Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їх жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетські каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.

Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:

Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…

невтішний герой останнього цигаркового роману
струшує попіл щойно викуреної цигарки.
в ньому суміш диму і емоцій
змішуються з полегшенням,
пальці вже не тремтять,
руки судомно не намагаються стиснути ту
(іншу)
руку,
руку людини, якої більше не буде порпуч.
герой останнього цигаркового роману
викидає недопалок, зіжмакану пачку з-під цигарок,
шкідливу звичку і своє засохле кохання в смітник,
усміхається,
і йде до сходу,
писати новий роман.
цього разу без нікотину.
2013

Доля змерзла, у віконце постукала,
Хустина на плечах студенiла.
В очах Її слезіночка тремтіла,
Але в серці крижаному Любов - жива!
І люб'язно я двері гостинно відкрила,
До палаючого каміну підвела.
Укутавши в ковдру, Долю в крісло посадила.
Гарячого теплом у змерзлі долоні подала.
Вона довiрою, відпивши з келиха напій,
Раптом стрепенулася, серцем ожила.
Так, лід розтанув і настала відлига...
Посмiхнулося жiноче -
Любов в Душі навіки розцвіла!
Наповнює красою добробут життя.
За доброту мені Гостя побажала:
Любові взаємної, щастя і тепла.
На довгі роки подругою стала,
Пригорнувшись до плеча
Серцево прошепотiла - Доля...

І знов притулитись до твого теплого тіла...
Обійняти за плечі і думати: "Щаслива"...
І нехай то щоденна рутина,
Але нема нічого ліпшого - твого теплого тіла.

2013 р.

покоління безкінечного секонду
ми так часто граємо в бітників
он дивись твоя вільна америка
добиває останніх із хіпі
поміж тим лежимо
у кошик рейтузами складені
ми далеко не джефферсони
загубилися поміж іраками
поміж полицями стертими лицями
і вішаками і вішальниками
цей біль за права
той білль
ми програли
у покер техаський
між лівими і давно вже неправими
душа лише цент
нас продають на кілограми
робочими джинсами
футболками майками
ганчірками в ванній
ми пропахли макдаками
перетворились на сімпсонів
у золотій лихоманці
американська мрія
українська трагедія
не підстрибуй петре
якщо мати раптово
назве тебе пітером

2013р.

Мов король на священну землю
Я ступаю у тебе
Мій величний ескорт –
Вся Земля і все Небо

На порозі знімаю свій одяг
З ним химерний занедбаний світ –
бо
він тут не треба

Входжу новим та чистим
ще нехрещеним, а тому мовчазним,
у храм
поки що лиш твого
а відтак самотнього бога.

у твою присутність,
мов знак до молитви,
я, мов король, входжу
Та як буде потреба
ще й проситиму хліб та воду
Цьому свідки – Земля і Небо
Так я щасливим і знайденим
до свого вертаюcь
до рідного дому

Двадцять другим присмаком весни
Я хочу когось споїти
Розтяти й любити
на всю глибочінь атомів
чи не хочеш ти бути такою любовю розіпнутим?
Та без розпуки
пускатись за вітром

Бо все ж є попелом
Кажу собі
Троянди із попелу
А маки із подиху
Вода є вином,
Вино ж мов кров
А кров – це барва маків,
А отже й мов багряне вогнище
Ось така ж і захцянка – моя любов
Що більше її на видиху цигарки
Аніж в сором’язливих постатях
На паркових лавочках
У тінистих алеях та під ковдрами грубими
А може й тонкими,
А якщо вже геть безсоромними бути
То в прожекторах Сонця за вікнами
Така чистотою чи природнім відбором
не стомлена

Метушня навесні
– це хрущі зі своїми життями
Й до жалю безглуздими
наче йшов – підсковзнувся -упав
смертями
І люди
– у них все простіше -
Суцільні бездарні,
Але для смаку,
Мильні драми і смішні трагедії

Та все є попелом
Кажу собі
І моє обличчя, якому у жодній секунді
Немає достоту дзеркального відбитку
Очі ж бо інші – найкраще показують
Відсутність вад, якщо нема вже відчутності

І навіть якщо Краси немає
То Золоті храми не так вже й далеко
Аби їх палити – звільнити
Ось поклик моєї любові
У двадцять другу весну
Коли у грудях тісно, якщо чогось не хотіти
Коли невимовно тисне
Як кажуть : «без ризику треба прожити»
Спокійно й розмірено
А може
Байдуже ?

