Просто задихаюсь я уже від тління
Сирістю покритих посинілих стін, –
Горбиться побілка тужно у затінні
Та й камін чекає добрих перемін.
Ось у цвіт вберуться абрикоси й вишні,
І зазеленіють пишно ясени, –
Крізь розкриті вікна запахи торішні
Відійдуть безслідно в пахощі весни.
Зовсім небагато треба ще чекати
На тепло бажане в подихах вітрів, –
І наповнять хату святом аромати
Теплими дощами зрошених садів
24.03.15

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка
Личинку тягне,наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова, не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Жіноча дружба... Горобці поштові,
Розкришені секрети і мости.
Лишилося у нас по сірникові,
Щоб зайнялися "досить" і "прости"...

Хіба ж ми винні, що повсюд амеби,
Плітки, багатослів"я і табу...
Я першою сказала: "Вже не треба".
І пропустила книжечку... табун...

А потім спозирала із осоту,
Як піднесли букети і хліби...
Та й хто була для тебе? Зірка сота,
Що осявала косяки рибин...

Ти снишся, бо на хвилях прісно, тьмяно,
Пластмасові шезлонги, кислий фреш.
Зійди на берег, ось фортепіано.
Хоч пилюгу брильянтову протреш.

Спіткання, вірші, таїни, листи.
І докір перманентний: ти не з тим...
І в"януло обличчя-ананас...
Я не зуміла осявати - вас.

2015

У ту далину, де гори високі,
Покрились лісами у ярусів шість.
Моє серце злетіло над ними як сокіл,
Знов серце в тривозі чекає на вість.

Стривожено серце чекає несміло,
Боляче б’ється у груди, бідненьке.
Яка прийде вість – чорна чи біла,
Від України, далекої неньки.

Там залишив я за вікнами осінь,
Поринув у зиму, і дальше в весну.
Ти Україно мені снишся досі,
Коли на хвилину приляжу й засну.

Що буде за тим, що буде ще нами?
Є окрім надії й відлуння біди.
Відлунює серце тими громами,
Що з України доносить сюди.

Дивляться очі сумно за обрій,
О як важко неволі скинути гніт.
ЙДУТЬ з України вісті недобрі,
Знов кров’ю залитий жилавий граніт.

Жаль міри немає – одні тільки втрати,
Хочу Вкраїно тобі послужити.
Знову за волю прийшлося вмирати,
Дай боже сили все це пережити.

Сургут 2014 р.

Живий тепер, зрівняй його з собою,
Сьогодні ти, пізнай його в собі.
А пам’ятник ногою кам’яною,
Уже ступив за Україну у двобій.

Він йде у бій, і в тім кровопролитті,
Колись тай переможе все – таки.
Вони живі, вони зовсім не вбиті,
Борці за волю – наші земляки.

На їх могилах проростають стебла,
Про них гудуть легенди і пісні.
І ти візьми, візьми їх біль на себе,
Нехай вони тобі присняться в сні.

Вони за волю тут вмирали всюди,
За волю віддали своє життя.
Про те по вічно пам’ятайте люди,
Що би назад не було вороття.

Він все стоїть, і більше не зігнеться,
У пам’ятника серце кам’яне.
А я дивлюсь, і так мені здається,
Що не його убили, а мене.

Івано Франківськ 2013р.

Тупа пила, тупа пила
Чікі-чікі, чікірда
Всю горілку перепила
Удовиця молода.

Тупа пила, тупа пила
Чікі-чікі, чікірда
Перегризла мужу горло
Удовиця молода.

Чікі-чікі, чікі-ріка
Треба вдові чоловіка,
Щоб на святки вся до цятки
Була випита горілка.

Тупа пила, тупа пила
В горлі мужа затупила
Чікі-ріка, чікірда
Удовиця молода.

Коли мужа поховала
Удовиця молода
Вся околиця гуляла
Чікі-чікі, чікірда.
2014 р.

Я долею обділений
Горем поцілений
Піду до бару нап’юся
В чарці горілки втоплюся.
Будуть багаті дивуватися
За що має бідний напиватися

Я у принципі не гордий
По всіх барах бю рекорди
Недопиту кимось чарку
Я хапаю із прилавку.
Будуть багаті дивуватися,
За що має бідний напиватися.

