Давно колись
прийшов до мене
біль погостювати.
Такий похмурий, невеселий...
Зайшов у душу,
ніби в хату.
Сказав, що так йому
і затишно, і добре...
Зостався жити,
і живе донині
у зболеній душі-хатині.
2008

в нас - ЕГО детях
струится энергия бытия
воображаем и творим
природу Бога
Чисты родники
Он - это Мы
Со-знание
Воли и Любви
Истинной свободы
Проявляющейся в многообразии
измерений и качеств
полноты многогранности пирамиды
Круга Жизни....

поцілунком
танго ніжності в ночі
прийшла
календарна Осінь любові
лагідно
нам срібник посміхнувся
у серці
дзвенить радості струна

з тобою
мені добре
сонячна донечко моя
сьогодні
материнського свята тепло
твій
день народження!

Осінь наступає на п’яти…
П’ятниця повертається
Спиною…

на осуд? - ні! о давній біль…
їх "бронзи" й досі проти свідчать.

…там холод синім на губах.
його, як слід, сльозоточили.

вогонь горить… вогнем горить
і вогнеоче дружньо плаче.

червоним плакала ріка
їй рукава не ті пришили…

" …і вам щасти" - слова, слова..
а як теплішає одразу…
2012.

- Підемо шляхом цим удвох ?
- Але там дощ…
- А в мене парасолька.
- Нехай тоді нам допоможе Бог !

***
Ось так йдемо ми ним …
Удвох: я під дощем,
вона – під парасолькою.

твоє сонце
зачепилось за моє небо
як майка
що падала з горішнього поверху
чіплялася
за натягнуті
для білизни дроти
і
тепер у мене є ти

Вона не така,
Якою хотів її бачити.
Вона не така
І не зможе нею стати.

Вона не така
І не зможе любити як я.
Вона не така,
Але вона любила…

І що з того що було до того?
Кому судити?
Лягла під ніж і вбила життя
Нікому не казати чия вина.

Вартий кращого…
Кому вирішувати?
Вона не така.
Та може і не треба.
Лягаючи під кожного
Шукала своє життя.

Лягала під тебе
Я впевнена – любила…
Любила вигідно тебе
Тримала за руку
Плакала, молила, кричала,
Не відпускала.

Вона не така
І не зможе любити як я.
Вона не така,
Але вона любила…

2012 р.

Здавалося, що любила і люблю,
Любила вірші і ще більше ненавиділа.
Любила тебе, але слова виграли.
Слова і тепер вбивають,
Все по манівцю.
Любила і люблю.
Все зненавиділа.
Зненавиділа всі вірші.
Міняю їх на тебе.
Міняю на нещастя.
Міняю на спогади.
Підборами розчавлюю наші серця,
А ти дебіл, вірив що на щастя?
Тепер же гляди…
Неоглянувся, а вже не твоя.
Тримав, пускав, розчавлював.
А я любила.
Любила більше, ніж вірші…
А вони чогось варті?
Варті моєї зіпсутої любові?
Ти вирішив горщик збирати
розбитий, зі скла…
і ціле моє життя
вкрилося павутиною спогадів.
Тебе любили вірші,
А ти їх нечитаючи зненавидів.
А ти тепер би скло плавив,
Стелив не мені,
Вбивав любов у мені.
Згрішили разом,
Ще коли любов
ненароджену вбили
тоді…
2012 р.

Шкварчить олія
на розжареній пательні,
Шкварчить папіроска
в зубах місцевого Єті,
Шкварчить шкіра курортників
від гарячого сонця!
Шкварчить…
Кидаю на пательню
цибулю з морквою,
Дивлюся на Єті
з посмішкою,
Пропоную крем
для курортників!
Літо…
Зарум’янилася
цибуля з морквою,
Ще одну папіроску
запалює Єті,
Курортники - жирні
від крему!
Вечір…
На тарілці –
цибуля з морквою,
Під під’їздом –
Єті обкурений,
В номерах –
курортники стомлені!
Ніч…
Шкварчить…
Шкварчить шкіра курортників
від гарячого сонця,
Шкварчить папіроска
в зубах місцевого Єті,
Шкварчить олія
на розжареній пательні!
Ранок!

