Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як
вони почали спостерігати
за рухом сонця
порізно
зі власної волі
існувати за надто складною формулою
у плоскодонному імпансивному
єдиновимір`ї
(не позаздрив би
і сам Бенуа Мандельброт)

Характеризувати прояви
гордині гордості і гідності
як аспекти одного і
того ж дескриптивного явища
навчатися демонструвати
тваринну самість
задля перспективнішого зльоту
поздовж соціальної смуги
людина є повнозначною і цілісною
твердив Бхагаван Раджніш
проте
відповідного прототипу
новосформованого
«типа»
не знайти у занотованих
із його уст посібниках..
Розфарбовувати полотна
навкілля
у фальшиві психоделічні барви
настрахано
вибльовуючи у процесі праці
згустки
катастрофічної наполегливості
якнайтерміновіше
завуалювати наслідки
особистої байдужості
до того
як завершиться
наступний двадцяти чотирьох годинний
оберт
ядра сатьї.
Впроваджувати примусове
тестування на виявлення
ознак
гутаперчивості та
неабиякого театралізованого
кордоцентризму
у кожної
бодай якось піднесеної
в певній мезосистемі
персони.
Щось змістилося
і розсипалося на мікрочасточки
в садукейському механізмі світобудови
випалав до тла
всеоперізуючий намір
зрушилися тектонічні брили
кататонічного спокою
відтоді як..
"Якщо ви негайно
не змінитеся
до невпізнаття,
вас поглине
всегалактичний кітч", –
обмовився Господь.

2013.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
навспак відчуваєшся якось вільніш,
не треба душі ані кунтуша,
ні шуби зі звіра,
не страхає тебе
аудиторська перевірка.
І замість жульєнів,
панакот,
антрекотів
жуєш в підворітні
типовий «український» лаваш,
маючи навсякчас
отруїтися шанс,
не слухаєш за барною стійкою
холуйські
тупі анекдоти,
не ходиш переглядати
гламурні бойовики,
банальні до ломоти мелодрами,
лідируєш у своїй
артюрорембовості
поміж усіма
ледарями,
дилерами,
прибічниками адхарми,
нудисвіти не кусають
тебе за п’яти,
крутихвости
не дихають тобі
в адамове яблуко,
не виникає потреби
сутуло стояти
під егідою
високовержця-громопосадовця,
плазувати хробаком
поточеними коридорами
хвороботворчих державних організацій..
Подекуди
тебе вже встигнули
люб’язно охрестити
відстоєм соціуму,
подекуди –
озброєним рапірою фрази
блукальцем.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш,
чомусь
почуваєшся найнеосуднішим грішником,
хтось вигукне, що
це брудне перебільшення!,
та
пишеться
не перевершено
вірш
і, доки він пишеться,
ти устократ милосердніший
і достовірніший, ніж лиця зі келій,
і рими,
лягаючи на пергаменти кеглями,
коштовніші,
аніж топази,
хризоберили, цитрини
і необхідніші,
аніж
із органзи турецькі гардини,
котеджі, ленд крузери, досяжні мережі,
таксівки, тусівки, готівка,
на Кіпр путівка..
і, звісно ж,
пишноформа породиста дівка.

Коли у калитці останній
затицьканий гріш..

2013.

Не допоможе

жодна пігулка
наркотики алкоголь
такі-сякі застарілі методи
вистрибування з вікон
перетинання важливих артерій
бродіння босоніж розпеченими печінками
що не зуміли догризти знані мною кiніки
прогулянки цвинтарем при опівнічній повні
намагаючись спізнати
затаєне згустле зло
у центрі зранин твого серця
вартування тінню над стуленими вутлими повіками
шепотіння на вушко
принагідних сентенцій
опісля дляння глузливих овацій
приурочених твоїй приреченості
сенсаційні есемески серед спотвореної хронічним безсонням і
осміяної панічним світочем ночі

Не допоможе

безкомпромісність і категоричність при
розбещених мастословитих мужах
котрі крізь призму достатку козирно збезчещують
нагальнодоступних кізоньок
заперечення твоєї причетності
до життєзбавних здобутків
байдужість до облишеного ближнього
блюзнірство та безмірне блазнювання
мавпування зовнішності з ілюстративно злютованої любов`ю покритки
критика помпезних вимпелів
знекровленої брудократами країни
поодинокий заклик до раю при
широкомасштабних пустотливих випуклостях пекла

Не допоможе

багатогамна запобіжна магія
жал(-д)ібне самонавіювання
некромантія й телекінез…
Зачинившись у власному казематі без…
Завбачливо вимикаєш світ…
Імпреза зверш…

Займаючись самомезмеризмом
пізнаю монаду твого буття

я знову «відпущена» напризволяще
але навіщось
впадаю у прикрість
наче вперше..

Не сумнівайся
уся приязнь твоїх підсолоджених
цигаркою «Harvest» уст зібрана
у восьмій чарунці моєї свідомості

я знову «відпущена» напризволяще
але навіщось
впадаю у прикрість..

У сьомій чарунці моєї свідомості –
щедро подаровані тобою доторки
найунікальніших
у цьому гнітючому життєствердному вимірі
чоловічих долонь

я знову «відпущена» напризволяще але навіщось..
ти залишив спогад
про свої постійні немилосердні навідування
до моїх
недосяжних сподівань
у шостій чарунці свідомості

я знову «відпущена» напризволяще..