Скільки раз давав я клятву
Не буду пить її прокляту
Сама тягнеться до мене
Наче мати до дитини.
Будуть багаті дивуватися
За що має бідний напиватися.

Мій фінал – моя кончина,
Наспіх збита домовина,
Цвях останній затовче
Та, що з чарочки тече.
Ви багаті не дивуйтеся,
Йти за мною теж готуйтеся.
2014 р.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Пройти усі їхні стежинки,
В снопи збирати соломинки,
ночі з днями,
Єднати так чужі кровинки,
Щоб згустки крові бились в стінки,
до нестями.

Там циркулем, коло за колом,
Будуть вести крилом над полем
сумні лелеки,
Блакить мережевим картоном,
Влетить листом у серце стоном
чужим, далеким.

Там деревію дріб’язкі квітинки -
Поміж трави зіниць сніжинки –
глянуть любо.
Як навпіл ділять всі обжинки,
Людей єднають половинки,
радість – сумом.

2012

Мов кисень, загнаний в куток,
Непримиримий з неприроднім станом,
І в душу б удихнути кип’яток –
Повітря ж обертається кристалом.

В очах, що без води сльозять
Затягнута у голку нитка –
Єднання двох чужих понять –
Нестерпна біль й усмішка.

І суть, яка усьому мулька
Вмістила зміст один – людина -
Летить за вітром мильна кулька –
Їй душу віддала дитина.

2012

-1-
Твоя залежність поча́лася несподівано –
там, де закінчилося шалене бажання вижити.
Зброя, арешти – все в кращих традиціях кінофільмів
про бунтарів та їх антагоністів. Причина – вирішення
давніх проблем, що довго в тобі нагромаджувалися
і визрівали, щоб якось нарешті вибухнути.
І якщо тебе пам’ять не зраджує, вся їхня па́губність –
тільки втрата інстинкту самозбереження
від безвиході.

-2-
Все починається надто банально й заїжджено:
десь випробовується останнє в житті терпіння.
Ти відчуваєш: якщо і надалі так вуха розвішуватимеш,
то загримиш за ґрати чи в божевільню.
Можна, звичайно, ковтати усе, що кинули
з телеекрану, і бити поклони кожному,
хто не вважає тебе аморальним виродком,
але й не бачить у то́бі нічого хорошого,
тільки планктон, недозрілого споживача і виконувача
сотень обов’язків перед суспільством, сім’єю, державою.
Та чи потрібно стіною мовчання себе оточувати,
якщо говорити – найбільше твоє бажання?

-3-
І ти говоритимеш – мовою крику і відчаю,
що перетвориться в зброю й кидання каменів,
байдуже, в кого – усі, хто тебе пригнічує,
мають одне обличчя. З початком сезону опалювального
пам’ять активізується. Буде весело,
буде навколо натовп, що сходить з розуму,
і боротьба, достойна сюжету вестерна,
і чийсь надривний голос, що скаже: «Ось вони!
Ось винуватці клятого апокаліпсису,
що забирають наші життя й зарплати
і, як метастази – бачите! – розростаються
і стають адвокатами, суддями чи депутатами!»
Хтось говоритиме, хтось його перебиватиме,
гасла підсилюючи кількома гучномовцями.
Поруч, за рогом п’яниця-водій знову зробить аварію,
через десять хвилин набіжать роззяви і всі охочі
сфотографуватись на фоні швидкої і, може, міліції,
а якщо пощастить, то й розтрощеного авто.
Бо не вистачає пригод, хоч за кілька кварталів тривожно змінюється
ціла країна. Та горе-фотограф – звичайний актор,
що любить себе відчувати героєм екшену
(і начхати, що всі декорації – постановочні!).
Він зовсім не схожий на тебе, такого залежного
від хаосу, кайф від якого
ти завтра
замовчуватимеш.

30.12.2014

Там ще твій голос, незримо гострий,
і стриматися – ні охот, ні сили,
тільки б дивитись кудись у простір,
що, як хребет сколіозника,
скривлений,
і віртуозно, наскрі́зно ви́щати
всоте, а може, уже й встотисячне,
ні, не боятись гримас і вищирів,
світ апокаліпсисами
знищити.

