***
Малює літо диво-міражі
на цілині квітуючого поля,
і деревій, і маки на межі,
і на стезі живучі спориші,
і синьо-жовті братки – нашу долю.

***
Як незабудку у косинці
її помітить наодинці
і забуває цілий рік
неідеальний чоловік.
Але якої молодиці
зі смаком спілої суниці
не переплутає повік?

***
Ко́шу отави. А квіти жалію.
То залюбуюся, то порадію.
І дорогі над усе
дві конюшини, утяті косою,
кольору крові червоної, тої,
що й золотий еспарцет.

***
Яка нев'януча краса
оці волошки у колоссі.
А уявляється і досі,
що то у неї – і коса,
і очі, у яких роса,
і небеса, і синя осінь.

***
Чари забуті і квіти пом'януті,
та не міняю одну на букет,
що у гербарій збирає поет,
бо не зів'яне ніколи у пам'яті
їх аромат і її силует.

***
Бути чи не бути, гоїть чи не гоїть –
а пелюстки білі опаду́ть усі.
У саду лілея лілії ворожить.
І яка юначе серце успокоїть
знає лише ружа у її косі.

2016

От би вже тепер - не в школу,
а до армії піти!
Та твердять усі навколо:
треба трішки підрости.

Я щодня роблю зарядку,
щоб пришвидшити свій ріст.
Стану сильним, як мій татко,
буду, як і він, танкіст.

В школі вчитимусь старанно
і читатиму книжки.
Підніматимуся рано,
підганятиму роки.

Буду мамі добрим сином,
захищатиму слабких.
Адже неньки-України
я - майбутній захисник!

Чай з корицею...
Ділюся таємницею...
Абрикосове варення...
У нас вечір одкровення...
А на завтра - новий день:
Я не я: твоя мішень.
Лучиш кісточкою абрикоси...
Та марно,
Давно закінчилися сльози.
У серці лелію плодове дерево,
Щоб готувати солодке варево
До чаю з корицею...
Квітує сторицею.

Таке учора сталося, хоч плач:
Згубило ненароком сонце м'яч.
Спочатку покотився він ускач
На кладочку хитку, піддавши ходу.
За кладкою старезний дід-вівчар
В кошари заганяв отари хмар,
А хмари утікали із кошар,
І м'яч утік - беркицьнувся у воду.
Й поплив собі, блискучий, мов линок,
Повз очерет, лататтячка вінок,
Де комарі збираються в танок,
У ліс, в якому блуд за носа водить,
Далеко від людей та їх осель,
Там, де Макар своїх телят пасе.
Ніхто йому обіду не несе,
Бо, окрім нього, хто по хащі ходить?..
... Пограюся із сонцем у квача.
А там, гляди, Макар віддасть м'яча :))

Гойдалась на півмісяці душа,
Уверх-униз - дохмарково, неспішно,
Їй пригадалося малесеньке лоша
Таке довірливо–беззахисне, потішне,
Яке шукало між моїх долонь
Чи запах мами, чи, можливо, літа,
Смоктало, як льодяник, медальйон,
Уміло так зворушливо радіти.

О де ти, миле, сонячне дитя,
В яких степах ганяєшся за вітром?
Летиш галопом вздовж свого життя,
Вогонь з очей пашить уже і ніздрів?
Разок би верхи на тобі колись
Промчатись полем, захват удихнути.
Уява мрійно долучається до гри,
Прогладжуючи місяця за кутик.

В глупой тоске, в глупой немой тиши
Поворачивать вспять не спеши

Понимаю когда, понимаю одна
Все былое давно унесла пустота

Не включая свет осмотрись по краям
Нет ли там в темноте загрубевших ран

Я уйду потому, что услышу любовь
Где-то было - ушло, и не сбудется вновь

Можливо тому, що ніколи не знало кріпацтва,
мистецьким феноменом стало козацьке село.
Спочатку прикрасили стіни художні дивацтва,
затим розписали усе, що у хаті було.

З квітів, мурав* петрикі́вці отримали фарби:
червону із вишень, зелену з трави пирію,
з пролісків – синю, а жовту з цибулі й кульбаби.
Розводили барви ці на молоці і жовтку.

Всі інструменти для розписів також природні:
гілочки, паростки, стебла чи шерсть із котів.
Пальцями теж малювали умільці народні,
імпровізуючи в розписах хто як хотів.

---------------------------

У літній полудень ми готували борщ
і з овочами давніми і свіжими.
Отак і почуття різняться, бо ж
одні з`явились, інші в зиму вижили.

