Ти сьогодні приручаєш
Час - де все уже міняєш
Медитуєш , протестуєш
Прислухаєшся - чи чуєш...

Від вчорашнього згорнувся
Над зухвалим - спотикнувся
Не забувся , схаменувся
З новим досвідом зіткнувся

Від нахабства відрікався
Від зневаги - закалявся
Поклонився , народився
З джерелом добра зріднився

І радів , і посміхався
До любові пригортався
До недоліків - не крався
У кохання закохався

Не літаючи - злітав
Без сторонніх визнавав
Хто він є? Які слова?
Піднімають сильних - з дна...
2011р

Таких не беруть в дружини,
Таким не дарують квіти.
Із ними роки - години
Із ними - бажання жити.

Заради таких - у прірву,
Клянуться сягнути неба.
І квітку з вершини зірвуть
Віднайдуть нові планети.

Порівнюють із кришталем,
Вони повсякчас потрібні,
Їх образи за вуалем
Нічним міражам подібні.

Захоплено недосяжні
І так відчайдушно щирі
Слова-карамель протяжні,
На зиму летять у вирій.

Примхливі, мрійливо-горді
З очима, мов океани.
В останнім своїм акорді
Вони не відкриють рани.

Їх ім'я значать пунктиром.
І серце, здається лине.
Та доля голосить вирок:
Таких не беруть в дружини.

2014

07-01-15

Коли потреба стане – перебути
і віднайдеться втрачений жетон,
коли забуте( як і незабуте) –
осяде шаром пилу на пальто,
сформованою часткою суспільства,
системи, колективу і т.д.

я повернуся у знайоме місто,
і місто буде, певно, золоте –

така уже традиція вертатись
в осінню пору, мокру та гірку,
така уже неоціненна вартість
банального епітета в рядку,
така уже жага себе пробудить:
холодними проспектами пройти,
і щоб навколо – посторонні люди,
а понад ними – небо і дроти,
і до кіоску мовчки продощитись –
ні спогаду, ні думки про земне –

і в синьому – та сама – продавщиця
не запитає паспорт у мене.

30.12.14

Не хочу зважувати слова і озиратися назад,
Є крапка, система відліку, система координат.
Життя – чорно-біла смуга, а крейда в руці кольорова,
Візьму фарбу зелену, щоб доля була веселкова,
Візьму фарбу червону, блакитну і трохи незнану,
Щоб життя було пристрасним, щоб співали гітари.
Жовтогаряча фарба, щоби сонячно жилось,
Щоб надіями рожевими зустрічав нас синій дощ,
Щоб трояндовим коханням розквітали всі сади,
Щоб лелеки в путь щасливу звістку радісну несли,
Щоб усім було світліше, більше щирості, тепла,
Щоб далека десь планета нам позаздрити могла,
Щоб спокійно засинала вся уквітчана земля,
Щоби люди усміхались: чорних смуг у нас нема.
2015

Сьогодні місяць – мов звізда
В руках у хлопця з Бетлегема.
І ніби, чути: Коляда
Звучить віддалено із неба.
Христос рождається і ми
Із ним рождаємося. Боже!
Зроби щасливими людьми
Закоханих. Най переможе
Любов і правда. Снігу кинь
За комір тим, хто продається,
Щоб їм кутя – гіркий полин,
А нам – ряди мажорних терцій.
Бо Ти – Любов. Бо в ніч Різдва
Бувають щедрими дива!

06.01.15

Нехай Різдво Господнє втішить,
Ця звістка радості для нас,
Христос у яслах народився,
І нам подав чудовий глас,
Любові, миру і достатку,
Хай колосяться всі лани,
Птахи по райському співають,
І дочекатись нам весни,
В вертепі у сім*ї і згоді,
Нехай благословить Христос,
Той що Ісусом назоветься,
Та подвиги звершить для нас!.
З Різдвом Христовим!!!
06.07.2015

Древнейший Вифлеем – Дом Хлеба, Сердце Мира,
меняя облик твой, уходят прочь века.
В сакральной глубине тончайшего эфира
твой негасимый свет влечёт издалека –
со всех концов земли – к Земле Обетованной,
где Вечны и Святы библейские места,
где чувства так сильны и несказанны,
заветны, как само Рождение Христа.

