Последний день лета

Робко лист предосенний
Отделился от вЕтви...
Светло- благословенный
День последний... День летний...

Где-то в небе безбрежном,
Потаенно-высоком,
Чертит руны надежды
Птичья тень одиноко...

Философские мысли-
Не спасение мира.
Отражение выси,
Дребезжание лиры...

И не хочется думать,
Что алеют закаты.
И не хочется верить,
Что воюют солдаты...

Что в скрещении судеб
Русь терзают Святую...
Что беды еще будет...
Руны это рисуют.

Только небо безбрежно.
И страдания руны
Сменят руны надежды.
И добро еще будет.

И в надежде спасенья
Догорает над нами
Этот день предосенний,
Как строение храма.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520585
рубрика: Лирика
дата поступления 31.08.2014
автор: Сокольник

Котенок

Не могу позабыть,
Хоть и время прошло.
Как сердечная боль...
Как порез остро-тонкий...
Как тогда не успел
У взбесившейся-злой,
Озверелой собаки,
Отобрать я котенка...
Я спасти не успел,
Хоть его отобрал...
Он глядел на меня,
Не мигая глазами...
И казалось- я с ним,
Вместе с ним умирал...
Это детство мое
Истекало слезами...
Не могу позабыть,
Как с укором глядел
Он тогда на меня,
Тихо с миром прощаясь...
Словно что-то сказать
Мне тогда он хотел,
Нечто мне передав,
В детский Рай улетая...
Я не смог... Не успел...
Отчего не успел?
Это совесть во мне,
Словно рана, зияет...
Этот мир черно-бел.
Это- точка. Пробел.
Мой котенок во мне
На руках умирает...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487397
рубрика: Лирика
дата поступления 22.03.2014
автор: Сокольник

Перейшли літа неначе сон,
Як розмова тиха задушевна,
Заніміли серцю в унісон
У дощі освячені дерева,
Стало небо глибше й вище хмар,
Поріднило душу із собою…
Золота журба - останній дар
Радості поквапної земної…

22.10.14

Замислено бреду крізь поріділий парк,
знайома білочка запитує про Тебе…
Хмарками затягло враз посіріле небо,
бо Ти не тут, і все тепер не так…

Звірятко миле, дякую тобі,
що так довірливо береш оті горішки!..
Промінчик сонця натяком усмішки -
у верховіття хвостиком рудим…

… (ред. 2014)

Ця осінь – як любов,
печальна і прекрасна,
як час для молитов,
як незбагненність щастя.

Молитви золоті
шурхочуть під ногами,
як тисячі життів
у вирії – над нами.

Іще не листопад -
а вигіркли отави.
І небу так болять
землі пекельні справи.


17.10.2014

На мене, Голіафа – з патерицею!?
Якесь безвусе набожне хлоп’я!?
Я – велетень. Стою горою-крицею.
В нутрі моєму лють і кров – киплять!
Жахайтеся, тремтіть, раби Саулові.
Важкий мій меч, міцна моя рука.
Мені немає рівних. Чи забули ви?
Оце дитя – суперник мій?! Ха-ха!
Та не сміши, малий, отою пращею,
Сховай мерщій у торбу камінця!
Змирітеся із долею пропащою:
Я всіх вас розтрощу,
Я обіця…

Сивіють, напоєні мжичкою, трави
І димом пропахли вологі вітри,
І плинуть думками в осяяний травень,
Лисіючи швидко, стрункі явори.
Не радує погляд ні далеч імлиста,
Ні тиша глибока пустельних полів,
Ні ключ журавлів, що, як нитку намиста,
В загуслому мороці вздріти зумів.
А я ось ніколи цей край не покину,
Де нині все блякле, німе і сумне, –
Де лиш засоромлена рано калина
Гіркою красою бентежить мене.
21.10.14

Стояла із мамою й татом під віттям вільшаним
У тихому затінку дівчина – вродою мила.
Волосся дрібні завитки, мовби гроно каштанів,
Лягали на плечі холодні і сяюче білі.

В червоному платті, що срібною ниткою шите.
Трояндою квітне, сердечний ховаючи трепет,
І в рицаря, що свій шолом при арені залишив,
Очима стріляє так тонко, немов з арбалету.

А в того біляве волосся, як топлене млеко,
Яке під шоломом змокріло й взялось завитками,
І очі блакитні, і усмішка лущена, терта,
І в серці гарячому – легкість померти за даму.

Недавно посвячений в рицарі, знатного роду,
Прибув на турнір – одиночка, сміливець, зухвалець!
А ввечері, пил обтрусивши із ніг, її – горду –
Посміє, припавши коліном, просити на танець.

Він виклик прийняв, обернувшись і глянувши косо.
Прекрасна! Але зосередитись слід перед герцем!..
І мріє вона відмовляти йому цілу осінь,
Щоб стати по тім загадковою дамою серця…

Вона така юна, сміється з розмов про заміжжя.
А в замку холодному сіро. І хочеться дуже,
Щоб рицар розвіював сум її тиждень за тижнем,
Допоки їй батько не знайде достойного мужа.

Один нещодавно добивсь – цілував її руку,
Співав серенаду в саду, як цвіркун осмілілий.
Розгніваний татко зіскочив із лави і хутко
З мечем вибіг в браму й обтяв тому рицарю крила.

А цей, – панна стримує подих в тугому корсеті
І трохи збентежено соває пальці в перчатках, –
Молодший з синів, майоратом до нитки обдертий,
Він – рицар без спадку, якому нема що втрачати.

