: «Може упаде?»...
Шалені оси жала обламали
І згинули, не видно їх ніде.
Зоріє сад. Далеко до фіналу,
Бо та рука – основою основ
Підтримає. Нарешті крига скресне!
Вишневий сад мені цвістиме знов,
Ріка звільниться, побіжать у вЕсну
Веселі хвильки чистих промінців,
Теплом зігріють воду, небо, сушу,
І сила та, що є в твоїй руці,
Медвяним соком розтривожить душу.
ID: 719745
22.02.2017

Ти пробач, що ніяк
Розминутись не можу з тобою,
Що про тебе щораз
Непокоять знадливі думки.
За тобою услід,
Наче проліски вслід за весною,
Сподівння пливуть,
Як за часом спливають роки.

Ті іскринки вогню,
Що з очей твоїх в душу запали,
Самоцвітами зблискують
В снах моїх, наче зірки.
Та нестерпно мені,
Коли бачу, якою ти стала,
І з печальних думок
Проростають пекучі рядки.

Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.
Люби життя, вершину цю здобудь,
У кожному відкрий мільйон світів!

Даруй всім усміх, жвавий танцю спів.
Для кожного промінчиком побудь.
Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.

Плекай любов, збагни таємну суть.
Живи на повну в позитиві днів,
Побач усю яскравість кольорів,
Про посмішку щоденну не забудь!
…Щоби цей світ у прірву не злетів.

23.04.2017

На тій землі, де пахнуть чисті роси,
Де соняшник у вікна загляда.
Я бігала мала, щаслива, боса.
Був світ — безмежний, мама — молода.

І в батькових руках злітала в небо,
Сміялась мама сонячно обом.
Здавалось, більше від життя не треба…
Тепер його листаю, мов альбом.

Божественно играли на рояле
И расцветали крокусы в садах,
А у дорог кокетливо стояли
Берёзки в изумрудных кружевах.

Невестились деревья в белой пене.
Гнездо готовил аист-старожил.
А куст персидской сказочной сирени
Нам ароматом головы кружил…

2017

А ранок вже залебедів
І небосвіт розквітнув сонцем.
Стара земля моїх дідів
Горіхом стука у віконце.

У мальви вбралися тини,
І вишні горнуться до хати…
Іще ростуть у снах сини,
А вже по воду вийшла мати.

У тім краю,
Де ріки
Тихоплинні,
Де райдуги із них
Вологу п’ють,
Ще не завмерла
Мова України.
Вона живе,
І люди
В ній живуть.

Де клечанням
На Трійцю
Пахнуть хати
Й татарським зіллям
Вистелено світ,
Любистками
І дивом
Рути-м’яти —
Матусі руки —
Пам’ять ранніх літ.

Вони завжди біля хреста.
Та не святу я маю звичку.
Цілують знов мої вуста
Грудей верхівки -полунички.

Торкає їх мій язичок,
Тремтять в руках духм'яні гори:
Надпито ніжності ковток,
Чуття вирують, наче море.

Мені вершини віддались
І просять пестощів для себе.
Втужавіли. Стримлять увись
Аби й Амур їх бачив з неба.

Опуклі кінчики грудей
Мене торкаються грайливо.
Оце і є мій Колізей -
Рабом живу я там щасливо.

23.04.2017р.

1

Бувають різні дні, букетики, невдачі.
Ось дівчинка-піранья зустрілася - дрібна...
Пильнуй, прокусить все: п`яту, долоню, м`ячик.
Пошлеш її - нещасну. Наступний вже пірна...

Насниться ще не раз маршрут глибоководний.
Читатимеш у зливу бульбисті смс.
Я, Юргене, мовчу... Міцній безперешкодно.
Якщо болить не вельми, то... прикладу компрес.

2

Три нулики та мінус. Навіщо цей аналіз?
Довкола пінне море і квітень у снігу.
Ти ж не любив, хитнув листки, горизонталі...
Кольчугу доплітаю, повчаю на бігу.

І я колись отак летіла на сяйливе.
І затуляла вуха, бо всі казали - грім.
Чекає десь, повір, твоє охвітне диво.
А миготливу рибку лиши в кіно старім.

Зігрів. Пусти! Віддай - тому, хто грубий-перший.
Луска її зелена, цілісінька... в тату...
Знай: дівчинці-піраньї не до вподоби верші.
Ти кликав у бархани буденщини не ту.

