Ти дихаєш вогкістю,
Розкішно транспортуючи теплі молекули,
Ходиш очима по галактиках незнайомих інших очей,
І захоплюєш - в радості, в розпачі,
В гніві - так вміло показуєш вектори,
Що мурашки по шкірі
Та по серцю, здається, щем.

Ти дихаєш вогкістю,
Такою непритаманною знакам,
Яким давні греки вручили стихію вогню,
І у них була залізна логіка.
А тобі для чого - послідовності, рамки?
Чи колись було щось таке
У чому б ти потонув?

Ти дихаєш вогкістю,
Вогкістю, яка добряче обпалює,
Вогкістю, яка висушить усі на світі сльози.
Я востаннє дивлюсь тобі, хлопче,
Услід,
І читаю із жалістю
Не для моєї галактики
Твої погодні прогнози.

Шукаєш точку опори.
Усе шкереберть у світі.
Відібрані Ялта, море...
Отуточки буде сіті.

Сто плетив Шахерезади
Розвісять між риб та вишень.
Ми плентались десь позаду,
А прийдемо зайві-лишні.

Опрісноком сонце світить.
Осінньо у сквері, мряка...
І шлють родаки привіти,
Дієту від Монтиньяка.

Немає у ній аджики.
Не треба на зміни - гостро.
Злі натовпи, заковики...
І ти вже не цятка - острів.

Три яблучка для спокуси,
Вівсянка на дні карафи.
Вдягни амулет, бо вкусить
Плазун олімпійських мафій.

Вже й лотоси на ковтьобах.
Злетіли гелікоптери.
Вальсує тлуста жадоба
Під скрипочку Гуллівера.


2016

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Відіграло кохання дотла нетривкий водевіль,
Безутішній душі дні - нав"язливі гомеопати.
Неживе почуття... Там, де я,там, де ти - ТАМ Є БІЛЬ.
Я втомилася йти. Але як це тобі розказати?

Горстка спогадів... серце - неначе сліпий каганець...
Сплутав мови нам Бог, бо намарили ми Вавілони.
Охолола (любов?), непомітно зійшла нанівець,
Залишилася в жовтні, де вітер оголює крони.

Чи під силу людині знайти у пустелі росу,
Коли туга лунає зі серця щемливим сопрано?
Щастя просто спішило до мене. Прийшло завчасу.
І не чуло, сердешне: :"Спинися! Тобі ще зарано!"
@ Уляна Чернієнко

Магічне золото - спокуслива прикраса,
Багатства міра, вічна владна запорука,
В епоху поєднання з унітазом
Все ж прикрашає руки, шиї, вуха…

А хтось на золоті і їсть…
Кільцевий цикл – завжди магічність….

©30.09.2016

Це коли небо хмурить строкаті брови холодними дощами
і бреде навмання у вертикальну далеч розмитими дорогами.
А простоволосі дерева над самотніми горіховими зорями
шкарубкими руками сотають тужливі думки — хмари.

Це коли птахи – залишанці крилами розрізають мокрий простір
і вже готові мужньо нести на собі голодний зимовий безмір.
А хтось меткий в унісон з затерплим серцем промерзлої землі
щасливо засинає до весни — у тривалому анабіотичному сні.

 
вітання до сумирних див
у день різдва марії
що невибагливо простить
розмаї циркові &

час перейти до вічних тем
із римуванням ясним
спогадуючи се & те
відрази там образи

свою зворушливість до всіх
класичних мови жестів
чи не вони земні~ прості
з обрамленням небесним




 

лише любов лишається від нас…
скрадається зарослими стежками
увитими снігами і пісками
знаходить тих кого Господь не спас…
розтрушується попелом зневіри…
у лігвиську знесиленого звіра
розірвана на крики неземні…
такою ти дісталася мені…
ми у сльозах скупали немовля
і музика ледь чутна іздаля
покликала у різні горизонти
я задихався в трюмі корабля
палив себе вогнем святого Ельма
і сила моря – темна і пекельна
несла туди де дихала земля…
де сивий ліс заслуханий у ніч
колискою гойдався наді мною
я розлетівся гулкою луною
гущавиною наших протиріч…
огорнутий вергілієвим лісом…
спокушений античним віщуном…
я проросту лозою і зерном…
Осирісом… Думузі… Діоні́сом…

Осінній вальс печаль навіяв,
Обсипав листом золотим…
Непрохана сльоза під вії
Журливим вітром залетить.

