Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Нас поєднали недописані листи,
Французькі фрази на півтоні.
Торкаю руку й шепочу «мерсі»,
В кафе, де виграє бордо в бокалі.

Німий обряд у стилі «неформат»
Звінчає нас зненацька під собором
Зрадіє із кватирки клавесин
І вежа посміхнеться з вітражем

Твоя примхлива і мрійлива злість
Медовою струною відгукнеться.
Немов із стилю рококо музика Саті,
У бутоньєрку тихо прокрадеться

Пожовкло місто під вуаллю
Сховалось у туманнім мареві
Парк філігранно виграє вечірню
Вороння чинить жертву ліхтареві.

Ліниві хмари поставали рунами,
Калюжи відзеркалюють тривоги.
Туман ятрить відкриті рани
Сивіє смуток на порозі.

Забулися обійми в парасолі
Які обірве несподівано трамвай...
Готичний місяць засумує вповні
Зтонує зір і думи відблиск фар.

Жовтень 2013

Уже не так оте дитинство,
як спомини останніх літ,
                    нанизуються,
мов намисто,
                       і тануть,
            тануть,
наче лід.

                  Одна роса...
Але нічого,
за чим зажурена душа.
Бо що там є такого мого?
               Хіба що пасія –
чужа?
                   Хіба що юні,
            молодечі,
таємні мрії?
                        І мета?
           І журавлині,
і лелечі,
і потолочені літа?

Усе лишилось за водою,
за плесом тихої ріки.
                 За пеленою,
за імлою
не розвидняються роки.

Не тішать сяючі усмішки,
і майже радісне лице
сумної баби, і острішки
смішного діда...

                     Ой, не це
           вертає те,
про що забули.

Зів’яла юності краса,
і очі виїла роса,
і одцуралося минуле.

І лиш ілюзії немає,
                    коли її
очам являє
               політ зорі
у небеса.

                              05.2015

І наболіла сивина
торкає душу, серце, пам’ять,
минає осінь і зима,
весна –
сама собі, як панна…
У небесах нема її,
Здається, десь застрягла віра:
Прости гріхи, чужі й мої,
Прости,
Мій Боже, тільки миром

і всепрощенням! А вночі
дай знати зіркою, що впала:
що це святий іде
почин,
щоб відпустити гальма…

21 квітня 2015 р.

Колись твоя параноя буде просити вибачень.
А моя нестерпність стане викиднем
І розквітне у березні пролісками
Навіть асфальт…

Тепер я запросто можу лягати спати,
Бо немає сенсу чекати на твої дзвінки,
Від яких у мене розпочинається розпад
особистості…

А сонячного затемнення буде недостатньо,
Щоб побачити тебе іншим –
Ти не залишаєш світла своєї душі
бо вона холодна…


березень 2015

Таточку, чуєш..? Летять лелеки…
Линуть до мене, вітають крильми,
пам’ять мені повертають далеку,
а, пам’ятаєш, як ми
сонця чекали, снігом томились,
марили щастям звичайного дня,
щось майстрували, щось говорили…
як парувала земля…

Таточку, чуєш..? Лелеки в небі…
Знову вони прилетіли до нас…
Жаль, що без тебе… Вкотре – без тебе
квітнем голубиться час…


3 квітня 2015 р

Біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар –
для землі все одно що
непомічений дар
чи розхитана вія:
дуне вітер, і ві-
тром назавжди розмиє,
рознесе швартові,
і поріже канати,
і затопить борти –

наче варто карати
за взяття висоти,
наче скоєно замах,
і ніщо – поготів
невагомий уламок –
не досягне ґрунтів,

тобто пройде повз очі,
як розвіяний пар,
біла кораблетроща
серед хмар, серед хмар.

13.05.2015

(грам абсурду)
е-е-е шАбуда шабУда --- шАбуда-дАбуда е-е-е
…піщинкою у око і болить мене-е-е
і плачу – а щойно був я ка-а-аменем
а-а-а нЕмене немЕне нЕмене - менЕ а-а-а
15.05.2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Шабуда” (фотошоп).

