Тримаючись усталеного курсу,
Дніпровською продеренчить камаз,
коли до мене кафкіанський мусор
постукає у двері в темний час.

Напам`ять бурмотітиме закони,
згадає пару давніх позивних,
і вицвітатимуть пусті погони
у світлі, що спадатиме на них

згори, з обліпленої чимось лампи.
Не знаючи, за що такий візит,
я буду вибитий словесним штампом
із власних світобачень та орбіт,

і стриманих його обвинувачень
цілком достатньо буде для мети,
поставленої ним собі – що значить:
зв`язати руки, мовчки повести;

і нас, відрізавши шляхи до втечі,
дев`ятка по проспекту понесе,
і провінційний вишгородський вечір
ніяк не зреагує на це все:

причалюють на набережну тонни;
дорогою розлите світло ГЕС;
на задньому сидінні – Посторонній;
холодне мерехтіння перехресть.

22.12.2014

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами...
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані...

28.12.2014

Минають і зима, і літо,
і юні роки, й золоті.
І важко долю заслужити,
аби уміти легко жити
і об'явитись у житті.

Не новина – любити слово,
що людям спати не дає.
Нове – це хоч би випадково
старе не повторити знову,
але освоїти своє.

Усе лишається слідами
на нерозталому снігу.
А потім зійде ручаями
по траєкторії до ями,
де і пропаде на бігу.

А захотілось наслідити –
по іншій лінії іди:
по колу, еліпсу – туди,
де ще шукають слідопити,
піднявши камені і плити,
чиїсь заплутані сліди.

                                2014

Не угодна Україна кату.
Раша видає йому мандат.
Диктатура пролетаріату
убиває пролетаріат.

Не навчила східняка нічому
ні біда, ні путінська війна.
І не кличе нехриста додому
новорічна хата різдвяна.

Ні жалю, ні розуму, ні глузду.
Вовкулакою було і є.
І з позицій Рашії-Союзу
у лице майбутньому плює.

У криницю, де вода іскриться,
у серця печальних матерів,
що синів не діждуться з боїв.

І немає на землі нічого,
окрім себе, «самово радноґо»
у затятих «сукіних синів».

                        2014

Він завтра народиться знову.
А ми
готові чи ні до оновлень
цієї важкої, сумної зими,
залитої ріками крові?

Він завтра засвітить зорю.
Ну а ми
чи ладні світліти серцями
у потемках цеї жаскої зими,
змордованої до безтями?

Він завтра обійме усіх.
Ми? А ми
чи здатні розправити крила
в неволі цієї гіркої зими,
що небу чоло зажурила?

Він завтра надією блисне.
Чи й ми
сповна вберемо те проміння
на згарищі темному цеї зими,
що нищить найліпше насіння?

Він світові завтра всміхнеться.
То й ми
зупинимось, може, над краєм -
степліє холодна утроба зими
спасінням...
Христос ся рождає!

(5.01.15)

Наївно не чекай, що терен вродить
Тобі плодів медових три коші,
Колючий лиш очікує нагоди,
Аби шипом торкнутися душі.

Хоч ягідки, як у чорнявки очі,
Ясою звабні, та терпкі без меж,
Ти і донині голову морочиш,
Що поміж них солодку віднайдеш…

05.01.15

Мій Господи, почуй – і приведи
Примхливу долю до цієї студні:
Хай в дзеркалі джерельної води
Хитнеться лик місцевої красуні.
А може, й не красуні. То таке…
Аби душею - щедра і багата…

…Не йде – пливе, як видиво тремке.
Боюсь поворухнутись… і злякати…
Хай зачерпне. І усміхнеться: «пий!» –
І припаду до глиняного глека!
…Жде вдома Ісаак, господар мій.
Хай стане господинею Ревека.

01.2015

В іній вгрузли слова,
Зашкарубли у лютого кризі,
Спопеліли за вітром,
Струхлявіли листом сухим.

Хто надасть їм права,
Відкопає в згорілому хмизі?
Повернути у вирій,
Чи хоч би змести порохи.