Вже не зустрінемось ніколи –
Мов холод сковує німий.
Ридає жовтень світлочолий
Навкруг багряними слізьми.

Неначе долі ті удари –
Акорди падають сумні.
Немов краси сумної чари –
Лишилась музика мені.

28.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, дача.

Заквітчана, залюблена, здобута…
Несправжній осередок серед мрій,
Зіпсуте полотно, важка спокута,
Дитячий сміх любовних протидій.

Життя опісля – випалене поле,
Не згоїться розтрощена душа,
Збіговище отих, убитих горем,
Що вміють страх навколо залишать.

І кожен з них, то випрана бруківка,
То сходи без перил і без країв,
Потерта непрочитана поштівка,
Що кожен з нас у грудях затаїв.

Чи зможе злет цієї параної
Лиш дотиком словами воскресить
Безкрилих із хрестами за спиною
І змусить далі з напівсерцем жить?!

1-30.09.2016

Післякохання* - тут як іменник

ще вчора був
небесний птах
а нині так
немов не було

ні щирих слів
ні почуттів
все
промайнуло

а зранку дощ
у грудях щось
щось
заболіло

хай пощемить
хай ще на мить
те що
минуло

мій добрий бог
допоки вдвох
бо завтра
хмуро

лиш сірий день
лишень
лишень
вороже дуло

ще вчора був
небесний птах
а нині так
немов не було…

Ти мій особливий наркотик –
Хоча порівняння грубе,
Але як цілуєш в губи –
Тікає з-під ніг земля...

Коли притулив на грудях,
То холод і лютий грудень –
Мені не страшні, що буде, -
На грудях - у Короля.

І мій невловимий дотик –
Очима лишень – не проти?
і стогін застиглий, подих,
Захоплення, захват, щем...

Думками з тобою вкотре –
Страждання і насолода –
Твій розум і твоя врода –
І зваба мені пече...

Я стримуюсь, скільки можу,
Але у клітинку кожну,
Коли у думках про тебе –
Вривається ендорфін.

На інших ніяк не схожий,
Наркотик, тебе обожнюю,
Хоча і без тебе можу...
Герой моїх снів і війн.

Руїна є неспішна учта кисню
і часу. А новітній Архімед
додати б міг до чинного закону,
що тіло, поринаючи у простір,
тим простором тісниться геть.
Вода
дробить в свічаді тьмавому руїни
Двірця Курфюрста; далебі, тепер
з пророцтвами ріки і він обачніш,
аніж у ті, зарозумілі дні,
коли курфюрст його відгрохав.
Хтось там
розвалинами вештає, листву
позáторішню горнучи. Це вітер,
як блудний син, одвідав отчий дім,
і всі листи ураз отримав.

 
Неоновий дощ невідчепний мов змі
в кінотеатрі на погляд
бармен голомозий безпечний мов змій
псевдо~ гламурний побут

Стайл іронічний, розмови лиш так
віскі розбавлене тричі
війна у європі далеко десь там
а загалом усе притча

У штовханині ніяк не простій
& кривда приземлено~ вбога
ще мабуть доречний спогад

На вірний приціл безтрепетних вій
під фанфари ось об’явиться твій
кумпан~ крутій Хамфрі Боґарт



 -$-




 

Немає заборон—немає правил,
у космосі нема орієнтирів,
немає дружби й теплого туману
помноженого дихання людського.
Давно нема до ближнього уваги
і душ, які зрослися в подоланні
спокус або у вірності завітам.
І кожен сам собі—законодавець,
суддя і адвокат, і суд присяжних,
і автор винахідливий амністій,
борець зі страхом в камері своїй,
з якої назавжди відкриті двері...
Ми вільні—і ми бранці самоти
і піддані невільницького страху
перед лицем фантомів, де колись
жило одухотворене, високе...
О, неможлива праведність образ
на втрачених і легковажних друзів
у пустці, де лиш людяність одна
іще спускається на голубиних крилах
ізверху, і у затишку очей
сплять золоті, такі знайомі далі...