Там ще твій погляд, до сліз наляканий,
і віртуальні думки-метелики
в клавішах-клі́тках тремтять, лялякають –
їм би звільнитися, вражий
телепню,
і у слова, як могили, вилитись,
і голосити у пік загострення, ла-
тиницю плутаючи з кирилицею,
молитися їй, як своєму
Господові.

Там ще твій дотик, тонкий, як тиша,
і рушники, що в руці білішають –
їх я картинами світу вишила,
вибач, що трохи страшними,
іншими:
світло і сніг – у червоно-чорному,
тільки би вистояти і вижити,
бо, обертаючись з ніг на голову,
навіть коти можуть стати
мишами.

Там ще слова, що свистять, мов постріли,
літери-кулі і кулі-літери –
тільки б летіти кудись у простір
і до останнього їм
не вірити,
не помилитися б і осилити
шлях, шкутильгаючи в ніч на милицях,
поки твій голос, тонкий і вицвілий,
в сивій агонії не
розчиниться.

02.09.2014

Все проникає. В руці вже рука,
Стерті в ній лінії. Не помічаю,
Хто біля мене, для кого вже я
Самопроник і тепер виживаю.

Не чинить опору – все проникає.
Мов кінцем штопору в гущу корка –
Перехитрить низхідною спіраллю –
Все відкриває. Отрута ж питна.

Все проникає різцем комара,
Писком нечутним мене обкрадає,
В венах отрута, що випив вже я,
Все несвідомо перепроникає.

2012

Як у диму, весняний сад
І небо ледь блідаво-синє.
Рожевий відблиск погаса –
Вже день стомився. І посивів.

Лише повітря бадьорить,
Тече, напоєне снагою.
Свинцева змучена блакить
Висить, мов туга за тобою.


21.03.7523 р. (2015)

Хочу стати для тебе я річкою. Вільною, щирою.
Витікати із гір і потоком нестись гомінким.
Бути голосом трав, легкокрилою ніжною лірою.
Загортатися в дощ, укриватися сонцем палким.

Ти би пестив мене, розглядаючи кожну заглибину.
Роздягаючи так, як сакральну перлину живу.
В цю квітневу весну, на світанки прозорі розділену,
Ти відкрив би мене, відчайдушно просту і нову.

Хочу стати вогнем, що палає безжально принадливо.
Талісманом твоїм, обіцянкою чистих октав.
Щоб мене ти бажав у короткі хвилини пожадливі.
Щоб мене всю кохав.
24.03.2015

„Плине кача...” в Україні
За ліси і гори.
„Плине кача.” Сльози плинуть,
Як вода у море.

Плине, плине, „Плине кача”
Нашим рідним краєм.
Сирота, вдовиця плаче –
Горенько гуляє.

Обірвали воріженьки
Кобзареві струни,
Щоб не топтав доріженьку
Козаченько юний.

Над країною здалека
„Плине кача, плине”.
Ти куди злетів, лелеко,
Мій єдиний сину?

Від Майдану, Іловайська,
Всі сини – птахами!
І груднева ніч і Майська –
То журба для мами.

Від біди, війни цієї,
Сльози в море синє.
Над країною моєю
Доки „Кача плине...”?

20.02.15

А дні завжди вигулькують із ночі,
Коли ранкова устає зоря.
І вітер хмари розриває в клоччя,
А біля мами гріється звіря.

Як повсякчас в усталенім порядку -
Зима, весна... І холод, і тепло.
І тільки люди ігнорують згадки
Без висновків із того, що було.

Не вчать повтори, де біда і війни,
Де вражий чобіт - по твоїй землі.
І задихнутись, втрапивши в обійми
Того, хто братом звався, в кабалі.

Той, хто на грудях рвав косоворотку,
А сам найкращих наших – у ГУЛАГ!
І льотчицю Надію, патріотку,
Теж не минув оцей архіпелаг.

