Мій автобус їде на схід.
Моє серце вганяє кров у вени з такою силою
Що під шкірою проступає камуфляжний візерунок.
Не НАТОвська «пісочка», але теж нічого.
Серце гатить у скроні з такою силою
Що здається що очі от-от засвітяться в темряві,
А звір вигулькне не лише з підсвідомості,
А й з дзеркала.
Там і так останнім часом рідко показують людську подобу –
То пес, що безсило виє на місяць,
То вовк, що прагне свіжої крові.
От, власне, вовк став би зараз у пригоді.
Треба прикликати, щоб вчепитися у ворога раніше,
Ніж той перетворить мене на пса, що безсило виє над могилою друга,
Або й просто на мертве тіло.
Тілько от…
Ця війна вже не для вовків. Вона свята, але нечесна,
Бо вже майже не буває так,
Щоб з ножем або й голіруч рвати тварюку на шмаття.
Частіше – координати, радари, (а в газетах фейки, фейки, фейки)
Інверсійні сліди і червоні пускові кнопки.
Я б зробив ті кнопки зеленими, їй-право.
Колір спокою, як не як.
А спокій настане тільки тоді, коли погань буде винищено
І я повернуся до тебе.
А якщо ні?
Господи…
Але поки автобус з чорними номерами тільки їде на схід.
І поки це тільки 100-кеме на годину по трасі.
І можна визирати, чи бува дим з труби
Не малює цифру 200 у ранковому тумані
(Погана, кажуть, прикмета).
А буває ж, що треба 160-кеме на приреченому пікапі
Між воронками і кістяками бетеерів.
Зі смертю на хвості, щоб прокласти для своїх
Дорогу життя.
Або кілька днів на місці з нульовою швидкістю,
Бо просто треба стояти. Просто треба.
Так написано богами війни.
Вони багато чого встигли написати,
Невтомні (краще б лелекам допомагали, чи я не знаю),
Вони написали навіть графік руху автобусів з чорними номерами.
Особливо тих, що їдуть на схід.

Дружині (1959-2014)
***
Ще якихось
півроку тому
Я читав тобі
Незабутній
Двадцять третій
Псалом Давидів,
А недавно читав
твоїй мамі,
І з Матвія –
усі блаженства…
Я благав
милосердного Бога
Аби Він покріпив
Марію,
І просив її передати, –
Як бракує
тебе і тата
Нам усім,
що і слів замало…
Нашим душам
Так зимно стало.
За півроку –
вже третя втрата.
Спорожніла
батьківська хата…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Дорогою до села
Завжди слухаю
В машині
Наших улюблених
Мареничів
І розмовляю з тобою,
Прошу у тебе поради,
Я кажу тобі:
Їдемо до мами?
Чую, як ти
Наспівуєш
Кожну пісню.
Навмисно надіваю
Окуляри від сонця,
Щоб не було видно
Сліз на очах,
Надто коли минаю,
Отой відтинок,
Де торік
Ми спинились,
Щоб поласувати
Купленим напередодні
Морозивом…
Ти так ніжно
Тулила до себе
Нашого коханого
Кількамісячного онука,
І твоя любов
До цієї крихітки,
До кожного з нас,
До цілого світу,
До життя
Теплим морем
Розливалася аж
До небокраю…
У твоїх очах
Було стільки
Любові і ніжності!
Вірю, що нині
Господь на небесах
Повернув тобі цю любов
сторицею…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014)
***
Я досі не можу
Переглядати
Без сліз
Світлини з тобою…
Ось ти маленька
Сама, в колясці,
з мамою у садку,
коло хати…
Такий молодий
і усміхнений тато,
А попереду
Ще стільки
Подій і літ,
Стільки доріг,
І мрій!
Господи, як же швидко
Злетіли ці літа!
Усе життя – неначе
Лише чотири
Пори року –
Весна, літо,
осінь, зима…
Твоє спинилось
На літі…

30 жовтня 2014 року

Дружині Надії (1959-2014
***
Яке щастя,
Що мама зберегла
Твій шкільний щоденник
За шостий клас…
Кожен день тижня
Заповнений твоєю рукою –
Впізнаю милий серцю
Почерк…
Тобі виповнилось
Лише тринадцять –
Така чудова
І романтична пора
В житті кожної людини!
На сторінці за 27 вересня
запис класного керівника:
«На уроці сміялась,
Передавала записки.
Поведінка незадовільна»…
Напевно вдома
Дісталось від мами? –
Тато був добрим…
Уявив тебе
маленькою дівчинкою
з косичками,
Пустункою, щебетухою,
Моторною непосидою…
Боже, скільки б я віддав,
Щоб повернутись
В той час, той клас
І бодай краєм ока
Поглянути на тебе!

30 жовтня 2014 року

Я викрешу вогонь із білого каменя,
Що на моїй душі.
Залиши
Усе, що тебе болить – мені
Переболію колись.
Замкнусь
Аж на сім замків,
Щоб ні лукавого, ні Бога
Нікого.
Лише задзеркалля і пустка.
Ще дні, без часу та виміру.
Вимрію…
Так не можна, я знаю.
Та деколи хочеться, треба.
А як без неба?!...

гачковані серветки
вальсують вельоном
немов сніжинки
і опадають оплатками
перед старими світлинами
там де стрілки годинника
непомітно тануть
на циферблаті зими

тісто різдвяного калача
пухко замішене
збороноване
і засіяне туркотом горлиці
що збирає правнуків на коляду

коли всі поснуть
здійметься вітер
довгий вельон
затріпоче краями
і полетить до місяця
обмерзлого самотою
полетить разом з оплатками
старими світлинами
і мовчанням годинника
залишивши світанку
на столику біля ліжка
здивовані окуляри
плящинки з ліками
і пучок сухих васильків

В ПОЛ1 В1ТЕР В1Е
Надежда Мартынова Данчак
У полі вітер віє – козаки в землі лежать

/ подія 1918 року в с. КУКАВКА, Вінничина/

Квітуча та багата Українська земля,
Бог дав таку масляну землю,
На ній пшениця, жито колосяться,
Душу щастям зігрівають, співати заставляють.

Там вільні козаки, “трудолюбиві” і правдиві,
Святої української землі сини,
Злиденного і обігріють, хліб дадуть.
Дорогу вкажуть...

