***
Які не є гарячі дні
і буйні ночі у вогні,
а сон перемагає.
І я радію уві сні,
що невеселому мені
ще весело буває.

***
Ще сяє сонце у зеніті.
Багато є чому радіти.
АТО і НАТО. Йде весна.
Але чому душа сумна?
Кому я пишу заповіти?
І чи закінчиться війна,
коли сконає сатана?

***
Марно мирно уповати
на салюти і ура.
Захищатися пора,
а не евакуювати
Україну до Дніпра.

***
Не нарікай ні на людей,
ані на біса, ні на Бога,
що не веде до перемоги
у світі вигаслих ідей
тобою обрана дорога.

***
Уже не радує і літо,
що заглядає у вікно.
На ярину посію жито.
Але кому? Збирає мито
війна. Осиплеться зерно.

***
Заслуги наші немалі.
Отримаємо на ужинок
і бідняки, і королі
за кожний недолугий вчинок,
а за труди на цій землі –
великий, довгий відпочинок.

                              2017

Вони ішли, ішли й не озирались
чи де погас вогонь, чи ще горить.
Із вірою вперед ішли, не знали,
що жити залишалося лиш мить.

Вони самі горіли, наче зорі,
вони зоріли іншим на путі...
Тепер хіба світлини договорять
усе, що не устиглось при житті.

Чи хтось гадав, що руки супостата
здіймуться, хижо знищуючи все?
Хтось не діждеться мужа, сина, тата...
Ще й досі душі догори несе...

І досі ворог з лютістю паплюжить
щойнайрідніше, і чужий, і свій.
Вмирають знову ті, що духом дужі,
не перейшовши цей останній бій.

І розпач темний накриває плечі
і гне донизу... але ж, брате, ні,
не даймося розрусі в цій хуртечі,
не здаймося у цій гіркій війні!

Згадаймо тих, хто йшов на барикади,
згадаймо їх і гляньмо догори,
нехай неблизько нині ще до правди,
та вже зійшли прозріння прапори.

Вони заклали перший камінь волі,
вони ступили на правдешній шлях,
і нам пора усім туди, доволі
ховатись по зосіблених кутках.

І до́ста* люті вже поміж собою,
буде́* плодити несусвітню рать,
пора ставати кожному до бою,
пора уже перемагать!

20.02.17 р.

*досить

Круть, верть!
Пердь!... Смерть...

2017

Коли в душі засвітиться весна,
Згадай моєї щирості офіру,
Моє тепло і серця мого віру,
Бо ще в душі просвітлиться вона...

І щастям будь. І щастям поділись.
І сонцем тим, що ллє своє проміння.
І як злетить молитвою увись
Любов твоя, як світло воскресіння...

Печаль мою просвітлену згадай,
Що янгольські собі зростила крила,
Якими обіймала й відмолила
Твоїй весні уквітчаний розмай.

2017

Не зви мене на людні площі міста,
Бо я відвик од шуму й тісноти
Допитливих, як малюки, туристів,
Адже між ними спокій не знайти.
І до кав'ярні звати не потрібно,
Щоб посидіти тихо круг стола, -
Я буду там, мов тіло чужорідне,
Межи уламків одноликих скла.
Не умовляй іти гуляти парком
У затишку дрімотному дубів -
Мені не подолати переярки,
Напевно, вже й при стишеній ходьбі.
Не говори мені про щось далеке
Та маятись бездумно перестань,
Якщо за рогом є бібліотека -
Чудове місце вічних пізнавань.
19.02.17

(пісня)

Напекли млинців смачних,
Запасли сметани й сиру,
Підмішали туди сміх,
Всіх у гості запросили.

Приспів:

Масляна, масляна
З піснями і танцями,
Жартами веселими
Йде містами й селами.

Хоч лежить надворі сніг,
Вже запахло первоцвітом,
Зиму проведем як слід,
Будем весноньці радіти.

Приспів:

Бо душа хоче тепла,
Прагне затишку й любові.
Цій традиції чудовій
Шану віддаєм сповна.