Ранок! Сніданок! Яєчня! Кава!
Липень і ніч на Івана Купала!

літо 2012 р.

Удруге я осиротів. Тепер вже по своїй вині.
Першого разу мати підкинула мене
Спокуснику своєму та й подалася в блуд.
Мачуха, а з нею й названі мої брати,
Як підросли, мені всіляко дошкуляли
І не інакше як приблудою щоразу звали
А принагідно ще й вказували на ворота.
Тож врешті-решт я змушений був-таки
Піти із батьківського дому.
Прижився у ватазі одчайдухів.
Не ховавсь за спинами чужими.
Не полюбляв непевне «будь-що-будь».
Себто, тільки зваживши усе як слід,
Кидавсь на супротивника й перемагав.
Може тому невдовзі ватажком обрали.
Не думав, що знадоблюся краєві,
Відкіль змушений був колись піти.
Та ось старійшини Гільаду мене знайшли.
Я нагадав їм про своє гірке минуле,
А вони: «Забудь те, що було в родині.
Про Ізраїль нині йдеться..
Без помочі твоєї не встоїмо проти Амона.
Будь нам за голову. Робитимемо все, що накажеш».
«Згода, якщо на те воля Господня».
«Він стане свідком поміж нами».
Миром хотів я завершити справу.
І раз, і два виряджав до напасника послів,
Та на своєму він затявся:
Одчикрижить шмат нашої землі,
Наміривсь. Мовляв, одібрать хотів
Те, що ми начебто в нього забрали,
Як йшли в Обіцяну Господом Землю.
Коли бракує комусь пам’яті, сказав я,
Нехай Всевишній буде суддею
Поміж Ізраїлем й Амоном.
А після перемоги віддам Йому
Того, хто перший мене стріне.
Жорстока була січа. Чимало люду полягло.
Та ворог раптом кинувся навтьоки,
І я пройшов із вояками весь його край,
Підкоривши кілька десятків міст.
Радісний, вертаюся додому, в Міцпу,
І що ж я бачу: танцюючи, з тимпаном
Назустріч вибігає...моя донька.
Радості як не бувало. Мозок обпекла
Обіцянка, дана Всевишньому.
Тож перш, ніж пригорнути любу єдинку,
Став я рвати запорошений свій одяг,
Заходивсь ревіти, наче недобитий звір:
«Доню, вбила ти мене появою своєю!..
Отруйною стрілою навік застряла в серці!..»
«Що скоїлося, тату? Ти мені не радий?
Я ж день при дні тебе все виглядала.
Просила Господа, щоб ти живим вернувся...»
«Чом Він не стримав тебе од поспіху оцього?»
«Навіщо?!»
«На те, аби не стати на кострище,
Як обіцяв я віддать Йому за перемогу
Того, хто перший мене стріне...
Невже Всевишній так скарав мене
За недовіру в Його силу?
«Не край своє і моє серце, тату!
Вчини, як обіцяв тоді ти Богу,
Аби непослух твій не розгнівив Його
Та не наразив Ізраїль на нове лихо!»
«Себе я сам осиротив. Як мені далі жити?..»
«Ізраїль лишається з тобою.
Ти його суддя і захисник.
А мені останню послугу зроби:
На два місяці кострище відклади.
Піду я з подругами в гори,
Щоб там відплакати своє дівоцтво».
P.S.
Щороку ізраїльські дівчата йшли в гори.
Чотири дні відплакували Їфтаха доньку.

Доторкаюсь до Твоїх зіниць
обережно,
майже не вловимо.
Тривожно подих схоплюють судоми
і час від часу
серце завмира.
Доторкаюсь до Твоїх світил
безглибинних
сонячних галактик.
Так буває, певно, раз в житті -
у любові
не існує ґратів...
Доторкаюсь до Твоїх артерій,
до венозних
згущених шляхів.
До душі присмаком матерій
я візьму
Твій нестерпний біль...

