& я немов суворий інженьор
що контролює власну пильність
& хмари плинні ген тонкий мінор
 
з тобою мій читачу ~ чим не фльор
часи знавали що сказать на хвилі
& на солодке берегла нас хвор
 
атож ~ авжеж & труби виють свінґ
ждемо чудес зглядаючись на ницих
хоча давно пора валити звідси
запхати все в сонет назвавши стінґ
 
усе іще стоїть як той боксер
& спозирає мовби не при чім от
із подругою разом доброчинно
стріляється пруссацький офіцер
 
 
 
 
 
 
 
 

Щось замкнулося в собі.
Дошкуляє…
А на третій вже добі
Одпускає
І ніяких в нас розмов
Ніч лікує
В охороні дня обмов
Хтось бідує
Хочу бачити їх дім
На заваді…
І, насправді, річ у тім…
В пропоганді
Далі буде як в кіно
Перескаже
Таки вимовиш: гівно
Підлий враже…
1.08.2024.

Мені подобається осінь
За дух терпкий зів’ялих трав, –
За клекіт чапель безголосих
В місцях південних переправ.
Мені подобається з’ява
Туманів довгих на полях, –
І шурхотіння верб жовтавих,
Край вод схололих, по ночах.
Мене приваблює бентежне
Затишшя ранніх вечорів, –
І неквапливо-обережні
Рої думок і сплески слів.
Мені знедавна до вподоби
Сумної осені пора, –
Її затьмарена оздоба,
Її нечувана жура…
03.09.24

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Одесу закрили і Київ закрили.
Тепер хоч потроху там дихає небо.
Міста постраждалі відновлюють сили.
А як же мій Харків? А Харків - Незламний.

Сьогодні вночі позбивали "шахеди".
Статистика каже, усі позбивали.
В таблиці оновленій - збиті ракети.
А що там наш Харків? Нічого. Незламний.

Шматують країну брудні московити.
Палає вогнем незалежна та Вільна.
Нам треба сильніше міста захистити!
А Харків не треба? А Харків - Незламний.

Країна воює! Країна - не мертва!
Посилено захист важливих локацій!
Але хтось про Харків базікає вперто...
Тримай генератор! Тримайся, Незламний...

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Вересня кроки спекотні, як влітку,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.

Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
Мов на сторожі озброєна рать.

Гриб білобокий сховався під дубом.
Свіжість повітря рознеслась навкруг.
Вересень весело грає на дудці,
Вітер здіймає навколишній рух.

Як же, людино, у лісі приємно.
Збіглась брусниця - щедро у травах.
Ось і дерева вклонилися чемно,
То ж збережи красу цього краю.

Здрастуй, чарівнице златолиста!
Панно оксамиту та парчі.
Календар приніс твого приходу звістку,
від задухи злегка шкварчачи.

Ти несеш жадану прохолоду.
В голосах напористих вітрів
чуються поради і тайм-коди
серпнем щільно вимощених днів.

Ти несеш дощів рясні потоки
з ціллю змить увесь присохлий пил,
щоби після вияснілим оком
світло віднайти своїх світил.

Ти несеш солодкий сум прощання
й зустрічі щемке передчуття
у сердець схвильованім торканні
обопільно притягального буття.

Владна златокоса королівно,
трон займати, прошу, не спіши.
Зволь ще мить поласувати дивним
позалітнім присмаком краси.

01.09.24

У всіх віках були присутні —
Наш генофонд, фамільней герб
І випадали зуби кутні
Коли спішив на поміч серп
Впадали в відчай і молились
Просили Господа — уйми
Або підкинь до крил стропила
Або у засвіт схорони…
Та видно в Бога справ по горло
Чи не до нас було Йому
Навчались ми бороти горе
Й перенавчалися всьому
Були слова затерті Словом
Були і радощі від бід
І щось з ольхи і щось дубове
І проростав між ними слід…
Було пророщене всіляке
У полі ранішніх причуд
Когось просили до гіляки…
Комусь наклеювали "гут"
І так літа роки подробиць
Аж до сьогоднішнього дня
Нас не привчали до вподоби
Тим більш, я свідок, до виття…
1.08.2024.

