Дивися в акваріум – плавають риби…
Вони – такі ж, як і ми.
Он та, чорна жирна скалярія – то ти,
А я - червона шапочка,
Чекаю на морського вовка, який мене з’їсть,
Але вовки не водяться в нашому акваріумі.
А є такі, що плавають по дну, збираючи рештки корму,
А ще є равлики, які чистять скло, аби нам було видніше,
Але насправді нам пофігу,
Нам пофігу,
Нам пофігу на увесь цей дивний, прекрасний, великий світ,
Адже у нас є прекрасний затишний акваріум!
Хтось прийде погодує,
Скаже, що не треба годувати занадто, аби не повиздихали –
Він має рацію:
Рибкам шкідливий надлишок їжі та нестача кисню.
Хазяїну ніколи, він давно вже не заглядав, чи чисто у нас,
Чи прибрано, чи гарно почуваються наші рослини…
Ми дихаємо отруєним повітрям, нам давно не міняли воду –
Можливо, ми доживаємо останні дні?
Тож давайте веселитися, скалярії та півники,
Життя акваріумних рибок недовге, але безтурботливе і веселе!

Здається, сонцю треба
схуднути -
давно не зазира в кімнату.
Колючим дротом обгортає
твій захід-схід.
Також до мене не пускає
твій ніжний світ-танок.
А я чекаю...
Я все чекаю на дзвінок...

Не дуже давно життєві шляхи привели мене до обласної дитячої лікарні у відділення онкогематології. Одного разу в палаті спілкувався з мамою хлопчика, що перебував тут вже 9 місяців. Вона розповіла мені історію про дівчинку, яка лікувалась в цьому відділенні. Я дивився на її сина років 10-12, і на його місці бачив ту дівчинку.
Мене вразили великі, не по дитячому сумні очі. Вони водночас були наповнені відчаєм від невимовних страждань і потихеньку згасаючою жагою до життя від усвідомлення невідворотного. Хлопчик був дуже худий і вже зовсім лисий від спалюючої все живе хіміотерапії. Поруч з ним лежав мій п’ятирічний син, який безтурботно посміхався мені. Такою як цей хлопчик була і та дівчинка. Таким може бути і мій син.
На декілька хвилин я втратив дар мови і мої очі затуманились від почутого і побаченого. Прийшовши в себе я зрозумів: Бог веде мене таким шляхом, щоб я обов’язково про це написав. Я знав, що напишу про це в пам'ять про тих, хто до останнього боровся за життя, хто так хотів жити, але залишив своїх рідних з невигойною раною в серці. Їм, хто знав ціну життя, ціну кожного прожитого дня, їм, чиїх світлих душ уже немає серед нас,


Присвячую


У день народження в лікарні
(Шістнадцять – молодість, краса),
Здоров’я щиро їй бажали,
А на очах у всіх сльоза.

Безжальний рак не знав зупину,
Життя калічив молоде.
Вона всміхалась через силу,
Хоча у серці гострий щем.

І почуття, неначе струни,
Натянуті аж через край.
Лиш чутно: молода ти, юна,
У тебе буде все гаразд.

Красиві очі, гарні брови,
Така тендітна, тонкий стан.
Їй не потрібні ці розмови,
Бо знає вже, як красить рак.

На голові хустинка модна,
Це хімій наслідки страшні.
Медичну маску не вдівала,
Лежить вона у стороні.

Життя, як в крапельниці розчин:
Повільно капало воно.
Цей день для неї – найдорожчий
Хоча й нелегко їй було.

А потім знов нестерпні будні
І мама сива в тридцять сім
Ділила з нею біль і муки
Два роки вже, як в страшнім сні.

Одного дня по коридору
Із процедур повільно йшла,
Почулись голоси знайомі:
Матуся з кимось розмовля.

Крізь двері, не закриті щільно,
Доносились уривки фраз:
Нам паспорт дочки необхідний,
Так треба, зрозумійте нас.

Нам документи оформляти
Прийшла пора, ви поспішіть.
Лиш підпис в неї треба взяти,
А фото... вдома ви знайдіть.

У голові все змішалось
І до палати ледь дійшла.
Недобре на душі зробилось
Від слів, почутих крадькома.

Навіщо паспорт, коли жити
Осталось рік, а може й день?
А фото як мені зробити?
Волосся ж випало усе.

Нервовий зрив забрав всі сили.
Нікого бачить і не чуть
І капці в лікарів летіли,
І сльози ріками текли.

Не міг ніхто зарадить горю,
Ніхто не зміг допомогти.
Лише в тривожних снах від болю
Ставало легше в забутті.

В останню ніч приснився ангел –
Такий весь світлий, неземний
І руки ніжні, як у мами,
Весь біль забрали із душі.

