Обличчя ближні, знані відколи ще,
промовлені слова щонаймиліші,
розтулені уста в пізнанні чуда,
розчулення з чутливості дитяти --
усе, що нам вдалося відібрати
у фрески пам'яті, фрагменти мозаїчні,
миттєвостей блискітки блискавичні --
усе приготувалося до лету,
усе затамувало дих в чеканні ...

Ми -- на землі -- не перші й не останні,
ми -- проміжні ... і все ж НЕПЕРЕСІЧНІ,
і кожен з нас вже сам по собі диво,
коли в душі доладно і вродливо
від повноти прекрасних почуттів,
немовби ми із безлічі життів,
в минулім і в майбутнім пережитих,
історією вписаних у нас --
у відповідний обрис, простір, час,
немовби ми на цій землі ОДВІЧНІ --
ми все відчули, все пережили,
і безліч раз за обрій відбули ...

... туди, де Ніл водою голубою
тече ушир промінною габою
і лики вимальовує богів
погаслих сонць, для людства недосяжних --
в ту еру гімнів, еру для поважних
гробниць усопших, храмів, молитов ...

... і кожен з нас цей відлік поборов --
від початків Історії до склону --
і ми були на ріках Вавілону,
і знали, як загинув Вавілон ...
(У часі Час -- страшний хамелеон!) ...

... шумів Шумер -- і ось нема Шумеру,
що нам навіяв героїчну еру
боголюдей, поборників добра.
А людству там відкрилася Гора --
Бескид, ворота в Царство Бога ...
(Така пряма, така крута дорога,
що людство всліпло, сплутало сліди --
і, як завжди, вернуло до води) ...

... на побережжя Тігра і Євфрату,
де рід людський приречений на страту
жертовним скриком, волею богів,
що поганяє воду з берегів
на судний знак "всесвітнього потопу" ...

... чи наші душі вибрали б Європу,
свобідних укрів злачні береги!
Знаття коріння -- це знаття тяги
душі за чимось зовсім підсвідомим --
за отчим краєм і за отчим домом --
скорботних ритмів співаний єлей ...
Праруський Ор, як віщий прометей,
відміряв нам нехитрії талани:
міцні тіла, гнучкі античні стани
й не менш гнучкий, до січі спритний ум,
що не дається ворогам на глум,
а хоч би й набува смертельні рани,
бо душі наші -- ВІЧНІ РОКСОЛАНИ,
зав'язані в життя могутнім в'язом ...

Ми вкотре народилися на світ --
із тих мільярдів, з тих мільйонів літ,
вступаємо в свої каріатиди,
щоб згаснути ... і знову пломеніти!
Горім до тла -- і линьмо УСІ РАЗОМ
над простором і часом,
над простором і часом ...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Немає що сказати – помовчи!
Не белькочи сон сивої кобили,
а маєш вісті добрі – то кричи
на світ увесь, щоб аж забракло сили!

Коли немає музики в душі –
не дзенькоти, немов на балалайці.
Якщо із серця хлинули вірші –
даруй їх людям, ніби ті окрайці!.

Окрайці хліба, тільки-но з печі.
Вони ще теплі, запашні, духмяні…
Та коли цвіллю тхне – то замовчи,
не псуй багном ти душі полумʻяні!

Коли немає в серці красоти –
навряд чи справа дійде до шедевру.
Набридала сірість, досить пустоти,
псувати непотрібно людям нерви!

А соловʻї затьохкають в душі,
лунатиме мелодія чарі́вна –
хапай перо й пиши, пиши, пиши!.
Отак ти будеш першим серед рівних.

Україно, рідна Ненько, ти в душі навіки!
І твої лани безкраї, й повноводні ріки.
І луги, гаї, діброви, ріки, верболози,
чисте небо, синь безмежна, блискавиці, грози.

Тут пшениця зріє в полі, колоситься жито…
Сядеш тихо під тополю – краще не прожити.
Соловʻї щебечуть дзвінко, дзюркотить струмочок
і пливуть-пливуть хмаринки лиш піднімеш очі.

Я люблю лани безмежні і травневі роси,
зʻїсти кусень сала з хлібом десь на сінокосі.
Заблукати у лісочку там, поміж дубами,
та іти-іти за обрій стиглими хлібами.

Бризнув дощик, сонце сходить, журавлі курличуть
ніби знову за собою у мандрівку кличуть.
Ллється пісня стоголоса мов ріка степами,
я збиваю чисті роси босими ногами…

Ластівки летять як стріли аж до небокраю.
В сині жайвір зависає і веселка грає.
Сміх дитячий лине лунко і рілля парує.
Рідна нива як дарунком хлібом нас частує.

Лист зелений, ягід жменька і трава духмяна…
Україно, рідна Ненько – ти моя кохана!
Люди добрі і привітні, не безлика лава.
Щире серце, щедрі душі і козацька слава!

Сонечко уже за обрій тихо ген сідає.
Як на мене, то країни кращої немає!
Вітерець калини гілку лагідно колише.
Народився тут і виріс, тут навік залишусь…

жовтень 2015

Дорогою юрба людей брела
і кожен з них тяжкого ніс хреста.
Йшли довго, капав піт з чола
й спливла позаду не одна верста.

Та поміж них хитрюга був один.
До лісу він тихенько завернув
і там свого хреста укоротив,
щоб менше плечі хрест йому тягнув.

