ортодоксальний по-пу-лізм…
зриває мозок… виверт в кишах
а може вітром, щоб без віз
кордон перетенати нишком?!

водою може… мо й дощем…
тотожним сонцю - крізь повітря?
з усіх всевисвітлених тем
на цвинтар краще вже, повірте…

хрест на хресту… Бог збереже?!
і знову й знов подібна ноша…
а хтось в Париж на фаберже
по праву влади своїх грошей
23.11.2016.

Удалині залишились перони,
Я знов в Надвірні. На тротуарний брук,
Уже високі пожовтілі крони,
Скидають листя із обвислих рук.

Не віриться що я нарешті вдома,
Що вже найважче закінчилось усе.
І душу наче сила невідома,
Здійняла і по вулицях несе.

Відстані, дороги й станції,
Колись усе минає у житті.
І віють уже холодом дистанції,
Чужі , далекі гори золоті.

Душа летить над простором імлистим,
І більше вже нікуди не спішить.
А осінь облітає жовтим листям,
А осінь так привітно шелестить.

Надвірна

***
Нехай довкола невблаганна осінь
на стежку ранку вимітає сум,
іще шукає в посивілих росах
обіднє сонце спізнену красу.

Іще силяє золоті ґердани,
узори дивні сипле ізгори...
Й щось таємниче сходить межи нами
цієї диводійної пори.

Щось тепле-тепле затуляє вікна,
аж умлівають з'юнені серця.
Хай осінь, часом, зовсім непривітна
і норовлива... Лиш не ця, не ця!

Бо он між листом лагідні омрії
звивають гнізда для нових життів,
і так обіднє сонце душі гріє,
мов ті ґердани вбрали золоті.

5.10.16 р.

Лувр. Полотно «Три грації».
Солодкі три розради.
Дивлюсь на них, а бачу я
Чомусь твої принади.
Он у тієї – носик твій
І перса, як у тебе.
Із іншою суцвіттям вій
Ти схожа. Й шия-лебідь
Така ж тонка, поворотка,
І уст усмішка ніжна.
А ще – у вигині рука...
Ця схожість дивовижна!
У грації, що зі спини, –
Твої пружкі сідниці.
Рум’яні персики вони,
М’які клубочки-киці.
Про ноги грацій чарівних
Не варто й говорити.
Їм все ж далеко до твоїх.
Струнких. Швидких, як вітер.
Три грації на полотні...
І я скажу відверто:
Сподобались всі три мені,
Але люблю... четверту!

Розмовля тихесенько вітер з осокорами,
Все на світі знає він, всюди ж побував,
Лугами широкими, високими горами,
Лісами дрімучими подорожував.

Мандрував далеко так, аж за океанами,
Повернувся все ж таки до країв своїх.
Осокори слухають оповідки гарнії,
Багато цікавого дізнаються з них.

2016 р.

Стояв хлопчина, зовсім молодий,
У чорних кучерях і сиві засріблились,
Зазнав уже він горя та біди,
Бо ж захищав свою він Батьківщину.

Хоч бачив, як загинув командир,
Та від безвиході кусав до крові губи,
Бо ж не вдалось йому допомогти.
Війна ще не одне життя загубить.

Йшла нафарбована одна "мадмуазель"
І погляд кинула на нього, мов гранату,
Та й запитала взяв він фарбу де
Таку яскраву, модну і багату.

Слова "застрягли" в горлі юнака,
Не зміг нічого він їй відповісти.
І віддалялася хода її легка,
Та й він пішов подалі з того місця.

Не зрозуміла дама, що вона
Образила захисника Вітчизни.
"Подарувала" сивих фарб війна
Ще багатьом солдата побратимам.

2016 р.

