Я така незграбна у своїх інфантильних буркотіннях его –
вкотре розбила прозорий келІшок спільного сьогодення…
І вкотре – без сенсу.
Гербарій докорів і будячків самокатування, що вив’язую сотнями ікебан, вганяє візаві в справедливий гнів.
Бо ж ці всушені до силуетної тіні слова проросли на трупах емоцій
надто складних і хибно стулених,
як шалик, що плете мале дівчатко, уперше взявшись за шпиці.
Дитя не має досвіду.
Як і я – доросла…
Лише бажання вичаклувати найкращий у світі шалик.
І зварити найсмачніший у світі борщ.
І щоб квіти були живими…

Але знову безбожно все псую.
І віконце діалогу гасне оф-лайном.
Краще спати без мене, ніж низати буквенні піраміди спіраллю.
Це знак безконечності.
Тобі потрібен спокій.
У мене лише кохання. Як в шістнадцять. Безбашенне і вимогливе. Не по літах.
Напружую мозолем від незручного черевика.
Борщу було б досить.

Бо хочу рахувати зорі горілиць на сіні
і вишивати срібною заполоччю твої крила.
Крила є, хай навіть, коханий, і не здогадуєшся про них.
Коли поруч дрімаємо, власне ними обіймаєш душу.
Виймаєш душу.
До абсолюту невагомості.

Так хотіла станцювати весільний танець, хай і на чужому весіллі.
На своєму не танцювала жодного.
Шила сукню – довжиною в невідомість.
Щоб сподобатись…
Але я така невчасна, як мігрень, і недоречна, як перелюб.
Чи навпаки.

Всі роздоріжжя зійшлись в один шлях, а моя стежинка осібно поростає жаливою непорозумінь.
Краще вміти плакати сльозами, а не серцем. А ще краще – усміхатись.
І навчитись пити медовий трунок з кільканадцять раз клеєного фужеру миті.
І вміти гідно програвати достойнішій.
І бути вдячною за волошкову паволоку очей.
Така розкіш – носити НАШУ сорочку.
Такий скарб – твої обійми зі спини…

І так хочу неможливого…
...попри все...

12.10.13

Я написала,
а мені «делiт»,
Дзвоню – у відповідь -
нема….
І тільки залишилася
стіна,

Ще стіл.
На ньому чашки.
Я навпроти,
Пишу-дзвоню,
Делiт все наскрізь
Переймає….
Чому?
Кричу всередині
себе…..

Я
самоделiтована
особа
.
Вікно навпроти…
Було.

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.

06.10.2013 р.

Дива, який дивочарівливий з любов'ю напій...
Осінь рваним ритмом вальсу самотьно в журбі...
Думки думки, а я думала, що він тільки мій!
Вперто вірила, чекала, але лишилась сама...
Навіялись рядочки в тиші лілейно,
Наче серденько матері-природи сувій :
Україно, рідна, наче край любистку,
Того, що мудрі матері
Кладуть дитині у колиску.
Ти Духом Святим жива і живи..!

Ну, нарешті!
Свято фаху освітянських лав!!!

"..Вчителько моя!"
Навчи...
Підняв
руку: де ж ти?
Вдячність хочу
висловити,
на яку зростав.
Де ж ти? Де ж ти,
Вчителько,
що - на любов-добро?
Щось у класі
робиться: "кіно",
дошки-флешки...
Тематична... Профіль класу...
Репетитор ЗНО.

Вчителько, котра
у спогадах (і у житті) -
"вчителька моя",
вдячність
хочу висловити...
Учень це твій.
Я.

5.10.2013

…Осіннє небо непереможно важке і безапеляційно сіре.

Свинець його старості прострілює скроні до найприхованіших думок,

тих, котрі кутаєш пеленою псевдовиваженості навіть від себе самої,

в час напливу осінньої безвиході пінним океаном,

либонь Північно-Льодовитим, бо інак не пояснити кутастість криги у рівень тонких ключиць…

Твоя донедавна гладенька люстеркова сутність враз вкривається гострими стрілами тріщин,

коли ще тепла від сьогоденних притулянь випадково зарулюєш на кілька літ як забуту трасу, що, здавалось, заросла сон-травою,

і чуєш: глибинносердно-розпачливо гойднувся кокон заспаної минулості.

Бо ніщо не вмирає, навіть забута любов.

Лише стає підступним татем, вичікуючи розслабленого повороту спиною.

І усвідомлюєш всю банальну безвихідь власного майбуття,

що не складеться в пазл з екс-надіями, бо зорі не стали аж ген тоді;

що не вив’яжеться морським вузлом з нинішністю, бо там ти лиш тимчасова дрімота;

а позаминуле життя запечатане срібним хрестом…

Стає так шкода себе – не найгіршу з-поміж не найкращих.

Бо жінка приречена квітнути любов’ю, не сублімуючи.

А тобі не фарт по факту і не можеш змиритись.

Дурний бунт самознищення, краще ховатися в мушлю

абсолютної мовчанки і оплакування непочутих слів.

Все погано_все погано_все погано.

Чесніше повне зеро, ніж компромісні півтони.

І нема поряд плеча, ладного прийняти, о ні! – не-банально капризні сльози,

а рефлексії на самоусвідомлення у світі небайдужих,

у їхньому світі, де поселено тебе на окрайчику килимка у прихожій.

Абсолютна безкрилість наслідкова.

Бачили очі…

Тричі.

Як замовляння.

І коли вже майже готова прокричати собі на зло ешафотне рішення,

приходить інший спогад:

тепла рука. Теплі очі.

Взаємне "лю".

Спинись!

3.10.13

ти кусаєш моє серце...
боляче...боляче...
не кров стікає по вустах
а виноградний сік.
і ти смакуєш його, насолоджуєшся,
хмелієш, божеволієш, скаженієш...
нападаєш на інше серце,
інше тіло
іншої.
боляче...боляче...
стікає з відкритої рани біль зливою.
я змусила тебе знову ненавидіти
її (зливу).
лише вона здатна змити весь грим,
відмити тебе до справжнього,
справжнього первозданно лише мого,
готового накинутися на мене
і рвати на шматки, безупину
розпинати цілунками, убивати
ніжними дотиками...несамовито
кохати(ся).
кусай моє серце!
боляче...боляче...
стікаю любов’ю.

