Вже день сонливий погаса,
Тріпоче тихо листя каре.
Постелю вистеляє з хмари
Печальна осені краса.

Ураз тамує вітер вдих –
Так ніжно хтось ячить чи кряче…
На цих озерах чарівних
Лебідку вперше я побачив.

Чому ж тут лебедя нема?
Ти прилетіла, птахо, звідки?
Чому ж ти плаваєш сама,
О безталанная лебідко?

А може в дні оці сумні
Ти, як надія вже остання,
Богами послана мені
Як образ чистого кохання?

Чому ж не лебедем пливу –
Іронія гірка в цім знаку –
Вже б пестив мрію наяву…
І я в самотності заплакав.

16.11.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Де її сховок, про те вона лиш зна.
Ніхто її не бачив в пору сухостою.
Зграбненька, мов та прима-балерина
Являється в Єрусалим лиш восени.
Дрібніш од горобця, але така ж проворна.
Не для музичного, сказати б, благозвуччя
В їм’я її вплелось Імення Бога .
І не на те , щоб не таким приземленим було,
Як в української посестри трясогузки .
Ім’ям Своїм Всевишній нахліеліі доручив
Перед дощем виходити на люди.
Хто в злагоді з Природою, той про це зна,
А невіглас не в змозі приховати подив:
«Чом не в траві шукає комашню пташина ця,
А по асфальті дзьобиком вистукує настійно?»
..То потім блискавки пронижуть небокрай,
Громами одчайдушними розлуниться довкілля,
А поки що найменшій із тутешніх птах
Всевишній доручає сповіщати про негоду.
Чому все ж їй, а не орлам чи гайворонню?..
...Не варто, заглиблюватись у незглибимі задуми Господні.
---------------------------------------------------------------
Ель - одне з багатьох імен Всевишнього в івриті. Елі - мій Бог.

Ядуче світло крізь олжу
І маски, що вросли в обличчя…
Ці сльози, що ніяк не личать
І ці слова, що не скажу

Нікому більше… Ці обручки,
Що мов кайданки прикували
До батареї… Ці овали
Довкола осені… Повзуча

Зневіра, зболеність, зневага
До ненаситних зазіхань
На волю втомлену. Нехай
Із вени витече відвага

Й бажання жити… Купол віри
Не затуляє в небі діри.

17.11.14

лунає реквієм кохання усебічно
хвалебну оду радості не чуть
риторика печально-ексцентрична
я серце маю...чуєш...не забудь

почав то грай і не чекай овацій
кінець спектаклю хепі енд мабуть
будуєш лінію усесвоя прострацій
ти чуєш...серце маю...не забудь

облиш куліси й всиротілу сцену
пустотна зала взріє ролі суть
одягну маску діви Мельпомени
я маю серце...чуєш...не забудь
2014

Зіграйте мені арію дощу —
Безжально рветься в груди знову осінь.
Я думала любов ось-ось впущу,
А виявляється, що — ні .. Здалося..

© Аня Тет, 2014

Любов і кров – спокусливо близькі.
Таврує час поношені обличчя,
личини слів, та рими ті слизькі
мандрують із сторіччя у сторіччя.

Ось Дилетант шукає слово «кров»
в означеннях аматорського блуду
і плутає бажання та любов
у світі упередженого суду.

А ось Митець згори хулить: Ганьба!
Не гоже йти, де ходжена дорога,
достойний путь – затаєна тропа,
де хтось колись убив єдинорога.

А може – вибирає кожен сам,
блукаючи в гармоніях бедламу,
бо є надія, що духовний храм
оцінить сенс й уживаного краму.

17.11.2014

Ти є.
Твої руки теплі.
Ти пахнеш дощем і літом.
В очах твоїх – листя шепіт.
І відповідь сумовита…

До тебе тягнусь і… стигну.
І серце, як дзвін, стихає.
Я знаю, у цю хвилину
Тебе вже давно немає…

По пам’яті ходиш тихо,
Вдивляєшся в душу, мамо…
І я вже не можу дихати,
І плачу, і плачу снами…

Я знаю – цей біль дочасний,
І світ – лише шлях до раю….
Та ти у мені не гаснеш.
Як рана – не заживаєш…

2013-2014

Іржу я з «зірок». Мов Гомер, регочусь!
Які ви порожні і ниці.
Я втратити смертну Кохану боюсь
І… хочу від неї по пиці!
Мабуть, то від Захера блаж в мене є,
Що хочу жінкам догоджати,
До дідька той гонор, бо серце моє
Хоче і вміє кохати!
Я вкляк на коліна і щиро молюсь,
Vivat вам, жіноцтво прекрасне!
Скоріше я здохну, втоплюсь чи вдавлюсь,
Бо буду без Жінки – нещасне!
Vivat вам, дівчатка, мільйони Vivat!
Навіки - ваш раб і піїта!
Коханням, мов килимом, тисячі крат
Стелитимусь Многії Літа!