Весна в очах сіяє і в садах,
і шлях у рік ми весело осилимо.
Але в серцях чому, палкий, запах
томатний сік туманами осінніми?

11-12.06.2016

Це, друзі, гра -
не з-за бугра!
Отож, 3ball
for all!

2016

Ховався вовк побіля кошари,
Бо намірявсь, як місяць зайде за хмари,
Десь так після третіх півнів,
Коли вже й пса всесильний сон знесилить,
Прожогом кинутись і вихопить вівцю добірну.
Та що це?.. Двір освітлений увесь...
Господар скиглить, підвиває йому пес...
«Що сталось? Невже хтось із мойого роду
Осміливсь поперед мене завдать господареві шкоду?
Ні, цього не може бути. Не траплялось доти,
Щоб хтось наважився піти мені супроти...
Мабуть, якесь там горе... А в горі – не до сварки...
Отож, піду відкрито, а не через звичну шпарку.
Здорові будьте, пане сусіде!.. Та що я бачу!..
Не варт питати, чому так плачете.
Покотом вівці лежать, та не як завше
Бекають і тішать серце й око ваше».
«Горе тай годі!.. Не знаю, що й думать нині...»
«Може, хтось із недругів ваших отруту підкинув?»
«Спасибі, що, як і я,хочете знать причину».
«А якже інакше. Вівці ж були такі справні й сумирні...»
« Ти, вовче,- пес не втримавсь і в бесіду втрутивсь,-
Співчуваєш і за отарою так слізно жалкуєш,
Бо відтепер шлях до кошари не скоро вторуєш».
Тай нагодився ти із наміром зловісним,
Аби найкращу овечку затягти до лісу».

P.S.
Так-от і люди над покійним по-різному ллють сльози:
Хто з горя, а хто потерпа, що вже нашкодити не в змозі.

Зворушує тремтіння білих вій
Акації, що маревом розквітла,
Я так люблю духмяний цей завій,
Що в душу промінь добавляє світла.

Джмелі хмеліють в ніжних пелюстках,
Немов по шовку ходять босі лапки,
Дрімають на суцвіттях – лежаках,
Ліниво покидаючи канапки.

Пилок нектарний сліпить очі їм,
Наївшись меду, набринівшись гулом,
Вертаються завжди у власний дім,
Щоб відпочити від п’янких загулів.

Замріяна акація услід
Їм шле прощальний надлегкий привіт.

ж. Днипро, июнь 2016. Мой "старый" стих о "постмайданном" приходе лета...

Мир изменился до самого дна.
Этой весной не настала весна.
Мир изменился с ушедшей весною.
Этой весною запахло войною.

Запах слащавый, как пороха дым.
Грудью дыши- не надышишься им...
Наши надежды растаяли где-то
Вместе с теплом приходящего лета.

В лето впадают тревожные сны
Памятных дней предвоенной весны.
Летнее время со стрелок стекло.
Лето настало. Но не пришло.

Люблю непомітні прикраси,
Приховані від кривизни поглядів
Не для поживи натовпів
Рішучих злодіїв окраси,
Які волітимуть їх вкрасти.
Якщо не вкрасти, то спаплюжити,
Словами-канатами,
Мокрими від солоної води,
Мов гарматами
Готовими до війни.
Канатами можна різати,
Мов матроса під час шторму,
Що опинився на їх шляху.
Гарматами – просто вбивати,
Лишаючи сморід диму на шматку,
Який колись був мрією.
І ми ці гармати сіємо
В чудаків, що не ховають прикрас,
Виблискують ними для нас,
Мов мішенями…І ми мліємо,
Прицілюємось, б’ємо, ріжемо,
Гриземо себе, бо не вміємо
Побачити власних прикрас.
Осліплені очі у нас.

пісок перестрибни – і світлотіней повен
із марева пізнань спливе бурштинний ліс
отам хатинка відьми і тістечко медове
вгрузають у хвоїни сліди хвилин-коліс

краплисті мухомори дзуміючі комахи
стрімкучі перелети линяючих летяг
в кубелечках поснули руді лисиці-свахи
дивися ген вовчисько морквину в сон потяг

навіщо вовку овоч ніхто не докумека
він любить ніжну вовну і кров`янистий стейк
грядки ропух обміряв заморений лелека
і жовтим дзьбом цюка в цеберечко пусте

відкрий мошисті двері лиши букет чи грушу
скажи бабусі відьмі прекрасна молода
і випурхнуть метелики а може сяйні душі
із глека що на паколі забув яка вода

в криничці киселевій заклякнуло латаття
пелюсточки із крему а листячко безе
шпалери у рибини котисько рве на шмаття
схопив би із пательні линочка... не везе

а ти не зупиняйся коли совині крила
профуркотять за клуню і нямкнеться кажан
бо не тебе ж зловила якась нечиста сила
на ймення екзотичне Шестиголовий Жан

не вельми ліс прозорий павук рудаві сіті
навішував охоче й перфоменсом нарік
там заблукати легко ще легше там прозріти
і радість поросячу нести за сім доріг

Полуниця вилізла на листя,
Сонце червонить її боки.
В чашечці для неї доволі місця:
Буду ласувати залюбки.

