Не випрошуй солодкі дарунки любові у осені,
Краще звірся дощу і тихенько йому розкажи,
Як шукала кохання, ногами торуючи босими
Сто стежин, сто шляхів, сто доріг, не шкодуючи сил.

Виглядала його, переливши бажання у келихи
Синіх дзвоників, що назбирала улітку сама.
Викладала веселку з багряного листя під деревом
І боялась, що зникне усе, як настане зима.

Та не зникло нічого, веселка у небо ввібралася,
І засяяло сонце навколо, зродивши пісні.
Залунали вони – і, пташиним підтримане галасом,
Йшло кохання назустріч і радо всміхалось мені.


04.10.2016р.

Мило коники сюрчали,
Дружно всі в оркестрі грали.

Прислухаюся,словами
Записати хочу гами.

І фортісімо,й піано
"Ода Осені"звучала.

Слухаю:Все неповторне,
Щось мінорне,щось мажорне.

Шкода,я не музикант,
А от в коників-талант!

Ледь не плакав на концерті,
Це ж останній "Теплий вечір"!

Закінчилися гастролі...
У Зими музики нові.
03.10.16.

***
…Неначе сонце в кожнім слові,
Неначе між рядків – струмок,
Та все пусте - порожня мова
І жодних «у лапках» думок,
Дарма, що складено чудово…

***
Чарівна амфора із тонкою різьбою
Потішить погляд і додасть родзинки стилю,
Але порожню, не наповнену водою,
Облиш її, прямуючи в пустелю…

©30.09.2016

І садить сад (бо ж садить!) суд.
І бісить бос надію босу.
І глуздом бавиться абсурд -
дитя ілюзії й хаосу.

05.10.2016

Пахне Осінь позолотою
І віршем співає.
Так шкода,що за роботою
Часу обмаль маю.

Пахне Осінь!Задихаюся,
Від краси я млію.
Павутинням слів чіпляюся
Бабиного Літа.

Пахне Осінь дивофарбами
З Божої палітри
І дощем ,що ген за хмарами
Проводжає Літо.

Пахне Осінь прохолодою,
Журавлиним плачем.
Прикро так,що за роботою
Не завжди це бачу.
02.10.16.

Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?

2016

Загорнутись у світло, говорити про зорі, роздивлятись альбоми, де завмер Ренесанс.
Заглядати за обрій крізь веселки прозорі, утікати від долі, поринаючи в сон.
Нам ще важко раптово не втопитися в літі. Нам ще варто збагнути, як не згаяти шанс
Відшукати за рогом ті річки Гераклітів, що колись їх запхали у граніт та бетон.

Загорнутися в ковдру, відмовлятись від кави, роздивлятися в шибці неясні відбиття.
Планувати мандрівки до Афін чи Варшави, не губити нотаток, не втрачати зв’язків.
Нам ще треба дізнатись, як це — бути собою. Нам ще варто навчитись цінувати життя.
Зазирати за межі, не йдучи за журбою. І нізащо — ніколи — не лічити рядків.

2016

Свободівцю-харків'янину Мирославові Мислі,
що загинув від ворожої кулі під час перемир'я

У води озер заглядали сузір'я,
Принишкли, замовкли в чеканні міста.
В країні об'явлене скрізь перемир'я,
Відводиться зброя, надія зроста…

А Волохів яр попрощався із сином,
Сльозами вмивалися листя дерев.
В труні повернувся навік до родини
Синок, що міг жити, боротись як лев.

Та ворог стріляє, на те він і ворог,
Із ним не домовитись, віри нема.
І куля не знає про переговори,
Вбиває, і з нею приходить пітьма.

У мамину душу і батьківську хату,
У братове серце і серце сестри.
І синова пусткою стала кімната.
А шелестом плачуть стрункі явори.

