1

Отож, йдемо... Лісоповали тем,
Дискусії про заполоч і вату,
Буяння звітів, жмутки хризантем.
Вицокують обцаси... дублікати.

Сивуху підливають у бульйон,
Натравлюють на шістку одиницю.
Ви цмульте ласо, мафія мільйон
Вкладає у всесвітню моровицю.

"...та я б!" - пишіть-мережте. Кулаком
Збивайте хвилі, ручечку шухляди.
Вівця бреде за хижим вожаком.
Чорти наобіцяли чоколяди.

Цвенькочуть кулі... Гори костомах.
Метаморфози пельок, апетитів.
І павуки, і мушки при чинах.
А ми до серця руку гордовито...

2

Здружилися акула, щука, сом.
Офарблене циноброю болото.
Зійди на всіх, божественна ясо!
Ти провела крізь млу-непевність Лота...


2017

Тебе немає
в цім оповіданні, -
будиночку
обідраних шпалер,
та я тобі
освідчуюсь в коханні,
байдуУже,
що один із нас помер.
Що на столі
пусті пляшки і смІття,
гидота задумів,
надій і покаянь,
а за вікном
гойда пожовкле віття,
і час минув
непроханих
бажань.

Не втішай щодня мене,
Як малу дитину, –
Тим, що скоро біль мине,
А жура відхлине.
Бо не в них печалі суть
І жалів щоденних, –
Не дає мені заснуть
Світлий образ нені.
Ні на мить не полиша
Не гірка осмута,
А матусина душа,
Що в моїй присутня.
Мов жаринка припеклась
Там насподі, скраю, –
І принадністю тепла
Сина зігріває...
16.02 17

Як тече вода… Як горить огонь…
Утікає час із земних долонь.

У пісок вода, а огонь у дим.
Попелясте дно і життя під ним.

Але ж є любов… і кохання є.
Хочеш порівну? Забирай своє...

Опустилась ніч, ходить під вікном –
місяць-оберіг сяє над селом.

А над містом тло з руху і тепла,
мурашиний сон і нічні діла.

А над лісом плач – то кричить пуга,
туманіє жах і не спить яга.

А над полем тиш і зірковий пес
озирає світ з висоти небес.

Та минає ніч – суєта суєт,
і маліє пал, а за ним поет.

Як тече вода, як горить огонь –
думи для очей із жаги безсонь.

Наче й воля є… і свобода є,
тільки час-пияк сурогат не п’є…

Утікає десь, як огонь-вода.
Залишає хміль – горе не біда…

15.02.2017

В лісі біло ще.
Аж туди тебе ведуть
заячі сліди.

Вже ж і Стрітення —
(чуєш «дзень» краплин з дахів?)
прапоганський день.

(15 лютого 2017)

Мовчіть про війну. Зачекалися лодій.
В драконову пащу пірнуло дитя.
Добро проростає вишнево насподі.
За хвилю - у безвіч. Сурмлять відплиття...

Трамбуйте гризоти. Заходьте попарно.
Лишайте на суші ненатлих божків.
Авжеж, катаклізми, спинятися марно.
Наївні ягнята, куниці прудкі.

Усім би місцинки та рідної мови...
Грудки позамотуйте міцно в єдваб.
Ви ж бачили Герніку... Рвали закови...
Нові панорами і... мегамасштаб.

Віршуймо про шквали, крохмальне затишшя.
Заморські пишноти, фортечні вали.
Нові літописці на ідиш опишуть
Принади опілля, сумоту Сули.

Надщерблені зуби дракониська - мідні.
А нам бовваніло широке вікно...
Горять целулоїдні пупси безрідні,
Тасуються карти, квитки, доміно...

Ява-божевільня. Стобуйні палати,
Холодні ремзали, танцполи... Церкви...
Скорботно німує зневажена мати.
Халепу міняли на ящик халви...

Звивають кублоїди-брехні вовчиці.
Душа пеленгує задавнене "sos...".
Модерна дієта - вода і кислиця.
Любові до ближнього апофеоз.


2017

Іще один крок назад -
в задвер'я чи завіконня.
Бо пан цей тобі не рад -
ти ж бідна нічийна доня!

Ще й, бач, он прийшла сама
до світелка дотулитись,
а місця тобі нема
у цій пишноглядній свиті.

І встромлюються мечі
у серце твоє і груди,
та зойки твої ні в чім
і спуску тобі не буде!

Бо й пані оця ясна
(насправді темніша ночі)
тебе до самого дна
чомусь опустити хоче.

