Шановні колеги по ПМ!
За дорученням нашої колеги і подруги Лесі Низової передаю усім Вам її щирі вітання з Різдвом Христовим та Новим 2015 роком! Миру, здоров’я і натхнення усім-усім!

Леся з мамою зараз у безпеці (на Львівщині), але без можливості спілкуватися інтернетом, однак душею Вона завжди з нами!!!

І на пероні та безсонна ніч,

Яка вела тебе додому,

Той відчай,

Коли побачив,

Зайшовши в двері дому,

Що не чекав тебе ніхто,

В цю темну

Ніч…

І мріяв ти,

Про поцілунок нареченої,

Про обійми рідних,

А виявилось,

Що ти для них забутий навіки.

Ось до чого,

Привела тебе війна.



Ні, не думай, що не чекали.

Їм повідомили, що ти загинув,

Загинув від пострілів гармат.

Вони чекали,

Надіялись,

Що ти живий,

Але ні,

Всеж тіло в землю закопали,

А ти, милий мій ,

Привидом,

Так до них рвався,

Що й сам не помітив ,

Що вже не живий…

Незабутні хвилини,
В повітрі вирує страх....

Страх забути ,
Страх сплутати,
Ті яскраві днини,
Лагідні слова.

Хочеться записати спогади
Й перечитувати щодня,
Намалювати картину
Розвісити повсюди,
Дивитись й ринути в щасливі дні...

Чим далі,тим гірші люди,
Немає цікавих
Всі давно вже похмурі...

Ось від чого страх забути,
Забути коли я немов веселка була...

27.12.2014

тиша вигнулась
наче кішка
перед стрибком

день повис
ніби муха
на павутинні

сонце впало
у мед невідомості
у море невизначеності
у якому –
жодного човника

тільки айсберги
втеч…

19.12.14

Плакали квіти. Крапелькою
Опадали їхні сльози
Вранішнє сонце цілувало
Їхні стегна, і пелюстки
Розкривали свої обійми
Ніби боялися
Що ще мить –
І їхня краса зов’яне
І промине...
Сльози капали
Ніжно стікаючи
У холодні обійми
Місячного сяєва

А я на війні.
І це не метафора.
А десь люди сперечаються щодо поетики,
Відвідують театри і читають Есхіла,
П’ють чай з порцеляни і цілують коханок.
А я на війні.
Десь люди купують дорогі меблі,
Дивляться телевізію і нарікають на дорожнечу,
Сваряться з жонами з приводу малої зарплати,
Дискутують щодо політики і голосують.
А я на війні.
Десь люди думають про кар’єру,
Сперечаються про смак салатів і кави,
Відвідують ресторацію «Жорж» і замовляють віскі,
Розмовляють про моду й курорти.
А я на війні.
Десь люди не знають, як змарнувати час,
Як піднятись з дивану
І зробити якусь справжню чоловічу справу,
Щоб пишалась і жінка й коханка
І нарікають на нудні передачі тіві й рекламу.
А я на війні.
Десь люди смакують «Мадеру»,
Планують відвідати Рим і Венецію,
Їздять на остогидлу роботу
На дорогих «Мерседесах»,
Ляскають по сідницях секретарок,
Сварять по телефону дочок,
Шукають загублені кредитки й мобіли,
Нарікають на тещу і погану сантехніку.
А я на війні:
Думаю, як дожити до ранку,
Не схопити кулю в серце,
Не замерзнути в бліндажі,
Який замітає снігом і відчаєм,
Як відбити чергову атаку сепаратистів,
Молю Бога, щоб не підвів кулемет,
Щоб артилерія випадково не змела своїх,
Не знаю як витягти пораненого солдата
З палаючої бронемашини…

Ця дорога рине до лісу,
розгубленого від раптового інею,
хоча єдиним був поряд,
коли закочені білим зіниці неба
проплакали мерзлою птахою,
коли руді піфії зпророкували сон
і згоріли у вогнищах.
Хоча був колись наймудрішим од всіх,
зараз він плаче над своїм чорним пругом,
вирізаним на його тілі,
щоби одного разу
я або хтось знайшов шлях
і влучив у його серце.
Зараз лісу соромно за згоїну
і він ховає її від погляду,
вражений сметельною тишею.
А місяць шаркає повз
у велетенських чоботях,
притрушених порохом стертих діб,
і гладить білими руками
старі рани:
його і мої.

Вiдчуваю, що хочу говорить про святинi,
Про дорогу додому, про любов до батькiв.
Про небесних героїв розповiсти дитинi,
Їхню силу та гiднiсть, що пiшла у вiки.

Їхнi долi короткi спалахнули та сяють,
У серцях вiдгукнулись щемним жалем всiм нам.
Їхнi посмiшки з нами, нехай всi про це знають,
Цi яскравi свiтлини - подарунок вiкам.