2017

Тонка ескізна провесінь весни.
Торкання губ.
Елегія цілунків
у краплях, невагомих і рясних.
І постріл
бруньки.
Лунко.

Спадуть сонця смарагдових дощів
на пальці і
покотяться красиво.
Яка ескізна пастораль!
Напів
поділимо
сонця, цілунки, диво.

Я дебютую в двадцятих роках
маленькою книжкою віршів.
Двадцять шість коротких історій
поміж золотавих форзаців.
Бо двадцяті роки твердо стоять
на пустих сторінках антологій,
бо неминуча спрага для них
ці темні пробіли заповнити.

Чи товаришем, а чи зрадником
запишеться проміжком в змісті.
Зрештою, кимось таки запишеться.
Можливо, і першим, і другим.
Хтозна чи прийде тридцять другий
і скільки достигне до того.
Хтозна чи прийде сорок перший
і чи нитка достатньо довга.

Молодість вимальовує кола
і прошиває століття наскрізь.
Так записано сто років тому,
так перепишеться наново зараз.
Страшно чути гомін святковий,
пам'ятаючи обпечені пальці.
Страшно радісно розуміти:
я на собі відчую двадцяті.

Оказія відбулась за столом ,
Сиджу похмурий, і прямий мов тичка.
У плоть устрягла й коле як жало
Маленька але дуже гостра шпичка.

Її руками витягнути зась -
Угрузла вглиб, вилазити не хоче.
І наче на пательні той карась
Підстрибую та лаюсь поза очі.

Сміються поруч гості залюбки,
Радіють і спілкуються одверто.
Натомість у штанах мої думки,
Бо хочу місце вштрикнуте потерти.

Кум тости виголошує бучні,
В руках пляшчину стиснув півлітрову.
Але не помічає, що мені
Не до пісень та щирої розмови.

І серед нас є люди-шпичаки -
Угвинтяться, немов ракета в небо.
А ти - терпи. Можливо і роки.
Бо маєш інтереси і потреби.

Той - дасть грошви. А той - почесний чин.
А, може, з доброти, відпише дачу.
І ти, не розгинаючи колін,
Сам собі кажеш: " Потерпи, козаче."

Витягуй геть "незручності" оті -
Не варто честь розмінювать на блага.
Бо втратиш неодмінно у житті
Останні крихти людської поваги.

22.04.2017 р.

Із-за хмарки вийшло
Сонечко ласкаве:
Зашарілись вишні,
Розімліли трави...
Колоски пшениці
Сонечко зігріло,
На гніздо синиці
Променем присіло.
У ріці скупалось,
Аби бути чистим.
Квітам дарувало
Сонячні намиста.
Зазирнуло сонце
І в домівку нашу.
Я йому в долоньці
Дала трішки каші:
«Пригощайся, любе,
Набирайся сили,
Щоб завжди і всюди
Для нас ти світило!»

Погойдує вітер сережки беріз,
Бавиться ними, приємно лоскоче,
Буває і так, що доводить до сліз,
А потім в обіймах втішає до ночі:

-Люблю вас, струнких білокорих красунь,
А те, що жартую, ви вже вибачайте.
Хоча вітерець і бешкетник й пустун,
Увечері знову на нього чекають.

2017 р.

У траві на березі ставка,
Де ростуть вербички кучеряві,
Я підслухав ненавмисне як
Дівчинонька молода співала.

Про серденько, що Його коха,
Вигляда з далекої дороги
Любого такого козака,
Та про Його очі волошкові.

Спокій втратила вона ж бо через них,
Поселили їй журбу у душу,
Як просила двійко бистрих крил
У садочку в білої голубки.

Щоб полинути до милого свого,
Заспокоїтись, побачивши живого,
І ворожий загасить вогонь
Та від куль закрить Його собою.

Що їй птаха говорила та:
-Нежурися, дівчинонько мила,
Більше сліз гірких не проливай,
Він повернеться, чекати треба й вірить.

2017 р.

***
Батько сіяв пшеницю озиму, вклонявся землі,
У Бога просив урожайного, щедрого року…
Ми, такі безпечальні, ще зовсім дітиська малі,
Раділи за таткове: «Дякую, Боже!...нівроку…».