Він радо подорожників догнав,
з легкою ношею все ж веселіше йти.
Та тільки одного хитрун не знав –
такому недалеко й до біди.

Ущелина розрізала їх путь
і кожен зверху положив хреста.
Як по містку ніс кожен свою суть,
окрім одного хитрого хлюста.

Хрест виявився надто вже малим,
та вибрав жереб сам хитрун такий.
Ніхто хрестом не поділився з ним
й тебе спасти не може хрест чужий!

Такі хрести не жалують нікого
і кожен з нас проходить лісом тест,
бо лиш Всевишній відає, для чого
несеш ти нібито тяжкий занадто хрест.

15.11.2015

Сторінка перегорнута.
Й нехай...
Ніщо насправді
не триває вічно.
Малює зірці сяйво опівнічне
блідий окраєць місяця...
Прощай...
А ще прости
і не тримай жалю,
Ні кривди
чи образи на минуле -
між нами в ньому
світле щось майнуло,
І світло те
я й досі ще люблю.

2017

Твій пронизливий погляд не помітив відразу.
Вечір п‘ятниці, сніг за спітнілим вікном.
А керманич маршрутки, це ж потрібно, зараза,
мчиться так, як в останнє, летить напролом!

Вийшов. Думаю, – Ні, показалось напевно.
Неможливо, минуло вже тисячу літ.
Раптом чую твоє, посміхнувшись непевно,
звичне вже і близьке, – Як ся маєш? Привіт!

Вечір п‘ятниці, сніг замітає стежини.
Як тоді все, але як було це давно!
І слова про любов, що ми дві половини,
але чому ж тоді нам тепер все одно?!.

02.12.2015

Дозвольте завітать у вашу душу
і з вами розділить її самотність,
але іще одне сказати мушу –
мене бентежить ваша безтурботність!

Вона лиш зовні, у очах же – сум
та відблиски зорі, що майже згасла,
а на чолі – сліди похмурих дум,
як у волоссі темнім білі пасма…

Дозвольте розділити з вами вечір,
пройтись удвох до ближнього села,
легкий платок накинувши на плечі,
подарувати часточку тепла.

Дозвольте тишу поділити з вами,
ні поруху навколо, ані звуку,
гуляти поміж стиглими хлібами,
узявши вашу неймовірну руку.

Дозвольте розділити з вами ранок
в промінні сонця, що встає з-за моря,
і зустрічати кожен так світанок,
ділити навпіл радощі і горе...

Дозвольте вашу розділить дорогу,
вузьку, широку, трасу, путівець…
За нашу зустріч дякувати Богу,
за світлої надії промінець.

Дозвольте з вами розділити долю –
сьогодні, завтра і усе життя.
Поставити на пурпур власну волю
і виграти в рулетку майбуття!

Де води рік Дніпра і Бугу
та моря Чорного блакить,
лежить землі вузенька смуга.
Ні, у південну даль біжить!

Шматина Кінбурна. Природа,
відкрита сонцю і вітрам.
По тій косі колись народи
дорогу торували в храм.

Святилище без стін і мурів,
під куполом із тисяч зір,
без купідонів і амурів,
під звуки сотень древніх лір.

Той храм величний – ліки серцю,
бальзам цілющий для душі!
Допомагає він у герці –
шикує думи у вірші.

Ідуть жнива, кипить робота,
врожай збирають трударі.
Не закриваються ворота
на тік із ранку й до зорі.

Зерно із поля возять МАЗи,
газони й навіть трактори,
бо не справляються КАМАЗи
цієї літньої пори.

Лише під ранок на спочинок,
коли роса на хліб впаде,
з напівзакритими очима
свій лайнер комбайнер веде.

Та ненадовго, тут же в полі
години зо дві-три поспить,
а водії десь у стодолі,
і нумо знов мерщій косить!

Бо день в жнива півроку кормить,
дорогоцінна кожна мить.
Свої у полі влітку норми,
а взимку можна й відпочить.

23.07.2017

Милий, колись нам забракне терпіння чи сили
(Чогось там забракне) і кисень у горлі загусне
на камінь і здасться ми втратились чи застигли,
чи й зовсім не з тими, не там, не туди, не в руслі…
Колись нас покрутять втома, безнастрій, будні,
Сказане зопалу, змовчене, непочуте,
Стане самотньо, тоскно, хоч вий, пренудно,
Пусто у грудях, де перше вчувалось чудо…

Знай вже сьогодні: над прірвами сходить жито
Навіть по мерзлому, тож не вагайся, сій.
Там, де тепла не вистачить пережити,
Ніжність постане п’ятою зі стихій,
Виліжкує із суму побляклих відьом,
Вивільнить із апатії чорних круків…

Просто затям: хай як – я незмінно слідом,
Тільки дозволь тримати тебе за руку…

© Мар'яна Невиліковна, 2012

Дівчинко, зерня горіхове, проростай:
Час настає, наступає на п'яти кволо.
Доля поки невибрана - непроста.
Вибери ж нею йти. Не ходи цим колом.
Цим не ходи також. Твій маршрут - униз,
Коренями вплестися в посохлий ґрунт.
Зовсім йому відкритися, без куліс,
Без шкаралупи й проб на нечесну гру.
Він тебе не прийме навіть так. Затям.
(Ґрунт-бо прийма уповні лише мерцем).
Дасть тобі, втім, дозріти в собі, а там -
Випне угору сонцю й дощу лицем.
Випне таку зелену ще і слабку,
Ніби безжально, ніби з не-на-вис-ті.
Зерня горіхове, вір цій землі, слідкуй:
Твердь її дасть зрости твоїй висоті.

