калина – червона глина
остання офіра Сина –
багряними килимами
встеляє подвір’я мами…
солоджена сном і снігом
узята пташиним ігом
по тілу тече у душу
освячує мертву сушу
знеболює серця рани
зерняточками-серцями…
в терпкому їх ароматі
я в лоні – батьківській хаті
ковтаю її причастям
з долонь дитячого щастя…
…в цілунках чужого краю
губами – її шукаю…

Свято світле сьогодні надходить-
Свято радості, злуки, добра.
Незалежність- надія Народу.
Незалежність Народ обира.

Хай живе моя рідна Країна.
Хай цвіте моя люба земля.
Вік лелеки польоту не спинить
Крука тінь чи дзижчання джмеля.

Не звертайте на бісів уваги.
Тлін минулого- все відійде.
Нашим воїнам- сили, наснаги!
Перемозі не дітись ніде.

Хай розвіються ночі потвори!
До любові нам вистачить сил!
З Незалежністю, любі! В суворі
Ми святкуємо Свято часи...

То нічого. Ми все подолаєм.
І майбутнє- у наших руках.
Наша доля над сонячним краєм-
України омріяний шлях.

Неділя. На Майдані Віче.
Посходило мільйонне місто до трибун.
Питань багато, й кожне з них когось калічить:
Реформи, зміни, кошовий-брехун.

І кожен тут чогось бажає:
В країні кращій жить, трансформувати місто...
Та щось самому вдіяти ніхто не поспішає,
Бо справа це не їх, в них відпочинок, літо!

А на словах вони всі козаки хоробрі, патріоти!
Волають "Слава Україні!", мов молитву Богу.
Надвечір розійшлись усі. Мовля хтось: "Ідіоти.
Почніть із себе, приберіть свою берлогу!"

Вустами перехожого лунає істина гірка,
Бо в понеділок вже патріотичний дух пропав.
Бичка докинути в смітник вже сил не вистача,
Вкраїнець на дорозі його кинув й притоптав.

А ввечері нажреться він, обматюкає дівку.
Хоч не поб'є, й на тому дякую, козаче!
Лжепатріот руша собі на Борщагівку.
Наступної неділі знов на Віче.

2015 р.

Не такий мені він,
Не такий...
Хоч розумний і вродливий
Та не мій,
Ні, не мій...

Він і добрий, і веселий...
Як не те?
Що ж не те?
Не співає моє серце,
От і все...
Таки все...

Відлюбила? Не схотіла? -
Відлітай!
Не тримай...
Хай деінде знайде щастя -
Побажай!
Забувай...

Полетіла душа в поле -
Гаю-гай!
Десь за край...
Не закличеш чужу долю,
Не чіпай -
Поважай!

20.08.2015

Незалежно залежна від куль, безнадії, утоми,
Де полин, що стрілою у зранених душах осів.
І маячать могили по стежці до волі, додому,
Й наскрізь вигіркле літо у слізно-солоній росі.

Нерозковано-вільна – печуть омерзілі кайдани,
Захмелілі од смерті мільйони злорадих Варавв.
І тяжіють під серцем у мами незгоєні рани,
Смолоскипиться небо від пінно-червлених заграв.

О моя Україно, в безглуздих парадах і війнах,
Де знекровлену тишу неславлять холодні огні.
І столезим лжебратом ущент неподільно-подільна
Загартована болем у спадок дісталась мені.

Чуже ніколи серце не зігріє,
Хоч крадькома й ховається у мріях,
Та як вуглина , запече в час судний,
На острів душу занесе безлюдний...
Чуже ніколи солодом не стане,
Небесним громом у грудях застряне.
Прокльонів злива змиє грішне тіло,
Щоб совість в ньому вже не гомоніла.
Чуже ніколи цвіту не розкриє,
Чуже могилу достроково риє,
Якщо того бракує,що ти маєш,
То із чужим усе своє втрачаєш.

04.05.15

Замрії прив'яла квітка.
Долина розлуки. Доля.
Покликати... Леле, звідки?
Згадати... Хіба що погляд.

Журби шкарубка долоня.
Надій золоте насіння.
До_світнє моє безсоння.
Осоння моє осіннє.

08.2015

Вони танцювали… Тверділа земля під ногами
І чимось подібна була на могильну плиту.
Примруживши очі, себе він від щастя не тямив,
Бо стільки вже років тримав ув обіймах не ту…

А ця, пригорнувшись до нього, хиталась ритмічно…
У нього з грудей щось гаряче й липке потекло –
То в серці розтанула крига, здається, сторічна.
Яким же приємним було те раптове тепло!

Вона усміхалася зорям, далеким і тьмяним,
Йому показала – він вигукнув: «Ну в тебе й зір!»
«Я все тепер бачу і всіх, уявляєш, коханий?»
І зовсім тихенько, ледь чутно: «Ти вір мені, вір».

Вони танцювали – так млосно, так дивно, так щемно
На сцені з двох метрів квадратних німої плити.
Хотів закричати: «Мені ти потрібна, не щезни!
Я справжній з тобою! Не йди, не зникай, не лети!»

Він очі відкрив… За вікном ледь помітно сіріло,
Згорнулась калачиком поруч його «не вона»,
Бо та, що зі сну – вже давно неземна, білокрила,
З портрету всміхається ніжно йому і синам.

Хай друга до нього щебече привітно і дзвінко,
А він, як учора, лишається батьком сім’ї,
Та кожному доля дарує одну половинку.
Всі інші – то кращі чи гірші підробки її…

***
Покара – карма чаші серця.
Ну що хотіти із верблюда,
коли козою видається?
Її витягуєш у люди.,
але вона-воно
плюється.

***
Не чіпай свиню біля корита,
не хапай бедратої за ноги,
не попутай ратиці і роги,
і не чухай, тирсою набите,
чучело священної корови.

