Пародія

Ти вповз у дім і притуливсь до ніг –
Таке бува раз в місяць, у зарплату.
Я не залізна – міру ж треба мати,
Та молодець – здолав таки поріг!

І друга ще нечиста принесе?
Хоч би спитав, я б, може, до вечері…
О, певно він – бо хтось шкребеться в двері!
Друг не постукав – просто вповз і все…

Такий галантний – аж бракує слів,
На “ви” звернувся, ніс із синяками…
Ей-ей! Поакуратніше з руками –
Ти бач, під серце руку… захотів…

Іще “по сто”? Хіба як свисне рак!
Пора у люлю, браття зореквітні,
Я постелю не в хаті – у дровітні,
Отам, блукальці, і хропіть… усмак…


8.12.2014

– Живий, як бачиш.
Дякую на слові…
Питаєш, як було мені
в тім рові,
де гниль і тьма,
і нагла смерть чатує?
Я просто знав,
що Бог мене врятує.
Молився вголос,
у смиренні, вірі.
Кружляли надовкіл
голодні звірі…
І перед неминучою бідою
враз Ангел став
між левами
і мною.

2014

На те вони і є – пенати,
аби до істини ішов,
що можна цілий світ обняти,
якщо у серці є любов.

Тоді це є твоя обитель
і духу, й сили, і снаги.
І все, що маєш як учитель,
охороняють ці боги.

І все, що маєш як мужчина,
і сад, і чадо, рід і дім –
тобі належать і по чину,
і за призначенням твоїм.

Але мовчить біблійний митар.
Є монастир і є устав...
«Своїй душі» достойний лицар
коли своє не дарував?

Байдуже, що її минуле
снують роками павуки.
Оберігає Маріула
від циганят свої кутки.

І залишається чекати,
аби у іншої знайшов
усе, що не завоювати
без віри у свою любов.

Та де й коли її зустріти
у цьому вихорі життя,
аби і душу обігріти,
і запалити почуття?

І серце анемічно б’ється.
Бо хто почує в унісон
нове й забуте інтермецо,
що відлунало, наче сон?

І гріє лиш одне на світі –
далекі ангелята – діти
і одомашнене єство,
яке уміє і любити,
і дозволяє володіти
тим, що дарує божество.

                              2001

Серед дубiв могутнiх та величних
Моя душа лiтатиме колись.
Стежками перехожi ходять звично,
Птахи у небо разом пiднялись.

Бринить яскравий лiтнiй день, спекотно.
Переплелись i пам*ять, i буття.
Лiта душа щаслива безтурботна,
Де попелом розсипане життя.

Окремо дикi мальви на осоннi,
О цiй порi, красунi, розцвiли.
Сльозами падали в часи безсоння,
Тепер нагадують, що ми були.

08.12.2014 р.

Шановні автори!
Запрошуємо Вас прийняти активну участь у створенні спільної поетичної збірки, попередня назва якої “ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ”.
Збірку буде видано коштом санаторно-курортних закладів, підприємств і підприємців Закарпаття та простих Закарпатців - патріотів України і передано в подарунок всім захисникам України на передову АТО у час Різдвяних свят.

Також ця збірка видаватиметься у рамках проекту Благодійного фонду ВіТа ДОЛЬЧЕ (СЕРЦЕ ПАТРІОТА), спершу у дополіграфічному 3Д варіанті, а відтак у паперовому, у єдному стандарті, а саме, розміром 110*175 см. 220-250 сторінок із твердою палітуркою.

Умови участі у збірці:
- подати 3-4 найкращі свої поетичні твори, якими поет торкається найкращих куточків людської душі, зраненої болем трагічної і нікому незрозумілої війни за свободу України...
Вірші надсилайте за адресою s.sanator@yandex.ua із позначкою у темі листа: Вірші до збірки “НАЙКРАЩЕ ВІД КРАЩИХ ДЛЯ НАЙКРАЩИХ” до 15 грудня.


Разом із творами, вкажіть на коротку інформацію про себе, розміщену в інтернеті, на яку маємо зробити засилання. ( у разі відсутності такої, Вам створять власну сторінку із матеріалів, надісланих Вами на нашу ел. пошту)
Необхідно також повідомити свою ел. адресу для надання Вам редакційного доступу до спільного файлу, із яким працюватимуть коректори та редактори збірки.