© Мар'яна Невиліковна, 2017

Я не пишу, а «вишиваю».
Хай крицю варить сталевар,
а я, буває, ще й клепаю
і закипає самовар.

Іду косарити на луки,
перелопачую город –
усе одно ази та буки
не озадачують народ.

Метафори беру зі стелі.
Є коцюба і рогачі.
Уранці списую пастелі
і силуети уночі.

А вечорами кличу Музу,
як не навідає сама.
Вона поету не обуза,
але мовчу, коли нема.

Відомо не мені одному,
що є боєць – один за всіх.
І що поганого у цьому
або у помислах моїх?

Не оминаю акварелі
не наполоханих сорок
і неопалених зірок.
Боюся лише мене-стрелів.

Думки хапаю на льоту
і маю те, чого не маю,
але нікому не зриваю
підметок з рипом на ходу.

Оце і всі мої секрети.
Казати може й не з руки:
– Я не люблю пусті сюжети
і неотесані думки.

Ніяке діло не минути.
Та пам'ятаю поміж тим:
одне – склепати і забути,
а інше – милуватись ним.


07.2017

І
Як любо, що немає смерті,
коли із вирію летять
високі думи не затерті
як вечорами зорепад.

А ще миліше йти до неї
дощем у недосяжну даль
і аж до осені цієї
сльозою сіяти печаль.

А ще, аби мені самому
на битому путі оцьому
судити, виживу чи ні
у колі милих, любих друзів,
чи із недолею в союзі
тужити у самотині.

ІІ
Дожили до останнього літа
і лишаються лише свої
три дороги по білому світу
у нові і забуті краї.

Завершили намічене коло
пережитої разом пори.
Осягаємо слово - ніколи
у підніжжі крутої гори.

У журі ти єдина і мила,
та немає у тому жалю,
що і ми не своє покосили,
забуваючи слово - люблю.


ІIІ
Сива осінь читає моралі
і тасує колоду життя.
Ти від мене все далі і далі
і тобі у юдолі печалі
не байдуже моє майбуття.

Ми не маємо іншої змоги
як іти у забуті світи.
Починаємо із перемоги.
Не буває такої дороги,
де немає до кого іти.

Розлітаються душі як птиці
з весняної у літню блакить,
де чекає зурочена мить.

Умиваємо росами лиця.
Наша доля дарується квітці,
а надія на волю летить.

07.2017

Повз уважність очей, що пiдблимують хижо і сiро,
не зважаючи на цвiркотiння пустих балачок,
йдеш вперед.
Не слідкуєш за вартісним виглядом шкiри.
Часто публiку томно-манiрну ввергаєш у шок.

Свiт якраз для таких.
Свiт для тебе сотворений, друже.
Вiн такий, як i ти, — йде повз брехнi пустої людви.
Не вiдбiлює шкiру: поживою тим, хто недужий,
бруд слугує — на ньому бридливі зростають увись.
…Хай ростуть.

Ти ж ідеш. В тебе вимiри iншi. І справжні. І глибші.
В тебе безмiр — в тобi недосяжні свiти проросли.
Не уявнi. Живі!

P. S. Не навчилася тонше і тихше,
то ж за патос мене десь нечемно, Андрію, пошли(:)

23.07.2017

У кожного народа свій Христос,
Пілат байдужий, жадібний Іуда.
Навергали своїх гріхів обоз,
Але чужим богам несем до суду.

Своє лайно - сусіду за паркан ,
Неначе із балкона папіросу.
І усихає з люті Іордан,
Стіна плачу - чужих плачів не зносить.

А ми Голгофу утоптали в грязь,
Ще трохи - і зрівняється з землею.
І кожен раб, повія чи то князь
Потроху краде бога у єврея.

Ми - сарана! Набридлі прохачі!
Нахабно прагнемо чужого схову.
До раю (не свого!) поцупили ключі.
І хмурить брови мудрий Ієгова.

У небесах курличуть журавлі,
Під ними сплять Стрибогові онуки:
Не поважають рідної землі,
Чужим законом обкували руки.

Коли ж не стане звільнення від мук
І отченаш Всевишній не дочує,-
Прокинеться незрячий ще онук,
І капища прадавні ушанує.

26.04.2017р.

І там дива: там Ліший ходить!
Там москалі на гілочках висять...
Там сепарів за яйця водять -
Їх гаком хочуть відірвать!
Підеш праворуч - куля свисне
Підеш ліворуч - на кіл всадовлять!
Підеш в атаку - дупа трісне!
І не втічеш - почнуть стрілять!..
8 лютого 2016

Терпимо, но
вот мамы только и отца…
в потусторонней жизни где-то бродят
на улицах прозрачных - радость без лица
не женятся и замуж не выходят
ты там бывал однажды (было… ) повезло
какой-то сбой
болезнью зацепило
оставил всех и всё
ходил через окно
способности? отмалчивался мило
скрывался ты
от санитаров и врачей
душа, она и скальпу неподвластна
ведь двадцать семь подряд
ты к ним ходил ночей
и зрел и знал и верил - не напрасно
умом своим познавши
вериться с трудом
и не постичь
как это всё случилось?
на берегу Десны стоит уставший дом
храни его и
Господи, помилуй…
22-07-2017.

