***
Нема пророка у вітчизни,
то так і буде.
Але знай:
коли не радує колишнє,
то до його огуди
й тризни
майбутнє
не веде
у рай.

***
Що все пропало, – це не так.
У серці кожного – Спартак
і не загине за п’ятак
і незалежна,
й самостійна
моя країна –
Україна.

***
Не зраджує Ісуса Юда,
коли кусає у щоку.
Ще уповають «добрі люди», –
за першою і друга буде
бодай на їхньому
віку.

***
Чого пускати слину?
Ти ласий до жінок?
Нормально.
Ти людина.
А не боїшся кпини,
записуй
цей
урок.

***
Іржа́віють осіріси й ізіди,
укриті порцеляновим плащем...
Очікує у черзі Немезіда,
коли паде її каріатида
лицем в калюжу
проливним
дощем.

2015

Зворушує, чахне і тане
усе, що чарує здаля –
жовтаво-рожево-багряне,
аж поки зима не нагряне
і білою стане земля.

Уляжеться ковдрою саду
обтріпане листя, трава...
Поменшає диму і чаду.
Залишиться літо позаду
і осінь утратить права.

І хуга повіє полями,
лісами піде буревій,
збере у торбину тумани
і буде висіти над нами
копійкою місяць новий.

І зорями жовтень убуде,
і тогу зніме́ листопад.
За носа хапатиме грудень.
Покотяться ночі у будень.
Подовшає сон у солдат.

На заході з'їдуться сім'ї,
на сході оклигне народ –
котурни замінить на рівні.
Забігають рідкісні півні
із льоху в чужий околот.

Нові караули й санбати
обніме безсоння ночей,
і зійде полуда з очей.

І чота небесної варти
рожевою мрією ватри
зігріє надії людей.

10.2015

Я – не гість. Я, так, перехожий.
Мимоволі і не хотячи
Увірвалася в дім. Потривожу
І попрошу – відпусти…
Стіни холодом вкриті. Темно.
Тут давно не живе ніхто.
Спогад тулиться смиренно.
Сумно дивиться у вікно.

Я б вогонь розвела і ґнотик
Запалила б – нехай горить.
Твоє серце єдиний дотик
Оживив би… та серце спить.
І удома нема нікого.
В перехожого душа гірчить.
Його розпачу, крику німого
Не почують.Твій дім мовчить…

Куди бурлиш, ріко?...Завжди така?
Клекочеш почуттями невгамовно...
Змінившись на сліпого бурлака,
Заторкуєш каміння...карколомно.
У мушель відшліфовуєш снагу,
І губишся у водоростях синіх.
У ночі відбираєш сон, нудьгу.
Кипить стрімка вода у часоплині.
Кричу я навздогін:"Ріко, спинись!
Бо заблукаєш у тенетах вітру"...
Відповідає хвиля: "Не журись!
Я річковою квіткою розквітну"...

2015 р.

Крізь тишу – грім, крізь гіркоту – моління,
Колюче груддя вибитих доріг.
І вершать долю ерами провинну
Небесні вої-янголи вгорі.

До раю – вік, до чорноти лиш миля,
Помежи драм людських спирає дух.
То де наш Ной – загублений у хвилях,
Чи сатаною приспаний оглух?..

Нема зірок – чистилище і попіл,
Зелених бісів скурена юрма.
А біль землі під серцем, наче докір…
Назад путівців не було й нема.

оранжеве небо мов чай з бергамотом
як біль білі-білі тумани-коктейлі
за руку бере не питаючи хто ти
самотність на зайво широкій постелі

веде лабіринтом осіннього міста
дорога робота дорога рутина
а ввечері разом сідаєте їсти
в компанії гордої леді з картини

2015

З циклу «Карпатські бранзолєти»

Ночівля

На оденку постелено вітрові,
на галєрії – сонцеві.
Сни
поєдинче здивують палітрами
заночованих сих,
а вони
на плахтурах,
як діва від повниці,
покриватимуть усміхом туск
і мирОм – до гуцульської вольниці,
об яку і чортяка спіткнувсь.
Підігріється сниво холодному,
на гаряче війне холодком.
Дочинєня у затишку – жодного,
бо газда на сторожі з ціпком.
Голосиста газдиня будитиме
і дарунками втішить гостей,
з найдорожчим – рожевою свитою
понад горами сонцю зійти.

2015.

