Усе живе від спеки спочиває,
Краплині кожній душу відкриває.
І Богу дякує за чистий трунок -
Безцінний, довгожданий подарунок!

Вслухаючись у музику дощу,
Я втому та знемогу відпущу.
І зрозумію: кращого немає
На світі білому від цього Раю!

Я прохолоду свіжості вдихаю
І почуття й натхнення оживають,
А дощик тихо струнами бринить…
О, зупинися благодатна мить!

19.07. 2016

Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами,
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути -
Чужа тобі ночами, днями...
У долі є моя спокута -
Колись розіллється піснями...

* * *

Олегу К.

Чинитимеш опір високим чинам,
допоки вони тобі лиха не вчинять.
Причину того, що усі ми причинні,
шукати не пізно.
Ото ж, починай,
шляхетний на вигляд, зі злими очима.

Як добре, що зелень. І липень.
І плин
майбутнього часу здається повільним.
І – хай тимчасова, та все ж – половина
тобі дозволяє торкатись колін
(а ти, спровокований, ніби й не винен!)

Як добре, що світло іще в небесах.
Та ще і в душі – не сказати, що темінь...
Чинитимеш опір. Спливатиме термін
терпіння собак,
що на службі у Пса.
В Едемі нема казанів і пателень,
але чи для тебе –
омріяний сад?

А ти ж вибачати йому не навчивсь –
цьому недолугому дивному світу.
Цього не забуде відзначити в звіті
високий,
тобою зневажений,
чин.

* * *

Яке розкішне літепло води!
Вечірній подих вітру йде сюди.
І надимає вечора вітрила...
Після купання я - як молодий.

* * *

Все довшає очеретиння тінь,
Йде ціла низка хвилями тремтінь.
І щуки ось удар. Немов кохана
Послала вістку й серце вже: тинь-тинь!

* * *

Люблю чарівну вечора вуаль -
(Укрила вже і близь вона і даль);
Неначе спеленала все довкола,
Її лиш ріже місяцева сталь.

13.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Помирають люди і міста,
Помирають птахи і рослини, –
Лиш небес безмежна синьота
Неквапливо плине без упину.
Там немає квітів і вінків,
І печальних голосінь не чути, –
Тільки шурхіт хмар і шум вітрів
До блакиті сталої прикуті.
Щохвилини ближчаю на крок
До межі безмірної безодні, –
Заяскріє скоро між зірок
Ще одна – скорботна і холодна.
18.07.16

Обривається пуповина,
Свiт болючий, тримайсь, дитино.
Щоб ковтнути повiтря вволю –
Ти набратися мусиш болю.

Обривається пуповина,
Свiт холодний, терпи, дитино.
Щоб до нього загартуватись –
Ще прийдеться i накричатись.

Обривається пуповина,
Cвiт великий, не бiйсь, дитино.
В ньому всякого вистачає,
Але в ньому й душа спiває.

Обривається пуповина,
Свiт безмежний – іди, дитино.
Хай веде тебе добра доля,
Та на все буде Божа воля.

07.08.2015

сонечко ясне промінь на землю кида
дзвінко струмочок шлях проклада з-під снігу
мовчки стікає сік із беріз додолу
пролісок синій дивиться в синє небо

жайвір мов грудка в небі завис далеко
звідти на землю пісню свою зливає
нею наповнить чисту зернину щастям
в хлібі проснеться пісня його висока

липа осіння з вітром шепоче ніжно
листя з берези поруч кружляє в танці
сонячна казка гріє крізь віти очі
радість заходить в кожну клітину світлом

іній сріблистий землю накрив собою
сонце по ньому променем ходить тихо
де наступає там зеленіє жито
стежка маленька мрією кличе в поле

світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм


10.12.2014-10.07.2016

Ніхто нікому нічого не винен.
Ніхто не має права терпіти
журбу і лихо на цьому світі.

Ніхто не зупинить часу плину.
І кожен знайде себе частину -
у випадковому подорожнім...

Знайти себе таки зможе - кожен...

І ми страждаємо за провини -
І ми потопаємо у буднях,
В чеканні на день, що назвали Судним...