Як не при на рожен - а дожити до смерті стане. Чим себе не дури і чого собі не обіцяй – ти ще годен пройти через війни або майдани, але, чорт забирай, тебе виїсть тривога оця.
В нас немає імен, але ми іменуємо зброю, наче дітям своїм роздаємо святі імена, бо пройшовши війну ще ніхто не лишився собою – в тебе є автомат і оця розпроклята війна.
Паралельні світи перетнуться в твоєму окопі, твоя кров і земля – як полотна військових знамен. І ані у Москві, ані навіть у ситій Європі жоден тлустий мудак не дізнається наших імен. На світанку до нас позлітаються міни і круки, але що тобі в тім, коли знаєш, що правда – твоя. Захищай її так, щоб від жаху здригалися суки і пили валідол, твого гвера зачувши ім’я.

ну й пихата ж наша хата
не добром-майном напхата
кожухами-лантухами
а смішними дітлахами
он звізда зійшла на небі
всім уже до столу треба
всі одягнені святково
у даровані обнови
кіт на припічку муркоче
на подвір’я йти не хоче
хоче шиночки й ковбаски
і малечиної ласки
до молитви кличе мама
тато деко з пирогами
виставляє перед нею
і макітру із кутею
мама хрестить ці дари
і голівки дітвори
щастя лине із обох –
тут народжується Бог...
тут любов на всі віки…
в хаті – в храмі малюки…

чорна муха сіда на твоє хворобливе обличчя
й розтає як туман у твоєму легкому подисі
ти спокійний
вона не тифозна й не сифілітична
але тут трохи інше тож
не заспокоюйся
бо
твій біль й боротьба як частина твоєї нудоти
рвуть назовні щоб їм поєднатись з холодом
а та муха злетіла з ока твого
чи з рота
тож без сумніву саме ти тут
проклятий
і ніхто не врятує тебе від твого прокльону
і ніхто не підійде ніхто не подасть води
бо
багато таких і усі ви
безоборонні
а всевишній один
то і ти
один
як війна одна
вона скрізь а тому ніде
власне скрізь і ніде це одне й те саме
всі чекають що може нізвідки
і пропаде
та засне поміж блудними (і)
богами
як вода
тече вона чи стоїть
а по ній все ж ідуть кораблі диваки та ідоли
а вона точить ноги чергового з
тисячоліть
й що суттєво в ній тоне усе
щоб вона
поснідала
у ній тонуть нещирі твої молитви
а в молитвах останні щирі твої надії
і якщо їх не квапити й не
ловити
то вони вмруть останніми й
заніміють

і єдине що буде з тобою на цьому світі
це сам світ і все
і ніщо крім нього
і нічого конкретного
світ і
пітьма
тож скажімо конкретно
нічого

2015

Растворится в рассвете
Свет печальный свечи.
Примет утренний ветер
В руки солнца лучи,
И гонимым изгоем
Ночь отринет за круг,
И в истоме покоя
День, как ласковый друг,
Над землею построит
Царства светлого храм...
Обольщаться не стоит.
И постигнуть не нам
Отчего царство света
Вновь сменяется тьмой?
Отчего вслед за летом
Мир сжимает зимой?
Отчего быстрокрылых
Прерываем полет,
И людей, тебе милых
Предначертан уход?
Отчего непременно
Зло идет за добром?
Как пробиться сквозь стену
Любопытным умом?
В порицании строгом
Вера молвит одно:
Что замыслено Богом-
Нам познать не дано.
Воплощенный фантазм,
Тьмою созданный свет,
Человеческий разум
Ищет схему-ответ.
Все, как с женщиной, сложно.
Так бывало всегда.
Невозможно, но можно.
Если НЕТ- значит ДА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010601403

Стискаю у кулак усі свої думки.
Я знаю, тісно, їм бракує висі,
Щоб у світанки сонячно-займисті
Іти помежи ніч шляхом своїм крихким.

Щодня у суєті краплиночку себе
Я залишала, всім жалям навзаєм.
Як безпритульна тінь ота, що серце крає
Блукала ніч в мені зірками із небес.

Не вигоріла, ні, від того брала міць,
Хоча порою ниділа від болю.
Ідіте,ви, думки, ідіте з тьми – на волю
Тримати у душі не стану силоміць.

