Поляки – гонорові та часто так бувало:
За гонором уроки минулі забували.
Події в сорок третім трагічні на Волині
Хвилюють українців з поляками донині.
Десятки тисяч люду загинули невинно,
Які жили віками на землях України.
В час, як на Україну знов москалі напали,
Питання це трагічне у Польщі знов підняли.
Приймаються закони, з трибуни виступають
І поміж українців знов ворогів шукають.
Забувши, очевидно, що ворог в нас єдиний –
Московія, що прагне здолати Україну
Й за Польщу потім взятись і знов її скорити,
Примусити поляків «па-русскі» говорити.
То ж все було… забули історію, напевно.
Супроти українців знов «ворогують» ревно.
Мені ж чомусь здається, що ті страшні події
Не нами починались. Як то імперці вміють:
Стравили два народи, знайшли, на що «давити»,
Щоб потім було легше і тих, і тих скорити.
Нацисти чи «совєти»? Чи то одні та другі.
Були між патріотів їх несвідомі «слуги».
Про давню ворожнечу доволі нагадати,
Аби ті патріоти взялися убивати.
А перша кров проли́лась, то вже не зупинити.
Імперцям зоставалось чекати та радіти.
Отож, я про уроки хотів би нагадати,
Аби нам ворогами з поляками не стати.
Коли Річ Посполита ще тільки утворилась,
Поляки в Україну, немов кліщі вчепились.
Забрали собі землі, у католицтво гнали,
А українців просто за бидло уважали.
Те українці, звісно, терпіти не бажали
Та раз за разом шаблі і вила в руки брали.
Аж доки і Хмельницький узявся був за справу,
Створивши українську урешті-решт державу.
Хотів він лише того, щоб рівними ми стали
З поляками, в державі єдиній існували.
Та гонор не дозволив полякам поступитись.
Вони були готові всім на погибель битись.
А москалі тим часом за тим спостерігали,
Своїх дровець в пожежу велику підкладали.
Як вороги ослабли, тоді москаль з‘явився
Та «рятувати» бідну Вкраїну заходився.
Від того «порятунку» життя зовсім не стало.
Тож гетьмани полякам не раз пропонували
Нарешті замиритись, нас рівними признати.
Та не дозволив того той польський гонор клятий.
І, замість того, щоби із нами замиритись,
Поляки з москалями взялись тоді ділитись.
Нас зовсім не спитали, в Андрусові засіли
І навпіл Україну, нарешті розділили.
А що від того мали? Самі лиш одурились,
Як в Україні добре ті москалі вкріпились
Своє імперське військо зміцнили козаками,
Тоді уже й за Польщу вони взялися прямо.
З сусідами, такими ж імперцями зладнали
І розділили Польщу, що й геть її не стало.
Була колись могутня, в Європі найсильніша.
Тепер лише минулим могла себе потішить.
Не раз хоч повставала та що могла зробити,
Як гонор її силу таки зумів зломити.
Хто зна, якби не вперлись, нас рівними признали,
То та Річ Посполита і досі би стояла.
Була б така ж могутня, бо у єднанні сила.
Та вивчити уроки ті Польща не зуміла.
Коли війна Велика, нарешті закінчилась,
То кроїти Європу Антанта заходилась.
Бо ж була переможцем, Німеччину здолала.
Імперія Австрійська «Прощай!» усім сказала,
Розпалась на частини. В Московії палало,
Там Ленін й комуняки у руки владу взяли.
Європу захистити щоб від тії зарази,
Кордон свій «санітарний» побудувать одразу
Антанта забажала. Так Польща відновилась.
Річ Посполита друга на карті появилась.
Чого б іще бажати? Державу власну мають,
Нехай її будують. Та гонор не бажає
Миритися, щоб «креси» (ті самі володіння,
Що мала колись Польща на землях України)
Їм знов не повернулись. В Антанти вимагали.
Та дозволу Антанта на теє їм не дала.
Не встигла ще на ноги Річ Посполита стати,
А вже на чужі землі взялася зазіхати.
Але на те уваги поляки не звертали,
Оружно оті земля приєднувати стали.
А Україна сили протистоять не мала.
Московія, тим більше, зі сходу напирала.
А та орда страшніша і перла сараною.
Нещасна Україна охоплена війною.
Антанта не бажала державу визнавати,
А сил своїх не мала з Москвою воювати.
Звернулись до поляків, щоб об‘єднати сили
І договір в двадцятім в Варшаві заключили.
Домовилися спільно Вкраїну визволяти,
За оту поміч Польща Волинь могла забрати.
А що було робити? Поляки й так забрали
Волинь уже під себе. «Ординці» ж напирали.
Урешті-решт «ординців» над Віслою розбили.
Та далі воювати поляки не схотіли.
Із москалями врешті у Ризі замирились.
Андрусове те кляте вже вдруге повторилось.
Знов продали поляки нещасну Україну.
Не розуміли того, що і самі загинуть.
В союзі би ми спільно всіх ворогів здолали
Та гонористість польська їм виходу не дала.
Знов землю українську надвоє поділили.
Волинь з Галичиною поляки захопили.
А москалям дісталась вся інша Україна,
Яку старався Сталін поставить на коліна.
Європа на усе те спокійно поглядала.
Від Польщі лиш одного, урешті вимагала,
Щоб дала автономність тим землям українським.
Вимогу ту поляки ігнорували, звісно.
Поляками взялися ці землі заселяти,
Аби міцну опору на «східних кресах» мати.
Незгодних українців в концтабори садили
І тим хотіли, мабуть, щоб ми їх полюбили.
На заході тим часом Німеччина зростала.
Вже Гітлер був при владі. Тож сили набирала.
На армію нацисти дойч-марок не жаліли.
Тим часом «миротворці» спокійненько сиділи.
Не бачили загрози чи то не відчували,
Що жертвами нацизму вже скоро бути мали.
Поляки в них під боком теж руки потирали,
Бо на сусідські землі ще апетити мали.
На Чехію дивились, на Тешин зазіхали.
Хоч в меншості, поляки усе ж там проживали.
Взяв Гітлер в тридцять восьмім всю Австрію під руку,
На чеські вже Судети дивилися, мов круки.
Поляки їм у тому також підігравали,
Бо про свою підтримку відкрито заявляли.
Гадали, як поможуть у Чехії нацистам,
То й той жаданий Тешин «обломиться» їм, звісно.
А німці лиш раділи: хай Тешин забирають,
З союзниками добре горшки порозбивають.
Їх потім буде легше Німеччині здолати.
Отож, недовго Тешин поляки будуть мати.
А ті ж усе старались нацистам догодити.
Коли судетських німців взялися чехи бити,
Бо ті взялись за зброю, проти держави встали,
Поляки своє військо під Чехію пригнали.
Ще й «добровольчий корпус» із німців утворили.
Бойовики ті в рейди до Чехії ходили.
Політики відкрито в часи ті заявляли:
«Де є лишень поляки, там Польща бути мала!»
Це часом вам нічого іще не нагадало?
Здається, щось подібне й в Московії казали.
«Де лише москаль ступить, то там уже й Росія!» -
Так говорив, здається їх нинішній месія.
Казали ще, що «штучна» є Чехія держава,
Отож, на існування вона не має права.
І це ми також чули та й не одного разу
Від їх «пересидента», що з бункера вилазить.
Від Чехії, нарешті, нічого не зосталось,
Полякам теж шматочка від «пирога» дісталось.
Раділи у Варшаві та руки потирали,
На східні українські вже землі позирали.
Збирались воювати із німцями в союзі,
Себе ж бо записали до Гітлера у друзі.
Вже плани готували, як будуть воювати,
«Від моря і до моря» щоб Польщі їхній стати.
А німці насміхались з наївності такої,
Бо планували мати всю Польщу під собою.
Як «жадібна гієна» велась Річ Посполита,
В Європі спромоглася всі «горщики побити».
Збиралася і далі на «здобич» полювати
Із «левом», але здобиччю самій прийшлося стати.
Наситилась Німеччина, набралась вдосталь сили,
Тоді уже претензії до Польща заявила.
Щоб землі прибалтійські всі негайно та віддала.
Тоді би Польща виходу до моря вже не мала.
Та, звісно, не погодилась, за поміччю звернулась.
Та від «гієни» на той час Європа відвернулась.
Пообіцяла поміч та не надто поспішала.
Свою загибель Польща так сама підготувала.
На здобич сподівалася із Гітлером в союзі
Та за спиною змовились уже «закляті друзі».
Вже Польщу між собою ту заочно розділили.
Так знов поляки довели державу до могили.
Задуматись потрібно вже найбільше гоноровим,
Бо можуть скоро довести її до краху знову.