Їхнi долi короткi, їхнi долi величнi.
Гiднiсть лицарiв волi в наших генах тепер.
Їхнi посмiшки сяють, їхня гiднiсть навiчно,
Хай ростуть цi зернята, щоб нiхто з них не вмер.

В самiм серцi столицi на холоднiй брукiвцi
Зупинилось життя наших рiдних Синiв.
Бо кохання до Неньки у душi українцiв,
"Я кохатиму Вiчно " - Син тодi шепотiв.

06.11.2014

І
Між двадцятьма засніженими вершинами
Єдине, що було рухомим,
Це око чорного дрозда.

ІІ

Я мав три думки,
Ніби дерево
З трьома дроздами у гіллі.

ІІІ

Дрізд кружляв у осінньому вітрі.
Лише уривок з пантоміми.

IV

Чоловік і жінка -
одне.
Чоловік, жінка та чорний дрізд -
одні.

V

Я не знаю, що обрати:
красу того, що лунає,
або того, що замовчано,
спів дрозда,
чи тишу потому.

VI

Бурульки закрили широке вікно
необробленим склом.
Тінь дрозда промайнула у ньому
туди і сюди.
Примха настрою
вклала у тінь
таємницю.

VII

Ах, чоловіки Хаддаму,
хай як вас мало,
Навіщо мрієте про золотих пташок?
Невже не бачите, як біля ніг ваших жінок
Стрибає чорний дрізд?

VIII

Мені відомі високі стилі,
Ясні неуникні ритми;
Але відомо також те,
Що чорний дрізд є скрізь
Про що я знаю.

ІХ

Як чорний дрізд зник із очей,
Окреслилась межа
Одного із численних виднокіл.

Х

Побачивши, дроздів,
які летять у зеленому світлі,
навіть розпусні раби милозвучності
зойкнули б різко.

ХІ

Він їхав через Коннектикут
У скляній кареті,
Як раптом його пройняв острах.
Йому ввиділась тінь екіпажу
дроздами.

ХІІ

Ріка тече.
Дрізд мусить летіти.

ХІІІ

Цілий день вечоріло.
Сніг ішов
І мав іти знову.
Чорний дрізд сидів
У гіллі ялівця.

Ми віримо в тебе,
Значить ти не один...
Знаєш.. кажуть, щоб дістатись мети
Потрібно мати сили,
А не боятись та втікати
Від бажання чогось добитись..
Але краще мати бажання,
Щоб без вагань проривався
Крізь всі перепони,
Ламав на своїй дорозі
"Всі дерева й гілки"
Боїшся? Не бійся,
Закрий очі і йди вперед
Йди на перекір ,
Йди до мети,
Ти сильний,
Ти зможеш всіх перемогти,
Ти боєць,
Сильна духом людина,
Боїшся? Не бійся ,
Ти зумієш перебороти свою натуру.
Не дивись на інших,
Не слухай їх
Для тебе вони не мають значення,
Боїшся? Не бійся
В тебе вірять завжди...

2014.

Перефразовуючи вічність,
Згорає сонце, мов голівка
На сірнику.

Колиска світу
Нагадує пустий гамак,
Що цідить час, немов проміння,
На витоптану тінь трави.

Пустеля снів.

Німе відлуння,
Знеболені огризки днів,
Огарки,
Фантики,
Лушпиння…

Сліпі торшери…

Вчорашніх мрій пусті фужери –
Холодні друзки кришталю…

Обвітрені безсилі крила
І крига кубиками…

Біль…

Висить, мов пам’ятник епосі,
У скроню посивілий
Постріл.

15.12.14

Спи,спи моя ніжна.
Дякую хоча б за віртуальну зустріч з жаданою жінкою-мрією.
Мені і справді було так добре,хоча я і розумію свою безнадійність.
А насправді так хочеться живого терла,віддавати ніжності і любові усю без меж і остатку,цілувати оці медові губи,ніжні плечі,теплі руки,груди,животик,лебедину шию,оці рожеві вушка,вдихати п’янящий аромат шовковистого волосся.
А на світанні насолоджуватись музикою голоса коханої.
Але спочатку,поцілувати її пелюсткові уста,відчувши їх незбагненну ніжність.
Боже мій!
Богиня прокинулась і все навкруги розквітло і засяяло переливами сонячної веселки!
А ти почуваєшся Лицарем здатним завдячити своїм життям цій Богині Щастя.
Кохана жінка-це найвищій Дар на цому Світі!
І за для неї можливо звершити найбільший подвиг своєї Любові.
І не краса врятує світ,а Світ врятує Любов!
Це найвища,найпрекрасніша сила яка непереборна.
Навіть смерть може відступити перед Любов"ю.
Вона найвище над усе,вона це іпостась самого Бога!

