а морю не нужны твои обиды,
настроение, проблемы - все равно.
ему просто хочется тебя обнять,
забрать к себе и больше не отпускать.

а морю правда все равно, что ты грустишь.
ему и дела вовсе нет до твоей боли.
ему бы быстрее тебя обнять
и песочное дно свое показать.

ты печален. тебя что-то разъедает внутри,
а оно только и хочет, как легкие заполнить твои.
ты едешь к нему, ты радуешься ему -
но морю это и вовсе не к чему.

ты ступаешь на берег и чувствуешь мокрый песок,
прохладные волны бьют в живот,
и водоросль щекочет пятки ...
но это пока, пока касаешься почвы.

морю все равно, что ты умеешь плавать,
что ты какой-нибудь плавец или олимпийский чемпион.
ведь против него - просто ничто,
а из его объятий так и не выбрался никто.

Так воно споконвіку ведеться –
Правлять світом грошиська брудні.
Все купується, все продається,
І питання – лише у ціні.

У традиціях ницого роду
Арифметика вбивчо проста.
В світі мало змінилось відтоді,
Як Іуда запродав Христа.

Ця уява занадто хвора для вдалого дня,
Ця присутність надто чужа для права дізнатись.
Ця притомність безсила - іржава стара броня.
Цю правду бездушно кволу не абстрагувати.
Навколо – занадто! Такий велелюдний рух
Усе заважає майбутнім собою ставати.
Та зціпивши зуби до болю в кінцівках рук,
Ти вкотре пройдеш перемову із внутрішнім катом.

2016

Для офшорного цукорку
жерти головне ікорку
і аби йому годили
олухи-гельмінтофіли...

маленька ґретель маленький гензель
дробили черству ґалету
сестричко глянь
ми повернемось стежкою в дитинство
мої солдатики даруватимуть квіти твоїм лялькам
татко читатиме казку про музик із бремена
мама вишиватиме
дядько віллі принесе гостинця від зайчика
з вікон нарешті поздирають огидні газети
а на сніданок буде справжній хліб
із справжнісіньким маслом
залізні птАхи налетіли
чорним димом все покрили
татків завод
мамину лікарню
церкву святої анни
і крихти склювали
нікому повертатись

Швидко множачи журини
Головні на дріб’язкові, –
Забарилася дружина
Десь у рідному їй Львові.
Розібратися несила
І додуматися ні з ким:
- Телефон чи загубила,
Чи нема бажань на звістки?..
Це раніш було байдуже
Хто й куди наскільки рушив,
А сьогодні туга душить
І бере на змору душу.
Мов у склепі кам’яному,
Почуваюся в кімнаті –
Самоти гірка оскома
Прагне серце доконати.
06.05.16

Підхопи мене, мить, на похилій ілюзій,
На межі непривітного серцю прозріння,
Доки я ще в хмільнім і сумнівнім союзі
З розмальованим витвором свого хотіння.

Коли тільки у думці почне розвиднятись,
Згаснуть бажані сни, небокрай засіріє,
Я відпущу тебе й буду гірко втішатись
З усієї халепи, сміху́, веремії.

І коли повернусь—винувата, змаліла,
До нудьги і тверезості в денному крузі,
Я не раз пригадаю ще, як було мило
В швидкоплинних обіймах затишних ілюзій.

2015

Спіймавсь за прутик я могутньою рукою,
не Гамасєка я!- кричав. Бо з болю.
Не так боліло ми кільце анальне
Як серденько стискалося банально.

На що мені жінки, я маю порно.
І моцні ноги, ввінчані копитом
На голові корона моя - роги
Хоча вона пуста. Давно вже спита.

Село моя судьба. Я там родився.
Як рік прожив, воно вже стало містом.
І Бог беріг мене, як я казився,
щоб срака була чиста, жодних глистів.

За прутик вхоплю хлопчика сракально,
Хай не вгризе мене зубами кролик білий
Жінки, я вас любив регіонально,
А прутик в сраці теж, хоча то й сміло.

Дякую.
2016

P.S. Хотів додати про ветеринара,
регіоналили ми клініці немало)
Після коня регіоналив я дохтора,
він відімстив за мене кішці ще учора.

А вдома жінці дохтір відімстив анально
Бо я кентавр, а штамп заміжжя то банально.
Жінки кентаврам треба для відмазки,
Society завжди вірить тільки в сказки.
Дякую.
2016

Небо вкрилось тінню грозовою,
Розгортає хмурощі свої.
Зеленаво-свіжою красою
Буйно наливаються гаї.

