Я маю стати
Барвінковим попелом
Земля мов мати
Зігрій мене холодом
Тепла боюся
Воно невблаганне
Як вип’ю – нап’юся
Підбита жагами
Ковтати небесно-тендітне створіння
Тепло! Ми з тобою – непорозуміння
Тепло! Ми з тобою не те щоб вороже
На мамину ласку ти зовсім не схоже
Барвінок відсохлий
У попелі хрусне
А холод промоклий
В байстряті загрузне
Танцюють підошви
І ріжуть навпіл
Барвінко… барвінко…
Барвінковий діл
Земля і твоє я і мамине чадо
Очима у небо а тілом у вас
Вдалась випадково. А душу хтось градом
Побив по осінньому грізно й не раз
Я тисну барвінком
На мамин паркан
І віршиком дзвінко
Хитає рука
Не вносять до хати
Курчаве й повзке
Цілуй мене мати
Цілуй отаке
Холодної тіні твоєї ковтаю
Тепло? Ні не треба воно припікає
Згреби мене з осені в купу одну
Підпалюй і слухай знов пісню сумну
18.04.2011.

Викриють злодійку
Викрала тінь із села
Тіло бруківки
Терла безжально сумками
Речі та вірші
Тиснява в зоні чола
Мрія і совість
Переплелись думками
Вірші дитячі
Криком зійшли у піч
Очі дівочі
Десь у степах зревілись
Це так пекельно
Спати останню ніч
Там куди сумніви
Наче круки злетілись
Довго прощання
Стигло в календарі
В березні слізно
Морозно сніжно кволо
Перетинаю
Горизонталь землі
Далі карбую:
Мрія Життя і Слово

29.03.2013.
 

Зеленіє поле , зеленіє сад
Зеленіє рясно пишний виноград
Зелен все навколо , промінь веселить
Я усим віддячив бо своє болить

Проминуло в котре , не зустрів його
Того що бентежить , того що несло
Тою стороною не ходити вже
Тими пелюстками світ не огорне

Відгриміло щиро у відлунні весн
Відкохало кратно від пульсацій вен
І не нам судити , і не нам гадать
В чому ці причини спогадів не мать

Та живу надалі , наче не один
Все у порівнянні хід моїх годин
Вже змиривсь і вірю , все у користь нам
Ранитись до крові , зцілитись від ран

Всіх кого признаєм , друзів , ворогів
Ми від них і маєм силу мудреців
Від зухвалих пекло , від любові рай
В молодості втратив - старість не карай.
2016р.

Вже осені міцні обійма
Ховають першу сивину
У сповіді душа покірна
Плодами стелить - пелину

Так грають грона винограду
В промінні сонця майорять
Налитих яблук солод меду
Аж просить чемно - скуштувать

Мелодій неповторний колір
Лунає муза чарівна
Виводить пензлем Жовтень намір
Роздати людям - смак життя

Яка ти гарна рідна нене
В цій простоті буття - знання
Все найдорожче , і безцінне
Несу від тебе з полотна.
2016р.

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

Десь у мареві твоїх хотінь
Ти забажав зірку з неба
І у полоні своїх надій,
Ти знаєш чого тобі треба.
Поки в судинах жеврить кров,
Поки пульсує на зап"ясті,
Ти встиг наламати важких дров,
Розкрити всі карти й забрати свої масті.
Лазурний берег.Наче б все є,
Але не вистачає одного-
Це той,кого я називаю "себе",
Мені не вистачає тебе,море!
Десь у мареві твоїх хотінь
Ти забажав зірку з неба
І у полоні своїх надій,
Ти знаєш чого тобі треба.

по
ми
рай
або ні
вибирай
ти живеш на війні
в мережі терористів
і душа – твій заручник і мозок – наручник
і ти собі ворог і ні

ви
би
рай
і вмирай все одно буде дно

або й ні...

тільки ти убиваєш (в) ці дні
все одно все одно все одно
на війні чи дивані

рани колоті рвані й роздавлені здавлені крики
й образи задавнені

хай

я тебе заклинаю: вмирай
тільки от не здаватися треба
я не вірю у Феба й не вірю Арею

я просто хуєю

дефіцит антрацит профіцит...

геноцид?

краще ні бо ми є на війні – не в гівні
бо вже краще ніяк ніж отак

із укропу вростає у землю насіння але́
це не добре й не зле
та укропи вже інші й насіння не те
і зате всі оновлення ко́рисні нам... й ворогам
але ми на півкроку вперед

слабаки загортайтеся в плед
а героїв загорнуть у прапор

бо надворі зима але добре і те
заморожений атом що всіх замете ще спокійно дріма
бо надворі зима і спасіння нема
тільки є порятунок

по
ми
рай
або ні
вибирай
ти звичайна людина в звичайній війні

або й ні...

