Швидка , стрімка струмка вода
Весни окрилена лебідка
Із неба , з гір летить стріла
У серце - де розквітла квітка

Де всі зібрались відчуття
Готові чути спів Амура
Де ніжна муза почуття
В нічному вирі - віща зірка

Я мрію стати одним з тих
Кого оросять твої чари
І не боятись гір крутих
А обіймать - висот принади

Пропасти у полоні хмар
В тій глибині любов пізнати
Знайти цілющий , солод дар
Який приречений - кохати.
2016рік.

1

Непереборні обставини... ніші.
Місце вакантне - для лева без холки.
Двері обрала: рожеві... темніші.
Плине канвою осріблена голка...

Мак і піони.
Кумасям би - м`яса.
Тішуся в дощ морквяним палантином.
Жди... підлітаю...
Вокзальчик без каси.
Світ без любові.
Автівку зупиним.

Нащо боятися? Індиферентно -
Звідки приїхав. Не стій здичавіло...
Клич на розвеснену яйлу... на Етну.
Пір`я вчорашніх жар-птиць спопеліло.

2

Ти примостив павуків на вокзалі.
Квас продає Дульсинея Мілоська.
Наобіцяй, що поїдем найдалі!
Двох кобилиць розчесав і укоськав.

Знай: не люблю канапе із газети.
Пересипаються в клатчі дрібниці.
Пересікаються альфа і бета...

...очі зелені... руді блискавиці...

Звісно, що лев.
Я повірила. Тепло.
Пил витираю пухівкою - з Еппла.


2016

Нехай проститься кожному усе.
І гнів, і гордість нас нехай не душать.
Любов жива омиє кожну душу
І сонечка у неї принесе.

Нехай не буде темряви між нас,
бо ласка Божа сходить в кожнім серці.
Хто вірить у любов - не знає смерті.
Йому підвладні прОстори і час.

Спасибі друзі вам і вороги
за цей безцінний досвід, за уроки.
У кожного із нас - свої пороки...
Прощаймо один одному борги.

А що мені – вітри? Хай про́йдуть по мені,
Зірвуть глевку печать сліпої безнадії,
Тріпочеться вуаль в розчахнутім вікні,
З якого самота несамовито віє.

Той невимовний крик саднить в гортані десь,
Вечірній простір рве, вриваючись у місто,
Мигтінням ліхтарів стоватнених сердець,
Яким не донесли такі жадані вісті.

А що мені – вітри? Дощами вщент нап’юсь,
Відкоркувавши хмар бездонні ватні глеки,
Від надлишку проллюсь уздовж балконних вуст,
Відчувши стиком сил тремкий бетонний клекіт.

В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов.
В моїм серці ся зашпортала любов.
Моє серце так калата, як стара, подерта шмата,
За тобов, моя кохана, за тобов.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
В очі фарбу дуже ти собі не ллєй,
Бо ти фарба виїст очі, хто ж тебе сліпаку схоче?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
У трамвай ти на ходу не залажєй.
Бо трамвай як хопит ногу і потєгне на дорогу,
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
З самольота з парашутом не скачей,
Парашут ся не відкриє, Кров тя нагла враз залиє,
Ти вважєй, моя кохана ти вважєй.
Парашут ся не відкриє, Хто ж тоді ми ноги вмиє?
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.
До сусіда, до Івана не лажєй,
Бо Іван така скотина – раз і два і вже дитина.
Ти вважєй, моя кохана, ти вважєй.

А в той вечір із дахівки падав дощ.
Ти сиділа в теплій хаті й жерла борщ.
Ти сиділа в теплій хаті й напихалася борщем,
А я мокнув, як той дурень під дощем.

Якось раз сказала ти мені: "Іван,
Приходжєй, ми разом ляжем на диван."
Кілько раз до тя приходив, бився мордов я об сходи.
Ну а вчора ти поставила капкан.

Було літо, була осінь, вже зима.
Темнов стежков ти із танців йдеш сама.
Я тебе підкараулив, ти пішла додому з гулев.
Була в нас одна дівчина, вже нема.

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Все спочатку… Бетон космодрому.
Квіти з Тау Кита. Жалива
на узбіччі… Й жалобного грому
десь на обрії тужні слова.

Ось удвох, сидячи на причілку
бару з крил стріляних кораблів,
дудлимо ми з Ейнштейном горілку
за всіх тих, хто навік улетів.

