Сьогодні тиша роздає подарунки:
Кожному схимнику і жебраку
По одному рожевому зайцю:
З величезними вухами-парасольками,
Якими він прикриє Всесвіт
Щоб не поглухли всі
Від сурми Судного Дня.
Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
Цяцькованою-строкатою,
Кольоровою і залатаною,
Вистачить всім подарунків:
І пастухам волохатих тижнів,
І королям безлюдних земель,
І капітанам загиблих кораблів,
Що спочивають
На самому глибокому дні темряви.
Кожному тиша подарує
Іграшкового зайчика,
Бо з живими вуханями я попливу
На дерев’яному човні мрій
Вздовж промінчика Місяця
До острова сподівань,
Де будемо ми слухати
І чекати…

Ця весна сміялася
Трьома кольорами ірландського прапора:
Зеленим – молодих листочків буків,
Білим – кольором ніжних анемон,
Помаранчевим – вечірніх заграв.
Коли весна сміється,
А ластівки співають все ту ж саму
Травневу пісню рукописного євангелія,
Писаного під наспіви вітру
На жовтій шкірі старих цапів
З розцяцькованою палітуркою квітів.
Якщо ти ірландець,
Якщо музика для тебе звучить
Завжди і всюди,
Пиши вірші:
На полотні вітрильників,
На перламутрі мушель
(З яких роблять ґудзики
Танцюристи джиги і старі торговці),
На каменях, відшліфованих вітром,
І просто на синій площині неба.
Пиши…

Пірнаю в Озеро Трави,
Занурююсь у його глибини,
Куди навіть плескаті зелені коники
Не наважуються зазирати,
Пливу між хвилями королиць,
Між їх терпкою піною:
Їх білих пелюсток просвітлення,
А вітер гойдає
Воду запашної конюшини:
Трирозділену, трилистяну,
Триєдину суть білого шамроку.
Я пірнаю, пірнаю, пірнаю.
Пливу
Капітаном каравели життя,
Спрямовую тіло-човен
У безкрайні океани літа,
Біля острова спогадів,
Кину зламаний іржавий якір:
Лише бджоли чайками
І метелики альбатросами,
І вірші мої кострубаті – вітрилами,
І сон як смерть...

Примітки:
Лох Луйбе (LochLuibe) – Озеро Трави (ірл.)

У сутінкову епоху –
Сіру, як миша Аполлона,
Огидну, як хвіст щура,
Що несе гуму у кожне кам’яне місто
Шарлатан сутінковий
Став популярнішим
Аніж паяц торговища
У країні холодної темряви,
У країні одвічної сирості
(Не лісів дрімучих, а свідомості),
Що гущавіє тижневими вершками
Молока хворої корови демагогії
Чи то словоблудства.
Сутінковий шарлатан
Кульгавим карликом
Дарує всім закоханість
У самознищення,
Руйнування та здичавіння.
Він прийшов з темряви,
З селища чуді,
Що згубилось за болотами,
Прийшов на торжище,
Де продавали віру
І завів всіх у сутінки
Буття чи то свідомості.

Моїм першим надсолодким манго був саме ти -
нудьга не мала над нами влади,
фруктові, жадібні поцілунки матово прилипали до скла
бо, коли твій соковитий подих мені підборіддя гладив,
тоді ця любов не гріла, а щонайменше пекла.

Не маючи ані крихти в роті, з нервами, обрізаними до м'яса,
я куштувала трохи твоєї плоті,
спрагла й оголена, мов натурниця для Пікассо.
Кусень здорового глузду - таки божевільна страва,
та я кохала тебе безтямно, насичено-терракотово,
так, як облизує гірський схил густа вулканічна лава,
пристрасна та волога,
Я прокидалася поруч, посміхалася мимоволі,
а коли в нас лишалося ранку на три поцілунки і один спогад,
ти, мов терплячий скульптор,
ліпив з мого серця розкішний букет магнолій.

Я кохала тебе більше, ніж ти міг собі уявити -
і ніж могла уявити я.
Чужі жінки викликали у мене страх, або навіть - злість,
кожен зайвий погляд, кожне нове ім'я нестерпно пекучі,
коли зсередини гусінь ревнощів їсть.
Я стежила за тобою, читала усі листи,
перевірила кожен неохайний аркуш,

"читай між рядками, крихітко, саме там необачно ховають правду"

Гадаєш, мені до смаку влаштовувати істерику, сварку?
коли я так боюсь тебе втратити - що ладна вбити за зраду.