***
Судити людину
легко,
Важко її
зрозуміти,
ще важче
її пробачати,
надто, коли
спіткнулась,
збагнути серце
і душу,
застуджену
зимним вітром,
що прагне
вина з гіркотою
змішаного або
цикути,
розорану, як
чорнозем,
прикласти до них
цілюще,
наповнене втіхою
Слово, –
Господній отой
подорожник…
Боже, подай
милосердя,
обмий нас Своїм
ісопом, –
щоб стали ми
білим снігом,
і місячним
променем світлим,
підтримай нас
лагідним духом,
верни нам
радість спасіння
і серце створи нам
чисте…

9-12-14

Потанцюй зі мною.
просто обніми.
нехай за вікном вітер дерева колише,
і ніч розповідає казки.
потанцюй зі мною.
нехай наше малятко спить.
її дідо дрімота цілує і смішить.
потанцюй зі мною.
нас напівтемрява огорта
і біля доні танцюють янголята
під ноти моцарта для малят.
розказують казочки для звірят.
а ти потанцюй зі мною.
ну добре, тоді обніми.
цілуй мої губи, долоні...
нехай ніч підглядає у вікно
і скаже вітру тссс...но-но.
нас не тривожитиме ніхто.
тссс...


2014 р.

Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?
З імли, десь там,
Де вицвілі од відчаю спориші –
Розгорається ватра.
Безпорадна юрба
Аплодує Іуді, з мольбою: «Спаси
Нас!»…од нас же самих…
Українці?…Хіба?
Матері не зрадить син!..
Жар не зотлів, не утих.
Пекуча кіптява впивається у світ,
Ще вчора усміхнений.
А нині?
«Не вбий. Не вкради»… – Божий Заповіт…
І всі вони:
Лжелюди, лженевинні,
Фарисеї без імени і серця…
А ми молимося: «Боже, Ти, що єси…
Ізбави нас од лукавого…»
У шаленому скерцо
Небо і земля. Відлуння яси
Понад загравою.
На тілі землі – шрами
Беззвучні плачі,
Що між нині і завтра…
Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?

Мені казали, що нема любові.
Неправда, адже я любила

Неправда, що я любила багатьох -
то я любила тебе у них.

І вже зовсім неправда, що я любила тебе -
то я любила сонце в тобі

04.02.08

У моєї музи
Дороги нині важкі:
Розбиті і понівечені,
Вузькі і осінні -
Вітри цього падолисту злого
Наповнили дороги моєї музи
Відчаєм та смутком.
Тому в верлібрах моїх
Лише відтінки сірого,
Лише холодна вода
І крижане небо невчасності.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У туніці своїй плямистій
Кольору мертвої трави і цвілі,
З ліхтариком тьмяним
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного вітру
За мною втомлено плентається,
Інакше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики, слова — на звуки,
І запалив би з тих клаптиків вогник
(Навіть не вогнище),
Щоб зігріти замерзлі руки,
Які втомились стріляти...

Була у мене торба посмішок -
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям -
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам'яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку)
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні -
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...

Зазирніть у колодязь
Виритий пошерхлими руками
Старого сивого рудокопа,
Що сховав у своїй вишневій люльці
Всі гіркі дими світу.
Зазирніть у це чорне дзеркало,
Куди зазирає ніч
Кожної волохатої півночі,
Коли у рудих плямистих півнів
Пропадає їх сонячний голос.
Зазирніть в оцю прірву,
В оцю діру в просторі,
Послухайте ту луну одкровення.
Зазирніть і спитайте
(Себе):
Навіщо вам крила?
Чому фарбуєте їх у колір пилу
Чи у чорні відтінки сажотрусів
І ховаєте їх у старій скрині,
Що склепані з чорного граба
І тому нагадують не скрині,
А склепи,
Того самого старезного граба,
Що ріс посеред сфагнового болота
І зрубаний трьохпальчатим деревосіком.
Зазирніть у той колодязь:
Може побачите у його чорноті
Себе. Чи свою тінь,
Що блукає там одвіку -
Мовчазна і самотня.

P.S. Я написав цей верлібр в той день, коли довідався, що на “Веселій горі” загинув мій друг. Коли він їхав на передову, я сказав йому: “Бережись! Ти занадто легковажний для війни...” Хотів ще сказати: “...Ти загинеш у першому ж бою.” Але не сказав, не зміг. Але так і вийшло.

Голодно, холодно, грудень,
В черзі багато жінок.
Білі сніжинки повсюди
Свій починають танок.

Легко кружляють довкола,
Стиха лягають в дворах.
Відволікають спроквола,
Хай забувається страх.

Вибухів поки не чути,
В черзі розмова своя.
- Добре, мороз ще не лютий,
Що буде їсти сім*я.

З присмаком лиха, печалі
Стали сніжинки для них.
В черзі ще діти стояли,
Падав на плечі їм сніг.