У попіл ж бо

Абияк
вище стелі не скочиш
Та й до стелі не стрибнеш
Грізний відголос майбутніх пір
І років
Та у двадцять другу весну
Хіба цього Я терпітиму?

Сині птахи
Замальовані
Летять ключем
Вздовж несердечних вен моїх
Запираючи на замок
Все, що вище
Тонкого передпліччя
Де хмари й дим
Їх сплетінь

Написи твоїх імен
Назви твоїх обличь
І пісень
Все -приховані татуювання
На моєму тілі
зафіксована сімейна картина
без багетів і рами
Нас замінивши птахами
Я вдихаю у символи віри
Мрію летіти у вирій

Коронація чорнильних слідів
Нічних і нічиїх друкописів
Заплямованих, розмитих
З перекресленими справжніми обличчями
Поетів, що пірнають у темність меланхолії
Така вона ця поезія
Що нею не може бути
Сублімація за Фрейдом
Який не йняв би віри нашим інтерпретаціям
Чужих голоснівних інтерпретацій
Снів
І розвагам для самотніх –
Сновидінь
Під відсутнім місяцем на євро-ремонтних стелях
І зайвий раз не турбуючи щоб
Три чверті наповнення тіла
І ті, води, що весняні
За Тургенєвим. Щоб не помчались
Бурхливим потоком розриваючи
Те, що законами богів людьми названо
Часом смерті і спокою
Тс…
Я передчуваю
За якимось столом
Деревяним чи геть потворним
Із пластику
Схилившись перед неспокоєм віршує
Різні образи і алогічні метафори
Новітній поетичний розум.
Чуття.
Від нездатності зробити щось краще
Від відсутньої впевненості
Що дім - це дім
А він – це не хто небудь інший.
Я б читала його
Як живий твір. Невмілий акт авангарду.
Йому б так пасувала траге..о, ні. Лише трагікомедія.

Різноцвіття снів
Недосяжні барви
У Полярному сяйві
Неба іншої півкулі
Що засклилась стріхою
Над холодними землями
Стереже дороги
Голодних оленів
І полюючих вовків
Материнські води
Гренландських китів
Це гостро холодне царство снігів
Льодові скульптури
Я б ходив і різьбив
Сто тисяч тебе
На просторах . Без слів
Ходив би. Обіймав би.
Цілу ніч і пітьму.
Цілих безсонних півроку.
Аж поки
Під ясним світлом денним
Все не сталось водою
Ми. І Сни. І обійми
Як частина найменшого океану
Домівка планктону
Шляхи льодоколів
Як дивна потреба життя
Для, як мені здавалось,
Мертвої нелюдської зони.

Якби я спала я би не бачила
худорби твойого тіла
рік що біжать по тобі та вертаються
до темних джерел
до озера серця яке засихає
і чи заміліє - не знати.
Якби це був сон
твоє волосся не було б
чагарем у диму і вітрі
не лунали би крики птахів досвітніх
чорних і полохких
і попелом сірим не був би твій голос
посеред звуків тих.
Якби ж мені спати то
я б не узріла що тисячі тебе
і більше мільйонів
і руки твої від крові здіймаються в небо
і вуста твої невидимі мовлять мов молять
і очі твої у себе не вірять
і бачить Бог я не сплю.
Я не сплю.

будь моїм Олексієм
стережи мій сон поки під повіками
твого обличчя радісна важкість
лоскітна важкість
як від найкоштовнішого каміння
в кишені маленької дівчинки
гладкого камінця що підібрала
біля струмка
його течією
під листяним вітрилом
і щоглою зі стебла рушив у мандри
найперший її корабель

будь моїм Олексієм
захисти мене від бузкового повітря
в якому в'язне кров слабне тіло
а пульс починає битися
в зворотньому відліку відрахувавши
в казну особисту
по життю за кожен удар
захисти вдихаючи в мене
тепло власних легенів стань моєю
кисневою маскою бо під нею ніхто інший
не упізнає мене

будь моїм Олексієм
хай тобі стане сили
носити тягар чіпкої долоні моєї
завжди і всюди з собою
тримати на своїх плечах ще й мою
важку від фантазій голову
від тебе втрачену голову
пригорнуту до твого плеча