В них руки роботящі і голові тямущі,
Широка українська та душа.
Моральність, честь, порядність,
Та святість у крові, бо в Бога віра там була...

Весілля грали і так радісно, душевно там співали,
Раділи щастя буде вічно...
Але в холодному краю, спокою вже не мали,
Підбурили народ примарою одвіку.

Смуту в душу запустили,
Пішов розбрат, розбій, переворот,
Життя перевернулося на оборот,
До влади вдерся “чорт”...

Все закрутилося, так замело,
Із цепі зірвалося, заколотилося,
Безумством віддалося,
І в прірву кинуло народ...

Брат на брата, син на батька,
Мати кинула дитя,
Голод, смерть, розруха.
Темні сили вирвалися із небуття...

І пішов народ страждати,
Та за кого кров свою ту проливати?
За ту купку крикунів,
Маразматиків і дикунів.

Так порушилась гармонія життя,
І щасливе, тепле, світле майбуття.
Все у прірві крутиться, у вирі,
Стогін, плач і регіт страшної химери ...

Позбирались козаки, із отаманом,
Чесний говір про життя вели,
- Треба захиститися від “чуми”.
Їхнього не треба, а свого не віддамо!

Сотня є штиків із усіх дворів,
На світанку чути крики і гомін...
Вилетіли козаки назустріч ”чумі”,
В страшній битві зійшлися вони.

Плач та крик стоїть у рідній стороні,
- Що, ви хлопці, діти рідної землі,
Тут не поділили, голови скосили,
Сиротами сім’ї залишили...

Стоїть хрест у чистім полі,
Там де голови лежать,
Вітер виє, а пшениця колоситься,
До землі вона клониться.

Птах у висоті літає і,
На землю з сумом поглядає...
Там нащадки хліб збирають,
Золоте зерно в засіки засипають...

В тім зерні – краплинка,
Мудрості – матері Землі,
В тім зерні – краплинка -
Кров – її синів...


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111042302047

***
Так рано випав
цього року сніг –
Комусь на радість,
а мені на смуток…
Я пригадав, як ти
його чекала
Торік, коли до ліжка
вже прикута
Душею й серцем
линула туди,
Де сосни у весільне
зодягнулись.
А ти собі вбрання
приготувала,
Щоб з ними вже
назавжди попрощатись…
Той перший сніг,
так сталось, -
був останнім
твоїм бажанням,
в зимних вже долонях
Ти грудку снігу,
наче скарб тримала,
І так вустами
жадібно припала
До неї й довго
тамувала спрагу,
А ми крізь сльози
тішились з тобою,
І були ладні
прихилити небо,
Щоб ти, бодай ще раз
нам посміхнулась…
…………………………………………….
Зима так м’яко
стелить пеленами,
І стежку замітає
поміж нами…

24 жовтня 2014 року

Парашутом осінньої хмаринки
Опустився на землю смуток.
Заснути б.
Ненадовго, на мить,
Щоби прокинутися весною.
Нагою
Душею і тілом,
Як немовля.
Щоб земля –
Без війни, горя і фальші.
А дальше?
Підійнятися і піти,
Почати життя з білого листка…
Хитка
І прозора мрія,
Мов павутинка бабиного літа.
А ще трембіта,
Далеко в горах,
То голосила, то вмовкала.
Повні бокали
Терпкого шафранового напою
Що пахне осінню.
І досі я
Стою на перехресті вітрів,
Закохана в жовтогарячий смуток
Ні, не зможу заснути,
Прийму все, що судилося долею.

1.
Меркаптофос усіх од нього
комах виводить -
Одарка.

Не працює телефон.

Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
на засіданні
парламенту (Верховної ради).

Засіданні чого?

Складаний меч.

Ви меча складіть
і в кишеню заховай -
(назад)
- те.

2.
Я пропоную значно
простіший вихід - (said)
я вийняв кишеньковий
ніж

труснув (махнув) і
з нього став меч.

Мій меч - твоя голова з...
е-е-е... плєч.

Були такі розумні.
Не варто цього робити, -
погодився Дід Панас. - Не
пам"ятаю (знаю) чому, але
не варто.

Хто-небудь пам"ятає
як рубати, щоб не відрос-
тало?

А якщо просто зали-
шити? Викликати нех-
ай дустом попшикають?..

3.
меч-складанець

Давайте викличемо
дух Григорія Петровича
дуже зручно і з гарантією.
Григорій Петрович ви з нами?
Аякже, каже Григорій Петрович.
Ато.

Синдром Римського-Корсакова
стосується прямих за-
питань (прямої мови),
тоді непрямою тра питати, звер-
таючись безпосередньо
до підсвідомості.

Отак - Іванов-Осадчук
спитав Діда Панаса.

4.
Два таксисти лаються
арабською серед...
Передній дивиться назад і
ЇДЕ, не дивлячися куди...

На подвір"ї поет і ком-
позитор розставивши руки
заганяли (зайву) голову
в корпус. Голова басу-
вала на кривих лапках
і пирхала синім вогнем.

Несміяна:
праве око
плакало скупими чол. сльозами
ліве щирими жіночими, -
рясними,
було червонішим.

Політ проблеми в майбутнє.

5.
Чи не стане з цього
чогось поганого.

- Дід Панас відповів, що не
станеться, - відповів Дід Панас.

Гіпнотизувати, показуючи,
дивлячись на годинник. - Ви вже
15 хвилин талдичите, а я
все не гіпнотизуюся
за вашим годинником...

Де в ньому три тисячі літ?

Ноги полоскав, а ми тепер
маємо (це) пити?
Це ж спирт - вишкірився
змій -
усе стерильно.

"Ембріон" (відрубана голова).

6.
Злочинно-слідчий
зв"язок
зв"язок між причиною та
слідством

вступили у причинно-наслід-
ковий зв"язок.
Причинний зв"язок, і наслід-
ковий зв"язок.

Безпричинно-н-
аслідковий зв"язок.
"Причинна".

До першого пункту - з широкою душею
залишайте, будьте ласкаві,
(а то) від великих тереве-
нів у мене голова болить.

І психопата свого з ножем
забирайте. -
Беріть.

