Я пам’ятаю озеро Хасан,
і не забуті – « ...холода, тревоги».
Веду у бій.
               Жадаю перемоги.
І дідові – « пилюка та туман»,
і бісові Ічкерія й Афган –
« мої сумні і радісні дороги».

І батько знав дорогу не одну
з Монголії рікою Халхін-Голу
і аж до макі* армії де Голля.
Я забуваю пекло на Дону,
але у цьому Дантовому колі
я повертаю
               у його
                             війну.

Як білофіни всипали червоним,
Росія забуває як на зло.
Тоді не до історії було,
коли і він командував загоном,
який до бою був чисельно повним,
а після бою... майже не було.
На перекличці кожен з новобранців
вигукував професію свою :
– Поет!
               Поет!
                          Поети – це уранці...
А ввечері – трикутники-скитальці**
ще понесуть печаль-журу свою.
Їх із походу вже і не чекали.
А на руках принесли трьох бійців...
« Развєдка боєм» – так це називали.
Були поети й безвісті пропали.
І де вони? У воду – всі кінці.

Із краю і до краю еСеСеРу
зібрали їх у чоту-батальйон.
Були це і червоні, і есери,
і українці – знані як бандери,
яких поляже не один мільйон.
Історія забула Маннергейма -
як воював і армію беріг.
Якби і ми по лінії до Сейму
єдналися у націю окрему,
то й нас би сатана не переміг.

А я усе пригадую забуте:
веселий під гітару менует,
і татове суворе, ледь почуте
і риторичне, – що́ із тебе буде?
А я візьми і вимови, – поет.
І зводячи усі кінці з кінцями,
коли за цими сивими роками
і наді мною грянула гроза,
я розумію, чом у мого тата,
який ніколи не казав багато,
одна-єдина
               капнула
                              сльоза.

Ти прости мені, Боже,
Мої безкінечні гріхи.
Жити я більше не можу
Серед людей таких.

Ти прости мене, Боже,
Якщо я була не права.
Більше я чути не можу
Фальшивість в людських словах.

Ти прости мене, Боже,
Врятуй від провин мою душу.
Дивитись я більше не можу,
Як тягар гріхів людей душить.

Ти прости мене, Боже,
Ти порятуй мене, Христе.
Нікому знати не можна,
Що мені в серці тисне.

2014р.

Завиває вітер вовком одиноким,
Замітає снігом хуга всі стежки,
Стоять непорушно лиш дуби високі,
Ліс охороняють вони залюбки.

Бо життя у ньому вирує і взимку,
Не бояться холоду білочки малі,
Запасли ж багато горіхів та шишок,
Граються-стрибають вони на гіллі.

Дятел,наче лікар огляда дерева,
Дзьобом-молоточком недуг виганя,
І лисичка хитра тихенько крадеться,
Вполювати здобич хоче ця "кума".

Ось пробіг швиденько зайчисько вухатий,
Копитом з-під снігу траву дістає
Красень-лось,якого ще зовуть сохатим,
Вичищає сойка пір"ячко своє.

Правил та законів чітко,неухильно
Дотримуються в лісі звірі і птахи.
Забуває часто лиш про це людина,
Страждає природа від її руки.

2015 р.

Для кожного свої рядки:
Бува слова порожні звуки,
Буває зовсім навпаки,
Якнайсильніше в серці стукають.

Для кожного свої рядки:
То довгі, то короткі строфи.
То довгождані є такі,
А то і зовсім є непрохані.

Для кожного свої рядки,
Що в серці створюють ідилію.
Любов’ю спалені лише думки
Найбільшим щастям є наділені.

2014р.

Говорив мені голос вітру,
Що без мене ти жити звикнув.
Говорив мені голос бурі,
Що ти давно вже забув мене.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
Все б зуміла тобі пробачити.

Не сказав мені голос вітру,
Що ти слова чекаєш привітного.
Не сказали мені урагани,
Як тобі без мене погано там.

А мені б ТВІЙ голос почути,
Твоє серце серцем відчути.
А мені б твої очі побачити,
За любов твою була б вдячна я.

2014р.

Він її любив і хотів дізнатися правду
«Ти любиш мене»? – в неї спитав він.