А ти, наче те маля,
виблимуєш лиш очима,
допоки двигтить земля
ненависно за плечима.

Розводиш руками, ба -
нічого не розумієш...
А в тебе летить ганьба,
ще й славу чоренну сіє.

І слово стає не в лад,
стривожує безбороння...
Вступаєшся, крок назад -
в задвер'я, у завіконня...

31.01.17 р.

Война. Зачем? Кому же сколько крови?
Из-за кого страдает ся земля?
Когда тот наиграется уж вдоваль.
Погибнет Украина - мать моя.

Моя родная мамочка, угаснет,
В ее глазах такой наивный свет.
Что нынче происходит, то ужасно..
Запутались мы в браконьерску сеть

Мы выстоим, мы сможем. Не напрасно
Отдали жизнь свою, за честь, бойцы
Прекрасной Украине, руку к сердцу,
Когда сходились еле те концы.
Когда хотелось на душе согреться.

Ах, родина любимая моя,
Закончится, пройдет все безусловно,
Лишь в памяти рубцом будет война
И Украина будет нам иконой.

Ах, Украина, нам одна судьба.
Мы - твои дети, малыми шагами,
Идем в Европу? - Ты же не слепа.
Стоим, мы неподвижны, словна, камень.

А, кто тебя головушкою в грязь?
Примьеры и министры, презеденты?
А, кто кричал, в итоге, и не спас?
Прости же свой народ в разгар беседы.

Мы выбирая, кто нас поведет
По праведном пути, не долго тлели,
В раздумиях, сейчас, приходим в пот.
Никто дорожки красной не простелит.

Мой славный край, прошу тебя, крепись.
Пока живу я в сердце с Украиной
Не упадем себе мы в самый низ,
Мы любим Украину. Вместе. Сильно!

10.09.16.

Музика

В парку мýзика лунає –
то, либонь, музúка грає.
Але пóслуху не вірте,
краще добре перевірте –
бо музúку, кожен знає,
всі по слýху упізнають.

Послуга

В пóслузі слуга не відмовля –
безвідмовний, Господи прости:
слухає – горить під ним земля,
ждуть – а по слузі і слід простиг.

Удави

Заповзли удáви
у високі трáви,
а як виповзуть – травú,
чи одразу удавú.


Заплив

Як міцний у тебе сон,
І з їством у мирі -
будеш ти як сальцесон
запливати жиром.
- Але ж ні - це все байки!
Буду я купатись
і пірнати, й за буйки
легко запливати!

Замки

Бовваніють зáмки
над усякі рамки,
а у них – секрет- замкú
і собаки, як вовки

Клеймо

Як робота – не лайнó,
клéймо фìрмове клеймó
А як ні - то лáй-но
виріб той негайно.

Плакати

…А на екранах замість лиць – одні живі плакáти,
і як не плáкати, що нìчим душу лікувáти.
Без лìку* вати хочеш туго натовкти у вуха –
ликуй же, туго, політична розквіта порнуха.
Від гóмону того у голові кишать рулади
брехні, а ти чекаєш хоч би вìдгомону правди.
Здоровий глузд у «слуг» ? – давно надії вийшли.
За шкварками услуг я не ходив. А ви - йшли?

* лік – лічба, рахунок

Позолота

Гей, осіння позолóто,
звідки в тебе хист, охота,
що тебе так окриля?
Злото-фарби звідкіля?
– Я по зóлото сусальне
подолала трасу дальню –
пробиралася крізь тéрни
аж до сонечка майстерні!
Щодо хисту – не розмова:
пензликом тернú – й готово!

01-06.02.2017

Зі мною біль, зі мною біль густий,
Він смутком наганяє чорні хмари,
Як завжди відчайлушно день пустий,
Сполохую принад я добрі чвари;

Нема нічого - в мене відібрали
Єдине благо - неба звіток мій.
Сміливцями на просуд людям грали,
Вдоволених не відтворивши мрій;

Зі мною біль тонких теренів злості,
Зі мною біль захопленой землі,
Не прохані, ви, ворожнечі, гості,
Ні совісті у вас, ані жалі;

Я догодить звеличую душі,
Кайданами повівся по облогах,
Налізли в полерай собі кліщі,
Втіливши з себе бога в бичих рогах,
Поклони б'ючі п'яному паші.

16.03.16.

Не всі ще пархаті
у Патріархаті.

2017

Дивним сном мені навіяв берег
Радощі, зненацька, так здалось,
Мерехтіння тополиних серег,
Раптом, підійшов до мене хтось..

Я сиділа, опустивши ноги,
У водойми старого Дніпра,
І, зійшов, з залізної дороги -
Дядько, шепотів: тобі пора.