17.03.2013

Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…

Примітки:

* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).

** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».

*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.

Щоби знайшло по-вінця вітру
Не по розголосу.
Чи мрії відпустити-
Поросли впевненістю,
Світлом живим вигинаються.
Повинна творчість вчити.
Діти вигадують зміст
Просто неба, як жовтень
Форбами розквітне.
По тому відомо-
Старим черевикам покреслено вирій.

Повені наповнили швидкістю
Плинною і бурхливою.
Селяни - недобрі і раді.
Бачили русалку в полі,
Ще не залитому водою дивом.
Пісні співала в танці
Про сердешну Олесю.
Серед блискавок із оленями
Блукала – гралася,
На вітрі волосся розвівалося
травою і шовком.
Коли пройшла негода - зникла, мов би й небуло насправді.
Дива, кажуть, подекуди трапляються.
Німо і порожньо стало
Відразу по тому.
Світ сумував не довго,
доки птахи не заспівали.

2010р.

Веснократно поклич!
Встигну впоратися зі світом по-вінця,
По краю зимового спокою-миру.

Бах! - у небо квітами
ще ніжними-вразливими,
Бо така у нас війна!

- Приплинь, приплинь до бережка,
Як у казці про далекі землі,
Де світ видається здалека.

- Можеш повірити в диво?,
запитує бідний, затиснутий відчаєм.

Я заряджу ним гармату,
Як бароном, разом із квітами -
Нехай погойдається в хмарах
і горе забуде.

2011р.

Проведи мене два кроки,
і залишайся байкою
на межі міста і спокою.
Тінь твою заберу зі собою,
одну з багатьох -
не думай про неї,
як і раніше.
Все не те - на вогонь
разом із зіллям,
котре на Боржаві
достигає у жовтні.
Увійдемо у сон без одного -
пропадемо удвох.

2009р.

Будівничий лялькового театру
Міняє цеглу п’єс на хліб монологів.
У нього голова напхана тирсою фраз
Пустих як бубон шамана евенків,
Але він ніколи
(Ви чуєте? Ніколи!)
Не вважав себе лялькою.
У нього дерев’яні руки,
У нього костури-ноги
Зроблені зі старих ясенів метафор,
З потрісканих дубів алегорій,
З білих беріз гіпербол,
Але він завжди
(Ви чуєте? Завжди!)
Не крокував, а літав
На своїх милицях Шекспіра
І протезах Мол’єра,
І змушував своїх ляльок
З придyркуватими посмішками
Грати трагедії –
Зображати Гамлета та Отелло.
І кому? Смішному зайчику.
І чомусь примушував грати Офелію
Стару кyрву Мальвіну
З вицвілим волоссям
Зробленим зі старої ганчірки
І кінської гриви,
Пофарбовану соком бузини.
Він тільки будівничий.
Але чомусь вважав себе режисером
І драматургом і критиком.
А який з нього
Вийшов би сантехнік!
Від Бога…

На стелі свічадо.
І в ньому,
як
на чуттєвій плівці:
ліжко,
зім’ята постіль,
троянда кольору крові,
дві тіні,
які залишилися
після двох тіл...

Світ перегортається.

Стеля тепер – підлога.
Свічадо – цей світ.
І тіні вже – плоть.
Жива плоть.
І тіні вже рухаються.
Ліжко
рипить.

Жінка береться
за жезл
притискається до нього
персами
нахиляється
лоскоче подихом
довгим темним волоссям


Чоловік бере троянду
погладжує пелюстками
сідниці,
що над його обличчям,
і не тільки
сідниці

Жінка бере троянду
відчуває в неї свою духмяність

Чоловік притискає до рота
вологе
жіноче лоно
ховає у ньому обличчя
полизує клітор

полизує

Жінка зціплює зуби
здригається
довгу мить

полизує

Жінка
випускає троянду
кричить

полизує

Жінка вмирає
від насолоди

полизує

Жінка судомно воскресає
треться
залишаючи сік свого лона
на обличчі
Чоловіка

Жезл
притягує ближче
і ближче

Жінка обережно
дихає на нього
береться за нього
вустами
і Чоловік
судомно стискає її сідниці

Жінка треться обличчям
об жезл
наче лоном
і бере
до горла
голівку
жезла

виймає
знову бере
слина тече підборіддям
крапає

Чоловік заплющує очі

Жінка посмоктує

Чоловік рухається в її роті
жорстко
глибше і глибше
до горла
щоб вибухнути
собою

Жінка обожнює пити
у позі 69

2013

Чоловіки клану О’Коналл –
Старі воїни в кілтах кольору
Давнього гірського заліза,
Що бувало в бувальщинах.
Чоловіки клану О’Коналл –
Моряки з потопленого корабля
Просякнуті сіллю і запахом моря,
Що ховає в собі рибу Сонце.
Чоловіки клану О’Коналл
Просякнуті віскі і холодом роси
Уладського туманного дня
П’яніють від північного вітру.
Чоловіки клану О’Коналл –
Музиканти вересових пісень,
Скрипалі потойбічних танців,
Співаки водоспадів неба.
Чоловіки клану О’Коналл
Цінують джигу більше
Ніж сон життя.
Чоловіки клану О’Коналл –
Вміли вмирати за короля
Тари і землі Дун на н-Галл.
Рибалки і ковалі,
Казкарі й пастухи,
Майстри твіду і вівчарі –
Скільки вас
У чужу землю лягло…

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Ти тамуєш свій страх, бо давно вже навчився вірити, бути сильним
Небо зорі розсіює впевнено, щоби ти бачив, яким є твій шлях
Я ж бо ніколи не приміряла ролі різноманітні - жила статично
І з кожним подихом я впускала у себе страх

Ти вдивляєшся у простір
Ти вичікуєш нових небезпек для себе
І без жодних вагань промовляєш: "Нехай буде так!"
Чи навчусь я колись небезпеці дивитись у самісіньке серце
і стискати до болю у долоні кинджал?