1 (шістнадцятитижневому)

намалюй веселку
у золотому обручі снів,
так щоб її кінці
доторкалися країв землі
мій сину, намалюй веселку,
свою першу,
намалюй її у темряві,
а я тобі допоможу -
лише скажи своє бажання
і я
пальцями
кляксами
перенесу її з твоїх снів
на біле полотно світу

Намалюй, Боже, веселку,
щоб я могла знати,
чого хоче моя дитина

24.11.2013

2 (забавляночка-чеканочка)

шурх-шурх листочки
маленькі синочки
снять собі сонечка
медовії дольки...

мамо, намалюй веселку...
ти обіцяла
З дольками-листочками
І чемними очками
Щоб ходила пухнасто
лапками-капцями
По водичці - хмаркою
Танцювала танцями
По водичці - дощиком
ще й медовим коржиком
І щоб вміла бджілкою
літати з сопілкою
І щоб мала щічки
як у Божих сонечок
І знала як з вітром
розмовляти
Солодко...

шурх-шурх листочки
мамині синочки
будуть тобі коржики -
Веселкові гномики
будуть тобі зайчики
Сонячні пухнайчики
Від білочки - горішки
І медова діжка -
від ведмежатка,
лісового татка

11.10.2014

Надежда Мартынова /Данчак/

Відпочинок на курорті / сатирична мініатюра/


Нарешті вирвалась я з дому, від дітей,
Від чоловіка, не тверезого “ще й роду”,
З червоним носом, як дід Мороз.
Від цих борщів, котлет та каш.
Водичку буду пити, собі масаж робити.
Гуляти, дихати, відпочивати,
Очима всіх буду стріляти.
Бо дома, так все надоїло.

Бігом в бювет води попити.
-Ой, пропустіть, спішу я дуже.
Ну як, вода хороша, молодий мій друже?
Щось буркнув він собі під ніс – «куди стара?».
- Нахаба – яке ж не виховане це щеня.
Та молоде, але уже свиня.
Від люті, аж скривилась я.
Взяла і відійшла.

Всі ходять парами, як чоловік та жінка.
Підбігла тут і я до мужика.
- Ну як вода? ОЙ, вас подагра замучила, та як жаль.
Ви так ще молоді, красиві і стрункі,
Ну трішечки живіт.
На пенсії уже? Так всі там будемо !
Як приймете усе, про все й забудете.
І танцювати, як молодий ви будете.

- На танцях будемо літати,
Про той коліт, бронхіт, артрит,
Булижник в нирці, ми забудемо,
І викрутаси робити будемо, як в 25.
Яка погода, дощ іде, ну прямо ллє.
Бігом на процедури, ці акупунктури.
Душ, грязь і вся ця “єрунда”.
Скоріше до вечора дожити, ой як хочеться !

Як радісно забилось серце,
Це він стоїть, Атлантик мій.
Кліпаю брівками і губки в дудочку складаю.
Це є йому сигнал.
Ну ти дивись,
Іде прямісінько до мене: «Добрий вечір».
- Здоров була кума, ну що попарилася вже?
А я стою ніяковію , мов дівка молода.
- Ти так розчервонілася, розгарячилася,
Підемо, остигнемо, хоча би трішки...
- Ну, що ви, прямо так з наскоку.
- Так що, чекати нам півроку?
Два дні ще залишилося, то треба відтягнутися нівроку.

Лісок, смерека, сонце сіло за бугорок.
- Попробуй, який смачний цей “лікерок”.
І завертілась голова, і в небо полетіла я.
Коли до тями я прийшла, а він хропів.
Трясла його і по щокам лупила,
До санаторію, за комір, волочила.
І знову процедури, ванни та масаж.
А вечір вже так близько.
Кипить, горить всередині,
Аж серце мре,
То може і сьогодні ще.

- Здоров була кума, ну, що попарилася вже?
Дивись яка червона та красна. То охолонути пора.
І знову місяць і трава, і пляшка червоного вина,
Ще дві, не знаю я які.
Ой весело було і місяць ходуном ходив.
“Смерека аж на мене впала”,
Що я від цього неймовірно закричала.
Проснулася, сплю під кущем.

Зірвалась, лечу на процедури,
Закінчувати ці акупунктури.
Ой, з кумом ми прощалися,
Обнімалися і цілувалися.
Навік клялися, зв’язок держати,
Що будемо ми разом відпочивати.
Погорювали та поплакали.
Адресами обмінялися і порозбігалися.


А вечір знов настав і музика заграла,
В душі щось знову піднялось,
І хвилюватися заставило.
Ой, знову я літаю,
Як “кізочка” стрибаю,
Очима всіх стріляю,
Щоб на гачок піймати “окунька”,
А може і жирнесенького “судачка”.



Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2011
Свидетельство о публикации №111021601775

Якщо придивитися як слід, одразу стає видно,
Що золоте сяйво жовтня
Складається з безлічі ниточок-променів,
Якими Господь вишиває
Це буяння відтінків вогню
На холодній, сірій канві вогкої осені.
І так хочеться не пропустити жоден
З цих вогнистих стібочків.
Отак і бігав би лісом,
Як малюк за сонячним зайчиком.

Якщо прислухатися як слід, одразу стає чути,
Що звуки музики - це не окремі звуки,
Це неперервний потік щастя,
Яким Господь благословляє
Тих, у кого є вуха щоб чути,
А крапочки на нотному папері,
Це все одно, що синя пляма на карті.
Синя пляма позначає місце,
Де можна зайти красу моря.
А крапочки позначають місце,
Де треба натиснути,
Щоб знайти блаженство.

Якщо вдуматися як слід,
а потім довго придивлятися
І прислухатися ще довше...
Ти все одно не втямиш, що таке любов.
Бо це і блаженство, що проливається нестримним потоком,
І краса, яку ти бачиш у кожній миттєвості,
І золото, на яке ти перетворюєш
Кожну часточку того, кого любиш...
І....
Просто зазирни мені в очі,
І роздивися там пісню,
Почуй там красу.
Це моя душа промовляє до тебе
Словами більшими за слова.

(акровірш)
Україно убога уярмлена,
Коронована карою ката
Розірвана, розіп’ята
Анексована абортована
Їй-Богу!
Незалежна? Невже, небого?!
Армія аборигенів

Має місце між млою.
Оселі обпалені
Яригами, яремні ясою.