Далі босими п’ятами йшли по колючій стерні,
Мама вслід нам кричала: «Болітиме, дітки!»… Боліло.
Та чомусь так здавалось, у час той далекий, мені –
Буду тільки міцніти від того… і певно міцніла.

А брати серед поля – довільні, чекають мене,
Назбирали колосся густого повнісінькі жмені.
І не йдемо додому аж поки вже хтось не гукне,
Допоки за обрій не скотиться сонце червлене.

Намолочено збіжжя! Ось-ось запахтять калачі,
Ласкаво відкохані щедрою працею мами.
Добірна і пишна цвітінь, золоті дукачі –
Вродливиться осінь неюна багата хлібами...

…Ще і нині дитина, бо тато чека на жнива,
Ще матуся старенька пече Великодню хлібину.
Я – щаслива… Щаслива! Бо казка не вмерла – жива!
Я – дитина…

Недосказане між нами,
Недописане богами,
Бо зустрілися раптово
Наші очі знову.
Ми мабуть уже стомились,
В почуттях своїх згубились.
Сотий раз уже по колу
Все шукаєм спільну мову.
Може, краще відпустити,
Все забути, далі жити
І навік закрити дверці
Для кохання в свому серці.
Та залишиться я між нами
Недописане богами.

На самоті пишу свої пісні,
Обнявши, наче подругу, гітару.
Такі дива ввижаються мені,
Що зразу почуваюся мольфаром.

У слові - крик. Або гаряча кров.
У ноті - спів, чи гуркоти металу.
Щемливий звук - це зраджена любов,
Покривджені сердечні ідеали.

Це у цвіту замріяні сади
Та безкінечна солов'я рулада,
Надійні обереги від біди,
Від суєти нікчемної відрада.

Гудуть протяжно товстуни-баси,
Цілують консонанси флажилета:
Отам моя гармонія краси!
Рождається і знову йде у Лету.

Отам і я, насправді, і живу,
Удихую любов на повні груди.
Співати пісню хочеться нову,
У вірші щедро радості сипнути.

Щоденно розсіваю ці дари -
Вони мені, насправді, не належать.
Мій друже! Вірш оцей собі бери!
Я їх іще немало намережу.

22.04.2017р.

о як мало треба для зваби
зваблення
люблення

мить — i бринить мить
i тонке рве
i униз йде
млiсть

мicт перекинутий
i не утекти
не сховатися

проступа роса
простiр зависа
гойда гойдаша

ша…ша…
хіть зминай
не давай їй
розповзтися по тілу

змий
перелий
переплав сплав
і дістань із самого дна
первозданне

і вибухни

з глибини
вивергай рай
і наповнюй її знов

кров гуде
в мене йде
життя


17.04.2017

Мамині обійми.
Снів насіння зоряне...
Проростають війни.
Виростають - воїни.

21.04.2017

Я не праздничная птица.
И не в стае воронья.
Если что - я не синица.
И журавль - увы - не я.
Мчатся лица, лица. Злится
Ночь тихонько за окном.
Бирюзой лечу к зарнице.
Волком ветер за спиной.

Де не була, і де вже ніколи не буду.
Вітер зриває із неба сіру полуду.
Осінь вкриває весну. А їй це байдуже.
У щастя сторінки тремтливі - вирвати мушу
День у весни, що з осіннім нальотом.
Листя
Дивиться так і предсмертно, і слізно.
Дихає груднем квітень.
Бруньки ж при надії:
Хтось їх засіяв. Для чогось таки ж засіяв?..

1

Мій батько був хорошим пічником
І на його печах росла Сумщина.
Бо разом з материнським молоком
Тепло вбирала радісно дитина.

Умів усе, великий був мастак.
Та шанували всі за добру вдачу,
Що не відмовить, зробить піч. Відтак,
У Пісках знали — тато не ледачий.

2

Ставала в чергу від зими Сумщина,
Щоб збудувати влітку теплу піч…
Неспішно, за цеглиною цеглина —
Він працював, доки настане ніч.

Від протягів кухвайка гріла плечі,
І довгим був його робочий день.
У нього зроду не куріли печі,
І він їх клав, співаючи пісень.

Дитяча пам’ять від років не в’яне.
Було у батька відчуття вини,
Як біля ліжка ставив дерев’яну,
Бо без ноги був батько ще з війни.