державі належить
від тебе залежить
історія стежить

ось.

так давно повелось і такий вже звича́й
ти за людство мені пробачай
і за мій монолог і розпалені груди

не забудь є позиція Ей і позиція Бі
а між ними є люди

І постскриптум: я вдячний тобі

2016

А-А-А-А-А!!!
…………………..
нота фермати
пора
брат
пора
поза колони готичні
асиметричні
ганьба і ура
анти-формати
космічні
передове атакуюче зло
і профанація ліри
раша
не наша
карлуші кіло
у бутафорії миру
укри
і урки
ремейки боїв
море і муки і горя
орієнтація бойовиків
зорі кремля і аврори
і агітація
шоу орди
ілюмінація
браво
у революцію
флагман біди
у навігацію
кава
у ейфорії феєрії
нація
обміни бранцями
слава на мить
у авіації
раї
імперії
і левітація
протуберанцями
небо палає
і море горить

               01.2016

Похмуро...день зажмурив ясні очі,
Блазнюють рими, гусінь аркуш точить.
Світліє...сонце плескає в долоні,
І муза моститься на злотім троні,
А вечір...струни мрій перебирає.
Яка ж мелодія душі безкрая...
О, вже світанок - дань бесонній ночі.
І плинуть сни ятряні та пророчі.

Донатан Бенделл. Переклад з англійської


Мене ніс Яструб в скелі снігові,
Мій вірний друг, м'язистий син мустанга,
І сніговій співав у голові,
І заметіль крутила в іскрах танго.

Глибокий сніг триножив наш галоп
І обпікав його потужні ноги,
Я вже не чув моїх обмерзлих стоп,
Як ми долали перевал дороги.

Враз заіржав мій кінь, й на схилі скель
Ми вдарились об зледенілий виступ,
І закрутились в дику карусель
І я, і мій мустанг плямистий.

На мить я втратив часу відчуття,
Здавалось, ми летіли цілу вічність...
Мій вірний друг зберіг мені життя
В ту хуртовину передноворічну.

Я був поранений, мій кінь лежав,
Наші тіла зносили біль і втому,
Його могутню шию я обняв
І прошептав- "Неси мене додому."

Палахкотіла у теплі свіча.
Проснувся в хаті, де моя дружина
Сказала із сльозами на очах-
"Три дні ти спав...Там збруя Яструбина...

А Яструб мертвий. Ще як ти лежав,
Ти шепотів його ім'я пташине,
Тоді ж твій Яструб тихо заіржав,
І відійшов поранений, загинув."

Я скрикнув- "Ні, не говори!
Я не повірю! Це не може бути!
Через сніги приніс мене з гори. "
О вірний друже, щирий, незабутній.
Січень, 2016

У світі, де мамони
Росте чорнильна тінь,
Люд чавить виногрона,
Міняє курс хотінь.

Здорожчали наліпки,
Літанії, сири…
Я музі - два очіпки,
Нехай злітає в Крим.

А плай до Колізею
Висвічує вгорі…
Край льотного музею -
Корови на зорі.

Пасе їх біла баба,
Постукує ціпок.
І вихваляють жаби
Євшан, що перемок…

Верба ще плодоносить:
Знов гепнув мандарин…
Дзумління… Хижим осам
Забаглося шкорин.

Біжать руді мурахи
До сонця, на черінь...
Це світ, де телемахи -
Для цяць і голосінь.

Надрізані флоеми.
Намолені хрести.
Доїння… діадеми…
Діаспорні мости…

І над, і під – Ярило.
Яругами – туман…
Слони тримають брили.
А я - пір'їну, дзбан.

У світі, де шовковиць
Не люблять шовкуни,
Воюють букволови
За відгомін луни.

І лиш коти незрадні,
Не треба їм корон.
Клубочки Аріадни
Закочують у схрон…

2016

1
Мені закортіло поснідати перцем,
І витріщеними очима,
Хапати, ковтати життя натщесерце,
Щоб знову відчути – Людина!

Чіпка слабкодухість наспівує байку,
Схиляє смачненьким обідом.
Я – хочу перцевого свіжого страйку!
Бо виведусь скоро гібридом.

2
Сльозиться, пекельно, задуха у грудях,
У горлі пашить. Вигорай сучий рай!
А нутрощі виють, клянуть і сканудять:
«Джерельну, джерельну, джерельну давай»!

