А мені чомусь не спиться
В ніч, як місяць в небі повний,
Мерехтять золотом зорі,
Сон утік далеко звідси.

Наче вдень так видно всюди,
Стихло все, дрімає тиша,
Місяць на траві залишив
Сяючу доріжку срібну.

Може втрапила у казку
Чи природи дивне царство?
Можу того і не знати
Та чомусь не хочу спати.

2017 р.

Вони прощалися на стежці,
Яка веде удаль кудись,
Схиливши голову на плечі,
Очима мокрими від сліз

Вона дивилася на нього,
Бо ж на війноньку від"їздить.
Може це бачити живого
Доводиться останню мить?

А він стояв і пестив ніжно
Русяві кучері її:
-Не плач, кохана, не журися,
Я повернусь, ти тільки жди.

Дістав він золоту обручку,
На палець дівчині надів.
Щасливу мить отих заручин
Ніколи не забуть вже їй.

Сів у сідло, коня пришпорив,
Нагнувся, милу знов обняв,
Поцілував вуста медові
Й широким степом поскакав.

Неначе вітер свіжий, вільний
Полинув ген за небокрай,
Лиш докотилося десь звідти:
-Я повернуся, ти чекай.

2017 р.

Ми капітани власного життя,
ведемо човен по ріці Буття.
Пливемо навмання життєвим морем,
назад уже немає вороття…

Вітрильник наш складається зі слів
та відчуттів, думок і віщих снів,
а навкруги гуляє долі вітер.
У парус я його усе ловив...

І бавимося словом, ніби діти,
воно вперед допомагає плити,
та інколи назад, а то – в безодню…
Доречно думати до того, як робити!

Вітрила наші роздирає вітер,
несе їх шмаття по усьому світу…
Аби не збитися із курсу в непогоду –
по компасу вести потрібно кліпер.

Ріка – не море, в неї є кінець.
Життя ми проживаєм унівець.
Веде ковчег у бухту щастя шкіпер,
якщо він остаточно не сліпець.

А щастя що? У кожного своє!
Його хтось в лотерею виграє,
а інший увесь вік штурвал стискає
і весла трудить, доки сила є…

Але намарно неймовірний треш –
не сіпайся, від долі не втечеш!
Дорогою як не утонеш навіть,
до берега все рівно припливеш...

Живе у роті довгий язичок
За посмішку приховуючись милу.
Такий м'який, маленький як листок,
Але колючо-гострий, наче шило.

У пащі дуже затишно йому,
Зубів охороня його підкова.
Без нього люди, наче ті муму -
Промовити не можуть ані слова.

Крутнеться ловко- і лунає спів,
Приспічить - виголошує сонети.
Коли ж у голові панує гнів -
Убити може краще пістолета.

Плювок у спину - справа язика.
Він - майстер підло жалити у серце.
Коли немає в нього повідка -
Посипле рани битим склом і перцем.

Пекучу правду в очі ріже вам
Чи за спиною ляпає огуду.
По сили все липучим язикам,
Коли немає совісті у люду.

Думки приходять в голову дурні,
Готує мозок болісну розправу.
Бо дуже часто хочеться мені
Одрізати нікчему ту вертляву.

І хоч образа серце пропіка -
Дослухайся до слушної поради:
Не варто розпускати язика,
Коли достатньо мудро промовчати.

28.06.2017р.

... дозвольте з краєчку від вас
присісти й радісно мовчати?
можливо що місцевий «тасс»
почне про це розповідати…
нехай, нехай пройде півдня
а слідом й вічність, вже все рівно
життя завжди… дозвольте я
на вас дивитимусь як рівня
щоб не дай Бог хвилиний сум
не переріс у давню відсіч
… стискався круг і легкий струм
святим вогнем пройшов крізь вічі
28-06-2017.

Мій бог – Любов! Не пло́тська, а духовна.
До ближнього, Вітчизни, до батьків…
Всепоглинаюча, всесильна і жертовна,
що йде здаве́н, із глибини віків.

І Правда – бог! Відверта й неприкрита,
проста і чемна, щира і гірка.
Для кожного своя і всім відкрита,
для літнього одна і малюка.

Краса – мій бог! Вона живе у серці,
бринить в очах, усмі́шці на вустах.
Вона повсюди: у щоденнім герці,
у вчинках добрих і у почуттях.

Мій бог – Життя! Безмежне, різнобарвне,
що скрізь вирує, б‘ється, струмени́ть.
Воно пульсує й протікає плавно,
а треба гідно все його прожить!

Що буде в світі після нас –
про це бажаю говорити.
У небуття відійде газ,
скінчать вугілля теж палити,
бо чистоти настане час.

