***
Усе потонуло у часі.
Усі гомонять ні про що.
Але у сліпому екстазі
клепає з останніх запасів
ніхто геніальне ніщо.

***
А нас уже і множили на нуль,
а то й тиражували під копірку.
Немає дірки з бублика. Є дірка
у нашому бюджеті, поки руль
тримає у руці чужий владика.

***
Російське чудо вже було.
Потухла панорама.
Лишилося імперське зло.
Гряде дефашизація,
демілітаризація
і дерусифікація –
усе одне й те саме.

***
Нас жодного неслава не мине,
якщо лукавий і лихий попутав
уляпатись у місиво земне.
Але, буває, радує мене,
що є ім'я поета-баламута.

***
Поети похваляються не тим,
що зважують і невагому фразу,
а тішаться перекладом швидким
і, слава Богу, не хвалили й разу,
що володію таланом таким.

***
Далеко наші гори золоті:
макулатури гори, фоліанти.
Стомилися майбутнього таланти
носити мед у вулику пусті.
До комунізму пройдені путі,
але живучі гасла окупанта.


2015

А_Би Ви_Го_Да...
Хіба?
Історія абетки -
історія така:
від Азарова
і до Яценюка.


07.09.2015

На відстані серця, на віддалі слів і мовчань,
Де ні молитов, ні прокльонів - одне лише небо.
Химерна до болю громами розхристана грань
Й незаймані літом полівки некошених стебел.
Така моя осінь, дощами зачата в душі,
Уривками фраз щось мінорне нашіптує вітер.
Проста і без гриму, їй все оте зайве. А втім
Прийти у цей світ безборонною треба уміти.

Дві дати у народженні моїм
У вересні негадано зійшлися:
Одна у паспорті- для всіх.
Її дали мені в дитячому будинку.
А друга (справжня)– для друзів і родини.
Та жодну б відзначати не хотів.
Якщо ж і відзначаю, то просто для годиться.
Волів би в Поезію зануритись по вінця.
У вимріяній тиші задумане скінчить,
Аби поменшали борги перед Всевишнім.

Маю
Маю.

ГЕТЬ ІЗ ЮРБИ!

Вже бийте у дзвони, сокири точіть –
Облуда з вогнем на подвір’ї стоїть!
Жиди-напівкровки, мордор і хохли
Зачали за НАШЕ криваві торги!

З майданів сердець відплата сурмить
Про сонячне злато і неба блакить,
Що вмиється смертю в багрі боротьби
У куряві чорній зло зрад ворожби

І згине довіку! Люд, лікоть у лікть
Вставайте за волю, мечі загостріть!
Розправте покірні в догоді горби –
Зродіться НАРОДОМ з отари юрби!

Павло Гай-Нижник
31 серпня 2015 р.

Мій Котасик виріс з шапки,
а в бабусі має лапки.
Мій Котасик лиш мовчить,
а в бабусі щось нявчить.
Два Котасики у нас –
бабці Кіт і мій Котас!

© Кориця Медова, 2015

Не вір нікому, і собі не вір:
настане час - усе розвіє вітром,
постане правда, зчовгана до дір,
легендами із чорно-білих титрів…

2015

Пірнав у лона-ріки, спінені моря
Крутив стерно, моряче запізнілий.
А я стояла біля люлі, дзигаря...
І в`янула в ряду тигрових лілій.

Прочула: там де ти, - монументальний шторм.
На березі чайки, шезлонги, трупи...
Ти віз левиць, ридвани циркові та корм.
Сумління продавав за кілька рупій.

Від тебе - сім цяцянок та одне дитя.
Я, пілігриме, незаконна, сота...
Мак вишивається... і вариться кутя.
І сватається бармалей-сволота.

Прислав незнаний кучерявий Джим
Запрошення у бунгало пожити.
А в мене саме літо, джем, кришки, зажим...
Жени з човна плескатеньку Бриджиту.

