Смак на колір зашарівся,
смак до музики стомивсь,
смак до праці перевівся,
втік з уроку... Загубивсь.

Смак до правди посварився
зі смаком на вал проблем.
Смак до їжі нагодився -
все закінчилось борщем.

19.10.2014

Ракушке

У ног моих пенится Черное море.
В краю, где не знаешь понятия "горе"
Сижу в ресторане, пьянею туманно,
И подали мне шашлыки из Рапаны...

Красивая ракушка, в нежном покое
Царевной морскою на дне ты жила,
Покуда ныряльщика жадной рукою
Из панциря вырвана с мясом была...

Не видел никто, как ты млела от боли...
Как раны твои замочили в рассоле...
Убита. Насажена крепко на ось...
Хотела ты жить, только жить не пришлось.

Не съем я тебя, я к тебе не притронусь.
Лишь выпью вина, расплачусь я и тронусь
В дорогу. Свободой наполню карман.
Гори он огнем, этот ваш ресторан!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472163
рубрика: Лирика
дата поступления 13.01.2014
автор: Сокольник

Якби я малювала Мрію,
У неї було б Твоє лице
І очі Твої пильні
І усмішка щира.

Якби я слухала Гармонію
У неї був би Твій голос
І кроків Твоїх відлуння
У коридорах вічності

Якби я шукала Істину
Тебе б знайшла я, Господи,
Але це жодній смертній
без божевілля не суджено.

Скінчилось літо, наче й не бувало.
Пора іти.
- Іди, якщо пора.
... А осінь вже стоїть під ясенами -
Суперниця із гарними ногами,
Вродлива ще, ще зовсім не стара
І дивиться на тебе радо-радо,
Хоч погляд той давно дощем пропах.
І напівстерта смужечка помади
Жевріє терпко на її устах.

1996

Зволожені туманами сади
Притишено шурхочуть падолистом,
Щоб не почув ніхто у середмісті
Розбудженої осені ходи.
Напевне, так – не кожен радий їй
Обвітреній, розпатланій, холодній,
Зістареній красуні химородній
І водночас – привабливій такій.
А я люблю згасаючу красу,
Затінених негодами, пейзажів,
Милуючись якими врівноважив
Журбу і радість, що в собі несу...
18.10.14

Твоя осінь вдягла камуфляж,
і хоч він їй до бісу личить,
вітер, мов навіжений страж,
обриває пожовкле листя.

Твоя осінь - це злість і біль,
а моя - кошеня ласкаве,
твоя осінь стріляє в ціль,
а моя наливає каву.

Твоя осінь в диму й вогні,
а моя - у багряних шатах,
твоя осінь горить на війні,
а моя - на красу багата.

Твоя осінь вдягла камуфляж
і в броню закувала душу,
твоя осінь рятує Донбас,
а моя лиш тихенько тужить.

Лиш заплаче дрібним дощем,
вкотре погляд на двері кине,
витре сльози - не пропадем,
а біда у туманах згине!

2014

Плетиво фарб і звуків.
Спалене в рудо літо.
З білих і жовтих літер
Добрим привітом вітер.

Шум. Каблучковий стукіт.
Те ледве чутне соло
Теплого дня і слово
Виписане прозоро.

Сонця шматочки виснуть
Поміж землею й небом.
Променями навмисно
Чисто прозоро й ніжно.
Променями, ну звісно,
Перелечу до тебе.

До 2005р.

Душа моя любить гастролі
і кличе у мандри мене
розвіятись вітром у полі,
погладити небо ясне.

Побавитись зайчиком сонця
на плесі води у ріці
і з денця річного віконця
почухати хвиль баранці.

Душа моя любить стрибати
на бронзових яках в снігу,
а потім у хмарах зіткати
веселки строкату дугу.

У хвилі китайської брами
гойдати папірусний пліт,
оленем, запряженим в сани,
гайнути із тундри в зеніт.

З полярної ночі – у тропік,
у синю ясну далину,
податися аж світ-за-очі
і не прокидатись зі сну.

Душа моя хоче у мандри,
у Шамбалу горніх пустель
під шепіт нірвани і мантри
гойдати морський корабель.

У білих вітрилах купатись,
узяти «казацкій» бліндаж,
з полону у танку піднятись
по Банковій на абордаж.

А поки таке не збулося,
летіти під гострим кутом
чесати Алісі волосся
по черзі з «чеширським» котом.

Душа моя мріє зустрітись
з героями всіх казкарів,
і сяйвом полярним укритись,
щоб спальний ковпак не горів,
               скоритись ідеї високій,
розсипатись у закрома...
               Душа моя вірить у спокій,
               якого у серці нема.

                              2013

Для інших світу знищений,
я почуттям таки живу.
Ти - президент. З підвищенням!
А я Христа на поміч зву.