Вони зустрілись якось ненароком
і покохали майже одночасно.
Ішли назустріч довго, крок за кроком,
забувши про життя гіркі уроки,
і кожен мріяв про шалене щастя.

Настав їх час – сплелися душі, вії…
А щодо решти? Значення немає.
Здійснилися найсміливіші мрії,
ні заздрощів у них, ні ностальгії,
палає їх зоря над виднокраєм.

Для них одних горять у небі зорі
і сонце лише їм щоднини світить,
весняні ноти у пташинім хорі,
усі смарагди і сапфіри моря –
немає щасливіше їх у світі!

А кожен день – то неповторне свято
і неважливо, хмариться чи ясно.
Вони в кохання вічне вірять свято
і саме їм оця моя присвята,
бо почуття кохання – то прекрасно!

А різнокольорові айстри
Засяяли зірками.
Це літечко минуло майже,
Прощається із нами.

Цвітуть на грядці чорнобривці,
Пелюсточки вишневі
Тягнуть до сонечка жоржини,
Троянди ще рожеві

Також всміхаються привітно,
Теплому дню радіють.
Та листя все таки жовтіє,
Прощається із нами літо.

2025 р.

Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.

Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Втоптали тебе у лайно.

Придурку, ти став однолюбом --
Ревнує вона, як на сміх.
Стервозність -- кохання то згуба,
Невіра -- смертельний то гріх.

І ранить у серце і гостро,
Збагни моя, люба, збагни.
Твої всі даремні підозри,
Вбивають кохання вони.

Знесилений, вірю у чудо,
Що смур цей полуди -- мине.
І сяєво щастя в нас буде,
Як світло весни чарівне!

6-7 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

 
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
 
Говорилось
ось є любов
розділена
Як найдеш, то
тримай змагайся
прийде все із любов’ю
Із любов’ю
світ рятує всякий
як їм довести
 
Спробуй бачити
атож у тобі все
Не змінить ніхто тебе
Осягни
який малий ти сам
Тече життя
у тобі & без тебе далі
 
Говорилось
любов є, охолола втім
Для людей, що
душі взамін
вхопили світ
І не знають і не видять
ти хіба не з них?
 
Видитимеш більше, аніж себе
то збагнеш
Душу чекає мир
А ще осягнеш колись
ми є одне
Потік життя
в тобі й без тебе далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Із Бориса Заходера

Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!

І ось наша доблесна Рижка
у їхній застрибує гурт, –
проста́ непородиста кішка...
Але – не стушу́ється тут!

Славетні наймення – усякі
котячий налічує рід:
наприклад, той Кіт, що Наплакав;
Чеширський усмішливий Кіт;

погрозлива Кішка, вся Чорна
(хоч дурощі це, далебі);
й та Кішка, що вперто й проворно
Гуляла Сама По Собі;

послужливий Кіт У Чоботях
(та з лихом до нього не лізь!);
були у шанобі й пишнотах
єгипетські Кішки колись...

І от – славнозвісним цим Кішкам
(й тако́ж – славнозвісним Котам)
привітно вклоняється Рижка –
як Кішка, Що Спить Не Там.

Вона не шукає зати́шку
й кутка, де нема суєти, –
того, що шукають всі кішки
(а втім, і окремі коти);

вона обирає завзято
(й такого не бачив ще світ!)
місця́, де не спробує спати
ні кішка котра-будь, ні кіт.

Ви зараз підпустите шпильку:
«Прославиться кішка умить –
за що? Не за подвиг, а тільки
за те, що вигадливо спить?»

Ви скажете: «От іще лихо!»
Ви пирхнете: «Ну й кавардак!»
Ви зайдетесь в’їдливим сміхом...
а я відповім на це: «Так!»

Достойна цілком вона слави,
оскільки подвижниця ця
уже досягла в своїй справі
високого рівня митця!

Хто спить у трубі грамофона,
якраз коли грається марш?
І що це в пательні за соня
в той час, як готується фарш?

Де хочете – від А(бажура)
й до Я(щика для взуття) –
мостилась ця про́ста натура
і спала собі, мов котя...

Згадати абетку всю можна –
і слухайте потім, терпіть:
є місце на літеру кожну,
де кішка ця іноді спить!

На гирях від ходиків спала,
коли виставляли в них час;
на третій сторінці журналу
(я сам – спав на другій якраз);

а ще – на карнизі при стелі;
а та́кож – на клямці дверній;
і навіть – у нас на постелі,
хоч це заборонено їй!

Й погодьтесь на цьому-от місці:
недаром цю лінію гну,
бо слава дістанеться Рижці
за досить велику ціну!

...А вчора вже хтось мене торгав
і цілий вчинив тарарам –
щоб взяв я для нього автограф
у Кішки, Що Спить Не Там!

(2025)

Високий сум голубить душу,
у голові – вінок думок.
По небу, ніби по картушу,
вірша пливе новий рядок
і осідають на папері
прості римовані слова.
Відкрию серця свого двері,
нехай спочине голова.

Урешті кину сіті сайтів,
порину у глибини мрій…
Не вистачає терабайтів
вінтажній пам’яті моїй.
Єдиний засіб – тепле море,
прозорі хвилі повсякчас,
а свіжий вітер проговорить
по сірих думах парастас.

О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
підлоги у скрипицях.
А серце написало скрипт:
"Амінь. І стало хлипко."
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах
у щем струною перелився
там, де тріпоче вже
недоспаний життя світанок.
В якого скрипника
ти з болем грати так навчився?
Солоне соло словом
кволим не осмислив - рано.
О, рано!
Ранить...

Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.

Портулак обіймає землю,
є і стимул, є і любов,
і не чути майже сирени,
дозрівають соняха зерня,
і здається поруч сам Бог.
Не затьмарить ніщо натхненних.

 
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
 
не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
атож не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
якщо нам не бачитись у цьому світі
у наступному шукай мене
устигни о так
бо я відьмача відьмача
бігме я відьмача
відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Життя людське, що та рибацька сітка:
дірок, пороків – дика коловерть.
Бо наша дійсність – то велика клітка,
а двері відчиняє лише… смерть.

