Святий Миколаю,
я нині благаю
опіки твоєї
країні моїй,
невинна страждає...
з ворожого краю
збрелися душмани
і топчуть її.

Толочать злобливо
кати юродиві
безмежні городи,
родючі поля,
плюються війною...
відхаркує кров'ю
зболіла до краю
держава моя.

О, зглянься, Владико,
на муку сю дику,
яка оселилась
у венах землі,
що мріє житами...
бо нині без тями
вона потонула
у хижій імлі.

Бо люті злодії
без мір лиходіють -
у кожній домівці
застигла жура
і свічі палають...
густою печаллю
вкривається болю
зчорніла мара.

Вступися, благаю,
Святий Миколаю,
сьогодні за Неню
стражденну мою,
що мліє у требі...
Вгорі там, у небі
збери дуже військо
на захист, молю!

(19.12.15)

Чисто, навкруги так чисто,
цей бруд у тебе в голові.
Швидко, кудись мчишся швидко,
залиш цей страх собі.
Рано, а може було рано?
А може страх живе в мені?
Банально, усе якось банально,
виходить я брехав собі.
Просто, все дуже просто,
мої історії лише сумні.
Самотньо, чому ж мені самотньо?
Що я знайшов в тобі?
Дико, мені все більше дико,
немов померло щось в душі.
Хто, скажи уже хоч хто?
Дав право вибору тобі.
Або, усе частіше думаю або,
це все було лише у сні.
Давно, не пам'ятаю, вже давно,
не спав я так як спав тоді.
Забуто, і знову все забуто,
і всі думки уже в вікні.
Було, нехай лиш раз було,
та лиш той раз живе в мені.

Закривай вікна коли тобі дує,
коли нас двоє тебе не врятує.
Милуюся сонцем, а вітер дує,
він завжди був і тебе не врятує.
З'явився нізвідки, кудись прямує,
він щастя дарує, щоразу дарує.
Прокинутись зранку, побачити знову,
як ти боїшся, відняло мову.
Сьогодні в гру ми граємо твою,
а завтра прийде, а завтра в мою.
На ліжку двоє, з тобою разом,
сьогодні двоє на гору вилазимо.
На мить перестанеш, мене впізнаєш,
ти наче не ти, до мене волаєш.
Терпіти чи ні, можливо згадаєш,
все що маєш, ти вже не кохаєш.
В правду не віриш, правди минаєш,
мене забуваєш, мене ти вбиваєш.

Давай не будемо більше втрачати,
хвилини важливі, хвилини в години.
Могли би вічно з тобою щасливими,
та ми не такими, ми були живими.
Йшов за вітром та він підганяв,
я обернувся, його міцно обняв.
Закривай вікна коли тобі дує,
коли нас двоє тебе не врятує.

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

Святий Миколаю! Дідусь наш Небесний!
Я знаю, ти любиш малечу свою!
Шануєш трудящих, слухняних і чесних,
Готуєш дарунки в далекім краю.

Та нині байдужі ляльки мені й банти!
В сльозах, на колінах, тебе я молю:
Хай згинуть усі москалі – окупанти!
Благаю… Спини цю нахабну війну!!!

Мій татко з братами наш дім захищає.
Їм треба прогнати рашистів орду!
Що все навкруг нищить! Катує! Вбиває!
Дай сили Героям здолати біду!

Дай Долю рідненьким в бою не пропасти!
І кулі ворожі від них відверни!
Усім малюкам на свята даруй Щастя –
ХАЙ ТАТКО ЖИВИМ ПОВЕРНЕТЬСЯ З ВІЙНИ!!!

Слава Україні! Кіндрат & Корінь. 29.10.2014р.

Світло Місяця додолу тихо лине,
Засіяли зірочки вгорі,
Через гори, ріки, полонини
Миколай несе дарунки дітворі.

В кожен дім дідусь приходить до малечі,
В ліжечка гостинці їм кладе.
Не шкодує сили він старечі –
Всіх, хто слухався, до ранку обійде.

Діти іграшкам, солодощам радіють,
В захваті від таїнства чудес!
Миколая не проспати мріють,
Щиро моляться святому із небес.