***
Трагікомедія минає,
не залишаючи знака́
у мові вічного совка.
Але совок не заважає,
коли прикусить язика.

***
Є і еліта, і цабе,
і ті, що всує не глаголять,
а репетують до небес,
коли такі як є, себе
самі у опусі находять.

***
Є ще охочі витоптати вруна
і толочити пізні врожаї...
Така Феміда...
А яка Фортуна,
що пироги обнюхує мої,
а інше понадкушує і плюне?

***
І ніби люди, наче люди,
і свіжі вірші –
не фас-фуди,
і Якова любив Ісав,
і вірує Ісусу Савл...
І не Пилати для Іуди
підсовують отруйне блюдо, –
що написав, те написав.

Народився 27 листопада 1926 р. у с. Вавилове Снігурівського району Херсонської (нині Миколаївської) області.
Учасник Великої Вітчизняної війни в 1944–1945 рр., рядовий. Воював на боці Радянської армії та був поранений. 1949 р. закінчив театр-студію ім. І. Франка (Київ).
Працював актором і сценаристом у провінційних театрах. 1950 р. був репресований за виступ на відкритих партійних зборах театру ім. І. Франка під час кампанії боротьби з космополітизмом, звинувачений у зраді Батьківщині. Покарання відбував у Печорському, Воркутинському та Карагандинському таборах. У 1953 р. за спробу втечі з табору засуджений ще на десять років позбавлення волі у в’язниці закритого типу. Помилуваний у 1955 р.
Почав друкуватися в 1947 р. Писав українською мовою і головним чином у жанрі фантастики. Співавтор сценарію відомого фантастичного фільму «Мрії назустріч». Член СП СРСР з 1957 р. (був виключений у 1973 р., у 1987 р. поновлений). У 1976 р. Брав участь у створенні дисидентської «Української Гельсінської групи». У 1979–1984 рр. ув’язнений за «антирадянську діяльність», виступив із покаянною заявою і був амністований. У 1989–1993 рр. мандрував Індією та Тибетом, їздив з лекціями до Канади і США. Наприкінці життя виступав з філософськими творами, що продовжували традиції В. І. Вернадського. Висував свою кандидатуру на Президентських виборах 1991 р. в Україні. Член СПУ з 1957 р. Став популярним
українським письменником-фантастом: після звільнення вийшло близько 15 книг.
18 березня 2003 року Олесь Бердник пішов з життя. Похований у с. Гребені Київської області на території своєї дачі.

***
Хочу розірвати плоть тужаву
В полум’яну Безмір прорости,
Понад барикади, понад славу
Запалити Райдужні Мости!
В грудях Неба серцем запалати,
Породить нетліннеє Життя,
Кров’ю вогняною оживляти
Всесвіту небачене Дитя!
***
До безодень страшних і глибоких
Стежка лицаря привела...
Як пройти? Та гука з того боку
Срібнолиста трава-ковила:
— Я мала, непомітна билина,
Понад прірву схиляюсь до ніг,
Щоб у вирій ясний лебединий
Ти завчасно дістатися міг...
І тріпоче билина в чеканні,
І ляга над безодню вона,
Ніби райдуга в хмарі весняній,
Ніби срібна казкова струна.
І гукає звитяжець: — Я лину,
Без вагання на той бік іду,
Де безвихідь долає билина —
Я здолаю найбільшу біду!

У тім ноктюрні: літня гавань для  душі,
Засмаглої стерні незібрані пожитки,  
Легенди місячних заграв... У спориші
Дзижчання цвіркунів злились з печаллю скрипки.
У тім ноктюрні: срібна віхола століть,
І мерехтить свіча крізь часовий серпанок...
Як хочеться душі горіти, а не тліть.
Шопенівські акорди...пахощі...рум'янок...
І божеволієш від зоряних очей,
Від рясноцвітих сподівань в обіймах ночі.
У тім ноктюрні: звуки ліри й сам Орфей...
Чарує нотне сальто слух, душу лоскоче.

– Пиши епічне – радить мудрагель. –
Щоб серце й дух чіпкі лещата стисли!
Бо я творю, а текст... неначе гель,
І розтікаються по древу мислі.
В тобі є міць, тож сагу сотвори –
Нехай майне кометою імення.
Я аркуш тер, вже зяє три діри.
А ти – вулкан метафор і натхнення.

Епічне...
Починаю.
Для шпака.
Орел не скосить на творіння ока.
Я опишу... шоломи Спартака,
Фалернські вина і юрму жорстоку.
Не омину Валерії принад,
Відваги й нетерпіння Еномая...
За вікнами дощі... каштанопад.
А крихт епічного – шукай! – немає.

...Постукала до мене в білий сон
Зневажена гречанка Евтибіда.
Хотіла нашептати щось... Клаксон
Злякав прояву. Ні ідей, ні сліду.

Мабуть, для епіки потрібен дим.
Я почекаю, вже згрібають листя.
– Пиши про мене сагу... досліди... –
Розсілася на лавці баба Христя.

– Ось геть, беззуба... – кашляє сусід.
У мене драматизму пуд і жменя.

…Не знаю, чим лишити вогнеслід,
Закарбувати (та поглибше...) ймення.


2015

Вона плете панчоху буднів – день за днем.
Довженне плетиво звисає із канапи.
Анжелою ту літню жінку назовем.
На плечі кішечка складає чорні лапи.
У чоловіка – сокотерапія, сон.
Вряди-годи шукає в інтернеті кума.
Той десь у Монпельє – вгодований гарсон.
Узята в борг навіки-вічні певна сума.

Нема поезії та грошей. Був роман,
Ще гра у шахи з друзями, пивце на лаві.
"Переведіть мене… через майдан..." –
Співає та пляшки збирає у канаві.
Отак підійде, озирнеться, щоб ніхто
Не бачив хобі. Розітре ціпком коліно...
Ветеринар, у реп`яшках руде пальто.
– Псів треба годувати. Знову переміни... –
Пояснює зустрічним.
Ринок гомонить...
Від діда тхне цибулею, таранею.
Фонендоскоп з-за пазухи жуком стримить.
Дні – за межею бідності, за гранями.
Бреде із костуром, немає поряд псів.
В кутах надтріснуті хамелеонні скельця.
Кладуть асфальт, бо трон патрона в глину сів,
Спіткнулися на вибоях сини пришельців…

Учора стрівсь мені збирач, худий дідок.
Авоська із пляшками.
Дзумкотіли оси.
Щось бубонів – про пенсію малу, замовк.
Вели його під чесні руки злидні – босі.
У ластовинні щоки, а чоло бліде.
Добрячі асистенти. Лікар не впаде.


