У судний день
Візьму з собою вівцю.
Бо я теж пастух –
Подаруйте мені ножиці –
Замало мені кресала і терезів.
Стою на мосту
Поміж двома порожнечами,
Ангели всі в мантіях,
А я ногами босими
По дерев’яному кістяку переправи.
Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
Промені чорного сонця
Перстами вказівними
Для цієї юрби нескінченної.
Дозвольте мені хоча б затесатися
Поміж ірландських монахів,
Що бредуть у мовчанні самітників
У свої важкі ряси вбрані.

Читаючи сьогодні рішення суду,
Яке надійшло листом
Рекомендованим
З повідомленням про вручення,
Я зрозуміла:
Ось де вона захована — справжня поезія!
Назвемо мене умовно: «Особа-1»,
Як пишуть
В Єдиному державному реєстрі судових рішень.
А Відповідача, відповідно, «Особа-2»,
Щоб не було плутанини.
Таким чином, цитую:
«Особа-1 звернулася з позовом до Особи-2...
Представник Позивача надав судові заяву
Про розгляд справи за його відсутності,
Наполягав на задоволенні позову.
Особа-2 позов не визнала.
Суд, ознайомившись з позицією вказаних осіб,
Оглянувши матеріали справи,
Дійшов висновку,
Що позов підлягає задоволенню...»
ЙО!
Позов підлягає задоволенню!
МІЙ
Позов підлягає задоволнню! -
Ось де справжній тріумф,
Ось де справжня поезія!

29.08.2013 р.

Моя самотність набридає присутністю,
Глушить мовчанням , аби бути почутою.
Ділиться завтрашнім, щоб стати дійсністю,
Дивиться в дзеркало, щоб бути вічністю.

Моя самотність грається з простором,
Брилами падає старим годинником,
Їй надто сумно жити десь осторонь,
Манить полеститись трохи до скронь.

Моя самотність нині не втомлена,
Їй поки вміру кривих благань.
Вона ще сильна, зовсім не згорблена
Від посивілих моїх зникань.

2013

Мене переповнюють емоції… Уперше не можу їх висловити…
Поїздку до Львова – міста мрій мого батька – мені подарували Оксана Озерна і Таня Мілєвська.
Умовили, купили квитки. Ярослав Нечуйвітер постійно мене надихав і підтримував телефоном.
Я – у Львові!!! Ярослав і Тоня Шекета зустріли. Як шикарно зустріли!!! І понеслось… Казка!!! Які екскурсії Львовом!!! Наталка Криничанка, спасибі тобі!!! А Лиса гора чого варта?! Ігор Павлюк… Пегас…))) І все, що на ній було?!))) Адреналін!!! А посиденьки на природі з шашликом!!! Олеже Король, я з дитинства люблю пісні під гітару! Уявляєш, як ти вразив? ... А які вірші я почула!!! Душа раділа!!! А сауна на озерах!!! Нечуйвітер – чарівник!!! І піклувався про мене постійно!!! Емоції, емоції!!! У Львові я познайомилась з прекрасними людьми і прийняла їх у своє серце, бо інакше і бути не могло. Ніби ми знали один одного багато років. Володимир Ляшкевич, Ярослав Нечуйвітер, Антоніна Шекета, Оксана Вавринюк, Уляна Дубініна, Галина Михайлик, Мирослав Артимович, Богдан Манюк, Наталя Мазур і її лицар-чоловік Андрій, Олена Кіс, Галина Фітель, Галина Варава, Оксана Лозова, Оксана Маїк, Оксана Мазур і її чарівна донечка, Олег Король, Ігор Павлюк!!! Я вас полюбила!!! Ви – чудові люди!!! Я знову з радістю зустрілася з моїми дорогими Любою Долик, Іваном Гентошом, Світланкою Костюк, Танюхою Мілєвською, Галиною Фесюк, Ярославом Петришиним! Спасибі вам, любі мої, за найдорожче в цьому світі – спілкування, тепло ваших сердець, ваші дружні й щирі посмішки, вашу підтримку!!! Спасибі вам за допомогу!!! Це – неоціненна допомога!!! Я ніколи цього не забуду!!! Я пишу сумбурно. Це емоції і почуття переповнюють мене. Я вас усіх люблю!!! Спасибі всім за щастя у Львові!!! Я страшенно за всіма скучаю… Будьте здорові та щасливі!!! Ви – моє життя: сьогодні і завтра…

Він здавався мені зовсім,
Зовсім драйвовим чуваком.
Як на мене, він слухав важкувату музику,
Й трохи заголосно,
Але то був чи не єдиний його недолік.
Тоді.
В моїх очах.
В іншому я захоплювалася ним.
Тим, як він керує автівкою,
Їдучи хутко й впевнено,
Об’їжджаючи затори по зустрічній смузі,
Й завертає на свою
За мить до жахливого зіткнення...
Його професією-романтік,
І тим, що саме його викликають,
Коли треба знешкодити якийсь
особливо
небезпечений вибуховий пристрій.
Тому що, з його власних слів:
«Ніхто не зробить так:
Вправно. Точно, Швидко.»
Його гострим розумом й білозубою посмішкою я також захоплювалася,
І розмірковувала час від часу,
Лузаючи насінная на кухні,
Або миючи посуд,
Чи не покохати мені когось такого...
Схожого на нього...
Проте, одного дня
Він зізнався:
«Мене ніхто не кохає.»
І раптом я відчула...
Ні, не те щоб розчарування або ошуканість -
Звичайний страх.
Адже я також його не кохала.
З ним і сьогодні все ОуКей,
І я так само захоплена ним,
Тільки на відстані.
Проте щоразу, перетинаючи перехрестя,
Тримаючи в руці руку свого сина,
Я дивлюся пильно,
Аби не їхав по зустрічній смузі
«Той-кому-нема-чого-втрачати»...

