Суцільне пекло на стіні вбиральні
Й на самій стелі напис роковий:
«Хто мимо йдеш, годиночку постій,
Тут пав Тигран – мої слова прощальні».

А на підлозі скручений, сумний
Лежав митець, покараний безжально;
Полинув майстер у світи астральні,
Лишивши Маргариті послід свій.

Єдиний жарт смішний Кеосаяна,
Одна лиш кінострічка непогана,
Останнє, що з любов’ю він зробив.

А стільки планів ще було й бравади!
Належну смерть прийняв, нікчемний гаде:
Стулив гівняний рот лайна прорив.

Із Треполя над Стугною загін виїжджає.
Зі стін кріпості їх люди в похід проводжають.
Вирушає молодий ще князь Мстислав у поле,
Хоче, мабуть упіймати за хвіст свою долю.
Бо ж набридло то в Торопці глухому сидіти,
Що й новини вже протухлі лиш почуєш звідти.
У Треполі веселіше, бо ж степ зовсім поряд.
Та і лодії прямують з верхів’їв до моря.
Тож є про що послухати. Та ж кров буйна грає.
Душа з ворогом зіткнутись у бою бажає.
Та доводилось сидіти в Треполі оцьому,
Бо половці замирились, наче ж з Руссю, тому
У набіги не ходили, Русь не грабували.
А то би вони і Треполь його не минали.
Сумно цілий день сидіти. А меч іржавіє.
А тут раптом йому дядько подає надію.
Як гонець йому повідав, то так було діло.
Ростислав із батьком саме на лови ходили
Під Чорнобиль. Тут до нього посланці примчали,
Ліпші мужі від клобуків чорних їх прислали.
Стали вийти умовляти на половців його,
Поки снігу іще мало й не важка дорога.
А у нього й так до діла вже руки свербіли,
Тож не довго і вмовляли – вмовити зуміли.
Поки батько не дізнався, бо ж не пустить, звісно,
Він тихцем покинув того та й подався лісом.
Зібрав вборзі всю дружину, закликав охочих.
До сестричича у Треполь послав проти ночі.
А Мстислав, лише почувши, за те ухопився,
Бо ж у Треполі отому уже й засидівся.
Зібрав бігом всю дружину та й помчав до Росі,
Де би невелике військо з дядьковим зійшлося.
Зима була досить тепла, снігу, справді мало.
Під копитами земля аж гулом віддавала,
Бо ж промерзла. Хоч замети не треба долати.
Можна полем аж до Росі преспокійно мчати.
Їде Мстислав, поряд із ним його воєвода,
Старий Сдислав Жирославич. Він дружину водить
Вже давно, тож досвід має. Та й знає багато.
А Мстиславові набридло їхати й мовчати.
Став питати воєводи чи він досвід має,
Чи то вперше на половців в похід виступає.
- Ходив, княже і не раз вже. Доводилось битись.
Та не хочу, проте, княже я отим хвалитись.
Не зважай, адже твій дядько гарний досвід має,
Бо ж не вперше на половців в похід виступає.
Іще кілька років тому послав його батько
До Торчеська, щоб Поросся там оберігати.
Кундувдий якраз приперся, що жадав помститись.
Але з князем Ростиславом не схотів зустрітись.
Розорив одне містечко та і в степ подався.
Звісно, Ростислав за все те в боргу не зостався.
Прийшли теж клобуки чорні та стали просити
На половців із походом отвітним сходити.
Князь не надто й опирався, бо ж руки свербіли.
Взяв дружину та клобуків й подався на «діло».
Тоді теж зима стояла й була досить тиха.
Ніхто з половців, звичайно, не відчував лиха.
Дійшли вони до порогів, за Дніпро майнули,
У Протолчім на безмежні луки завернули.
А там, що стада худоби великі бродили,
Що табуни цілі коней та й кибиток сила.
Нахапалися полону, стада прихопили
Та й за Дніпро у Поросся знову поспішили.
Коли половці дізнались, то сили зібрали
І слідом за Ростиславом по степу погнали.
Вже на третій день догнали, бо ж ті йшли повільно.
Ту худобу та й полон той не підженеш сильно.
Чує князь страшенний тупіт, аж земля трясеться,
Мабуть, орда половецька вслід йому несеться.
Велів війську зупинитись, шлях загородили
Та й чекають, щоб половці ближче підлетіли.
Коли ті були вже ладні їх атакувати,
Велів князь над військом стяги свої піднімати.
Половці, мабуть гадали, що тут лиш клобуки,
Вони здобиччю легкою попадуть у руки.
А тут і князь, і дружина. Половці змішались.
Битися іще й із князем все ж не сподівались.