Не хочу ранніх обумовлень
Детальних обрисів розваг,
А потім – довгих перевтомлень
Від, як повір’я, вічних скарг.
Боюсь уважним свідком бути
Хмільних освідчень і образ, –
І відділяти фальш од суті,
Немов суддя, як вже не раз.
Чи маю право на відмову
Причетним стати до подій,
Як занедужаю раптово,
Зважаючи на досвід мій?
Якщо себе нарешті змушу
Відмовити печально вам, –
То ритму серця не порушу
І спокій дам своїм думкам.
22.11.16

На лiтнiй терасi звучала мелодiя «Бiтлз»,
Я слухала мовчки твiй лагiдний голос, який
Наспівував тихо про день у вчорашньому літі,
Про гру у кохання, що грою ніяк не було.

Годинник в менi вiдраховував митi останнi,
Непрохані сльози мовчали на віях тремких,
Бриніло вчорашнє, хотіло зайти у сьогодні,
Та час невмолимий розлукою серце прирік.

Вишневе варення тонуло в морозивi плавно,
Я слухала «Бiтлз» i бачила, як навкруги
Слова про одвiчне лягали прощальним акордом
На лiтнє повiтря, на губи солодкi твої.

2014

Засіває бурею циклон
не перелопачені райони,
де на ладан дихає озон
грозової і сухої зони.

Побуріли трави та кущі
і суха ожина догорає.
Цикли – суховії і дощі,
а потопу поки-що немає.

Пів-лопати прийняла земля.
Півсела орошені сльозою.
Пріє переорана рілля
інде кров’ю, де-не-де водою.

І антициклони навісні,
і циклони хмурі і гарячі –
це лише оказії на дачі.

А чому поезії сумні?
Бо убиті двоє на війні
і немає іншої удачі.

11.2016

Муки віршівничі не усім відомі.
Вельми популярно загубити кому.
Наголос довільний, вад - бурхливі ріки...
Посеред інверсій цятки-недоріки.

Здиблені пегаси мчать у дощ і спеку.
Лаврами прикриті пні та солопеки.
Зрідка об шлагбаум гепнеться невмійко.
Віршики "метреси" оціню... на двійку.

І відразу чую мовоньку жаливи:
"Хай собі римує, будьмо терпеливі.
Бур`янці та гичку перемелють жорна...".
Всіх пригорне слава - паня ілюзорна.


2016

Не те щоб ні,
Але чекаю...
На твій вердикт,
Прийму як є...
І що моє –
То є моє,
І я не втрачу,
А вгадаю,
Душею, серцем,
Просто так,
І просто неба
Прошепочу –
Тримай мене в своїх руках!
Тримай!Тебе я тільки хочу!

Вогняний, пристрасний, палкий,
Гарячий,
Ніби пломінь сонця –
Так – ти такий,
О! Ти такий!
Цілуй мене і не соромся!

Бери мене,
Бо там на дні –
Є тіні смутку і безвихідь,
Жени їх променем своїм,
Коханню дай нарешті вихід.

Я більш ніж друг,
Та не сестра,
Я більш ніж брат,
Але дівчатко,
Двадцята з хвостиком весна –
Твоє маленьке козенятко,
Твоє пташатко, янголя,
Твоя лисичка-вертихвістка,
Твоя лиш вранішня зоря,
Твоя хода вечірнім містом...
Твоя...

Бери таку, як є,
І у мені помалу зріє,
Оте, що буде лиш моє,
Що збереже Діва Марія,
Твоя – земля, твоя – вода,
І кисень твій,
Я є такою,
Скажу тобі, напевно «так»,
Як позовеш мене з собою.

Поміліли обопільні почуття
У полоні блуду-словограю.
Ніби недоречно вибігло дитя
На вчорашні підступи до раю.


А жар-птиці залишилися вгорі,
Символічно кинули пір’їну,
Як лихе докір’я сонцю і зорі.
Тиха, неоцінена картина.

Заманю... Заміню
на ману - цю вину:
що було й не було -
насниться.

...Світе, дій! -
Із надій
дав одну:
в далину
стежка смутку.
Туман.
Темниця.