Уже завересніло...
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Чому ти, мила, завжди у журбі?
Є врода, розум, щира доброта.
Чому ж у серці стільки самоти?
І день за днем лише одна журба.

"Бо він мене не любить, і тому
Моє тепло не гріє вже давно.
Чужі всі ті, що поруч день і ніч,
В душі до них вогню уже нема."

Чим серце він твоє в полон узяв?
Чим зміг він розум твій до сліз звести?
Чому надію в серці ти сховала?
"Бо не змогла я радість віднайти."

Моя країна захлинулась кров'ю.
На тілі не загоюються шрами.
Не гинуть люди ані в підмосков'ї,
Ні в Мюнхені, ні в Лодзі, ні в Майямі.

Продажний світ, стурбований та ситий,
Спостерігає вбивства та знущання.
І думає лише, де заробити
Грошей багато за своє кохання.

Спиняє третій рік сміливе серце
Цю кляту епідемію імперську.
Моя країна за свободу б'ється,
А світ-повія ліг в місіонерську.

Це ж не на нього падають фугаси!
"Ми терпимо, і Україна стерпить!"
Робити треба щеплення від сказу,
А світ стає у позу "шість да дев'ять".

Тут наші хлопці гинуть та сивіють,
Ціна життя не згадується всує.
А світ, ця відгодована повія,
Вульгарно стогне - щось там симулює.

Старанно приховавши всю огиду,
Моя країна задає питання.
Стара повія чахне не від СНІДу -
Смертельно інфікована мовчанням.

Іде війна. Роки. Криваві версти.
Повторюється все в малюнку рондо.
Повія - це, можливо, теж мистецтво...
А ти, продажний світе, - просто шльондра!

Жовтою айстрою сонце у небі цвіте.
Вересневий купаж-аромат на порозі.
І життя набирає звичний осені темп,
Інкрустація дивна чекає за рогом.

У реєстрі осіннім - чорнобривців парад
І жоржинне жабо, хризантем криноліни.
І кизилу підсвітка прикрашає наш сад,
Ще й ожинне намисто схилилось уклінно.

Перезрілість плодів з кракелюровим шармом,
Груш бурштинність і яблук рубіни.
А на небі розкішні шифонові барви,
Серед них журавлині польоти у клині.

І ще теплим крилом пригортає нас осінь.
Час для роздумів, час для натхнення приходить.
У небесну уважно вдивляємось просинь,
Підбираєм ключі до осіннього коду.

Ти від нині недоступний
І кордон не перетнеш
І хоча комусь незручний —
Не виходиш із мереж
Буде послано кур’єра
З ним і лист на придбання
От скажи якого хера
Ти відмовивсь від звання?
І чому, щоб додзвонитись
Кілька діб не спиш, чому?
Щоб принизитись до свити
І націлитись в корчму?..
Ще й чекати там до рання
Інших то причин нема
Наче я плебей, чи Ваня
Перестиглий, як хурма?..
Я тобі, скажу, не рівня…
Досить жмурок, досить вже…
Зарубав… Підсмажив півня —
Не сприймається чуже.
1.08.2024.

Поміж нами світло й темінь,
І слова пусті, –
Аксіоми і дилеми
Щодоби в житті.
Між закоханими нами
Ревнощі дурні
Написали легко драми
Сторінки сумні.
Розштовхнули, розметали
Почуття нас так,
Що бажання стало мало
На єднання знак.
Поміж мною і тобою
Відстані і час
Переповнені журбою
Й радістю не раз.
01.09.24

Ось і літо пройшло – у минуле пірнуло,
закінчилось тепло, як зорею майнуло…
Розлетілося шклом, що на землю упало,
за осіннім столом ми зібрались загалом.

Цілий рік пролетів, підійшла роковина.
Добираємо слів – привітати дитину…
А вона вже пішла, слово перше сказала
і сміється мала, але їй цього мало.