Тоді душа летить у підсвідомість,
на волю, де немає ланцюгів.
У ца́ру, де панує невагомість
і ріки де не знають берегів.

І лише там очікує свобода
на волелюбну душу назавжди́,
але назад – уже немає броду
і браму ту ніко́ли не знайти.

Легенько, наче серпантином
Серпень кружля листочками,
Які лягають попід тином
М"якими килимочками.

А угорі іще зелені
Тримаються на гілочках
Березових та яблуневих,
До фінішу йде літечко.

Воно покошені отави
Залишить всім господарям,
Вдаль полетить із журавлями,
Передасть владу осені.

2023 р.

Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині

Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Не поведе босоніж по стерні….

Не розматлає у вітрах червлених
Вогонь ледь теплий, білий од борні…
Не приведи…

Прийди, іди до мене.

Здавалося.
Здавалося мені…


7 серпня 2025

Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його ще й Темним люди прозивали.
У Москві почав він рано зовсім князювати.
Був онуком він отого Дмитрія Донського,
Що носяться москалі з ним іще і донині.
Кажуть самі: «без виродка не бува в родині».
Та виродки, мабуть, були всі із роду того.
І цей був нічим не кращий від прадіда-діда.
Став він князем, коли десять літ йому лиш стало.
Та московськеє боярство таке влаштувало,
Хоч для краю і принесло чималенькі біди.
Та вертіти таким князем боярам простіше,
Аніж якимсь вже дорослим, досвідченим князем.
Тож, з натугою іще він на трона залазив,
Та схилялися бояри, ховали усмішки.
Їм то в радість та родичам князя не до сміху.
Дядьки мали більше права на отой трон сісти.
Не всі з таким положенням змирилися, звісно.
А те на болотах залісських привело до лиха.
Отож, його дядько Юрій, князь звенигородський
Заявив, що більше права на княжіння має.
Тому Василя, як князя зовсім не сприймає
І з племінником за владу мусить побороться.
Полякалися бояри: Юрій, якщо прийде,
Прожене від годівниці, яку ті обсіли.
Тож виступити проти нього бігом поспішили.
Інші дядьки Василеві подалися слідом,
Виступили проти брата. І той відступився.
Мусив бігом утікати аж за річку Суру.
Пожалів, що так відкрито вихопився здуру.
Але, звісно, з таким станом зовсім не змирився.
Ще сказати слід, що мати Василя – Софія
Була Вітовтова дочка. Тож той піклувався,
Бо ж сватові перед смертю про те обіцявся.
Хто ж проти Литви в ту пору виступить посміє?
Коли Новгород із Псковом мусили платити.
Тверь з Рязанню заявляли, що Литві скорились.
Тож на певний час в Заліссі князі замирились.
А, тим більше, що чума там узялась ходити.
Вимерло багато люду і князів чимало.
Тож було не до усобиць, всі тихо сиділи.
Сторожили отримані від батьків уділи.
Але лихо все ж не зникло, на свій час чекало.
Як помер у Литві Вітовт, прийшов Свидригайло,
То у Литві почалася своя ворохобня.
І тепер уже те лихо зупинити годі.
На Василя дядько Юрій виступив негайно.
Тим більше, що Свидригайло за друга вважався.
Та виступив дуже хитро – звернувся до хана
У Сараї, щоб той, справу вивчивши старанно,
Вирішив, хто би за князя надалі зостався
У Московському улусі – чи Василь, чи Юрій?
Сам доводив, що по праву трон зайняти має,
Бо ж він у роду найстарший і то кожен знає.
А такий завів порядок ще Ярослав Мудрий.
За Василя говорили московські «еліти».
Вони хитрі, добре знали, що хану казати.
Мовляв, хан тільки і має право то рішати
І немає чого, власне про то говорити.
Хан від лестощів розплився й Василя призначив.
Більше того, той мав право у Москві сидіти,
А не стольнім Владимирі. Є з чого радіти
Московським боярам. Отака їм випала удача.
Все, здавалось, утряслося…Та інакше сталось.
Надумав Василь, нарешті-таки одружитись.
З Володимиром Хоробрим схотів поріднитись.
На весілля рідня уся – все «кодло» зібралось.
І там мати Василева –Софія та сама
Скандал раптом влаштувала. Бояри признали
На Василю, що пізніше всі Косим прозвали,
Пояс золотий. Софія заявила прямо,
Що пояс Дмитру Донському колись дарували,
А потім його украли чи десь він подівся.
Тож у крадене Василь той, наче, нарядився.
І при всіх вона із нього пояс той зірвала.
Крику було та прокльонів. Василь разом з братом
Дмитром, що в народі Шемякою звався,
До батька свого у Галич негайно подався.
І там змовились такого Москві не прощати.
Зібрали війська і разом в похід подалися.
Скоро звістка про похід той до Москви дісталась.
Василь тільки-но відходив ще після весілля,
Голова, мабуть, боліла йому на похмілля.
Тож йому та вістка зовсім незначною здалась.
Велів послів навстріч дядьку негайно послати
Аби вони із ним мирно домовлятись стали.
Пізно, мабуть зрозуміли – не того напали.
Він взагалі не збирався ні з ким розмовляти.
Скликали поспішно військо, рушили навстрічу.
Там Василь побачив військо численне вороже,
Зрозумів, що подолати його він не зможе.
І опанував тут князя молодого відчай.
Розвернувся і помчався до Москви скоріше.
А за ним вслід його військо мчало, обганяло.
Проте, Москву боронити від чогось не стали.
Вхопив Василь жінку й матір, золота побільше
Та і до Твері подався, аби там сховатись.
Не засиділись, одначе, в Кострому попхались.
Кострома якимось сховком надійним здавалась.
Бо інакше чого б було йому туди пхатись,
Не він перший. Його батько також там ховався
Був від хана Едігея. І дід Дмитро знаний,
Як Тохтамиш на Москву вів полчища поганих,
Саме в Кострому ховатись від хана подався.
Тож і цей рішив, що звідти його не дістануть.
Але Юрій, Москву взявши, назвав себе князем
Та й на Кострому із військом подався одразу.
Витяг Василя «за вухо, як котя погане».
Але, видно, душа добра злий жарт з ним зіграла.
Не став Василя карати, в темницю садити.
Велів йому у Коломні за князя сидіти.
Ця помилка йому дорого потім вартувала.
Не подумав: не Василь той заправляв Москвою.
А боярство, що обсіло оту годівницю.
Не схотіли вони князю новому скориться.
Подалися у Коломну, забрали з собою
І послушне йому «бидло» - народ московітський.
Захарастили Коломну, а Москву звільнили.
Там на вулицях собаки хіба тільки вили.
Сидів в пустій Москві Юрій і з ним його військо.
Як же правити Москвою, як нема народу?
Посидів самотньо Юрій та і, врешті, здався.
Наказав, аби Василь той в місто повертався.
А сам в Галич повернувся, ждучи на нагоду
Не Москву собі вернути – хай сказиться, клята,
А стати великим князем у тому Заліссі.
Скоро сини його з військом у битві зійшлися,
Щоб добряче прочухана московітам дати.
Василь же розорив Галич, за те їм помститись.
В Білоозері від нього вони заховались.
Там якиїсь час сиділи, з силами збирались,
З московітами щоб знову у бою зустрітись.
Таки стрілись, розгромили та і геть погнали.
Василь в Новгород одразу дременув від страху.
Там приймати не схотіли того бідолаху.
Нащо? Щоб чужі проблеми знов кров’ю рішали?
Він у Мологу подався, Кострому та Нижній.
Та ніде того бідаку приймать не хотіли.
Юрій Дмитрович з синами Москву ж оточили.
І здалась столиця вража князеві за тиждень.
Усім князям повелівши з Василем не знатись,
Юрій став війська збирати, на Нижній сходити,
Де отому Василеві вдалось усидіти,
Щоби, врешті, остаточно із ним розібратись.
Не судилось. Московіти, може, постарались.
Чи така вже його доля. Раптом помирає.
І синок Василь на троні у Москві сідає.
Та московська вся «еліта» супроти піднялась.
Більше того, брати рідні проти нього стали.
З Москви вигнали і того Василя вернули,
Що у Нижньому від страху сидів, вино цмулив.
Бо ж вони цього невдаху уже добре знали.
Знову всівшись на престолі, роздав всім уділи,
Щоби воду не варили. І Василю тому.
Та вже ж дуже не хотілось змиритися йому.
Знов у Галич повернувся, зібрав собі сили
Й став з Москвою воювати. Цей Василь озлився.
Якраз брат того – Шемяка до Москви припхався,
Запросити на весілля князя сподівався,
Сам в кайданах у Коломні згодом опинився.
А дружина його вірна із братом з’єдналась,
Пішли Дмитра виручати. Але не зуміли.
На шляху війська московські їх ущент розбили.
Василеві за ту спробу добряче дісталось
Повелів Василь московський його осліпити,
Виколоти одне око. Звідти й Косим звався.
Після того воювати він уже й не брався.
Захотілося тихенько в уділі дожити.
А Шемяка не змирився. Знайшов новий привід.
Утік в Новгород, зібрав там чималу ватагу.
Прийшло в поміч іще військо під литовським стягом.
Та й потягся з отим військом на Москву сміливо.
Москву, правда ту не брали, якось примирились.
Та й те військо розійшлося. Василь, після того,
На Литву, на Казиміра водив війська свого.
А литовці із отвітом теж не забарились.
Попалили міста й села з того й того боку,
Набрали собі полону та і розійшлися.
А тут вже з другого боку монголи взялися,
Прийшли Рязань грабувати вони якимсь роком.
Василь на те розізлився, напав на монголів.
Хоча ті і мужньо бились та всіх перебили.
Та вісті про самоправство в Сарай долетіли.
Уллу-Махмет розізлився, зібрав орду в полі.
Узяв Нижній, до Мурома звідтіля подався.
Василеві удалося його зупинити.
Але він прийшов з ордою і наступним літом.
І вже москалів скарати добре постарався.
Розбив він московське військо, Василя самого
Узяв в полон, за собою у Сарай доправив.
А у самій Москві ще гірше складалися справи –
Вигоріла вся до цурки від вогню страшного.
Василь восени вернувся, з ханом сторгувався,
Що заплатить двісті тисяч за свою свободу.
А ще віддав Орді землі московські і води,
Щоб там будь-який монгольський мурза годувався.
А вернувсь – де гроші брати, викуп заплатити.
Стали срібні карбувати легшими монети.
Свій московський люд дурити за княжим портретом.
От тоді Шемяка й здумав Василю помстити.
Зговорився із другими, Василя зловили,
Звинуватили у зраді, що монголам здався.
В результаті Василь отой без очей зостався.
Та ще й радий був, що зовсім його не убили.
За те потім Темним звався. В Вологду подався.
А Шемяка в Москві всівся правити за князя.
Пригадав, мабуть, боярам всі їхні образи.
Відпиляти під собою гілку постарався.
Василь може б сидів тихо та ж взялась «еліта»
Через попів йому в вуха усяке шептати.
Що, мовляв, він під примусом мусив клятву дати.
А та клятва є недійсна. Бог не буде мстити.
Кому, скажете, потрібний князь сліпий? Даремно.
При сліпому князю легше казну грабувати.
Він нічого не помітить. А Шемяка клятий
Дістає. Тож краще нехай сидить Василь Темний.
Він подався в Твер до «свата» майбутнього свого.
Прихильники-втікачі теж з Литви підтяглися.
І татари із ордою де і узялися,
Бо ж викупа сподівались отримати з нього.
Москва легко піддалася. І знов Василь всівся
На московському престолі. Тепер вже до смерті.
Скоро принесла «еліта» Шемяку у жертву.
Отруїли та й по всьому. Так Василь помстився.
Ворогів взявсь виживати, забирать уділи.
Ті тікали хто в Новгород, хто в Литву, хто далі.
Так, що ворогів практично у нього не стало.
Хто не втік, то ті тихенько в уділах сиділи.
Наступником свого сина велів визнавати.
І питань ні в кого потім щоб не виникало.
На Москві митрополита власного обрали,
Не стали в Константинополя дозволу питати.
Правда, сам Константинополь турки захопили.
З усіх земель православних лиш Москва зосталась
Православні ієрархи все ж не намагались
Туди втікать. І під турком непогано жили.
Бо москалів добре знали, тому й не хотіли
З ними спільного нічого у ті часи мати.
А вже скоро й Василеві пора помирати.
Перед тим, як душу Богу, а землиці тіло,
Залишив у Москві сина на столі Івана.
Залишив державу бідну та ще із боргами,
Бо ж не заплатив ще викуп належний поганим.
Тож Іванові нелегко довелося явно.
Та нахабство і жорстокість – москалям властиві,
Помогли тому Івану ще й Великим стати.
Всіх сусідів-конкурентів з дороги прибрати,
Не лякаючись людського і Божого гніву.

