Барвінковий рідний краю,
Ти Подільська сторона!
Новий рік знов зустрічаєш,
Келих щастя пий до дна.

Очі радістю іскряться
Твоїх дочок і синів,
Хай все можеться і вдасться
Та прийде кінець війні.

Хай вертаються додому
Всі наші захисники,
Не зазнати щоб нікому,
Що пережили вони.

Сядуть всі за стіл святковий
Із родиною разом.
Миру, злагоди й любові,
Доля засіва добром.

Подоляни й подолянки!
Росяних чудових ранків,
Сонячних погожих днів,
Тихих гарних вечорів.

Зоряних ночей спокійних,
Впевнених в житті вам кроків,
Друзів вірних та надійних
Іще на багато років.

2016 р.

Ось і жовтень. А лист не жовтіє
(Чи то краще сказати “не жовкне”?),
Ранній іній його приморозив.
Що то жінка! Співає і мріє,
Хоч немає про що, а не мовкне!
(Хоч банально римуються “сльози”.)

Чи то сльози, чи біль, а чи лихо
(Може, краще згадати “кохання”?),
Чи кохання збентежило душу...
А вона собі тішиться тихо,
Ронить жінка пісні на світанні...
(Розважаючи яблуню й грушу.)

27.12.2016

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

З любов'ю старою стрічатись не треба:
Згадаєш, як біль наплива,
Як вчишся шептати до квітів, до неба
Не мовлені вчасно слова,
А сонячні мрії лишилися в літі
Й немає дороги туди,
І мусиш боротися в темному світі,
Щоб радість здобути з руди...

Про все не розкажеш і вже не розрадиш,
Роки — це життя, це не мить.
З любов'ю старою удруге ти зрадиш,
То хай вона в пам'яті спить.
Не ятри тепер свою визрілу душу,
Не збуриться й інша душа.
Хіба що тобі вона зовсім байдужа,
Хіба що вже зовсім чужа...

27.12.2016

- А де отой, що говорив: я – Син?
Ти був із ним, ти був йому слугою!
- Не знаю я, про що ви. Я один.
Ідіть собі, я хочу супокою.

- Його розп’яли на ганьбу і сміх,
а ти йому підтакував у слові.
- То був не я, хіба таке б я міг…
Я присягав єдиному Єгові.

- Він – лжепророк, лукавець, єретик …
А ти йому клонився, як святому.
- Не був я з ним, я до Талмуду звик.
Іду із молитов собі додому.

- Минає ніч, вже півень кличе день,
і я утретє зраджую Ісуса.
Витьохкую оманливих пісень.
Сказати правду, Господи, боюся…

-----------------------------

Бува, і ми, коли сягає жах,
від свого відмовляємося… всує,
бо піде мить і проспіває птах,
і зрадниця у губи поцілує.
26.12.2016

Обіпершись на промінь,
міцніє затяте залізо,
набуваючи форми
швидкого, як вітер, клинка,
і броньованим простором
напинаються хвилерізи,
аби втримати часу цунамі
від мого ривка.

Втім… Хто я в цьому просторі?
Ні Термінатор, ні Рембо…
Непримітний, немов космодрому
обвуглена п’ядь…

Над тобою буяє,
на хмари розірване, небо
й клапті радіохвиль
у бездонні глибини летять
із іржавих антен,
а з жалобних зіниць телескопів
струменить безнадія
в сирен потойбічне виття
і у прихистку
інопланетної Пенелопи
тихо з м’язів у всесвіт
височується життя.

Піді мною зринає
життя на далекій планеті…
Поміж нами гріховна
безодня земної любви…
Але, наче водою живою,
у трас очереті
вимивають бентегу вони
із думок жаливи.

Тож, дістатись до тебе
то є дуже гарна ідея:
я врятую тебе
від тяжіння чужих зазіхань!..
Бо космічне кохання
оживляє завжди Одисея
у чудовому смітті
прадавніх
земних спогадань.

2016

Війна без жалю б’є обличчя,
І біль вичавлює сльозу.
На грані нового сторіччя,
Не оминули ми грозу.

