1

хмариночки манні
буденний горох
стає неможливим літати удвох

2

амбіції
амби
пернаті осли
спиняли пегаса бесаги трясли

душі не лишили ні слів ні гриба
пройшли титарівна проява раба

лунка порожнеча хрипкий поговір
обпалюєш глека бо вже й медозбір

3

трем ліри
делірій блаженних п`яниць
театр мімікрій порцелянових лиць

простуєш
ніхто не спитає квитка
дорога остиста і кладка хитка

скрекочуть жабки зупиняйся отут
і ряска поживна й махровий батут

дубові боввани олжа ворожби
панас із парнасу рахує горби...

платівкою абби втішається Ох
ой леле журавка упала у льох

нанизує бабця неонні грушки
пригадує хутір шпички галушки

уповні жоржини
дзуміє бджола...
всі дні увертюри до опери мла

поміж абрикосів засохлий абрек
зима...
обдає вогнедишшя пащек

вишивані льолі складаєш у скри...
цибата синиця зірвалась на крик

насилу осилив грачок букваря
орел яснозорий в тенетах застряг


4

суниці
парсуни
тримай оберіг
матусині пальці ще лущать горіх

озорено стелю
гостріші кути
гойднула колиску
де м`ятні жмути


2016

***
На ви я не іду. Нікуди не поїду,
бо я не Одіссей. Читаю Енеїду.
Чекає не мене Олена, що у Трої.
Та вип’ю «на коня», – наїду на сусіду.

***
Я знаю, що я роблю і для кого
у цьому світі доброго і злого.
І окаянне думає, що знає, –
чого існує і заради чого?

***
Мої брати – і меря, і буряти,
з якими нам у полі не – сідати.
Але скажи, слуго у ката мого, –
чого у спину брата убивати?

***
Немає у біди знайомого обличчя
в історії віків і на межі сторіччя,
хіба що кацапня московії-росії,
яка собі біда, але воює вічно.

***
– Нє думаю! – віщає телеящик.
– Падумаєшь! – папуга говорящий.
Не думають усі великороси,
куди веде їх нице й непутяще.

***
Якщо у тебе сказ, не я у тому винен.
Якщо тобі іще далеко до людини,
не верещи, що ви, великороси, старші.
Довбайся у гною, у носі чи у …глині.

***
Куди тобі іти – нікого не питай.
У пекло не біжи і не спіши у рай.
Багато є доріг, але одна до Бога.
Якщо по ній ідеш, то – Боже помагай.

                              

Один відсоток на плечах тримає пів-землі –
в доходах, акціях, скарбах… у "поті" на чолі.
У руб’ї щирої душі виходять наперед
свої багачики й чужі і пропонують мед
єлейних слів з театру ню, де розкоші юрба
тримає золото вогню, ховаючи раба
у лик первісної жаги, у ненависть і зло,
де перемішані боги і бісове число.
Жадоба, тлуста говірка, віщує звідусіль,
що доля ниці – не гірка і що солодка сіль,
що завше так було і є, і буде до кінця –
пелюстя ружі та шипи тернового вінця.
Життя у сні і наяву: оргазм, іще оргазм…
Вгорі чорніє паспарту, а там святий маразм.

21.01.2016

Ти маєш потаємний козир –

Мені ніхто до тебе досі

Не дозволяв, що заманеться...

Кохаєш, ближчаю до серця.



Не прив’язав, а прив’язалась,

Не наказав і не примусив,

А ми з тобою, більш ніж друзі,

Коханці, думкою союзні.



Даєш мені свободу дій,

Я вільна вибір свій зробити,

І як мені без тебе жити?

Люби мене, жалій, радій,



Мені без тебе не прожити!

Без тебе – то суцільна тьма.

Ти маєш потаємний козир,

У мене козирів нема.



Здаю тобі свої права,

Здаю тобі свою турботу,

Любов і вірність, ти не проти(?),

На мене мати всі права.