Із Бориса Заходера

– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
Ледь підручник я узяв
й сів за стіл – як чую: «Няв!»
«Йди-но геть! – кажу коту. –
Скруту маю я ще ту́:
вчитись треба, пихтячи...
Так що – дзусь, і не нявчи!»
Він же – виліз на стілець,
й ніби спить, – от хитрунець!
Тільки бачу я оману,
і на неї не пристану!
«Хитрий ти котячий син!» –
й смик його за хвіст!..
– А він?
– Підхопився він спрожогу,
на стільці подер сукно,
скинув зошит на підлогу,
а мені подряпав ногу –
та і скочив у вікно!..
Втім, на нього я не злюсь,
зайвий раз не крикну «дзусь».
Тільки каже вся сім’я,
що в усьому винний – я.
Й заявив я їм ґрунтовно,
що – обмова це пуста:
спробуйте самі, шановні,
втримати за хвіст кота!

(2025)

Зруйнована, зневірена, омита
кривавими сльозами матерів,
моя Вітчизно, ти все ж не убита,
хоч лик твій гордий дещо помарнів.

Тобі б лише проснутися уранці,
змахнути пил з натомлених плечей,
і сотні кровопивців-голодранців
зітнути жала прадідів мечем.

Як соняшник, що тягнеться до світла,
і хлібний колос на міцних ногах,
ти маєш все, аби жила і квітла,
моя Вітчизно-ненько, у віках!

Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.

Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.

Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.

Пливе життя - довічне покарання.
Де сили для нового вірша взяти?

Щовечора відлюдника чекає
Холодна спорожніла сіра хата.

Вночі на мене дивляться ікони.
Життя назад не можу відмотати!

Виносить вирок осяйне дитинство,
Французька карусель, солодка вата.

Один... Один... Минулого отруту,
Коктейль жури доводиться ковтати.