В поетичні рядки
Зачакловано світу безмежжя.
Шифрували сліди,
Що залишили марева снів.

Та пилком золотим
Відгоріла минула пожежа.
Де здобути, знайти
Ті відлуння з далеких полів?

Поет і муза. Ранок шкереберть.
А так кортіло спати о четвертій,
але, поете: жіночку не сердь,
якщо собі не хочеш римо-смерті.
Отож терпи усяк її каприз,
іди у ніч, як мачо на арену,
своє робить. За те отримай приз –
ошатне слово і жагу натхнену.

23.12.2014

О Боже мій, почім ота сльоза,
Хіба вона щось варта в світі цьому?
І мій Господь, і Він таки страждав,
Коли пекла тривога по живому.
Коли кричало змучене єство
І вірилось, що може хтось почує!..
У тишині молитвою за двох
Було колись, вимолювала… Всує….
Ховаю біль в непроханій сльозі,
Вмиваю світ оцей, що весь у крові.
Не всі ще муки пройдено, не всі…
Димлять шляхи приречено-тернові.

Ночь тоской разлилась по квартире,
И в проеме оконном ночном
Я слежу за полетом валькирий...
Над тебе посвященным письмом

Я, склонясь, "колдовал" до заката...
Что на сердце легло, передал...
Что сбылось. Или- будет когда-то...
Но- в дорогу. В дорогу. Туда,

Где лишенный игры светотеней
Мир уснул, убаюкан зимой.
Где разорваны нити сомнений,
Неуместных военной порой...

Где холодные, строгие зимы
Расплескают познанья вино.
Где остаться душе невредимой,
Как и телу, лишь с Верой дано.

Вещи собраны... Скоро в дорогу-
Бой старинных напомнит часов.
Это прошлое, данное Богом,
Истекает в забвенья песок...

Это ветер разлуки напевы
Над Отчизной сурово поет...
И по небу крылатые девы
Совершают печальный полет...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010500381

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

… і хочеться вірити: зоряний пил
стрункої орбіти
не має так само, як серця і жил –
блимкі сателіти,

та кожна пилина і метеорит
(і зорі, почасти)
курсують незмірену темряву літ
у пошуках щастя,

допоки у якості вічних завад
місткі картотеки
не стверджуватимуть, що є міліард
холодних парсеків –

неначе межа, і що сенсу нема
триматися віри,
адже між курсуючими обома –
лише чорні діри,

що не дозволятимуть їм віднайти –

льодами окуту,

аби відігріти безликі пласти
самотнього ґрунту.

17.12.14

Пахне мишами і ялинкою
Пахне тишею дні підряд…
Вітром згорбились за хатиною
Тая стежка й загуслий сад…
Пахне липою вечір втомлений
Ліжко стелене, ще на двох…
Літом пахне… осінь - воблою…
Цього хоче напевно
Бог…
04.01. 2015.

І що б не трапилося, пам'ятати слід:
Не падай духом. Не втрачай орієнтир.

Нехай байдужим є до тебе увесь світ,
Але для когось, цілий світ — то ти..

© Аня Тет, 2015

Стара зима казками шепотить –
її не стишиш і не перепиниш.
І хто ти тут? Вже тільки спомин ти.
Хоч голоси, хоч падай на коліна

до цих шибок, обрамлених у сніг,
до цих слідів, що виповзли назустріч,
до пса, що он шкребеться об поріг,
і пустки, що нікого вже не пустить.

2015

Іде війна. Усі до цього звикли –
убиті є, ще більше пропаде́,
умре в полоні, безіменно зникне…
Кому болить, – ніколи і ніде?

Бойовики невидимого фронту,
у кого ніби є ще матері,
знайшли собі посаду і роботу:
найомні бєси, лярви, упирі.

Та є і буде армія народу,
душею чистих лицарів життя,
що у бою за щастя і свободу
обороняють матір і дитя.

Ви – сіль землі, бійці і патріоти.
І поки ворог прагне візаві
і просить булави по голові,
то дайте так, аби було достоту.
Винищуйте, косіть усю гидоту,
аби конала у своїй крові.