Затримались не надовго та то було досить.
Руські лучними ступили й стрілами їх косять.
У половців, як не вийде ворога зім’яти,
Вони зразу ж кидаються у степ утікати.
Наші ж рухались неспішно, бо худобу гнали,
Тож і коні їхні сили ще достатньо мали.
А половці три дні гнали, коней потомили.
Хоч втікали, та догнати їх наші зуміли.
Кому голови зрубали, кого в полон взяли.
Хана їхнього Кобана, навіть, пов’язали.
А потім уже спокійно за Рось повертались.
Половці за те помститись, звісно, намагались.
Усе літо довелося під Каневом стати,
Щоби землю від поганих тих оберігати…
У розмовах тих до Росі, нарешті дістались,
Там на військо Ростислава скоро дочекались.
Далі рушили кар’єром, коней підганяли,
Розлякували диких звірів, що в степу блукали.
Коли ж вибралися, врешті і у дике поле,
То вже їхали неспішно, виславши навколо
По степу свою сторожу, щоб все обдивилась,
Чи де часом орда якась та й не зачаїлась.
Мстислав їхав біля дядька, весь час придивлявся,
Розпитував, зрозуміти усе намагався.
Хоч той лиш на вісім років старший був за нього,
Але мав уже достатньо він досвіду свого.
Вже надвечір дійшли річки, що Івлею звалась.
Тут до рук їм половецькі сторожі попались.
Узяли їх наші тихо, до війська примчали,
А тут уже перед князем гарно допитали.
Від сторожі тої дещо цікаве узнали:
Що половці своїм станом близенько стояли,
Лише в однім переході на південь у балці.
Вирішили між собою – не будем спиняться.
Виступили в ніч негайно, рухались тихенько.
В темряві дістались стану доволі близенько,
Оточили його тихо, не гавкнув й собака.
А на самому світанку по княжому знаку
З усіх боків на стан вражий разом налетіли.
Хто з половців опирався, то тих перебили.
А більшість в мотуззя взяли. Здобичі багато.
«Княжичів» і «мужів добрих» вдалося узяти
Там чимало. А челяді, колодників різних,
Навіть і не рахували. Та й худоби, звісно
Стада й табуни дістались. Було з чим вертати.
Тож і рушили повільно, щоб худобу гнати.
Мстислав їхав з себе гордий: побував у ділі,
Обагрив меча у крові, відчув в собі силу.
Щоб не дядько, він би й далі у степи подався,
Бо його дух молодечий ще не нагулявся.
Проте розум підказував – щоб чогось добитись,
Треба князеві уміти вчасно зупинитись.
Половці зібрались в силі та їх наздогнали
Та на військо нападати на руське не стали.
Бо їх виявилось менше, хоча й не відстали,
До самісінької Росі так і проводжали.
Вже за Россю розділились, клобуки лишались,
Бо вони ж на цих просторах саме й тирлувались.
Мстислав узяв свою здобич, на Треполь подався,
Де, народ уже, напевно, його зачекався.
Буде в них подвійне свято, бо ж Різдво на носі.
А до свята скільки всього здобути вдалося.
Ростислав вернувся в Торчеськ. Не сидів там довго.
Прийшла вістка, що зібрався скоро у дорогу
До батька подавсь у Вручий, повіз «саїгати»,
Щоби батькові належне з походу віддати.
Батько на Литву збирався. Стрів його сердитий,
Через нього довелося похід відмінити.
Князь великий із Києва, як про те дізнався,
Що з половцями із-за сина тепер мир зірвався,
Накинувся на Рюрика та став дорікати,
Адже тепер знов зі степом треба воювати.
Про похід в Литву прийшлося Рюрику забути,
І на південь полки свої тоді повернути.
А сина, щоб, не дай Боже, великому князю
Не попався десь на очі і одного разу,
Відправив в Смоленська до брата, потім у Владимир.
А половці приходили. І Мстислав був з тими,
Хто стеріг Русі кордони. Йому теж попало.
Але його те не надто сильно налякало.
Дух у йому войовничий батьківський прокинувсь.
Жаль, що батько не побачить уже свого сина.
Міг би, мабуть ним гордитись. Може, з неба гляне,
Як син його вже в походах ганяє «поганих»…
Весна, літо проминули. Половців відбили,
Хоч до зими наступної кордон сторожили.

Життя в королівстві кривих дзеркал
формує суспільство доріанів греїв.
Ти хочеш сказати, що ти не знав?
Чому ж не схотів відшукати двері?