Ераст Іваніцький, січень 2014 р.

Усі оці нестерпні люди
Несуть закони, іскри, сіті..
Гойдають палі, амплітуди...
Тікай у ліс чи на Гаїті...
Поставлять в коло, під березу,
Зітнуть вітрило, сволок, пальму.

Ну як мені між вас - тверезій -
Постійно тиснути на гальма?

Ховали очі, саквояжі,
Летіли - на табло без дати...
Герої, милиці на сажі...
І холоднеча серед вати.

Усі оці хороші люди
Украли хвилю чи вбивали
За дозу, чин, екстаз, ескудо,
За текст, піар, петельку, сало...

Усі оці - сердечні, тихі -
Несли каміння, щастя, лихо...
На тлі печер і хмарочосів -
Чорняві, білі, рудокосі...

Усі великі та зугарні
Шукали Нарнію намарно.
Меткі, підвітряні та горді
Пройшли цмоковини, фіорди...
Гортали Біблію, талмуди,
Здирали шкіру, наст, облуди...
Пінгвінів гріли, сніг смоктали,
Перетікали в Стікс, аннали,
Ставали врешті міддю, мохом.
О, Боже милий...
О епохо...


2014

Роздаємо останні борги
за збереження рідного краю.
Випікають горшки не боги
у горнилі, що сонцем палає.

Сила віри снаги додає
і натхнення козацькому духу.
В гущі маси ще Броуни є.
Є порядок народного Руху.

У космічній енергії мас
поле розуму всіх об’єднає.
У блакиті ще сонце сіяє.
Хай пронизує простори час,
де не знає ніхто, краще нас,
що життя на планеті триває.

                              14.11.2014

певно, кінець
'2014

До зорі, до своєї, несу свій хрест.
Тут не рекет – а трепет...
Я, вкраїнський поет, пережив свій арешт,
В’язень моря і степу.

Я чекаю Вкраїни.
Чекали її
Козаки, гречкосії.
Закрутило життя мене в темні бої,
Звідки світлі повії,
Що покаялись так,
Що аж старці до них
Повернули обличчя...
Батько й мама
Приходять до мене у сни.
За собою не кличуть.

А чи я не готовий до неба іще,
А чи світло – до мене?
Я хотів би і там пережити цей щем...
Це буття дерзновенне.

Хай вино було чорне –
Як чорна рілля.
Хай жінки – як сирени.

Хай із засідки ворог
У мене стріляв…
Я не зраджував генам.

Не цікавить мене уже
Правда людська.
Правда Божа чекає...

Теплий промінь в мені –
Як небесна рука,
Несказанна ріка є...

Хто не вола "Хвала!",
тому - хула!
Хто не вола "Хула!",
тому - хвала!

2014

Завари мені липового чаю
З пів ложечкою цукру
І посидь зі мною ще трошки
Хочу напитись твоїми жартами
І надивитись на твої волошки
Лікарняні стіни зацвіли орхідеями
А з стелі падали запашні гвоздики
Ти приходив до мене завжди о п’ятій
І ми вдвох будувались, несмілі і дикі.
Ти пахнеш немовлям
І свіжим еклєром
В тобі ще стільки моря і прихованих див
Я тебе у Бога сьогодні виборю
І хай забуде як він піт твій пив.
Сьогодні твоє місце в бою
Воїн, самурай, вершник
Ти рятуєш грішні наші душі
Мій коханий мечник.
Я так довго тебе шукала
I’m here, I’ll be, I promise
Я пам’ятаю ти сказав:
« Я вернусь! Я обещаю!»
І крилами своїми обійняв.
Ми прокидаємось у різних Українах
Та ми пронесемо крізь пекло наш хрест
Висадим світ, полетимо на орбіту
щоб вибрати наш спільний весільний кортеж.