срібним
серпиком
серпень
стинає
сни


снопи
сновидінь
скроплюють
спальню
снагою

серця
скорені
спрагою
ступають
стезею
спокуси

соло
солов’я




28.08.12

Коли серпень виганяє корови по обіді на пашу
а сонце збиває підвищену температуру
люди розморені бадьоряться
покидають незамкані хати
підперті віником (нікого нема вдома)
і пірнають у розпечене літнє повітря
припадають до самого дна до землі
і перевертаючи сухі корчі
здається шукають перли
що більші то кращі
бо за ці перли можна багато чого виміняти
на цьому віддаленому острові
що до нього не їде жоден автобус
з великого залізнопикого материка
Сигналять машини
покидайте лопати
гайда до відер
скорше до воріт
спиняйте
питайте
Бібі-бібібі-біп
міняємо олію кавуни дині
помідори болгарський перець
цибулю баклажани
на перли бараболяні
кіло на два
відро на відро
Вибігають люди
один поперед другого
міняють бараболю
але не міняють долю

«…Что ж, дорогой,
«В Багдаде все спокойно»,
И спят дома, уставшие за день,
Нет ни с водой, ни светом перебоев,
Как говорят в Америке о*кей.
И я усну, под покрывалом ночи,
И о тебе подумаю не раз,
И прокручу разорванные в клочья
Отрывки фраз...»:
«Все хорошо, прекрасная маркиза»,-
Сквозь сон мне донесет издалека, -
«Нам хорошо, пройдет суровый кризис,
И потечет, и забурлит река,
И снова будем вместе, но надолго,
И снова расхитители сердец
Нам небом будут посланы в подмогу,
А не торговец душами, купец.»
«И снова мы, объединяя силы,
Сольемся в преогромный океан?»
«Возможно, нам даруют даже крылья,
Ты просто верь моим словам…»

Моє серденько сумує без тебе...
Ніхто в нього не війде.
Ти тільки пам*ятай
Люби, чуєш мене!?
2012г.

Жарко…
А сховатися нема куди,
Бо і тінь обпікає.

Хата
Всю прохолоду випила,
Спрагою мучиться.

Протяг
Сховався під ліжком –
Вилазити не хоче.

Муха
Літає під стелею –
Вентилятором прикидається.

Марно
Чекати ночі, бо
Вона асфальтом плавиться.

Ноги
Прилипають до місива,
Що у казані вариться.

Пекло
Приходить у життя
Днями серпневими.

Ніби
І звикаємо… А куди ж нам іще
Подітися?

Репетиція –
Це обов’язок
Для акторів життя

Земного…

26.08.12

Не будь телепнем! Не злись і не падай духом!

Раз на п’ять років тобі облизують вуха.

Раз на п’ять років тобі закапують очі.

Раз на п’ять років кохають твій край отчий.

Раз на п’ять років навіть достойні брешуть,

Щедро дають жебракам, не беруть решту.

Раз на п’ять років у них всенародний тур!

Улюблена візуалізація – маркіза де Помпадур,

Улюблена сцена – абсолютна покора уркам,

Улюблена мелодія дуже нагадує «Мурку».

Не будь телепнем! Скільки тобі казати?!

Злидні залазять щодня крізь шпари у хату,

Злодії вростають щодня у простори мас-медійні,

Пишаються голосно, офіційно своїм злодійством.

Думай, земляче, бо не наросли ще гори,

Що відділили б навіки сибіри і голодомори.

Думай, людино, бо НАМ у цім краї ЖИТИ.