Попереду стежки та широкі дороги,
ніби долі стьожки́, і високі пороги.
Феєрверк почуттів, поряд тато і ненька…
Хай щастить у житті тобі, леді маленька!

 
отам де шаркотіли каруселі
у білосвітлі музиці гучній
де хмарне сяйво диму на пітьмі
& колесо аж під небесну стелю
 
де між ятками люди сновигали
де схриплі крикуни & передзвін
й берези їхній одяг наче сніг
оточенням розлого слугували
 
запала тиша тільки серп рудавий
півмісяця що лоном ночі звівсь
& наростá оточення беріз
пласкорізьбою в мармуровій залі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ой, соколику, що ж там сталося?
Не розправив чому ти крил?
Чи не встиг в молодій зухвалості,
Чи біль очі тобі закрив?

В полі спалене лиш перо твоє.
Що ж там сталось в останню мить?
Місяць знає, про що німотствує.
Вітер знає, про що шумить.

Агресор продовжує завдавати масованих ракетних ударів по українських містах.
Страждають люди.
ГИНУТЬ ДІТИ…


Завжди у темряві біси точать роги -
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
- Та що ж ти робиш?
- Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А ранком із заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень.
Катам ніколи - жодних прощень!

2024 рік

Мені без тебе світ – не світ,
А тільки простір, час, події, –
Бо ти не йдеш за мною вслід
І так, як я, чомусь не дієш.
Річища слів уже нема,
Пустилась Муза обертасом, –
Печаль болюча та німа
В душі нездвижно уляглася.
Від бурі дум і почуттів
Нових безладної навали, –
Пісні з’являються без слів,
Чого раніше не бувало.
Життя спинилося й стоїть
Поникши й згорбившись старечо, –
Мені без тебе світ – не світ,
А тьмавий морок порожнечі…
31.08.24

Дивлюсь на тебе по-новому
Із блиском срібла, більше хрому
А ти крізь чорні окуляри…
Кажись, майбутьні мемуари?

Найдовший рейс… і знов на завтра
Стоїть, розхитується кварта…
Тіла хитаються у такт
Не шкодуватимо, антракт…

Ну ось нарешті воєдинно...
Ми одне ціле, ми — родина
Дивлюсь на тебе по-новому
Заходь, коханна, до парому…

Ріка приємно всколихнула
І ти погоджено кивнула...
А я як я — за капітана,
Хоча, мовчу, ти більше знана…
1.08.2024.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е!.. та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Яка крихка і нетривала плоть,
Що розмивається, неначе моли,
Водою часу. Нам не побороть
Приплив нещадний, що здається кволим.

Потуги наші будуть заслабкі
Змінити шахівницю, наче долю.
І навіть сонця промені легкі
Руйнують речі, що кричать від болю.

І плоть, обвисла в слабкості своїй,
Бажає увійти в колишні шати.
Та знівечив безжальний буревій
Красу, якій належить спочивати.

І не повернеться уже той час,
Кола вона була величним садом.
Порив потужний невмолимо згас,
А пагони землі побило градом.

13 вересня 2020

Нащадку! Пам'ятай жахливу мить,
Як вороги співали підлим хором:
"Ідіть! Ідіть! Не бійтеся! Ідіть!
Ідіть вперед зеленим коридором!"

Вони пішли. Пішли, але не вийшли.
А десь у рідних селах - стиглі вишні,
Дитинство. Мама. Дівчина кохана...
А тут, під керівництвом злих потвор
Брехнею став зелений коридор.

Земля палала, а стріляли - в спину.
Вогонь пекельний все заполонив.
Район - одна велика домовина.
Реакція країн: "Немає слів!"

А хлопці? Хлопці, янголи небесні!
Серпневий день всі плани перекреслив
Та вирвав їх з обіймів матерів.

Брудний загарбник - ниций та смердючий.
Нехай його приб'є відлуння Бучі!
Прокльон! Прокльон! Безмежний мій прокльон!
За кожний постріл - тисяча прокльонів,
А краще - десять тисяч наших куль
В довбешки "орків", "гойдів" і "дон-донів",
Брехливих зайд - вони сконають тут!