Вона ж не стріне плачно з роздоріж,
Ловкіше не заварить клопотнечі.
Всім флібустьєрам, любий, моцно вріж.
Волосся в донечки руде, по плечі.

Їй саме в школу, треба грошей - не води.
Я ж продала усі дерева саду...
Тепер під яблуню любасок не веди.
Край винограду зараз барикада.

Щось перетягуєш: іржаві танки, цепелін.
Виборсуєшся із нуртин цейтнотів...
Гарячі шквали рвали батик і поплін,
Жбурляли на таріль прощальну ноту...

Корові б нашій сіна, пес козу обскуб...
Ти ж заробляв на... силікон у груди.
Приплинь!
Жени з корми суперницю-тріску.
Луччіше, ніж у Гадячі, не буде.


2015

І знову осінь… Не набридло, друже,
із року в рік чекати на дива?
У вальсі смерті лист покірно кружить,
несе додолу золоті слова.
А осені бракує зорепаду.
Куди їй, жовтолицій, до небес.
Отож, ґаздує у покровах саду,
де у кущах скавчить заброда-пес.
Ще молодий, і осінь ця є перша
у череді наступних. Може й ні.
Іржаве хутро, вочевидь – не векша,
але і дні, немов на чужині.
І знову осінь… Теплі та холодні
її долоні на висках життя.
Під пальцями пульсує час-сьогодні
і песика тремке серцебиття.

05.09.2015

Коли чай з цукром
єдине солодке що є
в твоєму бутті

I спиртнi напої
мiцнiшi чим
людськi почуття

То вiзми нiж
i зап*ястя
до самої cмертi рiж.

А завтра в газетах
буде тiльки одна новина
"Ми знайшли сенс життя!"

Бабця спекла пиріг,
Котик на поріг приліг.
Сидить котик муркоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
бо я чемний коток.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Собака прийшов на поріг.
Сидить собі і гавкоче,
Пирога він хоче.
– Дай, бабцю шматок,
я ж тобі вірний дружок.
Бабця дала пирога
та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг,
Півник до дверей прибіг,
Стоїть, ку-ку-рі-ко-че,
Пирога він хоче.
– Дай бабцю шматок,
заспіваю співанок.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця спекла пиріг
Горобчик вилетів з під стріх.
Крутиться цвірінькоче
Пирога він хоче.
– Дай і мені шматок,
принесу тобі квіток.
Бабця дала пирога,
Та й шматочка вже нема.

Бабця їсти Пирога,
а його вже й нема.

Куди ж зник пиріг?

© Кориця Медова, 2015

Серпнева ніч така медвяна.
Як сито – зоряний покров.
Жаданню вічному – осанна! –
Аж закипає в жилах кров.
Калини кетяги кармінні –
У сріблі місяця-коржа.
І ти, розніжена, на сіні...
Моргає-мерехтить стожар...
Вдихаю запах сіна й тіла,
Спиваю персів наготу,
І поринаю заніміло
У шепіт уст, у ласку рук…

31.08.2015

Малюю очі щастя на піску,
Шифрую їх, немов послання інків.
Я виграла в палкому поєдинку
Опору на хитливому містку.

В неоні зір запалюю вогнем
Іскру жаги в сузір'ї Оріона,
Стою перед тобою безборонна
І втілююсь у мрію, у тотем.

На зло добі байдужій і черствій
Горю нестримно в полум'ї Сварога,
Біжу розпатлана і босонога
В твої обійми - в жевриво стихій.

Майоріла могила вінками, яскравими квітами
І згорьована мати вже сива дочасно була...
Сумовита вербичка схилялась плакучими вітами
До Його кам'яного, навік молодого чола...