Десь там, за обрієм, є море
І дуже теплі вечори, –
Та знай, що, в зорянім узорі,
Дивлюсь на тебе я згори.
З пітьми з’явившись, тихо висну,
Неначе зірочка мала,
Щоб у розлуці ти навмисно
Уся не вигасла до тла.
Щоби не падали динари
Вночі дощем тобі до ніг, -
Отак побудемо у парі
На таємничості доріг.
Півнеба, темряву продерши,
Сріблястим сяйвом освітив,
Адже без мене ти уперше
Відпочиваєш між олив.
20.01.16

Діркатий наст, колючий і шорсткий,
рипить, що певно чути й з того світу…
Схололий пляж, знелюднілі піски
ще снять слідами теплих ніжок літа…

Двигун епох у вічній течії.
Рапанні замки на узбіччях жужмом…
В обійми заховаюся Твої,
піщинкою в долонь жадану мушлю.

Ми – нулики на площині буття,
ми – цяточки у обширі блукання…
А час іде і змінює щодня
координати нашого бажання.

І хай не рушиш з місця ти сідниць,
але Земля… навколо днів кружляє,
несе твоє стоїчне горілиць
куди і доля, певно що, не знає.

Бо і система сонячна сама
мандрує у зіркових коридорах,
і безвість, вочевидь – її сума,
і невідомість – хоч якась опора.

Куди прямує розуму жага
у вимірах божественного Слова?
Вночі кричить, лякаючи, пуга.
Не клеїться із мудрістю розмова…

20.01.2016

Усе намарне, поки мовчимо.
Але ніщо даремно не минає.
Якщо байдужі – маємо клеймо,
і всі діяння небо пам’ятає.

А у поета місія така –
«лупа́ти скелю у жару і стужу».
І ти, і я не варті п’ятака,
якщо мамоні продаємо душу.

Усе минає лише уві сні.
А на війні усе, як на війні.
Гартуємо і націю, і волю,
і пізнаємо істину просту, –
кого немає ще на цім посту,
за того інший є – один у полі.

01.2016

З-з-з..... 
Заметілі.
Небо засина
 В сніжно хризантемному покрові. 
Вогнищем сердечної любові 
Гріє світ душевна глибина.  
Вабить зір. Смієшся крадькома,  
Мружиш очі: мОрозно надворі. 
Знову місяць невпильнує зорі,
 В піжмурки загралася зима. 
-З-з-з..... 
2016

Ти, мов камінь на серці,
Якого ніколи не зрушу,
То ж не варто і братись
За тягар непосильний дарма.
Залишаю в біді
Я свою пошматовану душу...
І навіщо душа,
Як для тебе в ній місця нема?

Ніхто із нас, брате, не був святим.
Ідуть через нас роки.
Я подам тобі, брате, хліба й води.
Але не подам руки.
Я подам тобі, брате, хліба й води...

Бо рана, брате, від твого ножа
Між крильми моїми є.
І Бог тобі, брате, – Суддя.
Та жаль...
Бо й Бога хтось продає.

Коли барикади з хрестів стоять,
Ми разом ішли б у бій.
Але ж по-іудськи ти, наче ...ять,
Продавсь тому, хто не свій.

Продав ти нас ворогу.
Так було
В історії вже не раз.
Скажи мені, брате, –
Хоч помогло?
Чи хоч заробив на квас?

Якщо дали мало – я поможу.
І ти мені не жалів...
Ми кровно з тобою зайшли за межу
Отут, у гостях,
На Землі.

Ніхто із нас, брате, не є святим
У хвилях буття ріки.

Я подам тобі, брате, хліба й води,
Хоча й не маю руки...
Я подам тобі, брате, хліба й води.

20 січ. 16.

Ті перші, що стали на захист країни,
яка розгубилась, завмерла, змаліла,
розпачливо очі руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
ті перші, що прапор-- двоколірний, скромний--
в раптовій відвазі життям захищали,
і, кинуті в ріки, навік замовкали—
порізані, биті, незрячі, притомні,
подружжя святе, що розстріляне в полі
(лишилась машина убивцям для фото)—
в місцях, де колись гуркотіла кіннота—
козацька, махновська, потоплена в крові
в умисно забутім звитяжному морі,
де степ ковиловий летить з-під копита...
О як незворотньо утробного схлипу
підняла їх хвиля й вознесла під зорі!

*Присвячується світлій пам’яті депутата В.І.Рибака,
студента Юрія Поправко, подружжя Олени Куліш
та Володимира Альохіна та інших,
які опинились сам-на-сам
із машиною тваринної ненависті і смерті.