Я ж не знаходила собі місця.
Тривога тиснула серце, шорстка, мов котяча лапа.
Ти охолов, перестав голитися, голос неначе стерся.
І раптом - спакувавши валізи і кинувши мені погляд,
мов ляпас,
Лишив мене наодинці із відчаєм...і без серця.

Відколи ти зачинив за собою двері моїм ключем,
минуло вже хтозна-скільки днів,
Хто, окрім тебе, зуміє кохати так трепетно й ніжно,
що цвістиме душа?

Час мене на багатті моєї ж ніжності невблаганно спалив
адже навіть в кохання повинна бути межа.

2013

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак

Свиснув на горі Я

Прийшов немов злодій

- Хто-хто з хатки вас вигнав,
Біднятка?
Хто-хто грозився тупу-тупу ногами,
Сколоти вас рогами,
Ніжками затоптати,
Хвостиком замести,
Щоб вам була смерть?

А нема смерті

Набрехали вам

Повертайтесь до хатки,
Дітки

Рак Неба Рак-Неборак Неба Рак Неборак Неба Рак
Як прийду – то буде знак:

Мов блискавка зі Сходу та аж до Заходу

(2013)

Яблуко-сонце
Кинув у глибінь моря
Бородатий Бог
За виднокрай-риску:
Туди, куди пливли-не-вертались
Капловухі вітрильники –
Білі, як шерсть овець-неслухів.
Долинає шум: весняний вітер:
Коли блукає островом – запашний,
Коли прилітає з моря – солоний.
Був би єретиком, якби жив давно,
У темних хащах минулого,
Був би книжником,
Якби за стінами кляштору
Шукав би забутої істини
Волохатий хвіст
У темному лісі літер,
Був би блукальцем,
Якби море покликало
Кинути людей свого клану.
Лишилося тільки чекати,
Що в пошерхлих долонях
Старий пересмішник Бог
Знову принесе нам яблуко-сонце,
Яке кинув так необачно
Він
В океан спогадів…

Є багато земель і країн
У світі передчуттів апокаліпсису
(Чи то одкровення –
Як собі хочете)
Є багато країв зачудованих:
Країн ком та знаків оклику.
А моя земля Ерінн – земля крапок.
Тут на кожному перехресті,
На кожному місці спочинку,
На кожному зеленому пагорбі
Ставили гойдели сонце:
А виходила крапка.
Не в кінці шляху,
І навіть не в кінці пісні.
А просто крапка.
(Так ніби пісня –
Зачала, а потім урвалася,
Так ніби дорога:
Йшли в Оффалі,
А все одно прийшли в Дублін).
Ось так і живемо на землі крапок.
На землі, де все сказано,
Але нічого не прочитано,
Нічого не збережено,
А просто поставлено крапку
Чи то багато крапок:
І розумійте собі як хочете –
Ви, зайди...

Де-пу-тат.
Ще й депутат як слід.
Певно,
наше Вам:
- Привіт!

- Поза ...
поза ...
позачерговий привіт!

- Мафія -
це, мабуть, апетит?

- Наша фракція -
кооперативний
(родом і народом)
обраний голосуванням
плід:
мікрофон - єдиний, хто
бандит.

- Як!?
Так ось де зачаїлась зрада?

- Поза сумнівом.
Система голосування "ВЕРХОВНА РАДА".

14.06.2015

Як колись...
Коли життя було жорстоке і безбарвне,
Коли страждала за тобою...
І у мить...
Спинилася на лінії конфлікту,
Все вже немає значення сьогодні.
Чому? Спитаєш...
Та просто грані небуття змінились,
І перестали існувати.
Чи ти не знаєш,
Що лине мить, години, дні,
І поклик серця спалює, зринає...
Вже не колись,
По-іншому дивлюсь на білий світ,
На долю, на любов, на несвідоме...
Та треба йти,
Не зупинятись,
І, можливо, стріну на дорозі,
Нову надію, безконечність, слово...
З Тобою йти, і бути там, де Ти...

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...

Вусате літо
Вітає мене гудінням
Вусатих блискучих жуків,
Білими хмарами вати спогадів
Про блукання лісами бажань
Темних, як кожні пошуки
Невідомого
Серед хаосу пожовклих манускриптів
І глиняних табличок «минуле».
Квітами синьої вероніки
Неба шматочки під ноги мріям.
Вужем жовтовухим свідомість
Повзе в невідоме – в хащі
Абетки цвяхованого Всесвіту
У затінок крон:
Білим пугачем чи то круком
(Теж альбіносом)
У пошуках вічних
Привітанню назустріч.