Таке навіює весна,
що спокою немає.
Майне фатою і вона,
як це життя минає.

І поки іншої нема,
навіюються війни.
Було – завіялась чума,
а нині є постійно.

Минає буря і гроза,
і літо наступає.
Весна дарує чудеса,
які душа чекає.

Усе минає уві сні
і кане за водою.
і усміхається мені,
навіяне весною.

                              05.2015

А дежавю усе частіш буває -
За чашкою глінтвейну чи в юрмі.
Спогадки розгортаються, як вайї.
Ословлються образи німі.

Горять серця, ліси-екосистеми.
Блукає полем недожатим дід.
Несе мені колючу діадему
Поборник всіх письменницьких свобід.

"Схилися, Майє. Лиш такої варта.
Чого ти розпинаєшся за мир?"

І вже стоїть мого безслав"я варта.
І вороння клює едемський сир.

Знайшла між капустин перо совине.
Вмочала в молоко і бузину.
Ні тиглів, ні цеберечка не винна.
Свою підкову осріблила, гну.

Відломлюю по дню від шоколаду.
Несе відлуння джаз... уривки мес.
І віддаляється - розломи ж - Ельдорадо.
І проза визріває - мов абсцес.

В полутьме ресторана сидела она,
Грусть-тоску запивая бокалом вина,
Все не веря во встречи печальный финал.
Ну куда он ушел?... Ну куда он... сбежал?...

Этой встречи начало- как ласковый май,
Ветерком залетевший в вечерний трамвай
Сквозь раскрытые двери... Лишенная сил,
Не вошла- пропихнулась... и ей уступил

Свое место в вагоне красавец-мужик.
Удивилась законно- поверить? Ни в жисть!..
Это редко бывает- культура в упадке...
А затем над собою услышала сладкий

С предложением ужина нежный басок.
Встрепенулась. Представился. Строен. Высок.
Не мужчина- мечта. Сердца женского рана.
Вышли вместе. Сидят в полутьме ресторана...

Пьют, едят... Хороша сервировка стола.
Вместе- в рай или в ад... Попросил бы- дала...
Полночь близится... Ночь... Вместе встретить рассвет...
-Едем в номер! Вот только схожу в туалет!...

...одинокая дама с бокалом сидела,
И в уме без конца эту фразу вертела,
Приправляя напиток изысканным матом.
Расплатилась. Дожить бы теперь до зарплаты...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051500605

Я -система,
Антена, емблема!
Я-система,
Картина, поема!

Напишіть, створіть мене, намалюйте,
Вивчайте,критикуйте, систематизуйте!
Удосконалюйте, очищуйте, друкуйте,
Читайте, бачте,спостерігайте, чуйте!
Я Ваша екосистема-рятуйте!!!

Falling song
Somebody will say "Good bay"
Somebody: "Forever"
Somebody with rain will cry
Someone raining never
Somebody will fly to sky
To the yellow halo
Lives we all, we always dye
Falling time each year
But after all the wind'll come
And we'll become together
Just one step to the glory fall
Just one look to the mirror-eye
Just one fly to your world, your sky
Take my hend we will never dye
Take my hend...
We will never dye.

тогда не нужно солнца
и беглости картин -
то время узнается
по дробности в горсти.
и - родственнее дрожи -
почувствует ладонь
то время новой кожей,
с которой смыло дом.

Зелені очі в юної весни,
Волосся довге, мовби вербне гілля.
В її обіймах солодко засни
І не виходь із ніжного похмілля.
Смакуй жагою, поки стане сил,
Так, ніби любиш вперше і востаннє,
Допоки будні не обріжуть крил,
Лети зі мною у блакить безкрайню.
Забрала безборонних у полон,
Оповила, як хміль, зеленоока:
Взялося в неї звідкись рук мільйон.
Тепер я на вікИ не одинока.
Кохання сипле з неба дощ рясний,
А ми у нім купатися охочі.
Зелені очі в юної весни...
Дивися, любий: в мене її очі.