Примітка:
оденок – горище хліва з дощок;
галєрія – довгий балкон уздовж будинку;
поєдинче – роздільно, окремо;
плахтура – рядно;
повниця – дарування молодим грошей на весіллі;
туск – туга;
мирОм – по-доброму;
дочинєня – неприємний клопіт:
газда – господар дому;
газдиня – господиня дому.


Бранка

О падочку, гарячі зблиски кріса
і кулка смерті.
Легіню лісна
в жовнірський рупцак заманила місяць,
щоб раненого вище лих підняв.

По змійці крові час повзе у крокіс,
гуцулки гонять вилами лісну,
що гейби вОйна,
щезне гола й боса
між тінями сушиць і полину.

2015.

Примітка:
бранка – призов на військову службу;
кріс – рушниця;
кулка – кільця;
лісна – лісова русалка;
жовнірський – солдатський;
рУпцак – наплічник;
крокіс – вир у річці;
сушиця – всохле дерево.

Гуцульські метаморфози

Штаєра коні сприходу,
світанок – за калейстру:
надривно чорний дихає,
а білий губи в Тису.*

Полудне коням вигріє
гірський у гривах вітер,
і злине чорний вирієм,
а білий – білосвітом.

Муровий вечір ліцами
минулому навкірки
прив’яже пару вічну цю
до впійманої зірки.

*Річка.
2015.

Примітка:
штаєра – галопом;
сприходу – спочатку;
калейстра – вуздечка;
полудне – полудень:
мурОвий – сміливий і зухвалий;
ліци – віжки:
навкірки – наперекір.

Бутин

За рипою кишіло сночі духами,
на ковню зранку – форин,
щоб наслухати,
куди сталєнка злитися піде.
Гуцули літні спільно з балакухами*
казки гірських вітрів не зловлять вухами,
бо й на фашинні казка де-не-де.

Мінорно рухне ліс коло поточини,
і навіть Бог,
раптово тут заскочений,
здивовано зведе брову нараз,
коли ватага, дуб униз волочачи,
потягне за собою світ і час.

2015.

*Говіркі жінки.

Примітка:
бУтин – лісорозробка;
рипа – яр;
сночі – учора ввечері;
кОвня – викорчуваний пеньок;
форин – головний;
сталєнка – сокира з доброї сталі;
фашиння – гілля;
поточина – струмок.

Передгрудневе

До зими, як до любки, - стежина коротка,
піднебесся із вішкою плине услід,
позолоти осінньої згублена нота,
вічна сі
перекинулась борзо на глід.

СкузікАлася осінь,
мов пирга,
а вішка
за простибі вертає такій неземне.
До зими, як до любки, стежина миліша,
поміж гір у газівку* закутана днем.

Не чекай од тієї, що близько, покори,
заведе у скрепіття сріблясті без меж.
До зими, як до любки, стежина угору,
подолай – піднебесного скрецо сягнеш.

*Легка екзотична хустка.

Примітка:
любка – кохана;
вішка – кропило;
борзо – швидко;
скузікАтися – кинутися у сварку;
пИрга – стара потворна людина;
простибі – дякую;
скрепіття – нетрі.

*****

Захмелілий музика
подібний до скрипки,
одзвучить до зорі
до найпершої
стиха
і гучніше відтак,
по-зимовому сипко,-
так ударить об землю
рахубистим лихом.

Потривожена скрипка
хмельніш од музИки,
звеселить і зорю
без ескорту
й цофнеться,
запросивши на струцень
село невелике,
що з весільною бучею знову на лицях.

2015.

Примітка:
цофнутися – податися назад;
струцень – плетений калач.

Чари розвіялись…
Чужі…
Ти став геть інший…
Я? Все та ж,
Якою ти мене відкрив
І запустив крізь мене Дух одвічний.

Що ж,
Буду спати я тепер без сновидінь,
Без туги за порталами-очима,
Без страху через заметіль,
В яку ти стрімголів полинув…

Ну що ж…
Уже як є…
І як було не буде…
Звичайно, проміняла б все
На наші дивні словоблуди…

Чи я змирилась?...
Вже не суть –
В цих справах рішення одноосібне.
В коханні полонених не беруть,
Не можна навіть зникнуть гідно…

Та попри біль і сум,
І вдавану твою жорстокість
(не знаю чим вже заслужила),
Я, мов дитина нерадива,
Хоч це несе лише самотність,
Вслухаюсь в лірику сердечних струн…

А хоч би й так?
Я не боюсь!
Самотність – сила, воля, вітер!
Сплету слова із вічних літер,
Й свободи, як дурна, нап’юсь!

30.10.2015

Красиві речі некрасивих людей,
Порожні очі приречених душ,
Заклякли усмішки наївних блядей,
Зіпсували нечисті чистий аркуш.