Чи мені тобі казати
що єдина надія на Бога
Солодка любов не прийде до раба
Ми епоха отруєнь і бруду і гною
І пахнемо наче підвальна стічная труба
Ми хочем сховатись від ідіотських розмов
Від тих хто існує а не живе
Блукаємо стрілкою по циферблату
Вірячи що корінь із душі проросте.
Минуле в нірвану, пам’ять за грати
Не дай зруйнувати майбутні портрети
Тебе вже чекають, де коралові шати.
Коли в час складний
переслідує парадоксальне питання
Втопитись чи вмитись
прийти чи піти
Встань із колін, розплющ свої очі
Вперто іди, щоб шлях свій знайти.
Надія є! Послухай танець ребер!
Бурхливий шторм пройде у час
У час коли ти штиль відчуєш
Вдихнеш свободи, пустишся у вирій
і нарешті надію почуєш.

Стаєш ти панацеєю, о смерте,
коли до немочі похилої ідеш
і дозволяєш тілу просто вмерти,
а душу до чистилища ведеш.

І злом стаєш нещадним, як дитину,
ще чисту, непорочну, без гріхів,
немов ягнятко, тягнеш до загину,
на тугу обрікаючи батьків.

Лихою кров’ю пишеш ти картини –
на половині віку і життя
неждано підступаєш до людини,
отрутою наповнюєш чуття.

Навіщо, смерте, ти така жорстока?
Якщо є вибір – не чини розбій.
Хай мати часу, небо зореоке,
не плаче уночі за упокій.

Але ніхто не вирветься з полону
земної долі, що би не робив.
Нема такої зброї і патрона,
щоб раз уцілив і… каргу убив.

15.11.2014

Філософ Григорій, почуй - світ не спить :
Майдан як розпечена сковорода.
Вогонь від шин шкварчить.
Юрба -
тече вулицями мов лава вулкана.
Для бунтарів бочки за барабани.
Не водою,
а кров'ю
вмивають руки кати.
Спадають корони з корупціонерів.
Втікають зрадливі гетьмани.

А далі, війна.
На стіну стіна.
І з завойовницької псевдокультури -
лунають вибухи, і вилітають кулі.
Розтопчують імператив Канта
чоботи окупанта.

О невже,
наші подвиги й жертви -
лиш для зміни угрупування
одних, іншими олігархами,
і поповнення Європи
добровільними остарбайтерами.

Світоглядно інша моя Україно.
Здобуток твій воля.
Поезій країно.
Вдосконалюй долю.

Важливі закони
ті що правди кордони,
як фундаменти для побудови
нової світобудови,
не секонд-хендового змісту,
а світу некстмодернізму.

Наші інші світи
мають право світити
у небі космізму
сонцями наступного змісту,
Україну підняти до космопросторів
галактик ідейних зорів.

Лиш тоді недаремні стояння твої на холодних зимових майданах,
і картини що пишуть червоним по-білому перебинтовані рани,
коли змінить країна світогляд буденний,
на яскраві світи некстмодерні.

А ми голодні бідняки,
Босоніж ступим на шляхи,
Нас називають апатриди,
Це ті, що свій тягар несуть.
Занурене життя у біди,
В задумі, що без співчуття,
Нігде опори не здобуть,
Таки рушаємо у путь.

Ми народились де не знати,
Потроху всюди, як спитати,
Ми батька й матері не маєм,
Один лише наш брат печальний,
В руках убозства доживаєм.
Лиш здрісний етап вершальний,
За нами скрізь, нас хоче чуть,
Ох, цей широкий путь.

Ми сліз не відаєм з лиця,
Пустота в душах, а серця
Посуха вкрила вже незрима.
Ще маєм вимолити хліб,
Ганебно мерзнуть під дверима.
Але ж! Від голоду не втік,
То треба їсти, хай там як,
І знов ступити на цей шлях.

А дехто, крізь зими неспокій,
Поспати йшли у яр глибокий,
З негодою, що снігом вкрила,
Їм ця канава слугувала
Мов сховок, ліжко чи могила,
Де їх знайшли, коли нестало
Від холоду вже посинілих
Все ж на шляху ширококрилім.

***
Як хочеться найти слова урочі
із істиною для усіх живих
і правдою, яка не ріже очі,
а дивиться з надією у них.

***
Ми бути українцями не проти,
якби навчали школа та батьки,
що рідну люблять тільки патріоти,
а вигідну – приблуди й байстрюки.

***
Народи є великі і малі.
Але й найменший власну мову має.
Синівське серце гордістю палає,
що розмовляє мовою землі,
яку і береже і обробляє.