Ось трошки ще спеки, загояться рани.
Прокинеться схудле і чисте дитя.
Душа, не впадай в безжиттєву нірвану.
Людино, вставай і біжи до Життя!

02.09.2010.

Оперують вагомо «фактами»
У моїй схильності до божевілля і бунту
Стають навшпиньки
Вдивляються в шибочку замальовану сумом
Вслухаються в тишу
Яка розрізає їм вухо і глохне як стишеність грому
Зійшлися на тому
Що з тихих снігів я сповзаю спиною у осінь

Це так недоречно
Змінити природу погоду і сутність
Усі пам’ятали
Мою закодованість зимних холодних життів
О, там мене знали
Під снігом не бачачи, Господи, очі і душу
А осінь розхристана
Влетіла до мене й полоще полоще дощем

Я... не до вподоби?
Сумна і пекуча різка і незламна але особистість
Я надто предовго
Втішала покірністю ваш ізольований мертвий вже рай
Я стала перевертень
Що ходить людиною змовчує, змовчує звіром
Ох людоньки, люди
Не йдіть ще до мене бо звіром не змовчу. Змовчу?

Стандартний діагноз:
-Таки божевільна. Жити схотіла. Даремно.
Щось пише читає
В кімнаті як осінь у січні пресміло блука
-Я вами приречена?
Я не ображусь на експлозію гніву На випадки сміху
Так я непокірна
Я зла і невдячна? Я, люди, шукаю Душі порятунку і Світла

11.05.2011.
 

...Вона протікає між пальців, неначе вода. Лови її дотик, бо більше ти просто не в змозі. Бо вас поєднала самотність у довгій дорозі до синього моря, що небо і землю гойда. Лови її запах і дихати більше не смій. Не думай про завтра, тим більше не думай про вчора. Її невловимість така ж, як її непокора, як пошуки слова у вічній печалі твоїй…

Нас немає
Тут де ми є
Скрипка грає
А вовк виє
Час минає
З часом ми
Пропадають
Наші сни

Світ питає
Ми мовчимо
Чорти грають
А ми спимо
Нас немає
Хоч ми є
Пропадає
В нас своє
30.01.2016р.

Мені здається, навіть без води прожив би,
Але життя без тебе - не життя.
І не було би дня у днях,
Й не існував, а марив би -
Не прожив би.
У снах шукав би насолоду,
А спав би лиш щоб тебе зустріти,
Де ми дурачимось, як діти,
І бачити твою неземну вроду -
Насолоду.
Поки ми ще вільні,
Поки ще маємо own life -
Вдихай на повні груди кайф
І відчувай себе спокійним -
Вільним.

2016

* * *
Могла би дозволити хаскі
хапати сніжинки з небес.
У обширах білої казки
грайливо носився би пес.

Могла би малечу катати
на санях із міні-гори,
і сніжки зі сміхом кидати,
і кутати в сон явори.

Могла би бентежити очі
цнотою сліпучих снігів,
намети, свої тамаґочі,
поїти вином холодів.

Могла би…, та жаль, що не може,
бо сутність її – чорнота,
і замість кури і пороші
під ноги лягає сльота.

31.01.2016

Досить говорити про невідоме.
Досить заходити на перед.
Ручка й папір забирають піввтоми,
Коли пишеться черговий куплет.
Коли просто пишу не думаючи,
Слова самі вилазять на папір,
І знов нову думку ґрунтуючи,
Виходить достатньо рядків.
Коли просто пишу з диханням,
Коли рука сама вимальовує букви
І коли огортає натхненням,
Поезію пишу залюбки.
Навіть дощ за вікном не проблема,
Коли Муза вже присутня в мені,
Мені вона диктує нову тему,
І вірші бажає створити нові.


2015

13 вагон 7 купе,
Столик, вигляд з вікна.
Мала, ця подорож тебе пре,
Ту, яку ніколи ніщо не бере за живе.
Ось нарешті ця мить наступила,
Дорога оволоділа тобою.
Вигляд з вікна - цікава картина,
Коли потяг їде залізною.
Вже навіть не хочеш зупинятись
В кінцевій точці свого прибуття.
Прибудеш. Потім куди рушати?
А в поїзді книга - це заняття.
Ну ось і зупинка...
В руках валіза. Вокзал,
І йдеш куди ноги ведуть,
Цей шум і гам тебе дістав,
Хочеш знайти тихий путь.