Їм далась кристальна, білосніжна душа,
Довірили істину, відкрили весь світ.
Стоптали, плюнули. -Не ваша! Моя!
І з криками кинулись грішити як слід.

-Чого ж Вам здалась, та триклята душа?
- Навіщо хотіли її рятувати?
Пропала нещасна, нема вороття.
Згоріла до попелу, нема що й сказати.

Брови нахмурило небо сердито,
Сонце сховалось за чорну вуаль,
Наскрізь пронизує холодний вітер
І дощ накрапає - осіння печаль.

В природі нічого змінити не можна,
Але треба вірити у чудеса.
В такій порі теж є своя неповторність,
Чарівність та неймовірна краса.

2015 р.

Спить дитятко у колисці,
Поруч мати молода.
Чоловік й татусь не близько
І за ним болить душа.

Тихо пісню колискову
Та й кровиночці співа,
Молиться уклінно Богу,
Промовля такі слова:

-Господи Всемилостивий,
Богородице свята!
Захища Вкраїну милий,
Вбережіть його від зла.

Від ворожої напасті,
Та від куль,очей лихих,
І від підлості та зради,
Хай повернеться живим.

Ми з синочком зачекались
Рідного захисника,
Хай настане мир.І радість
Запанує у серцях.

О!Маріє Пресвятая
І Спаситель наш Ісус!
Вам же славу возсилаю,
З вдячністю щодня молюсь.

2015 р.

Как без песни грустно на душе...
Год за годом, взрослые уже,
Не поймете, где добро, где зло.
(что лохи, ведетесь на фуфло).

Лохотрон... Наперсточник... "Развод"...
День сменился днем, и годом год...
Быстро пробегающая жизнь...
И ведут, ведут ступени вниз...

"Драпа" дым над люстрою повис...
Ты играть с чужими не садись...
Только карты розданы уже.
Как без песни грустно на душе...

А без света в сумраке темно...
Ждешь ответа?- Мне плевать давно
На убогий умственный прикид
Тех, кто априори дураки.

Кто идет, обласканный хвальбой
За лгуном, манящим за собой,
Только правда так же далека,
Как морковь у носа ишака.

Идиотам правду объяснять-
Словно перед свиньями метать
Бисер (что предсказано давно)...
Как без света в сумраке темно!..

А в подполье встретишь только крыс,
И ступени, что уводят вниз,
Ты пройдешь, идя на огонек
К тем, кто огоньком тебя увлек

Думаешь, чтоб вывести на свет?
Ты вошел, да выхода-то нет.
Длинный полутемный коридор...
Стенки нет? Так выстрелят в упор.

След кровавых пятен на стене...
Меркнет свет... А ты не верил мне.
"Ты попал, братела. Зашибись!.."
Да... В подполье встретишь только крыс...
.........................................
И, как эхо выстрела, во тьме
Гаснет мысль, рожденная в уме,
Как всегда бывало на Руси-
ТЫ НЕ ВЕРЬ, НЕ БОЙСЯ, НЕ ПРОСИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115103101473

Я - не просто кошеня,
я - справжнюче тигреня!
Зашиплю й бочком-бочком,
захищаю молочко!

Дибки шерсть і блиск в очах
на усіх наводить страх!
І нехай я не гарчу,
зате голосно нявчу!

Завтра виросту і вмить
зможу ворога спинить!
А тепер бігом-бігом
до тарілки з молоком!