Колись квітуча, кохана…
Роз’ятрилася рана
Арештовані азимути
Їхні?
Ніколи! Ніко…
Акафіст, або…

«Мамочко, розкажи мені казочку».
«Добре, синочку ріднесенький. А про кого?»
«Про котика Рудика, мамочко».
«Добре, Любчику. Ось лише приберу в кімнаті і…»

«Матусю, а пам’ятаєш коли я був маленьким,
Ти обіцяла мені розказати казочку про котика?
Завтра твоїй онучці два рочки. Я так хотів би…»
«Ой, синочку, вибач. Я вже надрукувала її, але…
Ще трохи відредагую і тоді…
Ця вічна зайнятість, ці нерви…»

«Бабусю, тато казав, що ти знаєш чарівну казочку
Про мудрого котика Рудика,
Що малював олією надзвичайно красиві картини
Та про його хазяїна – художника Гапона,
Який умів розмовляти з тваринами».
«Ой, Лілечко! Ой, внученько! Вічно у мене часу не вистачає!
Але сьогодні ввечері
Я відправлю тобі цю казочку По Інтернету.
Ось побачиш, люба. Обіцяю».

«Бабусю, ми прийшли запросити тебе на наше весілля.
Але чому ти плачеш?»
«Та ось, внученько, комп’ютер зламався.
Та і окуляри десь загубилися…
А я так хотіла…»

17.10.14

І, можливо, ми колись таки зустрінемось,
У затишній кав’ярні під старими каштанами.
Я замовлю зелений чай, а ти - каву з вершками.
Йтиме дощ, і я буду в червоному.
Ловитиму твій погляд, теплий, впевнений,
І так по-дитячому щиро ніяковітиму -
Я ж чекала цієї зустрічі і майже не вірила.

Поступово знайдемо спільні теми,
Розмотаємо їх як мотки теплого меланжу,
Зігріємося, станемо ближчими, ріднішими.
Дозамовимо білого вина. Вечорітиме.
Стихне дощ, і лунатиме джазова музика.
Ти торкнешся моєї руки, ненавмисно,
Розповідаючи щось цікаве, навіяне.
Захмелію, розчинюсь у твоїм голосі
І подумаю - «То ж небезпечно так:
Вечір. Очі. Вино. І ця музика...»

кам’яне літо насуває дерев’яний бриль на очиці сонця
і стає дерев’яним літом
насуває і відлітає – підземним жорнам
мастити молебні кленом
червоним немовби клен
і червоним який червоний
немовби подих
там де немає
/вийшов…./

кам’яне літо
дерев’яний голос
одягає підземним сфінксам
проростають горілим
сичать землею
здіймають провалля наче
очі не-бач-ників
котяться ґудзики
з драних сорочок свисту
що насувається – і відступає
/бо так сліпим здається/

кам’яне літо
по дрібочці каменю
тисне собі зап’ястя
і підбирає коліна повище
мокрі коліна – вище
аж до потилиці
там де небесні дерева йому пошили
шкіру із дерева
очі із видива
страху
і літо бачить:

«я бачу як сидить навпочіпки дерево
вишите хрестиком
поміж пожарищ мертвих
я бачу як падають крихти розірваних
променів світла смерті
я бачу як велети з диму мотузчані молоти
миють в небесних ріках
і мули моранові вниз насуваються
і не відступають
не відступають
невід
вітер розіп’ятий
гойда-гойдає
у кам’яному світлі
що насувається
вишите хрестиком
на іменах безчолих»…

кам’яне літо збовтує пагорби
кам’яне літо злизує пам’яті
кам’яне літо обростає підземними
і дерев’яним небом

хто його випере
в ріках калинових?
хто йому вирубить
маску окленену
в темних дзеркалах жон і
літа що ласує
спасом-на-мороці
морем на милицях
мохом на вилицях
ареса-аґруса?

….вийшло
кам’яне літо у розколотій банці поминального диму
і звернулось калачиком у просторій ряднині з нарізної травиці
дерев’яний бриль насуває на очі замащені сонця
дерев’яний голос простягає жінкам з сіллю-глицею в лицях
настромляє на пастки напитий бур’ян й чорнобривці гоморрські
до судом затискає в лещата не-слів стовбопоглядних свідків
і лежить
по коліна – в собі
по коліна – в молитві
і не хоче летіти
нікуди не хоче летіти…

На березі життя мені скажи,
Чи любиш?
Словом тим обережи
Мене на березі,
На видимій межі
І в небо вже невидимо біжи.
У вересні
Теплом підпережи.
У березні
Березам розкажи
Як танути,
Коли у снах сніжить,
Коли без тебе неможливо жить.
Коли лиш мить,
Одна кохання мить
У серці незагоєно щемить.
А втім, якщо не можеш, не кажи,
Востаннє ти мене підпережи
Теплом і ласкою останньої межі
Й окрилена - біжи.

2014 - у гастрольному автобусі на трасі Київ-Харків

Знаєш, я помітив дивну річ:
І серед ясного дня,
І у густих сутінках,
І, здається, навіть у темряві
Ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.
Тому мені навіть не треба придивлятися
Щоб розгледіти тебе серед густого натовпу.
Чи десь дуже здалеку.

Це так, наче тисячу років поспіль
Ти бачиш у своєму саду прекрасну квітку
І тобі не треба шукати її.
Ти просто одразу
Фокусуєш погляд у правильному місці.

Тільки ти прекрасніша за будь-яку квітку,
А життя складніше, ніж сад.
У ньому весь час щось змінюється, зникає...
Але якщо ти десь неподалік,
Навіть коли в небі густі хмари,
А довкола тисячі людей,
Я просто підводжу очі
І одразу бачу тебе.
Бо ти наче постійно освітлена
Променями сонця, що сходить.

Іноді здається, що це сам Господь
Вказує мені на тебе
Відблисками свого сяйва.
Може це і є любов?

Вересень складає дні
У великий жовтий букет.
Кольори осінніх марев
Надихають на спогади…

А пам’ятаєш, як ми з тобою
Гуляли липовою алеєю?
Столи були накриті натхненням,
Золоті суцвіття шепотіли під ногами
Про ніч…
Більш нічого
Не хотілося, тільки тіла,
Бо душа відлетіла у рай
Ще минулого вечора. Ти
Народилася ніби знову.