Школи нема та чи й буде,
Лиш невідомість одна.
Їжу отримують люди,
Йде на Донбасі війна.

04.12.2014 р.

Є птахи, які віщують вечір –
Такий лагідний і теплий,
Вечір роздумів і тиші дотиків,
Коли душі тягнуться
До музики розмов,
А тіла до затишку.
Є птахи які віщують ніч –
Глибоку й бездонну,
Темряву одкровень.
Є птахи, що віщують день –
День великої істини,
День світла і радості.
Є птахи, що віщують ранок –
Навіть не ранок – просвітлення,
Навіть не новий день – нову епоху.
Але є птахи, що віщують війну:
Такі як чорний Крук Битв
З ірландських легенд –
Супутник понурих богів.
Цього птаха накликали люди.
Він шматує холодну плоть,
Що колись відчувала і дихала,
Що колись прагла польоту
В небо мрій і свободи,
За хмари буденності,
Долаючи дух важкості.
А нині це просто пожива
Для крилатого віщуна смерті…

Ми вас вже відпустили і тепер ви не з нами.
Щонайменше, ви дивні, якщо цар для вас все.
Посередність в усьому, а любов до нестями
Засліпила вам очі й тільки горе несе.

Обібрали до нитки газу й нафти магнати,
Розпалили багаття ворожнечі, брехні.
Ми були вам братами та чомусь називати
Ви фашистами стали, щоб вбивать на війні.

Ваші міфи, підозри - мотивація хворих.
Чобітьми розтоптали ваші блазні весну.
Біле хутро овече - прикривається ворог,
На КАМАЗах дослівно - "ми з Кремля на війну".

04.12.2014 р.

у квартирі нагорі – джунглі
непролазні нетрі струн
і ритуальних співів тубільців
що оживають опівночі
в пору повного місяця
у квартирі нагорі – джунглі
безперервно там чиїсь солдати
пробираються крізь ліани
обрубуючи стебла мачете і
серпами з гри престолів
що дзвенять від натуги
у квартирі нагорі – джунглі
коли тріщить чергове дерево
стає ясно
що за мить стежкою
прорубаною солдатами
пробіжить стадо слонів
чавлячи повню
залишки струн
і захриплі голоси тубільців

Обурення одурених
                   розітнуло облуду —
і розлилося глухим гулом
                   скресаючої криги.
Пробудження заколисаних чужою правдою
                   піднімалось над Майданом
і трансформувалось у золоте сяйво.
— Як же довго я спав! -
         стоголосо мовив МАЙДАН –
й підняв широко відкриті очі,
                   поглянув у небо…
Від
     всеохоплюючого
           всепроникаючого СВІТЛА ЛЮБОВІ
заквилив
         раптово змалілий страх,
ховаючись у глухі шпаринки зболілої душі,
яка поволеньки зводилася з колін, щораз повторюючи:

"Свободу не спинити!"

Животворяща РАДІСТЬ змивала старі рубці.

10-01-2005

падолист –
вихор листяний
дні осяйні
о-стан-ні
о, ні!
лис-сто-падь
сто! падли!
лізуть непрохані
лізуть почвари
а тут – чвари
крісла ділять
чорне в них – біле
біле – чорнюще
влада плющить
влада – забава
горе-лукавці!
кращі кирвавицю
тратять:
волі – жертовна
плата
листе опалий
так обпалять
пізньої осені
смертні покоси…
2014

***
Україна мені
не потрібна будь-яка,
Надто така,
від якої лишилася
Тільки назва,
одне лише слово,
Територія на мапі Європи,
На котрій українцям
Судилася роль байстрюка,
Де щоденно задихатимусь
Від російської мови…
Україна мені потрібна
Заквітчана піснею
І рідним словом,
Котрим вітатиме мене
Кожен ранок,
Напуватиме мене
Як травневий дощ,
Він коріння до крони,
До найменшого листочка,
Даруючи наснагу і силу,
Радість і щастя,
А прадавні ріки
Нестимуть свої води
Від чистих джерел
До озер та морів,
Щоб ніколи
Не зміліла
Українська душа…

19 листопада 2014 року

Хочеш побачити, як час
Перетворюється на дим?
Порахуй кільця на зрізі
Стовбура вікового дерева
І поклади його у вогонь…
Чи може вже не хочеш?

Хочеш побачити, як спогади
Перетворюються на дим?
Збери усі фотографії, порви їх,
Облий самогоном і запали…
Скоріше за все буде боляче
І все одно не допоможе забути…
Чи ти вже не дуже й хочеш?

Хочеш почути як… бажання
Перетворюються на дим?
Хочеш почути сумний сміх?
Хочеш відчути, як дощ
Сльозами неба падає на щоки?
Хочеш дізнатися, як мало треба
Щоб стати божевільним відлюдником?
Скажи Богові, чого ти хочеш…
Чого ти хочеш насправді.
І якщо наважишся –
Почуй відповідь.
Чи вже не хочеш?