Приспів:

2016 р.

Поглибшали рани, гомін затих
Час пролетів, залишив печаль
Гудить тишина голосніше за крик
Гострішою стала невидима сталь

Вічний абсурд довів до знемоги
Мить на краю, проблеск, далі вершина
Два різні краї однієї дороги
Як забрести, віднайдти, де середина?
Птахом зникати за обрій без допомоги

Як спрага замучило, безглуздо питаю
Грішу?
Не можу змиритись, не відпускаю
Стерплю.

Копаюсь у спогадах, блукаю в думках
Хвилюють тільки обривки, моменти
Захоплення, біль, замаскований страх
Пазл пустує відсутні усі елементи

Коли непрохана болячка
нахабно лізе на рожен –
тоді душа скипає лячно
і колько штрикає: «Невже?..»

А тільки натягаєш сміло
затій рожевих тятиву,
і ще душі не зайве тіло –
раюєш подумки: «Живу!..»


05.02.2017

Піду до дня, щоб знову перестріти
хай блимає тривожно світлофор
і скаче від нудьги вчорашній вітер
а я по колу знову на повтор…

а ось бузько, а ось і вісник долі
і очерет, і глиноньки заміс
дощатий зруб й вітряк на дивнім полі
і мама з татом, ще на повний зріст…
19.02.2017.

Коли аквамаринові акорди Гріга
Занурюються в балтійські прохолодні води,
В теплі долоні їх прийма Чюрльоніс
Сонатами на дивовижнім тлі палаців,
Які творить хіба що Ґауді під силу.
На музику підводні сузір’я сходяться –
Стрілець і Водолій, і Діва, і Тілець.
І навіть королі перестають сваритись.
Час від часу музика виринає з моря,
Щоб розгойдать замовклі дзвони,
Дать насолоду ластівкам погратися у високості,
На деревах безлистих засвітить свічки...
P.S.
Знесилів Майстер од навали барв і звуків,
Бо безнастану зливалися вони в одне.
Тоді Всевишній обірвав життєву нить Майстра,
Аби побіля Нього зміг він дива свої творить.

А я устала просто жить,
А я устала до небес,
Тянуть ладонями, творить!
Словно меня попутал бес!

А я устала просто быть,
Такой наивной, может грустной,
Глаза свои навек закрыть,
Наверняка мне легче устной..

Вам формою все пояснить,
Мне так нелепо притворяться,
Других устала я учить,
Самой же попросту бояться!

А я устала быть тобой,
И мое завтра омертвело,
Я проиграю этот бой,
И каково кому там дело..?

А я устала сильной быть,
Ведь хочется побыть и слабой,
Все уходящее забыть,
Не добрые - задавят жабой.

А я никем устала вам,
Являться попросту оглядкой,
И по каким это правам,
Хожу пред вами я украдкой?

12.06.16

Він йде весь дощем промокший,
Пробирає видом до тремтіння.
Парасолька,така хороша,
Десь далеко,вже вдома сумління.

Джинси чорні, чорна шкірянка,
Не буває у таких в житті дива,
Чім слугує нам ця сторінка? -
Не буває своєй чужа нива.

Марна справа поглянути в душу:
Там тепер часто-густо зруйновано,
Порожнеча, сказати мушу,
Все гніє,що за благо враховано.

Він ступає недбало калюжами,
Не схибнувши запал своєй рожею,
Ніби завтра хоче будь застудженим,
Завтра буде для нього, мов "вродженим".

Не турбує, що чорна кішка,
Перед ним пробіжить настороженно,
Зовсім, буде для нього втішка,
Адже сам він тому йде згодженно.

07.11.16.

Ты просто забудь о минувшей ловине,
Тех чувст, то что были далеко внутри,
Прошу заблудись ты в широкой долине,
Мой взгляд охладел - на меня не смотри.

Прошу будь со мною, мой друг, осторожен,
И часто смотри на часы в октябре,
И если, по сути, ты мне будешь должен,
То жизнь, обещаю, не будет в добре.