будь моїм Олексієм
мужньо прийми долю
цілуватись до втрати пам'яті
просто посеред нескінченного неба
поки зірки танцюватимуть
плавно довкола нас
гублячи власні орбіти
від заздрощів
і не втрачати силу
притискати мене до себе
не відпустити в космос
не загубити в небі
ростити це почуття

будь моїм Олексієм
хай тобі стане серця
йти за моєю вірою
пити з моєї любові
бути моїм
чоловіком
моїм
серцебиттям


7.05.2013

За стіною, в сусідів, пищить немовля.
(Мабуть, надоїло в пелюшку).
Пожадливо всмоктують
спраглі крани
пахощі тотального нужника.
Я давно уже вирахував:
у кубатуру моєї кімнати
вміщається 30 трун.
Це і є прожитковий мінімум,
виходячи з розрахунку:
живий, поділений на мертвого,
дорівнює десяти.
Єдине моє віконечко
повік зачароване північчю.
Погожого дня,
по обіді,
на засклених лоджіях
панельного будинку
ловлю сонячні зблиски.
Заздро дивлюся
на капітулянські прапори
чужих простирадл.
Понад дев’ятим поверхом
читаю метрові літери
нашого сокровенного
“Слава КПРС!”

25 березня 1991 року

світлого дощику дещиця
хлюпне хапливо на трави
сонячний зайчик заблуканий
вмиється краплями світлими
2013

Кофе пахнет утром, молоком, вчерашним праздником и газетой.. И еще какой-то бумагой, с буквами, строчками.. В нем есть запах из салона такси, немного удачной музыки из салона такси, и много смеха в подаренном, и тут же вылитом на счастье, кофе.
Кофе больше так не пахнет

мабуть
так і має бути
наші життя потроху звідси
вивітрюються
і проступають скелетом судинами нервами
окремим світом куди
немає ходу нікому більше нікому
і тільки вірші
бліді відбитки
перекладені на мову людей
лишають знак того що ми
в цьому світі з'явились
в цьому світі зустрілися
а може ми зустрічались не раз
і проходили наскрізь поки
не прийшла мить саме та і сни
бліді відбитки
старі фотокартки з країв
де ми вже існуємо
підказали ось же дурненькі мої
як ви себе не бачите?
як не бачите?
очі нарешті розплющені милий мій
хай доцвітають сади
хай минають світи
ми не минемося більше
з тисяч прожитих життів
з усіх перебіглих світів
сонце тут найясніше
світить
і всі кольори доторки
всі неперекладні твої погляди
тільки моїми залишаться
всі поцілунки запахом моїм
в шкіру твою просочаться
я вишиваю нечасто
але на твоєму тілі губами вишию
"мій до останнього подиху"
легенько підпишусь
"твоя"
і вдягатиму тіло твоє
щодня
як вбрання найсвятковіше
і це мені буде
за любов найщедріша
платня


6.05.2013

Пасхальна звучить мелодія
Диханням любові парафіян серця
В час Великодня
Крилами пелюсток лунають дзвони
Син Божий Воскрес!
Зорiють свічки
МолитвА до Небес
І душа до океану злетіла
Вслухайся ...
Серця орган в басах стихає
Але відчуття
Зберігаються
Енергія думки по октавах проходить
Вібрує і зростає знову
Радiсно проникає в серце твоє
Воно кришталевої чистоти
Як води джерел Святої Русі
Горить в полум'ї Світла
Единотвого легіня Любові
Відчуваєш - Христос Воскрес!
Запитуй
Що тобі робити - як бути?
Так здійсниться Твоє таємне і святе
Бо Серце відповідь знає
Відає воно - просто серцем Свiт любити!