Чи ту вись так сильно туга крає,
Що аж хмарний наплива туман?
Десь твоє лице за небокраєм
Виринає з нього крадькома.

І відкривши світло коло себе,
Дощ неначе заридав за мить…
Певно, треба виплакатись небу,
Наче за тобою потужить.

8.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, Ольжин став

Я не був на війні… Не отримав цілунку від кулі…
Не вгризався у землю під залповим щільним вогнем…
Вже немало років накували для мене зозулі,
Та не вірив, що підлий «сусід» на мій край посягне.

Я не був на війні… Але там – наші діти і внуки…
Хоч не кровні, а всі – України незламні сини…
Захлинуться в крові із московської псарні злі суки,
Бо не відають ще злодіянь золотої ціни.

Я не був на війні… Не вертався трьохсотим, двохсотим…
Не вкарбований іменем і у звитяги скрижаль…
Але доки ще слово в мені зарождається, – доти
Не минатиме бою й моя поетична стежа…

09.05.2016

Здіймає вітер  віхолу... весняного цвітіння,
Занурюючись у тюльпановий муслін.
А білої черемхи квіт п'янить аж до зомління,
До памороки...усуваючи той сплін...
Той терпкий біль...зацвілий морок, ночі гостре лезо,
Заглиблене у срібну паморозь душі.
Дарує ранок сонячно-кульбабову імпрезу,
Вдихає небо прану в сонячні дощі...

Імплантація пам’яті.
Прижилося.
Вже святкуємо власне загарбання.
Прикрашаємо рідними барвами
І вплітаємо мак у волосся.
Перемоги бракує нам.
Може
Ця ілюзія жити поможе?
Поміняє поразки на успіх?
Перетворить нам сльози на сміх?
Воскрешатиме націю?
Може
Прикладе до душі перехожий
Пелюстину, червону як рана?

Наша правда в святкове не вбрана.
Проступає крізь чорне вогонь.
Ми в собі не убили тирана,
Наше краще в бою полягло
Не за нас,
Не на нашому полі
І на боці чужому.

А нас,
Нас учили себе не любити,
А героїв усіх розп’яли
Й поливаючи брудом, казали:
Все це зрадники, вбивці, вандали,
Це бандити, бандерівці.
Ми ж
У мовчанні ховали терпіння
І, смиренно збираючи зброю,
Берегли, як зіницю, коріння
І серця гартували до бою.

Наша правда, як пісня, не згине,
Загірчить між словами полинно
І могутні розправивши крила,
Вільно, впевнено в небо полине.
Поглинаючи міфи імперські
Про героїв надуманих.
Схоже
Час просіяв, промив, перемножив,
Порівняв і здригнувся: навіки
Москалі прокляли чоловіка,
А систему прославили.

Що ж,
Ми людині і Богу вклонились,
Помолились і встали з колін.
Наша воля тепер переможе
І згуртує у істині.
Він,
Той що крові бажає – загине,
Хто з мечем – від меча і помре!
Мій народ – це граніт, а не глина,
В нього власна трагедія є!

08.05.16

Зеленими хвилями рясту розлився сад:
не вітер – то дихати землю навчає синь.
Спиняється ранок між тінями тіней, над
верхами будинків зриваючи стиглі сни,

і лиш удає прохолоду – та все дарма:
я знаю байдужість у безліч її облич.
Летіли купатися пта́хи в озе́рці хмар –
на ціле відлуння грози відігнали ніч.

Усюди кульбабно, шафраново де-не-де.
Каштан величавий у цвіті, мов білий бог.
Із променя шиє сорочку для мене день,
і я загортаюсь у сонце, нам добре вдвох.

2016

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...
P.S.
Живемо на відстані війни.
Так хочеться,
Щоб відстань та була позаду.
Якомога далі.
Десь на межі історії та міфів.

Вечір. На темній розбурханій річці – білі човни
Місяць і зорі, вони…
Верби, неначе старі босоркані, гадають своє
Тінь балансує – нема…є...

Арки небесні, закохані очі кольору слив.
Граючи в ляльки – росли.
Мліли фортуни, світи у долонях, просивінь скронь,
Курище, вітер – вдогонь…

Що нам зосталось ? Укоськані хмари, відлуння, громи?
Повені, юрби… десь – ми.
Юні мадонни лічили зірниці, сни неземні…
Ніч відпливала в човні…

А після її відходу портфелик лише зостався
В квартирі, яка належить живому комусь давно.
Портфель витягають зрідка, він пахне її котами,
У ньому лише минуле, поблідле німе кіно.