Ты жил, так иначе, как гость у порога,
Ты ждал, то что счастье набудет тебя,
Но видимо, знаешь, кривая дорога,
Ведет за собой, только глухо любя.

Тебе обозначет твой каменный крестик,
Положит удачу под северный снег,
И только один легкомысленный жестик,
В тупик приведет твой отчаянный бег..

14.06.16.

Ах, оце листя, очі і пісні,
Ти спершу зав'яжи собі - босоніж,
Примари, полум'я кохання уві сні,
Лелеча варта лине того поміж.

О, ти єдиний, більше за слова,
Прошепочу думки - настане осінь,
І кожен раз історія нова,
Такого знав Беринда а чи Мосін?

18.06.16.

Теплом війнуло, трохи сходить сніг,
Його стискає сонячне проміння.
Один і другий он струмок побіг
І вже радіє серце так дитинно.

Від сивини звільнилося плече,
Сосна мов стрепенулась молодечо.
І після ожеледиці й хуртечі
Мов по землі розчулення тече.

18.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

*****
Неназдогадь* шукати щастя – легше.
Так більше світла
в ніжних голосах
між острахом і тим цілунком першим,
з якого виростають небеса,
аби сотати сяйво від колиби,
міцніше од чаклунських павутин,
бо гУцулу, коли на серці вибух,
зоріє над колибою і вдень,
і любка сходить з обрію повільно
і в шелестах,** і в шепоті вітрів
у музику троїстих, ту, весільну,
яку писали Божі звіздарі
на перехрестях доль
та на висотах,
упійманих на відстані руки.
Ачей, у вишиванках
їхні ноти
і душі – як на вітрі пелюстки…

2017р.

*Непомітно;
**старовинна нагрудна прикраса зі срібних дзвіночків

Ми знов чекаємо весни...весни і миру!
В молитві, кожен Божий день, минає.
Жадаємо добра, і то відверто й щиро,
та серце від тривоги й болю завмирає.

Нажертись багачі, ніяк, не можуть...
за владу душі й совість продають.
На сході, знову, смерть все множить,
життя, найкращі з кращих, віддають.

Так хочеться, вже мирного, світанку!
Весни, чарівного і ніжного, тепла!
Блаженної любові... до останку...
й добра усім...безмежного добра!!!

Мельничук Орися
2017

Лиш засяють в небі зорі,
Вийде місяць-дириґент,
У густій траві, шовковій,
Починається концерт.
В запашних листочках м'яти,
При самісінькій землі
Грають місячну сонату
Віртуози-скрипалі.
Міцно лапками тримають
Скрипочки свої малі.
Місяць світить, зорі сяють.
Грають диво-скрипалі...
2013 р.

Ще під листям прілим
Їх не видко.
Та відгорнеш ковдру -
Мацюпонькі,
Пролісків жовто-зелені дітки
Пнуть угору
Крихітні долоньки.
Визирнуть -
Тоді вже годі втримати!
Цим блакитнооким бісенятам
Гратися б у піжмурки
Та бігати,
Сонячних зайців наздоганяти...
Дідо Ліс, прокинувшись,
Закрекче.
Доки спав, у бороду кошлату
Невгамовна лісова малеча
Встигла повно квітів
Навплітати.
2016 р.

У світі, повному спокус,
нічого вічного немає.
І воїн ти й не боягуз,
а слава з іншими гуляє.

Опалиш душу чи уста,
а інший матиме науку,
що не літає без хвоста
і пір’я сокориста курка.

Якщо кумі не угодив,
то й куму будеш нехороший.
Якщо пеню не уплатив,
ще глибше сядеш у калошу.

І не Мюнхаузен, і не
уріжеш ненароком дуба,
а із біди, яка й мине,
не витягнеш себе за чуба.

Усе, що маєш – трин-трава.
Якщо себе не перескочиш,
не уповай на ті слова,
якими оправдатись хочеш.

Але на долю не пеняй,
що маєш все, що попереду:
за віхоть слави – путь у Лету.