А хто відповість за втрату людини,
За те, що на ньому закінчився рід?
Відходять у вічність сини, у глибини,
За рідну країну у розквіті літ.
05.10.16

Усі, хто вірив телевізору,
І заробити захотів,
«Зеленими» та ще й безвізово
В Донбас погнали, як хортів.

Де на колесах крематорії,
Вже служать молоху війни,
І на донбаських територіях,
За вбитих мають ордени.

Загиблих не везуть до матері,
Їх спалять у печі страху.
Чи сотня їх, чи, може, п’ятеро,
А попелу – на лопуху.

Розділять, покладуть до урни все,
І скажуть – це ваш рідний син.
І як рідня тепер перенесе
Оцей страшний від влади кпин?
04.10.16

Сиротіє пустіюча хата...
Он хазяйки душа подалась
У краї, до яких вирушати,
Кожен має відмірений час.

По-сирітськи безколірно-сіра
Сукня в шафі чекає тепла...
Треться кішка об ноги, не вірить,
Що хазяйка навіки пішла...

Будуть речі виносить потроху-
Треба вчасно звільнити житло.
Концентрований запах епохи
Відійде, як життя відійшло...

Бог його неосяжно відміряв,
Мов тканину на сукню тобі.
У калюжі, безколірно-сірій
Наче сукня, розхлюпано біль...

Вітерець, навісніюча дівка,
Рознесе по подвір"ю нараз
Непотрібні нікому листівки,
Цей розкиданий долі пасьянс...

Зберігання іх змісту не має
Без потреби у них діточкам...
Лиш кицюня сидить і чекає,
Що хазяйка наллє молочка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116100501203

 
Король не поважає алкоголю
зате злидар останній ссе за двох
пієса грається
обходить ~ не обходить
& зло нічим не краще за добро

На хмарах розмірковують пілоти
& топиться баранина у плов
дають ~ біжи
щось маєш до роботи
роби

& Скупчуються на бетон зі склом
ворони наче винограду гроно
та злидарю
підкинути б у горна
тепер таке у нього ремесло

Бо знову надійшов
суворий вітер вест-нордичний
практично-сніг
& все-таки
              ~ якщо б ~

Король так само є людина звички




 

Я знову бачу сон цей дивний –
Снується сутінь крадькома.
Багряним відсвітом чарівно
Ляга на озеро туман.

Усе здається – марю, марю
І увижаються мені
Божествені рожеві хмари,
Неначе крила вогняні.

І полум`я їх величаве
Високі пестощі снує.
Краса рожевої заграви
Овіяла єство моє.

Усі мої печалі – всує –
Розвіють промені ясні.
Боги день музики святкують
І грають барвами у сні!

1.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Гуде хористів мелодійний вулик,
Аж на хвилину зупинився час:
Упевнені, що Ви нас не забули,
І ми сьогодні згадуємо Вас.

Хіба забути ейфорійні миті,
Як серце трепетало і душа,
Коли уперше, в Літургію влитий,
Ще безіменний – просто Хор – звучав.

Коли з колін здіймалася Держава
У кольорах пшениці і небес,
Скипала кров від «Україні слава!»
І кожен з нас тоді душею скрес.

Коли на Схід несли зерно просвіти
Про рани від московського ярма
І грізний заклик гімну-«Заповіту»
Звучав дзвінкоголосо, як набат.

Так, не забути «Посвіту» нарóдин,
Під камертон маестро Головка,
І титулу високого – «Народний»,
Що до майбутніх злетів спонукав.

Не склалося… Життя багатогранне
Не терпить ані сліз, ані ниття…
Та пам’ять про пісенний лет не кане
У вир розчарувань і забуття.

Ми бережемо спогадів суцвіття,
І днесь – у Ваш осінній ювілей –
Хай наше віртуальне «Многоліття!»
Проллється Вам на душу, мов єлей!

03.10.2016

В ультрамариновій субстанції,
на шаттлі кольору блакиті,
я наближаюся до станції
геть по барвінковій орбіті.