Волосся вітром розвівало
Густе і світле, як зоря.
Її за плечі лоскотало
І віддалялася земля.

Волосся вітром розвівало
І ангел поруч теж летів.
Перед світанком перестало
Серденько битися у сні.

Волосся вітром розвіває.
Красива, юна, молода.
Такою завжди ти до мами
Тепер приходиш лиш у снах.

Волосся вітром розвіває.
Красива, юна, молода.
В граніт таку закарбували,
Таку, щоб завжди пам’ятать.
27.03.2012

Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...

Я повернувся з м’ясорубки війни,
Намагаюсь повірити, що це правда,
А інші...
Я знову втікаю від людей в тишу
Лісового зеленого храму смерек,
А інші...
Мені тепер війна тільки сниться щоночі –
Кожної бездонної ночі марень,
А іншим...
Я все менше розмовляю з привидом смерті,
Що з’являється мені блідою стрункою жінкою,
А інші...
Я іду по землі сухій і жовтотравній
Пружною ходою живого блукальця
І все менше думаю, що під цією тирсою
Теж колись буду лежати –
Чи то я, чи то моя оболонка тлінна,
А інші...
Я все дивуюсь чому так тихо,
Чому гримить тільки гроза
Над кам’яним містом і дорогами пилу,
А інші...
Я досі живий – і розуміння сього
Не викликає ніякої ейфорії
Не п’янить як вино світанку,
А інші...

Над Сарматією небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки не врятують від зливи),
Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих як людські душі,
(А ми думали, що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами
І співати про металевий дощ –
Мені, людині, якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.

Поранений день помирав –
Посічений градом, порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удодів,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стогін яструба.
Вітру невтомному: грай
На сопілках залізних,
Хили тюльпанові голови
До сухої землі, заспівай колискову
Солдатам підкошеним втомою,
Тягарем сього світу страшного,
Тягарем залізних квітів,
І зерен божого гніву
Важких, як весло Харона:
Нехай нині від мертвих
Одділяються воїни сном:
На землі сухій і теплій,
На тирсі жовтої вохри,
Нехай...
На землі деревію-тисячолистника,
Гіркого, як серпнева пісня
Нехай...

вдивляючись в безодню
дихаєш
дихаєш рівно

не відводиться погляд

кожна наступна мить – диво
диво життя
простору
часу

він існує?

кожна наступна мить – вибір

чи твоя кров закипить
чи відійдеш щасливою

перше – можлива реальність
як наслідок не прийнятого вчасно рішення

друге – швидше утопія

скільки їх неповернених?
чи заснули щасливими?

комп’ютер завмер
чекає на рішення

час розчинився

друг
завжди поруч
все знає
чекає
досвідчений

постать його – передчуття невідворотнього болю

і це все вирішує

чари розвіяні

цифри – оживають
час – повернувся

пальці долонь – звичні знаки:
- так, я – Ok
- нагору?
- нагору – Ok

повернення

safety stop
очі друга
не дивляться

сонце – ножем по сітчатці
реальність – по вухам
ковток повітря не з регулятора

розум переміг
зітхнувши з полегшенням

щось у грудях – із сумом
і з надією: побачимось

залишається досвід:
завжди
завжди
завжди існує цей вибір

всі
хто ще з нами
обрали його:
- так, я – Ok
- нагору?
- нагору – Ok

03.09.2015

Шшшшш
Шшшшшш
Закликають
В соборі Санта-Марія-дель-Фйоре
Поки найкращі мужі Флоренції
Довбуть бруківку поруч

Шшшшш
Шшшшшш
Але туристів - Вавилон
І тиша розвалюється за мить
І сажа міста
Вперто в'їдається в середньовічний мармур

Шшшшш
Шшшшшш
Три змії черг
В'ються довкола собору
Як мрії марнославного творця

Уявляєш себе відмерлою лускою
В її хвості
Але мусиш дочекатися
Здолати
414 сходинок пекла
Вздовж намолених стін
І отримати вигляд на те
Що хотів би мати щодня

Розширені горизонти
Свіжий вітер в обличчя
І десяток-другий людей
Що
Дивляться
Відчувають
Думають
Так само як і ти


2015

Передосінь викочується вологим сонцем,
плямує холод зрошеними лапами.
Що живе у тому погляді з-під твоєї руки?
Куди веде тебе зелена линва,
натягнута крізь оскніле тепло?
Всесвіт прокидається на кінчику носа
і губиться десь у синіх трав'яних пахощах.
Хтось іде за тобою цього ранку
слід у слід,
чи то ти ідеш за кимось,
хто лякає подихом порожнечу.