У п’ятій чарунці моєї свідомості пам'ять
про доцільність твого інквізиторського погляду
під яким
почуваюся
оголеною маргаритою
у царстві оперуючих людиною пристрастей

я знову «відпущена»..

Плинність твого зволікаючо-
бентежного тенору
коли
врешті віднаходиш сміливість попрохати мене
пірнути у свої палаючі
осінні обійми
аби частувати мускатом цілунку
до максимального самовідречення
у четвертій чарунці моєї свідомості

я знову..
наважуюся протестувати на детекторі власного болю
правдивість твоїх самокатувань та
уболівань за міметичну долю
моєї напризволяще «відпущеної»
персони

я..
не посмію розпросторювати
таємниці останніх чарунок
адже в них затаєне
«Право на Двох»
Право на те
щоб віднайти одне одного

о святая святих

enumah

Акорди слів пульсують у століттях
І час прискорений вдаряється у груди,
Його примари воскресають всюди,
Де у суцвіттях рим танцюють блискавиці,
Немов мольфар-провісник викликаєш душі
Наповнюєш їх знову люттю криці
І світу стогоном проспіваним у сон,
як непорушний шепіт суші під громами
ліси зриваються в повітря, точать скелі
забуті тіні,
що блукають поміж днями... -

Це ти, поете, відкриваєш сфери у суцвіттях
Із раю й пекла кам’яних потоків
І знов обрушуєш коріння гніву духів,
Надснажуючи спокій їхніх рухів
Стражданням
сам і небо
наповнюєш буттєвим обрієм давно прожитих років.

Роде мій,
Роде український,
Залюблений у поле пшеничне,
Задивлений у небо блакитне,
Обвіяний вільними вітрами,
Сколисаний думними лісами.
Кланяюся тобі доземно!

Я єсмь зЕрно Твоє.
Я єсмь ягода Твого калинового грона,
Я єсмь у величі сили духу Твого.
Я – Твій дух.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно!
І цілую твердь, на якій стою,
Землю мою українську.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно
І прошу:
Дай сили для зросту,
Щоби бути Твоїм гіллям,
Дай Віри і Слова,
Щоби славити велич Твою,
Дай Мудрості,
Щоби стати Твоїм корінням.

2010

Стихи 26 ноября 2013 01:02:50


Старі ліхтарі



Вітер і дощ, ніч...

Старих ліхтарів гойдаюче світло

Нових постраждалих промоклі сліди

І ти,

Що усім цим відповідаєш

На недосконалість і смертні гріхи

І наш океан безмежної спроби

Заснути раніше, прокинутися вчасно

Долати голод, страх і хвороби

Тримати вогонь, тих людей котрі поряд, як власний

Ні вітер не шкода, ні дощ ції ночі...

Старі ліхтарі надійніші ніж мерехтіння нових

Вони собі сяють, сяють бо хочуть... і приклад нам взяти варто з їх.

«І сказав Господь Каїнові:
«Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє?
Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє,
А коли недобре, то в дверях гріх підстерігає.
І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати»
Книга Буття, 4:6-7

КАЇН: «Чому я гніваюсь?- питаєш, Боже?-
Чом похиливсь обличчям?
А чому радіти?
Зранку до вечора не розгинаю спину на городі.
Обливаюсь потом під палючим сонцем...
І яку ж маю од Тебе винагороду?
Ти навіть не поглянув на мою пожертву.
Перед Твоїм зором тільки перворідні
З отари брата мого. Нікчеми, що на пагорбі
Днями сидить і грає на сопілці...»
Диви: іде сюди...Звісно, щоб похизуватись...»

АВЕЛЬ : «Здоров будь, брате! Бог у поміч!»

КАЇН (розгніваний): «Вертайся, звідки прийшов!
Ненависний мені ти, ледарюко!»

(Авель поспішно задкує. Каїн за ним. Починається боротьба. Авель кладе старшого брата на лопатки).

КАЇН: «Досить сидіти на мені, неробо. Іншим разом, коли не буду стомлений, доведу, хто з нас сильніший".

(Авель встає і відходить убік. Каїн зводиться на ноги з каменюкою і б’є брата в потилицю. Той падає. Каїн не вдовольняється цим і продовжує бити по голові, так що розколюється череп, топче ногами, доки не переконується, що Авель мертвий. Щоправда, ані крихти співчуття до покійного).

КАЇН:"Що робити з ним?..

(Неподалік чути каркання ворон).

Що вони там роблять?.. Розкидають каміння...Риють ямку...
Кладуть ворону...Мабуть мертву...Загортають ямку...
Зроблю і я отак з Авелем...
А що казати матері й батьку?..
До пуття не знаю...Втечу тай годі".

ВСЕВИШНІЙ : «Од них можеш втекти, а од Мене ?
В найпотаємнішій схованці знайду.
Одповідай: де брат твій?»

КАЇН: «Спитай його самого!»

ВСЕВИШНІЙ: «Так ти не знаєш?
Не чуєш, як голос крові брата волає з-під землі?»

КАЇН (здивовано): «Як можеш знати?
Ні батько, ані мати не відають про це...
Ти, мабуть, маєш пліткарів на Небесах,
Готових доносити Тобі всілякі небилиці?»

