***трохи пісенне. трохи новаторське***

Світло Місяця...
Диво Місяця...
Як же до лиця
Ніч тобі оця!

Ізотерика...
Ми в казковім сні.
Час збирати ка-
мені- на мені...

Дивомістика
В сяйві Місяця...
Контур тіла сріб-
но засвітиться,

Той наліт від літ,
Що лишає слід,
В сяйві Місяця
Не помітиться,

Навіть не питай.
Краще відлітай
У п"янкий розмай,
В еротичний край...

Місяць за вікном...
Зоряний політ...
Знову нам обом
По сімнадцять літ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011301482

Сяйні лимони в крижаній воді
виловлюю замерзлими руками,
збираю їх, духмяні і тугі,
обвита невиразними думками.
На дні долоні – зимного ковша –
округла твердь, просвітлена і стала,
дивує, як оті, чия душа
ухильна і мовчазно досконала.
Як відблиск не любити у воді
(хоч він і не жаліє, і не гріє),
заплутавшись у радісній біді
захоплено-ясної безнадії?
Нехай в руках від холоду щемить,
сріблиться радість у душі на споді
від того, що на все в належну мить
є відповідь таємна у природі.

2017

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

Чарів новорічних свят
не сприймає лиш вар'ят,
тож до завтра недарма
нині спокою нема,
бо запахне із зорею
вечір щедрою кутею,
а коли займеться рань,
завірюха віншувань
увірветься до оселі
й привітань сипне веселих.

Чоловічому загалу
побажань наплів чимало,
зичу сміху на Маланку
від вечері аж до ранку!

Хай втішають повсякчас:
бутлик, а у ньому… квас,
на подвір’ї – Мерседес
найновіший і the best,
на полицях – аж до стелі –
власні рондо і ронделі,
та найперше – хай не спить
те, кому ріднею хіть:
і бажання, і охота
хай штовхають до роботи,
а ота – до поту – праця
хай готівкою воздасться.

А жіночій половині
зичу щастя повні скрині,
у доповнення до щастя –
кожній Любі, Галі, Насті,
і Наталі, і Тетяні,
Наді, Лесі, і Оксані,
Ніні, Юлі, ще й Нінелі,
неодмінно і Аделі,
і Олені, і Ларисі,
Гані, Олі, Єві, Прісі,
Катерині та Марії,
і Світлані, Соломії –

всім у творчому роду
ще й купатися в меду,
й при коханім чоловіку
раювати аж довіку!

Щоб усе оте збулося –
рік Новий «Старий» на носі!

12.01.2017

Соловей виводив - залицянь пісні
Все для душі розрада , у серці попурі
Мелодія кохання - присвячена весні
Де ми дощем із неба , розчулені в собі

Незнана , і зваблива , граційності нуга
Смаком медовим тане - у солоді вина
Хто випив і згубився - у тернах забуття
Того уже не ранить - холодна самота

Болить коли втрачаєш , щемить коли твоє
Де крил не опускає - там двоє мов одне
Не зволікайте вчасно - почути солов*я
Губитися у співі- який в Едем веде.
2017р.

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Не зможу щасливо життя прожити,
А бути нещасним в житті – не жарт.
Тому що не можу тебе любити,
Лиш тільки тому, що тебе не варт.

У кожному погляді – твої очі,
Всю душу висотує їх глибінь.
Я часом сховатись від тебе хочу,
Але невідступна ти, наче тінь.

В’яне пуп’янок - віє холодом - гасне світло,
ходить Морок-причепа, цвіт неповторний топче .
Сохне поле ромашкове нині (вчора квітло),
сум-убивця руйнує ніжне, п’янке, жіноче.

Змиє повінь бурхлива згадок брудні потоки -
знову птаство ліричне зацвірінчить кантати.
Будеш в’янути, Квітко… Будеш! Затям - допоки
не навчишся образи з легкістю пробачати.