                              12.2014

Хоча, можливо, рано
ділити все на касти,
але відсутні плани
і новорічний настрій.

У гонці варто сісти:
межа пробігу – де ж ти?
Не стати медалістом,
а виспатись нарешті.

Ще є куди тікати,
котитися – тим паче.
Унеможливлю втрати:
продам останню пачку.

Гірлянди та обличчя
у сірих шпальтах вікон.

Писати ближче, нижче.

Дожити до канікул.

18.02.2014

Якщо скучати хтось посміє
Той гідно Прутиком назветься
Про безвідмовний секс помріє
І хоч не клич, завжди озветься!

Скучати можуть теж дівчата
Якщо не жаль їм прутня дати -
багато хто якраз жаліє,
а від філософів аж мліє.

Як Кант із Прутиком зійдеться -
хз і ти про що тут йдеться!


19.10.2014

зеленобог у спокій проросте
пелюстя
до пелюстя -
і до світу
йому пройти оте земне святе
оліття

а за вікном - зима і коляда
а при вікні - довершення до дива
і цвіт - як Бог
як таїнство Різдва
і ми такі високі та щасливі

Лінивий час втікає у пісок
і висихає на долонях мрії,
зове у тишу сонних подушок,
бере в полон бажання, руки, вії.

Цинічний час висміює усе
і біле одягає в чорні шати
та ниць душі на публіку несе,
натільне шмаття виставляє з хати.

Байдужий час минає біль і сум,
не озирнеться на «Помилуй, Боже…»,
бо є життя і є одвічний тлум,
і хай справує кожен, хто як може.

Панічний час боїться всіх і все
і крик «Рятуйте!» носить у кишені.
У білий день задвірками повзе,
тамуючи від видиху легені.

Лукавий час обмане, заведе
і у багні спокушеного кине,
діяння грішні видасть за святе
запросить до неправди на гостини.

Непевний час – ні віри, ні доріг;
блукати, не знайти, не осягнути.
Навколо ходить звір «багаторіг»
у пошуках примарної спокути.

Мінливий час – немов один за всіх
і звідусіль лунають застороги:
що вчора жменя, то сьогодні міх;
що вчора лаз, сьогодні вже дороги.

Разючий час – і розбрат, і війна,
і зубожіння краю та родини.
Убити Змія, далі – посівна
зубами у ріллю людської днини.

Злодійський час – безкарності вино
смакує і наповнює бокали.
Ясон і Ка поцупили руно
і нинішні натхнення теж дістали.

Дволикий час – багатий на жнива
людських чеснот, що визріли у вади.
Обіцянки наповнюють слова,
а ті сідлають пафосні посади.

А вічний час на персні мудреця
свої гріховні зирить іпостасі
і витирає маски із лиця,
неначе дошку вчителька у класі.
30.12.2014

Наче метелики в теплому-теплому липні
Тихо тріпочуть у серці рядки полохливі,
Падають краплями в порох віщуючи зливу,
Тихо торкаються неба, мов пальці тендітні.

Наче лелеки, що гнізда сідлають у квітні
Після мовчання слова повертаються в душу.
Ті, що сказати уголос не хочу, а мушу,
Ті, що мов лебеді в небі літають блакитнім.

Вервиці речень минають вокзали транзитні,
Їхні маршрути написані зовсім не мною,
Кожне дається мені дорогою ціною:
Царство поезії теж має правила митні.

Їх набивати не варто на плити гранітні,
Строфи оці неспокійні, мов птах на світанку
Краще впустити у серце, мов юну обранку,
Знову відчути себе вісімнадцятилітнім.

Є ті слова, що нікому й ніяк не підзвітні,
Щойно сказав їх і більше ніщо не важливе,
Тільки любов розіллється мов хвиля припливу
Й серце огорне собою в годину досвітню.

Нащо ця мла, моя Гердо, коли в передсерді так пусто?
Б'ється аорта, вертаючи з вічності крижану лють...
Нащо ця мла, моя Гердо, коли всі елегії Пруста
Звуками тліють і тихо на льодяні скроні падуть?!
Чуєш, в старому Мідгарді ще холод і вицвіла темінь,
Перебирають клавіри за нотами хуги вітри.
Доки під кригою сплять, заколисані снами, сирени,
Всі мої тіні примарні на айсбергах, Гердо, зітри!