Просять милості, добра у кожну хату,
ЩОБИ В УКРАЇНІ МИР НАСТАВ!
ЩОБ ЖИВИМ З ВІЙНИ ВЕРНУВСЯ ТАТО
І ЩАСЛИВУ ВСЮ РОДИНУ ОБІЙНЯВ!!!

Кіндрат & Корінь. 19.01.2014р.

За становищем пішака уявляєш сумніви короля.
За смугою долу оддалеки – що пильнуєш зі корабля.
За ситою ноткою в рурці від любої цяці
– що об’явився наступник: студент? хірург?
інженер? За наближенням станції Одінбург –
що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

В кожнім із нас засів селянин, спеціаліст
зі прогнозів погоди. Як-то: осінній лист,
сиплючись долілиць, – до неврожаїв. Оракул
не ліпший, щойно в оселю входить закон в плащі:
дні суддею вам лічені або в инший чин:
у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

Хай що, а природі зась позбавити нас прикмет.
Це херувим не відає, де у нього перед,
де зад. Не те у людей. Чоловіку досить
маєва перспективи, а там – і він
випадає з піль зору. А щойно він чує дзвін,
то це – подзвін по ньому: п’ють, б’ють і здають посуд.

Тому запасімось відвагою. Лінія на руці,
танці рожевих цифр квитанції в гаманці,
плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
є жалями потал, що в сердешної голови
варіантів дійсно катма; що ви
свого часу скінчите, як оте описала

циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
посмертно опалій нібито, оберненій цій поробі,
отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
Тобто, – маєм, що маєм. І, майв окрім –
черв’якову утому звиватись у дзьобі.

Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
тяги до небуття. Буцім букви ці,
"не забувай мене" шепче пил руці
з ганчіркою, і ганчірка всотує шепіт пилу.

У силу зневаги угадується: не вив’язались кулí.
Зі спалахів зір – що скасовуються жалі,
як енергії поступка спалій температурі
чи пряма указівка, що собі пора
вимкнути лампу; що скрип пера
білим аркушем в тиші – відвага в мініатюрі.

Дослухайтесь бо цих речей, яко пісень черва,
а не як музики сфер, що високо десь трива.
Тихші піяння птаства, чутіш вони, ніж щуча
пісня. А того, що гряде, не утримати і дверним
замком. Але геть дурне не трапляється з геть дурним
чоловіком, і страх тавтології – контрамарка на ліпшу участь.

«1988»

*"Пам’ятай мене, шепче прах."
Петер Хухель (нім.)

Знаєш, що таке грудень?

Це коли небо горілиць проводжає Сонце у найдальшу дорогу
і на розгойданому маятнику поштиво готує Святу Вечерю.
І хтось у бесагах занесе на крем’яну гору медову кутю – на подяку
і повернеться з Колядою – визрілою громовицею на нову трембіту.

Це коли птахи задзеркально позирають на розкиданий вогнями бісер
і ціпкими міліметрами крил зупиняють здичавілий вітер.
Дрібні зорі, ухопившись за кожухи Вертепу, підспівують колядки
і світами галактик котиться Коляда – горіхи, яблука, бублики...

Хай на вулиці вітряно-вітряно,
Вдихаю любов із повітрям я.
Й нестрашні ніякі простуди,
Холодний вітер любов не остудить.

За вікном хай метуть заметілі
І ніхто навкруги не повірить,
Що серцю байдуже холод на вулиці,
Коли гаряча любов в серці тулиться.

2014р.

Розумний розум розмовляє прозою,
На пам'ять декламує теореми.
І я побуду трішечки серйозною,
А то для всіх завжди була проблемною.

І то недобре й це недоладу.
І так негарно й так не до вподоби.
А я усім сьогодні доведу,
що можу бути милою і доброю.

Я буду працювать на користь людям.
Я зможу, я всього научуся.
Я обіцяю ви це не забудете.
Невідомо хто ще буде більше мучитись.

2014р.

Попри міф
чи добру казку...
Господи помилуй,
навіть попри і Твою
чарівну ласку!
Все одно
(чи ненароком)
все виходить боком.

"Так упріли,
що раділи - відпочить нарешті сіли...
Сили
є, бо - то раділи!
Так раділи...
Аж упріли!"

Чи добро, чи зло...
Щороку
все одно вилазить боком.
Цей процес -
а це сюжет
на ім'я менталітет.

Не гриби - так сало.
Не вареники,
так суші...
Дослухаємося
мало:
християнські чути душі.