Перестала любити людей,
Узяла й перестала,
І на цьому не скінчився світ
І стоїть, як стояв,
Ба, раніш у душі, мов сопілка
Любов вигравала,
А тепер – у пустелі реалій
Полин забуяв.

Все буває уперше,
І роз-чарування.
У емоціях,
Людях,
А то,
Й куди дітись – собі.
Як не було до присмерку,
То і не варт – на світанні...
Головне – не осилити душу
Пропащій журбі.

Перестала любити людей –
Але музика лине,
І в мистецтві і книгах –
Я знову цей світ полюблю.
Стану знову м’яка,
Мов у Божих руках
Тепла глина,
Аби не загубити
Лиш душу свою.

Неждано зустрів свою Юність.
Змінилася — ледве впізнав.
Водночас і радісно й сумно,
Що Осінню стала Весна.

Зраділа — сміється беззубо,
Аж бісики грають в очах.
-Іди, пригорну тебе, люба.
Розлуко — злізай із плеча.

Я, ніби сонце до землі,
Тулюсь до спомину.
Грибочку-хлопчику − мені,
Дали оскомину
Плоди зелені, а смачні
В долоні падали,
Тягли в дорослу маячню,
Лягли баладами.
Я не упав, а Kолобком
Зумів котитися.
Ковтав туман, як молоко,
І нісенітниці.
І що тепер? Як? І куди?
Стекло, забулося…
А славно ж бути молодим
На рідній вулиці,
Де біг дитячий перейшов
У слід поважності,
Не затягнувся в «Маски-Шоу»,
До епатажності.
Шматок ясний життя мого −
Пече відрадами.
А я − здивований вогонь
Під листопадами.

Золоті ви мої, матері України,
Не скоряйтесь печалям болючим повік, –
Вашу мудрість разючу і правду незмінну
Я себе пам’ятати довічно прирік.
Дорогі ви мої, матері України,
Нехай повниться радістю тихий ваш спів!
Я зробити в житті ще багато повинен,
Аби світ цей жорстокий до вас подобрів.
Неповторні мої, матері України,
І ласкаві, і добрі, веселі й сумні, –
Пізнаю вашу ласку й міцніє постійно
Материнська любов із дитинства в мені.
Найрідніші мої, матері України,
Нехай кожну із вас омине самота, –
Хай вам жайвір співає й квітує калина,
І нагнуться в поклоні вам низько жита.
Матері ви мої, матері України,
Чом нема супокою і щастя для вас?
На землі ви найкращі і в світі єдині,
Кого з вдячністю славити буду щораз.
11.01.17

Він усміхнувся так, як дитина,
Що сміється вві сні.
І думка надією серце сповила,
Що він усміхнувся мені.

"Постій, перехожий, ти зникнеш - я знаю.
Ти просто мить, як і я.
Та поки ти тут, я кину - тримай! -
Це тобі усмішка моя!"

Події: мати і дебати –
це теги Інтеру щодня.
Усі наразі мають знати,
що укри – це неадеквати,
як заявляє кацапня.

Монтує Рашія картину,
як Україна б’є бабів.
Реанімує домовину
колоратурної руїни
союзу і пролетарів.

Богема істини не чує.
За бузувіра агітує,
в якого лускає пиха.
Колаборація воює
і п'є за Путю-пєтуха.

Бо їхні гени біснуваті
шукають раю на землі,
де можна пити, їсти, спати
і час од часу – воювати
за самодура у кремлі.

Розперезалися брехливі
і у єдиному пориві
їдять москалики хохла.
У них нема альтернативи
усій імперії козла.

А ми, сякі-такі бандери
забули місію святу,
не реагуємо на ту,
яка летіла з есесеру,
але у Сирію – на ТУ.

І як на зло, не долетіли
туди, де їм немає діла,
а миротворець сіє зло.
І ось – поклали душу й тіло,
аби Донбасу повезло.

