Льодяна шкаралупа місяця
міцніша за сон. Тож не спи,
не заплющуй очей назустріч холоду,
у якому ти знайшов мене.
Безпритульно блукає він
біля ліжка, схиляє прозоре обличчя,
та сахається подиху.
Не відвертай лиця від мороку,
у якому я знайшла тебе.
Він входить сюди з сіней,
і навпомацки крокує до постелі,
але сахається місяця.
Тому не бійся зустрічі,
не засинай.

просто ми заблукали з тобою під музику цього грудня
розминулись
надпили занадто вогню
більш не торкнутись?
у відчаю довгі руки
знову захоплюють у лабіринти загадок, незвичних слів
снігом сновигають маленькі пташата, що їм до суму людини?
не прочитають у твоїх очах ані запитань, ані відповідей
снігом ідеш в нікуди, дороги тобі не потрібні
просто поверніть мені Майстра, я любитиму його віддано
вкотре замело снігами
і за щось позбавлена снів
я вже давно збайдужіла до веселощів мирських
до панічних спроб пристосуватись до певних кіл
хоча це зовсім не було потрібно, адже кожен робить свій вибір
я завжди відгороджена надміцною стіною
у бесідах з Богом чомусь так багато гіркавих «чому?»
він усе нам пояснює
але бути засліпленими занадто добре

засинаючи, прагнемо, щоби цей день не закінчувався
прокидаючись, прагнемо, щоби не починався
і кожен кожної миті чекає на щось своє
мені би просто повернути мого Майстра
світлом Любові торкнутись долонь
і захистити у трепетнім серці миттєвості щастя, що мов спалахи вогню
з а т р и м а т и мить
он човник надії пливе між снігів
з а т р и м а т и мить
побачити відблиск надії у твоїх очах

Грудень 2014 - Січень 2015

Знаєте,які б не були наші відносини,
Ви всеодно мені дорогі
З ВАМИ провела не декілька днів,
А цілих десять років
Залишився лиш один...

Звісно часто сваримось,
Смішно, але навіть бійки бувають...

З першого класу,
Ми - єдине ціле
Хоч водночас кожен окремо...

Рік за роком ми на уроках,
Вчителів виводимо з себе,
Трохи дурієм ....

На початку був - "Букварик"
А закінчимо "Новорічним вечором"
Який поставлять - ВИПУСКНИКИ

Якими на той час будемо МИ...

Розкішні плаття,
Елегантні костюми
Незабутні фото
Смішні та незграбні....

Плач батьків,
Хода по центру,
Ресторан,
Можливо останній ПІКНІК...

Випускний альбом,
Де ми вже далеко не всі,
Відео, де ми на ЛІНІЙКУ виходимо
Оплески,
Ну це як завжди....

А зарас ми десятий клас,
Закінчили перший семестр...
Дивно трохи, час промайнув як один день...

Ще місяців пять і літні канікули,
А там вже не за горами
Додаткові,
ЗНО,
Вирішення куди вступати,
Одним словом - божевілля,
Але незабутнє божевілля....

До чого веду,
Не псуйте відносин між собою,
Хто знає
Можливо ці роки
Ми востаннє бачимось..

Можливо на випускному буде наша остання розмова,
Розїдемось всі...
Як не зразу то потім,
Зустрінемось років через десять
На зустрічі випускників
Якщо будемо всі взмозі прийти...

Тож давайте залишимось дружні,
Тож залишимось найкращими для всіх
Хто нас вчить,
Найкращими наших любих батьків...
Для всіх хто провів з нами,
Ці незабутні покищо десять
Але через рік одинадцять років...

Ніякого болю.
Мене не зламати навіть сильному морозу
Коханням вже не зігріти,
Діями до серця не підійти,
Перед мною стоїть "стража"
Яка не підпустить до мене
Ці кучі гною,
У вигляді привітних людей...

Я спинилась на шляху до своєї мети. ...
Я застрягла далеко від головної дороги,
Я там, де вулиці бокові
Плачу,стою,
Не можу злетіти
Кріпко земля в мене вчепилась,
Хоч і кричу,
На допомогу ніхто не приходить
А мені потрібно всього лише
Повітряну кульку,
Або змія, щоб зміг відірвати мене
Від цієї зловіщої землі...