28.08.2013 р.

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.

Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,
Місто, в якому замість будинків
Стоять піраміди чорних ящиків,
Місто, в якому замість ліхтарів
Підвісили в темному небі астероїд,
Місто, в якому бургомістр
Лисим хвостом стукає по дереву,
Білими зубами гризе сир місяця,
Вусами лоскоче сірий світанок,
Місто, в якому всі вулиці
Ведуть до незримого крематорію,
Де замість дощу на бруківку
Падають хвилини,
А замість сніжинок взимку
Старі календарики
В які заглядали колись щоденно
Двірники судного дня.
Оселився в його ратуші
Газетляр Янош.
Продає він газети
З важкими чорними літерами
Тяжчими, ніж якір Титаніка.

Я взяла сокиру
Й зробила зарубку на своєму серці,
Позначивши тою зарубкою
Початок Нової ери.
Ери без тебе, малося на увазі.
Банальний початок «нового життя».
І кожного дня
Я брала сокиру і краяла собі серце,
Відраховуючи дні,
тижні,
місяці без тебе.
Серце кровоточило,
А потім звикло.
Я була дуже дисциплінована
Й робила щодня нову зарубку,
Аби не забувати ніколи,
Як буває боляче.
З кожним днем, з кожною позначкою
Відчувалося полегшення…
Одного дня я запитала себе:
«Заради чого шматуєш собі серце? –
Коли не боляче, то й сенсу вже нема.»
Немов прокинулась від довгого сну…
Поглянула на сокиру:
Яка ж вона гарна!
Що то за знаряддя й для чого воно?
Певно, аби розмалювати Петриківським розписом.
Беру фарби, пензлі й розмальовую…
Гарно виходить, поглянь!
До речі, а хто ти такий, нагадай мені?..

26.08.2013 р.

Перший.
Ти зійшов із листя зеленого,
із вітру і променів. Із
плечей великого сновидця
на плечі сновидця малого,
із кроком тихим, як земля,
із хрестом на грудях.
Ти за спиною і над головою,
ти сила, з якою ідуть
тихо, немов по воду
серед ясної ночі.
Я люблю тебе вперше.

Другий.
Ти прийшов із глибин,
тих, які світло в мені,
які темінь в землі,
які сонце і зорі ховають,
прийшов перед очі сновидця
із його очей,
перед лице його із його лиця.
Ти попереду всюди,
попереду скрізь, де є зір,
і є зрячий.
Я люблю тебе вдруге.

Третій.
Ти війшов усередину,
гість, що невидимий,
гість, що нечутний,
руки погладь і люби.
Руки погладь і віддай
себе всього у руки,
смертаві та чуйні,
кохані.
Вкрий долоні сновидця
в долонях його,
як укриє зіниці сновидиво,
і люби мене втретє.

Я зустріла її на південному вокзалі,
Викохуючи в голові музику своїх віршів.
- Куди ти йдеш? Не квапся! Дай я тобі поворожу! –
Сказала вона.
- Я можу поворожити тобі! –
Подарувала їй свою посмішку.
Проте вона наполягала:
- У тебе в душі сум, а в голові недоспівана мелодія віршів.
«Вона щось знає. Щось таки знає!» - подумала я і зупинилась на мить.
Їй того й було треба:
- Спитай, як хочеш, мене… Я відповім на найзапекліше, найзаповітніше твоє питання.
- Добре, - озвалася я, - скажи, бо тільки одне питання не полишає і мучить мене:
Який я маю талант?
- Ти маєш талант подобатися чоловікам. – лагідно й спокійно відповіла вона.
Але для мене то прозвучало як прокляття.
Я поклала купюру в її засмаглу долоню, присіла на лавку…
Сльози ще довго бігли моїми щоками,
А у вухах був тільки гуркіт потягів, що мчали повз.
Жодної іншої музики…
24.08.2013 р

Стану спогадом у твоїх очах
Волею, яку ти не підкорив
Залишаючи по собі дивний слід у твоєму житті, маю у намірах
спокути й гріхи
Маревом уночі ти приходиш і губиш клубок ниток
Я залишаюсь ні в сих ні в тих
Ти біля порогу сідаєш, неначе той вірний пес
Хтось із нас коли-небудь щось знайшов чи загубив?

Мені не бракує літер
Пишу по тобі чорнилами
Завадили нам вірними бути ті речі, які без сповіді ніяк не вимовиш...