Я згадую татуся, як він зранку
(І досі біль пронизує мене!)
Затягне пасок, вдягне колодянку.
Бере велосипед — і враз гайне

До магазину. Хліб купити треба,
Іще цукерок, печива для нас.
В сестри і в мене радості — до неба!,
Бо тато вдома… Яблука… І Спас…

i коли до тебе йду,
усмiхаюсь за пiвкроку
за пiвщастя пiвжиття
як до тебе я iду

як поглянеш у мiй бiк
розвидняється дорога
свiт у свiтлi i у цвiтi
як подивишся в мiй бiк

як iду як не iду
як мовчу i як спiваю
ти в менi i ти це знаєш
i на щастя й на бiду

19.04.2017

Мій друг не розрізняє кольорів,
Упевнено на чорне каже - біле.
Одвертість викликає в нього гнів -
Уясувати це йому безсилий.

Мої думки отруєні АТО,
Калікам утомився зріти в очі.
А друг довба мене як молотком,
Що я прекрасне бачити не хочу.

Що не малюю пензлем пастораль,
І вірші не вдягаю в пишні шати.
На рану тисне, наче на педаль,
І я мовчу. Всміхаюсь винувато.

Мій друг не хоче бачити біду -
Естетики нема в патьоках крові.
А я пишу про це не до ладу,
Тривожу криком психіку здорову.

Мій друг не розрізняє кольори,
Упевнено на біле каже - чорне.
Ачей діждусь тієї я пори,
Коли прозріє й до грудей пригорне?

21.04.2017р.

Вже вкотре одцвітають анемони,
і кожна їхня мить, незнана ще,
розхитує важкенні дзвони
оглушливого завтра. Тихий щем

проймає місто це аж до околиць,
де ліс уже проснувся від зими.
Квітки ті поспішають, як ніколи,
зцілити душу міста від пітьми.

.

Цвітіння ваше біле, аж до болю,
цвітіння нелукаве і просте.
Візьміть мене назавжди у неволю,
коли це місто вами поросте.

(20 квітня 2017)

Я прошу Богів моїх одверто –
Скільки тих уже лишилось днів –
Дайте швидше Ви мені померти,
Щоб мій друг, нарешті порадів.

Щоб мій друг – ого! – повеселився –
Ви мене убийте на війні.
Йому дайте гарну молодицю
І лишіть купатись у багні.

Він не любить гарного нічого,
Любить, як навколо йде війна.
Як стає навколо все убогим,
Як свиню – не тягнуть! – із лайна.

Хай собі купається і рохче,
Хай жирує в рідному гною.
Бо метати бісер їй у очі –
Все одно, що цілувать змію.

Дайте смерті, тільки не зненацька –
Щоб од болю вив я, гриз траву.
Щоб ментальність другова – хохляцька –
Тішилася щастям наяву.

«Він он здох, а я дивись, живий ще.
Білу, горду кістку їсть черва.
Вже не він, а я од нього вище!» –
Мовить друг мій отакі слова.

На поминках скаже він «у тузі»,
Що ми разом рвались у АТО,
Що були із ним – найкращі друзі,
І любив мене він, як ніхто.

І куди до нас «жидам пархатим»!
Люблять один одного вони.
І не вміють друзів убивати
Злим не тихим словом, без війни.

20.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій Рубікон невидимий й нежданий,
який вдалося вкотре перейти,
і став колишнім нинішній коханий,
і сплутав дати, погляди, сліди,
посіяв у мені сумяття й тугу,
не відрізнити правда де й брехня,
хоч мовчки брав багато мою руку,
і тіло, якби міг, то брав щодня.

Разів по три, не менше, і насильно,
втискався в плоть, втамовуючи хіть,
кохатися і грати у всесильних,
цілунками лишати в мені слід,
нав'язлива огида й порожнеча,
любив себе аж надто, через край,
а я пристойна і якраз доречна,
якщо не так щось, отже, вибачай.

Простий, як картоплина у мундирі,
а ти хотіла, панно, фрікасе?
А ти хотіла щось? Доволі дивна,
коли не роздивилась оте все,
а я такий, як є, бери і падай,
вклоняйся в реверансі і давай,
дивуй і феєричним шоу радуй,
лишу тобі я мідяка на чай.