І за тих, хто ніколи злетіти
чи не зможе, не схоче а чи:
не дано починати їм жити,
наближаючи зорі вночі.

Мов живопис той неандертальський,
наші мрії печер змінять світ!..
Ми загинули під Іловайськом,
розпочавши в безмежжя політ.

2016

1

Розбудили жінку. Повели кудись...
Зголодніли інки. І шаліла рись...

Шамкали спіралі: "ич яка... пішла...
Для такої кралі пещена смола.
Нам би... хоч на хвилю... крила золоті..."...
Ніс її (любила ж...) маковий потік.

2

Бджоли... словожала...
В унісон серця...
Віршем проводжала
Чорного шевця.

3

Рожевіли рифи...
Слід лишав циклон.
Поверталась тихо.
На плечі - грифон...

Тонкосльозо... прісно.
Здобрена кутя.
Розцвітали пісня
Й дерево буття.


2016

Ранкове сонце, як мана,
криваво світить через хмару,
і вал іржавого багна
сповзає, вихлюпнутий з яру...
Хто бачив це, той знає сам,
як небо звав Кирилів храм.

І бігли люди врізнобіч.
Це що? Це звідки? І за що нам?
Немов побачили увіч
єство Системи ржаво-чорне.
Став день пітьмою повен вщерть,
коли район накрила смерть.

Тепер тут парк, і міст, і шлях.
Життя вирує новочасне.
Рубці є й свіжі на серцях,
і пам'ять блідне, меркне, гасне
про душі тих, кого знесла
сльоза фатального числа.

13.03.2016

В бік Лімпопо стежина.
Підсипано золи.
Задобрено три джини.
Злий лемент: "...а коли...".

Накуплено верблюдів.
Прив`язано козу,
Що хрумкала над блюда
І гудила лозу.

Були танки драйвові...
Летіли камінці.
Жахалися в Айові -
Як можуть люди ці...

Радій роботі... муті...
Жбурляй свій стейк у Стікс.
Олігофрен роззутий
Шукає ксиву... ікс...

Зализуй рани... Схоже,
Дух тролить вічний Вій.
У храми - наче божі -
Заштовхано повій.

Рахує кіловати
Марусенька-свіча.
Путівець кострубатий,
Хоч шовку й вистача.

Вакцин і дощок - доста.
Земля парує, бо...
О, ні... Не варто з мосту.
Розправ чуже жабо.

...За озвірінням - тиша.
У Айболитя - кір.
Обходь тюрму, фетиші...
І пий густий кефір.

2016

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб голосом бодай являлась».
…Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.
P.S.
Допоки з днем ангела вітатиме її,
Допоти з ним вона пребуде.

...з циклу "ДЕХТО ЛЮБИТЬ ПОГАРЯЧІШЕ")))
ЛГ з автором не ототожнювати)))

Догорає зірниця.
Ніч лягла на поріг.
Наших снів полуниці
Я доїсти приліг...
Ми в розпуснім коханні
Ніч пускаєм "в розлив",
І роз"ятрюєм рани,
Що немов зажили...
Наші двері відкриті
Для тебе, моn амі.
Ти найгірший епітет
Подарунком сприйми.
Одинока й красива
По сусідству живеш.
Вже терпіти несила...
Хочеш сісти? Авжеж...
Так буває нерідко.
Невід"ємна деталь-
Не цінується клітка,
Хай би і золота.
"Рудіменти епохи"
Відкидаєм нараз.
Зоологія трохи-
Вірність шлюбу в наш час.
Ви обоє- світлинки,
Що мені до душі.
Серед свінгерів свинка
В сі-бемоль завищить...
Мов крізь хащі ожини...
Стогін- ах!.. Стогін-ох!..
То ж посунься, дружино!-
Тіснувато... утрьох...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116031301179

Свобода – коли ти вільно ідеш по землі,
Коли не чекаєш рахунків за щасливі дні.
Свобода – коли ніхто не краде твоє право
На вільну, соборну й незалежну державу.

Тобі двадцять чотири, а мені тільки два.
Щоденно клопочусь, щоб всьому навчитись.
Таких немає ніде. Ти в світі одна,
Де пощастило мені народитись.

Коли я виросту і знатиму багато слів,
То ось що найперше сказати б хотів.
Я хочу бачити щасливою державу,
Яка на простори свої має право.