Гей, світе! Не пиши новий статут,
Де в кожнім слові - мертва справедливість,
Геть всі слова, порожню галасливість!
Земля це - наша! Наша це земля!
Зійде над нею зірка світла, вільна,
Вона спостерігати буде пильно,
Влаштує помсту зверху та здаля!

Нічого не забудеться, принаймні,
Допоки не загнеться балалайня!

Нащадку! Забувати це не можна!
На відповідь жорстку ти будь спроможним,
Не вір словам рашистської потвори
Про дружбу та зелені коридори!

Живи! Не забувай! Не маєш права!
Зеленого нема - лише криваве,
Тож пункти не згортай свої опорні!

І знищуй ворога! Вбивай щодня!
Бо там брехня. А колір - тільки чорний.

Набридло вже спекотне літо,

Якби -- осіннього дощу,

Даруй вологи ніжним квітам,

Людині, дереву, кущу.



А тут ще бомби і розриви,

Пилюк туманна круговерть,

Уже для сліз немає зливи...

Засуха люта, наче смерть.



Вода поволі відповзає,

Пече геєнною метал.

Водоймам, душам — не до раю --

Гризе огидна мілкота.



О сонце, змилуйся над нами,

Нахмурся хмарами на мить.

Нехай гроза, немов цунамі,

Цей світ по вінця захмелить.



30 серпня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ярославе! Мій друже!
Мій сильний – великий!
Перемножений ро́лями вщент!
Не гнітися байду́же –
хай світ многоликий
перетворює час на портрет.

Ти – найвища ціна
розлиття золотого
серед тих незакріплених меж,
де пануюче чудо
причастя святого
як пророк на останок даєш!

Вік, як за́вше,
вминатиме тіло в могилу,
викликаючи «пам’ять» і «час».
Я не дам, Ярославе,
розтратити силу!
Я не дам покалічити нас!

24 березня 2004 р., Київ

На тлі блакитному уяв
Тебе я бачив гарно й звав
Морганнями й словами,
Але не чула ти чомусь
Тих слів, обірваних із уст,
Між кліпань до безтями.
Думки втрачають височінь,
Якщо на ній поблякла тінь
Від вигадки лишилась, –
Уже не в мріях – наяву
З на тебе схожою живу,
Змінивши гріх на милість…
30.08.24

Гірким досвідом наповню…
Стан покращиться душі
Віддішлю частину Овну
Не словами, в аркуші…
Зачитає, розповсюдить
Ось прийшла вже й е-с-е-м-е-с
В самий раз, облуда буди
Назва! Назва! — Мер-се-дес!!!
Правда, поки віртуально
Поки стан ні те ні се
Якщо вірно і буквально —
Віддішлю рядки в ессе…
1.08.2024.