Назустріч мені йде гроза
коливаються камені від звивань стежки
сходи у схід заховані між гордістю і зневагою

пісня грози мову якої я розумію з дитинства
пісня хору листків на гілках берези край цвинтаря
пісня сонця яке всюди
очі мої розплющені

сходжу у схід ковтаючи
північні версти
сходами у південні далі
повертаюсь у схід

вигадую собі шлях без просування
об'їзна околична дорога
підіймає з подивом голову
розправляє каптур шляхопроводів
і шипить тисячами шин
схід..схід...схід

недосяжні сходи лягають під ноги
довга дорога
і тут надходить гроза
обіймає і заколисує
стирає відтінки
сходи ковзають і тихо дзвенять
грає будильник ла-ла-ла
але симфонія не пробуджує
очі розплющені
сходжу
куди -
побачу коли сонце обпече щоку

19.06.14

Вчорашній день, немов магніт –
До дверців
Холодильника.

Букет червоного вина,
Вечеря, любощі, війна
За виживання
Вдома.

Минулий рік, немов листок,
Пожовк, намок,
Відклеївся…

Лиш треба руку протягти –
У Златій Празі будеш ти,
Де влада –
Для людини.

Вже півжиття, а змін нема.
Була тюрма і є
Тюрма…

Хіба я справжній патріот,
Коли таке говорить рот?
А завтра хтось
Застрелиться…

15.11.14

Росія, Росія, ти втратила сили,
Бояться не стали й не стануть любить.
Тебе підкосила, тебе підкосила,
Наруга та зверхність, не вмієш ти жить.

Не вмієш ти жити у мирі з сусідом,
Ти навіть радієш, що в нього біда.
Не стануть ділитись з тобою обідом
Грузини, литовці. Знов дика орда ?

Навіщо війну почали в Україні ?
Навіщо солдати, гармати та град ?
У травах полину, гіркого полину,
В донецьких степах гвалтував її "брат".

Росія, Росія, знеславила сина,
Могилок все більше, все більше журби.
А люди все гинуть, а люди знов гинуть,
Не матимеш слави, лиш ріки ганьби.

Достигла пшениця, ще міни на полі,
Та Стяг майорить кольорами Землі.
То жовтеє поле шепоче про Волю,
А в синьому небі кричать журавлі.

21.09.2014 р.

Крапля роси упала на твоє оголене плече
і засяяла так яскраво,
що мені здалося:
не сонце освітлює землю,
а оця краплина на твоєму плечі...
У ту мить я зрозумів,
що ти - центр мого Всесвіту!

* * *
О ікебано!
Ти у театрі життя -
п'єса про вічність.

* * *
Падають в серпні
зорі у душу мою
в ніч на Успіння.

* * *
Ти - серце світів.
Ця оаза без тебе -
пустеля для сліз.

* * *
Випала знову
дальня дорога мені.
Плаче світанок.

* * *
Найближче до неба
дитина, що бачить
в калюжі його.

* * *
Падає листя,
ніби вогонь забуття.
В серці - пожежа.

* * *
Краплю спокути
ношу в своїм серці -
в морі любові.

* * *
Мав бути ще дощ!
Прокидаюсь вночі я -
світ снігом закляк.

* * *
Усмішка осені
завжди найдорожча.
З неї опала сльоза.

* * *
Не чую тебе
в океанії звуків,
відлуння моє.

* * *
Не відвикайте
від власних ілюзій.
Вони - ваша суть.

* * *
Загублять мене
між сонцем і зорями
нащадки мої.

* * *
Вже шлагбауми
зачинили нам ніч.
Гримлять поїзди.

* * *
Осколками слів
ми руйнуємо тишу -
відлуння душі.

* * *
Порожній цей сайт!
А на ньому колись я
залишив себе.

* * *
Знову падаєш
в зорі далеких пустель
незабудкою.

* * *
Тебе покладу я
на музику неба,
о муко моя!

* * *
Стільки ж сузір'їв,
як у небі нічному, -
лиш в твоїх очах.

* * *
Сталкери долі
шукають власні шляхи
в нетрях чужих надій.

* * *
Мене твої очі
колись покарають
вогнем забуття.

* * *
О павутинко!
Нащо летіти тобі
у невідомість?

* * *
Навіщо мені
пересторогами зір
знов утішатись?

* * *
Світлом своїх сердець
ми щомиті складаєм
нові словники.

Зів'ялі квіти
на покинутій клумбі
сумують про час.

* * *
Дві берізки
до п'ятого поверху
вже дотягнулись.

* * *
О скільки разів
я тікав від кохання!
Але не утік...