Просто не маємо права його загубити!
2012

среди мелькающих теней
по бездорожью лет
мирской суеты-сует
встретилися две души
и включились сенсоры...
кто он
не может быть
есть мысли
которые мне хочется сказать
но лучше промолчать
особенно
когда не знаешь
кто же он
на самом деле
разве можно откровенничать
надо прояснить
лично для себя то
что останется за семью печатями
вокруг царит мишиная возня
как надоела эта суета
храню молчание
но
сердце бешенно стучит
он знает то
что знаю я
ведаю ли я о том
что ведает и он
ведь как-то загадками
он все же говорит
да кто же он
дивным образом себя
он преподносит
знает все что было
есть и будет
намекаю
не нервируй
вроде бы шутя
ведь он не может знать
кто на самом деле я
и моя сила какова
он же лукаво смотрит
и улыбается
гневить меня не надобно
владею жалом острым
я царица
своей жизни
и богиня
суд вершить мне
мои дали небеса
смотрит мне в глаза
я на башмаки его
странно
глаза его теплом лучатся
мысли мудреца
а башмаки же
как у босяка
что-то новое
в нем нахожу
он как магнит притягивает
моя семья
работа
от раздумий и забот
у меня
крыша едет не спеша
кто же он
зачем пришел
иль почему
главное осмыслить
разобраться
что к чему
знать про себя
лишь я одна могу
ведь я таланлива
красива
везде во всем
порядок у меня
разве может знать он все
меня не проведешь
и на мякине не возьмешь
но сердце пылает
трезвонят в голове колокола
они поют
это судьба твоя
и да и нет
не зна ю
хм
подумаю
не верю я
сама себе
о мой бог
но однако не хватает мне
счастья женского
ежель мой
послан мне судьбой
шанс не упущу
мысли веером
стремительный поток
хаос
и внем извечный блин
вопрос
быть или не быть
мне
ему верною подругой
иль женой
успокойся
себе я говорю
чему быть
того не миновать
счастье
оно лишь раз дается
и вправе ты им обладать
ведь ты богиня мудрости
и сердце добротой наполнено
с рождения в нем сокрыта
радость материнства
это Божья благодать
взаимностью и верностью
храню сие
в ладонях души
и не позволю
никому
счастье мое увести
мы ведем беседу
он что-то пишет
на листе бумаги
любопытство не дает покоя мне
что вы пишите
дает мне прочитать
(читаю)
женщина - дочь вечности
если она делает что-то
она делает навсегда
...
(я обезоружена)
он написал то
что выше прочитали
вы
это во время разговора
с ним
мои мысли
...
он любит другую
она - иностранка
и я рада
Бог послал мне брата
могу ему доверять и
просить совета
мы
с ним
верные друзья

2011г

Коли час ще не ділився на день і ніч,
а з пащі сонячного лева викочувалися галактики,
над світом розбилася жива кришталева сфера-райце
і осипалася мільйонами осколків у воду.

Сірі небесні птахи і риби, що так хотіли жити,
прийшли і склювали їх,
і ожили.

Ти, що носиш у собі життя
так само, як я,
поверни мені часточку мене...

Отавно…
Октавно…
Ох, славно!

Осанно…
Органно…
О!

2012

У повітрі довкола
Пливуть
Пір’їни відлетілих птахів
Пливе пух
Зі зрубаної тополі
Затримуєш їх
На долоні
Й вагаєшся
Що
Кружлятиме за тобою

Хоч
Листовиння сонячних променів
Ще зовсім не пахне осінню
І небо таке синє
Ніби уперше


2012

мене не можна прочитати…
мої змальовані сторінки
залито, знищено чорнилом,
вже про таку не скажеш – мила…

Дешеве вино і опівнічні відвертості –
останній щабель, умовно кажучи, тверезості.
В останніх на сьогодні новинах –
не приховуваний політичний контекст.
Вже, з рештою, майже друга година,
і в мені – неприховані думки про секс.

Ранкова піца у кафетерії навпроти.
Цього разу ти не вдавала супротив.
Час до часу подивляєшся на дисплей
Попереду – серпневий вікенд.
Я говорю, – все буде Окей.
А по радіо врочить пласибовий біттер енд.

Підземка довжиною у пів гілки,
історія приблизно на пів сторінки,
і такий довгий день до вечора,
і така самотня ніч за ним.
я зникаю. Що тут заперечити?
Ти виграла: 0-1.

Та я все завжди тримаю в собі:
усі мапи, усі потаємні ходи,
усі солодкі гріховні плоди,
що зривались з обважнілих віт тієї ночі.
Тому я зрештою повернусь сюди,
хочеш ти цього, чи не хочеш.

..........
Ти почуєш мене...
Запитаєш ніжними очима:
Прачоловіче, де твій вінець?
Він перейшов з вічності.
Де твоя душа?
Вона зростає лише з Нескінченності
Завжди і у віка століть
ти вільний вибирати сам -
підемо до вершини Божий Рай,
з посмішкою Світла взнаючи
всюди нам знайомий край.
2012рік

Чогось шукаю в тиші небосхилу,
Там де зливається і небо і земля.
Навіть тоді , як ніч ховає обрій,
А зорі проковтнули рештки дня,
Відкриті очі. Задивляюсь в тишу.
А може, може блисне десь зоря.
І я нарешті правду зрозуміла,
Того кого шукаю, уже давно нема.
Вдивляюсь бачу –розчахнулось небо!
Всмоктало всі надії, почуття
І пустка та , цілком не в небосхилі,
Вона в душі, вона навік моя!