Із весни - в зимні сни.
Клямка - клац.
Гнотик - трісь.
Тиша й морок -
в душі насподі.

...Ти десь є.
Ти - досьє.
Компромат.
Компроміс.
А кохання моє -
не злодій.

22.11.2016

Метелик із стальним крилом
Летів, прорізуючи небо.
Туди,де ти сидів десь за столом…
Десь там жила моя потреба
Метелик – відбиток серця і душі,
Що вперто рвалася до тебе…!
І як би я не замикалася в собі,
А покалічена душа прорізує ще небо.
А ти, сп'янівши за вином,
В чужого серця зустрічі благаєш.
А мій метелик із зламаним крилом…
Шепоче… ти не ту кохаєш.
Метелик б’ється в агонії крильми,
Мої слова кричить тобі щосили,
Чому чужими стали ми людьми,
Коли ще вчора одне одного любили?
Мого метелика в кулак схопив,
Щосили з пересердя стиснув руку,
Останній подих душі моєї вбив.
Уже не має болю й муки…
І щось в тобі глибоко ожило…
І п’яні очі наче просвітліли.
Ти захотів почути голосу мого…
Але уста мої до тебе оніміли…
Метелик із стальним крилом
не раз обпалений тобою…
летів до твого серця напролом …
і впав навіки у нерівнім бою…
22.11.2016

Сумні пейзажі непривітні,
Та шляху вже нема назад…
Чарівна осінь вся одквітла
І дотліває листопад

В промінні сонця прохолоднім,
Немовби все його тепло
Отут, в зими напередодні,
Геть за водою понесло.

Єдина ще відрада оку –
Пташунечки верткі малі –
У холоднечу цю жорстоку
Так жваво крутяться в гіллі,

Так легко пурхають грайливо –
Навкруг все ожива на мить.
І серце радісне, щасливе -
Вже не болить і не щемить.

20.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

***
Телешоу на рівному місці.
На Росії герої-чекісти
на пайку у богеми-шпани,
а поети або журналісти –
диверсанти або шпигуни.

***
Історія Росії – істерія,
кіно у заповіднику брехні:
імперія на здибленім коні,
зміїні ЗМІ, воєнна ейфорія…
Одичавіє! Але є надія,
що ця не завойована повія
сама собі програє у війні.

***
Зачаїлись патріоти.
Ані, – Пу! Ані – Пу-гу!
Ніби – за, і наче – проти.
Свічі – Богу, душу – чорту,
а Перуну – кочергу.

***
Воно іще чекає еФеСБе,
аби «інакомисліє» карати.
І не біда, якби їх не багато.
Та поки вищий нижчого скубе,
то шельма оправдовує себе,
коли у всьому інші винуваті.

***
Зі своїми ужитись не легко.
І немає табу кацапні,
поки урки воюють і зеки.
І у цій азіатській війні
не побити із Рашею глека
удається Китаю й Чечні.

***
Уміти треба – жити каючись,
і не боятись висоти,
і вибачатись, ображаючи,
і ображаючись, могти
до Бога істини іти.

                              2016

Спливли осінні дні
І вдалечінь помчали...
Це журавлі сумні
Над степом прокричали...

В степи, що простяглись,
За рік вертатись треба,
І в цю бездонну вись,
І в синє-синє небо.

Березень, 2006 р.

Опало жовте листя,
Листопад б'є дощем.
А в сутінковій висі,
Як і у серці, - щем…
Полинути так важко
Кудись від цих примар,
І мандрівник відважний
Умліє з їхніх чар...
О марево осіннє!
О смуток давніх снів!
Крізь тихі голосіння
Вчувається твій спів -
Він тихне, замовкає,
Як гомони очей,
І никне в сни безкраї,
У сни ясних ночей...

Весна, 2004 р.