Лишилися світлини в телефоні.
Наснилася незіграна соната.

Тепер - чекати звільнення від світу.
Молити Бога. Плакати. Мовчати.

Із Бориса Заходера

Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Бо станеш враз безноса,
чи навіть втратиш хвіст!»

Уперта ця собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка –
відповідала вперто,
поглянувши навскіс:
«Ви можете ричати,
чи можете мовчати –
продовжу я відверто
усюди пхати ніс!»

– Що з нею стало, друже?
Вже нам цікаво дуже!
– Та і мені цікаво,
без ви́димих підстав...
Але скажу вагомо:
мені це невідомо,
бо пхати ніс у справу –
звичайно, я не став!

(2025)

Крадеться осінь непомітно.
Сховавшись за старі дуби,
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.

Але увечері, прозябши,
Жовтавим листячком тремтить,
Відходить, із собою взвши
Неба бездонного блакить.

Запах суниць теж забирає,
Ховає журавлиний ключ,
Сестричку-осінь привітає
І вируша в далеку путь.

2016 р.

Потушило сонце свічку
в кучерях ліска.
Вечір ніжно пестить річку,
шепче осока.
Потекла густа заграва
медом по воді,
ярко барвами заграла,
солодом медів…
Серпень спасівкою дише,
спека навкруги,
нічка зорі знов упише
поміж береги.
Лише ранок прохолоди
принесе ковток.
Літо, тиша, насолода
і війна за крок…

Тихо, ледь чутним гомоном
Перешептами, за міста зворотами
Одинокими, пустими переходами
Все журбливими прямую я кроками

Навздогін за тобою трамваями
Не встигаючи все на хвилиночку
Я біжу, спотикаюся колосом
Мов хмільний, шкутильгаю чоботями

По калюжам, з мінорною усмішкой
Весь побитий невдачами, долею
У синцях, із рубцями—запʼястями
З сигаретою, такою мрійливою

Я усе ж десь позаду, у поспіху
Навздогін! навздогін… не тямлячи
Що чекати мене не збираєшся
Перламутрами прикрашаєшся
Не для мене, а іншим хизуєшся
Своїм видом, мене ж цураючись

А я навздогін, трамваями
У вікно, проводжаючи поглядом
Сотні інших, таких же знедолених
Що крокують бездумно за мріями

Та моя мрія десь перламутрами
Усміхається іншим мрійливо
Доки я, спотикаючись, думаю
Що запізнююсь лиш на хвилину.

На Ярославовім Валу
Я п’ю свою обідню каву.
Пірнає в київську імлу
Моя натомлена уява.

В уяві тій далеко я
Від Золотих Воріт столичних:
То ніби пісню солов’я
Я знову слухаю у Ічні,

То хлюпне хвилею Десна
Біля Чернігова старого,
То ніжно задзвенить струна
І пісня ши́риться розлого...

Високі пагорби, Дніпро,
Травневе молоко каштанів...
Я зичу Києву добро,
Але у ньому я – прочанин.

Пробачте, Лаврськії Святі,
І зі столичної неволі
Мене додому відпустіть
Пізнати в мирі щастя-долі!

Серпень 2025 року

по полю-овиду без краю
прошкує серпень навмання
у небі серце-птах літає
хрустить під стопами стерня

у чубі ще сюркоче літо
а в оці сонячний садок
все манить з піль перелетіти
у рай розсипаних сливок

і серце-пташок без вагання
летить на мед і голос ос
на смак-сильце передчування
що в гості осінь –
вже ось-ось
05.08.2025

Із Бориса Заходера

Жив на світі
пес собачий.
Був у нього
ніс собачий,
хвіст собачий,
зріст собачий,
нюх собачий,
слух собачий...

І характер був собачий –
тобто, трішечки гарячий!

(2025)
аа

Коли піду у чорно-білий світ,
а інші фарби залишу у цьому,
то навіть мій рудий до болю кіт
у розпачі блукатиме по дому.
У тузі посіріє на очах,
утратить барви вогнянисто-рижі,
качатиме черствого калача,
маститиме за мною свої лижі
у край, де не існує кольорів,
не те що розмаїтих їх відтінків.
Мішатиме чорнила у відрі
і однину душі в усіх відмінках…

Коли покину кольоровий світ,
занурюся у чорно-білі фарби –
усе здобуте вивішу на пліт,
не заберу малого навіть скарбу.
Нехай воно порадує когось,
комусь, можливо, стане у нагоді,
аби жаліть затим не довелось,
що потонуло у життя негоді.
У світі чорно-білих кольорів
не ціняться набутки кольорові –
там білі зорі сяють угорі,
у чорнім небі мертвої любові.

Коли залишу кольоровий світ,
я захоплю лише про тебе згадку
аби у тиші, серед товщі літ,
душі твоєї віднайти розгадку.
О, як же бракуватиме тебе,
твоїх очей і рук твоїх чарівних!
Кого вони обожнюють тепер?
Їм не було в усьому світі рівних.
Але у тебе ще багато мрій,
іще всього багато для любові,
тому живи натхненно і радій
у цьому дивосвіті кольоровім!

 
Хильни за працюючий піпол
Тих які уродились ніким
Пиймо ще за добро і за лихо
Чарку ще за оцю земну сіль
 
Помолися за простих піхотинців
За їх подвигання важкі
Діточок а також дружин їхніх
Всі багаття і труд на землі
 
Як увійти у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Всі нереальні є
І начебто чужі
 
Чарку ще за працюючий піпол
Пий за всю оцю безліч голів
Думай ще про мільйони без ліку
Їм би лідерів а не шахраїв
 
Ще є ті голосуючі вдома
Порожній погляд на дивацькому шоу
І хабарники сірі костюми
Рак чи поліо вибери щось
 
Поглянувши у безликий натовп
Кручену масу сіро чорно білу
Чи є вони реальні о
Хіба вони не чужі
 
За тих які працюють із віку
Тих які уродились ніким
За усіх осіб у лахміттях
Пиймо ще за оцю земну сіль
 
За тих які працюють із віку
О хильни за оцю земну сіль
За мільярди мільйони і тисячі
Які уродились ніким
 
О пиймо за оцю земну сіль . . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Прощальна засмага на пляжі -
Останній осінній прибій,
Що тихо й незаймано ляже
На плечі жінок без надій.

Прощальний цілунок природи,
Що лине у безвість, як знак,
Який прокричить у пологах
І зникне в снігах, як жебрак.

Торкнеться цей сонячний промінь
Рамен, як невинне дитя,
Роменом дихнувши в долоні
Для радощів і каяття.

16 вересня 2023

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

Вітру перешіптування з листям.
Що ти їм розказуєш, бродяго?
Знову нагасався десь та злишся
на свою невикорінну тягу
до буття у безперервних мандрах,
на свою неміряну бездомність,
знову їм, осілим, потай заздриш,
між гілля снуючи невгамовно?
Залишайсь, як хочеш відпочити,
розкладайся у гостинних кронах
вистеляться в ложе дружні віти,
заколишуть ніжно і синхронно.
Солодко й спокійно подрімаєш,
злюбишся із тимчасовим домом
й гайнеш чимдуж до землекраю
по своє зовуче невідоме.

03.08.25

Із Бориса Заходера

Крругом – мурра, мурра,
все – маррність та сумбурр,
а ти муррчи: «Урра-а!»
І більш – ані мур–мур!