Гердо, ця вічність у сутінках, замкнуте казкою, гетто,
Звідки ніхто не вертався живими півтисячі літ.
Сніг мого серця не тане і падає пам'яттю в Лету,
Наче до кістки проколотий з губ оксамитовий лід.
Чуєш, це кришеться ніч - крижаніють на вістрях уламки,
Стигнуть в Мідгарді холодні тумани полярних доріг...
Гердо, усі ці до строку забуті весняні світанки -
Мла мого серця, де падає... падає...п а д а є с н і г...

Віхола вийме душу з тебе, вистудить соки,
Голос просякне скрипчучими квінтами бою...
Хто тобі, Сніжний, страхи твої вранці знеболить?
Хто порахує ці подихи змерзлі та кроки?
Бються поранені наскрізь війною завії.
Сива хурделиця ридмами плаче над сходом...
Ти пережди завірюху...ще стихне і згодом
Ляже сльозою на вицвілих порохом віях.

Снігом озброєна вічність і бреше нам люто,
Що ця земля уже мертва і з губ твоїх криця
Скресне, мій Змерзлий, коли перестануть нам сниться
Сни ожеледою смерті навіки закуті.
Скільки ще зим куленосних, смертельного бою?
Скільки потрібно любові, щоб гоїти рани?
Доки посивіють вранці досвітні тумани,
Іній під покривом вибухів стане золою.

Чуєш, мій Сніжний, за обрієм нишкне твій скерцо,
Ріють пітьмою дахи зі сльотавих світанків...
Знаєш, мій Змерзлий, цій віхолі льодяних танків
Не вистачає півтерції справжнього серця...

В мерехтінні нічних ліхтарів,
Загорнувшись у теплі думки,
Йдеш алеєю стомлених снів...
Літній спомин торкнувся руки,

Літній спомин торкнувся чола,
І розцвів зорепадом думок,
Як щаслива зі мною була,
Як, запещена, літній танок

Дарувала кохання мені...
Як зливалися наші тіла,
Як горіли в шаленства вогні...
Як себе ти мені віддала...

Вітер лютий в обличчя січе
І хитає нічні ліхтарі...
Літній спомин торкне за плече,
Наче скаже- "я поряд... Зігрій..."


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115010310711

а ні погляду -
відсторонений
а ні участі
страдний слід...
антиподами і неонами
що зі сходу біжать
на схід...
повертаюсь і я до пам'яті
слава богу, вцілілий нюх...
знову лозунги, знову партії
розфарбовані - колір шлюх
поруч пристані… -
зафрахтований
зліва берега -
верболіз…
чаша відчаю переповнена
кілька неділь всього до сліз…
03.01. 2015.

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

Мабуть, в житті найважче - відпускати,
Залишити і рушити в дорогу,
Закрити серце за сталеві ґрати,
І приховати у душі тривогу.

Змиритися, що вже-таки кінець,
Згасити ще палаючу надію.
Так гаснуть, мабуть, тисячі сердець,
Втрачаючи свою єдину мрію.

Втоптати в землю ще живу любов
Заради іншої, ще рідної (?) людини.
Свою шукати серед молитов,
Щоб вибачитись за чужі провини.

Усе мине, ще не було речей,
Які б з роками не пішли у вічність.
Час все стирає: спогади й людей,
Час все забере в свою хаотичність.

Ти почекай, твоя настане мить,
Щоб щастя світле у руках тримати.
Ти не дивися, що воно болить,
В житті, мабуть, найважче - відпускати.

2014

Люблю тебе, знаєш, до болю люблю.
В прощальнім листі варто все написати.
Любов - це рівняння, що рівне нулю.
А ти пам'ятаєш?.. Тут краще змовчати.

Гортаю сторінки минулого днів.
Горять хай! Там сліз було надто багато.
Ти щастя принЕсти мені не зумів.
А часом достатньо лиш просто обняти.