Доточуй крила і літай.
Усе, що «сумно аж за край»,
пасує іноді поету.

                              02.2017

Мати сорочину вишивала сину,
Наче малювала бачену місцину, –
Щоб несла світами вишита сорочка
Барви неповторні рідного куточка.
Вишивала мати відсвіти озерні
Та в ріллі врожайній вкриті потом зерна, –
Вишивала мати вечорів багрових
Полиски на сталі та на згустках крові.
Вишивала мати хрестиком узори
Ті, що їй вдавалось ухопити зором –
Сплетені вітрами, ніби павутинки,
Трав тремтливих стебла і квіток жаринки.
Вишивала мати вдумливо й поволі
Жовті майва сонця над зеленим полем, –
Вишивала більше теплі фарби літа,
Щоб могла сорочка первістка зігріти.
Вишивала мати синові обнову
З ніжністю і щастям вічної любові, –
І подарувала вдячному нащадку
І про Україну, і про себе згадку.
18.02.17

1

Правда-субретка, півправда у цятку
Спритно лаштують на вигонах ятки.
Лось викладає лискучі буклети...
Нумо, куштуйте, пацята, поети!
Тлумте свої апетити до ночі.
Клан тугодумів пуп нецке лоскоче.

2

Кинув монету рудий парубійко.
Чорні бульдоги наснажать на бійку.
Фрашки фригідні, вужівни плямисті
Нижуть у ямі криваві намиста.

Хакі-бандани, бинти, автомати...
Вечір.
Залюднені площі хрещаті.
Бабця цокоче, рівняє "кравчучку".
Дідо спинився. Годується жучка.
Ллється із пляшки сивуха-водичка.
Вирви шрамує байдужа травичка.

Ріпка-брехня голубава, скульптурна.
Ланці лакують хитляві котурни.
Всі гультяї при роботі, веселі.
Гинуть-німіють стороплені села.
Жбухнуть паяци на жорна макухи,
Мелють чутки...
Про...ве...ли відчайдуха...

3

Люмінісцентно. Феєрія жаху.
"Цоб..." - підганяє Авіста комаху.
Присмак абсурду. Розчахнені древа.
Вигода квітне і тхне - зброярева.

Осінь.
Рафлезія хижа, прегарна.
Гострим копитцем ударила сарна.
Ледь нахилилася цьоця-телиця.
Глиця. Віночки. Зима-плащаниця.

Може, та квітка зів`яне під осінь...
Вічну м`ясистість оспівують оси.
Мегапелюстя! У захваті піші.
Люди - як мухи... А квітка свіжіша.



2017

Рафлезія - найбільша червона квітка-паразит.

Була надія – стане краще…
Без ошуканства і мани
життя почнеться. Все інакше:
закони, люди і шляхи.

Але не сталось як гадалось…
Із пішаків у королі
чимало погані прорвалось
і стало козирем у грі.

Комусь війна, липка від болю,
і Божий суд на небесах,
а хтось чужу ґвалтує долю,
cльозу пустивши: ох і ах…

А ще фанфари топ-реляцій:
ми віддаємо всі борги,
підняли ціни – без дотацій
лишились дуки й вороги…

О дурисвітство, мати лиха…
Дороговкази в нікуди:
із пекла в ад – стежину тиху
хитає час туди-сюди…

Дорожній сум й сума дороги
ведуть в руїни і біду.
Уже подолані пороги,
усілись згуби на роду.

Із кожним роком люд маліє,
неначе чиститься земля.
В ім’я чого та згуба діє?
Побачить Кліо із-здаля.