Мене не треба бачити:
на запах - м'ясо я.
Усіх я зміг пробачити,
що, слава Богу, є земля.

Обличчя я приховую?
А вам до того що, пани!?
У балаклаві й Бог - в бою...
А на білбордах хто? Чини.

18.10.2014

Отак би і сидіти між курчаток.
Не знати, де шиття кінець, початок.
Лузати книги, бігати до Олі...
Боятися циган - бо хитрі, голі...
Увечері виходити на лавку,
Шептати "відпусти мене..." під гавкіт.
Жаліти: розминулися в ярузі.
Усі таїни вибовтать бабусі...

Отак би і лишитися дівчам,
Щоб не було роботи копачам.
Отак би і рости собі... вербою,
Щоб ні ганчірки, ні арен... ні бою.
Отак би і пишатися корінням -
Аж до Землі ясного піднебіння.

Мелена. Люстри...
Осінь. Чорторий.
Стрибай.
Мовчи.
Не ти замовник Гри.

Є ескалатор. Подивися вгору.
Минай кістки, палати, шатра, нори.
Тобі – твоє, ніхто його не взяв.
Повторюй траєкторії ферзя.


2014

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
наче росяна ранкова акварель.
Чую голос і манлива пісня-стежка
закружляє, мов дитинства карусель.

Приспів:
Омріяне прийдешнє не будь суворим вперше,
не будь жорстоким вдруге і втретє - не будь...
По стежці нетутешній в омріяне прийдешнє
від витоку справдешнього я вирушаю в путь.

Чую голос – то омріяне прийдешнє,
голос кличе у незвідані краї.
Чую голос, він хвилюється, сердешний:
«А сьогодні, що для завтра ти зробив?»

Стану чистим і добрішим – присягаю.
І повік не лишу друга у біді.
Чую голос і на поклик поспішаю
по дорозі, на якій нема слідів…

18.10.2014

Ніч. Місяць у небі струною .
Клепсидро осіння, ти стала сьогодні хисткою.
Осінь беззахисно в листя опале втікає.
Жінко осіння, ти віриш у небо безкрає?

Час. Він перехрещує звуки.
Мелодія давня. Вона в перемовинах згуків.
Ноти, як зорі, назавжди піймались в сузір’я.
Зорі, як ноти. А тиша тривожно-вечірня.

Скарб. То відбиток у слові.
Слід. Майже утрачений. Майже незнаний в основі.
Бабине літо на всіх вертикалях юдолі.
Жінко осіння, ти осінь із присмаком волі…

18.10.2014.

«Цей світ – театр, а люди, то - актори», –
Так мудро написав, Шекспір великий.
І п’ять віків уже минає скоро.
Та сцени усе ті, багатоликі.

Талановито «грають» кандидати!
(Відпочивають Ступка і Бенюк),
Усім кортить пролізти в депутати,
Узять мандат до загребущих рук.

Укотре, аплодуючи «артистам»,
Що обіцяють пенсії підняти,
І зачаровані художнім «свистом»,
Покірно йдемо «за» голосувати.

Вони начеплять «Ролекси» на руки,
І на куму оформлять «Мерседеси»,
І забезпечать правнуків-онуків,
Забувши всі народні інтереси.

В «театрі» нашому ми на «гальорці»,
Як глядачі, довірливі, пасивні,
«Актори» – на Мальдівах і Мальорці.
Ми – на грядках, електорат наївний.

Чи не пора й собі на «сцену» вийти
Масовкою у цій великій «п’єсі»?
Змінити «трупу» цю і захистити
Самим свої законні інтереси!

2012

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо і сміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Укрили сиві хмари небо,
Неначе попеляста шаль.
Я посміхаюся до тебе,
Вій опускаючи вуаль,

Щоб і сльозини не помітив
І щиро дякую дощу.
«Незатишно без тебе жити». –
Душею, зболено, кричу.

А ти усе про мене знаєш,
Даруючи тепло долонь,
І, обійнявши, запитаєш:
«А де очей твоїх вогонь?»

І рук, і губ святе причастя
Знімає тягарі тривог...
Моє благословене щастя,
Оберігає, мабуть, Бог!

2014

Боль разлуки

Отблеск свечи, отраженный в окне,
Мечется серая тень по стене...
В душу змеей заползает тоска-
Ты от меня далека... Далека...

В памяти ярче опять и сильней
Солнце тобой очарованных дней.
Неба разлуки холодный оскал...
Что я сказал... И чего не сказал...

В пропасть забвения годы летят,
Рвется струна- кому рай, кому ад...
Вспомню я, в бездну сходя с высоты
Рай, что на миг подарила мне ты.