Вона мовчала.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я не люблю тебе» –
Чітко серце вистукувало.

Він відповів: «Я не ображатимусь.
Все зрозуміло. Не було нічого вважатиму».

Вона сказала: «Не буду гніватись тоже,
Якщо після цього ми бути разом не зможемо».

У відповідь чула тільки мовчання.
«Я все зрозуміла» – були її слова прощальні.

Він мовчав.
В мовчанні ховалися звуки:
«Я люблю тебе» –
Серце його вистукувало.

2014р.

Здавалось міжсезоння, тільки між…
Та пада сніг, туман в гаю парує.
І із кущів – як навесні – капіж
Мелодію виляскує дзвінкую.

Вглядаюсь тихо я воді углиб –
Все озеро – як решето чи сито.
І танець чується летючих риб
У плескоті, веселістю политім.

Мов слів зима насіяла собі
Раптово в зошиті моєму хрустко.
А на величне золото горбів
Накинула ясну сріблясту хустку.

29.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Він витягнув з морозу своє серце,
поклав його у човен
і відпустив
за течією мирного міста
у повінь —
зеленого листя, людей і тепла.

З маківок золотих соборів
віями ловив сонце
і довго його складав
у великі кишені й рюкзак —
для себе
й для хлопців.

А потім, в автобусі, всоте
перевірив чи все на місці —
аптечка, тепловізор, телефон, планшет.
І не забув
заховати серце.
Так, знову під бронежилет.

Земля питає збурена—коли,
душа питає зболена—коли,
а ті, хто впали, зраджено мовчать,
не дочекавшись чесного одвіту.
Екран рябіє зранку від новин,
від жовчі і киплячих бризок слин,
зневагу, як розжарену печать,
прикладено до пійманого світу.

І ми співаєм дужче, бо болить,
бо знов чужая воля в нас волить,
співаєм, як співалося в віках,
коли безвихідь в вічі заглядала.
І шовком одягаються світи,
над прірвами здіймаються мости,
й ми хочемо забутися у снах,
що ткалися, як мати колисала.

А в світу є тверде алмазне дно,
а світові, здається, все одно,
чи їх багато, скошених, лягло,
чи ми іще співаєм, чи зітхаєм,
бо в світі помирає кожен сам,
мудрішає й міцніє кожен сам,
віддаючи наївності тепло
за сум прозріння вигнаних із раю.

Без твердості основи-- нас нема,
без стійкості будови-- нас нема.
Нехай шалені кручені вітри
тонкі верхівки, сердячись, ламають,
та дерево тримається за грунт,
у різьблену вдягається кору,
усі нещастя не перемогти--
з них впевнено і вперто виростають.

2015

червень сів на краєчок неба і звісив ноги
і ловить людей на сонце ніби біблійний рибалка
підвішене на гачок воно собі теліпається
золототілим вогником
гаряче й парко

і нас розглядає розморює зіштовхує нас губами
виймає прямо із вікон і кидає у траву
блукаючи там загублено знаходимо собі пари
і проростаємо в яблуню
оголену та живу

і яблука розпашілі дірявлячи кисень хрусткий
зриваються із гілок у космос падають втомлено
ось де беруть свій початок нові зірки...

так добре вдихати літо
у літо пускати корені.

2014

примати богу віддавали душі
обсівши тісно втомлений пісок
були вогкі крилаті і байдужі
пили вино
з надщерблених мисок

і висло небо надто
надто низько
торкаючись похилених голів
лежала на піску приматів низка
із сивих незапам’ятних часів

примати віддавали душі богу
попідпиравши спинами хрести
пили вино з мисок
брудних і вбогих
і шестеро лишалося з шести

і те вино було густе і кисле
а ті примати пахнули старим
і бракувало
бракувало кисню
приматам тим

2015

Поміж нами прірва зі слів,
Недосказаних я тебе люблю
З павутиння ілюзій болю
Дотиків і холодних світанків

Заховатися у найдальший куток
У задзеркалля снів
В країну без назви
У нікуди
Звідти
Звідки нема
Вороття такою
Якою тебе пам’ятає він

Слова тануть терпнуть на вустах
Застигають на півдорозі до поцілунку
Опадають пелюстками зневіри
І шаленіють у танго з осіннім вітром