Сусіди, знайомі і незнайомці,
Ізшиті тонкими нитками долі...
Ми всі поодинці, дехто по двоє,

Молекули, атоми і частини...

Ніхто з нас нікому нічого не винен...
Пов'язані тісно, мов промені сонця.

Сягає втома позначки червоної...
Ще трохи-трохи вибухом скипить.

А мариться - пір'їнно-невагомою
загусла тиші безрозмірна мить...

Так хочеться... Так спрагло пахне спокоєм.
Нірваною... О, що ж воно таке?..

Захмарно і незміряно високою
свободоптахою пірнути б у піке

і... геть здуріти від солодковільного
свавільного польоту до зірок...

Запала ніч... Засни...
А завтра сильною
зроби ще крок...
Зроби наступний крок.

2016

Не тільки мертві дні залишаться позаду
Коли знайдеш собі хвилину озирнутись,
Не тільки час тобі негодою насипле граду,
І нині не траві доводиться додолу гнутись,
Якби ж то лише так - якби то тільки мертві дні
Дивилися на нас мов спогади сумні,
Очима мертвими скляними із загублених листків
Отих торішніх кольорових злих календарів,
Якби... Якби лише вірші й потрощені слова
Блукали в пам’яті... Аж там лиха зима,
Ота... Там шанці, бліндажі і люди - ті, яких нема.
Не тільки мертві дні... І моторошні сни... Дарма.
У пам’яті кутках, у снах живуть вони -
Солдати - друзі, що ти втратив на війні.
Годин страшних, яких орди бреде юрма
І ти у ніч глуху шепочеш: «Не дарма
Все що було, весь біль, що ним пульсує часомір,
Все що зробив, звершив всьому наперекір,
І смерть, що самотою з вічними «чому»
Тебе відвідала на хвильку і пішла у тьму,
І вітер, що співав тобі псалом
І ми, що йшли в майбутнє напролом...»

Обійняла поспішно, невміло.
(Недосвідченість – це ж бо не гріх).
Ти ж мене віднайшла! Не зблудила.
На чужий не звернула поріг.

Я себе поєднав із тобою
Не заради хвилинних розваг,
Не заради утіхи палкої,
А лиш тільки тому, що запраг

Віднайти нерозпродане щастя,
Без усяких умов і торгів,
Де ніколи нікому не вдасться
Неправдивих промовити слів.

І, коли пломеніють зірниці,
Я тебе поміж них впізнаю.
У твої заглядаю зіниці,
Щоб побачити долю свою.

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб сонет.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння,
Круті дороги, злети –
Вершини віри.

Стежки у горах –
Шарлатовою ниттю
Окруж вершини.

Вихід у соло.
На обрії день мліє.
Червениться шлях.

Як то літати?
Овид обширом уліг.
Дивує ж роса…

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний легіт.

Попруги сонця
В полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Ше поворотик
Однісенький, на осінь.
Прозріння ранок.

Упоміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Горнятко кави.
Хронограф віковічить
злети. Лиш ніжність…

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого.

Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.

Знову Янголи линяли
І на землю пух скидали.

Скільки снігу!Скільки пуху
Наскидали! Завірюха!

Радо брат кричить щодуху:
Прилетіли білі мухи!

Мухи?Білі?Хай як хоче...
Бачу пух,що сліпить очі.
16.01.15.

***
Юрба цінує не усе, що є,
а те, що має бути у народу.
Тому і не цінуємо свободу,
яка і агітує, і дає
орієнтири племені і роду.

***
Вода тече, а Божий суд гряде.
Як не суди – ідемо по етапу.
Але чому тудою не іде
окремою колоною орде*
команда судії-головотяпа?

***
Тримаю у руці синицю.
а журавлі летять у ніч.
І сови з ніччю віч-на-віч
чекають на мої дурниці
із мудрим виразом облич.

***
Скаженіє Азія у полі,
де кочує плем'я сатани.
Невловимі месники і тролі
опоетизовують неволю
і леліють демона війни.

***
Як заповіт онукам-козакам,
і неуку, і діючому чину
не обіцяю мирної години,
якщо на одрі не побачу сам,
що і живий душею опочине.

