А осінь ходить поміж нас
з обличчям сірим волоцюги,
і вітер-френд віщує глас:
Ідуть у гості завірюхи!

Утім, вже нині нанесло,
неначе в січні, перемети.
У тиші ранку спить село,
на вітах білі еполети.

Ще не зима, але оскал
її холодної породи
листопад місяць налякав,
заскливши в ніч сльотливі води.

Звичайно, осінь на круги
іще поверне млисте чтиво,
але сьогодні: топ-сніги…
Читай їх нариси поштиво.

14.11.2016

І
У полі віє хугою-пургою.
Посивіли дерева і трава.
Але цією ранньою зимою
ще диригує осінь дощова.
І на її пюпітрі щогодини
і що-не-день – новий репертуар:
то об’являє фуги хуртовини,
інде опереджає роковини,
а то назад гортає календар.
Не виплакані арії із опер
цієї симфонічної пори,
і, чинячи зимі шалений опір,
жовтогарячі, та бліді і мокрі
ще майорять осінні прапори.
І чуються нечувані мотиви.
То соло сюр, то шоу увертюр.
То буревій, розпелехавши гриви,
як огир б'є копитами алюр.
Що не чекай, а пізно або рано
і морозенко запряже у сани
булану, і гніду, і ворону,
а далі черга віхоли настане,
яка огорне мрякою тумани
і одягне у білу пелену
пейзажі й декорації казкові...
Почуємо рапсодію зимову,
її поліфонію затяжну
і на волинці місячну сонату...
І завітає гостею у хату
снігуронька, і занесе дари
улюбленець всієї дітвори –
із палицею – дідо пелехатий.
І, може, подарують меценати
забуті новорічні вечори.

ІІ
Зима іде із півночі і сходу.
Не помагають західні вітри,
і явно остогиділо народу,
що не утихомирює погоду
хороша міна на лиці у морди
і не така її манера гри.
Принесене чумою моровою
те саме, що украдене зимою
у осені – даремна суєта.
Але Кощій із торбою-сумою
існує. І не осінь золота,
а насуває золота орда,
на іншій території якої
одна яса і темрява густа.
У пам'яті малюємо ще казку
із контурами довоєнних мап,
і приказку, і лиховісну ласку
тісних обіймів і медвежих лап.
Десь вибухають карлики-гіганти
і на землі з'являються мутанти,
яких немає навіть у Перро.
І Лоухі* Ягою заглядає
за Калевалу*, де ще сонце сяє,
а Сампо* перемелює добро,
за сині води моря і Дунаю,
за Гоголевий, а не наш, Дніпро,
який і досі юний і широкий
у їхнє море чайок не жене.
Мотаються сороки білобокі,
сова, буває, крилами майне,
або ворона на вербі високій
очікує скоромне і смачне.
А іншого нічого не буває,
хіба що засумують упирі
на Лисій маргаритиній горі.
І очамріла пам'ять умирає
зимовою луною попурі...

ІІІ
Але зима лишається зимою.
Учора обіцяли снігопад,
а там і рік Новий не за горою...
Аби не кулі… І якби – не град.
Нехай і не поезія, а проза:
у синій іній заснують морози
узори віт і білі килими,
і на вікні мальовані мімози
засяють силуетами зими.
Її візаж, її мініатюри –
на дзеркалі хрещеної води.
І на новій зимовій партитурі
рефренами ударять холоди –
форте і п'яно на клавіатурі
голодної куті і коляди.
А на багату – обіцяють візи,
а не фермати і нові репризи
з діезами – а ля і – о-ла-ла,
а декому і оперні круїзи
аби у серці Муза ожила,
аби були герої й героїні,
достойні поетичного пера.
І молодий гуцул у полонині
заграє, наче вітер на соснині,
мелодію любові і добра;
почуємо, – ой, вівці та отари,
узріємо, навіяну у сни,
наяду, і уявимо до пари
її, як дивину старовини.
І хай би полонила амазонка
гусара-гусляра не на війні,
але, таки, на білому коні,
або яка русалка з ополонки,
та хай би і знайома незнайомка
покликала поета уві сні.
Тоді якоюсь іншою порою,
нараяне погодою ясною,
прокинеться торішнє і земне
і так повіє ранньою весною,
що і зима такого не утне.

11.11.2016

Взяла я в руки гілку полину,
Розтерла листя тісно у долонях,
І гіркотою той полин "дихнув",
Вже й застелив сріблястим димом скроні.

Вітер гойда високі полини
Там, де колись рум"янились суниці,
Юності птах давно змахнув крильми,
Пора чудова та і досі сниться.

2016 р.

Замри на мить
Десь за горами
Кидає сонце проміння золоте
В морську глибінь.
А небесами біляві хмари
Несуть з собою тінь,
І кидають згори
Ту чорну тінь на плечі.
Скоро вечір.
Карпати, багряним майорять.
За обрій упаде
Вже сонце ясне,
І квіти, що барвами горять
В пітьмі погаснуть.
Візьми кресало,
І викреши вогонь.
Хай полум’я горить
На чорнім фоні
Немов червоні коні.
Замри на мить.
Десь тихо, тихо
Струмочок шелестить
Про все на світі
Тобі у вуха.
Мовчи і слухай
Аж поки упаде летюча зірка.
Під хвилею думок
Скупається душа.
Знов стане голосна
І чиста мов струмок.
Так буде, аж поки вихор
Закрутить метелицю
Мов білу смерть,
І все зруйнує вщерть.