Світлини з нерівним краєм і датами на звороті…
Насіяні петлі літер в чиїхось старих листах…
Яких тільки тут немає мандрівок, людей, курортів!
Для неї – лише найкраще з начальницького поста.

Вона з ним – через півсвіту, покинувши батька-матір,
Угору щаблями влади за руку одна іде.
Коли він удома пізно, то лається завжди матом.
Дружина – єдиний спокій чекіста НКВД.

У час повоєнний він їй приносить журнали моди
(Укупі з її минулим в портфелі лежать вони),
І хутро, і капелюшки – підкреслить жіночу вроду…
До чого тут він? А люди зникають і без війни.

Вона не питає зайве, вона не почне істерик,
Вона тільки раз народить пропаще якесь дитя.
В квартирі вона пильнує чотири кути і двері,
І того, хто в цьому місті керує чужим життям.

Вона побувала всюди, доглянута і спокійна…
(В портфелі лишився ґудзик коштовний з її пальта.)
І доля її – мов ґудзик, самотня, мала, покійна -
Вона його поховала, без нього вона не та.

Без нього навколо прісно, а люди – то завше пустка,
У неї нема роботи, бо фаху давно нема.
Немодні її фасони, суцільна її відпустка,
З квартири виходить зрідка, а вийде – немов німа.

А люди так мало значать, немовби колись для нього
(Він вірив у справедливість, а натовп кричав «Кати!»).
У неї слабке здоров’я і майже не ходять ноги,
Їй решту життя пустого замінять людей коти.

Вона продає помалу, у неї багато краму:
Серванти, прикраси, одяг, сервізи і килими.
Аби молока і хліба… Вона не піде до храму,
Для неї туди ступити – як потяг до Колими.

Єдину-одну молитву комусь вона промовляє,
І просить швидкої смерті, і просить харчів котам.
Тоді він завжди приходить і трохи її лякає.
І каже щораз те саме: «Тебе я вже не віддам.»

Вона відійшла раптово, сусідам аж легше стало.
Порожнюю її квартиру замешкає інший хтось.
І тільки коти голодні під вікнами завивали,
Чи, може, то вітер, врешті, і людям таке здалось.

Усі її дні і ночі в портфелик малий вмістились,
І що його тут сказати? Поблідле німе кіно…
І доля неначе ґудзик, і серце, як льоду брила,
А мало би простелитись побіленим полотном.
2016

/Моему сыну Олегу посвящается/

Весна тогда за окнами цвела…
В день Матери я сына родила!

Была счастливой самой-самой-самой –
В день Матери я тоже стала мамой!

За все мои страдания – награда,
Мой сын – моя надежда и отрада!

Какого еще счастья маме надо,
Когда и воспитатель из детсада
В четыре года, в самом юном веке,
Его звала надежным человеком?!

Была тому, наверное, причина –
Он с детства настоящим был мужчиной!

Но пролетели годы жизни скоро –
Он стал для нас единственной опорой…

Жена и дочка любят, обожают
И на работе сложной уважают!

Вот день Рождения его очередной –
Будь счастлив, сын великолепный мой!

08.05.2016

Ніколи не кружляти сном,
в якому б Він мене чекав?
Не стати хвилею й човном
під “Dance me to the end of love”?*

Біжучих, ламаних вогнів
не чути в розквіті судин,
щемливі русла всіх часів--
у жмені стиснутих хвилин ?

Не плакать сліпо, навмання,
і у зірок питати знов,
як на балконі хлопченя,
що вперше звідало любов?**

У хмизі витоптать вогні,
не допустить нових заграв?
Лиш той повірив би мені,
хто би цілком мене не знав...