А пригадуєш, люба,
Гладіолуси, парк і альтанку…
Я клацав затвором фотоапарата,
Ловив моменти і ракурси,
Щоб зберегти для вічності
Очі, що світилися ніжністю,
Тривожний неспокій голосу,
Проникнення в інший світ…

Такого шаленого світла
Я не бачив відтоді ніколи.
Світилося тіло і очі…
Долоні… І стогін… І вікна,
Що бачили кроки до миру
По вічній планеті війни.

Кохана, букети осінні
Не можуть не жовтими бути.
Обличчя кленового листя
Вдивляється в сутність твою.

Зготуй нам небесної манни,
Чи чаю з листків ікебани.
Чи щастя, настояне на
Цілунках, у склянки розлий…

24.09.14

ти
знаєш
я
поволі
від
тебе
збожеволів.
ти
ж
знаєш
не кохаю
за
ідол
просто
маю.
тебе
і
іншу
навіть
ту
біленьку
чорну
і
руду.
усіх
бабій
мов
атеїст
сьогодні?
ні
сьогодні
піст.

Увага! Увага! Увага!
Оголошується уперше в Україні найдоцільніший найцікавіший найнеобхідніший Аукціон розпродажі депутатів Верховної Ради та професійних урядовців, тих котрі унеможливили життя робочого народу.
Адже у конституції України сказано, що перед законом усі люди рівні – тим більше народ є джерелом влади, але влада з депутатами розпродали, інші розгромили заводи і фабрики. Пустили народне і державне як своє власне з молотка.
А народові уже нічого не залишилося для участі в розпродажі лише депутати та урядовці, отже, щоб бути справжнім джерелом влади є необхідність пустити з молотка депутатів і урядовців, щоб хоч трохи себе забезпечити на якийсь день прожитку.
Громадяни України простого робочого класу оголошують цей конкурс як найнеобхідніший для збереження своєї держави України і державності. Для розпродажі оголошуються ті депутати, котрі проголосували за розпродаж державного загальнонародного добра і майна, що і змусило цвіт України батрачити по чужих державах, шукаючи захисту від зневаги оплати праці, та злиднів.
Ціна перша за кожного треба усього заплатити лише суму грошей готівкою у будь-якій валюті, що лише складає один прожитковий мінімум простого нашого українського робітника чи пенсіонера. Хто дасть більше ?
Для тих іноземних покупців, що будуть найактивніше скуповувати, ще до кожного купленого Вами у нас депутата чи урядовця з вище указаних, що поступили для розпродажі з молотка. До кожного з них додаємо, як наш щирий подарунок від українського народу.
До кожного у подарунок додаємо зовсім-зовсім безкоштовно одного професійного злодія чи брехуна.
Кого забажаєте?
Продаємо і дуже-дуже дешево усіх тих, котрі причинилися будь-яким засобом до розграбунку і розпродажі наших фабрик і заводів, природних ресурсів землі, палива, енергії інформаційних засобів та державної безпеки і її міці. Тих, котрі нас, народ робочий, закопують живими такими засобами як приниження і унеможливлення вижити.
Тих, що складають професійні програми проти життя і побуту проти пенсіонерів і кандидатів у пенсіонери, що зменшуються вік життя, а збільшують вік праці на злодіїв, грабіжників, дармоїдів і шкідників проти держави України.
Вони до тепер торгували розпродажем держави. А тепер настала черга торгувати простому робочому народові – розпродати усіх шкідників української держави і державності.
Без політики - лише життєва необхідність.

Заявки на участь у чесному справедливому конкурсі аукціона можна подавати уже у кожному місті чи містечку на площах, де є пам'ятник Тарасові Григоровичу
Шевченку.
Адміністрація Української Громадської позиції Майдану Українського народу.

ковчег людяності орифлений
грифоном обезкриленим
щедро умащений
брунатним миром
НАЦІІ - на плаву
імперіє карликового ярма
онкопухлиново прогресуй
інтенсивій новоденно
кості мечем ізсічуться
гієн лихих і булаву
узрієш купко склотарна
ножем саблезубим
косу Мара уточить
о браслетогранатовий
овий шию наяву
умри матрьохо "мірна"
кровожерна грудоземно
анелідам згодуй
синів своіх нікчемно
програла ти війну

Уяви собі скелю,
Величну прямовисну скелю,
Що височіє над морем тисячі років.
Уяви собі хвилі,
Невгамовні хвилі моря,
Що омивають ту скелю споконвіку.
Іноді здається так буде завжди.
Але ж колись підніжжя скелі
Таки дасть слабину і камінь зійде в глибину вод,
Не маючи більше сил опиратися цій стихії.

Насправді це не про воду і камінь,
Це про любов і, особливо, про ніжність.

Вона омиватиме твою неприступну красу
Як хвилі омивають береги океанів,
М’яко, наполегливо і невідступно.
Просто тому що бути закоханим
Так само природно для мене,
Як для хвилі – блукати водами морів.
І коли навіть скеля відчує,
Що немає сили більшої за любов,
Тоді хвиля моєї ніжності
Вкриє твої найнедосяжніші вершини.

І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох до самих глибин.
І заповнить нас обох…

Руді були сильніші,
але чорних було більше.

Їх армія сунула
чорним потоком.

Вони йшли та гинули,
гинули та й йшли.

До вечора
вони вигризли перемогу.

2.
любов - це коли в тебе виростуть крила
любов - це коли в мене виростуть крила
сухі прозорі крила
на чорних блискучих спинах
коли в тебе виростуть крила - це любов
коли в мене виростуть крила - це любов
крила прозорі й сухі
на спинах блискучих і чорних

3.
ми кидалися
в полум"я

тілами
гасили пожежу
горів наш дім
дім наш
дім горів

ми падали в вогонь
ми
гризли його зубами
ми
ми

ми

4.
лункі порожні коридори
ганяють обгорілі звуки
мого кульгання
як же нас мало
як же мало нам
у величезному домі
який пропах
кислим запахом
біди

5.
любов осипається
сухими прозорими крилами

дитинко моя
біла довгаста дитинко

любов осипається
із чорних блискучих спин

скоро і ти почорнієш

тільки тебе
не перестану любити

дитинко моя
біла довгаста дитинко

не перестану
твій сон сторожити

скоро і ти почорнієш

6.
реактивний літак
розпанахував небо.

В цей день почалася війна.

Зранку дощило
а потім розвиднілося.

Почалася війна.