І знову ці руки і губи –
Спокусливий, що не кажи.
Такий мені, начебто, любий,
Але… незворотньо чужий!

2016

Брехня і сваволя
За мить зруйнували твій рай,
За ґратами воля,
За муром – чужий неба край…

Залізом закутий,
В прицілі найменший твій рух..
Чи ж можна замкнути
Свободою споєний дух?!...

Під тиском, в полоні,
В кайданах, в мордовнях хортів
Не зганив ти долю -
І з вірою вистоїш ти!...

Для кожного віра -
То власне його відчуття:
І світоч, і міра,
І кара, і подих життя…

©13.07.2016.


Такі рядки прийшли з думкою про Сєнцова, Кольченка, Клиха, Карпюка і всіх українців, яких катують у РФ і квазіутвореннях.

Цей край він донестями по-синівськи любив,
Як, зрештою, і себе напевне.
Без гонору, звісно, в політиці нічого робить.
Тільки внутрішні вороги були в нього.
Тай то скорше за все на трибуні в Кнесеті.
А от із зовнішніми ворогами, як ніхто,
Умів напрочуд він ладнати:
І цим, і мудрістю у себе світ влюбив,
І нагороди, наче з рогу, сипались зусібіч.
Та нагородою найбільшою для себе він вважав
Близький Схід новий. Ним безустану марив.
Можливо, так би й сталося, якби в майбутнє,
А не в давноминулий розбрат Якова й Есава
Зациклені на зненависті суперники його дивилися...
Коли десятий десяток при здоров’ї розміняв,
Вважали Патріарха непідвладним смерті.
Але щоб у безсмертя увійти, доводиться, на жаль, умерти.
-------------------------------------------------------------------------------
За єврейською традицією на могилу кидають не землю, а камінчики.

Люди лицемірні, маски пурпурові.
Поклянуться й чорту, й матері в любові,
Одшліфують бевзню й генію котурни.
Кажуть наративно: "Треба жить безжурно.
Ти важкого зроду не бери до серця!".
Дружно доливають лихо у відерце,
Ставлять перечіпки... витирають шиби -
Щоб луччіше видно гулі, ганджі-хиби.

Люди вельми добрі, щиросердні, вдячні.
Надбирають масло, крупи: манну... ячну.
І серпом поранять... і дадуть сорочку.
Люди терпеливі - плинуть за дзвіночком,
Посідають любо у партерах, ложах...
Кардинально різні, край арени - схожі.

Співчуваю людям, всіх мирю тихенько.
Стала я мудріша, бо молилась ненька.
Сонячно дивлюся, не кусаю - бджілка.
Люди пречудові, як не п`ють горілки.
І напишуть книгу про війну і втрати...
І пришиють пальця... щоб ізнов кусати.

Люди продавали голос, безголосся,
Чаклунів топили, бо усім здалося...
Вішали на древках мотузяну віру,
Били порцеляну і терзали ліру,
Ставили погруддя - зайчику і лисці.
...люди забувають казочку в колисці.


2016

Мов храм, присвячений металу,
летів мій зореліт в пітьму
й зоря з туманності спливала
по курсу визначеному.

Комп’ютер був з обчислень п’яний,
горлала шатія антен,
лиш я дивився на екрани
ченцем, що сповідає дзен.

І ніндзею в скафандрі чорному
топтав обшивку корабля:
зоря світлішала в потворному
тумані гаснула Земля.

2016

*
Поклали ідею в гріб.
Замість кропила – кріп.
*
Червоніє, ховаючись, мак:
Все не так…
*
«Нічого. Стріляйте потроху» –
Стіна говорила гороху.
*
Солодять - де треба солі,
а кажуть: дурна квасоля.
*
Діточок не густо…
Винен хто? – Капуста!
*
«Я ж – ваш годувальник! Як?!» –
Булькав у борщі буряк.
*
«Знайте міру! Не зіпсуйте юшку!» –
За косу часник хапав петрушку.
*
Забув Господар: гнилизною хворі
Зеленими зривають помідори.
*
Мрія сіяла рядочки…
Лихо квасить огірочки.
*
Люблю бараболю –
До болю…
*
Щоб всіх одвадити «тузів»,
Не вистачає гарбузів?
*
«Де ще знайдете радісну таку!?» –
Пишалася цибуля у вінку.
*
А моркву (з глибшими зв’язками)
Не вирвеш голими руками.
*
«Ми не здамось!» – пузаті кабачки,
Розлігшись, постискали кулачки.
*
«Город наш знищили масони!» –
Знов мітингують патисони.