Проводжала тебе завжди поглядом, сповненим туги та змори
Але ти навіть не оглядавсь і йшов уперед
Крок за кроком, все далі і далі туманами вулиць
Ритм серця твого відчуваю за межами меж

Ти - мій спокій, незламність моя
Ти - моя опора
І нехай всі вітри навздогін за тобою чимдуж
Моє єство сповнене до тебе чистої святої любові
Напуваю водою з долонь
Попіл струшую з твоїх рук...

15(09)2013

Минають роки і століття, але ірландці не забувають 1690 рік і річку Бойн… Це досі не річка, а відкрита рана…

Покладіть мене на траву -
На м’яку траву на рінні
Прозорої річки Бойн –
Тої самої річки,
Що пам’ятає ірландців,
Вдягнених у зелені плащі
Кольору цієї трави,
Кольору цих пагорбів,
Кольору цього острова.
Вони тримали гострі мечі –
Гострі, як стерня
Скошеного назавжди поля,
Гострі як списи
Давно мертвого короля.
Вони стали тепер травою
Добровольці чорного року
На цій рівнині одвічної журби
У цій долині,
Де поховали не тільки мрійників,
Але і їхнє одвічне жадання
Закарбоване між словами пісень.
Покладіть мене на цю
М’яку зелену траву
Коли я помру…

Читаючи «Літопис Ольстера» я наштовхнувся на таку фразу: «Воїни заходу закрили дорогу біля Фіннахта, король Кенн Фелад був стятий – хотіли відібрати в нього не тільки життя, але й честь…» І тоді я написав таке:

Коли Жовта Чума*
Спустошила Острів Долі
Коли два королі**
Пішли в світ мовчазних тіней
У глибини пагорбу Тари***
Того самого пагорбу Слайне,
Що дав імено клану –
Славного клану Сіл н-Аедо Слайне
На рівнині Маг Рах,
Де крім стріл та списів
Нічого не сіяли в землю
Споконвіку часів,
Виросло дерево
Крислате, як думки друїдів,
Зелене, як конюшинові рядки Ойсіна.
Хтось у дірявому плащі легенд
Сказав, що то ясен святого Патріка.
А ми й повірили,
А ми й сподіватися –
Почали чи то перестали,
А ми й арфу
Дістали, меча сховавши
А даремно…
Тому що озеро Лох Дерг
Так і зветься –
Червоним озером,
Бо від крові ірландців
Воно потемніло…

Примітки:

Crann Lá Fhéile Pádraig – дерево святого Патріка (ірл.)

* - йдеться про страшну епідемію, що почалась в Ірландії у 664 році і ввійшла в історію під назвою «Жовта чума».

** - йдеться двох королів – співправителів Ірландії – братів Блахмака мак Аедо Слайне та Діармайта мак Аедо Слайне (657 – 665 роки правління).

*** - Тара – давня столиця Ірландії. Слайне – назва одного з пагорбів Тари.

**** - на берегах озера Лох Дерг (Червоного Озера) був підступно вбитий король Кенн Фаелад мак Блахмайк у 675 році.

1

Танцюю
під люту музику
дискотеки,

будь-який рух –
щоразу нова таємниця.

Наспівую,
що
через 10 хвилин
настане весна,
і твої вуста
розбудять мене
поцілунком у перса,
посмоктуванням у вагіні.

І майже усі
бажають зараз
стати тобою,
аби я розтанула
у їхньому
молоці
та випила його
до денця...

ось перший
підходить
хапає хапає
мене за руку
ззаду

труся
спиною
об його груди
труться руки його
об мої груди
які тремтять
під ритмом шаленим
лютої музики

соски на очах
у всіх
бо ти
знімаєш з мене одежу
і
тримаєш за руку
якою погладжуєш
власне збудження

п’ю
твоє
молоко

2

Підходить другий,
і я,
водночас посмоктуючи,
п’ючи твоє молоко,
віддаюся
пальцям другого...

залазять
у шоколадну щілину
моєї принади
насаджуюсь
на пальці
все швидше
і швидше
під ритм
лютої музики

3

підкрадається спереду
третій
із розстібнутою
ширінькою

велика голівка
виглядає звідти
і дивиться
у низ
мого живота

і дивиться...

пальці другого
входять глибше
і глибше
до болю

вигинаю спину
коли саджуся
на третього

пальці вже
у моєму роті
відчуваю
власний
смак
після твого молока

4

мене кусають за шию
тягнуть за волосся
б’ють по вустах навідліг
цілують ізнов

скрикую

третій входить
у моє лоно
із силою
розриваючи
все глибше

другий входить
ззаду
у мою шоколадну щілину
ляскає мої сідниці
теж розриваючи

хапаюсь за плечі
третього
кричу
під ритм
лютої музики

я тремчу
я дряпаю спину
третього

міцно тримають мене
за сідниці
та поглиблюють
кожну щілинку мою

і течу
буквально течу

2013

Чи знаєш ти:
99% жінок –
потенційні
нічні метелики.

99% жінок
мріють
бажають
сісти
на колінa незнайомця
і вище
і вище...

на очах у всіх
в ресторані
всмоктуватись
у вуста незнайомця

торкатись
його потаємного
«Я»
своїм потаємним
«Я»
силу тяжіння
створюючи тертям...

Тож уяви:
тебе бажають
99% жінок,
і кожна –
пантера,
тигриця,
левиця,
дика богиня.
І в кожній із них –
99% мене.