2015р.

Автобуси, вагiтнi пасажирами,
Тихенько від бордюру вiдповзають,
Маленькими ривочками осилюють
Дорогу, що заметена снiгами.

Свого чекаю, а поміж чеканням
Пiдстрибую і начебто танцюю,
Зi мною разом дивовижнi рухи
Повторюють всi люди на зупинцi.

Мороз цiлує мої щоки й носа,
I, мабуть, губи через мить зачепить.
Щоб не добрався вiн до них, спокусник,
Втiкаю в тепле черево маршрутки.

А люди в нiй сидять якiсь святковi,
Завмерли iз усмiхненим обличчям, -
З динамiкiв, як новорiчна казка,
Мiрей Матьє чудовий голос лине.

Pardonne-moi ce caprice d`enfant
Pardonne-moi, reviens moi comme avant
Je t`aime trop et je ne peux pas vivre sans toi

…Похмурий вигляд мало кому личить,
Сердитий – може тільки відштовхнути…
Нам зась чужому руку протягнути,
Порив душі всіх поряд спантеличить…
… Їх голови в девайси свої «вгнуті»,
Побачити вдається рідше й рідше
Від усмішки осяяне обличчя
І щирий сміх у натовпі не чути…
…Чи поглядом чийсь погляд перетнути
Наважишся? Весь шквал недоброзичень
Відчуєш зразу, заречешся тричі
Хоч подумки до когось дотягнутись…
…А очі в багатьох неначе кличуть -
Немає їм з ким болем поділитись,
Нема до кого душу прихилити…
…Світ «інфо» нашу людяність калічить…

©11.11.2016

Як перли диво-чистої роси,
Твої торкання квітнуть полум"яно...
У шал своїх обіймів - запроси!!!
На зустріч, що омріяна, коханий!

Пірну в волосся... лагідно чола
І вуст твоїх я спрагло доторкнуся...
Цілуй, цілуй! Без тебе - не була!
Твоя - у кожнім подиху, і рУсі!

Вогонь по тілу - від твоїх долонь.
Від поцілунків тих, що пестять тіло...
В душі - вогонь! У серденьку - вогонь!
І я уже всесильна, і стокрила!!!

Злітаю в небо! Віддаюсь тобі,
Цілую п"янко, шаленію знову!
Твої осяйні очі голубі
Без слів -
коханням
струменять казково!

Та час - спливає. Вже тобі пора...
Гірчать хвилини щастя полинами...
Та теплий пломінь в серці - не згора!
Не обертайся! Зорі - поміж нами..
ID: 545545

В1длуння

Надежда Мартынова /Данчак/

“Разом нас багато, нас не подолати”, -
Так радісно співали, що аж відлуння закричало,
-Як, що Вас так багато, пора гуманно вас кінчати,
Підвищив ціни в два-три рази, щоб олігархам-бідним дати,
А ви, той “сіренький народе”, тоді вже будете співати:
“Цінами можете нас подолати, в труну нас загнати,
І мільйона – два, три, п*ять нас не до рахувати».

Ми не бидло, ми не козли і не трусливі “хохли”.
Нас можна ще трохи як “кур” общипати та обібрати.
Ногами розтерти, на нас поплювали, пінку зібрати.
І в яму з непотребом нас поскидати, брехнею залити мізки...
То як воно сталось? – 50 мільйонів - треба звести...
П’ять /двадцять/ років добробут зростав, ВВП підіймалось.
П’ять, а то й більше, мільйонів куди подівалось?

А відлуння кричало : « нас стало, нас стало…».


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111050503633

І знову мряка вийшла на луги,
І тисне сум захолоднілу далеч.
І розгулявся вітер навкруги,
Тепло втікає, світла – мало-мало.

Короткий день зіщулився, поблід,
За обрій утікає він крізь віти.
І вечір – темряви густої – плід,
Усе навколо хоче оповити.

Імла-нудьга оточує мене,
Протягуючи щупальця далекі.
Гілки, дерева злиті ув одне,
Дня молоко мов допили із глека.

12.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.

Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…

Буває так, що світ увесь не милий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!

2016

Не претендує на пророцтво,
Мережить верші, от і все…
Прийшовши в світ хвилинним гостем –
Одною римою блажен.

Метання, помисли, образи –
Минуть у спогадах, роках.
Пташині добре з небом разом,
Й душа поета, наче птах.

Так вольно волі між словами,
Так славно славі між людей.
Іде повз вічні дреми, драми
Людина Божа – Єлисей.

Ідуть, царі, небоги, волхви,
Горять заграви, десь – бої…
Бредуть шляхом, як вічність довгим
Межи чужих – свої. Свої?

…А він мережить ґречний, грішний,
Хоч не Месія, не пророк.
Лягає каменем наріжним
Ще крок.