2016

А ягідки на морозі солодкі-солодкі,
Мов цукерки, заховані в снігову обгортку.
Є птахам чим ласувати у зимову днину,
Бо їх щедро пригощає ними горобина.

Не страшні тепер мороз їм,холодний вітрисько,
Дякують пернаті щиро,кланяються низько.
Зможуть вони,співаючи до весни чекати,
Їм у цьому допоможе горобина-мати.

2016 р.

На свят-вечір завжди ми збиралися в мами,
На столі і кутя, і узвар з пирогами,
Страв дванадцять пісних було тут,як годиться.
Та щаслива пора тепер тільки насниться.

Уже неньки нема,відійшла у світ інший,
Хата,що край села не весела вже більше,
Сиротою стоїть,"розлетілися" ж діти,
Зрідка лиш приїздять,щоб могилу відвідать.

Все кудись поспішають і взимку,і влітку,
Та не мають часу навіть поговорити.
Клопоти в них свої вдома і на роботі.
Та не буде кінця цим ніколи турботам.

Зупиніться,брати,сестри теж зачекайте,
Рідних ви обніміть,щиро їх привітайте.
Бо спілкуєтесь ви(це у кращім випадку)
Телефоном лише в день народження й свята.

А то й зовсім забули за тітку і дядька,
Родичайтеся всі,зустрічайтеся часто.
Легше жити усім,коли дружна родина,
Не здолає ніхто тоді нашу Вітчизну.

2016 р.

...А люди жили і плакали
Блукали
Брудними
Провулками
Усе світлодайне втратили
Чи хтось підібрав - із клунками...
Чи хтось обізвав невдахою...
Чи хтось обібрав до ниточки -
Як марилось бути птахою
З квітучої вишні гілочки...

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

***
Ми
не дуби.
Але дубіє листя,
коли вітри повіють до зими.
Стоять дерева – голі обеліски.
– А де дуби?                          
– …дуби?
                              – …учора – ми.

***
І де
вони
урочі сни?
Пропащі сни –
забуті мрії.
А незаписані слова –
це відлітаючі надії,
не випита вода жива.

***
Ви
хочете
поезії живої?
Не буде цього,
поки – «ґаварит
адвокатура русской паранойи».
Ще є кому виплачувати кров'ю,
за Колиму, війну і геноцид.

***
Поезія
не тупцяє на місці.
У хаосі – ні пуху, ні пера.
Оригінали і авантюристи,
і інші войовничі пацифісти
оскубують гармонію добра.

***
Писати
нині все одно,
що бити батогами.
Але поетові дано
не суще шоу у кіно,
а те, що кануло давно,
і те, що буде з нами.

***
Епітети
й метафори мовчать,
коли вони не туляться до змісту.
але, буває, як вони звучать,
конгеніально врубані на місце.

                              

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки красуні– засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі,неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

метелиця...
пір`я...
мурахи - углиб...
якби не злослів`я
літати могли б

заснулі прилуччя
боліт широта
короста повзуча
візійна мета

онук магомета
стрибає із гір
в ломбарді комету
оцінює тхір

іржаві карафи
на дні лаперуз
флотилію графа
підняти берусь

боронь мене Боже
є сіть... борона...
фортечні вельможі
всі послані на...

поточні рахунки
впадали у стікс
грабунки під "струнко!"
і шерхіт валіз

околиці вишні
терновий етер
таки ж я не злишня
між віхол-пантер

Бог дав Тобі талант народжувати слово,
Огранювать думки різцями диво-рим,
Глибин старовини сягати до основи,
Дивуючи не раз поривом осяйним.
А сміхотворця дух проймає до сльозини -
На гуморі-таки замішана душа.
О де ви, де ви, підгаєцькі гуморини,
В яких Одесі-мамі світить рідне «ша».
Інтригою новел чаруєш так уміло,
Мережкою плетеш захопливий сюжет.
А поміж тим музейним верховодиш ділом,
Не знаючи й у сні спочинку і на мент.
Юга прийдешніх днів так ворохобить мізки,
Канва нових ідей вовтузиться аж-аж.
Упевнено крокуй до чергової книжки
! (знак оклику нехай вінчає цей пасаж)

