Ця любов непрошена,
Цвітом припорошена,
Квіткою барвистою
В серці розцвіла.
Зорями уквітчані,
Місяцем повінчані,
Вітерцем обвіяні,
Тонемо в обіймах ми.
І ногами босими
Підемо ми росами
У далеку даль.
Там тобі, коханая,
Милая, жаданая,
Небо прихилю.
На руках носитиму
Все життя любитиму
Лиш тебе одну.

9 липня 2015 р.

і юним і малечею
ходив я проти течії
по суші і воді
і нині на печалюся
що мало я стараюся
зарадити біді
і я усе дорослію
і чумакую досі я
по морю і землі
якби я був художником
то був би послідовником
у Рєпіна Іллі
і от лежу і маюся
і марно намагаюся
придумати слова
аби і у дорослого
до року високосного
п'яніла голова
чекаю на вакансію
поета і не каюся
за витівки свої
як горами і долами
палкими і свідомими
шугають бугаї
писатиму чудовою
як тужить за коровою
один старий осел
або у серпентарії
усі свої симпатії
отарою пасе
як укра опечалює
що СеШеА Італії
здає металолом
я тішуся Європою
Ітака Пенелопою
а Рашія ослом
і я не заколисую
і рівно стільки пишу я
що не надокуча
є лівому і правому
глухому і лукавому
рубаю із плеча
за волю лугандонії
і за її агонію
до самого кінця
і каятися п'яною
сучасною Кассандрою
мені не до лиця

                              07.2015

Слова, слова - а істини нема.
І серце менше й важче щохвилини.
Від слів - біда, а сил уже катма.
До втечі - залишається хвилина.

У спеку - сніг, і сонячно - в метіль,
на серці віють всі вітри утоми.
Я залишаю для хвилини біль,
я залишаю на роки мій спомин.

Розбився глек, посипались рови.
Нема кому тримати оборону.
Я втратив тіло й порухом сови
Лечу у темінь, вічну й безборонну.

***
Одне й те саме є і буде знову.
Життя таке, що відбирає мову.
Реалії за межами всього
розумного, здорового, а слово
уяви не пояснює його.

***
Європа – найсучасніші атланти
у списку недосяжних ойкумен.
Але ніяк Європа не пойме, –
наука не уміє воювати.
І Рашію пора бетонувати.
Її інакша зброя не візьме.

***
Теорії радянських аглоїдів
і пролетарський сентименталізм
обстоюють романтику сусідів.
І африканське плем'я людоїдів
ще побудує власний комунізм.

***
Все довкола – явно чудасія.
Не тому, що п'яні без вина.
Страчені і мрія, і надія.
Бестія усе ще багатіє,
а убогим гепає війна.

***
Усе виношує природа:
і споживання, і ліміт,
і виживання, й ...геноцид.
І люди іншої породи
для інших – корму дефіцит.

***
Яке мурло на нас не заробляло?
А їм все мало, мало...
Мало?
Мало!!!
І невідомо, що воно з’їдає,
та знаємо, йому не вистачає.
Коли ці вепрі – тлусті і здорові
уже не зароблятимуть на кро́ві?

                              07.2015

Ця дівчинка дивна, - сказала Іринка,
- у неї в торбинці пожежна машинка,
а в книжці - дракони й жахливі пірати,
а в синій коробці маленькі солдати!

Ця дівчинка дивна, - сказала Світланка,
- у неї на майці зображення танка,
в кишені не лялька, а два пістолети,
пластмасовий ніж і частина ракети!

Дивачка, та й годі, - сказала Оксанка,
і дружно кивнули Оленка й Тетянка.
Я зовсім не дивна! - образилась Ната,
- це просто у мене є старших два брата!

2015

Ще пам’ятаю звіддалік
Зимові дні сонцевороту,
Ще не утратив я їм лік
І пам'ятаю всі достоту.

І їхня низка чимала
Складалася отак помалу -
Тих днів єдиних, що здаля
Здавалося, і час тримали.

Я пам'ятаю кожен з них:
Зима іде до половини,
З дахів тече, струмки з доріг,
І сонце тане на крижині.

Закохані, як уві сні,
Тілами зближуються вміло,
І на гілках у вишині
Пітніють літеплі шпаківні.

І стрілки, що дзелень-дзелень
Повзуть повільно циферблатом,
І за століття довший день,
Як обіймаємось в кімнаті.