Із моїм волоссям грався вітер,
Я його ловила, що є мить;
З камінців складала собі літер.
І мені хотілось дуже жить.

Я дивилась в небо: ані хмари
І на хвилях відблиск від тепла,
Сонця, я знайшла лише примари,
На такім безмежнім, небі тла.

28.08.16.

Круть, верть,
пердь!...

2017

Невдовзі зашумить за містом ряст,
І сяде в ноги знову тихий вітер,
Як швидко йде, минає, плине час,
І як багато довелось зтерпіти

Щоби на весну холодом близьким,
До мене в купу закликали жарти,
І мені знов захочеться піти,
І мене буде часом не впізнати..

Мережевом розшиє рукава,
І жайворонок сяде у кімнаті,
Я за столом писатиму слова,
Що душу гріють, і які прокляті

І безліч там порожніх сторінок,
Не бачуть волі - в чашці аромату,
Я знову відступлюсь і зроблю крок,
Руками знову вчеплюся за ґрати!

Молю про себе ніч і слова досить,
Боліти буде досхочу мені,
І матері моєї ллються сльози,
Рідненької Вкраїни по землі..

Тремтить в долонях свічка, догоряє,
Подекуди ще чуються пісні,
Пісні в труну і на весілля, брате,
Щоправда вже не наші голоси.

Тонкі вуста у скривдженої долей,
І матір вона сотні матерям,
Ми - українці, і тому ми горді,
Бо ненечка - вкраїнськая земля!

07.02.17.

Давно забуте йде у небуття.
Не буде вже ніколи той країни,
Де плаче, мов сполохане, дитя.
Довкола, де лежать тепер руїни.

Дитинство нагадай мені казок.
Яких, однак, забулося колосся.
Обірваним десь мариться зв'язок,
Між квітами, що напують волосся.

Щемить у грудях вічна та блакить.
За небокраєм гра веселка в небі.
О, як мені у серденькі болить.
Лишу я почуття довічно в требі.

Моє дитинство линуло, як день.
Пройшов, що повз і поступився ніччю.
Споріднене у тому зірок жмень.
Спокусане занедбанною річчю.

Сумую по торішнім снігі я.
По осені, що дарувала радість.
У відчаї я мало не щодня.
Хай як, але моя це дужа слабість.

13.05.16.

У чому, питаю, сила,
Не в брата питаю - у тебе.
Сказала, у сухожиллях...
Це ж треба, подумав, це ж треба!

Зустрілися у Гоморрі,
Домовились у Содомі…
Не встиг я промовити: «Sorry!»,
Як ти запросила додому.

Включити хотів телевізор –
Там грали «Реал» - «Барселона»...
Ласкава ти пані і хижа -
Втонув у твоєму лоні.

Тоді захотів до вітру
Нестерпно і до знемоги,
Не знаю і досі, як витерпів -
Блудив у небесних чертогах.

Усе шкереберть у домі,
Немов у Далі на картинах,
Ти ставиш не крапку, а кому,
Бажаєш від мене сина.

Бажаєш від мене сина,
А згодом - доньку захочеш,
Вважаєш, я твій мужчина -
І тут вже не кома, а точка.


15.02.17

Горить зоря моя холодна,
У піднебесній вишині.
Вона озватися не годна
Ні словом «так», ні словом «ні».

Вона безтрепетно зоріє
Над перехрестями доріг.
Вона нікого не зігріє,
Ніхто завдати їй не зміг

Ані невтішної печалі,
Ані нестямної жаги...
Будився день. А доля спала...
У душу сипали сніги.

О, знав би я , що так буває,
Коли ішов на той дебют,
Де пишуть – кров’ю і немає
Поета, поки не уб’ють!

Жартуючи, поранять легко
І ніби іншим я воскрес.
А успіх був такий далекий,
Такий непевний інтерес.

Але роки – то Рим, готовий
У шоу масок, сміху, поз
Побачити не гру актора
У смерть, а гибель усерйоз.

Де почуття перемагає
Раба арени, ти – живий.
Але ілюзії немає,
Де подих долі неземний.

                              1997,2017

Краем губ ускользая в сарказм и нелепость,
Задыхаясь в ненужной мирской суете,
Ты торопишься жить, ты надеешься выжить
В заколдованном круге, где "эти" и "те".

Я к тебе прикоснусь во спасенье иль гибель,
Я тебя назову,- как?- не знаю сейчас.
Может, горечь утрат разлетится и сгинет,
Может, так не бывает, но будет для нас.