Аби лишилися навіки
ансамблі Раші у раю.
...........................
І випирають чоловіка
із телешоу, де базіки
стояли наче у бою.
Стояли після, – кукуріку!
А він сидів. І я – стою.

А я, таки, стою на тому,
що поки у ЗМІїних шоу
інакомисліє – табу,
то адеквату із дурдому
і українофобу злому
альтернатива – у гробу.

01.2017

Так чекав - до безуму, до шалу,
Не повірив, що діждусь колись,
І лишив тебе я на поталу
Маніяку злісному… Журивсь,

Повертаючись додому пішки,
Та не знав, моя кохана - ти
Запізнилась на годину й трішки,
Ну, а я - спізнився назавжди.


11.01.17

Вродимо з попелу -
тихо, без натиску,
променем сонячним -
через туман.
І доторкнемось
до хижого латексу
масок безликих,
що множать обман.

І зазирнемо
в зіниці нерадісні
поглядом щирим -
неначе дитя.
Й мовимо слово
неголосно, вартісно,
грудям вертаючи
подих життя.

Й хай обпече
і облає хурделиця,
снігом колючим
лизне по лиці.
Стежка до світла
упевнено стелиться
там, де недавно
були манівці.

Там, де недавно
палало пожежею,
попіл задушливий
сипав з вікна -
сходить надія
високою вежею.
І не одна!
Не одна, не одна...

26.11.16 р.

*****

У світ сипкий залюбиться
вертепник молодий,
коли зорю залубиця*
везтиме з гір. Ади,
яка фата в небесної –
посріблена блакить,
фантазмами** старезними
підхоплена умить.
Під бузинове дерево
зорі тепер, на жаль…
Од щастя і до марева
всього лиш – вертикаль…
Украдена – далекою,
ще й шатан*** – вартовий.
Вертепник вип'є. Декою****
зведе дугу брови.

*Легкі сани;
**духи, що живуть під бузиновим деревом;
***чорт;
****десятьма грамами.

1

Було й варення з оселедця,
І в шоколаді маслюки...
Чудна любов лоскоче серце,
Клює родзинки із руки.

Вологий прихисток. Нірвана.
Хитлявий міст.
Ріка.
Шосе.
Міксує сни руда Моргана.
Вишневоцвіт борвій несе...

Крило надірване без болю,
Некомільфо в яру. Дощі
Цяткують мальви і квасолю...
Вужі-плющі повзуть до щік.

2

Я хочу в Альпи, ти - в Алупку.
Це - час німих саморозрад.
Вже й полатав зелену шлюпку.
Знов на заваді зорепад.

Атож, пливти удвох нелегко.
Щодня вивчати курс і роль...
Попереджала: небезпека.
А ти губив чуття... пістоль.

3

Є план - гайнем на Сарагоси!
Чай, бузиновий конфітюр...
Бриг розглядали бабці, кози.
Любисток сохне між баюр.

Лови горіхи, шелестівки,
Малюй охвітні міражі.
Пили жагу - міцну перцівку,
Та в рань оговтались - чужі...

Вари кенійську чорну каву.
Я відміню матріархат,
Вдягну туніку золотаву.
..віват, королю мій, віват...


2017

Чи, може, очі вже не ті,
Чи світло я не там шукаю, –
Чи суща правда, що в житті
Світання в юності бувають?
Адже були, були, були
Колись в очах і смерки світлі, –
І не летіли дні – повзли,
Та ще й в душі яскраво квітли!
Не відчував оту межу,
За край якої стати лячно, –
Де лиш новою освіжу
Свою сьогоднішню болячку.
Світліє ясно небосхил,
Але мені той світ байдужий, –
Як альпіністу кручі схил
Чи журавлю мілка калюжа…
09.01.17

***майже молитва***

Струни нервів дзвенять налякано-
Чуєш? Ні?
Знов дитятко мале заплакало
Уві сні...

Знову ніч проведеш невесело...
Херувим...
Ти невдягнена і нечесана
Понад ним...