19.01.2016

Мокра ніч і туман,
Прохолодне безмов’я,
Все, що миле душі – у душі.
Певно знає вона,
Певно відає хто я
І чому ці вірші...
Розпросторена даль
З висоти сновидіння,
Переплутані яви буття.
Чи пройду до кінця
Лабіринти сумління ?
Чи сягну каяття ?
Томно дихає час
У спокусливу вічність,
Замітає сліди.
Зорі креслять в горі
Золоту символічність,
Місяць сяє з води...
Сива мудрість цвіте
На небесних долонях,
Скільки ж сонець у ній...
Тануть криги епох
Мов сніжинки на скронях
Здавшись долі земній.
Пророковано все,
Що було, що ще буде,
І не буде вовік.
Галактичні Скрижалі –
Вселенські Талмуди,
Одкровень Божих Сік
Спрагу Правди сповна
Вдовольнить, утамує
Вічним Космосом Сил.
Більше зорі надій
Не яскрітимуть всує
Над хрестами могил.
Воскресіння не міф,
Не безглузда омана...
Як за ніччю йде День,
Так за смертю Життя,
Тріумфальне Осанна !
В рясноті Одкровень.
Час відвідин своїх
Вже пора упізнати,
Бо ж для всіх благодать,
Що з благого зерна
Кличе дух виростати
У освячену рать.
2016

Запишалась бузина:
-В світі я така одна,
З мого запашного цвіту
Чудодійні вийдуть ліки,

Із ягід - смачне варення,
Хто ж корисніший за мене?
-Не хвались,-сказав їй глід,
Мої ягоди та цвіт

І листочки теж корисні,
Дуже помічні від серця.
Обізвалася шипшина:
-Є й в мені цілюща сила.

Ну, а жовтий звіробій
Вихвалявся і собі:
-Сто хвороб мене боїться.
-Годі, годі, зупиніться,

Перестаньте сперечатись.
Це стара калина-мати
Заспокоїла рослин:
-Здавна всі ми, як один:

І жасмин, і дев"ясил
Додають здоров"я й сил,
Живокіст, беріз бруньки
Зцілюють всіх залюбки.

Материнка й валер"яна
Також ліки непогані.
І медунка й зелен-м"ята
Теж уміють лікувати.

Із ромашки та малини
Відвари будуть теж смачними,
Горобина, подорожник,
Ліки з них зробити можна,

Щоб прогнати всі недуги,
Нам за це дякують дуже.
Ми разом - велика сила,
Звуть нас - лікарські рослини.

2015 р.

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

* * *

Роди мене назад, моя плането,
У час, який слізьми малює кров.
Інопланетні храми пістолетами
Лягають тінно на земний Дніпро.

Компютер.
Свічка.
І космічне сміття
Над нами...
Заступає благодать.
Крізь нього нам чорти у душу мітять
І охоронці-ангели летять.

Вони тут розберуться між собою.
Зі мною також розберуться, бо
Коня ти приведеш до водопою,
Напитися ж наверне тільки Бог.

Тут наша воля часто – божевілля.
Як відьми смерть, така любов тяжка.
Де людям злим війна – немов весілля.
Весілля ж невеселе...
В ДНК
Тепер такі проникли землетруси,
Що динозаври в декому ревуть.
А динозаври – як бабусі гуси...
Така-от суть.

Наш корабель хитається, трясеться.
Коти – як миші.
Миші – мов коти.
Та треба йти, допоки нам ідеться, –
До світла,
Щоб самим уже світить.

Бо скрізь розгул кривавої печалі.
Як мед із кров'ю ранок...
Рана.
Рай...
Ржавіє все, що в цім житті зі сталі.
Ржавє навіть слово з-під пера,
Якщо воно без крові і без духу,
Якщо воно не щире,
Не сльоза.
Не усміх,
Не вогонь,
Не завірюха
І не козак.

Вогонь і вітер чесні в цьому світі.
Вода хитрюща, як усі жінки.
Про юність спогад сонним світлом світить
І п*є зірки із Божої руки.

Шукаю корінь перекотиполя,
Шукаю вперто папороті цвіт.
Як блудний пес, я звик уже до болю.
Мов князь, карбую кров*ю заповіт.

Святими журавлі мені здаються.
Вагон Львів-Київ – келія моя.
Йде кров – мов дим літаючого блюдця,
А кров із горла – часу течія.