Трави втратили голос
і тільки хрипіли -
їх переїхало трактором.

Війна,
в цей день почалася
мурашина війна.

Ти мені ще болітимеш, відданий друже
Від наївно-смішних нас розділяють роки
Заблукали, немов звірі, що від зграї відбились
І шукаємо вихід із темних глибин

Озиваюсь до тебе, відчуєш крізь кілометри
Голоси хвилями здіймаються у пам’яті знову
Я приречена віддано Сонцю служити
Хай тебе вбереже
Хай сивина не торкається скронь

Ти мені ще болітимеш
Ти мені вже кровоточиш, дивись!
У блідих цих руках я тримаю всю силу свою
Я благаю Богів, щоб свій шлях ти пройшов до кінця

Але краще най зітруть тебе з пам’яті
Хвилі б’ють боляче соколиним твоїм ім’ям

27(08)2014

Якби я був бібліотекарем
І мене часом просили:
"Дай почитати щось про любов",
Я давав би, принаймні декому,
Праці академіка Патона.
Ви, здивовані, певно, та дарма.
Цей старий краще за всіх знав,
Що буває коли два полюси,
Дві наелектризовані до нестями нескінченості
Сходяться небезпечно близько.
Виникає вогонь,
Спалахує сяйво,
Починається чудо.
Цей вогонь може з'єднати в одне ціле
Щось цілком, здавалося б, несумісне.
Це сяйво здатне освітити
Навіть найпохмуріші хмари.
Це чудо буває навіть небезпечним.
Особливо для стороннього
Невчасного погляду.
І вже не так важливо, як його називають,
Електрозварювальна дуга
Чи якось романтичніше.
Чуду зазвичай байдуже до назв,
Бо воно самодостатньо прекрасне,
Адже це чудо любові.
Ну і ще одна причина шанувати Патона,
Мало не забув,
Саме любов будує найкращі мости,
Навіть через саму Вічність,
Правда ж?

коли я зустрічаюсь з тобою необхідним є третій
і загалом несуттєво хто він чи що робить або не робить
він може бути на розливі може просто курити
чи дрімати схиливши голову на руки вдивлятись розпачливо в стіну
або в дим тютюновий над попільничкою. як бідний родич
розглядатись по сторонах так наче він уперше в такому місці
і чекає чогось надзвичайного від місця або від тебе чи від себе,
розуміючи, що чекати від мене чогось надзвичайного не випадає.
зрештою, можна просто відчувати, що хтось дивиться на тебе,
дивиться згори. інколи цього вистарчає, інколи ні.
самозрозумілим виглядає така обставина, що
чоловіки не декламують поезій принаймні вголос і назагал
і взагалі – якщо вже поет, то нема жодної потреби щось писати
тим більше говорити про це.
присутність третього витворює необхідність дистанції
що доконечно для розуміння про що саме говориш і звісно
про що так промовисто мовчиш.
ну і взагалі

бо поезія то дуже приватно, приватність випирає з неї на всі боки,
як пружини старого дивану, що так безбожно скрипить
і муляє в найнесподіваніших місцях, того самого кухонного дивану
де ти вперше спробував кохатись, здригаючись та завмираючи
почергово від скрипу пружин та її шепоту.
і звісно, що лірика, як і кожен алкоголь, найкраще смакує ввечері.
хоча, якщо тобі дійсно смакує, то воно без різниці.
вживання чогось із них удвох неминуче призводить до торкання тіл,
коли слова тільки маскують, а поезія то є звикло оголення
і провокування, то манливість обіцянок, то віра що вони здійсненні,
причому здійсненні в найкоротший термін, скажімо, вже-тут-негайно.
велике щастя,що обіцянки не справджуються, особливо ті, котрі негайно.
ну от, власне тому

2003р
Так, місяць нагадує казку.
І ніби чуєш музику шаленого нічного оркестру
Хворих дешею музикантів,
Які вміють бачити те,
Чого ніхто не знає
І в що ніхто не вірить.
Під цю божевільну мелодію вальсують розбещені зорі,
Запрошують до танцю ще не здійснені бажання
І падають разом з ними в безодню,
На мить лишивши слід в нікуди.

Коли пан Зузук починає свій ранок, він відкриває очі і дивиться.
Дивиться він на підвіконня, де у глиняних горщечках ростуть бусинкові помідори та цибуля.
“Ви знаєте, я так люблю рослинки. Іноді хочеться кинути все і бути біля самої землі”.
Коли пан Зузук починає свій день, він не думає про роботу: “Дєлам деталі, за станком, для аудіо і таке все, знаєте”.
Він не думає про борги за квартиру: “Міг би й меншу знімати, але, бачите, у мене дві мансарди — тож, можу запрошувати художників”.
Пан Зузук дбайливо готує сніданок для себе і дорослого сина. Іноді лінується і випиває міцного чаю із чеською ковбасою — “досить!”
Ввечері він охоче ходить з друзями на пиво, суботами слухає джаз, музика робить його молодим івано-франківським хіппі.
Пан Зузук любить жіночу компанію і часто закохується. Але про свої любові мовчить — вони всі у ламких, як життя, лініях його полотен. Ще місяць тому у пана Зузука була галерея в центрі...
Дівчина, якій він про це розповідає, уважно дивиться на його натруджені пальці. Пан Зузук перехоплює її погляд, посміхається і ховає їх до теплих долонь.

дівчинка дорослішала
ляльки по ночах плакали
а потім ляльки почали дорослішати із нею
дівчинка по ночах плакала

і був Всесвітній потоп
дівчинка зібрала усіх своїх ляльок
посадила їх у нещодавно куплену ванну джакузі
і вони попливли
(хто не здогадався –
дівчинка новоявлений Ной:
жіноча версія)

приставши до берега
Кени (чоловіки Барбі) стали справжніми ляльковими чоловіками
а Барбі (жінки Кенів) – справжніми ляльковими жінками
і була нова генерація лялькових людей
а дівчинка прожила свої 400 із чимось років
потім її заспиртували
і показували нащадкам
як останній вид homosapiens
у якого з очей ще
накрапав дощ
2012

1.
небесні метафори
томаса еліота
осипаються
попелом на лисі голови
читачів бостон івнінг транскрипт
хоча і самі читачі і бостон івнінг
живуть лише в пам'яті
чорних на жовтому чорнил
і ніхто не озирається ніби прощаючись
з ларошфуко
чи з тобою еліоте —
що читаєш зараз
про що пишеш
які молитви тобі приносить весняний вітер

2.
читаю тебе еліоте
ношу з собою —
незнайомим містом
порожніми площами й вулицями —
коли туристи допивають
останній келих
за знайомство
коли завмирає місяць
над високими вежами
коли засинають півні-флюгери
ні до кого так і недокричавшись —
вимовляю твої слова еліоте
і вчуся слухати

Тілестність має час і простір.