2015

Все моє життя
свідомість жінки
"економила"
на їжі.
Задля здобуття
(в сім'ю)
достатку честі (й грижі).
Жінка,
що себе не уявля як мати,
молоко грудей
не розтача
на хати.
Економіка -
це не наука
кризи.
Дай
йому (чи їй)
життя,
а не диплом
"укопаного в ризи".
Економіка -
не точка зору
подруг-призм.
Як жити?
Бо живу.
Алкоголізм.

27.08.2015

кажеш,
море повинно квітнути
хоча б іноді
хоча б на мить
хоча б для когось
як відкривається небо
як падають зірки
як папороть квітне

у кожного свої квіти

приходиш до моря
цілуєш його у хвилі
і ніби очікуєш дива

кажеш,
у кожного свої квіти
і море повинно квітнути
та як тут заперечиш
коли вже видніють
пурпурові пелюстки корабля
що прямує до берега
де кожна дівчинка
стає Ассоллю


2015

віктор вирішив що назва закладу має бути нетривіальною
поки що почепив вивіску «бар» із різнобарвних ламп
знаєш таку в стилі шестидесятих лампочки гарно блимають
так ніби по колу одне слово всі в захваті
замовив друк гарного меню на крейдованому папері
в книжечці з чорного дерматину із золотистим тисненням
повписував назви всіх страв які тільки пригадав
переважно середземноморська кухня
паста карбонара карпаччо паелья ще там щось
грецький салат здається морепродукти ну всяка всячина
закупив новий посуд білі скатертини
фартухи для офіціанток розцяцьковані малюнками
з коміксів для дорослих але в межах пристойного
щоб не відволікало відвідувачів від супутниць каже
зробив гарне відкриття
повітряні кульки букети на столиках знижки відвідувачам
перше замовлення за рахунок закладу.
через місяць таня поїхала в іспанію.
на вивісці чогось перегоріли червоні лампи
і її більше не вмикають.
меню сховані під барною стійкою.
віктор говорить
пельмені водка пиво і солений арахіс
додаткової реклами не потребують.

он старигань у старанно випрасуваному костюмі
заходить до бару бере два по сто і пиріжок з лівером
і їсть цей пиріжок ножем і виделкою брязкаючи постійно
причому із такою видимою неохотою їсть гей би
йому за це платили причому вочевидь недостатньо
зібравши крихти повагом відставляє блюдце і п’є перших сто
і несподівано ірже як кінь схарапуджено сіпає головою
випиває других сто кладе голову на руки руки на стіл і ніби засинає
за весь цей час ніхто й ока не скосив на старого хіба я
не звертайте увагу усміхається продавчиня він трохи дивний
вже всі звикли подрімає півгодини й піде собі до вечора
і ніби виправдовувально продовжує з ним не так нудно
а то сидиш так цілий день а ви ходите й ходите п’єте і п’єте
а він проснеться і пісню заспіває добре йому видно весело.
ввечері повертався і звернув увагу як кілька людей
півколом обступили каштан на площі і мовчки стоять
тим несподіваніше мамо мамо а що це дядя лежить так
дівчинка років чотирьох смикала за рукав жінку із мідяним волоссям
ходімо швидше знервовано кидала мама він відпочиває
він багато робив і тепер спить як тато після роботи не заспокоюється мала
так саме так як тато після роботи ліг собі і відпочиває мама нервує
а чого в нього кров з вуха тече він поцарапався почув ще голос малої
під каштаном лежав старий чоловік у старанно випрасовуному костюмі
захотів підійти але зрештою розвернувся і пішов до того бару
добрий вечір мені два по сто і пиріжок з лівером будь ласка

Боронить Бог,
а захищають
люди.
Демобілізовані -
у потягу "Київ - Ужгород".
Усюди.
Один,
той, що старший,
той після шпиталю.
Торгують
з дочкою.
Додому вертають.
Гармаш
у відрядженні був
(доручення штабу),
машину ж обстрілює
ворог із "Граду".
Пройшла детонація власних снарядів.
Згорів екіпаж.
У повному складі.
Довідався -
серце схопило в лещата.
Очуняв...
Шпиталю цивільна палата.
Чи смерть причаїлася,
чи лікарі...
Все-таки ходить він
по землі.
Ставати б на біржу,
паперами місять.
Доходи...
Не знав,
що "отримував",
доки служив,
сім тисяч на місяць.
Тоді "на руках" мав
дві тисячі п'ятсот.
Так це ще багато -
вважає стрілець БМП,
молодший атошівець
(дев'яносто друга).
Сто сімдесят дві гривні
і все.
Та Пороха Пєті одні обіцянки.
Прозорі,
як скельця порожньої банки.
Цікавився у багатьох.
голосував хто за Пєтю...
Об стінку горох.
А сам як?
Та так...
По-різному лихо.
Гучна БМП -
не підступишся тихо.
Якщо в екіпажа є вправний мєход*,
щастить.
Решта -
окоп.
Спочатку рюкзак,
а потім і сам.
Живуть.
Так
офіцера були відкопали.
Дві міни
в обидва окопа краї
лягли.
Добре, помітили:
хлопця нема!
Відгадали,
стали копати.
Живий.
Місцеве населення.
Якось бабуся
несе на блок-пост
нам борщу.
Їжте...
Товариш дав спершу собаці.
Пес полизав...
І здох.
А потяг
півночі висмажує спокій.
Сон
і без пива
пітнів.
Сусідка,
що слухала оповідь хлопця,
декілька кинула слів.
Купляли на ринку
у Києві одяг,
знайшли по доступній
ціні.
Оглянути треба.
Чи є де дефекти.
Там
у кишені -
дитячий малюнок!
І лист
"Повертайся живим!"