а сни.. а сни… їх сонний образ…
образившись
повис весь на шнурку…
де старчий світ -
суцільні недомовки...
і спалахи на сонці
із пащі вересня
верталися додому...
2012.

Це коли ти плачеш на пероні
Не так за тим хто проводжає,
А за роками, про котрі не знаєш
Чи пройшли намарно.

Коли не знаєш чи любов з вами,
Але плачеш…
Плачеш за роками, які ще не прийшли.
Поїзд – коли смердить і кожен швендяє
Попри тебе там, де смердить.

Коли баба на сусідньому ліжку
Так хропе, що закладає вуха.
Коли ти хочеш і не хочеш,
Щоб він подзвонив, але чекаєш.
Коли ти не знаєш що буде,
Але живеш.

Це стук коліс і бажання людського сексу.
Це життя – початкова станція і зупинка.
Певний період часу, який проживаєш.
Сморід від якого задихаєшся

І переодягання в туалеті –
Як виконання надскладних трюків.
Особливо, коли через прочинене вікно
Дме у пику вітер,

Цілуючи навіть яєчники,
І пролітає чужий поїзд
Як комета блимаючи світлом,
І тоді серце спускається в унітаз.

Коли все галопом,
Коли з серця
Хтось рукою все стер.
Коли ти боїшся,
Що прийдеться жаліти…

Коли ти просто йдеш,
Бо так вийшло, чи просто треба.
Не подзвонив.
Він для тебе ще не вмер.
І так сідає батерея.
19. 08. 12 р.

Знаєш,як це: на вдих – повітря викачують,

А на видих – горгон дві сотні?

Я тобі давно вже пробачила,

Але всі ці нестачі азотні

Рухають, штурхають в спину і в горло:

- Помстися, жінко у відчаї!

Вгоди хоч одній горгоні!

Море вилито, болі випито,

Завмирає всесвіту пуповина…

Ти потрібен мені у чистому вигляді,

Ти МЕНЕ кохати повинен!

Ти – як сон, ти – Ясон, ти є Сонце,

З плямами, опіками і протуберанцями.

Обпечусь до вуглин, тільки б сон цей

Не урвався уламками вранці.

Тільки б щогли «Арго» позростались навіки,

Тільки б леза собі не вподобав,

Тільки б ти був моїм чоловіком,

Бо інакше – недобре.

Але ти – окремо, далеко, ти – з планами.

І все у тобі сумісно.

Залишилось плавно сповзати і плакати,

На драконах втікати з міста.

Десь туди, у Колхіду,у тихі спокійні спогади,

Де дахівка не їде і де можна довіритись Богові.

У мені покришились усі дзеркала і стержні

(так направду, існує мене половина).

Отже, маю підставу зникнути, перш ніж

На судах віковічних кину тобі «Винен!»

2012

А я живу у стронції миттєвостей,
Бо сонце повнолико-вразливе:
Все гріє ніби, а саме спалахує…

*-*-*
Філософія
Моєї філософії:
Ніякої філософії.
-----------------
Віра
Надія
Любов

20.08.12

Краєм ночі
Крає серце
Твоє мовчання.

19.08.12

Коли ти був тут востаннє?
Чи будеш ти востаннє саме тут?

Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.

Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…

Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.

Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.

Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.

О, вздох Творца!
Жизни дуновение нетленное.
Восторга узор великолепен
В таинстве творения...

Дыханием радостно колеблем тьму
И светлым мир творим.
Красный сандал течет с руки
Во благо мира и любви.
2012 г.

Совсем необязательно мне
Покорять самую высокую
Вершину Гималаев,
Сколотить огромное состояние.
Подобно легкоатлету,
Совершенствуя свое мастерство,
Не закрепляю планку
На слишком большую высоту...
Но цель жизни вижу,
Это радостью для меня -
Вершина Града счастья!
Преображение - чудо единения,
Трепетная встреча...
Дух света! Дух мудрости!
Вы здесь, в моем сердце души.
Путь предо мной.
Каждый получает то, что выбирает.
Выбираю - жить.
Я достойна любви...
2012г.