Оце така є приказка і казка,
мораль така - шануйсь й ціни себе,
і зійде і на тебе Божа ласка,
коли не зрадиш сам перед себе.
Коли не втратиш ти свого обличчя.
Коли оману скинеш із очей,
не побоїшся висказати в вічі,
що то не лицар, а всього плебей.
Що тіло - то твоє здоров'я й власність,
а не нахаби річ, вперед, цінуй!
Жени подалі, хто не чує плачу,
але себе і душу не гвалтуй.

Німують хати в Україні
Пустими вікнами зіниць.
Стоять безрадісні раїни,
Не раді спалахам зірниць.

Нечутно тужать наші хати,
Стоять без вікон і дверей.
По закордонах винуваті,
А в засвітах життя старе.

І ніби вкрила чорна хустка
Державу і увесь народ.
З колишніх сіл постала пустка.
Не треба щастя і свобод.

Боротись нікому й не треба,
Не треба хліба і води.
Незмінне тільки синє небо...
Де заблукав наш поводир?
19.04.17

Вмивається бризками світла весняне місто,
і скрізь викладає мозаїку білий цвіт.
Люблю оксамитову тишу, глибоку, чисту.
Люблю цей святковий і приязний за́вжди світ.

Вертається день, виливаючи куди-небудь
усі кольори: золотий, бірюзу, бордо...
Плету з різнотрав'я вінок і вдягаю небу,
а небо мені у дарунок – легенький дощ.

Мов крашанка, сонце в насиченій сині квітня.
У кошику ранку – тепло і, немов нектар,
пахуче повітря. Вдихаю бажання жити,
де квітнуть каштани і рідно шумлять жита.

2017

Я по самісінькі в тобі застряг – чи здогадаєшся?.. -
Ніякими зусиллями не витягти.
Мо', скористаюся оливою чи смальцем -
Вціліють вівці при вовках неситих.

Застряг в тобі, немов старий годинник,
І зупинився... Боженько мій, Боже!
Не розберу, кому і хто що винен,
Поки зі ста́ттю розібратися не зможеш.


20.04.17

Ой, великий день,
бо Великдень!
Величаємо і...
величаємося,
Воскресіння днесь!
І гучне дзелень
од дзвінниць гуде...
Та й не каємося...
Та й не любимо...
Маловірністю
назнесли Йому
кривд - намистами!..
Та плекаємо
в душах сумніви -
Бо Христос Воскрес
та Во істину!

Чи ж просвітлені
повертаємо
до життя свого
многоликого?..
А у небі ген -
білий журавель
крилами вбійма
дня Великого...

То був стрибок, здавалося, в безодню.
Безкрилий лет - на "пан, або пропав"...
Змішалось вчора, завтра і сьогодні
в безмірну мить, як час кудись втікав...

Не він втікав - лише сама від себе,
І знову й знов вертала накруги...
В тім вирі нуртувало стигле небо
і долі кріпли вишні береги...

2017

Не клич біду. Вона сама прийде,
Запазурить обіймами печалі.
Благати пощадити - то пусте:
Ножа у серце зажене зі сталі.

Підступно підкрадеться, наче тать,
Або як тихий дріботливий дощик.
І смерті покладе важку печать,
І забере у тебе найдорожче.

І ти не встигнеш крикнути услід
Та долі одвести лихої руку.
І гаснеш сам. Й довкола гасне світ.
І щось у грудях вкорчиться у муках.

Не клич біду. Вона вже за плечем,
Уголодніло дихає у спину,
Дамокловим схилилася мечем
Аби і ти зігнув свої коліна.

20.04.2017р.

Жодна з імперій іще не померла одразу,
Чадом імперським од них іще довго смердить.
Довго зомбує живе ця імперська зараза,
Вишкір хижацький як спадок минулих століть.

Кожна з імперій сконає - чи мирно, чи з кров'ю,
Кожна з імперій таки добігає кінця.
Жодна з імперій не варта і доброго слова.
Як і оця.

Пора на фронт. І годі віршувати
Та на Парнасі тішити богів.
Бери до рук важкого автомата,
Іди у бій вбивати ворогів.

Замкни вуста. Покинь чарівне стило,
Біда прийшла і в твій приватний рай.
Сусід у дім ввірвався здичавілий,
Його сліди забруднили наш край.