Що буде завтра після нас?
За це хотілося б сказати
відверто, чесно, без прикрас.
Хай буде син і буде мати,
най щастя буде після нас.

Що буде в світі після нас?
Хай мир наповнить кожну днину!
Мине війни хай чорний час
і всі диктатори загинуть.
Це точно буде після нас.

Що буде завтра після нас?
Хай будуть завжди наші діти!
Не повниться іконостас,
щоб просто жити і радіти.
Життя хай радує всіх вас.

Що буде в світі після нас?
Живуть хай завжди правда й віра.
Без них палац – це лиш хавіра,
а Україна – гондурас.
Любов хай буде після нас!

Чи буде краще після нас?
Так, точно буде, вірю, знаю.
Настане благоденства час
і добрим словом пригадають
потомки вдячні нас і вас.

30.08.2016

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».
------------------------------------------------------------------------
Газда – господар.
Це сталося в п’ятницю ввечері, коли юдеї стрічають шабат (шабес) – Святу Суботу, виконуючи одну з десяти Божих Заповідей.
Під час шабесного освячення вина й хліба юдеям не можна відволікатися.
Реб Ар’є Лейб Пістнер із Коломиї був одним із знаних хасидів-цадиків (праведників). Його наставник – засновник хасидизму Бааль Шем Тов (Бешт).

Мій друг - Геракл. На дрібку я молодший,
Пишу про нас оцей простенький вірш.
Бо я - піїт. Палких поезій зодчий,
А він у пучках звик тримати ніж.

Йому чавити звично у лабетах,
Ізмалку крутить голови бичкам.
Мені ж не треба довбні та стилети,
Бо маю вірне стило і калам.

Друг починав із жабок і собачок,
Учителя доводив до плачу.
А згодом став непереможним мачо,
Ахейцям задував життя свічу.

А я свою напружував макітру,
Клюють гречани лепсько на казки.
Писав про левів та лернейську гідру,
І про Авгія кінські кізяки.

Звичайно, був постійно нетверезий,
Не жалкували слухачі вина,
Платили щедро за цікаву дезу,
В хламиду впала драхма не одна.

І друг не залишався у накладі,
Його любили збуджені дівки.
Я байкував. А він по всій Елладі
Збирав цноти солодкі ягідки.

Беотія,Троада та Ітака -
Гераклові родина і сім'я.
Він знаний, у пошані зарізяка,
Моє ж ніхто не відає ім'я.

На шану я також отримав право,
Рекламі хай завдячує мені.
То ж гріюся в промінні його слави,
Але помру в Геракловій тіні.

Пихи майстерно надимати щоки
Мене батьки учили з ранніх літ.
Тому рука не відатиме спокій,
Допоки в тілі гарний апетит.

PS;
Наділені писаки цінним даром,
Ліпити кулю можуть із лайна.
Займуся, мабуть, я самопіаром,
Із мухи надуватиму слона.
27.06.2017р.

За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
на браннім полі.

За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.

За мову рідну,
за солов‘їну
солдат загинув,
за Батьківщину.

За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за тебе, брате.

Це пам‘ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам‘ять
повік не дайте.

20.10.2016

Жінкам даруйте завжди квіти,
не лиш у свято, для годиться.
Вони до цвіту – ніби діти,
у квітнику їм краще спиться.
Поміж турбот і метушні
завжди підніме настрій квітка.
І неважливо, навесні,
зимою, восени чи влітку.
Не має значення, букет
чи то одна лиш хризантема.
Їм до смаку малий сонет,
як і довершена поема.
Усім їм до душі увага,
хай у літах чи зовсім юні.
То шанс утамувати спрагу
і розбудити серця струни.
Несіть жінкам у свята квіти,
у будні також їх вітайте.
Та воду, особливо літом,
міняти все ж не забувайте…

На чорнім тлі краплина плоті
У світлотіні майбуття.
Смітник думок, якийсь непотріб
І в морок кинуте життя.

Що, майстре, відчуваєш знову,
Коли з сполук химерних мрій
Приходять непокірні слову
Модель і образ – сум і біль.

Що шмаття чорного картону,
Триклятий фотооб’єктив?
І мить застигла безсоромно
Тобі на диво. Скільки див?

Одне, напевне, і без болю
Стікає час, і знаєш ти:
Хтось знову жертвує собою
І догора на чорнім тлі.