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

Весна тільки починала до роботи братись.
Уже луки зеленіють та дерева голі.
Хоча бруньки бубнявіють на них вже поволі.
Скоро уже, мабуть, листя буде розпускатись.
Та і того аромату, що стоїть навколо,
Так і захочеться набрати собі повні груди.
Хочеться пройтися полем, зазирнуть усюди.
Тож онучок і прохає дідуся Миколу:
- Ходім, діду та пройдемось трохи на толоку!
Та й неділя, чого б ото у хаті сидіти?!
Щось мені розкажеш… - знає, як діда купити.
- Іди, іди! – то вже баба зі свойого боку.
Покректав дід та піднявся з лавки на осонні,
Де полюбляв зігрівати свої старі кості.
Як онуку відмовити – приїхав у гості,
Навів доброго бедламу в їхнім царстві соннім.
Дім у діда стоїть скраю – ходить недалеко.
За городом вже й толока буйно зеленіє.
Трава, хоч і невисока, а по ній рясніють
Жовтим цвітом якісь квіти маленькі-маленькі.
Сяє сонечко у небі і квіточки сяють,
Наче сонячні краплини, що з неба упали.
А пташки навкруг весняні пісеньки співають.
Вони теж весні радіють і її вітають.
Небо синє і тут раптом, як неба краплинка,
Якась квітка перед ними. Листочки вузенькі,
А на стебельці високім дзвіночки маленькі,
Сині-сині. Від тих квіток ароматом лине
Таким п’янким. – Що це, діду? – онучок питає.
- То, онучку, рання квітка – гадюча цибулька.
Бачиш, квіточок багато на стебельці – кульки
Розпускаються в дзвіночки, комах привертають.
- Чом цибулька, зрозуміло. А чому гадюча?
- Люди кажуть, коли квітка оця розцвітає,
То гадюки всі зі сховків своїх виповзають,
Вигріваються на сонці у траві блискучі.
- Чому так? Чи так співпало? – онучок питає.
- Та хто зна? Хоча…від діда чув старе повір’я…
Він багато знав історій про птаха і звіра…
- Розкажи, дідусю, я теж знать його бажаю.
- Добре, слухай. Жила колись в селі одна відьма.
Не стара була та вредна, бо ж була учена.
Як на когось розізлиться, робиться скажена:
То корів усіх подоїть, то приплод весь візьме.
Боялися її люди, хату оминали.
А вона ще більш від того робилася злою.
Бо ж одна жила, а була ще видна собою.
Як усі – людського щастя, як жінка бажала.
Жила в селі вдова одна та синочка мала.
Чоловік пішов у військо та й навік зостався.
А синок же в чоловіка поставою вдався.
А ще очі сині-сині… Яка зазирала
У ті очі - то тонула, здавалось, навіки.
Він, щоправда, лиш з Марійки очей не спускає.
Ходять удвох соловейка слухати у гаї
Чи посидіти у вербах півночі над ріку.
Побачила його відьма, в очі зазирнула.
Зажадала чоловіком його собі мати.
Стала йому всякі різні знаки подавати
Та ходила так, щоб йому стежку перетнула.
І так вона, і сяк вона – а він, мов не бачить.
Засліпила йому очі Марійка, напевно.
Поселилася у серці відьми чорна ревність:
Як Марійка заважає – то смерть її значить.
А у тих вже й до весілля справа повернула.
Наварила відьма зілля, заздрих подруг стріла,
Що в Марійки її хлопця відбити хотіли,
Хоча на очах, неначе, раді за них були.
Відьма, наче й ні при чому: віддала й чекає.
Врешті, дійшло до Марійки те відьмине зілля.
Не дожила дівчинонька до свого весілля.
Вже, здається й перешкоди для відьми немає.
А парубок все на неї не зверта уваги.
Не лише на неї, інших теж не помічає.
За Марійкою своєю день і ніч страждає.
Не лишилося у нього для життя наснаги.
Почав Господа просити, щоб з милою бути.
Ходив на її могилку, сидів там і плакав.
Пожалів Господь, напевно, того небораку.
Дівчину не міг, звичайно йому повернути,
Тож і зробив з нього квітку на її могилі.
Ніхто в селі не знав, навіть, де хлопець подівся.
Думали, що світ за очі, напевно, подався.
А той квіткою на вітрі стояв, колихався,
На сонечку весняному лагідному грівся.
Тільки квіти сині-сині, як у хлопця очі,
Могли його нагадати. Відьма і прознала.
І від розпачу на себе прокляття наклала.
Мовляв, в очі його сині зазирати хоче.
І зробилася гадюка із відьми тієї.
Виповзла на ту могилу, круг квітки скрутилась
І у сині ті дзвіночки без кінця дивилась.
І він, мов живий, постійно стояв перед нею.
Тож відтоді, ледве квітка оця розцвітає,
Прокидаються гадюки, з кублищ виповзають,
Розповзаються, говорять, квітку цю шукають.
А чого – гадюка жодна вже й не пам’ятає…
Повертались дід з онуком з прогулянки тії.
Онучок усе під ноги дививсь, озирався.
Наступити на гадюку, можливо, боявся.
Хоч дідусь сказав: - У нас тут не водяться змії!