Минає час. Тече потік
у марева, у сни.
І настає година пік
у маєві весни.

Буяє сонячне зело
у місті, у селі.
І має клопоти село
великі і малі.

Ідуть подвір'ями дощі
і бульбашки пливуть.
А як немає, то «хрущі
над вишнями гудуть».

Усе таке як сотні літ
було ще і до нас.
Але не мислять у селі
як научав Тарас.

Орють лани плугатарі,
і падає зоря,
але вчорашні школярі
тікають за моря.

А що, закінчується сіль?
А що, коли не буде сіл,
не стане і панів?

Побила доленька гірка
і повінь часу, як ріка,
виходить з берегів.

                              05.2015

Коли прийде нова яса,
і не уміючи літати,
полетимо у небеса,
усіх візьме на руки Мати.
               Не так у будень, як на свято
               таки бувають чудеса.
Нас будуть ангели вітати.
А на великому суді
оберігатимуть пенати
маленькі душі конопаті –
не так безгрішні, як святі.
               Усе старіє в Ойкумені.
               І це нікого не мине,
               не оминаючи земне.
               І плем'я юне і зелене
               не так судитиме мене,
               як говоритиме – за мене.
І оживу у комусь я
поводирем чужої долі.
І як сумна мелодія,
не те зіграє роль моя,
що аватар моєї ролі.
               А я полину до беріз
               чесати кучеряві коси
               і пити кришталеві роси,
               і вилити на Чорний ліс
               не так дощі, як ярі сльози.
І зауважать піснярі
мої не читані рядочки,
що народились на зорі
грамотіям у букварі
не як слова, а коми й точки.
               Летять у небо голубе
               великі і малі цабе,
               які нема за що жаліти.
Але іде у Лету літо.
І жаль мені не так себе,
як те, що не було на світі.
               І облітаючи гаї,
               ще заночую у стодолі,
               почину серцем у юдолі,
               яка означила мої
               не так нещастя, як недолю.
Зате радітиму, що є
моє минуле житіє,
і озеречко у долині,
і соловейко на калині,
і те, що нібито своє
тоді, коли не так, як нині.

                              05.2015

Проростають кроки на бруківці…
Перебором пальці – по словах.
На сторінці думи блідолиці,
Між рядками музика нова.

Ходики у грудях старовинні
Гирю підіймають і пульсують.
Опівнічні вистояні вина
Розливає в келихи зозуля.

По кімнаті спокою повільно
Ходить зачаровано, мов тиша
Відблиск позолочених ілюзій
І молитви віртуальні пише.

Мовчки Муза молиться за мене.
Оживляє Бог зозулю дивну…
Скоро півень час назад поверне
І реальність виросте із диму

Язиками полум’я святого,
Снами благодатного терпіння…
А святі вмирають ще до того…
Перш, ніж полетить у них каміння.

12-14.05.15

Я зовсім не відчую болю,
Мені усе те - до біди.
Візьми мене за бараболю
І в темну хащу поведи.

Я там собі усе дозволю -
І на мурашник сяду я -
Голісінький - рішай же долю,
Скажи, нарешті, я - твоя.

А хоч на гілку зацибну я,
Куди, скажи іти, куди?
Усю тебе я обцілую -
Ходім, ти скажеш, за сади.

Ми там були, як ті пропащі,
Як Вій із відьмою жили.
Аж вила і стогнала хаща
Від кохуяння кабали.

Я зовсім не відчую болю,
Ти ніжні прошепчи слова,
Візьми мене за бараболю -
Поголена то голова.

Овва-а-а-а-а!

Ще день як день. І трави ще зелені.
Колись і я травою проросту.
Пелюстя вишні опаде проз мене
Аж на мою осмуту й самоту.
На серденя, розколоте надвоє
Одним пером лелечого крила.
І ти прийдеш. І станеш наді мною.
Лиш не кажи, якою я була.