***
Уміємо ходити до гори
як Магомет, як Будда – до корови.
Та як Сізіфа каменюку, знову
під наші синьо-жовті прапори
несемо реп’яхи чужої мови.

***
Народи вільні витерлись од сліз,
а ми усе ще прісно і донині
виорюємо щастя у руїні
та витираємо розпухлий ніс
знедоленій сусідом Україні.

***
О, Господи, нема тобі поко́ю,
усі до Тебе, то і я без черг
прошу́ Тебе, дай хоч одного Ноя,
щоб український будував Ковчег.

***
Я нагадую ще, і повторю на кожній сторінці,
що манкурти минуть, яничари у безвість підуть.
Це земля українська, і мова на ній українська,
і на ній українці за неї життя віддають.


                              1995-2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.

… столик замовлю на восьму
настрій, парфум - опівдні
найкраща прийдешня Осінь!!
вальс, безперечно, - з Відня
і хай це проста банальність:
кава, вино і квіти
життя розтече в деталі
щоби родити звідти...
16.11.2014.

Давно не бачив я людей.
Не гріх казати, гріх мовчати.
Давно не бачив я людей.
Хоч навкруги і тіл багато.
Давно не бачив я людей.
Лиш тільки зради і обмани.
Давно не бачив я людей.
Плюють у очі в спину рани.
Давно не бачив я людей.
Що жертвують своїм заради інших.
Давно не бачив я людей.
Давно не бачив... а між іншим.
Давно не бачив я людей.
Які хотілиб все змінити.
Давно не бачив я людей.
Що від колиски до могили.
Давно не бачив я людей.
ЩО ринуть в бій вогонь і пекло.
Давно не бачив я людей.
Що піднімають символ смерті.
Давно не бачив я людей.
Що закликають йти за ними.
Давно не бачив я людей.
В яких горить душевна нива.
Давно не бачив я людей.
І вже напевне не побачу.
Давно не бачив я людей.
Навпроти дзеркала сиджу і плачу!

Життя що бється у руці.
Сьогодні ти залежиш лиш від мене.
Карась, що дико вється у руці.
Не розуміє він всього напевне.
Не розуміє він життя-буття.
І сотні слів йому не зрозуміти.
Так само, як ловлю я сенс життя,
Йому хотілося водиці захопити.
Він вється, вється хоче він назад.
Бо по землі не суждено йому хому ходити.
А я згадаю Ковалевий сад
і ту старую темную креницю.
Як дивно всеж таки життя мина.
Враз повертає нас у спогади далекі.
Колись і я боровся за життя...
І бовтався у мокрій холоднечі.
Єднає різне бо одна мета.
Залишитись в живих і стати іншим.
Бо ми міняємось на обріїї буття
і щось міняється з середини між іншим.
Ми розумієм сенс життя ....життя.
Я відпускаю карася у воду...
Він радісно пливе туди де течія!
Бо не попадеться у пастку вже ніколи!!!

Життя! Навіщо? Я не знаю сину.
Ми повзає по світу мов жуки.
Не зупинитись нам ні на хвилину.
Шукаєм шлях не знаєм куди йти.

Мов саранча ми поспішаєм на поживу.
Мов дикий кінь ми скачемо в степи.
Мов ті жирафи бачимо вершину.
Коріння бачуть лиш одні кроти.

Ми в буревії дій, подій та вражень.
Крокуємо туди, де стоптані стежки.
Мій любий сину я не знаю нащо.
Та легше нам по стоптаному йти!

Шановне панство так буде не завжди.
Свята закінчаться прийде кінець-кінця.
І за діяння-злодіяння завші,
Прийдеться відповісти у стовпа.

Каміння знайдеться, тай люди теж знайдуться.
Прийдуть всі ті хто зла вам не бажав.
Кого труїли панським гнутом.
Хто під ярмом здоровячко поклав.

Орете ж нами ніби ми воли.
І різку-різко, Ви кидаєте на плечі.
Чиж ви забули, що ми всі брати?
Чому ми гірші, чим від нас Ви кращі?

А кров у жилах зовсім не така.
Ви нам весь вік постійно розпинали.
Що голуба, що не така як та,
Бач у плебея чорна, а у нас криштально-голуба!

Та вічно це тривати... "неможливо"
Кінець приходить завше повсякчас.
А я прийду на панову могилу.
Принесу квіти і зауду як ....