Розляглося безгоміння
Та поблякли кольори,
Хоч осяяні промінням
Ще городи і двори.
Нудить спека, мучить спрага,
Піт в очах і на губах, –
Вже не радує засмага
На оголених плечах.
Ані гамору, ні руху
Поза хатою ніде, –
Знемагає від задухи
Й кошеня моє руде.
Та хоч в’ялим пахнуть квіти
І узявся жаром пил, –
Розпрощатися із літом
Не знаходжу в серці сил.
29.08.24

Жахіття Іловайська. Серпень, Спека.
Тоді з'явилась армія рашистська,
Створили нам котел чорно-пекельний,
Бо розстріл був в упор бійців - фашистський.
Ворожі батареї всюди " Градів",
Могутня авіація і танки -
Вони гатили цим смертельним градом,
По двох колонах били спозаранку.
Розбиті БМП, УАЗ, машини,
Бійців загиблих полягло чимало.
Поранені волали тої днини,
Потвори убивали всіх зухвало.
Навіки пам'ятатимем героїв,
І той "зелений коридор" обману.
І доки матимем сучасну зброю,
Ми переможемо лихих тиранів.

А скільки їх, а скільки їх
У цілуванні призабуті?
Одні лишалися для втіх
А інші й досі ще припнуті…

А ти, а він… ви хто такі,
Щоб над природою всміхатись?
Бо де приміщення складскі —
Не забудовуються хати

Лебідка в небі, а гніздо
Чи на стовпі, чи в сухостої…
А ноти всі з іймення "До" —
Ріка одна Ріки одної…

І доля долі не юрба…
Усі ці теми надважливі.
За кожним усміхом журба,
Коли з’явяються журливі…
1.08.2024.

Вітер завжди помітний у кронах дерев,
У поривах білизни, що сохне навпроти вікон,
За потоками хмар, або в хвилюванні озер,
За всім, що йому піддається: травою, квітами.

За миттєво вивернутими парасольками людей,
До прикладу. Птахами, прапором чи водограєм,
Паперовим сміттям, повітряним змієм, піском,
За дверима будинку в котрому нікого немає.

За платтям твоїм, за ходою й косим дощем.
І сонце вгорі піддається коли поглянеш —
На небі, розмите, закрите, розтяте, а щем
У серці своїм пізнаєш за її словами.

11.03.2024

 
се честолюбство чи не марнославство
для поціновувачів ще словес
не будем про сумне
— шановне паньство
хтось вірив жеж у щось принаймні десь
 
заводить глядача у паб ірландський
у нетрях ледь існуючих трущоб
ось автор
доримує звичні шанці
тонкий поет колись натхненний чорт
 
налигач інструмент операційний
у гаманці карбованці невдач
фон гінденбург
на фоні цеппеліна
в зубній коронці радіоприймач
 
облишивши капарну толерантність
феліція в підсобці гострить ніж
тому що все це аж ніяк не рантка
не той париж
котрий ноблес обліж
 
вона блонд~бестія на олівцю гестапо
у пост~модéрнові примарний слід
німе кіно що
згадується раптом
хоча йому приблизно сотня літ
 
проз епізод що вилучив продюсер
мелодію урвавши це концепт
пробіл ментальний з
церебральним струсом
плин камери крізь опустілий центр
 
як-от сценарій робить крен крутіший
немов целян в котрого не збагнеш
у сховищі
розносять мирну їжу
чи хтось розводиться про марракеш
 
про сонце & невимушену радість
чуттєвий незамулений формат
про танці
на облупленій терасі
про фініковий ром & оранжад
 
 
 
 
 
 
 
 

Тобі сьогодні канонади - джазом!
Тобі сьогодні - зАспівом сирени!
Та я не впав, не втік - з тобою разом
Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!

Тобі сьогодні зАспівом сирени
Над містом, де дитя моє заснуло,
Дружина жде, і звІдкіль мати кревно
Молитвами летить над бою гулом.