Боже милосердний на могутнім небосводі!
моя душа полонянка Твоєї любові-щаслива і вільна
Твоя ніжна любов - Милiсть без міри
зробила мою душу ще чистішой і світлішой
співом радіють уста мої
та серце моє
яке Ти врятував!
дякую за посланий мені подарунок з небес
це яскрава мить - Життя
Великдень _ Воскресіння
де жаркі сонячні промені
ліплять чарівні і казкові візерунки щастя
зі світла і тіні
де в хмарах купається веселка
і білі кораблі пливуть по синьому небу
перетворюються в нічній тиші зірки
i місяць з красунею Луною
танцюють вальс по Чумацькому Шляху
де Твої очі
дивляться в мої із захопленням
А вітерець пестить обличчя
краплі дощу пахнуть трояндами
відкриваючи свої почуття
своє серце і свою душу - відкрила себе
iншу - нову
cмішну
цікаву
веселу
де дивним чином наче розтанув лід страху
перетворившись на джерело чистої Любові
з яскравим внутрішнім світом
мрію закриваючи очі
я відчуваю Твоє дихання
биття серця
тепло сильних рук
обіймають мене
Твій оксамитовий голос
дивним чином відводить в нескінченність Всесвіту
за велінням серця - роблю крок
дозволяю собі знайти новий сенс - Шлях Любові
вірю - читаючи мої зізнання
на Твоєму обличчі грає відверта
радісна і мудра посмішка
Надія дає крила моїй мрії
Істинне бажання обов'язково здійсниться
зустрівши Любов - ніжно обійму
щаслива і вільна - з Богом в серці.

я дозволяю собі цю слабкість - Любов
моя нiжність шовковистих крил
в Твоїй силі любий
і Твоїх руках моє серце
маленьке
тремливе і живе
важливість від розчулення
захвату
бажання
і щастя від того
чим наповнена душа
воно веде до боротьби зі своїми ж почуттями
Із присмаком буднiв і болю
із грамом трутизни
загадковi почуття відкривають казковi двері
за якими може перебувати розчарування
і тільки ми вирішуємо
тримаючи ключик від щастя в руці
відкрити
чи ні...
ми маємо право бути тут і зараз
це наш перепустка - у Вічність!
Любов - це як квиток
який нам дано придбати
по дорозі життя
несучи кожен свою валiзу
і якщо мiй тягар стане легше
я швидше прийду до омріяного
Єдиного - Улюбленого
потрібно тільки дозволити собі
не озиратися
а йти в перед
до Істини
слухаючи своє Серце.
я Тебе кохаю
мiй найдорожчий - Єдиний!

якщо є щось більше аніж кохання
в цьому
нескінченному круглому всесвіті
це точно та сама пуповина
якою ми зв'язані
бо ти у мені
і батько і матір й дитя усього
що називається змістом
вмістом сенсом наповненням формою
земним тяжінням й антигравітацією
телепсихією телепортацією
бо досить малого руху води
в океанських товщах
і моя душа осідлавши хвилю
як найвіртуозніший серфер
за долю секунди домчить
просто до твоїх вуст -
слухати твоє дихання
цілувати повіки
поки ти спиш
і дякувати
за мільярди речей
хоча б за вірші які
з тобою ми пишемо разом
бо все що роблю я - просто записую
слова твої сни і думки
мені адресовані
бо все що в нас є
у цій пуповині
як до струни
торканнями
витворює
найкрасивішу музику
ах скільки ще їй
нових записати альбомів
а скільки життя
нам народити
під них


1.05.2013

взяла собі за звичку
спати на лівому боці
прокидатись вночі аби перевірити
чи ти поряд
взяла собі за звичку
тільки розплющити очі
і не побачивши твого лиця хотіти уже
шукати тебе
десь далі
але згадати вчасно -
ти ближче
значно ближче ніж поряд
бо ти
завжди в мені
навіть коли засинатимемо
максимально торкаючись тілами
навіть коли непроговорені думки
перетікатимуть
у змішаних хвилях волосся
телепатично даруючи нам
найфантастичніші
найреальніші сни
навіть тоді як дифузія
пересипле нас одне в одного
ніби цукор з різних пакетів
в один полотняний мішечок
а група крові мутує
у три-з-половиною-мінус-плюс
навіть якщо не минатиме
з роками ніяк не минатиме звичка
прокидатись й шукати тебе
очима
ще не встигнувши їх
розплющити
я найперше тебе
знаходитиму
тут
усередині
в собі


1.05.2013

ВІТЕР злодійкувато розкрилює
прив’ялі віти пам’яті,
прикуті ланцюгами бажань
до стовбура минулого.
ВІТЕР вуркотливо вигойдує
віконниці майбутнього
на прочиненій мушлі сьогодення,
де тоненька цівочка часу
стікає на родиво світанку.

МОРЕ танцює сальсу
в обіймах ревнивого ВІТРУ,
розбризкує бентежні
краплини щастя
на шерехаті щоки
самітних скель.
Завтра МОРЕ залюбки
зрадить свого коханця,
підставляючи утихлі хвилі
цілункам палкого СОНЦЯ.