Только все это дым запоздалой надежды
На развалинах тех, кто не с нами, и ты
Краем губ ускользаешь в далеком и вечном,
Задыхаясь в ненужной мирской суете.

14.02.2017г.

1

Дієсловити! контрабасити!
Скаженів ідеальний шторм...
Поставали курсанти асами.
...виповзали цеглини з форм...

2

Нью-Терпилівку перехилено.
Не рахуй, мандрівниче, цих веж.
Знов пишання надміццю, жилами,
Перманентним гасінням пожеж.

Є набутоньки... щось утрачено.
Кінь троянський. Третейське лоша.
Роззирайся, Ісусе... Не плачемо.
Землетрощі даєм відкоша.


2017

***
Поезія – не тиша і цунамі,
окрилені тобою у політ.
Це інше – тими самими словами,
що інде умирає біля ями
і оживає тисячами літ.

***
І проза має поетичні крила,
і де-не-де поезії краса
у ній – і нагорода, і яса.
Та інде невідомо, що за сила
тебе її отрутою споїла...
Хоча усе диктують небеса.

***
У кожного своя дорога,
а ще й подекуди, до того,
діла великі і малі.
Те має ікла, інше – роги,
а що є гріх в очах у Бога,
ніде не знають на землі.

***
Поети й воїни на варті
оберігають житіє,
яке дрімати не дає.
Але поезія не бартер
за право воїна віддати
деінде і життя своє.

***
Себе готуючи до бою,
не забувай, що кожну мить
війна залякує бідою.
АТО відлунює грозою,
а інде виє і гримить.

***
Оживає лише той, хто у боях
бачить де-не-де і небо голубе,
і своє високе сонце у сльозах.
І карбує наша пам'ять у серцях:
«Він загинув, захищаючи тебе».

                              2017

О ти, життя солодка таємнице!
Нарешті, зрозумілий мені зміст
Бажань, сум’яття, пошуків одвічних,
Щемких пустих надій, палючих сліз.

Ввесь світ шукає тільки лиш любові,
Усіх чуттів веде до неї шлях,
І серце поривається на поклик,
Любові, що керує у віках. (4 рази)

2015



Ah! Sweet mystery of life, at last I've found thee
Ah! at last I know the secret of it all
All the longing, seeking, striving, waiting, yearning
The idle hopes and joy and burning tears that fall.

For 'tis love and love alone the world is seeking
And 'tis love and love alone I’ve waited for
And my heart has heard the answer to its calling
For it is love that rules for evermore. (4 times)

(Lyrics by Rida Johnson Young, music by Victor Herbert, 1910)

(scenes from “Naughty Marietta”, 1935, with Jeanette McDonald and Nelson Eddy)

В задзеркальному Лісі пітьми
Втаємничені Чорні Ворони
Кожну мить, кожну мить, кожну мить
Казку Лісу від Світу хоронять.

І коли ти Казкар Видатний,
Сокровенну закриють завісу
Стукачі, шпигуни, брехуни-
Ті Ворони, господарі Лісу.

Заблукаєш пітьмою стежок,
Що ведуть до сріблястих галявин,
Закуняєш в абзцах книжок,
Що стирчать із ботфортів халяви...

Чи, можливо, інакше... КОНЕКТ
Перерветься, раніше ніж ВИЙДЕШ
На галявину з лісу. І НЕ Т-
(т)и дійдеш. А тебе таки "дІйдуть".

Ти до ПРАВИЛА ПОШУКУ звик?
Як не ти, то на тебе "малява"...
Бо за ФЕЙКОМ ховається НІК-
Всім керуюча Списана Лярва.

Ти шукатимеш, певне, її
ПОЗА МЕЖАМИ?.. Маєш причину,
Бо СОБАЧКУ на цьому ти з"їв
З дивним іменем КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117021301127

Захочеш – тебе зачарую,
Захочеш – приворожу,
Як згадаєш мене у сує, –
На поміч неждано прийду,
Чудернацькі розвію чари,
Що казати, як їх нема? –
Це Любов, а не примара
У надійний полон взяла.
Я покличу у зорепади,
У високу небесну блакить,
Хто сказав, що Любов – це кара
За незвідану щастя мить?

Дорогою до Закарпаття

Смерековоликі пасма гір
Сивою волічкою увиті
І пливуть у неба Синевир,
Де купають вовну у блакиті.

Латориця-змійка поміж них
Видиха студене шамотіння…
А на схилах – прояви весни :
Скапують зими останки тлінні…

Шаян

Мій уклін, перлинко між перлин
У скарбонці див-дарів природи!
Ти під сонцем вічна. Часу плин
Ледь торкнувся, май, твоєї вроди.