ВСЕВИШНІЙ: Невігласе, чи ж є щось
На землі й у піднебессі, приховане од Мене?"

КАЇН: «Тепер переконуюсь, що справді Ти -великий...
Каюсь у злочині. Прости мене. Ти ж милосердий".

ВСЕВИШНІЙ: «Оскільки каєшся, то зменшу належну тобі кару.
Негайно залиш цей край навіки.
Віднині заволокою ходитимеш по світу».

КАЇН: «І перший стрічний мене вб’є?»

ВСЕВИШНІЙ: «Не посміє, бо семикратно помщений будеш".

КАЇН: «А якже знатимуть про це?»

ВСЕВИШНІЙ: «Торкнися лоба. Поставив Я тавро, щоб бачили».

P.S.
Кажуть, Господь милує грішників, що каються.
А як не щиро?
Може б варто ставити тавро
На лобі всіх тих,
Хто, каючись, готовий уже на інший злочин?!

--------------------------------------------

«Авель» не має нічого спільного з івритським, себто справжнім, ім’ям молодшого сина Адама та Єви: «ГевЕль», що означає «видих». «пару з рота», «дурницю», «щось не варте уваги». Це слово входить у такі звороти, як: «гевЕль гавалІм» («суєта суєт»), «гавлЕй гаолАм» («скороминущі радощі»), «гавЕль ярІк» («марна справа»), «гавЕль уреУт рУах» («справжнісінька нісенітниця»).
Як випливає з «Аґади» - усної Тори («П’ятикнижжя), дізнавшись про смерть сина, Адам не дуже-то перейнявся горем. Так, стрівши Каїна, котрий йшов у вигнання, і дізнавшись від нього про вбивство Авеля та Божу кару за це, Адам сплеснув руками й викрикнув: «Який великий злочин і яка ж мала кара!.. Чом же я не покаявся тоді? Лишився б у Раю...»

а моя душа
зримована і сива
пада
на папір
звідти
їй не вирватись
бо він цвинтар поезії



2012

Михайлу НАЄНКУ,
однокурснику, побратиму по освоєнню цілини,
професору, лауреату Шевченківської премії

Як мірятимуть внесок в літературознавство на пуди,
Не знать тобі суперників ніколи.
Взявши останній твій набуток
В обидві руки, я мало не підвередився.
Новітнім баченням письменства ти нас нагородив,
Увівши незагасне українське слово
Як повноправне в міжнародне коло.
-----------------------------------
Йдеться про «Художню літературу України (від міфів до модерної реальності)» обсягом 1088 сторінок. Київ, Видавничий центр «Просвіти», 2012. А загалом ювіляр – автор близько 500 публікацій, серед яких 20 монографій.

«Якже це так?- питають на роботі.-
2:0 у Києві, а чом же в Парижі несусвітнє скоїлось?»
« У другім таймі ти, мабуть, пішов спати?-
Здогадується син.- Інакше не програли б ми нізащо».
…І так завжди: за програші, за недолади в Україні
Не посольство в Ізраїлі, а я завжди в одвіті.
Здвигую плечима… Розводжу руками…
А щоб сказать: «Та чи ж моя провина?»
Язик не повертається.
Міцно трима мене коріння України.

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Як не буде мене серед живих,
Коли навідається вільшанка,
Насипте малиновій гості моїй
Крихт поминальних з хліба.

Як заснувши навіки-вічні
Не зможу сказать вам «спасибі»,
Знайте, що намагаюся з усіх сил
Прошепотіть це вустами гранітними.
------------------------------------
Емілі Елізабет Дікінсон (1830-1886) - американська поетеса.


Emili Dickinson

If I shouldn’t be alive
When the Robins come,
Give the one in Red Cravat,
A Memorial crumb.

If I couldn’t thank you
Being fast asleep
You will know I’m trying
With my Granite lip!

Сестро, сестро, хто скаже навіщо трапляються такі ночі
коли ти чекаєш знеболювального, спостерігаючи за тим
як
стрілки на годиннику поволі пишуть тобі вирок?
Хто зрозуміє як це - молитись в надії, що
зовсім скоро ікона почне мироточити і привітна тьотя
в білосніжному халаті скаже:
"Ми помилились", -
замість
"Для вас є місце в хоспісі"?
Сестро, сестро, побудь зі мною, змочи мої губи водою,
введи в оману, пообіцяй, що наступне літо ми будемо...
а більше нічого не обіцяй.