2016

Він усе ще живе
якимись
старорежимними почуттями.
Уболіває за динамо-тбілісі
та жальгіріс-каунас.
І не любить сучасних напоїв,
але „Столичну”... аж до нестями!
І ніяк не збагне,
що музей просто неба
називається скансеном.

Я його не питатиму: чи є у Вас, діду, мейл?
„Може, пива?” –
„У скло! (з одноразового не питиму).
І – лише „Жигулівське”...
Ти знаєш, я ледь не вмер,
перебравши такого
у сімдесятім
у Пітері.

Я і не знаю, синку,
хто тепер президент
(чи генсек, а чи цар).
Мені вони всі однакові.
Навіть не голосую.
Бо не знаю, до чого це призведе.
Накипіло...
Ніяк не відчищу душі од накипу.

Ну, ковтаймо!
А щось таки є в нім, у цім живім!
Я віддячу:
колись таки матиму гарний настрій –
запрошу тебе, синку, на чарку.
Та й розповім,
як забивав Кіпіані,
чи закидав Куртінайтіс *.




_________________________________________________________________

* Давид Кіпіані – гравець футбольної команди „Динамо” (Тбілісі) у 70-х р.р. 20 століття;
Рімас Куртінайтіс – гравець баскетбольної команди „Жальгіріс” у 80-х р.р. 20 століття.

 
& за чуттєві цноти
я чув хоча не те
лунало в кожній ноті
брудного вар’єте

тут паничі & вороги
піїти & голота
у скепсисі чи то з нудьги
& золото ~ позлота

а негри безпонтові
не ходять через ніч
в розбещені столові
п’яніючих облич

тут паничі & вороги
акули й кашалоти
кидають тисячі на гній
моя безцінна лотто . . .




 

***
А допи і гепи, і штепи-дурепи
горлали, – прийди і подай!
А ми, майдануті,
цінуємо Путю
за гасло його, – не зівай!

***
А малороси й недороси –
злодії Дону, на-гора,
чекали боса і Барбоса,
а нині закрутили носом, –
води немає із Дніпра.

***
А на Раші Московія є ще
і по радіо Путя не бреше,
що йому надоїло чуже.
І тому він чуже убиває,
його армія боїнг збиває,
і на Сирії голо уже.

***
А до акції
Раші нашої
Україні іти тай іти.
Провокації
інтер-нації
будоражать далекі світи.

***
А на пульті екранного світу
віртуальні одні неофіти.
Не лякає війна і сума.
І вони би хотіли
умерти за діло,
але клавіші undo нема.

***
А у нас ейфорія минає,
що Донбасу і Криму немає.
Бойовик-малорос
умирає за щось,
а на небі Росія чекає.

***
А на Чуді – овації Путі.
Аплодують усі «шамануті»
«охуину» орди ліліпу-
ті. На юрті калмика
на кінчику піки
сяє пика
великого
Пу.

***
А буйний Гога і Магога*
опережає Битіє –
«бодає» все, що де не є
або бере собі на роги…
Та відчепися, ради Бога,
і май усе, що Він дає.

               2016

з невеличким запізненням (два місяці і вісім днів)
та побажанням натхнення і кохання, досягнень і перемог у житті та житі


У тебе природа така, наче жінка.
Ти ніжний із нею, ти пестиш її.
Чаруєшся осінню так, наче грою,
Горою любуєшся. Горнеш гаї

До серця. До неба простягши долоні,
В полоні краси і язичницьких тем,
Ти граєш на струнах живої бандури
І грієш на грудях прадавній тотем.

У темному лісі, на схилах, де рвуться
Ревучого струни в надривних тонах,
Ти світлою думкою зваблюєш духів,
Щоб добрими були для слави й стола.

Великий і добрий, слабкий і могутній
Надломлену душу тримаєш за хвіст.
Живе у тобі генерація предків
І сльози чужі, й недотриманий піст.