Дзвенить живий алмаз мойого серця.
А я – священна жертва цих людей.
Але на долю не умію сердиться.
Нехай із ласки Божої веде.

Нехай веде, мов хлопчика, за руку,
Веселі сни дарує, висоту.
Мене чекають читачі й онуки,
Допоки я шліфуюся, росту.

Поміж доріг – як поміж ніг дівочих –
Єство моє гуляє і шука.
Моя ж душа страдає і пророчить –
Як вертикальна вітряна ріка.

А коло все стискається, стискає…
Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль.
Хрестате горе.
Щастячко ж безкрає,
Немов пасхальна вітряна свіча.

… бывают дни, когда во рту ни крошки
и в самый раз поленом лечь в камин…
но "Господи, помилуй" - понарошку
никак не хочет вымолвить "аминь"…

я мир иллюзий больше не встревожу
на цыпочках вернусь в свой объектив
пересмотрю "о чем" и "с кем" попозже
бессонница причина, не мотив…

и вот уже страницы в заголовках
все мельтешат, пытаясь завладеть
той самой, что ни есть, в стогу иголкой --
нарушив все обряды, обалдеть…

ведь ( богом позабытой ) деревушке
всего семь нот - почти наедине
как родненькой, как исповедь, на ушко
легчало от того не только мне…

я пел свое о том, что наболело
до хрипоты… за прошлое… мой друг --
где воронье слеталось на пробелы
я слышал много раз во сне "каюк"…

но каждый раз спасал себя обетом
не зря поставил вовремя камин
и "Господи, помилуй" рядом где-то
вот только бы успел в затвор "аминь"…
17 - 18. 01. 2016.

лютий
хуртеча
ями
сагу писати
вмерти
битви
герої
мами
кай уникає герди

гномів червоні лиця
зорі в заметах білих
вірші виткі суниці
стриб за чужі наділи

Грід посмакує вперше
чавлячи крізь люстерко
Одін очима креше
лист горни... фантазерко...

кінь восьминогий скаче
в кільця вогненні...
шосте!
дайте м`який окрайчик
я ж не просила острів

пам`ять і думка
хуга...
вир...
воронячий ірій
я народилася вдруге
щоб оминати валькірій



2016

Новий з’явився у гаремі євнух.
Йому вказівку падишах дає:
«Веди мені у спальню юну Єву –
До неї справа дуже пильна є.

А за годину забереш кохану
І приведеш невинну Зульфію -
Я з нею довго панькатись не стану -
Виконуй волю швидше-но мою!»

І щогодини євнух так приводив
Красунь розкішних в спальню кожен раз -
Їх падишах кохав і кликав, як на подив,
Нових і свіжих знову у палац.

Під ранок впав із сили зовсім євнух:
З гарему - в спальню, звідти – у гарем…
І він питає тихо юну Єву:
«Як падишах так може, о, хюррем:

За тілом він кохає знову тіло -
Де лиш бере наснагу?.. Знай, але
Мене вже ноги не тримають стільки -
А як йому не стало досі зле?..»

Регоче Єва, гола й безтурботна:
«Ти занепав, бо ходиш без мети,
А в шаха це - улюблена робота...
Не був би євнухом - любив її б і ти...»


18.01.16

Наростає з потОйсвіту, міста напругу ятрить
голосіння невмовчане. Видивом ночі закрапало.
Стиглий місяць огніє - напевне ж на сильні вітри.
Хмари в трави небесні вгрузають - важкі, наче бафало.

Де гайвеї пасмують маунди старих бойовищ,
а дерева судомні та вигаслі квилять під зорями -
мов ізплетена з карагуати - все вище і вищ...
та мелодія тонка твоя плине далями горними.

Йду за знаками стебел ізігнутих, гілля розхвиль.
Наче з листя сторічної осені просвіт вихоплюю.
Ти так близько до мене - аж рушаться відстані миль...
за мембраною часу орлієш високою волею.

Гостро зиришся в мене, на мене росою зіниць.
Пролітаєш наскрізно нейтронами лавиносердними.
Лише голосом, зболено словом, собою озвись!
Лише вирости з тіні густої за тихими кедрами

і земля черокійська розбудить каміння живе.
Ми з тобою овітрені в коло сновидь ошаманених,
підіймемо - як рибу на списі з Огайо - із вен -
наших вен ізневірене сонце - з кривавої гавані.