* * *
Жодної втіхи -
осінь майже настала.
Сплю між зірками.

* * *
Чи є місцина,
де можна сховати
усі мої сни?

* * *
Осінь приходить
ятрити наші рани
скальпелем дощу.

Чому ти йдеш, чому стоїш.
Чому ти плачеш і смієшся
Твоє життя не спине і важке
Воно іде, а ти стоїш.
Чекаєш і не знаєш,
Коли прийде пора цвісти!
2014р.

Чому? Патріотизм, твій і мій так важко й довго прокидався.
Чому? Твій батько, мати і сестра пролили стільки гірких сліз.
І земля кричала не своїм простим бутям.
Ми, ми встали і упали на коліна, від тяжкості в серцях.
Ми йдем невпинно у перед!
У майбутнє, яке ми хочемо вже давно.
А біль утрати не вмирає, а росте,
Мужність, наша стане кроком.
Що камінь кинутий не вбє.
І ми піднялись з гордістю, що серце наше є живе!
2014р.

Це наче корабель,
Що поступово віддаляється від рідної гавані,
І якоїсь миті розчиняється у тонкій лінії,
Що з’єднує океан води з океаном неба,
І залишає по собі тільки спогади
Та ще якесь незрозуміле відчуття,
Майже невловиме,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче птах,
Який, відлітаючи у вирій, залишив рідне гніздо
І швидше, аніж ти встиг щось подумати на прощання,
Розчинився у світанковому серпанку.
І за мить вже ніщо не нагадує про нього,
Хіба голос, що ще відлунює у пам’яті…
І якесь дивне відчуття,
Яке й не помічаєш у глибині серця,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

Це наче любов,
Яка спалахнула на все небо,
Налякала шаленством слабких,
Надихнула нестримністю сильних,
Зігріла сотні сердець, запалила тисячі очей і…
Не згасла, ні…
Не відлетіла, ні..
Вона стала отим дивним відчуттям,
Яке не завжди і втямиш,
Яке ніяк не опишеш,
Не схопиш, не промовиш і не побачиш,
Допоки не скотиться щокою сльоза.

***
Здавалось,
після всього,
що випало
в житті,
після всіх
негараздів,
перипетій,
викрутасів долі,
злетів і падінь,
втрат і розчарувань,
кількох рятунків
Всевишнім
від смерті –
не боюся
вже нічого…
Помилявся –
я боюся нині
відчинити
дверцята шафи,
в котрій
на плечиках
висять,
досі зберігаючи
твій запах,
твої сукні,
блузочки,
косинки…

8 листопада 2014 року

Страждає ненька - Україна,
Війну затіяла людина.
Почав війну при владі Путін,
Війна в країні, горе, смута.

Погрози світу, миру, волі.
Росія підкорилась долі.
Чому, Росія, ти мовчиш ?
Неначе спиш, неначе спиш.

Шевченко згадував про ката,
Горить, горить в сусіда хата.
Народ Росії, що з тобою,
Запам*ятаєшся війною.

В війні страждає Україна,
Війна забрала й ТВОГО сина.
Народ Росії, ти мовчиш.
Неначе спиш, неначе спиш....


19.09.2014 р.

***
Коли
серце крається
від болю,
неспокою і печалі –
найкращі ліки –
то твої обійми,
тепло і ніжність
твоїх
лебединих рук…
………………….
В зажурі стояв
перед віконцем
аптекаря –
який жаль,
що у нього
немає ліків
під назвою
«обійми коханої»…

7 листопада 2014 року

Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…

Я вартовий. Стою
Між минулим і майбутнім
На хиткій межі буття,
На кордоні між «Я» та «реальність»,
Стискаючи в жмені пісок –
Все, що лишилося від країни «вчора»
(А там жили люди).
Я сію ці піщинки як зерна –
З кожної виросте країна
Наших химерних спогадів
(Бо це все, що у нас лишилося).
Кожна з цих країн пустеля:
Замість саду в кожній з них
Тіні хмар.
Замість квітів – каміння.
(А ви думали яблуні)
Ці дерева пізнання
Ще слід зростити
Поливаючи живою водою слів.
Цвіту рожевого ще слід дочекатися,
Щоб споглядати зі смутком,
Як вітер часу обриває пелюстки,
Лишаючи нам ніщо «сьогодні»,
Порожнечу в торбі «наше»,
Дірки в черевиках «треба»
(Не ті, що «офіра»),
І пилюку в сувої «шлях».
Люди країни Вчора!
Ви живете в долині моїх спогадів,
Серед хащів моєї свідомості.
Хто ж про вас згадувати буде
Якщо не я…

Осінь і грім.
Блискавка губиться у пожухлому бур’яні.
Несподівано, дивно.
Скоцюблені спини
Проймають об'ємні дощові краплини,
Наче серед літа.
Нахмурені грозові хмари прагнуть летіти
За журавлями.
Посеред осені – тісно. Кричу до нестями!
Кричу мовчанням…
Ця осіння гроза, немовби остання.
Дивачка,
Загублена блудниця із пісні неначе.
Вона лише мить.
А за обрієм – стогне, горить…

Хтось може запитати:
«Він і справді її любив?»
Хтось може сказати:
«Він її, мабуть, забув»…
То і нехай.
Тебе не зачепить,
Мене не образить.
Тільки ж…
Це наче сказати
«Річки більше немає»,
Коли вона є,
Просто нижче асфальту
На кілька метрів
І вся в бетоні.