А світові авторитети?
Для них війна то тільки гра.
Бери перо своє поете,
На поле ратне вже пора.

Уже пора тобі до бою,
За всенародний інтерес.
Поклич поетів за собою,
І небайдужих поетес.

Ти не помреш у тому герці
За Україну, за своє.
Бо пісню ту що є у серці
І слово, куля не уб’є.

2016р.

Куля серце перетяла,
Крапля крові в землю впала.
Дика куля з автомата,
в серце ранила солдата.

Надлетіли лебедята,
Зупинилися крилята.
Взяли душу в перевесла,
Попід хмарами понесли.

Залишили тіло спати,
Залишили спочивати.
Спить у полі кволе тіло,
Там де маківки зацвіли.

Почав дощик накрапати,
Став солдатик оживати.
Поверніться лебедята,
Поки дощик ллє
ще надія є.

2015р.

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

"Білий сніг на зеленому листі"-
Пам"ятаєте пісню таку?
Так і сталося в нас.Знову близько
Закружля Заметіль у танку.

І покаже Зима свій характер:
Захурделить, закрутить,сипне,
Морозенка вона кличе брата
Хай річок й озерець не мине.

А льодами скує міцно-міцно,
Малюватиме квіти пером,
Кіньми білими прилине Вітер
І шагатиме їх батогом.

Всі разом будуть бешкетувати,
Реготати і сипать сніжок,
Що нічого не видно й за крок.
Натомившися, вляжуться спати.

2016 р.

(пісня)

Стояли дві тополеньки,
Із вітром гомоніли.
Зелені були вчора ще,
А нині - золотії.
Стояли дві вербиченьки
Гарненькі кучеряві,
І ноги мили в річеньці
Та коси розплітали.

Червоні горобиноньки,
Як рідні дві сестриці,
Секретами ділилися,
Звіряли таємниці.
А вільхи, дві подруженьки
Сережки приміряли,
А може на заручини
Їм їх подарували?

Стояли дві берізоньки,
В горошок сукні білі,
Вродливі та стрункі вони,
Хоч зараз до весілля.
І молоді дівчатонька
На ці деревця схожі.
Нехай же доля щастя їм
Й любові наворожить.

2016 р.

Коли ілюзій кінчиться мара –
утрата сенсу(плакати, радіти)?
Я – Магомет(не йде моя гора).
Я – поганин(замовкніть, неофіти).

Не знаю я, чи сумніви сумні,
а чи утіхи грішної принади
рахують до життя в минулі дні
усі здобутки, промахи і вади,

але вага із світу не речей,
із світу не тяжіючої далі,
стискає карк до вивиху плечей
або хребет ламає в ідеалі.

Коли не вибір залишає крок,
тоді і убивають, щоб любити,
і на могилі зведений курок
утішно клацне: ми з тобою квити…

25.12.2016

*
І знов народжується той,
Кого не змучаться ніколи
Вести у храми й на престоли,
Чи то ізгой, чи то герой?

І знов співають: «Слава! Слава!»
І озираються довкола:
Чи не запросить хто до столу,
Чи дасть копійку за слова?

І знову біситься зима
Морози з ланцюга спустила
На натовп той, де груба сила,
На той, де мудрості нема.

А він являється ізнов!
Його не будуть розпинати.
Лиш так, щоби дивилась мати,
Як із долонь сочиться кров.

Але до того ще іти,
Колядувати і говіти,
Вирощувати дивні квіти…
На гріб їх завтра принести.

24-25.12.16

Віє, віє вітер з півночі та сходу,
Небо темно-сіре - просвітку нема...
Що там нарікати на святу природу?
Як на серці - осінь, на душі зима...

Нам ніхто не зробить в заметілі - літо,
Бо погоду в домі творим ми самі!
Кожен день любити вчімося відкрито,
Усміхаймось щиро Матінці-Зимі!

Хай цвітуть на вікнах дивні білі квіти,
Іній припорошить, морозець скрипить!
В захваті сміятись будуть наші діти,
Затишно у домі, як вогонь горить!..