15.07.15

Вчувай. Не покарання і не шана це
за нерозумно витрачену тишу –
тобі нічого більше не лишається
у сутінках посеред бездоріжжя,

окрім як дослухатися до коників,
замлілих вечоровою росою,
що вимирає, як силабо-тоніка
чи залишкове листя мезозою.

14.07.2015

Виблискують-срібляться куполи соборів
І золотом сяють на церквах хрести.
Щосвята й щонеділі збагатитись духовно,
Господу вклонитись ми йдемо сюди.

Лунають піснеспіви і благодать Господня
Зійде,неначе сонце із Небес на всіх.
Бога у молитвах завтра і сьогодні,
І на віки вічні славимо.Амінь.

2014 р.

Люблю…
ну що ж поробиш?
страждаю
інколи терплю
радію
плачу від жалю
до себе
інколи до тебе...
що серце маєш молоде
та зморене уже таке
що і любить і вірити боїться...
і тільки вітер вовком свище
коли зелені твої очі
сіріють від густої ночі
що часом ти впускаєш в себе…
багато знань
ще мало змісту
у такій світлій голові…
щораз вишукую в собі: чому мені?
чому??
мені??

28.05.2015

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

Таж і хочу лиш це:
Позабуть мить гірку,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить, як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
-----------------------------------------------------------------------------------
Рахель Блувштейн – класик івритської поезії. Народилася в Саратові, дитинство та юність поетеси минали в Полтаві.

На схилі блакитної річечки
Живуть невеличкі прикрості.

Найперша велика прикрість -
Малий ланцюжок у песика,
Друга - вода не суха,
Третя – муха якась,
Четверта - в кота кігті гострі,
П'ята - курку зловити не просто,
Сусіда за ногу не вкусиш,
Із неба ковбаси не впустять,
Найбільша ж прикрість у тому,
Що люди їздять, а песики ходять.

Наллємо песику молочка,
Щоб прикрості ті наче змила ріка.


14.07.2015

Ця коронована осінь, задивлена ввись...
Ця позолота років, і думок, і приречень...
Тиша вагоміша...Просто спивай і дивись,
Слухай життя, як основу для рим і для речень...
Слухай себе, розчиняйся у світлі, щоб знов
Цвітом душі пломеніли сузір`я високі...
Щастя - це світло, а світло - незгасна любов,
Що для душі і блаженство, й розмірений спокій...
Слухай цю тишу. Вона у тобі і в мені...
Вірші - також заримована магія тиші,
Пам`ять сердець, надчутливі космічні вогні,
Подихи наші - прискорені і сміливіші...
Гонять вітри каравани барвистих думок.
Творить печаль наших мрій кольорове графіті...
Трепетна музика кожен озвучує крок
В ніжній клепсидрі, крихкому дзеркальному світі...
Наше кохання - нестримний космічний потоп,
Музики слів і думок неодмінна предтеча...
Ловимо зорі в невидимий свій телескоп...
Осінь.
Печаль.
І окрилена пісня лелеча...

14.07.2015.

У пам`яті - між зим своїх
Сонцестояння дні – як піки.
І неповторний кожен з них
Й повторювався теж без ліку.

Вони усе тяглись, текли,
Предовгу склавши вереницю.
Єдині дні оті, коли
Здається, час мов зупинився.

Всі пам`ятаю досі їх -
Зиму до середини близять.
Дороги мокрі, краплі стріх
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні
Дедалі в пестощах нестримні.
Й пітніють у височині
Зігріті між гілля шпаківні.

Годинник мов – анітелень,
Ліниві стрілки крил не здіймуть.
Триває довше віку день
У нескінченності обіймів.