Як це, бува, не провінційно, я
наполягаю, що існує птаха
на часі півстакрила вже. Що є
пернаті, більші усього повітря,
пак вигодовані просом літ
і падаллю десятків років.
Тому їх не потурити відтіль
і їм деінде годі приземлитись.
Їхній появі передує звук –
сукупний пошум, звичний півста крилам
зі вимахом в півнеба кожне, і
ви їх не бачите усіх одразу.
От я і називаю їх "кутами".
У них в оперенні щось є від суми мешкань,
від закапелків міст, які мені
колись траплялись. Ця подоба
маскує їх посутню потойбічність.
Я розглядаю риси їх без страху:
в мої п’ятдесят три їх дзьоби
та кігті – стерті, ба, олівчики, а не
загроза бебехам, а язику – тим паче.
Я – не пророк, вони – не серафими.
Вони гніздяться там, де більше місця,
аніж у цім, чи тім кінці
галактики. Для них я – цята,
вершина гострого або тупого –
розціпленого кількимога їх крильми –
кута. Десь глибоко у борозні
клинопису, що тне повітря. Врешті,
вони складаються, щоб опуститись,
але не навпаки, – не те, що букви.
"Там, нагорі", як перси гомонять,
кутові обридає розсуватись
і тягне звузитися. Іноді кути,
зібгавшись віялами, градус в градус
дають упевнитись, що їх увага вашій
минаючій хвилині є рефлекс
на неминуче: безкінечність також,
я так гадаю, уразли́ва (та ж
нестача іменно тверезих
дослідників). Меткіші у такі от
дні й востромляють перпендикуляри,
поводять циркулем або, навспак, черкають
пером зиґзаґи, буцім громовержці.
Щодо мене, то, чуючи сурму,
я відсторонююся від вікна
і вже з полегшею впираю погляд в стіну.

«1993, New York»

Вчора з кумом утворили
ми свою боївку,
а сьогодні обладнали
у гаю криївку.
В зворі викопали яму,
наносили хмизу,
затягли туди дивана
і харчів валізу.
Не забули про набої
та стару гвинтівку.
Залишилося останнє –
підшукати дівку!
Щоб варила нам наїди
й бинтувала рани,
коли хтось після обіду
упаде з дивана.
Прала в тиждень раз білизну,
бігала по пресу,
сірники та пиво з сіллю
в місто, до експресу.
Інформація, відверто,
з кумом нам поможе
і дружин своїх упертих
разом переможем!

07.06.2017

Не треба пінитись, а то ще гірше стане,
закрийте, "братики", мерщій свої сьорбала:
ваш "рубль" з колін ніколи вже не встане –
йому в Донбасі ноги відірвало…

08.06.2017

... під настрій впору - мамалиги
і щоб одному, осторонь
і загубитись серед книги
яку пишу з дитинства, о!
а ще щоб тиші, тихше думки
що хилить нас до самоти…
щоб вітерець обвіяв губи
коли мене торкнешся ти…
і запитаєш: - що з тобою?
сюжетну лінію взірве!
назву тебе чомусь Рікою...
і допишу услід - Корвет…
27-06-2017.

Упали вже й моральності стандарти,
духовність жебракує рідним краєм;
все менше честь і совість чогось варті,
поняття непідкупності зникає.

Зачерствіла вже більша половина,
все тяжче й тяжче співчутливим жити;
практично непідкупна лиш людина,
яку не захотіли підкупити...

04.04.2017

... а що там скажеш про вужів?
снують собі як в себе вдома
сюди - туди, спочатку в хлів
а після знову під солому…

ну, не стріляти ж в горобців
за їх несамовитий галас?
шпаки (дослівно… ) молодці
ох і черешням вже дісталось…

хрущі, мурахи, пацюки…
і їжаки ще гостроносі
ой як свербить шмальнуть з руки
при запобіжнику ціль досі…

тремчу увесь … як ватерпас
і тисну горизонти в кому
і треба ж звести в купу нас
в селі, під Києвом,
одному?…
26-06-2017.

Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.

Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.

То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)

На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...

У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
червоні мальви на орбітах вічних,
напоєні л ю б о в ' ю пелюстки –
у чорних косах сплутали стежки...

Де правда болю, де сценічна гра,
чи камера від світу приховає
прощальну мить душі, що відпливає
за обрій... де безсмертя, як гора,
де правда болю і сценічна гра.

Життя – театр, вертепний Вавілон,
і сонце тут палюче і нестерпне,
та все ж, коли гнітючий біль затерпне,
стече нектар із виноградних грон,
життя – театр, вертепний Вавілон...

... Із надр Землі, в розкрите Неба лоно
пливе душа на ріках Вавілону!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Останній день весни прямує світом.
Останній день, та не останньої весни!
А завтра нас зустріне тепле літо,
хай буде урожай його рясний.

Останній день нас барвами хвилює –
апофеоз весняної пори!
Палітру ж завтра літо підфарбує
і поступово зблякнуть кольори.