20(08)2013

Кроками тишу відміряю
Подивлюсь на руїни місяця
Запалю сірником свічечку
Переможу стуму вечора
Вікна навстіж відчиню
Вловлю ваніль хенесі
Зразу ж стану п’яною
З воску слізьми покаюся
Душу, що довго пручається
Задурю солодкою маною
Вловлю мерехтіння зірочки
Смарагдовою надією палаючу
Тихим щемом спокій наповню
Аби свічка не горіла напрасно
Аби очі твої її бачили
Аби серце твоє відчуло
Я чекатиму вічність незміряну

Якщо немає грому, то немає зіткнення.
Якщо немає Слова, то немає Одкровення.
Якщо є іскра, то буде вогонь.
Ти - дитина Божа, не бійся погонь.
Адже коли женуть, то більше полумья.
Світло розпалюється день від дня.
Іскри летять, запалюють інших:
Юнаків, старців і літніх.
Людям, чиї серця відкриті для Бога,
Його вогонь візьмуть, і таким Світла дорога.
Але, важливо ще його зберегти.
Так Світло нехай світить перед людьми,
Щоб вони бачили ваші добрі справи і
Прославляли Отця вашого Небесного.
Всі люди мають право в Царстві жити.

Метелики живуть дуже недовго.
Й ось уяви:
Одному з них дісталося тепло і сонце –
А вже надвечір
Сонячні зайчики провели його в небуття.
А другий жив у грозовий день –
І дорогу в смерть йому освітлювали блискавиці.
Третій же народився ввечері
І помер у перших проблисках світанку.

Тепер уяви:
Є метеликів рай.
І в цім раю метелики
Намагаються збагнути,
Що ж відбулося.
І не можуть вирішити,
Якого кольору життя –
Золотого, сірого чи чорного.
І що таке смерть –
Сонячний зайчик,
Вечорова зоря
Чи проблиск світанку.

Але метеликового раю не існує.
Метелики просто перемелюють
Своїми крилами світло й тінь.
Пилок життя осідає на їхніх крилах.
Ти дивишся на цей малюнок
І уже не боїшся померти.

11 серпня 2013 року

- Кохана, я буду для багатьох загадкою,
Хвилюватиму пекучою таємницею...
Завжди буду привабливим та солодким,
Незбагненним і жаданним ...
- О, мій єдиний - рідний!
Я бути можу зухвалою і безглуздой,
І у примхах дуже неслухняною ...
А будеш добрим,
Стану я вірності покірною,
І для тебе відкрию душу!
У твоїх Божих долонях
Палає променисте тепло.
Я буду, як сніжинка і розтану ...
Мені з тобою так легко,
Що всіх на світі я благословлю!
- О, Любове моя - кришталева чистота,
Пригорнусь до тебе так натхненно
Живим фонтаном Світла,
І радісно забринить довкола
Дзвіночком любові мелодія серця!
Ти відгукнешся - неодмінно в пристрасті:
Ми всі маємо триматися в єдності,
Адже-це запорука до успіху і щастя!!!
- Тобі, кохана Україно! Дарую сили всі, що маю,
І мою працю тиху, в любові, як і мої вірші
Подякою до вівтаря душі побожно я складаю.
...Життя планети триває!

Намріялось:
Я цілував тебе
У повіки.
Раптом вони
Відкрилися…
І я побачив:
Чорні черешні
Твоїх очей
Уже достигли
Для кохання.

11.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Коли ми вже вмремо, то було б добре бути
Похованими на Веселому цвинтарі в Сепинцях.

На твоєму гробі напишуть – мрійник, який здійснив
Всі свої мрії і нікого не слухав, що щось неможливо.
Будзиган, емігрант, відомий гуляка і пияк,
Який за Vana Tallin їхав прямо до Таллінну.

На моєму гробі напишуть – мрійниця, яка здійснила
Всі свої мрії і нікого не слухала, що щось неможливо.
Вміла любити і любила жити, їсти, пити вино, молитися.
М’який Брі де Мо купувала на схід від Парижу
(що там кілька годин в літаку!).

Наші хрести най пов’яжуть тим рушником,
Що колись в’язали нам руки на весіллі.
Мережаний пташками і шитий квітками.
Пам’ятаєш той шарварок на березі озера?
Ми там обіцяли бути разом до надгробного каменю.

Fafa de Belem
Скільки років незабутніх
відійшло в минуле нашого життя,
Скільки помилок робили,
повторяли,як не було каяття ,
Скільки виплакали сліз ми потайки,
та це відомо тільки нам
Скільки сумнівів лишилось нам на завтра,
що зависли над життям.

Скільки радісних фантазій
обіцяли душам стомлених надій,
Скільки раз ми відкладали
з боку в бік річ заповітних наших мрій,
Скільки кажем раз „щасти вам”,
як не маєм що сказати загалом,
Скільки кажем раз”кохаю”,
щоби вижити в випробуванні злом.

Лише видимість,більш ніщо
Не підтримує нас невдах,
Хоч нещасне життя у нас,
Ми ще носим надію в серцях.

Цей невиявлений обман,-
Знає правду про нього лиш Бог,
Та з’явивсь знов єдиний шанс
Звести вас, мене і любов.
2009

Яскраво в небі засяяло сонце,
Тепер серце моє вміє співати,
Підійди ближче, глянь у віконце,
Увесь світ прагне радіти.

Вітерець ніжно шепнув мені:
Я подарую весняну казку.
Поглянула в очі таємні твої,
І руку ласкаво простяг мені.