2015

Як нудно робить необхідне!
Я краще робитиму зайве.
Я краще писатиму вірші
(Годинник—лицем до стіни)
І буду старатись не думать
Про хлібне, насущне, реальне,
Що ловить в кінці легковажних
І кидає їх з крутизни.

Я вдам, що його не існує,
Що є лиш екстазу хвилини,
І дехто погляне й повірить:
«Та ніби ж воно не дурне».
І також з дороги зіб’ється,
І я сполотнію з провини,
А той, хто казав «Carpe diem”,
Зрадливо покине мене.


2015

1

Як мало шансів чесно, вільно жити...
Пливеш собі. Навстрічу мечоніс.
Він гамкне! Тож давай щедріше мито:
Метеликів цукристих. Та й у ліс...

А там сосна, явленні поторочі.
М`якеньку байку широко стели.
Вампіру догоджай. І - світ за очі...
Радій, що не для тебе ті коли.

У небесах свої ефірні траси.
Не знаєш правил - збита у кювет.
Я одягла на музу шаль, прикраси,
Пошила тогу...
Знову - турнікет.

2

Пегас в алюрі. Мостові гірлянди.
Стою, міркую. Як майнути за...
Ось Річард Гір подав правицю: "ладно...
Іди під зонт безсоння..."...
... бірюза...
Велюр зелений, голубаві штори.
Шехерезади шелех: "ось... твори...".
І знов лекала...
Коми.
Командори.
І землетрус резонний - бал... чи три.

3

Яранги з пальми.
Трони.
Патронташі.
А черга на відправлення гай-гай...
І чуєш, як чорти скавчать: "Не наша..."...

І бачиш присуд: рустикальний рай.


2016

Не перейдеш межу і ніколи мені не подзвониш,
По забутих стежках ти ніколи уже не пройдеш,
І у душу мою сподівання уже не зарониш,
І на мій небосхил ти зорею уже не впадеш.

Зачерствіла душа не відчує пекучого болю,
І байдужі слова завмирають в холодних устах,
І звикаєш до думки, що більше ніколи-ніколи
Не побачиш іскринок вогню у грайливих очах.

Час стирає усе, окрім того, що стерти не в силі,
І минається все, окрім того, що в душу вросло,
І приречена мрія згортає поранені крила,
І згасає вогонь, мов ніколи його й не було.

Серед світів, у мерехті світил
Ім’я Зорі Одної промовляю:
Не через те, що б так Її любив,
Та з іншими я тільки серце краю.

І в сумніву коли густій сльоті,
У Ній, одній, шукаю я відвіту,
та не тому, що з Нею світло, - ні,
бо з Нею іншого не треба світу.

В ночи тьму, в ночи тьму
Снова рельс протянулась рука.
-Ты к кому? -Ты к кому?
Стук колес под постель "напрокат"...

И опять... И опять
Эти рваные, странные сны
Все летят, все летят
За окно- от сосны до сосны

Вновь и вновь... Вновь и вновь...
Вдоль пути- зачарованный лес...
В жилах кровь, в жилах кровь
Разогреет тоскующий бес.

-Подготовь, подготовь
Ложе... Встреча часами пробьет...
Вновь и вновь... Вновь и вновь
Буду тело я мучить твое...

За окном, за окном
Звезд мерцающих царственный свод.
Полусном, полусном
Укрывает, как пледом... И вот

Метроном, метроном
Стыков рельс я душою ловлю,
И о том, и о том
Вижу сон, как тебя я люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116013101493

на третій пелюстці, з боку од всесвіту
на, богом забутих, фіалкових сліз
я зіроньку зліплю, римою висвічу
і з віршем попрошу зустрітись на біс
і вийдуть з лікарень поранені й хворі
слова за словами -- сопЕлям мотив
світ опритомніє… бо знаю, не скоро
фіалкою бути погодишся ти…
31. 01. 2016.

Люблю тебе, засніжений мій сад,
Посаджений дбайливими руками.
Дерева всі, неначе на парад,
Стоять собі – доглянуті - роками.

Яка навкруг розкішна білизна!
Новий культурний шар мов нагорнула.
Забілює, забілює вона
Земне сумне і радісне минуле.

Прийде весна – небесна і проста –
Немов любов – неждано так і стрімко…
І рік Новий із чистого листа
Почне писать, наметеного взимку.

25.01.7523 р. (2016)
Київ, ботанічний сад.