СОНЦЕ грає в піжмурки
з розніженою ЗЕМЛЕЮ,
грайливо ховаючи
між плетеницею хмар
своє справжнє обличчя
самовпевненого гульвіси.
Награвшись, СОНЦЕ звично
пірнає у часопростір,
щоби спокійно заснути
на долоні Вічності.

ЗЕМЛЯ задумливо вдивляється
у колообіг світобудови,
старанно тримаючись за своє місце
на біговій доріжці.
ЗЕМЛЯ лише інколи домальовує Всесвіт
пензлями сонячних зайчиків,
запалена доторком до душі
нескореного ВІТРУ.
ВІТЕР…

Я бачила як палали хмари,
Падаючи на землю попелом.
Попелом трояндових дощів
У душу.
Тихо.
Це горіли сходи до вічності,
Які я скільки років клала
Кольоровими обгортками безглуздя
Віршованих ідей.
Наївно.
Це, вочевидь, вічність не захотіла
Відкрити мені таїну.
Тому що в мені немає нічого вічного
Крім віршів,
Звісно.
Бо секрет людської ефемерності
Полягає у справах.
Мої сходи згоріли. Чому?
Бо я відкрила смертним таємницю
Небесної канцелярії.
І тепер я покарана.
Та Пегас мій уже приборканий.
І ми, вигнанці, полетимо на землю.
Бо якщо до неба я не дійшла,
То буду
Шукати натхнення
На землі.

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…

Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці
Сумних міст людей
З кам’яними обличчями
Старим сумним філософом -
Щоб ці люди
З летаргічною совістю
В сірих костюмах буденності
Зазирали в ці свічада
І бачили ту каламуть,
Що лишається
На дні їхніх душ і облич
(Бо обличчя – теж дзеркало),
Могли зазирнути
У свою істинну суть
Коли весна
(А вона – етюд картини
На яку ніхто не дивиться)
Духмянить світ
Байдужих
Безбородих жебраків.
У цьому місті
Суцільних дзеркал
Тиняюсь безцільно
Промінчиком світла…

Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

Місто в якому
Зупинилися всі годинники
Святкує ювілей Заратустри.
Калоші міняють на сир
У старій аптеці
Біловбраного алхіміка,
Що справді вірить
У свою ятрохімію
І готовий «живим сріблом»,
«Білою лілією»
Та «червоним левом»
Всіх міщан і спудеїв,
Архітекторів та жандармів,
Сажотрусів та кондукторів
Лікувати від ностальгії.
Сентиментальне світло
Ліхтарів вулиці Дарвіна
Перетворює перехожих
На лицарів «плаща і кинджала».
Вчорашні газети
Ще вчора були «вчорашніми»
Бо у місті, що застрягло в минулому
«Сьогодні» не настане ніколи…

Без единого шороха ветерка
Вечером море спокойно.
Дыханием тишины укрыты земные просторы.
И в этом чувстве ласково тону,
Как восхитительно там одиночество!
Встречаешься, общаешься, дружишь,
А потом понимаешь, что любишь - бесконечно...

Душа - Загадка, вона, як крихке скло ...
Така чиста - як пелюстка ромашки,
У ній лілії цвітуть ніжно ніжно,
І літають птахи, метелики, комашки ...
Душа - ранима як бажання.
В озерах вод глибоких...
Якщо прозорі наші подумки ,
Наче води джерело
З долею ми в хованки не граємо,
Друзів наших серця
В ній жаданним Раєм.

Мій друже.,
Я пливу крізь пил віків,
І клавіш спалених мною мостів,
До ранкового променя...
Але, я не прошу пробачення...
Молитвою Богові шану - вдячний Йому
Знайшовши те, чого заслуговую.
Спалахом в небесах
Осяянно невинності дах...
Увійду в свої надра - глибокосочисті світи,
В них - Земля, що запрагла родючости.
Споконвіку нема там провини,
Де в любовi злились половини...
Наповнюю чашу грудей Милосердя
Припливом Його незліченних дарів,
Щоб вилити їх в океан світів ...
Ось йду крізь пил доріг,
Не спалюючи останній міст...
Подорожую рікою по життю,
І за глеєм туману - ранком,
Вічності промінь обов'язково зустріну.
Мiй День Народження - посміхнуся Щастю!
I, наче води розталі,
Життєдайнoсти Рай обійму...
Друже, коли дійдеш - до крайньої межі,
Про Його муки пригадай,
Він поряд завжди -Той,
Кому ти не байдужий.
Його страждання і за тебе, друже.