Дефекти розмови дедалі частіші,
Спілкування на рівні
":),***_♥♡:-);-):-D"(пустих смайлів)
А обличчя кам'яне немов
Ніколи не виражало емоцій.
Роботів навчили посміхатись
А люди стали пустими машинами...

Добрих ранків та добробуту дня!
Із Богом сива Зима. Зима новорічна
З торбинки, як чарівник світу всього.,
Дарує найчарівніші друзям вітання:
Хай мрії ваші втілюються в життя!

Ти, мій друже, радість Миру
Для всього світу неси.
Вона небесно посміхнеться
До нас сріблом сніжинки!
У році новому, всією сімЬ(Ъ)єю
Будьте здорові,
Та всі діти Землі щасливі!

Уяви собі озеро.
Маленьке озеро
Під великим-великим небом.
Прозора, майже невидима вода
Кличе вдивлятися в самісіньку глибину.
А там – ні дна, ні риб, ні водоростей,
Там нескінченність заглиблення
В таємниці буття,
І чистота.
Я бачив такі озера,
Але ніколи, ніколи не бачив,
Щоб їх було двоє поряд.
Не бачив,
Допоки не зазирнув у твої очі.

Шановні колеги по ПМ!
За дорученням нашої колеги і подруги Лесі Низової передаю усім Вам її щирі вітання з Різдвом Христовим та Новим 2015 роком! Миру, здоров’я і натхнення усім-усім!

Леся з мамою зараз у безпеці (на Львівщині), але без можливості спілкуватися інтернетом, однак душею Вона завжди з нами!!!

І на пероні та безсонна ніч,

Яка вела тебе додому,

Той відчай,

Коли побачив,

Зайшовши в двері дому,

Що не чекав тебе ніхто,

В цю темну

Ніч…

І мріяв ти,

Про поцілунок нареченої,

Про обійми рідних,

А виявилось,

Що ти для них забутий навіки.

Ось до чого,

Привела тебе війна.



Ні, не думай, що не чекали.

Їм повідомили, що ти загинув,

Загинув від пострілів гармат.

Вони чекали,

Надіялись,

Що ти живий,

Але ні,

Всеж тіло в землю закопали,

А ти, милий мій ,

Привидом,

Так до них рвався,

Що й сам не помітив ,

Що вже не живий…

Незабутні хвилини,
В повітрі вирує страх....

Страх забути ,
Страх сплутати,
Ті яскраві днини,
Лагідні слова.

Хочеться записати спогади
Й перечитувати щодня,
Намалювати картину
Розвісити повсюди,
Дивитись й ринути в щасливі дні...

Чим далі,тим гірші люди,
Немає цікавих
Всі давно вже похмурі...

Ось від чого страх забути,
Забути коли я немов веселка була...

27.12.2014

тиша вигнулась
наче кішка
перед стрибком

день повис
ніби муха
на павутинні

сонце впало
у мед невідомості
у море невизначеності
у якому –
жодного човника

тільки айсберги
втеч…

19.12.14

Плакали квіти. Крапелькою
Опадали їхні сльози
Вранішнє сонце цілувало
Їхні стегна, і пелюстки
Розкривали свої обійми
Ніби боялися
Що ще мить –
І їхня краса зов’яне
І промине...
Сльози капали
Ніжно стікаючи
У холодні обійми
Місячного сяєва

А я на війні.
І це не метафора.
А десь люди сперечаються щодо поетики,
Відвідують театри і читають Есхіла,
П’ють чай з порцеляни і цілують коханок.
А я на війні.
Десь люди купують дорогі меблі,
Дивляться телевізію і нарікають на дорожнечу,
Сваряться з жонами з приводу малої зарплати,
Дискутують щодо політики і голосують.
А я на війні.
Десь люди думають про кар’єру,
Сперечаються про смак салатів і кави,
Відвідують ресторацію «Жорж» і замовляють віскі,
Розмовляють про моду й курорти.
А я на війні.
Десь люди не знають, як змарнувати час,
Як піднятись з дивану
І зробити якусь справжню чоловічу справу,
Щоб пишалась і жінка й коханка
І нарікають на нудні передачі тіві й рекламу.
А я на війні.
Десь люди смакують «Мадеру»,
Планують відвідати Рим і Венецію,
Їздять на остогидлу роботу
На дорогих «Мерседесах»,
Ляскають по сідницях секретарок,
Сварять по телефону дочок,
Шукають загублені кредитки й мобіли,
Нарікають на тещу і погану сантехніку.
А я на війні:
Думаю, як дожити до ранку,
Не схопити кулю в серце,
Не замерзнути в бліндажі,
Який замітає снігом і відчаєм,
Як відбити чергову атаку сепаратистів,
Молю Бога, щоб не підвів кулемет,
Щоб артилерія випадково не змела своїх,
Не знаю як витягти пораненого солдата
З палаючої бронемашини…