2013

Граю
з гарячою
водою
з-під крана
пальцями
тонкими
довгими
аж кипить
на долонях
і поміж ніг

захлинаються нею
пелюстки лона
згадую про тебе
я зараз повія
чужий чоловіче
іди до мене
зацілую тебе
після жінки
жінкою останньою
у твоїм житті

тільки дай воді
перед цим
увійти в моє лоно

2013

ти як камінчик
застряг поміж пальцями моїх років
натираючи кров’яні мозолі пам’яті
заважаючи бігти до цілі
легко вільно
без думок про дискомфорт
залишивши все минуле
без болю роздумувати
про вищі речі
ти камінь наріжний
що не відпускаєш мене літати
силою свого тяжіння
розтрощивши мої мрії
вимушуєш твердо стояти
в реальному земному світі
і йду я кульгаво
зосереджено мислячи
про буденні справи

2012 р

Колись давно я відвідав графство Арма (точніше Ард Маха). Я блукав зеленими пагорбами і біля занедбаного картопляного поля зустрів селянина з лопатою, що сказав мені: «Колись ти був рудим ірландським хлопчиком, а зараз став сивим журавлем який летить невідомо звідки і невідомо куди…» Згадавши цей випадок я написав таке:

Я – терпкий дим, що здіймається
Над картопляним полем Донеголу,
Коли селяни землі каміння
Спалюють бадилля своїх картопляних снів.
Я – солоний присмак вітру
Буремного дня ірландського літа,
Я – руда чуприна ірландського хлопчини,
Що думає про сонце
На землі графства Арма –
Землі, де крім пострілів
Немає нині іншої музики,
Де діти малюють на стінах
Людей з рушницями,
Де мрія про зелений
Листок білої конюшини
Зависає в густому повітрі
Кельтських сутінок Уладу.
Вирує холодне море –
Загусле ірландське море.
А ми все дивимось
У його далечінь
Вицвілими очима привидів.

Спокутую жовтогарячу осінь
Бо гріхом! - не одболіла нею
не одговіла
не зацвіла

Спокутую - листяно - тишею

Іще не йди у відгомін
Іще-бо ясноокі паняночки
Вицокують собі смішечки
Іще добрі газди
Розкошують твою щедрість

А на золотих твоїх монетах
Не викарбовано наших - чи тлінних? -
мрій
імен
кроків

что наполняет пустоту одиночества?
пронизывающая боль души, разочарование
неоправданных надежд?
чувство величественной псевдо уникальности?
Богооставленности?
отчаянье, звенящая немота вселенной
приводящая до крайнего исступления, ощущения тления
осознание своей малости
нищеты прикрытой смертью из
изобретенного человеком нереального мира
в лучшем случае состоящего из плюшевых мишек
а в крайности – из потуг вымыслить чувственный
заменитель реальности
одиночества

2012

Наш світ поділено
Словами, снами, уявою.
Кажуть – це міфи, проте…
Ми щасливо втиснені історією
В межі цієї держави.
Ми трагічно розділені
Кілометрами безнадії та зневіри.
Ми однакові ноти різних октав
Не настроєного роялю сьогодення.
Ми – муліне –
Однакові нитки різних номерів.
Хтось над нами вишиває ними
Картину життя.
Ми – двостороння тканина правди,
Літня одежа пристрастей,
Зимове хутро самотностей.
Нам радять думати про майбутнє,
Поки клавіші не позападали,
Поки нитки не сплутались,
Поки одіж не зносилась,
Поки хутро не витерлось…
Між нашими містами немає прямого сполучення.
Влада зовсім не дбає про нашу єдність.
Бачиш ці прозорі невидимі повітряні мости,
Що поєднують схід та захід?
У квітні так само як у січні болітиме ця відстань.
Ми будемо говорити про сепаратизм –
Кожен з власною правдою,
Єдиним безголосим болем
Пам’яті про минуле.
Це міф, мовляв відстані не скорочуються,
час не стискається,
світи не об’єднуються.
Бачиш – пишу тобі про це –
Значить, стаю ближче!

Ти слова кривого не скажеш…,
Твої слова правильні та чіткі,
Озвучені голосом з металевим тембром,
Оформлені в стилі «хай-тек»,
Жодного декору, жодних прикрас,
Лише гра слів на металевих тонах,
Вони влучають прямісінько в душу,
Пробивають її наскрізь,
І ти знову влучив в десятку, -
Моя душа падає переможена.

18.09.2013

Весна сонячними зайчиками
Освітила моє обличчя,
Взяла руду фарбу,
Розмалювала веснянками,
А я і не боронилася)

А ти нещадно «хедеериш»
Моє фото,
Затираєш сонячні крапельки,
Не любиш весни малюнки,
А з ними, і мене, справжню.
Ось так!

18.09.2013

Творити добро
це так природно
як дихати
світліє на душі
осінь на дворі
ти з далекої планети...
белебенять дощі
який наш світ ...
ти очікуєш зустрічі
вже твій бал затих ...
зал спорожнів
згасли свічки
і як дерево ти
стоїш одна
ще не розуміючи
що не прийде твій принц
вже ніколи
стоїш і чекаєш
чого ?
сама не знаєш
певно тобі знати не дано
про фундамент
подих вітру радості
на якому грунтується краса
і сила земної Жінки
яка загадково
незбагненним чином
продовжує шлях
в сакральних глибинах..
Щаслививі ті
хто віддає
і у кого є що віддавати
осінь на дворі
повертай додому ...

Біль.
Що лежить нафтовою плямою на душі...
Скільки часу ти задихалась?

Сили.
Які повільно розчинялись, поки ти борсалась і намагалась підкорити цю ріку...
Ляж зіркою і просто дивись у небо.
Нехай несе...

Жаль.
За тим, що це було без Тебе.
Стільки часу.

Дай все відпустити!
І бути травою під сонцем...

До нового всі
у мене свято
рік одцвів
всього було...
дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
вічного зерно лишили:
шануймо дружньо
мужню силу
шат красу Любові!