13.08.2015

Колони із білого каменю
Із білого каменю арки
Старий поруйнований храм
Всі тії камені
Сонцем є зранені
Покриті є часом як тріщинами
Покриті є часом як небом
Наповнені місяцем тепло-холодним
Спогадом водним
Дуже огненним
Сходом нічним
Колони із білого каменю
Співом вібрують птахів неіснуючих
А може й реальних
Просто яких ти не чув
Розум сколихують
Гаряче дихають
Пускають морози по шкірі
В твоїй сумніваються вірі
В тобі сумніваються теж
Тихо запрошують
Росами зрошують
Ноги твої
Колони із білого каменю
Грайливо струмує в них магія
Твої сподівання струмують у них
Підступно-лихих
У затаєній змові
Твої всі любові
Моляться їм благовійно
Натхненно шукають себе
У розгублених тінях опівночі
У віднайдених тінях удень
Вони пам’ятають всі рухи
Серед них є мандруючі духи
Колони із білого каменю

2015

Поросятко ляку -
не обгортка маку.
Не на відкуп
задля захисту себе,
себе улюбленого,
пес.
Поросятко ляку.
Поросятко ляку.
І криниця
висохлого баку.
Шкода, що не...
енурез.

А підсунуть свиню.
Та ну?
Якби хоч одну.

07.08.2015

Не спитаю твого імени,
щоб навіть спокуси не було
думати,
що ми знайомі

Не спитаю твого імени,
щоб навіть спокуси не було
думати,
що раніше тебе не знала

Ніч недопита вимощена сльозами
Літо тривожно снує блакить
Вкрийтеся тишею
Як миром
Завтра
Тиша дзвенітиме градами
Небо накриє болем звитягою
Але не відчаєм серце вистукує
Вічність Боже пережити ніч поможи

На кожнім метрі -
кілометр із міліметром.
У кожнім вірші -
всесвіт
зі своїм наметом.
І я б себе ще не вважав
секундометром...
Але на слові
підковзнувсь...
Чи став поетом?

Не вмію вірші я писать,
не вмію прози.
Сам Бог -
любитель помовчать.
Гучні лиш грози.
То ж я плету собі зі слів
якийсь супротив.

Розбудить Бог
усіх мерців.
Не маю я
нічого проти.

29.07.2015

іржавіє день
виблякає метелик
в’ялі рейки хриплять ледь чутно
горіла грінка горизонту надкушена втомою
сонце позіхає довго гаряче…
пил гасить серцебиття
на чотири боки черінь…
метелик зомлів
око на крильцях діркою
око прірвою
на увесь обрій
обрій брязкає поїздами
котяться вагони у плавильню сонця
засувка чорніє
подекуди пропалена зорями
метелик струшує іржу чекання
і падає
у матіоли
ніч

26 липня 2015
в очікуванні дощу

Коріння пронизує камінь
Сивого вечора сходимо вгору стертими сходами
Знаєш, що робить час із людиною
Знаєш, тому мовчиш
А мені так тихо у цьому всесвіті, що благати про спокій я вже більш не наважуся
Що я буду робити у надмірі цього гамору, якщо не відповім сміхом у відповідь на образу?
Плоди нашого гніву дозрівають на диво раптово
Навіть незчуєшся як у тобі вже роздмухано жар
Сильні духом у відповідь тільки плачуть, коли розуміють, що їхньому страху прийшла межа

Ми сходимо вгору стертими сходами і в цьому більше любові, ніж у промовлених нами словах
Від нашого погляду ховається місто
Не вистачає тільки туману і птахів, що, певно, принишкли поміж гіллям
Що маємо робити із цією відповідальністю?
Гострою, ніби лезо
Важливою, мов молитва
Болю мій, болю, я стала тобі – колиска
Світе мій, світе, гублюсь я у морі сплеску надій та питань

Але дорога одна – з тобою
І щоби не сталось, ми сходимо разом вгору

19-23(06)2015

Жити в недобрих краях -
Покликання для старого рибалки,
Що звик бачити в глибинах моря дім
Не для людей — для риб
З байдужими очима буденності
(Мовляв, в холодних глибинах буття
Нічого не змінюється),
Що звик кидати плетиво
В безодню невідомого,
Ловити здобич в прозорості,
Ділитися думками з птахами
(Хоча кожен птах — думка
Біла й легка,
А не важка як якір).
Для старого рибалки
Кожна земля твердь,
Кожне повітря — вітер,
Кожний неспокій — хвилі.
Тому він не шукає землі доброї,
Не шукає землі гостинної,
Не шукає землі спокійної,
Не шукає землі теплої.
Він оселяється в краях недобрих,
Щоб дарувати хліб подорожньому,
Надію — шукаючому,
Зневіреному — істину.