Печаль осінню вітровії
перекотили до зими.
Людина мрії теж сивіє,
допоки є у неї ми…

03.02.2017

Може пройшов би він завжди повз,
Добіг, долетів, доповз.
Але завтра не зробить, як завжди.
Коли спинить рух світлофор,
Він шукатиме ревно правди.
І засмагле тіло його трохи змерзше,
Напастовані старі мешти.
І запхані руки в кішені,
Щоки обвітрині мов запечені.
Все пронисеться у зграї людей,
Він постоїть, потім знову піде.
Вбачить в очах її ціле небо, цілі світи,
Втопиться в просторах її теплоти.
Там у калюжі листок на воді,
Плаває рівно, як в морі на хвилі.
Буде сьогодні дощ, як тоді,
Буде любов... у німому стилі.
08/02/17

Не сотня Небесна, вже сотні… Всевишній, допоки?!
Торують стежину між зорі відважні сини.
Криваві заграви, молитва, приглушені кроки,
Кістлява потвора-заброда з обличчям війни…
Поділені долі, дороги на «до» і «опісля»,
На «буть» чи «не бути» датовані помисли, дні.
Розп’яті тумани за бродом, розстріляна пісня,
Невизнаний воїн, між люду, без почестей, ніг…
Вже світ розпирає від люті, прокльонів і санкцій,
На скиби криваві шматована рідна земля.
Таврують країну іуди, божки-самозванці…
Ще вірячи в диво на татка чекає маля…

***
І перша сотня… Й легіон
Невинних, щирих, незіпсутих
Коритом, що під ніс підсунуто
І владою, що в унісон
Співає солодко з агресором,
Дволико прагнучи небес…

А ті вже там, бо вбиті тут…
Ось янголами з неба дивляться.
А м’язи виграють на вилицях
Від злості й розпачу. Ату!
Ату його, бо саме він
Престол побудував на трупах.

Рука стискає автомат
І сльози дозрівають кулями.
Народ не ненависть вигулює
І не шукає компромат –
Із болю гнів святий вирощує
На грядці правди і щедрот.

І розриває горизонт
Священне прагнення свободи!
Як повінь розливає води –
Іде на ворога народ.
А ворог де? І хто? Чомусь
Його ховає телевізор…

18.02.17

Пісень без ліку в ту весну
Переспівала я тому,
Кому що до що соль, що Бах що лях ‒ те саме!
А скільки віршів я тоді
Понаскладала, щоб радів,
А він: ти б краще все те толком розказала…

Гніздо зі мною інший звив,
Знавець і римів, і ладів,
Ревнитель досконалості в усьому.
Пишу я вірші лиш у сні
І не співаю вже пісні,
Бо в нього біль зубний, як схиблю на чверть тону.

А як затужиться співать,
Я починаю міркувать:
Контраст разючий тут – аж моторошно стало:
Між ними сплутав десь путі
Той, з ким співали б від душі…
О доле, доле, чом ти в мандрах заблукала?

2016

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Ти дивився на безліч жінок у своєму ліжку…
Я читаю твое життя, як якусь книжку,
У котрій не всі слова мені зрозумілі,
І якісь уголос кричать. А якісь знімілі…

Я така ж як усі, що були із тобою в ліжку,
Та, боюсь, не впишусь між рядків у твою книжку.
Між рядків, чуєш ти, мій розділ, на жаль, не впишеться,
Бо тоді тільки пустка в душі, лиш самотність одна лишиться.

Можна я, якщо що, постою недалеко – збоку?
Подивлюсь, як драйвуєш ти, як живеш – нівроку.
Щастя іноді в тім, щоб не брати усе, що дається.
Біс поплутав, ти кажеш? Та ні, то Бог сміється!

Неправду одягли на голі плечі,
Брехнею підперезались – і в путь!
У голови дитячі і старечі
Історію фарбованую пхнуть.

Залатана стоїть і кострубата,
На правду вже не схожа, що була.
Іде брехня в квартиру кожну, хату,
Мов завжди в телевізорах жила.

І вірить люд, бо іншої не знає.
Бо правду стережуть оті вовки,
Що мають владу з краю і до краю,
Примушують ковтати піт гіркий.

Та схована за сімома замками,
Вилазить правда із усіх щілин.
Заволодіє тілом і думками,
Коли повірять їй і батько й син.