Ця дорога рине до лісу,
розгубленого від раптового інею,
хоча єдиним був поряд,
коли закочені білим зіниці неба
проплакали мерзлою птахою,
коли руді піфії зпророкували сон
і згоріли у вогнищах.
Хоча був колись наймудрішим од всіх,
зараз він плаче над своїм чорним пругом,
вирізаним на його тілі,
щоби одного разу
я або хтось знайшов шлях
і влучив у його серце.
Зараз лісу соромно за згоїну
і він ховає її від погляду,
вражений сметельною тишею.
А місяць шаркає повз
у велетенських чоботях,
притрушених порохом стертих діб,
і гладить білими руками
старі рани:
його і мої.

Вiдчуваю, що хочу говорить про святинi,
Про дорогу додому, про любов до батькiв.
Про небесних героїв розповiсти дитинi,
Їхню силу та гiднiсть, що пiшла у вiки.

Їхнi долi короткi спалахнули та сяють,
У серцях вiдгукнулись щемним жалем всiм нам.
Їхнi посмiшки з нами, нехай всi про це знають,
Цi яскравi свiтлини - подарунок вiкам.

Їхнi долi короткi, їхнi долi величнi.
Гiднiсть лицарiв волi в наших генах тепер.
Їхнi посмiшки сяють, їхня гiднiсть навiчно,
Хай ростуть цi зернята, щоб нiхто з них не вмер.

В самiм серцi столицi на холоднiй брукiвцi
Зупинилось життя наших рiдних Синiв.
Бо кохання до Неньки у душi українцiв,
"Я кохатиму Вiчно " - Син тодi шепотiв.

06.11.2014

І
Між двадцятьма засніженими вершинами
Єдине, що було рухомим,
Це око чорного дрозда.

ІІ

Я мав три думки,
Ніби дерево
З трьома дроздами у гіллі.

ІІІ

Дрізд кружляв у осінньому вітрі.
Лише уривок з пантоміми.

IV

Чоловік і жінка -
одне.
Чоловік, жінка та чорний дрізд -
одні.

V

Я не знаю, що обрати:
красу того, що лунає,
або того, що замовчано,
спів дрозда,
чи тишу потому.

VI

Бурульки закрили широке вікно
необробленим склом.
Тінь дрозда промайнула у ньому
туди і сюди.
Примха настрою
вклала у тінь
таємницю.

VII

Ах, чоловіки Хаддаму,
хай як вас мало,
Навіщо мрієте про золотих пташок?
Невже не бачите, як біля ніг ваших жінок
Стрибає чорний дрізд?

VIII

Мені відомі високі стилі,
Ясні неуникні ритми;
Але відомо також те,
Що чорний дрізд є скрізь
Про що я знаю.

ІХ

Як чорний дрізд зник із очей,
Окреслилась межа
Одного із численних виднокіл.

Х

Побачивши, дроздів,
які летять у зеленому світлі,
навіть розпусні раби милозвучності
зойкнули б різко.

ХІ

Він їхав через Коннектикут
У скляній кареті,
Як раптом його пройняв острах.
Йому ввиділась тінь екіпажу
дроздами.

ХІІ

Ріка тече.
Дрізд мусить летіти.

ХІІІ

Цілий день вечоріло.
Сніг ішов
І мав іти знову.
Чорний дрізд сидів
У гіллі ялівця.

Ми віримо в тебе,
Значить ти не один...
Знаєш.. кажуть, щоб дістатись мети
Потрібно мати сили,
А не боятись та втікати
Від бажання чогось добитись..
Але краще мати бажання,
Щоб без вагань проривався
Крізь всі перепони,
Ламав на своїй дорозі
"Всі дерева й гілки"
Боїшся? Не бійся,
Закрий очі і йди вперед
Йди на перекір ,
Йди до мети,
Ти сильний,
Ти зможеш всіх перемогти,
Ти боєць,
Сильна духом людина,
Боїшся? Не бійся ,
Ти зумієш перебороти свою натуру.
Не дивись на інших,
Не слухай їх
Для тебе вони не мають значення,
Боїшся? Не бійся
В тебе вірять завжди...