І, навіть в рубці, пахне травами
так, що двигун втрачає голос,
а я лечу
                над хмар заплавами,
всім тілом всотуючи космос.

Ще хтось внизу махає хусткою,
а тут вже шаттлова лелітка
до шлюзу тулиться пелюсткою
з віночку кованої квітки.

Вона тичинками-антенами
вростає в сині невідомості.
А ще – індиговими генами
уродженої невагомості.

Всіх таємниць принадним кольором
і мрій усіх легкими барвами
сплітається з людськими долями,
і вдалими, і незугарними.

Але, споконвіків – захмарними,
як волошкова ця орбіта,
що за листками календарними
була в дитинстві ще відкрита.

Я чую, як над континентами,
на ній, цілком по-материнському,
гудуть сузір’я амбієнтами…
Й бринять піснями українськими.

2016

Не всі краяни пораділи:
Кіт здерсь на грушу.
Висота!
- Ізлазь... - бурчала бабця Міла. -
Там черга, хтіли той і та...
Чого ти видерся найвище?
Поземні лови - то мудріш.
На вечір обіцяли хвищу...
А кіт ловив не мишу - вірш.

І так було охвітно-любо!
А нижче псюги, дрижаки...
Нічого не украв у Люби,
Не позичав пера Яким.

Лящали кумоньки, ластате
Яйце лежало у гнізді.
Було котові тісно в хаті,
Де все мінялися вожді.

Йому б ще зірку пурпурову,
Сметани-тиші аж за край.
Та гнав пастух руду корову...
І шерехтів "...ти хто..." курай.

Вербальний тест несла дрохвичка.
А сонце низько... до воріт...
Кота манили глеки, звички...
І конюшини малахіт.

Коза жувала у задумі.
Лягала спати дітвора.
А кіт на хмару... мо`, в Сухумі...
Там евкаліптова гора,

Фунікулер, де мусиш пішки,
Повітря свіже, голубе.
Лишив і решето, і фішку.
Ніхто нарешті не скубе.

А бабця Міла все чекає.
Бджола сідає на коржі...
Не прийде котик із токаєм.
Зганяла з дерева - чужі.


2016

Любов? А що то є "любов"?
Бо, бачте , я не знаю...
На це чуття красне
Я тільки споглядаю.

А як хотілося би зараз
Ось так от покохати!
Всією ніжністю своєю
Чуття любові передати?

Любов , а, може , й не любов.
На знаю... й знати я не хочу!
Одне , чого бажаю я,
Щоб він прийшов до мене в мить тремтячу.

Я виглядатиму в вікно ,
І я чекатиму спокусу.
Адже , то все таки любов,
Вона погубить мою душу...

стікає дощ по шклу
неначе
ледачий сон вповзає в день
бреде за краплями удача
і плаче речення
тече
життя за вікнами готелю
вдягає ранок чобітки
на стелю осінь тугу стелить
і відбиває трем чіткий
стіна
мов жовту спинку ліжка
тримає віжки розум і
не втримує

гарячі ніжки
тремтять мов кола по воді

в запрілі білі вікна ранку
впирають руки звуки і
стають у позу
поза ранком
стихає все на світі
і
і більш нікого
більш нічого
і ранок солодко-п’янкий
дощ по вікні
а ми по колу
і стогін пошепки тремтить
медові грона винограду
розчавлює вустами
мить

бринять краплини
сонні струни
і втому струшують з обличь

нас поцілунками розбудить
від збудження волога ніч

04.10.16

Вже третій рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, кому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом,
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ледацюг і злодіїв зостався,
На тих, хто нашим просто скористався
І нас до ями смертної привів.
04.10.16

Мир на папері - це не мир в житті,
Бо куля-дура прочитать не вміє,
Вбива людину, з нею світ, надію,
Зупинить всі її шляхи-путі.