14.05.2015

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

Минає осінь, листя опадає
І серце рветься до зими.
Зима – це холод, все у ній вмирає:
Вмирає й розпач, залишаємсь ми…

Замерзли почуття, закам’яніло серце,
І вже не знаєш, чи воно заб’ється,
Та й стало якось все одно
Душа вже до життя не рветься…

Упасти б в пропасть, провалитьсь крізь землю
Забувши жалість, жить стане простіш…
Розчарування забирає силу
І одночасно укріпля її.

Чомусь так хочеться втекти від світу
Чи просто зникнути, ну хоч на мить.
Здається, що так буде легше
Для себе і для всіх.

І незнання тоді не заважає,
Коли досягнута мета.
І все одно хто як вважає,
Людина в світі не одна.

Боїшся ризику, безпека не спасає,
Це марна трата часу, бійтеся її.
У пошуках безпеки півжиття минає,
Як не зупинишся, мине й твоє.

Тому на мить ти зупинися,
Задумайсь про життя своє.
Та ідеальним буть не рвися,
А залишись людиною, тим, ким ти є...

...Н.С...

Вкраду у свої вічі сонце,
Вкраду у свої вуха вітер,
Вкраду в свої долоні дощик,
Вкраду у свої ніздрі квіти.
Вкраду у серце все, що бачу,
А що не бачу-візьму,
Вкраду себе. тоді заплачу,
Крадіжку сліз солених здійсню.
Вкраду собі життя на волі,
Вкраду також собі струмочок,
А камінці вкрадуть підошви
Колись украдених постолів.

Ніч впаде.
Небеса віддзеркалять зірниці
В плесах споминів-снів.
В таємницю одягнеться світ.

Час іде.
Відчуваю- ти мариш... Не спиться...
Нерви ночі мені
Надсилають від тебе привіт.

Підійди
До вікна, роздивись панораму
Таємничих лісів,
І озер, що леліють тепло.

Я і ти.
Це не простір. Кохання між нами
Зоресвітом надії
Долоні свої простягло.

Спокій пий,
Що панує вночі небесами,
І всім серцем відчуй,
Що навіки, навіки я твій.

Люба, спи.
Скоро сонце зійде над світами.
Не журись, не сумуй.
Прийде ранок відлунням надій.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051400231

Зверніть увагу — слушне повідомлення:
Не притуляйтеся до розсувних дверей.
По коліях ходити заборонено!
Не забувайте в потязі речей.

Не забувайте: є важливі речі!
Усе буває вперше у житті.
Не притуляйтеся ви так мені до серця!
Бо серце може з колії зійти…

о ця безвихідна і спасительна пустота
дороги липнуть до п’ят – і ні кроку ні крику – круком
з усюд безіменна скалічена тінь хреста
і падають падають долу важкі небеса і руки…
спливають слова ручаями чорними у моря
і маревом з неба очі твої без повік навіки…
скрадається тінь вавилонського упиря
пронизує голос кастрованого каліки…
а радість грається променями різдва
радіє Марія – луною гукають храми…
за спиною зачарованого волхвá
данайці стоять із принесеними дарами…

І шум очерету як музика давніх епох:
торкнешся води – і розійдеться колами тиша.
Велично і дивно тобі, ніби сам собі бог,
у раї один: треться сонце об ноги, і глибші

за всі океани ці трепетні звуки землі,
окрилений танець берези на білих пуантах,
а хмари пливуть піднебессям, великі й малі,
у синій задумі, – з далеких країв емігранти.

Їх завтра не буде, і річка кудись потече
вражати самотнього мрійника медяно плином,
а ти переносиш мільйони незвичних речей
на жовто-блакитну основу своєї картини.

2015

Азовське море реве бурхливо.
"Азов" до бою веде комбат
у грози й вітер, у сніг і зливу -
пора настала навести лад

на дикім Сході. В шаленім герці
здобуде волю Вкраїни син.
Снаряди. Кулі. І біль у серці.
І не змовкає церковний дзвін.

Назад - ні кроку, бо Маріуполь
позаду. В наступ - а де наказ?
Ятріє душі бійців розпука
в чеканні битви за весь Донбас

і Приазов'я. Гранітні скелі,
напевно, знали ще в давнину,
що Україна тут - не пустеля.
Чужак не виграє цю війну.