ý
Більш детально на сайті

Морозна ніч і довго не світає.
Немов андроїд , ця сліпа петля,
де біле тло ошматтям чорним сяє –
від вибухів порепана земля.

Іде війна і хоч зима на дворі,
ніщо не може зупинити шал,
з яким падуть із неба долі-зорі
у незворотний для життя портал.

Сліпа петля закручує спіралі
у генотипні наслідки причин –
конгломерат із копанок і сталі
та ідоли мізерних величин.

07.12.2014

їй ніколи не буде так добре
як на цій побілілій фотці
де в долонях завмерло море
але сіль проступає досі
кішка злизує, тягне спину
теплі лапи шкребуть підлогу
в ній не видасть ніщо людину
крім очей що благають бога

їй ніколи не буде так добре
як з тобою, минулого літа
як з тобою, холодним і мокрим
із яким ти завжди зігріта
кішка тягне до себе руки
кігті зчитують з ліній драми
і нарешті із стебла розпуки
паростками вилазять шрами

все навколо завмерло в хвилях
сонце, чайки, матраци, діти
горизонт підчепив вітрила
і завис в моніторі літа
кішка носить у ліжко фотки
чашки, гудзики, сни сотає
кішка бавиться ніби в чотки
а насправді тебе шукає

одягає себе, відсутню,
мов дитина, на щось чекає
і в дотичну із містом кухню
робить крок і за мить зникає
ніби хвиля ковтнула обрій
ніби море втопило втому
їй ніколи не буде так добре
доки ти не вернешся додому

2014

Срібними гребнями хвилі тікають у море,
Білі виблискують леза у водній імлі.
І рукавами річок в найсиніші простори
Напнуті вітром надії пливуть кораблі.

Безліч сміливців покинули вдома обузи,
Духу свободи ковтнувши у груди міцні,
І назавжди розрубали на пристані вузол,
Щоб течією лихою нестись по ріці.

Дзвінко співає на виступі мокрої скелі
Тіням розлуки і зради сумна Лорелей –
Про моряка, що любов залишав на постелях,
Й на кожен голос скеровував вбік корабель.

Діва співала, і в ніч розливалася пісня:
Кинув моряк своє судно й на скелю побіг.
Плачучи, він Лорелею до серця притиснув,
Руки цілуючи ніжно і обриси ніг.

Він цілу ніч загорався, як місяць крізь хмари,
Губи вологі блищали, неначе єлей.
І понад ранок шептав у пасмо кучеряве:
– Люба єдина кохана моя Лорелей…

– Зірочко срібна, любове моя одинока,
Кинута скелі холодній на розсіч вітрам,
Серце моє буде вічно в руках твоїх вогких,
Я повернусь і нікому тебе не віддам.

– Мій капітане, – в сльозах шепотіла красуня, –
То залишайсь боронити мене від вітрів –
Бачиш, як віють поділ моїй зношеній сукні,
Поки по річці утомлені йдуть кораблі.

– О, мене манить за обрій блакитна свобода –
В даль, де кінчаються межі всіх звивистих русл.
Я лиш торкнусь горизонту в просолених водах
І на найшвидших вітрилах сюди повернусь.

– Мій капітане, пробач, що я мушу просити…
На твоє серце закохане і молоде
Вниз по ріці вже підступно розставлені сіті –
Ти в них загрузнеш й не випливеш більше ніде.

Знаю ж: чужими жінками упійманий грубо,
Будеш, заплутаний в сітях, лежати в човні,
Гучно сміятися і підставлятимеш губи
Під їхні ласки й улесливих слів ручаї.

Прошу, лишись в моїх точених з каменю стінах!
Знаю напевне: направивши свій корабель
В море безкрає, тягуче і безміру синє,
Більше не скажеш ніколи: «Моя Лорелей!»

– Діво кохана, твої хвилювання даремні, –
Гладив їй плечі і скрушно дививсь долілиць, –
Що мені прісна любов жіночок із таверни,
Шлюх оп’янілих і сивих портових дівиць?