Ми хочемо усі по правді жити,
Де честь і совість з Богом у душі.
Дітей ростити і збирати жито,
Напоготові мати гармашів.
28.01.15

Ми були молоді, рожево лиці й файні.
Та той солодкий час давно уже минув.
І як удвох тоді терпіли муки тайні,
Серце пам’ятає, а розум все забув.

Буває серцю ще і радісно і світло,
І жилами біжить ще трепетний струмок.
Серце пам’ятає коли кохання квітло,
А розум заблудив у плетиві думок.

Як хвиля гомінка бува в душі заплеще,
Невидима струна у грудях забринить.
І від того тоді милішим світ стає ще,
І розуму того довіку не змінить.

2015р.

„Плине кача...”в Україні
Крізь ліси і гори.
„Плине кача...” Сльози плинуть,
Як вода у море.

Плине, плине, „Плине кача...”
Нашим рідним краєм.
Сирота, вдовиця плаче –
Горенько гуляє.

Обірвали воріженьки
Кобзареві струни,
Щоб не топтав доріженьку
Козаченько юний.

Над країною здалека
„Плине кача...”, плине.
-Ти куди злетів, лелеко,
Мій єдиний сину?

Від Майдану, Іловайська,
Всі сини – птахами!
І груднева ніч і майська –
То журба для мами.

Від біди, війни цієї,
Сльози в море синє.
Над країною моєю
Доки „Кача плине...”?
20.02.15

Во мне так мало крови - темный зверь,
Я призрак солнца, что блуждает миром,
Ты мне не верь, ты мне, дружок, не верь,
Тому, кто высочает лести пиром!

Во мне любви ни грамма, ни добра,
Я так живу - обрывками заглавий,
Я в поисках счастливого ребра!
Среди опущенных глазами полноправий.

Иду туда, да потому и жив!
Мне должно быть не скучно и не грустно,
Я не настолько слеп, настолько лжи,
Не плохо было если б не так гнустно.

Со мною лица все под маской кроют,
Лихие вести придают мне сил!
Я не из тех, кто ничего не стоит,
Я не из тех, кто в жизни попросил.

Я не боюсь - мне промах весит жизнью,
Легко судить меня, коль был не прав,
Я притворюсь глухим в портале с грызнью,
Остался жив, скажу, с судьбой играв!

20.06.16.

Таких, как я и ждут дороги
Таких, как я домой не ждут!
И сбились на пути тех ноги,
Часы тех быстро так идут.

Судьба давно сожжала глотку!
Таких, не любит идеал!
Таки бы рады найти сотку,
Таких, так мир сей задолбал..

29.06.16.

То нечто боли - смысл не уязвим,
Биенье сердца самого безумца,
И стынет, не в лихую, серый дым,
Пройти - нелепо жизни оглянуться.

Свобода! Да пускай и я ни я,
Летели беды за пилюлей смерти,
И коли правду: здешнему смирна!
Я знаю, все же, вы, тому ответьте.

Они печали без за облаками,
Дешевый - не владыка крестных дев,
Ничто не сгасло, следственно, пока мы,
Живые души против злых систем!

Тонули ведра за чужую воду,
И рисовалсь исчадия портрет,
Видал мир все и всякую босоту,
Родилась мысль, и да, ее уж нет!

О, граждане, зачем подавлен ходу,
Я в тишину уйдя прошу пустить?
О, право, в целом, я люблю природу,
Но крыса в каждом слитками пилит.

24.08.16.

Молоденький дубе, кучеряві шати,
Уві сні не чуєш? – йде весна косата!
Всім несе обнови: зачіски, перуки,
Весняна родзинка – перукарська штука*!

Першими у черзі, – звісно, верболози
Утирають носа снігові, морозам:
Зарясніють віти котиками-бростю
І зима поволі скапає у млості.

А тоді й берізки вичешуть волосся,
Кісники-листочки уплетуть у коси .
А за ними інші з лісового братства
Увінчають шати зéлені багатством.

Та тобі не спішно - і у сні куняєш,
Бо до перукарні ти у черзі скраю…
А зима тим часом опускає віжки,
Стрітення позаду. Відпочити б трішки…

Таковою мне жизнь отдала.
Я лелеяла дарствием книги -
Невзначай, я себя предала,
Не поспела я вкушивать лиги.