німецькі неоромантики заходять до банку частують відвідувачів та клерків шоколадом
дістають свої шмайсери та люгери просять зсипати марки в паперові пакети
будьте розумними та обачними ви ж розумієте нам потрібні ваші гроші для революції
а не на якісь інші сумнівні розваги які зрештою вам припали б до душі
- парабелум – говорить андреас – я забув свій парабелум в авто
але добре я не стрілятиму сьогодні чорт з вами свині сьогодні не стрілятиме ніхто
але бюргери готуйтесь до війни на якій вас підсмажать як гамбургери
якщо ви тільки не підете з нами через цю кляту німецьку осінь.
декілька років по тому італійські неореалісти стріляють лідеру профспілки в коліна
- будеш кульгати виродку як вся твоя ренегатська ідеологія
тоні пітніє під пасамонтаною і несподівано голосно чхає
- то не на воду – сміється ренато
- не на воду – сміється мара
- кров людська не водиця професоре – сміється патрісіо
- я знаю що ми переможемо – зніяковіло знімає пасамонтану тоні
- хотілося б швидше і ще я просто хвилююсь та й простуда.
одні повмирали інші краще б померли
вони були красивими і мужніми людьми до смерті а дехто після неї
а їх вороги як і належиться за сценарієм просто огидні
некрасиві щонайменше, такі собі підстаркуваті шахраї
в офіційних костюмах та мудакуватих краватках
так виглядають що думаєш навіть дружина дає йому тільки за умов передоплати
а жалкують про їх смерть хіба кредитори та ще ті хлопаки які гадають
ну бля диви я на черзі тепер моїми посмертними фото лякатимуть дітей
а бодігарди проситимуть підвищити платню втричі адже ти ж розумієш ми постійно на лінії вогню
а у відповідь чутимуть я теж матьвашу я теж
бач як воно хитко у світі хиткому память не має меж

поклади на терези
щастя
прив'яжи червоною ниткою
прив'яжи повітряну кульку
кольору не-бо-блакиті

від-пус-ти

а зліва
залиш пустку
що отам у кутку навпроти
зуби точить
ножа гострить
патрони лічить
чекає темряви

поклади на терези
пустку
зігни терезам хребет

від-пус-ти

поки не стало пізно
щастя збере валізи
адьйо
і полине ввись

хай перевісить

о хай пере-вісить





2013

1
...А заздрісні й ревниві ще в Раю були.
І перший серед них – Змій.
Не повзав він тоді, а ходив, як Адам і Єва.
Щоправда, цікавіший був, аніж вони.
Отож, щоразу, як Адам щось Богові приносив,
Змій припадав до шпарки і вуха нашорошував умить.
«Ти бач,- пошепки прохоплювався він,-
Як Господь уподобав Своє творіння з пороху.
Віддав йому всю ярину й дерева.
Довірив звірині давати імена...
А чим я од людини гірший?..
Стривай, невдовзі зумію порушить цю любов!»
Від наміру до діла приступив ревнивець.

2
Посеред Раю росло нічим не примітне деревце.
Його всі обминали, бо знали –
Помре негайно той,
Хто хоч один плід скуштує .
Єва якось проходила повз деревце оте.
Не зуздрилась, як невідь відки
Постав перед нею Змій.
«Як добре, що саме ти нагодилась цеї миті!»
«І чому ж?»
«Бачиш, тобі довіряю більше, аніж Адаму.
Він годен Богові переповісти нашу розмову.
Мало не щодня стрічаються вони».
«Не зволікай же, як довіряєш!»
«Почув я од ангела одного,
Що знищить вас намірився Всевишній:
Не такими, мовляв, задумав.
Кмітливішу породу хоче сотворить».
«Що ж нам слід робить?»
«Скуштувати забороненого плоду».
«Аби прискорить смерть?»
«Ні, щоб її уникнуть».
«Але ж...»
«Чув про це. Бачиш, не без умислу
Наклав Бог заборону...
Щоб з ангелами ви не змогли зрівнятись
І надалі лишалися сліпими служками Його».
«Ти це всерйоз?»
«Не віриш? Не словами, а ділом докажу.
(Змій зриває плід, надкушує і смачно хрумкотить).
Ну, що? Живий я нівроку.
Скуштуй же й ти і чоловіку дай.
Господь тоді не зможе вас умертвити».
(Єва бере плід і їсть).
А й справді – смачний цей плід.
Дам скуштувати й Адамові».
P.S.
Адам і Єва вигнані були із Раю.
А Змію ангели кінцівки пообтинали,
Щоб не ходив, а тільки довіку повзав.
Щоправда, розум та хитрощі лишилися при ньому.

P.S.

твій всесвіт не охопити
навіть всезрящому
оку хаббла
що вже казати про себе

я ширюсь у леті своїх надій
(як трансцендентність
у працях канта)

світлові роки

де я

де ти

мене затягують чорні діри
візерунків твоїх зіниць

я плутаюсь
у запашному космічному вітрі
твого волосся

я б життя віддала
по мені
рай космічний
лиш пекло
коханих
блакитних
очей


2013

Вітаю щиро усіх літераторів і майстрів ПМ з днем Української Мови та письменності!
Хай лунає у віках наша солов'їна, пісенна Українська Мова!

дівчина із сигаретою між тонкими довгими пальцями

наквацяними яскраво-червоною помадою губами як у Анжеліни Джолі

підведеними густою чорною тушшю зеленавими очима

гарна неначе Міла Йовович у ролі п'ятого елементу

не зводить із мене погляду

у якому виклик і хтивість
хтивість і виклик

струнке тіло звабливо вигинається при ходьбі по брудному запльованому перону

вона неквапливо прогулюється по ньому
туди-сюди
туди-сюди
туди-сюди

немов чекає на когось
того

хто все одно не прийде

і напевне

чекатиме вічність
доки з вокзальних репродукторів не пролунає

швидкий поїзд № 176 Київ-Москва прибуває до третьої колії
нумерація вагонів з голови поїзда