Горіли плечі від гнута кінного.
А в серці біль між нами пустота.
Я не забув всього того мирського.
Чим гордо наородзували нас.

Пани вмирають! Нові враз приходять!
І кров міняється ураз і назавжди.
Хто був нічим той стане богом!
Та Пане мій не роблять так боги.

11.11.2014р

Вставай і йди... Не дай себе приспати.
Закутати думки у сонні шати.
Сховатись за полудою очей.
Ще кров у жилах – не вода, ачей,
І предків дух – нескорений глашатай -

Споконвіків при совісті на чатах
У час борні здіймається крилато,
І спокій розсікає, як мечем.
Вставай і йди…

Бенкет війни розгульний і затятий
Без тебе не обійдеться - затям ти.
І кров невинна, як вино, стече
Під какофонію байстрят-нікчем.
Не дай собі (бо не простиш) проспати…
Вставай і йди…

15.11.2014

заплющу очі… о! вже грудень
дрібничка вроді із дрібниць
а там і січень, лютий буде…
за шістдесят не силоміць…
а з понеділка перемир"я…
через парадне... чорний хід
і мікрофон - продажне вим"я,
зварганить знов "любові" хіт…
піди пізнай почім ті смерті?!
не десь, не там… а поруч, тут…
можливо ми і дійсно вперті -
ох і набридла каламуть
набридли геї… гречкомани
мєнти набридли - по заріз!!!
розплющу очі - морок тане
і Диригент. Чекає. Вліз …
15.11. 2014.

ОСІННІЙ ОБРАЗОК
Ліс жевріє.
Село квітує пишно
Багряним, жовтим,
Зело-золотим…
Зоря за ніч
Розсипала намисто.
Пливе туман,
З городів пахне дим…

Ясні ці зорі
Просяться у вірші.
І пестить жовтень
«Бабиним» теплом.
Якби ж не гасли!
Жевріють хай вічно
Оця зоря,
І жовтень,
І село!..
(© Любов Сердунич, «ДЖЕРЕЛИНКА», 1996).

Не тужу́ за калиною в лузі,
за копицями із осоки.
Не жалію, що ми тільки друзі.
Так простіше у наші роки:
               забувати минуле безжурно,
               поки руку тримає рука,
               цілувати обличчя задурно
               і прощатись бездумно, – пока.
Оминали ми всі попелища,
а піймала одна западня,
що у мене далекі – найближчі,
а тебе обнімає рідня.
               Не один я такий одинокий,
               що від цього аж душу звело.
               Розміняємо осінь на ро́ки.
               Все минає, чого не було.
І забудеться мила-жадана
і наврочена доля чужа,
поки ріже усе без ножа –
і неждане, і обітоване,
та, що вміє торкатися рани,
від якої яріє душа.

                              11.2014

Хароне, як перепливти
Нікчемні оди псевдодрузів?
Слова - ціанисті меди
Самоотруєних ілюзій.

Яскравогаснучий болід
Паде впотьмах на власну плаху -
Солоний сміх, пекучий лід,
Підшкірний змій нічного страху,

Папірус болю, синій птах...
Сліди човна ведуть на берег.
У Прозерпіниних садах
Небавно стигнуть вірші-бери.

Хароне, як переплисти
Залежність рим і пломінь вічний?
... А на уламках берестин
Гойднеться місяць потойбічно,

Розгубить золото підков
Червоногривий привид літа, -
І обезболено любов.
Чи обезволено. Чи вбито..

2014

ДАвай не киснути, без того мало часу.
Багато втрачено та більше не болить.
Можливостей багато вже погасло.
Та у запасі є ще не одна яскрава мить!

Тай час, ще є і сили нашкребуться.
Тай дух завзятий не підведе нас.
Давай хутчіш іскра ще не погасла.
Давай творити, щоб не забув нас час!

Давай уклинимось в історію суспільства.
Я знімлю фільм, а ти запишеш трек.
Ми переверним світ, або покладем на кліна.
Уклинимось в історію суспільства поперек!

Багато сказано та не доказано нічого.
Миттєостей погашших так давно.
Життя без промахів не варте геть нічого.
Іскра життя розпалена давно!

Давай творить допоки не погасло.
Я вірю в тебе труже мій.
Давай худчіш до поки не погасло.
Творити насміх люду тай на зло усім!

Косого променю забава
в часі призахідної миті -
всеперебільшеннями вабить:
од стерня тінь - дуби маститі.