кажеш
оця втрата відчуття проминання часу -
найкращий спосіб
залишитися у вічності
кажеш
колись
пригадуватимемо це чекання
але не скоро
бо поки будемо зайняті іншим
зайняті одне одним втіленням
мрій бажань думок і снів
що зараз назбируються
щоденним сьогоденням
де стільки всього
нам пережити разом
провідчувати разом
кажу
найкращий спосіб
залишитися у вічності -
оце безупинне знаходження
неминуче знаходження
оце входження в себе через
твій неймовірний погляд
через контур чуттєвих губ твоїх по якому я
тисячу разів за добу
провожду думкою
ніби намагаючись розповісти
собі знову і знову
скільки ж в губах цих
вічності
яку ми обоє
шукали



23.04.2013

Звичайна кавалькада нецікавих ста подій -
ну просто рівнобедрений нав'язливістю стрій.
Чомусь цивілізації закон -
мобілізації тон.

І хочеш "відпроситися", і тичеш хабаря...
Але, як не обурюйся, - лише до вівтаря.
А тільки-но вмикаєш мікрофон -
мобілізації тон.

За писарем сценарій - між сюжетом і творцем.
Як часто автор твору не твоїм живе лицем?
Лишається чинитися взнаки...
Як не - в "тире", то - в "лапки".

Обридла вакханалія чужих перипетій
воює не без успіху з форпостом інших мрій.
Виснажлива триває боротьба...
А вам цікаво хіба?


23.04.2013

мені наснилася твоя долоня
твоя тепла долоня в мене на животі
я прокинулась і пішла з нею у світ
і світ знав світ бачив світ
ішов до нас на паломництво як
до своєї найбільшої святині
спочатку тендітний метелик
тонкими своїми крильцями
лоскотав твої пальці
і я відчувала лагідний жар
від кожного поруху
потім маленьке сонечко
червоне сонечко в шість чорних цяток
гладило пестило нас
кумедно перебираючи лапками
і десь узялась в нього сила
зірватись в повітря
й зникнути між дерев
навіть стрункий молоденький бук
напершими зеленими пагонами
пригортався напитись теплом
сором'язливо так пригортався
ніби уперше скуштувавши
квітневого сонця на смак
й на радощах не знав де подітись
і просто чекав того хто притулиться
до налитого соками стовбура
аби поділитись любов'ю
поки блаженний день догорав
а я пішла далі
пішла не озираючись
у вечір у завтра в життя
пішла з твоєю долонею
з твоєю теплою долонею
в мене на животі


21.04.2013

Аве! Львів лева!
…до ран вам, яничаре,
Бермуди та Канари!
так самогон в Миколи
дунь умора!!!
Париж - а сапсан літав,
О дуб хитав - оман туман!
Досить! а шило кололо… оль –оль…око!
Лишатись? Одна мутна мова тих,
будова тіл - нас!
…пасажира парому нудило!
ким? в нього маска тирана!
кати дум, ребер, а чин я мав – народ…

Авель вів ЛевА!

Виливаю життя на мілке сито вічності.

Цівочки років
Розтікаються по площині і
Групуються.

Спочатку крізь дірки просочується
Дитяча здатність дивуватися
І вміння радіти.

Зрілі почуття, ніби желе,
Закупорюють отвори.

Вони тримаються купи,
Обмінюються енергією,
Чіпляються за повітря,
Гронами крапель
Звисають
Знизу.

Ніби у руках золотошукача,
У ситі залишаються
Кристали чистого розуму,
Зерна пам’яті,
Хмаринка душі
І відчуття болю.

Вічність не відпускає їх у невідомість,
Бо саме вони
Є результатом нашого досвіду
Самовдосконалення і праці,
Любові і
Вмирання.

21.04.13

Я ж тобі,
я ж тобі звідусіль...
Я ж тобі,
я ж тобі для дозвіль
обіцяв автомобіль!

Ексклюзивний імпортер -
сміттєзвалищанських сфер
АвтоАЗ "СССР"!
Не звертай уваги ти,
що роззявлено роти
на... передній привід би.