Життя в осередку нелюбих тіл
спроваджує геть всю можливу пристрасть.
Хтось інший за тебе цей вибір робив?
Для чого ж себе ти мучиш навмисно?

Життя у спільноті нещирих душ
з твоєї душі висисає щастя.
В болото брехні ти свідомо вгруз?
Втопитись у ньому зібрався нащо?

28.12.24

Приходить пора коли за вікном зимою
Люди здаються частиною вікон, придатком пейзажу,
Їхній погляд стає простіший і холоднокровний,
Він більш терпеливий до сонця і вбивства часу.
Крижане повітря у них забирає потребу
Вимовляти слова, що зникають пустими рядками,
Хворобливо-блідим видається затягнуте небо,
Тому у гірляндах, з колядками все і святами.
І тому їм потрібно починати якусь розмову,
Говорити про час, про сріблясту імлу та страви,
Як дзвонять у храмах, як б'ють розливаючись дзвони,
Розливаються небом, збивають сніги із хмари.
Розмовляють про те, що зимою не буде світла,
Про чудо народження бога, і те, що збулося,
Про те, що війна забирає дітей, що над світом
Все, ще зорі горять, а під ними зима голосить.

05.11.2024

Ідуть по вулиці дівчата
І усміхаються гуртом, –
Парфумів пряних аромати
За ними віються слідом.
Очима блискаю грайливо
І геть жену думки сумні,
Бо ще очікую на диво,
Хоч серце каже: Ні!.. Ні!.. Ні!..
12.01.25

 
Зачинися світло вимкни
Не чекай гостей домівко
Сніги метуть чи знаєш ні
Борвії Тора льодяні
У їхній сталі сяйна міць
Щоб донести єдину вість
 
Вибравши путь ніким не знану
Не ймуть пощади
Не ймуть пощади
 
Назирці за смертю чорт
Кпинить з неї що не крок
Спіх важкий & застить сніг
І пси недолі виють виють
Щоб вість єдину донести
Зіткати сни мені й тобі
Вибравши путь ніким не знану
 
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
 
Лиш біль, один лиш біль нещадний
Нема пощади
І пси недолі виють виють
 
 
 
 
 
 
 
 

Зів'ялі листки - це прискорена осінь,
Прискорений біг і світів, і епох.
Крізь листя зелене проглянеться просідь,
І так крізь думки проступатиме Бог.

Згорілі дерева, як біженці, гнані
Жахіттям війни зі своєї землі.
У врунах спочили листівки неждані,
Мов спогадів любих ясні кораблі.

Зів'ялі листки нагадали про старість,
Що з осінню разом прийде, як пророк.
Потоне у листі минулого радість,
Немов у безмежності світло зірок.

23 серпня 2021

Розбушувалися цунамі
і по небесній діаграмі
потуги Геї не малі...
зліпили діти оригамі,
а думають, що кораблі.
Та настає пора гаряча
і на рентгени із кремля
включає п’яту передачу
у пекло їдуча земля.
Нічого вічного немає.
У світі правди і брехні
усе тече, та не минає,
на хвилях часу інші дні
і ночі... грає море синє,
біжать і тижні, й місяці,
а на голгофі піють півні –
віщують у хвилини ці:
біда зі сходу, зло із півдня,
месія не дає спасіння
ні у терновому вінці,
ні на початку, ні в кінці
і поки дують урагани,
роки до берега пливуть
регатою у каламуть...
....................................*
не знають курсу капітани,
нема путі за океани,
та грішні душі ще гребуть.

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок, як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

Ти повинна забрати з собою свої моря.
Забрати алеї, пейзажі, романи, арії,
Поміж сторінок просушити бутони троянд,
Потлумити вітер крізь гумно своєї пам’яті.
Забрати з собою сирени та гул літаків,
Прошите ракетами небо і землю з осколками,
Просіяти мову й забрати ту дюжину слів,
Які постають із попелу й ран надгробками.
Зібгати поезію болю без ритму і рим,
Жахливе відлуння крику з перонів вокзалу.
Набити у чорну валізу холодний дим
І погляди мертвих, убитих, що там зостались.
Ти повинна усе зберегти та придбати квиток
До безпечного міста і там розказати іншим,
І голос твій вірно промовить, як мовить пророк:
Обчислено, зважено — царство твоє закінчилось.