Ти думав, я буду з тобою завждИ,
Така собі лялька, яка не покине.
Та, лиш коли снігом притрусить сліди,
Ти все зрозумієш... І пам'ять застигне

На миті, де з сонцем сміялись разом,
Як мріяли жити десь за океаном,
А сніг полетить лебединим пером,
Засипле дороги, прикриті обманом.

Тепер, коли будуть між нами моря,
І чаша терпіння залита до краю,
Погасне на небі чергОва зоря,
А я тебе більше уже не згадаю.

2014

Щоразу ішла на зустріч
З новим почуттям й паролем
Молилась, щоб більш не мучив -
А він озивався болем.

Ай, скільки того фіналу
В чотири руки і такти!
Що хочеш, щоб я збрехала
На це недоречне “Як ти?”

Це все, що нам двом лишилось -
Коротка зима в трамваї
Зламалася, наче стилос
Буває.

----
Автор фото: Gönül Koçak (https://www.etsy.com/listing/115155145/wall-decor-sale-winter-photography-tram)

ВІЙНА

Війна – без краю, з усіма усіх…
Там в танку́ смерті тріумфує зло
І править тризну цілковитий гріх,
А очі ріже збагряніле тло
І заливає сіллю… Сліз людських…
Кривавий молот б’є життя як скло,
Витро́щуючи душі з мук плотськи́х,
Чави́ть диха́ння й розкида на дно
Кришталики буття. В війні німіє сміх,
В ній навкруги все плачем розсікло
І ціпеніє жах у вирвах втрат і лих…
В горнилі бойовищ роджається й тепло́
Героїв миру, жар сердець живих
І дух гартується. Любові джерело
Живить нетлінність цінностей святих
І силу лицарів. В борні все верх брало́
Лиш Світла Воїнство і Істин вікових.
У вічній боротьбі мечем є лиш добро
Й кується щит замирень світових.

Павло Гай-Нижник
3 січня 2015 р.

У косу сплету - закосичено,
Що залишиться - понівечено.
Старцювати йти - розбредемося
Замете сліди всі хурделиця.

Заплели вінок - та не ряскою,
Рознесли пилок - та не ласкою,
Не росте трава та під каменем.
Не зруйнується те, що знаменне?

Зажурилися трави росяні,
Затопилися хвилі сльозяні.
Не розмиються за болотами?
Не забудуться за гризотами?

Ой коса-коса давня рощена
Під рясним дощем затолочена.

Різдво пробігає за вікном консьєржним,
Хтось купив мультиварку, несе до ліфта.
На безплатні есемески немає обмежень,
І вони летять, як зі столу крихти.

Мережа ялинок обплела квартири,
У будинку руки в гірляндах, як скотчі.
Він жаліється трохи у вікно консьєржне,
А воно осідає у пазуху ночі.
2014

Вже нібито пора змиритись,
що потекли такі літа,
коли не пізно помолитись
і причаститись на свята.

Покаятись перед Всевишнім,
якщо не встиг перед людьми,
щоб не стояти крайнім-лишнім
десь у Петра під ворітьми.

Вклонитись проліску, медунці,
обняти стовбури беріз,
та не журитися при думці,
що є в житті достойне сліз.

Чекати Великодню ве́сну,
коли в серцях воскресне Бог
і льодяне зазим’я скресне
потоком суму і тривог.

І не залишимо слідочка
на цьому талому снігу,
хіба що – русло від струмочка,
як ці нотатки на бігу.

Про все таке скороминуще
і неповторне у житті,
і про відчутне вже грядуще,
де кануть роки золоті.

За березнем проскочить квітень,
а там і травня бубон б’є,
щоб накривало щедре літо
столи осіннім врожаєм.

У піднебесній світлій хаті
ще об’єднається сім’я.
І очі зоряні здаля
ревниво будуть споглядати,
чи хтось захоче записати
у ті святці твоє ім’я.