А там і осінь вже не за горами,
ліси і доли прийде золотить.
Дощам та вітру знов відкриє браму
і неба посірішає блакить.

Зима поставить в цьому дійстві крапку,
бо королева сніжна все ж вона.
Усіх одягне в шуби, шалі, шапки…
Та знову переможе всіх весна!

31.05.2017

В усьому хочеться дійти мені до суті:
у праці головне знайти, у серця смуті…
До суті літ, що поплили, до пуповини,
аж до підвалин до малих, до серцевини!

Пильнуючи нитки буття, коліна долі,
зробити хочу відкриття самої солі.
Якби оте зробити міг, даруй на слові,
я написав би книгу книг – про суть Любові!

Про безнадію і біду, жахи агоній,
повітряно-легку ходу, її долоні…
Кохання би відкрив закон і без прелюдій
ім‘я волав у мегафон на повні груди.

Я пестив би фантазій сад віршами серця,
там рими квітли би у ряд, у герці терцій.
Уплів у строфи запах руж, духм’яність м‘яти,
п’янких лугів і шепіт душ дубів крислатих.

Як це Шопен зробити зміг, нетлінне чудо –
красу фільварків і доріг в свої етюди.
Дійти такого торжества – це гра і мука,
немов напнута тятива тугого лука!

А слово гостре, як стріла, що б’є у цілі,
розітне дійсність пополам на часу тілі.
Розділить світло і пітьму на дні і ночі,
але планиду не візьмусь уже пророчить…

Доля: ні страшно, ні стразно.
Жду: то повинність, то повня.
…Мріє моя невиразна.
Туго моя невимовна.

Серцю безпутньо, без-путно.
Лет: у «ніколи» зі «щойно»…
Каро моя не спокутна.
Рано моя незагойна.

26.06.2017

Ніколи не звикайте до кохання,
як довго б ту любов ви не чекали!
Троянди щоб до строку не зів‘яли
і солов’ї не змовкли на світанні.

А ще, прошу, не вірте у розмови,
що все само приходить і зникає.
Так, меркнуть зорі всі, окрім любові,
любов завжди зірницею сіяє!

Ніколи не звикайте до кохання,
і щастя не розмінюйте на звички.
Забудьте дощ і про осінню мжичку,
живіть завжди сьогодні, як в останнє!

До губ коханої ніколи не звикайте,
нехай вони вам вже роки знайомі.
Як сонце з вітром знов і знов стрічайте,
чи ливень влітку з голосистим громом…

До щастя не звикайте теж ніколи,
а, навпаки, осяяні промінням
з живим, а не фальшивим, нетерпінням
виконуйте своє любовне соло.

Повік не згасла щоб любові зірка,
в житті, коханні будьте обережні.
Хоча у всьому є і буде мірка,
та почуття хай будуть все ж безмежні!

Не ставте ці поради на поличку,
в кінці ж я засмутити можу вас:
як почуття заміните на звичку –
коханню то прийшов останній час…

Самим не варто задувати свічку,
повірте – доля зробить це за вас.
Життя таке, як різнобарвна стрічка,
нехай любов не покидає вас!

листопад 2016

А може бути, щоби до чортів
зненацька ангел взяв і залетів?
Та ще і не утратив свого лику,
а збільшив і до того жирну пику!
Мораль проста, хоч як там не крути:
чорти – вони і є чорти!.

Як серце палко вільним птахом не тріпоче
та із грудей увись полинути не хоче;
як знепритомніла душа твоя в спокої
і схолодніла вже й до прикрості чужої;

якщо тобі уже байдужий стан дівочий
і ліньки пасмами мутні вкривають очі;
коли весняний ліс з ранковою росою
уже не манить неповторною красою;

як за реальність ти сприймаєш маячню,
а рештки гордості вже стерплять і брехню –
хоча ще дихаєш і ходиш дотепер,
те означатиме, що ти уже помер…

19.11.2016

Життя завжди у кожного своє:
один співає, інший – вовком виє.
Один уповні щастя пізнає,
другий – про нього уві сні лиш мріє.

Життя прожить – не поле перейти,
про те в народі мовиться віками.
Один спромігся долю віднайти,
другий – згубив, ще й власними руками.

Усе в житті свій має день і час:
то місяць світить, а то сонце ясне.
Дивує несподіванками нас,
але воно було і є прекрасне!