Живемо у час перемін.
Така уже карта упала.
Не ми обирали, а він
у гавані долі причали.

У часу немає керма.
У люду опущені крила.
А на перепутті нема
кому напинати вітрила.

Надія веде уперед,
а вибору долі немає.
Ця дама у смужку буває...
І поки дорога не мед,
нехай хоч удачу поет
рукою за гриву тримає.

                              07.2017

1

Кажуть Кості: не треба віршів.
Краще шубку дружині, саж...
Від Шевченка писав ти гірше,
Ось під грушу клади вантаж,
Докопай до світанку яму,
Заплануй хмарочос, біде,
Ну, навіщо ті епіграми,
Не повісиш реклам ніде,
Не заробиш на борщ, пампуху,
Гаєш час під "ку-ку", "цвірінь"...
А довкола прогрес розрухи.
Пробивається віршорінь...

І кумекає сивий Костя,
Вдовольняє химер... жону.
Стеле осінь жовтаву постіль.
Майоріє душа - на кону...

2

Засихають лілові айстри.
Кожушки дожирає міль.
Мо`, в гаю спіткаєш Чугайстра,
Стрімголов утікай звідтіль.

Диктувала Проза сердита,
Що писати, про кого, де...
Додавала у довгі свити,
Позбавляла снаги, чудес.

І полює тепер на мавок
Височенний патлатий дід.
Він сонети лишив - забава.
Продає при дорозі глід.

Наближається вдень до вогнищ,
Піднімає перо, сірник.
Закривавлена висне вовна...
Є Чугайстер, а Костя зник.



2017

Єдину бачу я у снах,
торкаюся її устами
і до небес лечу, як птах,
і шаленію до нестями…

Вдихаю ніжний аромат
її волосся, запах тіла,
і це зведе мене з ума!
Невже вона цього хотіла?.

Вночі палаю у вогні,
та і не думаю спасатись.
Її я бачу уві сні
і не бажаю прокидатись!

Прошу прощення я у всіх,
кого образив ненавмисно,
бо знаю – то великий гріх
і це роблю я безкорисно.

Прошу пробачення у тих,
кого я скривдив випадково.
Хай не покажеться для них
нещирим жодне моє слово.

Я вибачаюсь і прошу –
забудь, що в серці накипіло.
Як не стараюсь, та грішу…
й лиш марно витрачаю сили.

Бо він, Всевишній, бачить все –
образи, підлості й за рогом…
А кожен хрест свій донесе
у місце, визначено Богом.

По-братськи хочеться обняти,
по кому досі ще скучаю,
і щиро, від душі сказати –
простіть мене і я прощаю!

13.03.2016

Історію писали не герої
забутої уже старовини.
Ми - орачі і ратаї весни.
Але на сході оживає воїн
у кожному учаснику війни.

Ми обереги бойового духу
усупереч Європі і орді.
Одне погано - як укусить муха
і настає у головах розруха,
то кожна жаба лізе у вожді.

Ми захищали волю і свободу.
Віками боронили рубежі
на заході, а нині по межі,
де є один обов'язок народу -
латати діри власні і чужі.

Надія каже, - уповай на себе,
твої діла повідає поет.
Любов і віра - наш менталітет.
Що на землі зав'язано, у небі
уже реалізований сюжет.

Опалені війною - обережні,
та граються як діти із вогнем,
від кого невідомо незалежні,
у всі калюжі падаючи чесно
охайним і опльованим лицем.

Ні бісами, ні Богом не почуті -
учора пацифісти і манкурти,
сьогодні - уособлення біди,
порукою й кайданами прикуті
до дикої імперії орди.

Сусіда має націю убогу,
а ми - сусіду, а її боги -
дияволу одному до снаги.

Чекаємо у ляха допомоги.
Але лукавий путає дороги.
Герої наші - їхні вороги.

07.2017

Промінь сонця блиснув у віконечко
поміж хмар майнула неба синь,
а назустріч по паркету «сонечко»
мчиться, ніби хоче в височінь.

Осінь вже дарунками не балує,
сіре небо даху дістає.
Вітер жовте листя геть не жалує,
гонить містом, мов життя моє…

Вже давно мурахи розповзлися,
ті в шпарини, інші – під кору…
Бо зимою вранці пахне в лісі
й морозець гуляє по двору.

Але варто променю з‘явитись –
та малеча миттю ожива
і мерщій, хай що їй не наснилось,
мчить до світла, ніби у жнива.

"Сонечко", що вже давно спочило,
пробудилось, встало, ожило.
До вікна повзе паркетом сміло,
ніби пташка стало на крило!

З Росією у нас іде війна,
воюємо країною всією.
Вогонь і кров, та розбрату стіна,
а гірше – тільки дружба з нею…

01.04.2016

Аврагаму,
лікарю й піаністу

Руки музика поклав на рояль.
Очі заплющив, і тої ж миті
Долоні немов одійшли од зап’ясть
На дивну розмову з чорним і білим.
Ліва басила голосом Баха,
Переливом Зілоті права озвалась.
А за вікном партитуру на Пурим
Зливою й вітром зима догравала.
Пальма до шибки раз-у-раз припадала.
Може, хотіла хоч трохи зогрітись
Може, із нами музику слухать?
...Руки, мов птахи, з клавіш знялися –
Бах і Зілоті розмову скінчили.