Хоча не думає про це буденна жінка,
торкаючись як завше горлача,
щоб принести води.

Бо тиша і вода,
стирають лінії на тілі горлача,
що свого часу нанесла рука
творця.
Хоча не думає про це буденна жінка,
торкаючись як завше горлача,
щоб випити води.

Бо час і простір — то її рука.

І.
Витяг із протоколу судової трійки № 107/540 від 23 вересня 1933 року.
Постанова судової трійки колегії ДПУ УСРР про засудження письменника М.О. Ялового до 10 років позбавлення волі.

ІІ.
Висновок за матеріалами кримінальної справи Ялового М.О., затверджений заступником прокурора Харківської області М.П. Шандурою про реабілітацію письменника. 25 лютого 2003 року.

ІІІ.
страшно не почути голосу твого
і страшно почути голос твій
синім полум'ям горить
ніч
очікування і втоми
жінки ждуть свого святославича
жінки ждуть свого свято..
губиться слово
і заповідається вітру
Ой, неси, неси, вітре...
синім полум'ям горить
синім полум'ям
голос твій
2014

Олі Лахоцькій, яка дарує ідеї із незворушністю кішки, що гуляє сама по собі

і серпень і спека і радість і молодість і щастя
адже так небагато їм треба молодятам отим
він юний офіцер імператорської армії
такий молодий а вже герой а вже був поранений
а вже вбивав варварів північних вбивав воював
але живий і не каліка і спраглий і хтивий як належить
вона медсестра в госпіталі імператорському
красуня роду шляхетного і цнотлива як і належить
лише б разом бути лише б спільно лише б нерозлучно
пол родом з іллінойсу де віски і футбол і кленовий сироп
і мама що будить зранку і каже вмивайся синочку я насмажу тобі млинців
і співи і танці та знову ж віски і пиво і мерелин яка всміхається звабно
казала що чекатиме свого пілота коханого що мир береже
і захищає вітчизну від варварів вузькооких у кожному польоті
він лицар прекрасний без страху і докору і без недоліків безперечно
казала що молитиметься щоб посадки його вдалі були
і злети успішні як же инакше адже чекає вона мужа додому
і чує як серденько сина чи доньки краще сина звісно
щоб як тато був в лоні тріпотить струною банджо срібною
так так так щасливо видихає японка місяцешкіра
так вам суки за перлхарбор закушує губу пол
заплідни мене як землю запліднює дощ о муже мій небесами посланий
пол натискає гашетку і малюк вивалюється незграбно як немовля з коляски
імени матері його іменем матері його іменем усіх матерів матьвашу видихає пол
у мене буде син видихає юкіо син і живицею лоно жони своєї заповнює
і відчув він світло світло і більше нічого не відчував
так наче сонце лягло на землю спочити і не піднімалось більше ніколи.
і хєр с німи позіхає мій тринадцятилітній син і загортає підручник історії
і нога в сракє подумки продовжую хєр с німі і нога в сракє
саме так хєр с німі і нога в сракє
а ще ця дівчинка що майструвала паперових журавликів числом тисяча
лягай спати синочку хєр с німі і нога в сракє завтра в школу малий лягай спати
хєр с німі синочку і нога в сракє

Шановні ПМ-івці! Щиро вітаю Вас із днем Незалежності України!
Ви своєю талановитою і щирою творчістю підтримуєте віру в нашу перемогу та силу! Слава Україні!

З примруженого ока воїна в пустелі
Він видуває самотню сльозу.
З розшарпаних дверей душі у відчаї
Він видуває рештки спокою.
З розірваних вітрил човна у штормі
Він видуває свист безнадії.
З облупленого димаря хати у степу
Він видуває стогін прощання.

Він регоче над марнотою цього світу,
Він реве мені у вухо щось про близький кінець.
Він мій брат, бо я так само не ладен
Стримувати свого шаленства.
Цей вітер приніс мене сюди
І колись забере мене звідси.

Іноді я уявляю собі,
Що планети, буває, закохуються.
На них і так діє сила тяжіння
Всього до всього на світі,
А тут ще й це...

І хочеться залишити орбіту,
Летіти назустріч коханню,
Назустріч вогню і світлу,
Як метелик.

Уявляєте закоханого метелика
Завбільшки як Сатурн, чи Юпітер?
Зрештою, для катастрофи досить
Навіть меткого малюка Меркурія,
Який вирішить, що не може жити
Без однієї симпатичної планети
В системі Проксіма Центавра,
Або й без самої Проксіми,
Бо ж вона така яскрава й тепла.

Ви ж бачили, як вибухають зірки,
Чи планети перетворюються
На пояси астероїдів?
Просто вони не змогли опиратися
Цій несамовитій силі тяжіння.

Але частіше планети,
Хоч і не перестають палко кохати,
Лишаються на орбітах, допоки не охолонуть
І не перетворяться на космічний пил.
Тому коли я дивлюся в зоряне небо
Я бачу ніжний,
Освітлений сяйвом зірок,
Нескінченний танець небесної любові.

На тому кінці мережі,
Між небом і тінню прощання
Стоять одинокі вожді
І віжки тримають.

Дороги
Ведуть їх у різні світи,
Де світяться цінності вбогі,
Порожні скарбниць міражі
Й красуні із гуми.

Для глуму
У них є натхнення і сила.
Стікає гидкий силікон
На кон…

На зелене сукно
Лягає і правда, і воля…
Межа незагойного поля –
Це шрам на шарманці життя.

…На білому стязі війни
Просвічують плями зими.

