Уночі, коли мертвенна тиша
І холодна темрява густа, –
Шарудять листочки, наче миші,
Раз у раз дратуючи кота.
Золоті й іржаві, мов залізо,
Й полохливі, ніби горобці, –
То у вікна тиснуться, то лізуть
На поріг, як немічні старці.
Та немає спокою щоночі
Не від листя суєтливих вправ, –
То дрімотно котик щось муркоче,
То тривожно скрикує: – Няв-няв!..
01.11.14

Ой, не кожен чув, хто ніби слухав
мегафони, що на барикаді.
Я кричу! Не закривайте вуха.
Не почули?
               А чому не раді?

Одуріли, очуміли знову
і чужі, і рідні супостати.
І насупили сердито брови
платні і безплатні Герострати.

Кворуму дурисвітові мало.
Аргументи у апологета:
нація своє ще не сказала.
Винуваті буцімто поети.

Розумію – ми не Осмомисли,
що ведуть героїв за собою.
Не осмислить викреслені числа
воїн у нерівному двобої.

Ми не віншували ні еліту,
ні орду, що пнулася до влади.
Нас почули егрего́ри світу,
неможливо не почути правди.

Є свобода і жива надія.
Панікують і орли, і круки.
Сину усміхається Марія
і на волі виростуть онуки.

Хай іде луною наше слово
і розбудить славу і свободу.
Не убити нації основу,
не приспати місію народу.

                              10.2014

Малює Осінь «ню»-автопортрет:
без пóзолоті в листяній палітрі,
навідліг пензлями дощу і вітру…
А в кутику – факсиміле-офсет:

прадавні руни, таємничі знаки,
екслібриси дереворитних снів…
Брунатно-чорний, глиноземний хакі,
сріблисто-сірий - колорити днів,

що листопадово-передзимово зимні,
ранкова паморозь мурашками пече…
Пухова біла хустка на плече…
Підрамник-«ню» за спокоєм гардинним…

01.11.2014

Ми з дитинства звикали вважати Вітчизну раєм,
І навчились любити її гіркуватий дим.
Та, на жаль, ми тепер до реалій нових звикаєм –
Сімферополь не наш, Севастополь не наш і Крим.

А тепер ще Донецьк і частково Луганськ – звикаєм…
І що добкіни в Раді, і “іже із ними” теж.
Ми звикаєм до того, що нас усіх не зливають,
“Ополчéнці” говорим – ну як іще їх назвеш?

Ми звикаєм до всього – що в нас керівництво сите,
До брехні теж звикаєм – нас дурено вже не раз.
Ми звикаєм щоденно двохсоті свої хоронити,
І звикаєм платити одвічні борги за газ.

Що гарантії в світі, звикаєм, нічого не значать,
І звикаєм АТО називати страшну війну.
Ми звикаєм до дивних там, нагорі, призначень,
І звикаєм платити за це немалу ціну.

Ще звикаєм до того, що снайпер невинен наче,
Той що там на Майдані впритул у людей стріляв.
Та хіба то дощі? То Сотня Небесна плаче,
Теж звикає приймати щоденно до свóїх лав.

Ми звикаєм казати – Дебальцеве в нас, як Крути,
І не дати пожертву на військо – великий гріх.
Ми звикаєм трьохсотих на другий вже день забути,
І торгуємо з ворогом, тим, що калічив їх…

Ми звикаєм надіятись – виберем нині путнє,
Чи наступного разу, якщо не вдалось тепер,
Ми звикаєм дивитись, як кернеси ржуть на кутні,
Ми звикаєм , що з них ніхто від ганьби не вмер.

Ми звикаєм до братніх гуманітарних конвоїв,
І вони теж звикають, і їздять, де хочуть, в нас.
Ми звикаєм до правди, яку наче хтось роздвоїв,
Скільки можна звикати? І де той в пустелі глас?

Ми не будемо більше на біле казати чорне,
Ми не маємо права – у нас ще кровить із ран…
Ми в Європу йдемо – і Європа колись пригорне,
І нема вороття – бо так заповів Майдан!


1.11.2014

Вірш написаний ще у лютому і опублікований http://maysterni.com/publication.php?id=99844, незабаром була створена музика, пісня звучала в аудіозапису, а кліп у такому вигляді виготовлений лише зараз. Приурочуємо його річниці Майдану. Адже НАШ МАЙДАН продовжується!

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

Вареники ліниві - їм родина,
Бо це так само сирні колобки.
Сніданок повсякденний чи гостина -
Гомбовці я готую залюбки.

Додам до сиру яйця й дрібку солі,
Не борошна, а манної крупи,
Гарненько розмішаю, і на волі
Залишу, настоялося аби.

Сформую з тіста кульки невеличкі,
В підсоленій водичці покиплять.
Подам на стіл - повеселіють личка.
Сметана, цукор... тиша й благодать.