19.12.2015

***
Існує істина стара
у неуків учених
існує істина стара.
І подається на, – ура!
пуста порода на-гора
поетів одноденок.
Існує істина стара,
що тісто – не вареник.

***
А я брехати не умію,
що розвелося тих писак…
А я брехати не умію,
що кожен дещо розуміє,
а оповісти не уміє,
чого не пишеться ніяк.
А я брехати не умію,
чому у мене це – не так.

***
Є і, – ой!.. А інде, – ах!..
А на поетичній ниві ¬
се і те… – А на словах
є і, – ой!.. А інде, – ах!..
у верлібрі і «стихах.»
Поки пишуть косо-криво,
є і, – ой!.. А інде, – ах! –
емоційно і красиво.

***
Усім завдячуємо мові.
І сімдесят, і цілі триста
усім завдячуємо мові,
аби були живі-здорові,
низали істину по слову,
аби душа лишалась чиста,
усім завдячуємо мові
і маємо душі намисто.

***
Не схаменулися ультра-поети –
юди епохи і покручі міста.
Не схаменулися ультра-поети
і не читають мої тріолети,
а бузиново-медійні сонети.
Сила нечиста – оці сатаністи.
Не схаменулися ультра-поети.
Не пом’янули і досі чекіста.

***
Мічені аматори орди,
не радійте. Я не пропадаю,
і не поступаю у ряди
мічених аматорів орди.
Що не маю кулі за труди,
мічені аматори орди,
я не тужу і не дуже каюсь.

2015

На денці моєї душі
затонув корабель Асоль,
І в море із синяви віч
потрапила відчаю"соль".
Я море тихенько несла
допоки подув вітерець,
А далі мій смуток із хвиль
подався кудись нанівець...
Он човен у морі пливе,
А в ньому сміється Асоль,
Нехай каравели нема,
Є парус рожевий двох доль...

Скрижаніли з морозу троянди в мені,
Що я пестив й ростив, від негоди ховав.
А метелики білі летять в кружині.
І примарилось літо в шаленості трав.

Мов комети, летять в завірюсі сліпій
Ті сніжинки посланням в грядущі віки.
Я чекаю на тебе, кохана, зумій
Пробудити у серці лілею ріки.

2 грудня 2007

Розбурхане море грайливії хвилі
Несло до човна, ніби дивний дарунок,
Немовби космічний легкий поцілунок
До мене вітрило прилинув і квилив.

Він квилив про долю, про Бога і світло.
Я слухав уважно, напружено слухав,
Як вітер рокоче, ллє шепіт у вуха.
Він казку морської любові навіяв.

Серпень 2003

Чому ти так довго мовчала,
Мов кратер вулкану, що спить?
А тиша надривно кричала,
Посіявши вічність у мить.

Мовчала так тисячооко,
Мов небо вечірнє в імлі.
А тиша летіла високо,
Впиваючись кров’ю землі.

Мовчати не треба, не треба,
Хоч словом і не передать
Всього, що дарує нам небо ―
Безмірна п’янка благодать.

Мовчати не треба, благаю,
Губою хоч ледь ворухни
І до темнокосого гаю
Намріяний спокій вдихни.

2002

Плине річка. На березі часу
Розквітають троянди жаги.
Відмирає старе, що вже згасло,
І зітхають за ним шелюги.

І купальники радо у воду,
Як на хрещенні давнім, ідуть.
Споглядаю спокійно і гордо,
Як вони в невідомість пливуть.

8–11 липня 2015

Відійде тіло в землю, розпадеться
Та плоть, що катувала все життя,
І стане порохом, отак женеться
Примара смерті. Тихі каяття

Не допоможуть втриматись на ринзі
Життя і смерті, і здолає смерть
Той кволий вогник на вітру. Порине
Все в чорну магму, в ночі круговерть.

Щось від людини буде пломеніти
Й зіллється із потоком вогняним,
Де вже обличчя не знайдеш й зітліти
Судилося людським чуттям земним.

20 квітня 2015

Ніч дивиться незмигним вічним оком
В моє вікно, відкрите всім вітрам,
І розливається темнавим соком,
Що проривається з таємних брам.

Ніч розпускається цвітінням чистим
В моїй кімнаті, і палає в ній,
І покриває стіни стиглим листям,
Де спочиватиме едемський змій.