скорый поезд № 176 Киев-Москва прибывает к третьему пути
номерация вагонов с головы поезда

fast train number 176 Kyiv-Moscow arrives at the third way
numbering with the head of the train carriages

дівчина із тонкими довгими пальцями
і згаслою сигаретою між ними

дівчина


04.11.2013

верлібри пишуться наодинці
коли надто боляче
душа ж бо не повія
аби лягати
сьогодні під хорей
а завтра ямб
з верлібром просто
схотів спалив
бо тільки ж рими
не горять



2013

ви засинаєте на ліжку острова
в обіймах океану
під наглядом пекучого сонця
слухаючи колискову
мільйонів авто мільйонів людей
у місті котре не спить

ви засинаєте
інакше відірветесь
захлинетеся
займетеся
вас зіб'ють переїдуть розмажуть
сірою-дорогою-з-рожевим-відтінком-
-як-завжди-поспішаючи пройдуться

ви засинаєте
бо це єдиний спосіб вижити
єдина можливість повернутися...
можна (було б) перепливти
можна (було б) перелетіти
та вам уже байдуже

ви засинаєте
тілу просто потрібно спати
у міста немає тіла
воно ніколи не спить

ви засинаєте під "Реквієм" Моцарта
споглядаючи на стіні Ван Гога
пригадуючи цитати з Чехова

коли повіки нарешті зустрінуться
і перетнуться вії
все земне залишається поза
і Всесвіт виростає під ними

Що ж, надобраніч, друже.






3.11.2013

ми стали такими, якими боялися бути
в юності патлатій, юності автостопній
не заважай нам слухати вітер, музико
не заважай нам дивитись на зорі, місто
сліди від браслетів на зап'ястях тонких
червоні очі від безсонних ночей у чужих містах
як довго можна вибути без тебе, дорого
нехай нам присниться далека країна
довгі пляжі і сухий вітер
великі машини, які завезуть нас у гори
скільки ми провели ночей на дерев'яних кріслах без билець
закутані в спальники
скільки разів засинали на тісних ліжках у сірих будинках
скільки книг було прочитано, віршів уголос промовлено
поміж зупинками потягів
скільки кави було випито у придорожніх кафе
скільки мап ненароком залишено на задніх сидіннях автівок
скільки балакано-перебалакано на заборонені теми
скільки разів нам снилась Південна Америка
скільки разів
не зупиняйте нас коли ми захочемо їхати
не хапайте за руки
не спокушайте смачною їжею і теплим ліжком
ми пізнали смак дороги
ми все одно поїдемо
ми не станемо такими, якими боялися бути
у юності патлатій, юності автостопній
ми все одно поїдемо
ми пізнали смак дороги
подорожники

Стихи 28 января 2013 21:19:49
Автор: Славiк


Кінь



Повітря свистить від швидкості скорочення легенів,

Земля аж гуде під натиском ніг і копит стукіт збуджує серце,

І кров розігріта вдаряє у мозок.

Адреналін, скажений драйв, ніби крутий виступ металістів на сцені.

Коло більше ніж в кілометр по зовнішній лінії, за лічені хвилини.

Розпатлана грива і на спину закинутий хвіст в повороті, трубою ж коли по прямій,

Як це тільки сильно, магічно і дуже красиво, здається весь світ насправді живий,

І усе що навколо випромінює дурнувато - скажену енергію тисячі сонячних батарей.

Сплески і викиди радіаційної активності на емоційному рівні сильніші ніж АЕС.

А шторм все не вщухає і рветься, і б*є, і дибки, і риссю, галопа ніби востаннє,

Він згадав польовий простір безкраїв, він відчув волю.

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Із Луганська на ПМ
Нам явилась Леся,
Хто згада, в який то день?
Чи була отут завжди,
Ми не вміли віднайти?

Парасольку вбік відклала,
Ще не їла, вже не спала,
Окулярики на носа -
І до віршиків у стосах.

А сьогодні в Лесі свято:
День народження! Багато
А чи мало має літ -
Нам питатися не слід.

Просто й щиро привітати:
Хеппі дружно проспівати!
І в Луганську крізь ефір
Ти почуєш нас, повір!!!

Бажаємо здоров’я, любові і щастя. Щоб лихо й тривоги Тебе оминали, Зозуля сто років життя накувала.

Зварена з тебе юшка тече по живій скатертині
Якогось незрозуміло-багряного кольору
Наводить на сміх до болю, любов до користі втечі
Втричі складені душевні тривоги заховані в кишеню джинси
А її насмішливі очі радіють мужчині
Хочеться щоб вже була шоста, а краще третя ночі
І мелодії з динаміків гукали на зустріч
Ніж штовхали на злочин
Змелена щойно кава будить самим ароматом
Іноді вона нагадувала " ти завжди був мені братом"
Третя твоя причина чавила соки з мізку
Після першої йшла восьма, шоста, сьома, п’ята, четверта...
Третя й друга
З дешевого бокалу пива лише у очах хворобливі блиски,
Здавалося все дуже просто, ти тільки харч для системи
втікаєш з миски.

2013 р.

Нарешті дійшов він до мети –
Позаду залишились друзі й вороги,
І з ким далі до іншої гори іти?
Коли всі люди знищені були.