Ти в цьому світі - мати і дружина.
Ти в пеклі буднів - порцеляна, сталь.
Тебе назвали - Сальвія... Гражина...
Дозволили вдягти чадру, вуаль.

Тобі дали цяцьки, трибуну, дошку.
Тебе на фресках бачили і ню...
І сина відберуть... криши окрошку...
І всиплють на сивини тютюну.

Тебе співати просять - голосисту.
І - знадну, вільгу - кинуть на пісок.
Течеш-мутнієш - років сорок... триста...
Аж поки не народиться Тюссо.


2014

Хмельницьким хто назвав тебе, Поділля, –
Притулок для гнаних звідусюд юдеїв,
Понищений до тла Богданом ?
Юдофоб, напевне, чи жартівник якийсь.
А, може, той, хто просякнутий плачем дідівським,
Навмисне підказав земним божкам це ймення,
Зашифроване в юдейській мові.
Як пересторогу - буть пильним.
Історія, звісно, простує по спіралі...
Всі твої лиха, юдею, з діда прадіда ,
Бо ти чужинець. І не тільки в цім краї:
Нелади довколишні (хай і безпричинно)
Були і будуть з вини твоєї,
Допоки не осядеш на землі своїй,
Заповіданій Господом Богом.
Отож,не сердься на сусіда, не зви юдофобом,
Якщо по злобі чи просто так радить їхати в Ізраїль.
Їдь і вкорінюйсь на Святій Землі.
Як дерево. Все глибше й глибше.
Не вирвати тебе з тої землі тоді:
Всевишній – твій найвірніший охоронець...
А Поділля не забувай.
Згадуй при радісній нагоді.
Тепер уже, щоправда, без Хмельницького.
Щоб тінь його не заступила слід твій
На тій землі згорьованій.
---------------------------------------
Йдеться про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
גזרות ת''ח ות''ט (ґзарот тах ветат) – погроми Хмельницького (1648).

Хеллоуин. Акт.

Темный Ангел в ночной полудреме летел...
Утомленно и сонно в чары действа глядел,
Как осенние ведьмы в липкой тине болот
Брали хлад омовенья в свой последний полет...

Над печальной землею Ангел Зла пролетал
В состояньи покоя... Озирал? Надзирал?
И шалунья, в чьем сердце черный клекот ворон,
Совершала в почтеньи реверанса поклон...

И иная, которой уж касается тлен,
Что сменила с позором свой талант на домен,
Расслоенная телом, но еще хороша,
Обнаженно хотела, чтоб коснулась душа

Этой матрицы мрака, этих глаз седины...
Вдруг завыли собаки на рожденье луны...
Утомленный увидел... Как покровом накрыв...
Индульгенцию выдав... Ей грехи отпустив...

Над болотною тиной стон оргазма витал...
Утомясь Хеллоуином в темный край улетал
Он, осенней идилии объявивший конец...
Тьму в ночи осветили искры женских сердец...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533853
рубрика: Лирика
дата поступления 01.11.2014
автор: Сокольник

Ранньоосіннє

Нам торує стежини
Споконвічне сумління,
І опалені трави
Ріжуть ноги у кров...
Одяглася країна
У багряноосіннє,
І злітає у далеч
Довоєнна любов...
Наші душі закуті.
Наші долі розбиті.
Ніби сни Маргарити
Про наступну весну...
І поранений Майстер
У бажанні зустріти
Заплітає в долоні
Молоду сивину...
І не хочеться вірить,
Що кінчається літо...
От воно і скінчилось...
Та його й не було...
Все закінчиться миром.
Тільки серце розбите,
Мов душа, розболілось...
Наче все... Відлягло...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522709
рубрика: Лірика
дата поступления 11.09.2014
автор: Сокольник

Відьма. Спокута. Поміж часів.

Ти ходила нічними ярами
В чарі дійства прогоркло-солоній,
І нічні наполохані трави
Лоскотали оголене лоно,

Ти літала нічними містами
І кропила їх кров"ю сердець,
Щоб пожежних вогнів вихорами
Легковірність звести нанівець,

І у шалі пізнань ексцентричних
Ніч, торкнувши тебе, тріпотіла,
Наче подруга зваб еротичних,
Обійнявши оголене тіло...

Ці знання, що від Темряви Ночі,
Від закритої іншому Брами,
Жаром вогнища жалять охоче
І на тіло лягли ланцюгами.

Час не той і не та нині ера,
Щоб у клубах гламурно "світитись"...
Середвіччя примхлива Химера -
Доведеться за все розплатитись.

І бомонду образи відчуєш,
І плебейське шипіння незгодних...
І епоха майбутня парує.
І "зіркове" те вогнище модне.

Тільки раз. За долоню узявшись,
Ту, що нею ти Коло обводиш,
Мов на подіум стрімко здійнявшись,
Ніби зірка, на вогнище сходиш.