Він теж старий – цей блідий дивак,
Цей сивий сторож нічного неба –
Місяць ранньої осені.
Він теж нагороджений шрамами
І зморшками слова «бути»
Він теж такий же як ти –
Волоцюга без прихистку,
Буття - він теж дивиться на людей
Як на шукачів неіснуючого
І листя клена бачить сторінками
Невідомої книги про сумну жінку,
І теж (як і ти) блукає високими травами
Поночі – коли птахи сплять
(Навіть сови, бо вони теж зневірились)
Може тому (бо чому ж і навіщо)
Ти так часто спілкуєшся
З цим божевільним світилом –
Другом всіх меланхоліків і диваків,
Поетів і божевільних.
Ти розповів йому таємницю таємниць.
Ти йому, а не він тобі.
Бо ви обидва старі –
Подивись у дзеркало –
Людино сивого місяця…

Між двома темними безоднями,
Між двома нескінченностями,
На мить зазирнув я у мить світла,
У мить кольорів і запахів,
Звуків і дотиків,
Я з’явився на мить
У цю смужку світла
З очима повними радості
А тут – у чорному небі
Мідні змії,
На хворій землі –
Залізні почвари,
Люди сповнені ненависті,
Квіти, заплямовані кров’ю,
Очі сповнені жахом.
Залишу я вам свої –
На згадку –
Навіть не окуляри – очі,
Дивіться крізь них на світ,
Щоб побачити:
Небо синє і воду прозору,
Квіти маленьких радостей:
Нехай це і не справжнє –
Вигадане, але воно існувало
У моїй свідомості...

Білі птахи дзьобають темряву
(Чорніють кінця крил),
Лишаючи у темряві дірки –
Колись крізь них зазирне сонце,
І запросить білих чапель
(Не тільки чорногузів-лелек)
На це болото зневіри,
На водоймище журби,
Але наразі тільки лелеки
Дзьобають цю темряву,
Забуваючи про своє покликання:
Приносити немовлят до колисок:
Бо темрява
Занадто чорна у цьому світі,
Щоб у нього могли прийти немовлята
І дивитись розплющеними очима
В оце Ніщо,
Де жодного промінчика:
Тільки птахи – чорні і сірі,
Строкаті та кольорові
Інколи намагаються
Щось проспівати:
Думають, що то затемнення
Світила нашого байдужого,
А не тьма віковічна
На цій землі нещасній....

На шляху
Хтось поставив тріснутий глек
Ліплений кульгавим гончарем
З сірої ірландської глини
На скрипучому колесі озер,
Замісивши мертву глину-прах на воді
З білої хмарини плачу.
Чому
Він лишив цей глек на перехресті
З надією наповнити його прощаннями?
А ми розходимось-розбрідаємось,
Самотні пілігрими віри рибалок,
Вояки зі старими ниючими ранами,
Повторюючи одне слово: «Ерінн»,
Солдати Долі,
Вдягнені в сині сорочки неба.
І тільки голоси бардів
Далекої епохи короля Домналла О’Нейлла*
Супроводжують нас – вічно самотніх
У нескінченній подорожі
Під тьмяними зорями.
І тільки голоси дерев шепочуть:
«Ерінн го бра!»

Примітки:
* - Домналл О’Нейлл – верховний король Ірландії, 956 – 980 роки правління.

Розкажіть мені бувальщину –
Важку і темну, як брила торфу,
Гірку, як дим селищ Айргіалла,
Не казку моторошну
Не легенду туманну,
Розкажіть мені бувальщину,
Отут, біля старої ірландської печі,
У кам’яній хаті-скрині,
Що згубилась у графстві Оффалі,
Хай розкаже мені цю бувальщину
Сивий копач картоплі –
Найстаріший у цьому селищі,
Таки нашою мовою – гельською,
Хай розкаже мені бувальщину
Не про чорного Крука Битв,
Не про війни кланів без кінця і без краю,
А про короля Домналла Міді мак Мурхада,
Про короля Ірландії,
Сина короля Уснеха,
Ватажка всіх О’Нейллів,
Вождя клану Холмайн.
Розкажіть мені про короля миру,
Про покровителя храмів,
Про оборонця закону святого Колум Кілле,
Розкажіть про короля мудрого
У ті часи божевілля,
Про короля побожного
У ті часи зради,
Про короля справедливості
У ті часи підступу.
Розкажіть про битву Маг Серед,
Про палаючий палац Бодбрайх,
І про коротку епоху спокою
На землі нескінченних війн –
Зеленої й нервової Ірландії.