Щедро омиваєш день-у-день
Тіло й дух у царство насолоди:
І нектар твоїх лісів-легень
І цілющі мінеральні води.

Життєдайних струменів рої
У єство усотую. Смиренно
Напуваю-зцілюю свої –
Містом загазовані – легені…

11-13.02.2017 с. Шаян, Закарпаття

И ветер,
в огне сожжённый,
и образ твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Ти у мені цвітеш, як дивна квітка.
Тендітно ніжать серце пелюстки.
Спиваю щастя - море ціле, ріки,
п'янкі струмки і гойні потічки.

Спиваю неба хвилі неозорі.
І наче небом я стаю сама,
купаючись у таїні любові,
і до її торкаючи крила

Лечу над світом білим, де замети
своє туркочуть змерзлій далині.
А у мені роз'ясненим куплетом
і квіти зацвітають, і пісні.

Ще й пригортають радісне пелюстя
до снігу, до зимового жалю.
Візьму й собі зимі цій посміхнуся,
признаюся, що квітну, що люблю.

Бо ти в мені цвітеш, як дивна квітка -
магнолія, ромашка чи тюльпан...
Спиваю щастя повноводі ріки,
цілі моря, та де там - океан!

28.01.17 р.

Поволі обертаючись, Земля
несе півкулю у весняну ласку,
де в небі чути крики журавля,
що повертає з далечі у казку

своєї благодатної землі
й такої незрадливої печалі,
яка покличе знов у марні дні
його летіти у чужинські далі.

Поволі обертаючись, несе
планета нас по колу часоплину,
і пише хаос гибелі есе,
а вічне заперечує: не згину…

Іще зими феєрія жива,
іще поля затаєні снігами,
іще у піч вітрисько завива
холодними нічними голосами,

але поволі золота зоря,
ота зоря, що нами Сонцем зветься,
теплішає – листки календаря
ведуть у час, коли земля проснеться:

настане день, в якому голоси
і журавля, і неба, і розмаю
зіллються в хор весняної жаги
оновлення надії, долі, краю…

13.02.2017

ОФІРУВАННЯ РАНКУ-СНІГОЦВІТУ

Офірування вранішнього світу –
Лапа́тим снігом пе́ститься земля,
Вальсує небо у зимо́вім квіту
Під тиху музу вітра-скрипаля.

І вікову природа виграє́ сюїту,
Пір’їнки хмар на обрій вистеля,
Й сніжи́нковому тішиться зеніту
Чарі́вна казка – білий цвіт кружля.

Павло Гай-Нижник
13 лютого 2017 р.

Твій сміх бринить дзвіночками конвалій,
А пісня ллється весняним струмком,
Єдиного лише в житті кохаю,
Воно квітує, сповнене добром.

Мов польові волошки - сині очі,
Сонечком сяє усмішка твоя,
В міцних обіймах я втонути хочу,
Неначе в морі ніжності й тепла.

Пестять так лагідно шорсткі твої долоні
Кучері,що русявими були,
А нині вони трішки з сивиною,
Та обіцяєш увесь вік любить.

Для мене прихилити небо ладен
І ясну зірку звідтіля дістать,
Леліять й берегти, немов троянду,
Як ти,такого в світі більш нема.

Щоби кохав мене аж до нестями,
Моєму щастю й успіхам радів.
Горнусь до тебе ластів"ям, коханий,
І моє серце віддане тобі.

2017 р.

За батярським мотивом.

Філіжанка гуцульська – як обрій між пальцями
і громами, й дощами посічений часто.
Хто смакує з такої, той матиме рацію,
бо й гірке неспотворене інколи – щастям.

Басанунка*, зав’язана бантом, – окрасою
вишиванці та горлу, тремкому над ранком…
А поки що тебе ота нічка привласнила,
що її ти вважав за надійну фіранку.

На дубові столи похилилися голови
пранащадків опришків. Розбурхані тіні
напівсонно з чубами зіграють у холиво,**
усміхаючи пащу старого каміна.

Захмелілі не цнотою здавна багатими…
Моложава шинкарка, близнючка негоди,
чи не всіх парубків подивує... трійнятами,***
од яких і гультяй не відмовиться жоден.

2017р.

*Стрічка, яку зав’язують біла коміра вишитої сорочки;
**гра у хованку;
***карпатський посуд з найкращими стравами, до складу якого входять три горщики, з’єднані спільним вухом.