світалося
на всі світи
і засвіти
далеке я
у зорях
стало гаснути
і зодіак
у холоді блакитному
немов маяк
розтанув
поза вікнами

до суєти
дорогу ранок вистелив
де я
і ти
дві одинокі істини
і плаче сон
за прихистками спокою
ціна либонь
за крок
стає високою

впереміж гра
освітлюю
і дихаю
курли
чи кра
полине
понад стріхою
і що болить
переросте
у колоті
у світлу мить
де не вмовкає
молодість

безкрилий птах
ці перелітні спомини
бо у словах
летіли невагомими
і серця бій
що поростає холодом
уже не мій
а чисте
тиші золото

зима от-от
приспить снігами
дні
і ртуть
із нагород
є та
яку жалі
не вб’ють
хай буде так
аж до весни
воскреслої
любові смак
вдарятиме ще веслами

9 Листопада, 2015

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

1

Хусток наплетено - з брехні,
Бери пухнасту, грійся, душе.
Клюють синиці чепурні
Кармінні ягідки та груші.

Веде синів Лаокоон,
Укуси змій - мов блискавиці.
Ось правди лик-хамелеон,
Чуток хімічні полуниці.

Життя туманне, колихке -
І лиш Харона курс незмінний.
Орли над сарнами в піке.
Ридає ридма Прозерпіна.

Психею вибачив Ерот.
Скажені вівці гублять руна.
Вогніє мар коловорот...
...війна-хуртеча чорно суне...

2

Стаєш на межень - менше куль.
На скалки-друзки - обереги.
Про що питати у зозуль?
...сентиментально... безберего...

Заходь у храм чи у вагон,
Кричи закоханим: "...ой, гірко!"...
Дрижить країна-полігон.
І тхне-смердить вселенська сірка.

Не затихає тулумбас.
На підтанцьовки згодних - тьмуща.
Малечі казку тче Панас.
Перун викрешує грядуще.

3

Для оптимізму є фужер.
Втіх наливай, липнева доле.
Гармидер стихне - у четвер,
І... задзумлять гречані бджоли.


2016

СЕРЦЕ ЗАКОХАНИХ

Серце закоханих знає – чуттів глибших більш не буває,
Вони – то є світ навкруги́, гра ніжності, див і снаги́!
Той всесвіт їм славні співає і зорями шлях устеляє,
В якому, без зради і мли, в зцілу́ванні їх береги…

В любові – цвіт краю не має, вирує, барвить, устеляє
Солодкою хвиллю нуги́ – життя, які прагнуть жаги
До щастя, що вічно буяє. До долі, яка обіймає,
Сплітаються де райдуги, де двоє – безсмертні боги!

Павло Гай-Нижник
12 листопада 2016 р.

Палахкотіло, гуркотіло,
На цілий світ отак гуло!
Душа розчавлена, а тіло –
Де ділося його тепло?

Я розумію з гіркотою –
Тебе на світі вже нема.
Тепер удвох із самотою,
А в серці - попелом зима.

Зі мною тільки зойк мовчання,
І стогін тиші, крик сльози.
І спогад нашого кохання
У вірші, що прийшов з грози.

Спрагла стала та пила поволі,
Жадібно ковтала краплі божевіль,
Рук торкалась та вуста схололі
Кожним нервом щемно відчували ціль.

Сік дурману розлила по венах,
Сором розчинився, між – пульсує звір,
Ласкою по вигинам, скажено
Грався гронами, увесь полум’янів.

Смерч крутився в розкошах у плоті,
Струменем молочної ріки, в тобі
Кригу проламав, позбавив цноти,
Танець неосудний – пестощів двобій.

10.11.2016

1

А серце мовчки молиться в раю
Твоїх очей і рук твоїх крилатих,
Що вміють захистити й обнімати
Моє кохання і печаль мою.

Воно від щастя захлинеться враз,
І замовкає, бо зліта до неба.
Багатство не значущих ніби фраз
Для мене – світ, в якому йду до тебе.

Безмежна ніжність і дитинний страх,
Що може хтось оце призупинити,
Що перетворить в зиму наше літо,
А нас – у безталанних, у невдах…

2

Ви розчинились у пітьмі, пішли…
Тремтять слова на вітрі падолистом…
Беззбройна я стою серед хули
І не стікає долу сліз намисто.

Обличчя не закрити від брехні
І від чужих очей, страшних до згуби…
Самотньою згоряю на вогні,
Дивлюсь крізь натовп… І стискаю губи.

Повніє тиша, всотуючи голос
Останніх крапель зливи за вікном.
Так гуркотіло, так за щось боролось –
Чи повернеться колосом зерно?

А чи по тріщинах стече даремно,
Не напоївши спраглої землі?
Вслухаюсь в теплу тишу чорнозему,
Де сходять словом вірші на ріллі.

10.11.2016

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

милый субботний вечер
и где-то в конце июня
знала
я ведь замечу
на фоне всего
манюню
вот подошли к причалу
один на двоих билетик
только
доплыть осталось
света.
николо…
светик.
09.11.2016.