Так духм'янить полуничним соком,
Мов п'янке насичене вино...
Полуничка умостилась боком
На сметанно-біле полотно.

Намистини цукру відтіняють
Сонячно насичені плоди,
Ягідки до рота потрапляють:
Млію від такої смакоти.

Червень примостився на ганочку
І на мене любо поглядав,
Як ласую солодко в садочку
Серед пахощів ягід і трав.

В пивбарі, що якраз побіля порту,
До пива риба будь-якого сорту.
Розносить пиво, наче справжнє диво,
Статевозріла дівчина вродлива.

Вона, мабуть, метиска чи мулатка,
Вся апетитна, наче шоколадка,
У неї очі, наче у телятка,
Хоча вона давно не янголятко.

Її хода розхитана й зваблива,
Її сідниці хтиві і тремтливі,
Вона екстаз підмішує до пива,
У грудях грають чари лоскітливі.

Вона з підтекстом злучення до пари
Несе креветки й сушені кальмари,
Приносить пізно ввечері в суботу,
Її вже треба брати у роботу.

Куди ж подітись бідному п’яниці,
Коли в очах вже двояться сідниці,
Коли дівчат стає дедалі більше –
Ховається кудись і пише вірші.

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=makhno&page=makhno018

А сигаретки я і не помітив – вона злилася із стіною...
На фоні Ані-статуетки і сукні, елегантно скроєної,
На фоні ніг струнких, як виточених, мережив чорних на руках
Я не помітив сигаретки – неспостережливий чувак!


13.06.16

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Оці гаї так тужать за тобою…
Сьогодні вперше змовкли солов`ї.
Блукає погляд виссю голубою,
Уже дощі всі виплакав свої.

Сьогодні хмари-пазли в піднебессі,
Я дивувався, дивлячись на це.
Якби їх скласти разом, то чудесне
Явилося б мені твоє лице.

Аж захотілось раптом стати вітром
Аби разом докупи їх складать.
Щоб, може, засвітилися привітно,
Зійшли, неначе Божа благодать.

Щоб по воді пішли іскристі кола,
Між пазлів розчинилися жалі.
І все заусміхалося довкола
Від поцілунку Сонця на землі!

12.06.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Хапатися, давати інструктаж,
ключі шукати, трубку телефону...
Нагадує щоденності пейзаж
стовекторну індустріальну зону.

Хвилини рахувать до закриття
і бігти стрімголов до магазину...
Джейн Остин! Потребую відчуття
пріоритетів – прямо до загину!

Я згідна пізнавати глибину
похмуро-інтригуючого Дарсі*
і пробивать невидиму стіну
умовностей, що зібрані на марші,

повірити у будучність без хмар
щасливих пар (життя було недовгим)
і вигострити вишуканий дар
до довгих церемонних діалогів.

Я етикета вивченням займусь
і відшукаю ноти, книги, п’яльця.
Ні Уілоубі, ні Уікем** – присягнусь! --
не обведуть мене навколо пальця.

В твою епоху жадібно стрибну,
де все у ритмі задано-врочистім.
...Лише антибіотики візьму,
запас зубної пасти і дентистів.

2016


*Дарсі – позитивний персонаж роману Джейн Остин «Гордість і упередження»
**Уілоубі та Уікем – негативні персонажі романів Джейн Остин «Гордість і упередження» та «Розум і почуття».

Розсипались думки волошками у травах,
Спросоння рута-м'ята серцю бубонить
Про піднебесний галактично-мрійний замок,
Про тонкорунну надгігантову блакить,
Про росяну журбу, що накрапає з листя,
Орошуючи рвані рани на стеблі.
А маки...в'юняться кораловим намистом,
Вогнями блимають у вранішній імлі.
У пряного зела магічно-томні ноти...
Вдихнула свіжість...і зайнявся літній день.
Поводирі сліпих ілюзій...зорельоти.
О, скільки тут витає тайних одкровень...