*Leonard Cohan https://www.youtube.com/watch?v=IEVow6kr5nI
** Максим Тарасівський "О множественности миров" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538

2014

Сидів Коряка-розкоряка,
На вулиці. Ні дощ, ні мряка,
Ні спека- все ніщо для нього.
Такий собі Великий Йога.
Сидів, коцюрбився у позі,
Мов наркоман у передозі,
Пив дощ із неба, дощ і їв,
(ще, може, ротом мух ловив)
Коротше, Гуру, хоч куди...
Ішла дівчИна до води
(хотіла, бачите, скупатись,
Бо у дівчат такий вже статус-
Як не купається- бруднуля)
-Іди до мене- враз почула-
Я- Гуру, я тебе навчу
Купатись в крапельках дощу,
Ловити мух у позі пави
І споглядать, що роблять гави.
Інакше, трясця твою мати,
Ніколи ти не будеш знати
Шляхів коротких до Нірвани.
За це співай мені осанну,
І сплачуй раз по раз данину-
З мух, що наловиш- половину.
Питає дівчина (вона
Хоч молода, та не дурна)-
Скажи мені, чи ти не дурень?
З чого ти взяв, Великий Гуру,
Що Гуру ти, а не ледащо,
Що під дощем купатись краще,
Аніж у річці чи у ванні,
Що шлях короткий до Нірвани
Відкриється лише тому,
Хто ротом добре ловить мух
І на землі вмостився рачки?..
.............................
Такі Корячки-розкорячки
Нерідко прагнуть вчити нас...
Подумайте. Бо- САМЕ ЧАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050800959

«Матуся», «мама», «матінка», «мамуся»,
«моя рідненька», чи коротке «ма»…
Де б не була, за Тебе я молюся, -
на всю планету в мене Ти одна!

Мене подарувала цьому світу,
чи радше – світ мені… Безцінний дар,
величне таїнство небесного привіту,
коли ангеликом я визирнула з хмар…

Розрадиш, зрозумівши на півслові,
не дорікаючи, і лагідно навчиш…
Прости за прикрощі, за хвилювання, болі,
що завдала Тобі нехотячи.

Нехай завжди щасливий сміх витає
із уст, і серця, і душа співа,
пишаючись життєвим урожаєм
своєї доні, ластівко моя!
2016

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:
Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» — прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами —
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні —
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

Як почне нестримано співати
Поміж верб зелених соловей, –
Отоді збирає втішно мати
На городі внуків і дітей.
Внучку – сапку, а синку – лопату, –
Правнукам – насіння огірків
Лиш заради цілі – щоб не втратив
Рід наш копачів і сіячів.
До снаги не всім вклонятись низько
З вдячністю пробудженій землі, –
Тож , бува, присядемо на призьбі,
А матуся каже звіддалі:
Чом же ви так швидко натомились,
Хилячи додолу предків стяг, –
Працю не сприймаючи як милість,
Між забав щоденних і розваг?
Чом земля не зріднює вас, діти,
Мов дорогоцінності й герби, -
Злиднями загубитесь у світі,
А сюди вернетесь, як раби?..
Не лякайтесь, що кінець городу
Тягнеться невидимо на схід, –
І що потоптав коренеплоди
В зненавиді вічний наш сусід.
То все наше… Отже до роботи –
Підгортати, сіяти , копать, –
Поливати вічно землю потом
І тоді зародить благодать.
07.05.16





Обсипаний, поколотий

Я не вмію злізати на дах
і додолу залізти не вмію.
Не такий вже широкий в плечах
і не сильний такий щоб на шию.

Я відомий в окремих плітках
і в глобальних тенетах відсутній.
Розуміюся не на жінках,
не на «дідівським», не на майбутнім.

Батьківщина моя - не Китай.
Собівартість незмінно стабільна.
Обіцяю: мене не придбай.
Я залежна людина. Бо вільна.

07.05.2016

Життя – рапани черепашка.
З малої цятки в'ється в даль.
На траекторії кривої
Буває радість і печаль.

Та равлик зник і що тоді?
Відполіровані морями,
Лежать надламані рапани.

Та серед них є і такі,
Чиї спіралі – над віками.

7 травня 2016

© Дмитро Сич

Прийшла весна, та краще б оминула,
Та краще зразу – осінь і зима.
Та краще б спогади навік заснули…
Те, що було – тепер уже нема.

Лишився сад в зеленім запустінні,
Лишився дім, що пусткою пропах.
І спогадів смутних ожили тіні,
Й ведуть мене по зниклих вже стежках.

Так, я тут жив, та що кому до того, –
Мій слід давно вже вимили дощі.
Гіркий наліт байдужого, чужого
В зіницях вікон, в шелесті кущів.

Вже рік, як тут мене не зустрічають,
Як я тут не господар, і не гість.
Мене тут ні про що не запитають,
Та і мені ніхто не відповість.

1989

Перша гроза, наче хрещення
щойно збуйнілим садам.
Тайни весняної звершення -
ця піднебесна вода.