***
Ніхто не знає до пуття,
що є душею у істоти.
І не дізнається достоту,
що уві сні її життя –
історія її народу.

                              2016

Мов зі шкаралущі
                    баркасу,
я стежу, як на небосхилі
народжують вихори часу
безмежного простору
                    хвилі,
які і мене,
                    і майдани,
планети, і цілі сузір’я,
гойдають і кидають зрана
у космос.
                    Адже недовір’я
до відстаней і перегонів
гривасто-хвилястого світу –
найважчий з фізичних законів,
які на Землі вчили діти,
сховавшись у вулиць розламах
залізобетонно.
                    Нервові,
навчали їх тріщини в брамах
розсудливості
                    містечковій.
Тріщали
            в крихкій рівновазі:
невчасно,
                  завчасно,
                                      невпору
у тихій підхмарній оазі
затято
дивитися
вгору
й втрачати опору асфальтів,
промов, кулаків і прикладів!..
А всесвітом, без варіантів,
несло буруни зорепадів
над овидом безкольоровим,
над молом з уламків граніту,
і тілом моїм іграшковим
на березі бавились діти.

2016

Ти знов стоїш переді мною:
Весела, горда, молода, –
І насолодою хмільною
Рука у руку запада.
Які у тебе дивні очі!
Яке обличчя неземне!
І аж до сліз мій ніс лоскоче
Твоє волосся запашне.
Щасливий я, що із тобою
Не день, не рік, а вік прожив, –
Не був гіркою кабалою,
Не став нелюбим і чужим.
Нехай любов обох втішає
І почуття не знають меж,
Допоки світ здається раєм
Мені й тобі, я знаю, теж!..
17.07.16

Заблукала бджола-
На віконну потрапила сітку.
Ніч Купала пройшла,
Та чарівну не знайдено квітку.

Лиш отруйним дощем
Пролилася і в серці зосталась
Не написана ще
Теорема про недосконалість

Сього світу, де ми
І зустрілись, та не зустрічались,
Де в покрові пітьми
Всі палаци з піску будувались,

Де прогаяний час
Перелився з любові в байдужість,
Мов у двір перелаз.
Невисокий. Та сили не здужать.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071700854

***

Мільйон разів – о дні мої сумні –
Тебе прохав я вибачить мені.
Ти блудом звеш любов… Мої Богове,
Втопіть мене у річки бистрині.

***

О як мені власкавити її?
Даремні вже благання всі мої.
Від світу я утік. Та серце любить досі –
Крізь біль у нім співають солов`ї.

***

О юний друже, набувай чеснот –
Вбиває сварка щастя у стокрот.
Не ображай кохану ти ніколи,
Од слів гидких заший навіки рот.

***

Богине Дано, силу дай води,
До каменя образ її веди.
Бо ж кажуть, що вода і камінь точить –
Навчи її сточити назавжди.


***

Ти віруєш в оперлення сльози,
Мене в Аїда царство завези.
Хай море сліз моїх обернеться в перлини,
Кохані груди обів`є в рази.

12.07.7524 р. (2016)

Конча Озерна

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...

ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ -2


Повертайся живим!"-
Ці короткі два слова
Стали хлібом душі і сльозою очей,
І молитвою стали щоденно до Бога,
Серед темряви довгих безсонних ночей
Повертайся живим!-
Ради діток,благаю!
Повертайся додому,чекаєм тебе.
Дав би Бог-на Різдво,коли діти співають,
Колядують крізь сльози...Отак і живем.
Повертайся живим!
Нам ніщо не замінить
Твою посмішку ніжну і сильне плече.
"Повертайся живим!"-ця молитва постійно
Хай тебе і цю зиму від куль береже.
23.12.15

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

Страшна жара природу добива,
сокира спеки ще і ще гостриться...
І вже, на жах, середньодобова
температура досягла плюс тридцять!

Сміється з нас колись ласкава вись,
вночі регоче молодик дворогий...
І раптом з неба цівки полились
безцінної, цілющої вологи.

Здавалось: кропу висохле стебло
запалиться свічою поминальною...
Та на тепло смертельне потекло
це диво із машини поливальної.