2015

«Так гарно летимо. Все далі Кріт, все ближче рідний край...»-
Дедал уявив, як їх стрінуть., що аж заплющив очі.
По хвилі відчинив, озирнувсь довкола -
Ікара ні попереду, ані позад не видно.
«Мабуть, втомився махать крильми, от і відстав.
Опущуся трохи ниже й підбадьорю».
Глянув на море і з одчаю скрикнув:
Вода од пір’я біла...
«А де ж ти сам, Ікарику? Може, впав непритомний?»
Ні, хвиля винесла на берег бездиханне тіло.
Риє могилку батько, вкладає в неї сина і гадає:
«Кому з богів не догодив я й чим,
Що Ікар забув мою пересторогу уникати сонця?..
Хто із всесильних спокусив здійнятися так високо,
Що розтопився віск, розпались крил?..
...Невже за те, од чого стільки літ минуло?..»
***
...Сестра віддала сина Дедалові в науку.
Щойно шість літ подвоїв хлопчина,
А кмітливістю не перестає дивувати.
Побачив якось остистий хребет рибини
І схожі зубці зробив на тонкім залізі –
Так з’явилось те, що назвали пилкою.
А то поєднав дві залізні ніжки –
Одна - на місці, друга - обводить коло.
Себто, граючись винайшов циркуль.
Чимало ще незнаного й Дедалові
З’явилось з-під розумних рук дитини.
«Е, та він отак невдовзі обжене й мене.-
Дедалі частіш спадало на думку вчителю.-
Од мене до нього перейде слава Майстра …
Треба щось робить, доки не пізно…»
Додумав, як, одвідавши замок Мінерви,
Опинився з учнем над урвищем, що спадало в море.
Дедал розглянувся – нікого доокіль…
І коли хлопчик нахиливсь, штовхнув його щосили.
Плачучи розповів сестрі, що до всього цікавий небіж
Намірився дістать щось, спіткнувся й полетів додолу…
***
Не відав убивця, що все те бачила Паллада.
Богиня талану підхопила в польоті хлопчину,
Зодягла в пір’я й перетворила на куріпку.
А розум передала лапкам і крилам,
Та ще навчила, як уникати висоти,
Відкладати яйця тільки в кущах густих.
Ось і тепер, коли Дедал ховає сина,
Куріпка балакуча пурхає з місця на місце,
Немов хоче сказати -вбивці:
«Заздрість лиш до гріха доводить».
--------------------------------------------------------------------------------
За основу взято :Публій Овідій Назон «Метаморфози» (з латинської переклав Андрій Содомора).Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985. Книга восьма, стор.139-140.

душа запрагла в небеса,
а він лишався - не на суші:
без вітру, паруса й весла,
без віри і надії сущий,

знелюблений в недобру мить
і занапащений любов'ю -
і тільки серце ще болить,
знічев'я зранене тобою...


29.10.15

Саксофоніст.
Крихка верета липового цвіту
Притишила забави малюків.
Топ- топу-топчуть! пахне літо!
І мружаться від сяючих дахів.
А саксофон збирає перехожих -
Це майстер заробляє на обід.
Він чимось сам на спалах сонця схожий,
Ціною в золото.. сміється з мідяків.

Віолончелісти.
Двійко тиснуть смичками струни -
Віолончелі не мають шансів:
Штамповано крехчуть тирсові труни...
Ні тобі смутку, ні тобі танців.

Піаністка.
...А зіграти б сонату, та звуки заглушать клаксони.
Перехожі пройдуть, бо не в ритм, і не це в голові.
«...піаніно із тилу на ребра просмалені схоже...»
І незручно: король інструментів - в юрбі...

Гітаристи.
Нас для неї нема - вона дивиться в очі йому,
Другим номером в парі шалено акорди зриваючи.
Він трима на колінах коханку свою,
Всю жагу без усмішки в гітару вливаючи.

Арфіст.
Ти ба, арфіст! Ковбой патлатий
У капелюсі і при шпорах
на арфі грає! Пробігає
По стеблах ніжно. От джигун!
Чудуємось. І мимохіть
Очима револьвер шукаєм...

Латиноамериканці.
О, що за ритм, і що за звуки!
Європу вивести зі скуки
Лиш цей вогонь спроможний геніальний.
...Маленькі інківські квартети
Собою подих забивають.
Прострацію з місцевих вибивають.

2015

Химерна тиша.
Снів безодня-тьма.
Маруди-тіні,
спогади-блюзніри...

Тремтить душа,
розгублена й німа,
і тулиться
до лагідної віри:

суцвіття
розпогоджених облич
торкнеться ранок
літепло і м'яко.

Дарма, що дощ
під вікнами
в_сю ніч
виходжує
тривог багнисту мряку.

10.2015

Не залишайтесь байдужими
До горя чужого й біди,
І слово розради дружнєє
Сказати готові завжди

Будьте.Людині полегшає,
Відчує підтримку вона
В хвилину для неї нелегкую,
Не буде із лихом сама.

Добро всім вернеться сторицею,
Колись допоможуть і вам.
І радість світла іскритиметься,
Зорітиме щастям в очах.

2015 р.

Дерева всі в багрянці,
Листя кружляє в танці,
Душа ж моя співа.
На музику цю вічну
Для радісної пісні
Я підберу слова.

В похмурі дні осінні
Приходить ностальгія
За тим,що не вернеш.
А сонечко всміхнулось -
Сумне усе забулось
І щастю нема меж.

2015 р.

            М. В.