Я минутами слезами маю.
Блещит крест на больших парусах,
Я ломаю себя, я ломаю,
Те слова не стойки на весах!

Холод кости мои колебает,
Чей черед заурядно томить?
И во мне душа погибает:
Смысл исчерпан в заглавии "жить"!

Ничего у меня не пылает.
Рассказать почему режит грудь?
Не единый же толком не знает:
Нечто больше преследует жудь...

Для любимого делом нечаян,
Я верну на руках белы дни,
Не то есть, перед богом покаян,
Я сожгу фонари западни!

Ты прости! Рядом, знаешь, дорога -
Не смогла тонким словом белить!
Ошибаясь, я чувствую Бога,
Ты прощай! Порвалась время нить..

18.07.16.

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

У відчаї я про вчорашню осінь,
І журавлі сполохують ключі.
Я пам'ятаю тую правду досі:
Не вилікує час тебе нічим.

Зірки, ті що встеляли небо знають,
Що, потайки, несла я при собі.
Себе на думці, знов ж, таки впіймаю
І в одну мить ступлю за межі "ні".

27.08.16.

І час минає.. відчинивши двері
Ми йдемо у невідані путі,
Тому, хто підкорив великі скелі,
Здається: божі вимоги прості;

А, я ж бо, граюся на підвіконні
Із зайчиком, що в сонячнії дні,
А час мина, не знаючи, де корні
І, власноруч, ми ще такі слабі.

Йде день від ліку, стануть холода
Поплічниками, може, що зоветься,
Як трапиться собі яка біда -
Нас принесе пора, всесила теча...

Молюсь за край останнім із зневірь,
Якого йде пронизливим те словом:
Вторапавши у чому уся сіль
На небі зійде сонечко чудово;

І наші перед ним стають шляхи
Здебільшого, оскалом вовча варта,
І в чому уся суть не знаєш ти,
Де, взагалі, приховується клята?

То пощастило, знаєш, божий час,
Що не ляка окриленую душу
Сповитану чужими ще й не раз:
Не маючи свого - чуже не пущу.

04.09.16

Ти згадай ще мене. Згадай моє тіло,
Поки не стало зовсім воно крижаним.
Поки серце тремке зовсім не зотліло,
І вогонь не погас між душею і ним.

Ввійди наче тінь крізь відчинені двері,
І назавжди уже замуруй мої сни.
Уяві моїй, ти отій ненажері,
Ті невидимі крила якось обітни.

Серед темної ночі ляж біля мене,
В мою душу вдихни краплю свого тепла.
Щоби не просилася в небо черлене,
Щоб душа навіжена в світи не втекла.

Тулися щокою до мої долоні,
Хай розпач волосся упаде до плеча.
Щоб забилося серце в хвилях агоній,
І солона сльоза появилась в очах.

На світанку як перше проміння зіскрить
Ми проснемось. Знов в тілі з’явиться сила.
Усміхнемось і радо вдихнемо за мить,
Те щастя, якому немає мірила.

2015р.

С тобой так холодно и вязко.
И сквозняки здесь между строк.
А ты бежишь моя бедняжка,
Не ощущая своих ног.

Ты - преждевременная скука.
И черти носит где тебя?
Быть может не твоя я сука.
С чего, ты, милый, это взял?

А я допью гарячий кофе.
И на губах оставив яд.
И восклицательное "пофиг!",
Что слабые же говорят.

Такой чужой в далёком прошлом.
Ступлю ногой на белый снег.
Учили дома нас хорошем -
Все рассудил наш пенный век.

Заносят правды моей рвоты,
Что небольшого я ума.
На этот случай я не против,
Ведь больше нечего сметать

...

11.10.16.

У легенях повітря штурляє,
Мене сонце у повіки сну,
Що на думці, напевно, він має
Я незнаю, але ти наплюй.