Сліди на піску.
Їх лишали босоногі монахи
У чорних рясах ночі
З вервечками днів у руках,
Їх лишали бородаті воїни
З білими щитами,
Посрібленими мечами
І картатими зелено-чорними кілтами.
Сліди на піску:
Їх читав сивий крук,
Мружачи блискуче око
Від променів жовтого небесного ока,
Що падало каменем
У темно-зелене море,
Їх загортав вітер,
Бо розумів – не треба
Лишати ці літописи
На піску вічності.
Сліди:
Босих ніг, цвяхованих чобіт,
Дерев’яних мокроступів,
Пальчатих лап,
Пазурів та копит,
Втомлених тіл, судомних рук –
Сліди на піску.
Вас змило море,
Вас зневажали мурахи,
Падаючи у ваші безодні,
Тікаючи від мурашиних левів.
Я лишив їх
У своїй покаліченій пам’яті,
Щоб написати про них у книгу,
Сторінки якої – теж піщинки,
Бо все на світі – пісок
Розбитого піщаного годинника.

Люди – дивіться!
У небо дивіться!
Слухайте тиху Всесвіту вічність!
Cмертність
свою тиху слухайте!
Люди – дивіться!
У небо дивіться!

Зорі рухайте!

2015

він випив неналитої кави,
закусив губами.
подивися на годинник,
подумав і знову випив.
2015

розквітни знов в своїй весні,
розквітни у в моїй траві
пролийся у рядки рясні
ногами-горлом я відчую
твій цигарковий крематорій.
2015

На радість снобу -
забив на моду.
Я прошу вас, залиште номер,
я обіцяю, не подзвоню!
2015

Сучасна Україна.
Водночас дві півкулі
(не Захід- Схід)
оголює калина.
Одна - це Гоголь:
"Ревізор".
Не допоможе і "Кагор"
очистити нещасні душі...
А друга -
ой! все той же Гоголь.
Безмертя й волі скульптор -
"Тарас Бульба".

07.06.2015

Ранок.
Селище міського типу.
Рух у центрі засобів "транзит".
З велосипедним поруч скрипом.
Дві подруги
проводять "аудит"
доцільності придбати у крамницях щось "на дух"...
Велосипедами навчились керувати -
до чого тут правосторонній рух?
Край шляху припарковане таксі.
Фургон з товаром наближається назустріч.
Таксисту років п'ятдесят усі:
зайшов до магазину
знайти якусь свою річ.
(Вертається назад,
гад).
Об'їхати таксі встигає перша жінка.
Наблизився фургон.
Ще мить - уже позаду.
Дорогу перехожий -
те ж мені новинка (!) -
долає до мети,
що визнають як "Ладу".
Увагу привертає несподіване падіння:
з велосипеда
(до стоячого таксі)
"лягають" на асфальт обурливі сідниці
(яким уже за двадцять -
нема ще тридцяти).
На щастя, обійшлось...
Для молодиці.
Хіба що на асфальті
пізніше буде ґуля.
Усі і розійшлись у справах, хто чим дише.
Водій сіда в салон,
надворі ноги лише.
Велосипед-зозуля
підводиться з асфальту:
- Ти "уху їв", яйцеголовий!!? -
і власними дверцятами
шофера -
по ногах.
.............................


Її синочком рідним
вписатися у шпальту
я б дуже не хотів...


06.06.2015

Сьогодні і дивний день – і звичний
Він просто надто-надто насичений

Забігла в чудернацький зашарпаний офіс
Обідала з мільйонером в шикарному ресторані
Тримала в долонях квітки рясту
І давилася смогом у пробці

Закохалась в українця з вусами
А в мене закохався старий астролог

Торгувалась жорстоко з таксистом
Купила мішечок книжок

ЗасипАв мене крижаний дощ
І засліплювала неприродно-яскрава веселка

А зранку дзвонив ти…

І я так радію життю
Ніби справді тебе люблю

20.04.2007

вона ішла на побачення
красиво убрана
намальована як лялечка

на побачення із чоловіком
який їй дуже подобався

із чоловіком
з яким познайомилася в Інтернеті
і провела кілька годин уночі

спілкуючись по телефону

із чоловіком
якого у мріях вже бачила

своїм майбутнім законним чоловіком

аж раптом ніс у ніс зіткнулася із велосипедистом
не помітивши як випадково
зійшла із тротуару на велосипедну доріжку