19.11.2016

Римський форум спочине... І їжа на смак
Щось не той... Без упину, мов зграя собак,
Всі щось тявкають... -Досить політики, блін!!!
Хто її розуміє? Бодай би один...
Хто сліпий- той не бачить. Ти бачиш, авжеж?
Доїда, не інакше, корупція вже
Цю країну. Та є виконавці на роль,
Що всім ролям є роль. Я, панове- король.
"Демократія" натовпу зігнутих спин-
Наче вариво з накипом "бидлотовпи",
Що прикрив уподобані ласі шматки...
Нам супець не сподобався... Вихід який?
Маю вихід!.. Не той, де висить вказівник
Однойменний... Узяв би ото і утік...
-Ціцерон, Катіліну мерщій відпусти!
Ти ж не Цезар... А той накрутив би хвости...
Демократія демосу мрія пуста,
Бо злодюг-олігархів за вим"я дістать
Дасть вказівку єдинонародний контроль...
Візитівка його- Український король.
Він (це я) розгрібатиме Авгієв гній...
Тільки дайте за це королеву мені!
І бабла, щоб за щось існувати було.
І палац... Київ все ж-таки вам не село...
Жаба даве? Придурки, я що, ідіот
На халяву пісні вам співати?.. Майн готт!..
«У веснянім саду соловей тьох-тьох-тьох»-
Бонапарт з Прокурором співають удвох...
І нехай... Бюрократії менше стає,
Де король регулярного джасу дає,
Бо монархи народам дешевші таки.
Демократи... Свободи... Для дурнів байки...
Я- король! Рятувати країну пустіть!
Не купити мене за "відкати" пусті.
Хто бажає- біжи по свячені ножі!..
...на останній спиняюся психомежі...
...я король. Та не цим лиш банкую... Мине.
В божевільні надійно лікують мене.
Якось вийшло, що маю писати я дар
Гарні вірші... Аби не почув санітар...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117062610036

Зійду із потяга на станції далекій
і кинусь у нескошену траву.
Над головою пролетять лелеки,
радію, що у краї цім живу.

Босоніж бігтиму, хай сили не покинуть,
удалечінь, за обрій-небокрай.
Аж доки не побачу ту хатину,
яка для мене стала більш, ніж рай.

Вклонюся до землі старим тополям,
що бачили мене ще немовлям.
Взяла початок тут мінлива доля,
тут вчився я радіти солов‘ям.

Пройдуся садом та попід горою,
де хвоєю ще зеленіє ліс.
Матусю пригадаю молодою
і серце стиснуть спогади до сліз.

Спущусь до річки, ноги намочу,
загляну крадькома за верболози.
Все, як колись. Присяду, помовчу
і пригадаю радощі та грози.

Село, моя маленька батьківщина,
ти завжди в серці юному живеш.
Тут моя школа, друзі, вся родина
і вдячності моїй немає меж.
Тут мої школа, друзі, вся родина,
а прийде час - і я там буду теж…

27.11.2016

Сьогодні сина проводжаю на чужину,
в краї далекі їде старший працювать.
На заробітки, бо удома копійчину
вже зовсім тяжко стало зароблять.

Так, саме заробити, а не вкрасти,
не шельмувати чи народ дурить.
Бо крадії і шельми всі у власті,
нестерпно стало в ріднім краї жить.

Не знайдеш більше, обійди півсвіту,
країни, де ще люди так живуть.
Кому потрібен фах, твоя освіта,
коли не вмієш задницю лизнуть.

Добилися ми волі і свободи,
уперто пнемся в європейські двері.
Та то лиш обіцянки для народу,
цяцянки для блаженних на папері.

Країну можновладці осідлали,
народ її вже ставлять на коліна.
Свободи наші і права попрали
і роблять все, що заманеться з ними.

Хто ж захистить усіх нас, люди бідні,
хто наведе порядок в рідній хаті?
Чи дочекаємось часів, що всі свобідні
поїдуть на чужину працювати?!

16.01.2017

Не з Майдану пишу, та від слів і не віє любов’ю!
Навіть тут, у раю, некомфортно одначе мені.
Злість і туга мої червоніють гарячою кров‘ю.
Неспокійно душі і на небі, у вічному сні.

Ниють зламані крила, не гояться зболені рани,
зовсім став неможливим крилатий політ в майбуття.
Я тепер зрозумів - ми тоді розірвали кайдани,
дарували народу можливість змінити життя.

Але брешеш чому і крадеш нарочито-безмірно?
Чи плекаєш надію - все зійде ізрештою з рук?!.
До одвічних сувоїв буття неодмінно, невпинно,
похвилинно записано, Петрику, кожен твій рух.

Вже не в силах сьогодні нічого я більше зробити,
але знай, що не будуть безкарними всі твої дні.
Обіцяю у снах твоїх бути щоночі, щомиті,
Україна допоки конатиме в горі й війні.