Яскраві барви сяють навкруги,
Пливе життя грайливим струмочком,
Яке несказанно красиве сонце, дивись туди:
Незабутній щастя ковточок.

Забувалася, в житті усе минає,
Постій, уже вітер холодний,
Ласкава музика, вона не лунає,
одна, шум машин, тривожний.

Сходинка за сходинкою, спускалася,
Одна, життя на шовковій нитці.
Мене поглина безвість оця,
Падаю вниз, пташка без крил.

Ти вберіг себе...
Знаєш, яне вберегла,
Щиро скажу тобі, сонце моє,
Ніжно всміхнуся, гляну у вічі.

Моє життя, воно в твоїй долоні,
Навіки подарована тобі...
У блакитно-синьому небі гаснуть зорі,
Не знати цього світла більш мені.

І на серці гірка сльоза
Змиває солод миттєвих прглядів.
В житті ж усе минає,
Вірю, усе в житті згасає.

Я не вберегла себе,
День за днем лиють дощі,
Не забути тебе,
А життя вкрало мене.

Роки швидко промайнуть,
Душа приховає жаль,
Чи моя вина? Не зберегла
Колись очі погляд зупинять...

Перед ними той весняний сад,
Я ніжно всміхнуся, гляну у вічі,
За димом щастя бринить сум,
Навіки ж подарована тобі.

2012

Ліффі – це мажорна струна банджо
Натягнута між кольоровими дверима.
Хью*, одягни свій костюм смугастий –
Лінії нагадують перехожим провулків
Їх життя пришелепкувате.
Що шукав ти
У цих плямах фарби на полотні?
Ти знайшов спочинок у воді –
Бо вода це теж фарба – найкраща…
Недарма річка Поддл
Досі ховається –
Чи то від сорому,
Чи то від дивака Оскара**
Того, що казки
Писав своїми зболілими нервами.
Бернарде! А ти вмів грати на скрипці
Свого тата-алкоголіка?
Він принаймні знав,
Що шукає на дні келиха,
Що ховається в глибинах
Терпкого віскі,
І чому воно спочиває
Так довго в старезних діжках.
Бернарде***, чому ти постійно
Вигадував свою виставу
І уявляв, що існують твої глядачі?
Ти грав свою виставу для себе…
Тільки для себе…
Навіщо?

Примітки:

* - маю на увазі Хью Лейна (Sir Hugh Percy Lane) (1875 – 1915) – дивак був ще той…

** - коли про нього говорять, то завжди згадують за що його посадили, а про його неймовірні казки ні гу-гу…

*** - я справді не знаю, чому він все життя грав вар’ята. Ну, не знаю і все! Ірландцем він був та й годі…

Хотів назвати вірш "Snagcheol Baile Atha Cliath" але передумав...

Того вечора
На каштанових вулицях міста
Спалахнули мільярди свічок.
Того вечора
Ми зустрілися біля місячних сходів
Й запитали одне в одного:
«Підемо?»
Ми побрались за руки,
Ступили на першу сходинку,
Осміліли – ступили на другу,
А тоді, сміючись, побігли,
Та все вище й вище,
Над сузір'я каштанових свічок,
Над учорашній день,
У якому ще не було нас двох, –
Був тільки я, і була тільки ти, –
І каштани стояли свічниками…


1971

Rui Veloso
Клятву,що не матимеш пригоди,
Прошу дай,минай гріха свободи.
Тих,кого ти не кохаєш,фантазуєш,
Мрієш, а завтра усіх забуваєш.

Клятву дай,як матимеш пригоду,
Не бреши нам двом на шкоду,
Не чекай на насолоду.
Палять ревнощі жорстоко
Цим нікчемним кроком,
Серце раниш ненароком,
Не причиняй йому страждань.

Клятву,що не матимеш пригоди
Прошу дай мені,хочу знати лишень,
Чом мене покинути хочеш?
Дні самотності пророчиш.

Не підтримує,не гріє
Серце в тузі не радіє.
Знай,що клятва,
Що не значить нічого тобі,
Лише варта кари.
2009

Chico Roque, Paulo Sergio Valle
Ви крутите моїм серцем,
Крадете мій розум
І плани губите мої на майбуття,
Я мушу думати – для чого це життя,
Втікаю,та вертаюсь знову вами.

Сказати не хочете правду
І серцю наносите травму,
Та я все живу в своїх мріях,
Ваш поклик – остання надія,
Як тільки кличете – лечу.


Чом правдою не перекреслите мрій,
Не звільните любов від надій? Чому?
Чому кохання не розвієте хміль,
Моєму серцю лиш приносите біль?

Прив’язана лечу в клітку тих спокус,
Знов до вас іду,серце вам кладу,
В жертву приношу
Для ваших забавок,прикрас,
Любові іншої для вас.
Іду.
2009

літеплий липень
лічить
лелечі
літа´

лусочка льону
лускає –
літо
літо

латана льоля
лавром
любистком
ладаном

ладен любити?
люби
легкокрило
лагідно
2013

Дорогий наш пане Василю!
Вітаємо Вас із Днем народження!
І хоч, на жаль, його Ви відзначатимете далеко від рідної неньки-України, але душею і серцем Ви все життя були й залишатимитесь із нею!
І пам"ятайте, що українські солов"ї співають завжди для Вас, українські дерева шепочуть до Вас, українські річки кличуть Вас, українські поля сумують за Вами...
Ви справжній вірний син України!!!
Ми пишаємось Вами!