велосипедист гречно перед нею вибачився
і хотів продовжити свій шлях
але звернув увагу
що дівчина
яку він ледь не збив

просто осяйна красуня

тоді він до неї усміхнувся і запитав
чи не можна взяти у неї номер телефону

дівчина усміхнулась у відповідь
і не відмовила йому
у цьому маленькому проханні

наступного тижня зателефоную
пообіцяв велосипедист
і нарешті продовжив свій шлях
як і дівчина

а за кілька днів чоловік
до якого вона тоді так спішила
її покинув

і велосипедист не зателефонував
наступного тижня

і хоча ця історія
має своє продовження
але
скоріше за все
ви про нього навряд чи дізнаєтесь


12.06.15

Вечір пахне ліхтарями…

Йду – повільно.
Дивлюся – прямо.
Позіхаю, не прикриваючи рота.

Сьогодні –
Субота.

2015

і не було у перших рядах хто покутував кров'ю
і не було жалю елегантність зразок на показ
це для істинних честь чистокровних безтямних як звір
і нещадно-красива пітьма феєрично аж темно

і не було у перших рядах хто вигнанці із плем'я
але ними принесено жертву прощати за кров
а хіба хтось рахує життя це ж злочинці
чи довірився б хто у час мирний і що таке час
2011

Чистий лист паперу,
а потім якісь слова,
емоції, мовчання...
так хочеться тепла
серед зимової скрути
надворі.
як добре, що я ще жива,
ще тече вода з крана.
роздягайся.
сьогодні я одна.
і доживу з тобою до рана.
не знаю чи була права,
тобі певне не потрібні
мої слова...
краще губи.
ні, ні, я не німа,
то просто тіло зупинилось
у часі...
і очі зелені як трава
просторо дивляться тобі
у вічі.
вода.. ніхто краще не обійма.
вона не тепла - гаряча.
збудись, все сниться:
ти сама.
але ж вода,
вона обійма,
ковзає між пальцями,
гладить волосся...
вона всюди... огорта,
тільки шкода про одне:
вона вже вистигла...
а на вулиці - зима.


2015р.

Поле, поросле суничником і полином,
духмяність і гіркота дитинства -

беззаперечного щастя,
оголеної безперешкодної трагедії.

Липкі руки, замазані у зелень,
торкають твоє усміхнене лице,
гладять рум'яні щічки,
високий розумний лоб.

Твоя усмішка дивна,
немов складена із фрагментів,

я дивлюся і не впізнаю себе у жодному,
але ти вперто наказуєш мені не відводити очей.
Ця гра мене втомила, проте я не відведу.


Літо занурене у темне прядиво,
вовча шерсть кублиться попід вікон,
за якими вже сплять наморені батьки.

Я надворі, згори гомінко,
там гойдають гілки примарні пташки.

Ти зростаєш з-поза дерев
у глодовому мороці, твої оченята лискотять
сумно і спокійно.
Поруч тебе то сунеться, то поривається
неслухняною твариною вітер.

Ти кажеш, що я тобі більше не потрібна,
що далі ти сама,
і кидаєш мене долілиць,
крокуючи до темних будівель міста.

Роса оглушно дзвенить тобі вслід
і скліпується з трави у землю.


Сьогодні крізь важку дрімоту спеки
я знову почула твій голос.
Він шарпнув мене і зімлів.

Задушне світання червня
зранює пісню.

Із кінця в кінець...
Що? Так одразу
й навпростець?
Смалець є,
то є і тракторець...
Витікає
не бензин,
не газ,
не вітерець.

Повні баки
(дві губи)
нечесності,
нещирості...
Ганьби.

А вмикаєш телевізор -
як собачий грець -
...із кінця в кінець.

2015

«Скажіть, тату, як так сталось,
Що зозуля в чужі гнізда підкидає яйця?
Корм малятам самотужки дати неспроможна?»
«Ні, тут інше. Щось на казку схоже.
Але знаєш, в кожній казці, пісні чи прислів’ї
Мудрість наш народ вкладає ,
Для якої нема в часі ліку».

2
Занедужала вдова. Нема сили встати.
Просить діток хоч ковточок води їй подати.
«Нема,- кажуть, ані краплі в хаті».
«То збігайте до озерця якомога хутко...»
«У що взутися не знаю»,- каже старший.
«Тоді, донечко, піди ти».
«Нема в мене хустки, аби завинуться.
Нехай піде твій мазунчик!»
«Ну, хоч ти, любий Івасю, матусю послухай...»
«Нема в мене, мамо, у що зодягнуться».