Над світом ніч. Дари волхвів- плацебо.
І ось засяє ясно Зірка в небі.
І свято віриться,
Що має ХТОСЬ з"явитись...
Що все ще зміниться...
Що може світ змінитись...

Розірвана завіса вівтаря...
І Божим оком Віфлеємськая зоря
Укаже місце таїн,
Що здійсняться,
Що ВІН ПРИЙШОВ,
Лиш треба дочекаться-

І день настане, і відступить ніч,
І люди- браття й сестри, пліч-о-плІч,
Змітуть з землі
Лихі засади зла...
ВІН НАРОДИВСЯ.
ВІРА НАДІЙШЛА.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010511644

Тримаючись усталеного курсу,
Дніпровською продеренчить камаз,
коли до мене кафкіанський мусор
постукає у двері в темний час.

Напам`ять бурмотітиме закони,
згадає пару давніх позивних,
і вицвітатимуть пусті погони
у світлі, що спадатиме на них

згори, з обліпленої чимось лампи.
Не знаючи, за що такий візит,
я буду вибитий словесним штампом
із власних світобачень та орбіт,

і стриманих його обвинувачень
цілком достатньо буде для мети,
поставленої ним собі – що значить:
зв`язати руки, мовчки повести;

і нас, відрізавши шляхи до втечі,
дев`ятка по проспекту понесе,
і провінційний вишгородський вечір
ніяк не зреагує на це все:

причалюють на набережну тонни;
дорогою розлите світло ГЕС;
на задньому сидінні – Посторонній;
холодне мерехтіння перехресть.

22.12.2014

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Минають і зима, і літо,
і юні роки, й золоті.
І важко долю заслужити,
аби уміти легко жити
і об'явитись у житті.

Не новина – любити слово,
що людям спати не дає.
Нове – це хоч би випадково
старе не повторити знову,
але освоїти своє.

Усе лишається слідами
на нерозталому снігу.
А потім зійде ручаями
по траєкторії до ями,
де і пропаде на бігу.

А захотілось наслідити –
по іншій лінії іди:
по колу, еліпсу – туди,
де ще шукають слідопити,
піднявши камені і плити,
чиїсь заплутані сліди.

                                2014

Не угодна Україна кату.
Раша видає йому мандат.
Диктатура пролетаріату
убиває пролетаріат.

Не навчила східняка нічому
ні біда, ні путінська війна.
І не кличе нехриста додому
новорічна хата різдвяна.

Ні жалю, ні розуму, ні глузду.
Вовкулакою було і є.
І з позицій Рашії-Союзу
у лице майбутньому плює.

У криницю, де вода іскриться,
у серця печальних матерів,
що синів не діждуться з боїв.

І немає на землі нічого,
окрім себе, «самово радноґо»
у затятих «сукіних синів».

                        2014

Він завтра народиться знову.
А ми
готові чи ні до оновлень
цієї важкої, сумної зими,
залитої ріками крові?

Він завтра засвітить зорю.
Ну а ми
чи ладні світліти серцями
у потемках цеї жаскої зими,
змордованої до безтями?

Він завтра обійме усіх.
Ми? А ми
чи здатні розправити крила
в неволі цієї гіркої зими,
що небу чоло зажурила?

Він завтра надією блисне.
Чи й ми
сповна вберемо те проміння
на згарищі темному цеї зими,
що нищить найліпше насіння?

Він світові завтра всміхнеться.
То й ми
зупинимось, може, над краєм -
степліє холодна утроба зими
спасінням...
Христос ся рождає!

(5.01.15)

Наївно не чекай, що терен вродить
Тобі плодів медових три коші,
Колючий лиш очікує нагоди,
Аби шипом торкнутися душі.

Хоч ягідки, як у чорнявки очі,
Ясою звабні, та терпкі без меж,
Ти і донині голову морочиш,
Що поміж них солодку віднайдеш…

05.01.15

Мій Господи, почуй – і приведи
Примхливу долю до цієї студні:
Хай в дзеркалі джерельної води
Хитнеться лик місцевої красуні.
А може, й не красуні. То таке…
Аби душею - щедра і багата…

…Не йде – пливе, як видиво тремке.
Боюсь поворухнутись… і злякати…
Хай зачерпне. І усміхнеться: «пий!» –
І припаду до глиняного глека!
…Жде вдома Ісаак, господар мій.
Хай стане господинею Ревека.