2015

Моїм пером був писаний роман.
В словах все істина одна,
Кохання, затаїлось в серці,
Шкода та виходу нема.
Воно замкнулося у тілі,
Й думками просто розмовля,
Немов листочок, що останній,
Зриває вітер з деревця.
І віє спогадом додолу,
Та вириває в небеса,
Ось так і в серці все заграє,
І закипить моя душа.
І в полум’я у раз займеться,
Як купідона та стріла,
Вона одна влучає сильно,
Від неї ніч і день без сна.
Від неї голод не турбота,
Й думки в полоні назавжди,
І біль від неї насолода,
Мов один раз у цім житті.
І цим кипінням шаленію,
Кохаю більш за це життя,
Ти стала всім для мене вірно,
І дала крила в небеса.
Ти дарувала ту увагу,
Й теплом зігріла назавжди,
Та я ніколи б не подумав,
Що ти б змогла ось так піти.
І все завмерло й охололо,
В мені почалася зима,
Коли залишила одного,
Й коли навколо самота.
Коли буденність кольорова,
Між чорним й білим є межа,
У погляді моїм змарнілим,
Вже посилилась пустота.
І в тиші холоду ось цього,
Душа шепоче до пера,
Я пишу цей роман про тебе,
З трагічним звершенням кінця.
І слово кров’ю оповите,
І почуттями назавжди,
Коли не люблю… А кохаю…
Думками ти завжди в мені.
І це душа в неволі тліє,
Слова котрі не чуєш ти,
Роман написаний про тебе,
Горить не скінчено в мені.

А.А. Отченко 04.09.15р.

Знову осінь.
Що ж.
привіт!
Ти осінь
й досі?
Я оце був влітку босим...
І волосся
коротко носив.
Отже...
просим.
Тут,
у нас,
ти - осінь
й досі.
На руках тебе ми носим.
Бо,
здалося,
ти - наш влучний
креатив.
Здрастуй,
здрастуй!
Як завжди,
ти вся прекрасна.
Золота
і...
просто вчасно.
Пропозицію
тобі я б
ясно
поза школою
за столиком
зробив.


06.09.2015

Я не прийшла у твій лункий гарем -
Чекати ночі на тафті червоній.
Хай інша ту неволю обере.
Згубилася обручка між півоній...

Ти ж бачиш: словотеча, віршопад.
Дзумлю собі - в шовкових травах бджілка.
Таку не вдовольняє мармелад,
Рахат-лукум, жага - щопонеділка.

Будуй палац у стилі рококо,
На зорекрадстві спійманий любаску.
Буруниться хмаристе молоко...
Ось кличеш на розвеснену Аляску.

А мій, земний, все котить кавуни.
Наснився ти - порушився комфортик.
Влітаєш - без дарунка і вини.
Шуміння-шумовиння...
Пал в аорті...

Руйнуй плотини чи криши базальт -
Я не зійду з кармінного трампліна.
У мене, кажуть, оксамитний альт.
Любилися в колоссі, на хвоїнах...

Тепер - вільгота, гніздища всолод,
Ось геть...
Зірок пульсуючих не треба.
Смакую конфітюр, бо свій ренклод.
... а ти все більше схожий на Ереба.

Такі ж волосся, тенор-баритон.
Мусуєш тишу:" ...йди у цинамон...".


2015

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою горло полощуть ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співатине вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

Я маю ноги – праву, ліву.
Ота, остання, вищий клас.
Скажімо, текст пишу про діву,
нога нервує: ловелас!

І миттю ручку забирає:
- Агей, писако, одійди.
А тут і Муза прилітає.
Наллє чарчину… не води.

Та я не трачу сили всує.
Лягаю спати – не біда.
Нога і наголос пантрує,
і образ-диво сповіда.

І так напише солоденько,
що хоч до лоба прикладай.
Туди, де пал живе пісненько
або шумить дубовий гай.

Мо’ хто наклав на тяму вето?
Сама не здатна до письма.
Моя ти, ніженька-кебето,
без тебе опусів нема.

04.09.2015

Я виходжу за рамки, виписуюсь з простору літер,
вибиваюся з ритму, виплескую час з берегів
і запалюю світло своїх надскладних маяків,
щоб полегшити в темряві курси твоїх кораблів,
зупинившись на мить на межі свого власного світу.

За межею війна без окреслених правил і цілей,
непроста перестрілка на згорнутих в стріли словах.
Я вертаюсь з безпечного кола – беззбройна, жива,
щоб загоїти рани, підкласти в багаття дрова.
Не стріляй. Я виходжу із кола, одягнута в біле.

08.2015

Видобувати думки з підсвідомості римами.
Ставити сцену, робити ілюзії зримими.
Не відчуваючи втоми, писати емоції,
розподіляти словесні етюди на порції.
Не дозволяти зривати розмови нестиглими.
Відпочивати плетінням історій між іграми.
Розколихати натхнення до стану готовності,
легко долаючи кризи і зрив послідовності.
Скинути зайву пиху з ореолу можливого
і залишатись в писанні незмінно щасливою.
07.2015

Виписую біль і виписую страх почати.
Виписую сльози, яких не було давно.
Мені необхідно логічно себе пізнати,
щоб мати можливість любити своє кіно.

Виписую важкість своїх надскладних теорій,
розмитість в стосунках і логіку в похибках дій.
Мені необхідно відняти себе з історій,
щоб переосмислити істинну суть подій.

Виписую втому від кількості слів в годину.
Шукаю пояснення всім лабіринтам думок.
Мені необхідно зігріти в собі дитину,
щоб зважитись врешті зробити наступний крок.

Виписую ритм, не втрачаючи жодну кому,
рівняючи голос до струн нелогічних муз.
Мені необхідно вернути себе додому,
щоб врешті вписатися в свій нелогічний глузд.

07.2015

Ми с тобою, ніколи не зійдемось.
Ти - сонце, я - земля.
До тебе хочу ближче, аби погрітись,
але в цій галактиці ти не тільки моя.

Через це, хочу з осі своєї зійти
і когось другого для тепла знайти,
та я помру, якщо не будеш гріти
мене саме ти.

Ти - моя втіха, ти - моя втома,
ти - моя спрага в пустелі німій,
може, звичайна, мені - невідома
протиотрута цілованих змій,
трохи тремтячий, майже прозорий
спалах в химерних руках Палія,
ти - безкінечно-тривкі коридори,
ти - точка відліку в центрі нуля,
дурість від галасу, щем із турботою,
збиті коліна й розмиті сліди,
ти - мій кредит з недопитою квотою
і на сьогодні, і назавжди,
світлий праобраз чужої прихильності,
чорний метелик захованих книг,
пошук кінця і пошук первинності,
ти - та печаль, до якої не звик.
Жодні з пояснень не варті і позору,
жодне із міст не сховає пісень,
ти - моя відстань червоного кольору,
я - твоя біла самотня мішень.

2015

Хвиля і є мій острів,
Острів спасенний мій.
Так дивовижно просто,
Що аж уява німіє.
Хвиля у хвилю входить,
Рухом вона тривка.
І без тривкої породи
Робиться в острівка.
Я балансую на ньому
Деревом чи стеблом.
Днина Господня і …сьома.
Хвиля цитує псалом.

4 вересня 2015

Люлі дитинко, рідне пташатко,
ось коло тебе і мама, і татко.
Спи, моє серденько, люлі, кохане.
Завтра нам знову сонечко встане,
може… а, може, хмарка заступить...
Ген бо на сході градами лупить...
Ген бо на заході, мов на негоду,
сонце спливало червоно досподу…

Люлі дитино, спи мій синочку,
хай відпочинуть натомлені очка.
Ось янголята твій сон відшукали
та біля вушка на пóдушку вклали:
гарний, і сонячний, і веселковий...
Спи моя зіронько, спи моя доле.
Спи, поки спиться... і поки є хатка...
Є коло тебе і мама, і татко,

поки у дім нам біда не гукнула
чорно війною... де вічно поснули,
ті, хто хотів й не хотів воювати,
й чúясь матуся, синочок і тато...
Там вже лелека не сяде на стріху,
там ще догримує скривджене лихо,
довгі літá не рахують зозулі...
Пустка лише виколисує "люлі"...

2015

Воно таки визріє в міць, бо в тобі неприкаяно бродить,
Шукаючи виходу там де найважче – з вузеньких до ширших дверцят,
А я у волоссі собі пробираю рівнесенький проділ,
Оббризкую ліжко святою водою й тримаю під ним гребінця.

У стосах розумних книжок ти примножуєш давню скорботу,
Від світу цього беручи фотосинтез, і, з рештою, тільки його,
Щоб зірваним надзелень бути, бо ще перезрієш, або ти
Помреш у теплі, застрахованим бувши від цілого списку негод.

Погрудь або статуй чекати – вже краще рубати хвоста, ти й
Незчуєшся, як перескочиш назавжди ту зламану сходинку, де
Уже не важливо, о котрій в неділю податися спати,
Бо вже понеділком датовані метрики мертворожденних ідей.

Я сонний Грааль, порцеляна, надщербнутий глиняний кухоль –
Залежно від того, червоний ранет ти настояв чи білий налив.
І ми, воз’єднавшись, у небо запустимо з брата – по духу,
Щоб босий Господь не колов собі п’ят об верхівки столітніх ялин.

03.11.2013

У осені свої пріоритети –
сховати за імлою обрій дня,
рознести жовто-сяючі буклети,
у сіру даль пришпорити коня.
І задощити після перемоги
над марами колишнього тепла,
і плакати у вікна до знемоги,
минувшину змиваючи зі скла.
А нам своє – любити світлотіні,
прийнявши суще, осені ходу.
Вряди-годи пустити в душу ліні
поцінувати джазову сльоту.
Воно, осіннє, також не довічне.
Ось догорить його зануда-сплін,
завиє вітер в ретро-пересічне
і засміється білий арлекін.

03.09.2015

забери мене Господи забери
до рожевої ріки, сивої гори
де переутомлений від забав
так засну як зроду в житті не спав
я нап’юся радості від дерев
мене вкриє гривою мудрий лев
покладе під бік мені левеня
рудочоле й брами позачиня
покладе лошатко мені до ніг
білочоле мудрий єдиноріг
щоб із сонця виросли і води
мною повирубувані сади…

Оце ж пустило, попустило,
Аж розпустило все вкінець.
Моє таке грамОтне стИло –
Римує «майстер», це - «песець».

Та з боку іншого дивиться –
Хмарин імлистих табунець,
Натхнення… з Божої криниці –
Це ж Образи! Я – молодець!

І Бога Ра уже шаную,
(Хоч наголОси – не туди!)
Його не поминаю всує,
Розхвалюю на всі лади.

Видать таки від «Бога» знак то –
Цей «поетичний» лексикон:
В траві… осінні, літні акти –
«Високий» смак мій – як закон!

Двояке чтиво – шоу нині –
Читач гукнув мені: агов! –
Я посміхнувся над бікіні,
Ну а тоді вступив у «гов»!

4.09.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Лишь в одиночестве моем,
Мне часто снится один сон,
В котором я в тебя влюблен,
И вспоминанием одарен.

Ты растопила в сердце лёд,
Который всё тебя лишь ждет,
И в ожидании тебя,
Я в сон врываюсь не шутя.

Забить тебя я не смогу
Скорее без тебя умру
Ведь тебя мне очень плохо
Мне страшно, жутко и одиноко

Всё сны прекрасны и чудесны
И даже очень не уместны
Но как тебя увижу вновь
Я поглощаюсь в сон-любовь.

А.А. Отченко 1.02.2010р.

Сижу на паре и мечтаю,
Лишь о тебе, лишь о тебе,
Что делать сам не представляю,
И что творится я не знаю…

А боль бездушная в груди,
Рвет мое сердце на куски,
Зжыгая в сердце ту же кровь,
Что подарила мне любовь…

И очень больно... неприятно
Да всё серьёзно и опасно
Понять я всё же не могу
Ведь без неё я же умру

И кажется что я страдаю,
Да что ж творится... я не знаю,
И чувства лишь к тебе одной,
Мне подарила боль - любовь.

А.А. Отченко 30.01.10р

Щось виблискує в ніч на воді у лататті...
Що то- місячний диск? Світ від свічки? Ні?
Ми з тобою прийшли у чаклунськім завзятті
З потаємних цих місць Чару пить. В ніч.
Роздягнись, і чутливістю срібного тіла
Напої мою хтивість, мов Чару налий до країв.
І від Чари
Відпий.
Чаро- дій!
А тоді...
Що ти бачиш у темній безодні води?
Йди
По слідах, що проклав по воді, як ходив
Див.
Так, це диво із див. Відірвись. Бо ще стогнеш...
Ти
Легка, мов пір"їна. Водою підЕш- не потонеш.
Гониш
Вітерцем по воді ти ці хвилі легкі....
Припади, мов прочанка, й торкнися моєї руки.
І сама проведи вздовж по тілу із верху- униз.
Місяць сріблом на тілі твоєму змалює Альгіз.
І Беркани ти руну вкладеш унизу живота.
І останній твій стогін бажання впаде, мов сльота,
На замшіле рядно берегів, на тумани, що в Хель
Нас в прадавнє стежками ведуть до таємних земель.
Легкість ВІдання Знань-
Глянь...
Ось Перунів Наказ-
Раз.
Ще й Одвічні Слова-
Два.
Що даю- то бери-
Три.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090400207

1

Для кофі-тайму куплений сервіз.
А ти злинай, бо гаряче на денці.
Ні вежі серед рейваху, ні віз.
Іде роздача дзвонів, індульгенцій...

Високі ставки. Міні-бакара.
У каламуті потонули жриці.
Скоцюрбилася чорта машкара.
Дитя притисла юна удовиця.

Країна пертурбацій...
Чорна ртуть.
Диванне словоблуддя: "Йди, борися...".
Її ж по крапелині рознесуть.
Під лопухом народиться Орися...

Із брязкотельцем буде ждати руж,
І заміж вийде між мичок і маку.
Дофантазовуй, очі ще примруж.,
Твій фаетон домчав до Сагайдаку.

І піде у світи Котигорох,
Лишивши булаву на попелищі.
Омана зелень витягла з панчох -
Щоб чернь кургани насипала вище.

В`юнкий, дешевий осені шарлат.
Калини безнадійна кровотеча...
Женуть у хакі хлопців-небожат...
Комусь потрібні вбивства, товкотнеча.

2

Постій, аж поки хвиля не спаде
І торбохвати не поділять сланцю.
Ще гаспидське одягнеться в руде...
Запроданець повис у вишиванці.

Тебе вестимуть ланці до боліт.
Побачиш між болідів хату діда.
Навиліт - вірші...
Нетлі...
Живопліт.
І теореми-клопоти Евкліда.

Отак і буде.
Ну, а зараз чай.
Сухий листок полтавської меліси.
Із постаменту звергли Ілліча.
На груддя вперто узурпатор лізе.

Складай у семикнижжя флаєри.
Жалій простих, із пантелику збитих.
І йди до матері - на маківку гори.
І лущ горіхи, лавром оповита.


2015

Жоржинова осінь фарбує все нові світлини,
Така чарівна ця палітра її кольорів.
Дивуюсь завзятості осені кожної днини,
З мольбертом літає з дібров і до наших дворів.
Ось клен підрум’янився ,це її витівки хитрі,
А ясен засяяв ,мов сонечко біля вікна.
І вільхові шишки, неначе у бронзу, налиті.
Береза бурштинові коси свої розплела.
І тільки ялина не хоче чомусь чепуритись,
Стоїть непорушна,зелена ,немовби у сні .
І золотом осені їй нині не спокуситись:
Клялася ,що вічно зеленою буде,зимі!!!

Вечір землю цілує у спрагнені губи,
Надягає намисто із зір золотих,
Ти мене приведи в сни свої,о мій любий,
Найяснішу зорю у душі засвіти.
Ти не бійся,що я спопелю твої крила,
Не торкайся мене ,а лише пригуби,
І розправимо разом рожеві вітрила.
Поведемо ковчег у кохання світи.
А коли вечір зникне, так спритно,як злодій,
І лиш дотиком лишиться в пам’яті час,
Заховаю у серці віночок мелодій,
І любов,що зуміла воскреснути в нас.
25.08.15р.

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.

В эту трудную минуту
О тебе я вспоминаю
Столь прекрасной в мире этом
Я себе не представлял

Вспоминаю я тебя
Твои нежные слова
Вспоминаю нашу встречу
Что казалась длится вечность

А ещё я вспоминаю
Как смотрел я на тебя
Как ценил твою улыбку
И любил твои глаза

Вспоминание словно сказка,
Длится долго и не гаснет,
Очень долго вспоминал
Ведь тебя я повстречал

А.А. Отченко 30.01.10р.

Без тебя... очень плохо.
Всё стало не нужным и не интересным.
Жизнь кажется поставила точку в моем сердце.
Убеждения друзей кажется не имеют смысла.
Не могу уснуть...
Сны с тобой превращаются в сказку.
Боль в сердце...
- Очень больно.
В голове лишь ты и всё что связано с тобой.
Эмоции овладевают мной,
И рвут сердце на части.
Вспоминания живут и страдают во мне.
На мгновение кажется что я что то упустил...
Тебя?
Вспоминаю что "Без тебя" я УМЕРАЮ.

автор А.А. Отченко 30.01.10р.

На, блядь, на! В ухо донос ору
на блядь навуходоносору.

2015

Ніяк не скину фартушка -
доволі справ є.
Рука обов'язку важка -
не відпускає.

Зібрати миті золоті...
Полити квіти...
Весна майнула, мовби тінь, -
ми з нею квити.

Квиток у давнє - поверну
(без місця й дати).
Надій мелодію чудну
не пригадати.

Чого ж, обірвана струно,
зовеш і досі?
Зненацька гляну за вікно:
а там - вже осінь.

03.09.2015

Подяка небу! Попустило…
Хмарин імлистих табунець
у широчінь свою пустило
і спека спала – хай їй грець.

А завтра дощ, натхнення висі
нести на землю диво-дар –
поїти з Божої криниці
задухи літній календар.

Ти так палило, шаленіло,
о сяйне літо бога РА,
що охолоди прагне тіло
а також поле, ліс, трава.

Подяка небу. Акт осінній
іде за літнім – часу зов.
Сміється одяг над бікіні:
- Пора тобі, устиде, в схов.

03.09.2015

Живу, не тужу, не боюсь нікого.
Ідоли, бачу, плачуть.
Пливу, наче сіль, по сльозині Бога.
Вірю в удачу.

Я не вкладаюсь ні в які рамки.
Чую душею кістку.
Зовсім відвик від люльки і самки.
Край свій люблю і хорошу звістку.

Світлу вологу печаль люблю я,
Тихе нічне мовчання.
Коли співають так «алілуя» –
Наче востаннє.

Не м’ясо слова, а кістку слова
Кидаю в душі,
Так, як в огонь нетутешній – дрова,
Риба на сушу...

Глибин долітаю таких високих,
Що, може, було й не треба...
На шляху вузькому немає спокою
Під чорним, та добрим, небом.

Мені зостається прожити, може,
Десь років 15-20:
Собача тривалість...
Зі змістом Божим.
Оце й воно є –
Щастя.