Я на відстані... Я на відстані...
Полем дим...
Не знайду собі нині місця я-
Ти прийди

У думки мої, заколисане
Як засне,
Берегинею ти записана
В долі нерв...

Бережи дитя... І люби його,
Мов мене-
І моє життя куля і вогонь
Омине.

Зігріватиме вас з малютиком
Світлий Бог.
Хоч душею би доторкнутися
Вас обох...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011101161

***
іду до них як викрадач
усе життя навчали красти
у морі сліз космічний плач
це привілей причетних касти…
що не ім’я - то діамант
і плата їх - безсонні ночі
і Слово Перше їм гарант
і ці рядки зізнань пророчі…
а я все йду… за ними йду
не відновити хто з нас злодій
і легкий вітер гірких дум
торкає спину: - добродію…
2017.
В новій редакції:
Ну ось і я вже викрадач…
Батьки навчали нас не красти
У морі сліз - космічний плач,
А ти звікіль, з якої касти?..

Шо не рядок - то діамант…
І плата є - безсоні ночі
І видавник усім гарант
Якщо рядки зізнань - пророчі.

А я у слід за ними йду…
І не дізнатись, хто з нас злодій
І щось ніяк невіднайду…
Аж раптом чути: - Досить, годі…
2017.

Різдвяний ангелик, прикраса ялинки з ниток,
Здригнувся від протягу і захитався на гілці.
Зимового вечора синій, чудний завиток
Проник через шибку і тихо приліг на долівці.

Так порожньо в хаті. Не чути дзвінких голосів.
Зрадлива сльоза поповзла й зачепилась за вії...
Зостались в куточках кімнати стареньких батьків
Молитви про діток і щирі на зустріч надії.

Як ласкою сонця розквітнуть вишневі сади,
І небо одягнеться в шати шовкові блавату,
Птахами з далеких країв прилетять, як завжди,
Онуки з дітьми на гостину у батьківську хату.

Їх тато зустріне. Пригорне міцніш до грудей,
Дбайливо спече пиріжки із родзинками мати,
Бо як же чекали обоє до себе дітей,
Те знає ангелик. Та тільки не може сказати.

09.01.2017 р.

Єрусалиме неділимий,
Чи довго буть тобі таким?
Чи знову недруги брехливі
Притопчуть мрію навіки?
Ох, скільки ж зайд уже було
Із наміром Єрусалим привласнить...
За гріб порожній стільки полягло,
Не усвідомивши належне «Отченашу».
І тільки ті, що начебто тут і не були,
Кого навік затаврували клятим юдою,
З руїн і згарищ підняли Єрусалим.
I хай столицею для вір усіх пребуде.

Сніг під ніжками хрустить,
Зайчик морквою хрумтить,
А малому ведмежаті
Сняться сни в барлозі-хаті.
Бачить повну діжку меду,
Бджілок рій посеред степу,
Темний ліс, плоди малини
І грибів цілі корзини!
Яблука такі духм'яні,
Ягоди солодко - пряні,
Жовту та пахучу грушку
Схожу на пухку пампушку!
Білка прямо із ялинки
Шишки кидає в корзинки!
В сні подумав: як проснуся -
З усіма я поділюся!

Душа – мов пристановище вітрів,
Усі думки нараз порозлітались,
Пощезло різнобарв’я кольорів,
Довкіл похмурі тіні позостались.

Дивлюсь на фотографію твою,
І захлинаюсь відчаєм і болем.
Піду в світи, останній гріш проп’ю,
Аби тебе не бачити ніколи.

Я втримаюсь, на дно не упаду,
І не піду я із життя фатально,
Та в тім, що щастя більше не знайду.
Упевнений я твердо і безжально.

2008

Чутлива, щедра змалечку,
не пустоцвітна лялечка,
у будь-кого спитай
хто заздрив, потай зраджував,
розбещував, не згадував,
возив у пекло, рай.
Все пурхала метеликом
у мареві за келихом
пекельного вина.
Не встигла схаменутися,
негода каламутиться…
Лишилася одна
із думами рукописів.
Життя давало ляпасів
зненацька, як на зло.
Гірка біда на вилиці,
душа шукала милиці,
а милиць не було.