3
Зійшло сонце уповні, освітило хату.
Притьмом знялась дітвора на подвір’я гратись:
«Довга лоза» та «Піжмурки», «Ворон», «Кіт і миша»...
Враз забули хвору матір. А вона ледь дише.
Та ось в хату вбіг Івасик, аби заховатись.
Бачить: з ліжка поволі підводиться мати.
Але чомусь менша й менша тілом.
А довкола - невідь відки повнісінько пір’я…
Стає мати поволеньки на зозулю схожа…
Кинувсь з хати Івасик прожогом:
«Біжім прудко до озерця, наберім водиці!
Може, мати нас простить і не стане птицею».
Хто відерце, а хто кухлик несуть діти воду:
«Пийте, мамо, та скидайте пір’я те негоже!»
А вона вже не вустами, а дзьобом говорить:
«Запізнились ви з водою...Не мої ви діти...»
Ті ледь мовлені слова стали їм одвітом.
Підстрибнула і крильми сумно помахала.
Далі лиш одне «Ку-ку!» з гаю долітало.

P.S.
Як літа свої в зозулі лічить доведеться,
Не забудьмо згадать неньку. Як їй там ведеться?
Попросімо любу птаху, що гостює в пісні,
Аби множились літа й тільки гарні вісті.
======================================================------------------------

За основу взято: «Як мати стала зозулею».- «Дніпрова хвиля», Київ, «Радянська школа», 1990, стор.55-56.

Все так закамяніло! -
це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
в ущелині якої лежимо ми
спиною до спини. Я чую крик сови
у синяві промерзлій.
Нестерпні голосні мене у серце стромлять.
Дитина у колисці білій зітхає й крутиться,
і роззявляє ротика у вимаганні.
Її маленьке личко карбоване у дереві, червоному й болючому.
Аж раптом зорі - такі одвічні, нездоланні та різкі.
Один лиш дотик: опікає і болить.
Твоїх очей не видно.
Ось тут, де яблунева паморозь квіткова
холóдить ніч, ходжу по колу
над урвищем старих провин, глибоких і гірких.
Любов сюди прийти невзмозі.
Безодня чорна глибочіє у собі.
На іншому її краю
маленька майорить душа, малесенька лічинка біла.
І я не маю вже ні рук, ні ніг.
Хто ж це понівечив нас так?
Рідіє темрява. Торкаємось, немов каліки.

той хлопець хотів вуса так
що вони йому виросли
кущем агрусу

і пишався він садом
садом квітнув
ним же і пах

дивіться які вуса
дивіться який агрус

і родив агрус
намистинами повнився
намистинами пад

лише сивочолі верби
матерями плакали

чи то бачилися їм вуса
кущем терену

чи багато було поховано
агрусу

2015р.

Відображення безкінечності
У світі, у квітці, у слові.
Від божевілля - до ґречності,
До любові.
Сліди на палітрі життя
Холодно-гарячі, різномасті.
Серед омани, безвілля, знетям
Не впасти б.
Дихати кожним днем
І вірити, що настане завтра.
Іти проз весни, у листя руде,
Як ватра.
Дерева, наче білборди,
Весняно-квітні, срібно-зимові
Розшифровують коди
У слові.

Ти кладеш камінь за каменем, цеглу за цеглою,
І будуєш храм у моїй душі, де я буду молитися....
Далі береш молоді садженці:пагін за пагоном,
Квітку за квіткою
Й ростиш сад у моїй душі, де я буду в тиші....
Потім краплю за краплею,
Хвиля за хвилею наповнюєш океан,
У якому я на золотому човені маю мрії вудити,
що в рожевих сукнях зорями будуть світити...
Ще будуєш терасу над якою заграва сховалася в лампу,
Щоб світити мені незалежно від часу...
Ого яка я велика: храм, сад, океан, тераса,
і все завдяки тобі, ЛЮБИЙ!

Мне бы хижину в бору сосновом.
Чтобы утром - трели соловья,
День начав, чтоб не был он суровым -
Разбудили песней бы меня.

Чтобы травы с солнышком проснулись,
Улыбнулись, помахав листвой.
Чтобы рОсы лепестков коснулись,
Опоив водой из родников.

Чтоб в безумстве закружила осень.
Снегом запорошила зима.
Лето - золотило мою проседь.
И капелью плакала весна.

Мне бы хижину в бору сосновом.
Для души построить...отыскать
Чтоб заблудшая, могла я снова,
Свою жизнь, да заново начать.