Бережи Вас Господь! Довгих Вам років життя, міцного здоров"я, радості й оптимізму, щирої любові друзів і земляків!!!


Ці слова Низового, я впевнена, передають і Ваші почуття:

"Ніхто й ніщо не похитне
Моєї віри в Україну…
Хай світла доля обмине
Мій дім; зневажать хай мене
У ріднім краї… До загину
В душі палатиме одне:
Люблю і вірю в Україну!".



Обіймаємо)

Дорогий наш Іванку!

Із Днем народження тебе!!!

Милий, симпатичний, добрий, уважний, справедливий, чесний, толерантний, мужній, загадковий, талановитий, скромний!!! Це - ти!
І нам так добре з тобою!
Най щодня зміцнюється здоров"я, переслідує удача, захлинає натхнення!!! Будь щасливий!!!
І величезних тобі творчих успіхів!


Відстоїться:
Щось випаде в осадок,
А дещо паром зійде,
Як завжди,
А залишок,
Чистіший від води
Джерельної,
Залишиться у спадок
Новому дню.
За творчості законом
Все буде саме так –
Отож твори,
Дерися вгору,
Скочуйся з гори,
Підкорюй перегін за перегоном
В стремлінні до мети!
Колись нащадок
Доскіпливо твій шлях перечита
І визначить:
Досягнута мета
Вартує всіх блукань
І пересадок!


Будь!!!!!!!!!!!!!!!!

Цілуємо:)

Мої радощі сплелись в тугий вінок
Підхопила течія безсмертних вод і потоками бурхливими в пітьму
Я сьогодні знову у оазі сну

Пригорнусь я міцно до дерев п'янких
Доторкаючись долонями до крон
Відчуватиму спорідненість
Це - Ми!
Діти Бога всеосяйного
Вином освятили шлях свій, але темінь в снах

Знаєш, ти заборгував мені
Мій страх вправно відчайдушний день за днем
Прагну я давно спочинку - вірності
Тож торкнись чола мого й подаруй краплю єлею
У серцях вже згас вогонь і зневірені не вперше душі

Що то є: твоя Любов?
Промінь сонця з неба вранці?
Я покинула б свій дім
Я блукала би стежками
Щоб знайти хоча би тінь, але доля невблаганна
Круговертю почуттів ми багаті/ми проклятті

Ніби ковила вгинаємось від вітру...

Літо 2013

Як пройшла презентація книги Віктора Кучерука? А чудово!!! І офіційна частина (а насправді вона була така затишно-родинна!), і неофіційні (а їх важко навіть перерахувати!)!!! Які прекрасні люди прийшли до Віктора на це свято, скільки в нього друзів і прихильників! А яка у Віктора дружня родина! А мама - взірець! А які талановиті поети з різних куточків України взяли участь у цій події! А які влаштовано екскурсії! Це взагалі окрема тема)
Подробиці? А не скажу. Мучтесь усі, хто не поїхав... І дивіться світлини на ФБ...

Людяно було, затишно, весело, неймовірно цікаво!!! Пам"ятатиму завжди!
Я задоволена організацією, теплим прийомом і спілкуванням! Усі такі класні!)))

Вітю, спасибі за твоє серце, спасибі за свято душі! Завдяки тобі я знайшла нових друзів і пізнала тебе ще краще!!!

Вибачте мене за мовчання. Не мала можливості відгукнутися на ваші твори... Шостого серпня обов"язково до кожного завітаю.
Дякую за розуміння.


Щиро. Низова.

Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:

Той, що називає
Їжачків зайчиками,
А зайчиків їжачками,
Той, що шматки гнилого дерева
Несе як ліхтарики
У пітьму свого «Я»,
Той, що безногим чаклуном
Кам’яніє серед тверді неба,
Той, що збирає свої думки
Наче кислі ягоди
У дірявий кошик Сенеки,
Прийшов серед липня дощів
До мого багаття,
Що нагодоване
Сухими гілками
Отруйних дерев,
Приніс свою голову
У подарунок
Тліну…

Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

На дні тріасової ущелини,
Серед скель,
Де спить споконвічне,
Спить небудиме й невисловлене,
Мислю про паростки,
Що завжди проростуть,
Як тільки зерно –
Не мертве і не живе
Впаде в цей ґрунт
Вічної вологості.
Щось більш давнє
Ніж папороть,
Щось більш невловиме
Ніж думка
Зазирає у моє глибинне єство,
Нагадує, що все тимчасове,
Крім нього – оцього темного
І зловісного,
Якого друїди звали Кром Кройх,
Що ховається
В густій,
Як молоко сліпої вівці темряві
Старої кинутої копальні,
Наодинці з прокляттям,
Яке тяжіє перестиглим яблуком
Над моєю землею
Тужливих журавлів
Та бородатих шаманів.
Віддаю свою плоть
Крижаному водоспаду часу,
Віддаю свій дух
Старому дереву споглядання.