Я до тебе пишу і писати довіку ще буду,
доки Неньку терзатимеш з любими друзями ти.
Доки мла не впаде і прокинуться згорені люди,
доки сонце не зійде й не згинуть закляті „брати“.
Доки землю все ритимуть вперто криваві кроти!

Нас на рабів перетворили,
ми спину гнем за копійки.
Втрачаємо останні сили,
бредем покірно до могили,
у власнім домі – байстрюки…

Народе, час опам‘ятатись,
терпіння термін весь пройшов.
Уже потрібно об‘єднатись,
за вила миром дружно взятись
і спекатись брехні оков.

Хто генератор наших бід?
Хіба ж усім іще не ясно,
веде то чий з офшорів слід?!
Тож будьте пильні повсякчасно,
бо згине наш козацький рід!

Вставай знедолений народе,
нарешті спину вже розправ.
Здійми уверх свої клейноди,
як символ волі і свободи,
надії, віри й честі сплав!

31.01.2017

На кухні я злякався таргана.
В тарілі він жував мою сосиску.
І психіки порвалася струна -
Боюсь до рук узяти нині миску.

Недавно був дебелим товстуном,
Стриміла повсякчас із рота ложка.
Борща каструлю порав перед сном,
А нині став, неначе пральна дошка.

Ввижаються повсюди вусані,
Я знаю, що це дуже нездорово.
Тому жона порадила мені
До знахарки сходити терміново.

Побачила гаргара гаманець,
Розплющила пожадливості око
І каже, що прийде мені кінець,
Якщо не відчаклуються навроки.

Яга стояла довго за плечем,
Відро яєць катала по макітрі,
Сміялася, заходилась плачем,
І бубоніла заклинання хитрі.

Горіли химородні гілочки,
Виття знадвору линуло барбоса,
Обпльовувала відьма кісточки,
Жмути волосся виривала з носа.

Услинено свічі, нарешті, гніт.
Розбіглися нажахані навроки.
І наганяють дикий апетит
У нутрощах моїх шлункові соки.

Прибіг додому дати бій харчам,-
Глиталися в усмак курячі ніжки.
А як живіт упхатий забурчав -
Улігся із дружиною у ліжко.

Не знаю, може щось пішло не так,
Або шептуха чаклувала кволо,
Та виліз боком недопереляк,
Коту під хвіст убгались одговори.

Закінчився не дуже гарно день,
Шаманка з плоті вигнала Ярила.
Життєва парость вклякла, наче пень,
Із жінкою кохатися несила.

Прийшло велике горе у сім'ю,
Дружина плаче, рве на лобі коси.
Це все тарган! Піду його уб'ю!
Помщуся за наругу дихлофосом.

26.06.2017р.

Я маленька-маленька пташка,
я хотіла вгору летіти,
я хотіла просити в Бога,
аби були здорові діти.
Аби зла і кусюча мошка
не з*їдала з дерев майбутнє,
аби кожна душа на світі
світло несла в собі щось путнє.

О, як вірила, о, як рвалась!
Як ламала до прута пір*я!
Як просила у вітру, щоби
прилетів на моє подвір*я
та поміг мені хоч натрішки
відірватися від припони,
від наказів сидіти мовчки
під орудою заборони.

Але що ж я - маленька пташка,
що я вдію супроти путів?
Вітер десь полетів за хмари,
міг про мене давно забути.
Я безсила зламати клітку,
я безсила торкнутись неба,
наді мною зігнулись низько
покалічені болем стебла.

Зостається лишень молитись,
як не годна горі летіти,
аби жило добро між люди,
аби були щасливі діти.
Аби зла і кусюча мошка
не в*їдалася до живого.
Аби кожна душа на світі
несла в собі частинку Бога...

14.06.17 р.

Я сам не свій, коли вона готує
на кухні щось із вишуканих страв.
Підхожу, обіймаю і цілую –
я й сам би з нею страви готував
і додавав би рідкісні приправи,
я помагати пробував щораз...
Але вона сама – найкраща страва:
я – сам не свій, я – вимикаю газ...
2017

Все в мене добре. Мозок прояснів.
Тримає серце межі амплітуди.
На ноги тіло встало після снів.
Любові хвилі колихають груди.
Любов Пікас

Пародія

Учора було важко. Мозок прів,
Туманився і заважали люди.
А потім хтось іще когось привів.
Приймали всі, як мовиться, на груди.

Все колихалось. Всі хитались. Так
Буває добре, коли все в порядку.
Ти наче в літаку і твій літак
То падає, то хилиться… У складку

Купили ще чогось. Заколихалось
Вже навіть те, на що усі приймали.
Чоловіки розгойдувати пхались,
Та амплітуду невелику мали.