Ніч вибухне крилато понад снами,
Розкидавши шматки забутих днів,
І проросте крізь нас, і стане нами,
Мов із криниці часу синій спів.

30 листопада 2014

Я продираюсь крізь обличчя
Людей, мов несходимий ліс.
І виринають, ніби свічі,
Із небуття списи беріз.

Крізь пиятики й теревені,
Що ні до чого не ведуть,
Хай проступа, мов кров із вени,
Тонка і невідчутна путь.

І спільна пам’ять оживе в нас,
Перед очима промайнуть
І болю, й радості джерела,
Прогляне крізь лаштунки суть.

13 липня 2014

Ворони, що кружляють полем, ―
Це ночі невідступний гнів,
Це чорної пітьми неволя,
Це зло, що рветься з берегів.

Палає осінь, ніби відьма
На інквізиції вогнях.
Горить із нею споконвічний
У жилах нездоланний жах.

Я вийду в гай, почую погук ―
То поїзди, що в нікуди
Прямують на небесний поклик
І розчиняються, мов дим.

17 листопада 2013

Подаруєш квіти мені
Та у коси вплетеш ромашку,
Ті далекі згадаєш дні,
Коли юність кохала палко.

Подаруєш своє тепло,
Яке душу мою зігріє,
Почуття,що колись цвіло
І тепер у серцях зоріє.

Подаруєш мені вінок
Із надії,віри,любові,
Бо з тобою,коханий вдвох
Йти разом все життя готова.

2015 р.

Колискову слухає
Дитятко маленьке,
У любові скупане
Татуся і неньки.

Плід кохання їхнього
Щасливо всміхнеться,
Хай життєва віхола
Його не торкнеться.

Про війну маля хай зна
З книг та кінофільмів,
В його серденьку луна
Добра,щира пісня.

Та не забуває хай
Подвиг тих героїв,
Які несли в рідний край
Правду,мир і волю.

2015 р.

Що не минає на віку,
не обійде бідою.
Нема кебети бідняку:
то вибирає не таку,
то плаче за одною.

І обнімаю не чужу,
і тішуся тією,
яку у серці бережу.
Я не скучаю, а тужу
за рідною душею.

А от її усе нема,
коли повинна бути.
Минає воля. І дарма
її любив я жартома,
але не міг забути.

12.2015

Продавали ви матір з байдужістю блудного сина,
По холодній щоці не скотилась гаряча сльоза.
Якби вас запитать, що вартує для вас Україна,
З вас би правди у вічі ніколи ніхто не сказав.

Байстрюками були – байстрюками довіку зостались,
Хоч у світ привели вас колись і батьки й матері.
Але совість змовчить – скільки раз ви й кому продавались,
Скільки випили крові з своєї землі, упирі.

Ви спаскудили край, у якому колись народились,
Ви безжально його грабували й топтали щодень.
Шанувати батьківську домівку таки не навчились,
І співаєте тільки своїх вовкулацьких пісень.

Щастя – то бути справжньою,
Щастя – то бути вільною –
Бути собою завжди – ніжною,
Грішною, сильною, а чи святою,
Безбожною, інколи дещо наївною,
Бути простим перехожим,
Й зіркою, світлом, царівною!

Бути собою! Не янголом,
Видно, гріхи не пускають,
Та відчувати інколи –
крила таки відростають,
Вільно ширяти у просторі –
Простір - безкрайнєє небо,
Бути хоча б подорожником –
Подорож – в себе й до Тебе.

Бути! А не існувати,
Жити, на повну вдихати,
Сміло приймати до смерті –
Щастя у кожнім моменті!

Як везли назад його, мертвого,
голова тряслась на вибоїнах,
а повіки його не рухались
і мовчали вуста його зціплені.
Як везли його знов до селища,
То дівчата вклякали по вулицях,
Стаючи у багно колінами,
Дехто знав його, дехто вперше чув.
І портрет його, перехрещений
У кутку однім, навскіс, стрічкою,
Всім показував, що за парубок,
Що за син він був, ледь усміхнений.
І такі ж були там, під Крутами,
Як і він, лягли білим холодом,
Безневинними-винуватими
Послужили жертовним келихом,
І вкладають у землю келихи
За одним один, за одним один...
В небі сірому каламутиться
І благає зір, геть заплаканий:
Душе, ти лети, вже відірвана,
І знайди в гаях, нам не видимих,
Побратимів тих, що їх згублено
Через той вогонь, що й в тобі горів.
Ти продовж отам свою молодість,
На землі жорсткій занапащену,
Немиловану, покалічену,
Як у тих, хто жив Україною
До останнього свого подиху.