Із очей-із душі-із небес виливаються промені…
Я до тебе (на сяйво) - від нього (із тіні) - чимдуж!
Крапка.
Сказано все.
Пережито.
Забуто.
А що мені
й далі сліпо тонути в болоті обридлих калюж?
Мої радощі-квіти, затоптані-вбиті тривогами.
Засудила зневіра-Каяфа надію на смерть!
Так було: неземним журавлем ти летів над облогами,
а мені - наче кара - земна незасіяна твердь.
Зачепилася. Впала. Розбила до крові любов свою…
Власну душу закрила. Відкинула, ніби чужу.
Ти чекаєш? - Чекай…
я відвертою…
ніжною…
босою
оксамитом отави до тебе від нього біжу.

айфон і світ -
як ритм -
енд-блюз…
у час гармонії
на видих
хай течію й спиняє шлюз
куди діватись перебитим
о тим думкам,
що море крізь
завжди у купі проти вітру?!
і сміху більше чимо сліз
і парус полонити мітить
а так візьмеш натиснеш враз
і мегаполіс на долоні
але щоб більше без образ
не він, а ти вже у полоні…
21.11.2016.

Поля уже напоєні водою,
і не минає осінь золота.
І є надія, що не за горою,
навіяне холодною зимою,
зігріє у остуджені літа.

І до весни нової недалеко.
Навідають освоєні місця
і суховії, і гаряча спека,
і їхні оволожені «ремейки».
Немає у ротації кінця.

І щозими, очікуючи літо,
гаптує фея піднебесне сито
у наші традиційні кольори.

І будемо ще мріяти і жити,
а у зеніті буде майоріти
палітра високосної пори.

11.2016

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

Коли вже роботу завершено в полі
І зібрано щедрі усі врожаї,
Сільський трудівник відзначає-святкує
Здобутки тоді й перемоги свої.

Із раннього-ранку до пізньої ночі
Працює й працює у поті чола.
Ото ж віншувати сердечно я хочу
Тебе, хлібодаре, господар села.

Воно на тобі і тримається нині,
Достаток приносиш йому саме ти.
На вишиваній лляній скатертині
Невтомної праці твоєї плоди:

Тут хліб запашний, стиглі яблука з саду,
Свіженьке сальце, ковбаси добрий шмат.
До цього доклв же ти рук мозолястих,
Для відпочинку й хвилинки не мав.

То ж повеселися гарненько сьогодні
Та успіхам щиро своїм порадій,
Нехай же Господь дасть снаги та здоров"я.
Сердечний тобі мій доземний уклін!

2016 р.

Був в Михайла білий кінь,
Думав їхати ним він,
Але коник десь утік.
Зажуривсь Архистратиг:

-Де ж його тепер шукать,
Як поїду святкувать?
Обізвався Листопад:
Виручить тебе я рад.

Є у мене гарний кінь,
Сірий в яблука це ж він.
То ж бери його і їдь,
Святий отче Михаїл.

Іменини відзначай,
Веселись, святкуй, гуляй.
Грудень білого знайде
І до тебе приведе.

2016 р.

Пройдуть дощі, бо все таки пройдуть,
і Бог веселку з неба перекине
на берег той, де зморені сивини
оплакують роз*ятрену біду.

І сонця диск метнеться догори,
бо й що йому злягати від недуги?
Під хмарами народимося вдруге
із душами й очима дітвори.

Хтось розгойдає трави золоті,
аж ті забудуть, що вросли у землю.
Світитимем, аби не було темно,
як ангели, пророки чи святі.

І будемо визбирувать зерно
у кошики, у вишиті торбини,
аби добро зростало - не сивини
і, Боже борони, щоб не ярмо!

Прийде пора й відлуння парасорль
розтане, мов непройдені тумани,
і бовтати калюжі перестане
розчахнуте наругою весло.