22.04.15

Поцілунок обпалений кулею,
і здається, що вже не дихаю...
Ти побудь зі мною
Чуєш? Будь зі мною!
Заховались від усього світу ми.

Зорі сяють вночі, аж світяться,
ясним променем зігріваючи...
Чи ти любиш мене?
Люби мене!
Пташки вранішньої не чекаючи.

Пролетить уранці шукаючи
і знайде нас, в обіймах
спалених.
Чи пробачиш мені, кохаючи?
А чи просто так...пробачиш?


13.05.2015

Прошу Редакцію Майстерень, що дбає про реноме поетичного сайту, видалити усі коментарі та публікації Сергія Гупала, в яких згадуються мої ім"я, прізвища.
Це потрібно насамперед Поетичним Майстерням. Такі публікації не мають сенсу та художньої цінності.
Це явище тролінгу.

Сайт ПМ створений для поезії.

У відповідь на зауваження ПМ івців Гупало пише
"Дякую за увагу, мої "однодольці"! Я всіх вас почув! Прислухався! Сьогодні ж видалю цей "шедевр"! Олені ж я вже колись писав, що є моменти, коли я не зважаю, що переді мною - жінка! Важкий минулий рік у мене був... Здавалася, цих пацифістів-імперіалістів душив би на кожному кроці...Не кажу вже про сепаратистів... Я видалю цей "твір", видалю!
Сергій Гупало (М.К./М.К.) [ 2015-05-13 20:23:30 ]



***

До особистих проблем Гупала не маю стосунку. В реальному житті не знаю автора.
Я за мирні поліпшення.
За нейтралітет.
Я ні від кого не відділялася, повернулася з Криму в Полтаву, до свого коріння. Я сформована особистість.
З мене досить тролінгу від Гупала.



Щодо "душив би" - можна прочитати

Звернення митрополита Онуфрія
МИТРОПОЛИТ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ,
ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

http://news.church.ua/2015/05/14/poslannya-predstoyatelya-upc-shhodo-vidznachennya-1000-littya-muchenickoji-konchini-svyatix-knyaziv-borisa-i-gliba/

за 15 травня 2015 року

Знов сонце цілувало хмари. Втома, знов незрима,
прощала всі суєти дня великодушно.
Хилилась тінь твоя і радісно, і скрушно
у тінь того, хто обціловував тебе очима.

Як вечір міста, ти від сонця тихо багровіла,
окрилена окрайцем щастя. Крізь утому
несла шаріння доторків його додому —
і вкотре ніч твоя із чорної зробилась біла.

(12 травня 2015)

Проклять "гоморра і содом".
Божки убогі.

Утроба Всесвіту...

Аж до
тяжких пологів:
примарні радощі земні,
надій плацебо.

...болить і плаче
у мені
зачате небо.

2015

Це явно, що не пиріжок*,
але ніхто не ахне,
що зопалу для багатьох
поезією пахне.

Воюють всі на всі боки́
за гасла і сюжети
і поетичні вояки
і бойові поети.

Але оказія така
не дуже помагає,
якщо на голки їжака,
є жала пчілки Майї.

Де двоє кинулись у бій,
то й третій – як годиться.
Бо стільки вилито помий –
ніщо не освятиться.

Боюся цього, як вогню,
але така кебета.
Немає вибору в меню
опального поета.

А як інакше час мине
і хто тебе почує,
коли за темне і ясне
ніхто не голосує?

Те недото́ркане стає,
а інше – на котурни,
або у ролі (як і є)
сердитого Сатурна.

О, войовничі читачі
козирної колоди,
багато краще у печі
виходити із моди.

О, неотесані таки
поети-забіяки,
ви пишете у дві руки
і не печете раки.

І це уже не до лиця
шута-гусара-молодця,
що ніби не ледащо.

І я за ближнього молю,
бо все одно усіх люблю
і всує, і нізащо.