2015

Ти кому пишеш вірші?
І без тебе слова,
як опудало, гірші.
Чи від слів ще й халва?

Заховайся у сутінь
і стань тінню грошей.
Українець - не трутень.
Тільки дбай про дітей...

23.08.2015

Хамелеон і махаон з одного світу.
Шукає кожен для життя собі кобіту.
А ще людина як дитя жаги і неба.
Обидві статі рвуть плоди – чогось їм треба.
У цьому хаосі бажань життя вирує,
а вуйко сенс лежить собі, у вус не дує.
Жива клітина від амеб і до людини
з останніх сил долає путь на топ-вершини.
І тільки дух переведе, як знову лізти.
Я підбираю собі темп. А може…, злізти?...

22.08.2015

Все, що зав'язане на небі,
не реєструє наших доль.
І інколи юрба на себе
бере цю делікатну роль.

Буває, двоє, і не п'яні,
і не пов'язані ніяк,
а доля у жеребкуванні
таке утне, що без вагання
ушпарять зопалу гопак.

Ідуть по колу, раді муці
тримати руку у руці.
Вона – у вивернутій бурці,
а він – у вовняній ярмулці,
як вимагає рік вівці.

Вона і музики не чує,
у нього ноги, як чужі,
але юрма їм аплодує
і ...насміхається в душі.

А їй уже усе байдуже,
чого радіє і кому,
аби на хвильку мати мужа
і усміхатися йому.

І що йому оця лукавість,
коли немає серцю зась.
І він свою відповідальність
уже нікому не віддасть.

Казала доля, – бережися
не спокушайся на чуже.
І як же їм не опектися,
коли спокушені уже?

Вона і думати не сміє,
що це її жіноча мрія
обрала цього козака.

І зосереджені на тому,
аби впектись одне одному,
танцюють двоє гопака.

2015

Де запаху немає любих кіс,
Отам тобі стає і світ немилий.
Немовби щастя й доля відреклись
Й за крок ти опинився від могили.

Лежиш, мов розпростертий, горілиць,
Завмерлий, наче камінь, оніміло.
Води кохання взять з яких криниць,
Щоб душу напоїла й оживила.

Та гарні ліки є все ж од зневір –
Тут рівновага й спокій порятує –
Спинись. Глибоко дихай. Перевір.

Й поклич думками милу, золотую,
Бо знаєш сам – підеш наперекір –
І порожнеча, і життя це – всує.

31.07.7523 р. (2015)

Мені наснилось, як сонце сідало
у небесній імлі,
а наші душі на рейді гойдали
неземні кораблі.
                      І хай сьогодні поміж нами
                                            океани і моря,
               а серце там, де не гасне ночами   
                                      наша світла зоря.
А понад морем дві чайки літає
у ясній далині,
неначе вітер пелюстки гойдає
у чарівному сні.
             І хай кружляють у просторах
                            білі чайки наших душ,
немов пливуть поміж небом і морем
                                 міражі білих руж.
Усі сузір’я твої наді мною,
і сіяють мені.
І де б не був ти, я буду з тобою
і у тій далині.
                           І відлітають у простори
                                    паралелі наших душ.
Пливуть-пливуть поміж небом і морем
                                       міражі білих руж.

               2013

Знай,
У травинки кожної
Є своя особлива мелодія.
Знай,
Із пісень польових трав
Пастухові наспіви зринають.
Пречудові й ніжні такі,
Що як вслухатись в них,
Молитись захочеться разом із ними –
Стать на коліна перед Всевишнім.
А як піснями переповниться серце
І запалає пристрастю до Землі Ізраїлю,
Од Святої Землі світло велике
Спалахне й огорне тебе.
Із пісень трав полине тоді
Наспів серця твойого.

А за депресією - кола,
Литва, Барбадос - приріст кволий,
У Гондурасі трохи кращий...
Дали синам сітки і пращі,
Старі теліжаться на лови.
Конає парость мирри... мови.
Борги, лещата монетарні,
Бравади, виляски броварні.

А над садами - тиха Осінь.
Йдуть потерчатка безголосі -
Десь там убиті випадково -
Збирати фантики, підкови.
Летять повз них вогні-пегаси.
Ввели в ману-імлу компаси.

А свашка шепче: "гулі-гулі...".
Везуть вози лахміть, цибулі.
Вдягайся, плач - бо є причина.
Збагачено кротів... турчина.

...ти чеберяєш між голоти...
сик анаконди... анекдоти...

Стискаються серця, лещата.
А ти хотів, щоб стіл багатий.
Тепер ні пасіки, ні солі.
Пасує шулер - напівголий.
Колода краплена, облита.
Всі винні - фіни... московити...
Ця Гра запущена, пропаща.
Куди вели в калитку зрящі?

Куди злетіти? Лиш у вирій.
Гостри ножа - відсікти гирі.
Там буде сяйно. І без крові.
Зчорніли тут поля цукрові.
Блукають нищі ворожбити.
Вчорашній швагер - ворог битий.

...а можна тут чекати віхол,
Махати віршем... вбити віхи...
Зварити джему із китайки...
У соняхах - веселі зграйки.
Скотилась торба із баштану...
Не хочу в Делі чи Монтану.

Усе ж моє - ріка, говірка...
Цей трус - на справжність перевірка.
Проллється дощ на попелища.
Була діжа, немає днища.
Та буде син, і буде неня.
Відкрий, Щаслива Доле, жменю!



2015

А чи є кола без кутів?
Усе овали і овали.
Здається, йдеш куди хотів,
а там тебе і не чекали.