Інопоетянин

Під княжим сонцем, над старим Дніпром,
посеред скіфських баб, антен та квітів,
хотілося найкращий космодром,
з усіх, що є в міжзоряному світі,
мені побудувати для землян.
Але, не той, що геть бетоном вкритий,
аж злітні смуги й пусковий майдан
з планетою хитає на орбіті
від ваготи тупезних арматур,
а той, що в космос кидає зі споду
циклонів, без пихатих партитур
пісень вогню, не одинців – народи,
могуттю світла так, що в НЛО
сплітає парадокси дум і роду,
коли фантазій квантова природа
стає майбутнім, що уже було.

Кий

Мчить НЛО, як з гілки збитий плід…
Як огняний болід крізь глупу ніч…
Лиш бігають інстинктів жовна під
обпеченою шкірою облич,
коли мій відчайдушний екіпаж
в фотони перетворюється, пріч
думок і почуттів, що у віраж
закручують прямий канал сторіч
і відстані стискають до нуля.
Все більше… більше… Їх уже нема.
Є лиш планета з назвою Земля
і променя міжзоряна пряма,
з якої ми викрешуємось, як
три спалахи. І дивним самоцвітом
згасає перламутровий кістяк.
А світло навкруги твердіє світом.

Щек

Уранці струностеблий очерет
мембрани хмар пронизує собою,
а різночасність наших двох планет
під пагорбами зрощена рікою,
яка ще не оговталась від зір,
що цілу ніч у хвилях відбивались.
І зараз ми – я, Хорив, командир –
йдемо до тих, що біля них зібрались
своїм нічним страхам наперекір
і всупереч всім небезпекам дня
незвіданого. Йдуть вони з усюди, –
слов’яни, русини, земляни, люди –
моя далекозоряна рідня,
яка, немов відчувши клич орбіт,
протягує не зброю нам – долоні.
Й краплини слів крізь галактичний гомін
продзьобуються з атмосфери в світ.

Хорив

Як завжди, контактуємо з нуля!..
Та те, що зустрічає нас не ворог,
все ж маю першим визначати я.
Не командир, не фізик, а ксенолог –
з космічного життя спеціаліст.
Втім, тут воно космічне достеменно:
не дивлячись на те, що в землю вріс
мур дерев’яний городища, вени
гілок вкривають небеса над ним,
так випнувшись, неначе чиїсь руки
щосили тягнуть перший-ліпший дім
чи терем, чи бурдей, крізь огнищ дим
до полум’я майбутнього з багнюки
минулого. І зараз головне
процесом цим коріння не порвати.
Бо в нуртині сил галактичних не
країну – Землю всю йому тримати
так, щоб не обірвалася вона
у чорних дір безвимірні безодні,
там, де саму себе жере пітьма.
Але, це буде завтра, а сьогодні
ми почнемо, немов зернятка – лан,
навчати світлонавтиці землян.

Світлонавт

Позбудьтесь вен, волокон чи дротів.
Бо для Землі, що розумом розквітла, –
людина просто алгоритм світла
в рівняннях еволюції світів.
Але, щоб стати променем вночі,
зв’язавши ним зірки поміж собою,
прохав я: світлонавтиці навчи
мене Чумацький Шлях, коли пітьмою
вагітна прірва часу і надій
згасають в ній ранкові метеори!
Де світлонавти Хорив, Щек та Кий?!
Невже вони лише конкістадори,
як вчили нас державці і жерці
в гримкі часи крицевої навали?..
Тоді іржею напхані сліпці
ненависті собори будували,
замісто таємничих НЛО…
Й на ці собори схожі зорельоти,
які лиш Ближній Космос на крило
покласти можуть, хоч Землі турбота –
до дідька знести світловий бар’єр,
речовину перетворивши в світло!
Не у вогонь озброєних химер,
а в сяєво і сонячного вітру
мисливий вихор, подув, струмінь, трек,
якого чорним дірам не збороти,
як і навчали Хорив, Кий та Щек –
інопланетні світлові пілоти,
чиї слова до того призвели,
що обернулись мрії України
на генетичну місію Землі.
І от він, старт!.. Вже обрисом людини
протуберанець сам себе зловив
і сяйвом нетерплячим затремтів,
бо й досі у небес високій глибі,
в сузір’ї Лебедя планета Либідь
жде з зірки Сонце виучеників.

Тому фантастики не лусне нить,
адже у ритмі Всесвіту биття
теперішнє моїх землян зорить
з минулого у майбуття.
В життя.

2016

Бувають люди, схожі на лемурів.
Лякає погляд: очі - із орбіт.
А є вовки неситі в руні-шкурі,
Що поїдають малючків, кобіт.