розлітається листя по небу
та поїзд твій їде до сонця
дощ звідкись взявся на щоках
шкода що більше нас нема
є лиш дощ потяг листя та сонце
ну і я залишив собі кулон страх
напевне варто було щось змінити
напевно варто було щось у собі
змінити порвати на шматки але
не вистачило сили прости
лети у руки сонця та знайди
там спокій та утіху
мене ж залиш самого на пероні
залиш усе що було і чого так і не було
потяг дощ перон кулон та страх
нас мабуть ніколи не було
та тепер вже все одно напевне нам
яких ніколи не було...
2013

Я відчуваю себе землею
Такою прадавньою землею
Що світ згубивсь у снах моїх

Земля - неначе горя чаша
І небеса над нами...
Зайве вітрам кричати навздогін!

Тобі не одурити зроду ні мудрого, ні птаха
Силі волі ніхто не вчить
Її зростити маєш сам

А я залишусь тут, допоки осінь нашепоче мені нові пророцтва
І я їх пронесу крізь дим...


30(07)2013

Сьогодні прохолодно зранку
Я поглядаю на небо
Прошу дощу

Я не впізнаю себе
Більше - ні
Минуле живиться моїм теперішнім
Плавно вдивляючись у моє майбутнє
І сповнює думки мої страхом
Жахом - бути забутою...


29(04)2013

я не знаю де буду завтра
я не знаю що буде завтра
я не знаю куди відлечу
я не знаю чи назавжди
я не знаю чи повернусь
я не знаю де буду завтра
я не знаю що буде завтра
я знаю лиш те що ви в мені
я знаю що ви вилиті смарагдами
в серці в моєму назавжди
я це лише знаю...

Мила й світла наша Наталю!
Вітаємо тебе із Днем народження!
Бажаємо тобі щастя, радості, натхнення, удачі, затишку родинного й душевного, вірних і надійних друзів, здоров"я міцного!!!
Господь тебе любить!!!
І ми - з тобою!)


Дозволь і від Низового:

"Ходім, Наталю, в листопад –
Хай шелестять в тумані кроки
І паленіють твої щоки –
Ми не повернемо назад.
Там все звучить уже не в лад,
Не в унісон – там сон і спокій,
Ніхто не вчує наших кроків…
Ходім, Наталю, в листопад!".


ЦІЛУЄМО!!!

а знаєш все добре
а знаєш мені все одно
а знаєш вітер холодний
а знаєш зовсім не дме

без тебе я знаю як жити
без тебе я вже жив
без тебе було так як з тобою але
без тебе

така доля
нічого не змінити,
закінчується все
і вже незабаром
настане останній
день літа.
нічого не змінити
все завершується
кохання, життя,
улюблена пісня твоя
теж добігає кінця.
та не сумуй
не плач, тримайся,
закінчується все,
добігає кінця щоб
дати новому початок
без кінця початку
не бува.

Над ланами сонце сходить.
Мій косарик косить роси...
Іноді, він так виглядає смішно - по-дитячому!
Можливо подруги, друзі, мене зрозуміють, що
Є чоловіки, з якими хочеться бути жінкою.
Запитально-м'яко нахиляти голову,
Жмуритися крізь вії, качати головою...
Тамуючи подих, вислуховувати натхненні мови,
Світитися напівусмішкою - любий,
Ми з тобою однієї крові.
Інколи хочеться відвертості, але не на всі теми,
А тільки на ті, на які прийнята відвертість,
Решта тем з ними взагалі не важливі.
Хочеться простягнутої руки,
Тремко припадати до плеча,
Приємно - коли б іскри палали в зіницях
І подив у співрозмовника,
Тому що красиво, тому що
Немає Трійці без клечання,
Як і домівки _ без родинного тепла.
Є літо Божого вінчання,
Де мій косарик косить роси
І ревно працює жінка, як бджола..
Та ще, знаю, що можливо скажуть:
"Це ж бо нісенітниця..!"
Усміхнусь теплом - моє життя,
То все-таки є моїм,
Мій косарик - моя Божа доля...

Хто вив’язував рукавичку твого сьогоднішнього дня?

Неуважний ангелику, впустив шпицю і петлі розпустились навсібіч.

Рр.-раз! І великий «палець» перевернувся донизу: проблеми на роботі –

Потенційний тріумф став фіаско.

А ти працюй, дурепо, сліпай над своїм малюванням денно і нощно,

На роботі і дома, і на вікендах з коханим.

Це єдине, що ти вмієш.

Та чи і вмієш – питання.

Два-а! Сірувата ниточка «мізинця» збилась у збитошні вузлики:

Знову не поведеш доню роздивлятись метеликів у музеї –

Стрес випавучується мігренню.

Трри-и! Залишки вказівного «пальчика» тицяють у зламаний обцас улюбленого черевичка.

Захланна бруківка жадібна до тонких підборів.

Головне, джип вчасно загальмував.

Нема чого ревіти посеред вулиці!

Так соромно проходити повз хоспіс засмаглою і в блискучих пацьорках.

За прозорістю мережаних фіранок піщинки падають без надії на повторних шлях.

Ідеш навшпиньки босою.

Черевички в руках – не зрушити б тиші, що й вітер шанує.

Смирення незворотності.

Чоти-ири! Безіменний улюбленець Афродіти –

Жодної вцілілої петельки.