Я очими вологі сніжинки
Простилаю на відсіч думок,
І, отримавши, мовити, ліки,
Я псую знову чистий листок.

Час торкається білих обличчів.
Спомин краще дістався у гвалт ,
Більше того, дарує ніччю
Мить, коли непотрібно порад.

29.09.16

Немає миру, там де нема світла.
І день у день гримлять ці небеса.
Я, як чекають діти, жду на літо.
Але куди поділась вся краса?

В огнях наш Схід не празникує люди.
Надворі дітвора найменша зна.
А от Петро невтомно б'є у груди.
І Україна вештає сама.

Говорять і висміюють про різне:
Бандерівці для руських у рогах.
А я за честь віддатися вітчизні,
Бандерівець - це гордо, бо не лях.

Горить країна: вулиці, міста.
Тремтять листки за повоєнним вітром,
Яка війни ніхто не зна мета.
І сіють, як тоді, на полі жито.

Коли скінчиться цей страшенний сон.
Народ лиш мріє як заплющить очі.
Це все не сон, усіх в один загон.
Це правда, коли навіть ти не хочеш..

19.10.16

А я умру в мольбе за новой страстью.
Скрипят качели в памяти сгорая.
А я не знаю, что такое счастье.
Я каждый день наигрую, играю.

И улыбнуться нет того причины.
Желанья запоров открою яд.
И месть течёт бывает с обей жилы.
Внутри же год который снегопад.

20.10.16.

І б'є себе у груди листопад.
І нам не спати під згоряння свічок.
Б'є у вікно до нас осінній град.
І напуває всохший геть потічок.

Я добре сплю замовчуючи радість.
Тебе я бачу холодом у снах.
Ми разом не зустрінем свою старість,
Хоч по тобі і заносить в мене дах.

Я нагадаю вічність кожной миті,
Поки зірвалась мара над селом.
І вросполох серця були відкриті.
Я не наважусь рахувати сном.

А град все на шляху псує місцями.
І водночас іде запеклий бій.
Лише в житті лишились моїм плями.
Я й досі не скажу, коли був мій.

21.10.16.

А я люблю тебя, как будто ночью.
И ты меня, как будто в звездный час.
Мне нужен взгляд с отсрочкою твой очень.
Нужна мне эта неземная связь.

Ты держишь имя в скобках позабыто.
Я не сдержавшись вымолвью его,
И выпустив из под бетонных плиток,
Пущу я по Галактике любовь.

Ты меня манишь нежными губами.
Я растворюсь у неба на глазах.
С тобой мы в бесконечность поиграем.
Счастливыми казаться будем в такт.

Скучаю, я скучаю, белым личком,
Мне не спасти себя под тихий гам.
Сердца же в унисоне, очень близко,
Рассасывают нам глубоких ран.

30.10.16.

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

****ец, ****ец таков рисует почерк.
Душа болит, иначе ведь нельзя.
Ты малый подари себя кусочек.
Да, мы с тобой по-прежнему друзья.

Такая ***та и завтра тоже.
Зачем все это, знаешь почему?
Твои слова пронзают мою кожу.
Всё кажется, что миг и я умру.

****а я на прочии персоны.
Во мне огонь печёт все изнутри.
А ты меня такой, как есть запомни.
А ты себя мне, я прошу, верни..


31.10.16.

А нині за вікном така зима -
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
І вабить, наче казка, далина,
і ти біжиш туди, і будь шо буде.

Закутуєшся в свіжу заметіль,
пірнаєш у розпушені замети...
А там, а там - і зорі золоті,
і місяць сріблоликий, і комети.

І навіть сонця радісне кубло,
мільйони бджділок пирскають усюди...
Давно зими такої не було,
давно так щиро не всміхались люди.

Не простягали пальці до сніжин,
до зграбних віть, закутаних у іній,
не задивлялись у світла вітрин,
такі чудні і вабно білопінні.

Аж в серці загоряються вогні,
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
Пірнаю, мов дитина, знов у сніг,
щаслива нині, ну а завтра будь що буде.

16.02.17 р.