Розтятий надвоє,
зближаєш журбу,
закований воїн.
Життя – як табу,
а світ – перелітний,
живи – не живи.
Відходиш од світу,
собі йдеш «на ви».
Лети, чорногузе,
дорога – літа.
Всіх чорних нагрузять
хрестами. Спліта
павук домовину
прозорих лещат.
І щастя на спину
закинеш, дівчат
зустрінеш в дорозі,
плетуть-бо вінки.
А ти, чорногузе,
легенький такий.
Стожала – у грудях.
Ти знаєш, хто ти.
Півсвіту розбудиш,
хоти – не хоти.
І линеш не криком
од замкнених крил,
а поступом тихим
нетлінних могил,
а леготом серця
в незвіданий біль.
Чи тяжко найпершим?
У вирій – тобі
призначено летом
провадити хід.
Чи білим лелекам
важкий переліт?
У вітер холодний
удариш крильми.
Заради свободи
Ідемо «на ми»,
на снайперські кулі –
беззахисно. Там
у небі зимовім
над нами літав
твій стишений голос
з дороги доріг.
Змордованих вирій
покличе. Усіх
під «Градами» градом
потятих. Сурма
котра прозвучала?
Рахунку нема?
Жнивує прийдешнє,
остання страда.
Рятує від смерті
смертельна хода.
2015

Роса на пальцях в кришталевих переблисках,

Зітхає сонце в хмарах диво-ранку,

І ангели плетуть в барвистих нитках

Майбутнє світло вже погаслого світанку.

Струнка панянка босоніж ридає,

Збирає власні сльози у відерце,

А Бог природу знов благословляє,

Й здіймає стомлене від ночі серце.

Так форс-мажорно поєдналась віра,

Планета, простір і людина світу ,

В молитві ранішній, коли здіймалась сила

На ореолах райського повіту.

А я біжу, бліда роса на пальцях,

Дощем вчорашнім ллється крізь покоси,

Душа кружляє в молитовних танцях,

Забувши зло і вітряні морози.

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Веселка світу не безбарвна,
Веселка кольору вітрів,
Мінлива, чуйна, сильна, славна
В тумані ілюзорних слів.
Промінчик сонця не блискучий,
Він проникає крізь пітьму,
Цей колір по-зміїному гримучий,
Всі бачать в ньому неприховану війну…
Слова пророків не пророчі,
Циклічність кола карми й завитки…
Сьогодні було співано щоночі,
І злу єхидну замели сухі піски…
Й не по-веселому все стало сумувати,
Сміятися над горем кольорів,
Серпанок чорний вимурував грати,
Колись дитячих веселкових снів…
Веселка світу не безбарвна,
Вона відтінку віри і надій,
Ми є ніхто у вирі слова й карми,
Але ми - все, у світі синіх мрій!

Обриси мляві дороги
Тонуть, пливуть, виринають –
Бігти вночі ні до чого
Поміж вибоїн безкраїх.
Мостяться тіні довгасті
На порожнини глибокі, –
Можна спіткнутись і впасти
Мандрівнику ненароком.
Зором обмацую кожну
З’яву примарну і сущу –
Всяка деталь подорожня
Наслідки має значущі.
Доти виважую кроки,
Поки не втратив уважність, –
Поки нехитрих уроків
Ноша ходу не обтяжить…
14.07.15

Чайок гудіння. У сутінках - погляд.
Думками тяжію до тебе, а ти?
У цих маяках, ну, можливо, це здогад,
Я бачу всю сутність душі та мети.
Чарує прозорість - здіймається хвиля.
Виднілась турбота - спокійна коса.
І, знаєш, найкраще, коли ми безсилі,
Бо саме з любов'ю виходить сльоза.

Я думками полину
Та й у даль журавлину,
За птахами далеко кудись.
І десь там,в піднебессі
Ожило і воскресло,
Пригадалось,що було колись:

Поцілунки,зізнання
У палкому коханні,
Клятви вірності на все життя.
Відпливло із роками
Все,що було між нами.
І немає йому вороття.

2005 р.

Як добре мати гарних,вірних друзів,
Які з тобою в радості і в тузі,
В скрутну годину та щасливу мить.
І руку дружби простягти готові,
Зігріють ласкою,розрадять щирим словом,
Спитають де і що тобі болить.

Як душу маєш лагідну й відкриту
І прагнеш завжди й скрізь добро творити,
То милостивою до тебе буд доля.
Коли ж ти заздрісний та злий,ще й скупердяга,
То не чекай же від людей поваги,
І друзів ти не матимеш ніколи.

1999 р.

На наших могилах не буде дощу, бо ми помираємо в космосі.