И я, и комната грустны.
Мы так ведь оба не земны.
Растеряны. Неброски ростом.
Нам жизнь в полроста пахнет воском.

Не церковь - нам печаль чужда.
Но вновь душевная нужда
Нас заставляет слушать ритмы
И отбивать их на палитре...

И сюр, и нежная импрессия
Нам тихо окна занавесили...

Стоїть зима й не думає іти,
Все побілила, ніби цвітом вишні…
І я, неначе у роки колишні,
Аж по коліна у снігах отих.

Сосна спустила обважнілі крила
І нахилила голову униз
На віти і на захололий хмиз
Мов барси сніжні раптом навалились.

Поверхня аж загусла, мов сметанка,
Тремтить уся замерзла – без тепла.
Неначе снігова чаклунка – б`янка*
В полон свій безсердечний узяла.
Б`янка – біла (італ.)

11.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Київ, Національний ботанічний сад ім. Г.Гришка.
ділянка Криму.

Пародія:

Чоло вкривають роси,
Пітніють ноги й руки.
Під пахвами волога…
У ніздрі легко б’є
Душок дезодоранту,
Що вже змішався з потом.
І риба… Мов базаром
З тобою ми йдемо.
Ти не лякайся. Звісно,
У мене все в порядку.
Я не хворію, друже –
Це не туберкульоз!
Це все природно, рідний.
Це фізіологізми.
Це все тобі підказка,
Що я тебе люблю.

есть Бог и Буг. нет святости и злости…
с тобою это было ли, со мной? –

рябинники наведывались в гости,
повадившись на ягоды зимой.
стояли мы среди февральской стужи,
с надеждою и крошками в горсти.

что по зиме сердечной людям нужно? -
своё гнездо, как птице, обрести.
и солнца, разбивающего оземь
холодной боли душащий нарост.

и будет май, и ландыши, и просинь.
и дрозд-рябинник станет певчий дрозд.
и Богово конечно будет с Богом,
а Бугово – останется реке.

рябины уродилось нынче много,
и вот стихи горчат на языке…

там де горе скопищем зріло…
там де зріло скопищем горе,
ти виглядав кольором білим -
серед усіх… з вихідом в море.

…Пророк ненароком
комусь перешле SMS-ку, –
у склянці з окропом
розбурхає бурю бурлеску.

Іронія долі:
свобода – у гроті гротеску.
Час трилерів, тролів
сканує віднайдену фреску.

Знов Юда у чаті
«пасе» віртуального тезку.
…А Бог – теслювати:
ладнає тесак і стамеску.


12-13.02.2017

Трясуть Україну - як вишню.
Летять ягідки, галузки...
Зацькована дружба колишня.
Все мішма: люстерка, совки,
Граблі, фотознімки, доноси,
Вишиванки чорні, перкаль...
Пракорінь волав стоголосо,
Та зайдам чужого не жаль.

Чавучаться долі... Тужіння.
Мезга забродила - і тхне.
Віночки плели героїні,
Прогнали у мрево курне.

Кіт сала наївся без квоти.
Вовтузиться з решетом знать.
Бредуть у вертеп ляльководи.
Прогности-цикади сюрчать...

У трумнах сини-чорнобривці.
Вітрам розсівати чабер
По скропленій крівцею нивці.
Стою між баштанів, химер.

Давати простибі - почесно.
Просити і клянчити - зась.
Трясуть Україну - чудесна...
Офірна краса-іпостась.



2017

Розбомблених надій
                аеродром
щоранку атакують
                людолови
й заручники
                ненависті і крови
стокгольмський не приховують синдром,
про що
            не повідомить CNN,
а ТАСС додасть
                гібридної отрути…
Лиш мандрівник у часі,
                може бути,
збагне весь жах
                донецьких
                        ойкумен.

2017

Уперше так налякано журюся,
Уперше довго маюся без сну, –
Ніяк не йде із пам’яті матуся,
Ніяк журу з душі не прожену.
Тепер життя поділено надвоє,
На “до” і “після” клопотів сумних, –
На до проблем, накликаних бідою, -
І вічної скорботи після них.
Ех, мамо, мамо, – як ти засмутила
Раптовою розлукою мене, –
Згубилася в цвітінні заметілі,
Пішла назавжди в мрево крижане...
11.02.17

умістились в одну довжину
і підходим до весел по черзі
Ви скажіть там усім: - я живу
серед кращих з усіх в світі версій!!!