2013

Минуло… навіть не болить….
Лишилось відчуття образи,
що на очах моїх бринить
сльозами від тяжкої врази.

І серце крається в жалю.
Журба в душі не знає спину.
І пам'ять, і що так люблю…
карбується… смаком полину.

І з часом, краще майбуття,
Вві сні прийде, мене обійме.
З тобою - все моє життя….
Без тебе - час поволі плине.

Зозуля в лісі не кує,
Спів солов’їний не чарує.
Якщо ти - все, що в мене є,
Чому ж я й досі так сумую?

2013

Трава зелена і тополі.
Пункт пропуску військової частини.
Мов Боже провидіння, голос крові:
Серед трави уперше забуяли червоні маки -
обереги, знаки,
Благословіння із минулих поколінь,
Що над усе любили Україну
І ту любов заповідали сину.

Так трепетно ці маки проводжають бійців,
які на Схід з частини відїжджають.

Ми, мабуть, таки божевільні –
Розкидаємо листки всюди з віршами…
Календар завмирає з сірими днями,
Годинник перестає битись об стіну,
І люди заводять свій механізм на роботу,
Сплять, йдучи по вулиці,
І вже сонце в небі нічному світиться…
Це людина.
Все людина рухає, переставляє, змінює.
А сама стоїть і дивиться,
Давиться світлом ламп, у скло захованих,
Та все дивується…
Таки божевільна.

Запрошують мене на 27 червня в Неаполь( Італія) для участі у церемонії нагородження Міжнародною літературною премією за перемогу у поетичному конкурсі " Між словом і вічністю"( серед 452 учасників з різних країн світу маю призову 5 премію ). Пишуть, що я єдина українка- переможець ...(а премії 16 років) Поезії на конкурс приймалися 4 мовами - анг., франц., італ, іспанськ. Оскільки я не є носієм цих мов, моя поезія розглядалася журі у перекладі Ю.Лазірко ( дякую щиро, Юрію, за плідну співпрацю!) Радію, що прислужилася хоч маленьким своїм внеском задля розквіту рідної літератури, поезії, підняття її престижу у світі... А далі -починаються "ех".... :)
1 "ех" -- проїзд на церемонію нагородження власним коштом...
2 "ех"- боюся за своє самопочуття, адже це нелегка дорога після 5 хіміотерапії, ще й така температура повітря...
3 "ех" - мало часу для оформлення візи...
4 "ех"- погано без знання італійської мови...бо треба їхати з кимось, або щоб хтось з українців зустрів там...
Не хочеться перераховувати усіх "ех"... ЕХ...Але все одно приємно... Буде видано колективну антологію поезій в Італії...Такі перемоги у проміжках між боротьбою з хворобою окрилюють, підносять дух, додають сили і натхнення...Принаймні, можна поділитися цією радістю зі своїми друзями по ПМ та ФБ..

о Криме наш
так прагнуть справдитися назви
і Чорне море має стати чорним
а ЮБК - священним Варанасі
сюди приїдуть бідні і багаті
і шахтарі і чесні казнокради
вже не засмагнути
а смажитись
під благодатним сонцем
край пансіонатів

о Криме наш
і оживуть безлюдні пляжі
і трупи довго тлітимуть
на ваті
одним із перших
згорить єлейно-мавзолейний
і море лєнок, вовок
спрагло зажадають
як вождь палати
десь на узбережжі

о Криме наш
вода солона кожну крематуру
оберне в благородну сіль землі
і сотні барів опанують
нехитрий список
поминального обіду
і стане ритуальним їдлом
шаурма
символізуючи загорнуту у вату плоть
цукрова ж вата буде всім скорбящим
на десерти

о Криме наш
заводи з виробництва вати
по всіх містах
безкрайньої вітчизни
дадуть місця робочі
пенсії і пільги
попи твої
не гірше від брахманів
служитимуть гарячі панахиди

о Криме наш
туристів міліони
з усіх усюд
найбільше із гейропи
приїдуть на твої страждальні гальки
і скажуть слава слава вам кримчани
о мудрі і безмовні спостережці
і будуть вам кидати
долари і євро
за ніч у прибудованій халупі
і жодні санкції не спинять
твого тріумфу
на сакральному багатті
о крим-ато-рію
священна земле
перехід до раю


2015

біжи
краплинами по моїх вікнах
усміхненим півмісяцем
заглядай у шиби
вилискуй
павутиною на сонці
співай птахою на сусідньому дереві
ховайся в його листі

буди
променем раннього сходу
протягом з незачиненого вікна
стукай листами у двері
і втікай місто за очі
бо я вже виходжу із дому
щоб спіймати тебе
в обійми


2015

Ми шукали ідеали – всього мало нам було. Ми співали, ми кохали, та шукали ідеали.
Ми усіх людей питали, ми питали неба. Ми шукали, ми шукали!..
Але ми, дурнí, не знали,
що вже їх –
не треба.