2015

Чи треба мовчати,
А, може, кричати,
Що надто солона
У морі вода?
Чи треба кохати,
Щоб віру зламати.
Молитись іконам.
Мені Вас шкода.
Чи треба співати,
У тиші гукати,
Забуте минуле,
Книжковість життя.
Навіщо брехати,
Якщо не кувати,
Любові-зозулі
Нове почуття.
Коли не здійняти.
(Для дурника - жарти)
Квітки аметисту,
Палка бірюза.
Йому не впіймати,
У слові "кохати"
Таємність барвисту,
Яку б не впізнав.

На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

Він може пестити високим штилем слух,
А може лайкою брудною потекти.
То хто ж тобі язик твій? Ворог? Друг?
Ні той, ні інший: твій язик - це ти!

2015

Притомилося сонечко, сіло спочити на дах,
Увесь день у серця доброту і тепло розносило.
Я читаю тебе, наче вперше в житті- по складах
Розставляю крапки, де дожити у слові несила.
Кожен аркуш, як здобу, смакую,запивши вином,
Загнуздати не можу думок розтривожену зграю.
Надвечір'я загляне у наше прозоре вікно...
Я у серці із пазлів картину про тебе складаю.

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

колись ти кохатимеш іншого до нестями,
цілком божевільна ітимеш за ним наосліп,
і глибоко в грудях, поглинутий почуттями,
тебе не врятує проникливий власний досвід.
коли ця любов, наче хвиля, підступна й хитра,
зітре твою гордість, мов крихітний мис на мапі,
згадай - своє серце, як стиглий солодкий цитрус
ти колись для колишнього вже поділила навпіл.

2013

Орбіти планетарні не мають перехресть.
Молочний Шлях тікає крізь пальці молоком.
З тобою ми далекі, і в кожного свій хрест.
На зустрічі в нас вето. Багато перепон.

Та нас єднає світло, яке росте із серць.
І ми несамовиті в любові та борні.
І нам важлива правда як дотик до небес.
А ще ми дуже близько, хоч зараз уві сні.

Та деякі комети торкаються планет,
Коли немає страху й старих пересторог.
І хай вони зіткнуться! - Та буде спільним лет!
І хай там буде вибух! Але не страшно - вдвох...

2014

Є своя манера
в автомата й револьвера.
Є своя манера
у кинджала та меча.
Все життя ми граємо із ними у смертельного квача.

Є своя манера в крові –
в неї смерті кольорові.
Є манера у води –
у безодню не ходи.
Не туди!

Є манера у отрути –
то від неї вмерли Брути...

Та манера із манер,
що була і є тепер,
що тепер її пора –
то манера у пера.

2015

Коли розсовують заслони
Хмарин захекано вітри, –
Люблю зірок яскраві грона
За світла полиски згори.
Люблю несталу прохолоду
Прозорих літніх вечорів,
Коли задухи чад відходить
І гине в далечі полів.
Люблю, коли стихають звуки
Шляхами змучених коліс, –
У тиші слухать, як пилюку
Дерева струшують униз.
Люблю туман сивобородий,
Що укриває комиші, –
Люблю народжувати подив
Щомить в окриленій душі.
13.07.15

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

Троянда - квітів королева,
Царівна польова - ромашка,
Айстра - то зіронька небесна,
І мальва,мов крилата пташка.

Горда принцеса - то лілея,
В траві фіалка-намистинка,
Конвалія - маленька фея,
"Супутниця тривог" - гвоздика.

Нарцис - вродливий і пихатий,
Сором"язлива незабудка.
Квіти - окраса,як у свята,
Найкращий подарунок в будні.

2014 р.

Наші мрії – насправді спогади.
Наші зустрічі – згадка про нас.
У минуле бажання голодом
Гнані. Втрапили в Алькатрас.

Острів. Грати. Затяті мури.
Сотні миль – самоти моря.
У кайданках – моя фігура.
У лампадці – твоя зоря.

Наші очі – насправді сутінь.
Наші руки – насправді хрест.
Я боюся дістати суті.
Не для мене цей Еверест.

Краще буду кружляти в небі
Самоти. Чайка-крик-вода!
Наші мрії – чужі, далебі…
Руки, очі, вуста… Біда.