Сьогодні ти потрібен десь у полі,
Негідно его тішити з-за спин.
І хай курок натре тобі мозолю,
Поет - це, перш за все, громадянин.

Нема старих і хворих у поетів
Допоки ніж утримає рука.
Тебе страшить руків'я пістолета?
Ти - не мужик! Кишка твоя тонка!

Братів своїх до бою словом кличеш,
А сам сидиш сполоханим щуром.
Коли вернешся - от тоді й напишеш
Про неба синь і трави за селом.

Ще буде час бучні складати оди
Та лірики накрапати з пера,
Іди на захист власного народу,
На Сході він в окопах умира.

2014 рік, травень

Ой, калинонько-калино,
Запашний твій білий цвіт
Радує нас стільки літ
Щовесни, немов дитина.

Його ніжним ароматом
Впитись можна, як вином,
Серце сповнене добром
Все чека такого свята.

Коли кетяги червоні
Нахилились до землі,
Настають осінні дні,
Літо котиться за обрій.

А як вдарить морозець,
Ягідки стають солодкі,
Пригощайтеся їх соком.
Там уже й зима гряде.

Час отак летить невпинно,
Вдаль кудись біжать літа,
Зостається лиш вона
Красуватися, калина.

2017 р.

Стара облуплена стоїть,
Вже покосились вікна й двері,
Дбайливі руки господинь
Давно торкалися до неї.

Вона зосталась сиротою,
Ніхто її не доглядає,
Подвір"я заросло травою,
Косить ніхто не поспішає.

Крислата груша біля тину
Гіллям їй сонце закриває,
Ніхто про неї й не згадає
Стару маленьку цю хатину.

2017 р.

Відходить літо і дрижать несходжені дороги,
Хвилини-блискавки дарують просвіт нетривалий.
Безбожний час, що у душі позбавлений святого,
Руйнує зболені світи лиш порухом недбалим.

Непізнаний життєвий шлях, свавільний і розлогий,
Поставив тисячі силець прийдешнім на поталу.
Ми розбиваємо серця, скривавлюємо ноги,
А душі тягнуться увись, мов лиха і не знали.

Пророчі загадки планет і виверт сьогодення,
Проігнорований урок розпачливих колізій
Формують наших душ політ і спалахи натхнення.

За рогом досвід хихотить, показує мармизи.
Уламки нездійсненних мрій утратили імення.
А мудрість повагом іде і прийде під завісу.

2017

А ми ловили теплі згустки світла,
Іздмухували пил зірковий з листя
І ти казав, що те поніччя зблідле —
Це не світанок — річка норовиста.

І це не сонце — сон усе це — сон це.
Оце не трави — лава зельних духів.
Це не дерева — древні часоборці,
Що увірвали звичностей попругу

І ми вплили у магій синє хутро,
Розквітли еманаціями слова,
А сивий камінь — мовчазний, бо мудрий
І з нього силу пють по ночах сови.

Бо він шаманна тиша, сховок таєн.
Всіх несказань невиявлений всесвіт...
Пралісе мій, дивись як проростають
З долонь моїх твої рослинні плеса,

Із кіс моїх — пісні твої зелені,
Толтетські тіні зо зіниць овалів.
Пливеш мені по колосердній вені
В човні думок — усміхненим нагвалем...

І це не сонце — сон усе це — чуєш!
Це небо — потоймирова мембрана
І це не зірка в овиді ночує —
Мудринка солі в оці Дон Хуана.

***
Несповідима путь Расєї.
Усі заручники у неї,
як у Єгипті в Житії.
Є совість в нації цієї,
але і та – одні євреї,
які оплакують її.

***
Бували ми не дуже голосні,
а нині де-не-де іще тихіші.
І не одному мариться мені –
роботу всіх виконують одні,
але посади обіймають інші.

***
Моя економія в дії:
ні газу, ні ват, ні води...
Але залишає надія.
Усі – абоненти злодіїв,
допоки керують жиди.

***
Було і є. Чого брехати,
що балом править сатана.
Ті самі унтери пихаті
життям уміють торгувати,
допоки точиться війна.