2014-2015

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу йому, сиди там, я не дозволю
комусь
побачити тебе.
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але я топлю його у віскі й душу його
цигарковим смородом,
щоб курви, бармени
та бакалійники
ніколи не дізналися
про
нього.

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу,
затихни, невже ти хочеш,
аби все пішло коту під хвіст?
невже ти хочеш
вибити мене з колії?
зірвати мої продажі
в Європі?
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мене не проведеш, тому я випускаю його
тільки вночі,
коли усі сплять.
я кажу йому, я пам’ятав про тебе,
тому
не журись.
потім я зачиняю його,
але і там він продовжує співати,
бо я знову не дав йому
померти,
і ми засинаємо
разом,
поєднані нашою
таємною угодою,
і цього достатньо,
аби змусити чоловіка
плакати, але я
не плачу, а
ви?

1992

У день коли небо і ріпак
дозрівали на прапор
коли мак узаконили
і трава чекала своєї черги
символізуватися
приходили до тебе
циганчата в гості
пухка молодиця
ламала їм такої ж булки
ті звикло викидали їдло до смітника
жінка репетувала
альтом
циганчата виводили
чи то колядку
чи молитву на ніч
їхня смаглява шкіра
рикошетила краще ніж бронь
кому осудом
кому настирними питаннями
кому планами на вихідні
випадково влучило
навіть у сонце
ледь встигло прохрипіти
я ж ваше
циганське
і всі покотилися
кожен за своїм
квитком


2015

...насолоджуйся кожним моментом свого життя, будь задоволений життям, воно коротке, немає часу, щоб жаліти за те що ти вже зробив...не витрачай час на непотрібні переживання, лови кайф від кожної прожитої секунди...

Хах... трохи смішні... трохи обезбашені... молоді...нежонаті...безтурботні...водночас...весь час про щось думаємо...а кажемо, що думати немає сенсу...любим...дуже-дуже...один одного...і навколишній світ...шалено закохуємося...про що потім половину життя жаліємо...і все одно згадуємо з задоволенням...не ображаємося...принаймні стараємось...розуміємо всіх і все...при тому не розуміємо себе...допомагаємо дорогим собі людям...і на жаль деколи не помічаємо помочі і уваги інших за що потім...коли вже трохи запізно жаліємо...і починаємо розуміти...пробуємо виправити...а вже пізно...шукаємо чогось нового...а знаходимо...таких як ми...знаємо...що все буде...супер...але все одно сумуємо...надіємось на краще...але знаємо...що краще ненадовго...хоча...чекаємо його як з моря погоди...робимо так як не хочемо...і потім переробляємо все одно на свій лад...говоримо...що думаємо...робимо..як вважаємо за потрібне...ми унікали...але і нічим дуже не відрізняємося від інших...хіба почуттям гумору і захопленнями...ніщо робить нас особливими...все решта робить нас такими як всі...ми не хочемо мінятись...життя заставляє...а ми і далі залишаємось такими якими ми були...навіть вік не міняє наших дитячих мрій...які ми потім здійснюємо для своїх дітей...таке життя...воно класне...а ми ще кращі за нього...бо воно є в кожного...а ми в нього...єдині і неповторні...бо таких самих як ми воно ще не зустрічало...
от такі ми...смішні...)))
(...Н.С...)

Не подобається щось робити?
Зроби це з ЛЮБОВ'Ю!

Дратує тебе хтось?
ПОЛЮБИ його!

ЛЮБИТИ ж так легко і так приємно!

ЛЮБИ!
ЛЮБИ міцно, шалено, пристрасно,а найважливіше - ЩИРО!

І ця ЛЮБОВ до тебе повернеться!

...Н.С...

Не дивно, що залишилися вдома
Слова , думки…
А я перед тобою,
Неначе гола.
Зігрій мене, цілунок дай
і обійми…

Поховай під собою,
Сховай од всіх лих.
Прошу і плачу…

Я лише знайома…
Мене немає у твоїй душі.