Чи хтось повірить в те, що ворог наш
Погодиться на просто перемир'я?
У кого є до нього ще довір'я,
Бо з ним рушниця, "гради", патронташ?

І скільки в світі не садіть послів,
Ніхто не зможе побороти словом
Того, хто поламав усі основи,
Хто всі кордони потрощити смів.

Щодня убиті - ворог не мовчить.
У відповідь вони повинні мати
Ще більше вбитих і втекти до хати,
Щоб їх настигла покаяння мить.

Нехай у себе створюють світи,
Де буде жити тільки їхня мова.
Майбутнього свого у нас основа,
Туди лиш перемогою дійти.
04.10.16

так, мені знову нема що робити
так, з інтернету знов лізе дурня
телевізійні новини — про вбитих
кожного клятого божого дня

бруду — по вуха, терпіння — по вінця
парламентар агітує корів
так, мені знову кортить до тубільців
маловідомих країн-островів

де ж моя правда без жодної вади?
де ж мої зорі в серпанках надій?
жевріє сонце, димлять барикади
гусне в судинах відлуння подій

злива, «бастардо», багата уява
ліга європи, останній квиток
так, я не маю нагальної справи
я вже сахаюся звичних пліток

знову дорожчають гасла та м’ясо
знову сміттям зацвітає струмок
так, мені час відпочити від часу
я вже цураюся власних думок

чаю — горнятко, жалю — на півнеба
бракне наснаги, повітря й доріг
ні, так не можна, не варто, не треба
знов репортажі — про тих, хто поліг

2016

І скільки ще синів злетить у небо,
Де ангели в біді зламають крила?
В життєвій бурі рвуть свої вітрила
Усі, в кому свободи є потреба.

Одне-єдине молоде життя,
Могло би квітнуть, народити діток.
Продовжитись, нести свій рід по світу.
А ми для рідних - слово співчуття.

Не замінити матерям синів,
Бо небо чорне впало їм на плечі.
Для них тепер щодня ізранку вечір.
А біль заглушить найсильніший гнів.

На цвинтарі могила - це усе,
Що їм до смерті нині залишилось.
І їх життя віднині завершилось.
В тупик зайшло, не вийшло на шосе.
04.10.16

 
пенсерозо, свята
неповинність вертань
твої віти нагі
у просвітах небесних

синкретичні прослави
литаври інтенцій
що лунають замежно
хіба не звучать

як поховано час
у згублений безмір
& замішано барви в
кіптяву з кісток

треб очікуєш мов
кожна має свій строк
для зневірених вельми
& немилосердих

по дорозі твоїй
все ніхто & ні з ким
щоб зустріти ще вечір
у плиннім полоні

глядачем цих рядків &
сливе неповторність
в меланхолії, що
непромовлена скрізь




 

Не розгадуй цю тайну, що звіку ще осінню кличуть,
Ми повірили в неї, як вірять душі і богам.
Ми торкали вершин, а бувало подеколи - вище,
Між імли, велелюддя, не гублячи віри й на грам.

Чи було це початком дороги у зріле і зриме,
Де зчорнілі дерева, як вдови, віджила трава?..
Там ,по замкнутім колі, самотня блукальниця йтиме,
Що сто бід переживши лишалася досі жива…

Недоспівана осінь… Журбує і скрипка, і вітер,
Говоритиму тихо, щоб слухати їхні сліди.
Безіменний оракул сльозу напророчить – і витре…
Та й кому ти заплачеш у світі нечулім? Чудний!

Вслід розродиться ніч сивим ранком і тихим ячанням.
Не любили, любили… Невинні, тому й не виню…
Ця глибінь не німа, бо уперше, усоте, востаннє –
Ми повірили в осінь, що днесь воскресала з огню.

(переклад пісні "Beauty And The Beast",
Celine Dion, Peablo Bryson, 1991)

Повість, стара, як світ,
Тільки правда в ній,
Навіть і не друзі,
Несподівано так став
Хтось прихильним тобі.