Я ж тобі,
я ж тобі, наче хміль...
Я ж тобі,
я ж тобі ще з весіль
обіцяв автомобіль!

Бачиш, ми тепер "круті":
нам безмежно заздрять ті,
хто лишився "на хвості".
Нумо, з вітерцем... Егей...
Пару б коней (чи людей),
то із транспортом - ОК!

Ти ж мені,
ти ж мені клявсь, як міль...
Ти ж мені,
ти ж мені під кадриль
обіцяв...
обіцяв
а в т о м о б і л ь!!!


20.04.2013

Коли ми поряд, як дiти...
Все здається краще.
Зараз я знаю, бо зрозумів -
Нам бути судилося - разОм!..

Чого ж ти витріщивсь, юначе!?
Світлина я.
І я... подобаюся.
Значить,
як на facebook,
я - Мавка чарівна.
А ти...
Ти - лайк. Ти - очі, сповнені вина -
вина бажання.

Напишеш коментар -
я так люблю читати оди.
Комп'ютер вимкнеш -
не тепер, так згодом!
А я - світлина та,
що видалить хазяйка чи схова
(у неї, звісно, на мене права -
нема питання!)

Зараз
ти розглядатимеш мене,
бо я існую.
Я тим живу, що погляд твій чарую.
І ти все знаєш:
сороміцьки заздритимеш вдома.
Бо Мавка - чарівна!
Бо замість крапки - кома...
Свята на мрію кома.

Напружився?
Тобі нестерпно коле око?
Реальність поруч...
Ненароком
втручається, вербує, сушить душі.
Смакуй мене...
Підписано:
"Сподобалися суші..."


18.04.2013

Простір без межі і краю
Доторкаю –аю-ою
Час вмістилища із раю
Розтуляю-яю-лляю
З шовкопряда ореолом
Морем, морем - океаном
За світами із туману
Шовковію-в –ію
Променію й спопеляю
Дію-ію в протидію
Знаю-з нею-зігріваю
Від арію-зрію-візувію
Вибухаю-вибух-аю
Нею –в-неї-я лілею
Мить із миті вибираю
Вічність з вічності стихії
Діамантовії-її в тілі
З лілії меланхолії
Відчуваєш, знаєш і не знаєш
Думку її наганяєш й знаєш
Прозріваєш, осягаєш
Мікромакрокосмонієш
Ще серцеве рево поглинаєш
В п’ятки серц опускаєш
Інь і Янь і Янь у Їнь
Вічлевість із вічності
У вічність…

Зайшли у гості юності посли
(зо три години у мене були)...

Ой правда... Правда... Правда-правда:
сьогодні-вчора, вчора-завтра!

Молились разом юності моїй,
згадали кожну із юнацьких мрій...

Ой правда... Правда... Правда-правда:
сьогодні-вчора, вчора-завтра!

Насвистував нам диригент октав -
я вірчі грамоти свої вручав...

Ой правда... Правда... Правда-правда:
сьогодні-вчора, вчора-завтра!

Сміялись до зволоження повік,
пробачили мій величезний вік...

Ой правда... Правда... Правда-правда:
сьогодні-вчора, вчора-завтра!

Зайшли у гості юності посли...
до чого ж гості гарними були!

Ой правда... Правда... Правда-правда:
сьогодні-вчора, вчора-завтра!


16.04.2013

Якщо завтра гаплик усім
Хто буде дивитись
На химерні лінії долонь
Небесних, мріючих,
Хто буде митись
У сяйві Сонця
Від щоденного бруду
Скорюченних вулиць.

Хто запхне своє «я»
У далеке місце
Заради правильності
Заради, чогось
Що сліпі звуть «життя»

Якщо завтра гаплик усім
То поставте мені самогон
І я буду вважать себе
Людиною
При цьому як стара свиня
Купаючись у калюжі лайна
Не буду ні кого обзивати
І злитись теж не буду.

Проміняйте свої мрії
на ще один сірий день.
Павутину сну.
Нікчемності.
І назвіть це мистецтвом
У якого немає
ні рими
ні душі.