02-05-15

був тут один відомий поет,
якого усі вважали надзвичайно глибоким,
і ніхто не міг вивести його на чисту воду;
але я знав, що він відкриває словник на випадковій сторінці і виписує слово, наприклад:

зимородок

потім перегортає сторінку і виписує:

Монро

потім:

сподівання

страхітливий

таким чином народжується перший рядок:

зимородок Монро страхітливо сподівається

і наступний рядок в тому ж дусі:

озброєний загін зневіри зрікається полохливого руху

я, звичайно, підозрював, що подібні поети рівно настільки глибокі, наскільки товсті їхні словники;
але, вгледівши цього, я б сказав йому: мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

я швидко забув про нього,
але декілька років потому ми перестрілися;
він плазував,
перебиваючись на уроках дзену для нуворишів з Беверлі-Хілзу;

і я сказав йому,
мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

а він відповів, з яким гімном?

і я залишив його в спокої,
і кожен з нас повернувся
до свого
персонального
гімна.

1972

будучи юним і спраглим а такі як сороки
радо клюють на барвисте й блискуче
тобто екзотику й езотерику
герметику й герменевтику
отож побачив на розкладці цікаву книжку
«Что такое дзен?» збірник різних хлопців
переважно дотепних
книжка була тонка якраз влізала в задню кишеню джинсів
ціна була смішна щось таке як пляшка пива
не найкращого звісно а швидше навпаки
отож можна було мене привітати з покупкою
не сподобається викину подумав або подарую кому
і от вже в есейчику вотса вичитав щось на кшталт
ти можеш медитувати і займатись йогою
а можеш бухати і слухати джез
то все дзен і саторі чекає на тебе а сансара сосе
ну там ще багато цікавих історій було
коани анекдоти тощо алмазна сутра нефритова флейта
але це мене прикололо найбільше
тоість розумієш ти можеш бухати тобто жити як жив
але насправді це духовна практика така
своєрідна аскеза ти просто як франциск з асізи
той проповідував птахам і собакам
а ти напиваєшся і розмовляєш із уявними друзями
а потім раз уяви собі
приміром йдеш просто посрати
а хтось ненароком вимикає світло у вбиральні
і мать твою осяяння спадає на тебе теплим літнім дощем
і тобі на все решта ти просто ложив
ти просвітлений ти святий п’яний в сраку аскет ти будда
бентежили мене перспективи тоді такі
та й досі бентежать

може навіть від того що досі разом
живі нетверезі та розуміємось
передавати пляшку з рук в руки
голосно сміятись голосно говорити
пити коньяк з горла
заїдати мандаринкою
без жодної думки про думку инших
знати відповідь на всі питання
знати що відповідь вірна
і далі пити коньяк з горла
спльовувати кісточки
кидати лушпинки під ноги
припалювати цигарку від цигарки
«у статуи родена ми пили спирт сырец
художник два чекиста и я – полумертвец
чекисты пили истово кожанками шурша»
прикро що час не можна повернути
стрьомно що хочеш лише неможливого
але зрештою чого ще хотіти

нащо зібрав каміння і розгатив греблю
я ж так берегла оберіг мурний
укривала епітеліальністю її усю
сонце затуляла волоссям
аби тільки цільним лишилося пристанище надійне
вітри псами дикими рвали їй мязи розкидували плаєм
і знову цокали каменюки у білім подолі
крешучи пісню каменяра розіп’ятого
вода мертва затхла вода карбувала на округлостя її
заповіді свої на зеленаво барвуючи
фортеця неприступного пристанища упала
ти мури порозбивав поглядом торкаючи стан шовковий
викрав каміння вивіз за межу і межі усі відомі
юдою зрадливо пестив уста мареновим алізарином устелені
де почуття відчуттєво нетривкі твої
в котрих присягав і точилося миро із очей
пішов пішки проштрикнувши наостанок
списом римлянина неголеного тиждень
чи день була чи ніч
не кинув навіть альфа клич
за невидимо зриму провину вкарав укотре
і квилить зранене срібною кулею вовче єство моє
і ховаю в долонях цикорійний кварц
останній із виду свого уцілілий
як писанку чистобезкінечноврочисто зодягнену
як всесвіт неосяжну і як макове зерня
що стернею покотом пішло і не згубилося
і докотилося до ніг перекотиполем
і рукам боляче
і устам спрагло
і очам слізно
і кропиться писанка прозорістю
і добре од цього
і брила зсередини розсипається
святОсвячує відчуваю це
2015