01.2015

В іній вгрузли слова,
Зашкарубли у лютого кризі,
Спопеліли за вітром,
Струхлявіли листом сухим.

Хто надасть їм права,
Відкопає в згорілому хмизі?
Повернути у вирій,
Чи хоч би змести порохи.

В поетичні рядки
Зачакловано світу безмежжя.
Шифрували сліди,
Що залишили марева снів.

Та пилком золотим
Відгоріла минула пожежа.
Де здобути, знайти
Ті відлуння з далеких полів?

Поет і муза. Ранок шкереберть.
А так кортіло спати о четвертій,
але, поете: жіночку не сердь,
якщо собі не хочеш римо-смерті.
Отож терпи усяк її каприз,
іди у ніч, як мачо на арену,
своє робить. За те отримай приз –
ошатне слово і жагу натхнену.

23.12.2014

О Боже мій, почім ота сльоза,
Хіба вона щось варта в світі цьому?
І мій Господь, і Він таки страждав,
Коли пекла тривога по живому.
Коли кричало змучене єство
І вірилось, що може хтось почує!..
У тишині молитвою за двох
Було колись, вимолювала… Всує….
Ховаю біль в непроханій сльозі,
Вмиваю світ оцей, що весь у крові.
Не всі ще муки пройдено, не всі…
Димлять шляхи приречено-тернові.

Ночь тоской разлилась по квартире,
И в проеме оконном ночном
Я слежу за полетом валькирий...
Над тебе посвященным письмом

Я, склонясь, "колдовал" до заката...
Что на сердце легло, передал...
Что сбылось. Или- будет когда-то...
Но- в дорогу. В дорогу. Туда,

Где лишенный игры светотеней
Мир уснул, убаюкан зимой.
Где разорваны нити сомнений,
Неуместных военной порой...

Где холодные, строгие зимы
Расплескают познанья вино.
Где остаться душе невредимой,
Как и телу, лишь с Верой дано.

Вещи собраны... Скоро в дорогу-
Бой старинных напомнит часов.
Это прошлое, данное Богом,
Истекает в забвенья песок...

Это ветер разлуки напевы
Над Отчизной сурово поет...
И по небу крылатые девы
Совершают печальный полет...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010500381

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

… і хочеться вірити: зоряний пил
стрункої орбіти
не має так само, як серця і жил –
блимкі сателіти,

та кожна пилина і метеорит
(і зорі, почасти)
курсують незмірену темряву літ
у пошуках щастя,

допоки у якості вічних завад
місткі картотеки
не стверджуватимуть, що є міліард
холодних парсеків –

неначе межа, і що сенсу нема
триматися віри,
адже між курсуючими обома –
лише чорні діри,

що не дозволятимуть їм віднайти –

льодами окуту,

аби відігріти безликі пласти
самотнього ґрунту.

17.12.14

Пахне мишами і ялинкою
Пахне тишею дні підряд…
Вітром згорбились за хатиною
Тая стежка й загуслий сад…
Пахне липою вечір втомлений
Ліжко стелене, ще на двох…
Літом пахне… осінь - воблою…
Цього хоче напевно
Бог…
04.01. 2015.

І що б не трапилося, пам'ятати слід:
Не падай духом. Не втрачай орієнтир.

Нехай байдужим є до тебе увесь світ,
Але для когось, цілий світ — то ти..

© Аня Тет, 2015

Стара зима казками шепотить –
її не стишиш і не перепиниш.
І хто ти тут? Вже тільки спомин ти.
Хоч голоси, хоч падай на коліна

до цих шибок, обрамлених у сніг,
до цих слідів, що виповзли назустріч,
до пса, що он шкребеться об поріг,
і пустки, що нікого вже не пустить.

2015

Іде війна. Усі до цього звикли –
убиті є, ще більше пропаде́,
умре в полоні, безіменно зникне…
Кому болить, – ніколи і ніде?

Бойовики невидимого фронту,
у кого ніби є ще матері,
знайшли собі посаду і роботу:
найомні бєси, лярви, упирі.

Та є і буде армія народу,
душею чистих лицарів життя,
що у бою за щастя і свободу
обороняють матір і дитя.