(2025)
D:after {content:attr(t) attr(t);}
ааааааа

Для боїв із ворогами час настав.
Страх в Дніпро стікає по краплині...
Визріла чортополохом густо мста,
Вкрилось чорнотою небо синє.

Пелюстками осипаються роки,
Епілог дописує правиця.
У ходу сьогодні хрестики й вінки,
Не в ціні людська свята кровиця.

Сни четвертий рік уже в димах!
Сміх в журі, а радість у прокляттях.
Думаю про майбуття, то "їде дах",
Біс украв під старість дрібку щастя.

З Україною у вир біди лечу,
А зі мною разом жінка й діти.
Доки помсти не погашено свічу
Буду супостатів люто бити.

4.08.2025р.

Серпневий день отавами запах
Та яблуками й грушами в садочку.
Вже скоро покидати буде нас
Теплеє літечко в ромашковім віночку.

Збігають непомітно літні дні,
Вже й осінь золота не за горами.
Ввижатимуться довго ще мені
Літа чудові неповторні барви.

2025 р.

Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.

Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Людського життєтворчого тепла.

І ділишся і усмішкою там,
І тим окрайцем, що останній, може.
І думкою, в якій розрада Божа -
На світлий шлях блукальця наверта.

Це - антисвіт до того, що навкруг...
Реальність паралельна існування,
В якій живе надія, хай остання,
Що лік знайде Земля од всіх недуг,

Що розірветься враз попона тьми,
І божевілля воєн, як напасті,
Змете сяйний, потужний гейзер щастя,
Двоногі стануть знову всі людьми.

4 серпня 7533 р. (Від Трипілля)(2025)

Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.

Берег рудіє травою сухою,
Плесо втекло, заросло лепехою.
Трохи, і стане калюжкою.
Спека нахвалкою шкірить лихою,
В репину дна, ще сиру під вербою,
Котиться дикою грушкою.

- Кажуть люди, а чи правда – як з чортом зв’язатись,
То у кінці життя можна й без душі зостатись.
Забере її чортяка, ледь полишить тіло,
Занесе до пекла, щоби в казані кипіла.
І буде вона там мучитись до Страшного суду.
Тому з чортом і не хочуть зв’язуватись люди.
- А я чув, що то не завжди так воно буває.
Чорт не завжди у людини душу забирає.
Знову ж таки, чи то правда, казати не буду.
Але різні, бува історії розказують люди.
- Так розкажи, коли знаєш. Ми теж хочем знати.-
Хлопчаки тоді взялися Миколу прохати.
- Добре, добре, розкажу вже. Оце чув від діда.
Жив колись в селі одному парубійко бідний.
Не було в нього нічого – ні двору, ні хати,
Таж хотілося, звичайно, сім’ю свою мати.
Пішов свататись та йому всюди відмовляють,
Бо ж він бідний, за душею нічого не має.
Тож іде він зі сватання свого чергового,
Аж чортяка на дорозі стоїть перед нього.
- Де ти був? – того питає. – Сватався. – бурмоче, -
Та ніхто дівчат за мене видавать не хоче.
Бо ж я бідний… І не знаю, що мені й робити…
А чорт йому: - А я можу тобі пособити.
- Та ж ти душу схочеш взяти?.. – Звісно, не без того.
Але може й таке бути – не візьму нічого.
Задумався парубійко: - Що маю робити?
- Піди в город, найми хату, в якій будеш жити.
Нехай ніхто, окрім мене не ходить до тебе.
Тільки я носити буду все, що тобі треба.
Сім год живи, не стрижися, сім год не вмивайся.
Сім год нігті не зрізай та не перевдягайся.
Я ходить до тебе буду та гроші носити.
А ти будеш лиш сидіти та гроші копити.
Та ще людям, коли просять, гроші позичати.
На позичених тих грошах процент наживати.
Слухай далі. Сім год пройде, то генерал прийде,
Бо йому тоді податись більше буде ніде.
Він казенні гроші візьме та усі розтратить.
Але тепер йому треба буде повертати.
Тож і прийде, щоб позичить ті гроші у тебе.
А ти скажеш: - Я позичу, коли дуже треба,
Але за те маєш доньку за мене віддати.
А він скаже: - Про то доньок маю запитати.
А тих доньок в нього троє, якась зголоситься.
Тоді й зможеш на тій доньці ти і ожениться…
Як сказав чорт, так і було. Генерал припхався.
Весь знервований із себе, бо дуже прокрався.
- Позич грошей. – Я позичу. Та мені потрібно,
Щоб за мене вийшла заміж твоя донька рідна.
Генерал на нього глянув – страшне та погане,
І немите, й не голене – хто ж на нього гляне?
Але нікуди діватись: - Я то ніц не маю,
Але перше своїх дочок про те запитаю.
Прийшов генерал додому та й питає дочок,
Хто за того то і того вийти заміж схоче,
Аби батька врятувати. Старша відповіла:
- Та я б з таким й на гектарі одному не сіла!
Середульша відповіла: - Ти, як хочеш, тату,
Але краще я довіку буду дівувати.
Лише менша пожаліла тоді тата свого:
- Хоча він такий потворний та піду за нього.
Генерал тоді вернувся та й парубку мовить:
- Я віддам за тебе доньку, даю тобі слово.
Тільки старша і середня вперлися добряче.
Та молодша погодилась за тебе, одначе.
- А мені нема різниці. Ось, гроші тримайте!
Скоро свататися буду до доньки, чекайте.
Пішов генерал раденький. Тут чорт на порозі:
- Тепер, хлопче, слід собою зайнятися вборзі.
Добре вимийся, цирюльник хай тебе поголить,
Зріже нігті, бо виросли уже аж до полу.
Піди в лавку, купи собі одіж найдорожчу.
Одягнися, коли справді одружитись хочеш.
Тоді іди та сватайся. Вже пора настала.
Прибрався він та й приходить у дім генерала.
Генерал його побачив, не може пізнати.
Чи ж до того він приходив гроші позичати?
Молодий стоїть та гарний, вдягнутий ошатно.
Із таким доньці не сором і під вінець стати.
Сама донька, що чекала на якусь потвору,
Зашарілася і очі не підведе вгору.
Генерал благословив їх. Недарма прокрався.
Через те жених чудовий донечці дістався.
А старша й середня доньки, як жениха вздріли,
То одразу побіліли, потім почорніли.
Від досади, що те щастя могло їм дістатись,
А тепер їм доведеться за лікті кусатись,
Одна пішла та повісилась, а друга втопилась.
А парубок й генеральська донька одружились.
Вийшли вони із церкви вже. Чорт до молодого,
Хоча ніхто із присутніх не побачив його.
Каже: - Ти усьому радий? Гарну жінку маєш?
Парубок: - Ти уже в мене душу забираєш?
Чорт на те лиш усміхнувся: - Нащо душа твоя?
Мені старша й середульша дістались обоє.
З тим і можем розійтися! Живіть-поживайте.
Народжуйте собі діток й добра наживайте.
І зник. Більше із тим чортом парубок не знався.
Та виконать настанови його намагався.

Із Бориса Заходера

Плаче кішка в коридорі,
у бідняжки справжнє горе:
не дають жорстокі люди
вкрасти шмат печінки з блюда!