Цього року йому б виповнилось 90. Не дожив до цієї дати. Та якби життя міряти випробуваннями, що випали на його долю, то з певністю можна твердити, що прожив він кілька життів.
Народився 11 лютого 1927 р. в с. Велика Воля Миколаївського району Львівської області в родині хлібороба. У рідному селі закінчив початкову школу. Згодом вступив до Львівської торговельної школи.
Студентом, у 1943 р. вступив у лави ОУН і долучився до підпільної боротьби проти німецьких окупантів. Після вигнання німців з України в 1944 р. продовжував боротьбу в підпільних рядах ОУН проти більшовицької окупації. Працював на посаді помічника-референта пропаганди повітової екзекутиви. 22 березня 1945 р. натрапив на засідку МДБ, був поранений і опинився в Дрогобицькій тюрмі. Звідти етапом вивезений до Воркути й ревтрибуналом засуджений на десять років позбавлення волі та п’ять років позбавлення громадянських прав. Сидів з кардиналом Йосипом Сліпим, поетом Патрусом-Карпатським. 1954 р. Р. Петріва звільнено, а в 1957 р. знову заарештовано й Львівським облсудом засуджено за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР (ст. 54 КК УРСР відповідає ст. 58 КК РРФСР 1938 р.) на десять років таборів у Дубровлазі в Мордовії. У 1961 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Постановою ПВР УРСР 1960 р. термін знижено до шести років. Звільнений 11.01.1963 р.
Каторга, надзвичайно тяжкий фізичний труд у складних кліматичних умовах підірвали здоров’я, але не силу духу й інтерес до життя. Писав про те, що думав, про що болить і співає душа. Окрім віршів і прози, перекладав українською Лермонтова, Ахматову, польського поета В. Броневского, з української на російську «Мойсея» Франка.
Пішов із життя 18 січня 2015 р.

Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак — труна.
Дошка в дошку — нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх — кому цiкаво?
Ікс — налiво, ікс — направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I прийняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi — трупи
Щiльно складенi докупи,
Хтозна-ч’ї сини.
На пальцях фанернi бирки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки —
Слiд останньої провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом —
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.

***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать.
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по них лелечі стежі,
За ними — літо по стерні.
Мов по весіллі. Тишина,
Роз’їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощається весна.
1969 р
***
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам’яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт і сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
діяній Молоха страшного.
Хай в пам’яті оптичнім склі
на всіх обновлених дорогах
добрі діла, по волі Бога,
стають оздобою Землі.
Та за хвилину — думка справа
з протестом гнівним: «Схаменись,
мовчати ти не маєш права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи —
свідоцтво Правди під хрестом,
надійний човен переправи
перед розібраним мостом».
Квітень 1995 р.

В руки твои опускаюсь я взглядом растерянно.
Ты переводишь часы в эту ночь на мгновение
ближе ко мне. Я как стрелка в потерянном времени.
Перевести меня может помочь Провидение -
не на часы, а на жизнь. Я к запястью пристёгнута.
Носишь меня на руках через сонные улицы.
Мысли послушно повисли, тобою расстёгнуты
(как ты сумел не порвать там, где не было пуговиц?)
Тусклый фонарь за спиной гаснет, вдрызг обезвоженный
многими летами, щурится сослепу в лица.
Пусть на руках твоих вряд ли я выгляжу строже, но
очень стараюсь от них до утра не отбиться,
и не разбиться на счастье, в которое верилось.
Смотрим опять мы друг другу в сердца – ну не дети ли?
Что это там, как луна, бледно-матово светится?
Счастье? – оно! Хорошо, что темно, и заметили!
Вот же мы, счастье! Увидь нас, в ночи дальнозоркое!
Переведи нам часы на начало творения,
чтобы не прятаться в чувствах извечных по норкам нам,
чтобы не пыткой любовь нам была - откровением.

В руки твои опускаюсь я – время любить…

'2o10

*
То пламени играют языки…
А может, это мыслей лепестки?
Я так невольно ими восхищаюсь...
Явилось озаренье – мне с руки!..

*

И огненный язык вдруг воспарит,
Потрескивая, вновь заговорит,
А иногда выстреливают искры:
Как в жизни: прочный мир – и всё горит!..

*

Гудит огонь, как на семи ветрах.
Поленья рассыпаются во прах.
Проходит всё…но теплится надежда,
Что истина рождается в словах.

*

Весёлого огня искрятся тени.
Так долго греют душу и колени…
Иллюзия окутала меня,
Что бесконечно пламени цветенье.

*

Красива углей тлеющих картина.
С моей любовью музыка едина…
И – восстающий Образ из огня:
Цветущи и влекущи георгины…

лютий 7524 р. (ВІд Трипілля) (2017)

«З дурнем каші не звариш»

Каже якось товариш:
«З дурнем каші не звариш».
Стали бульбу ми варити,
Щоб у дурні не пошитись.