хто тобі ворон голубе? хто тобі ворог?
небо – без правил кровить у боях без крил
доки свою висоту набереш і підкориш
хтось дуже добрий візьме тебе під приціл

з ким ти поділишся миром? ніхто не візьме
давно вже не білий світ і не кругла Земля
в кожного другого – сіро-буро-малинова призма
в кожного першого вітер каміння жбурляв

там де порядки і апетити – вовчі
ти не протягнеш довго бо буде труба
скільки не зменшуйся стержня в собі не змовчиш
виб’єш із рук ворожих вакцину раба

Твої кордони знов закриті,
І перелякані пташки,
Зібравшись, знов злетять у вирій,
Доки не змерзли...
Твоя стежина в синє небо
Колючим терном пробива до сліз, до крові
Твоя єдина...
Тобі складають диферамби
Через відчинене вікно
Сказавши поспіхом молитву,
Пішла у ніч,
Вже все одно...
Забракло часу, слів, бажання,
А може віри?..- Десь було...
Твоє розтрачене бажання жити
А може й ні...

Вітаюся.
Бо шапка... Шапка (може) не впаде.
Вклоняюся.
бо (не чиновник - можу (можу) майже все)...
Начальник мій -
директор мій,
підібраний із області можливий із месій,
пасе теля...
Теля пасе, теля...
А хто теля пасе?
А тут його (а тут його),
на біса,
живе прем'єр-міністр -
ані свічі, ані каністр...
Викручуюсь-вітаюся...
Викручуюсь-мовчу.
Якого я
(якого я...)
-на Путіна- мовчу?
Я що?
Купив у Путіна
халву?

05.12.2015

Єдина риска між бровами
каталізує все в момент.
Що перше ляже поміж нами:
слова чи акомпанемент?

Мажор в три чверті – для оркестру,
орган – не тільки для скорботи,
від регента і до маестро –
холодних рук єдиний дотик.

Зв’язок повітря й труб органних,
що трансформується у звук,
не схиб! Співатиме коханий,
а в Неба абсолютний слух.

Дисгармонійність молитов
воно фатально встоголосить
і зробить здатною любов
вже руйнувать, а не підносить.
2004р.

Перебираю твої листи
(ніч підглядає з-під фіранок)…
Хай не зійде сонце в той ранок,
коли вони стануть мотлохом
і спогадом станеш ти!
2004р.

Я втратила давно бажання
перелюбити: хто кого.
Бо двох замало для кохання
і забагато одного.

Перелюбить – двобій для рівних,
еквівалентних самотин,
для двох прямих, неперетинних
в банальній щирості площин.

А, не обмежена дарма,
не здатна лікуватись болем,
самозациклена пряма
обов’язково стане колом.
2004р.

ми знайомі не так
давно -
не відкрили
ще навстіж душі,
та життя
чорно-біле кіно
всі моменти
знаменно-зворушливі
в 25-му кадрі
монтує...
колажує життя...
ретранслює.
ми свідомі того,
що стабільно
мрій рої
відлітають свавільно..
далебі.
ми ще вірні, мій вірний,
собі.
хай війна.
хай труна.
хай рутина.
хай на рауті в "пеклі"
трутина:
пересилимо!
вистоїмо!
під вітрами
раптових подій
ми роздмухаєм свій
буревій,
щоб зірвати цей
вир часовий -
почуттів простір вічно живий.
і за ликом святим
"семи стріл"
помандруймо, мій орле, до зір,
що в колиску
нам доля
поклала.

Вечірнє місто…
Вже місяць мов кораблик випливає.
А зорі-іскри
говорять: –Ти його кохаєш?

Вечірнє місто…
Вже місяць зорі й тиша
Тобі говорять:
–Він тебе залишив.

2014р.

Це поєднання таке незвичне –
Сильний характер і миле личко.
Такий контраст, як чорне і біле,
Але вона в усьому вправна і вміла.
В ній поєднались розум і врода,
Гаряче серце і погляд холодний.
Таке поєднання завжди актуальне,
Бо це класика, а все інше – банальність.

2014р.

Ой не плачте, карі очі
З неба сльози ллються.
Пече серденько дівоче,
Вуста не сміються.