Страшна жара природу не доб`є:
її врятує і людське, і Боже...
Горобчик із калюжки воду п`є.
І п`є, і п`є: напитися не може...

08.07.2015

Дощик падає, крапає-плаче,
Миє сонечко, небо й траву
Після дощику світ геть інакший,
Я до мрії своєї іду.

Он всміхається соняшник в полі,
Льон мені синьооко моргнув,
Мак схиливсь в шанобливім поклоні,
Вітерець тихо-тихо шепнув:

Поле наше, росою омите,
Споконвіку веселим було
Воєн стільки на нім відшуміло,
А воно відродилось, цвіло...

Вороги наші, дайте нам спокій!
Та зійдіть уже з наших полів
Україну і все українське
Шанувать сам Господь заповів.

15.12.2014.

Ми роки свої відлічуємо травнями,
А у вересні старіємо на рік.
Полином гірким чи запашними травами
Простелився нам стрімкий двадцятий вік.
Ми літа свої карбуємо за вереснем,
Нам у інший світ немає вороття,
Бо учитель не посада, не професія,
Бо шкільний учитель – це життя.
***
Я не знаю чому, я не знаю навіщо
Ми приходим у школу віддавати серця.
Нам би квіти ростити і писати би вірші!
Та здоровיִя і нерви віддаєм до кінця.
Боже, скільки тих творів і диктантів написано,
Скільки зошитів грубих у ніжних руках
Перелистано,
Перевірено,
Переписано!
Чи судився, чи вибрали
Ми тернистий цей шлях?
Є у когось зарплата, є у когось посада,
Є у нього достаток і перлини в грудках.
А нас-лиш робота,
А у нас-лиш досада:
непрочитані книги,
помилки у рядках.
Чи людей ми не знаєм…
Чи не знають нас люди…
Ми борги не чекаєм довгі-довгі роки.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
Лиш повага і честь, може, теплі рядки…
На невдячність чужу нарікати не будем.
І на грубість невмілу печать не кладем.
Чи не хочуть признать?
Чи не знають це люди?
Ми в житті по путі дуже трудній ідем.
Ми не гірші від них, може, навіть і ліпші,
Непомітні і щирі поміж добрих людей.
Ми ховаєм в шухляди недописані вірші,
І здоровיִя не маєм на власних дітей.
Орденів і медалей за труди нам не буде.
А начальство забуде, що в нас ювілей.
Лиш надія жива…
Вірю:
виростуть Люди!
Знаю:
виростуть Люди із наших дітей!
***
Де столітні платани над рікою дрімають,
Зупиніться на хвилю, озирніться на нас.
Час летить безупинно, але тут зупиняє,
Щоб у юність бурхливу знову кинути вас.
Падає листя під ноги
Сядуть на плечі роки.
Довгі тернисті дороги
Десь пролягли у віки.
Школо моя, рідна школо,
Дивний казковий наш край!
Дні неприємні й чудові-
Ти моє пекло і рай!
Тут старанно й недбало ми гризли науку…
І сварились і бились- потихеньку росли…
Тут пізнали кохання і зраду -розлуку.
Ми і дітьми, й дорослими разом були.
Ця будова столітня нас чекає щоранку,
Бо вона- наша доля, наш жертовник і храм.
І багато хто з нас віддає до останку
Свої сили і розум, і здоровיִя на храм.
2015 р.

Коричневе місто, з вежі –
пальми і черепиця
старобудов долі.
З кав’ярні почавши, вечір
в неї ввійшов. Усівся
за незайманий столик.

У докипілім чані
сині й промíнь голосить
дзвін, мов затято
бренькає хто ключами:
звук височіє, млосний
для бездомного. Цята

загоряється поряд
з силуетом собору.
Звісно, це Веспер.
Мляво зводячи погляд,
хай не докору, вгору,
але сумніву, вечір

сьорбає свою каву,
барвлячи нею скули.
Кладе монету.
Взір із-під брів хова у
крисах, встає зі стули,
відкладає газету

і виходить. За рогом
витрішки не діймають
довгої, в темнім
строї, фігури. Роєм
тіні лишень чигають.
Під навісом – нікчемний

набрід: кепські манери,
пірвані петлі, плями.
Він гамує утому:
"Час настав. Офіцери,
час, панове. Рушаймо.
Час – і по тому.