Краплі дрібненькі, намолені
радісно так жебонять
поміж листками-долонями -
сіє гроза благодать.

І зодягається свіжістю
зливою скупаний світ,
вірою, отчою ніжністю
горнеться спрагло до віть.

Поки вгорі поза хмарами
дзвони колишуть громи,
серце хрещається чарами
віщо-святої весни.

5.05.16 р.

Хай буде вічність, космос поміж нас,
В яких тебе не зможу обійняти,
Коханням душі входять в резонанс,
І це насправді – більше, ніж багато.

Хай світить сонце сяйвом з вишини,
Його проміння вип’ємо нектаром,
Одної не сягнувши площини,
Серця палають незгасимим жаром.

Гроза ясніє райдуги мостом,
Іду по ньому через всі століття,
Танцюють зорі в небі вальс-бостон,
Торкаючись в поклоні верховіття.

Між нами простір, вишитий з надій,
Такий тремкий, безмежний і чутливий,
Єднають сни нас кінчиками вій,
І вже від того у житті - щасливі.

немає слів
думки тобою тяжіють
весняні вірші вечорів
гріють

лине туга
струни душі зачіпає
її мелодія проста
крає

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невже ж ви оселились навіки?

Поріділий змикається стрій,
ген за обрієм. Не на параді.
Знову сходи весняних надій
"Град" побив - і нема на те ради.

Донесе з позачасся луна
щемну пісню про День Перемоги.
За сльозою - ясна далина,
та немає навспак дороги.

Будні. Горе. І - свят, свят, свят...
Світлом дому в окопі зігрітись...
Блокпости, наче скелі, стоять
поміж тінями палеоліту.

І трамбують криваву траву
бронтозаври війни - БеТееРи.
...Поспішають на передову
чи то янголи, чи волонтери.

05.05.2016

Знову додому на проводи їду,
де і печалі, і радощі всі,
липа Тараса од прадіда-діда
п’є-не нап’ється води у Росі.
Поки почую, як мати гукає,
і не побачу живими сусід,
може, барвінок мені нагадає,
де спочиває похований дід.
            Є, слава Богу, і пити, і їсти.
             І літургійна акафіста мить,
          може, зорею зійде урочисто,
               і засіяє небесна блакить?
І завітає рідня і знайомі,
і на хрести – силуети живі,
ближні, далекі, забуті, відомі –
діти дітей і дари у траві.
Душі несемо до мами і тата
і на Малій і на нашій землі.
Їм обіцяли усе... і багато...
Їх і немало у чорній ріллі.
Братська могила великій родині –
голодом гнане у яму село.
Цвинтарем стала одна половина,
іншої – ніби тоді не було.
Наче її ще і досі немає.
Буйні вітри перевіяли прах.
Наша історія їх поховає
на роковини у тих небесах,
             де не минає хода урочиста
          Божого суду, акафісту мить.
               Є ще юродиві і комуністи.
        Хто за убитих мені відповість?

05.2016

В усі часи було новеньке «плаття» --
Одне, чи два, із ситцю в квіточках.
Тепер на них із «секонд хенду» шмаття,
Турецькі капці на старих ногах.

«На вихід» є китайські чорні «брюки»,
Що в темряві іскрять, як світлячки.
Із нашого, лиш мозолясті руки
Та ще радянські, білі хусточки.

Такі от, за кордонами, як пані!
Поставлять зуби білі з порцеляни,
Мандрують світом. Ну, а ці що знають?
Зберуться, під наливку поспівають…

В селі ні фельдшера, ані аптеки,
А до району – важко і далеко!
Так доживають сиві бідаки.
«На смерть» собі збирають копійки.

Городи і садки позаростали…
Зате вирують митниці, вокзали.
То витікають, наче кров із рани,
Твої, країно, юні громадяни!

2016

Десь у тиші лісів відцвітає весна,
В смутку в"ялих конвалій похована літом...
Гіркотою полину принишкла війна
У долинах містичним туманом сповита.

Промінь сонця світанку розпалює гніт.
Все завмерло... Лиш Мати в тривозі за Сина,
Бо в лещата сталеві затиснуто світ,
І стискається десь металева пружина,

Та, що зірветься вмить у незвіданий шлях,
Що, немов Архімедова точка опори,
Дочекалась нарешті свого важеля
Перекинути землю... Злітає угору

Щемна туга за тим, що змінилось усе...
Цей солодко-гіркий дивний смуток у грудях
За минулим, що в споминів ліг несесер,
Бо того, що було, вже довіку не буде.