Скільки їх було – добрих, і злих,
Лукавих, нещасних, і колись дорогих,
Яким «люблю» сказати не встиг,
Зате в болото втоптав всіх умить…

Він озирнувся, і поглянув униз –
Яким безглуздим був його каприз,
Для чого він сюди поліз?
Якщо життя вже давно пішло навскіс.

27 вересня 2012 року
Близько 10.30
М. Івано-Франківськ

Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.

На сумних ольстерських пагорбах
Чоловіки танцюють свої дивні танці –
Джигу шаленого полум’я
На межі світла і темряви
(Одвічної),
Грають ірландські мелодії
На залізних скрипках
Вусатого інженера Кольта.
На цих пагорбах споконвіку
Люди не вміли робити нічого
Окрім музики
(Бо все суще – це музика).
Шибеник вітер –
Холодний, як сторінки чорної книги
Старого книжника з Деррі,
Золоті листя ясена
Несе в мої кудлаті сни
Старого схимника неіснуючої віри.
Моя торф’яна Хіросіма!
Мій вітряний Тір Еогайн!
Відколи тебе покинули
Королі честі і звичаїв
Тисяча шестисот сумного року*
Віддаючи все зайдам,
Що назвали цю землю своєю,
Відколи віра
Замість Бога
Змусила шанувати
Чорного короля,
Відтоді банші**
Співають свою пісню нам –
Тільки нам…

Примітки:

* - у 1607 році ірландська аристократія після поразки чергового ірландського повстання проти поневолювачів назавжди покинула острів. Це ввійшло в історію як «втеча графів».

** - якщо вам банші не співали свою пісню чи ви її просто не чули – значить вам пощастило…

Україно! Моя Ти страждальная Мати,
А я тобі вірна до скону донька,
Вже так і хочуть тебе назавжди розіп’яти
Оті людожери – одна ж доброта!

Коли ж Ти стала як окраїна?
Коли Тебе так «охрестила» та клята Москва?
Ще лиш, здається, що недавно Ти
В своїй могутності і славі цвіла.

Нене, за що Тобі така страшна кара,
Що Тебе кожен на шматки роздира?
Невже на землі все-таки праведного не стало?
Мені за Тебе серце з болю розрива…

Ще потерпти хоч трішечки, мила
Поки скинемо із трону цих нелюдів-князів,
Хоч знаю, що Тобі і терпіти несила
Цих мерзотних і жорстоких людиськ –насміхачів…

А я щодня за Тебе молюся до Бога:
«Господи, допоможи і збережи…»,
Щоб не була важкою Твоя довга дорога,
«І всяких напастей Ти не допусти…»

1 липня 2012 року,
Близько 20 години
смт. Луків

***
страсті ісуса
хрестик поверх одягу
віра напоказ

***
чисте золото
хреста важка нагрудність
земна крутизна

***
задута свічка
виплеск світла на душі
живий метелик

***
списове вістря
легко умиті руки
однозначність дій

***
вага мовчання
загнаний кінь канону
революція

***
слів нетекучість
голодні русла думок
камінь на душі

***
сироти-гнізда
оберемок висоти
ожуравлення

***
облітання час
осінній вальс на стерні
приборкання днів

***
перший плач вдови
згублене пір’я птаха
понтони душі

***
півні на хорах
ніч бере рань за куму
хрестини сонця

31 Жовтня, 2013

Затремтіла душа кленовим листом,
І осіннім дощем заплакала.
Парасолі хмарин затулили вікно:
Сяйво сонця ховали за полотно..

Засіріло в долині серця мого,
І душа зажурилася зболено,
Опустилися крила і затихла у клітці
Синя птаха уже поневолена...

Увага! Увага! У парку стріляють. Аж шаленіють дуби-дідугани.
Вояки ж досвідчені! Б ють кононадою. Все жолудями та жолудями…
Усім обережно! Збісились каштани. Їх залпи розстрілють перехожих.
Снаряди в колючках! Оце осінь-злючка!

жовтень, 2012

цей біль не ви-сказа-ти
не ви-плака-ти
не ви-писа-ти
аспіринова кава аж надто шипуча
пече
ти вже занадто ви-снаже-на
і рветься душа аби ви-й-ти
і хочеться ви-кину-ти
ніби із ліжка крихти
від твого улюбленого печива
душу ту
бо болить


2013

над стелею нависає хмара
за дверима тріщить крига
я не вийду з кімнати зараз
облиште мене на вечір

з-під землі зухвало стирчить віра
у калюжах сумніви хлюпають
я не вийду з кімнати сьогодні
приходьте у понеділок

вітру на гойдалці весело
гілками заштопані вікна
я не вийду з кімнати в четвер
я не вийду з кімнати у п'ятницю

склобетонний послід
пам'ятники
пір'їні а вже кладовища
зубаті а вже безроті
я не вийду з кімнати

вулиця тхне
вулиця тисне
вулиця переслідує
я не вийду з кімнати

місто байдуже
не-місто - далеко
суглоби скрутилися в спротиві
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
я не вийду з кімнати
ні за що
ніколи





27.10.2013

Крижані душі вилиті за одним шаблоном…
Крижаним душам потрібен тільки холод…
Вони тримають холод і помножують його…
Кріоконсервація…
Обмінні процеси сповільнюються,
Припиняється старіння…
Краса! - заморожена…

А я так хочу тепла!...