Як же небагато нам для щастя треба!
Миру і надії, радості й тепла!
Щоб над кожним домом посвітліло небо,
І Любов до ближніх між людьми жила!
12.12.2016

Всім - Добрий вечір! Сонечко зайшло...
Вогонь священний над Землею сяє!
Пів світу зустрічає вже Різдво,
Народження Ісуса прославляє!

Про це співають Ангели з небес,
І кожну душу радість зігріває!
Бо сталось диво! - чудо із чудес,
І людство Сина Божого вітає!

Розділимо в цей вечір радість ми,
Зі щирим серцем будемо багаті!
Бажаєм всім - щасливої зими!
Веселих свят і миру в кожній хаті!
24/12/2016

Напівсон зимової пори
У часи відлиги нетривкої…
Смутку мій, зі мною говори
Мовою святого супокою.

Тисне трохи це зимове тло,
У повітрі щось в`язке, мов іго.
Хочу, щоб на серці відлягло
Хоч на час непевної відлиги.

Може, скресне крига навкруги,
До грудей полине знову й знову -
Хвиля щастя вдарить в береги
Зміною розтрощеній любові!

25.12.7524 р. (2016)

Конча Озерна, півострів Печалі

16 г. 06 хв.

Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Дон Кіхота.
В турнірах і боях,
на званих вечорах
ще майорить його непереможний стяг.

І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні дульцінеї й донкіхоти.
Як луки і поля,
як небо і земля,
як одинокий місяць і ясна зоря.

Не надійні небеса і позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
І він у білий світ
несе, як заповіт,
її чаруючий, її коханий цвіт.

І тому-то, сеньйорити, і того-то
у бою вінчає доля Донкіхота.
Чекайте до вінця
та бережіть серця.
А лицарі стійкі і вірні до кінця.


                              1996,2016

він торкався дощу
він рівнявся на сонце
я собі не прощу -
ні дверцят ні віконця…

виглядаю як лис
трохи схожий на вітер
застрелюся колись
спершу спробую з літер…

хто ж його породив
ні спитати ні взяти?!
серед страху і див
ще півкроку до страти

і було ні гроша
ні притулку ні мрії
хтось одів в торгаша
хтось штовхнув до повії

а воно а чи він
все одно приголубив
привело до Афін
до просвіти від згуби

тільки нині чомусь
контробанда тай годі
а ще бряцькає гусь
і зів’яло в городі

я дивлюсь з перехресть
виглядаю - де ж родич?..
а на ньому вже Хрест
і на палі як здобич

розіпнуть серед втіх
на Горі всенародно
випадковість чи збіг?
виглядає природньо

вже здебільшого в снах
він приходить зненацька
я ж йому в попихах
заціловую лацкан

наливаю обом
все із того графина
його трусить від бомб
а мене від Кабміну…
25.12.2016.

Життя боротьба -то борися.
Як жаркий вогонь - гори.
Де треба - плющем стелися,
Де можна - то гордо йди.
Ступай по воді, бо змиє
Всі зайві вона сліди.
І в хвилях бурхливих сповиє
Добути кінець доби.
А вранці з тієї хвилі
Постане воїнів рать
Прекрасних в рушійній силі -
Нехай вороги тремтять.
Веди за собою військо
І наступай раптово
Розумно й відважно битись
Учні твої готові.
Іаков, Семен премудрий,
Андрій, його добрий брат,
Матвій, і Пилип, і Йосип...
Лиш Юд серед них нема.
Нехай з берегів виходить
Отруйна кривава ріка.
Чекати на краще годі -
Надія така крихка...
Втопи страх у непокорі
І крик у душі змовчи...
Коли ж запалати зорям,
Як не тепер, вночі?

ЛІНА КОСТЕНКО

СПИНИ МЕНЕ…

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Перевод на русский язык

Нинель Новикова

ОСТАНОВИ МЕНЯ.…

Останови уймись уйми меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть

2016

Не підняти слова до жаданих висот,
І тобі не повірить ніхто так, як хочеш.
Не погодитись можна у царстві марнот,
А у наших реаліях ти -- потороча.

Ось і правда, і суть -- по землі попливли.
Ти повинен терпіти це гріхопадіння.
А не можеш -- то блазнем побудь, на столі
Поклади неосудне округле каміння.