21.08.14

Боже, хай не буде в Тебе спокою.
Не мовчи і не будь байдужезний, Боже,
Бо ж вороги Твої галасують,
Підняли голову ті, хто Тебе ненавидить.
Проти народу Твого в таїні вигадують бридні.
Сказали вони:
Підемо й знищимо їх, щоб перестали бути народом,
Щоб щезло навіки вічні саме Ізраїлю ім’я!
Одностайні вони в нарадах своїх,
Укладають союзи проти Тебе.
Намети едома та ісмаїлтян,
Моав та Агрім, Гевал і Аммон,
Амалек, Пелешет з мешканцями Цура,
А ще й Ашшур прилучився до них.
Стали всі вони підмогою синам Лота . Села!
Зроби ж їм те, що зробив Ти Мід’яну та Сістрі,
Явіну, що при потоці Кішону.
Знищені всі вони в Ейн-Дорі.
Стали гноєм землі.
Вчини з ними, з вождями їх,
Як це сталось з Орейном, із Зейвом,
Із Зевахом, iз Цалмунною –
З усіма князями їх, що казали:
«Заволодіємо житлом Господнім!»
Мій Боже! Зроби їх перекотиполем,
Соломою проти вітру.
Як вогонь поглинає ліс
І як полум’я обсмалює гори,
Так і Ти переслідуй їх своєю бурею
І своїм вихором настрахай.
Ганьбою покрий їхні обличчя
Аж доки не стануть шукати
Імення Твоє, Господи!
Нехай присоромлені,
Настрахані будуть довіку
І в соромі згинуть!
Хай знають, що Ти – єдиний,
Ім’я Твоє – Господь
І ти Всевишній над усією Землею!
--------------------------------
Нумерацію подано за івритським оригіналом.
«І завагітніли обидві Лотові дочки від батька свого. І вродила старша сина, і назвала ім’я йому: Моав. Він батько моавів аж до цього дня. А молодша – вона вродила також і назвала ймення йому – Бен-Амі. Він батько синів Аммону аж до цього дня». Біблія. Книга буття, 19:38.

Коли я бачу, як вітер
Грається твоїм волоссям
Кольору крила ворона,
Я починаю розуміти
чому кольором жалоби
Колись був білий.
І називаю тебе –
Чорна радість.

Коли я дивлюся
В прохолодні колодязі твоїх очей,
В затінку яких ховається
Якась немислима для мене таємниця,
Я перестаю розуміти,
Чому ці слова позначають
Щось надто матеріальне,
Коли я називаю саме тебе –
Чорне золото.

Коли я роками не бачу тебе,
А потім небо вирішує
Що воно давно не бачило іскор
З горнила мого серця,
Я згадую, що читав ці слова
У когось із богословів.
Зрештою вони теж писали
Тільки про любов.
І тому я називаю тебе –
Чорний вогонь.

напередодні хрестових походів
у Господа
починалася епілепсія
і Він
проклинав їх в дорогу
усіма богами

бо
відав
що

Терези
вирушають у походи
без меча
корогви
і поодинці

і
світло
сходить на тих воїнів
що продерлися
в саме серце темряви
а не тих
що у білих обладунках

у Бога своя Голгофа
тому Він
взагалі недолюблює
хрестів
окрім як на грудях
могилах
і червоного
а кого любить
обов’язково
в и п р о б у є




2014

І скільки б я ще не писав фальшивих віршів –
В них буде одна правда: любов.
Допоки це почуття житиме в мені –
Доти писатиму про нього.

Якось проникла в душу і так прижилася любов…
Гріється, часом плаче, періодично болить.
Кілька разів пробував її абортувати,
Та вона як ящірка – відростає.
Довелося змиритись. Прийняти. Пробачити.
Дати шанс, останній шанс….
Хоча, останніх шансів не буває.
Буває новий початок:

Скільки я ще напишу правдивих віршів –
Ніхто не знає.
Та буде у них одна правда й любов!

алича
багато аличі під ногами
за яблучним законом
падає на асфальт
меншість її оминає
більшість її чавить
тому оминути
неможливо
навіть на мінному полі
легше не наступити

можна повернутися
і піти іншою дорогою
можна розігнатися
і спробувати перескочити
можна мати крила
і перелетіти
можна обійти
потоптавши газони
можна навприсядки
віддирати аличеве м’ясо
від асфальту
не вийде тільки
не зазнати
аличі




2014

Сонячне
Сплетіння
Пальців?
Крил?
На сплетених крилах
Далеко не полетиш,
Впадеш у пил.
Сонячно
у моїх думах,
хоч день похмурий
як соняшник
повертаю голову
до твоєї туги

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

В дитинстві ми бавились в хованки.
Ми – діти старого Дубліна.
Ми ховались від самих себе
У закоулках минулого
Потім виросли і ховали Дублін
У закутках свого химерного Я.
Ми бавились у буття –
Не знаючи, що воно насправді.
Ми думали, що гра це гра –
А воно насправді. Підросли і виявили:
Життя – це лише пуста гра.
А тоді ж – у дні радісні
Гра була змістовною.
Бо сповнена безпосередністю.
Нині ж ховатись нікуди –
Бо ми на острові:
Хіба сховаємось разом з ним –
Від очей заздрісних.
Але ж той бородатий –
Не Бернард Шоу, ні –
Отой, старіший, серйозніший
(Хоча він теж жартівник,
А може він теж ірландець?
Бо хто ж такий світ придумати
Пришелепкуватий та безглуздий
Міг ще?)
А поки що ми – діти:
Бавимось собі і не здогадуємось,
Що життя сумне то насправді
І забагато в ньому сірості…

Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.
У цьому місті живуть художники –
Але вони малюють картини Танатосу
Тільки відтінками сірого фарбами сажі
На полотні асфальту.
У цьому місті іржі та заліза
Таксисти дивляться
Порожніми зіницями черепа
На світлофори немигаючі
В яких всі три кольори сірі.
У місті гудків паротягів
Всі дороги ведуть на кладовище
Де ховають думки та мрії
У мідних саркофагах прокламацій.
Дощі тут падали в часи Езопа –
Краплі кольору фінікійського пурпуру
Зі смаком пасльону марення,
Тому втомившись чекати дощику
Місцеві колаборанти шаманів
Виготовляють хмари з нафти
Спаюючи її у гумових чоботях.
Тут кожного пса звуть Рокфелером
Чіпляють на нього ошийник ностальгії
За старим божевільним безхатьком,
Що подарував аборигенам ілюзію:
Нібито вони ейфорію
Відчувають від кожної оди
Своєму меру-параноїку.