Коли я виросту, то буду таким як мама:
Учитимусь й читатиму всілякі книжки.
Коли я виросту, то буду таким, як тато:
Придумаю стратегію до більшої мети.

Коли я виросту таким, як ти,
То зрозумію, чому маю тебе любити.
Бо на планеті ти єдина країна,
Де я отримав запрошення жити…
2015 р.

Листвой тревожное дыхание бежит
Мелькает взгляд, улыбка, рыжий локон
И ветер скручивает солнечную нить
Как гусеница скручивает кокон

Колючий желудь плазменного дня!
Качели возглас кислый и зеленый
Язык, прижавший к нёбу рафинад
Слоистый, ледяной и раскаленный

Язык, произносящий букву "л"
Волны стеклянная жемчужная изнанка
Ладони в сотнях лилипутских стрел
В струящихся пунктирным током ранках

2015

Доки слово* не сказане, ти – не абсурд, не невдаха,
Ти ще просто блукаєш в розхристанім вітром житті.
Ти годуєш себе, як буденного сірого птаха,
Що під стелю зліта чи похмуро сидить у куті.

Доки слово не сказане, все ще ціле і можливе,
І в полоні не скніє підступно упійманий дух.
Слово спрощує світ і буває холодне і мстиве,
і подібне до тих, що утратили в старості слух.

Балансуєш на грані чужого можливого слова,
Що печатку поставить на всю твою кручену путь,
Так що виляск піде і здригнеться тривожно основа
Павутинно-тонкої ілюзії значення «буть».

О безжальні породження втрати, падіння і злому!
Я втомилась від букв, категорій, означень, понять.
Розуміти без слів –ніби радо вертатись додому,
Де в німім діалозі всі тихим вогнем майорять.

*"failure"

2016

Надворі ніч. Заснути тяжко
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.

Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.

Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.

Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.

Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.

Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.

В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.

Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.

Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.

Яка чарівна ти, дівчино,
Які зіниці і уста!
В тобі незмірна висота,
В тобі незвідані глибини.

В тобі грайлива невимовність,
В тобі потаєна гріховність,
Ти, усміхаючись весні,
Вогонь запалюєш в мені.

Ти просто не блукай ще у вчорашніх снах.
Ти просто не шукай пробіл на сторінках.
Ти просто моделюй первинне міркування.
Ти просто ігноруй корисливі прохання.

Ти просто прочитай миттєвий цей пролог.
Ти просто пригадай із серцем діалог.
Ти просто відпусти, щоби спіймати знову.
Ти просто тінь скануй, як мрію кольорову.

Ти просто не питай, якщо це не важливо.
Ти просто не чекай знов на спонтанне диво.
Ти просто мовчазним сьогодні є промовцем.
Ти просто знову будь щасливим незнайомцем...
2015 р.

Надія у імперії єхидни –
не те, що Єва і велике Пу
десь у едемі – у СІЗО…
               Невинна
               слов'янка не покориться веспу́.
І орлеанська діва України
не буде сповідатися попу.
               Найтяжче помирати у неволі.
               А де та воля у такій юдолі,
               у ореолі мряки сатани?
               Суди Росії їдуть на гастролі.
               Які то суки й сукини сини
               цієї бойової сарани!
               На сцені – інквізиція Росії!
               І ватників у що не одягни,
               у них одна неутоленна мрія,
               щоб ми жили так само, як вони.
Раби у пана, слуги у чинуші
тримаються зубами за мурло,
бо закортіло їхньому карлуші
побути ще у ролі Отелло́…
Рашисти – новоявлені арійці,
у тартари несетеся на трійці,
як це іще у Гоголя було.
               Уламками великої культури
               заволоділи урки КаГеБе.
               Пишається юродиве цабе
               у ролі, апріорі – самодура.
               Та не перемагає диктатура,
               коли і небо жовто-голубе.
Дає отмашку лівою, а права
вже усихає, як і вся держава
на заході і сході од Москви.
Та аплодує нація ізгою.
Історія глуха. Іде на ви
орда гуманітарного конвою.
               О ви, одвічні нації кати,
               яка сліпа і зла у вас Феміда!
               Які самі ви криси і кроти!
               Не дай то, Боже, отаку сусіду,
               з якою – як не буча, то війна,
               і не перечекати лихо й біди
               аж поки перебіситься вона.
А на границі Азії-Європи
вмирають гуманоїди-укропи,
чужі обороняючи світи.
У негліже актори і актриси,
і з табакерки чортиків до біса,
і носії святої простоти
ідуть до невідомої мети.
               Вироджуєтеся, великороси.
               Тому то і жадаєте крові
               і булави.
                              Собі. По голові.
               Тому усе ще жалите, як оси,
               аби переповзали рівчаки
               опухлі алкоголіки й совки.
Злодії і садисти-кровопивці,
ви будете судимі, як убивці
дітей, жінок і їх захисників.
І поки помагає Божа сила,
Надія є і буде.
               Не скорили
               потуги ваші духу козаків!
Самі собі копаєте могилу
і на віки
               між націями
                              рів.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