І зміна незначна,
Мала, як не кажи,
Обидва трохи злякані,
Обидва не готові,
Красуня і звір.

Завжди подив це,
Завжди, як колись,
Завжди це так само,
Завжди це напевно,
Так, як сонця схід.

Повість, стара, як світ,
Старої пісні переспів,
Гірка радість й відкриття,
Змінитись можеш ти,
Зрозуміть, був неправим.
Напевно це, як сонце
На сході зійде.
Повість, стара, як світ,
Стара, як рима, пісня,
Красуня і звір.

Повість, стара, як світ,
Стара, як рима, пісня,
Красуня і звір.

2016

міг би – ліг би доро́гою тобі…
дорого́ю оздобою тебе прикрасив
міг би – цілим іконостасом
тебе відмолювати прибіг…
міг би – мигав би тобі маяками
від скель і рифів рятуючи уночі
боровся з вічними б вітряками
серед пустель оазами б маячів…
міг би – лунав би громами весня́ними
дарував би сни і ясних синів
манив би цирками і циганами
арфою б орфеєвою бринів…
… міг би – був би білою глиною
твоєї святості половиною
та червоною Бог сотворив мене…
і вогнем всеспалення обпалив мене…

І скажуть мені: «Облиш,
Писати про дощ банально.
То небо і хмари лиш,
Дивися на світ реально.

Хоч вітер давно ущух,
Та хмари зігнав над містом.
У шумі нічного дощу
Не чути мелодії Ліста».

І скажуть мені: «Пусте!
Вночі треба просто спати,
На свято чекати гостей,
А день починати з лате».

І скажуть мені: «Дарма
Дзвінок ти чекаєш дальній».
Думки і нічна пітьма...
Я слухаю дощ банальний.


18-20.09.2016р.

Вірю: комусь необхідна мова - рясна калина,
Та не отій шерепі, що "разніци нєту" кине.
Будні горохом сиплють... Юнки смолистоброві,
Вчили вас мудрі бабці в Баришівці чи Львові,
Хлопчика з оселедцем - тато-киянин путящий.
Вельми коротка пам`ять, соціум вивчив ще краще.

Жаба-матюк огидний слизне, кубельце мостить.
Хоч не кажи ні разу, хоч зауваж ушосте.

Бачу, як рожевіють щоки під маскою з пудри.
Раджу полтавці радіти: ранок мирний - не утро.

Морозостійкість мови, певно, така як у жита.
Квітне моя говірка серед билин московита...

2016

Так хочеться тепло-справжнього, з терпким ароматом кави —
Натхнення. Щоб зникли в темряві останні рядки про зло.
Щоб снити не про політику, щоб пити весну ковтками —
Зелену, та не загарбницьку, і чисту, мов джерело.

Так хочеться безумовного, єдиного в світі щастя.
І моря, що шепотітиме на вухо свої казки.
Щоб час не стискав нам боляче горлянки або зап’ястя,
А в печі майстри не кидали понівечені зразки.

Так хочеться — невимовного. І ясно, що недосяжного.
Так мріється — ніби мріями можливо долати щем.
Із джезви тікають з кавою імбирні фантоми справжнього.
І вірші беруться попелом. І травень гудить хрущем.

2016

Неймовірно, що соловей співа не про кохання
(Та ж без’язиких поетами робив він),
Що не літа нам відкуковує зозуля
(А ми ж тих літ просили в неї якомога більше),
Щем журавлиний лине не до нас
(На чужині він же за голос батьківщини)...
Та голову схиляю перед тими,
Хто вилучить спромігся з перемов пташиних
Те, що спиняє нас в житейській біганині.
«Тьох-тьох», «ку-ку», «кру-кру»,
Пребудьте з нами відгуком дитинства,
Коли ми ще всьому беззастережно вірили,
В’яжіть нас навіки із краєм материнським.