Як бідне серце стрепенулось, лиш тільки ти промовив слово,
як заяснів холодний вечір і підморгнули ліхтарі!
Скінчилась плутана безцільність, життя знайшло свою основу,
і вкрились ніжною травою безбарвні бляклі пустирі.

Як хтось в минулому моєму із безкінечною журбою
просив мене не пропадати -- і відчай лився через край,
так над западиною в часі, над океанською водою
шепочу я тобі сьогодні своє благальне «не зникай».

2016

Сніг полями мете,
Замітаючи шлях у минуле,
В літом пещені дні,
Де нам килим стелила трава,

Де я, мов Прометей,
Розіп"ятий тобою... Заснула,
Ти лежиш на мені
Вся безсила... Жива?... Не жива?...

Річка хвилею б"є,
І розкиданий берегом одяг,
Мов непотріб, що ми
Поскидали в бажанні утіх.

Ніжне тіло твоє...
Цей взаємно-нестриманий потяг
Впасти в трави умить,
Що ніхто й опиратись не встиг...

Шалу- час! Шаленій!
Мов сорочка, мережаний килим
Із в"юнку, блекоти-
Ми на ньому немов у раю...

І контрастом на ній
"Заморочка"- ці трусики білі,
Що, мов "фєнєчку", ти
Накрутила на литку свою.

...Ми заходим удвох
У ведично-замріяну воду,
Змити втому... Пливе
Над водою розливистий сміх...

...Непогоди Молох
З Завірюхою співи заводить...
Снів відгомін живе.
Живемо ми обоє у них.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011801135

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Іду як по льоду паркету.
«Заносить» іноді, буває,
та одинокому поету
іти фортуна помагає.

І у кільватері поволі
пересуваюся порою.
Зате, які чудові ролі
літературного героя!

Один – убогий, інший – босий,
а то й сліпий, як потороча –
нема-нема, та й гляне косо
на того, що боїться порчі.

Як та наживка у болоті.
Як не в’юни, то жаба клюне.
А то і щука косорота
укусить, пожує і плюне.

О! Як утримати нелегко
єдиний курс у гавань тиші.
Але на реї недалеко
ще майорить – « сим побєдіше».

І у кільватері буває
одного інше обганяє.
Але у бурю і у штилі
фарватер доведе до цілі.
Увіруймо, – війна минає,
а наша віра – на вітрилі.

01.2016

Ви курвите душею до душі.
Ви глухнете, що до любові, що до зради.
Вам як на перше, й на встократе
Забити цвях – і брати, брати. Брате!
Куди вам вкласти камертон й палітру,
Щоб за півлітру не ішли в полон,
Не допускали фальш – секундний тон.
У вашій накрохмаленій постелі
Мікроб не менше, як в бомжа оселі,
Та тільки білих – в колір. До імен.
Я ж проспіваю про Лілі Марлен.
Й ліхтар розділить світла феномен.
У темряві навколо.

20. ІХ. 2015

Співає моє серце в чеканні,
Горять очі і палають вуста,
Розцвітає усмішка в бажанні,
А голова втрачена і пуста...

Пісня серця лине десь далеко,
Звивається в вирій, у небеса,
Її на крилах понесли лелеки
І я повірила в земні чудеса.

По тілу побігли безумні мурашки,
В повітрі завитав запах ванілі,
На вікні зацвіли білі ромашки,
Задрижали руки мої сп'янілі.

Це все сталось у долі секунди,
Від твого райського поцілунку
І нехай всі насміхаються люди,
Та я вдячна долі такому дарунку.

Бо ти як сонце прийшов у життя,
Зламав зачинені двері зимою
І як сірник спалахнули всі почуття,
Навік з'єднавши нас із тобою...

1

Висіла об`явка на дошці зеленій:
"Приходьте, шукаю наступника для...".
А псюги хлебтали водицю студену.
В капусті плодилися грошики, тля...

Текла крізь пісочний годинник марнота.
Вивчали романтики партогенез.
Під "Отто Дікс" рюмсали, мліючи, готи.
Строчили дятлята лункі смс.