Люба, твій погляд вологий – це вітер із моря.
Чуєш, як дме в нашу сторону свіжості бриз?
Він мене кличе… – Й моряк цей, долаючи сором,
Скелі тримаючись, швидко подався униз.

– Проклятий будь, капітане! Не вийдеш, бо вузько
В цім повороті, де честь випробовує Рейн.
Хай корабель твоїх втіх розіб’ється на друзки
Об вічну скелю на ймення моє – Лорелей!

Падала мачта і палуба гнулась в розколах,
А понад ними ще дівчини голос звучав:
– І твою долю розбиту ніколи-ніколи
Вздовж течії не прийматиме жоден причал.

Наполеону отдали Москву.
Адольфу на съедение Отчизну.
А Путя опоздал на рандеву.
Не стала на колени Украина.

               Отощало залётное племя орды
               на кровавых паях московита.
               Эй, Россия, очнись! Остаются следы
               от грозящего миру бандита.

Хоть гимны пой, хоть оды ей пиши,
а миновали пиететы моде.
В России мы не чаяли души,
а чуяли звериное отродье.

               Мы по Пресне под песни ходили не раз.
               Отошли запевалы лихие.
               Эй, исчадие ада, кто будет за вас
               отпевать панихиду России?

А Вы у всей планеты позади
и люди забывают, – Раша, браво! –
с тех пор как ваши чудики с Чуди́
идут следами Сталина и Мао.

               Россияне, не надо большого ума,
               чтобы жить хорошо и красиво.
               Не спасёт ни тюрьма, ни сума, ни чума
               неугодную Богу Россию.

Не каждый наворует миллион,
и карлики не выдают медали.
Не лезьте баранами на рожон.
Объединится мир и вы – пропали.

               Вы такой православный огромный народ,
               но тяжёлое бремя мессии.
               Вы рабы, если правит Россией урод.
               Россияне, спасите Россию!

                              11.2014

mons veneris дівчини моєї
нині заробив я на почин
в темряві квітучої алеї
ось і я належу до мужчин

скільки компліментів їй навішав
маю нагороду за труди
а не присвятив би ще і вірша
хто би допустив мене туди

ми ще не старі хіба що давні
і вона як я сивіє теж
вік туманне явище в коханні
в темряві його й не розбереш

все що я отримав як належне
шепіт поцілунки й все таке
декілька хвилин - і не бентежить
до хандри повернення стрімке

07-12-14

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

де Гарда там гори ріки
то як не пізнати жалю
русалки втекли навіки
повернення їм бажаю

намазали наче медом
ту Гарду забути важко
блакитний зигзаг під небом
а з космосу наче бляшка

о думи мої невтішні
русалки таки хвостаті
а перса неначе вишні
єдина ознака статі

вони поклоніння варті
дівочі у них ланіти
а селяться всі у Гарді
то як же мені не скніти

07-12-14

Там,де полотна ще білі,
На митця очікує смуток.
І де слова живуть не щирі,
Ховаєтся світ у закуток.

Там,де сніги ще холодні,-
Справжнє чудо існує живе.
І там,де барви природні,-
Щастя у руки летить,пливе.

Там,де усміхнені люди,
На творця очікує Муза.
Та сльози існують усюди,-
То руки стискає мотузка.

Живе натхнення у миті,-
Від сонця у небі блакитнім.
Коли почуття уже вбиті,
Вірші не такі оксамитні...

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Лиш на секунду зіркового часу,
Нехай між нами, все,- ще закипить.
Та не відразу, все ще, не відразу.

Хочаб на долю миті, зупинись,
Лиш на секунду дай себе відчути.
На мене, раз єдиний, обернись,
Щоб з твоїх уст, своє ім'я почути.

Затримайся зі мною, лиш на мить.
Чи не замало буде для нас часу?
Лиш мить, і це кохання догорить,
Та чи займеться цей вогонь одразу?

Побудь зі мною, ту єдину мить,
Отой лиш час, що для зірок, сміття.
За ту секунду хай любов горить.
Що для зірок-лиш мить, для нас- життя.