(2025)
ааа

Безмежна чаша срібла під ногами
і місячна доріжка до небес,
а ти все – розбираєшся з богами,
торочиш, що Ісус якийсь воскрес…

Навколо зорі в дивнім хороводі,
Перуна стріли падають у ніч,
а ти у хустці по останній моді
чужим святим втикаєш сотні свіч…

Для мене бог – незвідане і чисте,
стосунків ніжних неземна краса,
а в тебе – аметистове намисто
та інші традиційні чудеса…

 
люде чужі
& сам ти чужинець
лиця потворні
у цій самоті
 
суспіль повії
жодних жінок тут
вулиці рівної
не знайти
 
ти чужий
лиця минають в дощі
ти чужий
нащо ім’я твоє &
ти чужий
ти чужий
ти чужий
 
 
 
 
 
 
 
 

1

Повіривши у перший промінь літа,
Зухвало проводжав свою весну.
Щось заважало все ж таки радіти
Крізь драму особисту та війну.

Так солодко й святково пахли квіти,
Благословив бузкову далину.
Питав себе: чи зможу захистити
Усе, що добрим словом спом'яну?

Вмирав мій світ. Лишалися руїни.
Сумуючи над згарищем блідим,
Пригадував дитинство щохвилини.

Не знаю досі: керувався чим?
Ловив крихку надію швидкоплинну -
Яким я, Боже, був тоді сліпим!

2

Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Але померти міг до болю зрячим!
Оточений реальним світом злим,
Читав листи розтоптаної вдачі.

Сам не помітив: раптом став ніким.
Сміявся фатум: "Схаменись, диваче!"
Складав свою любов у монорим,
Бажання тіні власної відзначив.

Раділи всі бездумному життю,
З повітря їм хотілося зварити
Порожніх слів солодкий конфітюр.

А мій фінал - рядочки заповіту -
Скорботний недописаний ноктюрн...
Принаймні, так судилося прожити.

3

Принаймні, так судилося прожити...
Не бачив справжнє. Дурень! Ідіот!
Ми, начебто, усі - вчорашні діти,
Та в кожного - окремий поворот.

Там будувати можна чи трощити,
У веремії галасливих од
Життя гіркою ниткою прошите,
Неначе станом вистражданих нот.

А доля світла стежкою гуляла,
Ішла шляхом незвіданим, чужим,
Розради залишалося замало!

Хіба що бути лицарем сумним...
Мовчати з-під закритого забрала,
Вважати щирістю отруйний дим.

4

Вважати щирістю отруйний дим -
Оманлива дорога та невдячна.
Хотілось бути вічно молодим?
Підкорювати всіх костюмом фрачним?

Миритися зі світом цим глухим
Цілком можливо. Тільки однозначно
Розчарування буде надшвидким -
Така гримаса вчинків необачних.

Втрачають сенси оклики: "Вперед!"
Ніхто не скасував одвічне мито
За легковажно створений памфлет.

Хіба людину рідну воскресити
Строкатістю фальшивих оперет?
Душа моя жалобою покрита.

5

Душа моя жалобою покрита,
І віднедавна мій тернистий шлях
Сльозами та безсонням оповитий,
Тримається на зламаних думках.

Я міг багато у житті зробити!
В мені панує невимовний страх.
Стою над прірвою сумний, побитий,
Попереду й позаду - тільки крах.

Без сумніву, цей іспит Богом даний:
Спізніле каяття - хрестом важким,
Тягар пекельний чорної бандани.

Нікому не потрібен пілігрим!
Байдужістю хизуються тирани.
Сонети - мертві. Кладовище рим.

6

Сонети мертві. Кладовище рим.
З'явилася іще одна могила.
Вона тепер болить лише своїм,
Чужому - взагалі немає діла.

Зупиниться під поглядом нічним
Єдине нерозгадане світило.
Кому потрібно бути видатним,
Якщо нікуди не піднімуть крила?

Велика мудрість - цінувати час...
Раніше щось, можливо, міг змінити,
Коли дивився на іконостас.

О, скільки нині сліз гірких пролито!
Ось цвинтар незаслужених образ -
Мені тепер довічно тут ходити.

7

Мені тепер довічно тут ходити,
Шукати й не знаходити своє.
Щоночі римувати пережите,
Чекати ніч, яка, нарешті, вб'є.

Блукати неприкаяним піїтом
І про чуже питати: "Це чиє?"
Тягнутись екзальтованим магнітом
До парку - для натхнення все там є.

Таким шляхом іду в самотню осінь
Пустельником, відлюдником німим,
А хочеться - у царство літніх сосон!

Мандрівником лишаючись простим,
За обрієм заплутаних відносин
Пригадувати щедрість інших зим.

8

Пригадувати щедрість інших зим
Примусив грудень, що покрився горем.
Він остаточно поглядом скляним
Жорстоко повінчав мене з мінором.

Єдиним словом, грубим, льодяним
Поплив зі мною тим скорботним морем,
В якому сильний робиться слабким -
Я раптом став беззахисно-прозорим.

О, скільки знаків долі пропустив,
Довірившись туманній перспективі,
Захоплюючись візерунком слів!

Тут роздалися оплески брехливі.
А саме там, де непомітно жив,
Можливо, відчував себе щасливим?

9

Можливо, відчував себе щасливим
В країні осяйних дитячих мрій...
Тоді весь світ здавався справедливим,
Надворі запускався добрий змій.

Пливли під сонцем золотаві ниви,
Вклонялися мелодії простій
Легкого вітерця, що так примхливо
Перетворитись міг на буревій.

Лишився тільки вигорілий спомин,
Його плекає постарілий франт.
З сучасністю - ніяких перемовин!

Не до душі яскравий літній бант!
Навіки втратив рятівний свій човен
Замріяного січня ад'ютант.

10

Замріяного січня ад'ютант
Страждає у червневому полоні.
Спізнілий, зовсім не потрібний ґрант -
Дорогоцінні камінці в короні.

Тут скрізь багато зірваних троянд,
А хочеться петуній на балконі,
З барвінку міцно сплетених веранд,
Адажіо Томазо Альбіноні.

По-іншому вчинили небеса,
І усмішка єдина незрадлива
Тепер є тільки там. Мені - сльоза.

Крокую я проспектом галасливим...
Коли життя було, мов бірюза,
Усі листи підписував курсивом.

11

Усі листи підписував курсивом,
Ховав у непідписаний конверт.
Нехай постійно був я норовливим
Та кожний день сприймав, немов концерт.

Слова ласкаві, райдужні, пестливі
Вважав простою логікою жертв.
Тоді лишив собі прерогативу
Послухати, що крикне екстраверт.

Логічний результат - глуха темниця,
А в ній сидить нікчемний дилетант,
Якому вже десяток літ не спиться.

Тут вічний сон - єдиний варіант,
Бо доля, непомічена вдовиця,
Знецінить квіти, славу і талант.

12

Знецінить квіти, славу і талант
Життєва проза, немічна облуда.
Давно чіткий існує прейскурант,
Від цього не подітися нікуди.

Читав нудний та довгий фоліант,
Я вигадану лікував застуду.
Щось награвав натхненний музикант,
Дивився, слухав те, що скажуть люди.

А як оцінить натовп? Та ніяк!
У порожнечі надто вередливий
Поет. Хіба йому пасує фрак?

Лунають дурнуваті наративи.
Душа хворіє на смертельний рак -
Шматочок темряви в осінній зливі.