2014 р.

Майже аж на той край міста,
де вже губляться слова,
осінь їхала барвиста
у трамваї номер два.

Цілий день вона гуляла
по стежках, що між озер.
Там недавно засмагало
літо. Де воно тепер?

І коли вечірній промінь
у похилі трави ліг,
і затих останній гомін —
там зустріла осінь їх.

Там, де Піскові озера
вже вдяглися у сатин,
їхня з осінню спацера
загубила часу плин.


* парк з озерами у Львові.

(жовтень, 2014)

Нічна дорога в нікуди

В тумани сиві пірнають фари...
За борт хапають нічні кошмари...
Куди я їду? Куди мій шлях?
Спитай у крука в нічних полях...

Це зустріч? Мара? П"янке видіння?
На зов Мольфара нічне створіння?
Лиш звук сопілки... Чи вітру свист...
По-між світами ажурний міст...

Що я покинув? Що я отримав?
Де я щасливий- чи там, чи нині?
Совиний стогін в питаннях цих
На перехрестях нічних доріг...

Чимало знаю. Чимало бачив.
За шал кохання чим я віддячу?
Куди прямує мій корабель?
Пливу до неї... Можливо-в Хель...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478447
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 10.02.2014
автор: Сокольник

Страсти по Аэлите

В железной скорлупе... Все ближе, ближе, ближе!..
В иллюминатор красным глазом Марс блистал..
Какие тайны, мятежи, события увижу,
Рукою алчущей сквозь мрак тебя достав?

Сквозь ночи мглу, дрожащий холодом забвенья,
Тужуркой кожаной укутав свой озноб,
Влекомый силой притяженья- вдохновенья,
Тянусь рукой к тебе, земной озябший сноб,

В твоих согреться зыбко- призрачных долинах,
Познать хрустальный блеск твоих вершин,
Припасть к немым сакральным тайнам властелинов
Былых эпох, изведать мощь твоих машин...

Кружиться в вихре перманентных революций,
Пьянящий пить поток твоих кровавых вин,
Проверить прочность неземных твоих конструкций
Лечу... Во всей вселенной я один, совсем один...

И будет встреча... Кем-то выписан мне литер
Познаний таинства космической любви...
Меня ты темным ангелом увидишь, Аэлита!..
Встречай же падшего, и им одним живи...

Испить мне дай эзотерических познаний,
И в нежность женственности крови свежей влить
На пике жажды эротических желаний,
И дай Надежду революции вершить...

На торможенье!.. Дрожью мелкой бьет ракету,
Как от экстаза... Аэлита! За тобой
Я прилетел! Аз есмь! О, где ты? Где ты? Где ты?
Я приземлился!.. Где же ты, любовь?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506774
рубрика: Лирика любви
дата поступления 23.06.2014
автор: Сокольник

Ця війна змінила багатьох,
Ця війна змінила Україну.
Кіборги. Донецьк. Аеропорт,
Що перетворився на руїну.

Трупний запах, порох і вогонь,
Смерть приносять гради, міни, танки.
Піт із чорних, випалених скронь…
Глина, гільзи, попіл і уламки…

Та стоять:
Дев`ятий, Ворон, Гном,
Абрикос, Богема, Маршал, Цезарь…
А над ними – небо полотном,
А у них життя на вістрі леза.

То чиїсь батьки, брати, сини
З Харкова, із Києва, зі Львова.
Шахтарі, таксисти… В час війни
Кіборгами стали тимчасово.

Каска, бронник, берці, автомат,
Друг надійний, що прикриє спину.
Доброволець, патріот, солдат,
Наш Герой і гордість України!

21.10.2014р.

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Йсуса професором дядько Олекса,
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.
--------------------------------------------------
Лозоватка - село на Кіровоградщині, де ми, студенти-філологи, допомагали колгоспникам збирати врожай.

Сяють галактики яблунь
у космосі
осені.
Листя пливе ...кометами
золотохвостими.
Срібні ракети-авта
креслять
орбіти.
Я без скафандра
хочу
в осінь летіти...

17.10.2014

Ти знаєш, що таке війна?
Не приведи, не треба, друже.
Це тричі проклята карга.
Її принади – плем’я суче.

Це кров і піт, коли без сил,
коли надія утікає,
а привид смерті між могил
для тебе спочиву шукає.

Це очі вбитого бійця
і жах стальними пазурами
здирає шкіру із лиця,
життя випалює вогнями.

Це бруд і холод. Наче склеп –
над головою шар накату.
На сотні метрів – чорний степ
від засівання залпів «Граду».

А ще цигарка, що на двох.
А ще плече і лікоть друга.
І побажання, щоби здох
великох…йлівський катюга.

Ти знаєш, що таке війна?
Не із книжок, з реалій яви?
Не приведи… вона…вона
зіркової не варта слави.

Бо кожна слава – це герой,
його оплакане безсмертя.
Свіча горить – іде АТО,
вбиває клин в живе осердя.

21.10.2014

Яке страшне оце спекотне літо
Для всіх родин, в які прийшли гроби.
Та кукситься вгорі псевдоеліта,
То ж - бузина, ведеться - як дуби.

І зраджує усіх у нашій хаті,
І діти їхні десь, не на війні.
Цвіте в них бізнес. А усій громаді -
Повістки, похоронки льодяні.

В народу вірус є вже від майдану!
Повернуться всі воїни з війни -
Із Ради весь бур,ян, неначе з лану,
Навіки вирвуть, викинуть сини.