Однажды мне придется умереть,
За вас, родной, душою рассчитаться.
Вы, думаете, буду я реветь?
И бога умолять, чтоб здесь остаться?

Мой милый, а ведь не глупа я вовсе,
И в жизни мне во многом не везло,
Но вот давайте честно себя спросим,
К чему сейчас меня к вам унесло?

Ведь не спроста вы для меня любимый,
Как вспомню всех недоспанных ночей,
Что просидела я в любови мнимой,
Где пролила за вас я слёз ручей.

Но всё же, разве я не хороша?
Влюбилась в вас, как будто есть надежда,
Ну а в замен не требую гроша,
В этом я гений, иле же невежда...

В любови этой, ваша есть вина!
Ведь вы меня совсем не отвергали,
Теперь же поздно и любовь сильна.
А вы хоть бы себе уже не лгали.

О том, что я для вас одна из ста,
И что вы вовсе не меня желали.
Признайтесь, ведь я рядом не спроста.
У вас ведь тоже чувства запылали.

Я не спешу, не требую огня,
Могу и ждать, лишь только б рядом с вами,
Признайтесь, что вы любите меня…
Себе признайтесь, тихими словами.

Мільйони спогадів, мільйони планів,
Та час зруйнував наш спільний політ.
Так багато близьких залишилось позаду,
І при зустрічі скажемо лиш скромне привіт.

Так багато людей, що колись обнімали,
Простягали руку , коли була в біді .
Тепер такими далекими стали .
Неможливо далекі , жахливо чужі…..

Іноді так сильно їх не вистачає,
Хочеться щоб зараз було як раніше,
Кожна думка схожа мене добиває .
Бо розумію так не буде більше ….

Ти зовсім не така як усі,
І дружба з тобою не банальна,
Що подумають інші байдуже тобі
Моя оригінальна….

Схожих на тебе більше не знайти,
Така прямолінійна і правдива.
Знаєш, дякую що є ти
Моя особлива…

Найкраще попелом лежати на траві,
Величний дуб схиляє свої крони.
Тужливої скорботи хоч не матимуть живі,
Почують лише спонукання дзвони.

На стінах світло мерехтить, як золоте,
Привабливий веселий оберемок.
Життя в стежині, хмарах бажане просте,
Лиш дикі мальви зацвіли окремо.

07.12.2014 р.

Живі і веселі, обуті, убрані –
Серця їх навряд чи охоплює щем…
Дивлюсь у приціл на хлопчину з Рязані,
Чи може з Тамбова, чи звідкись іще…

Всміхається, радий… У нього є мати?
Таки підписав він контракт на той світ…
Не зможе “зарплату” в Ростов передати,
Коханій – цілунок, і друзям привіт…

Однолітки з ним… Були б друзі хороші…
Відмовитись міг – бо злочинний наказ.
Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.
І оптика зараз так зближує нас...

Він – мій! І невдовзі одному воздасться,
Хоча не один – є багато довкіл.
І хай не мине мене снайперське щастя –
Так наче я Путіна бачу в приціл.

Лице у веснянках, безвусе і гарне –
Підняв автомат, і на мене іде.
Він найманець ниций, агресор, загарбник –
Він ворог мені і моїй СГД.

Не відає певно… Прости його, Боже!
Він хоче ступити іще один крок…
По нашій землі. Але більше не зможе.
Затримую подих. І тисну курок…


7.12.2014

На таці повні – келихи безсонь.
Сонати слів, сліпі котятка щастя…
Кохання неприборканий вогонь,
Колючі циферблати на зап’ястях

І тіні переораних осонь
Відсвічують опалим жовтолистом.
Цілунками торкаючись до скронь,
На шию дня обірваним намистом

Лягає вечір… Набряки повік
Нагадують: вже світу сниться літо,
Лякливий верес, теплий базилік
І серце, що приречене боліти…

Бо ти – не тут. І я – не там…
І оцет – висохлим вустам.

05-06.12.2014

А ось і грудень. Вечоріє,
а тільки п’ята на стіні,
де час в годиннику маліє
і скніє тінню у вікні.