Кленовий лист - ікластий привид,
хатина - як стоповерхівка,
а трави - наче темні гриви
і яко відьма - проста дівка.

Омана здовженої тіні
з куща зліта - як із титана.
А сонце кане в ночепіння -
"титана" суть: ой тана- тана.

Шпилі соборів покололи небо.
Капканом самоти затисло серце.
Летить останній білий цвіт зі стебел –
за місяць знову снігом повернеться.

Холодний день дозрів на гілці року,
упав на землю потьмянілим листом.
Іде зима, не стишуючи кроків,
така, як я, – непрохана у місто.

2014

Дружині (1959-2014)
***
Боже, як добре
що в кожного з нас
ти була –
ніжна бабуся,
найкраща дружина
і мама…
Хай тобі там,
де немає ні болю,
ні зла,
щедро любов’ю
віддячить Спаситель
так само…

15 листопада 2014 року

У співака стулені губи
Ніч вимовля співак очима
Під барвою зловісних небосхилів
Де спів скінчивсь настає морок
І неба тінь вкриває землю

Де в скирдах зір хропуть пілоти
відходиш зі смішним рулоном
мозаїк губиш слів Метафор
сміх супроводить твою втечу
назустріч справедливим кулям

як тінь луни цих слів даремність
вітер в покоях строф порожніх
не тобі піснею святить пожежу
всихаєш тринькаючи надаремне
долонь пробитих квіти заснулі

Присвята
мовчуне прийми снаряд скімливий
на плечі візьми вустя подиву
пагорбок віршів заросте дерном
під барвою зловісних небосхилів
що і твоє мовчання вип’є


Zbigniew Herbert
Poległym poetom

Śpiewak ma wargi zestalone
śpiewak wymawia noc oczyma
pod złym kolorem nieboskłonów
gdzie pieśń się kończy zmierzch zaczyna
i nieba cień zarasta ziemię

Gdy w stogach gwiazd lotnicy chrapią
uchodzisz chroniąc śmieszny rulon
Mozaiki gubisz słów Metafor
śmiech towarzyszy ci w ucieczce
naprzeciw sprawiedliwym kulom

Jak echa cień twych słów daremność
i wiatr w pokojach pustych strof
Nie tobie pożar święcić pieśnią
usychasz trwoniąc nadaremnie
przebitych dłoni kwiaty śnięte

Przesłanie

Milczący przyjm Skomlący pocisk
w ramiona brał by ujść zdziwieniu
Ten kopczyk wierszy darń zarośnie
pod złym kolorem nieboskłonów
który wypije twe milczenie
13.10.2008, 12:44

Прокляни мої сльози по тобі /це сивої осені спротив/
Забіліли блідими стигматами листяні щоки...
Я відкрила дощу темні гирла та русел протоки,
Я вкриваючи наліддю вени землі, просякала аорти.

Я згоріла золою листопада, встигнувши втратити душу.
Я пожовкла рудими судинами смутку та страху.
Прокляни мої сльози та випусти сизого птаха,
Бо летіти до вирію доки не пізно, щоб вижити, мушу.

Прокляни мої сльози по тобі, бо дерево гнути не сила!
Вити гнізда, ховати уламки скляних оберегів...
І не знати тобі, що розбились на рифах ковчеги.
І не знати ніколи мені, де твоя безіменна могила...
_________________________________________

Пом'яни мене словом, коли не залишиться сили!
Заримуй мої сльози вузькими вервечками літер.
За межею могили кульгає зневірений вітер
І стинає верхівки дерев, за загиблими ридмами скигле.

Пом'яни мене квіткою: вирвані корені/зрубані стебла,
Затуливши вуста на півподиху, втримавши зойки...
Накликає біду безкінця пересмішниця-сойка,
Виростає з грудей моє серце крилате за зламані ребра.

Ці адамові яблука, жінко, неначе вустами оскома.
Ці Едеми розквітли суцвіттями крові та болю...
Пом'яни мене, жінко, востаннє, як вперше, з любов'ю!
Я з цієї страшної війни не вернувся/вернуся додому...

Ненавиджу прогнилість наших душ,
Замерзлим ехом шепіт обіцянок,
А я давно не хочу вже цяцянок, -
Лиш затишку без сяєва калюж.

15.11.2014

Не надо ни стихов, ни послесловия,
ни сноски в виде звёздочки с небес.
Спасать октябрь вином от малокровия,
не видеть, как слова теряют вес,

как солнце улыбается при случае,
как божьим одуванчиком глядит,
и медленно растрачивает лучики,
и скоро первым снегом облетит.