Ви – сіль землі, бійці і патріоти.
І поки ворог прагне візаві
і просить булави по голові,
то дайте так, аби було достоту.
Винищуйте, косіть усю гидоту,
аби конала у своїй крові.

                              12.2014

Хоча, можливо, рано
ділити все на касти,
але відсутні плани
і новорічний настрій.

У гонці варто сісти:
межа пробігу – де ж ти?
Не стати медалістом,
а виспатись нарешті.

Ще є куди тікати,
котитися – тим паче.
Унеможливлю втрати:
продам останню пачку.

Гірлянди та обличчя
у сірих шпальтах вікон.

Писати ближче, нижче.

Дожити до канікул.

18.02.2014

Якщо скучати хтось посміє
Той гідно Прутиком назветься
Про безвідмовний секс помріє
І хоч не клич, завжди озветься!

Скучати можуть теж дівчата
Якщо не жаль їм прутня дати -
багато хто якраз жаліє,
а від філософів аж мліє.

Як Кант із Прутиком зійдеться -
хз і ти про що тут йдеться!


19.10.2014

зеленобог у спокій проросте
пелюстя
до пелюстя -
і до світу
йому пройти оте земне святе
оліття

а за вікном - зима і коляда
а при вікні - довершення до дива
і цвіт - як Бог
як таїнство Різдва
і ми такі високі та щасливі

Лінивий час втікає у пісок
і висихає на долонях мрії,
зове у тишу сонних подушок,
бере в полон бажання, руки, вії.

Цинічний час висміює усе
і біле одягає в чорні шати
та ниць душі на публіку несе,
натільне шмаття виставляє з хати.

Байдужий час минає біль і сум,
не озирнеться на «Помилуй, Боже…»,
бо є життя і є одвічний тлум,
і хай справує кожен, хто як може.

Панічний час боїться всіх і все
і крик «Рятуйте!» носить у кишені.
У білий день задвірками повзе,
тамуючи від видиху легені.

Лукавий час обмане, заведе
і у багні спокушеного кине,
діяння грішні видасть за святе
запросить до неправди на гостини.

Непевний час – ні віри, ні доріг;
блукати, не знайти, не осягнути.
Навколо ходить звір «багаторіг»
у пошуках примарної спокути.

Мінливий час – немов один за всіх
і звідусіль лунають застороги:
що вчора жменя, то сьогодні міх;
що вчора лаз, сьогодні вже дороги.

Разючий час – і розбрат, і війна,
і зубожіння краю та родини.
Убити Змія, далі – посівна
зубами у ріллю людської днини.

Злодійський час – безкарності вино
смакує і наповнює бокали.
Ясон і Ка поцупили руно
і нинішні натхнення теж дістали.

Дволикий час – багатий на жнива
людських чеснот, що визріли у вади.
Обіцянки наповнюють слова,
а ті сідлають пафосні посади.

А вічний час на персні мудреця
свої гріховні зирить іпостасі
і витирає маски із лиця,
неначе дошку вчителька у класі.
30.12.2014

Наче метелики в теплому-теплому липні
Тихо тріпочуть у серці рядки полохливі,
Падають краплями в порох віщуючи зливу,
Тихо торкаються неба, мов пальці тендітні.

Наче лелеки, що гнізда сідлають у квітні
Після мовчання слова повертаються в душу.
Ті, що сказати уголос не хочу, а мушу,
Ті, що мов лебеді в небі літають блакитнім.

Вервиці речень минають вокзали транзитні,
Їхні маршрути написані зовсім не мною,
Кожне дається мені дорогою ціною:
Царство поезії теж має правила митні.

Їх набивати не варто на плити гранітні,
Строфи оці неспокійні, мов птах на світанку
Краще впустити у серце, мов юну обранку,
Знову відчути себе вісімнадцятилітнім.

Є ті слова, що нікому й ніяк не підзвітні,
Щойно сказав їх і більше ніщо не важливе,
Тільки любов розіллється мов хвиля припливу
Й серце огорне собою в годину досвітню.

Нащо ця мла, моя Гердо, коли в передсерді так пусто?
Б'ється аорта, вертаючи з вічності крижану лють...
Нащо ця мла, моя Гердо, коли всі елегії Пруста
Звуками тліють і тихо на льодяні скроні падуть?!
Чуєш, в старому Мідгарді ще холод і вицвіла темінь,
Перебирають клавіри за нотами хуги вітри.
Доки під кригою сплять, заколисані снами, сирени,
Всі мої тіні примарні на айсбергах, Гердо, зітри!