І куций день кульгає тихо,
приспавши люту заметіль.
Юги дрімає біле лихо,
пряде поземки у кужіль.

Та прийде час – попустить узди
і сніговії, пси-вітри,
нагонять у намети тлусті
із висі зронені сніги.

Декада перша – увертюра
холодним зорям уночі.
Ще надокучить теплолюбам
зиму лякати на печІ.

08.12.2014

Нерозщебетані світанки
більмом осклілим в оці неба.
Мороз голодно псищем гаркнув,
оскалив ікло. У халепу -

у кайдани крижинні - втрапив
дощу творитель і водоймищ.
Поволочило чорні лапи
холодне лихо - звило стойма.

Крізь білизну сочаться маки,
сичать з-під льоду ветхі солі.
це ми зі сну підняті гаком , -
це так викровлюється воля.

Зливає ляк воскове сонце -
в полотна снігу - доостанку.
Війна...світіть собою, хлопці,
в нерозщебетані світанки!

Вона народилась у День Дівочої Долі, а сама щасливою дівочою долею не була обласкана. 7 грудня виповнюється 114 років від дня народження великої української художниці Катерини Василівни БІЛОКУР. Їй - мій скромний вірш...

КАТЕРИНІ БІЛОКУР, художниці від Бога
Білий квіт, червона ружа…
Тільки назв – аж цілий том!
Шлях стели, барвистий луже,
Через терни до квіток!

На хрещатому барвінку –
Краплі серця і душа.
Все твоє дівоче віно –
Це Богданівки краса.

Насміхання, заборони…
З геніїв – не перша ти.
Не картини то – ікони,
В долі у твоїй – хрести.

Та твої квітучі думи
Не уміщував мольберт.
Геть, плітки, і гетьте, глуми!
Не згубила в них себе.

Що – троянда і піонія!
Їх співає всенький світ.
В матері Землі на лоні
Піднесла й картоплі цвіт!

Ружі людям дарувала –
Йшла по їхніх шпичаках.
Що на серці Боже мала –
Віддавала у квітках.

Рідний край – квітуче море,
В ньому дух небесний є.
Квіти, Катре, – твої зорі
Й чарівництво все твоє.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2001).

Уже пора пливти за течією
із осені у лебедине літо.
А я усе тією ж колією
за мрією забутою моєю
іду у вечір душу обігріти.

Якщо літа у вирій полетіли,
то як не помічати цього лету?
Іще не вечір, а думки осінні.
І у полудень не щезають тіні –
минулого знайомі силуети.

Були літа і босі, і холодні,
і уночі перед очима лихо.
І не одна душа моя в полоні.
І не заснути. У моїй долоні
моя печаль мені співає тихо.

Одна журба обороняє душу.
А думи – і урочі, і убивчі.
У кого індульгенцію позичу?

Чого чекаю? І признатись мушу, –
огонь душі не подолає стужу,
і третій півень заспіває тричі.

                              4.12.2014

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

– Вже дні твої, Валтасаре,
злічені до кінця.
Позбудешся зовсім хутко
царства свого і вінця.
І душу твою вгодовану
кинуть на терези –
нічого вона не заважить,
не варта й одної сльози.
Твої володіння поділять
прибульці з чужих сторін…

Стіна.
Загадковий напис:
«Мене, мене
текел,
упарсін»*.


2014

Три старці, три - у них вербовий посох,
і рушники, і чорний-чорний кіт.
- Що, старці, вам, простоволосі, босі?
Звідкіль? З яких прогорнених вже літ?

Та одійшли. І посох залишили,
а ще кота, і білі рушники.
А ми стояли і були безсилі
збагнути слів зчудовані рядки:

"Чолом, живі. Для миру і зі Слова
Прийміть оці дорожні береги.
Наспіє вік - приходьте на розмову.
Настане час для меду із перги."

Дрімав наш кіт і все мотав на вуса.
А посох ріс в обагрену ріку.
Ішли у дім стежки, зірки, спокуси.
А рушники лежали у кутку.

Ота ріка. Чому вона багряна?
А рушники? Для них нема покуть?
А час для меду? Він коли настане?
Опісля всіх знедолених розпуть?