Ой, ти Нелю, моя Нелю, чому дивишся на стелю?
Ти поглянь на мене ніжно, як з картини Рафаеля.
Ти скажи, сестричко Нелю, чи цей рік садила хмелю,
щоби бражку учинити й наварить кріпкого елю?

Неля – жінка не ледаща, медсестра вона найкраща,
ставить ліпше всіх уколи, любить жарти і приколи.
Неля має добру вдачу, хоч з-за цього навіть плаче,
мимо так пройти не може, завжди чимось допоможе.

Також Неля має сина, він для неї ще дитина,
тож онуків не гойдає, а невістку виглядає.
Забарилась добра звістка, та й сама вона невістка.
Ще зустріне наша Неля у пустелі Даніеля.

А іще буває Неля неприступна – ніби скеля,
та частує рідко перцем, бо хороше в неї серце.
Прокружляють невеселі ці життєві каруселі.
Не сумуй, усе минеться й знову доля усміхнеться.

З ювілеєм тебе, Нелю! Щастя й радості в оселю!
Ще й здоров’я на стонадцять, а в душі – завжди сімнадцять!

17.05.2017

Чому ізнов душа моя шукає забуття?
Чом не знайшов любові я у вирові життя?
Чому тепер знесилено блукаю у пітьмі?
Де дивний сон примарився щасливому мені?

В очах твоїх, в очах твоїх я бачив небеса,
І не питай, чом знову по щоках моїх сльоза.
Ти не питай, бо з неба злива золотом спаде,
І почуття загублені свої душа знайде.

23 вересня 2007 р.

(Під враженням від творчості Кнута Гамсуна)

Одинадцять років – як дві одинички,
як дві метушливі яскраві синички,
що пурхають стрімко, щебечуть, жартують,
а інколи сядуть на вітку й сумують…

Не треба надовго дружити з журбою –
всміхайся, маленький, я завжди з тобою!
Я в думці мандрую твоїми слідами
і спогади линуть стрункими рядами…

Та тішуся тим, що минеться розлука
і марно не пройде життєва наука –
колись все закінчиться, ранком проснешся,
підхопишся стрімко й додому вернешся.

Життя швидкоплинне, цього ще не знаєш,
дванадцятий рік ти всього лиш стрічаєш.
Легкою хай буде горбиста дорога,
хай серце не часто турбує тривога!

Хай сонечко ясне висить над тобою
у чистому небі любові й спокою.
Життєвий хай човен пробоїн не знає
і Щастя з Любов‘ю тебе не минає!

Хай Віра й Надія тебе не покинуть,
а сум і хвороби навіки всі згинуть!
Хай зірка Кохання ще й душу зігріє,
а Бог всемогутній здійснить твої мрії!

лютий 2016

Вітаю з днем народження тебе,
моя єдина і чарівна жінко!
Ти для дітей побережи себе,
щоб внуків погойдати на колінках.

Куди спішиш, навіщо все тобі:
корови, свині, поле, розрахунки?..
Вже відпочити дать пора собі
і долі зазирнути за лаштунки.

Присядь нарешті, юність пригадай,
вона була для нас усіх нестрога.
Про матір рідну пісню заспівай,
що так дочасно відійшла до Бога.

Щоб не настигла у путі зима
й не заморозила навіки навіть мрії.
В моїм житті жінок уже нема,
та я про це, сестричко, й не жалію.

Із днем народження тебе вітаю, Раю,
моя чарівна і єдина жінка!
Не позбавляй себе, прошу, отого раю,
де правнуків гойдають на колінках.

05.03.2017

Вишита сорочка ніби оберіг,
щоб сини і дочки стали на поріг.
З дальньої дороги повернули в дім,
всі шляхи, тривоги скінчились у нім.

Доля-вишиванка, мудра і проста.
З вечора до ранку, з чистого листа.
Вишита сорочка – то ще не усе…
Хрестики рядочком нам життя несе.

Квітку вишиває молода рука.
Косу заквітчає дівчина струнка.
Ти чекай дівчино любого свого.
Не в’яжи хустину на портрет його.

Стан душі твоєї – ось у чому суть.
Ненька-Україна Батьківщину звуть.
Вишиту сорочку гордо одягни –
хай радіють дочки і її сини.

Доля-вишиванка, смуток на вустах.
Матінка на ганку, у зіницях страх.
Страх за Україну, за її людей.
Біль за Батьківщину і своїх дітей.

Хай ідуть синочки у життєву путь,
вишиті сорочки щастя їм несуть.
Як життя б не склалось, серце все ж болить.
Мати вишиває, котру ніч не спить.

Синку мій, соколе, залишись живим!
Та зостався в полі вічно молодим…
Вже хрести рядами на горі встають,
проводжають мами у останню путь.

У дорогу вічну видатних синів,
нашу біль щорічну, Данків наших днів.
Вишита сорочка, доля непроста.
Пам‘ять про синочка, смуток на вустах…

Звичайка мислить головою –
сугубо риса особиста,
оскільки мозок сам собою
у кожного у певнім місці.

Один природньо, традиційно,
його у голові тримає,
хоч сховок той неофіційно
макітрою і називає.