2016 р.

І не порожньо,
і не тісно є.
Перемінність змін
не перестає...
Не яскравить день,
та не темно ще.
Рани гояться
довго й... пе́вніше.

Вистигає жар.
Не пече вже лід.
Десь у глибині -
понад слідом слід,
крапка, рисочка,
затяжне тире...
Не бариться час
і своє бере.

Затягається
порубцьоване.
І добро мина,
і біда мине...
Світелко моє,
залишись в мені,
щоб зігріти жаль
у студені дні.

10/01/2017

Догоріла осінь тихим болем,
Згоріла жовто ока круговерть.
Забіліло, закурилось полем,
І випав сніг холодний наче смерть.

Все зима зробила що повинна,
Встелила щедро кригу навкруги.
А ріка немовби пуповина,
Пообєднала разом береги.

До Різдва так щедро сніг засіяв,
Та серденьку приємно і тепло.
В час коли нарОдився Месія,
Душа радіє й забуває зло.

2017р.

На вістрі часу і на вістрі дня
Опинишся ти раптом у негоду,
Де вже панує і живе брехня
І п’є твою святу джерельну воду.

Як мовить слово – в серце попада,
Підступна, хижа, а красою вмита.
І трутою стає свята вода,
Коли її із вуст злодійських пити.

Де ж порятунок, де ота межа,
Що може лжу відсіяти від правди?
Народ сліпий ні на що не зважа,
Бо дивиться у землю. Мріє завжди

Про сонце, але треба розігнуть
Горбату спину. Боляче й для чого.
Пивка попити і стрічать весну
Під телевізор, де немає Бога.

Де тільки зрада і свистіння куль
Для виродження повного народу.
І вже ніхто не посилає дуль
Тому, хто випив кров і взяв свободу.

Бо як їх розрізнити, всі вони
Клянуться тим, чого ніяк не мали.
І совісті не мають, з їх вини
Повсюди горе й смерть… Коли б устали

Козацькі кошові і повели
Осліплений народ за долю й волю.
Бо нинішні злочинно завели
Країну у тяжку й гірку неволю.

І продають державу і красу
За трон, за землю і озерну воду.
Розрізнені вкраїнські голоси
Уже не вийдуть на майдан свободи.

Бо їх пофарбували, як щурів,
На синіх, і на білих, на зелених.
І щоб не об’єдналися, не грів
Керманичевий погляд злий, чмалений.

Ось так і живемо, на цілий світ
Розкраяли державу, як хлібину.
Нема кому за це тримать одвіт...
Помолимося разом за Вкраїну.
02.10.09

И, рассекая снег, проносится вагон.
И ёжатся огни и люди на перроне.
Но это был лишь сон. И будет только сон.
И он приснится мне в 14ом вагоне…

Январский долгий сон, про поезд и метель,
Про утренний вокзал и городочек славный,
Как снятся мне стихи, и просыпаться лень,
И капают слова, как в плаче Ярославны…

И мечется душа, ей страшно и светло,
И рвется на простор, всё то, что не порвалось.
И если это сон – пусть будет только сон,
Который нам с тобой вдвоём прожить осталось…

Українське радіо, "Від автора", Світлана-Майя Залізняк.

1

Ти просиш: "Наснися -
Тигрицею... морем...".
Паркани... замети...
Немає опори.

Іду, бо набридли
Вертепи, кав`ярні,
Буденні канапки...
Обіцяно гарне!

Тигрицею? Добре.
А морем не вмію.
Обходжу Гребінку.
...завія... завія...

2

У крайній хатині -
Незамкненій - блищик.
Чекаєш... хмелієш...
....................
Я - променем - вище...

3

Ось яблуко - тепле,
Червоне, із літа.
Павучі тенета.
Любов розмаїта.