Примітки:

Домналл Міді мак Мурхада – верховний король Ірландії Час правління: 743 – 763 роки.

Святий Колум Кілле – його ще називають святий Колумба. Справжнє його ім’я Крімптан О’Нейлл. Жив у 521 – 597 роках. Саме він охрестив піктів і королівство Альба.

Він був теслею.
Зайшов якось у глухе село,
Де вирощували оливки
Гіркі як саме життя,
І віслюки дивилися на суху траву
Сумними очима втомлених,
Де хати мурували з каменів,
Що випалені жорстоким сонцем,
І стали, як саме сонце жовтими,
Де виноградники зрошували
Краплями каламутної води смутку.
Він зайшов у село
Кам’яних скринь-будинків
У день нечастої радості:
Молоді люди ставали дорослими,
Самі тягар життя нести вирішили
І для журби й праці дітей плодити
(Радість).
І от з приводу такої оказії
Люди втомленого селища
Вином утробу свою наповняли,
Штучними веселощами
Свій мозок розпалювали.
Але вина не стало
На всю юрбу, що радості прагнула
І тоді той тесля,
Якось так легко й невимушено
Міхи водою наповнити звелівши
Раптом у вино воду перевтілив.
Але народ п’яний не зауважив
Навіть
Невтямки було йому,
Що то було чудо…

На сцені сьогорічної вистави
Пусто.
Життя театр зачинено,
І порожнеча сповнює партер,
Оркестр замовк:
На скрипках струни
Обірвано.
Директор сього театру
Застрелився,
А божевільний режисер
Нову абсурдну драму
Дописує чорнилом на стіні
Буфету, де лише таргани
Жують останні крихти пирога
Торішнього...
В театрі лише протяг
Та я. Ще муза - Мельпомена.
Хвора на сухоти.
І тьма.

Поету важко жити серед масок,
Бачити фальш штучних облич,
Примітивну гру підроблених людей,
Які є не тільки поганими акторами,
Але і просто несправжніми –
Просто ерзацем –
Пародією на людей,
Що сіє навколо лише зло.
Серед ляльок легше:
Самотність відвертіша.
І на ляльку ображатися годі.
Хіба на лялькаря.
Але він сховався.
І наперед відомо,
Що він негідник.
Так, так, серед ляльок легше.
Ляльки не бувають жорстокими.
Вони лише маріонетки.
Лише інструмент.
Серед них (не з ними!) зрозуміти легше,
Що все не насправді,
Це все вигадка
Божевільного режисера…

Ці руки ніжні,що мене ростили
Твої я матінко,візьму в свої
Я притулюсь губами, до них щиро
Й відчую,я любов твою
Для мене ,ти найкраща мама в світі
Як і для кожного дитя
Свою любов віддала,ти нам щиро
В серця вселила віру в Бога нам
За нас молилась,ти щодня і ночі
І кожний вільний, ти свій час
Щоб по життю нам добре все велося
Й здорові були ми у кожний час
За тебе матінко, тепер і я молюся
Щоб Господь Бог здоровля тобі дав
І дочекалась, ти своїх,ще внуків
Й роділа Богу,що тобі він їх послав
Молитви наші дуже щирі
За наших любих матерів
Вони ідуть з самого серця
І линуть наче пісня в світ....

Якби дозволила мені, я б склав тебе вдвоє,
Спакував у кофр гітарний і заніс до себе додому

Тебе зриває дощем, кудись, від нього.
Ти покидаєш тепле ліжко-барлогу.
Залиши йому трохи тепла, трохи снів,
Може збагне: "не вберіг, наче сніг"…
Ти залишиш його доки він спить,
…
Так менше болить.

Він на ранок нічого таки не згадає,
Думки кислотою з’їдають до краю:
Метелику мій, лети!
Крильцями пошелести!
Ти залишиш його доки він спить,
…
Так менше болить.
Так менше болить.
Так менше болить.

Останній комар, як останній орел.
Гордий, мов птах. Він забув померти.
Він засохне під світлом не сонця, а люстри.
А може то доля в каві потонути.
Він там мерзне, але стихія - двір,
Миліше підвіконня - цвинтар братів.
…
І питання у нього одне: "Чому я не помер ще?"

Щоб більше побачити ніж ті, що перші!!!