І – урозсип, якмога.
Що, полковнику, наче
припах цибулі значить?"
Він одв’язує вороного
свого. І скаче
далі на захід.

1975

Зелені ноти, фарби четвертні,
Ритмічні плями, мелодійні рухи,
Густе повітря і прозорий ліс,
Хвилясті прямо, а прямі навскіс,
Вода у ступі, у криниці сухо.

Синкопи смислів, парадідли слів,
Легато кроків і стаккато стегон,
Співаю вже не вперше у житті,
Хоч наче і недавно прилетів,
Про дещо несподіване для себе.

Про те, що робить зайвими слова,
Бо з почуттями логіка безсила,
Бо світла ніч, je t'aimна голова,
Бо vulez-vous coucher avec moi?
А так і не злилися тіло з тілом...

(C)16.07.16

Уже разів, напевно, десять,
Чуттям обтяживши думки, –
Я намагався перекреслить
Колись написані рядки.
Листки пожовклі брав у руки,
Щоб у минуле зазирнуть,
Щоб пригадати мить спонуки,
Або збагнуть натхнення суть.
І мов зненацька оживали
Події, дати і місця, –
Й щеміло в грудях, і помалу
Трималась усмішка лиця.
Бо дні мої неповторимі,
Неначе відсвіти заграв, –
Мазками теплими й густими
Тоді сумлінно змалював.
Узяти й просто перекреслить
Дороги, зустрічі, роки, –
Це як рукам утратить весла
На течії стрімкій ріки.
Отож нехай живуть і далі,
І надихають день при дні
Мене відвертістю скрижалі, –
Свідоцтва щирі та ясні!
16.07.16

Забери мене. відвези далеко...
Там де струму немає, а тільки ліс.
Там де можна дістати рукою до неба
І не траба шукати якийсь компроміс.

Забери мене. обійми щосили.
Ніби знаєш мене, ніби та "одна"!
Говори зі мною, просто так на віру,
Довіряй,бо і я вже сама не своя.

Не твоя,не своя,не його -ніяка;
Не чиясь,не їхня -"собі сама".
Отака! Що чекає від долі знаку,
В бога, всесвіту - всім дарма!

Забери мене, відвези далеко
Обійми щосили,ніби та - "одна".
Доторкнемось долонями до неба
Де тумани й електрики нема.

16.07.2016

Бува зупиняється час
від погляду, подиху, руху...
Усе, що існує - це мить
в застиглім у ній почутті.
І скільки б шуміла гроза -
на серці шалена посуха...
І скільки б не крапало днів -
Їх дзбани - діряво-пусті...

Усе проминає. Мине.
Зітреться на порох чекання.
Цвістимуть весняно сади.
Змма не одна промайне...
Знайомість зустрічних очей
Сплететься уперше й востаннє,
Залишивши пам'ятний знак -
вселенської туги сліди.

2016

там, де гречка у льолях
колише своїх серценяток,
там, де радісний сонях,
а сонце таке золоте,
там - солодке дитя
і щаслива осонцена мати
кучерявих зайчат
із небесної вовни плете.

там, де небо у вовні,
дитя розгойдало хмаринку,
і пливе білий човник,
і крапає дощ золотий.
усміхається мати - і
люлі, ой люлі, дитинко, -
і пливуть зайченята,
і сонях зростає малий.

О, знову це гірке розчарування...
І не літає зламане крило!
Не повертайся у старе кохання –
Уже не буде, як колись було…

2016

Зарано споріднює літо
Приємні очам кольори.
Прив’ялені спекою квіти
Розгойдують сонні вітри.
Здається, що може упасти
Обвуглене листя із віт,
Якщо не зупиниться наступ
Задухи на зморений світ.
Ніякої хмарки в блакиті –
Лиш сонце палає вогнем,
Мов хоче дотла спопелити
Це літо пекуче мене.
13.07.16

Моя генограма: ряд ліній і коло...
Від кого надрив - не дізнаюсь ніколи.
Тасую чутки, епізоди, конфлікти...
Білила хатину, що впала на лікті.