 
о жовтню, первісно багряний
чи є інакші браття де ~
твій злотий млин & глибші рани
а се життя мабуть не те
загублене кудись під ранок

хай виплеснуться мов зі жмень
ті спогади що мною стали
доби емалей чи камей
& розпадуться на кристали
вже відлунає самайн ~дей




 

Якщо прозорий - скаламутять.
Нікого не пускай углиб.
Вутям доплине біс - і ртуті
(не перлів!) жбухне зграйці риб.

Персиста подруга-русалка
Прожебонить: "Ну, як було?
Пили шампусик... мінералку?".
Сандалом пахне, ганить Псло.

Живи, як звик. Твої глибини
Сканують недруги, собрат.
Тріски, гниляччя, деревини
Зупинить чийсь протекторат.

Пірнай - побачиш дно і зорі...
І знов обличчям у бамбук.
А вколо війни... лепрозорій...
І тьма очей... ненатлість рук.

Напівпорожнім жити легше.
Коси осінній очерет.
Чорнильні хвилечки розчеше
Авторитет... недопоет.


2016

Такі у неба очі сині -
Між хмар поблискують ясні.
Сьогодні сонечко осіннє
Знов усміхалося мені.

І промінь пестив тихо, ніжно,
Лікуючи всю душу мов –
Як рану заживляв, що грішна
У ній залишила любов.

Так біль її всього тиранив
І все ввижався уночі
Цей відсвіт на гілках багряний,
Мов кров засохла на плечі.

29.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

НедОпитий бокал
І з кайфом сигарета...
Останній ночі шал
Поетки і поета...

Скривавлено- ясний
Над долею світанок.
Ми входимо з пітьми
У наш останній ранок

На битву, мон амі,
За світло воювати.
...як хороше в тюрмі
За стінами ховатись...

Словесна мішура...
Тісні занадто стіни...
Дай руку! Бо пора
Виходити із тіні.

Ти будеш не одна
З прикритою спиною.
І битва ця страшна,
Бо саме є війною,

Війною за світи,
За голови, за правду...
...Загинем я і ти...
...І сил у нас забракне...

...І світу не змінить?..
...У майбутті прозорім
Хай вітер шепотить
Уривки наших творів,

Убитих за талан
Поета й поетеси,
І Сонце- капелан
По нас відслужить месу.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116093001110

Із нею оживає ясен день,
але – без неї. Бо така кебета,
що без кубіти більшає пісень
і мрій у майже кожного поета.

Я не чекаю іншої пори,
аби мої літа уже поважні
не навівали суму і жури,
коли не обіймаєш неосяжне.

І як не потонути у журбі
і досі розказати не умію,
аби була – і людям, і собі
чужа розрада і моя надія
у цій такій допитливій юрбі.

Іду в полон, з полону визволяю,
коли мені її не вистачає
уявою у пам’яті моїй.
А як оберігати таємницю –
душі моєї пійману синицю
жар-птицею у клітці золотій?

2012

Осінь, осінь,
Ти — як сіль на рани,
Ти роз’ятрила, стривожила минуле,
А здавалось: в пам’яті курганах
Вічним сном давним-давно воно заснуло.

Осінь, осінь...
Біль старий голосить
І ні вдень, і ні вночі не замовкає...
Вітер павутиння срібне носить.
Облітає жовте листя,
Облітає...

1987

Скидають вже на землю жолуді
Дуби столітні – осені еліта.
Випливає тихо по воді,
Жовте листя з бабиного літа.

Серце поки осінню хмільне,
Вже в акурат покошена отава.
Та скоро літо бабине мине,
Прийде пора холодна і сльотава.

Спливає осінь ворохом думок,
І душу у польоті не спинити.
І серце не закрити на замок,
Йому як завше хочеться любити.