кожен гріється, як може,
а я - холодильник.
свій штекер - нікому,
знаю чекає моя львівська стіна, а поряд з нею - моя кавоварка.
грійтесь, сволоти, шукайте воші,
в холодильнику не знайдете тепла.
... о ні! я чимось її засмутив - моя кавоварка потекла.
під вікном кричать підпарканні ложки,
вони забули, я ж двері в морожені пельмені.
ми з кавоваркою знаходимось у різних відділах магазину побутової техніки,
різні принципи корисної дії.
але, я, все ж, вірю: нам стояти з нею в одній кухні,
дверцята холодильника залиті солодко-терпко збудженою кавою з молоком,
кавоварка зігріта пельменів теплом

Добре, що трава хороша –
Лагідна,
Добре, що хоч земля м’яка й тепла:
Під таку траву і в таку землю
І лягти не гріх.
Та й земля ця – наша –
Вона нам колискою:
Будемо спати там
Допоки новий час не настане,
Нове буття у двері неба
Не постукає,
Нове сонце над світом не стане.
Я в цій траві очікую
Чи то сну довгого,
Чи то ворога,
Чи то істини
Давно всім відомої…

Люди заліза
Нині під сонцем Апокаліпсису
Йдуть по своїй землі,
Згадуючи дощ,
Як благодать неба.
Люди заліза:
Небо Аустерліца
Нині висить над Донецьком.
Присмак горілої криці
Відчувають люди заліза.
Малюємо над спраглим степом
Знак нестримний вогню.

Жарке літо
Дарує металеві зерна,
Які сіємо в землю свою.
Спека
Змішує спрагу з жаданням волі,
Яке ввібрали ми в свою кров
Разом з водою
Наших холодних криниць.
Ця спека
Чи то сонця –
Круглого і гарячого як серце,
Чи то соняшників,
Що проростають із землі гарячої:
Перегрітої цього спекотного літа –
Літа одкровення,
Літа блідого Місяця:
Він знекровив обличчя своє
Дивлячись на нашу землю,
Де нині забагато горя,
Забагато жнива
Для худорлявої блідої жінки
(Бо потойбіччя біле як одкровення).
Ми теж женці –
Отруйної трави часу.
Ми теж сіячі –
Майбутнього.

Сам собі
Нагадував отамана
Лівобережжя
Божевільного1919 року,
Коли ненароком зазирав у дзеркало,
Щоб пошкрябати обличчя бритвою,
Пошерхле від вітру війни.
У снах навіть відчувалась важкість шаблі
У зашкарублих долонях орача,
І тріскотіння коників
Цокотіло, як голос скоростріла.
У цій несправжній пам’яті
Я так само вбивав
Сірих зайд-покидьків.

Коли б не війна,
Небо було б прозорим озером
На дні якого блискали б
Камінці-зірки,
У сплячій прозорості якого
Плавали б каченята світла.
Коли б не війна,
Не знали б, про що явір журиться,
Коли спека приносить води жадання,
Не бачили б у його листі пальцях
Листи потойбіччя.
Якби не війна,
Не здогадались би,
Яке воно: щастя горобинове
На дотик і запах.
Якби не війна,
Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
Як про двері у нові світи
Та втілення,
Не навчились би мить цінувати –
Оцю теплу та вітряну,
Не бачили б у житті диво,
Не розуміли б буденність темряви,
Отої, що між…
Якби…

Не продавай своїх спогадів
На сліпому торжищі безумців,
Не лишай своїх спогадів
У темній скрині чужого минулого,
Не прибивай свої спогади
До дерев’яної стіни історії,
Як прибивають
Відрубану косу нареченої*
На божевільних весіллях горян
До стіни старої хати,
Зрубаної зі старезних смерек років,
Хати, що пам’ятає не одну труну
І не одну хитану колиску.
Спогади – все, що в тебе лишилося,
Все, що залишилось від них –
Людей прозорої мрії,
Лицарів кам’яного обов’язку.
Тому йди
У кольорові сутінки спогадів
Щоденно…
Весь час…
Доки живеш…

Примітки: У давні часи був у наших горян такий жорстокий звичай: на весіллі наречений мусив одним ударом сокири відрубати сокирою косу нареченій і прибити цей довгий жмуток плетеного волосся цвяхом до стіни хати, де вони будуть жити.