На землі ми збираємо злото,
У шовкові ховаєм мішки,
Щоби кинути вкотре в болото
Оті вічні, безцінні мости.

Сонний вітер співає: «Маріє,
Подаруй нам мирне життя».
Кожен вогник свято леліє
Учорашнє вже майбуття.

Утомились народи від болю,
Обнімають ножами єство.
Нарікаємо знову на долю
І кидаємо віру в багно.

Пробудитись у темряві ночі
І побачити сяйво ясне.
Кожен вогник за душу лоскоче,
Кожен промінь малює святе.

Кожна мрія – у нашій надії.
Кожне світло – то є омофор.
Це для нас співає, Маріє,
Життя мирного праведний хор.

Дзвінко дзвонять церковнії дзвони
Вічну тайну безмежних століть.
Кожен прагне світлом ікони
Захистити себе від страхіть.

Ми вчимося молитись до Бога
І не брати чуже, як своє.
Бо Господня терниста дорога
Нам надію і віру дає.

Кожна мрія дарує світанок,
А світанок – новий день.
І цілує безмежний серпанок
Усіх людей.
2014 р.

Мій син спить на білосніжній постелі,
На ній хмаринки й ведмедики веселі.
Ти спиш на холодній землі, зі зброєю в руках,
Твій сон мов миттєвість, зникає як птах.

Мій син до порядку букви збирає,
Й чудернацькі слова уже промовляє.
Ти мовиш: «До останнього подиху боротись повинні
За наших дітей, їх мрії невинні».

Мій син розсипає пісок у долонях,
Мудрує, як вежу міцну збудувати.
Ти біль свій приспав на втомлених скронях,
З ворогом знову ідеш воювати.

Мій син квапливо вмостивсь на кріселку
І ложку знайшов до снідання.
Ти чорного диму вогненну веселку.
Бачиш з вчорашнього рання.

Мій син усміхається щиро до неба,
Де сонце є, місяць й мільйони зірок.
Молимось тихенько, Солдате, за тебе,
Цілуєш ти знову свій образок.

Ти не думай про біль, його вітром сповиєш.
Для шматованих ран ти сильний й молодий.
Пам’ятай, що допоки, Солдате, воюєш –
Син мій маленький живий…
2015 р.

Стань для мене єдиним
У широкому сенсі..
На – життя, не годину –
Поселися у серці..

І душею, і тілом –
Як задумав Всевишній,
Щоби знати хотіла
Лиш тебе, з-поміж інших..

Стань оселею й домом,
У житті – найціннішим.
Не далеким знайомим,
А отим – найріднішим..

Щедрим, добрим, уважним,
Справедливим й надійним.
І твоїми – назавжди,
Стануть мої обійми..

Повсякчас і щоденно
Будь зі мною ласкавим –
І я сірість буденну,
Розфарбую – яскравим..

Щиросердістю схожим,
Будь на сонячне літо.
І тоді я не зможу –
Тебе не любити..

Не словами, любов'ю –
Завоюй підсвідомість.
Ну, а я познайомлю
Тебе з щастям, натомість..


Стань героєм із пісні,
Будь натхненням одвічним
І я гордо засвідчу –
Ти на першому місці *

© Аня Тет, 2014

Колись мудрі люди казали,
Що із собою слід брати
Воза, човна і сани,
Як до березня в гості збиратись.

Бо зранку він приморозить,
Ще й снігом притрусить зверху,
Розлиє удень ріки-води,
Що треба братись за весла.

А сонечко "блисне" весняне,
Підсохне трішки дорога -
Ховай тоді човен і сани,
Впрягай бери коней у воза.