28.09.16

 
прихмарний ранок ~
спогад від рани
холод не за горами

скрижалі осінні
цинічно~ звісні
зіничній призмі

зауважуєш вільно
у всьому тлінні
літанія літургійна

танцюють печалі
не сильно далі
вуалі зів’ялі ~

а просто поряд
жорсткий погляд
йому би волю . . .




 

Ще рано. Ще дихай. Прокинься на раз-два-три.
Свій сон недопитий у кухоль хутчій збери.
Оце ж тобі й снідання, й пізній пустий обід,
Й холодна гірка вечеря, усе – тобі.

Цвіркун ще сюркоче, та серпень тепло обтяв,
І порскає місяць інеєм поміж трав,
І сом обважнілим тілом вгрузає в дно -
І мерзнеш, і ціпенієш з ним заодно.

Впусти в хату річку – вже гусне над нею мла.
Ти ж так проти течії виплисти й не змогла…
І борсання марні, й потуги твої – смішні:
Поглянь, як регоче, за боки узявшись, ніч.

Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.
...Волого й тепло. Дзвони звідусіль:
від храмів стародавніх і новіших.

Радіють Бог-Отець, і Дух, і Син,
яким ти залюбки присвятиш вірші.
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.

Зупинишся на мить, зніяковівши,
поклонишся довершеній красі...
Ти витратив на мандри стільки сил –
а виявилось: поруч – краще вдвічі!..
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.

золотава клітка повна листя корму
гілочки салату ваза пахлави
не тюрма не воля
десь гудуть платформи
джмеликів липневих відпускай лови

стріли повертаються із низин де межі
тятива щодення вимащена аж
кармазинна осінь послуги ведмежі
шекерявих шавок сотий інструктаж

розправляй банкноти на круїз чи брошку
підрізали крила праве ще кровить
колисково мовить віршиком волошка
сняться Палестина Фіджі острови

тут слони вальяжні й лотоси на стінах
три індійки схожі на сільських бабусь
гомонять джергочуть внуки Насреддіна
на ослі катаються Машенька Петрусь

ще пацьорки літа блискотять зеленим
кришиться насущний для сліпих орлів
сварка про аборти борт аборигенів
знову шнур бікфордів спалахнув зотлів

хороше бо сонце любо як удома
і не треба наче опахал із пальм
миролюбні шведи двоєдушні роми
покриткою правда із тату грааль

до ексцесу звичні пересічні люди
чутку шкарлупайку носять вітерці
шашіль догризає деревце іуди
принишкають жаби в чорній осоці

листопадне жниво півлітрівки меду
виноград молдова рейвах напівмир
купиш амулета критикуєш недо...
ждеш поштівки щастя обіцяв кумир


2016

Уосени, коли не боязкі
на вітровії лиш нагі дерева,
а все, не так оголене, тремтить,
неспішно оминаю колонаду
двірця з захíдним сонцем у шибках
і голубів, чиї рої обсіли
недопалки у чашах терезів
незрячої богині.
Плинний час
не нарікає на старий годинник.
Вода бурлить, і хмари понад парком
нездалі до якогось рішенця,
і помилково пропускають сонце.

1967

Пензликом рудавим
Фарбувала Осінь
Павільйони, лави,
Чайники безносі...
Зупиняла кішку –
Невимовно чорну,
Розсипала фішки,
Слухала валторну.
Листям прикрашала
Зонт, каптур монашки,
Майталала шалі,
Пильнувала свашку...

Стомлена, голодна
Втислася в автобус.
В лісі – хата, бодні,
Містечковий глобус.

Дочки дрібнозубі
Не чекали мами,
Вішали на дубі
Грибників панами,
Насушили глоду,
Стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
Вузько, прісно, мілко.

Старша хоче в Суми,
Менша на Хрещатик.
Обступили: "Думай,
Як нас вдовольняти...".

Розіслала Осінь
Давні адамашки,
Середульша просить
Светрик, як у Дашки...

На осонні сіла.
Думала з годину -
Чи продати діло,
Позолоть, хатину.

Їжачиха чмиха:
"Ти не плач, не варто.
Он у мене лихо:
Загубилась Марта".

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу.
Візьме під відсоток
Всі багатства ґави...