Від зустрічі тепло й нікуди ти ще не поїхала.
У далеч розкрилену тільки сніжинки летять.
Мов бавиться дзиґою непосидюще дитя -
над світом танцює вітрами розпатлана віхола.

Поглянь!
Переметами місто стоїть поколошкане.
І день виповзає, як перший тролейбус з депо.
І ті двірники - їм за коміри холод заповз -
вовтузяться в манці зі снігу лопатами-ложками.

Щасти!
Повертайся!
І видих на шибці враз вихолов.
Замети і відстань тепер поміж нами ростуть,
немов при застуді в термометрі вищає ртуть.
Хоч тепло і хóроше, наче ти ще не поїхала...

2014-2015

… ні світла
ні доріг
а ні просвіту
онучник - жид все вивіз на район
і губи починають белькотіти
чому б і ні, якщо без перепон?!…
і знову страх
на користь інтервента…
дзвіночок втретє кличе на помост
юрба іуд гризеться поміж ренти --
… один у засідці назрілих помст
30.11.2015.

У місячному сяйві , серед тисячі зірок
Знайдеться та єдина і зроби лиш крок,
Я стану ближче до своїх бажань,
Я зможу пережити і забути без вагань,
Ту єдину , неповторну , незбагненну,
Ту прекрасну , дорогоцінну і шалену…
Чи може я не хочу забувати???
Ну що ж , згадаю я , як в ясну ніч ,
Гуляли ми , забувши про все й про всіх,
А потім , о боже, що ж було потім…
Два тіла поєднались в блаженному вогні…
Серця палали і горіли душі,
Невже можливо , щоб гріх був такий солодкий..?
Можливо… це прекрасно , прекрасно і водночас
Так неправильно … та хто ж таке придумав ,
Що за щастя на Землі треба платити в пеклі???
Я не хочу вірити , й не буду…
Що в таку прекрасну ніч,
У місячному сяйві,
Могли згрішити ми,
Пристрасно кохаючи ,безтямно любивши…

Заплетені коси сягали грудей,
Карі очі свердлили до болю,
Усмішка, що губила людей,
Непокірна цариця мого покою.
Ледь освітлене наге лице,
Відкрита душа, що шептала охоче,
Я твоя, і ця мить не пройде,
А застигне в пам'яті ночі.
Загриміло у скронях, в очах потемніло,
Усе у цю ж мить зупинилось, застило,
Ти невловимо до мене тулилась,
Я не ж пручався, ти мене підкорила.
Твої руки торкались мене,
Мої ж від щастя тремтіли,
Я й не мріяв, не вірилось в це,
Ми удвох поєднались в єдине.

Осінь знущається, осінь регоче,
Не буде вже більше тепла,
Останнє забрало листя пожовкле,
Прощайтеся з літом, вже завтра зима.
Закінчились будні набиті промінням,
Як опудало сонце висить в небесах,
Світило ще світить, та так неохоче,
Скорочуючи години свого життя.
Наповнилась осінь смаками природи,
Налилась по вінця п'яним вином,
Вона грається з нами, дає насолоди,
Затьмарює розум, робиться сном.
Осінь насправді пора дуже дивна,
Дерева скидають своє хутро,
Яка ж це дурниця - оголятись на зиму,
Проміняти на холод любе тепло.

Який урожай, Отче, ти надумав зібрати з поля
З двома закинутими насінинами, притрушеними клоччям?
Намножилось всього багато, а Божа ж була подобизна.
Нині маєм повторні смерті, відбуваєм чергову тризну.

Змінилось багато. І твердь не така, як була.
І во́ди, і звірі. І світло пече крізь змілілий озон.
Благає син, щоб чаша страждань минула,
Та у світі сильних глухий гефсиманський сон.

Тисячі грішних над грішними топчуть мільярди інших.
Живуть нащадки іродів, каїнів та іуд.
Та десь поміж ними хвилями воїнами засіяно,
І краплями дощовими підходить останній суд.

І на правій чаші покажуть безмежну всесвітню вічність,
І всі Божі плани, і Землю, і всього суть.
І захопить подих... І запрагну в нову мандрівку!
Тільки ось важать життя моє на чаші по ліву руч.

2015

У небі зіронька упала
і я бажання загадала:
щоб закінчилася війна,
а я щасливою була,
щоб в небі журавлі літали ,
а не снаряди розривались,
щоб діти знов були веселі
і повернулися в оселі,
щоб маму не долала втома,
щоб тато повернусь додому.
А чи повернеться ? Не знаю…
Про це у зірки запитаю.