І прийде мир і спокій в Україну,
Бо щеплення війною всі пройшли.
І мова вже не наймичка, єдина,
В країні рідній вийде з кабали.

І розцвіте щаслива, всім багата,
Згорьована, відроджена земля.
Народиться майбутнє в кожній хаті,
Що українцем буде, не хохлям!
05.08.14

Духмяний запах аж лоскоче ніздрі -
Гарячий хліб і золота скоринка!
Як палянично він сьогодні визрів.
А чарівниця - мама, світла жінка.

Вона сонця несе до столу з печі,
В хустинці білій, на обличчі - свято.
У неї сяють очі, у малечі,
І обнімає всіх щасливий тато.

А вікна празниково в нашій хаті
Сміються радо всім зустрічним людям.
Ми хлібом і добром уже багаті
Бажаємо - нехай у вас так буде!
16.02.14

Я війна! Я самотня думками, зболена порожнечами та безлика!
Розпанахане черево смертної пошесті й ревного болю.
Я земля переорана танками, вибухом визрілі небо та ріки,
Явори погорілі під градами: стовбури чорні та голі.
Ці ліси, що вростали корінням, пускаючи пагін, спалила і стерла!
Всі степи перестиглі, де схрони кісток та хребти ешелонів,
Поховала під покривом мертвого сну, поневолена зброєю, ера.
І над світом тепер майорять мої стяги криваво-червоні.

Я війна! Сирота, що не відала миру, не знала довіри й любові!
Я вдова, що ховала померлих неначе уперше й востаннє
Закривала їм лівою очі назавжди, а в правій тримаючи зброю,
Я вбивала чиїхось синів, я вбивала чиїхось коханих...
Обирала найкращих у пастві, без права на вибір: "померти чи жити".
Залишала по собі могили та, боєм запеклі, кургани.
Я навчила крізь сльози боротись, крізь пекло іти та укотре терпіти
Ці відірвані руки, пробиті кевларові каски та рани...

Я війна! Я стомилася смертній безодні дивитися в очі до темна!
Я гірка, бо всі сльози крізь мене стікали мов ріки Валгалли.
Я на шиї народу пропасниця, в грудях цієї землі еритема,
Я провісник обвуглених площ та, спустошених боєм, прогалин...
Я війна! Винуватців не вмію прощати й не знаю прощення людського.
Я утрачені мрії, забуті надії, нечутні молитви...
Я усі каяття тобі, Боже! Спокути, гріховні зневіри й тривоги,
Що не знають донині й не знатимуть більше ніколи просвітлень.

Я прийду, як покличуть апостоли смерті, бо іншого шляху не знаю.
Відголосками страху, що стиснуть твої посинілі легені...
Причастивши, залишу майбутнє для тебе нездійсненим та незайманим,
Бо осліплим прозріння - війна, а заблудшим - війна - одкровення!
Я війна! Я тривкі недосни іще вчора , сьогодні пусті недовесни...
Під прицілами бабине літо, що вперше в тобі не збулося...
І якщо ти загинеш у цій боротьбі, то усе, що я прошу, ВОСКРЕСНИ,
Коли венами з тіла твого витікатиме вистигла осінь!!!

Ти знаєш, що таке війна?
Як другу відриває ноги,
І що його останній подих –
Твоїх прийдешніх днів вина?

І ти береш – він так хотів,
З його нагрудної кишені,
Набравши диму у легені,
Дружини фото і синів…

Ще знати би, як ляже масть,
Чи вдасться передати знімки...
Четвертий день нема підтримки –
А чи твої хто передасть?

Довкіл все спалено дотла,
І не секунди – кулі свищуть,
І ти із того попелища
Живим ще вирвешся з котла.

І зуби зціпивши, без слів
Прийдеш обірваний і босий,
І слідчий, ще з пушком під носом,
Тебе спитає – Як ти смів?

Ти промовчиш. До сивини
Додасться гіркота і пустка.
І десять днів, твоя відпустка –
Твої медалі й ордени.

…А жінка плаче – не вертай,
Мене і діточок заради,
Приснилося – накриють “гради”…
Тепер вже інші йдуть нехай…

І на твоє – Не ми, то хто?
Сплакне у відповідь на ласку…
І купить італійську каску
за двісті євро – на АТО…


21.10.2014

А осінь різна – молода,
із полум’яними вустами,
п’янка, чарівна, золота
гендлює жаром-почуттями.

А осінь різна – в зрілий час
ховає хіть у жовті ріки,
кохає як в останній раз
заради плотської утіхи.

А осінь різна – в скло очей
уже тікає ніч бажання
і сад порожній – не трофей,
а символ мертвого кохання.

21.10.2014

Just tell me, what’s the reason
For our latest rain?
There is no more – dead season,
Insane, insane.

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Just teach me to be quite,
An emptiness and shade.
Be to your silence pliant,
What else can fade?

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

A tear and rain – in chorus,
And what about my love?
Just break the phrase one for us –
Apiece by now

In such way spring has longed
For rain, this rain.
In my soul I’m alone
Insane, insane.
In such way spring has longed
For once, for long.
In such way spring has longed,
In such way spring has longed.

Original:

Так сумує весна

Скажі мені, навіщо?
Цей наш останній дощ.
Не буде вже нічого більше,
Ну що ж, ну що ж.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Навчи мене мовчати,
Лиш тінь і пустота.
Не сказане тобі прощати,
Не той, не та.