11.10.16 р

Знати – не знати.
Бути – не бути.
Усміх.
Цілунок.
Спокуса.
Спокута.
Очі і серце.
Душі.
Потреба.
Небо, як прірва,
і прірва – як небо.
Холод.
Зневага.
Закон.
Заборона.
Храм – просто неба…
Плювки і прокльони…
Рани без плоті…
Стерня,
Краплі крові.
Душі в скорботі
і сни кольорові.
Пустка і тиша…
Замулене плесо…
Двоє і човен,
і гирі – не весла.
Світло і обрій -
дощ умиває.
Болем хоробрі…
Дорога… до раю
сплетені пальці
душі – єдине.
Голки і п’яльця
і в хрестиках спини…

2016

1.

він іде
а за плечима день
сто пісень
з очима херувимів
він іде
несе в думках едем
сто імен
за обрій невмолимий

(приспів)

кожна мить
почувається вдома
як болить
я у пісні зведу
білих крил
надихаючий помах
ріки нот
з океанами душ

не тамуй
сумом серце гаряче
відпусти
за вітрами жалі
як є ті
за якими заплачуть
не мине
світло тої землі


2.

він іде
дорогою цвіте
де-не-де
вплітає в небо терня
він іде
і дихає едем
мов душа
хлібів у свіжих стернях

(приспів)

3.

він іде
хоч пахне смертю степ
ніч паде
на плечі чужиною
він іде
і чути як росте
Божий день
між болем і війною

(приспів)

17 Лютого, 2016

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І,як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки – для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
---------------------------------------------------------------------------------------------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».
За основу цього й інших віршів про хасидів узято: Мартин Бубер «Хасидские истории. Первые учителя. Москва, «Мосты культуры»- Иерусалим, «Гешарим», 2006.

Господи, найкращих ти береш,
Бо вони тобі потрібні більше.
З ними небо стане ще світлішим,
Ангели підмоги хочуть теж –
Ти їм подарунок піднесеш.

І пробач мене за гіркоту,
Та триматися уже незмога,
Марево насовує облогу.
Як же пережити цю сльоту –
Від небес до самого порогу…

…..............................................
Этот непрерывный снегопад
Укрывает дальнюю дорогу.
Посидеть с друзьями бы немного,
Но не повернуть уже назад…
Господи, ты встрече будешь рад…

30.11.2015

Мені минає не десятий,
а я усе пасу ягнят,
жалію чайку й чаєнят,
люблю один чумакувати
і не умію я літати.
Тому і крила не болять.

А находився я од пуза,
коли літати не умів,
але до вирію хотів.
Не доганяю чорногуза,
але коли я чую Музу,
то я до неї …полетів.

Дарма, що це було далеко.
Вона в поезії жила
обабіч озера, села,
де ще немає іпотеки…
………………………
І не дарма мені лелеки
подарували два крила.

10.2016

В бездні ночі шепче хтось сердито,
Намисто – листя вітер теребить.
В чорній тіні на стіні розмита,
Та, яку не хочеш розлюбить.

В чорних ночах помирають весни.
Опустіло гніздечко руде.
Хоч кричи а хоч в долоні плесни,
Та вона вже більше не прийде.

Перетнеться ниточка, порветься,
Не вслухайся у вечірній брук.
Ні, вона вже більше не вернеться,
Не озветься туфельки каблук.

Більше вже вона не прошепоче,
І нічим тобі не прошумить.
І ніколи вже прийти не схоче,
Та вона – твоя вчорашня мить.

2015р.

Верба понад дорогою
Схилилась до води
І дивиться з тривогою :
Іти... Куди?

Птахи летять до вирію,
Лишать сліди...
Лети за ними, щирими,
А я – сюди...

2008.03.27

Цей білий день за обрієм зникає;
Над містом проповзає подих ночі...
Дивись! – Там хтось зажурено блукає,
В пітьмі ховаючи блакитні очі...
Він згадує країну снів щоночі!

Крилом до мене янгол доторкнеться,
Як тільки сон щасливий позмагає,
Він піснею до мене озоветься,
І в ній рожева музика заграє...
Так день цей літній тихо догорає...