День осенний. Пронзительно-звонкий.
В синем небе кружит листопад,
И парят над водою поденки,
Словно лето вернулось назад...

Словно время сместилось незримо,
Очертив повторения круг,
Возвратив все прошедшее мимо,
Сделав все, что в былом недосуг.

В солнцерадостном свете струится
Божья милость, зовущая вдаль-
Долюбить, долетать, докружиться,
Сознавая, что ждут холода,

Что смененный свинцовою мглою,
Этот день вникуда отойдет...
И поденки творят над водою
Свой последний предсмертный полет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115102901014

…цей срібний дощ… мазут цей на
долонях
цих кілька вуличок до хвірточки
поріг
облизує хвости свої підсоння
щоби ніхто спіткнутися не зміг…
і ось рука вже тягнеться до
клямки
і втоми й наче справді не було
сумарно "цим" -- життя доходить "дамки"
та з флангу перетягує
село…
28.10. 2015.

Ви знаєте, знаєте, клопіт – в непевному.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.
Не пишіть, не пишіть адресату даремному,
В нас мовчать у ночах поштарі.

Майорить моє світло жовтневою тугою,
Молитов тут не чути дзвін.
Забажайте, бажайте кохання із другою,
Більш немає цих копій картин.

Прогорніть знов вчорашнє з суворістю щирою,
Світ вузький для надземних меж.
Заховайте підозри і разом із вірою
Уникайте пожеж.

Я то знаю, що Ви серйозність не любите,
І Вам байдужі ті поштарі.
Тож тримайте так, наче, зараз загубите.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.

...ах, это Осень! впрямь вот предо мной
с роскошной грудью… бедрами... и попой
и расползлась своею наготой
вот впрямь… вот от меня и до Европы
и как тут не ответить на соблазн?!
я девственно… я словно проститутка
за целый год проплаченный экстаз
возьму и спью, поверите, за сутки!?..
28.10. 2015.

В гості до Покрови
Прийшов морозенко,
Щічки приморозив
Жовтим хризонтемам.

І жоржини білі
Схилили голівки,
Холодно їм бідним,
Краса помарніла.

Згадують про літо
Сонячне й барвисте,
Щоб як воно прийде,
Знову їм розцвісти.

2015 р.

Вже пів шляху пробігла осінь,
Усе в багрянець одягла,
У неї щиро я попрошу
Спокою,миру і тепла.

Хоча уже свята Покрова
Встелила листом всі стежки,
Хай не поменшає любові
У кожного із нас в душі.

Коли ж закута землю снігом,
Неначе ковдрою зима,
Хай не торкнеться серця крига,
Зло та байдужість обмина.

Квітуй весняним первоцвітом
І сонцем радості світи,
Добро,прошу,пануй над світом,
Зернами щастя прорости.

2015 р.

Ніхто не кликав більше так Анничку
так сильно, владно, сумнівів не було
її ніхто так більше не покличе
як рідний хтось, зворушливо і сміло

володар хоче, жінка озоветься
Віки так було. Кожен міг то знати
Що Бог створив легіника для жінки
Не навпаки. Казала ще Прамати.

І зорі всі порушились. Не вперше.
Сама відтоді й дотепер блукає.
Та б і озвалась, і усе б згадала
Та він давно вже не її гукає.

Усе лишилось тільки в візерунках
у дальній Леті, може й Прутом звалась.
Прапам’ять древня часом була в рунках
і в кожній парі, що в горах кохалась.

Мов монстр предковічний
місто спить
а в його нутрощах
поплямлена очиськами юрма
а чи розквяцяна
обличчями пітьма
вивчає вуличок нудних
нудотні мудрощі
в кавернометрії
невігластва
луни
несамовито
зрадивши
свої дитячі сни
і сиві зорі на проміння спершись костури
кудись уходять
шкутильгаючи
і враз
лишився чвирк
з плаского чорнопростору
й дав з нього чосу час
нема розрад ні в поті ні в польоті
проте
і танцюристи в ланцюгах
і співаки із кляпами у роті
долають жах
бо ще метелики
яким з крилець пилок здмухнуло
нічні метелики
з міжгалактичних крес
летять збираючи
із брам дахів та мурів
по крихті
світло
вимерлих небес.