Звісно, на її берегах
Не гніздяться білі птахи.
Хіба зляканий кажан
Налякає якогось діггера.
Але річка жива.
Настільки, що вистачає сил,
Щойно небо пошле добрячого дощика,
Вкоротити віку кільком зайдам,
Що вештаються підземеллям,
Думаючи, що воно мертве.

«Любив?.. Забув»...
Навіщо ці зайві слова і запитання?
Це наче шукати річку,
Здираючи вулицю бульдозером,
Чи роздивлятися вени,
Розтинаючи живу людину.
Краще довіритися картам
І анатомічним атласам,
Краще просто читати ці слова,
І слухати звуки музики,
Яку співає закохана душа.
Тоді власне серце
Розкаже вам більше,
Ніж ви зможете запитати.

Мій автобус їде на схід.
Моє серце вганяє кров у вени з такою силою
Що під шкірою проступає камуфляжний візерунок.
Не НАТОвська «пісочка», але теж нічого.
Серце гатить у скроні з такою силою
Що здається що очі от-от засвітяться в темряві,
А звір вигулькне не лише з підсвідомості,
А й з дзеркала.
Там і так останнім часом рідко показують людську подобу –
То пес, що безсило виє на місяць,
То вовк, що прагне свіжої крові.
От, власне, вовк став би зараз у пригоді.
Треба прикликати, щоб вчепитися у ворога раніше,
Ніж той перетворить мене на пса, що безсило виє над могилою друга,
Або й просто на мертве тіло.
Тілько от…
Ця війна вже не для вовків. Вона свята, але нечесна,
Бо вже майже не буває так,
Щоб з ножем або й голіруч рвати тварюку на шмаття.
Частіше – координати, радари, (а в газетах фейки, фейки, фейки)
Інверсійні сліди і червоні пускові кнопки.
Я б зробив ті кнопки зеленими, їй-право.
Колір спокою, як не як.
А спокій настане тільки тоді, коли погань буде винищено
І я повернуся до тебе.
А якщо ні?
Господи…
Але поки автобус з чорними номерами тільки їде на схід.
І поки це тільки 100-кеме на годину по трасі.
І можна визирати, чи бува дим з труби
Не малює цифру 200 у ранковому тумані
(Погана, кажуть, прикмета).
А буває ж, що треба 160-кеме на приреченому пікапі
Між воронками і кістяками бетеерів.
Зі смертю на хвості, щоб прокласти для своїх
Дорогу життя.
Або кілька днів на місці з нульовою швидкістю,
Бо просто треба стояти. Просто треба.
Так написано богами війни.
Вони багато чого встигли написати,
Невтомні (краще б лелекам допомагали, чи я не знаю),
Вони написали навіть графік руху автобусів з чорними номерами.
Особливо тих, що їдуть на схід.

Дружині (1959-2014)
***
Ще якихось
півроку тому
Я читав тобі
Незабутній
Двадцять третій
Псалом Давидів,
А недавно читав
твоїй мамі,
І з Матвія –
усі блаженства…
Я благав
милосердного Бога
Аби Він покріпив
Марію,
І просив її передати, –
Як бракує
тебе і тата
Нам усім,
що і слів замало…
Нашим душам
Так зимно стало.
За півроку –
вже третя втрата.
Спорожніла
батьківська хата…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Дорогою до села
Завжди слухаю
В машині
Наших улюблених
Мареничів
І розмовляю з тобою,
Прошу у тебе поради,
Я кажу тобі:
Їдемо до мами?
Чую, як ти
Наспівуєш
Кожну пісню.
Навмисно надіваю
Окуляри від сонця,
Щоб не було видно
Сліз на очах,
Надто коли минаю,
Отой відтинок,
Де торік
Ми спинились,
Щоб поласувати
Купленим напередодні
Морозивом…
Ти так ніжно
Тулила до себе
Нашого коханого
Кількамісячного онука,
І твоя любов
До цієї крихітки,
До кожного з нас,
До цілого світу,
До життя
Теплим морем
Розливалася аж
До небокраю…
У твоїх очах
Було стільки
Любові і ніжності!
Вірю, що нині
Господь на небесах
Повернув тобі цю любов
сторицею…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Я досі не можу
Переглядати
Без сліз
Світлини з тобою…
Ось ти маленька
Сама, в колясці,
з мамою у садку,
коло хати…
Такий молодий
і усміхнений тато,
А попереду
Ще стільки
Подій і літ,
Стільки доріг,
І мрій!
Господи, як же швидко
Злетіли ці літа!
Усе життя – неначе
Лише чотири
Пори року –
Весна, літо,
осінь, зима…
Твоє спинилось
На літі…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014
***
Яке щастя,
Що мама зберегла
Твій шкільний щоденник
За шостий клас…
Кожен день тижня
Заповнений твоєю рукою –
Впізнаю милий серцю
Почерк…
Тобі виповнилось
Лише тринадцять –
Така чудова
І романтична пора
В житті кожної людини!
На сторінці за 27 вересня
запис класного керівника:
«На уроці сміялась,
Передавала записки.
Поведінка незадовільна»…
Напевно вдома
Дісталось від мами? –
Тато був добрим…
Уявив тебе
маленькою дівчинкою
з косичками,
Пустункою, щебетухою,
Моторною непосидою…
Боже, скільки б я віддав,
Щоб повернутись
В той час, той клас
І бодай краєм ока
Поглянути на тебе!