21.10.2013

Тебе нудить ввесь час
Від твого оточення,
Від того, що ти робиш,
Й від тебе самого…
Потім береш себе в руки,
Кажеш: «Думати так – це збочення!
Ти позитивний,
Гарний,
Такий, як слід!»
І любиш зі всієї сили
І себе,
І справу свою,
І весь цей досконалий світ.
Переконаєш себе у цьому –
І ти супермен,
Герой.
Ти – володар світу.
Але ненадовго…
Чому ж так…
Знову…
Нудить…
16.10.2013 р.

так он воно як виглядає насправді
бути твоєю Мальвою Ландою
самотньою хоч тобою й коханою
в журбі живучою на променаді
жаданою до болю та цнотливою
а якщо забагнеться то жрицею
вимріяною вночі ностальгією
сльозою Божою по правій десниці
музою що тобі одному належить
мертвою коли тобі зручно
живою?
залежить
від настрою твого чи пори року
сонною на твоїх руках
свіжою у твоїх думках
царицею… на смітниках

Говорят,
кур доят,
а ещё, люди бают,
коз капустой пугают,
а ежей - так голым задом.
Я не сидела рядом,
но раз говорят, то знают.
Дыма без огня не бывает.
Люди бают –
слова летают.
Слово не воробей,
да язык-то без костей,
хлебом не корми – дай поболтать.
А болтун не вор, не тать,
как умеет,
так языком и бреет.
Речив, ну прямо как Сократ,
а язык-то черноват.
За что купит, за то продаст,
от себя довесок даст,
и ему на роток
не набросишь платок.
На ушах висит лапша,
видно, байка хороша:
кости вымыты, блестят,
грязи вылили ушат,
из мухи сделали слона…
Стала правда всем видна.
Обмакнули мордой в грязь,
всё, браток, теперь ты князь:
все тебя, дружочек, знают,
чё ни попадя болтают.
Улыбнись у славы врат!
Говорят?
Да пусть говорят!

Прочитала вірша...
Краще б не читала...
2013

Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:

Осіннє місто – це хвора дитина,
Маленький філософ,
Що робить свої аплікації
У потріпаний зошит
Буднього дня.
Шкода, що старий Сократ**
Жив на спекотному півдні
У своїй оливковій Греції
Елладі бібковій***
Кипарисово-виноградній.****
Він не знав,
Яке то сумне дитя
Ненажери Кроносу –
Цього Сатурна злого*****
Осінь-дитина.
Той сивий філософ
Гравець питаннями
Чомусь думав,
Що вона тільки щедра,
Тільки вином повнить келих,
А не сумом вітру північного
Лісів бореальних.
Бородатий Сократе!
Поділись своєю цикутою…

Примітки:

* - він помилявся. Як і всі люди… І ті, що шукають сенс і ті, що ні…

** - не дивуйтеся, що я часто згадую Сократа - він був мудріший за нас – він нічого не писав…

*** - на Русі лавровий листок називають «бібковий листок». Тому й Еллада – бібкова…

**** - ах, навіщо…

***** - він справді злий. Згадайте хоча б Франсіско-Хосе де Ґойю…

Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…

Я теж осінній пес Кулана,*
Я теж, як листя
Спадаю у безодню Ніщо.
Хтось у сірому
Сказав, що Ніщо воно,
Як осіння сирість,
Як мокрий дощ дня
Десятого жовтня.
Сонце моєї осені,
Як Місяць вашої весни:
У шматку твердого сиру
Ті самі кратери,
Як і на шкірі сліпого пастиря –
Пастуха зірок міста.
У кожного свої Ніщо,
Як монетки.
Киньте їх дзвінкою лептою
У капелюх клена-безхатька:**
Він загубив свої золоті асигнації.
Залатайте мені дах хмари –
Нехай моя тінь сховається
У хату тужливої осені.
Келих неба наповнений
Гірким віскі.
Ковтайте його!
Ковтайте!

Примітки:

* - всі ми на нашому сумному острові є псами Кулана. Всі йдемо на офіру чи то нашим мріям чи то героями колісниць сонця…

** - можна кинути їх у капелюх ясена-жебрака. Це не принципово.

Я така незграбна у своїх інфантильних буркотіннях его –
вкотре розбила прозорий келІшок спільного сьогодення…
І вкотре – без сенсу.
Гербарій докорів і будячків самокатування, що вив’язую сотнями ікебан, вганяє візаві в справедливий гнів.
Бо ж ці всушені до силуетної тіні слова проросли на трупах емоцій
надто складних і хибно стулених,
як шалик, що плете мале дівчатко, уперше взявшись за шпиці.
Дитя не має досвіду.
Як і я – доросла…
Лише бажання вичаклувати найкращий у світі шалик.
І зварити найсмачніший у світі борщ.
І щоб квіти були живими…

Але знову безбожно все псую.
І віконце діалогу гасне оф-лайном.
Краще спати без мене, ніж низати буквенні піраміди спіраллю.
Це знак безконечності.
Тобі потрібен спокій.
У мене лише кохання. Як в шістнадцять. Безбашенне і вимогливе. Не по літах.
Напружую мозолем від незручного черевика.
Борщу було б досить.