Гердо, ця вічність у сутінках, замкнуте казкою, гетто,
Звідки ніхто не вертався живими півтисячі літ.
Сніг мого серця не тане і падає пам'яттю в Лету,
Наче до кістки проколотий з губ оксамитовий лід.
Чуєш, це кришеться ніч - крижаніють на вістрях уламки,
Стигнуть в Мідгарді холодні тумани полярних доріг...
Гердо, усі ці до строку забуті весняні світанки -
Мла мого серця, де падає... падає...п а д а є с н і г...

Віхола вийме душу з тебе, вистудить соки,
Голос просякне скрипчучими квінтами бою...
Хто тобі, Сніжний, страхи твої вранці знеболить?
Хто порахує ці подихи змерзлі та кроки?
Бються поранені наскрізь війною завії.
Сива хурделиця ридмами плаче над сходом...
Ти пережди завірюху...ще стихне і згодом
Ляже сльозою на вицвілих порохом віях.

Снігом озброєна вічність і бреше нам люто,
Що ця земля уже мертва і з губ твоїх криця
Скресне, мій Змерзлий, коли перестануть нам сниться
Сни ожеледою смерті навіки закуті.
Скільки ще зим куленосних, смертельного бою?
Скільки потрібно любові, щоб гоїти рани?
Доки посивіють вранці досвітні тумани,
Іній під покривом вибухів стане золою.

Чуєш, мій Сніжний, за обрієм нишкне твій скерцо,
Ріють пітьмою дахи зі сльотавих світанків...
Знаєш, мій Змерзлий, цій віхолі льодяних танків
Не вистачає півтерції справжнього серця...

В мерехтінні нічних ліхтарів,
Загорнувшись у теплі думки,
Йдеш алеєю стомлених снів...
Літній спомин торкнувся руки,

Літній спомин торкнувся чола,
І розцвів зорепадом думок,
Як щаслива зі мною була,
Як, запещена, літній танок

Дарувала кохання мені...
Як зливалися наші тіла,
Як горіли в шаленства вогні...
Як себе ти мені віддала...

Вітер лютий в обличчя січе
І хитає нічні ліхтарі...
Літній спомин торкне за плече,
Наче скаже- "я поряд... Зігрій..."


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010310711

а ні погляду -
відсторонений
а ні участі
страдний слід...
антиподами і неонами
що зі сходу біжать
на схід...
повертаюсь і я до пам'яті
слава богу, вцілілий нюх...
знову лозунги, знову партії
розфарбовані - колір шлюх
поруч пристані… -
зафрахтований
зліва берега -
верболіз…
чаша відчаю переповнена
кілька неділь всього до сліз…
03.01. 2015.

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

Мабуть, в житті найважче - відпускати,
Залишити і рушити в дорогу,
Закрити серце за сталеві ґрати,
І приховати у душі тривогу.

Змиритися, що вже-таки кінець,
Згасити ще палаючу надію.
Так гаснуть, мабуть, тисячі сердець,
Втрачаючи свою єдину мрію.

Втоптати в землю ще живу любов
Заради іншої, ще рідної (?) людини.
Свою шукати серед молитов,
Щоб вибачитись за чужі провини.

Усе мине, ще не було речей,
Які б з роками не пішли у вічність.
Час все стирає: спогади й людей,
Час все забере в свою хаотичність.

Ти почекай, твоя настане мить,
Щоб щастя світле у руках тримати.
Ти не дивися, що воно болить,
В житті, мабуть, найважче - відпускати.

2014

Люблю тебе, знаєш, до болю люблю.
В прощальнім листі варто все написати.
Любов - це рівняння, що рівне нулю.
А ти пам'ятаєш?.. Тут краще змовчати.

Гортаю сторінки минулого днів.
Горять хай! Там сліз було надто багато.
Ти щастя принЕсти мені не зумів.
А часом достатньо лиш просто обняти.

Ти думав, я буду з тобою завждИ,
Така собі лялька, яка не покине.
Та, лиш коли снігом притрусить сліди,
Ти все зрозумієш... І пам'ять застигне

На миті, де з сонцем сміялись разом,
Як мріяли жити десь за океаном,
А сніг полетить лебединим пером,
Засипле дороги, прикриті обманом.