Два олені по пустелі
Втрьох летіли мимо скелі.
Прилетіли ,шусть у нірку,
У траві лиш видно зірку.

Пропливали бегемоти,
Їм назустріч із болота
По травичці в ополонці
Котиться солоне сонце.

Хап,і в пазуху ,за щоку
Заховали лежебоки.
А воно ж таке солоне!
Аж пече,як лід червоний,

По зубах воно лоскоче.
Плачуть звірі,страус квокче.
Темно в лісі,страшно дуже,
Сонце всі шукали дружно.

Допоміг жираф кусючий
І отих злодюжок злючих
Поколов крилом він влучно,
Засміялися ті гучно,

Сонце й випало з кишені!
Знов летять пішком олені...
Сонце світить серед неба...
Я прокинувся .Це ж треба,

Щоб хотів би ,не придумав.
Хтось почує ,скаже з дуба
Я упав і геть забився.
Сон такий мені приснився.

Хочете- вірте,хочете -ні,
Бачив я таке вві сні.
01.03.15.

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Очеретиння шепче стиха –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна -
Цвіте у серці й не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не смій поринати в нутро - болить...
Не смій бо казати слова: " я знаю".
Є Той, хто плете й обрізає нить
тоді, як звершиться усе, що має.

Життя благодать? Хто таке сказав?
Життя - то і гріх, і падіння й мука...
А хтось уявляв і був певен - знав,
як думав, мене... Я ж бо - тінь розпуки.

Бо я не комусь, не чиясь - своя!
І Божа, як схоче мене ввібрати
по тому, як вигорю вся дотла...
й забракне снаги і бажань впіймати

себе первозданну... Минувся час.
І, ні... Не верну... Не впізнаю броду...
Лиш вірю, що Той хто талює нас,
уміло колотить життєву воду.

Він добрий? Та ні -справедливий. Бог.
Закони зіткав до буття початку...
Є зачин. Історія. Епілог...
І долі незрима стійка печатка.

На чолах, на душах і ув очах
Поглянь, зазирни, не відводь бо зору.
Не смієш... Тобою керує страх.
Бо лячно узріти мене... прозору.

2016

Рондо
Ми – люди осені. Осінні,
Ми зіткані із світла й тіні,
З любові й тихого прощання,
З тепла й холодного світання.
Злітаємо у висі сині,
Та виснемо на павутині.
Повітря наше – це кохання.
А в душах – мрія і вагання.
Ми – люди осені…

Нас тішать крики журавлині,
І легко дихається нині,
І квітів радує буяння,
Цінуєш мить – немов остання,
О, миті пристрасті осінні!
Ми – люди осені…

04.10.2014

Прийшла пора листи спалити, стерти файли,
Порвати зошити старі і фото.
Це наче осінь: надійшла, змітає й палить –
Прощальна перед холодом робота.

А десь вітають вічне літо, б'ють кокоси,
Улітку – й зими, влітку – йдуть до школи.
Улітку все минає просто, навіть осінь:
Немає грані між було й ніколи.

14.10.2016

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

Дівчино із Таращі,
Мова твоя - російська,
Плани хиткі, пропащі:
Любчик пішов до війська.

Палиш побіля урни...
Маківки у віночку.
Линуть пісні бравурні,
Збитки рахує квочка.

Сонце пригасло.
Нежить.
Вкрали м`яку валізу.
Щось тобі тут належить.
Ворог зусюди лізе...

Очі мигдалевидні.
Осінь.
Кармін гарячий.
Хтось перекаже бридні.
Мати дочасно плаче.

Батечко - злотник-легіт.
Сестри пішли у повії.
Ріки твої безберегі.
Плачеш... відклеїлись вії.

Сюркає електричка.
- Гдє ти? - надзвонює Хачік.
Сльози тобі не личать!
В лоні пломінчик-зайчик.

2016

О, дівчинко з блакитними очима,
ця осінь дійсно трохи дощова.
Та хто сказав тобі, що це - причина,
щоб перестати вірити в дива?

І хто сказав, що ці осінні сльози -
це точно-точно знаки на біду?
Ти тільки глянь, як сонячно і гоже
сьогодні листя жовкне у саду!

Ти придивись, як ліс розмалювали
жовтневі пензлі, он яка краса!
Що колір цей - журитися підстава,
о, хто таке й коли тобі сказав?

Ти не печаль себе цим жовтим листям.
На все у світі місце є і час.
Хай нині дощ понуро ходить містом,
а завтра сонце обцілує нас...

То ж для зажури зовсім не причина
ця осінь, дійсно трохи дощова.
О, дівчинко з блакитними очима,
повір, ще будуть сонячні дива!

26.10.16 р.

Допоки терпіти ще, сестри і браття,
Диктат паразитів у батьківській хаті –
Занепад, злидні, геноцид, їх сваволю?!
Невже ми нездатні мати кращу долю?!!!
* * *
Той, хто мову рідну забуде –
Найцінніше втратить: свободу,
Без духу – людини не буде,
Без мови – не буде народу!
* * *
Прокиньмося вже, українці,
Настав час себе запитати:
Допоки паскудам-чужинцям
Над нами іще панувати?!