2014.

Перефразовуючи вічність,
Згорає сонце, мов голівка
На сірнику.

Колиска світу
Нагадує пустий гамак,
Що цідить час, немов проміння,
На витоптану тінь трави.

Пустеля снів.

Німе відлуння,
Знеболені огризки днів,
Огарки,
Фантики,
Лушпиння…

Сліпі торшери…

Вчорашніх мрій пусті фужери –
Холодні друзки кришталю…

Обвітрені безсилі крила
І крига кубиками…

Біль…

Висить, мов пам’ятник епосі,
У скроню посивілий
Постріл.

15.12.14

Спи,спи моя ніжна.
Дякую хоча б за віртуальну зустріч з жаданою жінкою-мрією.
Мені і справді було так добре,хоча я і розумію свою безнадійність.
А насправді так хочеться живого терла,віддавати ніжності і любові усю без меж і остатку,цілувати оці медові губи,ніжні плечі,теплі руки,груди,животик,лебедину шию,оці рожеві вушка,вдихати п’янящий аромат шовковистого волосся.
А на світанні насолоджуватись музикою голоса коханої.
Але спочатку,поцілувати її пелюсткові уста,відчувши їх незбагненну ніжність.
Боже мій!
Богиня прокинулась і все навкруги розквітло і засяяло переливами сонячної веселки!
А ти почуваєшся Лицарем здатним завдячити своїм життям цій Богині Щастя.
Кохана жінка-це найвищій Дар на цому Світі!
І за для неї можливо звершити найбільший подвиг своєї Любові.
І не краса врятує світ,а Світ врятує Любов!
Це найвища,найпрекрасніша сила яка непереборна.
Навіть смерть може відступити перед Любов"ю.
Вона найвище над усе,вона це іпостась самого Бога!

***
Судити людину
легко,
Важко її
зрозуміти,
ще важче
її пробачати,
надто, коли
спіткнулась,
збагнути серце
і душу,
застуджену
зимним вітром,
що прагне
вина з гіркотою
змішаного або
цикути,
розорану, як
чорнозем,
прикласти до них
цілюще,
наповнене втіхою
Слово, –
Господній отой
подорожник…
Боже, подай
милосердя,
обмий нас Своїм
ісопом, –
щоб стали ми
білим снігом,
і місячним
променем світлим,
підтримай нас
лагідним духом,
верни нам
радість спасіння
і серце створи нам
чисте…

9-12-14

Потанцюй зі мною.
просто обніми.
нехай за вікном вітер дерева колише,
і ніч розповідає казки.
потанцюй зі мною.
нехай наше малятко спить.
її дідо дрімота цілує і смішить.
потанцюй зі мною.
нас напівтемрява огорта
і біля доні танцюють янголята
під ноти моцарта для малят.
розказують казочки для звірят.
а ти потанцюй зі мною.
ну добре, тоді обніми.
цілуй мої губи, долоні...
нехай ніч підглядає у вікно
і скаже вітру тссс...но-но.
нас не тривожитиме ніхто.
тссс...


2014 р.

Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?
З імли, десь там,
Де вицвілі од відчаю спориші –
Розгорається ватра.
Безпорадна юрба
Аплодує Іуді, з мольбою: «Спаси
Нас!»…од нас же самих…
Українці?…Хіба?
Матері не зрадить син!..
Жар не зотлів, не утих.
Пекуча кіптява впивається у світ,
Ще вчора усміхнений.
А нині?
«Не вбий. Не вкради»… – Божий Заповіт…
І всі вони:
Лжелюди, лженевинні,
Фарисеї без імени і серця…
А ми молимося: «Боже, Ти, що єси…
Ізбави нас од лукавого…»
У шаленому скерцо
Небо і земля. Відлуння яси
Понад загравою.
На тілі землі – шрами
Беззвучні плачі,
Що між нині і завтра…
Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?

Мені казали, що нема любові.
Неправда, адже я любила

Неправда, що я любила багатьох -
то я любила тебе у них.