Перший суп це як перший секс.
Ти вже бачив як це роблять.
І не тільки по телевізору.
Але самому якось не доводилось –
Руки не доходили...
Ті ж, хто вже робив це – час від часу кепкують
Над тими, хто ще не пізнав цього таїнства.
Звісно, ти вже тисячу разів кип’ятив воду.
І навіть вмієш чистити овочі.
Але поєднати ці речі та процеси в одному ліжку,
Тобто, в каструлі...
Страшно.
Це ж така відповідальність!
А раптом нічого не вийде?
Або вийде, але не те, що хотів?
І над тобою знову сміятимуться оті, досвідчені?
Але ж так хочеться бути вправним коханцем,
Чи то пак, кухарем,
Якого хвалять після кожної... Ложки.
Саме тому ти, по вінця заповнений незграбністю,
Стискаєш сильними пальцями свого... Ножа
І спрямовуєш його точнісінько на беззахисне тільце картоплі.
Вдосталь позбиткувавшись над нею,
Ти переходиш до цибулі,
Після чого, з заплющеними від насолоди очима,
Гарячково крутиш газовий вентиль,
То збільшуючи, то стишуючи полум’я
Під розпеченою посудиною,
В якій пристрасно кипить ніжне та пружне м'ясо.
Твої очі бігають по полицях,
У пошуках пікантних спецій.
Ти боїшся закінчити надто рано
І, звісно ж, боїшся перетримати!
Нарешті, остаточно виснажений
не так шлюбними іграми з плитою,
Як власними нервами,
Ти оголюєш та ставиш на стіл тарілку,
А до рота вставляєш цигарку,
Яку по праву заслужив.
Твій зухвалий черпак занурюється
У таке маленьке, спокусливе й іще незаймане плесо...
...І поки ти, зовні спокійний, сидиш на хиткій табуретці –
Твій шлунок оргазмує, захлинаючись власним соком.


19.09.2013.

Ромашкова роса таїною причастя дихає...
Осінь мереживом листя прилягла
У павутини днів літа, що минає.
Пристрасть думок вибиває візерунок різьблений:
Милий Боже! Русь свята - в Дусі єднаймося!
Прийшла росою на побачення до мене в золотистій лусці пора...
Немов мить пролетіли зграями роки, ростало в дні ...
Відлетіли журавлі, з ними i ми - горлице,голубко моя...
Шукай не шукай - пиши не пиши,
На нас надія Його.
Молитовно верби коси розплели ...
Холодом зорь дихають осінні дні.
Чекання... Знову поманить далина нас в радість весняну,
Як оксамитова пора - сяйвом Різдва зустрічні обійми!
То діти повертатимуть до Рідної домівки
У потоці мережив сніжної подруги - Зима.
Споглядаю - хуртовинам протистоять двоє.
Міцнота дужа зоцільними крилами...
Один-чудовисько, охоронець палацу,
Той кого незнают багато,
Той кого вже не лякає смерть ...
Інший - наче веселий...
Але в ньому бува немає і краплинки веселки,
За якою ховається втомлений людина ...
Такі різні, вони звикли до...
Доля грає життями...
І чи зможуть вони знайти щастя?
Хто знає?
Йому ж бо - все відомо! Любов бо ж вічна.
Він люблячій все - від Бога вродою.
Бо має спокій - Світ пізнав через причастя.

ні
мало
занадто мало
бути людиною
казав нам убивця
з очима воїна
усі ми люди
хитрі
жадібні
віроломні
ні
треба бути янголами
казав він
і плечі зводив
ніби з крилами

бути чоловіком
до кінця
не спокушатися
але за правду
не боятися
живота собі розпороти
казав так
і гримів ланцюгами
і щодня
діставав із криниці
стільки відер
скільки людей убив

молитися
де б ти не був
і ким би не був
у лахмітті
у бруді
чи у бруді розкоші
молитися
і вірити
казав душогубець
із ликом янгола
і я вірив йому
вірив більше
аніж священику

2013

Ви бачили їх?
Хрещатиком інколи
Гуляють чотири білявки.
Бабця-білявка з силіконовими губами
Тримає міцно в руці
Руку гарнюні-білявки,
Років шістнадцяти,
З несиліконовими грудьми
Розміру сімдесят-п’ть «Це».
Поруч незалежно і самовпевнено крокує
Така ж шістнадцятилітня мамця-білявка
Й тримає під пахвою
Пухнасту білявку-суку.
Яскраво-рожевим кольором
Нафарбовані їхні губи.
Навіть у собаки.
Сто тисяч норок
Пішло на їхні вії.
Навіть на сучі вії.
Що стосується спідниць,
То кравці, вочевидь, зекономили на тканині,
Аби відкрити світові
Їх гарні засмаглі ноги.
Гарні й засмаглі
Навіть у бабці-білявки.
І світ відповідає їм взаємністю:
Він садовить їх в шикарні автівки,
І мчить в не менш шикарні садиби,
Годує в пафосних ресторанах,
Розважає гламурними вечірками.
Світ належить білявкам.
Не вірите? Стовідсотково!
Просто повірте.
Але тільки: їхній світ.
А решта світу
Належить мені!
16.09.2013 р.

Трояндове пахтіння
Любові пісня радостен правімо,
Любімо - Шануймося,
Вічного - Я.
Любов одвiчно,
Свентовіт, Бозе наш Світлий!
Славимо і ТріславімО Тя всі-Родно!
І просвіти Ти Душі наша
Й ниспошди осяяння під серця наша,
бо Благий Бозе Ти єси,
Д-А до всіх РодАм наша.
Тя одвічно велічлЕмо і в Пологи наша закликаємо,
Да буде Душі наша зі Тобою,
Нині й прісно й від Круга до Круга,
Й у вс*ї часи,
Допоки світить нам Сонце-Ярило!