Подивується, ніби ображено, гість:
«Я – не зло, я – утоми і віри осколок…»
А твоя оболонка торкнеться обійсть -
І луна: замикається вічності коло.

Це також непогано. Життя! Повнота!
Як утомишся добре – лежи і осмислюй,
Що на світі ти – ще примітивний мастак:
Хоч і повністю чесний -- сердечний навмисне.

***
Приходять сни
із літа до весни,
а розказати нікому,
буває,
коли її немає.

***
– От і побачились.
Не пізнає́ш ...свою? –
Це – із колись.
Не бачу, а стою.
А на межі – нікого і ніде.
А час іде.

***
Малюю очі,
а думки урочі
закреслює жура самотини.
Минулі мрії
і мої надії
оповивають кольорові сни.

***
І у свята яса –
нічого не робити
і думати, але не говорити, –
пробачте, небеса.

***
У мене карма Савича.
Напишете мені, –
і гавані,
й пристанища,
й причали,
і...
мене ловили і...
піймали.

***
Минає час,
і день,
і місяці́...
Літа...
І досі десь
у самому кінці –
мета..

                              2016

Весь пропахнувши безмежжям,
я нічний згадаю степ,
де межи зірок Пегасу
заблукали табуни.

Де старенька Андромеда
доньку жде окрай села,
де Волосся Вероніки
терпко пахне чебрецем…

Ми купалися із нею
в запашних сузір’ях трав:
навіть зараз материнка
у скафандрі пахкотить.

Синтезоване повітря
б’ється в просторі легень
чи зітханням, чи луною
тупоту та змахів крил.

То летить скакун з Пегасу
ген до тебе, Вероніко,
щоб ти звихрила на ньому
космос вітром степовим.

2016

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…

***
Ніч клинописом перепише
Світ по снігу до неспання.
Задивована: білі вірші
Хтось розсипав у срібній тиші! –
Йду. Збираю. Несу, як вишні,
Як у пазусі кошеня.

Моя знахідко нетутешня!
Хто згубив тебе край зими?
Донести б тебе обережно,
Загорнувши в тепло одежі,
В свою душу беззастережну,
Між небесним і між земним…

Ти не бійся! Ти будеш жити –
Відігрію і відпущу…
Ти підеш в яблуневе літо,
У нестриманий чардаш вітру
І в осінній ноктюрн дощу.

Усе не втямлю – і для чого
У час ненависті і сліз
Смішна, самотня, як панчоха,
Із віршами на перекіс
Душі, причетної так само
До святості, як до гріха,
Я розкошую щедро ямбом,
Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки
Наздоганяють вдів зрання,
І до останньої воронки
Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,
Що смерть вгодовує живцем,
Я по-дитячому панічно
Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,
Та в них – посвячення у плай.
Лишають їх, як зерна, дітям
Вже на прийдешній урожай.

І не бояться недомовок
Світи, що в серці прижились.
Душа, долучена до Слова,
Зросте потрібною колись.

Третій рік живемо наздогад
Від Покрови і знов – до Покрови.
Йде зима. І черешневий сад
Спокушає оберненням в дрова.

Він зануриться в сніг, як у ніч,
Він вбереться востаннє у пряжу,
І на час, обживаючи піч,
Сад мій літо своє перекаже.

Я не знаю сильніше тепла
Мого саду і того, хто поряд.
Я так само згорала дотла,
Сад – від жару.
А я – від горя.

Хочу тиші як клятви, як знак,
Що вже час закладати прийдешнє
Там, де сад залишив післясмак
І війни, і вогню, і черешні.

Правда людства жива:
Всьому хліб голова.

Ми ж до нього – з ножем:
Краєм, кришим, жуєм.

Хтось насититься сам,
Крихти кине птахам.

Буханець… візаві…
Що в його голові:

Сівачеві пісні?
Ярий стогін стерні?

Славослів’я єлей?
Біль голодних смертей?

Знає все, що було…
Хліб цілую в чоло.

Думка не полиша:
В хліба теж є душа.