2015

Вигориш, визорієш
і вибіжиш —
на червоних пуантах
по льоду
у ніч.

А він до ранку,
із тюбика
зубної пасти,
видавить
по колу
свіжозірвані троянди.

І спіймаєшся.
Спіймаєшся
знову —
у квіткове ласо кохання.

Дівчинко,
ти проходиш через
пристрасні погляди,
а твої стегна вже вихлюпують
з берегів простір,
навіть, у затятих аскез.

І стогнуть палуби
диких кораблів
пришвартованих ланцюгами
до сомалійських причалів із лез.
.
— Бережи себе, пір’їночко!
— Авжеж.

В їжака маленька хата,
Та на всякий харч багата.
Тут і яблучка, й грибочки,
Навіть свіжі огірочки.
Все несе їжак до хати,
Щоб у будні і у свята
Було що посмакувати
І гостей почастувати.
А господар він привітний.
Тож, гайда у гості діти!

По всіх шпиталях України
Від ран помирають сини…
Як жити батькам без дитини,
Скажіть мені, вищі чини?

Чому в небеса йдуть солдати,
Хоч можна усіх їх спасти –
Лиш совість верхам треба мати
І з гідністю Хрест свій нести?

Пораненим коштів немає,
А банкам мільярди знайшли?
Хай бідний у муках конає,
Бо бакси в офшори пішли?

Рятують вождів за кордоном
За те, що грабують бюджет!
За те, що плюють на закони,
Бо мають свій трон й кабінет???

А кіборги мусять померти,
Бо коштів у влади нема???
Чи будемо, може, відверті:
В злодіїв немає гальма???

Грабують Вітчизну відкрито,
Хто хлопців на смерть посилав!
Податки в руках у них, мито,
Лиш совісті Бог їм не дав!

Панове вожді й депутати,
Убивства бійців припиніть!
Вже досить від ран їм страждати!
В Ізраїль нужденних везіть!

Чи ви вже забули, злодії,
Як шини й маєтки горять?
Не дай Бог відчути вам в дії,
Народну, розгнівану, рать…

Я в вас не прошу, ВИМАГАЮ:
Героїв від смерті спасіть!
Ще рано гуляти їм в Раю,
Синів матерям поверніть…
Слава нації! Смерть ворогам! Кіндрат &Корінь. 04.12.2015р.

Іду.
Із Богом у душі.
Із бісом в плоті.
Он олігархи й алкаші
Слинявлять злоті.

Оно у храмах продають
Хрести і свічі.
Десь крівцю донорську мою –
Дорожче втричі.

Та й навіть час кудись іде
Утричі швидше.
Тут біла ніч,
А чорний день.
Злий вітер свище.

Цей зміст тут форму розрива.
Мох і багнюка.
Слова, слова, слова, слова...
Без ультразвуку.

Доноси, пасквілі, брехня.
Моря і сіно.
Душа торкнулася дна дня –
І вже осіння.

Дорожча морква за любов,
Що ви купили.
Мені ж дорогу перейшов
Кіт чорно-білий.

Свячену воду з другом п’єм
З дула пістоля.

...Таке воно життя стає.
А далі – доля...

14 груд. 15.

Прокинся , сонце привітай
У теплоти проміння вчися
Життя своє в руках тримай
Від хибного всього зречися

Поглянь - яка кругом краса
Які навколо краєвиди
Тобі дається ця нуга
Тому не стань слугою кривди

Будь чуйним спільником людей
Простих , відвертих , справедливих
І ти відчуєш жар Помпей
Бо ти із роду - гідних .
2015р.

Не питай чому , не питай навіщо
Не питай кому , не питай за що
Я давно іду без спочинку швидко
Я із тим живу що моє знайшло

Хто прийшов сюди , зачерпнув води
Спрагу втамував , тихо промовляв
А навколо сни , гладдю рушники
Та не пригортав , в стороні стояв

Що не говори , як не розгорни
Все сумна була пісня солов*я
Без весни цвіли , без тепла росли
Така примха ця - ворожба людська.
2015р.