Сонце зблиском трагічним кида смолоскип
На хати, хмарочоси, вігвами, дували,
І відходять у вічність про щастя думки,
Мов нікчемності осінь зів"ялих конвалій.

Ніж свячений (як звуть Його?) патрає це
Догниваюче тіло пожухлого світу.
Сходить сонце, майбутнього прото-яйце,
І в одвічності відчай виписує літер.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050600763

вночі не сплять в кого совість нечиста
і люди старі
небагато їм ще зосталось
баба зіна повторювала це повсякчас
і знала що так і є
звикло не спала з третьої ночі
казала що звичка з’явилась після того як іван
чоловік її помер а помер він зненацька у сні
ще дужий ще спроможний пити щовечора
той самогон що вигнав напередодні
так кілька років поспіль
баба зіна розповідала він дуже добрий був
тільки от як вип’є то зразу до бійки береться
от я й ходила говорить із синяками на ногах і грудях
лише в лице не бив казав щоб люди з морди моєї не сміялись
і з нього що з потворою такою живе і не задавив ще
а він сам гарний такий був і замолоду і потім того й бісився
що не дівкою взяв мене і діток бог не дав нам
отак іванко завше прокидався о третій вже майже витвережений
йшов курити на подвір’я і дверима грюкав голосно так
я все питаю куди ти а він спи дурна йду гляну пес чогось гавкає
а теперки сумно в хаті і дверима не грюкне ніхто і пес не гавкне
того й прокидаюсь і ходжу собі сама
дверима грюкаю
баба зіна дивиться в небо й шепоче
люблю тебе іване як свою кров люблю знаю ждеш мене теперка ждеш
і пробач мені іване пробач не могла я більше хотіла і не могла
хай простить нас діва марія
пречиста

Не вір словам – слова нас розділили,
знекровили двобічністю понять,
і це не ми – вони вже нами снять
і для двобою в нас черпають сили.

Вони до нас з’явились як кінець,
як зламане стебло в сваволі пальців,
згубили вітрогонів і блукальців,
якими нас задумував творець.

О близькосте, утрачена до слів,
до воєн самоствердження й руїни!
Лежать у збитім полі паланкіни
затоптаними свідками боїв.

Одна лиш тільки музика збира
суперників у первісні обійми --
і в зародку закінчуються війни,
і милість неушкоджена трива...

2016

Свистить і щебече, кує і скрегоче,
витьохкує вправно, милуючи слух,
і серце своє виливає щоночі
прогулянок пізніх невидимий друг.

Під деревом йдеш –він на хвильку замовкне,
і знову — в екстазі або в забутті —
із горлечка в небо вібруючі крокви
здіймаються — і завмирають святі.

Непрохані сльози бринять від подяки
нуртуючій пташці із серцем палким,
що мить обертає у виблиски й знаки
первинної радості шалом лунким.

2016

На зламі нової доби
зламані плачуть душі,
пливуть домовини в туман байдужо.

Приймає в обійми земля
героїв нового часу,
а яблуні в білім цвіту чекають Спаса.

Обіцянок сизий дим
затьмарює людям розум,
та знову на сході грім, попри усі прогнози.

Лукавих облич колаж
сміється з телеекранів,
та всупереч їм, земля, народжує нових титанів.

На зламі старої доби
нові розпускаються віти,
приходять свій край берегти, і вірити, і любити.

2016

    За кого ж Ти розіп’явся,
    Христе, Сине Божий?
    За нас, добрих, чи за слово
    Істини... чи, може,
    Щоб ми з Тебе насміялись?
    Воно ж так і сталось.
        Тарас Шевченко, «Кавказ»

    У 20-30-х роках ХХІ століття планується розпочати колонізацію Марса.

Мила, хто ми і де ми?
Нас не жалував час.
Дітки в нас Фобос, Деймос.
І домівка в нас Марс.

Тож нам випало стрітись
По земному житті.
Я не брав тебе в житі,
Де лани золоті.

Самота на півсвіту,
На весь космос печаль.
Хоч тепер, Аеліто,
Ув обійми причаль.

Червінь скель прибережних
І трави фіолет.
Мила, ляж обережно
І відправимось в лет.

Іще можна кохати.
Шал і шквал – як хорал!
Ще не винайшли ґрати –
Замарущу мораль.