Допоки нас зайди пихаті
Будуть грабувати, дурити?!
Допоки ще нам в нашій хаті
Вони не даватимуть жити?!

До славного нашого роду
Нечистих орда запосілась –
Кліщем паразитна порода
В добродушних русичів в’їлась!

Захопивши місце еліти,
Нахаби народ загнуздали,
Винищують, зводять зі світу –
До прірви вже нас підігнали.

Вдалось їхній бісовій владі
В брехню нас, в обман опустити,
В алко-нарко-тютюннім чаді,
В розпусті і матах втопити.

В зневазі цнотливість і чистість,
Кохання святе лебедине:
Тваринному віддано вищість,
Духовне ж – на корені гине.

Нас туплять, щоб ми вдовольняли
Лиш згубні тілесні потреби,
Вироджувались й вимирали –
Кому і навіщо це треба?!

Чужинці з століття в століття
Паплюжать культуру і мову,
В бійні і морів жахіття
Ввергають нас знову і знову.

Тримає нас нечисть в полоні,
Ллє кров нашу, ніби сказилась:
Із восьмидесяти мільйонів
Лиш з чверть, може, нас залишилась.

Стараннями вражої зграї
У нашому рідному краї
Війна братовбивча палає,
А нечисть капшук набиває!

В тім підлім «гібриднім» двобої,
Мруть ще ненароджені діти,
Мруть світочі наші, герої –
Там нищиться наша еліта.

Довірились ми, віддалися
Гарантам, а ті – обдурили:
Захищати нас поклялися,
Та в спину ножа нам встромили!

«Гарант»–«старший брат» нас вбиває,
А решта – миротворство корчить –
Не про нас оті «друзі» дбають:
В їх посмішках – оскали вовчі.

Підштовхують нас в домовину,
Дурили нас й будуть дурити,
Щоб дану нам Богом країну
У свої пащеки вхопити.

Сподіваймося ж лиш на себе,
І тільки собі довіряймо,
Задля щастя під мирним небом –
Патріотам владу надаймо!

Єднаймося, братні народи,
У дружну могутню родину,
Наповнімо духом Свободи
Всю нашу святу Батьківщину!

«Хати з краю» в собі спалімо,
Бо ж в наших руках – наші долі,
Та наших нащадків звільнімо
Від страждань і ганьби неволі!

Кровососам створімо негоду:
Втопімо їх, плюнувши разом,
Хай щезне з тіла народу
Навічно смертельна зараза!

Нас предки славетні знаснажать,
Прозріння вогонь запалає –
Спопелить він тих, котрі кажуть,
Що нас не було і немає!

Повстаньмо ж бо, люди співучі,
На зажерливу нечисть і зло –
На очищених нивах родючих
Засіваймо Любов і Добро!

Занепадний прапор змінімо:
Щоб сонячне було над синім,
А «Ще не вмерли України…» –
На: «Вкраїна квітуча, сильна…»!

Манкуртів і колони п'яті –
Змітаймо слуг вражих до ями!
Розвіймо ті сили прокляті,
Що нас зіцькували з братами!

Очистімо неньку-Вкраїну
Від зайд, паразитів, злодіїв,
Щоб лад настав в кожній родині
Й збувалися всі наші мрії.

Любов і правдивість щоб знову
У наших серцях панували,
Щоби рідні пісня і мова
Велично і гордо лунали!

Пощезли щоб ворога й тіні,
Й Весна українська настала!
Слава навіки Україні!!!
Героям її вічна слава!!!


Січень – травень 2016 року,
с. Зіньків Хмельницької обл., м. Вишневе Київської обл.

Еквiлiбристика слова -
Поняття чудове.
Дається легко.
I безлiч слiв є, якими можна
Цiкаво гратись та жонглювати
I зберiгати пряму ходу.

Еквiлiбристика тiла –
Рiч зрозумiла.
Вдається важче,
Бо наше тiло бува втрачає
Поняття центру (а часом й мiри)
I може носом землi торкнутись.

Еквiлiбристика душi:

Варiант перший.
Хитає душу то влiво-вправо,
То вверх, то вниз, то вкособiч.
Людина прагне усiм вгодити,
Та ще й усiстись на два стiльцi.
Заносить бiдну, нещадно трусить,
Балансування iде на гранi.
Або зiрветься та й розiб’ється,
Або зi страху зіб’ється серце.

Варiант другий.
Йдемо ми прямо. З-пiд лоба погляд.
– I прапор в руки (подруга каже).
I прапор в руки! Що ще забули?
Зустрiчний поїзд? Хай буде поїзд.
Чи пожалiти залiзо бiдне?..
Крiзь нього пройдемо ми спокiйно –
Душа прямує не в цьому свiтi,
Що їй той поїзд - i не помiтить.
Душа прямує, ступає дзвiнко.
Спiває пiсню, радiє свiту!

Який нам вибiр дарує доля?
Здається, друзi, що тут самi ми
Спокiйно можем узяти прапор
І йти пряменько зi щастям в серцi.
I хай той поїзд, один чи другий
Пре нам назустрiч.
Чи ж нам боятись?
Чи ж нам вагатись?
Чи ж вiн нас спинить?!! -
Коли весь Всесвiт нам в душу лине,
Коли коханням дорога в’ється.