Осанна, матінко моя, осанна!
Земля моя, зимою осіянна!
Співаю світу чистому: «Оса-а-анна!»
Засніженим лісам кричу: "Осанна-а-а!"
І сяйву інею я шепочу: «Осанна-а-а…»
Краса наметів снігу - океанна,
Сніжинка кожна - диво бездоганне!
Чия то є робота філігранна?
О, Україно, мила, незрівнянна…
Осанна, матінко моя, осанна!

2014

багатоверстатники вийдуть на зміни
селянська робота зросте у ціні
і творчі звитяги на благо країни
дістануться нам і можливо мені

в нас армія буде найвищого рівня
підніметься флот на поверхню зо дна
єдина проблема не щуче веління
а щуча відсутність напевно вона

у іншому в нас не існує нестачі
численна родина та мудрі брати
ще є соломони ймовірно незрячі
та стільки експертів що греблю гати

чому не згадати про сховані вила
я можу і взятися ще не старий
інакше державності нашій могила
страшніша за пекло або чорторий

я ще не письменник а тільки аматор
мені не властиві високі слова
і схожих на мене доволі багато
пишімо й відступить війна світова

борімося браття за нами вітчизна
злізаймо з диванів виходьмо із хат
ми нації сила згуртовано грізна
відчує Москва український джихад

06-12-14

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може, душі… Може, журавлі…

04.09.2014

Замело порошею
Прошлое в судьбе...
Протопчу, хорошая,
Я свой путь к тебе.

Снегом запорошены
Тропочки-пути...
Как под ним дороженьку
Мне к тебе найти?

По полям заснеженным
Мне нелегок путь.
Милая ты, нежная,
Ждешь ли хоть чуть-чуть?

Я приду и солнышко
Принесу в руках,
Подарю, как золото
Найденное в снах,

Яркое и новое,
Как сиянье дня...
Милая зазнобушка!
Поцелуй меня!..

Обогрей, желанная,
На своей груди...
Счастье долгожданное
Наше впереди...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120600744

до спіткання волочиться час
час коли на спіткання чекаєш
і чи буде спіткання не знаєш
ти й про час у думках повсякчас

оминеш тавтологій притони
заваливши спіткання словами
майже в кожному чисто те ж саме
і у ньому поезія тоне

це повтори являються знов
як потвори за зорями й небом
тавтологій рішучу потребу
підкажи-но до Слова любов

05-12-14

Мов дивна акварель,
стоїть свята Софія,
луну її дзвіниць вітри у ніч несуть,
і молиться в мені,
і стигне,
і німіє,
і кається душа,
задивлена в красу…

Спадає срібло зір
на позолоту бані,
натомлена за день,
зима спокійно спить…
Лише собор - і я,
і небо в Божій длані,
і ятери Петра між берегів століть…

Біда не блукає. Конкретна вона
І точно втрапляє.
На полі, де йшла, поповзе борона,
Запахне врожаєм.

І ситі бомжі, бомбардир і сапер
Геройство покажуть.
І далі – нічого, безцінні тепер
І попіл, і сажа.

Зорею та золотом я називав
Кохану людину.
Хоча усередині я – партизан,
І вчора, і нині.

Важливе – серединне, та середа
Не дійде до мене.
Так образно тут і печаль – молода,
То буду я кленом…

Щоб рима «зелене» пливла, мов кача,
Рікою поезій,
А світ-чарівник дивувати почав:
Усі ми – тверезі.

Наразі -– мовчу. Небагато думок
Моїх там і онде.
Це ніби травичка. Ні, це – килимок
Для ніжок бомонду.

Мовчання не краще. Кому отоді
Його – на горіхи?
А я ж – не у казці, де по бороді
Тече медовтіха.


Відправлю мовчання, і ось де воно –
Поштова посилка.
До когось не дійде – мені все одно,
Хай буде помилка…

Свята помилковість у даль попливе,
І я заблукаю.
А взяти можливо її за живе
В околиці раю.

Туди не дійти так, як я , – напростець,
Ґелґоче зневір'я.
Сторазно блукаю, та я – молодець
І вийду на звіра.