2010.07.07

і всядуться онуки…
як?!
по алфавіту…
і бабця Вірка вломить шмат ковбаски
а за дверми - хто пам’ятає - дивний вітер
виспівував: - впустіть мене, будь ласка…

а після з кварти ллє водичку в миску
щось про своє під вухо прошепоче…
а порізь як - трилистником притисне
і кожному по казочці охоче…
а як вона гостинно вимовляла:
«О Господи! Владико мій! Всесвітній!..» -
увірую вона таки щось знала -
запитую й запитую вже літній…
20.11.2016.

Забуття... Згубитися... Не бути...
Мрієш же про це в часи страждань.
Роздираєш болем серце скуте,
що тремтливо-трепетне, як лань...

Що ж воно сполохано так б'ється,
ніби птаха схоплена у сіть?
У глибинах в йому десь на денці
джерело криничне жебонить...

І жадає сонечка з-за пругу,
і дощу пречистого з небес,
пахощів заквітчаного лугу,
спокою вигойдуваних плес...

Та вертає щось тебе до болю,
вихопивши грубо відо сну...
Сцени, п'єси, маски, ролі-ролі...
А тобі б свою лише... Одну.

2016

1-2

Дивлюсь,
Як час летить! –
Мов зграя птиць:
Все ближче обрій.
В душі ж,
Як і колись,
І даль і вись –
Ще неозорі.

Пізнав
Безмежний світ.
Пройшов убрід
Земні тривоги.
Бо все ж,
Я вибрав сам
Свою дорогу.

ПРИСПІВ:

Я вибрав сам дорогу цю:
Наперекір незгоді й вітрам
Палаю досі і свічу –
За долю вдячний небесам.
Іду вперед. Я вибрав сам
Свою дорогу.


3-4

Золи
Років не жаль:
Спішив удаль
Крізь хуги й весни.
Себе
Не шкодував,
Мов та свіча,
Світив я чесно.

Щомить
Миліш мені
Мій вибір і
Ця путь удалеч,
Де є
Прекрасних днів
Іще чимало.

Приспів.

5-6.

Життю
Не докорю.
Я ще іду
І тьму долаю.
Завжди
Без каяття
Із майбуттям
Свій крок звіряю.

А час –
Мов зграя птиць.
О повернись!
Тримаю слово:
Свою
Дорогу всю
Пройду я знову.

ПРИСПІВ:

Несу крізь ніч безцінний дар:
Світити словом і почуттям.
Любов і віра – серця жар.
Мету я стверджую життям.
Іду вперед. Я вибрав сам
Свою дорогу.


2016

Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі
Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,
Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,
Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю.
О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,
І як не тримали всюди його за рамена дужі,
Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,
Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі…
- Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі?
І як покидаєш житла, приземисті і просторі?
- А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,
Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій.
- Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду.
З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих.
- Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,
Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту.
Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,
Допоки вони приносять чимало нових історій.
А ви зоставайтесь вдома - у розписах пасторальних...
І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі.
Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,
Коли там повисне небо і сонце - мов міддю бризне,
Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,
Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну.
2016

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її потомок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,**
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.

20.11.2016

Коли душа як в юності співає,
нагальну справу їй не підкидай!
Нехай співає, діло зачекає,
якщо у ній буяє водограй…

Нехай душі лунає голос чистий
і мило дзюркотить її струмок,
докіль вона в калиновім намисті
нестримним птахом лине до зірок!

Бог дав їй долю до небес літати
і, склавши крила, падати униз,
відчути щем, захоплено кохати,
долати болі нездоланних криз…

Мовчи, благаю, бо душа співає,
не наполохай ці чарівні миті.
Любов її вустами промовляє –
Немає пісні кращої у світі!

Хай стихне все, коли звучить душа,
замре війна, снаряд не розірветься.
Хоч за душею в неї «ні гроша»,
вона свята, допоки спів той ллється!

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти – пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме.

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу – полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет, і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

А оь і літо.
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
Безсмертником на дні цебра – найперше.