Ходімо прямо! А там, що буде…

15.10.2014

Читайте тут:
Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Давало місто золото йому
І каравани бірюзу везли,
Наближеним він був до короля
І кривдити його ніхто не смів
Або займати словом голосним.
Втомившись прикидатися, з нудьги
Зробив зі злота й перлів бога він
В коштовній діадемі з бірюзи,
В якого очі сяяли людські.
І він од слави й гордощів сп’янів,
Бо всі, як Богу, кланялись йому,
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра в місті без достатку жив,
Що каравани втратило усі.
І майстра переслідував король,
І городяни зневажали теж.
І він, пошарпаний від поту й сліз,
Назустріч сонцю бога змайстрував,
А блиск од нього сіяв жах довкруг.
Король і місто визнали його
І він од слави й гордощів сп’янів
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра із людьми простими жив,
В селі, що загубилося між гір,
І вирізав із впалої сосни
Він бога і наніс на щоки кров
Овечу, очі з ракушок зробив,
Взамін волосся дикий мох поклав,
Корону богу із соломи сплів.
Його майстерність славило село,
Несли йому мед, молоко і сир.
Еварра збожеволів од похвал
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Не сповна розуму Еварра був,
У нього в мозку вирувала кров,
Тому він жив самітником завжди
З худобою, обгорнутий рядном,
На пальцях рахував і розмовляв
З деревами, з туману кепкував.
Коли ж звелів до праці стати Бог,
Він ідола зліпив з багна й рогів,
Огидного, в короні із трави.
І рев худоби у вечірній час
Йому здавався схваленням юрби,
Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Ревла худоба… Згодом він помер.

Душа його потрапила у рай
І він побачив чьотирьох богів
І надписи, і подив огорнув
Еварру, що він дурно працював.
Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
«Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
Якби ти щось інакше написав,
Залишились би каменем боги,
І не довідався б ніколи я
Про дивний твій вражаючий закон,
Залежний від хвали юрби й корів.»
Еварра засміявся зі слізьми
І викинув богів із раю геть.

Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.

Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?

З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

2016

Іде на скін осінній день
У беззмістовності пісень
Про те, що є... Чи майже є...
І ти брехню, мов правду п"єш,
І так минає день життя,
Що відійде у забуття,
Коли б не ВІН...
Бо у душі
Неначе дзвін-
Це йдуть вірші
З порталу космосу- тобі...
І серце відпускає біль...
Дзелень-дзелень...
Немов дзвінок,
Що закликає на урок,
Тебе несе в фантазій край...
Ти хвилювання не ховай...
Прийми пологи у душі-
Ось-ось народяться вірші,
І ти у них, немов дитя,
Летиш у мрії забуття...
Дзелень-дзелень...
Іде трамвай
З останнім вигуком "бувай !"
З його відкритого вікна,
З якого дивиться ВОНА,
У ті часи, де сонця світ
І так позаду мало літ...
У ті краї, де світлі сни,
Де мама і нема війни...
І відійшов... І вже нема...
І в серце наповза пітьма...
В його розстібнутий кошІль
Сумні складаються вірші...
Дзелень-дзелень-
Це дзвін по нас.
Бо неодмінно прийде час,
Коли в зав"язаний кушак
Вкладем останнього вірша,
І відійдем у ті краї,
Де всі написані твої
Вірші своїм живуть життям...
А ти?..
Чи був?..
Чи жив ти сам?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116110901170

Лиш трембіти голосні
Засурмлять мені в Карпатах, –
Стануть радісними дні
В стрімголовім вирі свята.
Краю мрій і сподівань,
Ми зустрінемося скоро, –
Подаруй душі світань
Миті світлі та прозорі!
Хай дружина-вереда
Посумує за горою,
Як гуцулка молода
Привітається зі мною.
Вір не вір, та до цих пір
Часом з пам’яті не стерло,
Як вела мене до зір
Дівка схилами Говерли.
Духовигті та жаркі
Вистигали полонини
Там, де сяяли зірки
І горіли очі сині.
Ох, яка ж вона була
Ніжна, хтива і гаряча, –
То зітхала спроквола,
То кричала нетерпляче.
То хотіла до людей,
То самотності хотіла –
То бажала бозна-де
Упізнати тілом тіло.
Цілував і пізнавав
Сміх чужий і рідну муку,–
Мов застояний не знав
Гіркуватої розлуки.
На добро чи на біду,
Та мені на думку спало
Обіцяти, що прийду,
Щоб утішити помалу.
Підпирали небеса
Верховіттями смереки
І, мов полум’я, згасав
Повен місяць недалеко.
Розсипалися убік
Двох коханців зорепади, -
І вслухався мандрівник
У трембіт гучні розкати...
09.11.16

пела Иванка пела…
словно весь мир на фото...
жизнь улыбается белым…
в черном пальто лишь ноты...
в ночь поприходят фильмы
где-то з седьмого... рядом
вас поцелуют сильно
это пустяк, ладно…
где у вас тут больница?
ах это вы, чернила…
надо же так напиться
любви до пьяна с милым...
08.11.2016.