І повертаєшся назад,
у геометрію безсоння,
а там війна і бувший брат,
убивця «завтра і сьогодні».

І так захочеться життя,
не імітації… не драми,
коли скалічене дитя
і бездиханне тіло мами.

А ще є путь – стезею слів,
де розіп’яті й невмирущі,
поправши смерть, леліють гнів
на сон мари і справи сущі.

І там стіна, як мавзолей,
і знак табу на лобі часу.
Хранитель догми та ідей
на святі у хмільного спасу.

І ти ідеш у іншій бік –
індиферентні межі, грані,
тузи побиті, дама пік,
козирка зоряної хлані.

Де всі живуть у позі ню
своєї дурості чи «дурі»
і вигин лінії вогню
не відчува на власній шкурі.

Є ще дорога – в нікудИ,
у майбуття за частоколи,
у поки ще живі світи
і не багряні видноколи.

А там мана і містер "ікх"
і променіють чорні маки,
усе оцінено на фікс
у рік азійської макаки.

І крутиш гирю у боки,
і наливаєш оковиту,
щоби не ганити роки
і королів, і їхню свиту.

І що то є? Хіба не кут,
сліпа дорога лабіринту?
Сидиш у лазні, поруч Брут.
Утерти піт дає хустинку.

І ти подякуєш йому
за ніж у схові, а не в серці.
Міняєш соло на юрму,
на автомат і мокрі берці…

22.08.2015

Онуків люблять більше,ніж дітей,
Це заперечувати зовсім не беруся,
Переконалась в цьому у той день,
Коли дізналась,що уже бабуся.

Витьохкують ще в серці солов"ї,
І погляди ловлю я чоловічі.
Не передати почуття мої,
Коли почую,як онук щебече.

Яка то радість - на руках маля,
Маленька крихітка,ріднесенька кровинка.
І пісню гордості співа душа моя,
Щаслива я бабуся,мати,жінка.

2005 р.

Люба подруго,творча посестро!
Ти мене розумієш з пів слова.
Моє серденько до тебе горнеться,
Бо на все ради мене готова.

Мов про рідну турбуєшся,дбаєш ти,
Творчим успіхам щиро радієш,
Там,де треба завжди опиняєшся,
При невдачах теж втішити вмієш.

Це неправда,що дружби міцної
Між жінками,мовляв не існує.
Ми рідніші сестер із тобою,
Дуже цим дорожу і ціную.

2015 р.

Вже осінь... Коротшають дні...
Он, листячко плине водою...
Давай проведем вихідні
Удвох на природі з тобою?

Разом на човні попливем
На острів у ніч, до світання.
Хай нам усміхнеться з давЕн
Слов"янська Богиня кохання.

Вдихнемо трав запах гіркий,
У руки ловитимем зорі...
У води пірнемо ріки
Ведично- таємно- прозорі...

У воду увійдем удвох,
Мов новонароджені голі,
І паростком чортополох
Нам ноги торкне мимоволі...

Зірки, що відкрив Галілей,
Впадуть, мов Дари, у долоні...
І сплячі голівки лілей
Твоє лоскотатимуть лоно...

Поринемо без вороття
У всесвіт чуттєвості таїн,
І в шалі тантричнім злиття
Єднання зі світом пізнаєм...

Опівночі місячний диск
Тіла наші сріблом покриє...
-Ідем до нічної води!
Себе чистотою омиєм!...

Як серце співає пісні
У час зорепаду пророчий!..
...і дивляться квіти нічні
В від шалу розширені очі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115082200210

Війнуло і не падає дощем,
як-то із того світу, що немає,
але і був, і є, і буде ще,
як видиво квітуючого раю.

А як і це не милує мене,
хапаю торбу і іду полями
дитинства за окопами-ярами,
де падає і кличе неземне.

Оте, що похоронене в душі,
але живе у нас, як Божа ласка –
мелодія, фантазія і казка
за межами уявної межі.

Блукаю і у лісі, і у лузі,
де мрія небесіє на воді.
І як мені ікається тоді,
неначе рідні згадують і друзі.

І як у вусі лівому свистить,
коли і рака на горі не чути...
І як не пригадати і забути,
як похоронна музика звучить?

Ой не весела музика – сумна,
якою марно тішили музики,
коли у небо линула одна,
а з нею на віки і світ великий.

За яром, за окопом, не щодня,
але коли ікається до болю,
я бачу огороджену тополю.

Мене напевне згадує рідня,
де падає русалкою-зорею
і та, з якою я не був ріднею.

Під ногами каміння і попіл, що пахне вогнем
Розтривожений обрій вперехрест прошитий громами.
Сподіватися марне, що вистигне, вщухне,мине
і полегшає біль стопудовий на жадані грами.

Бо немало вже сліз і проклять, безнадійних чекань
І нелічені втрати, в душі незагоєні шрами.
Воскресає із диму їдкого знеможена рань
І дорога додому набожно зорить молитвами.

Та чекати не треба, що хтось підійме із колін
Закривавлене тіло святого і грішного світу…
Ти боєць і фортеця, і світло вогнів-калин,
Ти - молитва свята Преображень і Стрітень.

Вже незримі остроги ростуть межи інь і янь
Там де чорне і біле, відвага і ница зрада.
Разом з кров’ю і потом, між істин і дорікань
Б’ється серце того, хто стежку свою не зрадив.

Непереборні і невтомні,
ми йдемо до нових висот,
де найцінніші в кожнім домі
поняття, кожному відомі –
любов, свобода і народ.

Нумо, братове, узявшись за руки,
вийдемо вічем усі на Майдан.
Маємо досвід гіркої науки.
Не залякають нас наймані круки,
що захищають розбещений клан.

І треба ближнього любити,
і треба знати, – з нами Бог.
Всім разом – сіяти й косити.
І треба вміти дорожити
тим, що дано на багатьох.

Гей же, братове, ставаймо за правду,
дружно зімкнемо могутні ряди.
Ради свободи і ближнього ради,
проти свавілля і підлої зради,
і за любов – наш девіз назавжди.