Ви – матері, своїх синів єдиних
Шлете на смерті у чужий Донбас.
Заради чого, адже в Україні
Своє життя, свій біль. Але для вас

Незрозумілий і Майдан, і сльози,
Й за що під кулі наші йдуть сини...
Теплішає. Вже скоро перші грози.
Коли чекати нам кінця війни?

16.03.15

На вокзалі безхатченки гріються в сонці,
На пожухлій траві розіклали скарби.
Без родини і хати, дверей і віконця,
Є окраєць, вода – і немає журби.

Ще холодна земля і теплом не прогріта,
Березневий від неї іде холодок.
Та поглянеш на цих і згадається літо,
Де в сережках вишневих радіє садок.

Де немає війни. Всі безжурні, щасливі,
Ще не знають, хто з них сирота і вдова.
А сусідка збирає дозрілії сливи,
І старенька матуся зі мною, жива.

Від Майдану лиш рік, а, здається нам, вічність,
Де ще Сотня Небесна боролась, жила.
А в країні – війна, вже відкрито, у вічі,
Смерть незримо до кожного дому ввійшла.

Я тихенько іду по яснім березолю,
В місті люду, як листя, жовтіє трава.
В думці - як там солдатики наші у полі?
І, стискаючи горло, сивіють слова.

26.03.15

Корнями в землю дерево
Вросло на двести лет.
Кора совсем изьедена
И веток многих нет.

А лишь весна приветила,
Из чёрных, ветхих дыр
Зелёным разноцветием
Душа глядит на мир.

12 мая 2006 г.

Я відкриваю вікна по ночі,щоб впевнитись у вуличному сні.
Вивітрюється смак,
не вивітриться тиша.
Щоб ти на звук її ішов наосліп через воду і байрак,
щоб яблука залежані збирав і клав в рюкзак до одягу і книша,
щоб всі ті речі,що є на тобі просякли вогкою землею,
щоб йшов у вигадане мною місто з матерії і клею,
щоб голос твій у темряві просвічував душу з бетону.
Прийди і прокинься зі мною по один бік кордону.

02/2015

дивлюся у місяцем замальоване завіконня
і знову з’явилась ти… з’явилося знов безсоння
перед очима кіно нашого закам’янілого Криму
незриме якесь кіно – німе в якому лиш бачу зиму
завішені вікна – закутані пальми – закуті люди
не буде тут літа – шепоче ніч – тут нічого для вас – не буде
хіба що в майбутніх втіленнях стоятимете на розі
вона мечеттю зачуханою… ти чайханою при витій дорозі…
а може піснею носитиметесь з вітрами із Чатир-дагу
… встаю дістаю свою потаємну – від себе самого – флягу
і наливаю по вінця собі і ночі кримського сонця
ми випиваємо з нею до денця моє безсоння
ми випиваємо долю розлиту в скляні судини
ніч дарує мені як другові сну десь зо дві години
я самотності ремеслом іще ночі щедро віддячу…
і волочиться ланцюгом порозкидане вічністю залізяччя…

Сонце весняне крізь хвою
Світлом і тінню мережить
Стовбури сосон.
Лунко цвірінькають птахи малі
В верховітті.

Рух незбагненної вічної сили
Котики виткнув на гілці верби
І жебонить у струмку.

* * *

Так і живу: чи тінь, чи нетля тіні,
навідмаш всі далекі острови.
То віднайшла метелика на сіні.
То вершник я. Лише без голови.

Так і живу: вип'яльцюю на п'яльцях
свої хрести чи сни, а чи той сад,
що переріс у вічного скитальця
(мабуть, садила якось невпопад).

Так і живу: вторинним білим цвітом,
що недоречно восени зацвів.
Чекаю літа, потім знову літа.
Дивуюся перетіканню днів.

Тучи пО небу мчатся отарой овец...
Воспаленный закат догорит, как костер...
Ну скажи же, подруга, скажи, наконец,
Все, что высказать хочешь, и весь разговор.

Расскажи как бывает порой тяжела
Эта ноша сокрытой любви от других,
И с тебя я сниму тот обет, что дала-
Все печали со мной разделить на двоих.

Расскажи, как бывает постыла постель
С тем, с которым испила ты жизни вино.
Как со мной быть хотела хоть пару недель-
Да не все, что желается, жизнью дано...