І вже зовсім неправда, що я любила тебе -
то я любила сонце в тобі

04.02.08

У моєї музи
Дороги нині важкі:
Розбиті і понівечені,
Вузькі і осінні -
Вітри цього падолисту злого
Наповнили дороги моєї музи
Відчаєм та смутком.
Тому в верлібрах моїх
Лише відтінки сірого,
Лише холодна вода
І крижане небо невчасності.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У туніці своїй плямистій
Кольору мертвої трави і цвілі,
З ліхтариком тьмяним
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного вітру
За мною втомлено плентається,
Інакше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики, слова — на звуки,
І запалив би з тих клаптиків вогник
(Навіть не вогнище),
Щоб зігріти замерзлі руки,
Які втомились стріляти...

Була у мене торба посмішок -
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям -
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам'яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку)
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні -
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...

Зазирніть у колодязь
Виритий пошерхлими руками
Старого сивого рудокопа,
Що сховав у своїй вишневій люльці
Всі гіркі дими світу.
Зазирніть у це чорне дзеркало,
Куди зазирає ніч
Кожної волохатої півночі,
Коли у рудих плямистих півнів
Пропадає їх сонячний голос.
Зазирніть в оцю прірву,
В оцю діру в просторі,
Послухайте ту луну одкровення.
Зазирніть і спитайте
(Себе):
Навіщо вам крила?
Чому фарбуєте їх у колір пилу
Чи у чорні відтінки сажотрусів
І ховаєте їх у старій скрині,
Що склепані з чорного граба
І тому нагадують не скрині,
А склепи,
Того самого старезного граба,
Що ріс посеред сфагнового болота
І зрубаний трьохпальчатим деревосіком.
Зазирніть у той колодязь:
Може побачите у його чорноті
Себе. Чи свою тінь,
Що блукає там одвіку -
Мовчазна і самотня.

P.S. Я написав цей верлібр в той день, коли довідався, що на “Веселій горі” загинув мій друг. Коли він їхав на передову, я сказав йому: “Бережись! Ти занадто легковажний для війни...” Хотів ще сказати: “...Ти загинеш у першому ж бою.” Але не сказав, не зміг. Але так і вийшло.

Голодно, холодно, грудень,
В черзі багато жінок.
Білі сніжинки повсюди
Свій починають танок.

Легко кружляють довкола,
Стиха лягають в дворах.
Відволікають спроквола,
Хай забувається страх.

Вибухів поки не чути,
В черзі розмова своя.
- Добре, мороз ще не лютий,
Що буде їсти сім*я.

З присмаком лиха, печалі
Стали сніжинки для них.
В черзі ще діти стояли,
Падав на плечі їм сніг.

Школи нема та чи й буде,
Лиш невідомість одна.
Їжу отримують люди,
Йде на Донбасі війна.

04.12.2014 р.

Є птахи, які віщують вечір –
Такий лагідний і теплий,
Вечір роздумів і тиші дотиків,
Коли душі тягнуться
До музики розмов,
А тіла до затишку.
Є птахи які віщують ніч –
Глибоку й бездонну,
Темряву одкровень.
Є птахи, що віщують день –
День великої істини,
День світла і радості.
Є птахи, що віщують ранок –
Навіть не ранок – просвітлення,
Навіть не новий день – нову епоху.
Але є птахи, що віщують війну:
Такі як чорний Крук Битв
З ірландських легенд –
Супутник понурих богів.
Цього птаха накликали люди.
Він шматує холодну плоть,
Що колись відчувала і дихала,
Що колись прагла польоту
В небо мрій і свободи,
За хмари буденності,
Долаючи дух важкості.
А нині це просто пожива
Для крилатого віщуна смерті…

Ми вас вже відпустили і тепер ви не з нами.
Щонайменше, ви дивні, якщо цар для вас все.
Посередність в усьому, а любов до нестями
Засліпила вам очі й тільки горе несе.

Обібрали до нитки газу й нафти магнати,
Розпалили багаття ворожнечі, брехні.
Ми були вам братами та чомусь називати
Ви фашистами стали, щоб вбивать на війні.

Ваші міфи, підозри - мотивація хворих.
Чобітьми розтоптали ваші блазні весну.
Біле хутро овече - прикривається ворог,
На КАМАЗах дослівно - "ми з Кремля на війну".

04.12.2014 р.