                              13.05.2015

Щось не святкується мені.
Не чую барабан,
а перемогу у війні
очолює пацан.

Хоча і буцає воно
і мекає, – ...е, ...бе,
А у ефірі все одно
попахує ДеБе.

Усі святкують у полях –
на ниві, у бою,
і зі сльозою на очах
за вотчину свою.

І мрії кожного несуть
у інше майбуття,
де по Хрещатику ідуть
захисники життя.

Але немає партизан.
А є таки воєнний стан,
і не до перемог,
аж поки Юду на аркан
візьме якийсь калмицький хан.
І хай поможе Бог.

                              09.05.2015

Розцвіли каштани...
Сонце полум*яне
Ласо шугонуло у крутіж суцвіть.
Піниться, шумує,
Променем цілує
Кожну найдрібнішу вінценосну віть!

Ну а та - пашіє...
Щастя струменіє
З листу золотого у небесний ківш.
Боголика милість
Долі опустилась,
І довкола, ніби, стало все добріш.

Все миліше стало.
Проясніли зали
Ті, де нещодавно гелготала ніч.
Злоязикі чвари,
Збриджені почвари
Спудилися й прудко повтікали пріч.

Геть од цього світла,
В закапелки - скніти!
Нині час не тіней, нині час не зла...
Палахкочуть щасно
Кетяги прекрасні,
На каштанних кронах світяться дива.

(6.05.15)

Букет із колючого дроту
Мені обіцяє Гордій.
Так хочеться миру - без квоти.
А він підбігає: "...не смій!".
І тицяє пальцем у карту,
Шестірками криє тузи,
Лепече про клімат Урарту.
Вже й роги дістав у кози.
Кричить:"Відступи, забодаю!
Без тебе двигтіє Парнас".
А я вже дійшла до Удаю.
Русалки несуть протигаз,
Бо стало ядучим повітря,
Падіж цитаделей надій.

...чи їж для наснаження "Вітрум"...
...чи хмарним снопом володій...

Дощі...
Захлинається тиша.
В Непалі - гул поштовхів, рух.
А муза розцвічена пише -
Між цих засмальцьованих мух.

В театрі - коти, інваліди
І тиснява мар-пелюсток...
Мну віршик про дєвочку Ліду,
Що лахи завозить у сток...

Гордій ще показує зуби.
Шкала магнітуди... екран.
На пнях оргазмують суккуби...
І маки зростають із ран...

Усе тут моє - непропаще:
І мова, і крап намистин,
І ближні, що моляться натще...
І всипаний склом серпантин.



2015

Біжить , спішить стрімка вода
Із гір та на долини
Так мліє , горнеться душа
До рідної родини

Деб ти не був , деб ти не жив
Будь вірним Батьківщині
Де в світ ступив , від кого вчив
Тут розум віри , сили

Усе це добре пам'ятай
Від прадіда до діда
Це найрідніший отчий край
Він зветься - Україна...
2015р.

Кольором блакитним , голуба крилом
Намалюю світу - миру голоси
Хай вони розкажуть - долями людей
Як цінити радість - у очах дітей

Хай моя палітра - всім покаже жах
Той яким керує - війн панічність зла
Як тиран вбиває , губить все живе
Щей при цьому хрестить - вбивцю палача

Чесний розуміє - ворог в спину б'є
Хто стоїть за правду - той і наше все
Совісті сумління , гострота меча
Той хто совість втратив - тому вісник тьма

Написав мазками , розписав віршом
Щоб героїв знали - свідчили пером
Той народ є сильним - хто стоїть щитом
Той перемагає - де народ герой.
2015р.

Купив дід козеня
Сторгувавсь за дарма
Таке миле брикуня
Мов юла мультяшна

Задоволений іде
Зекономив грошей
Вистачить йому іще
На коньяк хороший

З бабою збирали рік
З пенсії по троху
Стало сумно , кіт утік
Нема з його толку

Не гадали вони довго
І не мудрували
Будуть мати молоко
Мінімум затрати

Все вони прорахували
Склали до копійки
Ось тепер хазяїни
Їм позаздрять тільки

З цими думами допив
Дід останню чарку
Як під вухо хтось вліпив
Упав з переляку

Із качалкою над ним
Грізна стала баба
То ти будеш пити з ним ?...
Вилупком від цапа

Дід тікати з козеням
Та у різні боки
Рветься зиск весь по краям
Почались клопоти...
2015р.