Такий бо вже він вередливий,
Характер має упертий.
Обов"язки в нього важливі:
Відкривати у весну двері.

2016 р.

Картки, і PIN-и, і паролі,
і кабелі, що «не від того»...
Обвили щупальцями тролі
із порубіжжя цифрового.
Мигтять зіниці їх залізні,
вони забудьків не прощають
і, то послужливі, то грізні,
завжди уваги вимагають.
Нервові юрмища блукальців --
у тісноті мобільних шлунків,
під механічним бігом пальців—
дражливі китиці стосунків.
У недосяжнім піднебінні
гуртом отарами гуляють
напівзабуті хмари PIN-ів,
що люди в паніці шукають.
...В автобусі застрягши боком,
аж усміхнешся потай радо,
коли зіткнешся ненароком
з живих очей вишневим садом.
І видасться, що мимоволі
світ повертається до тями,
забувши шифри і паролі,
і у перерві між дзвінками.

2015

Ти зачаровано поглядаєш у виш,
Ти вільним птахом знову десь летиш.
Насправді не маєш часу чекати,
Щоб мрію свою ген наздогнати.

Отже, не спізнюйсь й не квапся також,
Формула істинно мудрих вельмож.
Відкрий свого щастя оксамитову скриню
Й даруй всьому світу щодня одну жменю.

Скарбів тобі вистачить, як шелесту вітру,
Квітковими барвами доповниш палітру.
А чужа думка на існування має право,
Її ще в блискучу формують оправу.

Та не значить це істину, пріоритет.
Залучи до безглуздого імунітет.
Не обмежуйся пошуком важливої дати,
Кожен день зустрічай як малесеньке свято.

Розмалюй добрий задум найперше у серці,
А тоді для гостей відкриватимеш дверці.
І подякуй за те, що світ можеш любити,
Думкою жваве натхнення ловити.

Навчися птахом вільним літати,
Якщо ти маєш мені щось сказати.
Навчися щасливим іти під дощем,
Накрившись із мрій зітканим плащем.
2015 р.

Тулиться ніч простирадлом чоренним до шиб,
Зорі над містом заснулим горять смолоскипами.
Ти - характерник? (тихцем зазирнула углиб,
в нетрі очей, де спокусливі вогники нипають).

Вечір нас двох на сеанс зорепаду привів...
Музика! чуєш? - і щастя закутує ритмами.
Вільний, як степ, а близький мені, начебто Львів -
(галицький герб на козацькій душі твоїй витканий?)

Як же без голосу мужнього? як же це - без?
Ніжність і спокій, натхнення шалене п"ю квартами.
Сили землі! О незвідані сили небес!
А чи направду такої крилатості варта я?

Ти - характерник! властитель нескорених веж!
...Ранок хмаринами вкрив соромливо - багряними...
Завтра укотре на крилах мене занесеш
В кола сакральні та в обшири понад курганами?

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

Спонукають до звички триматися сторч
«екстрасенси», «ікс-фактори», «хати на тата»…
Шоу.
Чи не мутація кожної з порч
(Україна на них ще і досі багата)?
«Відворотної» сили нема.
Чи екран
ворожінням відлучений атому Бога.
Уявляєте шоу: сам собі пан
з міністерського крісла - на кастинг,
де Гоголь?

10.03.2016

Ішов я на перший урок малювання ,
Та не знав до пуття дороги.
І ось біля церковці бачу –
Дівчина стоїть... Вилита Оксана.
Питаю, чи вірно йду, а вона:
«Так, проше пана».
«Який я в дідька пан?»,- подумалось,
Та чую знов: «А як на імє пана?»
Зазнайомились. Од своїх панів
По-польськи трохи вмів я,
Удвох ввійшли в церковцю.
Ще з порогу Мати Милосердя
На мене, православного, дивилась.
У срібні шати вбрана. Накидка на голові.
Позаду - гострі промені блискучі,
А поміж ними – зорі шестикутні .
На шиї в Матері –намисто й хрестик.
Руки на грудях – навхрест.
Уся любов’ю світиться вона
І начебто шепоче: «Вчись, Тарасику,
І малярем станеш неабияким ...»
Відтоді і ношу в собі ікону ту святу
І як до розпачу доводила солдатчина дурна,
Звертавсь до неї, Матері із Вільна.
----------------------------------------------------------------------------------

На прохання дружини пан Енгельгардт віддав Тараса Шевченка в науку до відомого маляра-портретиста Франческа Лампі, котрий після від’їзду з Вільна перепоручив свого талановитого учня професорові університету Якову Рустему, якого Кобзар тепло згадує в своїх листах.