13

Шматочок темряви в осінній зливі,
Душі моєї вбитий промінець,
Ще пригадає всі слова красиві,
Занедбану дорогу навпростець,

Яка вела до свят гучних, бурхливих...
Та непомітно їм прийшов кінець.
А я став раптом немічно-вразливим,
Знущання-оклик чую: "Молодець!"

Чекаю день, коли свої кайдани
Зламаю, мов порожній транспарант,
Здолавши кам'яні міцні паркани.

Живу на світі, наче квартирант.
Не дасть ні крихти світлої омани
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

14

Жорстока пам'ять, чорний діамант
Засяє в персні та над головою.
Дуель чекає. Де ж мій секундант?
Самотність пише власною рукою

Запрошення мені. Я - дебютант,
Захоплювався не такою грою.
Моя жура - успішний окупант,
Що має вічну владу наді мною.

Всесильний Боже! Змилуйся! Пробач!
Гріхи свої так хочу відмолити!
Хіба потрібен тут перекладач?

Цей світ стоїть бездушним монолітом.
Даремно жив провин тяжких сівач,
Повіривши у перший промінь літа.

МАГІСТРАЛ

Повіривши у перший промінь літа,
Яким я, Боже, був тоді сліпим!
Принаймні, так судилося прожити,
Вважати щирістю отруйний дим.

Душа моя жалобою покрита,
Сонети - мертві. Кладовище рим.
Мені тепер довічно тут ходити,
Пригадувати щедрість інших зим.

Можливо, відчував себе щасливим
Замріяного січня ад'ютант...
Усі листи підписував курсивом!

Знецінить квіти, славу і талант
Шматочок темряви в осінній зливі,
Жорстока пам'ять - чорний діамант.

Яке це щастя й благодать –
На лузі біля річки
Боками м’яти сіножать
І пестити Марічку.
Яка це радість – бути вдвох
У всьому білім світі, –
Вести серцями діалог
І правди не таїти.
Коли ми з нею сам на сам
В місцях благоуханних, –
Немає стриму почуттям
Гарячого кохання.
Ну, якже добре між копиць
Парної сіножаті,
В солодкій зморі горілиць
Вдоволено лежати…
02.08.25р.

Серпневий день з гібіскусом розцвів,
радіє сонце кольористим квітам.
Натруджені жнива, неначе віл,
джмелі гудуть, ласують ненаситні.

Заснув вітрець. Дощі проходять повз.
Тарелі соняшника трохи в'януть.
Шпилі дерев. Тримає спека пост,
а пам'ять вузлики добра зав'яже.

День добігає, й зоряні ковші
розсипле чарівниця ніч яскраво.
Серпом у небі місяць заблищить
і цвіркунів почує біля ставу.

Біля вікна старі берези
Махають вітами щораз,
Немов від рідних шлють привіти,
Які покинули вже нас.

Саджені нашими руками,
Так розрослися, наче ліс
І плекані малими нами
Нагадують дитинства світ.

Граючись в піжмурки, ховались
За білим стовбуром не раз,
А як надворі вже смеркалось,
Кликала мати: " Спати час".

Оті роки вже так далеко
І їх, на жаль не повернуть.
Про них нагадують берези,
Котрі під вікнами ростуть.

2018 р.

День був справді щасливий такий,
Сонценіжно торкаючи плечі...
Понад озером лагідний вечір
Рай життя малював залюбки.

Симпатичні контрасти води -
Чергувалось холодне і тепле.
Хмара холодом крила і репла,
Полились променеві меди.

Понад озером вітер ущух,
Утюжечком пройшовся по плесу,
Мов крижинку прозоро-чудесну
Натягнув цей вигадник і зух.

1.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Пробирає серце. Просинь,
поміж нею дим
заплітає лугу коси
духом бойовим.

Чорні круки, гнізда – дула,
заятрився шлях.
Аби куля проминула,
аби не пройшла.

Не минула – зачепила,
в грудях розцвіла,
розпеклася, розкровилась,
стискує кулак.

Чорним круком, просто з дула
в небо видно шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Стигне рана – в'яне ружа.
"Мамо..." – на устах.
Панахиди вітер служить,
не вмовкає птах.

Чорні круки, гнізда – дула
і до неба шлях.
А та куля проминула,
але ся пройшла.

Замовкає серце. Рястом
ходять холоди.
В лугу коси попелясті
а я – молодий.

Зникли круки – вітром здуло,
розгубився шлях.
Чом та куля проминула,
але ся пройшла?

17 Листопада 2009

Горить і стогне в Києві земля,
летять ракети й дрони від кремля,
будівлі й люди гинуть, і сади,
увага світу звернена сюди.

Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,
Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,

Прихильність Сину маєм як вінець,
і молим: Боже, дай війні кінець,
прости гріхи нам, скоєні в нужді,
дай Боже, з Вами бути нам тоді…

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.

Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,
Отче мой, Заступник мой,
Кровом град укрой,
Київ стольний Твой,

01.08.2025р. UA

* ОР – звернення, промовлене в молитві-Орі, це звуки зі сподіванням, що будуть почуті.

У тебе унітаз не золотий
і їжу доля посипала перцем,
та від батьків у спадок маєш ти
велике, тепле, благородне серце.

Удалині поблискує зима
і музика Шопена усе ближче,
але ти народився не дарма
і по собі не лишиш попелище.

Усьому богом дано день і час,
дуда ієрихонська не дрімає,
але повір – у кожного із нас
життя багато надто не буває.

Тому тримайся, друже, і іди
упевнено дорогою своєю.
У світі залишаються сліди
не лише від кросівок корифеїв.

 
Моя невіста із амазонок
Нині собі шукає сховок
Провидить істину дівиця
Усе що далі таємниця
Безумні капелюшники
Насаджуються на цвяхи
І ще-араб теж у змаганні
Особить лійку для поливання
 
Пикатий Санта-Клаус гордий
Вуха мої здійма угору
Я втомлений і хворий геть
І сором виповня ущерть
Я загортаюсь у пальто
Цитуючи мабуть не то
Поки арабський шейх в оздобі
Особить ятку для хот-догів
 
Червоний Хрест на улиці
Вимушує мене відсіль
До сутінок і ночі теж
Я утікатиму о вжеж
Через моря далеко ген
Де біженці та смертний щем
І свердловина-іще арабська
Особить камеру в матрацах
 
І свердловина-іще арабська
Особить камеру в матрацах
 
 
 
 
 
 
 
 

За крок від смерті знемагати
Почав щоночі я на сон, –
Бува, тупцюю по кімнаті,
Мов на тіснім манежі слон.
Або кручусь, як вуж, у ліжку,
Відклавши книжку записну,
Бо смерть поставила підніжку
При вході в дім моєму сну.
Чи під звучання монотонне
Дощу дрібного за вікном
Я, підкоряючись безсонню,
Сиджу незрушно за столом.
Немає сну й на табуретці,
Якщо, готуючи ривок,
Вночі ледь чутно смерть крадеться
І зупиняється за крок…
01.08.25

(Для СМ)
…І коли всі зурочені й скривджені
Позбираються й сядуть до столу,
Ти з покуття нікого не виженеш —
Мовчки білим обкреслиш довкола,

Вийдеш, защіпку тихо накинувши,
Озирнешся — лиш раз! — але стріха
Від тих іскор, що погляд твій викреше,
Зазміїться-зажевріє стиха…

Геть ізвідси! Садком, поміж вишнями…
Хай позаду тріщить і палає,
Не страшись, бо крім тебе — колишнього —
Там давно вже нікого немає.

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.