В тенетах буднів
дика орхідея:
де я?!

2012

Блакить
пориває
ялину:
я лину…
я лину…
я лину…

2012

В терапевтичному відділені,
на третьому поверсі -
палата в кінці коридору.

До кінця коридору,
на третій поверх,
дістається не кожен.
А коли хто і дістається,
то лежить на глибокій,
наче його старість, койці,
змінюючи час від часу одну,
незручну, позу
на іншу,
куди менш зручнішу,
то розглядаючи рожеві,
наче захід сонця, стіни,
то вдивляючись в мокрі тополі,
що стоять за упослідженим вікном,
ніби спіймані дезертири
- винувато похитуючись
під осіннім
дощем.

Тут розмовляють на високих тонах
- так, що голоси,
прориваючи товсті берлінські стіни палати,
кочують порожніми,
мов домашня постіль, суботніми коридорами,
забиваючись до запилених полиць
із амбулаторними картками,
до лікарських шаф
з білосніжними халатами й мовчазними скелетами,
до темних флюорографічних кабінетів,
просипаються,
наче пісок,
на старанно вимитий кахель,
проте так і зостаються недочутими.

Кожному новому пацієнту радіють
(це взагалі чи не єдине,
чому тут можна радіти),
оточують зусібіч,
розмовляють про різні речі,
згадують спільних знайомих,
котрі, зазвичай,
виявляються давно померлими.
Взагалі,
в цих їхніх історіях багато смерті,
смерті й любові,
та головне - правди.

Відвідувачів тут не буває.
Себто, не те,
щоб їх не пропускали -
вони скоріш просто не заходять.
Близькі вивозять вас сюди,
наче стару канапу
на сміттєзвалище,
оформлюють належні документи,
гидливо цілують,
бажають скорішого одужання
і забираються додому,
мріючи ніколи
вас
не побачити
та про євроремонт
в щойно вивільненій кімнаті.

Кілька разів на день зазирає медсестра,
міряє тиск,
дослухаючись до нерівномірного,
мов стукіт залізничних коліс, пульсу,
вганяє у висохлу,
наче гілля, вену
холодну голку,
говорячи,
що зараз
буде
добре.
Й усі при цьому лише й посміхаються,
розуміючи,
що добре
вже
не буде
ніколи.

Ввечері,
коли тополі ховаються в густій темряві,
і час тягнеться особливо повільно,
пацієнти,
ніби мурахи на пролитий на столі сироп,
сповзаються на вахту,
умощуються на твердих й обшарпаних,
як і їх життя, кріслах;
чергова сестра вмикає телевізор,
де ось-ось має початися серіал –
безкінечний,
наче їх
старість…
довгоочікуваний,
наче
їх
смерть.

Іноді силкуєшся згадати – коли все почалося?
Здавалося-б - нічого особливого, нічого зайвого
– суцільний прагматизм.
І ось тобі, маєш.

Тобі дискомфортно з'являтися з ним на люди.
Та він привчив тебе брати його усюди.
Тобі моторошно залишатися з ним наодинці.
Коли ти вступаєш до порожньої кімнати,
притримуючи скрипучі двері,
аби не привертати зайвої уваги,
гіршим за його звіряче аритмічне сопіння
може бути лише
його
потойбічне
мовчання.
Адже, як би ти на те не сподівався,-
він не помер
– лиш причаївся в очікуванні годівлі.
І ти навіть не уявляєш,
який шматок печінки
чи серця
буде відірвано
цього
разу.
Він грається з тобою,
наче відгодований кіт з голодною мишею,
наче безумний маніяк із жертвою у підвалі.
Для нього це
– ненависне хобі,
для тебе
– ненастанна смерть.
Та з часом звикаєш,
заспокоюєшся,
буває – й зовсім забуваєш про його існування.
І він, в свою чергу, теж затихає,
лежачи десь під ковдрою,
чи під ліжком.
Ці хвилини
- хвилини тиші й спокою
– особливо солодкі.
І ти на мить навіть полишаєш свій жах,
і присутність його виявляється не такою й нав'язливою,
і подих його здається не таким вже й затхлим.
Тоді тишком підкрадаєшся до ліжка,
зазираєш під нього,
потім – під ковдру
– ось він лежить…
Настільки незворушний,
Настільки безтурботний,
що навіть хочеться перед ним покаятися.
Та раптом чуєш моторошне
несамовите
гарчання
і вже ловиш на собі
його голодний погляд,
що зблискує в болотяно-зеленім оці
– погляд,
котрий ти
весь час
намагаєшся
забути…
погляд,
котрий
весь
час
пам'ятає
тебе…