Шестикутні зірки – це Маген Давід (Щит Давіда, царя юдейського). Він являє собою поєднання небесного й земного начал. Це один з основних і найпопулярніших юдейських символів. Навіть у Храмі Христа Спасителя на підлозі з кольорової мозаїки викладено шестиконечні зірки. Маген Давід – Герб Держави Ізраїль. Він прикрашає всі синагоги світу.
Йдеться про ікону Матері Милосердя, звану ще Остробрамською.Чимало чудес пов’язано з нею. Останнє відбулося під час другої світової війни: колону юдеїв гнали на розстріл. І ось біля Острої Брами одна з жінок крикнула: «Маріє, юдейська мати, в тебе був син! Змилуйся, зроби диво - порятуй наших діток!» І диво таки сталося: литовські жінки, що стояли в цей час на вулиці, почали хапати малят, ховаючи їх під плащами й хустками (Сюжет запозичено зі статті: «Шевченко й ікона Богоматері у Вільні» о. д-ра Івана Музички. – Тижневик «Українська думка», 7 березня 1966 року, Лондон.

у столиці жила панна
гордовита неначе пава
не кохала Петра ні Йвана
фліртувала лиш для забави
спокушати вдавалось їй легко
та і у́смішку мала чарівну
і дивилась на них зверхньо
не було їй гадала рівного
покидала їх несподівано
закохавши у себе стрімко
і сердешні покинуті стрімголов
накладали на себе руки
а нового свого коханця
ніби щось їй було пороблено
перш водила немов на бійню
показати своїх колишніх
і нещасних її самогубців
вона мала гарненькі груди
і тугеньку звабливу дупцю
а від погляду било струмом
а від голосу мліло серце
і не мали ні крихти надії
хто кохати її насмілювався
і піддався любовним чарам
від її невимовної аури
ви сміятися будете довго
про її діагноз дізнавшись
а ім’я вам проте відоме
воно зверху
дивіться у заголовку


09.03.2016

Проковтнула сльозу,
Наказала собі не стогнати,
Не кричати й не кликати в свідки ні сумнів, ні жаль.
У шалену грозу
На війну проти скнивого ката
Одягла обладунки: - зіграємо, підлий москаль!

Скільки житиму я - ворогів буду бити без міри,
Скільки дихати буду - я погляд свій не відведу,
Доки ти не підеш і не лишиш Укрáїну в мирі,
Буду битись з тобою я, навіть коли упаду.

Якщо вийде мій час,
Якщо подих мій зірветься птахом,
Якщо сонячне світло дочасно застигне в очах,
Твій закінчиться фарс
І імперія вкриється прахом,
Чесні месники світла піднімуть тебе на мечах.

Заспокоїла серце – все одно більше разу не вмерти,
Написала листи і у світ заповіт віддала….
…Ти не плач, не журись і прости мені, мамо, цю жертву....
Вперто брови звела й гордовито свій бій прийняла…..

©09.03.2016

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Веселий вогник блимнув і зачах.
З усіх усюд - ні звіту, ні привіту.
Безкрайній хаті смутком зносить дах
і хочеться зашторитись од світу.
Гудуть вітри незгод:
гримлять баси...

Похилий день
з золи жаринку вигребе.
Зійдуться на пораду всі часи.
Поміряються мітками всі виміри.
Сховає морок гарне і страшне.
Лиш вічне бовванітиме між стінами.

...Безкрайня хата
двері не замкне.
До ранку
шепотітиметься
з тінями.

08.03.2016

Ця хвороба йде від снігу
Від прогірклих хмар хрипіння
На деревах сяють німби
А земля у ластовинні

Залізничний запах міста
Вибухає ніби пальма
І виблискують на диску
Поїздів плакучі гальма

Ще небес не зріють злаки
Це ще станеться не скоро
Та болить у грудях пагін
І жене весну крізь горло

І бринить, вібрує струмом
У повіках обважнілих
День блискучий ніби пума
Фіолетовим пунктиром

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Незборна сила духу нескореного серця,
А очі – два озерця, де таїни глибінь,
Довершена як воїн, зірвиголова в герці
Із ворогом-ординцем, нещадним у злобі.