Дістанеш?
- Аякже.
Зобачення... танці...
Квадратом Малевича
Шиба у склянці.


2017

Кривавий азарт… Маріуполь… Алеппо…
Звірячий оскал… Хижий кіготь – у небо…
Тасує надія абсурдну абетку.
І крутить диявол російську рулетку.
За випадком – випад… Жага круговерті.
Де ставка – життя, там найближче до смерті.
Потворний кураж. "Доленосна" ракета.
Наступний виток. На кону – вся планета.


09-10.01.2017

Усі поети із одного тіста.
Хоч на чотири боки розірвись.
Як є село – не вистачає міста.
Чогось немає – хочеться кудись.

Десь у Одесі є його принцеса,
у Ялті – анексована жона,
чекає на Ютубі поетеса
одна-єдина, поки не одна.

Тому поети – це ще ті писаки.
І кожен – чи на щастя, чи на жаль,
в питанні шлюбу з'їв таку собаку,
що їй пора повісити медаль.

Та є й пора творити фоліанти.
І мій поет на фініші зими
Одесі каже, що поїде в Ялту,
а Ялті каже, – їду до куми.

Але іде у поле ...як на плаху.
Не радує ні краля, ні кума...
Мала поету шапка Мономаха,
але на пласі іншої нема.

Зате поети зроду не ледачі.
І хай би не тужила запасна,
що у поета не одна вона
і що її не анексує мачо.

Іде поет і думає про дачу.
А ніби кличе Муза…
                           … і весна.

01.2017

Пробач за те, що я не встиг...
Не допоміг, не попередив
Дрейфую й досі серед книг
Як та оса у діжці з медом…

А до просвіти - сотні верств
Усі вони безповоротні
Задовольнюся - жменьку, перст
Можливо завтра, чи сьогодні...

А тут таке… а тут усі
На брудершафт без поцілунку
А тут слова… я скільки зміг -
Переписав для порятунку…
2017

На жаль, поети також помирають...
й не тільки від сивіючих років.
Як та свіча, огнем жертовним тануть,
і небо нахиляють до віршів.

Хрумтить мороз. А з ним і я. За двадцять.
Наввипередки спішимо удвох.
Йому смакує щік моїх чіпляться
І брови фарбувати в білий мох.

Хто з нас прудкіший? Він, чи я у шубі?
Нам до вподоби цей веселий біг.
Він радо би до смерті заголубив,
Якби догнати й зупинити зміг.

А так – лиш тішить витівками трохи,
Щипає носа, вглиб – не пробере,
Пришвидшує в заметах дещо кроки,
Завіями жене чимдуж вперед.

Лови в алеях – не піймаєш зроду!
А сніг під чобітками – «рип» та «рип».
Люблю зими оцю казкову вроду,
Її бадьорий і святковий ритм.

Дивно стало якось усе це,
Наче невідомо де лечу.
Мені тихо шепоче серце,
Що би того ніхто не почув.

Покидаю кімнати нішу,
Де між стінами вічність спала.
А за обрієм там ясніше,
Розкололась зоря на спалах.

Сліпить очі – стискаю вії,
Попереду вогні фонтаном.
Я один посеред стихії,
Зупинятися все ж не стану.

Розриваю незриму межу,
Задихаюся аж від жалЮ.
За що світ цей так ненавиджу?
І за що світ цей я так люблю.

Тепер кожна мить полічена,
А що там далі життя несе.
Донбас рубаний, калічений,
Є Україна понад усе.

Земля позачаділа димом,
І там за обрієм даль бліда.
Чорний ворон парить над Кримом,
Той чорний ворон – чорна біда.

Зрили землю чужі шакали,
Геть зрунтували усе святе.
Не того, не того чекали,
І надіялись ми не на те.

Що ж , покажем шакалам дулю,
Що посіяли те хай пожнуть.
Вдень три рази таблетку – кулю,
У ту шакалячу каламуть.