А інший думає тим місцем,
на чому, зазвичай, сидять.
Тому зручне, м‘якеньке крісло
йому найвища благодать.

У цьому випадку печальнім
не слід впадати у екстаз,
бо пан такий несе банально
свій „мозок“ прямо в унітаз...

Не пригадаю рук твоїх тепло.
Дивлюсь без болю, як ти пестиш іншу…
Немов того дурману й не було,
Коли здавалось, що найщасливіша.

Проходить все у нашому житті
І я дивуюсь, що була сліпою.
Рожеві окуляри – у смітті,
Забуті і затоптані тобою.

Тепер осліпнути настав твій час
Від буйства її кучерів і плоті.
За все платити треба повсякчас,
Хоч золота й не знайдеш в позолоті.

Хотіла б я тебе застерегти,
Утримати від необачних кроків,
Та знаю, що все марно, бо вже ти
Летиш у прірву в пристрасті високій…

22.07.2017

Живемо – хто на що учився
у вирі дива і надій.
Повеселився, зажурився –
та й поганяй на упокій.

А що іще на цьому світі
тебе тримає на льоту?
Бажання квакати й летіти
і жаба має за мету.

Тягни себе бодай за коси
з болота у широке поле
і хай навколо аж гуде:
– Дивіться, люди, хто це, що се?
Ти є завжди, або – ніколи,
або не квакаєш ніде.

                              07.2017

Животріпощеться серце …
встигнути б до перехрестя
О Боже, прошу, не сердься
зустріну ії нарешті…

засіється сум думками
зашторені вікна знову
і сонце піде за браму
у діжку з водою повну

і випхне чомусь сопілку
до губ, що пропахли медом
як добре що є домівка -
шукати ночліг не треба...
21-07-2017.

ніхто тебе не згадає
як завтра тебе не стане
ти зникнеш німою тінню
розтанеш немов роса
а сонце так само зійде
і день надвечір"ям кане
на землю благословіння
розбризкають небеса
як сотні років до тебе
продовжить життя спішити
зітхатиме полем вітер
підносячи дух увись
сплітаючись у молебень
цвістимуть сади і квіти
життя не зупинить руху
як зникнеш собі колись...

2017

Спасибі, Боже, що проснувся,
і сонце в небі світить знов,
що з мандрів вічністю вернувся
і серце сповнює любов.

Спасибі Богу за здоров‘я,
що ноги носять по землі;
за те, що він мене любов'ю
своєю гріє у імлі.

Подяка Господу за думи
глибокі, добрі і сумні,
та за святі душевні струни,
які ще награють пісні.

Я дякую, Господь, за небо,
за цю прозору синяву,
і за тепло у грудях в себе,
яким допіру ще живу.

Небо дивиться в чашку.
Я п'ю чай.
Я п'ю небо...

Весна все білосніжним цвітом вкри́ла,
дерева гіллям розпустили ко́си.
Лечу у снах до тебе, Ненько мила,
збиваю подумки босоніж чисті ро́си.

Буяє свіжа зелень у саду́,
джерельце ранком дарить прохоло́ду.
Я вірю, знаю – знов тебе знайду,
коли прийде́ш по кришталеву воду.

Ми сядем під калиною удвох,
моя голубко, пта́хо сизокри́ла.
Як серце б‘ється, знає тільки Бог,
твоя любов мене на чужині зігріла.

Ніч зо́рями застелить чисте небо,
немовби господиня скатертину.
Усім єство́м в душі лечу до тебе,
з блаженством уявляю ту картину.

У снах далеку відстань подолаю,
крилатим птахом в небо підійму́сь.
Погляну на красу земно́го раю,
свою Вітчизну – Ки́ївськую Русь.

23.05.2016

Хай на серці осінній щем,
але прийде наступне літо.
Не скінчиться усе дощем,
ще розквітнуть казкові квіти.

Ще настане твоя весна,
журавлі повернуться з вирію.
І калюжа-мара сумна
стане морем радості. Вірю я.

Вір, не завжди будеш одна,
бо життя – то велика книга.
За зимою прийде весна
і розтане холодна крига.

Ще розквітне в душі любов,
вмить наповниться нею серце.
Ще кипітиме в жилах кров
і лунатиме з неба скерцо!

05.10.2016

Депресія стискає міцно шию,
а серце крають гострі пазурі.
На жаль я лицемірити не вмію –
частіше б посміхався у журі…

Не знаю, що це діється із часом,
він зупинився, в мороці повис…
Пегас мій не злітає над Парнасом
і затупився завжди гострий спис.

Моя макітра варить через силу
і Муза геть тихенько побрела,
та де б мене із нею не носило,
все ж хочеться гайнути до села…

Спущусь на кухню, сяду біля столу,
дістану з шафи пляшку коньяку,
наповню келих і лунає соло
в запаленім зажурою мирку…

Життя прожить – не поле перейти,
а на віку немов на довгій ниві.
Пройшли роки, живемо я і ти,
постаршали, хоча й не зовсім сиві.

Давно у кожного уже своє життя,
свої проблеми, інтереси, драми.
Та без минулого немає майбуття,
воно уже довіку буде з нами.

Пригадую, у давнину не раз
„У тебе світла голова“ – казала.
Але то був всього лиш парафраз…
То не любов, бо ти її не знала!