у квартирі нагорі – джунглі
непролазні нетрі струн
і ритуальних співів тубільців
що оживають опівночі
в пору повного місяця
у квартирі нагорі – джунглі
безперервно там чиїсь солдати
пробираються крізь ліани
обрубуючи стебла мачете і
серпами з гри престолів
що дзвенять від натуги
у квартирі нагорі – джунглі
коли тріщить чергове дерево
стає ясно
що за мить стежкою
прорубаною солдатами
пробіжить стадо слонів
чавлячи повню
залишки струн
і захриплі голоси тубільців

Обурення одурених
                   розітнуло облуду —
і розлилося глухим гулом
                   скресаючої криги.
Пробудження заколисаних чужою правдою
                   піднімалось над Майданом
і трансформувалось у золоте сяйво.
— Як же довго я спав! -
         стоголосо мовив МАЙДАН –
й підняв широко відкриті очі,
                   поглянув у небо…
Від
     всеохоплюючого
           всепроникаючого СВІТЛА ЛЮБОВІ
заквилив
         раптово змалілий страх,
ховаючись у глухі шпаринки зболілої душі,
яка поволеньки зводилася з колін, щораз повторюючи:

"Свободу не спинити!"

Животворяща РАДІСТЬ змивала старі рубці.

10-01-2005

падолист –
вихор листяний
дні осяйні
о-стан-ні
о, ні!
лис-сто-падь
сто! падли!
лізуть непрохані
лізуть почвари
а тут – чвари
крісла ділять
чорне в них – біле
біле – чорнюще
влада плющить
влада – забава
горе-лукавці!
кращі кирвавицю
тратять:
волі – жертовна
плата
листе опалий
так обпалять
пізньої осені
смертні покоси…
2014

***
Україна мені
не потрібна будь-яка,
Надто така,
від якої лишилася
Тільки назва,
одне лише слово,
Територія на мапі Європи,
На котрій українцям
Судилася роль байстрюка,
Де щоденно задихатимусь
Від російської мови…
Україна мені потрібна
Заквітчана піснею
І рідним словом,
Котрим вітатиме мене
Кожен ранок,
Напуватиме мене
Як травневий дощ,
Він коріння до крони,
До найменшого листочка,
Даруючи наснагу і силу,
Радість і щастя,
А прадавні ріки
Нестимуть свої води
Від чистих джерел
До озер та морів,
Щоб ніколи
Не зміліла
Українська душа…

19 листопада 2014 року

Хочеш побачити, як час
Перетворюється на дим?
Порахуй кільця на зрізі
Стовбура вікового дерева
І поклади його у вогонь…
Чи може вже не хочеш?

Хочеш побачити, як спогади
Перетворюються на дим?
Збери усі фотографії, порви їх,
Облий самогоном і запали…
Скоріше за все буде боляче
І все одно не допоможе забути…
Чи ти вже не дуже й хочеш?

Хочеш почути як… бажання
Перетворюються на дим?
Хочеш почути сумний сміх?
Хочеш відчути, як дощ
Сльозами неба падає на щоки?
Хочеш дізнатися, як мало треба
Щоб стати божевільним відлюдником?
Скажи Богові, чого ти хочеш…
Чого ти хочеш насправді.
І якщо наважишся –
Почуй відповідь.
Чи вже не хочеш?

Назустріч мені йде гроза
коливаються камені від звивань стежки
сходи у схід заховані між гордістю і зневагою

пісня грози мову якої я розумію з дитинства
пісня хору листків на гілках берези край цвинтаря
пісня сонця яке всюди
очі мої розплющені

сходжу у схід ковтаючи
північні версти
сходами у південні далі
повертаюсь у схід

вигадую собі шлях без просування
об'їзна околична дорога
підіймає з подивом голову
розправляє каптур шляхопроводів
і шипить тисячами шин
схід..схід...схід

недосяжні сходи лягають під ноги
довга дорога
і тут надходить гроза
обіймає і заколисує
стирає відтінки
сходи ковзають і тихо дзвенять
грає будильник ла-ла-ла
але симфонія не пробуджує
очі розплющені
сходжу
куди -
побачу коли сонце обпече щоку

19.06.14

Вчорашній день, немов магніт –
До дверців
Холодильника.

Букет червоного вина,
Вечеря, любощі, війна
За виживання
Вдома.