27.11.2024

Димами гіркне осінь золота,
уперто миті сіє поміж пальці,
а час гарує, ніби на скакалці,
і уплітає зиму у літа…

І маятник кала́тає хутчіш,
уже позаду десь весняні грози,
удень усе частіш нічні морози
дощі зі снігом сіють під леміш…

І почуття холодить сніговій,
поволі кров гаряча стигне в жилах,
бо як би жасно серце не тужило –
уже на видноколі потяг мій…

Десь у кишені куплений квиток,
затерлася лише відправки дата,
та прийде час покинути пенати,
як паротяга загучить гудок.

Але не варто думати про те
і лише марнувати час даремно.
Готуймо ниву і в часи буремні –
у дітях наше сім’я проросте!

Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Сутінь сіра, тиха, сонна
Ще чаїться за вікном,
А вже зграя гайвороння
Зично кряче над селом.
Ще досвітні зоряниці
Мерехтять вгорі кругом,
А в хліві дзвенить дійниця
Й тягне в хату молоком.
Все як вчора, все так само
Безупинно з року в рік, –
Мовчки поралася мама –
Невсипуща цілий вік...
11.01.25

І
Не я один в кінці старого року
надіюся на світову толоку –
перемагати ворога пора!
Вітаю рядових і командирів
із наступаючою армією миру,
озброєною силою добра.

ІІ
А от нечиста сила злоязика
вирубує ліси та сушить ріки
і поки НАТО дивиться здаля,
немає де вчепити на ялинку
або хоч утопити москаля.
Звичайно, екологія не винна,
що напхані у банку павуки
з’їдають одне одного, таки.
Заручниця Європи – Україна
стає у цьому хаосі руїни
загатою кривавої ріки.
Америку завоювали орки,
від охлократії немає толку:
розхитується світ на всі боки,
очолюють війну коряві боси,
не хочуть у Європу малороси,
планету заселяють пацаки*.

ІІІ
Одні ідуть розбої усмирити,
а інші мають намір поділити
зелені, євро, може, і юань,
козаччину захоплюють рашисти,
а флібустьєри і авантюристи –
Гренландію, Канаду і Тайвань.
Та то таке... і не заради стьобу
видумую, що є такі особи,
якими управляє УеСБе,
але керує ними ефесбе,
а коригує козир довбо...
.........................................
На цій фіґні
нема де зняти пробу
і в уряді, і в Раді, і в ОПе.

01/25

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

іній ламаних ліній пониклих старечих плечей
не розтоплює жмут полуденного щедрого сонця…
вона тихо сивіє поміж недоречних речей
і погладжує сивого пса – співрозмовника і охоронця…
низка жовтих світлин ніби цвинтарний ряд порцелян…
в’язка стертих листів – сторінки із чужого роману…
дивних суконь разки – ніби з возу безжурних циган
і незмога повірити в пам’яті мертву оману…
вона мовчки співає принесені вітром пісні
і ледь-ледь посміхається тіням що збились з дороги…
а душа пробиває крізь груди залізні й тісні
невеличку шпарину з якої злітають до Бога…

Мій садок промовляє до мене:
"Хто ж мене так безжально спалив?
Я ж, немов найдорожчі знамена,
Тобі яблука рясно родив".

Відгоріло, пригасло, заснуло,
Із пожежею плавно злились
Те, що стиха промовило, чуло
Ніжним шелестом стиглих колось.

Так згоріло минуле нещадно
І майбутнє з собою взяло.
Те, що впало в залізні лещата
Забуття, у траві загуло.

Мій садок докричався до мене.
Його стогін я близько відчув.
Дике полум'я лилось черлено.
Разом з ним я і сам спалахнув.

Спалахнули картини відрадні,
Що для мене були дорогі.
І прокинулись біси прадавні,
Як в самому собі вороги.

22 серпня 2021

Пекучим словом душу не ганьби,
тоді, коли тремка сльоза на віях.
Від щастя чорні очі соловіють,
смарагдові темніють від журби.

Я здатна ще здолати сто доріг,
високі гори і глибокі кручі,
і вирвати з грудей голки ядучі,
аби розтанув поміж нами сніг.

Приборкати в тобі вулкан пітьми,
угамувати руйнівне цунамі,
Нехай кохання сяє поміж нами
благословенне Богом і людьми.

Вінчає бірюзовий небосхил,
і лебединим пухом гріє ніжність.
Мій буйний океан, безмежна вічність,
володар серця й золотих вітрил!

10.01.2025р.

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караємо.
Мовби журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
Немовби вдарили під дихало -
кричати б треба...А не можу.