2016 р.

Капіталізму байдуже лице.
Рис комунізму нема і не буде.
Що б ви, Надіє, сказали про це
У галереї-кафе "Баракуда"?

Люд поспішає... У кожного - бос.
Фото онуків, що десь за буграми,
Я роздивлюся, згризу абрикос...
Та й обернуся на стриману даму.

Ви не дурили... Повірю, авжеж.
Вип`ємо коли. Ті класи далеко.
За видноколом світи без пожеж.
Звідти омани приносить лелека.

Тихше, учителько. Може, шпіон
Дивиться пильно на звітрені губи.
Я вже обсмикуюсь. Ви – еталон:
Шаль у гадючках на вицвілій шубі.

Бризну парфумом... навколо дими.
Треба летіти, є вірші на книгу.
Ви чимчикуйте сніжком до куми.
В рань горобці обіцяли відлигу.

2016

Сталева діво! Карта ти у грі,
Тобою ще не раз колись зіграють,
Щоб довести, що істини – немає,
А символічність – це великий гріх.

Тебе вписати схочуть у статут,
Канонізувати - за життя старались,
Одна лиш ти ще знаєш, що чимало
Тобі потрібно пережить спокут.

Тебе здійняли враз на постамент,
Щоб скинути, як відпаде потреба,
А ти ж бо птаха, що так прагне неба,
А не якийсь бездушний аргумент.

І я вклоняюсь моці твоїх сил,
Що зрадником-запроданцем не стала,
Та ще не раз пектимуть на мангалах
Твоє ім’я, щоб звіяти у пил.

Одежі білі вимастять у бруд,
Бо між ворон усі вдягають чорне,
І доведуть: надії – ілюзорні,
Ніхто ще досі не звільнявся з пут.

Заглушиш епатажем власний біль
Від втрат усіх (тобі їх пригадають,
Щоб рану нанести колись останню),
Які приніс отой нерівний бій.

Прости їх всіх. І нас також – за все:
За поклоніння, втрачену довіру,
За те, що одягаєм завше сіре
І що ніяк не вмиємо лице

Від неперервних і кривавих сліз
Ані собі, ні неньці - Україні,
Даремні чвари зводимо постійно,
Не зрушивши на йоту навіть віз.

Ти мене відпускати не хочеш
Із обіймів, хоч я догорів...
Наші ночі!.. розпусниці- ночі!..
Цей бажання одвічний порив...

...ніч хвилинами міряє кроки
До ведично-морфінових снів,
І дрімоти вороняче око
Вглиб душі заглядає мені.

Ось уже підхопила на крила,
Хоч свідомості промінь не згас...
Відбулося- не значить здійснилось...
Задоволення- ще не екстаз...

Голос пам"яті серце лоскоче
Мов босоніж ідеш по траві,
І, можливо, подивишся в очі
Тим, кого не побачиш повік,

А можливо, і тій, без якої
Вже не матиме сенсу життя...
Сон наповнює душу спокоєм.
Я його пригублю, мов пиття,

Що зціляє, відновлює сили
Для кохання тобі і мені...
Вже світає... Прокинулась, мила?
Що наснилось тобі уві сні?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116061101151

Щупальці ранку світ тягнуть із темряви.
Все перевірено серця детектором.

Крихітка впертості духу та крапелька певності...
Очі, що світяться відблиском долі і денності...

Серце прикрите хіба що долонями.
Жевріє світло між ребрами й скронями.

Та не сховатися і не втекти від обов’язку –
Брукову сірість побарвити кроками босими...

Час до майбутнього стелиться нервами –
Віра у спокій впадає в дух зернами.

Голос таланту в засаді у заздрості труйної...
Букви на серці виводяться ранами-рунами.

Твори заморені, та не впокорені.
Книга буття і душа вже розгорнуті...

Кров'ю палає світило, відсвічене вікнами...
Тінь заступає і стелиться попід повіками...

© Оксана Рибась 2007

То не весна. То - хлопчик-Прометей.
Він осяває ніч вогнями рути
І мій поріг. Не думаю про те,
Чого, на жаль, не можна повернути.

Яка спокуса - вірити словам,
Коли вони, як цвіт, білоголові.
Колись і я любов усю віддам.
Та стільки у мені її, любові!..

Посадиш ти у неї в головах
Зелену ватру юної калини.
І згубить щастя - перелітній птах-
Перо своє, не схоже на орлине.