Скрижалей свого роду не гидила ганьбою,
А він тобі, стражденній, вклоняється до ніг –
Вертай додому, рідна, але вертай живою! –
Чадить сортир кремлівський, який не переміг.
Едикти кривосуддя тебе лише гартують –
Не зрадила присяги під тягарем хреста…
Кати твої пощади чекають з неба всує,
Обраннице достойна Господнього перста!

08.03.2016

Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.

Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...

Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...

Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...

Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
Де немає сумних і сплаканих,
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...

(1.111.15)

Шукайте жінку – де вона зимує,
І де вона весною відтає,
В якому вона вимірі існує,
Знайдіть її, хоч де вона не є.

Знайдіть її у просторі безмежнім,
Поки її хтось інший не знайшов,
Поки не згасло почуття бентежне,
Що просто називається любов.

Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.

Піснею ніч розцвіла солов’їною,
Місто мовчало, притихле на час,
Ґрона духмяні акації білої
Ніч, цілу ніч розум тьмарили в нас.

Зливами сад був умитий весінніми.
Темні яри потопали в воді.
Боже, якими були ми наївними!
О, які юні були ми тоді…

Роки промчали, нас роблячи сивими.
Де чистота гілочок тих живих?
Тільки хурделиці білими зимами
Все ще нагадують нині про них.

В час, коли вітер дме з лютою силою,
Знов, ще ясніше, завважую я:
Ґрона духмяні акації білої,
Ви неповторні, мов юність моя!

03.2016

Гніздила тополя під лемент воронячих криків
У зачіску голу, що звався колись «їжачок»,
Заколками хижі, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітінням не вийшов прикраситись строк .

Розкидала голчасті хатки із першої спроби,
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільність з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх гойдатиме трохи незграбно в гілках,
Як в небо полинуть, теж буде з батьками радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй певно насняться всі злети юнацько-дитячі,
Як пухом летіла з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легка та душею гаряча,
Бо обіч світили так близько осяйні зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати те вічне, здавалось, уміння,
Та певно не може прожити наразі вже без.

У небо полинуть пташата, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт, не спиться їм начебто вранці,
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними все ж краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – вже при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та власне у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Верталися назад на батьківщину
з сусідньої чужої чужини.
Скупий набуток складено у скриню,
насупився синок і мовив «ні».

Уже стояли найняті підводи,
оббігли дочки тридцять раз село,
а син утік, немов пішов під воду,
немов його ніколи не було.

Захрипла мати докоряла долі,
плачем її небіжчик би пройнявсь,
а син сидів тихесенько в стодолі—
хтось знав про це і нищечком сміявсь.

Поїхали, сльозами вмивши види,
лишивши гроші людям у селі,
і вистрибцем побіг він до сусідів,
і сів із ними разом при столі.

Пролинув рік, і посланець з родини
прибув із подарунками за ним.
Він втік і ждав до пізньої години
у бур’янах під муром кам’яним.

Нескореною волею дитини
він досягнув свого—і переміг:
він не хотів батьківської родини,
йому кортіло жити у чужих.

І виріс він, прийняли його люди
й потилиці не чухали уже:
чому йому чуже здавалось любим,
чому своє здавалось—як чуже.

Свій рід він заснував в чужому краї,
спаливши всі за спиною мости.
Бува і так—і ліків тут немає,
як і причин не можна віднайти.

Когда сильны, глядите свысока,
Не исполняя то, что ЕЙ обещано.
И вряд ли, озаботит хоть слегка,
Что рядом загрустила Ваша Женщина…

Но если вдруг нагрянула беда,
Или болезнь вцепилась в тело бешено,
То на пути отчаянья всегда
Охранный щит поставит Ваша Женщина.

Она спасет, поможет, не предаст,
В своей любви всесильна, как Богиня,
И о себе забудет ради Вас –
Душа семьи и жизни Берегиня!


08.03.2016

Мокрий березень. Дощить.
Хмари не злізають з неба.
Фарби синьої біжить –
аж сама собі не треба.
Дні вимочують весну,
як розхлюпане ганчірка.
Через дощ і не збагну:
восьме, а чому так гірко?
Восьме березня в соку.
Переберезнево слави.
Гей, кота хоча б в мішку!
Щоб сухого лиш… І кави.