Вони не нападають хижо-яро.
Заманюють дзвіночками: сюди...
Спалахують і гасяться пожари.
На всіх ще не насвячено води.

А ось ведмідь усмак наточить меду.
Чаюйте, застрягайте між словес.
Утратили своє? Благі півкеди
Вам принесе лисичка із ЄС.

Відходжу на два кроки від верблюда.
Горбатий зроду, слини повен рот.
Лиш апельсин вихоплюю із блюда
Тих анаконд, що травлять анекдот.

А ось курчата, квочка - біля паці.
Мотузочка прив`язана руда.
Просила в Лева курника, дотацій.
А їй бульдоги: "матінко...куда?"...

Існують пані, схожі на виделку:
Наколюють повсюдно, "брязь" та стриб.
А я - окремішня, русалку Елку
Лишила в Ялті серед пальм і риб.

Тепер не знаю, з ким іти по хвилі,
Хто розглядає вірш, перо, підтекст.
Коти біжать - нечесані, премилі.
Двигтіє ілюзорний Еверест...


2016

Зимонько-дівко, не хнич мені, тОнкі жалі
не заводи, не занензуй сльотою з розпуки!
Що ж ти тримаєш за поли мене і за руки,
хугою звивши? - вже краще навалу каліч -
в Бахмачі он - москалі!

Сиззю морозною вії голубиш мої,
начебто хочеш успати, одводячи битву.
Що має бути - те буде! Як чару налиту
вип"ю усе аж до дна -тільки, хто б загоїв
мами сердечні плаї?

Ніч он яка: крукокрила, одзьоблена, зла -
голодно й чорно вишукує жертву забуту.
Славня аорта жарка......вороновані Крути!-
тільки збагнути це, дівко,ти ще замала.
Дух - це не тіла зола.

Хто ти? -зима - жалібниця? - чи смерти мана?
Хусткою білою горнеш окілля страпате.
Я не боюся! Дивись, скоростріли, гармати...
Врешті, мені вже...вже, майже, ось-ось вісімна...
тиша яка неземна.

Простір навколо ножа
в стогін німої любові.
Чиста тремність гріха
розгойдує постіль поволі.

Шлейф тютюнового диму
в спокусі Твого мовчання.
Молот вбиває силу
у слово, де прощання.

Сміється сузір’я Харона
там, де вогні залізниці.
Його не мучить тривога
не болять сльозами зіниці…

05. VIII. 2014 р.

У ньому стільки згадок - не підходь.
Лавиною накриє, буде чорно.
Мов химородь весінніх повноводь,
Цей чоловік пливкий сувій розгорне.

Була дочка - глухенька і німа.
Плела дружина їй русяві кіски.
Тепер зневіру поборов Хома,
У церкву йде - повз дим і обеліски.

Самотній дід.
Авоська, зонт, планшет.
Чекає молочка, докупить меду...
Насмажить бульби... випере берет...
І бачитеме в люстрі... Архімеда.


2016

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

У генетичній пам'яті болить
усе, що мало бути – і немає.
Але надія інша оживає,
як дежавю, що наближає мить
повернення утраченого раю.
І я перелітаю за межу
далекої ілюзії-картини,
мов доганяю череду чужу
і не радію тому вояжу
у полі заблукалої дитини.
Уже і ніч, і зорі, і вогні.
На кожнім перехресті три дороги.
І по якій вертатися мені,
куди тягти худобину за роги?
І смикаю налигач рятівний,
аби із усіма до всіх кричати, –
о, люди, люди, годі вже блукати!
І ера ця…
                        І вік уже новий.
Або не чують,
                        або я німий.
Іде минуле…
                        …до моєї хати.

                        2015

Газети продає. Болять коліна.
Брунатна сукня, в погляді – туман…
А син-алкаш побив торгашку Зіну,
Белькоче: «Мамо, відкривай гаман…».

Навпроти школа, банкомат і пошта.
Читай брехню, рекламу, некролог…
У тріснутих очках (бракує коштів)
Поли в Рибцях полин, чортополох…

Чвалає…гомонить гнусава Христя,
Вимріює уходження в ЄС…
Тісний кіоск, верба скидає листя…
Обляпує церату мерседес…

Балонний ключ забув кремезний дідо.
Школярик б`є пляшки – на скалочки…
У жінки ні щастинки, ні лібідо…
Є кут і крісло - в кухоньці дочки…

Якби ж їй на курорт! І стріти вуйка,
В якого свій будиночок…баштан.
Олії ще б купити, внучці – жуйку…
Зять із похмілля – взяв ефералган.