Найгірше те,
що він – навіть не твоя домашня тварина,
котру було-би шкода пристрелити.
Найгірше те,
що він
– твій
телефон.

Ще тоді,
коли наша юність
усміхалась, як веселковий обрій,
ти зумисне
голубими очима
вирізьбила на моєму серці
свій найкращий портрет
і свою стежу
між чортополохами,
чортами і чортицями.
Віриться, що тобі
тієї ночі з ніжного шабашу
присвічував янгол,
бо яблуко спокуси
скидалось на земну кулю,
що обертається
навколо щастя.
А згодом була
розлука,
довга і непорушна,
мов китайська стіна,-
назавше!
Інші жінки
торкалися моїх вуст
і моєї долі,
але
ні принадами, ні тирадами
не вирвали з мого серця
твого портрета,
а вторена
на серці стежа,
здається, й досі
регоче наді мною
в компанії з чортівщиною,
час од часу
сахаючись лампи янгола –
з тих пір
єдиного світла,
в якому боготворю
тебе,
фатальну…

2012р.

В раю чи в пеклі –
я так само відвернусь,
і не впізнаю,
і не відгукнусь.
Про невимовне не скажу
нічого.
Бо я тебе… не знаю.

І ти минеш мене,
чужий, далекий,
навіки з пам’яті моєї стертий.
І лише голос,
голос той здалеку
діткнеться серця,
мов подих смерті.
2008

Дорога…
А чи не бездоріжжя?
І п’яний місяць незграбною ходою витрушує із обважнілих хмар…
сніг з дощем…
навісний та холодний липне до лиця, береться кіркою, з’їдає ясність зору.
Куди ти йдеш, куди ітимеш, друже мій?
Хто висвітить пророчий шлях з поміж решти – приречених.
А чи підступною рукою звалить до ніг своїх й армійським чоботом відіб’є ту жагу, що наче метроном, вистукувала крок за кроком ритм твого життя…
чи, радше, існування, проштовхувала крізь щільність безнадії? Невже затим,
щоби у пустці ночі, наче Гензель, згубити хлібних крихт ясну вервечку й з тим прилинути до білої землі…
й спочити сном.
Сніг мов гробар, задує всі сліди, заліпить рани, плинні рештки твого існування на цій землі, і йтиме довго-довго-довго…
до самої весни…

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

У цьому хаосі повторень
де все наймудріше
сказано
найніжніші вірші
написані
світ залишає мені так мало
і що я можу зробити для тебе
щоб без повторень
щоб перша й остання у нашому колі життів
куди подітись якщо уява
настільки мізерна
поряд з любов'ю
відпускаю всі нитки
всі клубки хай звідси
котяться
бо єдине чого я хочу
заблукати
ніколи не знайти
виходу (забороніть слово "вихід"!)
із лабіринту здійснень
у сплетенні хитрих доріг
у цьому хаосі повторень
що я можу зробити для тебе
окрім татуювання
з іменем твоїм
шість літер голками на серці
замість таблиці "вхід" хай бачить кожен
хто увійти захоче без дозволу
там він помре від нудьги
і поки всі сваритимуть
мовляв такій жінці голками навіки не личить
зроблю собі ще й пірсинг -
замість кільця
до свого життя
візьму і пришпилю
тебе


Липень, 2012

Любов настільки подібна
одна на одну одна на іншу
чорну білу зрілу дитячу останню
єдину коротку вічну сліпу
пережиту завтрашню солодку
німу взаємну
ніби драже
солодкі камінці
ніби кулі різної форми і того самого
смаку
кулі у пістолеті
кулі на більярдному столі
кулі повітряні в небі
кулі холодні у скронях
кулі що стануть джек-потом
кулі зовсім однакові з назви
кулі зовсім за змістом чужі