Чого плачуть карі очі,
Плаче небо синє?
Чого серденько дівоче
За кохання гине?

Чом не зна серце спокою,
Плачуть карі очі?
Чом любов бува такою,
Що і жить не хочеться?

Ой не плачте карі очі
Так в житті буває.
Любов серденько дівоче
На кусочки крає.

2014р.

Ти так близько, як ніколи,
Щем у серці не стихає
І здається мимоволі,
Що я давно тебе кохаю.

Ти так близько, як ніколи.
Від тебе погляд відведу,
Та здається мимоволі,
Що я давно тебе люблю.

2014р.

Сіє і сіє холодна мжичка,
Листя намокло,капа з дерев,
Пізньої осені вона сестричка,
У свій полон всю округу бере.

Так непривітно,що й сонце сховалось,
Вже із-за хмар воно не визира,
Плачуть осінні квіти останні,
А слізоньки нікому їм витирать.

І вгамувавши спрагу,умившись,
У сон поринає мати-земля,
Щоб з першим весняним теплом пробудитись
Та ніжними сходами світ звеселять.

2015 р.

Вічно кохання в душі є
І ніколи воно не згасне.
Коханням серце хмеліє,
Ти моє незвідане щастя.
Озвися до мене, коханий,
Розкрий навстіж двері до раю.
І скажи ну чому до нестями
Я тебе так щиро кохаю?

2014р.

На перехресті чотирьох доріг
Зупинюсь і замислюсь над прожитим,
Ніхто в житті й подумати не міг,
Що виявиться шлях таким тернистим.

Хоча кохання брало теж в полон
Хвилини щастя дарувала доля,
Та смутку і розчарувань більше було.
У таку мить зверталася до Бога.

Його просила,щоби допоміг,
Мої молитви щирі чув Всевишній,
Вселяв надію і завжди беріг
Від кроків необдуманих,поспішних.

Хвороба відступала,коли я
Наперекір їй прагнула творити,
Любить людей і душу звеселять
Гарною піснею та повноцінно жити.

Нині у мене вірні друзі є
І справа,у якій себе знаходжу.
Усім їм слово вдячності моє,
Щоденна від душі осанна Богу.

2015 р.

Відблиск місяця на скло
Ліг відпочивати, -
І крізь шибку потекло
Срібне сяйво в хату.
Розбудило без причин,
Як завирувала
Між вазонів і гардин
Світляна навала.
Заясніла, зацвіла
На стіні й на ліжку,
Мов роздмухана зола,
Сяюча доріжка.
Білокрила і прудка,
Вештала повсюди,
Наче фарба по кутках
Мокрого етюду.
Іскри падали на тло
Сонної кімнати, -
А крізь шибку все текло
Срібне сяйво в хату.
04.12.15

І узяв він сопілку...
І заплакали Карпати джерелами,
Й потекла музика ріками й озерами
Аж до самої Тереблі,
А там мостилася на греблі,
Ставала птахою, летіла знову до вершини...
І так щоднини...
Допоки не угледіла здалеку
Чарівну смереку.
І оселилася у її вітах,
Наче подих у мітах...
Тепер, як вітер теє дерево гойдає,
То чується, як сопілка грає...
Бо там музика жиє,
Є.....

Я пи́шу, наче скачу гопака.
Це тема для пародії. Чекаю.
На інші теми версія така:
як те більмо на оці у совка,
«богемія» мене не помічає.

Відразою до пошлості бере.
Та ба́йдуже. Але мені цікаво,
що буде, коли все моє старе
для молоді звучатиме на браво?

Нехай собі гуляє шантрапа.
Глухі до Ліри – Музу не почують.
У них і поні дома не ночують.
Апологети бані і клопа
нехай самі собі поаплодують.

А що мені лишається тоді?
І у Одесі: скука – нє рєклама.
Рубаю танки хоками Хайяма!
Коли своє, як мед по бороді,
то і чуже шануємо так само.

А я усе отримую сповна –
і воду п'ю, і зілля на скажене,
і не міняю синє на зелене.
Звичайно, я нє полная луна,
але як на якогось пацана,
хоч інколи полайтє і на мене.