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Сльоза і дощ одразу,
А що любов моя?
Зламай останню нашу фразу,
Це ти, це я

Так сумує весна,
Це дощ, цей дощ.
А в душі я одна,
Ну що ж, той що ж.
Так сумує весна,
Один, одна.
Так сумує весна,
Так сумує весна.

Знаєш, я ніколи не був такий щасливий, як сьогодні вранці
Ми прогулювалися пляжем дещо схожим на цей
Це було восени, восени, коли погода стояла привітною
У сезон, який притаманний Американській Півночі
Там його називають Індіанським Літом
Але це було лише наше літо
У своїй довгій сукні ти нагадувала акварель роботи Марі Лоренсен
І я пам'ятаю, я дуже добре пам'ятаю, що я сказав тобі того ранку
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах
Сьогодні я дуже далеко від того осінього ранку
Та я ніби то там
Думаю про тебе
Де ти?
Чим займаєшся?
Чи я ще існую для тебе?
Я дивлюся на хвилю, яка ніколи не сягне дюни
Глянь, я, мов та хвиля, лягаю на пісок
Я пригадую приплив, як сонце і щастя минаються з морем
Рік, чи вік, чи вічність тому
Нам іти туди де ти бажаєш йти
Ми любитимо й тоді, коли любові нема
Все життя минатиме як ранок-птах
В Індіанського Літа тонах

Original:

L'été indien

Tu sais, je n'ai jamais été aussi heureux que ce matin-là
Nous marchions sur une plage un peu comme celle-ci
C'était l'automne, un automne où il faisait beau
Une saison qui n'existe que dans le Nord de l'Amérique
Là-bas on l'appelle l'été indien
Mais c'était tout simplement le nôtre
Avec ta robe longue tu ressemblais à une aquarelle de Marie Laurencin
Et je me souviens, je me souviens très bien de ce que je t'ai dit ce matin-là
Il y a un an, y a un siècle, y a une éternité
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien
Aujourd'hui je suis très loin de ce matin d'automne
Mais c'est comme si j'y étais
Je pense à toi
Où est tu ?
Que fais-tu ?
Est-ce que j'existe encore pour toi ?
Je regarde cette vague qui n'atteindra jamais la dune
Tu vois, comme elle je me couche sur le sable et je me souviens
Je me souviens des marées hautes du soleil et du bonheur qui passaient sur la mer
Il y a une éternité, un siècle, il y a un an
On ira où tu voudras, quand tu voudras
Et l'on s'aimera encore, lorsque l'amour sera mort
Toute la vie sera pareille à ce matin
Aux couleurs de l'été indien

якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
якби не було тебе
кому би дарував я дні
для яких би жінок розпростер
черстві обійми чи одній
якби не було тебе
то крапкою не був тоді
я у світі що часто іде
і повертається без тебе в дім
розгублений ти де
якби не було тебе
не чув би те що в грудях б’є
удавав би що серце сліпе
і я такий завжди як є
якби не було тебе
то таємницю би відкрив
як створити тебе у житті
очей твоїх знайти порив
я б так того хотів
якби не було тебе
скажи для чого я би зміг
йти самотньо світами тепер
без надії і доріг
якби не було тебе
я б видумав любов собі
і художника пальці би мав
під ними кольорами біг
до фарб яких нема
10 Жовтня, 2014

Original:

Et Si Tu N'existais Pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pour qui j'existerais
Des passantes endormies dans mes bras
Que je n'aimerais jamais
Et si tu n'existais pas
Je ne serais qu'un point de plus
Dans ce monde qui vient et qui va
Je me sentirais perdu
J'aurais besoin de toi
Et si tu n'existais pas
Dis-moi comment j'existerais
Je pourrais faire semblant d'être moi
Mais je ne serais pas vrai
Et si tu n'existais pas
Je crois que je l'aurais trouvé
Le secret de la vie, le pourquoi
Simplement pour te créer
Et pour te regarder
Et si tu n'existais pas
Dis-moi pourquoi j'existerais
Pour traîner dans un monde sans toi
Sans espoir et sans regret
Et si tu n'existais pas
J'essaierais d'inventer l'amour
Comme un peintre qui voit sous ses doigts
Naître les couleurs du jour
Et qui n'en revient pas

1.
крутиться під ногами
листя мов циганята
струшує рухи гамір
бемкнув годинник – п’ята

кров бузини в етері
вулиці – карти в покер
бункерні люки – двері
вікна – очиська хокку

2.
в коконі міста – сквері
в шатах у колір мокко
Джона малює Мері
з пляшкою Джоні Вокер

з ласкою попід груди
лоскотом у штанині
лялькою Мері-вуду
голкою в серці синім

3.
як не щебече щебінь
так не минає схожість
мертвого гілля в небі
з поглядом перехожих

фарби бракує думці
білої як сніжина
зникла помада в сумці
схожа на лиск рибини

4.
губи позбулись речень
очі – вимовну дальність
з видихом впали плечі
ніби фата фатальна

Мері о люба Мері
виплач свою незвичність
з кокона міста – скверу
вилети з першим стрічним

5.
сяде – згорить в цигарці
стане сплітати кроки
йти мов по струнах пальці
сіяти сіль і вроки

з нею не Бог – убогість
межистатевих воєн
груди – її пороги
де два світи надвоє

6.
Джон у кареті білій
в дранті що Мері прала
з байтів зганяє вирій
інша весна настала

плюск есемес в мобілці
рибоньки золотої
киш перехожі-вівці
з кармою некрутою

7.
у сльозовім каналі
неба що в дах прибилось
янголи два конали
з ринви стікали крила

добре що налітались
зле що проспали долю
просто її не стало
просто його не коле

5 Вересня, 2014

1.