Нема на цю посаду претендентів.
Червону шаль доплетено в обід.
О скільки вдів на нашім континенті
Вимріюють круїзний теплохід…

Біжать цибаті днинки-поторочі…
Вже Нонна гонорова принишка.
Журнали шелестять…чутки сорочі…
І мрій незбутніх літерна мошка…


2016

На Дніпрових пагорбах зима
Кволо навпіл розтинає час,
Що шляхом надії до оман
Сотні літ по колу водить нас.

Гори сплять у брилах льодяних,
Мов царівни з кришталевих трун
У чеканні збуджено-палких
Поцілунків, що роздасть Перун

В час весняно- перших блискавиць,
Року починаючи забіг...
...Ще криваві сполохи зірниць
На підталі схили ляжуть їх,

Що цілунком Хорс у сонцестій
Наостан, мов зранений рекрут,
Подарує дівчині своїй...
...і в могилі сплять Герої Крут...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116013001547

без матерії як без матері між світами
тіло тоншає попідв’язуване дротами
розтікається лавандовим медом
мед густіє і цукріє і твердне…
…
я один давно… мені все одно…
я не бачу світла… не чую ніг…
лягаю ниць на київське дно
як Антей в запамороченні ліг…
ні синів ні снів… лиш товчене скло –
хтось носив у пляшечці еліксир –
лиш лоскоче холод – скоро мине…
я востаннє Господа попросив:
«Час іде та він ще у мене є
є одне бажання на все життя
я його залúшив на каяття…
вороття вимолюю…»… Бог дає…

…і-і-і-і-і-і-і…
я пливу-у-у-у-у-у-у...
прив’язаний до щогл…
волого хай волають всі сирени –
мій Крим німіє, мучиться без мене…
… і щось на каяття лишає Бог…

Любов горить, горить і не згорає,
І зігріває нас її тепло.
Блаженні почуття, що не вмирають,
Без них життя б на світі не було.

Без них у світ не з’явиться дитина,
Без них і цвіт в саду не розцвіте.
І кожну сущу на землі людину
У світ приводить почуття святе.

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Діждалися! Навшпиньки по льоду -
еквілібристика осклілими стежками.
Мірило віддалі - «дійду?» чи «не дійду?»
І щосекунди рефлекторне: «Мамо!»

Безсніжний грудень, чорні вечори,
і темінь доокіл, хоч палець в око…
І раптом сніг, як відповідь згори
на мій самотньо-здитинілий поклик.

Готовя сердце к новым ралли,
Паяешь свежую прошивку.
Лоскутный коврик из ошибок
Годами шьется по спирали.
Растут в антенне веры сколы,
Несобранность вторую зиму.
Слова молчат невыносимо.
В груди следы от дырокола
спешишь заштопать к новой
встрече в одной прокуренной
вселенной. Где не вмещаются
колени. Все так же кофе безупречен.
Все тот же след от полироли,
засыпан фантиками густо.
Тебе вернули томик Пруста,
не прочитав. Побитый молью
теряешь смысла шестеренки
едва завидев клеть подъезда.
И ты такой же бесполезный
как крик до хрипа через пленку.
Готовя сердце к новым гонкам
Снимаешь пластырь, нить и скобы.
Еще болит для новой пробы.
Не время вновь ронять в солонку.

29.01.16

                          ***
Кому не до вподоби «майдануті»,
згадайте Крути.
І запам’ятай –
є змії, оси, і жуки, і трутні…
Та за тією молоддю майбутнє,
якою багатіє рідний край.

                          ***
Убивці, окупанти-вороги,
які ніколи не бувають ближні,
оплачують за скоєне борги,
але роки потрібні, а не тижні,
аби і їх не стало ні ноги.

                          ***
Воно уже наїлося, ледащо,
воно уже й на лапу не бере,
але у владу лізе непутяще,
аби не засудили за старе.

                          ***
Готові ми і на останній подих,
та зависока є ціна така,
що умирають кращі із незгодних
із п’ятою колоною совка.

                          ***
Не треба яму ворогу копати.
Немає сенсу в марній боротьбі.
Не виривайте з їхніх рук лопати,
аби копали яму ту собі.

                          ***
Війна. А молодь обирає Крути,
аби знімати маски із облич
у вовкулаки, здирника, манкурта,
що визирає із десятиріч.

01.2016

Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.

Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.

Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропоморфізувала,

якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.

Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.

І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.