Не мала і не матимеш дітей.
Ну, що подієш, так планида склалась.
І не одна, живеш серед людей,
душа ж завжди само́тньою лишалась.

У тебе цілих два сини зате, –
пригадую іще розмови наші. –
Для мене діти взагалі святе!
Сім‘я, – ти говорила, – повна чаша.

Але коли до діла добрело –
весну і літо зими замінили.
А святості вже ніби й не було
і голова зі світла потемніла…

Як не згадати мудрі тут слова:
Стратегії самі – ніщо без тактик.
Теорія – у практиці жива,
вона лише мозаїка із практик.

Дай Бог тобі усе те зрозуміть
і негаразди всі свої здолати,
із совістю у злагоді дожить
і щоб води було кому подати.

Яблучний вітаєм щиро спас,
тепле літо покидає нас,
кожуха провітрювати треба
і тримати одежину про запас.

Святим яблука та інші ще плоди,
хоч і робим це вряди́-годи́.
Пом‘янемо родичів і друзів,
тож вина хутчій неси сюди.

Вже давно закінчились жнива,
та стоїть ще в полі курява́.
Збіжжя віємо і в засіки зсипаєм,
щоб узимку не боліла голова.

Стало менше в лузі вже окра́с,
потихішав комариний бас,
а невдовзі завіта Пречи́ста
і цю по́гань забере від нас.

Літо добіга свого кінця,
та далеко хліборобам до вінця́.
Ласка хай ніколи нас не покидає,
Бога – сина, духа і отця.

19.08.2016

Відомі завжди помирали в злиднях,
їх слава зазвича́й не доганяла.
Не жду зі Скандинавії чи Відня
ні премії, ні навіть кусень сала.

Багаті гинуть від якоїсь по́рчі,
від ожиріння чи то діабету.
Це не загрожує людині тво́рчій,
тим більше – невідомому поету.

Нема загрози в за́вороті ки́шок,
ба навіть тривіальному поносі,
бо на столі я оставляю ли́шок,
як доля рідко все ж його прино́се.

В житті повинна бути всьому міра,
бо зайве не доводить до добра.
Пустим хай краще буде шлунок й віра,
ніж повний кендюх і якась мара.

Серпень 2016

́Нині людяність в людства вже зо́всім не в моді,
з доброти залишився один лише слух.
Безкорисливим привидам вижити годі,
світ від шелесту грошей навіки оглух…

Міра всьому ведеться у крупних купюрах,
що зазви́чай душею цінилось раніш.
Щира жінка сьогодні – примара чи дура,
й чоловіку такому ціна лише гріш.

Вже на глянцевих фото мелькають не лиця,
в крупних планах не видко розумних очей.
Радше яхти, палаци, відверті діви́ці
та деталі сідниць їх, грудей чи плечей…

Щохвилини за щастям страшенні погоні
від зорі до темна́ без купюр і прикрас,
та згадати не хочем життєвих законів –
завше щастя лиш те, що всере́дині нас.

Багатіти душею раніш було ва́жно,
дасть прибуток безцінний отой капітал.
Мимохідь не продайся за шерхіт бума́жний,
не згубись серед злата і пе́рлових скал.

Грошей зайвих ніколи для скнар не буває,
але маски вони все ж зривають з голо́ти.
Той поділиться з бідним усім тим, що має,
цей рве кусень в стражде́нного прямо із рота.

Доброта – тож-бо класика, зми́луйтесь люди,
вікова аксіома на різні часи!
Бо душею скупий лише зовнішність су́дить,
а на серці у нього удавка висить.

Хтось торує протоптану іншим доро́гу,
йде до мрії упевнено мов по мосту.
Позабув він давно вже про людяність й Бога
і сповна користає чужу простоту́.

У людини байдужість – то справжня хвороба,
від халепи такої вмирає душа.
Бо нахабство і за́видки йдуть аж до гроба,
знищать людськість усю, не лишать ні шиша́…

Доброта – то можливо є істинна цно́та,
а любов не завжди програє розрахунку?
Бо Всевишній концерт цей зігра як по нотам
і не стане нікому добра від грабунку.

31.08.2016

Як хочеться багато всім сказати
про долю, щастя, правду чи життя…
Можливо саме тому став писати
й частіше заглядати в майбуття.

Можливо слів не вистачить удосталь,
любов і дружбу щоби змалювать,
але я твердо знаю, що не просто,
вже неможливо більше не писать.

Коли один, з собою наодинці,
навколо видно все і все просте.
Летять із Неба мовби ті гостинці
думки і спогади про се, про те…

В такі часи земного просвітління
пригадуєш любов, дитинство, матір,
історію Руси, своє коріння…
Ну, як про це усе не написати?!

Я звик в житті завжди казати правду,
хоча вона була частенько з перцем,
та поступав і поступаю свято –
як говорило й каже моє серце.

Я жив як міг і як мене учили,
грішив нерідко, ще й тепер грішу,
та поки матиму хоч дрібку сили –
писати буду! І тепер пишу…

18.09.2016

Коло калини задрімав
і бачив сон про Україну.
Інакшу зовсім: без війни,
успішну, сильну і єдину.

Тепер щасливо всі живуть -
Буденна праця лиш на благо.
Пізнали ту найвищу суть -
Самі творцями долі стали.

Брехню і підлість, як бур’ян,
зібрали, викинули в яму.
Рости надалі не дадуть
і керувати поміж нами.