хребтом
любили палицю
до оніміння
тіла
руками
розкидалися
ногами
тупотіли

устами
не кривилися
ні скреготу
ні рику
і чухали потилиці
коли троянський брикав

2.

а вуха
чим набилися
ці нерети
без риби
повилізали
вилиці
на бережину
глиби

а очі
де дивилися
навчилися
минати
країну
що на милицях
захмарні брами
татя

3.

січе дорога
ріже дим
з півбогом
і півматом
у кожному
подекуди
гніздяться
автомати

у кожному
перевертні
тече не кров
сивуха
чола високого
граніт
вкриває лють
і мухи

4.

не знати звідки
зграя куль
ворожа
чи привітна
складай кістки
труну цинкуй
хрести ліпи
на вікна

цей град
паде
на голови
їм ніколи
збагнути
життя
плакуче олово
тіла і труни
брутто

5.

литаврами
тавтоване
грудне
моє терпіння
я кулею
гартований
а на хресті
сумлінний

бо вірою
виношую
розпачливе
кипіння
воно мене
уже не вб’є
не кине
на коліна

6.

як не приспить
доріг зима
і не присипле
попіл
а недовірливий Хома
не доторкнеться
плоті

над небокраєм
полечу
багряний
і плечистий
я
море щастя
і плачу
сумління
небо чисте

7.

за полем
ходить небокрай
за тілом плаче куля
як можеш
Боже
не карай
очей моїх не стулюй

і у пшеницю
не клади
твої палаци зріти
як можеш
Боже
відведи
малюй безхмарне літо

8.

біля дороги
рів для трун
попи димлять
і піють
я душу
не одну потру
хреста на ній посію

це буде згадка
про війну
страшну й стодітну
суку
земля
мов пір’я
на труну
опірено
розлуку

9.

на думку вийшла
голова
немов на слід
собака
там недокурена
трава
там пиво вам
і раки

а манна
сиплеться до ніг
в дірявий мідний тазик
а на війні
як на війні
життя
розбитий пазл

10.

на кожне слово
ставлю хрест
наводжу з крапки
жерло
мій вірш
мій постріл до небес
і відпусти
померлим

то він
вбиває голоси
згорає сон і вата
гудуть рядки
душі баси
зболілим
гігаватом

17 Липня, 2014

як місячне сяйво
стече по дахівці
залиє вікно
за словом за зайвим
полізе по цівці
дратливе вино

в душі спорожнілій
луною полине
бездомна печаль
та вирине з тіла
впаде на коліна
мов янгол з плеча

куток до куточка
складе пантоміми
знетемнена ніч
мов кульчик у мочку
пройде через вимір
освідчення свіч

думкам би дозріти
попасти на сяйво
чи бал сатани
на мітлах летіти
за словом за зайвим
з вином до вини

а осінь звивати
в листок тютюновий
втягати цей сплін
і тихо вмирати
щоб дихати знову
відсутністю стін

хай Той хто дозволив
торкнутися рани
своєї Хомі
це небо оголить
від гніву над нами
данини зимі

8 Жовтня, 2014

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обніму тебе.

Пахощами безу
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

7521 р. (Від Трипілля) (2013) Конча Озерна під Києвом.

Сигарета тліє доти
Доки не відчую дотик
Твоїх пальців на зап’ястку
І вина сухого присмак…
Я не знаю хто мій ворог
Його ім’я стерте в порох
І вина сухого присмак –
Наче при смерті - ожив

Я не знаю хто ти, де ти
Чи шукаєш мене зранку
Зазирнувши за фіранку
Кольору твоїх очей

Я не знаю хто навіщо
Розібрав нас всіх на цифри
Моє тіло прагне шифру
І тлумачення речей

Моє тіло прагне сенсу
А душа, напевно, сексу
І вина сухого присмак
Залишився на губах

Ми врятуємось насправді
Та чи всі пізнають правду
Хтось розіб’ється об щастя
Іншим просто зірве дах

Сигарета дотліває,
Доки я тут розмовляю
Твої руки зовсім інші
А чи може не твої?

Світ кривенько усміхнеться
Хтось розійдеться, зійдеться
Загнояться й мої вірші
Наче рани бойові.

2014

Як є коти у хаті -
Пуфики в дрантя дерті,
На штанях і у салаті
Повно котячої шерсті.

Кляті коти ці, кляті,
Слів не знайти у відчаї:
Як є коти у хаті,
В ній всі кути помічені!

Нявкає хтось о п'ятій,
Ночі, не дня - важливо:
Як є коти у хаті
Виспатися неможливо!

З ранку і до світанку,
Як є коти у хаті,
Не вдовольниш забаганку
Вічно голодної раті!

Може котів у хаті,
Маєте ненароком?
Значить, і ви - на святі,
Що мурка у вас під боком...

Завантаження осені. Сорок відсотків.
Пожовтіли зіниці у старого крота.
Вже збирається листя на вечорниці
Під березами сірими. Ця простота

І графічність накреслених ліній, узорів
Переорює душу відсутністю мрій.
Лиш печаль, мов туман, заповзає у звори
І думки перелітні збираються в рій.

Скоро вже опаде ця одежа промокла,
Шелестливою ковдрою вкриє стежки.
Між лопатками щось чи пече, а чи смокче
І тягар навалився занадто важкий

На плечі нахилені. Зболені руки
Відчувають в’язку прохолоду розлуки.