Ясніє питально-єднально життя,
Гальмується дійсність.
Озвучена слава і зорі на стяг
Летять пародійні.

Прозоре піднесення тягнеться, мов
Повітря поемне.
Для нижчого стилю немає умов.
Печалюсь. Даремно!

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(моя сестра Онила два ордени свої за надої рекордні
На забавку онукам віддала:не хизуватися ж перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося: всілякі нагороди – азіатчина,
Не відтворюють вони ні піт і кров,ні спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього: немає в Нього ні титулів, ні нагород,
Бо вдовольняється лиш відданістю нашою.
P.S.
Звертаюся до всіх, а насамперед до себе самого:
Вчитись – це водночас і вчити.

Разом із відчаєм приходять сподівання
на порятунок в майбутті, на кращу долю.
Оманливе, пасивне уповання
веде до розпачу, безвихіді і болю.

Надія - це єдина наша власність,
розрада, віра в правду і прогрес,
по суті, підсолоджена сучасність,
ілюзія про праведість небес.

Закохана. Вона як стежка в далечінь,
іде між днем і ніччю, там, де мрії вільні.
Й зажуру знає, мов смичкова волосінь,
що не плекала ще мелодії весільні.

Закоханий. Він мовби поле навесні,
де радості та смутку виростають квіти,
що прагнуть сонця. І нехай дощі рясні —
вони не дозволяють квітам байдужіти.

Закохані. Вони — одвічний виднокрай,
де небо і земля зійшлись, одні у світі.
О, пломеню, жаго любові, не згасай,
веди їх далі — стежкою в поля розквітлі.

(5 грудня 2014)

Напоготові торбини і клунки.
Всюди приймає земля.
Наші і в Раші, і тут – подарунки:
і яничари, й манкурти, й ушуйки,
і патріоти кишені і шлунку,
і кривослав’я Кремля.

І́ди виписують Брути новітні,
змоченим кров’ю пером,
внутрішньо темні, а зовні – привітні,
судячи націю із підворітні,
вірші читаючи Новозавітні,
а пам’ятають – зеро.

І про Бандерію, і про Вітчизну,
і про життя в боротьбі
все ще прямуючі до комунізму,
і переповнені духом фашизму,
перепираючи чорну білизну
і Україні, й собі.

Господи, скільки всього несусвітнього,
чорного, злого, убивчого, грішного
у ойкумені Твоїй.

Боже, чекаємо реанімації,
бо на закони єдиної нації
поки немає надій.


                              11.2014

не приемлю восхищаясь
талым снегом во дворе
ты простишь, астрал, я знаю
мир всего лишь акварель
то раскрасят его в зелень
то попросят желтым быть
то повешен… то расстрелян...
то заставят волком выть…
больно ловок ярко-красный
и на вкус соленоват
даже кисть рисует в маске
проговаривая: - свят…
03.12. 2014.

Як до зустрічі тягнеться час!..
Час, коли ти на зустріч чекаєш...
Ще коли вона буде не знаєш,
Та до неї в думках повсякчас,

Оминаючи долі припони,
Ти нестримно несешся думками,
Щоб відчути омріяний нами
Поцілунок на тілі солонім...

Прийде час, ми зустрінемось знов
Під безкраїм стозоряним небом...
І єднання одвічну потребу
Нам дарує безмежна любов...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120411493

Пускає грудень метастази
У вени рік, у м’язи гір…
Крихка наближеність поразок
Тамує води, гострить зір.

Дзвенить повітря кришталево,
Прозорішає повні край…
Зими і стужі королево,
Помилуй і не покарай

Цю заметіль, що заховалась,
Цей сніг, що випав десь не тут,
Ці грудня вимоклі підвали
І променів вологий жмут.

Невизначеність перспективи…
Кохатися нові мотиви.

04.12.14

Хоч по коліна у снігу
стоїть зима оця,
а вже потроху епілог
для неї пишеться,

обрусом ляже заметіль
на письмена святі,
і збережуть земне тепло
сніги стонадцяті…

Іще горить весняний квіт
лише в лелечих снах,
та одболить мені зима,
уже приречена…

Добігає жвавий день,
вечір позіхає,
і з колискою пісень
нічка заступає.