2015

Охапки полевых цветов—
всем, кто стоит на рубеже
неотвратимых перемен,
что придвигают нас к концу.
Цветочный вал—учителям,
с годами позабывшим нас,
уткнувшись лодкою в песок,
с сиделкой платной у бортов.
Цветочный залп — друзьям, родным,
которые по виду стойки
и, как солдатики, идут
на дно, не закрывая глаз.
На помощь стыдно им позвать,
тебе неловко их окликнуть,
со всеми происходит жизнь,
как безнадёжная болезнь.
Собрать бы целые поля
цветов и за живой пургой
не различить, как уходя,
бесшумно затворяют дверь...

2014

А сивий Дніпро набачився стільки за вічність,
Що певно не зміг би у пам’яті все вкарбувать,
Міняли його, гатили, корили величність,
А він свої води проніс крізь часи та повз гать.

У ребра його (пороги) ввіткнулися вістрям
Каскадами ГЕС, заливши їх кров’ю ущент,
Змішалась вона із тою, що ллється століття
Із тіла народу, неначебто просто абсент.

Комусь певно дуже смакує напій той полинний,
Бо досі не спинимо – все добавляєм до вод,
Із душами воїнів чайки та качі знов плинуть -
То жертви вампірам із плоті приносить народ.

Із Кручі за всім поглядає Кобзар не осліплий
(Хоч очі б закрити, та небо – занадто близьке):
Вчепилися в землю чужинські безсмертні поліпи,
Штовхаючи хитрістю йти у болото слизькею

А сивий Дніпро не в змозі і сліз вже тримати,
У море всі скинув, пірнувши затим в забуття,
Душа, зачорніла від бруду й чергової втрати,
Колись ще в майбутнім відродиться знов до життя.

***
Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух.
І я наче та волошка,
тендітна і безпорадна,
в обійми твої солодкі
по тихій росі бреду.

Хапаю останній промінь
розлагідненим пелюстям,
вбираюся у коралі
ледь-видимих ще зірниць.
За мить у тобі, жаданий,
до крапельки розчинюся
на ложі трави і неба,
між крилами дивоптиць.

І буде кружляти обрій,
мов марево кольорове
над садом, що став едемом
для душ розімлілих двох.
Аж поки розлиє щастя
своє неосяжне море,
аж поки скупає в ньому
свій усміх ласкавий Бог.

2.06.16 р.

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівливий...
Та ось в голубки чи не стача снаги,
чи, може, вона врешті-решт збагнула,
що всі ці залицяння хтиві лише їй,
тоді пара коханців здійметься умить,
закружеляє ритуально й полетить
в місцину, де їх інтим не видно...
Згадалось про інтим, а в пам’яті зрина
подиву гідний клопіт ластівчиний про малечу,
її польоти блискавичні зранку і до вечора...
...Стільки ж бо дав Всевишній нам
божественних зразків турботи та інтиму
в світі пташиному й тваринному,-
тож так стає на серці невимовно прикро,
як поміж людом ще горує ґвалт,
зозулина безжурність стає прикладом.

Світлої пам’яті Івана Вітішина,
бійця 80-ї аеромобільної бригади

Аеропорт донецький. Згусток смерті.
І безперервний бій, що без кінця.
Дитячі фото в рваному конверті
Притисли руки вбитого бійця.

Іван Вітішин - батько цих маляток,
Що ждуть татуся скоро із війни.
Вони не знають і не знає мати,
Що сиротами стали вже вони.

Що білий світ уже чорніше ночі,
І на порозі їхньому війна.
А серце в це повірити не схоче,
Що мама вже вдовиця, не жона.

Колись у неї запитають діти,
За що убили тата на війні?
Вона посадить на могилі квіти,
Портрет повісить в спальні на стіні.

І будуть з нею завжди рідні очі,
Дивитись на її, що повні сліз.
Війна убила щастя в ній жіноче,
Сирітську долю ворог в дім приніс...

Аеропорт донецький. Згусток смерті.
І безперервний бій, що без кінця.
Дитячі фото в рваному конверті
Притисли руки вбитого бійця.
10.06.16