24.12.2016

Що за задум на лиці?
Наче мармур ночі.
Два маленькі промінці
Зорі - ясні очі.

Десь далеко вдалині,
Тліє повечір’я.
Ти всміхаєшся мені,
Я ж – одне довір’я.


На траву роса паде,
Свіжий вітер війне.
Холодає, я тебе,
Одіну в обійми.

1982р.

Чужі святі, чужі талмуди,
зате гріхи таки свої.
Хоч і волієш їх не чути,
але голосять… солов’ї.
Куди не глянь, вони усюди –
помірні, так собі, малі…
Одні печуть тавром у груди,
усілись інші на чолі.
Гріхи одверті і під спудом,
усталені, як день і ніч,
людьми прощенні, самосудом
і покаянням біля свіч.
Ходою тихою й галопом
у веремії суєти
поміж любов’ю і пороком
блукаю я, а може, й ти…

23.12.2016

Яке Різдво, коли у нашу хату
Непрохана прийшла раптова смерть,
Яка забрала в діток батька, тата,
Наповнила бідою дім ущерть.

Комусь Різдво, бабусі - голосіння,
І дикий крик матусі з-за стола.
Втекла надія наша на спасіння…
А на порозі нашім - півсела.

Коли устигли все оце почути?
Бо це ж матуся перша новину,
До телефону звечора прикута,
Узнала, подзвонивши на війну…

І на родину в цей різдвяний вечір
Наклала смерть своє страшне тавро.
Лягла війною на худенькі плечі,
І принесла біду, взяла добро.

І враз пустою стала наша хата,
Хоча тепер заповнена людьми.
Залишила війна мене і брата
Без тата. Але як чекали ми,

Його дзвінка у цей різдвяний вечір,
Почути щоб вітання з далини.
А замість цього в хаті товкотнеча,
З-під хустки в мами пасмо сивизни.

І на очах людей застигли сльози,
На цілий світ лунає мамин плач…
Святковий вечір втік у верболози…
Нажаль, у смерті не бува невдач.
24.12.16

Вірш створено у співавторстві з поетесою Тетяною Череп-Пероганич

Хтось котиться кОлобом... Вирвано ріпку...
Дожерла Ворона свій сир залюбки...
В акваріум змолоду вкинуто Рибку...
В палаццо шаблонне... (Читайте казки!..)

Заграють на стінках смарагдові зблиски,
Мов сто Алладінових скарбопечер...
I'm sorry!.. Зупинка!.. Чому не на місці
Те риб’яче серце, що жаром пече?

В перснЯх золотих годувальника руки
Із кормом корисним... Візьми, оближи!..
І множиться від бездіяльної муки,
Доводить до сказу той риб"ячий жир...

Єдине бажання, якого від тебе
Жадає ловець - ти його назавжди...
Зникають під псевдо- неоновим небом
Таємні бажання... Хвостом по воді...

Чотири стіни... Як їх Рибці здолати?!
Хіба у думках, а чи може у снах?
Свої не розкриє господарю карти-
Бажання, комусь навіваючі жах…

VIP-зона – і тут головна він персона!
Із рибки свободу зідрав, як луску…
Чотири стіни – до мети перепона,
Ти чим заслужила покару таку?

Сама, мабуть, винна... Дала себе взяти...
Пірнула в акваріум – розум був де?!
Краса ця, у воду стікаюча, клята,
А як врятуватись – немає ідей...

Вона молода. Їй би треба любити!
Та й імідж у рибки – рабиня бажань.
Як в Господа волі тепер заслужити,
Позбутися як «золотих» домагань?

Хвилюється – хвилі хвостом розганяє,
Не вірить, що дійсністю стане мета,
Бо через четверту із стін споглядають
На неї два хтивих очиська Кота…

...стрибок в невідомість з обридлого блиску...
Де Рибка? Хазяїн знічев’я тупив.
Босоніж наскочив на риб’ячу кістку...
Кіт ситий... Погрався скоріш... Недоїв...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122410955

Аби не додати болю -
Спамом запаюю вікна.
Задум до глуму звикне,
Лиши лише трохи контролю.
І за ніч, як відсіч те "друзі",
Втручання влучає по суті,
І душить заношене худі.
Тримає, латає по смузі
і бісить ескізність молитви,
Смішні та невтішні неправди.
Б-же, мій друже, дай ради!
Зайди з-за спини, вибий бритву.
У трюмі, в трюмо коридорах,
З півсто тих апостолів скаче.
Я пада у воду гарячу,
У лячній, невдячній покорі.