Просто згадуй, як тулилась до світлої сорочки в шафі зі знятою дверкою,

Творячи алюзію присутності,

Виповнюючись ніжністю,

Набираючи повні легені запаху.



Неуважний ангелику, краще б плів макраме, воно надійніше,

Бо з рукавички уцілів лишень середній палець.

І тоді зрозуміла:

Це ж її так гартують.

Усім негараздам присвячую залишок плетива!



Бо проект все ж стане тріумфом, хай ще зо два тижні без сну.

Тендітне різнобарв’я метеликів вичешу з доньчиних кіс,

І загадаємо одне веселкове бажання на двох:

Стати золотохвостими русалками.

Він все ж повертається,

Хоч і грубувато-зверхньо (бо так пасує дорослим хлопцям).

Хоч і під ранок..

…Поки повертається…



Ну а обцас…

Зрештою, не буває ідеальних рукавичок.

Навіть, якщо плести їх у парі з ангелами.

26.07.13

Любов Бога наповнює життя!
Любов Бога звільняє життя!
Шляхетною життя красою
Є любов Бога.

Написати на асфальті :
"Я люблю ?"
Звучить банально,і не щиро
Бо скільки бруду там було,
Чиїсь сльози,ноти милі,
(серенади під вікном)
А для неї-це ж так важливо.
І свавіллям мов з самоти,
У її вікна вдивляєшся ти.
І не варто нічого писати,
Почуття асфальтом НЕ передати.!

Спомин із пам’яті з присмаком терпкості
Знову вповільнює кроки мої
Страхи та надії під маскою зверхності тануть щомиті
Вплітаються у дні наскельним малюнком
Плетивом вічності
Сльози солоні відчую, п’янкі
Ти затанцюєш у мені, моя гордосте
Адже ти знаєш, чого варті ми

Тобі відомо, що кожен втрачає
Недосипає ночей
Бачить сни, що манять покликом
Відблиском Раю
Та чи існує той Рай?
Чи є ми?

Ти аплодуєш мені, моя гордосте?
Віриш у мене одна лише ти
Тануть надії, відроджені поночі
Маски зникають без тліну, мов дні
Серце від болю стискається
Бореться проти промовлених розумом слів
Ні, нам не байдуже
Ще палко молимось
Кожен до своїх, до різних богів

Гніт розгораючись, палахкотить
Ми бачимо сни, що віщують недобре
І де ж ці сили, що зцілять у бою?
Наша броня вже іржавіє
Втома плавно вирує тілом твоїм
Але знов відродиться віра, мов сонце
Що все освітлює
Змінює мить
Мить, що постане періодом грому!
Думка – то птаха
А слово – то спис
Рани загоєні – все одно рани
Можливо й поляжемо, в момент знищені
Але боротись за біль свій все ж варто
Спомин із пам’яті – присмак тих днів
Що все вирішує
Цвіт чи лиш зав’язь ти
Саме в цю мить
Рішення змінить життя твоє подальше
Нам не спинить тепер на пів кроці
Поля горицвіту палатимуть ніч
Більше ніколи не станемо осторонь
Слово та дія – це відсіч віків

Стиха наспівує вітер пісні
Небо прооране птаством, що лине
Я знову звеличую пам'ять тих днів
Присмаком вина, що скріпив нас віднині…


06(02)2013

Подорожній посміхнувся розмірковуючи...
Торкнувши сивину скроні подумав:
Хто ж із людей, бути щасливим відмовиться?
Життя в Любові таке чарівне!
... Падати, це як частина світської метушні.
Підійматися на ноги - її проживання.
Бути живим, то є подарунком всюдисущої Любові.
А бути щасливим, це як право вибору,
У будь-якому випадку - для кожної людини.

Жив на світі кіт проворний,
Дуже сало він любив.
Як не з’їсть – то не моторний
І сумний весь день блуди´ть.
Звуть того кота Бориска,
Можна просто, Боря-кіска.
Сам пухнявий, хвіст мигтить,
Шерсть на сонці вся блищить.
І веселий,і кмітливий,
Та проте бува шкодливий:
То сметану злиже бодро,
То квітів листя поз`їда,
А буває миш спіймає
І у капці посклада.
Так Бориска і живе.

Це було у тепле літо,
Коли сонце в озері блищить,
Хмарки небом пробігають,
Коник у траві цвірчить.
Спав наш котик у кущах,
Ні про що не мислив.
Аж чує у траві високій – шасть!
Думав, що то листя.
Боря очі розліпив,
Вухо гостре навострив.
Прислухався довго-довго
Та уклався знову спать.
Раптом хтось наплигнув зверху
Та давай топтать кота.
То була мишина зграя,
Що на нього зуб трима.
Родичів мишиних Борька поз’їдав колись.
І тепер сіренькі мстяться за котячу злість.



Кота за вуха відтягали,
Хвіст пухкенький обкусали,
Лапи мотузком зв’язали
І салом кицю дратували.
Бідний Боря сили втратив,
Навіть м`явкать перестав.
А лежав покірно в листі
І розправи все чекав.
Познущавшись з киці вдосталь,
Повтікали миші геть.
А наш Борька підійнявся,
Стогнучи,поповз ледь-ледь.