                        *
Я пишу як рубаю напоказ.
Минає час. Реакції немає.
Ну що там ще заклинило у вас,
мої дотепні? Я не докучаю,
але цікаво, хто мене цей раз
исподтишка таємно покусає?

                              12.2015

Пелюстками троянд закружляли сніжинки,
Із світом вітається біла зима,
Широкі долини,пагорби й ниви,
Мов справжня газдиня обходить сама.

Ретельно,прискіпливо скрізь оглядає,
Переробляє усе на свій лад:
Пухнасті шапки яворам надягає,
Та килимом стелить,наче до свят.

І мерехтливі гаптує хустинки
Для сосен,ялинок та для смерек.
Хоч холодно,зате так чудово узимку,
Казкова краса у полон всіх бере.

2015 р.

Є у саду нашім пташина,
Клює насіння та зернини,
До сонця тягнеться й тепла.
Коли ж надворі завірюха,
Ми покладем сальця їй трохи,
Щоб не голодною була.

А хто ця пташка?Так,синичка,
Носить вона жовту спідничку,
У блузи сині рукави.
Мала синичко-українко,
Співай же весело і дзвінко,
Люби цей світ,літай,живи!

2015 р.

Усе було немов чарівний сон
І ми боялись налякати тишу
Це наче пройти тисячу безсонь
І лиш в твоєму сні залишитись.

Усе було немов чарівний сон.
Один лиш сон на двох усе вирішує.
Коли злились два серця в унісон,
В обіймах ночі став мені рідніший ти.

Усе було немов чарівний сон,
Але все ж треба прокидатись зрання.
Багато днів уже минуло за сезон,
А це всього лише пройшло моє кохання.

2015р.

Порізала його по серці,
Сльозами вмилася на мужньому плечі.
А він на неї зовсім і не сердиться:
"Не плач над серцем там уже рубці".

Порізала любов на клаптики.
Ножем ударила щосили
І каяттям гірким заплакала:
"Коханий милий мій прости мене".

Так пульс лунає в скронях,тихим вальсом:
"А я тобі троянди глянь приніс".
Торкнувся щік він ніжно пальцями:
"Ніщо не варте в світі твоїх сліз".

2015р.

Наші шляхи перетнуться, можливо,
Та не нам приймати це рішення.
Я бажаю тобі щохвилини
Бути щасливим із іншою.

Хай вона буде на мене не схожа,
Чи схожа, це неважливо.
Хай тобі вищі сили поможуть
Бути із нею щасливим.

Я бажаю любити без пам’яті,
Любити віддано й щиро.
Я не зможу тобі злукавити –
Будь завжди будь ласка щасливим.

2015р.

1

Віхами бавляться лобні предтечі,
Муштри...
Арес лементить без угаву.
Осиротіло багацько малечі.
Смерть відсікає-оплакує жваво.

Шлють воякам рукавиці, світлини
Добрі жінки, молитовні бабусі.
Йде благовонно свята Магдалина.
Зношені клапани, клани у русі.

2

Стрічі.
Петиції.
Програші.
Бійка.
Хочуть поваги до збочень лесбійки.
Мостять панята копички зелені.
Гей-наркоман копирсається в вені.

Плине ковчег...
Теліпаються кози...
Шийте пов`язки, стрічайте морози!

Пахнуть захвоєні ринки, завулки.
...Після потопу святково і мулко.

Сонми запевнень - у шурхоті листя.
Бука пиляє вдовиченька Христя.
Холодно в хаті, на покутті - манна.
Вірі й Софії недремній - осанни...

Є ще сальце для ворони, синиці.
Поперевертані всі шахівниці...

Миші. Боривітри... Лозунги. Фейки.
Еллочок суржику вчать соловейки.

Плинуть паломники, стогне Славута.
Воля жахтіє - своя... нездобута.



2015

Любити!.. Що це слово значить,
І хто на світі справді любить?
Усі про це тільки й говорять,
Але лиш одиниці люблять.

Любити! Може це не вічно?
Тому що кожен її губить.
Для когось може й не логічно,
Тому що мить – і все проходить.

Любити – дуже дивне відчуття,
Ніхто не може його описати.
Воно то є, а то його нема, –
Не кожному дано його впіймати!