Минув самообман, немов опале листя,
Обірване розлюченим вітриськом.
Летить мерщій стара труха зі хрипо-свистом,
Замітивши іще гарячий присок
Від полум'я зотлілої давно любові.
Упала сіра пелена додолу,
Яку відчули на світанку навіть збої.
Нове проміння грає вранці соло.
Блискучий день мені дарує білі крила,
Прозріння світлосяйне - і не лячно,
І сірі очі без обману заіскрились.
Лише б не стати, бо сліди гарячі.

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,
Ніби вістка жадана в бурі.

Море гнівається, розбурхане.
Сіре небо і води чорні
Напирають валів розпукою,
І на скелі кидають човен.
...
Вірмо - ночі пора обмежена,
Й буря стишитись обіцяла.
Промінь ранком сплете мереживо
Поміж білими бурунцями.

І поверне додому кожного
Долі нап'ята парусина.
Сонця яблуко підморожене
Завтра зродиться в морі синім.

Нещільно скупчилися хмари,
Бо вітер досі не затих, –
Проміння золото ще зараз
Деінде падає повз них.
І сліплять очі полум’яні
Іскринки сонця в тих місцях,
Де не з’явилась блякла тьмяність,
Куди второвую свій шлях…
10.01.25

А часом слова нас ваблять,
й коли це - брудні слова, блять.

2025

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.

В моїй душі безмежне море
Хотінь, страждань, розчарувань, –
У ній змішалось щастя з горем,
Є денне світло й тьма смеркань.
Вона радіє буйним шумом
І завжди в тиші топить сум, –
Ще довіряє серцю думи
Про непривабність і красу.
В ній непокори дух і сором
За нерішучість потайну, –
За те, що власну точку зору
Не відстояв, не протягнув.
У ній все те, що перед світом,
Неначе мрії, не таю, –
Все те, що маю боронити
Від цвілі, тліну і вогню.
09.01.25

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

Безмовна і безбарвна я, настільки
Зболіла і стомилася душа.
Безсонні ночі тягнуться без ліку.
Тобі ж здається, що держуся стійко,
Тому мене давно й не утішав.

А ти скажи про те, що дощ зимовий
Грибницю розбудив - дива ж які!
Веди до лісу. На мою відмову
Ти не зважай. Обридлий сплін ранковий
Жбурну на листя посеред пеньків.

І мабуть закричу, піднявши руки.
Злетить сорока у височину.
Злякаюся й сама того я звуку,
Але залишу в нім себе, бездуху,
І впевненість колишню поверну.

1.
Де моя́ душа́ -
Туди́ не хо́дять поїзди́.
Мі́дного гроша́
У по́шуках не зна́йдеш ти.
Де мої́ слова́
Дару́ють сві́тло і тепло́,
Со́нця перева́л
Гребе́ по не́бу хмар весло́м...

Приспів:
А у снах
по перелі́тних хви́лях
йде весна́
і розкида́є цвіт -
бі́лий цвіт...
За спи́ною
на мі́сці шра́мів
пророста́ють кри́ла
і стук у се́рці
набира́є хід...
тууууук-тук, туук-тук, тук-тук...
біжи́ть
ця мить
ця мить...

2.
Де моя́ любо́в?
Вона́ у сло́ві та в душі́.
Я її знайшо́в
Коли́сь у лі́тньому дощі́...
Там де дощ - там я,
І курс до лі́та берегі́в...
І твоє ім`я́
Кида́ю на вітри́ла слів.

Приспів.

3.
При́йде час -
Твою́ моли́тву перерве́,
Спле́тені доло́ні розірве́,
По́дихом торкне́ уста́...
І дощ цей переста́.
І дощ цей переста́...

Мені минулого не жаль,
Мені майбутнього не треба,
Бо відійшла з душі печаль
І серцю легко біля тебе.
Лиш відчуваю звіддалік
Блиск сонця високо на небі,
Бо відвести свій погляд вбік
Ніяк не можу я від тебе.
Квітують сплетені жита
І жайворонка лине щебет, -
Любов, що стверджує життя,
В душі беріг лише для тебе.
08.01.25

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Серед снігу й неписаних літер
У зимовій холодній палітрі.
Мого серця ніжності мево і зойк.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Не зламали вітри і негода.
Я сердечну пишу тобі оду.
Чи впізнаєш мій почерк - любові крок.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок
Чистотою думок - диво-сяйвом,
У душі моїй - сонячним майвом,
Як весняний узимку світла ковток.

Чоловік жалівся друзям:
- Голова квадратна.
Бо таки напився в зюзю.
Ледь доліз до хати.

Хлопці лиш сміються з нього:
- Певно, щось та було.
Ти кажи нам, що й до чого.
Звідки ж в тебе ґулі?