Та я не впав, не втік - з тобою разом
Засліном стати хочу всьому світу,
Майбутнє зберігаючи від сказу,
Тарасовим натхненний Заповітом!

Ми зло це чорне в порох перетрЕмо!
Піднімемо до бою світ наївний!
Нам Бог послав прожити час буремний
З тобою, Незалежна Україно!

Розлука тінню серце огорнула,
Як холод лісу, вийшовши із мли,
Без звуку й слів у душу увірвалась,
Залишивши лише пусті сліди.

Болюча в серці пам'ять залишилась,
І тягне за собою тінь ночей,
Як незворотній, невмолимий час,
Що лине тихо в тиші без надій.

Нехай минуле в серці відпочине,
Як річка, що в морях своїх зника
Та в серці ще живе палке бажання,
Що тихо у коханні знов зроста

І навіть коли біль цей час змете,
В душі залишиться тепло прощання,
Де світло ніжне, мов весняний день,
Любов знайде і принесе натхнення.


2024

Хоча ні миті супокою –
Нема отруйного ниття, –
Готові стати всі до бою
Завжди зі смертю за життя.
Війною збіднена палітра
Сумних відтінків фронтових, –
Вогнем обпечене повітря
Щодня в завісах димових.
Пропахле кров’ю і металом
Велике згарище війни, –
Уламки стін свідоцтвом стали
Життя суворого ціни.
Вінками вкутані могили,
Неначе мовчки кажуть нам,
Щоб не боялися і мстили
За біль і горе ворогам…
28.08.24

Зодяг княжну свою святково
У ранній тиші переваг
І відступив… не принципово
Все рівно сон не зберегла…
А як же почесті фамільні?..
Приліг чи ні… зацілував
Всі ті орнаменти біблійні,
Що так уявно фіксував…
Та розпогодилось невчасно
Вже й не згадати весь сюжет
Але цікаво… окрім "вдячна" —
З якої гавані корвет?..
1.08.2024.

Спливає літо, як життя моє.
Лише дощі чекають на порозі.
На скрипці серпень тихо награє
Напів прозорі натяки на осінь.

Я знову до світанку не засну,
До краплі розчинюсь у монолозі.
На фоні мрій про радісну весну -
Лише суцільні натяки на осінь.

Холодний промінь сонця - не мені...
Завершують свій бал смугасті оси.
У душу стукають такі сумні,
Але красиві натяки на осінь.

Обравши не дорогу, а стерню,
Дивлюсь на пасма сивого волосся.
Цей білий колір я вже не зміню,
Бо розумію натяки на осінь.

Стукає з темряви гілка несміло у шибу,
лампа украла у ночі шматину стіни.
Знову і знову будую із сумнівів дибу,
спокій злизали осінніх думок полини…

Спомини всяк переповнюють мозок і… душу,
серце тривожать десятки ідей і реприз.
Вилізу лише із моря опіній на сушу –
каменем падаю миттю у яві униз!.

Солод років наливається в досвіду грона,
венами грає, немовби вино молоде.
Але, коли перебродять останні гормони –
серце дозріє і птахом уверх… упаде.

Так, тільки так, і нічого другого не треба,
серцю крилатому це зазвичай до снаги!
Прийде пора – і полине сердешне до неба,
падають вгору, на щастя, не лише птахи!.

У житті та на сцені сценарій — один.
Режисери, щоправда, різні.
Амнезія в анамнезі рве водогін
І доводить до аневризми.

Дефіцити невпинно малює рука
Інквізитора з Держлохпостачу.
От і літеру Т додали до ЦК:
«Тож тепер не совок ми, юначе!»

Индиків-інді-кідів зібрався кагал,
Зеленіючи від бундючи́ни:
«Ми на напрямок... Звісно, на-курський, ага!
У нас теж є свої джа-веліни...»

...Незалежним непросто нести свій тягар
І чекати на справжні новини.

//20.08.2024

Годі вести марні балачки,
Бо гриби ще виростуть у хаті.
Мудрі вірші пишуть жіночки,
А гарячі - дяді бородаті.