12 липня 2015

Ми знову зустрінемось, може, у другім житті,
я буду дощем, ти ростимеш травою у квітні.
Ми знову зустрінемось на перехресті світів,
в ефірі холодному не залишаючи тіней.
Загублені в часі, без шрамів образ і вини,
де все ще знайомо мигтітиме зоряний смалець,
мудріші на вічність, ми байдуже будем над ним
пісок із клепсидри буття пропускати крізь пальці.
І попіл від пам'яті, тої, що колір їй – смерть,
яка у тобі червоніла і пінилась кров'ю.
Я теж не згадаю в пилу мерехтливих комет,
що можна, й не маючи, втратити. Воїне воєн,
у тій невагомості знову побачиш мене,
просту і комічно несмілу в космічнім потоці.
А може, зустрінемось десь на одній із планет...
Якщо ти не проти, нехай буде третя від Сонця.

2015

Глибоке безпам'ятство наче бездонний Та́ртар.
Ні кроку з цієї дороги: впадеш ненароком.
Пильнує тебе всевидюще стосонячне око,
і час по узбіччях каміння своє збирати.

І час для покути гріхів – хороводи тіней
прозорі тепер, як сумління мерця й немовляти.
До тіла твого – чистотіл, подорожник і м'ята.
Між ребер твоїх – рятівні корінці прозріння:

все – тлінне й однако мине для сліпих і зрячих.
Змете піраміду Хеопса пісками Єгипту.
Візьми мою чашу, бо з неї іще не допито
священну любов, те єдине, що має значення.

2015

Підсохла хмарина
витріскує громом.
Лисіюча втома -
велике цабе.
Пожежна частина
липневого неба
згортає під себе
дощу ДТП.
Зелені дерева
обтрушують червень.
У якісну зелень
фарбується й стовп.
Негода липнева
завадила спеці
побути в безпеці,
ну, днів так зі сто.

12.06.2015

Закохана жінка аж світиться щастям,
Надія і віра - її два крила.
Творити добро їй завжди у радість,
Ніжності серденько прагне й тепла.

Упевнена в собі,рішуча та горда,
Як поруч міцне чоловіче плече,
Тоді,наче сад розквіта її врода.
То ж душу зневіра хай не обпече.

І буде взаємним хай ваше кохання,
Дівчатка,дівчата та милі жінки,
В житті щоб збувались усі сподівання.
Любові й привітності вам на віки!

2004 р.

На полотні життя кольори різні:
Червоним доля вишиває й чорним теж,
В душі то смуток,то весела пісня,
А що минуло,того не вернеш.

То плаче серденько,а то сміється,
То радість осяває світла,то журба.
Дві смуги в кожного із нас - яскрава й темна,
Постійно йде між ними боротьба.

Хай світлі кольори перемагають,
Садам життєвим буйно так цвісти.
І принесуть вони рясні плоди
Надії,віри,щастя та кохання.

2014 р.

На зітканому з неба полотні
Душа лежить, утомлена від битви.
Свої земні забувши ночі-дні,
Вона рядки шепоче із молитви.
Зажили рани - плід людських образ,
Спинили біг шалені сірі будні.
Лишивши на землі німий каркас,
Душа чекає на години судні.
Пройшла життя назначені щаблі,
Полинула голубкою до неба.
Усепрощення мовчазне, без слів -
Нічого більше їй уже не треба.

В этом доме бессмысленно дверь запирать.
В этом доме давно уже нечего брать.
Эти окна... В них мрака зияющий храм.
Этот дом открывает глазницы ветрам.

Двери настежь, но дому не встретить гостей.
Никогда не услышать здесь смеха детей.
Скрипа стон, словно вой одичалых собак.
Этот дом навсегда погрузился во мрак.

На четыре от дома ведут стороны
Вдаль дороги. И эти дороги войны
Для себя так беспечно избрали жильцы.
И окончилась вечность. И в воду концы.

Круг замкнулся. Есть вход. Только выхода нет.
Мраку ночи безрадостно видеть рассвет.
И в несбывшемся сне уплывает во тьму
Этот дом, нежеланный уже никому.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071201117

Неначе вчора: сміявся червень,
і ти – "принцеса"! Черешень смак…
І пахло сіно, і зірка з неба
тобі у коси… Впритул, навзнáк…

А далі – буднів коловороти
і чорно-сивий нелюбий дім…
Купе. Перестук коліс. Навпроти,
уже не разом, "вона" і "він"

так офіційно, і так до хрипу –
оця дорога, і цей сюжет…
Погасне рампа, спочине скрипка,
в м’якім футлярі засне кларнет.