Минулий рік, немов листок,
Пожовк, намок,
Відклеївся…

Лиш треба руку протягти –
У Златій Празі будеш ти,
Де влада –
Для людини.

Вже півжиття, а змін нема.
Була тюрма і є
Тюрма…

Хіба я справжній патріот,
Коли таке говорить рот?
А завтра хтось
Застрелиться…

15.11.14

Росія, Росія, ти втратила сили,
Бояться не стали й не стануть любить.
Тебе підкосила, тебе підкосила,
Наруга та зверхність, не вмієш ти жить.

Не вмієш ти жити у мирі з сусідом,
Ти навіть радієш, що в нього біда.
Не стануть ділитись з тобою обідом
Грузини, литовці. Знов дика орда ?

Навіщо війну почали в Україні ?
Навіщо солдати, гармати та град ?
У травах полину, гіркого полину,
В донецьких степах гвалтував її "брат".

Росія, Росія, знеславила сина,
Могилок все більше, все більше журби.
А люди все гинуть, а люди знов гинуть,
Не матимеш слави, лиш ріки ганьби.

Достигла пшениця, ще міни на полі,
Та Стяг майорить кольорами Землі.
То жовтеє поле шепоче про Волю,
А в синьому небі кричать журавлі.

21.09.2014 р.

Крапля роси упала на твоє оголене плече
і засяяла так яскраво,
що мені здалося:
не сонце освітлює землю,
а оця краплина на твоєму плечі...
У ту мить я зрозумів,
що ти - центр мого Всесвіту!

* * *
О ікебано!
Ти у театрі життя -
п'єса про вічність.

* * *
Падають в серпні
зорі у душу мою
в ніч на Успіння.

* * *
Ти - серце світів.
Ця оаза без тебе -
пустеля для сліз.

* * *
Випала знову
дальня дорога мені.
Плаче світанок.

* * *
Найближче до неба
дитина, що бачить
в калюжі його.

* * *
Падає листя,
ніби вогонь забуття.
В серці - пожежа.

* * *
Краплю спокути
ношу в своїм серці -
в морі любові.

* * *
Мав бути ще дощ!
Прокидаюсь вночі я -
світ снігом закляк.

* * *
Усмішка осені
завжди найдорожча.
З неї опала сльоза.

* * *
Не чую тебе
в океанії звуків,
відлуння моє.

* * *
Не відвикайте
від власних ілюзій.
Вони - ваша суть.

* * *
Загублять мене
між сонцем і зорями
нащадки мої.

* * *
Вже шлагбауми
зачинили нам ніч.
Гримлять поїзди.

* * *
Осколками слів
ми руйнуємо тишу -
відлуння душі.

* * *
Порожній цей сайт!
А на ньому колись я
залишив себе.

* * *
Знову падаєш
в зорі далеких пустель
незабудкою.

* * *
Тебе покладу я
на музику неба,
о муко моя!

* * *
Стільки ж сузір'їв,
як у небі нічному, -
лиш в твоїх очах.

* * *
Сталкери долі
шукають власні шляхи
в нетрях чужих надій.

* * *
Мене твої очі
колись покарають
вогнем забуття.

* * *
О павутинко!
Нащо летіти тобі
у невідомість?

* * *
Навіщо мені
пересторогами зір
знов утішатись?

* * *
Світлом своїх сердець
ми щомиті складаєм
нові словники.

Зів'ялі квіти
на покинутій клумбі
сумують про час.

* * *
Дві берізки
до п'ятого поверху
вже дотягнулись.

* * *
О скільки разів
я тікав від кохання!
Але не утік...

* * *
Жодної втіхи -
осінь майже настала.
Сплю між зірками.

* * *
Чи є місцина,
де можна сховати
усі мої сни?

* * *
Осінь приходить
ятрити наші рани
скальпелем дощу.

Чому ти йдеш, чому стоїш.
Чому ти плачеш і смієшся
Твоє життя не спине і важке
Воно іде, а ти стоїш.
Чекаєш і не знаєш,
Коли прийде пора цвісти!
2014р.

Чому? Патріотизм, твій і мій так важко й довго прокидався.
Чому? Твій батько, мати і сестра пролили стільки гірких сліз.
І земля кричала не своїм простим бутям.
Ми, ми встали і упали на коліна, від тяжкості в серцях.
Ми йдем невпинно у перед!
У майбутнє, яке ми хочемо вже давно.
А біль утрати не вмирає, а росте,
Мужність, наша стане кроком.
Що камінь кинутий не вбє.
І ми піднялись з гордістю, що серце наше є живе!
2014р.