2016

Підстрибую по стежині,
Кружляю довкола тата –
Для щастя малій дитині
Потрібно хіба ж багато?..

Батьківських долонь захистя,
Очей променистих спокій
В дитинстві моєму чистім
Любові несли уроки.

Тепер ти у снах приходиш.
У спогадах - вічне літо...
Ой, як же, татусю, шкода,
Тих днів безконечно світлих.

… Минаючи ювілеї,
Іду по стежках до себе.
Та тільки руки твоєї
Мені і сьогодні треба.
19.11.2016

Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Затихли оплески... Ізнову
Аплодисментів чую шквал,
Коли пригадую розмови
Смішком забарвлений фінал.
Там, за кулісою, – гіпнозом
Ведуча млоїла мене
Тим, що любов зустріти можу,
Якщо вона не обмине.
Неначе зашморгом, руками
Її безвольну обплітав, –
Штовхав униз, а вже у ямі
Терзав, давив і умовляв.
Тьмянів і тлів собі помалу,
Не намагаючись збагнуть,
Що ще сидить народ у залі
І не забився місяць в кут.
Любив покірно й тихо... Марно
Стискала пальцями рукав, -
Неначе запахи цвинтарні
Читав, розгадував, вдихав.
Потуги слів щеміли нудно
І набрякали в голові,
І не хотілось бігти прудко
Десь на хвилину або дві
Від нетерплячої поваги
До пишних форм і рис краси
Туди, де вірш, неначе шлягер,
Шептали в залі голоси…
19.11.16

о шостій… о третій… знову о восьмій
вранці можливо можливо в обідню
крізь павутиння вертаєшся поспіль
в крапку щілинку цяточку рідню
як тобі хороше тепло і сито
впору по талії фасон по плечу
завжди чекають і завжди відкрито
ще й губи привітно шепочуть: - кочум…
20.11.2016.

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Коли машина заплющила очі,
То їй наснився дивовижа сон:
Наче вона попала до Африки
І вже не машина, а дійсно слон.
На пальмі ласує бананом горила,
А річка чекає на крокодила...
І їй закортіло попити води,
Та слоник не знає куди йому йти:
Бо звикла машина до світлофора,
Команди "рушай" ачи "постривай",
А серед пишної дикої флори
Ти сам врешті думай і сам обирай...
На ранок прокинулася машина
Й кермує несміло її водій
І лає: яка вона неслухняна,
Неначе мій авто уже й не мій...

Тобі малюю я мандалу, на полотні із свого тіла...
Щоби любов в тобі палала, така, як я Того хотіла.
Чарую мантрою любові, взиваю я до духів лісу.
Пишу твоє ім'я із крові, співаю я серени пісню.
І медитую, і чаклюю, і зазиваю дух війни.
І молюся, рани лікую... заходжу у твої я сни.
Танцюю з бубном із шаманом, палю вогонь, як вічну силу.
Пою тебе пянким дурманом, викурюю я трубку миру.
На повний місяць я гадаю, плету любов у коси свої.
Тебе травлю-сама вмираю, я божеволію з тобою...
03/11/16

Зі мною ти, завжди зі мною
Чарiвний сад моїх пісень,
Як за холодною зимою
Зникає цей осінній день.

І сонце падає за обрій,
Щоб там сховатися від нас,
І з сіро-сизої безодні
Свій промінь шле в останній раз.

Його тепло ти враз відчуєш,
Коли поглянеш в синю вись,
Ти знову йти повинен, чуєш,
Із гір сумних далеко вниз.

2007.03.07

Я бачу в синій далині
Журбу осінніх айстр донині,
Що по стежках і у долині
До рук схилялися мені.

Мороз на шибках грав в той час,
Клен опустив замерзлі віти,
А ви тоді якраз й розквітли,
Даремно я зірвала вас...

Я розкажу усьому світу
Про квітку сонця і тепла,
Що зимнім ранком ожила
І від морозних снів розквітла.

2007.11.02