Сімейні історії, драми, єдваби...
Летять понад аркушем феї... кульбаби...
Відчужені душі вервечками - тихо...
Зеро-прямокутник люляє буслиха.



2016

Закрий вікно, бо дує,
Дує з вулиці самотністю,
Ти з своєю честотністю,
З своєю мінорністю
Нікому непотрібна.
Осінь настала,
Діти граються,
Качелі качаються,
І все потроху забувається,
І так завжди.
Памятаєш як було рік тому?
Як сиділи,
Їли,
Пили,
Це теж забувається.
Нічні тунелі душ,
Світло фонарів,
Ти моє серце з'їв,
Ти мій мозок з'їв,
Ти мене з'їв,
Не запиваючи.
І знаєш, коли б не було так
Я б не була рада
Твій диявол носить Prada
Де моя розрада?
Знайди її.
Вирушай на пошуки
І коли все кінчається,
Забувається,
Прощається,
Помахай папа.

2015

Закрий вікно, бо дує,
Дує з вулиці самотністю,
Ти з своєю честотністю,
З своєю мінорністю
Нікому непотрібна.
Осінь настала,
Діти граються,
Качелі качаються,
І все потроху забувається,
І так завжди.
Памятаєш як було рік тому?
Як сиділи,
Їли,
Пили,
Це теж забувається.
Нічні тунелі душ,
Світло фонарів,
Ти моє серце з'їв,
Ти мій мозок з'їв,
Ти мене з'їв,
Не запиваючи.
І знаєш, коли б не було так
Я б не була рада
Твій диявол носить Prada
Де моя розрада?
Знайди її.
Вирушай на пошуки
І коли все кінчається,
Забувається,
Прощається,
Помахай папа.

2015

Скажи,чи я тобі наснилась:
ніжна,жагуча і зваблива,
як вітру-золотава нива-
у тебе наша зустріч відбулась...

Зливались руки у обіймах;
у вухах-дзвіночками тремтіння,
в серці-частіші коливання,
линеш до мене,наче птах.

Відкрились чакри пурпурові,
пальчики ніг,руки і дотик,
музика тиха й ніжності кроки,
й межа від пристрасті й любові.

Бо йшла від тебе неохоче,
я б залишилася до ночі,
губами-губ.поглядом-очі,
як ріка в море,я б влилась.

Стою,чекаючи свій поїзд,
небо заплакало грозою,
як добре,коли вдвох з тобою,
я йду,бо відстані доїзд.
14.07.16р.

…Пошук себе – то довгий шлях,
засипаний шипами й кропивою,
під кожен крок є гострий цвях,
а стати – тільки босим, час загоїть,
поневірянь гіркий відчути смак
і душу, пошматовану двобоєм…
Вступив на путь - то не проси покою,
жени всі сумніви і не звертай навспак….
©15.07.2016.

Благав він — і ожила Галатея.
Постав «новий хоробрий»* без границь.
Щасливо усміхаються з дисплея
Обличчя і убитих, і убивць.

Усі зібрались, ніби на терасі —
Шахрай і хто за правилами грав,
Поліція, розстріляна в Техасі,
І поруч з ними — той, хто розстріляв.

Сімейне фото вихоплене з плину
Приватно-каламутної ріки.
Він винищив усю свою родину,
А тут вони щасливі на віки.

Клубочаться туманним кровозмістом
У хмарні переплутані рої
Сьогодні вбиті жертви терористів
І поруч — терористи, як свої.

Усе кладе її величність гласність,
Ніщо не розділяючи, на стіл.
І винороб наповнює всечасність
Вином із перемішаних сортів.

І ти з повзучим острахом рептильним,
Наповнена сивушним тягарем,
Хрипиш, як дзвін, калатанням похмільним,
Розгойдана шаленим дзвонарем.

2016

* «Brave New World» --роман-антиутопія англійського письменника Олдоса Хакслі (1932р.), в якому він змальовує майбутнє технократичне суспільство. Заголовок роману взято із п’єси Шекспіра «Буря».