1996

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

"Не сотвори собі кумира"...Не сотвори...Не сотвори...
Якщо душа чиясь нещира, то зло в ній множиться на три...
Якщо життя - лише легенда, фальшивий міф чи мішура,
То це не можна буде вічно сприймати тільки на ура...
Якщо душа - суха позлітка ( без милосердя до людей)
То цей театр заглохне швидко у вирі вицвілих ідей...
Якщо до ближнього ніколи не виникало співчуття,
То це "болотні" видноколи...то це надумане життя...
А що ті міфи "бездоганні"...Вони розвіються, як дим...
Бо головне - це бути з Богом ( бо кожен з нас - це пілігрим...)
Стерильних поглядів немає... стерилізованих доріг...
Той ідеал, що всіх навчає, грішить таємно (гріх є гріх...)
Тут головне - щоб не дізнались, щоб виглядати "на всі сто"...
Кумири деякі загрались, бо не зупинить їх ніхто...
Я тим "великим" співчуваю...До них, дасть Бог, "не дотягнусь"...
Не розумію ...
Та прощаю...
Молюсь...

Наклепникам
Я буду вищою за всі брудні обмови,
За наклепи й "базарні" ті слова...
Моя душа розсипле світло знову
(Вона хоч і ранима, та...жива).
Вона вам ще не раз поспівчуває,
Бо ницість духу - то нестримне зло...
Сильнішим робить все, що не вбиває*...
Хоч я зізнаюсь - боляче було...
Так, боляче, адже несправедливо,
Жорстоко, підло, ницо і т.д.
Ви сіяли своє словесне мливо,
Яке вас у безодню заведе...
А я прощу. А я поспівчуваю.
Нещасні ті, хто ненависть несе...
Молебень "за спасіння" замовляю...
Оце й усе...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

- Ой, болить в мене животик, -
занявчав матусин котик,
бо потрапив я раптово
до господарів в комору.

Там розбіглись в мене очі –
можу їсти все, що хочу,
всюди є смачне добро,
з`їв я сиру аж кіло.

Апетит мій розгулявся
і я більше не вагався,
вподобав копчене сало
та мені здалося мало.

На рибалку не ходи –
всюди рибка без води,
зняв з стіни я окунців,
з`їв з десяток карасів,

зхрумав ще кільце ковбаски,
випив з глечика закваску,
потім ще злизав сметанку,
пирував я аж до ранку.

Вранці миша із шпаринки
мимо мене йшла навшпиньках,
подивився одним оком –
повернувся іншим боком:

і навіщо одна мишка –
біля мене сала діжка.
Треба буде скуштувати,
а тепер вже час поспати.

І отут все й почалося,
бо в ту мить мені здалося,
що тріщить по швах живіт
й вибухає динаміт.

Довелось мені нявчати
і господарів гукати,
на все горло так кричав,
про що потім шкодував.


Пригадали мені сало
та все ж їм здалося мало,
пригадали й окунців
і десяток карасів,

шкодували про ковбаску
і про випиту закваску,
я також пошкодував ,
що так довго пирував…

липень 2015

Провести вибори нам треба,
бо це нагальна є потреба
і у законах є дива –
в комісіях вже півсела.
Засідання одне за одним,
чи теплий день, чи то холодний –
хто їде на велосипеді,
хто пішки йде , хто на мопеді,
комісія уся працює
і це нікого не дивує.
Роботи вистачить усім,
бо вибори передусім
і ми неначе олівці :
нас точать всі,
гризуть, пиляють,
підстругують , бува й ламають,
а ми все пишемо, малюєм,
і списуємо, і нотуєм
то акти різні , протоколи,
то постанови, договори.
І мліють рученьки та пальці,
і терпнуть спиноньки на лавці,
від холоду носи синіють
та наші грітися уміють:
вже хтось за ширмою дрімає,
а хтось під градусом співає,
хтось лямку тягне та потіє ,
від нервів голова сивіє,
а хто потроху байдикує
та робить вигляд , що працює.
Кабінки, скриньки, бюлетені,
та дайте ж кисню у легені,
щоб ми могли ніч не поспати
і голоси підрахувати.
Цю ніч ще треба пережити,
то як же нам усім зуміти
в район відвезти бюлетені
і щоб ми не були зелені
і від безсоння , і від стресу,
та й не потрапити у пресу?
То ж стрес уже нам зняти треба
і це нагальна є потреба!

25.10.2015

...табунами сивогривими
і туманами рясно сивими
вечорами диво-дивними
в світ за очі…
27.10. 2015.

Так ніжно,легенько і трепетно
Торкнувся моєї долні
Губами своїми теплими,
І сповнилось серце любов"ю,

Що линула піснею дивною,
Струмочком дзвінким полилася,
Горнулася радості хвилею
І дарувала нам щастя.

2015 р.

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..
----------------------------------------------------
Книга Ісуса Навина, 9.
Книга Суддів,12:5-6.