за що... ану зажди... і дурень життя готовий віддавати?
- Аби могти... завжди... щодо фігури дійсність стосувати!
10. 06. 2016 р.
... про самотність кажу:
... що то стосунки... цицьки і ссавця... без цицьки... і котрому
цицька до лиця... самотність то коли усе... в лиці одному!
11.06.2016 р.
... про ідею каменю кажу:
і-де-а-лі-зоване реальне як мА-те-рі-а-лізм подали нам...
І здогадайся сам... що то – ідея... а не кАмінь!
12.06.2016 р.
... щодо ілюзії кажу:
окрім ілюзії реалій й ілюзії примар - немає більше дійсності...
хіба що відчуття реальності... ілюзій... зІйде з хмар.
14.06.2016 р.
...про вічність Кант каже:
“ ... wir eine Kette (ланцюг) von Wirkungen (дія) und Ursachen (причина)...”,
що я розумію так:
дією наслідку буде наслідок котрий матиме наслідок по причині...
дії причини котра була причиною котра мала причину в наслідок.
15.06.2016 р.
...про надії кажу:
все бУло-бУде однієї дії зведеться до причини -
а сподівання наслідку... в надії чинні.
17.06.2016 р.
... про логіку кажу:
безконечне і абсурдне – tête à tête... розум ж здатний їх подати -
як то воно логічно буде виглядати... і те і те...
24.06.2016 р.
... про логіку кажу:
розум спроможний подати логічно – не більше...
людина ж спроможна... на більше!
25.06.2016 р.
... про діалектику:
- якщо кажУ - про діалектику людина може і мовчати...
людина може більше без... але про це не будуть знати.
26.06.2016 р.
... мов ієрогліф:
... на бруківці... що бачу я згори... он:
мертве пташеня топтане... кон-тури.
1.07.2016 р.
... великій людині:
хоча єством усім ти все щодня в ударі користала... твоя душа...
що розпластАлась – лежить мов мертве пташеня... на тротуарі.
1.07.2016 р.

Люди - мов собаки - брешуть перманентно,
Накликають війни... виверження Етни...
Від чужого воя діточок рятують,
Садять край могилок невідомців тую.

Попелом укриті капоніри... злітки...
Бебехи (що встигла...) тягне впріла Лідка.
На білборді висне наратив-порада,
Як приймати гідно біженців - з-під "граду".

Гамірно край цирку. Музика... солома...
Всі печалі-біди залишаймо вдома!
Є солодка вата, шашлики і снеки...
...................................................
люди забувають... що бубнів Сенека.


2016

Ці прохолодно-хмарні вечори…
І довгий день у довгих тінях тане.
О соловейку, співом говори
Про те, як любиш ти свою кохану.

У почутті – вже розчинився весь –
Гаї сумні навколо звеселяєш.
І трелі дивовижні в її честь
Летять, здається, аж до небокраю.

До серця йдуть пташині ті слова
І щастям дивовижним душу надять…
Я б теж отак для милої співав
До ранку чарівливі серенади.

Я б стишив навіть буйний вітровій,
Розлив навколо музики багато
Щоб співом вознестись, як соловій
І світ увесь любов`ю обійняти.

9.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Вознісся… До Небес… Престолу Слави …
Праворуч від Отця – вже на віки…
І учням більш не дочекатись з’яви,
Як сорок днів являвся перед тим…
А буде з ними Дух Святий щомиті
І за Престол Небесного Отця
Покличе тих, чия любов – не мито
За місце в Царстві Божого Лиця.

09.06.2016

Казки, примовки, віршики: про кицю,
про зайчика, лисичку, колобка,
царівну сплячу, мачуху-царицю,
Котигорошка, Оха, козака…
Смішні «тореадори» в кукурудзі,
малий Тарас у пошуку стовпів, –
мого дитинства щирі й добрі друзі
у відкритті «америк» і світів.
О юнь! Шляхетність, велич духу!.. терня…
Кохання й розпач – «Мотря», «Не вбивай»…
…Пісенник мами – скарб із диво-перлів:
про Гриця, хмеля, руту, водограй…
«Зів’яле листя». «Солов’ї» Олеся.
Тужіння Мавки. Всесвіт «Кобзаря».
Й екзистенційна зваба космо-плеса
не пійманого світом ратая.
А над усе – бабусина молитва,
її наука, пам’ять, сивина,
і Книга Книг, розгорнута до світла…

…Вершечок айсберга. А скільки ще до дна!..

Світлої пам'яті Присяжнюка Руслана,
бійця 90 батальйону

Пробач, мій брате, серця половина,
Моя душа мов схована під лід.
Та є чиясь чужа в тому провина,
Що ти загинув у розквітті літ.

Ти відлетів, немов листок зелений,
Із дерева, що тільки підросло.
Ти зажди будеш молодим для мене
І для батьків, в могилі за селом.

Матуся наша раптом постаріла,
А в батька чуб, як снігом замело.
Твоя кохана, мов голубка біла,
Синочка горне під своє крило.