Логічних хиб в словах нема -
хто обіцяє - той і робить.
Є віра в себе, зокрема,
що не повернуться незгоди.

Ніхто не скаже, що ми гірші
Хіба на заздрість вороги).
Міста, дороги, села ліпші,
усе квітує навкруги.

Майдани всі лише на свято
збирають люд з усіх усюд.
Або героїв вшанувати,
що вберегли колись від смут.

Нема нічого, що гнітило -
як сніг, розтануло, стекло.
Знання того, дає тут силу -
що досягли самі цього.

В родинах злагода, добробут,
щасливі діти, матері.
Незламна віра є в усьому -
Мов світло зоряне в тобі…

І задрімав лиш на хвилину,
та щось назріло тої миті,
як сон калиновий нахлинув. -
Невже колись так будем жити.

Що це не ява, стало гірко -
та є надія, що майбутнє
знайде у вирі долі зірку –
і справді стане це присутнім.

2017

Не таланить доступити мети,
З розміру в безмір перебрести,
Хтось нерозважливо палить мости, –
Хто ж, як не ти?

Ось і укотре прогаяно шанс.
Як же кортить обпектся ще раз.
Та ж предостатньо каліфів на час, –
Вистачить з нас?

Можна зіжмакати совість в кулак,
Можна крутитися, наче вітряк,
Можна пропити останній п'ятак, –
Далі ж то як?

Немотивована притча оця.
Кожна стезя добігає кінця.
Тільки не гоже втрачати лиця –
Вгору серця?

1.
Жадоба кумкає завзято.
Закон – кум королю.
Новітній Чахлик: «Срібло-злато
Міняю по рублю!»

А богатир не злізе з печі –
І тепло, і Wi-Fi.
В царівни – пластика… до речі,
Не перша. Ну й нехай.

В Яги – іще крутіша зваба:
То фестиваль, то квест.
І душить дурник чорну жабу,
Щоб змовкла врешті-решт.

2.
Пегасом орють. Змій-Горинич
З Парнасу – у піке.
Смачні у Музи мандарини…
…Примариться ж таке.

20.07.2017

Жив чоловік... а став Лілі.
Чудне - щохвилі на землі.
У всьому гендерні аспекти.
Фарбують море інтелекти,
Вдягнуть слона, мов балерину,
Закуплять нафти чи вакцини,
Наобіцяють економій -
Вдесятерять вантаж сіромі.

Нафантазуєш аж-аж-аж...
А човен знов на абордаж.
Мабуть, це карма чи навроки -
Зміцніли крези та флагштоки.

Обходь калюжі, водомети,
Плети у тиші бранзолети,
Міксуй коктейлик, вірш чи крем...
Не будь любовним тягарем,
Злинай удосвіта з віконця -
Щоб ухопити скибку сонця.
Самодостатності флюїди
Вбирають мляві буквоїди...

Яв - карнавальний хронотоп.
Біг кенгуру за Конотоп,
Алюри здиблених пегасів,
Турніри асів-свинопасів,
Боріння партій, сект, систем,
Штовхання ліктем: збився темп!;
Латання шлюбних шор, бюджету,
Охаяння менталітету...
І фейс-контроль аж на Чонгарі...
Ми - європейці... невзабарі.

Понад вертеп мирський, понад бедлам,
в сліпучім сяйві висне "Нотер-Дам".
В приливах сонця мліють черепиці,
тихесенько віддзвонюють дзвіниці
притаєні освідчення - Париж...

... Облиш цей вірш і тему цю облиш -
бо ось С о б о р завис як вирок Долі,
от-от оглушить дзвоном. Упаде...
Чого шукаєш? - не знайдеш ніде
своє розбите на череп'я щастя...
Ілюзіє, сховатися не вдасться
у закутки чужих fata morgan.

... Та, Господи, що коїться?! Орган
пливе і розсікає тло зловіще...
Хтось у сутані дихає все ближче
у надлишку невтолених бажань...

... Твоя душа, мов полохлива лань,
а хоч би в зашкарублім мішковинні,
блукає десь над хмарами... Невинні
уста твої, і очі, і слова...

Прочиниш браму - кояться дива
за мурами - розквітлі Божі Очі
і у тоненьких павутинках С а д:
тут гронами важніє виноград
і джерельцé з-під каменю дзюркоче...

... Омиєшся - і скупана в сльозах
засвітишся іскристо і пломінно...
Ти - Е с м е р а л ь д а, вічна і незмінна,
розкрита виноградова лоза!..

... Чиєсь ім'я, чиясь могуть всевладна,
чиясь хода - важка і недоладна -
торкається невпізнано: в о н а !
Захланний світ у підступах до храму,
а ти о д н а у стінах "Нотер-Даму"
і Сад один... і ти... і таїна...

...Крізь тебе, крізь віконня в риштуванні,
проходять у бедлемному убранні
мужі - від багача до бідняка -

і в кожного простягнута рука -

пливуть крізь тьму, крізь тебе і до тебе,
усі сонця, що назовуться "Фебом" -
Мішелі, П'єри, Жаки і Роланди
(герби, маєтні знаки - пишні "ґранди") -
впізнай, спинися, вибери мене,
коли ти справді д и в о неземне,
прийми на мить обличчя
Е с м е р а л ь д и ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).