Осіння ватра золотом горить,
Бентежить душу,кличе за собою.
Краси цієї зупинися,мить!
Ти ж неповторна,більш нема такої.

Так хочу я тебе запам"ятать,
У моїм серці ніжністю озвешся,
Хоча не раз сюди іще вернешся
Чудова дуже.Але вже не та.

2015 р.

якщо ти посміхаєшся мені
я дихаю... пірнаю і хлюпочу
як березень на дощик по весні
п'яніючи від щастя по-дівочі

якщо вже ти торкаєшся мене
очима карими чи лівою рукою
усе життя в секунду промайне
і я біжу до нього за собою…

якщо ти десь… а це найважчий час…
кричу - мовчиш… відлуння -- неосяжне!
невже воно опохмеляє нас
і все заради тільки епотажу?!..
27.10. 2015.

Я твій навіки. Обіцяю.
Як сповнений надій хлопчина,
Приходжу під двері свого раю,
Стою, не витримую, тікаю.

Я хочу щоб ти була моєю,
Але ні, я хочу бути твій.
Бери що хочеш, роби мене тією
Річчю , щоб погратись і викинути за поріг.

Топчи мене , топчи як тільки можеш,
Люби мене чи ні - як хочеш,
Втирай свої прекрасні руки
В таку понівечену душу.

Я знаю свою долю наперед,
Мій шлях - то є твоя дорога,
Не йти мені вже більше навпростець,
Тюрма моя - то твоя врода.

Закоханий, дурний і норовливий,
Подумав, що ти можеш бути моєю,
Замріявся... така моя провина.
Я сам себе розбалував брехнею.

Любов- то вимесел обох,
А я ж один тепер страждаю.
Як раб, готовий служити за нас двох,
Я твій навіки. Обіцяю.

Ті птахів далекі голоси,
Плинний час у пам`яті не стер це –
Острівці забутої краси,
Як весни, заснулої у серці.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

Шурхіт на пошерхлії вуста,
Як piano* лагідне лягає.
Сонечка усмішка золота
Сяйвом розтікається по гаю.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

І кудись поділася печаль,
Мов на луки відійшла Сварожі.
О сумна щемливосте, відчаль,
Бо журитись навесні негоже.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна.
В злотопадовім вируєш танці.

24.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Нові вибори, народе!
Може зміниться погода?
Глянеш ,хто до влади пнеться,
То на двоє серце рветься.
Всі клянуться кандидати,
ПростИй нарід захищати ,
Та сміються вже ворони:
«Ой брехня,най Бог боронить».
Як приходять всі до влади,
То не можуть ради дати.
Про людей згадати,годі,
Але звуться же «народні»!.
Так в брехні життя минає,
А народ все обирає…
Може прийде час щасливий,
Зробить в мізках людських диво.
Зрозуміють депутати,
Що на той світ не забрати,
Ні машини,ані замки,
Ні земельної ділянки…
Чому люди забувають,
Що вони ще душу мають.
І якщо став депутатом,
Не зайшов до Бога в хату.
Тож, «народнії обранці»,
Думайте ,що буде вранці.
Люди вже стомились жити,
І на вас ввесь вік робити.
Для народу, ви пожийте,
Більше кров його не пийте,
Бо прийде й для вас розплата….
Бог не знає ДЕПУТАТА!!!
25.10.15

* * *

Іще побудь, суха осіння поро...
(Так романтично й антиревматично!)
У сквері – тиша. Чути кожен порух.
Веселий пес
у руки носом
тиче.

Іще побудь, безсніжне, малохмарне.
Хоч ти й не липень, та, нівроку, грієш.
Я вбрався у сорочку накрохмалену,
між тим, ціна – один іржавий гріш їй.

Іще побудь, багряне передзим’я!
Відрядження своє переоформи...
Каштанів лист (а є в нім щось трефове)
летить мені до рук
тузом
козирним.

Стынет, темнеет речная вода,
Вязкий туман поутру.
Северный ветер принес холода,
Рьяно срывает листву.

Стали прохожие мысленно клясть
Несколько вздорную спесь.
Ветер сквозистый - ругаются всласть,
Чтут щекотливую смесь.

Чмокает в щёки ершистый стервец,
Шмыгает, лезет кругом.
Чувственный, шустрый и наглый вконец,
Этакий щёголь во всем.

Может и чушь, только, кажется, хлыст
Вновь прихватил он с собой.
Ухарский, ревностный слышится свист -
Порознь уйдем мы домой.

01.10.2006 г.