                              2004

Моє «добраніч» зникло в темноті,
Упало в порожнечу недовіри.
Порфіри буре скло лишає діри
На небі почуття. А золоті

Слова, неначе птиці у руці
До тебе прагнуть вирватись, летіти…
Ми, інколи, такі, неначе діти
Рвемо роман на просто папірці…

Чужа печаль ятрить духовний світ,
Чужі ікони моляться і плачуть,
А ти стіну будуєш на додачу
І на стіні малюєш пустоцвіт.

Але я сію стільки спраглих літ –
Слова вростають кварцом у граніт.

02.01.15

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покутті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так уроче сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик ніжними руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Анна Ахматова «Александру Блоку»

До поета прийшла в гості.
О дванадцятій. Неділя.
Тихо й просторо в кімнаті,
А за вікнами мороз.

І малиновеє сонце
Над кудлатим сизим димом...
Як господар мовчазливий
Ясно дивиться на мене!

Очі в нього такі дивні –
Пам’ятати кожен мусить,
Мені ж ліпше, обережній,
Не дивитися в них зовсім.

Та не позабуть розмову,
Дивний полудень в неділю
В сірім і високім домі,
Що біля воріт морських Неви.

Анна Ахматова «Александру Блоку»
Я пришла к поэту в гости.
Ровно полдень. Воскресенье.
Тихо в комнате просторной,
А за окнами мороз.

И малиновое солнце
Над лохматым сизым дымом...
Как хозяин молчаливый
Ясно смотрит на меня!

У него глаза такие,
Что запомнить каждый должен,
Мне же лучше, осторожной,
В них и вовсе не глядеть.

Но запомнится беседа,
Дымный полдень, воскресенье
В доме сером и высоком
У морских ворот Невы.


Александр Блок «Ахматовій»

«Страшна врода» - так Вам скажуть,-
Ви накинете ліниво
Шаль іспанськую на плечі,
У волоссі червінь ружі.

«Проста врода» -так Вам скажуть,-
Шаллю барвною невміло
Ви накриєте дитину,
Червінь ружі – на підлозі.

Та вслухаючись недбало
У слова, що чуть довкола,
У задумливій печалі
Ви прокажете собі:

«Не страшна і не проста я;
Я не так страшна, щоб просто
Убивать, не так проста я,
Щоб не знать – життя страшне».


Александр Блок «Ахматовой»

«Красота страшна» — Вам скажут,
Вы накинете лениво
Шаль испанскую на плечи,
Красный розан — в волосах.

«Красота проста» — Вам скажут, —
Пёстрой шалью неумело
Вы укроете ребенка,
Красный розан — на полу.

Но, рассеянно внимая
Всем словам, кругом звучащим,
Вы задумаетесь грустно
И твердите про себя:

«Не страшна и не проста я;
Я не так страшна, чтоб просто
Убивать, не так проста я,
Чтоб не знать, как жизнь страшна».

16 декабря 1913
________________________________________













Анна Ахматова «Александру Блоку»

вгрузаємо в сніги немов у сни
щоб остудити вигорілу пам’ять
пірнаєм головою в біле рам’я
у шепіт благодатної мани

про іншу землю і про інший світ
де не буває нас ні літ ні весен
а восени бринить у піднебессі
бджолиним роєм вересовий скит

де обрієм несе пташиний плин
зачарування словом не почате
і усміх уст за сьомою печаттю
густої ледь проглядної імли

Зима – пухнаста чепуруха
на умовляння дітвори
поволі сіє білі мухи.

І від осінньої пори
не замітає ще двори
мітлою пані Завірюхи.

Кума Метелиця сама
не дуже проситься у гості.
Десь у Яги ще гріє кості.

Нема гостинця їй? Дарма.
Горить зоря у високості,
і тане Віхоли пітьма.

Діди Морози задубіли
і без бурульок ще носи.
А що на небі там, єси?

Чи подолають заметілі
Снігурочки заледенілі
у році синьої кози?

Линяє Вій лихої днини.
Надійний прихисток дитини
веде із припічка на піч.

І не лякають хуртовини,
і щедрий вечір України
заходить у Різдвяну ніч.

Засяє інеєм до ранку.
І може зарипить ще сніг
у кучугурах біля ґанку.