Ось ти гола стоїш перед ними...
Вже вогонь доторкнувся до тіла...
Тільки раз у житті є хвилини...
Це - твоє. Ти сама так хотіла.

Лине крик твій останній, мов пісня...
У Майбутнє Рука волохата
Душу тягне, в Минулім завислу...
Жменя попелу. Втомленість ката.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525681
рубрика: Лірика
дата поступления 25.09.2014
автор: Сокольник

Так… краткое

Тает, тает ночи тень.
Будет день,
И познание себя-
Не любя.
Не познаешь жар в крови
Без любви.
Не придут покоя сны
Без войны.
Чтобы жизни смысл познать-
Надо БЫТЬ.
И победы не видать
Без борьбы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520939
рубрика: Лирика
дата поступления 02.09.2014
автор: Сокольник

Над рідною Луганкою*
Снує сволота танками -
То постріли, то вибухи...
Капець. Армагеддон.
Ні світла, ні опалення,
А тризуби повалені.
Кому від того вигода,
Що править Лугандон?

Бандитам і розбійникам,
Кривавим їхнім спільникам,
Усім відомим злодіям
І хутіну-пуйлу.
У темряві населення:
Там думати не велено.
Стара-нова мелодія
По місту і селу

Про те, як за радянщини
(О, ще тієї панщини!)
Усім жилося здорово,
Пили і їли всмак.
Скажи, земляче, істинно:
Бажання в тебе приспане
Підняти гордо голову,
Сказати волі: "Так!"?


27.10.2014

Несито тицяють носами
у бік чужої матері,
кігтями розривають тіло
невміло,
скавучать ще, не виють,
морди кров'ю першою умиють.
Не болить їм, бо чужа вона,
мовчазна і нескорена,
прекрасна,
хоч ранами спотворена!
Незрозуміла, згорьована,
солодка і тепла.
Прокладають вовченята
дорогу до пекла
по тілу змученому.

Не вовками, вовкулаками виють,
крові тієї повік не змиють,
зайди-чужинці непрохані,
сльозами гіркими тавровані.
Тремтіть, вовкулаки люті,
крики материнські почуті!
Кулі, любов'ю посріблені,
вірністю гартовані,
знайдуть серце вороже!
Допоможи нам, Боже!

2014

І знову кров… О Боже, знову відчай
І знову смерть-хижачка на порі.
І розпинає небо крик у вічність.
І молитовно ждуть святі та грішні
Матері.

Горить земля і крається надвоє,
Сумне безсмертя набирає лік.
Доба новонароджених героїв
Нетлінне світло доблесті людської
Повік.

Ще крок, ще два… А там – чиясь Голгофа
Важка дорога має свій кінець.
На вівтарі, що зветься Перемога
Моя земля скалічена, убога
…І Бог Отець.

Осилю день і ніч перечатую,
Тенета часу свого розірву.
Увесь цей шум, всю тишу розітру я
У долю голоду і холоду пірну.

Розіб'ю серце, потім ~оголю,
Зруйную тіло повне каяття
У несвідомості його втоплю
У невідчутній недосяжності життя.

Вдихнути врешт, віддати чорноті
брудних річок старезних ідолів
Надію створити із ненависті
Святиню зростити з ганебних слів.

Та невже я утратив свій час?
Париж, ти випив всю кров мою.
Обвішу шию твою без прикрас
Я сміхом, плачем і свободою.