Померти як жайворонок від спраги,
перед міражем

Чи як перепілка
що море здолала
у перших же хащах
бо більше не мала
бажання летіти

Але не жити стогнучи
ніби осліплений щиголь

(1914-1919)

Сезон горіхів
горіхи падають
з гортанним криком
стукотом сухим
старечим буркотінням
на брук
на лави
на підвіконня
мов зорі у воду
мов круки на здобич
виливаються в калюжі
витікають із труб
в канави
урвища
кишені
крізь пальці сиплються
пісок
тріщить на зубах
наче зерня горіха
цнотлива гіркота
завія горіхова
потоп
дев'ятий вал
коли все вщухне
так природньо
збирать горіхи
в старі кошулі
змітати з листям
з дорожнім пилом
тут на асфальті
вони лиш мушлі
викинуті на берег
піднесеш до вуха шкаралупу
чути гамір міста

2013 р.

Рушай, слово, рушай...
Ти любиш бездоріжжя
з рухливою землею,
рясноросою травою
і снігом безтурботним.

Від каміння відштовхнешся, і
знов - на стежину!
А якщо потрапиш у дикі хащі,
то обережно прокладеш її власноніж.

Дарма тебе намагаються шукати
зі швидкістю асфальтового покриття.
Ця сіра черва розповзлась усюди:
з хвоста одного хробака
починається голова іншого
чи глухий кут, чи провалля.
Інколи - бездоріжжя.

Рушай, слово...
Ти - мандрівник,
захопи й мене
в наступну свою подорож...





09.09.2013

Чекаю вечора, щоб чути...

Чекаю ночі, щоб іти
По склу, що друзками лоскоче
Підошви завтрашньому дню.

Ступати босими ногами
На сну розпечене вугілля
І пити пам'яті отруту,
Що пересохлими вустами
Стікає іменем твоїм.

І снити маревами ранків,
Що запікаються криваво
Під нігтями вчорашніх мрій,
Що хочуть збутися, та тільки
Стають навшпиньки, ніби діти,
І до зірок не дістають.

Чекати, снити, відкривати,
Неначе банку огірків,
Таку холодну невідомість,
Що розтечеться, мов розсіл,
По спраглих нутрощах любові
Чи по підлозі...

Невгамовні
Бажання бачити тебе.

09.09.13

Десь височіє дім, де є примара -
маленька дівчинка із пальцями,
що труть гіркий полин.
У тому домі поле -
безкрає, бездереве, безчасне,
безтурботне і безвітряне.
Біжи, маленьке янголя,
та безоглядно, колінця збиті заховай
у цій траві, що скоро снігом убереться
під твоїм тихим дахом.
В твоєму домі, дівчинко,
лежать джерела,
холодні, ніби вікна.
Омий свої долоні,
прозорі та гіркі,
накинь на плечі морок надвечірній,
наче хустку,
сідай до столу під єдиним дубом
і слухай воркотання голубів,
яких у кожен рік стає все більше.
Скуштуй плодів солодких і збери
червоні ягоди із килимів.
Маленька дівчника у домі на горі
закрила двері
й більше не відчинить.

Коли Господь вкотре складе розклад небесних слухань –
буде чергова нагода розповісти про забутий гріх
згадати в каятті увесь блудливий шлях
минулого, що повернулося
в іншому вияві, в реальності яка здається маревом
перед тим, як настане день
найближчий до останньої ночі
темні штори заслонять небесне дзеркало
грім проголосить незмінний вирок Вищого суду
небо не прийме жодної апеляційної скарги
жоден ангел не стане адвокатом
жодна вервиця не захистить
жодна пам’ять не буде вічна
ніхто не оскаржуватиме ухвалу Всевишнього
ніхто не посміє заперечити Його волі
свічка обпече і згасне
бо рішення Бога – остаточне ©

Осень саксофоном ласкает ноты любви.
И в седые проседи дней мелодия летит:
О, Любовь моя, я всегда с тобой.
Моя душа в тебе поет сердцем нежности.
Во вселенной, нежным тоном звучат слова:
В радости, все наши чувства счастья.
Это гармония любящих сердец
Ваяет свои кружева вальсом света Осени!

втомлений спокоєм моря
обвітрений розпечений камінь
споглядає згори
як (зана-а-адто) повільно
беззахисне скло
розбивається об воду

чарівна фатальність
викрапує маревом
поміж прозоро-синіх пустель

паралізований
багатотонний камінь
мріє побачити небо
крізь уламки кришталю,
що тонуть...

Я бачу… дуже гарну пташку … а поруч…... ліків повну пляшку…
У неї двійко на плечах крильцят вимірюють розмах. Амброзію сипнувши в рань, один промовив:
- Тільки глянь, навкруг одні лиш вороги. Простерту длань відкусять до ноги. Радіє, бач як, зграя недолуга, що морить пташку капосна недуга. Юрба нахаб.… О, завидющі пси! Готові на списи здійняти серце з кров’ю голубою. Ці вихідці з курних домівок спливають заздрістю до сливок, у лоб цілованих судьбою…
А інший:
- Лишенько з тобою! Ти що верзеш? Де бачиш ворогів? У нашу висоту хіба сягнеш? Ще жоден не зумів. Хоча і хвора, бачиш, вірша пише… І задуми в голівоньці колише. Високого польоту птасі усі у друзі набиватись ласі. Та хай не тужаться задурно, бо й на підборах та котурнах не стануть їй і по плече… бо неповторна… ще й пишна, як оті хліба…. Хоч… кров у неї й голуба, та кістка, визнаємо, чорна…
       Вона наврунилась мені у алергійнім дикім сні. Та я не хвора зараз. Ні. З температурою під сорок я бачу тільки сірий морок, а в голові лиш брутто й нетто: міксують райдугу з магнето… Про сон я думаю: це знак, аби ішла по світу так, щоб пташкам крилець не ламати, бо родом я з курної хати… Мої долоні досить грубі, сапа й лопата більш їм любі, аніж браслети та каблучки, що ніжним паннам красять ручки. Куди мені до птах таких, я ж так… землі моєї… сміх…