грудень 2016

Ридає розчарована блядота –
ніяк не вбачить сенсу у житті.
Шукає сині вічності ворота,
та їх серця для пошуку не ті.

Бо лиш герой, повіривши видінню
страшного духа, взявши за броню
палюче світло – не загине тінню,
а стане вічним втіленням вогню.

Бо лиш поет, не тонучи в розмові,
узявши чесне золото любові,
із неї викує смертельний ніж.

А ти, нові будуючи порядки,
і прополовши збур’янілі грядки –
свої навіки слабкості заріж.

2016

– Причащайтесь,
їжте, любі,
святе моє тіло! –
усміхається калач
нам
окрайцем білим.

– Пригощайтесь,
не цурайтесь,
ламайте проворно! –
підморгнув і житній корж
першим
куснем чорним.

Дух домівки…
Хоч не з печі –
з шафки духової,
сонцем
над столом пливе.
Світить над журбою.

…З трепетом перехрещу я
скибку запахущу:
в хліб,
замішений з любов’ю,
Бог
вдихає душу.

24-26.12.2016

Я так ніколи не тужив
Я так ніколи не вагався
Я до і після розділив
Коли між нами світ стирався

І осінь плакала дощем
Ключами небо роверансом
Палав я вражений вогнем
Спустошений болючим жахом

Коли хто думав , чи гадав
Що все так станеться раптово
Хто у любові щастя мав
Для того все минає довго
2016р.

Не плач за тим хто не жалкує
Сліпий від власної ваги
Не йди за тим хто вже не чує
Помер від пустоцвіту гри

Лети чим далі , забувайся
Не ранься лезом самоти
Забудь не варте , розкривайся
Цвітінню гідної весни

Тоді і станеш помічати
Тоді і станеш вірить в те
Що цілить там , де хоче знати
Твоє кохання , чи чуже.
2016р.

(пісня)

Лебедики-лебеді,
У блакитнім небі ви
Махали крилятами,
Із нами прощалися.

Лебеді-лебедики,
Летите далеко ви
Через море синєє,
Яке грає хвилями.

Бо впадуть сніжиночки
Пухом лебединим вже,
Мороз скує річеньку,
Сховає водиченьку.

Як вена-паняночка
В зелень заквітчається,
Знову горді лебеді
Прилетять до нас тоді.

2016 р.

Заколисана вітром заснула зима,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.

Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять, мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Натомилась вона, то ж нехай ще поспить.

Вранці знову до рук біле сито візьме,
Кучугур височенних насіє-навіє.
Що вона господиня, хай кожен збагне
І виконує справно її повеління.

2016 р.

Що рік наступний нам готує?
Якого щастя сурогат?
Бажання миру, ладу всує
і неодмінний плагіат?

Здоров’я щоб, а ще багатства…
Казкова паличко, гряди!
Вже на столі марніють яства.
Гей, небожителі, сюди!

Старий й новий роки зустрілись –
рукостискання, неформал.
У голу кістку пси вчепились,
в театрі часу повен зал.

Вистава йде, ось на екрані
вузько-поштива голова
у одежині від Армані
віщає правильні слова,

що тяжко нам, та ми встаємо
і гідно виклик несемо.
Дрібниця наче, а приємно.
Давай, друзяко, поїмо,

Бо наготовлено чимало,
а вже годинник північ б’є.
Ось олів’є, копчене сало
і до сальця, звичайно, є.

На пересіченні умовних
і наслідкових величин
у мить зеро роки жертовні
штовхають люду часоплин

у коло вічної гризоти
і невмирущої мари,
що кануть в Лету всі негоди,
підніме щастя прапори

отої славної країни,
де все до ладу і гаразд,
де нівельовані руїни,
немає дук і повно ґазд.