2017р.

Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

***
Різдвяна хуртеча, мороз, коляда, дороги
І дим з димаря, що захили між хмар шукає.
Ховається стежка, як злодій, в снігах вологих.
То хто ти для мене нині – сподвижник? Каїн?

Усі твої драми пусті, до дірок протерті,
Я більше не вірю в Герду, померла казка…
Лапаті, густі сніжинки – пусті конверти,
Думки – перекотиполе, без мрії – жаско…

Ти нині далеко, шукаєш своїх галактик,
Ідеш самотою одвічним шляхом терновим.
Чи тепло без віри? Ведуть стопуті до хати,
Блукаєш, як митар, вертаючи знову й знову.

У світі чужому – чужі глитаї, предтечі
І ти неблизький в тім вирі, що поміж нами.
Боїшся безмежжя? На долю лягає вечір.
Різдво нам залишить нині сніги… та шрами…

Якщо й є десь пуп країни
І її ядро,
Це, погодьтеся, не Київ,
Не Тернопіль і не Харків,
Це - лише Дніпро!

Якщо є любов у світі,
Без "але" і "но",
Якщо є слова кохання,
То найкращеє зізнання:
"Я люблю Дніпро."

Якщо їдеш за кордон,
Хоч в Стамбул, а хоч в Леон,
Повертайся все одно,
Все тому, що так безмежно,
Так безтямно й неосяжно,
Любиш ти Дніпро.

Та не словом, ні, не словом,
Слово - це добро,
Але краще - гарним вчинком,
Ти скажи і поведінкоу:
"Я люблю Дніпро!"

Люди горді й сильні
Повсякчас самотні,
Все тому, що в світі
Повно ідіотів.

Краще йти самому,
Ніж у товаристві
Дурнів тихих, скромних,
Й дурнів гонористих.

Люди сильні й горді
Часто небагаті,
Бо служить не стануть
В злодіїв пихатих.

Бізнесмен не буде
Чесним чоловіком -
Тільки лизоблюдом,
Злодієм довіку.

Сильні й горді люди
Помирають рано,
Бо не заживає
В гордім серці рана.

Гинуть від інфарктів,
Й виразка вбиває,
Бо недоїдають
І недолюбляють.

Дім інтонацій, при великій дорозі
ніколи не добирає слів,
ніколи не допиває ніч,
ніколи не викидає на холод
замучених асфальтом людей,
що ховаються за точним словом,
міряють відстань роками,
і шукають вірних справі часів.
Сама Мова зустрічає з дороги.
(Часто розміром з пів-життя).
Чи пам'ятаєш звідки прийшов ти?
Як звуть сусіди землю твою?
А вони їй кричать і шепочуть,
вкидаючи в очі то грубі,
то теплі, то такі холодні слова.
А Мова все розуміє, всевидюща
вічноживуча і сильна вона:
усіх зігріє, постелить спати
нагодує і порахує, усіх запише
у безмежну і вічну пам'ять свою.

2017

Вітер, що блукає у ярах,
Розігнав минулого туман,
Нас порозкидавши по світах,
Із яких повернення нема.

Цей туман, немов вітчизни дим,
Ніби серця сум на чужині.
Так, туди відходять поїзди,
Тільки вільних місць немає. Ні.

Мов дитину кволу на руках
Ми нестимем крізь розлуки біль
Присмаку грудного молока,
Що, мов Віра, мешкає в тобі,

Той недобудований фасад
Планів мрії, стертих нанівець,
І відлиги вранішня роса
Не зігріє холоду сердець.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117010801788

***
Перекажи себе мені –
Ми тут загублені надовго,
Поглянь – заметені дороги
І напіввсесвіту – нікого
У цій промерзлій вишині.

Тебе не слухали іще
Отак, як я у цім безсонні,
Нехай терпкі, нехай солоні
Твої слова тепер сторонні,
Як світ залишених речей.