19-20.10.14

...Кого приставлю до благого діла?
Хто сум змахне з моєї сивини?
Це ж треба! - у пророка Самуїла
корисливі, неправедні сини.
В них сукровиця - слово, - а не криця.
Серцями - ледве тліють, не горять...

А люду вже не терпиться, аж сниться.
Юрба волає:"Нам подай царя!"
Ти Правий, Боже, - вибір невеликий.
Знов сіє час прострочені "якби"...
Жив-був народ - високий, не безликий...
- Поглянь, Сауле. Це твої раби!

2014

Пахне хвоєю й бензином.
«Люба влада» ріже ліс.
Що удієш? Ліс не винен,
що не вміє лити сліз.

І «сім’я» усе ще ріже,
прокурори і суди
на маєток і на хижу
невідомого ґазди.

Ліс не знає, що на зміну,
може, через сотню літ
буде інша Україна,
у якій «низзя пилить».

Ні мою берізку любу,
ні соснину навкруги…

Але поки це ще буде,
то осел ваяє буду.

Поки влада вріже дуба,
все рубають до ноги.

                              19.10.2014

Шановні колеги, дорогі друзі!

У березні я анонсував (http://maysterni.com/publication.php?id=99790) свою нову видану збірку поезій «Осіни мене, осене…». Однак до презентації справа не дійшла через тривожну ситуацію на сході України. Хоча зараз ще далеко до миру, проте тривога трішки послабла. Тому й відважився таки на представлення збірки читачам.
Отож, запрошую всіх зацікавлених 24 жовтня (п’ятниця) на 17.30 до актової зали Інституту народознавства НАН України (Львів,пр. Свободи, 15, другий поверх). У презентації братимуть участь актори Львівського театру ім. М. Заньковецької, хлопчачий ансамбль «Хлопці-соколята», дует «Два Данила», жіноче тріо.
Кожен, за бажанням, зможе отримати примірник збірки на згадку.
Буду радий зустрічі!
Для загального ознайомлення подаю передмову до збірки нашого шановного колеги Анатолія Криловця, якому щиро дякую за теплі слова.

Усміхненолиці поезії

Вірші Мирослава Артимовича – усміхненолиці, як сказав би Дмитро Павличко. І цим вони дуже схожі на свого автора.
У книжці, яку благословляю у світ, сім розділів, тематично вивірених, продуманих. Переважна більшість їх веселі, повиті тонкою поволокою щирого усміху, м’якою іронією, виповнені любов’ю до людей. Є тут і теплі присвяти рідним, знайомим, колегам із поетичного цеху (розділ «Уклін вам»), й іронічні та самоіронічні поезії. Що, скажімо, відбувається, коли поет зустрічається в ліжку із такою теплою й рідною домашньою Музою? А Мирослав Артимович знає:

І я міркую: «Чую мудрі речі.
Як Муза спить – які-бо вірші? Ну?»
Я ніжно обійняв її за плечі
І… позіхнувши солодко, заснув.

Щирі і незлобливі пародії знайшли своє місце в розділах «На бамбетлі» та «Відлуння». Подиву гідна працьовитість поета-пересмішника: понад 40 авторів потрапили під точний приціл Мирослава Артимовича. Відрадно, що поета ніде й ніколи не зраджує почуття такту. Зізнаюся, що й сам став «підстріленим» Мирославом Артимовичем. Ось пародія на мій юнацький сонет «Скульптор», ліричний герой якого вперто викрешує іскру тепла із холодного каменю:

Він стукав, стукав, стукав...
Аж пальці збив у кров...
Не спочивав і миті –
а стукав, стукав знов...
І брила вже не брила –
любові спрагла плоть...
«Вона» «Його» почула...
І мовила: «Заходь...»

Авторитетно заявляю: саме так і було. Це ж треба так підглянути!
А ще у книжці Мирослава Артимовича можна знайти і прекрасні вірші для найменших читачів. Поетичний талант, тонке знання дитячої психології та особистий досвід автора – двоє дітей і четверо онуків! – яскраво проявилися в «Намистинках для малят»:

Тук-тук-тук, тук-тук-тук –
в шибку стукає борсук,
проситься до хатки,
щоб зігріти лапки.

Або ось така мила картинка, майстерно розгорнута в поетичну метафору:

На сосновому пеньочку
всілися гуртом грибочки,
наче пальчики – маленькі,
називаються опеньки.

Є у збірці Мирослава Артимовича і тонка лірика. Ось яким прекрасним постав перед ліричним героєм «Вечір у горах»:

…Вечір… гори... шепіт річки…
сито неба угорі
монотонно сіє мжичку
на півсонні пасма гір…
у вологу сіру мряку
ватра дихає димком,
укрива стрункі смереки
димотканим ліжником…

Одного лише «димотканого ліжника» досить, щоб сказати: Мирослав Артимович – поет справжній, від Бога.
А коли треба стати на захист нашого народу, його мови, в усміхненолицих поезіях автора з’являються інші мотиви й обертони. У громадянських поезіях Мирослава Артимовича знаходять своє органічне продовження шевченківські мотиви, як, скажімо, у вірші «Якби…» чи симоненківські інтенції:

Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
у стрій шикую для борні з ордою!

Знаю, читач повірить Мирославові Артимовичу і цим щирим пристрасним рядкам, автор яких таки має високе звання: поет-громадянин!