З того часу Боря-кіска
Поїдав один лиш «Віскас»,
До мишей не тикав носа,
Навіть поглядать боявся скоса.
2012р

…не потривожмо імені.
Із далеких стожарів
прилітає твій коник
і стукає у моє вікно…
І починає світати…
І з напівмороку,
немов зі старих
пожовтілих газет,
проступає
чисте юнацьке обличчя
загубленого вершника.
І бездонні всепоглинальні очі
докірливо:
“Пам’ятаєте: хлопець згорів,
як зоря, між хлібами, –
То пам’ять”.
Не потривожмо.

9 лютого 1994 року

Він зводив стіни,
Чекав на весну,
Дерево з часом тьмяніло,
Він все чекав,
Ту єдину, одну,
серце бажанням хмеліло,
він все зробив,
щоб кохана прийшла,
стала поважна газдиня,
він все зробив…
але чи упізнав,
птиця в руці дійсно синя?
Не відпускай мене,
Не відпускай,
Буду довіку твоєю…
Стіни ці наші,
То ж діток давай,
Сміх щоб лунав
Попід стелю,
Буду твоєю,
Лишень роздивись,
Другом, розрадою стану…
Він зводив стіни,
Й дивився увись,
Я ж - зі свого
П’єдесталу.
Руку подав,
Ну а я – узяла,
Прямо дивилась у очі…
А що слова.
Ну, навіщо слова,
Коли серденько тріпоче.

Просто люби мене.
Хіба це важко,
Коли справді кохаєш?!

Але ти не можеш
Любити мене
З усім гаремом жінок моїх,
Бо не великодушна до них.

Хтиві бажання мої
Проростають зернами надії
У їхніх серцях.

Та кожна хвилює мене
Не більше,
Ніж лялька–мотанка.

Які мої враження від поїздки до Умані? Бурхливі!!! І їх не передати на папері...
Тому скажу коротко. Організація - на вищому рівні! Соня - диво-жінка, диво-друг!!! Атмосфера спілкування - найнайсприятливіша! Учасники - найщиріші, світлі, добрі, відверті!
Я щаслива, що познайомилася особисто з такими різними, але такими відкритими, справжніми, цікавими людьми: Софією Кримовською (а який у неї чудовий росте син!!!), Ярославом Чорногузом, Світланою Костюк, Іваном Гентошем, Тетяною Мілєвською, Таїсією Цибульською та її прекрасною родиною, Віктором Кучеруком, Іриною Жулай, Михайлом Десною, Галиною Фесюк, Тамарою Шевченко, Редич Тетяною й Олександром, Петром Гойдою, Мариною Єфименко та багатьма яскравими поетами й митцями: з Умані, Львова та інших міст...
Три дні казки!!!
Спасибі всім за радість спілкування!

СОНЮ! ДЯКУЮ ТОБІ, ДОРОГА МОЯ!!!

1
Раббі Самуїл бар Нахман казав:
«Люди минулого вміли робити все досконало:
Орали й засівали ниву Знання,
Пололи бур’ян, жали, снопи в’язали,
Молотили і віяли, мололи й просівали,
Місили тісто, хліб випікали…
А ми – навіть не знаємо,
Як рот відкрити , насититись уже готовим».
(Єрусалимський Талмуд, Трактат Шкалім)

2
Раббі бар Земін казав:
«Якщо попередники наші були подібні до янголів,
То ми –на простих смертних схожі.
Якщо ж вони простими смертними були,
То ми не так уже далеко відійшли од віслюків.
І то не від таких, як був віслюк раббі Ханіни бен Доси
Чи раббі Пінхаса бен Яїра, а від звичайних віслюків »
(Трактат Шабат)

3
Раббі Йоханан казав:
«У попередників наших серця були широкі,
Як притвор перед Храмом.
В їхніх наступників – як двері Храму,
А в нас – на вушко голки схожі.
(Трактат Шабат)

4
Спитав раббі Папа раббі Абая:
«Чому задля колишніх вершились чудеса,
А для нас - чудес нема?
Адже те, що вивчали, приміром, за раббі Юди,
І порівнять не можна з тим, що накопичилось відтоді.
А натомість під час посухи варто було раббі Юді
Простояти в молитві не більше,
Ніж розв’язать шнурок на одній сандалі,
Як починався не дощ, а злива.
А ми скільки не звертались до Небес –
Усе намарне».
Відповідав раббі Абая:
«Річ не в обсязі знань і не в тривалості молитви.
Попередники наші готові були на муки й смерть іти,
Аби прославити Ім’я Господнє,
А в нас на це вже не стачає сил».
(Берешіт Раба)
-----------------------------------
Легенда оповідає: якось вкрали у раббі Ханіни віслюка. Прив’язали злодії його в дворі, дали вдосталь сіна, ячменю, води. Та віслюк навіть не доторкнувся до всього цього. Так було кілька днів.
«Не варто тримати скотину далі, бо ще здохне», - сказали злодії, відв’язали віслюка й прогнали з двору.
Попленталась тварина додому. Зраділи всі, негайно ж дали сіна, ячменю й води. Віслюк залюбки все з’їв. Відтоді й пішло: «В давнину бездоганні були не тільки самі праведники, а й їхні тварини: віслюк раббі Ханіни бен Доси навіть не доторкнувся до корму, який дали йому злодії».