Тепер за двох для мами і для тата,
І для твого синочка, - я один.
За двох любити, гріти, обнімати,
Щоби сирітство не відчув твій син.

Пробач, мій брате, за твою недолю,
Що не підставив серце, не вберіг.
Це вороги, що у грошей в неволі,
Війну впустили підло на поріг.

І я клянусь - за тебе їм віддячу,
І за вдову й за сина сироту.
Залишу ворогам свої невдачі,
А батьківщина буде у цвіту...

Пробач, мій брате, серця половина,
Моя душа мов схована під лід.
Вже знаю я, чия в тому провина,
Що ти загинув у розквітті літ.
09.06.16

Щоб написати щось ліричне,
чи іронічне, чи вогнисте
прийшли ми до своєї річки,
на наше озеро Кохнівське.
що нам красивіше за Світязь.
Всі фарби на палітру вижму...
Скоріше: хоче подивитись,
як пишемо, з вербою пижмо.

І почали природу тішить
словами, барвами легкими.
У світлій, у священній тиші
година, друга пролетіли...
Давно вже сонце не в зеніті,
давно вже з вірша вийшла пісня...
Скоріше: хоче оцінити
живопис із вербою пижмо.

Щоб кожен у талант повірив.
Один мазок і твір готовий!
Усі у захваті у щирім!
А ще рослинам до вподоби
безпосередність і порядність.
Надходять сутінки неспішно...
Скоріше: хочеться погратись
у піжмурки з вербою пижму.

28.05.2016

Відгородити ся.
Відгородитись.
Звести на цій межі ожинний тин,
Щоб я могла до тебе прихилитись,
Щоб самотою ти не цвів один.

Моя любов – мереживні півонії
Лякається чужих незграбних рук.

Хоч біла я – цвіти мені червоним.
Шовковий дотик, відгомін та звук
Лягають пелюстково на стежину.
Пелюстку кожну – буду берегти.

Моя межа прихована ожинна –
У сад оцей чужинки – не впусти.

Я вас пам’ятаю.
Та ні, не примарилось.
Вже рік проминув. Ще зоріють мости.
Читали ви вірші про місто під хмарами,
І мріялось – словом до вас дорости.

Я слухала серцем уважно, притишено,
І ширились, висились ваші слова.
Ви щедро ділились думками та віршами,
Той спогад як зараз ізнов ожива.

Івано-франківські поети, святкуючи,
Як квітку в дарунок - мене прийняли.
Ах, вірші, ах люди, ах площі, ах вулиці,
Відкриті думки і накриті столи.

***
Наше ліжко пахне серпнем,
Наше літо – просинанням.
Сон – у руку, стогін стелить
Інтродукцію бажання.
Інтермедія косіння –
Сіни вистелено сіном,
Запах паморочить стіни,
День морочить думи тінню.
Ліс чатує, дим звисає
Затуманено-плаксиво.
Погляд томно наливає
В келих ночі сік із сливи.
Достигає ув обіймах
Нетривка молочна ніжність,
Із вікна зриває штори
Промінь-вітер світло-свіжий.
І така солодка втома
Просить спогади гойдати,
Що здається – набираю
Повні жмені благодаті.
І лечу, і відриваюсь
Від земного збайдужіння.
Наше літо пахне...
Я вже
Голки визбирав із сіна.

08.06.16

О. М.

Я Вас побачив, у тривозі скутий,
Немов рослина каменем твердим,
І спогадів заледенілий смуток
Перед очима виник, ніби дим.

Я усміхався весело і грішно,
І це була мов гра, і бачив я,
Мій усміх віддзеркалився первісно
У Вашому обличчі звіддаля.

Ви встали і поринули у простір,
Що Вас забрав і більш не повертав.
Та краще, якби все-таки ми просто
В цю мить неслися божевіллям трав.

Розділено нас простором і часом,
Та завірюхи часу не страшні.
Свіча в мені спалила передчасно
Останній шал зимової пітьми.

28 березня 2016

О. М.

Сніг замітає тебе.
Неба тайнопис благально
Кличе у далеч печальну,
Що освятила земне.

Сніг протинає тебе
І розриває твій образ,
Мов Першовибух. За обрій
Всі мої сни поведе.