Анатолій Криловець,
член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій «Благовіст» та імені Валер’яна Поліщука

кінець

'2014

Червоно-чорна осінь в бліндажі –
земля і кров, холодний відчай болю…
Ми тут! Ми – є! Ми – наші! Не чужі…
Ту, невблаганну з вічною косою,
затримайте ще трохи на межі
блакитно-жовтий обгорілий прапорець,
той папірець потертий, що удвоє,
(дитячий почерк, синій олівець)
де «Небо – мирне!» і «Живі – герої!»…
Ми – тут! Ми – є! Ми – наші! Не кінець!..

20.10.2014

Непогасне осіннє видиво
запалило сади над кручами,
і степи, де п’ята сусідова
залишила сліди покручені,

там дороги складає стосами
і випалює чорні корені
Божий світ у багаттях осені –
для нового свого сотворення…

Ми відходимо в бій. Бійцям. Омите кров"ю серця.

Ми відходимо- в бій. Назавжди. Нас нема.
Світ і нині живий, та шукати катма
Наші душі у нім. Ми- шматок. Ми- кубло.
Світ і нині живий. Та життя відішло.
Ми відходимо всі, як розтоплений лід-
В піднебесної синь, височінь пірамід...
Як розчавлене ІНЬ в марі пошуку ЯНЬ-
Придорожних склепінь кавогерці зізнань...
Ми зустрінемось там... Де прогоркле кафе
Відригає в "реал" незапліднене "ФЕ",
Де столешниць пустих незапрудненість місць.
Ми присутні на них. Нас нема? Озирнись!
Ми- де жито скосили на зорі до стерні.
Де зустрітись несила вже з тобою мені.
Де залізнії лати вже не давлять душі.
Де загиблі солдати розуміють вірші,
Що про них розіп"яв невідомий поет,
Що від них розпочав незворотній сюжет-
Ми, що втратилили юність, не побачимо день,
Що на скін нам дарує застарілих пісень...
Нас нема. Нам у спини чутен вий кровожер,
Що злодійськи-неспинно до стіни нас припер-
Що не в святості чорність наших янгольських крил,
Що убивчу мінорність шал страждання створив...
Зрозумійте, майбутні... Ми жили- як жили...
У пройдешнє закуті...В потойбіччі імли...
Та в серцях одізвалась футурована жаль
Як Вітизни здригалось тіло- Неба кришталь.
Нас не стало. Забудуть наших таїн політ...
І страждань, що із сумом відійшли нам услід.
Тільки- вірність присязі. Тільки прИйдешній день
В потойбічній насназі вам від нас надійде.
То- забудьте. Нема нас для вас на землі.
То- чатуйте- вита лютий ворог в імлі.
Ми-були. Ми творили краще завтра для вас.
Ми- одвічне ЯРИЛО. Ми- ваш завтрашній час.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514356
рубрика: Лірика
дата поступления 30.07.2014
автор: Сокольник

Беспилотник

Беспилотник кружит, беспилотник...
Взгляд суровый, как око грозы.
Беспристрастный такой и холодный,
Весь рельеф разложив на азы,

Безучастный к страданью и боли,
Как размеренный звездный предел,
Выявляя падение воли,
Все заметил. Учел. Улетел...

Тихий связи канал. Стонет ветер...
Вызвал бурю. И бурей накрыл.
Или- не доложил. Не заметил...
Тихо в мире. Не вызвал... Простил.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530181
рубрика: Лирика
дата поступления 15.10.2014
автор: Сокольник

Шляк би їх всіх трафив до холєри,
Гáдять знов – вже пережили шок!
Задовбали “опозицьонéри”,
Чи то пак, “Опозиційний блок”.

Мріють – буде Рада, буде квота,
Знову кожен черевце наїсть…
А руїна – то чия робота?
Хто за все нарешті відповість?

У народу, бач, низькі зарплати,
Буде холод, голод… Шу-шу-шу!
Ви майстри (ого!) бюджет пиляти,
І на вуха вішати лапшу!

Вже пора в суді на лаву сісти,
Бо народ обдерли – ледь не вмер.
То епохи “совість” – комуністи,
І “борці за розвиток” – ПР.

Приймеш ти із ними нас, Європо?
Кожен з них – слизький брехливий гусь.
Вам не треба Пєтю-губошльопа,
Що купляє гречкою бабусь?

“Папєрєдніх” тих у нас доволі…
Вже в Тігіпка на ПР табу,
Гарував у Ніцці “трудоголік”
По годин із тридцять на добу.

Дати б вам усім… сказать не смію…
Щоб в мізках промити каламуть,
Замутили ту Новоросію –
Вас чорти і в пекло не візьмýть.

Далі лиш вам до Москви маршрути,
Їдьте всі – чимшвидше, до зорі!
Корабель перестає тонути,
Як із нього драпають щурі!

Ми ж закон зумієм написати:
Що награбували – віддасте!
Думали, народ – то трансформатор,
Трохи погудить – дурня, пусте?

Вирвемо оту російську ріпку,
Щоб не розрослась, як бур’яни!

Боже, сохрани нас від Тігіпка,
І від Сімонєнкі сохрани…

18.10.2014

Вслухаюся невипадково
В утішне мурчання ночами –
Не знаючи їхньої мови,
Спілкуюся легко з котами.
Підлеглий невинним бажанням,
Підвожуся стрімко із ліжка –
Гукає мене невблаганно
Погратися м’ячиком кішка.
Та й котик шкребеться у двері
І нявкає безперестанку –
Несито він, бач, повечеряв,
А ще так далеко до ранку.
Запаморочений неначе,
Вслухаюся в різноголосся
Повсюди постійно котяче,
Що в душу незримо врослося.
Чорненькі, руді, попелясті,
Грайливі й наївні, як діти, –
Квартиру наповнили щастям
Моєї потрібності в світі.
19.10.14

Пустеля очей
Уся у крові —
Не бачиш людей
І світла в кінці.