Одрізав я неба смужку
і подарував тобі на щастя,
аби ти могла пришити її усмішкою до своєї долі.
Я розкроїв яскравого літа шматочок,
узявши ситець польових квітів,
і для тебе веселими промінчиками сонця
зшив чарівну сукню із ніжних пелюсток.
Візерунки грайливої веселки
я вишив на ажурних крильцях мрій твоїх,
аби осяйністю своєю радувала погляди зустрічних,
але лише моєю була ти…

політ каменю
над ненависною травою
над сухоплетом
я зображу тобі

колись я лежала біля дерева
наді мною було гілля
на гіллі зріли грушки
зривалися і падали вниз
щоби гнити в траві
у сухоплеті волосся
біля каменю тіла мого
я дивилась
і майже не бачила
як росте моє тіло

політ каменю
над кожним листом
і водою
я зображу тобі

Забула все,
мандрую крізь життя
без почуттів,
загублена у віршах.

Навколо світ,
мов райдуга цвіте,
його ж дитя
метро лиш знає
й риму.

Кімнатний рай,
а в нім, окрім стіни,
найголовніше -
тиша,
тиша, тиша…

Вона мене на крилах
віднесе
і заримує сумніви
густіше.

Гіркі хвилини
втраплять у верлібр,
мов карасі,
запечені в сметані.

А я закрию очі
і вкраду
картинки,
наче яблука в саду...

хочу ділитись з тобою усім
краплями що тарабанять по підвіконню
пугуканням сови яка не знати де заховалася
запахом мокрої землі залежаного листя
першої зелені що пробивається
проривається соками
в цю ще невіджиту в цю
запізнілу сірість
сміхом дітей на гойдалці
ранковою лінню яку не хочеться
випускати з ліжка
шишками з ялин навпроти моїх вікон
різьбленим Довбушем на стіні
вас навіть звати однаково
перестрибуванням через калюжі поки на них
розходяться тисячі кіл
рясних і спокійних кіл -
весняний дощ зовсім як я мрійливий
сонцем ще таким боязким
таким ненахабним
але дедалі теплішим
дедалі ніжнішим
таким всеохопним як моє бажання
ділити з тобою всесвіт


14.04.2013

Білизна на розі ямки з щічок
Піка льоду прози з меду
Злетів сніжок впаши біля ніжок
Твойого злету на мою планету

Вакуумного древа за вікновим ліжком
Марево цукатів кленотари із каштанів
Полишаю самотінь я тишком-нишком
І гудуть все бджоли солодом тетанів

Вологі язики вивчають гірські піки
На вершинах для лавини з неба
Поглинає в себе із любові ліки
Кантовим апостеріорі ця морфема

Запитуючи, чи читаю Гельдерліна,
Він прагне почути «так». І кажеш «так»,
Пригадуючи третій курс університету,
Запаморочливий головний біль і шурхотіння
Пожовклих сторінок у півтемряві бібліотечної зали.

Коли я була дитиною, Бог рятував кожну мить:
Від невідворотності болю, від палахкотіння слів,
Від шаленств віровчення і чистилища розплати
За невивчені уроки історії й істеричні читання:
А однак усе, що триває, постає завдяки поетам.

І в німому запитанні «що є мисленням?»
Постає зачудування найневиннішим заняттям,
Яке відсвічує у півсні чужими словами,
Перекладеними на мову твоїх пальців,
Якими вчитати можна, не знаючи шрифтів Брайля,
Всі неспроможності мови, всі нестримності плоті,
Всі непроминання поглядів і недоречності поезії.

І найнебезпечніше благо, проходячи через горнило
Горла, горлицею всідається на губи, що шепочуть
«Так», не чекаючи на запитання про Гельдерліна.

Про шкідливість вживання великої кількості алкогольних напоїв (типу – коньяк) для психоемоційного та фізичного стану чоловічого організму в умовах загальнонаціональної економічної кризи, повної зневіри та масових розчарувань, а також у день тимчасового нерозуміння (сварки) з коханою жінкою

вірш:

Я с-с-сьогодні сх-схожий на с-с-свиню,
А св-св-свиня сміється, о!
Ніби пані.

12.04.13

Пікантна, «чілі», лагідна
Ти – хамелеон у монооправах
Манірність твоя трьохвимірна
А філософія життя в окалинах
Бездоганну маєш ідеальність
Ти - жорстка сентиментальність
Суцільна картотека з утопії
Ти - амазонка клоустрофобії
Ти пізня постмодерністка
Заслана псевдоатеїстка
Ти витончена словорубка
Ти філка, а може ж і фобка…