ты видел многих президентов
издалека… издалека…
плывёт твой шар с полу-брезента
скользит поверхности река
и на душе полу-спокойствий
во власти ветра - полубог!
ты наравне средь удовольствий
от головы
до самих ног…
09.11.2016.

Спливають спогади щоками,
Від почуттів душа бринить:
Ті рани гояться роками,
Як серце плаче і болить.

Непрохано котились сльози -
Солоні і гіркі на смак.
Я зрозуміти сам не взмозі:
Чому бува порою так?

Та хай рясніють щирі сльози
І зір туманиться нехай.
В сльозах моя сердечна проза
Й поезія душі - в сльозах.

Хто плакав - буде той блаженний,
Кому Бог витре сльози Сам.
Тоді пізнаємо ми певно:
Чому котились сльози по щоках.
02.2006

Згадка без жалю то в холод то в жар кидає,
Душа як провидця віщує недобру вість.
Очі сміються а серце давно вже ридає,
А руки мої обнімають самотність.
Твоїм голосом тихо шепче листя зелене,
В самоті марю тим що між нами було.
Очі закрию, ти хилишся ніжно до мене,
Губ твоїх я відчуваю тепло.
Уява як скульптор ліпить плечі твої і груди,
Так виходить що пам'ять сильніша за час.
Я ніколи тебе, я ніколи тебе не забуду,
Я ще досі танцюю останній з тобою наш вальс.
Може в споминах цих моя доля мені дорікає,
Все життя я ночами і сплю і не сплю.
Підсвідомо здається, що десь там недалеко чекає,
Та, яку все життя і кохаю й люблю.
Дивне місячне світло все довкіл заливає,
Наче дивна істота я до тебе стежками іду.
Йду шукати тебе, хоч наперед напевне вже знаю,
Що ніколи уже, що ніколи уже не знайду.
Хтось зустріне мене, обійде, не подасть навіть виду,
Розумію його, береженого бог береже.
Знаю я що подібний тепер на сновиду,
Та нічого з собою не можу зробити уже.
Йду шукати тебе і купаюся в місячнім сяйві,
Місяць сварить із неба, накликає на мене біду.
Знаю добре, мої намагання всі зайві,
Я ніколи уже, я ніколи тебе не знайду.
1997р

Мені на серці радісно так стало…
Побачив, як в осінньому гаю
Пташки легенько зграйкою літали
І співом душу тішили мою.

І поміж поріділих віт дахами
Листочки тьмяні пурхали де-де…
Дививсь на них і плутав із птахами,
З них бризкало завзяття молоде.

Я уявив себе разом із ними
І мрійно креслив кола світлі теж –
Вознісся понад луками сумними,
Немовби щастя зачерпнув без меж.

І теж співав, летів кудись подалі
Крізь дощ і мряку, хмар важкий свинець.
Немов ховався в небі від печалі,
Що гарний настрій зводить нанівець.

6.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не розполохане нічим,
У мить спресоване, – дитинство
Було і теплим, і ясним,
І, наче райдуга, барвистим.
Шуміли зими за вікном,
Як неспокійні перекати, –
А в хаті пахло молоком
І крехкотіла піч горбата.
Від молока і від вогню
Бувало сито і спокійно, –
І думи часу далину
Лиш розторочували мрійно.
Я не боявся лютих зим,
Вітрів навальних і безпутних,
Бо видавалося легким,
І повним радощів, майбутнє.
Усе здавалося моїм –
Навік порідненим зі мною, –
І молоко, і піч, і дим,
І перша втіха супокою.
Але дитинство відійшло,
Як сон яскравий, нетривалий, –
Роки розвіяли тепло,
Корови доброї не стало.
Змінив камін у хаті піч,
Як на городі неньку тато, –
Теплом наповнити невміч
Йому притишену кімнату.
Його, схололого уже,
Байдужим поглядом яложу, –
А пам'ять чіпко береже
Все, що забутися не може...
08.11.16

1

Ні докорів, ні страху... Лиш споглядання світу.
Що гарно, що не вельми - ніхто не розбере.
Авторитарні секти трамбують словобітум.
Від пісні жабенячої вмліває очерет.

До людяності заклик ніяковіє, слабне.
Щодня спритніші брехні, дошкульніший удар.
Обходжу півтверезих, калічених, незграбних.
У гамівній сорочці дрімає санітар.

Вдягну барвистий шалик. І тепло, і вільготно.
Дрейфує храм... крижина... Линяє піп... зайці...
Учора фарбувала, розвішую полотна.
...байдарку топлять сполом обкурені жерці.

2

Весло сушу, сміюся, трьох левенят заношу.
Вже стільки наламали шипшинових ліан...
А роми пропонують - і ворожіння, й воші,
І кожухи заморські... і кігті ігуан...

Від скепсису немає ні ліків, ні молитви.
Хто в пошуках - обряще пилюку роздоріж.
Люд витяг бегемотів із неозорих ритвин.
Молився ревно-щиро... Знов застрягає між...