І тихо сіється до ніг
дрібних сніжинок вишиванка
як найчистіший оберіг.

                              12.2014

Звично брехати, юрма пробачає.
Зручно судити за бігосом, чаєм.
Модно на плечі - закови, знамена.
Зла ополонка глибока, студена.

Падає сніг.
Усесвітня пороша.
Де ж ви, щасливі, сердечні, хороші?
Мати Тереза прослала доріжки.
Ви лементуєте, смолите сніжки.

Покуття, свічі.
Криваві ікони.
Продані усмішки - Вишні та Мони...
Добрі сподіванки. Гострі багнети.
Всі фетиші опиняються в Леті.

Їли б у мирі опрісноки, торти.
Дивна алхімія. Вічні реторти.
Вже у вертепі солом"яно, брязко.
Благословляється... зоряна казка.


2014

А небо над селом щоранку інше й інше!
Повітря, як вода, хоч нахильці напийсь!
Мабуть, тому в селі мені писались вірші,
А в місті- німота і сум липкий якийсь.

За чим його уже так довго сумувати?
За тим, що відійшло?За тим, що не збулось?
Що привидом смутним стоїть самотня хата
Й повітря, як вода, над нею розлилось?

Напитися б його із пригорщі чи жмені!
Розбавити цей сум, тягучий, мов смола!
А місто, як ріка, нуртує навкруг мене,
Замулює струмки останні до села...

Білосніжна скатертина.
Все сріблиться і дзвенить.
Днів зимових самотина
через стіни студенить.

В зимнім чуді є потреба.
Час замерз і ледь повзе.
Грип напав на хмуре небо,
Навіть в сонця ГРЗ.

Все, що я за рік напташив,
В своїй нірці розложу,
Запрошу когось із наших,
Щось важливе розкажу.

Буде полум'я в каміні.
Ми читатимем вірші.
Від сп'яніння й розуміння
Потепліє на душі.

Тижнів два ми будем п'яно
Підкоряти зимній пік,
доки врешті-решт не грянем:
«Ну, так здрастуй, новий рік!»

01.01.15

Ще глибокий прорив пережити в шістнадцятім
І високого злету діждати по нім...
Затемнів перевал. Зирить оком занаджений
Сивий Одін монголом на білім коні.

Схарапудився білий. Рукою - до виходу?
Саранчею - в поля, а вовками - з долин?
Натягнули стремена, і першого видиху
Зачекався гіркий придорожній полин.

І коневі запахло грозою незмірною.
Ну, а вершникам чорним - димами пожеж.
Вже сувора бора пробирає із гір моїх
І здуває безпечних з усталених стеж.

Вороння, вороння... зброї брязкотом зваблене
І подзвоном кольчуг о благенькі щити,
Оглядає степи... А степами єдвабними
Розливається в далеч потік золотий

І водою живою іскриться, Жар-Птицею,
Що видзьобує очі пітьмі-чорноті.
На плечі хижий сокіл ув Одіна лицями
Обома огляда протилежні світи.

01.01.2015р.

Розумніший за радіовладу й ТV – дід Федот.
Він уголос настійливо їх коментує, повчає.
Одержимо, уперто на захист іде – за народ,
Мов постійно себе завертає на прощу в Почаїв.

Очевидячки, діло у діда нагальне, святе.
Він і бабу не слухає – побут на задньому плані.
Дід багато прожив і не любить оскірених тем,
І, можливо, тому їх так рясно на телеекрані.

Дід війну пам’ятає і трохи боїться АТО,
І старіє не тільки тривожно, але й поетично.
Мов на квітці бджола, у світлиці – його баритон,
Неминущий також, як і небо , що підняте січнем.

І мовчання навиліт, коли особисте – біда.
Дід не хоче, щоб інших узяла вона за живе.
Та у світі ясніє: прадавня глибока вода
Відтекла від людей і Федота, що просто живе.