Над берегом замріяного плеса
Гойдає вітер буйну зелен-віть.
Далекий замок маревом чудесним,
Вколисаний красою, тихо спить.

Напевне снить розкішними балами
І сяйвом канделябрів дорогих,
Де в туалетах вишуканих дами
Між аксельбантів розсипають сміх.

І де аристократи-кавалери
У танці крешуть іскри об паркет.
Й цитує там поетів злотоперих
Високе товариство говірке...

Де ми з тобою також не останні -
Могли б почати свого щастя путь.
...Лиш золотими мріями кохання
Лілеї понад озером цвітуть.

10.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Час іде. За вікном ще засмагою тішиться літо.
І стукочуть-вицокують срібні краплинки води.
І багато всього пережито уже, перемито
В цьому плетиві днів, у театрі абсурду й біди…
Що змогла- те змогла…Малювала цей світ, як уміла.
Надриваючи серце, лишала вогненні сліди.
На моє підвіконня зажурена горлиця сіла…
Хтось ту музу тужливу, напевно, покликав сюди
Ми писали удвох. Нам тихенько підспівував вітер.
Всі малюнки графічні зливались на мокрому склі.
Якби з долі отак хтось узяв і трагічне все витер,
Щоб лиш бульбашки мильні лишились на білому тлі.
Але ні…далебі…бо тоді чи змогла б я відчути
Шепотіння хвилин у блаженстві високих чуттів.
І любові нектар з післясмаком п’нкої отрути.
І наповнену змістом
магічність
і років, і днів…

по судинах нічних стежок лопотять зайченята босі
кожен звук кожен стук кожен крок повизбирує осінь
у судомах приречений час ще вишукує смисли
десь до себе загублених нас у лещатах затисли
і шукаєш не знаєш кого і втікаєш від кого
позникали кудись усі ті хто судив тебе строго
а навколо правічних лісів нерозгойдані тіні
і тебе вже не візьмуть на глум ці стежки праосінні
бо ти хочеш лишатися тут де місця покаяльні
де тебе неодмінно знайдуть твої ближні і дальні
де росинка стає бурштином а вже потім сльозою
де твій дім твій едем твій фантом
де ти будеш СОБОЮ…

ще прагну розірвати ланцюги
німих страждань і відчаю і болю
сповідуюсь ромашковому полю
лісам що причаїлись навкруги
вслухаючись у музику хвилин
пишу листи яких не адресую
з думками проти місяця ночую
спиваючи космічний часоплин
лювлю себе на думці що чомусь
шукаю самоти а надто тиші
тут потайки мої приходять вірші
і я їх відпускати не боюсь
хай зігрівають зранені серця
любов'ю що таки сильніша смерті
скеровую ці сповіді одверті
до Всесвіту
до Неба
до Творця….

Чи був за райськими кущами
Той спірний факт, чи не було,
А й досі бідними умами
Гуляє оповідь про ЗЛО...

…Один був створений так само
Як і вона, із «глин» земних,
А другий, звідки й хто – не знамо,
Мав розум й мудрість – не про них.
Один гуляв із нею Раєм,
Минали лíта, падав сніг.
А другий кинув ока краєм -
Пішла земля з-під її ніг…

Чи може думала й вагалась?
До свого серця прислухалась?
Проймали враз сльоза і сміх…
В розумні очі закохалась -
На Змія вибір її ліг…
(…Адам їх долю не вберіг –
До неї серце не схилялось,
Бо сумував ще за Ліліт,
Що кинула його й заклялась
Ходити в гості в Божий світ…)

Чи розповів їй Змій про себе,
Чи про межу землі, край неба,
Про вічний спір добра і зла?
Як довго розповідь тривала,
Чи все почула, що чекала?...
Та повернулася вона –
Знання нові у Рай несла!….

Чи то від ревнощів, чи туги,
Надрозумової натуги
Адам сказав: – То смертний гріх!,-
Що сам второпати не зміг.
І приструнив свою подругу –
Каструлі мий, готуй пиріг!
Ще й зараз нарізно міркують
І один одного не чують….