І поки вистачить відваги
за щастя бути до кінця,
хай майорять на сонці стяги,
хай прагнуть душі до звитяги
і не зачерствіють серця.

Будьмо, братове, напоготові
перемагати в труді і в бою,
стати на варті і волі, і мови,
гідними слави і вірними Слову, –
вічно любити Вітчизну свою.

Дорога сонця – неба течія,
і хмари – дим солодко-соковитий.
В падінні яблук чується рояль,
мінорний лад осінньої сюїти.
В мені луною – голоси землі,
рахманний сум – у вічності на скронях.
Мов друге сонце, маятник полів,
ритмічні па в тумані робить сонях.
Прощальний танець. Я ж танцюю, бо
в мені життя як дика воля степу.
А ти гортаєш дні, немов альбом,
де цілий світ на тлі серпневих сепій,
де цілий всесвіт втілиться в мені,
бо я – твоя наступниця й предтеча.
І так невинно горобина ніч
обійме нас, насипле зір на плечі.

2015

Я не люблю, як ставлять аватарки.
Ей, Гюльчатай - відкрий своє лице!
Якщо ви жінка - закохаюсь палко,
То ж не ховайте справжнє, як святе!

Ви відцурались прізвищ мами-тата
І не назвете з паспорта своє -
А так цікаво правду-матку знати,
Аби дізнатись, ким ви справді є.

Бо як тоді на вас досьє складати,
Запам’ятати кожен з ніків як -
Я, мо', хотів би стати вашим братом,
Великим братом - чули, чи не так?..

А то взяли за моду творчі псевдо:
Одні – на сайті, інші – про запас…
Все 'дно дізнаюсь, хто ви є, ну, себто,
На чисту воду виведу я вас!


21.08.15

Народився 5 серпня 1899 р. в передмісті міста Ромни — Засуллі (тепер Сумської області) в родині робітника-залізничника. Закінчив Охтирську гімназію (1917).Навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав участь у визвольній боротьбі 1917–1920 рр.: служив у лавах Запорізького корпусу (1918) і Армії Директорії 1919 р. Обіймав посаду коменданта Мелітополя(1918). Очолював відділ освіти Охтирського району. Був членом УКП, після її ліквідації до жодної
партії не належав. Працював у редакціях, входив до літературної групи «Ланка» (МАРС). 5.01.1935 р. заарештований та за сфабрикованою справою засуджений до вищої міри покарання, яку замінили на десять років таборів. Провини не визнав.
Ув’язнення відбував у Сиблазі, Бамлазі (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлага,потім працював у табірній шахті, що істотно підірвало здоров’я. Відбувши термін, повернувся в Україну, але в 1946 р. був знову засуджений на довічне заслання. У 1957 р. повернувся до Києва.
Реабілітований, поновлений у Спілці письменників. Через відмову свідчити на процесі В. Мороза його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), цькують у пресі.
До самої смерті, що настала 9 травня 1984 року, Б. Д. Антоненко-Давидович вимушений животіти на скромну пенсію. Через п’ять років після його смерті в Україні виходить книга художньої прози —«Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», за яку посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.

***
Вже кінчається день, і немає вогнів,
Щоб здолати темряву ночі.
Скоро, скоро вже смерть затамує мій біль
І закриє натруджені очі.
Та я чую вже гуркіт далеких подій,
Де звитяжці не знатимуть спину.
Де з могили, з руїни, із мрій
Піднесуть до життя Україну.

1943–1944 рр.
***
Ти не шукай мене між юнаків,
Що підуть, сміючись, до бою,
Ні серед мертвих, що в бою
Лежать, розкидані по полю.
Я весь в майбутньому,
В тих гомінких роках,
Що прийдуть пізно або рано,
Я вийду теж на битий шлях,
Щоб стати месником
Пліч-о-пліч з вами.
І як нездоланий козак,
Якого привид сіє жах,
Хай промайне тоді в степах
Моє ім’я, як пізня кара.
І хай помститься разом з вами
За нашу смерть і наші рани.

З часів Луцилія, Горація
У ґелґоті втопає раціо.
Красноголосі йдуть із тіні.
Скрегоче меч… дюралюміній…

А люду хочеться видовищ.
Беруть медалі тихі вдови.
Віншують-поять їх щосвята
Оті, що каються завзято.

Мігрують звірі, пішоходи…
Нестримно хочеться Свободи.
На неї моляться і плачуть.
Ведуть офіру – упридачу.

Жбурляють факлі та фаготи…
Лахміттям тішиться жеброта.
Бряжчать монети, кастаньєти.
Оспівують царів поети…

Стають чіткими цілі, рими…
Хверцюють роми-пілігрими.
Людва гуде… гадає… хоче –
Охвітних днів, хатинки в Сочі.

Супроти юрмищ – водомети.
«Ми…» – захлинаються сильвети.

Усе на місці – боси, трони…
На острівцях – наполеони…

Ізнов тече сльоза вдовина
На кіски доні, чубчик сина.

Були стрибки – все вищі й вищі.
Ховайся, душе, на горищі.

Хто у Флоренції, хто далі…
Ти відшкрібай старі скрижалі.

Знов буде тихо, майстровито.
Із хмелю вийдуть афродити.
За ними – мавки, поторочі...
Не згадуй лиха проти ночі.

Поділять плац на квадратури.
Люд забандурить кон`юнктура.
Сватів пов`яжуть рушниками.
Любіть, плодіться – між божками.



2015

Догоряє свіча.А тебе все нема і нема,
І вино на столі стоїть так і не відкорковане.
А я так сподівався,так довго,так довго чекав,
Бо невидимими вже прикутий до тебе оковами.

Мою душу зігрій або волю їй дай,відпусти,
Бо вона прикипіла до серця твого так непрохано.
То ж нехай не тремтить,зимним поглядом та й
наполохана,
А на затишний вогник до щастя й любові летить.

2015 р.