***
Усі історії минулі
нуворишів біля корит
не поміняли реквізит.
Надійся на контрольну кулю,
коли ідеш на суїцид.

***
На біду – бунти народні,
революції – на горе.
І журитися не варто,
адже гірше, ніж учора,
буде тільки-но сьогодні,
отже – краще, ніж узавтра.

                              2017

Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев
в садах фруктових, в домах без вікон,
в домах без стін, під куполом дірявим.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть по-двоє, по-троє, як вирішує час,
як жартує погода і сміється врожай.
Живуть поміж своїх, не покидаючи дому,
який збудував, який виростив і доглядав.
Їдять плоди соковиті, полюють на звірів.
Живуть поміж дерев, не виходять на зовні
бояться світла убивчого і вітру гарячого
пустелю і втомлений ґрунт, сірий пісок.
Живуть поміж своїх, живуть поміж дерев,
сиротами бездітними, без пам'яті зовсім,
без імен і назв, на простих словах.
Живуть поміж дерев, живуть поміж своїх,
живуть - доживають, засихають, старіють,
насінням входять у землю,
                                    проростають садами.

А ти станеш мені писати складні етюди.
Говоритимеш те, що почути завжди хотіла.
Тільки знаю, між нами відстань нестерпна буде.
Буде прірва між нами глибока і захміліла.

Ти пускатимеш в серце моє гарячі стріли.
Обіцятимеш повні пригоршні втіх оманливих.
Але буде стіна стояти між нами біла.
Білі крила пасують тільки безпечним янголам.

І ти будеш мені брехати про все на світі.
Рахуватимеш перешкоди, які ми здолали.
Даруватимеш оберемки духмяних квітів.
Тільки знай, що всього цього мені буде мало.
16.04.2017

                        І
Хто чумакує у майбутнє,
уже не зупиняє мить,
аби почути слово путнє,
яке у безвісті летить.

                        ІІ
На кожній станції останній
уже очікує не Лета,
а втрачена жага писання
на зайвім поприщі поета.
Рятує те, що убиває
у пошуку любові Бога,
яка утрачена буває
і до людини, і до Нього,
як у новому Заповіті
від імені Його любові –
усе, що діється на світі
воістину одного Слова.

                        ІІІ
У те, що вірили, забули –
і наші цілі, і мету.
Життя наповнює минуле,
відмотуючи суєту.

                              04.2017

Застрягла я в тобі по самі груди,
Та вихід підказали добрі люди -
Горілки з перцем випила чарчину
І стало в тОбі – море по коліна.

(пісня)

Стежечка вузесенька
Вгору поповзла,
А по ній ранесенько
Дівчинонька йшла.

Із повних відеречок
Вода хлюп та хлюп,
А гаряче серденько
Усе стук та стук.

І тріпоче радісно,
Як мале пташа.
Дівча закохалося,
Бо весна прийшла.

Веснонько квітучая,
Віночки плети,
Доленько дівочая
Будь щаслива ти.

2017 р.

Стояли біля двору три дуби,
Їх тут іще мій прадід посадив,
А поруч виросла струнка біла берізка,
Тулилася до них так близько-близько.

Оті дуби були, немов брати,
Берізонька - то рідна їх сестриця.
Свою країну захищать пішли
Усі чоловіки з того обійстя.

У хаті залишились мати й доня,
Чекали рідних соколів вони.
А біля двору, наче вартові
Міцні дуби ті, велетні могутні.

2017 р.

З таких як я - вирощують катів.
Люблю сокиру взяти за руків’я,
Аби сусід од жаху затремтів,
Забув дорогу на моє подвір’я.

Мене чарує вигляд свіжини
І бадьорить шалено запах крові.
А крики болю тішать мої сни,
Всолоджують фантазії казкові.

Ізмалку дуже вабило до мук,
Метеликам ламав завзято крильця.
Ловив душею спрагло кожен звук,
Коли пташок заплутував у сильця.

Любуюся коли в очах сльоза,
І в горі хтось здійма до неба руки.
Радію, що німують небеса
Байдуже споглядаючи на муки.

Мене зовуть ухоркати бичка
Та нутрощі майстерно розідрати.
Люблю всадити тушу на гачка
І за роботу кров'ю взяти плату.

До поглядів сполоханих вже звик,
Немов написано на лобі «nota bene».
Я – щирий, добродушний чоловік.
Та люди хрестяться, проходячи повз мене.
18.04.2017 р.