Ти мов киця ласкава.
Мов лоза, гнеться стан.
І тебе не цікавить
Вік, сімейний мій стан…

Абортарії, тюрми,
Комітети, церкви
Ще не встали для глуму
Над серцями живи-

Ми… Ми ще первозданні –
Чиста пренепороч.
Якщо хочеш кохання,
То бери, скільки хоч.

Ми ще дохристиянні,
Не пофройджені теж.
Оргастичне стогнання
Не зна сорому й меж!

Ти тремтиш, мов трепета,
Від тепла моїх рук.
Ще промокуїтету
Не придумав Процюк.

Поспішав, мов кохати
Прагне голий поет,
І не зміг прочитати:
«Про… про-міс-ку-ї-тет».

Блядство? Стефку мій, пробі!
Серед Марсових дюн?
В нас немає слів «проблядь»,
«Курва», «хахаль», «блядун».

В нас ще все із любові.
Нашептав тобі хтось.
Та на Місяці знову
Розіп’явся Христос.

На зворотному боці
Серед Моря Москви.
Б’є у душі, мов оцет,
Нам апокриф новий.

Скоро конкістадори
Ринуть в прорвану гать.
І полине в простори
Жах жертовних багать.

Вдарить м’ясом печеним
Аромат вище зір.
Це Христове учення
Нам «земной лунный мир»

Облаштовувать стане –
«Dies irae» гряде!
Будуть скрізь прихожани,
Та не буде людей.

Прийдуть «Буки» і «Гради»,
Встане пекло до хмар.
Скрізь звучатиме радо
Християнське «акбар»!

…Наша чаша не спита,
Гіркоти повна вщерть.
Втечемо, Аеліто,
Ми і з Марса крізь смерть…

І любов прихиститься
Там, де інші сонця…
Хай на цьому скінчиться
Казка жаху оця.

7-30 квітня 2016 р.

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, дощ.

Спішать кудись замовклі солов'ї
та горобці купаються в пилюці.
І гримнув грім.

Здається, дощ.

Тріпоче вітер листячком малим.
Тріпоче вітер мною – мною...

Здається, дощ. Здається – дощ!

Тріпоче вітер задубілим світом.
Тріпоче вітер сірим небом.
Пеклом! – Раєм!

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, ми.

2016

Намалюю щастя на обличчі,
Зафарбую болі у душі,
Замаскую явне протиріччя,
І босоніж стану в спориші.

Щоб відчути лоскоти шовкові,
Прохолоду й спокій від землі.
Просто я не можу без любові
Далі жити в сонці чи в імлі.

Прокидатись рано на світанні,
Пити каву тут біля вікна.
Не піднятись в небо без кохання,
Без крила другого, скрізь одна.

Ні до кого мовити хоч слово,
Щось приготувати на обід.
Як раніш не радують обнови…
Скрізь минуле залишило слід.

Ти на небі залишився, любий,
Згинув у проклятому АТО.
Винуватий хто у тій погубі?
Не поверне вже тебе ніхто.

Не лишилось ні дочки, ні сина,
Лиш короткі тексти СМС.
Я нікому більше не дружина.
Я – вдовиця. Скінчився процес.
01.05.16

були часом коли вірилось у поезію
у її доконечну потрібність універсальність і необхідність а також і свою.
а ще якісь непевні хлопці вірили у свободу підприємництва
і масово завозили сюди вживані речі під виглядом гуманітарної допомоги
так і називали гуманітарка. секонд-генд то придумали років так через десять
ще трохи пізніше назвали вінтаж.
ну от і свою поезію ми теж придбали в одному з таких магазинчиків
всю таку в блискучих ґудзиках метафор асонансів верлібрових подвійних швах
лакових лейблах імен лауреатів якихось премій.
пожадливо розбирали весь цей мотлох на вагу
приміряли на розмір про фасон якось не йшлось
взагалі це виглядало так начебто ми хапливо
ділили одяг приреченого на страту або
роздягали якогось знаного покійника перед кремацією
адже - все одно це лайно не горить
адже - у серці маєм те, що не вмирає
адже адже - що там ще в рядках безкінечних пояснень.
справжня поезія не згорає тільки кіптявить.
лампадково

Може бувають такі в тебе дні?
З-під ніг утікає земля.
Раптом кричать тільки круки одні.
Гроза вже помітна здаля.

Звідки приходить той морок гіркий?
Хто вже полишає борню?
Тільки одна. Тільки гаснуть зірки.
Якщо ще до дня не мину.