О люди, люди, небораки,
ждемо на коду лже-вистав –
на гору лізуть наші раки
свистіти дружно: час настав…

23.12.2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Худа, неначе висохла гіляка,
Лишились тільки шкіра і кістки.
Цікаво подивитись на собаку,
Що кинеться на неї залюбки.

у засідці сидиш один
думки повзуть у дві колони
одна у бік «сковороди»
а друга в церкву до Ікони
і знову ти на самоті
у центрі
майже зубожіння
а ще лишилися оті…
для чорнозему як
насіння
23.12.2016.

Минає час і все хороше тане,
ховаючи люб’язне у ніщо.
Подяка Богу, якщо ниють рани,
а не байдуже зиркає: а що?...

Є ентропія фізики і щастя.
На віки вічні втрачене тепло.
Гаряче серце криють чорні масті,
і горб росте, де в ангела крило.

Життя іде, хороше і не дуже.
- Налий-но, доле, ще раз на коня.
- Ну, будь здоров і прощавай, мій друже.
У голі п’яти колеться стерня…

22.12.2016

А я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано,
вдосвіта,
Неспішно у ранкових вправах,
Неспішно п’єш ранкову каву,
Допоки я мандрую космосом,
І піді мною простирадла,
Моє ім’я неначе мантру
Ти промовляєш тихо поспіхом,
Я усміхаюся крізь сон,
І бачу Ріо-де-Жанейро,
І чую спів «ель коразон»,
Про неї, про Любов, про неї!
Я ніжуся, і аромат
Із кухні дразнить мої ніздрі,
Волосся жмут уже пропах
Кавовим димом, пахне місто.
Я ніжуся. І мружусь, ще!
Потягуюся усім тілом,
Оголюю своє плече...
Від щастя ніби захмеліла.
Пірнаю у м’який халат,
Занурююсь в духмяну ванну...
Ні, я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано.

Січе завірюха суворі обличчя.
Несуть урагани у інше сторіччя.
Вичавлює вітер сльозу.

Негода гартує ім'я чоловіче…
Але у нікуди і нація кличе,
якщо не іде на грозу,

якщо виростає німою лозою,
а лико обдерте у неї козою
на горе і лихо своє.

Нічого не чує і ходить сліпою
за тою, що ніби веде за собою,
а ради й собі не дає.

Сікли і садили. Усяке бувало.
І гілля вербове лозою ставало.
Усе – із роси і води.

Із редких парней залишилося мало
тієї еліти, що ріпу чесала
сивіючої бороди.

               12.2016

Когда пустыню сумрак обнимал,
они пришли сюда, ведомы верой.
Уже звезду вынашивала тьма,
и вол дыханьем согревал пещеру –
большой и верный, словно древний род.
Пожёвывая сено, у порога
стоял осёл, упрямый, как народ,
не ведающий истинного Бога.
Сплетались воедино языки
горящего огня под низким сводом,
простёртым, как ладонь большой руки,
заботливо над яслями у входа –
над каменной кормушкой для скота,
что ныне колыбелью света стала.
Над тем, в ком отразилась высота
безмерного, родившегося в малом.

Стихотворение создано в соавторстве с поэтессой Натальей Цыгановой

Разливается красками вечности
Отгоревший огнем листопад
Наших встреч календарной беспечности...
И уже не воротишь назад
Это диво процесса познания,
Что на жизни разлито холсте
Примитивом картин Пиросмани. Я
Дорисовываю в темноте
Одиночество ветренно- зимнее,
Словно вдаль уходящий трамвай,
И подернута савана инеем
Память сердца... Но все же жива...

Неслучайных случайностей вестница
Не щедра на покой... значит, мы
Не могли в этой жизни не встретиться...
Взяв сердца друг у друга взаймы,
Мы совсем не учли- все, что временно-
На губах постоянством горчит.
И трамвай на холсте, неуверенно
Зазвенев в посеревшей ночи,
Растворится в предутреннем мареве
На последнем из тысяч колец
В листопаде, сгорающем в зареве
Двух рассыпанных в искры сердец...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122300208

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.