Обшмульгані повії, розірвані мембрани.
Ось допомогу вівцям вручає вовкулак.
Шарлахові алеї... правдивці-шарлатани.
Вирує світ знелюднень, погроз... громів-атак.

А малючок стискає велику руку діда.
Машинка за копійку, розкришене безе...
Була одна на всіх знекровлена побіда.
І знов потвора хижа, нетруєна повзе.



2010

Що сталося? Навіщо, мов пуста,
Вже цілий рік не можу і не вмію
Складати вірші, тільки німота
Важезна на вустах все зріє, зріє.

Ви скажете – ну от уже строфа.
Рядків чотири в ній, вона готова.
Я не про те. Це звичка видиха
Уміння слово ставити за словом.

Порядок цей настроює рука.
Я не про те. Як це було раніше?
Коли приходило – і не в рядках –
А іншим чимсь. – Не пам’ятаю більше.

Те, інше, то чи відало про страх,
Коли буяло голосом так сміло,
Саме, як сміх, сміялось на вустах
І плакало, мов плач, якщо хотіло?


08.11.2016


ДРУГОЕ

Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?

Вы скажете - но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.

Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило - не строка -
другое что-то. Только что?- забыла.

Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?
1966

Падав, падав дощ осінній,
На дерев холодні тіні.
На дахи – широкі шпальти,
На газони, на асфальти.

На галявини остиглі,
На смерек високі шпилі.
У гніздо порожнє чаплі,
Дощ дрібні кИдає краплі.

Довго небо сльозоточить,
Вже й струмки дороги мочать.
І пливуть, пливуть без черги,
По воді листки – ковчеги.

В калабані наче в плюхи,
І в широкі капелюхи.
І в долонь тонкі фужери,
Воду ллють небесні жерла.

Непогода геть приперла,
Протікають краплі – перли.
На пальто широкі плечі,
В черевики й інші речі.

На хати, стАйні і клуні,
Проливає осінь нюні.
Зяблу душу аж до щему,
Пробирає дощ - нікчема.

2016р.

Старий місяць вусатий і впертий
вливає у себе горнятко ранку,
вдихаючи аромат світанку,
і наскрізного синього диму.
Молодість вечірня й забута
сходила першой сильною зіркою
коли Старий був Молодий,
коли ліхтарі світили натхненно.
Погляд втомлено котиться вниз
до найперших лінивих тролебусів,
що щебечуть маршрутами сталими,
зав'язаними і перекритими.
Розганяючи потоки в калюжах,
ледве ковтаючи напругу з повітря

Та Старий місяць по-доброму впертий,
як би не дослухався зрадливої пам'яті,
не розуміє ролі у божевіллі ранку,
не знає для кого працював маяком
всю свою бліду і холодну молодість.
На які злочини йшов непокарані,
аби рятувати портових примар.

Не знає і тане, не розуміє — зникає
тоне пам'ять у морі променів,
зникає Старий із порядку денного
і ранок слідом за ними тане.

2016

На площі Ринок – тисячі розваг
Приваблюють спокусливо туристів, –
Тож мало хто з них помічає стяг,
Що ратушу підвищує над містом.
Його блакитно-жовті кольори
Над нею люди з гордістю піднесли,
Коли на тлі непевної пори
Вкраїна з сну мертвотного воскресла.
Збулась одвічна мрія поколінь,
У рідний край закоханих безмежно, –
Що відректись не сміли від стремлінь
Виборювати в муках незалежність.
У пам’яті лишились навіки
Сумні часи і миті найсвітліші, –
Не знаю звідки в мене ці думки,
Коли довкола думають про інше…
07.11.16

Вона собі стоїть, а тиша йде у тишу.
Що ближче до тепла - строкатіший гарем.
Що ближче до зими, то світиться ясніше
Замріяна хурма - усміхнена хюррем.

Ще сни її дзвінкі, та спогади загусли,
Як гусне мед старий - світи чи не світи.
Не хочеться хюррем, щоб чорно-білі бусли
Зажурених беріз летіли у світи...

Тримаються землі (а осінь - вище й вище)
Розгублені слова - достоту, наче ми.
І вже нема вогню над жовтим попелищем,
Лише горять сонцЯ невільниці-хурми.

Є речення дощу питальні чи окличні,
Є речники вітрів і підсвідомий трем.
А сонячні серця такі недовговічні,
Як і твої, хурмо. Як і твоє, хюррем...

2016

Ой не шуми вітре поки сонце світить,
Дай мені сьогодні душу обігріти.
Ой не хили вітре в полі трави - квіти,
Дай душі досхочу налюбитись літом.
Поки сонце ясне, поки літо гасне,
Хай душа згадає що було прекрасне.
Ой не шуми вітре, чи ж тобі не знати,
Як душа щемлива тут зросла з зерняти.
Ой не шуми вітре поки душа мріє,
Не забери вітре у душі надії.

2016р.

Ходив до Церкви і Собору…
По бездоріжжю і стежками…
Ділив самотність свою з морем…
Ім’я беріг, як вчила мама…
… а як він смажив в рань зернятка!
… а як варив він друзям каву!
І дуже схожий був на батька —
Давайте вигукнемо: - Браво!?
6.11.2016.