І я , і ти , ті дві сльози
У полум*ї яскраві зорі
І ти , і я , полон краси
Кохання повороти долі

Тих польових букетів жар
Ми роздали усім наснагам
Тих сходів почуттєвий дар
Розвіявся на милість злакам

Потали почуття в росі
Яку ми вчасно не зібрали
Лишається спитать мені
Навіщо швидко забували ? ...

Болить моє , болитьб твоє
Нами розірвані стосунки
Грозою сонце золоте
Із неба падали краплинки.
2015р.

Розбудило неньку
Сонечко раненько.
Обласкавши щоки,
Обірвало спокій,
Бо за мить зухвало
Й губи цілувало...

Скрізь, розгарячіло,
Бігали по тілу,
Зроджені у щасті,
Промені вихлясті, -
Їх утихомирив
Мамин усміх щирий...
17.12.15

Нічний туман (або туман вночі)...
І ти, бовван, себе з ним приручи.
І сам себе розхитано завчи:
не сон, не полум'я свічі...

Благає ніч туманом з усебіч:
- Я спражня ніч. Мені не протиріч!
Хороша ніч для семеро облич...
Обличчя ночі - теж принадна річ.

Колись десь там блукав вчорашній день.
Вважав, що пан. Закінчився лишень...
Нічний туман (або туман вночі) -
білявий план у темнім гаражі...

17.12.2015

Перша студінь захохкує вікна,
Морозцем осідає на гіллі.
Розчинилася вись перелітна,
Тільки пера насипались білі

У торбину старенького міста,
Що вмостилося на акведуках,
Поки вітер зачісує листя
На його посивілих перуках.

Он дівча у кишенях благеньких
Намагається руки зігріти,
Але ж ба, зароїлись у жменьках
Нетепла розтривожені міти.

І хоч легко, неначе, ступає
По бруківці зачовганій осінь,
Вже взялися до струн сумнограї,
Набундючилась че́рвоно просинь...

Та напевно тужити не варто,
Маю в гадці химерну затію:
Розкладу перед вечером ватру
Й першу студінь уперше зігрію...

(10.10.15)

Мчали коні з золотими гривами
І збивали на траві росу.
Пам"ятаєш,ми були щасливими?
Спогад той і досі я несу

У своєму серці полум"яному,
Там вогонь кохання ще не згас,
І сьогодні зіркою яскравою
Кличе-манить за собою нас.

2015 р.

Дівчатонька "балабушки" пекли,
Носили ротом воду із криниці,
Як хлопці розсмішити їх могли,
Летіли бризки врізнобіч,а їхні лиця

Розчервонілися,неначе маків цвіт
І сміх лунав - на всеньке село чути.
"Андрія" відзначають стільки літ,
Традицію цю й нині не забули.

У клубі,школі,навіть дитсадку
Відновлюють це дійство пречудове,
Ворожать і кусають "калиту",
Ніби в минуле повертаєш знову.

І тішаться бабусеньки старі,
Це їм нагадує про роки молодії.
Хай внуки й правнуки зростають у добрі
Та давній звичай зберегти зуміють.

2015 р.

Неможливо довгенько заснути –
Погортай обважнілі думки,
Що сідають, немов парашути,
У тривожні вокзальні гудки.

А вокзали подібні усюди:
І неспокій постійно мете,
Упереміш особи і люди
І повітря мурмоче густе.


Той іде назавжди, від’їжджає,
Та – кульгає і знаково йде.
І на сміх, і на сором державі,
На знецінення інтимідей.

А для тебе продовження – спати
За оцих пасажирів усіх,
І за вікнами чортик рогатий
Пронесе здивування і сміх.

Ти не спав і жертовно послухав
Не мене, а безсонну біду.
Ми одні з усієї округи
Розігріли віконну слюду.

Засинати – немовби ганебно, –
Проростають неждані думки.
Розлилося за шибами небо.
Не стихають вокзальні гудки.

Рахманний ранок на Росі
дзвінко віншує жайворонок.
І літня зоряна ніч у човні
вигойдує новий світанок.

Ще ясні зорі блискотять у ріці,
хлюпаючись між краплинок.
А світлооке сонце по воді
вже гаптує золотом ранок.