- Жінка в мене добра, мила.
Ми поговорили.
Може, трохи сльози лила.
Навіть не сварила.


На коліна навіть стала
І просила дуже.
- Що ж вона тобі казала?
Схоже, брешеш, друже!

- Чесне слово, що просила:
Де ти, п’яна пика?
Я вже все тобі простила.
Вилізай з – під ліжка!

07.01.2025

В пітьмі душі спалахує раптово
Яскраве полум’я окрилень та натхнень, –
І рветься з уст благословенне слово,
Народжуючи теми для дзвінких пісень.
Високого піднесення мотиви
Умить з’являються, підносяться, летять, –
І ти зітхаєш легко та щасливо,
Учувши серцем надзвичайну благодать.
07.01.25

Розмиті контури - це зло чи благо?
Як світ втрачає обриси свої
Й розсіюється, ніби дим, увага,
Щоб зосередитись в очах змії?

Розмиті контури - розмитість Бога,
Розмитість ув очах добра і зла.
І поселяється на дні тривога,
А на поверхні тлітиме зола.

Дорога загубилася в тумані.
В імлі не знайдеш указівок перст.
Попереду дерева, як шамани.
Не видно, де провалля, а де хрест.

10 серпня 2021

Життя втрачає кольори
Наприкінці дороги, –
Уже нічого не горить
У хаті й за порогом.
Обріс роками, наче луг
Безлюдний осокою, –
На жаль, нічого, крім недуг,
Не бачу за собою.
Але лишаюсь на плаву
В оцім жорстокім світі, –
Між миттю й вічністю живу,
Бо дуже хочу жити…
06.01.25

Сумую за країною безпеки
і миру, як здавалося колись,
коли було до неба так далеко
і всесвіту безмежного парсеки
перед очима вабили увись.
А потім дещо сталося зі мною:
переживаю інші відчуття,
що ті зірки, долини за горою,
краї далекі з мовою чужою
це і моя історія життя.
І місяць, і ясне проміння сонця,
і дощ, і сніг, і хмари навісні,
усе це оживає у мені
і виглядає крізь моє віконце
у ці короткі, унікальні дні.
Мені не треба іншої кебети,
коли у серці резонує гонг
лише моєї рідної планети,
коли я замовкаю з пієтетом,
благоговію:
            це – Всевишній Бог,
який створив усе, почуте нами,
побачене хоч на коротку мить...
я думаю, що і тоді так само
для кожної людини майорить
любов, коли, –
            Різдво не за горами!

01.2025

Як флажолету, здається,
Нема вже сил для лету
І, мов той жайвір,
Зависає він у високості,
І пада раптом грудкою од млості,
Знай: то Ніколо Паганіні творить диво,
Аби злетіть на височінь незвідану.
То холодом, то жаром серце обпече,
Щоб у фіналі захлинувсь ти в зливі звуків.
...Та ось упав він сам.
І, мабуть, вже не встане.
Лиш скрипка з ним.
Мов немовлятко, горнеться до татка,
І щось своє шепоче поза тактом...
А він куйовдить безсило струни.
Не смичком – руками.
І ронить в розпачі сльозу,
Бо неба вже нізащо не дістане.
І скрипка теж із Паганіні плаче невблаганно,
Мінором віддає свою любов останню.