Гордилися баштами Кам`янець, Піза.
Виводили чаплі дітей на крило...
Поет прилаштовував панну без візи.
Всі ж бачили біса, таріль-НЛО.

А панна дивочна, плитка і незрима.
Не треба їй кави, не крає сальця.
Одне лиш уміє: відшукувать рими,
Чіпляти пір`їну - до коми, слівця...

Поет помирав, залишаючи спадок.
Пристроїти музу халепа - авжеж.
Тріщали невтишні червневі цикади.
Гефест вимальовував графік пожеж.

Ріс попит на цукор, тверді "Кара-куми".
Малечу катали машинки "на час"...
А муза - ні брату, ні свату, ні куму!

...Зірвало об`явку брудне циганча.

2

Читало чи ні, те для нас таємниця.
На аркуші в цятку - німий телефон.
Дзвони.
Відкупорюй варення з чорниці...
Агов, циганчатко!
Майнули - мов сон:
той аркушик...
віяла...
віхоли...
цяці...
Кибитка спинялася біля ларька.
І музи, і роми - одвічні скитальці.
Шкоринка медова, хлібина гірка.

3

Схилилася муза над одром зеленим.
Болотні вогні.
Дві русалки.
Лото.
Прогнала з кута пасербиня Олена,
Три тижні міняла на скраб і манто.





2016

Прогноз у горах посеред зими –
Марудна і нікчемна справа:
Десь зліва чи там справа
Хмарина чорними крильми
Торкнеться голої вершини ,
І злива, мов з відра, на тебе зрине.
Сховатись - ні куща, ні деревця довкіль.
А десь внизу, неподалік відсіль,
Сонце туристом сновига в Єрусалимі...
Промоклий, все ж настрій передать
Не смій якимись там словами злими.
Погода кожна - Божа благодать.
А як тобі чимсь не пасує ця,
Вини себе, а не Творця.

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло в же перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Мої вітання і тисячоліть
по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
У нас удоста спільного. Еге ж,
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
розвалини. Я, зайда і блукалець,
вітаю твій, в пилюзі, бюст
у тиші галереї. Ах, Тиберій,
тобі нема і тридцяти.В лиці
є певність, радше, у слухняних м'язах,
ніж будучім їх суми. Голова,
ще прижиттєво скульптором відтята,
є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти,
рої малечі, цмоканню шорсткого
тобі учéні – в дусі насолод
вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
і Ромула (Одні і ті ж уста!
і лепет, і солодке щебетання
зі складок тоги.) У остачі – бюст,
як символ упереджености мозку
до стану тіла. Плоті суто, і
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.

Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не хоче зупинятись:
ні на якомусь зі облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, у катівнях, де усі –
всі зізнаються, – даром, що зізнання
після тортур, як сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
далеким геть від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним захлинутись
скоріше у купальні власній, чим
тонути в думці. І чи не сама бо
жорстокість є попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди опинишся, заледь почав падіння.

Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Не та часина!
Й за вуха не утримає ніхто
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам'яним лицем,
зуживаним зі два тисячоліття,
ти маєш вид бувалої машини
руйнації і нищення, а не
раба страстей, провідника ідеї
чи ще чого. І берегти тебе
од вимислу, що боронить дерева
від листя, з його комплексом незв'язних,
та неугавних нарікань юрми.

В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, залапане зимовим світлом.
Шум вулиці. Ґатунку просторіні
сторонній і нечулий буцім бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій з помоги лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Піти зі иншої, скажімо, карти?
А чи є сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж твій історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
отетеріє, перерве буріння.
"Бюст, – видасть він говіркою розвалин
і м'яза отверділого, – бюст, бюст".

Виринають із пам'яті спомини давніх надій,
Що колись оселились у мріях привабливим дивом.
Заховали минуле далекі тумани густі,
Прагматичні бар'єри закрили сполохане сниво.

Та відлуння думок не залишать нас на самоті,
Пригадати примусять усі неймовірні пориви.
Хай зі смертних ніхто неспроможний іти по воді,
Та можливо спіймати краплини Небесної зливи.

Поринає свідомість у вихор непізнаних сфер,
Диктувати стихіям людина бажає закони.
Від нахабства такого розгублений всесвіт завмер

І до вічності пустить лиш тих, що пройдуть перепони.
Це природа людська: треба все і сьогодні й тепер,
Та земна жалюгідність у безмірі вічного тоне.