А по небі хмаронька летить,
Над землею виснуть сірі тіні.
Останнє листя вітер лопотить,
Вдихає в душу подихи осінні.

2016р.

 
Осінь ніби схололий дим
недочутний бентежний мотив
зашкарублі чуття оті
що ніхто не відає, звідкись

завершаються справи всі
зачиняються двері вслід
далі вітер зненацька злий
посіває хрупкі позлітки

Несміливець каже собі
чинні шанси надто низькі
очевидці кажуть, казки
обридають доволі швидко

на простирадлі років
хто ми тепер такі
вірші давно нелегкі
заробітки інакші збитки




 

За межі слів, за грані відчуття...
Туди, де замовкають звуки буднів,
Де струни серця прагнуть каяття,
Вібрують жваво голосним відлунням,
Де мальви кольористі у садках
Ласкаво плещуть срібною росою...
А трави…буйні трави у лісах
Гойдаються... і дихають тобою.
За межі невідомих островів,
Устелених лілеями п'янкими,
За межі часу...де немає днів,
Лиш наші зорі жнуть імлу очима!..

2016 р.

***
Воюємо зі світом наодинці
і маємо, що маємо – одні
міняємо особини і лиця,
але немає того українця,
якому не горіти у вогні.

***
Ой не радій, що звечора уранці
пообіцяли дати коровай.
Дарів не бійся, бійся не окрайців
і не коней, а подаянь – данайців,
а то зарано попадеш у рай.

***
А горе – не біда, що ідіоти
волають, – за, а голосують, – проти
обіцяного thank you very much.
Біда, коли керують патріоти
з великою перервою на lunch.

***
Корупція поліції минає,
а судія грабує і …линяє.
Воюємо на вільному шляху.
У третій владі істини немає,
зате які події на слуху.

***
Ми реготати дуже раді,
коли актори на естраді.
А усміхаємося мало.
Але які смішні паради
і коронації кварталу!

***
Нам у десятку ще далеко –
ані варягами у греки,
ані юрбою до орди...
Всі карти путають чорти.
А ось «двохсотими» – це легко,
аби до неба досягти.

                              2016

інколи я тебе не розумію і знервовано дихаю в спину, коли ти стрімголов мчиш уперед.
не думав, що я зумію чергову хвилину чекати на свій черед.

ти — бісова буря, яка пройшла по мені.

рубцями мічений, рахуючий дні
я сидів попід дверима знесилиний, сумуючи по тобі.

синці вже набули фіолетового відтінку,
шпарина на губах зажила —
але хіба я в змозі забути ту жінку,
яка вперше за серце взяла?

прекрасна моя соломія живе у мені
прокидається з раннішнім подувом вітру і забороняє спати нашій маленькій сім'ї
вона зникає лише холодними тихими вечорами, залишає мене на самоті
і я кидаю руки в огненну пащу, де танцює фігура її.

мені не пече, мені не болить —
я чую солодкий коханий голос всього на мить.
і це дуже п'янить.

божественна моя соломія живе у мені
у кожному сантиметрі мого тіла і душі.

у кожному моєму почутті —
люба моя соломія живе у мені.

енергія не виникає ні з чого і нікуди не зникає,
я вірю, що кохана моя соломія мене шукає
і на мене там чекає.

томас едісон останнім сказав: «там надзвичайно».
і я збираюсь перевірити це, негайно.
я беру в руку запальничку і вмикаю газ.
все, кохана, я вже йду. на раз.

29/09/16

Ти дихаєш вогкістю,
Розкішно транспортуючи теплі молекули,
Ходиш очима по галактиках незнайомих інших очей,
І захоплюєш - в радості, в розпачі,
В гніві - так вміло показуєш вектори,
Що мурашки по шкірі
Та по серцю, здається, щем.

Ти дихаєш вогкістю,
Такою непритаманною знакам,
Яким давні греки вручили стихію вогню,
І у них була залізна логіка.
А тобі для чого - послідовності, рамки?
Чи колись було щось таке
У чому б ти потонув?