Тепер, коли будуть між нами моря,
І чаша терпіння залита до краю,
Погасне на небі чергОва зоря,
А я тебе більше уже не згадаю.

2014

Щоразу ішла на зустріч
З новим почуттям й паролем
Молилась, щоб більш не мучив -
А він озивався болем.

Ай, скільки того фіналу
В чотири руки і такти!
Що хочеш, щоб я збрехала
На це недоречне “Як ти?”

Це все, що нам двом лишилось -
Коротка зима в трамваї
Зламалася, наче стилос
Буває.

----
Автор фото: Gönül Koçak (https://www.etsy.com/listing/115155145/wall-decor-sale-winter-photography-tram)

ВІЙНА

Війна – без краю, з усіма усіх…
Там в танку́ смерті тріумфує зло
І править тризну цілковитий гріх,
А очі ріже збагряніле тло
І заливає сіллю… Сліз людських…
Кривавий молот б’є життя як скло,
Витро́щуючи душі з мук плотськи́х,
Чави́ть диха́ння й розкида на дно
Кришталики буття. В війні німіє сміх,
В ній навкруги все плачем розсікло
І ціпеніє жах у вирвах втрат і лих…
В горнилі бойовищ роджається й тепло́
Героїв миру, жар сердець живих
І дух гартується. Любові джерело
Живить нетлінність цінностей святих
І силу лицарів. В борні все верх брало́
Лиш Світла Воїнство і Істин вікових.
У вічній боротьбі мечем є лиш добро
Й кується щит замирень світових.

Павло Гай-Нижник
3 січня 2015 р.

У косу сплету - закосичено,
Що залишиться - понівечено.
Старцювати йти - розбредемося
Замете сліди всі хурделиця.

Заплели вінок - та не ряскою,
Рознесли пилок - та не ласкою,
Не росте трава та під каменем.
Не зруйнується те, що знаменне?

Зажурилися трави росяні,
Затопилися хвилі сльозяні.
Не розмиються за болотами?
Не забудуться за гризотами?

Ой коса-коса давня рощена
Під рясним дощем затолочена.

Різдво пробігає за вікном консьєржним,
Хтось купив мультиварку, несе до ліфта.
На безплатні есемески немає обмежень,
І вони летять, як зі столу крихти.

Мережа ялинок обплела квартири,
У будинку руки в гірляндах, як скотчі.
Він жаліється трохи у вікно консьєржне,
А воно осідає у пазуху ночі.
2014

Вже нібито пора змиритись,
що потекли такі літа,
коли не пізно помолитись
і причаститись на свята.

Покаятись перед Всевишнім,
якщо не встиг перед людьми,
щоб не стояти крайнім-лишнім
десь у Петра під ворітьми.

Вклонитись проліску, медунці,
обняти стовбури беріз,
та не журитися при думці,
що є в житті достойне сліз.

Чекати Великодню ве́сну,
коли в серцях воскресне Бог
і льодяне зазим’я скресне
потоком суму і тривог.

І не залишимо слідочка
на цьому талому снігу,
хіба що – русло від струмочка,
як ці нотатки на бігу.

Про все таке скороминуще
і неповторне у житті,
і про відчутне вже грядуще,
де кануть роки золоті.

За березнем проскочить квітень,
а там і травня бубон б’є,
щоб накривало щедре літо
столи осіннім врожаєм.

У піднебесній світлій хаті
ще об’єднається сім’я.
І очі зоряні здаля
ревниво будуть споглядати,
чи хтось захоче записати
у ті святці твоє ім’я.

                              2004

Моє «добраніч» зникло в темноті,
Упало в порожнечу недовіри.
Порфіри буре скло лишає діри
На небі почуття. А золоті

Слова, неначе птиці у руці
До тебе прагнуть вирватись, летіти…
Ми, інколи, такі, неначе діти
Рвемо роман на просто папірці…

Чужа печаль ятрить духовний світ,
Чужі ікони моляться і плачуть,
А ти стіну будуєш на додачу
І на стіні малюєш пустоцвіт.

Але я сію стільки спраглих літ –
Слова вростають кварцом у граніт.

02.01.15