Їх правда вже не віджене
І неприкритість не одверне,
Вони втрачають безіменне,
І, неозвучені до мене,
В мені озвучують мене.

В цій тиші переповтори
Зірки, огранені пітьмою,
Себе між мною і не мною,
А кимось, схованим в сувої
Отого світу, що старий,

Що проступає в пам'ять слів,
Що довго буде занивати
Стежками серед рути-м'яти,
Усім, чого не розказати
І тим, чого не пережив.

***
Все важче повертатись.
І щораз
Така утома – мандри споночілі...
За брамою, куди не вхожий час,
Де тільки слово визріле у силі,
Де полотно
Чи поле – ніч на сніг –
Чека свого –
Незаймане тривання...
До себе повертаюсь на нічліг
Завжди уперше
І немов востаннє.
За полем ніч оманна і нема
В краси земної барви отієї,
Якою там спрозорена зима
Й гаптовані мережані алеї.
Я йду до себе в розвідку нічну,
У сонце й літо,
У сади ренклоду,
За брамою лишаючи хмільну
Нетишу буднів
Й суєту негоди.
А браму ту все важче віднайти –
Вона стає невпізнаним реліктом,
Коли крізь неї я іду туди
Чи повертаюсь вимушено звідти.

***
І як ти там, де степ, і ніч, і яв
Така ж, як сон – імлиста і двоїста?
А в нас м'який й безжалісний заслав
Різдвяний сніг столичне передмістя.

Відмілини доріг несмілих сніг
Лишив на потім, але й їх затягне,
Як море в час приливу від усіх
Хова пісок, а я – вершини прагнень.

Так і йдемо у сни, у молитви,
Лиш змерзла птаха із гілля здійметься.
Моя коротша з молитов: «Живи!»
Ти – більше ночі і живіше серця!

***
Там, де немає нас, у снігах Карпат,
Вечір прийшов давно і розвів вогонь.
Пахне дровами і травами спокій хат,
Кожен тут знає кожного, як свого.

Вечір святий – усюди. Грибний навар
Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.
Кожен в Різдво хоч трішечки, та казкар –
Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!

Вітер бреде навпомацки, дме на млин,
Жилки тонких потічків пульсують десь.
Там, де немає нас, ти сходив один
Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,
Хай не дивуються й ті, хто живе давно –
Просто, проходячи мимо соснових хат,
Важко не зазирнути в чуже вікно.

Різдво в смереках тихе і м'яке,
Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.
Мольфарка п'є настояний лікер
На зимних зорях у ковшах ведмежих.

Сокрита в кожнім гостра голизна
Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.
Мольфарка – добре знають, що одна,
Одна як відьма і одна як жінка.

І що в тій окаянній, там, на дні
Душі жаскої, в капищі глибокім?
Також Різдва безхитрісні вогні,
Потреба в диві і вечірній спокій?

За кого п'є задобрене питво?
Кому несе усі свої трофеї
Від тих, хто молять Бога на Різдво,
А в час біди вертаються до неї?

***
А у Путіна хакери пильні
до Обами залізли у скриню.
А у наших ще довша рука.
І мелодія гімну
моєї країни
оглушила ефір еРТеКа.

***
А у рейху рашизму нема.
Є лише екзальтована Путя.
Дума думає... Плаче тюрма...
Ой немає на Рашу Дюма...
У Гаазі зимове розпуття.

***
А на Рашу упали морози.
У Європі закапали сльози.
Не газує «Газпром»,
«Нафтогазу» – облом,
Україна чекає прогнозу.

***
А поки зводимо рахунки,
то й на помиї є ліміт.
А часу – море. «Б’яки-буки»,
або точніше геки й чуки
пересварили цілий світ.

***
А попи́ периферії –
це у карлика рука.
А політика Росії
в ролі троля і месії –
це релігія совка.

***
А коза шанує свого цапа,
поки б'є і п'є.
А тому позиція кацапа:
і у кого барани ще є,
і куди ракета дістає –
то усьо моє!

                              2017