Так вітер пустий
У твоїх словах
Будує світ мрій
На зламаних снах.

Чарує міраж
Кровавий в руках —
Приймаєш за знак,
Радієш в гробах.

Уламки душі,
Від зниклих обіт,
Чорніють усі
Й нездатні на зліт.

Ти станеш нічим,
Перейдеш в ніщо;
Твій спадок незрим —
Це спадок пустот.

(18.04.14)

Осене, царице світла суму,
Чарівливим вкутана плащем.
Пріле листя – то твої парфуми,
Що в душі солодкий будять щем.

Облітає тихо по спіралі,
Мов літа із дерева життя…
Золотою вгорнута печаллю,
Прагнеш ти в любові забуття.

Певно, знаєш, буде це – востаннє.
Сивина багряна – біля скронь.
Шаленіє барвами кохання
Фантастичний осені вогонь.

19.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

У хаті холодно, ми заварили чай,
Та осяйнуло - ще живе кохання!
Як не замерзли двоє - не гадай,
Про те дізналась тільки зірка рання...

Забуті гасла величаві
за вільну працю, і за мир.
Москві давай союзне право.
У ній ожив біблійний звір.
               Росії треба володіти
               як не народом, то хамлом.
               У неї всі – « совєцькі» діти,
               а особливо за бугром.
І скільки не було утопій,
а захлинається земля.
Усе ще бродить по Європі
примара Карла і Кремля.
               Владика Авгієвих стаєнь,
               богему люблячий кумир
               на камені не лишить камінь
               у боротьбі за вічний мир.
Але Росії цього мало.
До неї «горнеться» Китай…
А їй давай дешеве сало...
І України щоб не стало...
І, – Раша – браво!
               Путя – хайль!
               І, – слава Мойші карапузу!
               І Рим – це Раша і Союз!
               А до «таёжного союзу» –
               давай Британію і Русь*!
Карає манія тирана
і тисне жаба до сих пір,
що він і досі не емір.
               Не відає хайло** Османа –
               і у тайзі піймали хана,
               і Алітет*** іде із гір.
І мало хліба і видовищ,
аби конати за язик,
який освоює католик,
і іудей, і «друг калмик»****.
               Приспа́ний ум, убита совість.
Породжує юрму чудовищ
сон розуму***** її владик.

                              10.2014

Опале листя
з висоти
з'їдали кози...
А де поезія?
Не-ма,
Легенькі прози.

Коли мені повернеться життя,
радітиму, напевно, чи не грому.
Коли мені повернеться життя,
я матиму і дім свій, і для дому.

Якщо з ночей і випадуть два дні,
пусте... За тим не буду шкодувати.
Усе життя - не тільки вихідні -
я вчитимуся щастя шанувати.

Його ціна - висока, нешкільна...
Я намагаюся її сплатити.
На жаль, ятрить мене одна вина;
на щастя, є за що себе любити.

19.10.2014

І знову осінь за вікном розмила далі,
втікає настрій із душі у колір сталі.
Пливе і крутиться Земля навколо Сонця.
Малює дощ її круги на склі віконця.
Комусь – зажура і печаль, комусь – відрада.
Для когось осінь – листопад, для когось – зрада.
Це навіжений Герострат утік із Риму
і палить землю, небо, сад – чатує зиму.
І певно вибору нема: сирі світанки –
це не задуха в літню ніч, не жар коханки.
Немає сили у вогні, немає палу –
ану піди, а ну знайди жадану пару.
І, осоромившись, мовчить душа піїта,
ще на поверхні почуттів принади літа.
Гуляє полем вітер мар, жагу розносить
та заплітає в тихий шум змарнілі коси.
І знову осінь за вікном – не дивне диво,
ярами стелиться туман помпезно-сиво.

19.10.2014

Смак на колір зашарівся,
смак до музики стомивсь,
смак до праці перевівся,
втік з уроку... Загубивсь.

Смак до правди посварився
зі смаком на вал проблем.
Смак до їжі нагодився -
все закінчилось борщем.

19.10.2014

Ракушке

У ног моих пенится Черное море.
В краю, где не знаешь понятия "горе"
Сижу в ресторане, пьянею туманно,
И подали мне шашлыки из Рапаны...

Красивая ракушка, в нежном покое
Царевной морскою на дне ты жила,
Покуда ныряльщика жадной рукою
Из панциря вырвана с мясом была...

Не видел никто, как ты млела от боли...
Как раны твои замочили в рассоле...
Убита. Насажена крепко на ось...
Хотела ты жить, только жить не пришлось.

Не съем я тебя, я к тебе не притронусь.
Лишь выпью вина, расплачусь я и тронусь
В дорогу. Свободой наполню карман.
Гори он огнем, этот ваш ресторан!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472163
рубрика: Лирика
дата поступления 13.01.2014
автор: Сокольник

Якби я малювала Мрію,
У неї було б Твоє лице
І очі Твої пильні
І усмішка щира.

Якби я слухала Гармонію
У неї був би Твій голос
І кроків Твоїх відлуння
У коридорах вічності

Якби я шукала Істину
Тебе б знайшла я, Господи,
Але це жодній смертній
без божевілля не суджено.