Нема кому довірити журбу,
Нема кому розповісти
Про клена мить черлену
Про тріпотіння жовтої осики,
Коли шалений падолист
Ще не зірвав її одежу
І літо індіанське ще дарує
Тепло останнє.
Хоч відкричали журавлі
Своє
З тобою попрощавшись,
Поруч люди
З якими вмерти радісно,
Й не шкода
Ці залишки життя
Нести в офіру Вітчизні.
Та нікому довірити печаль:
Хіба що мертвим.
Хіба що їм…

Годую з руки залізного динозавра,
Чую, як по його металевих венах
Струменить і парує летка кров,
Слухаю його гарчання, тужливий рев
І рушаю, сидячи на його спині,
На страшне полювання:
Нині ми на стежці війни, полюємо
За дикунами з племені людожерів.
Нині ми месники:
Мисливці з прирученими динозаврами:
Називаємо їх іменням квітів –
Півоніями та гіацинтами,
Тюльпанами та гвоздиками.
Якийсь чоловік з великими зірками
На плечах втомлених
Спитав, чи живий мій динозавр.
Я відповів, що нині – сього дня сонячного
Мій дракон знищить
Ціле плем’я волохатих жорстоких варварів,
Що ми лицарі залізних коней,
Живемо тільки сьогодні,
Коли Сонце й Небо віщують двобій.
Земля відчуває важкість:
Тягар залізних почвар,
Які своїм страшним риком
Вістку несуть нечувану:
Прийшла доба страшна:
Доба Апокаліпсису.

Холодний день Столітньої війни.
Сосни білими монашками
У монастир сутінкових спогадів,
Блідими світанками розуміння
Того малопомітного факту,
Що я ще живу.
А день – просто кузня Гефеста –
Руйнує буття звичне і виковує міф.
Хоча ти розумієш, що марно
Шукати нового чогось у цьому стукоті,
У цьому ливарництві форм –
Все вже було.
І ці нескінченні страждання
Гнаних горем людей,
І ця війна без кінця і без краю –
Все вже було.
Все повторюється – знову і знову
В оцій круговерті.
І все таки:
Знову бачу, як монашками білими
Сосни йдуть у моє буття,
У мій монастир віршів...

У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним
Нікому не зрозумілим,
Бо вони тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?

Огненний кінь копитом топче
Запашну траву спогадів,
Духмяний чебрець слів,
Терпкий безсмертник казок.
Огненна грива тріпоче на вітрі сонця,
Залізна вуздечка брязкає дзвоном одкровення,
У западинах від копит
Виблискує вода наших гріхів,
Що збиралась краплями
З обважнілих хмар сьогодення
Нажаханого, як облуда чорної віри
Сліпих лжепророків
З берегів каламутної ріки.
Кінь огненний
Спалює солом’яну стріху «сьогодні»,
Перетворює вигадку «завтра»
На жменю чорного попелу,
Що стане добривом
Для родючого поля «післязавтра».
Згораємо у вогні нашого часу –
Доби коня огненного –
Доби Армагедону –
Долини річки Кальміусу.

Ми виноградарі колючої лози,
Що росте на безплідному полі,
Ми винороби чорного вина часу.
Зрізуємо грона достиглі,
Що тяжіють запереченнями,
Сталевими гострими інструментами,
Чавимо сік з цих важких ягід
І робимо гірке вино-трунок
У кам’яних діжках Небуття
Тесаних з гостролистого клена
З листям лезом,
Що ріс на роздоріжжі Долі –
Перехресті нескінченних доріг,
Що обирали вершники
Сивих коней межичасся.
Ми виноградарі:
Ця земля здатна плодоносити
Тільки терпкі грона ночі
Для густого непрозорого напою –
Впивайтеся ним, божевільні!
Ніхто з нас не знав, що судилось
Плекати залізну іржаву лозу,
Садити отруйні сірі кущі
На землі, що не хоче нічого приймати
У свої зрихлені нутрощі
Крім оцих зерен.

Коли ми їхали на війну,
Тільки сивина скронь
Нагадувала про холод зими.
Колюча стерня полів
Жовтіла золотом стриженої землі –
Нашої землі кольорових снів
І слів
Музики пісні літа.
Коли ми їхали на війну
Життя здавалося короткою миттю,
Чи то листком клена,
Чи то колючою голкою ялини.
Коли ми їхали на війну –
Ми, старі харцизяки потріпані долею,
Думалось: «Краще ми,
Аніж оці жовтороті хлопці,
Що бачили лише світанок,
А не вечір осіннього неба.»
Коли ми їхали на війну,
Думали, що ніхто з нас не вернеться,
Що все якось раптово завершилось
Спалахом темряви,
Думалось, що всі ми залишимося
Тільки в спогадах
Тих, хто вчора,
Проводжаючи нас
Плакав.

Наші душі – це шматочки Сонця:
Вогню одвічного.
Горимо – поки дихаємо.
Горимо – душами і почуттями.
Сіємо попіл своїх тіл
У землю спраглу,
Що жадає вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По ній – холодній.
А ми, як світильники
З попелу зліплені
(Бо глина теж попіл).
Ховаємо вогонь свій
У глибинах плоті.
Вдягаю на цей попіл шати
Сплетені з волокон рослин,
Вдягаю на ці шати метал
І йду істотам бездушним
Дарувати смерть.