Ось тому читаю лиш жінок,
А мужів обходжу стороною.
Від писні дідів у мене шок!
Голова, неначе з перепою.

В молодиць всі твори - дар небес
Чи ковток джерельної водиці!
Бо до них у мене інтерес
Змалку, ще коли смоктав я цицю.

Вечір. Сонце падає у ніч,
Котик ліг на білосніжну постіль...
Пані! З мене каша й могорич!
Почитайте вірші! Жду у гості!

27.08.2024р.

Це правда, що змінився і змалів,
Цей світ в тобі, запікся кров’ю в слові,
Ти кажеш правду — він давно згорів,
Що в ньому мало витоків любові.
Базиліка покошена й крихка,
Безлика і голосить пустотою.
І на фасаді діва кам’яна
Стоїть із перебитою рукою.

03.03.2024

Він в шпиталі я в шпиталі…
Пів країни пів… біда
Боже, йой… кажись чимдалі
Світ позбудиться гнізда…
Ні, кажись давно позбувся
Війни війни всюду вій…
Запитайте он у буслів
Пізно пізно — бомб вже рій
Перекреслять наробітки
Смертю школи наповня
Крики боженько сусідки
Не кляніть, спішить русня…
30.07.2024.

По берегу гуляли дві душі. Одна дивилася собі під ноги,
туди, де не лишалися сліди, лишити їх вона уже не мала змоги.
Але дивилася уперто вниз, не відривала погляд, не здіймала.
Був ясний день, приємно віяв бриз, вона ж, здавалося, його не помічала.
Йшла поруч друга, ніби і не йшла, дивилась ненав’язливо на першу.
Лише для цього тут вона й була. Мільярд разів і кожен з них, як вперше.
Мільярд разів той самий краєвид – порожній берег, жодного відбитку.
Змітав борвій піщинки із чола, уносив у наступну оповідку.
Мовчали душі, лоскіт голосів не хвилював гладку поверхню тиші.
В множинності завершених світів найпершими псуються найгучніші.
Цей берег їм обом був дорогий. По-різному, як завжди і буває.
У безлічі розрізнених надій одної спільної на близькість вистачає.
Одна душа хотіла залишити слід, а інша порадіти, що вдалося.
Один на двох піщано-чистий світ у спільному мовчанні двоголосся.
По берегу гуляли дві душі. А здалеку скидались на єдину.
Йшли мовчки, удавали, що чужі. А бриз приємно дув у їхню спину.

22.08.24

То миттєвий свист ракети,
То "шахедів" довгий рев, –
Смерть у смерті естафету
З рук скривавлених бере.
Та під хвилями ударів
Звикли жити ми уже, –
За страждання наші кара
Ворогів підстереже…
27.08.24

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів чистою достоту,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Розморозьте мене, зубожіння
У розквітлих весняних квітках,
Щоб проснутися в сонці осіннім
Серед лісу, але при свічах…
Віднайде хто в майбутнім столітті —
На фаґоті зіграє сонет.
А ще краще, якщо на трембіті.
Неважливо який я поет…
30.07.2024.

Він каже — ти стоїш у центрі стоокого міста
Прикриваючись смартфоном, як колись листям смоковниці,
Твої ламані речення в записнику нічого не значать,
І все, що ти можеш — це стояти отак для перфомансу.
Ти все, ще живеш у печерах — тому й не дивно,
Що плечі твої обтяжені розчаруваннями,
Ти ніколи не був безневинним з усіма відпотопними війнами,
То ж яке одкровення у віршах твоїх про кохання?
Яке одкровення?! Не знаю. Ніякого, ніякого.
Ти говориш про те, що я варвар, — і з цим погоджуюсь,
Та тільки жорстокість у суті своїй однакова,
Як і культура яку повсякденно відтворюють.
Можливо, ми втратили віру і звикли до вулиці,
Тасувати колоду з потертими часом картами,
І запитуємо у підсудного: чому ж ви спалили бібліотеку?
А він, як і раніше відказує: я не вмію читати.

26.02.2024