08.03.2016

Метелики злітають в одночассі,
Колують пишнобарвним конфеті...
О, скільки їх, кружляючих у вальсі,
Покраплених, пістрявих...у житті...
А скільки їх, влітають у кватирки,
Нараз відкритої космо-душі,
І проникають у осяйність зірки,
Відлунням досягаючи віршів...
Тріпочуть крильцями у зоні світла,
Хитають вітром порухи думок.
Яка неперевершена палітра!
Політ увись крізь морок...до зірок!
Метелики снують у суголоссі!
Знімаючи нектар тичинок-слів,
Влітаючи у мислі безголосі,
Заманюють нас безліччю світів.
Мені хоча б на мить у їхні мандри
Й не перетнуть екліптику душі,
Учути тихий звук - Псіхеї мантри...
Як Данаїди, путь свою вершить.

07.03.2016

Не переймайся тільки нами –
Онуком, мною та синами.
Аби не сталося біди,
Про себе думай. Не вряди-годи,
Як ти це робиш досі.
Не ті літа вже, бо не осінь,
А зима гучніш нагадує про себе.
Та, мабуть, на жертовність
Тебе послало невмолиме Небо –
Писать отак свою житейську повість.

Весняний день хапається за промінь,
виходить з нір, випурхує з зими.
Струмками голоси влилися в гомін,
говорить все, що бачилось німим.

І марно зір чіпляється за простір –
хитливі риси зраджують собі.
Дивись, весна вилонюється з брості
і світ зазеленіє далебі!

Корсет снігів послабило вершині
ласкаве і зворушливе тепло,
і пролісок за виспівом пташиним
до сонця підійма своє чоло.

Кістяк горіха обліпила зграя –
в долину повертаються граки.
Густий туман іде стрімчастим плаєм
від березня до квітня навпрошки.

Між горами, за прядивом імлистим,
рухома неосягненим чуттям,
природа під торішнім падолистом
уже нове вистеблює життя.

Хто запалює зірки –
Це природно, що жінки.

Хто засвітить місяць в небі –
Це жінки, бо так їм треба.

Світло вимкне хто в кімнаті –
Звісно, що вони, трикляті.

Хто мордує нас до ранку –
Звісно, що вони, коханки.

Хто зготує вранці каву –
Звісно, що вони, ласкаві.

Хто з’їдає печінки –
Все вони, оті жінки.

Торішнє листя сподівань стає землею,
Шматочкам ґлею зручно у серцях,
І прах до праху… і останній цвях…
І голоси… і голосіння за ідею…

На волосінь від божевілля сни пророчі,
Немає панацеї у словах,
І жах скорботу водить по шляхах,
Ступає душами зневіра, гаснуть очі.

Зими холодні поторочі тягнуть пащі,
Поживи хочуть, наче яничар
З царату зайвохромосомних чвар.
Та цур потворі потойбіччя! Геть, пропащі!

Уже весніється. Страшаться сірі хмари
Тепла надії й усмішки добра.
Кора земна! Прийшла уже пора
звільнятися від зла північної почвари.

І враз… росте крізь помертвіле свіже листя,
І ніжну силу крапельки життя
Дитя землі здіймає наче стяг…
Це білі проліски розквітли в серці міста.

Прокинувсь шепіт сновидінь,
Повів мене з собою.
Хотів, щоб я віддала світ
Й була його рабою.

Та десь мій голос зазвучав
В криниці сподівання,
І я почула власний спів,
Що мовив про бажання...

"Немає в тебе мрій, дитя,
Немає див чекання.
Лиш волю й намір маєш ти
І дзеркало признання"

Так я відкрила очі в сні,
А потім і від нього.
Я знаю, щось живе в мені -
Моя частинка Бога.

І навіть якщо навкруги
Так смачно кличуть спати,
Настане час віддати борг
За ці солодкі ґрати.

І спільний шепіт сновидінь
Найкраще обіцяє,
Ілюзію усім дає
І бірку прикріпляє.

І ти вже маєш, куди йти
І які ролі грати.
Єдине, що ти віддаєш,
Можливість вибирати.

І тут уже нема питань,
Немає сліз "Чи варто?"
Ти прокидаєшся і йдеш
В свій рай або за парту.