2016

***Вірш експериментаторський. Авторські знахідки

Ніч попереду ціла. Моя чарівна
Діво мила, іди до нічного вікна,
І розкривши його, наче душу свою,
Подивись, як пітьма серед ночі вою-

Є за право поглинути наші світи,
І відчуй, як долаю припони дійти
Я до тебе, спіткаюсь, блукаю в пітьмі...
Зірку з неба чекаю... Сигналом- ТИ МІЙ!

Обізветься айфон, мов промінням маяк.
Як же ти мене хочеш!.. А я тебе як!..
Сил нам дайте, Боги, пережити цю ніч
Поодинці!.. Та я вже сиджу на полич-

Ці вагону. Білет затискаю в руці...
Ці припони даруємо ночі оцій,
Крізь яку, мов метелик на світло лечу...
Світло наших надій... Я почув... Я почув...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116092800999

Багряні пасемця свої
Явили віти тишком-нишком.
Предивне марево гаїв –
Краси печальної усмішка.

Здається - увійшла в екстаз,
І здивувала новизною.
Немовби літня жінка враз
Розквітла вродою ясною.

Рум`яні проблиски весни
Майнули у гіллі осіннім.
Немов освічились вони
Любові лагідним промінням!

26.09.7524 р. (Від Трипілля)

 
роки летять мов ті птахи
через вокзали & портали
із ними порожнечі слів
сливе притомні, ледь недбалі

о ці слова, з яких яскрить
полум’яніючи без ладу
північний квіт на зламі лід
ніщо й усе ~ його принади

коли би ти не захотів
до радості аби блукати ~
виходиш у сріблисту ніч
один із будь~ якої хати
ані мисливець ані ціль

поневіряються позаду
старці чи спостерігачі
як їм за честь дістати
зраду




 

***
Раша апелює. Україна рада,
що не ми позаду в іграх у лото.
Нами не гидує паралімпіада,
солідаризує СеШеА, Канада,
Уільям Сирена. З Рашею – ніхто.

***
А наша естафета – на віки:
опричнина скаженого Івана,
таємна канцелярія тирана,
а далі – жандармерія, таки,
поліція кривавого Миколи,
і кегебісти сталінської школи –
більшовики, совки, бойовики.

***
Наші джерела, потоки і витоки
не помічають ніде.
Є і агресія, і самокритика.
Мало поезії, поки політика
у катакомби веде.

***
Ми на віки заточені, запечені,
приречені на волю і аркан.
аби могли іуди новоспечені,
бойовики і урки неотесані
еліту убивати за Майдан.

***
Не втихають арії опричнини.
І герої опери ще є –
опери дописують досьє.
У кишеню чудаку столичному
і на лапу Путі войовничому
мирний Петя долари кує.

***
Сценарії, написані на Раші,
показують канали по ТіВі.
І знають і чужі, і дуже «наші»,
кому уже сидіти на параші
і руки умивати
...у крові.

               2016

***
Відстань до серця вимірює лезо
Гострого слова, прицільної фрази.
Місяця фази втамовують голод,
Лоскітно промінь пускають між ребра.

Ревно рахують порізи і рани
Панни диванні і тіні на банях.
Протяг витягує душу з кімнати.
Мати сумує.

Малює латаття
Плесо озерця – художник з Монмартру.
Ватру розпалюю.
Виставлю варту
Там, де не варто самому стояти.

Вати багато – намарно кричати.
Просто – на чати.
Прямо до Бога.
Чорна облога.
Відсутня підмога.
Втомлені ноги до неба підняти.

Ось і стежина, яку не шукав ти.
Кулі й дороги самі нас знаходять.
Ходять по колу трем і тривога,
Краплі мовчання стікають з-під лоба.

26-27.09.16

Намагаюся бути гранично чесною
Із тобою, мій друже, і із собою...
Ти мене воскрешав – і я воскресла,
Та чи є ми разом? Чи нас все ж – двоє...
Я не бачу куди, яким є напрямок,
І свого – не визначу, не криюся,
А роки...летять безжальним натяком,
І я з ними поки – розуміюся...
І хитка, й молода, і надії повняться,
Але ти – ти дивився у іншу сторону,
Я лишу тебе, десь, мов на околиці,
Але ще не готова... і сум мій стогоном,
Так! – я хочу, щоб полетіти крилами,
Так я хочу мов вітер – незалежна й вільна,
Так, я хочу пташкою – прихисти мене,
Не слабка. А сильна!