2015

Коли в цю тишу входиш ти
Тихіш, ніжніше, ніж сніги
Я забуваю всі світи,
Як наче б вмерли вороги,

А ти довірлива якась,
Вінок з морозу - до лиця,
Мене живого не лякайсь,
Не йди зненацька - обіцяй;

Змантачена із протиріч,
Із заздрощів, думок чужих,
Обвита ти ще тогоріч,
Катма тепер і тих вужів;

Вповзає тиша, як свята,
Вінок невидимий пряде,
Я голу душу не віддам
Тобі, яка блука ніде,

Коли в цю тишу входиш ти,
Схиляє Всесвіт вісь свою,
Схили косу і ти - іди,
Я цим живу, на тім стою.

27-01-2016

Чавлю корупцію із себе.
Щодня по краплі, та дарма –
не витікає скотиняка…
А мо’ її в мені нема?

Не може бути! Має бути.
- Почни із себе! – хто не чув?
Сумління гупає у груди:
Давай, чави… Ти що, заснув?

Отож давлю, чавлю до поту
з усіх усюд, клітин і дум.
Не жду відзнаки за роботу,
бо де є приз, там і бодун.

Невдачі час, фіаско ролі
в театрі тіней та ідей.
Я – тінь прозора… Може, годі
вдягати маски на людей?

Почни із себе? Хід козирний!
Маніпулятори-тузи…
А проти – шістки, люд сумирний
і перекроєні ази.

28.01.2016

У дощ-вівторок, десь на перехресті,
Я налечу на тебе… і тоді
Розвіються пахкі листки «Альцести»…
Постанемо крилаті, молоді.

Куди покличеш? Хутір зник із мапи.
За хмарами людви - сонцеворот…
…ти епатуєш… згадуєш етапи.
Записуєш мій номер у блокнот…

Докурюєш цигарку. Джинси «левіс».
За мною ладен в пекло, на тахту…
Твій цирк зачинено, подохли леви.
Обрав, Аїде, жіночку не ту.

Гуде танцпол життя...
Базар - ліворуч.
…й морозиво розтало, і крило…

Ми приземляємось.
Пітьма…
Це… Овруч?
Отут ще важать щастя – на кіло…

2016

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів хрестив,
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте кобзарі.

7501 р. (Від Трипілля) 1995 р.

Здавалося...перепливу іще Ла-Манш,
Та дужа течія спинила буйним шквалом.
Гадала...ще візьму заобрійний реванш,
Та налякало ціанеї* гостре жало...
А білі скелі заслонили вітру лет,
Заслали крейдою смарагдові верхів'я.
Дістала шпат ісландський** - компас-амулет,
Вночі - полярну зірку віднайшла в сузір'ї.
Ла-Манш - зрадливий та підступний, наче змій.
Подекуди вразливий, як мала дитина.
У таїнах западин - часу глибочінь...
От-от...мені би доплисти до середини.
Ні, не корюсь...Німий, холодний Альбіон
У синій поволоці...Задрімали хвилі...
Мерщій пливу...пливу! Вода без перепон...
О, замок! Наче Корнет?!***Здійснювалась мрія!!!
2016 р.

Якщо приймемо БОЖУ ВОЛЮ,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.

Якщо прошу у Бога долі,
прийму усе, що Він дає.
Мій дух не є билина в полі.
Мій дух цілющу ВОДУ п'є...

Повірмо, що ми БОЖІ ДІТИ.
Бог добрий батько на всі дні.
Ми несемо Йому молитву
в години радісні й сумні.
В нас БОЖІ ПРАВДИ будуть жити,
як все зелене на весні.

03.12.2012р.

***
Опоненти мої, й завойовані друзі,
і колючі, й палкі у жару і мороз,
за поезію – вип’ємо. А по заслузі:
викрутаси зі слів – це дотації Музі
у чеканні овації за випендроз.

***
Є і поезія, і спам,
коли доходимо «до ручки».
Яка ціна твоїм словам,
коли не розумієш сам,
що краще сказаного – дзуськи?

***
Під небом нічого нового
такого до болю сумного.
Під кальку не важко здирати
козу на великі формати.

***
Чому ви раді, окаянні діти,
спокушені прибічники письма
чужого для сучасної освіти,
яке й самі не годні розуміти,
якщо до свого навичок нема?

***
Треба і полоти, і сапати,
і не економити вапна,
бо не заморожена війна,
поки «во-саду-ли» біля хати
ще буяє тля і бузина.

***
Живемо заново і знову
говоримо, – нема дурних.
Зате, які ще є умови,
аби і ми, бодай би словом,
переінакшували їх.

                              01.2016