«Дурню море по коліна»

Дурню море по коліна –
Коли випита чарчина.
Щоб не стати дурнем, брате, –
Треба дві чарчини мати.

***
Дурному море по коліна?
Чудово! Щоб не утопати –
Упрошуй дурника уклінно
Іти у парі з ним купатись.

«Дурням закон не писаний»

Щоб закон був і для дурнів –
Стали дýрні не дурнì:
Бюлетені пхають в урни –
В Раді будуть на коні!

«Дурний як пень»

Запиндючилися пні,
Що вони усі дурнì
Та почулось гасло шкурне:
«Кожному пеньку – по дурню!
А тоді ввійшли у смак:
«Як пеньків, раптово, брак? –
Хай тоді, без балачок,
Дурня вибере пеньок.
Решта дурнів – то розумні,
Хай не корчать з себе дурнів,
Без пеньків нехай не плачуть –
Їм субсидії призначать! »

«Пошли дурня по раки, а він жаб наловить»

Колись давно в річках водились раки,
Тепер і мудрий рака не найде.
Пірнають вперто дýрні-небораки,
А там лиш квакне жаба де-не-де.

«Не тямить голова, що язик лепече»

«Слуг народу» не назвеш дурнями нізащо –
Кожен гострий на язик, а в ділах – ледащо.
Червоніє мікрофон за тиради речі,
Та не тямить голова, що язик лепече.

04-05.02.2017

Ти мене мені не повертай,
я собі без тебе не крилата.
Тишу ворохобить зірка злата -
дзенькнула, упавши...
Зачекай!
Ще мене мені не повертай...

Хоч до ранку, першої роси
за межею стримай зойки світу,
погляди і хижі голоси,
не студи сю купіль розігріту.

Хай на вікнах місячна тасьма
заколише, заговорить ранок.
Знаєш-бо, солодшого нема
за цілунок теплий наостанок,
що вуста спивають на порі
в мент, коли соплять ще димарі.

Тож мене мені не повертай.
Хай побуду тишею чи йгрою,
тільки ж у тобі, аби з тобою
під крилом у ночі...
Зачекай!
Ще хоч мить мене мені не повертай...

7.08.15 р.

Чисте бажання закутаю в ризи любові,
Йтиму до тебе по вулицях міста старого.
Одіж святкова чіплятиме декого, мабуть.

Можуть залапати навіть, або забруднити.
Можуть порвати навмисне і тицяти пальцем,
Через проріхи вдивляючись в голу основу.

Тільки –
Я не вбоюся очей тих недобро нечистих.
Чисте бажання з собою тобі принесу я.

***************************************

гарячковість мого бажання
ти підкреслиш своїм умінням
і можливо мене пораниш
мій найперший
та піднебіння
зачекалось тремкої зливи

ой, лякає мене сміливість
12.01. - 11.02.2017

Мрії вичахли потроху.
В душах – пліснява і мох.
Морок мацає мороку:
Що – розважимось удвох?

Вись – вакантна. Вакханалій
Потребує час-крутій.
…Порох струшую з сандалій.
…Мне війна доріг сувій.


11.02.2017

Не вміємо літати як птахи,
Як ці дуби, не вміємо мовчати.
Чи друзі ми чи, може, вороги?
Напевне так ми не змогли б сказати.

Не віримо ні людям, ні собі,
Не бачимо, де праведне, де грішне,
Загублені в стотисячній юрбі,
Самих себе шукати будем вічно…

Приземлені, безликі і слабі,
Свої земні гріхи ми тихо лічим…
Химерні шати, пишні й дорогі,
Нам затуляють сонця ясні вічі.

З дитинства нам знайомі береги
Та море синє вільні запитати:
«Скажіть чому, чому не птахи ви?
Чому ви не навчилися літати?»

Лютий, 2017

Утихає зал. І я на сцені
До людей іду із-за куліс.
Чую я далеке сокровенне,
Що усіх очікує колись.

Чорний морок за імлою ночі
Сліпить і пронизує мене,
Та якщо можливо, Авва, Отче,
Хай мене ця чаша омине.

Я люблю сценарій непохитний
І у п'єсі гратиму на біс.
Та у драмі цій я буду вбитий.
Кожна крапля крові – море сліз.

Все жадає миті однієї.
Від своєї долі не втекти.
Я один. У ложі – фарисеї.
Жити – це не поле перейти.

                              1997, 2017