Тогда, зимой, остынувшее зарево
в глазах утонет искоркой сырой
и мы решим, что время разговаривать:
как золото менять на серебро.

Раскладывая прошлое по полочкам,
придут слова, захлопают дверьми -
не для того, чтоб ринуться на помощь к нам,
а до конца соломинку сломить.

Мой близкий друг, далёкий небожитель мой,
смотря сквозь линзу тамошних лексем,
ко мне ты обратишься уменьшительно,
но больше не ласкательно совсем.

Затем что свет, когда-то сердце плавивший,
внутри тебя всё тише, холодней, -
и вместо нужной буковки на клавишах
найдёшь скорее точку рядом с ней.

Так колеси от темени до темени,
от торжества к другому торжеству,
а я останусь - где-нибудь вне времени, -
неслышный, но живой по существу.

Своей порой, ни раннею, ни позднею,
тебе - цвести, а после - увядать.
А мне, теперь, когда под пылью звёздною
такая в мире тишь и благодать, -

сидеть впотьмах на стареньком диванчике,
поставленном для рифмы, как и ты,
и пить вино из жёлтых одуванчиков
у краешка великой пустоты.

Холод охоплює душу.
Я йду, я мушу.
Крізь кордони страху і болю
Я вірою замолю
Шлях, по якому пройшовся Майдан.
Я віддам
Усю себе до останньої сльози…
Померкли образи
Від доблесті та крові людської.
Ви безсмертні – герої!
Закричало громами небо:
«Хіба так було треба?!»
Земля бажала сонця, літа,
А не гріти…
Мати хотіла єдине –
Живого сина,
Жінка – мужа, дитина – тата…
За що розплата?!…
Голгофа кривава завіщо!?
Святу і ніщу,
Сплюндровану фарисеями і катами
Тебе, Україно, люблю до безтями…

Немає стану дежавю,
Хоча не вперше ми у Львові.
Ходжу бруківкою, молю -
Щоб не востаннє, а щоб знову

Потрапити у древній град -
До романтичного князівства.
І що нам дощ і листопад -
Ми ж бранці цього диво-міста.

Панує жовта акварель,
Кружляють львівські листопади.
На розі вулиць менестрель
Красу доповнює фасадів.

На волю мрії відпущу,
Хай бродять, ніби коні в лузі.
Радію теплому дощу,
Щасливі бачу лиця друзів.

7521 р. (Од Трипілля) (2013)

чи то схоже на стукіт коліс...
чи то серце ось-ось випурхне…
заголовки спішать навскіс
у самісіньке пекло вибухів…
остогидли по горло усі
знамениті й забуті іменники
ой спиніться, я стрибну зувсім
до своїх у сім"ю кулеметника
14.11.2014.

у ветхім сні сердечно їй тулися,
цілуй у ліву всміхнену брову
чорнильнОцятковану дугу,
лобзай чоло, уклінно покорися.

у ній ти рафінадно розчинись
офірно, так приреченопокірно,
- дівча моє чекай, постій-но,
лебідко краснопера усміхнись.

заспраглу душу ти йому скропи
олієеліксирами і мирром,
і обкури сакральності кадилом,
однинівічно сполу - ВІН і ти.
2014

кінець - і це чудово.

'2014

розкажи мені вперше хлопче солодкогубий
колискову ніжності на ніч я не засну
доки вітер приносить звістку з могил що грудень
поза межами воєн оголосив весну
доки ти теплошкірий поруч й хоробросерций
бережеш від віхоли вибухів сни та дні
я замкну розпечений подих квінтами терцій
на твоїй розміченій картою куль спині

я все знаю хлопче ці ночі безсонний відчай
як болить променева кістка а час тече
я висотую з тебе страху останню вічність
прихиливши стомлено голову на плече
я складаю смертельні пустки у передсердя
і відлунюю пульсом пройдених скрізь доріг
розкажи мені хлопче про мінометний серпень
коли падав на скроні чорною млою сніг

прокажи мене хлопче крізь оніміння визнай
не мовчанням не болем голосом молитов
я листопадом сивим з тебе визрію пізно
доки гусне соком в руці калинова кров...

Укрили землю руни листопаду,
Ті вогники, зігрітися завада.
У сиве небо зник пташиний голос,
Вітри не дочекаються розколу.