Любити – це для кожного своє!
Для матері – обійми немовляти,
Для лебедя – одна на все життя,
Для пташки ж це – на крилах підійматись.

Любити! Тільки щиро й назавжди,
Щоб вірити у те що відчуваєш,
Щоб бути разом в злагоді й журбі
І кожен день казати що кохаєш!!

16.06.2015 Шабас М.Р.

Поволі вимерзли калюжі
В мілких вибоїнах доріг,
В які, мов кулі кий у лузи,
Уже вганяє вітер сніг.
Чи, може він лишає мітки
На монолітній чорноті,
Щоб я щербини бачив чітко,
А порожнини й поготів?..
02.12.15

І все ж ти мій.

Хай тріснуть гори,
Хай розійдуться ріки,
Якщо ні.

Не може серце помилятись
Й боліти так без тебе день при дні.

Ти мій - і вже на тому крапка.

Чи я твоя?
Вирішувать тобі.

І чхати, що там нагадала бабка.

У радості й борні з тобою я.

Хай змиряться усі.


04.12.2015

Чай з абсентом. Не спиться. Це мій оберіг.
В небі трендом зірниці злітають у сніг,
І гойдає у вічності сплін- корабель,
Зазиває- приплинь до незнаних земель!..

Всім дано по потребі. Жалітись не слід.
Пролітає у небі космічний болід...
Загадаю на відблиск його у вікні-
Хай тебе, мов епіграф, дарує мені!..

Хай він стане початком роману зірок.
Ми його для нащадків напишем удвох,
Наших зустрічей таїн розкритих рядків,
Що класичними стануть довіку- віків.

Заметіль колобродить- паперу сувій...
Ми напишемо повість кохання на ній!
І не спиться... Ця ніч не скінчиться ніяк...
Все здійсниться. Я вірю, зірнице моя.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120401214

і більше нічого не станеться тільки це:
допоки чекають на березі всіх морів
того хто ховає у хвилях своє лице
стихія води приведе щоб тебе зустрів

а ці пурпурові вітрила мов пелюстки
як тільки дістануться берега – опадуть
і зійде на берег принц і на подив людський
тебе забере зі собою в далеку путь

ви будете дихати морем немов вином
але корабель не сп'яніє – бо йде туди
де сьоме відкриється небо уперше й знов
і більше нічого не станеться окрім див

2015

Знову я сюди приходжу, знову,
Де не раз на лавочці сидів.
У саду яснім, передзимовім
Пагони погнало молоді.

По траві побігли світлі тіні –
Мов гілля продовжують старе.
Традиційні в нашій Україні
У садах оці ряди дерев.

Вітерець тут листячко ворушить,
День химерні відсвіти плете.
Як батьки тут – яблуні і груші
І молодші стовбури – дітей!

Є тут і ділянка для онуків –
Мов навшпиньки витяглась рідня.
Кожне з них так легко, без принуки
Простягло до сонця рученя.

Може хоч для них колись настане
На землі оцій стражденній рай.
І як захід – знов прийде світанок –
Усміхнеться тихо небокрай.

27.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад

Приходжу до тями – стрималась.
Могла цілу низку речей,
могла сто безсонних ночей
на слово у неї вимінять.

В безмежні дивлюсь дзеркала,
оправлені рамами-римами:
яка ж я слабка і мала,
як важко було мені стриматись.
2004р

Щемить. І смарагдові сходи
рятують. Я ними йду,
міняю потроху свою біду
на кілька ковтків свободи.

І жодного погляду не гублю,
закохуюсь в кожну мить.
Так дивно, що кожне моє «люблю»
завжди починалось з «щемить».
2004р.

Світ ловив – і піймав (і не раз, не на жарт)
гіпнотичним попелом буднів,
де за фінішем знов починався старт,
а зима починалась в грудні.

Тільки в сні я ішла від дверей до дверей,
тільки трави схилялись віддано:
між уявних світів і умовних людей
не забудь – хто ти є і звідки ти.
2004р.