Стихає гамір, день вмирає,
Як ти вмираєш щохвилини.
Прощайся з сонцем, з небокраєм,
Прощайся з тілом, о людино!
Твоє ім'я в душі погасне
І станеш ти Нічим, і Чимось,
І всесвіт твій всесвітнім стане,
Ти з простором-едине ціле.
Не поспішай, це рух прискорить,
Замовкнеш-закричиш щосили!
Дощу краплинка-морем стане
З любові створиш корабель,
А з молитов напнеш вітрила...
І вже спинити неможливо
Життя земного бачення як дива...
Тоді воскреснуть дово-крила,
Політ у себе-віри міра.

Істина, як стала точка в круговерті...
І досяжна ціль лиш для поетів!

Холодно подали руку Вы.
Время повернуто вспять.
Хватит любовными муками
Мысли свои омрачать.

Списано на обстоятельства.
Простенько так... "Налегке"
Выдан талон на предательство,
Как акционный пакет.

Более Вас не касается
Песен любовных вранье.
Вроде и жизнь продолжается.
Только не жизнь. Житие.

Это- как лифчик без трусиков.
Как вместо кофе- кефир.
На пол рассыпанных бусинок
Полуразорванный мир...

Выпей-ка, что ли, анисовой!..
Песня предельно проста-
Как же тебе, моя кисонька,
В марте одной, без кота?

В сердце вползающий гадиной
Новый любовный каприз-
Это покрытая патиной
Тема, вернувшая жизнь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051210166

Закрилося серце
Від світу, від болю
Захлопнулись двері
Захотілось спокою.

І вже не відкрити
Як сам не захочеш.
Навіщо так жити?
Ти й сам бути можеш!

Самотність спасає,
Вона друг хороший.
Та як привикаєш,
Більш нічого й не хочеш…

Нікого не треба…
Чомусь так чудово:
Свій світ, своє небо,
Нікого навколо!

Ніхто й не помітить,
Що ти не поруч.
Тоді як зрозуміти
Коли клянуться в любові?

Як говорять назавжди
Навіки з тобою,
А потім зникають…
Жахливо до болю :(


Тоді й замикаєш
Все, що можливо.
І не відкриваєш,
Хіба станеться диво…

Ти цього боїшся,
Та знов піддаєшся…
Можливо не зразу,
Та все ж – ти здаєшся.

А потім, як тільки
Буде можливість
Тебе ранять ще раз,
А ти робиш милість…

І ще раз і ще…
Ти вже більше не можеш
Терпіти це все
Й закриваєшся знову…

Простерта ніч холодної води,
Темнаві хвилі – плинне узороччя -
Тебе перепиняючи, плюскочуть.
Ой не ходи тудою, не ходи...

Минай той берег, висланий гіллям, -
Тополі там і верби суховершать,
І смерть на дно позакладала верші
Й зове оподаль криками малят.

Лети, мов зграйка ластівок, урозтіч,
Хай дряпає туман лускатий крилля –
Ріка безсила так на тебе виллє
Свою осмуту і свою безпоміч.

2015

Ти в цьому світі – мати і дружина.
Ти в пеклі буднів – порцеляна, сталь.
Тебе назвали – Сальвія, Гражина...
Дозволили вдягти чадру, вуаль.
Тобі дали цяцьки, трибуну, дошку.
Тебе на фресках бачили і ню...
І сина відберуть... криши окрошку...
І всиплють на сивини тютюну.
Тебе співати просять – голосисту.
І – знадну, вільгу – кинуть на пісок.
Течеш-мутнієш – років сорок... триста...
Аж поки не народиться Тюссо.