Перша вчителько,друга матінко,
Як я часто про тебе згадую.
У очах твоїх - теплі іскорки,
Мила,ніжна,сувора трішечки.

Стільки мудрості в слові кожному,
А ми слухали заворожено.
Нас водила світами казковими,
Щоби були ми усі добрими,

А серця наші - небайдужими,
І любили тебе дуже-дуже ми.
Світлим спомином залишилася
Ти в душі моїй,перша вчителько.

2015 р.

Старий філософ Чень-дивак,
«неграмотний і безталанний»,
сидить на призьбі, п’є первак
і пише вірші бездоганні –
про кошт життєвої суми,
про суть речей і речі суті,
про сни пророчі і уми,
які до скелі мар прикуті.
Усе не просто у бутті,
але на те він не зважає,
шукає сенси і путі,
із котиком у шахи грає.

Старий філософ Чень від нас
живе на сході в закуточку
і кожний день у ранній час
вдягає вишиту сорочку,
щоби стрічали сонце дня
стьожки і чорні, і червоні.
Опісля ослика-коня
веде в Пегасовій опоні.
І об’їжджає все навкруг
і оком ворона пильнує,
аби крутився неба круг,
аби все прісно і не всує.

Старий філософ Чень-поет
пасе отари слів і Слова.
Його підпаски - Інтернет
і українська рідна мова.

21/08/2015

Навіяння? - сеньйора, кавалер...
…В щоденній веремії ритуалів
стежки-шляхи між безлічі химер:
кому - по колу, іншим – по спіралі,

орбіти звичні. Марить циферблат
про опівнічні винятки із правил –
навспак змотати двадцять п’ятий кадр
й застигнути за хвилю до ударів…

Ударна хвиля! В скроні, під ребро –
заряд подивування в перигеї…
Ковзнуло? Зачепило? Відлягло? –

лиш ліхтарі на дощовій алеї
підморгують крізь жовтувате скло
пробудженню нової Галатеї…

Вимикачі.
Розетки.
П'янять домівки,
наче хміль.
Та не хміліє пам'ять
(ні монетки)
на вічну сіль.
На вічну сіль.

Реклама
з'явиться і зникне.
На заробітках
навіть біль.
Та не хміліє пам'ять
(хоч не звикне)
на вічну сіль.
На вічну сіль.

А солі -
море! Море з полем.
Солена кров
чи не звідтіль?
Ох, не хміліє пам'ять
алкоголем
на вічну сіль.
На вічну сіль.

21.08.2015

Коли закінчиться війна
на цьому світі чи на тому,
наллє судьба усім вина:
- Кидай АКа, іди додому.

І ти підеш крізь пелену
своєї муки і чужої
нести чи брати данинУ,
а поруч вбиті, не герої...

Коли закінчиться війна,
така чужа у мирнім домі,
то запече вночі ціна,
а може, просто струмінь крові.

А може, просто мари сну
тебе візьмуть, липкі, за горло,
штовхнуть униз – іди по дну,
а там самотньо лячно голо...

Коли закінчиться війна,
не озирайся на руїну,
щоб не вернулася вона
на нашу землю, в Україну.

Пройдуть літа і сивина,
і нагороди, і печалі
наллють тобі іще вина,
щоб ти тесав свої скрижалі.
Коли закінчиться війна...

20.08.2015

Себе він начебто в печеру ув’язнив.
Од клопотів і чвар одбувавсь молитвами.
Покірно щоку підставляв, коли нізащо били.
Осуджувать боявсь навіть мерзенні вчинки ,
бо змалечку завчив: «Не суди і не судимий будеш!»
Узимку сорочку віддав на пропиття якомусь волоцюзі.
Сам простудивсь і вмер невдовзі.
І ось перед Всевишнім він стоїть
і усміхається в передчутті близького Раю.
А поруч – грішник, що перед смертю покаятися встиг.
«Ступай до янголів!»- Господь велить йому.
«А я ? Що робити мушу?»- питає праведник.
«Нічому корисному ти ближніх не навчив.
Ніхто не годен повторить твій «подвиг».
Мої створіння щодня грішать і каються.
Отож, вертайсь на землю грішну
і, як усі, хоч трохи поживи по-людськи».
P.S.
Хто недругів і друзів не нажив,
Вважай на світі цім не жив.

Добігає кінця, повертає до осені літо,
Надто бажані наслідки тне гостре лезо причин.
Коли вчинки - думок і надій мовчазні сателіти,
То чому результати мізерні, кричи - не кричи?

А якщо обірве́ться до болю напружена нитка
І не вистачить віри, не стане для бою снаги -
Позбирає кохання з підлоги нехитрі пожитки,
Нерозбірлива доля штовхне його притьма з ноги?..

Що то тіл унісон, як у душах одні дисонанси?
Світ - камінний господар. Любов добереться сюди?
Я прийду... якщо Бог мені дасть хоч би де́щицю шансу,
Якщо ти все ще хочеш мої відшукати сліди...

П’янить веремії років терпкувате вино,
І жито життя в золотаве колосся увито,
А я, наче кадри відзнятого кимось кіно,
Осмислюю сутності Богом дарованих митей.

Сортую на стоси по пам’яті лантухи справ:
Праворуч – оті, що не сором проситись до раю,
Ліворуч – спокусника гідні, яких не поправ,
Котрі переважать? – про це, час настане, дізнаюсь.

А нині, що доля прихильна дарує, - беру,
Вдихаю бальзами батьківської рідної хати,
Вона не забула мозолених татових рук
І тих квітників, що (давно ж як!) засіяла мати.