Ти дихаєш вогкістю,
Вогкістю, яка добряче обпалює,
Вогкістю, яка висушить усі на світі сльози.
Я востаннє дивлюсь тобі, хлопче,
Услід,
І читаю із жалістю
Не для моєї галактики
Твої погодні прогнози.

Шукаєш точку опори.
Усе шкереберть у світі.
Відібрані Ялта, море...
Отуточки буде сіті.

Сто плетив Шахерезади
Розвісять між риб та вишень.
Ми плентались десь позаду,
А прийдемо зайві-лишні.

Опрісноком сонце світить.
Осінньо у сквері, мряка...
І шлють родаки привіти,
Дієту від Монтиньяка.

Немає у ній аджики.
Не треба на зміни - гостро.
Злі натовпи, заковики...
І ти вже не цятка - острів.

Три яблучка для спокуси,
Вівсянка на дні карафи.
Вдягни амулет, бо вкусить
Плазун олімпійських мафій.

Вже й лотоси на ковтьобах.
Злетіли гелікоптери.
Вальсує тлуста жадоба
Під скрипочку Гуллівера.


2016

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Відіграло кохання дотла нетривкий водевіль,
Безутішній душі дні - нав"язливі гомеопати.
Неживе почуття... Там, де я,там, де ти - ТАМ Є БІЛЬ.
Я втомилася йти. Але як це тобі розказати?

Горстка спогадів... серце - неначе сліпий каганець...
Сплутав мови нам Бог, бо намарили ми Вавілони.
Охолола (любов?), непомітно зійшла нанівець,
Залишилася в жовтні, де вітер оголює крони.

Чи під силу людині знайти у пустелі росу,
Коли туга лунає зі серця щемливим сопрано?
Щастя просто спішило до мене. Прийшло завчасу.
І не чуло, сердешне: :"Спинися! Тобі ще зарано!"
@ Уляна Чернієнко

Магічне золото - спокуслива прикраса,
Багатства міра, вічна владна запорука,
В епоху поєднання з унітазом
Все ж прикрашає руки, шиї, вуха…

А хтось на золоті і їсть…
Кільцевий цикл – завжди магічність….

©30.09.2016

Це коли небо хмурить строкаті брови холодними дощами
і бреде навмання у вертикальну далеч розмитими дорогами.
А простоволосі дерева над самотніми горіховими зорями
шкарубкими руками сотають тужливі думки — хмари.

Це коли птахи – залишанці крилами розрізають мокрий простір
і вже готові мужньо нести на собі голодний зимовий безмір.
А хтось меткий в унісон з затерплим серцем промерзлої землі
щасливо засинає до весни — у тривалому анабіотичному сні.

 
вітання до сумирних див
у день різдва марії
що невибагливо простить
розмаї циркові &

час перейти до вічних тем
із римуванням ясним
спогадуючи се & те
відрази там образи

свою зворушливість до всіх
класичних мови жестів
чи не вони земні~ прості
з обрамленням небесним




 

лише любов лишається від нас…
скрадається зарослими стежками
увитими снігами і пісками
знаходить тих кого Господь не спас…
розтрушується попелом зневіри…
у лігвиську знесиленого звіра
розірвана на крики неземні…
такою ти дісталася мені…
ми у сльозах скупали немовля
і музика ледь чутна іздаля
покликала у різні горизонти
я задихався в трюмі корабля
палив себе вогнем святого Ельма
і сила моря – темна і пекельна
несла туди де дихала земля…
де сивий ліс заслуханий у ніч
колискою гойдався наді мною
я розлетівся гулкою луною
гущавиною наших протиріч…
огорнутий вергілієвим лісом…
спокушений античним віщуном…
я проросту лозою і зерном…
Осирісом… Думузі… Діоні́сом…

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник