Розлилось-розхлюпалось літечка тепло
І його далеко вже вітром понесло.
Осінь теж до фінішу швидко добіга,
Тихо підкрадається зимонька-зима.

З нею буде віхола,зграя завірюх,
Що снігами білими вкриють все навкруг.
І морози лютії теж прийдуть сюди,
Озеречка й річечки закують в льоди.

Засрібляться інеєм сосен кожушки
Та одягне дуб старий шапку набакир.
Лише зеленітимуть платтячка ялин,
Правитиме зимонька царством сніговим.

2015 р.

Срібляста вода,
І відблиски сонця,
Що неквапом падає за небокрай.
Я тихо молю: Не сідай! Постривай!
І промінь тепла збережу у долонці.
А сонце, гай-гай!

В же темна вода,
Вирує за бОртом,
Клекоче, нуртує,
Неначе аорта пускає життя
У моє грішне тіло...
І я вже не я – я уже ошаліла.
Й шалена пірнаю,
І змучену втому уже забирає
Й несе кудись море...

Я вдома? Я – вдома.
Тут небо широке, і води безкраї,
Тут зорі сряблясті – неначе у раї,
Тут сила і мудрість вливаються в тіло,
Душа тут хміліє від істини, віри,
Любов наповняє мене до країв,
І місяць доріжку уже простелив.
Я – вдома – щаслива.
Я – втоми – нема.
І радість клітиночку кожну пройма!

Коли нікуди ще не їду,
але давно уже пора,
тоді і згадую сусіду,
її, – ні пуху, ні пера.

Усюди є якась халупа
і юна доля не сліпа.
Коли одна, – мандрапапупа,
а дві, тоді, – мандрапапа.

Це означало, – будь, козаче.
І досі доля береже.
Але і досі серце плаче.
Ми не побачимось уже.

І на дорогу мати скаже, –
нехай усе лихе мине
і не зурочить око враже...
І рятувало це мене.

Ніхто за мною не скучає,
не умирає – ясна річ.
Позаду татове, – чекаю,
а попереду вічна ніч.

А поки рано ще до втечі,
то обираю ту з доріг,
якою і раніше міг
іти за обрії – у вечір,
де зеленавий оберіг
освітлює жіночі плечі.

Указує на цю дорогу
ще вище зоряна блакить –
зеніту неповторна мить
і сьоме небо до порога.
І смужка раннього, дворога,
у надвечір'ї мерехтить.

2010

І стане білий день світлішим,
І неподільний сум мине,
Якщо цілунок твій утішить
Осиротілого мене.
Лиш про вуста мої солоні
В такі часи не говори,
А спробуй дотиком долоні
Зцілити душу від жури...
17.11.15

Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе — гостя дорогого на цей вечір,—
і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую награну упевненість у речі.


Бачиш — кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю, знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші.


Тут, у ці години вечорові я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає.


Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти — потай мені вдячна і щаслива.


Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,позови мене — я зачекаю.

2015

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

Сонце зосеніле, філігранні крила.
Дідові Морозу пишуться листи...
Зайчики махрові, мари і мірила.
Сніговик торішній шаплика впустив.

Котить кіт клубочки серпантином буднів...
Кошик без чернеток, білизна зізнань.
Між київ більярдних лежень неосудний
Гомонить на хінді про шляхи в Шампань.

Бісики, інфанти, сови на горгошах.
Торти-напівправди, пелех мішури.
Передноворіччя.
Світ ясний, хороший.
Складено кадастри... ділено на три.

Віяла соснові, хвилечки зефіру.
Сіється задармо синє конфеті...
Між оман-горішків, масок брудно-сірих
Фокусники тягнуть вушка золоті.



2015

Не боюсь знайти – і знов згубити.
Не боюсь шукати й не знайти.
І Тебе я не боюсь любити,
знаючи, що вже не любиш Ти.

Не боюсь раптового тремтіння,
вихлюпаного з мого вікна.
Я боюсь себе і розуміння,
що минеться й це, бо все мина…
2005р.

Я руки по лікті вмочила в весну,
я у коси вплела проміння,
і ввесь світ кохав мене одну
до останньої волосини.

Я йому оддавала по краплі води
із душі до останнього звуку,
і зринали у темряві цілі світи
там, де я умочила руки.
2005р.

Ти поїхав. Лишилось за спиною
кілька днів. Ніжність. Затишок.
Ти десь дихатимеш хвилинами.
Але я того не знатиму.
Я думала – не люблю.
Я думала – просто хіть.
Я думала – з кришталю,
а виявилось – щемить.
2005р.

Тільки той, хто падав з леза
(той, хто падав не на смерть),
знає, де у неба межі
й знає дійсно, що є твердь.

Незнекрилений відчує,
що крім хмар і пустоти,
висота не гарантує
щирості і гостроти.
2005р.

Вірші потребують тиші,
кави і сходів навпроти
і місяця трохи вище
із рештками позолоти.

Вірші потребують юності,
нахабної і веселої,
мозолів, натертих струнами,
і затишної оселі.
2005р.

Як ніж - холодний і вузький,
із лезом - поміж і раптово
рух вій від брів і до щоки
відітне кілька крапель втоми.

І ніжно вниз вогнистий дощ,
лишаючи вологі сіті.
І кожен раз, мов вперше: «ось…»,
хоч стільки літ живу на світі.

Всього того, що у мені
окреслився лиш край наріжний
та знаю я, що слово «Ні» –
лише частина слова «ніжність».
2005р.

Я давно шукаю, Князю,
Вашу королеву,
ми не бачилися з нею
кілька довгих літ.
Бо вона єдина знала, Князю,
хто Ви й де Ви.
Та дзеркала хтось, мій Князю.
обернув на лід.
2005р.

Хтось уполює мій сон,
наснить його веснам прийдешнім
у червні і стиглі черешні
торкнуться моїх долонь.

Ти уполюй мій сон,
стократно заглянь мені в вічі
і втілиться він двічі,
здолавши мільйон перепон.
2006р.

Більше вже не буде так стікати
по тобі розхлюпане вино.
Не стомилась ч тебе чекати,
просто, якось стало все-одно.

Все твоє життя «Карбуєш кроки!»,
«Вправо», «Вліво» – мінімум проблем.
Я ж тебе чекала всі ці роки
за межею механічних схем.

На межі – до тебе притулитись
й затулить фіранкою вікно,
не стомилась я тебе любити,
решта все, і правда, все-одно.
2006р.

Це так немало – мій сон у твоїх очах,
а ще я знаю – ми граємось у квача,
між очі й роки, нелюблячі і чужі
лише два кроки, але – по той бік межі.
2006р.

Академию наук
заморозил Яценюк:

миллиарды проглотив,
чудом он остался жив,

из бюджетного котла
выгреб все остатки благ,

чтоб с протянутой рукой
уходили на покой

кандидаты, доктора,
чтобы вместо них дыра

в подсознании страны
не страдала от войны.

Но без хлеба и тепла
Академия жила,

от напасти «грызунов»
сеть плела из мудрых слов,

чтобы хоть когда-нибудь,
инноваций выбрав путь,

Украина зажила,
удивляя мир сполна.

Просвещенная земля
дарит гениев не зря:

олигархов хоровод
Яценюк-громоотвод
не спасет.

26.11.2015

Життя між нами ставить знов зага́ти...
(Любов для нас у списку заборон?!)
Не озлоблю́ся - (вмію вже прощати,
коли штовхають душу на бетон).
Затерті кадри із німої сцени...
Слова принишкли... тихо: ні-те-лень...
Мовчу і я. (Ти сонцем був для мене,
проміння віри висипа́в зі жмень.)
Дарма просити санкції на зустріч
Там, де свавілля дозвільни́х систем,
Де замість неба - стеля. Сонце - люстра...
А, може, ми це все переростем?
До напівщастя ближче напівкро́ку?
Розпорем шов непрохідних доріг?
Та... не пройти... бо мури зависокі,
І невила́зний, і слизький поріг!
Хто нас за душі так тримає міцно,
не відпускає? - будні? час? гуртом?
Без тебе світ - нудне, сліпе каліцтво,
(Сміюся-плачу) - никну від утом,
то знов німію, стиснута в лещата...
Але прощаю, стерши файли злоб...
Якби ще й серце вміло забувати,
То і душі так гірко не було б.

(непереклад з Within Temptation)

В унісон весні ясніють небеса,
в унісон мені вишіптує весна,
намистом сяє ранішня роса…
Я безтурботно вигляну з вікна,

а там: осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь, осінь…

Та – ні! Мені виспівує весна,
а хоч у сни, а хоч на небеса,
але не в осінь, осінь, осінь іде…
Хай у душі завжди весна буде.

26.11.2015
Худ. Я Саландяк – композиція: «Faster» (фотошоп).

Думи мої, думи,
тихі та веселі,
додаєте суму,
милі пустомелі.
Наносили мулу
на мою дорогу.
Вас усі забули,
то і слава Богу.
Оминають друзі
щирі і лукаві.
Козаку у лузі
не лунає слава.
Голі і роззуті,
ранені словами,
не були почуті
рідними панами.
Не були у герці
на сторожі мови.
Полонили серце
інші людолови.
Чом би вам не стати
воїну забралом?
Може вас багато,
а манкуртів мало?
Може вас пізнають
юні українці,
поки доконають
тролі і ординці?
Ой не плачте всує,
бо повинно стати –
вас не завоює
плем'я супостата.
Наче все сказали
і не може бути,
ніби вас так мало,
щоб усе забути.
Станете у коло,
підете у люди.
То нехай ніколи
і жури не буде.
Хай лунає нині
пісня веселенька,
наче в Україні
є іще Шевченко.

2015

Ми тільки-но у бучі дозріваємо.
Авторитети знані – при кермі.
І поки рядовими зависаємо,
то успіхи являються самі.

Научені високому і вічному,
ми іноді готові і на злет.
У тихому болоті прозаїчному
нема-нема – тай вирине поет.

І він іде, окрилений надією,
виконує і букву, і закон,
але неначе змитий мімікрією,
кудись линяє вищий ешелон.

І у негоду іншою потворою
повзе у чати жадібна змія,
аби зайняти нашу територію
у цьому осередку житія.

І як у тому капищі язичному,
занозою усьому українському
оклигує сугестія пітьми.

Колона п’ята замовляє музику,
і у болоті квакає на суржику
велика жаба успіху юрми.

25.2015

Поволі виплакалось небо
І заясніла небовись, -
Отож лежать нема потреби,
З нудьгою марно борячись.
Адже вологу позолоту
Струсив обабіч себе сад,
Щоби розвіяти нудоту
Та увільнити від досад...
15.11.15

Я віднині чужа. Я від тебе за тисячу миль,
(Бо втомилася тінню ходити по лезу безодні!)
Пізня осінь заплакала знову дощами безкриль.
Скоро грудень. А я не твоя. Не твоя відсьогодні.

Йшла слідами любові наосліп. Летіла за край!
У тенета привів заворожливий поклик мольфара.
Не мовчи - гіркотою всіх правд оповий! покарай!
Краще постріл - і все! ніж надовго відстрочена кара.

Одурманити ніжністю солодко міг лише ти...
Та хіба передбачиш оті непомірні надломи?
Не чекай на мій осуд! Словами мене зрешети!
Хай болить... Але знатиму я: одне одному - хто ми?

По краплині любов не висотуй із мене, не пий...
Я за тисячу миль, де ще видно сліди янголині.
Пізня осінь оплакує світ наш безмовно-пустий...
Завтра грудень. А я не твоя... не твоя вже віднині.

Ще прибирає осінь самобранку
і роздає останню благодать.
Із рукава її аж до світанку
у білий вирій лебеді летять.

Іще знімає вишиту хустину,
зачісує кучерики руді,
і завдає багети і холстину
з палітрою на плечики худі.

Малює гаю посивілі брови,
і ягоди, і польову ясу,
зорю на сході, сонце вечорове...
І запинає у фату тернову
хмариннями розпущену косу.

Бо люди-робінгуди ще воюють
і гинуть донкіхоти у бою
за волю і за націю свою,
не вірячи, що їх уже не буде
у цьому божевільному краю.

І юне перелітне покоління –
досвітні неокрилені птахи́ –
байдуже од огуди і нудьги,
курликає у небеса осінні
свої жалі і немічні страхи́.

І одинока пам'ять залишає
усе ще не закінчені бої
і на сторожі сотні і рої...

І не одна надія відлітає
ключами мрій із вирію до раю –
у танучі за обрієм краї.

11.2015

На праведне діло собі окуляри
начеплю «наобум», точніше на ніс.
Здавайтеся чирви, ховайтеся лярви!
Якого ще дідько піїта приніс?

Ти з космосу наче – масштаби, контрасти…
А де твоє слово для ясних умів?
Тут істин, як гною. Немає де впасти
трюізмам банальним, якби і хотів.

Ті лярви, і чирви?... Мені по цимбалах,
кого і навіщо повчати азам.
Я б’ю «чьотким» словом по неук-профанах,
їх беках і меках, і римам - "воздам".

Мовчіть, мої зорі – мементо енд сорі.
Сьогодні тверезий, а завтра хто зна:
ось пані сивуха із кізкою Дорі
зайдуть на гостину – вже Муза хмільна.

25.11.2015

... задовго до всесвітнього потопу
задовго до народження іуд…
гриземось ми за припічок європи
із військом дармоїдів і паскуд…
2015.

Іду не на ви, але явно за вами.
Та не доганяю, буває, усіх.
Я теж забавляюся інде словами,
та друзі прощають цей праведний гріх.

Коли я сміюся, ніхто не заплаче,
пожу́рю, буває, та не наобум,
і не обіцяю, що я не побачу
оте, що не лізе тверезим на ум.

І дама винова, і піка, і чирва –
уся космогонія в карті одній.
У плетиві слів, де до істини – прірва,
буває й п'янієш, та хміль той пісний.

Трюізмами бемкає mori memento,
і зле суєслів'я – ні, – бе і ні, – ме...
І не ображає мовчання німе...

Лечу по орбіті малої комети,
горю метеором. Радійте, поети –
таке репортерське моє резюме.

25.11.2015

Я --зло, яке вміє чекати
і бачити шанс у нагоді.
Я тихо всміхаюся, знаючи ціну,
людській міопічній природі.

Мене не лякають прокльони;
енергія, втрачена вами,
набігши на голос мій тихий, мертвіє
й січеться лускою-словами.

Я весь — невибагливо-скромний,
як вайпер, вичікую звично,
заляжу на дно, та як треба напасти,
розкручу петлю блискавично.

Я чую, як сила зростає,
свій погляд безбарвний уперши
у простір холодної люті, й повільно
знекровлюю ворога першим.

Сусідів тримати в покорі
для серця російського —свято,
і сильна рука, як тілець на престолі,
у золоті буде стояти.

2014

Ніжно так вигравала сопілка,
Вдарив бубон,цимбал віражі,
Все лилося струмочком так дзвінко,
Аж співати хотілось душі.

Ці троїстих музик передзвони
Змусили завмирати серця.
Від народу,жива,неповторна
Чарувала мелодія ця.

2015 р.

З дитинства я була,мов та сіра мишка,
Красуня-сестричка ж - на висоті.
Розраду я завжди знаходила в книгах,
Яких прочитала немало в житті.

Гучних не любила ніколи компаній,
Вже краще із книгою десь у саду,
Аніж красуватись у всіх на виду.
Мене розуміла лише рідна мама.

Нині і друзі є та однодумці,
Чогось таки я за роки досягла.
І тільки сестричка соромиться й досі,
А,може і заздрить,хто його зна?

2015 р.

У Максимка стільки справ -
Все побачить треба:
Он собачка: «Гав-гав-гав!»,
Літачок у небі,
Проїжджа стільки машин
І всі такі різні...
Якже впоратись з усим,
Щоб не було пізно?
Тільки-но навчивсь ходить,
А хочеться й бігать..
А тут мама : «Йди сюди!»,
Кличе підобідать.
Тож лишилося мені
Плакати тай годі,
Але мамі ці пісні
Чомсь не до вподоби..

25 листопада,Хьюстон(США)

Вірш створений у співавторстві з поетесою Уляною Задарма (Надією Капінос)

...я бував в Антарктиді... Я у джунглях бував...
На диванній подушці я Гольфстрім пропливав...
Переходив я Альпи... Еверест підкоряв...
В водоспад Ніагарський з табурету стрибав...
Всі здолав я маршрути... Під столом... На стіні...
Хай нарешті підкориться й космос мені!
.................................................................
А у космосі страшно... А у космосі темно...
В кораблі я космічнім лечу недаремно...
Як не Місяць, то- Марс... Долечу й до Урана...
На посадку команду давати ще рано...
Мабуть- сів... У щілину повітря вдихаю...
Пахне милом чомусь... Хочу пить... -Мамо, чаю!
Он рудий марсіанин вдивляється в очі...
Я- для нього прибулець... Дружити не хочеш?
Очі в нього зелені горять... Чую- НЯВ!!!
Чи на запах варення прийшло кошеня?
Ой! Обличчя знайоме! І в ілюмінаторі
Бачу руку із чайною чашкою матері.
-Синку, треба давно мені пральна машина!
Долетів? То вилазь. Обережніше, сину,
Бо стрічають тебе незнайомі світи-
Де,пробач, прочухана отримаєш ти.
Бо в інструкції сказано - чемно і гречно-
Що у пральній машині не зовсім безпечно
Вирушати у мандри з земної орбіти...
Що?... Застрягла нога? Обережніше!.. Квіти!..
Випий чаю, і гратись іди з кошеням!
Ох! Скафандри перу чи не кожного дня!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112411110

О, матінко мія,
Надія
поета.
Сіяють планети
і буде парад
у гавані Лети,
на пристані Мрії
палає сузір'я
далеких Плеяд.
Моя Аеліта
зорею літає.
У бабине літо
її зорепад,
буває, вітає,
освітлює сад.
А я у минуле
усе заглядаю.
А раптом почула!
Усяке буває...
Їй зоряні квіти
несе листопад.
Сіяють Плеяди,
блукають монади:
Ілея? Лілея?
Надія? Мана...
Жовтіють алеї,
освистує вітер
чужої еліти
нові імена.
Іду я за нею
по білому світу.
І небо повите
у білу габу.
Міняються ролі,
зникає табу.
Рокована доля
у цьому саду.
У іншому полі,
у іншому світі
моїй Аеліті
весну украду.
Нехай засинає,
якої немає...
І буде зорею
тією
...Марися.
Даремно молився
на долю-судьбу.
Або до своєї
зорі не літаю,
або народився
у іншу добу,
або не буває
зорі однієї.
Лелію Лілею,
а маю журбу.

2015

Закреслити минуле – ще не все,
Бо є ще пам’ять, врешті, маєш серце.
І все це безупинно душу ссе
Та й болів назбиралося озерце.

Байдужим легко і на чужині.
Чи ,,так”, чи ,,ні”, – їм все одно, що з вами,
Ціна одна і правді і брехні,
У їхніх душах не засяють храми.

А людські біди так болять мені,
Бо я ніколи не була байдужа.
Тому й сміюсь на зло чужій брехні,
Тому й ловлюсь я на нещире – “друже”!

Мо’, краще б не помітила образу
Й сховалась в мушлі вражена душа,
Усміхненою стала б і одразу
Забула й не давала одкоша?

Та я навчилась вибачати добрих,
А хитрим і підступним – по щоці.
І хоч, напевно, я і не хоробра,
Та обминають хай мене людці.

Негідника, що накопичив злобу,
Уже не змінить влада, вік і час.
А я плекаю чесність і шанобу,
На мстивих реагую завжди враз.

Тому гіркого випито по вінця,
Тому й у шрамах серце і душа.
Козачка я у батька-українця,
А він зорить до мене з-за Ковша.

***
Не буде у нації Віче і Ради,
коли обираємо харю таку,
якою по пиці дають пацюку.
Але і таланти не підуть у владу,
де місце саперу,
а не вояку.

***
І уряд нібито на місці,
і ворог ніби не рідня,
а ми ординці – наодинці,
по мікрофону – українці,
у кулуарах – кацапня.

***
Як не є, а буде еСеСеР
не у цьому, то у тому місті,
де голосували пацифісти.
І усі радіємо тепер.
Київ завойовує боксер,
а Москву аж два баскетболісти.

***
Немає щастя – бути на краю
за ідеали хибні і облудні.
Але коли за націю свою
всі ладні захищатись у бою,
то лише ліві стали миролюбні.

***
Не для того гинули найкращі,
не чужі, а наші вояки.
І не агітуйте навпаки.
Істина у тому, що у Раші
укри не воюють. Урки ваші –
і злодії, і бойовики.

***
А «наші» малюють велике майбутнє –
той самий за обріями комунізм:
оброки, офшори, дешеву валюту,
воєнні аврали і Рашію взуту,
себе – олігарха, Європу – без віз.


2015

І дзвони заревли від болю,
Дзвонар потужно калатав...
Там люди гинули за волю,
Там судний день уже настав.

І на асфальті кров яріла,
І перекошене лице...
Від болю небо стугоніло,
А смерть гляділася у це.

Він не злякався: в чорній рясі
І з позолоченим хрестом
Стояв між тими, хто без зброї,
І хто з кийками та щитом.

Цю мить не описати нині:
Замовкло все й крізь чорний дим
Слова молитви безупинні,
І в небі...плаче Херувим...

Схилили верби кучері над ставом
І соловейко пісню заспівав.
Скажи мені,а по якому праву
Ти в мене щастя й радість відібрав?

Змарнвло моє личенько від туги,
Знівечив ти всі роки молоді.
Більше терпіть не буду я наруги,
Нехай пливе все лихо по воді.

Дай мені жити так,як я бажаю,
Залиш мене у спокої і край.
Свою я іще долю відшукаю,
Тобі ж прощаю і добра бажаю,знай.

2000 р.

Клубочиться туман густий над річкою,
Не видно нічогісінько за ним.
Холодною і мокрою завісою
Він дуже схожий та й на сірий дим.

Гойдає хвиля жовтий лист вербовий,
Й латаття ще зелене на воді.
Вітер розчісує траві коси руді.
Осінній вечір почина розмову...

2015 р.

усохлий кипарис – указівним перстом
іржавий цвях буття – усякого й усюди
живуть і тут які не є – а люди
благословляють день Аллахом чи Христом
розламані хліби, із гір зринає ніч
розмірено жує зачинена худоба
стискаю у руках палаючого лоба
дивлюсь в дитячі очі – чорну піч
де в глибині – вогні – і запалає хата
і все згорить дотла за що я потерпав
отямиться душа у полум’ї заграв…
куди і маму я провів і тата…

Ця мелодійність мови спокушає — і ось уже римуєш беззмістовність,
потуги непрацюючих амбіцій і виплески банальних сентиментів...
Аж раптом, по короткім дуже часі, тривожна прокидається готовність
завіршува́ти все, що в полі зору, в надуману "поезію" моментів.

В природі все «тьмянішає», « тріпоче», «шепоче» і «вкривається серпанком»,
душа «сумує», «терпне» і «холоне», долоні й пальці — «ніжні і прозорі»,
слова «любов», «щемливе» і «молитва» повторюєш, як кришнаїти мантру,
і трави всі «виблискують росою», і...тільки не нагадуйте про зорі.

І ще—кав’ярні вишукані львівські, де легко розчиняються проблеми,
чи запашна ранкова філіжанка із дрібкою ванілі чи кориці,
а континент прощання-розставання й всього, що дотикається до теми,
манить тягучим голосом сирени у пінистих гіперболах розбиться.

Ще не забути про жіночу слабкість, солодку млість, як тільки "він" пригорне,
і буйноцвіття завчених метафор в надривній декларації любові,
так муляє — вдягнути все довкола у покривала «трепетної» форми,
в «чуттєву» ніжність осені і квітів... в протяжну пустку в "вишуканім" слові.

Що означа нав’язливе бажання щоднини, щохвилини віршувати,
нагадувати світові про себе (без чого він обходився віками),
побіжний другорядний порух серця вдягати у містерії строкаті
і, щоб не думать трудно і глибоко, — по дошці світу ковзати словами?

2015

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

1
«Вам мало манни,аби второпать, що Я -воїстину Всесильний,-
Так говорив Господь Бог,-
Горшки із м’ясом знов повернули вас, твердошиїх, у Єгипет…
Ну, що ж, буде вам м’ясo, так що полізе з ніздрів».
І вітер враз здійнявсь і перепелів силу-силенну
Приніс із моря і покрив увесь юдейський стан.
І ніч цілісінську, і день збирали . Щонайменш – із десять хомерів.
І без передиху все їли, їли й їли…
З огидою Всевишій поглядав на ненажер ,
Як не прожоване м’ясо застрявало в зубах їхніх,
І возненавидів , і не в змозі гидоту витримать оту,
Наслав на стан смертельну моровицю …

2
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті ,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із ніздрів лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести .

P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

Ти врятував би кількома словами,
минулося б без болю і без сліз.
Ти міг би, але зараз поміж нами
уламки мрій і місяця навскіс.

А ніч була бурштиново-медова
і погляд – ніжність втілена і млість,
і тіні по стіні, і довго - довго
їх ранок убирав би у батист.

Та кілька слів забракло. Ніч минає.
І я між рештків місяця і сліз.
Що далі буде – тільки тіні знають
і, в котрий раз, шепочуть: «Не журись...».
2006р.

Ввесь твій світ – галактика срібляста.
Світових між нами літ і літ!
А іще – дерев міцні пілястри
і зоря, що нас вела на схід…

Стільки мрій згубилось, Бог з тобою...
Стільки розпорошено тепла...
Ніби ти просив чогось, чого я
лиш тобі тоді не віддала…
2006р.

Хто з нас перший, ну а хто – останній,
сильний хто, а хто - боїться втрат,
чим "горіння" краще за "згорання"
достеменно нікому сказать.

І коли підступлять тіні ночі,
нагло й незворотньо до спини,
ігноруючи моє «Не хочу»,
зверхнім «Тільки спробуй, зупини»,

вся надія втілиться у «Раптом»,
й виправдається. І ось чого:
випадок – закономірний фактор
за межею розуму мого.
2007р.

Осінь
жовтоголосить.
Хочеться
перших морозів.
І може –
за хмарами місяця
в передріздв’яні дні.
А мені –
шурхіт паперів крильми,
а ще –
занедужав син.
Небесний млин
жирно вборошнює скроні.
Долоні –
теплі і лагідні.
Кожного дня
стелеться
від дверей до порогу
мені під ноги,
босі ноги,
стежечка з променя.
2007р.

Якщо не «через», то, безперечно, - «заради»
нам снились зорі по різні боки планети.
Твоя присутність подвоїла б мої злети.
Твоя відсутність деномінувала втрати.

Ми йшли від мрії, втішаючись тільки нею,
крізь піт і сльози минаючи битий шлях.
Без рим і гриму, вензелем на полях,
я, й проти волі, завжди залишалась твоєю.

Я ясно бачу: ти йдеш серед стиглого поля,
за десять років - ввесь скарб у заплічних мішках…
А нас з тобою іще поповодить доля:
тебе – по дорогах, мене – по моїх стежках.
2007р.

Я стрибаю в блакить щовечора
з підвіконня моєї кімнати,
чим товщими є наші грати -
тим є наші душі легшими.

Тим вітер сильніше дмухає
і полотніють крила.
Я місто згори слухаю.
Я тінню його накрила.
2007р.

І в силу мрій, накиданих недбало,
а ще – життя і досвіду «abuse»
захищеності й спокою так мало.
І рідше в головах – якась із муз.

Роби, що маєш, і тоді – що буде
прийми і знай: за все, усім, по всьому.
Я відміряю літери усьоме
і відтинаю. Не моє. Спокуто.
2008р.