Расскажи, как в окно зазовут соловьи
Твою женскую душу весенней порой...
Эти ночи огня- не твои, не твои...
Мы вдали друг от друга. И ставни закрой.

Догорает закат, как костер на лугу...
Вон слезинка скатилась в ладонь по щеке...
Ты же знаешь... Ты знаешь. Я все, что могу...
Правда, легче? И я ухожу налегке...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032700817

черговий реверанс
учорашній екстаз
мікстує Брамс
гасовою лампою
смолою брунатною
валить бас

у надриві ти
відгукуюсь я
чи то пак інтуїція
трансляцію шпальт
обриває фальш
і твоя амуніція

млою поросли
дощові мости
описані стисло
крига скресла
готуй весла
маньєристе

2015

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Як прощалась герань з пелюстком,
В тій же легкості ніжного танку,
Чайний лист опускавсь кип’ятком,
Посвящаючи воду в заварку.

Як метал розбивавсь об фарфор,
Віддаючи солодку заправку,
Так світання влилось в виднокол,
Розливаючись блиском серпанку.

Розлучалось повітря з теплом,
Полюбившої його кімнати,
Й скрипом кватирки бігло вікном,
Щоб холодне повітря кохати.

А час летить зі швидкістю трембіти,
ломає всі мої стереотипи,
пригнічує колишній ідеальний стан
і зводить результати всі в капкан.

Залишивши мою позицію в минулом,
бере початок від душі мого відлуння
і втягує у свої нереальні плани...
Летить, летить зі швидкістю земної гамми.

Встигаєш ти чи не встигаєш - не його біда!
Він тихо йде собі, поки живе душа
Оцей незвіданий промінчик часу, який рахує небуття.
А лиш зупиниться на мить - і зникне все, чого і так в тебе нема!

26.03.2015

Його біль так кричав -
Що горіла земля
Його біль так мовчав -
Що кипіло життя

А за цим всим стояв -
В чорній схимі монах
На весь люд заявляв -
Від війни тільки прах

Бережіть світла міць -
Заучіть щоб уміть
Не убий , не образь -
Бог так свідчив - беріть...
2015р.

Розпиляємось… Ми єдиним
Многособієм прикидаємось,
Виставляємось одним цілим,
А у кількостях розсипаємось.

У невинності розпиляємось,
Викидаючи в очі вину.
Не збиваємось в груд, не каємось,
Розтираємось в пилину.

Ми невтримними розливаємось,
У невичерпному струмку –
Висихаємо, розщепляємось
І вдихаємося в пусту.

Розпиляємось, не єднаємось,
Замикаємось за замками,
Не плечима ми віддаляємось,
Розділяємося думками.

Ми злітаємо, приземляємось,
Ніби крила й не розправляли.
Не об небо ми розбиваємось,
А стираємось в тротуари.

Випурхаємо й озираємось,
Скільки ще розпилилось з нами.
Ми секундами розпиляємось,
А зціляємося віками.


2012

Жартує сонця промінь жвавий
Ми у двох зустрічаємо день
Босоніж - по росі кольоровій
Заохочуєм ноти пісень


Щастя крила , мелодії раю
Поцілунок в гарячі вуста
Соло пристрасті розум бентежить
Зацвіла мальовнича земля

Заплелося колосся у травах
У очах - кришталева ріка
Загадкова сопілка кохана
Ворожила у полум'ї сна

Геніальність ранкової тиші
Солод лагідний , грація тіл
В котре знову себе запевняю
Хто не вірив в любов - той не жив.
2012р.

Бачиш - як весна заводить
Поміж хмар громами бродить
Сліпить заревом , спішить
Сонцем вище все горить

- Знай ! Це я по тебе йду...

Чуєш гомін - спів пташиний
Із під снігу цвіт первинний
Промінь грає веселун
Пролітає мов скакун

- Знай ! Це я до тебе йду...

Вірь що щастя не криниця
Тільки раз дає напиться
Водить хороводи мрій
Чистим серцем щоб зустрів

- Знай ! Це я тобі кажу...

Як не може день без ночі
Як чарує звін природи
Як безкрайність глибини
Як відвертість чистоти

- Знай ! Я так в тобі живу...

Ранком я тебе цілую
Білим голубом воркую
Повінь береги змиває
Лебідь парою літає

- Сталося ! Коханий , і люблю...
2010р.

Нотатки на полях,

Ні слова, ні півслова...

Куди проліг цей шлях?

Куди веде розмова?

Пронизливо вдивлявсь,

А я ховала очі,

Ні, не благав-вмовляв,

А диктував – це точно.



Я транслювала біль,

Зневіру, недовіру,

Загублена в собі...

Та пристрасть ще горіла,

Нестримний посил вів,

І вводив у оману...

В мені чаївся звір,

Я іншою не стану.



А час коригував,

тавром на душу осінь,

чому не розгадав

мою загадку досі?

Нотатки на полях...

Я іншою не стану...

Омана у словах,

Туманом...

Ігор Павлюк нікого не вбив.
Хіба випадково мурашку.
А ще, коли закривав гриби,
Змолов слимака на кашку.

Ігор Павлюк розумів повій
І навіть мову пташину.
Стати, як Ігор Павлюк, зумій
І випий за це плящину.

У нього на пляжі украли труси
(А, ні, це, здається, у мене),
А коли гаманцем він своїм трусив,
Красуні збігались – ой, нене!


17.03.2015

Дзвони досі непогамовні у місті тім, Теодоро,
не в етері ти мовби звіялась пропелерчиком сніжинки,
і виникаєш з сутіні, як сяйво в млі коридору,
прямуючи до майдану з мармуром "друк.машинки"*,
і ми встаємо з-за столиків! Кочівника від осілих
різнитиме змога речі текучі пивати й двічі.
Я не кажу за янголів, я не кажу за сірих,
в яблуках, і понині спраглих тимдуж, що ближчі
чаші фонтанів! Ба, чимала пустеля
за горожею в’яже рейки у жмут вокзалом!
Тож-бо струмінь і захлинається, пустомеля,
поготів недолугий своїм вокалом
до твоєї краси! Бо міста, Теодоро, щирі
зайве не менше нашого й жадають щастя,
плюс неабияк важать відтінки шкіри,
зачіска, витонченість ступні, зап’ястя.
І поволі стаєш отим, що ближче зміг роздивитись.
Зі пристрастю спадкоємця джулій, октавій, лівій,
Рим услід тобі задивився, буцім гульвіса-витязь:
що тягліші вулиці, довше міста щасливі.




----------------------------------------

Йшов до тебе так довго і тяжко
Вже не вірив , втомився іти
На душі було холодно , зимно
Не малі мої стали роки

Весь зневірений , збитий до крові
У похмуру буденність свою
Я побачив тебе свою долю
Йшла на зустріч в краплині дощу

Обігріла мене , обласкала
Привіталась , відкрила чоло
Ніжно пестила і промовляла
Все ніщо - у минуло пішло

За турботи твої і недуги
За щедроти твої , доброту
Посилаю тобі половинку
Що зуміла у світі знайти

Будьте разом завжди - нерозлучні
Не спіткає вас розпач і біль
Бо ви саме є ті половинки
Що знаходяться раз - у житті...
2011р.

Біля вікна стояла мати -
Маленький аркуш у руці
Тремтіли пальці , сльози градом -
Загинув , вбили палачі...

Ввійшла до двору , в небо звила -
Усе від жаху змовкло в мить
У бога слізно так просила -
Верни його , він має жить

Візьми мене , і все що маю -
Тільки благаю ти почуй...
Віддай мені мою дитину -
Живу чи мертву - поверни

Вона сама не розуміла
У розпачі - немов сліпа
Від болю тільки шепотіла
Я це не я , клята війна...

Не хочу вірити нікому -
Не хочу бачить , вірить , знать
Одного хочу... Біля сина -
Хотіла б на коліна впать...

Відпочивати поряд нього -
Навіки залишитись з ним
Біля кровиночки своєї -
Я згодна мальвою - цвісти...
2014р.

Босим по воді , сонцем у ночі
Чи пливу чи йду - сам не доведу
Тіні мовчазні - квітам запашні
Хибній глибині - темряві сестрі

Місяць колихав , на руках гойдав
Пелюстком вкривав , піснею співав
Ти не йди в сліпі - пристрасті сади
Ти не пий нектар - мертвої сльози

Вибух почуттів - звабив , закусив
Заздрість , ворожба - тернами кружля
Не знайти мені - проблиску в тобі
Так і пропаде - при собі в душі

Спи , відпочивай , злобу відганяй
Погаси вогонь - із своїх долонь
Сповіддю у храм - звони каяття
За усих хто зрадив - помолись без сна

По воді іду , ноги не мочу
За мої молитви - по мені , по дну
Сам відсторонив , сам і прихилив
Не шукають сильні - втрачені роки...
2012р.

Ти запитуєш крізь час -
Чи тривожить пам'ять нас ?..
Чи збираються у коло -
Чи самотня винятково ?..

Загубився щастя ключ -
Десь в минулому між круч
Висотою , над горою -
Спогадом пішов з бідою...

Деколи мене хвилює -
Хоче судить , хоче чує
Інколи колючим терном -
Емоційним , буйним сплеском

Обірвалось в голосах -
Втратилося в міражах
Всі гуртом із співчуттями -
Тільки я - ховав роками

Знає ніч і знає день
Де у збірці зміст пісень
Як чекаають , пам'ятають
Найдорожче зберігають.
2011р.

Сонце гріє.
Не моя вина,
Що таке трапляється зі мною...
Бачу, як у хвилю йде вона,
Сяючи яскраво голизною.
Купідон за деревом присів
І стрілою цілиться у серце -
Ох і закохався ж я у дів,
Що у морі хлюпалися в серпні!
Десь поодаль чути голоси...
На осонні засмагаю тихо
Поряд з королевою краси -
І від захвату тамую дихання.
А чи предкам тим не все одно?..
Чи не проженуть мене, до біса?..
Як смакує молоде вино
З юнкою оголеною в лісі!


17.03.2015

Так часто в людях помилявся
Що звик собою потурать
Завжди при цьому повертався
В минуле - де я міг сказать

Мене цінили , розуміли
Цвіла гармонія душі
За нами весни голосили
Коли у осінь - канув ти

Як поділив ? Не розумію
Як пережив ? В слоьзі слова
Я кожен раз уперто вірю
Прийде до тями почуття

А воно вабить і дратує
Чіпляє нові ярлики
Якщо в довірі допускає
То потім садить - на шипи

Не маю сили більше жити
В такому омуті доїсть
Я вирішив - пора стріляти
У цілі що приносять злість...
2014р.

Я влаштую банкет , і рояль , і кларнет
Хай ду - дук нам поплаче на втіху
Я поставлю для тебе фінальний балет
Тільки б ти покохала до віку

Випивай свій бокал , без мене не скучай
Зовсім поряд хвилююсь помітно
Яка радість в мені , ти її розділяй
Хай примножиться миттю трократно

Вибачай , почекай , це тріумфу момент
Я тобі даруватиму серце
Розпочну із вірша свій інтимний сюжет
Чи готова почути відверте ?..

На високій горі , по глибокій воді
Ехом линула звістка зірниця
Відлітали у даль білих два голуби
У краї де відлуння - скарбниця...
2012р.

Із півдня на північ , від сходу на захід
Із чистих джерел , із Едемських світлин
Для тебе здійсниться , від смутку проснеться
Мелодія пісні відвертих причин...

Напрочуд вродлива , смілива , вразлива
Тендітна на дотик , солодка вустам
Така неосяжна , така благодатна
З найкращого краща нектару - нуга

Мальована ода у кольорі слова
У скрипці лунає , барвінком плете
На воду пускає , на місяць гадає
В дівочому серці у затишку жде...

Швидкою ходою , загадкою долі
Цвіте у колоссі в широтах дібров
У пишних відтінках , у гідних стосунках
Для нас витинається текстом - промов

Я навіть не знаю горю , чи згораю
Над зорями - зорі , вершини - вершин
Упевненість маю , завжди запевняю
Коли ти закоханий - ти не один...
2010р.

Поглянь у обійма кохання...
Напийся живої весни
Побач кольорові видіння
То полум'я стиглі - плоди

Забудься у справах щоденних
Розлийся суцвіттям снаги
Відкрийся у мріях таємних
Хай розкішшю ввійдуть - в роки

Побудь сам на сам із собою
Вогнем благодатним зійди
Вінчайся із тою любов'ю
Де квітнуть коханням - сади

Так часто в собі ми хороним
Те власне - що в мріях живе
Так рідко приємне говорим
До тих - хто підставив плече...
2011р.

У мріях - мрія яскравіша
За вітром аромат гурман
Моя любов у самоцвітах
Міраж пустелі - караван

Тонкий кришталь їства людського
Ігриста манна почуття
Прозора грань знання живого
Яке вивчає - сенс життя

Цей ідеал мов агнець божий
До нас палітрами творця
У променях кохання спокій
Над тишою - твого добра

Щасливі долі виняткові
Дійшли до спільної мети
Стояли поряд дві тополі
Це на майбутнє я , і ти.
2007р.

Навколо прохолода плаєм
Смакує тишу пелина
Ось - ось прорветься сонця промінь
І заіскрить роса - рясна

Туман вкриває верховини
Ранок водоймами річок
Летить , вирує спів пташиний
Заводить їх стрімкий - струмок

Де я , і ти нас тільки двоє
І бездоганне визнання
Де колос зріє , ніжність мліє
Любов'ю живиться - життя

У порівняннях ми чудові
Один у одному сади
У квітах , у ознаках долі
Свої знаходимо зразки...
2013р.

Я відчуваю. Закутий в руках
Ночі, у атомах темного кисню
Зникла прозорість, та страх не з`явився.
Я відчуваю, ця тьма має знак.

Я відчуваю. Хтось розпорядився
Щоб з підвіконника ллявсь конденсат,
І оцинковані холодом лиця,
«Ти відчуваєш» кричали весь час.

Злиться окурок у їхніх вустах –
Я відчуваю, як кров`ю налився
Щоб задимілись ті ж атоми кисню,
Щоб задихнувся і я в відчуттях.

Я відчуваю. Секунди зависли,
Вухом грудей доторкнулися краю –
Слухати, серце кипітиме свистом
«Я відчуваю, я відчуваю».

2012

Ти давно уже виріс, але ще й досі боїшся темряви.
Думаю, в цьому немає нічого такого, якщо твої демони
досі живуть під ліжком і їхнє повернення –
це, напевно, питання часу.
Невідворотність
зустрічі із дитячими параноями –
це навряд чи щось гарне, якщо ти – не супергерой,
це нагадує рану, болючу і невигойну,
що ганебно перевертає твій час
і простір.

Ти ще й досі лягаєш спати з нічним освітленням,
переконуєш всіх (а частіше – себе), що ти – не божевільний,
але потім заплющуєш очі. І це дорівнює
відчуттям, ніби падаєш в яму чи навіть урвище.
І твоя голова розривається, наче від вибуху.
Ще буває таке, що не хочеться навіть дихати,
та нічого не хочеться, навіть шукати виходу,
бо єдине, що має значення: темрява згущується –

і в твоїй голові оживають забуті спогади...
Ці чотири стіни і кляте життя під сходами –
щось таке, що ніколи із пам’яті не виходило,
що засмічувало її і завжди отруювало.
Ти тоді засинав на холодних старих матрацах
під мелодію своїх зубів, що ритмічно клацали.
Всі сусіди вважали тебе розумово відсталим (простіше – прибацаним),
але ти їм не вірив, хоча й почувався чужим
і розгубленим.

А тепер ти лежиш із розчахнутими дверима
у порожній квартирі, пропахлій потом і давнім димом,
бо ж у цьому немає нічого страшного чи навіть дивного,
бо ж у цьому нічого –
як у тобі –
немає.
Твій демон виходить, коли ти заплющуєш очі,
він поруч з тобою – з дитинства чи навіть з народження,
він знає усі недомовки, які ти замовчуєш,
і знає, на що ти схожий
сьогодні,
Гаррі.

Може, візьмеш себе у руки, Поттере?

17.02.2014