Було то, говорять люди, в шостий день творіння.
Бог надумався людину зліпити із глини.
Щоб на Нього було схоже те Боже створіння.
Узяв глину, додав трохи ще Божої слини
Та і ліпить. А чорт сидить та Його мавпує.
Як Бог взяв свою подобу, то чорту схотілось,
Щоб на нього було схоже. Й за Богом слідкує
Одним оком, другим оком – щоб схоже ліпилось.
Тож Бог виліпив людину, а чортяка – цапа.
Такі ж роги і копита, як і в чорта того.
Сидить, дивиться, радіє, аж із рила капа.
Мовляв, ми ліпити можем не гірше від Бога.
Бог вдихнув в творіння душу – ожила людина.
Чорт дмухати заходився й спереду, і ззаду.
А цап такий і лишився, як і був – із глини.
Лиш смердить, що біля нього вже і чорт не радий.
Тож до Господа звернувся: - Дмухни і на мого.
Бо не хоче ця тварюка ніяк оживати!
Бог лише злегка всміхнувся та й дихнув на того.
Тої ж мить цап узявся по землі стрибати.
А чорт теж розвеселився, із цапом стрибає,
Кричить: - А моє творіння краще, аніж Боже!
Бог на нього подивився, а тоді й питає:
- А як ти своїм творінням це назвати можеш?
Тут із твого лише глина. Я оживив цапа.
Значить, це моє творіння. А чортяка вперся.
Верещить: - Моє творіння! – слина з писка капа.
Не витримав Бог і каже: - Ти би краще втерся!
Коли так ти вже затявся, давай от що зробим:
Як утримаєш ти цапа, то він твоїм буде.
А ні – то моє творіння. Ану, давай, спробуй!
- Добре, Боже! – чорт до цапа, а той його в груди
Раптом стусонув рогами, аж задер копита.
Чорт з другого боку лізе – і там цапа роги.
Бачить чорт, що може цап той нутрощі відбити,
Вирішив за хвіст зловити неслуха отого.
А хвіст був тоді у цапа такий, як і в чорта –
Довгий. Тож чортяка тихо іззаду підкрався,
Ухопив, кричить: - Попався, нарешті, сволото!
Цап рвонувся з переляку, так хвіст і зостався
В ратицях у того чорта. Чорт не втримавсь, гепнув.
А цап отой куцохвостий зо зла розігнався,
Так влупив його у пику, ледь череп не репнув.
Та і в кущі чимскоріше від чорта подався.
А Бог тільки посміявся з чортової спроби:
- Не кажи, - говорить, - «гоп» ти, як не перескочив.
Не той майстер, хто щось зліпить, але не доробить,
А той, хто укласти душу у роботу хоче.

Дві години батько з сином
Мусить мудрувати:
- Треба нам якось, дитино,
Вчитись додавати.

Трохи в зошиті писали
І лічили вголос.
Син рахує як попало.
Вгадує лиш кволо.

- Ну, давай лічить на пальцях.
Ти ж умів раніше.
Трохи думати старайся.
Все в нас гірше й гірше.

Ось, мої чотири пальці.
Ще один додати.
Що в нас вийде? Глянь, ледачий,
Як докупи скласти?

Той на пальці подивився.
І сказав синуля:
- Я вже знаю. Не сердися!
Дуля вийде! Дуля!

05.01.2025

Яке приємне поєднання –
Повітря чисте і мороз
Отут, де тиша первозданна
Межи убраних в іній лоз.
Які красиві краєвиди
Уздовж широкої ріки,
Коли нема гнітючих видив
Димів простертих навзнаки.
Яка тонка блакить безкрая,
Яка коротка тиші мить,
Бо вже в очах моїх смеркає –
Ракети свист ізнов страшить…
05.01.25

 
Ну, як був я таксував
Атож
Почув сирени скрик
І дотягнув до рогу
Та проваливсь у сни
Там два
Хлопця їли центи
Й дівчата, що в сльозах
Узбережжя падало
На гори в небесах
Священник узяв Біблію
Поклав її на пульт
Казав: парафія
При справах
Чо би грати блазня тут?
Ну, як був я жінкою
Атож
Узяв тебе літати
На моїм аероплані
Здійнявши твою вартість
Бо ти
З людей таких, атож
Голос любиш свій
Цікаво, мабуть, бути
В неосяжній висоті
Ну, а леді при весіллі
Власне мала вже кільце
Та ставши на коліна
Казала: Хай
Іде собі це все
Ну, як був я фолк-співцем
Менеджéрів розважав
Бачив ти мене на розі
Казав, що я ~ то джайв
Я звільнив твоє знаття, атож
Щоб видіти, як слід
Гарантуй оплату пошти
Тоді пришлю ключі
Ну, я встав оце уранці
В носі мойому стріла
В кутку кімнати був індіанець
Мій одяг приміряв
Ну, як був я задрімав
Атож
Під ковдрами в постелі
Минуло трохи часу
Та й з’ясували, що я мертвий
Коронер привітний
Мені тоді сподобавсь
Якби жінкою не був я
Не впіймав мене ніхто би
Вернули дім, автівку теж
Без жодних слів тоді
Ну, я їхав
Автострадою
Коли скінчилось пальне
Дотягнув я до заправки
Як питать не знав, страшне
Трудяги були жовтими
Зеленим був бензин
Хоч і знав, що я не можу
Зібравсь кричати втім
Це був останній тріп до Талси
Саме перед снігом
Як туди вам треба раптом
Ото була б утіха
Як рубав поважну пальму
Друг привіз пораду
Я чувся менш самотньо б
Він сокирою махав би
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
Я сказав: Напевно
Самотність
Не при чім
Я собі рубаю пальму
Літ вісімдесят сім
І він мені: Пішов ти!
Відчинив свій кадилак
Я зрубав ту пальму
Приваливши йому дах
 
 
 
 
 
 
 
 

У кожного свій настрій. Не цікавить?..
Мені — моє. По мірі. Вибачайте.
І навіть коли, вибачте, гаркавить
Так що беріть, по-черзі пригощайтесь…
Воно таке… із примішком… не з глини
Воно таке… без вийнятку вимоги.
Ось тільки не торкайтеся до спини —
Там горб один, й приватні монологи…
Лицем — в лице, а це обов’язково!
І поспішіть… питайте, що завгодно.
Якщо і хто отримає відмову —
Не скаржитись, відмовлено законно…
30.11.2024.