2016

Сидить у хаті жінка.Не стара,
Лиш срібну стрічку горе вдарувало.
Був Новий рік.Народження Христа
І не помітила б, та заколядували.

Зраділа.Підхопилася.Пішла
Колядникам виносити гостинці,
А з ними - материнського тепла,
У свято з тугою усе ж не наодинці.

Солона покотилася сльоза
Від радості, напевне, що згадали.
З портрета дивиться єдиний син Назар,
Такі ж блакитні очі, як у мами.

Скільки синів забрала в матерів
Війна на Сході, що АТО ще зветься,
І кожен з них вернутися хотів
Живим додому.Ой, не доведеться

Уже ступить на батьківський поріг,
Обняти маму, діточок, дружину.
Та недарма кожен герой поліг,
Життя віддав за неньку-Україну.

2016 р.

Білий бусол бродить босий
Тихо-тихо травами,
Десь дістане дзьобом довгим
Любим лелечатонькам
Жирних жучків, жовтих жабок,
Малим мало, мало.
Щоб здоровими зростали,
Сильними ставали.

2015 р.

Я усвідомив – ти уже не та,
І вже стежок не буде перехресних,
Бо поміж нами – пустка й німота,
Нам не зустрітись у майбутніх веснах.

Бо поміж нас – завіса із дощів,
Бо поміж нас – тужливі заметілі…
Я все безповоротно зрозумів,
Та як вгамуєш дивний дрож у тілі.

Відпусти! Чого мене тримаєш?
Бачиш, та біль вбива мене!
Прошу залиш, як в ніченьку кидаєш,
І не приходь,ніколи, все!

Так ти не робиш, що просила,
Не покидаєш ні на мить.
Та грець тобі-кохання сила,
Прошу тебе, мене залиш!

2008

Ой не зозуля роки додає.
Сяють ще карії очі,
та заховалося щастя моє
в сутінки білої ночі.

Жовті діброви, багряні сади...
Де та розвилка розлуки,
що повертала раніше сюди
з лісу у росяні луки?

Позамітало луги і поля
памороззю-сивиною.
Віє і віє зимою.

Ой, замерзає надія моя…
А за лісами ще чую здаля
відгуки долі луною.

Ти зі снігів ішла до мене, сестро,
Щоб звоювати душу із калини,
Я мури не встигала свої звести,
Бо вірила, що корені єдині.

В мою весну вписались ріки крові,
Вінками заквітчали мій літопис,
Від болю відбирало навіть мову,
На тілі шрамом виступав клинопис.

Ти очі не ховала мигдалеві,
Без сорому зривала з мене одяг,
Щоб борг віддати власний лихвареві
За надприродний до чужого потяг.

Після твого поцілунку розплющую очі
і враз все навколо - хитка месмерична краса:
і лід на гілках жасмиину наче роса,
і тіні, мов сіті, в лілових глибинах ночі.
2016р.

Прошлое сложено стопкою,
расшевели, помучь-ка.
Она из соломы ручка,
гибкая, внезапно ломкая.

Падала, путаясь в джемпере,
на плитку, что не просохла.
Кровило не сердце, а охра
из горла железного темперы.

Просила «не лги». Похоже,
«не лги» понимают двояко.
Сменились три зодиака.
Затихли шаги в прихожей.

16/01/2016

З кожного слова
російськомовного українця
прозирають половецькі зіниці:
з правої — вискакує зайчик,
а з лівої — лисиця.

Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося
схожими бути на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем...
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
і лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
"Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один..."
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
"Колядин, колядин..."
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет...
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.
1982

Ера крокує століттями.
Йдуть у колону віки,
і у шеренгу орбітами
линуть у Лету роки.

На перехресті космічності
у далині житія
десь за епохою вічності
є половинка моя.

Перелітає монадою
у затяжнім віражі
до візаві за порадою
рідна частина душі.

Якось обійдене долею,
там де веселка ще є,
затуманіє стодолою
перше кохання моє.

І повертає утрачене.
Тане минуле, як лід.
Лине душа у політ.
Наша розлука оплачена.
Я назначаю побачення
рівно за тисячу літ.

01.2016