Може ще буде хоча б темна ніч
Тривати так довго як сон,
Так неповторно, як пісня навстріч?
Чи тільки душі в унісон.

Старі листи сумують наодинці,
наївні свідки чистих почуттів,
пожовклі аркуші, з минулого чужинці,
немов з романів, чи дівочих снів,
такі смішні, невинні і прекрасні,
в своєму стилі "бежевий вінтаж",
старі листи і дивні, й несучасні,
немов забутий кимось екіпаж*.

Старі листи, із дня у день самотні,
загублені у сірих буднях літ,
вмирають тихо у часу безодні,
їх не жаліє безтурботний світ,
він уперед крокує безупинно,
складаючи мозаїку життя,
йому не шкода аркуш старовинний,
бо у часу немає вороття.

*екіпаж - карета.

2016

Настане час — і зміни заберуть
цю містику стрімкого упізнання
себе в чужому; випаде в кристал
між нами все й закам’яніє в «досвід»...
А, може, зачарованих сновид
танцююче підмісячне купання,
почавшись у потокові земнім,
триватиме в позачасовий простір?

Як добре — не гадати наперед,
коли загасне зустріч випадкова,
круті падіння знаючи давно,
віддатися розгойданому морю
і чути, як стихії гомонять —
до глибини сягає їхня мова!
Як хочеш — ти про все їх розпитай,
бо я про найдорожче не говорю.

2014

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Прилети, я чекаю тебе так давно, звiдусiль виглядаючи.
Прилети, тут твiй дiм, вiн незайманий був, i вiн буде твоїм завжди.
Прилети, твої крила хай вiтер тримає i сонце веде тебе.
Прилети, хай дорога простелиться в серце моє, не спиняючи.

I тодi обiйму я тебе, як дитину, як щастя небеснеє.
I тодi притулю до душi, вколихаю я тихими спiвами.
I тодi задивлюсь на обличчя твоє, як на небо iз зорями.
I тодi мої губи на ньому залишать цiлунки дорiжками.

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Ти і досі ще снишся мені
на вокзалі, у вихорі балу...
Де з тобою ми ще не бували?
Ну, хіба-що, на іншій війні.

Ну, хіба-що, у іншій країні,
де у тебе свої кольори.
Але це не присниться людині –
цілувати чужі прапори.

Ну, хіба-що, у Леті обоє,
де межа поросла споришем,
а гробки – голубою каймою.
Але нам туди рано іще.

Наша юність на проводи їде,
оминаючи стезі міські
і тому, що як люди близькі,
і тому, що далекі сусіди.

Ми жили на гарячій зорі
у одній ілюзорній країні
на високій-високій горі,
на якій не буваю я нині.

Ми у безлічі дивосвіті́в,
на межі невідомого світу
повнотою німих почуттів
ще уміємо тихо радіти.

І у темному колі юрби
ти сіяєш окрасою тіла.
Але очі твої у журбі.
І чому я так хочу, аби
уві сні ти за мене раділа,
що сумую я ще по тобі?

05.2016

Вот и встретились. Ну...
Так бывает... Виват Интернету!..
Ты стихов белену
Завари, как напиток поэту.

Из желаний любых,
(кис кисе?), заряди батарею.
От унылой судьбы
"Быть как все" уходи поскорее.

Потаенный безнал
Обналичь, обойдя все заслоны.
Ты такая одна-
В беззаконьи- основа закона.

Эстакадою дней,
Опоясан экспрессии бантом,
Вдаль несется по ней
Твой экспресс, безнадежно-талантлив.

В душном гадоаду
Литератороавторитетов
Я тебя подожду
Среди тьмы, как посланницу света.

Выпьем творчества яд,
И заложим иные основы-
Я и ты. Ты и я.
Мы. Поэты. Волшебники слова.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050300482

Вільхове Верхосулля –
Вербова журба в оболонях
І чорніші чорнозему ночі
В осінній порі,
І чорняві жінки,
Що несуть в незасіяних лонах
Порожнечу безпліддя,
Невтоленість мрій матерів.

Порожніють щороку
Шкільні коридори і класи,
І все менше роботи
В сільських педагогів-жінок…
Тут минула епоха
В безчассі перетовклася,
І втомився дзвінок,
Мов на сполох,
Скликать на урок.

Тут немає майбутнього –
Все витікає в минуле.
Розростається цвинтар,
І все поглинає бур’ян…
Не старайся так ревно
(Бо я заридаю!), зозуле,
Рахувать многоліття
І множить обман на обман!

2003