Розмірено і крок за кроком
нехитрі ваші паралелі
здіймаються кудись високо,
втікаючи з-під ніг до стелі.
Балясини, застиглі миті,
повигинались, наче п’яні,
що слухають у ненаситі
рипіння ваші дерев’яні.
…
А ми, закохані, зимові,
прийшли в це диво, мов до раю,
щоб і його таємній мові
додати: «Я тебе кохаю».

* Див. також: https://uk.wikipedia.org/wiki/Будинок вчених (Львів)

(1 січня 2015)

З прийдешнім НовИм роком, друзі! Хай він нам буде мирним, а ми щоб усі були здорові і щасливі в нашій любій і єдиній, незалежній, неділимій Неньці Україні!
НОВОРІЧНІ ВІНШУВАННЯ
Лети в історію, прощай навіки, старий роче.
Що рік новИй у ніч найпершу напророчить?

У цю щасливу Новорічну днину
Вітання шлемо Буковині і Волині.

Хай Новорічна пісня не втихає
Понад Карпатами і над степами.

Хай в Новоріччя понад Бугом і над Россю
Здійсняться мрії у дітей і у дорослих.

Хай у Проскурові, у Сумах і Полтаві
Веселі будуть люди, добрі і ласкаві!

В Поліссі, на Поділлі й Закарпатті
Усім бажаю радости і щастя.

Щоб Дід Мороз у Новорічний вечір
Приніс гостинці дорогій малечі.

Хай всюди в нас, від Харкова до Львова,
Будуть заможні люди, щирі і здорові!

І в сонячнім Криму, і на Донбасі
Нехай панує мир, добро і щастя!

Нехай здоровими ростуть дівчата й хлопці,
Щоб весілля гули на щастя в цьому році!

Хай зійде радісна над вами зоряниця!
Хай родить щедро вам і жито, і пшениця!

Хай квітнуть усмішки на кожному обличчі,
Хай буде доленосним Новоріччя!

Світи, щаслива наша доленько, зорею
Повік світи над Україною моєю!

Твоє прийдешнє, вірю, кращим буде
І українцям, і всім добрим людям.

Добра бажаю всім, і миру, і любови.
Віншую радістю, і щастям, і здоров'ям!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

Так тяжко жити в однині,
Оставленим коханням,
Ще тяжче – камінь на душі,
Полюблене в останнє.

Літає в мріях таємних,
В краях далеких носить,
Пером напише на стіні,
Сльозою лиш пригостить.

То сонце, то метіль в душі,
Бува й бузок пахучий,
Та все ж нема весни ніяк,
Лиш лід між нас скрипучий.

Я тут, а воно там,
Те щастя неминуче,
Потішить теплим вітерцем,
Й сховається за кручі.

Прийди до мене, пригорнись,
Тебе прийму з душею,
Сонет до неба напишу,
Й навік будеш моєю!!!.....
2014.12.31 грудня.

О року! Геть іди, дістав
смертями й клятою війною.
В нас нині більше стало прав,
та сурма кличе знов до бою,

бо лютий ворог захопив
праотчі землі на Донбасі,
в Криму вчинив багато «див»
(спасибі несвідомій масі)…

Повірмо, друзі: рік Новий
мир принесе та перемогу
всій Україні. Буревій
ущухне. Буде слава Богу!



31.12.2014

У році синьої кози, щоб вам ні горя, ні сльози.
А ця коза ще й дерев’яна – щоб доля не бувала п’яна.
Щоб з кожним келихом вина в минуле йшла оця війна,
Що то гібридна, то АТО… – Нехай не гине вже ніхто!

Єдине побажання зле – нехай ху*ло оте помре!
Але, то там. Ну а у нас нехай все буде – вищий клас!
Хай буде все, як у раю. Кредити всі – щоб по нулю!
Нехай добром зігріє хата – красива, радісна, багата.

Щоби машина, дача, дім – щоб діти гралися у нім,
Щоби довкола дому – сад. Нехай у душах буде лад.
Нехай Вкраїна процвітає, ніхто із нас біди не знає,
І хай солдати, в решті-решт, візьмуть цю владу під арешт.

Щоб ми повірили у себе, щоб зрозуміли: що нам треба?
Щоб мудрості, любові, сили ми всі від Бога попросили.

31.12.14