3 верес. 15.

У барвистому натовпі знову побільшало чорного…
О Небесний Митцю! Чи забракло Тобі кольорів?
Чом у смуток і біль, мов у ковдру колючу огорнений
Той барвінковий край, над яким зорепад майорів?

Скільки світлих доріг ми під тим зорепадом намріяли,
Скільки склали пісень, тільки «Кача» і досі пливе…
О Небесний Митцю! Та коли вже воздасться по вірі нам?
Ти прости, що питаю – підштовхує лихо нове.

Ти прости, та щодня я тебе у молитві питатиму,
Доки буде біда панувати в моїй стороні.
О Небесний Митцю! Та невже ж нас так мало у натовпі –
Тих, кому не однаково: бути Вкраїні, чи ні?

Вот опять запаздывает время...
Время, что даровано судьбой...
Мы его и ценим, и не ценим
В миг, когда встречаюсь я с тобой.

У стены, отмеченной часами,
Словно у позорного столба,
Я прикован временем... Мы сами
Муку встреч избрали для себя.

Этот миг свиданья предрешенный
Маревом над стрелками повис,
Как утес над пропастью бездонной...
Как рука по струнам... Сверху-вниз...

Вот и ты!.. В помады метке алой,
С поцелуем павшей на чело...
Время в руки яблоком упало...
Сорвалось... И понеслось в галоп.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090300697

Лежали, кинуті долів,
Як Дон Кіхотом Дульсинея,
Зів’ялі квіти на столі -
Рельєфні з каменю камеї.

І оберемки шелюги
Висіли, кинуті на реї,
Купці збирались на торги,
Пашіло сонце в апогеї.

І, поки день свого добіг,
З ковадла іскор гасло світло
І снопом падало до ніг -
Вона то плакала, то блідла...


02.09.15

Людське дитя - беззахисне, дрібне -
Учора народилося по зливі.
Шукає цицю... То щоку торкне,
То плаче, бо матуся з`їла сливу.

В палаті сонце. Радощі-дзвінки...
Усе - для малюка: цяцьки і люля.
А десь ховають воїна. Вінки...
І харапудиться-мовчить зозуля.

Скажіть собі, майбутні матері:
Чи ви народите дитя для жертви?
Оті пани, що сіли на горі,
Звикають крівцю пити, ситно жерти.

В котлах для люду - шкура та крупа.
Щедротно - перців суміші та солі.
Герой чи ні - отой дідок з УПА...
Новітні героїни, ломки-болі...

Ну як свою кровинку вберегти?
Якби ж варили голови незлецько...
Ідуть на ху..., біжать на ви і ти...
А в пелюшках - сонцята і опецьки.

У купелях любисток, м`ята, хміль.
Бульдозером рівняються голготи...
Осіннє остигання краснопіль.
Цвяхи вбивати - є й така робота.


2015

Мала королева ельфів
Латає розідране плаття:
Сьогодні вона уперше
Забула, що вміє літати –

І падала крізь міжгроззя,
І черкали тучі по віях,
А блискавки – врозтіч, врозсип,
Між пальцями… О, якби їх

Могла цілий сніп набрати
Й пожбурити позад себе –
Хай трощать усі загати
І греблі, що поміж ребер!

Зів’ється день у мить, і світ новий постане.
Нове і небо, і земля нова.
Повітряно і легко, наче танець,
копами стануть Ангели-слова.

Копи складуться в більші піраміди,
засяють діамантами верхи.
Ромбічно заіскряться, як боліди
полинуть, наче швидкісні птахи.

У зблисках сонця – райдуга на крилах
і музика небесна – в голосах.
Поєднані у радості і силі,
і серця розгортається краса.

Хори зведуть у висоту хороми.
Прихильністю наповнять стільники.
Як добре, що нарешті ми удома
і живемо у небі, як зірки.
2015