У зірковий океан
молодик пірнає,
мандрівних оповідань
він багато знає.

Ледве листя шарудить,
сріблом річка сяє:
все навколо мирно спить,
все відпочиває.

Я розумію, що війна -
Це як орел чи решка:
У спокій вороття нема
І спогади, як рештка.

Я розумію, що війна -
Єднання і розлуки,
У сподіваннях дні мина,
У сповіддях, спокутах.

Я розумію, що війна -
Це шлях важкий до світла
І голоси людей луна
Найближчих як молитва.

Я розумію, що війна -
Це смуга неназавжди,
Але загарбниця вона
Життів і мрій, і щастя.

Я розумію, що війна -
Історія народу,
Що сльози й біль її ціна,
Свобода - нагорода.

Говори про безрадісне тихо,
Не наклич передчасно біди.
Доки спить заколихане лихо
Не буди.. Не буди.. Не буди..

І надію – у світле й прекрасне,
Які труднощі б не пережив –
Аж допоки твій подих не згасне
Бережи.. Бережи.. Бережи..

© Аня Тет

Осінь тьмяніє, віру втрачає, силу,
І помирає, і в смерті немов потреба.
А пам'ятаєш, мене не забути просила,
Пам'ятаєш? Так от –
Не пам'ятай,
Не треба.

А пам'ятаєш просила зостатись поряд,
Крізь усі відстані.. Подумки.. І нехай.
І обіймати видихом, вдихом, поглядом,
Пам'ятаєш? Так от –
Не треба,
Не пам'ятай.

Автор перекладу: Аня Тет, 2014 (з російської)
Автор оригіналу: Мара Махнатая

Ваше фото пожовкле
Альбом дивовижно зберіг,
Загубилось воно чорно – біле
Поміж кольорів,
І лиш випав
На чорні поля білий сніг,
Я у спогади тихо побрів.

Ваші очі нагадують
Липня високу печаль,
Що гойдається вітром
На віях смерек,
І вертають
До мене покинуту даль
Ярих днів,
Сніжних зим,
Літніх спек.

Ваші руки нагадують
Теплого пляжу пісок,
Що до нього припливом
Туливсь я мерщій,
І до нашої юності
Далі на крок
Я стаю.
Гірко так,
Боже мій…

вона простакувата Хоча-осінь
а Хоч хитрує вносячи зиму
в болючу душу й мінуси прогнозів
і спробуй зауважити йому
що для душі не створюються ліки
нехай усуне вітер і мороз
бо мерзнути узимку то є дико
коли і мінус вищий за прогноз
таке воно століття двадцять перше
у краще Хоча вірить не дарма
бо вірити й терпіти значно легше
боротись важче й радості нема

повірить поетеса попри відчай
у ефективність авторських зусиль
рядки вірша про це яскраво свідчать
і турбулентний поетичний стиль

04-12-14

Сувій тримає, як вужа.
Вуста безкровні.
У злобі корчиться душа.
Горить жаровня...
Ледь верне капосний язик
рядки пророчі.

- Народу осьдечки твій крик!
Він тиші хоче.
Він хоче виправдань. І все.
Бо що в тій правді?!
Ну, що казатимеш на се?
(Слів тліють клапті).
Гріхів багато на землі?!
Бог покарає?!
Дивись, як марева твої
вогонь читає...

2014

Намалюй мої сни
Навесні, восени.
Все хлюпочуть дощі
У криниці душі.
Серце рветься з грудей
До великих ідей.
Серце рветься з грудей
До людей, до людей.
Поросли вдалині
Придорожні вогні.
Ось стоїть стариган –
Сивочолий Туман.
Від малого струмка
Розлилася ріка.
Темний Ліс кожну мить
Про своє гомонить.
Ось зелена гроза –
Соковита лоза.
Дуб семивіковий,
Шкода тільки, сухий.
І скажіть, ну хіба
Не красуня Верба?
Свій веселий сонет
Шелестить Очерет.
Ясноока біда –
Молода Лобода...
Сни мальовані ті –
Промінь сонця в пітьмі.
Зігрівають вони
Від Весни до Весни.