1.
тримається море
за землю прибоєм
впираються гори
у небо собою

вода за водою
розносяться ріки
землею святою
вкриваються віки

впиваються нерви
де біль щойно вижив
сідає на стерво
те чорне і хиже

моя неслухняна
розрадо в розлуці
ти стала дурманом
співцем революцій

2.
голодному кусень
каліці опора
вона мене дусить
мов грудочку корінь

докором відспівом
повісткою цинком
проривом пориву
прикметами жінки

у сонце пірнає
до ночі не видно
де тінь засинає
що зріє єхидно

на пальцях рахунок
загнув три і досить
вдих видих і руна
небес у волоссі

3.
кому б не давала
ті ситі та кволі
ті горя не знали
ні правди ні волі

кого б не любила
ті вибились в люди
як шиби у вікнах
чи кулі у груди

чого не зазнала
те стало виною
в законах конало
кропило війною

4.
при втрачених милях
у страченім часі
я прагнення штилю
приборкання лясів

годуй мене вітром
долонями ватри
думки омакітрюй
хвилинами мантри

йде сонце по нитці
вольфрамовій – губить
думки ясновидців
мов цноту до шлюбу

богине натхнення
проріднице роду
чим повні кишені
твої мілководі

5.
привіт немовчання
вітай мене глумом
я тиші вагання
у пригорщах суму

я сон з гіркотою
проснутися бідним
візьми висотою
мене у щось рідне

візьми глибиною
як очі з ікони
чи небо виною
за кров териконну

бери не дивися
дешевше не буде
я вже відмолився
і чистий до суду

6.
як бідним багаттям
приручена темінь
так роду розп’яттям
приборканий лемент

хвилина на спокій
бо друга на збори
дух втішного кроку
у скриньці Пандори

а вітру – на шепіт
і танець пилюки
в безокому небі
хлюпоче розлука

мене Бог малює
стирає до крапки
віршем заночую
до першої згадки

31 Жовтня, 2014

1.
коли з головою
діагноз невтішний
приходить з конвоєм
по серце Всевишній

до себе пригорне
раниме і видне
залишиться чорне
скалічене в злиднях

те чорне взуватиме
злобу у берци
душа будуватиме
мури для серця

безвітряно там
де в баки забиті
ламіття і шлам
безтямної миті

2.
орел на шевроні
що дивиться вовком
хабе без пагонів
зі шлунком перловки

божком картопляним
помічена стрічка
і погляд в незнане
як суки – на тічку

кораблик венозний
в пробоїнах трюми
команда стервозна
від голки і гуми

3.
дорвешся до зброї
і станеш вбивати
хоч Бог не з тобою
а там – чиясь мати

твій битий отаман –
насіння монголів
коріння бедламу
курликання голе

4.
думок павутина
попався – світ виссе
тобі зла година –
наповнишся бісом

і бісом і басом
командного рила
наточаться ляси
освятяться вила

і хвіст медсанбату
поплентає ззаду
щоб мух відганяти
як подих – на ладан


5.
не страшно без Бога –
не сумно без пісні
дорогу зачовгав
як право на дійсність

горить чужиною
натхнення мочити
терпіння за мною
попереду жито

те жито налите
як перса жіночі
приляг би спочити
та в землю не хочу

6.
де сонце здається
в полон дощовиці
там доля сміється
і тіні не ниці

хатин головешки
стерня безголів’я
тут янгол не мешкав
тут попелом сів я

розбурений градом
понизаний дроном
лежав і не радив
де спить оборона

де міни чекають
на крок відчайдуха
а простір вникає
в контузію вухом

там ніч наступає –
каблук на комаху
а серце спиває
опінення жаху

7.
дорога у ямах
як відгомін віспи
знівечені храми
по свіжому різьби

дзвіниць колотнеча
по довгій мовчанці
серйозність у скетчах –
сліпих дикі танці

глухих теревені
німих Божі знаки
і гупнутий Лєнін
як зварені раки

метал кольоровий
чи камінь гранітний
лежать ніби слово
про небо нерідне

30 Жовтня, 2014

Translation:

Oh my life,
If I could now
Just live a happy nighttime
When for both of us love would be happily known

Oh my love,
I feel once more again that
Its mine now, mine now your feelings’ meaning
And knowing that you get from me the same,
And Forever

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love,
The one still wanted

Passing by time
Missing kisses
I suffer
And my hours
Are without you in pain

Oh my life,
Don’t grow the distance
I know, you misunderstood me
About how’s beautiful could be intensity, my love
The one still wanted

Original:

Oh vida

Oh, oh vida
Si pudiera,
Vivir la feliz noche
En que los dos supimos nuestro amor

Mi bien,
Sentir que nuevamente
Es mío, mío tu cariño,
Saber que eres de mí también,
Por siempre

Éste tiempo
Sin tus besos,
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Éste tiempo sin tus besos
Yo sufro
Son mis horas
De agonía sin ti.

Oh, oh, oh vida,
No te alejes.
Yo sé, no has comprendido
Con que sublime intensidad mi bien
Nos quisimos

Я намалюю тебе на світанку
У невпізнанно-світлих міражах,
В ярилових розпечених устах
Твій силует зчаклую в бранку.

Я серед дня тебе намрію,
У черлі калинових громів,
Прикривши перса димом з снів
Ти руку подаси мені й надію.

А серед ночі, місяцем відлиту,
Впізнаю музу в оксамиті срібнім.
І разом з нею солодко згадаєм,
Тебе, таку безмежну й тужну...

А колись ця війна неодмінно зійде нанівець.
Стане тихо вночі і на серці не буде оскоми.
І настане, повір, неминучий щасливий кінець.
Ти чекаєш мене? Я вже вирушу скоро додому.

Тут ні крихти весни. Тільки вітер безглуздий реве.
Як багато доріг, що ведуть аж до прірви. Без краю
Ця заграва ясна і щербате люстерко криве.
Гріє друга плече і два кухлика чорного чаю.