Злітаються діти і внуки, як бджоли на мед,
До мого обійстя, де затишок саду і квіти,
Де разом зі мною – та жінка, з якою, бігме,
Хотів би при силі востаннє схід сонця зустріти…

20.08.2015

...и глобусом арбуз,
у родины украден,
и пузырьки медуз,
и россыпь виноградин,
и желтый срез степи,
лиман зеленокорый,
собаки на цепи
и павшие заборы,
соленая земля,
не ведавшая речки,
и тлела тихо тля,
и громко человечки,
цыганская серьга
над полевым пробором,
и вопрошали "га?",
и отвечали хором,
и пропасть в колеях,
и маревом прихвачен,
был горизонт в полях
ничем не обозначен,
спорыш, трава-спорыш,
беседка, абрикосы
и камышовых крыш
блондинистые косы,
и было далеко
прекрасное далёко,
дойти туда легко,
да нам и здесь неплохо,
и ласточкиных гнезд
полно, но вкус неведом,
и за паденьем звезд
мы в ночь впадали следом,
и ночь без фонарей
светлей, чем с фонарями,
и враг один - пырей,
и запросто с друзьями
мы в сахар мокрый хлеб
макали - вкусно, сытно! -
и разница судЕб
была неочевидна,
но времени искус
развел в свои тарелки
и краденный арбуз,
и прочие безделки.

2015

Сизий голуб з голубкою білою
Цілувались в зеленій траві,
Вони були безмежно щасливими,
Про кохання співали пісні.

От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Як закохані ці голуби.

2015 р.

Де б не була я,мене супроводжує
Матусина пісня,весела й сумна,
Навіює теплі,приємні спогади
Усмішка неньки привітна,ясна.

Добро випромінюють мамині очі,
Мудрі поради вказують шлях,
Сказане нею стало пророчим,
У всьому,рідненька ти була права.

Лише з роками я це зрозуміла,
Раніше ж не чула твоїх настанов.
Та краще пізно,аніж ніколи
Плекати віру,надію,любов.

Чи спокій в душі,а чи може тривога,
Із щирим серцем іти до людей,
Не забувати подякувать Богу
Просто за кожен пройдений день.

На свій рахунок корисні справи
Примножувать треба завжди,щомить,
Щоб не даремно на світі прожить.
Так мене матінка люба навчала.

2014 р.

Знову літечко прийшло,
щоб нам сумно не було
треба брати в руки сапки
та виходити на грядки.

Всюди зграї горобців,
колосяться пшениці,
а капуста на городі
достигає в своїй вроді.

Соняшник із ряду в ряд-
він стоїть немов солдат,
одягнувши капелюха,
опустивши жовті вуха.

А зелені кавуни
шлють сватів до жовтих динь.
досить вже вам залицятись,
до комори час збиратись.

Кавуни і кавуниці
поховались в густім листі,
все одно знайду вас скоро,
понесу до свого столу.

Он маленькі огірочки,
огіркові сини й дочки,
всі за руки дружно взялись
і під кущиком сховались.

Ой, не хочуть огірочки
та й потрапити до бочки,
всі листочками накрились
і тихенько зажурились.

Гарбузи в нас городі
розляглися, як на морі,
сонцю боки підставляють,
цілий день відпочивають.

Годі, годі вам валятись,
вже пора за розум братись
і забудьте ви про море
та котіться до комори.

Скоро прийде зла зима
та спитає нас вона:
«Що ви літечком робили?
До комори що носили?»

Тетяна Сахно 2014 рік

Прикрию фрамугу душі,
Бо вилетить і полетить,
І буду шукати в глуші
Утрачений рай у ту мить.

Горнило жадоби й пліток
Чекає на жертви свої,
Та чую Божественний крок
І ніжно-благальне: Не йди.

Я крила дістану свої,
Як сяйво заграє в долоні,
І серцю скажу: Вже лети,
Томилося довго в полоні.

І світло торкнеться чола.
І радість у кожному слові.
І ластівкою душа
Полине у небо любові...

1
незці'лена моя талассоманія
судини спаяні алуштинською сіллю
мене забули на чужім похміллю
могó немає тут… мене немає…
із печі не звивається димок…
дім сталлю позавішував Дамокл…
я охоронець мови і вогню
каменепад собою зупиню…

2
той світ… те світло світиться крізь тіло
крізь тлін і Час і морок знавіснілий…
йду шля'хом відкупительної жертви
до радості – своєю смертю вмерти…
смерть-мироносиця, смиренниця сумна
рятує душі – ті що відбулися
що повернутися заприсяглися
посеред них однісінька-одна –
паломниця і схимниця убога –
моя душа задивлена у Бога…
… в мій смертний день – я відаю одне –
у землю закопають – не мене…

Народився 11 лютого 1927 р. в с. Велика Воля Миколаївського району Львівської області в родині хлібороба. У рідному селі закінчив початкову школу. Згодом вступив до Львівської торгівельної школи. Будучи студентом, у 1943 р. вступив у ряди ОУН і долучився до підпільної боротьби проти німецьких окупантів.
Після вигнання німців з України в 1944 р. продовжував боротьбу в підпільних рядах ОУН проти більшовицької окупації. Працював на посаді помічника-референта пропаганди повітової екзекутиви. 22 березня 1945 р. натрапив на засідку військовиків МДБ, був поранений і опинився в Дрогобицькій тюрмі. Звідти етапом вивезений до Воркути й ревтрибуналом засуджений на десять років позбавлення волі та п’ять років позбавлення
громадянських прав. Сидів з кардиналом Йосипом Сліпим, поетом Патрусом-Карпатським. У 1954 р. Р. Петріва звільнено, а у 1957 р. знову заарештовано й Львівським облсудом засуджено за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР (ст. 54 КК УРСР відповідає ст. 58 КК РРФСР 1938 р.) на десять років таборів у Дубровлазі в Мордовії. У 1961 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Постановою ПВР УРСР 1960 р. Термін знижено до шести років. Звільнений 11.01.1963 р.
Каторга, надзвичайно тяжкий фізичний труд у складних кліматичних умовах підірвали здоров’я, але не силу духу й інтерес до життя. Пише про те, що думає, про що болить і співає душа. Тематика різноманітна: окрім написання віршів, перекладає українською Лермонтова, Ахматову, польського поета В. Броневского, з української на російську «Мойсея» Франка.
Пішов із життя 18 січня 2015 р.

Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак — труна.
Дошка в дошку — нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх — кому цiкаво?
Ікс — налiво, ікс — направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I прийняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi — трупи
Щiльно складенi докупи,
Хтозна-ч’ї сини.
На пальцях фанернi бирки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки —
Слiд останньої провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом —
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.

***
Замерзлий брiд,
Вiд броду слiд —
Кривавий слiд в яругу.
Були бої…
Пройшли свої —
Лишили тiло друга.
Лежить навзнак,
Стиснув кулак,
Напiврозкритi очi,
Немов ще раз
В цей грiзний час
На свiт цей глянуть хоче.
Лежить один —
Чийсь брат, чийсь син,
Надiя й оборона.
Трофейний крiс
Надвоє трiс —
Нi одного патрона.
Вiн тут полiг,
Упав на снiг,
Своїй землi на груди —
I вже нема…
Така зима,
I тиша, тиша всюди…
Лиш вдалинi
По круженi
Злiтаються ворони.
Летять, летять
Псалтир читать,
Справляти похорони.
А потiм нiч
Iз всiх сторiч
Засвiтить в небi душi…
Як вiднайду
Твою звiзду,
Мiй незабутнiй друже?
***
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам’яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт і сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
діяній Молоха страшного.
Хай в пам’яті оптичнім склі
на всіх обновлених дорогах
добрі діла, по волі Бога,
стають оздобою Землі.
Та за хвилину — думка справа
з протестом гнівним: «Схаменись,
мовчати ти не маєш права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи —
свідоцтво Правди під хрестом,
надійний човен переправи
перед розібраним мостом».
Квітень 1995 р.

***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать.
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по них лелечі стежі,
За ними — літо по стерні.
Мов по весіллі. Тишина,
Роз’їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощається весна.
1969 р.

***
Замовкли побілілі солов’ї, зозулі,
Поміж голим гіллям — синя глушина.
Розписом між пнями — свіжий слід козулі
І крізь сон зітхає згорблена сосна.
Біла казка ночі — місячно і тіні.
Іскриться поляна, мов алмазний тік.
І далеко видно в місячнім промінні,
Хтось бреде снігами — звір чи чоловік?
Пахне зріз ялини, а морозна сфера
Освіжа обличчя, мов вода жива.
І яскраво сяє над Дністром Венера —
Новорічна чічка, зірниця Різдва.
Січень 1976 р.

***
Час у поході.
Ідуть віки...
Все боїться часу.
Люди сортують свої думки
На купки, на купки, на купки
Для націй, партій, класів.
І в тім порядку
Понять, ідей —
Кристал людських натур.
А ось і образ: стоїть Антей,
На шиї у нього —
шнур.

***
Ти ще жива, моя стара шептуне?
А я гадав, що пня вже не знайду.
Ти мріяти мене навчила на біду,
Ворушила поволі серця струни.
І, певно, ждеш, що стану на коліна
Під твій густий, пахучий балдахин
І дам тобі, як в притчі блудний син,
Заглянути в своє сумління?
О ні, не жди! Не той я уже нині,
І серце в мене, певно, не брильянт —
Зотліле зверху, з жаром всередині...
На жертовник Свободи свій талант
Я кинув і спалив без ладану і свічів...
За це життя мені сміється в вічі.
Листопад 1965 р.

Вони народжуються кожен ранок знов.
Їм двадцять з гаком. Легкість ще на вістрі,
страх від прихованих побачень та розмов
пліч-о-пліч у забутім Богом місті,

недекларовані биття сердечних м'яз,
прострочені можливості полону.
Вогонь очей метався та не згас
у пошуках майбутнього кордону.

І в рафінованому дотику на знак
німої приязні, узгодженої вище, -
навмисно скопійований вітряк
і спалених листів старе горище.

Вони народжуються в час глибоких снів -
із півнячим розспівуванням зрання
і з видихом ховаються від слів,
шукаючи хвилини для кохання.

Чоловіки не діляться своїми планами, бо сприймають життя, як факт.
Вони наповнюють себе думками і будують в мовчанні фортеці,
забувають про цукор у чай, бачать в снах вартових гауптвахт,
зберігають свій досвід в очах і згорають до попілу в спеці.
Кожен з них поривається в бій із жіночим до мрії чуттям,
оминає мільйони питань і цинічно обходить оману,
планомірно крокує вперед, доручаючи лінощі дням,
не втрачаючи присмак вина в купі з кров'ю торішньої рани.
Вони знають навіщо жінкам парфумовані коси до ніг,
вчать на пам'ять вірші, у яких хтось навмисно спалив всі будинки,
вони кожного разу ідуть, завертаючи сміло за ріг,
сподіваючись там віднайти соромливих ночей поцілунки.

1

У тих півоній на осонні барва біла.
Я позичати мужа-Вітра не хотіла.
Сміявся:"Бджоло, не ревнуй, тепер – не модно.
На твій город вертатиму із Бара, Гродно".

...Тягли плачинди у подолах щедрі хмари.
Ти забарився, бо дощі, тривкі пожари.
Ти ніс в осінній Крим овес, покотиполе...
А проводжала сумота за три тополі.

2

Тобі сподобалися чайки, море, мушлі.
До мене жінка припливла, питала: "Муж ли...
Оставить можно для себя? Возьми цветочки.
Пойми меня, дурёху, будет в мае дочка".

Від тих півоній на осонні вже ні сліду.
А я по тебе не біжу, в Гурзуф не їду.
Пересипаю сіль морську, тасую фото.
Чи й досі схожий на чорнявця Ланселота...

Зотліли пелюстки, обіцяне забуте.
– Прости... – шепчу колишнім Вітра – Риті, Руті...

Гріхи відпущені, пішли прояви мовчки.
А по ріллі – зелений дим... ані слідочка.

Навчала сестронька ушосте чи уп`яте:
"Гладенько стеле, та стежина кострубата".
Я серце слухала, а не поуки мудрі.
Вже, кажуть, Вітер окошився в тундрі.

Саджу дерева грошові, плекаю фікус.
Не варто Вітра припинати – за чоловіка.


2015