За вікном шурхоче сніг,
Сіючись додолу, –
Поглядаю на поріг,
Сидячи край столу.
Ані звуку за дверми
В опівнічну пору, –
Тільки холодом зими
Струменить знадвору.
Смаковиту коляду
Запиваю чаєм, –
На прихід гостей не жду,
Хоч про них гадаю…
04.01.25

пастка розуму… пустка розуму…
гра рутини з метаморфозами…
лабіринтами – терни з лаврами –
я іду межи мінотаврами…
пломінь розуму… промінь розуму…
крізь кордони… кору… корозію
до джерел із водою чистою
через сті̀ни до світла істини…
… через сло̀ва стезю – в поезію
я іду межи світу лезами
звуком Голосу заворожений
у любов – яка вище розуму…

О, дорблю, о дорблю, -
Я тебе не полюблю,
Я не проти з’їсти файно,
Та дурного не терплю.

Ти не символ, не кумир,
Ти лишень зацвилий сир,
Хоч і нібито з Європи,
Та замацаний до дір.

Ти звабливо не такий,
Непристойно голубий,
Хоч воно таки у тренді –
Голубіють всі мерщій.

Але я не голубий,
Я бухаю і бухий.
Я напхаюсь бараболі –
І пішлю той сир чужий.

Бо колись в СССР
Без дорблю ніхто не вмер,
А за тою ковбасою
Я ридаю дотепер.

Під опівнічний вальс невидимих сніжинок
в безсніжну новорічну ніч
я загадаю добрі зміни
в місцях колючих протиріч.
Я загадаю мужню ніжність,
яка, долаючи страхи,
з різниць утворює суміжність
пестливим доторком руки.
Я попрошу тепло турботи
серед сезонних холодів
на шкірі залишати дотик
налитих щедрим сонцем днів.
І, звісно, попрошу любов’ю
цілити змучені серця,
довірливо і безумовно,
впустивши радість у життя.

24.12.24

Мов очікування на пізнання,
Чи чекання на з’яву весни, –
Не утомлюють думи про панну
Сподівання на бажані сни.
Вже безсонням запалені очі
Та від смутку болить голова,
А я вірші складаю щоночі
І всю душу вкладаю в слова.
А я так поринаю у мрії,
Мов мені небагато ще літ, –
І спалахують згаслі надії,
Як зів’ялений спекою цвіт.
І не втомлюють думи про панну,
І постійне безсоння не злить,
Бо на схильність її сподівання
Підбадьорює серце щомить.
03.01.25

І ранок знов, і небо синє,
І спокій прояснілих днів.
Поету треба розуміння,
Не суд немудрих віслюків.

У серці рана невигойна --
Начхать зашореним навкруг!
Їм тільки слово непристойне
Немов петарда, ріже слух.

Ти заспокой, як керівниця,
Чи лунко ляпаса відваж.
Та рішення виносить нице
Не поспішай, не входь у раж...

Або розсудливо і мудро
Причину смутку ти з'ясуй.
І мізки смуром не припудрюй,
А научай, вертай красу.

Існують істини уперті -
Їх знають мудрі спориші:
Бува, лайнешся спересердя --
І легше стане на душі.

Ти рани іншим не загоїш,
Коли в упертості своїй
З поета справжнього - ізгоя
Ізробиш в лютості гидкій.

На себе глянь - чи досконала?!
А чи зашорена ханжа?!
Чи серце раптом не протяла
Гидка бездушності іржа?!

2 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Ще кілька слів, що впали з падолистом
В той самий день, в той самий, на асфальт.
А ти ще любовалася намистом…
А я блукав між пальцями, нажаль…

Вдивлявся у безмежне поле болі
Невірячи відродженим словам —
Одного з нас затримали в неволі,
А інший не цікавивсь ні на грам…

І знову все, те саме, вже під ранок…
Неволя із найкращих наших ран.
Я зацілую любо на останок —
І підпишусь: з любовю, твій Колян!
30.11.2024.