14 лютого 2016

Липневим цвітом розпочався день
Для пташечки, яка з гніздечка випала.
Услід казали : їй не до пісень,
Ще літня спека сліз усіх не випила…
А пташечка візьме собі майне
За веселково-росянисті обрії...
Писав мудрець, що "...це також мине»,
А надто для відважної , хороброї…
І світло на литаврах забринить,
І музика небесна виграватиме,
Бо Ангел соломинку - срібну нить -
Зів’яже так, що пташечка й не знатиме.
Любов’ю розговіються сади,
Липневим медом бджілка дорожитиме.
І пісня знов повернеться туди,
Де попри все в ній кожна нотка житиме…
Бо так уже влаштовано людьми –
Шукати у натхненні недосяжності.
Моя маленька пташко, може ми
Прийшли сюди,
аби
служити
СПРАВЖНОСТІ?.

Це коли небо заквітчане у ромашках, маках, волошках ходить полем
і трепетно приглядається до кожної зеленої стебелини нового урожаю.
У літнє сонцестояння — пливуть у купальських вінках зорі за водою
і на таємних стежках роздаровують червону руту — вогняне кохання.

Птахи у дрібних та великих клопотах мотаються з світанку до ночі
і пильно бережуть своїх малят від шулік, вітру, дощу, блискавок, грому.
І трудівниця-бджола лише надвечір приб’ється з далекого поля додому
і без вечері та чаю — до ранку втомлено на ослінчику передрімає.

Навчи мене не сперечатись —
— крізь запітнілі крильця лінз
у щось невидиме вдивлятись
і усміхатися, як сфінкс,

пізнаючи за ураганом
чужих надуманих образ
то самолюбства ржаву рану,
то рик зневаги без прикрас.

Нехай простяться мені втрати
хитких словесних рубежів,
коли, щоб правду відстояти,
немає сил, немає слів.

Але не дай мені, загравшись,
згубити компас і весло,
нехотячи, не розібравшись,
несамохіть підтримать зло,

утратить пильність ненароком,
щоб ані воля, ні рука
не проросли в пасивний опір —
— останню зброю бідака.

Не дай під спів чужої казки
забуть, що виніс мій народ,
й шукати схвалення і ласки,
немов догідливий холоп.

2016

Буяє юністю зело
уже до осені зігріте.
І домальовує стило
на схилі дня початок літа.

Прозоро дихають ліси,
до неймовірного зелені,
і пряні запахи роси
перенасичують легені.

Окрилені п'янкі вітри
причісують цілющі трави.
І сонечко із-за гори
цілує пломені заграви.

У надвечір'ї навмання
зоря веселку заплітає,
і вечір у карафку дня
іще чорнила доливає.

Але, як мовиться, – привіт,
мої сонети і сонати,
і рути–м'яти аромати...

Заходить за куліси світ.
І як мені на схилі літ
усю журу домалювати?

06.2016

Покута війни нерозгрішена
Вже переганяла свій час…
Знов, Діво Маріє Потішення,
Втішаєш згорьованих нас.

Сокальщина в тузі… Між кленами –
Стежина жалів і жалоб.
Поглянь, над Твоїми теренами
Тривоги кошлате крило.

Від зради, від кулі ворожої
Відважних синів захисти.
До Тебе, до Матері Божої,
Нам смуток нести і нести…

Торкатись Хвалою коронною*
Небесного трону Твого.
Красою Твоєю іконною
У храмі милується Бог.

Окропиш росою купальською
Надії нев’янучий цвіт.
Тебе називають Сокальською,
А в серці Твоєму – весь світ.

08.06.2016

***
А на Раші із гущі народу
клонували новішу породу
із овець і биків –
необойовиків
і баранячу націю горду.

***
А у Чука генеза така,
що буває із чука мука.
Але мало біди,
є ще Гек у орди,
що рулює на роль чудака.

***
А у Путі з Надією слава.
Путя Петі дарує забаву.
І генеза така,
що оба чудака
не находять на неї управу.

***
А в Бурятії неомакаці
прищепили гармату на с-і.
І волає, – ура!
І пуляти пора,
та снаряд заважає собаці.

***
Ну, а Няшу сіяння накрило.
Князь Таврічєській буде Кирило.
А істоти нові
на гібридній крові
називатися будуть горили.

***
А у Таврії зона вирує,
і Дімона на вуха не чує.
І готує татар
у великий амбар…
Ну, а Няша? А Няша
пакує.

                              2016

Десь на картинах серед таємниць
у птахо-квітів радості просили,
крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили.

«Крива Марія»* в чудернацький світ,
химерний, фантастичний поринала
і в дивний той фантазії політ,
у дивовижне нас з собою звала.

Пройшло через усе її життя
язичництво поліської природи,
а надзвичайне світосприйняття
ще праслов'янські відчувало коди.

Крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили
десь серед кольорових таємниць
у птахо-квітів радості просили.