Надія є. А як би то без неї
протерти очі од порохняви?
Її не опорочити брехнею
за те, що без меча іде на ви.

Вона сама і щит, і меч держави,
і символ перемоги і мети,
і більшої не потребує слави
у світі мішури і суєти.

Вона та сама і на барикаді,
і у окопі, і на тій війні,
якою прикриває вища зрада
екрани на детекторі брехні.

За убієнні душі Іловайська
чекає «нагороду» генерал.
І є Надія, бо її поразка
уб'є і Україну наповал.

Перемагати іноді – це мало.
І де-не-де, а то і між людей
плямують те, що вчора ще сіяло
на тлі героїзації ідей.

Тому і намагаються придворні:
–  Ату її у чорний кондуїт!
Але Надія є. А душі чорні
очікує на фініші Аїд.

Тому і панікують двоєликі,
шукаючи управу на права
сва-
       вільної.
               Та є ще булава,
яку завоювати має жінка.
Сильнішого за неї чоловіка
немає,
           поки нація
                               жива.

09.2016

Я бачив як люди зневірені вірили в чудо
Вставали і йшли
Вставали і йшли і ламали муровані стіни і скелі і страх
І молилися силі своїй таємній
І молили за мрії свої ясні
І страждали й були поховані
І воскресли на третій день згідно з Любов’ю
І цілували життя неначе уперше
І знову вставали і йшли
Вставали і йшли і вже будували небачені храми
На славу людському Духу і Серцю і Щастю
На славу безмежній вічності
Для всіх поколінь уже неживих і ще ненароджених
І для покоління свого

Я бачив як люди загублені марили в темряві
І зорі вгорі не могли відчувати вони
І вмирали без краплі вогню у зіницях
І їх поглинав ненажерливий час назавжди
На славу безмежній тиші
І їм на прокляття вічне

Я бачив як люди були й відбували і є
А деякі брали проміння і плавили долю
І її засівали у ниви й плекали насіння й збирали свої колоски
І найкраще зерно дарували наступним полям

2016

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,
якщо не заночую у снігу.

А там уже до тебе недалеко.
Та не радій, що це буває легко,
і не даруй гіркого каяття.
І не сумуй, і не карай журбою.
Ми будемо навіки із тобою,
якщо на тому світі є життя.

09.2016

 
півсутінок
густішає подвір’ям
ізнов життя стає летким
пора шалена надвечір’я
& ліхтарі ~
ван-гогівські зірки

дивись туди
де люду трохи рідше
виходь із лабіринту тіл
де покидьки займають ніші
свої ~
безчасні & прості

можливо
ми найдемо дію
завиграшки ~ наснагу й лють
чи путь нову крізь буревії
можливо
нас & проклянуть




 

Таке дрібне, але ж таке нахабне!
Ще вранці почалось, ніяк не вщухне.
Чудить по повній Михаїл-Архангел
(невже не має
більш сухого чуда?)

Чужий
такій набридлій мегасирості,
прошу притулку в липи
ледь знайомої.
«Ховатимусь, аж поки не осиплетесь, –
найближчі перспективи їй змальовую. –

Ця осінь щодо опадів – рекордна.
Єднаймося, аби не стало зле нам!
Пустіть мене під крону,
як під ковдру.
Тим паче:
не така вже Ви й зелена…»

...Cпізнюєшся в церкву (стиснуте каміння
бруку --горбкувате, мов життя)
і несеш у собі ківш нерозуміння
без грайливих променів знаття.

Хусткою-трикутником, кольоровим клином
в ранній завинутись би порі
і комусь хоробрим видатись вітрилом
на побитім бурями човні.

Віднайдеш надію в помічній цитаті,
що струмочком мудрості біжить:
не усі проблеми можна розв’язати--
не питай, навчися з ними жить.

Відповідь відсутня, притча незнайома,
думаєш--у чому твій урок?
Стиха озираєшся-- всім усе відомо,
і на головах нема хусток...

Не я сумую, а душа моя.
І їй, одній, ще боляче дивитись
на те уявне, що воліє снитись
за зримою каймою житія.

Коли я маму уві сні побачу,
радію, звісно, а якщо і плачу,
то візія минає уві сні.
І легше просинатися мені.