Дорогі мої, любі мої друзі!!! Справжді поети, добрі люди, щирі шанувальники творчості мого батька Низового Івана Даниловича, його однодумці!!! Бог свідок, а також знає моя старенька мати та мої колеги по роботі, як для мене було важливо розпочати справу щодо збереження спадщини мого золотого батька, щодо увічнення його пам"яті. Усі ви знаєте з історії не тільки України, що справжніх митців, вірних синів ушановують тільки після їх смерті. Моя родина, особливо мій тато і я, ніколи ні на кого не сподівалася і нічого не просила... Може, це неправильно, це навіть по-дитячому виклично... Але це і досвід життя в Луганську. Коли тата не стало, я спробувала звернутися по підтримку до громадських організацій щодо допомоги у встановленні пам"ятника на могилі батька та щодо виділення якихось коштів на опублікування п"ятитомного видання творів Низового, які, як би пафосно це зараз не звучало, стануть скарбницею української літератури. І навіть сьогодні вони вже не належать мені і мамі - вони належать народу України... Минуло півтора року - жодної відповіді... Я мала опустити руки?! Тільки не я!!! Низовий для мене був не тільки батьком, він був для мене другом, порадником, моєю дитиною, моїм поглядом на світ, моїм життям... Я не зможу і не маю права взагалі жити, якщо твори батька не стануть поштовхом для зміни України на краще, для прозріння наступних поколінь. Це, я вірю, станеться! Саме для цього Господь поцілував марківського хлопчика за його народження... Я взяла все в свої руки. Хто, як не я! Я його єдина надія. Я пишаюся, я неймовірно пишаюся своїм ДИВНИМ батьком. Дехто вже робив закиди, що зазвичай або діти, або друзі, або ще хтось після смерті видатної людини роблять собі певний піар, або, ще страшніше, вишукують для себе зиск... Можливо, таке трапляється. Але я віддала би, повірте, усе і відмовилася від усього, якби взамін дивом мені повернули батька... Після вересня 2011 року закінчилося життя дівчинки Лесі Низової, закінчилися мої прості людські мрії, мене вже немає... Я прошу Господа допомогти мені жити без НЬОГО. Сподіваюся, він допоможе....
Я залишилася наодинці з батьковою спадщиною. Більшість луганських друзів та однодумців батька вже пішли за обрій... Небагато їх лишилося - борців за українську Україну !!! Мене постійно підтримують Надія Половинка (Кошель) - вірна посестра і ДРУГ з великої літери, найліпший друг і побратим Низового Володимир Просін, друг юності Роман Рибніков (який уже втратив зір і не виходить із дому), Юрій Кисельов, і чарівна, неймовірно сильна жінка, натхненниця, надія і рятівниця... Олена Бондаренко!!! Пам"ятають і люблять мого батька Володимир Шовкошитний, Володимир Яворівський, Левко Лук"яненко... Але тільки я зобов"язана продовжувати справу Івана Низового!!!
Людо! Мила моя Людо! Ти - моя названа сестра! Ти любила й любиш Низового як поета, людину, учителя... Ти єдина, хто підтримав мене в страшні для мене часи. І ти єдина, хто намагався мені допомогти... Нещодавно хтось сказав, що родина Низових не бідна, аби встановити пам"ятник і видати п"ятитомне видання його творів... Так, ми не бідні, на відміну від тих, кинутих яничарською владою за межі виживання... Слава Богу, я маю роботу, а 80-річна мама - пенсію. Та, на жаль, наших грошей не вистачає, аби в нашій "люблячій людину і шануючій поетів, художників, скульпторів..." державі самотужки поставити пам"ятник і видати бодай одну збірку, не кажучи про п"ятитомне видання у 5 тисяч сторінок... Я - людина аж занадто публічна, аби, за бажання, хтось міг пересвідчитися в моєму матеріальному стані, у моєму житті, у моєму побуті... Вибачте - я вимушена торкнутися цього питання, почувши звинувачення від непричетної до львівської зустрічі особи. Коли оголошується будь-яка акція щодо збирання коштів, завжди знайдуться ті, хто намагатиметься спекулювати на цій темі. Слава Богу, це поодинокі особистості, які не мають нічого спільного з поетичним світом і світом людяності. Я на них не зважаю.
Волею Господа, щирим серцем Людмили Калиновської, людяністю й добротою Володимира Ляшкевича я мала щастя поділитися спадщиною Івана Низового В Інтернеті!!! Поетичні Майстерні - не випадковість на моєму життєвому шляху! Благословен той день!!! Уже майже рік як змінилося моє життя: ви завжди поруч зі мною, поезія мого батька вам близька - а я через це щаслива. Я без вас уже не можу існувати. Я поглинула у світ вашої прекрасної поезії Цього немає в Луганську. Я не тільки ділюся з вами почуттями свого батька, я опинилася в тому середовищі, у якому він прожив своє життя. Я - не мент, я ваш друг, я свідок і навіть учасник становлення найпрекраснішої в світі літератури!!! А тепер ще розвіртуалення!!! Я вас полюбила!!! Одночасно - українська еліта та чудові друзі, яких хочеться захистити ві усіх незгод!!!
Щодо акції. Я була проти. Тепер ви знаєте, чому. Усе сама... Я сама взяла в борг 8 тисяч і сплатила задаток за пам"ятник (я нічого не боюсь, на роботі є люди, які позичать на кілька років, так само збираюся позичити 35 тися на п"ятитомник...) Ви скажете, що це нереальні гроші... А виходу немає. Це - справа моєї честі.

І ось ця акція!!! Поставте себе на моє місце... Це така несподіванка. Ви скажете, що не можна не вірити в людей, і будете праві. Просто останніми роками я трішки загнала себе в кут...
Я сьогодні хочу вклонитися всім вам за неоціненну допомогу щодо збору коштів на пам"ятник моєму батькові!!! Я тепер можу виплатити остаточну суму (і навіть залишаться 4 тисячі 710 грн. на майбутній п"ятитомник) співробітникам похоронної фірми. Сьогодні вони звітували мені, що йдуть ювелірні роботи з вирізання лелеки - символа татової туги за батьківщиною, просять на них не гримати, вони стараються... Хочу зараз опублікувати першу накладну про задаток від червня. А коли буде встановлено пам"ятник, я вам обіцяю звіт у вигляді радіорепортажу, світлин, накладних, і навіть свідчень луганчан. До речі, на відкриття пам"ятника обіцяє приїхати Галина Фесюк, буде присутній Юрій Кисельов, Володимир Просін, Надія Половинка, Галина Піскун, Володимир Яворівський, Олена Бондаренко...
Ще раз повторю: я людина відома, публічна, не ховаюся від фотокамер, дуже відверта у своїй поведінці...І БЕЗМЕЖНО ЦІНУЮ ЛЮДЯНЕ ДО МЕНЕ СТАВЛЕННЯ!!!