Як умру, хочу, аби тільки жінки займалися мною в похоронній службі
І поводились з тілом моїм доброзичливо, і прочистили вуха мої од останніх почутих слів,
І просушили рот од останніх сказаних мною слів,
І стерли з очей моїх побачені образи, і чоло моє згладили од усіляких клопотів
І склали руки на грудях моїх, як рукави після праски,
І поклали в місячну купіль, немов у жолоб в корівнику.
А яйця і чоловічий орган з пухом і кучерявим волоссям,
(Немов на бридкім натюрморті минулих епох),
Природа яких надто схожа на зривання плодів поночі,
Лоскотатимуть пір’ям та обручкою круглою .
Як і рот, аби пересвідчитись: може, я ще живий.
І заплачуть, і засміються навперемін, і зроблять останній масаж,
І масаж цей од їхніх рук перейде на весь світ до кінця днів.
І заспіває одна з них медовим голосом молитву «Господь милосердний»,
Щоб нагадати Всевишньому, що милосердя справдешнє виходить із черева –
Черева правди, любові й благодіяння в моєму житті.
Отож, я хочу своєї смерті.
Їй- Богу. Так я хочу померти. Їй-Богу, їй-Богу.
-----------------------------------------------------------------
Єгуда Аміхай (1924-2000) – класик івритськоїлітератури.

Немає щастя без нещастя.
Немає правди без брехні.
Червоно-чорні б’ються масті…
Хто переможе у війні?
Чия то карта нині бита
на полі яви і чудес,
де на кону червона свитка
і опонент – лисавий пес.

Свята ідилія покою:
гудять із класики хрущі,
і торбу кОтять над горою
веселий вітер і дощі.
А потім літо, сонця ватра,
купає землю у теплі,
і вічна мрія, сите завтра,
живе у серці й на стеблі.
Ще далі – осінь, листопади
чужих корон, своїх надій…
Таємні думи-ретрогради
звіває жовтий буревій.

Сивіє небо над землею.
Земля чорніє у полях.
Любов, сотворена із глею,
тамує подих в диво-снах.
А вище марень сіра осінь
перетікає в зимо-град,
імлою розстеляє коси
і затуляє зорепад.

02.12.2015

Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих...
У вицвілих колодязях очей—
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях —
непрощення, вкорінене стіною.

Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить...

В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони -- у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.

На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.

Вони нас не покинули самих —
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку -- незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич—
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.


2015

Коли мені повітря було мало,
Ти був мені найглибшим подихом.
Коли я тонула в Тихім океані,
Ти зі мною потонуть погодився.

Знімаю капелюх перед тобою –
Крізь твою чисту душу видно сотні душ.
Моя любове, будь мені жагою
Знайти і в середині океану сушу.

Коли навиворіт твої всі почуття
Душа поета точить гостре слово:
«Хтось може й віддає своє життя,
А я заради тебе жить готова».

Не хоче серце пафосних рядків.
Душа поета, як сльоза прозора.
А може усе зовсім навпаки?
Кожен малює лінію життя своїм узором.

2015р.

Ти сказав, що я ангел,
Але обтяв мені крила
І я стала людиною.

Ти сказав, що я слабка
І переміг мене
А я стала сильною.

Ти сказав, що я зірка,
Та не впіймав мене
І небо спорожніло.

Ти сказав, що я життя,
Ти віджив мене
І я тебе віджила.

2015р.

               ***
Героїчний козел із Донбасу
про зелені співає романси.
І у Києві їв,
і Росію доїв,
а на кіз не було йому часу.

               ***
Колорадо Раші безголове
все іще усвоює урок –
шкуру кольорову
рятувати знову
бігає у школу й дитсадок.

               ***
Як викинута жабою ікра,
еліта Раші ще качає право.
Супроти, – слава!
мекає, – ура!
хоча, – на мило!
               кожному
                              пора.

               ***
Сите порося біля корита,
татові-тхореві завдяки,
з харьою бандита
лізе у еліту
і воняє на усі боки.

               ***
Війни нема і мир – не до ладу.
Казкове лукомор’я з'їла Раша.
І на біду
чекаємо орду,
що доїдає шоколади наші.

               ***
І у Рашії та́кож біда.
Не попала на мушку ігілу.
Захотіла із тилу,
Але
               до ігілу
її а́еро не долетіло.

                              11.2015