Лиш не заснути моїй уяві –
гортаю кадри: вперед, навспак…
Дарма, що осінь - листки жовтяві,
якщо в цілунку – черешень смак!

Отам за лісом
        рожеву фарбу
                розлив світанок.
За ніч втомившись,
        веселий вітер
                присів на ґанок.
Вже жайвір лине
        стрічати сонце
                в ясній блакиті.
І чепуряться
        пахучі квіти,
                росою вмиті.

5 липня 2015 р.

БЕЗ СИНА

Лежать сини убиті на землі,
На ярині, яка зустріла весну.
Їм непотрібні сонце і шаблі,
Вони уже ніколи не воскреснуть.

Матусі їхні відчувають щем,
Батьки до втоми роблять всю роботу…
А місце смерті вимиє дощем.
Відкриє горе в батьків дім ворота.

І мати враз постаріє, умить,
Безтямно крикне, втративши дитину…
Осяде батько. Як тепер їм жить,
Стрічати з війська сина в домовині?

Комусь же нині вигідна війна,
Життям синів огріхи прикривати.
Чи виросте ізнов озимина,
Якщо помруть без сина батько й мати?
10.07.15

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З’єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.
10.07.15

У зеленому саду
Сумував мій какаду.
Раптом чує:у дуду
Дує одуд у саду!

Подруживсь мій какаду
І маленький одуд Ду.
Вдвох тепер вже у саду
Друзі дують у дуду.

5 червня 2015 р.

На лужку розквітли квіти,
Ніжно-юні, наче діти.
Усміхається травичка –
Їй роса вмиває личко.

23 березня 2015 р.

* * *

Замкнулось коло.
Більш уже нема
Мене отого, що недавно...
Стерто.
Мені було видіння: даль, зима...
Тіла під снігом – як листи в конвертах.

Луна душі метається, як звір.
Секундна стрілка зраджує годинну.
Та ти, мій друже, їм обом повір,
Задумавшись над часом на хвилину...

Хвилинна стрілка – гладіус епох –
Іскриться та ікриться в циферблаті.
Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
Ми з часом гладіолусно у блаті.

Ця свистопляска також промине.
Вона боїться світла й мого болю.
Хто більше любить – більш страждає...
Нерв...
Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.

Печаль, як сука, лащиться до ніг.
І холодно у душу, хоч і літо...
Та знову я на білому коні –
Як золотий землі і неба злиток.

Броджу по світу.
Слухаю зорю.
Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
А я, мов книга, скоро догорю.
А світ – мов крига...
У сльозі потоне.

Чиясь душа – закопаний вогонь.
Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
А я питаю ангела свого,
Чи правильна моя терпка дорога.

Іду за ним.
Лечу уже за ним.
Гріхи мої і пузо заважають.
Між нашим-вашим, грішним і святим,
Усім, всіма, кого люблю, прощаю.

Думки мої, мов гнізда на церквах,
А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
Як жити далі?
Як зоря?
Трава?
Затаєна печаль мого народу,
Що тепла-тепла,
Як сльоза сльози,
Солодка, як закопана горілка...
Іскряться в чорнім небі Терези
І важать біль мій.
І мовчить мобілка.

Мені так добре, як вона мовчить.
Я не самотній.
Я з моїм Всевишнім.
А вічність сконцентровується в мить.
А мить – як вишня,
Що потіша і око, і уста,
Ще й рай душі нагадує краплинно.
До болю глибиніє висота –
Як сік шипшини.

Народ сьогодні просто заблудивсь.
Ікони й листя тихо кровоточать.
А пам'ять серця, наче тінь води,
Яка тому і сива, що пророча.

Приматкобоживсь.
Проти всіх пішов.
І переміг...
І смерть мені, як свято.
І манить світло, наче Божа кров,
Коли душі моїй холоднувато.

А президенти вже мене смішать.
Юродивих все більше поважаю.
Мені все ближче покаянний тать,
Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.

Я шок ношу в собі багато літ.
Моє коріння дістає до магми.
І моляться останні журавлі,
Пір'їнно пролітаючи над нами.

А чорна меса вітряних ворон
Тут зостається...
Апокаліптично.
Дурна війна.
Молитва.
Чорний сон.
Я не боюсь.
Мені уже космічно.

Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
Секундна і хвилинна, і годинна.
Хотів поетом бути в цім житті,
Тепер же старцем...
Дивна я людина...