Любов більше ні на що не схожа
як ніжність викресана з каменю
як постіль вистелена трояндами
разом з оксамитом пелюсток
разом з шпилями шипів

єдине що залишається
це замерзати у спеку
відчувати тепло в холоднечу і значить
все одно замерзати
невідворотно поволі спиняти у жилах кров
заради тебе щодня вмирати
заради тебе жити щодня
прокидатись засинати
прокидатись чекати жити
тихенько голосно жити
любити
тебе любити
просто собі любити
мабуть
в цьому єдиний мій
сенс


Липень, 2012

це життя протікає крізь мене ніби
шовкова хустка
пофарбована моїми ж пальцями крізь
тоненьке срібне кільце
чи
ніби терпке вино
з лісових ягід через
довге горлечко лійки
і поки ти зволікаєш припасти губами
до винної течії поки
шкіра твоя лякається відчути собою
шовкову прохолоду
я розтікаюся разом з життям
я річка
а річка
як і все що кудись тече мусить у щось
упасти
а річка
це ж річка
вона до моря пливе

червень, 2012

Коли я стукатиму у твої двері
довго і наполегливо
не відчиняй навіть не дихай
аби я не вчула ненароком твій подих
али не чекала порухів твоєї душі
порухів клямки яка від твого нервового стискання
стала гарячою і з мого боку
я б хапалася за неї ніби за рятувальне коло
бо досі боюся плавати досі боюсь течії
в моїх долонях вона б залишалась
незмінно гарячою і я б намагалась
ввібрати твоє тепло ввібрати твою
присутність - даремно - я б зрозуміла пізніше
тебе там давно не було
ти вийшов парадним входом
поки я сподівалась ввійти
через чорний вихід чорних входів чомусь
не буває
і ніхто насправді не знає
чому деякі двері так і не відчиняться
скільки у них не стукай і чому
в інші ти не ввійдеш хоч вони
так і залишаться відчинені
навстіж

червень, 2012

Найкраще з того що ти мені залишив
раннє літо що лоскоче пальці моїх ніг
ще рух і я вже танцюю
жодних канонів жодних норм тільки тіло тільки
літо тільки ритми життя
запахи за якими я йду
спалахи від яких ти тікаєш
дні що протікають крізь нас
лишаючи на наших берегах річкові камінці з яких
потім хтось складатиме дітям казки
адже люди як квіти
ніколи не знають де помиратимуть
в полі на цвинтарі в вазах в чиїхось долонях
в чиїхось садах
в моєму саду ростимуть тільки кульбаби
всліплі від сонця квіти
гіркі від любові
любов дозріваючи стає легка повітряна крилата
і ніщо для неї відстані
і ніщо для неї час
за подихом за вітром народжує вона
нові життя нових нас зі своєї тягучої
своєї липкої крові
напевне
така вона кров літа
напевне
таке воно сонце на смак
і мабуть там де сонце щоранку сходить
прокидається твоє серце
будиться від теплих дотиків від поцілунків
врешті від сяйва що проганяє сни з-під повік
хоча звідки мені це знати
моя дорога на північ
там де ночує сонце безсонна моя душа
вигойдує твоє щастя

травень, 2012

хочу чути твоє дихання
твоє дихання важке і легке як життя як кожен крок
назустріч тобі як кожен крок від тебе відчувати
в волоссі своєму
теплий вітер він блукає бездоріжжям обличчя мого шиї плечей грудей й примушує
до втечі довгі вервечки маленьких мурашок караван мурашок
нав'ючених ніжністю й млістю до краю ніжністю й млістю він долає
пустелю розлуки нескінченну жорстоку пустелю аби знайти дорогу аби
віддати тобі ношу свою ношу важку і легку ношу що маєш прийняти
серцем

2012

Знову і знову мовчу –
опановую тяжку науку зречення.
Із ледь загоєної рани
проростають підсніжники –
стяги маленькі капітуляції.
Доля мстить:
не вміла з нею домовитись,
не почула її Знаків.
Суєта повсякденності
чи прОклята гординя –
що завадило?
2012