Все буде добре. Межі амплітуди,
Якщо потрібно, то розширять груди.

Не плач, не плач – це небо у грозі,
це лихо промине, я заклинаю!
Тримай удар. На шальках терезів
це крок до сходження над прірвою… По краю
урвища, чим небезпечніш йти,
де прірва миготить горнилом чорним –
усе стає єдиним… неповторним,
величним – як осягнення мети,
як спалах істини: хто ся піщинка? Ти…
… дух крилатий?.. плоть моя?.. Я знаю –
ти світло з тіні, ясність з висоти!
Не плач. Не плач. Нам треба підрости
до розуміння вінценосних крил… Благаю,
не плач!.. Бо далі – далі голубі…

…і день – як день… і зцілення журбі!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Божа корівка навідалась в дім
і чим пригостити красуню?..
може до столу… може, а втім
навряд чи присяде манюня
у неї обліт, звичайний обліт…
ніяких тобі зобов’язень
я - а навпроти увесь білий світ!!!
сум відступив
згодом і спазми…
26.06.2017.

Немає честі більше в світі –
Вітчизні все життя служити.
Любові то найвищі миті –
життя за друзів положити.

Найблагородніше в природі –
за волю воювать народу.
Немає більше насолоди –
повітрям дихати свободи.

Міцнішої немає сіті
за біль вперемішку з журбою.
Нема вершини вище в світі,
ніж взяти гору над собою.

30.01.2017

забув про обід і вечерю
про це ж не напишуть пісень?
спершу одкрию я двері
який там на
дворі день?…

кожен собі шукає пару
діток народжує більшість
світ нам дістався даром?
ось вам і тема
для вірша...

ноти на зов вийдуть із тінні
скрипаль їм підставить спину
майже як Паганіні
замовлю
про Україну…
26,06.2017.

Опівнічна колискова
лине навкруги.
Сплять долини і діброви,
річка й береги.
Спить тихенько сич на гілці
і зозуля спить.
Лиш комарик на сопілці
пісеньку дзуми́ть.
Зорі темне небо вкрили,
не шумить лісок.
Тихо. Вітер свої крила
склав, а колосок
в полі чистім достигає
посеред братів
і рулади вигравають
сотні цвіркунів.
Вийшов Місяць із-за хмари,
став поміж зірки.
Загорілися Стожари
посеред ріки.
Запалив у небі свічку
чарівник-рогач,
виграє в мілкім поті́чку,
ніби хоче вскач.
Упадуть ранкові роси
на поля й луги,
на долини і покоси…
Це їй до снаги,
чарівниці темній нічці.
Хоч далеко день,
потухає місяць-свічка
і не чуть пісень…
Незабаром ранок прийде,
схід пополотнів,
і ласкаве сонце зійде
між рясних хлібі́в.

Все, що Господь мені дає,
тільки моє...
І Він єдиний знає, що потрібно.
Душі моїй падіння та прозріння,
лиш для спасіння шле,
мого спасіння...

2017р.

Цей запах полуниць,
і дощ по підвіконню,
і усмішка м’яка,
що губи стереже
вiд щастя.
Та бринить тонісінько у лоні…
Помішує рука
пахкий тягучий джем.
У пам’ять занесу
світлиною п’янкою
цей вечір, це вікно,
і цей солодкий щем.
Даровану ясу
вишневою дугою
полоником на дно
вливаю.
Ще… іще…

25.06.2017

і хай дощить… і ллє без перестанку
і коротне ще сім разів по сім
розвиднеться, а як же, до світанку
ну чим не привід заспівати гімн?..
чи то умисно, може й помилково
піди пізнай причину тих дощів?,,,
ти знову й знов, як Сонечко, по колу
самотній біль тулитимеш
до слів…
25.06.2017.

Грає старий Андронаті. Слухає сива Мавра.
Гори димлять ранкові. Рвійно верхи шумлять.
Мліють мохи волохаті – лісу магічна аура.
Серденько вповні любові. Тиша і благодать.

Грицю, твоя Туркиня – дике дитя Природи.
(Розумом – не осягнеш. Серцем хіба збагнеш.)
Зіллячко-ворожіння вкотре росою вродить:
прагнеш любові?.. Прагнеш! – лиха не обминеш.

Лихо крадеться стиха. Мавра закурить люльку:
що то ховають крони млою укритих смерек!
Не прислухайся, Туркине… В горличку, чи зозульку
ще обернутися встигнеш – тричі: і цур, і пек…

Сходить огненне сонце. Гори черві́нь залила.
Скрипко, вгамуй свою тугу! Серця не розривай.
Може, схвильований сон це: як я чар-зілля варила…
Грицю, полюбиш другу – зійдеш за гору… і край!