Бо хочу рахувати зорі горілиць на сіні
і вишивати срібною заполоччю твої крила.
Крила є, хай навіть, коханий, і не здогадуєшся про них.
Коли поруч дрімаємо, власне ними обіймаєш душу.
Виймаєш душу.
До абсолюту невагомості.

Так хотіла станцювати весільний танець, хай і на чужому весіллі.
На своєму не танцювала жодного.
Шила сукню – довжиною в невідомість.
Щоб сподобатись…
Але я така невчасна, як мігрень, і недоречна, як перелюб.
Чи навпаки.

Всі роздоріжжя зійшлись в один шлях, а моя стежинка осібно поростає жаливою непорозумінь.
Краще вміти плакати сльозами, а не серцем. А ще краще – усміхатись.
І навчитись пити медовий трунок з кільканадцять раз клеєного фужеру миті.
І вміти гідно програвати достойнішій.
І бути вдячною за волошкову паволоку очей.
Така розкіш – носити НАШУ сорочку.
Такий скарб – твої обійми зі спини…

І так хочу неможливого…
...попри все...

12.10.13

Я написала,
а мені «делiт»,
Дзвоню – у відповідь -
нема….
І тільки залишилася
стіна,

Ще стіл.
На ньому чашки.
Я навпроти,
Пишу-дзвоню,
Делiт все наскрізь
Переймає….
Чому?
Кричу всередині
себе…..

Я
самоделiтована
особа
.
Вікно навпроти…
Було.

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.

06.10.2013 р.

Дива, який дивочарівливий з любов'ю напій...
Осінь рваним ритмом вальсу самотьно в журбі...
Думки думки, а я думала, що він тільки мій!
Вперто вірила, чекала, але лишилась сама...
Навіялись рядочки в тиші лілейно,
Наче серденько матері-природи сувій :
Україно, рідна, наче край любистку,
Того, що мудрі матері
Кладуть дитині у колиску.
Ти Духом Святим жива і живи..!

Ну, нарешті!
Свято фаху освітянських лав!!!

"..Вчителько моя!"
Навчи...
Підняв
руку: де ж ти?
Вдячність хочу
висловити,
на яку зростав.
Де ж ти? Де ж ти,
Вчителько,
що - на любов-добро?
Щось у класі
робиться: "кіно",
дошки-флешки...
Тематична... Профіль класу...
Репетитор ЗНО.

Вчителько, котра
у спогадах (і у житті) -
"вчителька моя",
вдячність
хочу висловити...
Учень це твій.
Я.

5.10.2013

…Осіннє небо непереможно важке і безапеляційно сіре.

Свинець його старості прострілює скроні до найприхованіших думок,

тих, котрі кутаєш пеленою псевдовиваженості навіть від себе самої,

в час напливу осінньої безвиході пінним океаном,

либонь Північно-Льодовитим, бо інак не пояснити кутастість криги у рівень тонких ключиць…

Твоя донедавна гладенька люстеркова сутність враз вкривається гострими стрілами тріщин,

коли ще тепла від сьогоденних притулянь випадково зарулюєш на кілька літ як забуту трасу, що, здавалось, заросла сон-травою,

і чуєш: глибинносердно-розпачливо гойднувся кокон заспаної минулості.

Бо ніщо не вмирає, навіть забута любов.

Лише стає підступним татем, вичікуючи розслабленого повороту спиною.

І усвідомлюєш всю банальну безвихідь власного майбуття,

що не складеться в пазл з екс-надіями, бо зорі не стали аж ген тоді;

що не вив’яжеться морським вузлом з нинішністю, бо там ти лиш тимчасова дрімота;

а позаминуле життя запечатане срібним хрестом…

Стає так шкода себе – не найгіршу з-поміж не найкращих.

Бо жінка приречена квітнути любов’ю, не сублімуючи.

А тобі не фарт по факту і не можеш змиритись.

Дурний бунт самознищення, краще ховатися в мушлю

абсолютної мовчанки і оплакування непочутих слів.

Все погано_все погано_все погано.

Чесніше повне зеро, ніж компромісні півтони.

І нема поряд плеча, ладного прийняти, о ні! – не-банально капризні сльози,

а рефлексії на самоусвідомлення у світі небайдужих,

у їхньому світі, де поселено тебе на окрайчику килимка у прихожій.

Абсолютна безкрилість наслідкова.

Бачили очі…

Тричі.

Як замовляння.

І коли вже майже готова прокричати собі на зло ешафотне рішення,

приходить інший спогад:

тепла рука. Теплі очі.

Взаємне "лю".

Спинись!

3.10.13

ти кусаєш моє серце...
боляче...боляче...
не кров стікає по вустах
а виноградний сік.
і ти смакуєш його, насолоджуєшся,
хмелієш, божеволієш, скаженієш...
нападаєш на інше серце,
інше тіло
іншої.
боляче...боляче...
стікає з відкритої рани біль зливою.
я змусила тебе знову ненавидіти
її (зливу).
лише вона здатна змити весь грим,
відмити тебе до справжнього,
справжнього первозданно лише мого,
готового накинутися на мене
і рвати на шматки, безупину
розпинати цілунками, убивати
ніжними дотиками...несамовито
кохати(ся).
кусай моє серце!
боляче...боляче...
стікаю любов’ю.

17.03.2013

Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…

Примітки:

* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).

** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».

*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.