А колись ця війна обірветься, як нитка тонка.
Будуть діти зростати у вільній бузковій країні.
Дочекайся мене. Вже позаду розлука тривка.
Я, здається, живий. Не загинув…
21.10.2014

«купила мама коника
а коник без ноги»
йому вчепила дзвоника
ходи туди сюди
а коник хоче гопати
за обрій за межу
та може тільки човгати
і то для куражу
а думали що сядемо
нагай броня хорти
та маємо що маємо
алюр під три чорти
юрбою дехто порізно
усяк у різний бік
де лагідно де болісно
медяник і батіг
а ті що пересмішники
кепкують вйо назад
там геї і потішники
а тут великий брат
а в того міць без розуму
із ранньої весни
бажає миру конику
і плодить зло війни
ой конику ой конику
несе тебе лиха
уже дивився в соннику
а там сама шульга

ось купить мама кізочку
а може і вівцю
чекаємо на зірочку
повіримо слівцю
овечка любить ласощі
усякому своє
сьогодні лиха радощі
а завтра – СВЯТО Є!?

30.10.2014

Зосеніло, і маятник сонця все нижче й нижче.
За вологим вікном кожен спалах дерев а-ля
феєрверк (у тилу). Знаєш, місту безмірно личить
жовтувато-блакитне, таке ж, як моя земля.

А тумани, тумани… О Господи, ці тумани!
Непроглядні, як ніч, і, неначе смола, густі.
Ступиш крок, тільки крок, обернешся – і вже нема ні
перехожих, ні вулиць, і мнешся ні в сих ні в тих.

А на заході небо – велика рожева квітка,
люди, тіні під ним несподівано золоті:
на усьому, що дихає, осінь лишає мітки,
щоб забрати з собою частину тепла їх тіл.

Східний вітер стривожено грає на сурмах суму
і ворожить на листі кленовому: мир… війна…
Чи то вдихом останнім обманює жовтень слух мій
і бентежить відлунням, в якого немає дна?

2014

Мов почуттів яскравих ниті,
Які навік з’єднали нас, –
Троянди цвіт на оксамиті
Твоєї сукні не пригас.
Немов зволожені росою,
Лиш молодіють пелюстки, –
Світ наповняючи красою,
Мої бентежачи думки.
І довго цвіту бути свіжим,
І тлінню, й прілості на зло, –
Якщо на нього ллється ніжно
Двох душ закоханих тепло.
30.10.14

пародія

Бувають хмари різні в світі –
Усі такі різномаїті!
А я люблю найбільш купчасті –
Ми зустрічаємось не часто,
Вони ж у полі табунами
Збирають квіти разом з нами…
А як приляжемо на листі –
То хмари враз стають перисті!
Не приставай – я не в халаті,
Дивися, стали… шаруваті!

…Вже й дощові зібрались – годі!
Все так пов’язано в природі…



01.10.2014

Такий туман – убрід не перейти,
Півначерком – дерев дереворити,
Автобус сонно суне до мети,
Везе народ – замучений, розбитий,

Мов паралітик. Роздоріжжя снів,
Хто в них пірне до дна – той дивні перли…
З вершин донизу – ранок замаснів,
Пильнуй айфона, заким ще не сперли.

Ні жар, ні холод не спиня – пливуть
В автобусі, щоб зносить труд і спрагу,
І голод ще… Ранкова каламуть,
Дими торфовищ, черга до продмагу…

А тиша – буцім світ заліг в барліг,
Така ранкова тиша безборонна…
І тільки – гуп! – лупає десь горіх,
Немов скалу, розхристана ворона.

Львів листопадиться —
Лісом лисіє. Лисніють листки.
Лагідно ладяться,
Людяно лащаться
Левами, лавами літа латки.

(31 жовтня 2014)

Я морем розливалась по судинах,
шалена до безтями, мов отрута,
дивилась в очі звіру безупину,
наївно сподівалася збагнути.

Та звіра нацькують якось на мене,
захочуть розіп"яти, як відьмарку,
бо мстива глупота не безіменна,
штормить вода, хвилюється до ранку.

Їм знищити мене кортить щоденно.
Нестримну Гвендоліну хтось поборе?!
Я ж лúшуся собою нескорéнна
солона та гірка, неначе море...

30.10.2014

А ти отака іще - біла,
тільки у чорні квасольки.
А мама тобі говорила -
візьми собі парасольку.
Вона - також у горошок -
такий, як ти любиш - білий.
А ти лиш укрилася нею -
і темно, і світ немилий...
Усі намовляють - так треба,
так правильно - біле з чорним...
А без парасолі - небо
у кольорах мажорних!
А дощик грайливий пальці
вмокне у веселу фарбу
і світ намалює дивом
таким -
кольорово гарним...

30.10.2014

Отак іде собі
дитя по небу,
руками ловить
лагідних птахів..
чи може снить?
чи просто є потреба -
іти землею,
сіяти зірки?
а чи ловити сонця
ніжну тайну -
кленові руки,
пальці золоті...
іде дитя
по небу...
незвичайно?

погляньте в себе -
ми ж усі -
такі!