Я хочу оприлюднити імена дорогих мені людей. Світ сьогодні байдужий, іноді жорстокий... АЛЕ СВІТЛИХ НІЖНИХ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ У НЬОМУ БЕЗЛІЧ!!! Сайти "Поетичні Майстерні! ", "Натхнення", "Севама" - це тільки майданчики... Але головне - це милі, яскраві, талановиті, веселі, оптимістичні, життєлюбні, жертовні, закохані в життя і людей, янголи Божі - митці-діти, красиві й обличчям і душею ЛЮДИ!!! І без них будь-які майданчики, спільноти, мережі - мертві... Поки я жива, я ВАС не забуду!!!

Людмила Калиновська, Оксана Яблонська, Ксенія Озерна, Світлана Вольвак, Тетяна Мілєвська, Володимир Шовкошитний, Софія Кримовська, Олександра Федорів, Оксана Пронюк, Юрій Кисельов, Інна Ковальчук, Тома Васильєва, Олексій Тичко, Тата Рівна, Олександр Олехо, Богдан Манюк, Лариса Омельченко, Микола Дудар, Тамара Шевченко, Юрій Лазірко, Віра Олеш, Олеся Овчар, Михайло Бобиков, Надія Половинка (Кошель), Тамара Незвінська, Таїсія Цибульська, Уляна Дудок, Любов Бенедишин, Ірина Зелененька, Ірина Жулай, Іван Потьомкін, Володимир Потебня, Анатолій Черняхівський, Леся Романчук, Петро Гойда, Алла Дубенюк, Василь Бур'ян, Ірина Червінська, Світлана Ковальчук, Ніка Колонюк, Сергій Пантюк, Сашко Винниченко, Юрко Антоняк, Василь Кузан, Іван Гентош, Любов Долик, Уляна Дубініна, Світлана Костюк, Ігор Павлюк, Олег Король, Галина Михайлик, Мирослав Артимович, Наталя Мазур і Андрій Мазур, Ярослав Нечуйвітер, Володимир Ляшкевич, Олена Кіс, Галина Фітель, Галина Варава, Галина Фесюк, Ярослав Петришин, Антоніна Шекета, Оксана Мазур, Оксана Маїк, Оксана Лозова, Василь Гонта, Наталя Ющук-Ярова, Ірина Федоришин, Ярослав Чорногуз, Тарас Лісевич, Орест Дубас, Патара Бачія, Наталя Данилюк, Андрій Панченков!!! Доземний уклін вам, світлі люди!!! Деякі перекази надійшли без імені. Цілую ВАС!!!

За мною: фото, документи, і моя відданість. МІЙ БАТЬКО ЖИВ ЗАРАДИ ВАС!!!
СПАСИБІ!!! СПАСИБІ!!!

_Привет ! У нас сегодня солнышко светит ,
Погода прелесть _ как Ты!
Что нового в Твоей повседневности ?...
_Здравствуй! Миром живу,
Где все живое склоняется
Перед единым Творцом,
Вечной Бесконечностью,
Опечатаной в конечном.
Просто добрая Осень в любви
Наливает прелесть даров до краев…
Тополь листья последние сбросил,
Грустно глянул в окошко твое…
Слышу Твой голос: _ Нового что?
_Не грусти… ничего не случилось…
Вот уже и Сентябрь. Холоднее рассвет.
И небесами ледяную усталость
Осыпаю я с плеч _ как тоску прошлых лет…
Бьется в сердце гирляндами дождь…
Не грусти… В этом мире многое тленно,
Вечна только Любовь - Её луч золотой!
Выпью я твою боль, непременно ,
Как мужчина любимый Тобой!
И укроет Ноябрь нас янтарной листвой…
Я люблю Тебя – всегда Твой...
О Мать, взгляни!
Дети твои - на пути домой!

Чому, коли викопують картоплю
З нашої важкої ірландської землі
Важкої, немов тягар усіх поневолених,
Бадилля, що палає на кволій ватрі
Селян, що дихають туманом
Пахне терпким віскі старого Коннахту?
Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
Марно намагаючись побачити море
Те саме – Ірландське холодне море
На дні якого спочивають душі
Всіх хто на зеленому човні
Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
Бачимо тільки білий туман
Нашого майбутнього?
Чому, коли йдемо до Дубліна
Наша дорога завжди вкрита каменями
І то не камінцями, а брилами?
Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
Нескінченного як скиглення чайки
Над річкою Бойн – такою ж сумною
Як стара легенда про Конайре Мора…

Гори обабіч дороги…
Дерева, хмари і калюжі…
І все це їде, їде, їде…

Я зупиняюся.

Тривога
Вселяється у вени рук.
У грудях тисне,
Мов крізь мене
Проходять всі ці тіні, люди,
Автомобілі, мокрий час
І невідомість…

Мов декорації стоять
Чиїсь обличчя.
Нахилились…
Минає хвиля.

Вбили кіл
Осиковий
Біля узбіччя.
Чи це не кіл?
Залізний хрест?...

Тікати звідси –
Їдуть далі
Обвислі і немиті хмари
І тіні щастя. Тільки час,
Як маятник, вдаряє в груди
І грубим кашлем вириває
Із серця тріснуту струну.
Труну
Тут щось нагадує.
Звикаю.
Ковтаю кров.

Цей біль зникає кадиком.

Стріла прокльонів доганяє
Мене –
Пронизану мішень.

30.08.13