Навколо знавіснілі сірі тіні,
Надія скоро стане на коліна.
Та зимно. Де ж те полум’я? Так зимно.
Стікають в іній краплями хвилини.

То серце квилить криком журавлиним.
Чому завжди шукатиме провину?
Химерність сутінків не розжене пітьма.
Іде зима. Таки іде зима.

                              І
Ідуть завойовники нас воювати.
А з ними і найманців ціла орда.
Невже і катюгу народжує мати?
Невже їх вмивала свячена вода?
               Це нас випробовують наші і ваші
               у чаші терпіння на гнучкість і злам.
               Батиї культури імперії Раші
               готують майбутнє своїм королям.
Парафія фюрера суне у бойню.
Наука не винайшла бука Кремлю.
Московські отці православ’я достойно
корону царя подають королю.
               А голий король ще й показує м’язи.
               Ну, явно засушений мініхеракл,
               якому і досі не вправили в’язи
               боєць карате або Ярош-козак.
І шуті, і люті ідуть Ліліпуті.
За ними – царапнуті і кацапнуті,
яких мавзолеї чекають в раю.
               А он фарисеї, кати і пілати,
               які Україну взялись розіп’яти,
               а обіч із нею і Рашу свою.

                              ІІ
А наші?
               А наші висовують гасла,
боргами поповнюють бідну казну
і списують на героїчну війну
нечувані наслідки головотяпства,
і поки надія іще не погасла,
то мають ідею…
               Та ще й не одну.
Але найогидніші –
               хатні злодії,
               манкурти й убивці у наших полках,
               які уповають на анти-месію
               із ликом диявола на прапорах.
І п’ята колона заповнює штати,
де пише закони чужий генерал.
І все це насправді одні маркітанти,
у кого на совісті кожен провал.
               Що Бога гнівити?
               Такий серпентарій
               лишила напам’ять радянська доба.
               Хіба воно зроду було у книгарні?
Хіба воно може бодай уявити,
що ними керують кремлівські бандити
імперії зла, де життя – боротьба.


                              11.2014

Прикладаю до світу холодні свої долоні,
закривавлене тіло його заховаю й рани.
Помаранчева осінь тоді, а тепер – багряна,
життєдайні дощі уторік, а тепер – солоні.

Відступаю на крок – це мій простір, у ньому тихо,
навіть чути бурління секунд із аорти часу.
Я відрощую крила у цьому комфорті, власне,
обламати аби об нестерпні кути безвиході.

Ти – боєць, і зрадливим вогнем обпікає спину,
ти спиняти ворожі атаки давав присягу.
Я – дружина, і матір, і донька… На довгу сагу
розтяглися мої молитви, аби жив, не згинув.

Я торкаюся неба, змикаю його в обіймах,
щоб не впало на землю, почувши свистіння кулі,
на розтерзану землю, по горло загрузлу в мулі,
у запеченій крові, немов у чернечій схимі.

Прикладаю настій із волошок, і молочаю,
і добра, і надії, і віри до світу шрамів –
і не буде війни, і не буде жорстоких армій!
Так, дружина, і матір, і донька, себе втішаю.

2014

Кохань початок - ніжний вітерець,
І в спогадах любов - вітрець ласкавий,
Кохаєш - біль! Жорстока насолода
В терзанні любих - наша зла забава.

Переклад - Ераст Іваніцький, 2013 рік

Один не втямить, чим троянда пахне,
А інший в полині і мед почує.
Окраєць хліба вдячний не забуде,
Невдячний і життя не поцінує.

Переклад Ераст Іваніцький, 2013 рік

Не уявити матір іншу
і іншої краси.
І все на світі наймиліше
за неї віддаси.

Без неї щастя, і любові,
та і добра нема.
І все це у одному слові, –
матусю, мамо, ма…

Вона у лепеті дитяти,
і у юначих снах,
а як прийде пора вмирати –
у діда на устах.

А як сама іде до Бога
багата, бідна чи убога
кудись туди – увись,
її так тяжко забувати.
Її ми кличемо до хати, –
Матусю, повернись.

А відлітаємо із дому,
як тяжко на землі одному.
Не поміняєш на хороми
матусеньку свою.
Хто Батьківщину забуває,
у того матері немає.
Тому за волю свого краю
ти вічно у строю.

Вона і нині зве до бою
з тією бабою Ягою,
у протидії до якої
немає ще, – війна.
Та нагадає Син Марії, –
немає вибору у дії.
Забула мачуха Росія
про день Бородіна.

                              11.2014