Або, буває, що почую тата,
і оживе моя дитяча хата
веселкою осоння на воді
і піснею про чайку у біді.

А то побачу брата ще живого
і разом попрацюємо за нього
на нашій вольній ниві, у бою
за ойкумену бойову свою.

І дивина – не завітають сестри,
які на Раші ні живі, ні мертві.
коли уже не радує «страна»,
а душі спокушає сатана.

А наяву неначе, у долоні
тримаю руцю ще малої доні,
а з рук її прямує до наук
єдиний мій і незалежний внук.

А то у сни негаданої сили
зайдуть сини, яких не народили.
І туга очі застує мені,
що можуть їх убити на війні.

У небі юні друзі виглядають,
чи долечу, коли у сні літаю,
чи обіймаю біженку села,
коли вона ще нічия була.

А може і вона ще виглядає,
радіє, що сумую я зі сну,
і забуваю не її одну –
гоноровиту панію із краю,
де ми уже обоє на краю,
а я ще воду із веселки п'ю.

09.2016

А ніч яка! Ну як заснеш,
Коли так місячно довкола.
В душі неначе бережеш
Те, що не вернеться ніколи.

Осіння подруго моя,
Не називай цю гру любов’ю,
Хай краще місяць нам сія,
Освітлюючи узголов’я.

Гримаси змучених облич
Нехай окреслює він сміло.
Ти вже не зможеш розлюбить,
Як полюбити не зуміла.

Любити можна тільки раз,
І ти чужа мені назавше,
Даремно липи манять нас,
В заметах ноги заховавши.

Бо знаю я і знаєш ти,
В цей посвіт місячний і синій
На липах цих вже не квітки –
На липах тільки сніг та іній.

Що відлюбились ми давно,
Ти з іншими, я – не з тобою,
І нам обом усе одно
Любов’ю гратися пустою.

То ж обіймай і пригортай.
Коли ти пристрасно цілуєш,
То вічно серцю сниться май
І та, що назавжди люблю я.

 
одвічна ніч, жаский графічний ліс
ми там, куди загнали нас каюри
вони усьому видять зміст
вони ~ де-факто ми де-юре

що пітьми я не знав, яка була в мені
хай не пробачиш, не забудь між іншим
із нервів вітер в’яже ремені
страхи посіяно & гасне збіжжя

я був, я перейшов був, щось не вспів
це правда хай нестерпна & умисна
цей поспів тільки переспів
ця кров немов чужа, нечиста




 

я говорю відлуннями гори
я розмовляю хвилями… я море…
я дика і беззахисна потвора…
я немовля… я ворожбит старий…
я жінкою тулюся до вимови…
я воїном полюю на слова…
у куряві словесної полови
летить у вирій глупа голова…

лечу-лечу у вересневий день
крізь пам'ять… крізь розсудок і слова…
крізь ненаситливу мою мігрень…
все довершив і все пороздавав
на землю ліг – допригадати сни
допрочитати знаки в небесах
мене зали́шив підколінний страх
я слово молитвами прояснив…
лежу-лежу… і лиже мене дощ
і обмиває перед погребінням
моєї плоті тихе скавуління
відлякує гидливих і святош…

співаю в небо… чуєш мене, мамо?
і хтось мене тихенько обіймає…

Стою... життя крізь мене йде,
А я ніхто, ніщо й... нічиє
Сльоза, роса з душі паде
Старих гріхів полову миє.

Вже одцвітає літо барвнокриле,
Листаті вільхи гублять юнь свою,
Жовтогаряче полум'я застигло
Жоржинами в осінньому раю.

Засмаглі трави, пещені вітрами,
Махрові вії пишних айстр
Затріпотіли маревом, в нестямі:
-Що ж буде, як не стане нас?..

2016 р.

Наслухай: проз осінню тишу,
Крізь розбавлений смéрком дим
Страх крадеться – ачей, не дише…
Скоро житимеш ним одним.

Уважай: догорів геть-чисто
Літній продих, і знов – докіль?! -
Перегірклим відгонить листом,
Сіє ржу перестиглий хміль.

Рання сутінь повзе змією,
Тісно кублиться між колін…
Хтось покликав. Назвав своєю.
Відай, страх. Тільки страх. Лиш він.