30.10.2014

Химерне Таїті
туманами вкрите,
а дівчинка море
пасе на піску,
а в дивному світі
(кавовому світі?
чи у шоколадному ?) -
тягнуться віти
до дівчинки в сукні
із білого світла,
що під парасолькою
вкритися встигла
від білих туманів,
від протягу квітня,
від того, що в морі
ще досі не квітне
червоне вітрило...
що хтось лиє каву
чи темне чорнило,
що хтось не повірив,
що просто наснилось...
що спогад ласкавий,
а вітер..
лиш вітер...

а сукня - то білого колір
бузку....

30.10.2014

Колыбельная любимой

Милую девочку
Нежно целую,
Детскую песенку
На ночь спою ей.

Сказку, как мама
Я ей расскажу,
Спать на любовном
Ковре положу.

Холодно, холодно
Станет зимой-
Мною согреешья,
Ангел ты мой.

Холодно, холодно-
Сердце согрею
Нежною голою
спинкой твоею.

Пусть твоя молодость
Дышит весной.
Спи, моя радость,
Согретая мной.

Спи, моя сладкая,
Баиньки, баю,
В сладкой истоме
И я засыпаю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468275
рубрика: Лирика любви
дата поступления 25.12.2013
автор: Сокольник

Военная грусть

Полгода бушует в стране непогода,
Собой подпирая бумажные своды.
И что тут сказать?
И грустно писать...

И что ты тут скажешь, и что тут напишешь,
Коль братоубийством вселенная дышит,
И все не во сне,
В родной стороне...

Печаль эта ныне в родной Украине
В сознаньи витает, в дома проникает
Осенней тоской...
Печали такой

В сердцах опаленных войной нет предела.
Народам и людям война надоела.
И песней в эфир-
Да здравствует Мир!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533386
рубрика: Лирика
дата поступления 29.10.2014
автор: Сокольник

Осінній день. Удвох

Ранок вже не ранній. Ранок золотий.
В сонячному вбрАнні на постІлі ти.
То встаємо, люба! Сплив кохання час!
Ще цілунок в губи, і- вперед! Нараз

До ріки підЕмо, де осінній лист
Крутиться буденно, наче в танці хист
У воді отримав... Подивись, мала,
На осіннє диво, в річки дзеркала.

Погуляєм гаєм дивно-золотим.
Листя назбираєм. Принесемо в дім.
І в вечірнім домі- тільки ти і я-
В осені полоні щастя засія...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533388
рубрика: Лірика
дата поступления 29.10.2014
автор: Сокольник

Бал. Для прекрасных дам. ( 16+ )

Искрятся вина- веселья знак,
И так невинно блестит коньяк...
Столы ломЯтся- к ним подойди-
И током счастья кольнет в груди...

Прекрасны дамы- тонки, нежны...
В их душах шрамы- призыв весны...
Легки тела их- и нет оков
В их бальных платьях весенних снов...

А кавалеры!.. Их облик смел.
Прелестных "пэри"- да на прицел!
Тонки, галантны- их час настал...
В любви- таланты... И грянул бал!

Кружатся пары вне вечных уз...
Вино в угаре скрещенья муз...
И до рассвета, как солнце, бьют
Потоки света стосвечных люстр...

Кружатся пары... А в уголках
Таится твари-разлуки страх-
Любви не сбыться- каков пустяк!
Не состоится... Да просто так...

И льют блаженно в себя вино...
И обнаженье предрешено...
Ласкает лоно желанья ток-
Не этот... Во-на!.. Получит тот!..

И до рассвета кружат мечты...
И мысли эти внушаешь ты...
Я смысл порыва сполна познал-
Ведь ты счастливой пришла на бал!...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533583
рубрика: Лирика
дата поступления 30.10.2014
автор: Сокольник

Хтось ці слова розхристав і кидав у вітер
Хтось ці слова розхлюпував дощем
Хтось ці слова палив щоб самоту зігріти
Хтось ці слова ридав і наче йшов на цвинтар
Хтось блюзом переповнений ущент

Олександрові Олехо

Я так не хочу осені душі,
Хотіла би залишитися в літі.
Коли під ноги стелять спориші
Листки маленькі, росами омиті.

Я так не хочу жовту заметіль,
Нехай ще літо бавиться громами.
Нехай нектари п,є із квітів джміль
І райдуги малюють спектрограми.
30.10.14

Кружляють голуби
Над вулицями міста,
Аж обертом іде
У кленів голова…
Прозорішає світ –
Паде іржаве листя
У всі твої пісні,
У всі мої слова.
Та є ще поміж нас
І віра, і надія,
І є ота любов,
Яку не вберегли.
Прозорішає світ…
А чи коли прозріє?
Скажи мені, коли?
Скажи ж мені,
Коли?..
30.10.2014

О душе, подорожня в мега-світі
поезії, емоцій, чулих дум.
Чуже тепло залишила у літі,
своє перевела в осінній сум.

Під голим небом, в обширі і часі,
шукає слід утрати між людей.
Їх так багато. У безликій масі
вона – одне: мисливець і трофей.

За обрієм ховається надія.
О душе, утікай з полону мар.
Осінній вітер жовтим листям віє,
а їй здається – догорає жар.

30.10.2014

Я визнаю, то, може, був мій гріх,
Але заміни я би не хотіла.
З усіх жіночих радостей і втіх,
Душі неспокій визнаю, не тіла.

Щоб випивати цей блаженний хміль
У тиші, переповненій чеканням.
І відчувати той солодкий біль,
Коли душа наповнена коханням.
27.10.14

1.
Завжди невчасно випадає сніг,
Хоч календар уже означив зиму.
І так повільно виповзають дні
І зменшуються з осені незримо.

Ніхто не передбачує біди,
Вона приходить раптом і невчасно.
На всьому залишаючи сліди,
Сьогоднішнє й майбутнє робить власним.

2.
Як не зів,януть, вчасно розцвісти,
Із квітки стати соковитим плодом,
Державу збудувати, де брати
Вже об,єднались і стають народом?

Що не змовчить і буде вперто йти,
Ні перед ким не стане на коліна.
Несе добро любові у світи,
Щоб врешті-решт настала переміна.

Щоби здолати ницість ворогів,
Життя покласти за свою свободу,
Нам вистачить терпіння і снаги,
Бо ми - нащадки славного народу.

Що не почав ніякої війни,
Не брав ніколи і ніде чужого.
А працьовиті доньки і сини
Живуть по правді, вірять в мир і Бога.
30.10.14

Коханий любить їх до пива,
Я – замість хліба до борщу.
– Ти де рецептик відхопила? –
Спитайте – скромно помовчу.

А потім випалю нескромно,
Що то – мій авторський рецепт,
Одна з десятка вдала спроба,
Та зараз мова не про це.

Натерши плавленого сиру,
Розмию дріжджі в молоці.
Давненько тіста не місила...
– Матусю, ти печеш млинці?

– Ні, будуть сирні витребеньки! –
Годину тісто підросте –
Його розкатую тоненько,
Заняття миле і просте.

Формую палички із тіста,
В олії смажу – і на стіл.
Заправлю борщ, і сядем їсти,
Чекати вже не маю сил…

А я іще й не встигла навіть
Обід подати для сім’ї –
Вже дітки з чаєм наминають
Шедеври авторські мої.

Стій на горі.
Дивися на світила.
Цей світ ловив і круасани пік...
Лякав боями, тішив сонним тилом.
Тепер ти бачиш дно небесних рік.

Сюди не забрести гепарду, мавпі,
Отут немає мертвих, півживих.
Вже відбули закони Хаммурапі.
В конюшні Авгія базар не стих.

Все продається. Яблуко і змій...
Тенета, лікоподій, лицедій...


2014

Тільки той, хто любив до останнього атома в тілі,
Хто втрачав назавжди, хто в долонях тримав свій смуток,
Смуток, схожий на втомлені крила орлині,
Що забули про небо, високе й синє,-
Знає,що я втратив в тобі, мій Сіоне,.
Ну, а той, від кого ні дружина, ні мати не звідали шани,
Хто тинявся в обіймах жінок і країн безоглядно
І хто в крові своїй не спромігся ніч розчинити,-
Не зажуриться і не згадає тебе, мій Сіоне,
І в житті своїм не шукатиме те,
Чого вже нема – те, що було в тобі.
------------------------------------
Урі Цві Грінберг (1896-1891) - класик івритської літератури. Народився в містечку Білий Камінь, що в Галичині. Дитинство та юність минали у Львові.Походить із хасидської родини. В Палестині з 1923 року.

На безбідне майбутнє нащадкам,
Хтось примножує статки щодня, -
Ну, а я, власним дітям на згадку,
Залишаю лиш добре ім’я.
Та багатий, утомою й болем,
І, прожитому дивлячись вслід, –
Побажаю їм легшої долі
В світі повному щастя і бід...
29.10.14

Благай у Бога, що завгодно,
Лише багатства не проси…

Стоїть у небі дім Господній
В оздобі слави і краси:
Словам – не хитко і не хутко,
Душі – любуйся і люби…

Там – Соломонові здобутки.
Там – Соломонові скарби.