Смужка Росі у липневій росі
пробивається крізь серпанок.
І ріка пливе у тихій імлі —
поміж сонних рибалок.

«Мементо морі» – пам’ятаю…
Своє покликання щодня
я у театрі часу граю
і не питаю, де платня.

А глядачів(їх небагато)
вже не цікавить бенефіс,
пішла на пенсію ЕрАто,
гуляє містом довгий «Ніс».

Фотограф – вік, світлини – миті…
Аналог щастя – сурогат
із необжитої блакиті
і цитаделі хатніх ґрат.

Життя прекрасне і не дуже:
багряне сонце гріє «іст»,
а пересічний мово-суржик,
не подолавши, палить міст.

Що надихає ці вертепи,
оту невтішну коловерть,
де звіздарі – нагі поети,
а ззаду них – чорти і смерть?

16.12.2015

Ти все одно його не забудеш
Навіть коли любити іншого будеш…

Він підносив тебе до неба,
Той хто зараз далеко від тебе.
А той хто близько не є близьким,
Бо тільки любов править серцем людським.

Він підносив тебе до неба,
А ти вірила іншої любові не треба
І навіть з пам’яті спогади стерши,
Він назавжди залишиться в твоєму серці.

Ти все одно його не забудеш
Навіть коли любити іншого будеш…

2014р.

Так холодно зимою,
Кружляє заметіль.
Я знову не з тобою,
Такий нестерпний біль.

Сніжинки білі-білі,
Зима накрила всіх,
А я зимі не вірю.
Такий нестерпний сніг.

2014р.

Стурбувалася родина,
нестрою нема в дитини!
- Що, ведмедику, з тобою?
Поділися-но бідою!

Взявся наш Мишко у боки:
- Я "ведмедем" буду доки?
Вже глузують в дитсадку
"Гей, ведмідь, скуштуй медку!"

Стала "в боки" враз бабуся,
- Я нікого не боюся!
Та якщо беруть на кпини,
треба захистить дитину!

Відсьогодні будем знати -
так дитя не називати,
щоб ніхто не ображав
наше миле...ведмежа!

2015

Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто на ринг її перетворити хоче,
Та тих, хто в захваті над мовою батьківською регоче...
...Одвічне горе України – на булаву надмір охочих.

На листя опале,
Сніжинки упали
І враз перебарвився світ.
Ясніють віднині
Пожовклі рослини,
Маскуючи осені слід.
Уже не впізнати
Стежин змійкуватих,
Навколо прозорих садів.
Напудрені пишно,
Вглядаються вишні
В мереживо тихе снігів.
Сьогодні студено
Для них і для мене
У білому царстві зими, –
Але я щасливий,
Що маю можливість
Погратися в сніжки з дітьми.
16.12.15

Навіщо муки і труди,
які нікому не потрібні?
Живи, набравши в рот води,
і будеш – як тобі подібні.

Міняй стило на Божий дар
і сіяти, й молоти жито,
або наймайся до отар
домучувати недожите.

Та поки мрії ще живі
і є нечувані мотиви,
лети у хмари грозові,
сідлай вітри, чеши їм гриви.

Якщо освітлювати шлях
вогнем душі – то буйно, вільно.
А вимучено – то надійно,
аби палало на очах
і оживало у серцях
і неминуче, і стихійне.

12.2015

Це не чужі, а наші вороги –
кати... брати... Усе одно – це наші
прокляті до останньої ноги
од Мокселя до нинішньої Раші.

Союзні узи з потом на чолі
куються й досі. Каламутить воду
юрба велика буйного народу,
коли її сахаються малі.

І атакує, і бере в полон,
і напихає зелень у кишені,
і їй уже плювати на закон,
який ще є на світовій арені.

Бо є у Раші місія така –
цідити нашу кров у Чорне море.
Налиті люттю очі у бика.
У паніці – усі тореадори.

Тореро й матадори – на чеку.
Теля і те буває біснувате.
У нього є ракети і гармати.
Воно і жме, і смикає чеку,
і поливає мир із автомата.

А армія і лохів, і биків
і рве, і топче жовте і блакитне.
І ремигає, й почиває, ситне,
наїжене, упоєне з боргів,
і мріє, як побільше ворогів
винищувати тупо-методично.

                              12.2015