Це наче корабель,
Що поступово віддаляється від рідної гавані,
І якоїсь миті розчиняється у тонкій лінії,
Що з’єднує океан води з океаном неба,
І залишає по собі тільки спогади
Та ще якесь незрозуміле відчуття,
Майже невловиме,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче птах,
Який, відлітаючи у вирій, залишив рідне гніздо
І швидше, аніж ти встиг щось подумати на прощання,
Розчинився у світанковому серпанку.
І за мить вже ніщо не нагадує про нього,
Хіба голос, що ще відлунює у пам’яті…
І якесь дивне відчуття,
Яке й не помічаєш у глибині серця,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче любов,
Яка спалахнула на все небо,
Налякала шаленством слабких,
Надихнула нестримністю сильних,
Зігріла сотні сердець, запалила тисячі очей і…
Не згасла, ні…
Не відлетіла, ні..
Вона стала отим дивним відчуттям,
Яке не завжди і втямиш,
Яке ніяк не опишеш,
Не схопиш, не промовиш і не побачиш,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

***
Здавалось,
після всього,
що випало
в житті,
після всіх
негараздів,
перипетій,
викрутасів долі,
злетів і падінь,
втрат і розчарувань,
кількох рятунків
Всевишнім
від смерті –
не боюся
вже нічого…
Помилявся –
я боюся нині
відчинити
дверцята шафи,
в котрій
на плечиках
висять,
досі зберігаючи
твій запах,
твої сукні,
блузочки,
косинки…

8 листопада 2014 року

Страждає ненька - Україна,
Війну затіяла людина.
Почав війну при владі Путін,
Війна в країні, горе, смута.

Погрози світу, миру, волі.
Росія підкорилась долі.
Чому, Росія, ти мовчиш ?
Неначе спиш, неначе спиш.

Шевченко згадував про ката,
Горить, горить в сусіда хата.
Народ Росії, що з тобою,
Запам*ятаєшся війною.

В війні страждає Україна,
Війна забрала й ТВОГО сина.
Народ Росії, ти мовчиш.
Неначе спиш, неначе спиш....


19.09.2014 р.

***
Коли
серце крається
від болю,
неспокою і печалі –
найкращі ліки –
то твої обійми,
тепло і ніжність
твоїх
лебединих рук…
………………….
В зажурі стояв
перед віконцем
аптекаря –
який жаль,
що у нього
немає ліків
під назвою
«обійми коханої»…

7 листопада 2014 року

Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

Осінь і грім.
Блискавка губиться у пожухлому бур’яні.
Несподівано, дивно.
Скоцюблені спини
Проймають об'ємні дощові краплини,
Наче серед літа.
Нахмурені грозові хмари прагнуть летіти
За журавлями.
Посеред осені – тісно. Кричу до нестями!
Кричу мовчанням…
Ця осіння гроза, немовби остання.
Дивачка,
Загублена блудниця із пісні неначе.
Вона лише мить.
А за обрієм – стогне, горить…

Хтось може запитати:
«Він і справді її любив?»
Хтось може сказати:
«Він її, мабуть, забув»…
То і нехай.
Тебе не зачепить,
Мене не образить.
Тільки ж…
Це наче сказати
«Річки більше немає»,
Коли вона є,
Просто нижче асфальту
На кілька метрів
І вся в бетоні.

Звісно, на її берегах
Не гніздяться білі птахи.
Хіба зляканий кажан
Налякає якогось діггера.
Але річка жива.
Настільки, що вистачає сил,
Щойно небо пошле добрячого дощика,
Вкоротити віку кільком зайдам,
Що вештаються підземеллям,
Думаючи, що воно мертве.

«Любив?.. Забув»...
Навіщо ці зайві слова і запитання?
Це наче шукати річку,
Здираючи вулицю бульдозером,
Чи роздивлятися вени,
Розтинаючи живу людину.
Краще довіритися картам
І анатомічним атласам,
Краще просто читати ці слова,
І слухати звуки музики,
Яку співає закохана душа.
Тоді власне серце
Розкаже вам більше,
Ніж ви зможете запитати.