2014

від вина до оцту
спрага вічності
а від подиху до подиху
життя
в суєті немає лаконічності
в лаконічності цвіте
Господнє Я

білі душі
сонячні метелики
чорні душеньки
сіріша миші міль
що не день
то відкриття Америки
що не ніч
то тіні пишна цвіль

наливайте сонця
повні келихи
хай нап’ється простором
дорога в ніч
і нехай вона любов’ю стелиться
перед серцем на в’юнкім коні

кане все
не напасеться молодість
мудрості не розкуштує божий смак
ляпнуть
сер
коли вас врешті холод з’їсть
і корінням доторнкеться ребер мак

до солодких уст
що пахнуть ясністю
домандрують певно паперові сни
світ зі слів вийматимуть погаслий цей
мов сухий сірник
займеться серце ним

і горітимуть картини сонячні
місячні – гаситимуть старе ниття
це мій подих
триста літ безпомічний
смакуватиме святково
як Різдво й кутя

це мій погляд
у слова закутаний
розвиватиме
мов стежку
простоту
а моїми рутами і Крутами
полонитиме все те
що на льоту

ще
напевно
вулиці насіються
перехрестяться й розвузляться в дахах
то вони сьогодні в скруті миються
потопають в зелені
гріхах
снігах

то мені бракує того відчаю
аби впитися крамолою для душ
то не мною підчобіття вквітчують
то не я з легким хрестом на суд іду

денного сміття хвилини носяться
наче осінь з мертвим листям по зимі
і до слів моїх глибоке проситься
щоби присудок не дихати не міг

я не той
хто бігає за славою
а на чорний день білило і багнет
повертаюся думок отавою
дозріваю грішно
як в раю
ранет

попустивши віжки світла й голосу
до останніх крапель істини живу
синім небом
золотистим колосом
першим снігом
що розлігся на траву

і немає в долі щастя кращого
ніж ділитися насущним і земним
зла межа проходить перед пащею
тою пащею пропащою хани

море сонця
при пустелі місяця
гори горя
при долині снів знялись
все моє тепло в долоню вміститься
всі мої жалі відлуняться колись

я до вас на спомини проситимусь
як пожовкне перше листя
і книжки
так безпам’ятно
до губ тулитимусь
мов убогий промінь
до країв щоки

наділіть мене
своєю ласкою
із неласкою
перегортайте теж
на межі
між дійсністю
і казкою
я живу і дихаю тепер
авжеж

21 Жовтня, 2014

1.
що не день
то п’ятниця
що не ніч
то шлюз
я курсую в матриці
променем
у блюз

попелом від вогнища
набігає вість
на оте голодний ще
що болить і їсть

2.
за отих жовніриків
що цілує смерть
я б віддав цю лірику
і все серце геть

для отих покликаних
до оглухлих меж
я би зичив дихання
і надію теж

а для непокорених
духом би спочив
пухом – переораним
ворогам – нічим

3.
горем не набавитись
вам нові часи
я не вмію славити
втрату крові й сил

я не знаю спокою
як вітри – крила
хай послужать
кроквою
ребра для тепла

наше небо втримають
ті
в яких цвіте
снами голубиними
серце золоте

вимітаю п’ятниці
відкриваю
шлюз
скільки тої матриці
промінь
я
і блюз

4.
хлопчики-жовнірики
хто б не цілував
хай вмирає лірика
прийме Бог слова

хай окопи дихають
трепотом знамен
за душею тихою
зболений катрен

а мені
молитися
вітром за крило
а мені
не змити це
скровлене чоло

кожному по янголу
кожному по сну
ями плачуть ямбами
а хореєм – сум

5.
скоро Богородиця
Сина приведе
виродками родяться
ті
хто в пекло йде

ті
хто розпинатиме
те
що не вберіг
всі дороги знатимуть
де приляже сніг

де хрести стоятимуть
з видом звідусіль
мати горе матиме
а поживу – біль

10 Жовтня, 2014

Translation:

Коротка хвиля у готельнім коридорі
Сплетіння рук на пляжі десь і ока блиск,
Нашвидкуруч короткий лист,
Ромашка снігу, думки хист
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Вівторки в зливах за неділями ітимуть
Краплина жалю, де живе твоя вина
Неправда що доріг нема
Що йти вартує до оман
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Відльотів поспіх соромливий, незабавний
Сліпе до зради цуценя чи ведмежа
Худої зв'язки квітів жаль
Нова омана і межа
Цього замало, моє серце, для життя

Ref.

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ, голод слів

Тікай бо скоро рань
Ще має сором грань
Це невибачна гра
Холод губ тих

Original:

Uciekaj moje serce

Gdzieś w hotelowym korytarzu krótka chwila
Splecione ręce gdzieś na plaży, oczu błysk,
Wysłany w biegu krótki list,
Stokrotka śniegu, dobra myśl
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Deszczowe wtorki, które przyjdą po niedzielach
Kropelka żalu, której winien jesteś ty
Nieprawda że tak miało być
Że warto w byle pustkę iść
To wciąż za mało, moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych

Odloty nagłe i wstydliwe, niezabawne
Nic nie wiedzący, a zdradzony pies czy miś
Żałośnie chuda kwiatów kiść
I nowa złuda, nowa nić
To wciąż za mało moje serce, żeby żyć

Ref.
Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust, braku słów...

Uciekaj skoro świt
Bo potem będzie wstyd
I nie wybaczy nikt
Chłodu ust twych