І досі крається й німіє,
Бо загубила свого Змія....
Жага пізнання – то не гріх, -
Дорога людства між зірками…
Та Зміїв мало між Адамів.
Тому вона притихцем править:
Підкаже, натякне, злукавить -
До знань штовхає нас усіх,
Дарма, що вигнана із Раю,
Світ не закінчився на них…
Вже і знання не під замками
Її ж і досі колють – гріх!

Жаль, Зміїв обмаль між Адамів…
Адами ж мріють про Ліліт…..
Щасливі ті під небесами
Хто досить мудрі й можуть самі
Єднати крайнощі в собі….

...З тих пір минуло безліч літ
Та все незмінне поміж нами…..

© 10.07.2016

-Чи ти візьмеш з собою в небеса?
-Для чого,коли рай тобі дарую,
-Я так втомилася,із ніг підбилась я...
-Ти не спіши ,кохана.я врятую.
Між ними міст проріс яскравих днів,
з-пів слова розуміли один одного,
часом не треба було навіть й слів,
а тільки в очі погляду єдиного.
Він- марив часом всього майбуття;
вона- впустила в дні свої буденні,
переплітались долі у життя,
на двох турботи переложилися щоденні...
Так піклувавсь,так просто нею жив,
творив,немов митець-немислиме,
кругом і всюди лиш одну любив,
в очах озерця два,в думках- незриме.
Вона для нього була чарівна,
Шекспір з неї б писав сюжети,
вона кохала й віддавала все сповна,
зараз в думках лиш кличе:як ти?де ти?
Війна в життя ввірвалася його
і ураганом знесло все,до болі,
не залишивши сліду ні одного,
не затушивши полум"я свічі...
-Чи ти візьмеш мене з собою в рай??
мені б хотілось ще раз там скупатись..
-Ні,вибач,бо не той вже більше я...
Промок папір...була це мить прощатись...

Блакитне небо лиш для нас.
в твоїх обіймах перший раз,
зі мною ти..,а десь війна,
в розлуці двоє-він й вона.
давай мене ти обіймай,
у перший раз ніжно цілуй,
за всіх,хто втратив це життя
за нас,щоб були в мирі ми!
давай будемо пам"ятати
наших героїв ,наче мати
і обійми мене сильніше,
цілуй за всіх,кому є гірше...
чому так хочеться ридати,
йдете туди,ніби до страти,
щоб ми могли спокійно спати...
ДАВАЙ БУДЕМО ПАМ"ЯТАТИ!!!

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Красуні на шпильках ідуть хідником -
Суцільні синкопи.
Заблимало синім під нашим вікном -
Приїхали копи.
У банку працюєш, прекрасні твої
Дефолтнії свопи.
Твоя неприступність бентежить мене,
Готую підкопи.

Спросоння у дзеркалі очі мої
Червоні, мов «стопи»,
І це ж я у гості іще не ходив
До Гепи і Допи.
Дивлюсь, у вітрині Коза-дереза,
Купив за три копи.
Недовго радів, бо веселий район -
Наїхали «гопи».

Та хай йому грець, я лечу навпростець
Назад у окопи,
Над полем розкриється мій парашут,
Натягнуться стропи.
Почую забуті свого ДШК
Завзяті синкопи -
Забуду усе, що я бачив і чув
З глибин кінескопа.

(с)11.07.2016

Месяц в небе взошел.
Ночь на травы легла.
Я- осиновый кол.
Мы- в распитии зла.

Тел бела нагота.
Ты немного в поту...
Мною вся принята...
Терпкость страсти во рту...

Этот квазиэкстаз
Не ленив... И не быстр...
Пей, звезда- Волчий глаз
Руны таинства смысл!

Силу става позна
ю любви. Ибо юн,
Испивая до дна
Чашу таинства рун.

Покатилась звезда
На нагое плечо.
Мне познания дай
Хоть немного еще.

Эта сладкая боль
Заполняет пробел.
Да испивши любовь
Покоришься судьбе,

Мне покорно отдав
шись, хмельная раба.
Ты же ВЕДАЕШЬ СТАВ,
Неземная судьба.

Стон- струною на лад,
Как болотная выпь...
Да... В распитии зла
Мы немного ВОЛХВЫ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071200955