30 жовтня 2014 року

Я викрешу вогонь із білого каменя,
Що на моїй душі.
Залиши
Усе, що тебе болить – мені
Переболію колись.
Замкнусь
Аж на сім замків,
Щоб ні лукавого, ні Бога
Нікого.
Лише задзеркалля і пустка.
Ще дні, без часу та виміру.
Вимрію…
Так не можна, я знаю.
Та деколи хочеться, треба.
А як без неба?!...

гачковані серветки
вальсують вельоном
немов сніжинки
і опадають оплатками
перед старими світлинами
там де стрілки годинника
непомітно тануть
на циферблаті зими

тісто різдвяного калача
пухко замішене
збороноване
і засіяне туркотом горлиці
що збирає правнуків на коляду

коли всі поснуть
здійметься вітер
довгий вельон
затріпоче краями
і полетить до місяця
обмерзлого самотою
полетить разом з оплатками
старими світлинами
і мовчанням годинника
залишивши світанку
на столику біля ліжка
здивовані окуляри
плящинки з ліками
і пучок сухих васильків

В ПОЛ1 В1ТЕР В1Е
Надежда Мартынова Данчак
У полі вітер віє – козаки в землі лежать

/ подія 1918 року в с. КУКАВКА, Вінничина/

Квітуча та багата Українська земля,
Бог дав таку масляну землю,
На ній пшениця, жито колосяться,
Душу щастям зігрівають, співати заставляють.

Там вільні козаки, “трудолюбиві” і правдиві,
Святої української землі сини,
Злиденного і обігріють, хліб дадуть.
Дорогу вкажуть...

В них руки роботящі і голові тямущі,
Широка українська та душа.
Моральність, честь, порядність,
Та святість у крові, бо в Бога віра там була...

Весілля грали і так радісно, душевно там співали,
Раділи щастя буде вічно...
Але в холодному краю, спокою вже не мали,
Підбурили народ примарою одвіку.

Смуту в душу запустили,
Пішов розбрат, розбій, переворот,
Життя перевернулося на оборот,
До влади вдерся “чорт”...

Все закрутилося, так замело,
Із цепі зірвалося, заколотилося,
Безумством віддалося,
І в прірву кинуло народ...

Брат на брата, син на батька,
Мати кинула дитя,
Голод, смерть, розруха.
Темні сили вирвалися із небуття...

І пішов народ страждати,
Та за кого кров свою ту проливати?
За ту купку крикунів,
Маразматиків і дикунів.

Так порушилась гармонія життя,
І щасливе, тепле, світле майбуття.
Все у прірві крутиться, у вирі,
Стогін, плач і регіт страшної химери ...

Позбирались козаки, із отаманом,
Чесний говір про життя вели,
- Треба захиститися від “чуми”.
Їхнього не треба, а свого не віддамо!

Сотня є штиків із усіх дворів,
На світанку чути крики і гомін...
Вилетіли козаки назустріч ”чумі”,
В страшній битві зійшлися вони.

Плач та крик стоїть у рідній стороні,
- Що, ви хлопці, діти рідної землі,
Тут не поділили, голови скосили,
Сиротами сім’ї залишили...

Стоїть хрест у чистім полі,
Там де голови лежать,
Вітер виє, а пшениця колоситься,
До землі вона клониться.

Птах у висоті літає і,
На землю з сумом поглядає...
Там нащадки хліб збирають,
Золоте зерно в засіки засипають...

В тім зерні – краплинка,
Мудрості – матері Землі,
В тім зерні – краплинка -
Кров – її синів...


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111042302047