Крайся, карайся, серце – ревно, шалено, дико –
так, як циганська скрипка на висоті смичка.
Так-то любити, Туркине… Бачиш тремку осику –
лінія пліч похила, лінія рук гнучка…

Вже не наслу́хають гори пізні, нічні чування.
Звабою красні маки гордо спливують на воді.
Люди співатимуть пісню – ту, про зрадливе кохання.
Мавро і Андронаті!.. Ваші гріхи молоді…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Люлі-люлі, дівча́точко, люлі – заколисує втома…
Сарни сплять, олениці й косулі
у косицях Весни-повітрулі,
що зірчаста на ній паполо́ма*.

Гаю-гаю… зелений розмаю – стели свої ло́жа! –
Бо як ранок напнеться,
в диво-цвіт убереться,
в оксамити м’які – дика рожа.

Раз на вік… раз на вік – так Пан-Бо́жич прирік –
злоті ба́вниці в косах…
Чей, не в наві, а в яві торкне чоловік
ружі-устонька, скупані в росах.

Ярів-день, Ярів-день –для весільних пісень–
свашечо́к зі свічками…
Хай насниться дівчаточку красний олень,
що весняно біжить потічками…

…Люлі-люлі, дівчаточко, люлі – повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа – у шлюбній кошу́лі**,
у косицях – зірки потонулі…

… доня спати не хоче…

*Паполома - архаїчне:покривало.
**Кошуля - діалект: сорочка.

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

Всі люблять весну сонячну й квітучу
І літечка барвистий натюрморт,
Хтось білосніжну зиму бачить хоче,
У неї ж стільки див є і красот.

А я закохана у осінь багрянисту,
Тоді ж бо і з"явилася на світ,
Як журавлі летіли в небі чистім,
На землю кинувши прощальний свій привіт.

Стара верба листочки в воду ронить,
Вони пливуть, мов човники малі.
Пора осіння надиха на творчість,
Вірші народжуються в серденьку моїм.

2017 р.

Йшла дівчина у віночку
Та вишиваній сорочці,
І запаска ще червона,
А сама красива й горда.

Різнокольорові стрічки
Розвівав їй сильний вітер,
Намочили срібні роси
Її ніжні ноги босі.

Та вона ішла все далі
І нічого не боялась:
А ні холоду, ні вітру,
Випромінювала світло,

Гарну пісеньку співала
І добро всім дарувала,
Скривдженого захищала,
Труднощі усі долала.

Руки-крила розправляла,
Ворогів перемагала.
Та дівчина - Україна
І для нас вона - єдина.

2017 р.

Я не чекаю, що мій шлях благословлять святі,
І не вважаю, що чорти мене зіб’ють з путі.
Радітиму, як буде так, як ні – не треба дум
Про тих, кого я залишив, і тих, кого знайду,
Бо кожен, хто приходить в світ, невдовзі з нього йде.
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Звеличу праведників я і їх ясну зорю,
Бо я дивуюся й собі, коли добро творю,
І на дурного за гріхи не покладу вини,
Бо переважну більщість їх я подумки вчинив.
Чи то святенник-ереміт, язичник-аморей,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як нудно слухати когось, я вух не затулю,
Згадавши, що я тисячам наскучив до жалю.
Чванливу роль без кепкувань і сумнівів прийму,
Оскільки вихвалянь також не бракло самому.
Чи справжні ми на цій землі, чи марево бліде,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як випадково від людини прикрощів зазнав,
Я не таю в душі образ, то помилок ціна.
Я не здивуюсь і тоді, як добре зробить хтось,
Бо чемно й відсторонено і я втішав когось.
Тих, що дають і що беруть, і хто б не виграв з них,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Коли ж народ страшні гріхи у свій закон внесе,
Не вибачу такого я, це гірше над усе.
Хіба що Небо або Тьма мене запевнять в тім,
Що будь-який спокутний гріх в житті чи поза ним.
Чи буде остаточна смерть? Та мертвих чи живих,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Я людям віддавав себе в пошані і хулі
І ці братерські узи – все, чим жити я волів.
Все, що стосується моїх досягнень і гріхів,
Оцінюйте на розсуд ваш, не так, як я хотів.
Можливо, буду я співцем юрби чи короля,
Митцем, який лише свій час і кола прославляв.
(І скажуть, що доводять це і вчинки, і слова,
Куди б не йшов, чого б не знав і де б я не бував)
Із чим я жив і увійду у Вічність, що гряде:
«Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.»