Пламя в ночную тоску истечет.
Ветер развеет и прочь унесет
Пепел бессмысленно прожитых дней...
Боже! Когда же мы будем умней?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467625
рубрика: Лирика любви
дата поступления 22.12.2013
автор: Сокольник

Я пам’ятаю печальні
вечір і ніч не одну,
як моментально
родичі дальні
нам нав’язали війну.

Падав за Леніним Ленін,
часом розбивши лице,
і навіжені
homo зелені
різали вуха за це.

Рашія вся у запої.
П’яно керує рука –
homo-конвої,
псевдогерої
у володінні совка.

Homo у Раші homini?
Прошу до сіна козу.
Путя у спліні,
витерши слину,
люту роняє сльозу.

Драма найвищої точки.
І уявилось йому –
суки-синочки
синім платочком
витруть його у Криму.

                              10.2014

Повертайтесь живими, бо убиті мовчать.
На вустах убієнних – слів гарячих печать.
Хто розкаже про свято на цій грішній землі,
де у кожного ката персональні вогні?
Хто розкаже про розпач тих кривавих ночей,
де засіяна нива болем тисяч людей?
Хто розкаже про миті, що заповнили світ,
де живі, ще не вбиті, шлють з екрану привіт?
Хто розкаже про правду без табу-деліте,
де помпезне і пишне є насправді пусте?
Повертайтесь живими! Вас чекає рідня,
сонце ясного неба, праця мирного дня.

29.09.2014

Пишаються багрянцями акації,
Помітні серед золота здаля,
А жовтень безсоромно їх обмацує –
Здригаються, нахабу б’ють гіллям.

Спроваджують невдаху-залицяльника,
І той мерщій втікає до беріз…
«Колючі, недоторкані – печаль яка,
Ти бачиш, відмовляють навідріз.

Ще трішки покрасуйтеся серпанками,
Лиха година вас не обмине –
Надійде листопад, не буде панькатись,
Роздягне кожну – оком не моргне.

Тоді не запрошу вже вас на танець я…»
Акації у відповідь: «Нехай!
Надійде листопад – все так і станеться,
А ти своїх вітрів не розпускай!»

Пізнання істини – це путь
у неозорості. Авжеж.
Уникнувши зневіри пут,
по стежці Мьобіуса йдеш…

17.10.2014

Такі ж підступні, як моя Даліла...
Кладуть своєму богові куші...

Я так їй вірив! О, вона уміла
усі секрети витрясти з душі.
Цікаво, чи сплакнула хоч, як стригла?

...Забрали очі. Навіть не в борні.
Сміються... Звідки знати їм, що сила,
хай ненадовго, знову при мені?
Вдихну на повні груди і... постою,
підперши небо, поміж двох колон.

За мить загину. Але й ви - зі мною.
Інакше, вороги, я не Самсон.

2014

Незахищена муза.
Підніжжя.
Підніжки.
А спіткнеться – одразу нестямно на діл.
Той напише портрет її снігом торішнім,
той оцінить дешевше од кіл на воді
божевільні пориви, що в обрисі птиці
дарувала завулкам, котрі до небес.
Незахищеній можна і гріш у правицю
співчутливо,
прощально.
ЗимИ полонез
незахищену вкриє і вітром, і сміхом,
і сипне сліпоти з-під поли білизни.
Затихає…
й нараз, як відірваний віхоть,
у безмежжя, у простір…
Ніхто не спинив!

2014р.

Мій жовтень – листоноша чарівний.
Невільник часу і чужих історій.
Розносить людям і яскраві сни,
І дощ в конвертах, і холодні зорі.

Мій янгол. Сум багряно-золотий.
Збирає втрати, підсумки і драми –
Гербарій боротьби і самоти.
Іде до раю грішними садами.

Моє натхнення. Мій далекий друг.
Лиш спиниться на хвильку – і в дорогу.
Летить у вікна чар осінніх рун,
Римує вітер слізні епілоги.

Моя свобода у полоні мрій…
Щодня втрачаю і знаходжу знову
Твій вічний сенс – примирення стихій
І цю любов, солодку і тернову.

Чую голос ненасупленого звідти,
він ранковий, у сріблястій він росі.
Навіть подих перехоплює посміти,
як на гойдалці, довіритись красі.

Моє прекрасне звідти, поводься несердито,
поводься несердито, жорстоким не будь.
Від чистого джерельця в моє прекрасне звідти,
в моє прекрасне звідти роки мене ведуть.

Чую голос ненасупленого звідти.
Кличе він мене у мальовничий край.
Чую голос: він суворо йме узріти,
що для завтра уже зараз буде хай.

Присягаюсь буть чистішим і добрішим,
щоб і друзів у біді я не підвів.
Чую голос, отже кваплюся скоріше
битим шляхом, що не знатиме слідів.


17.10.2014

Ловлю мелодію небес,
І усуваю серця стрес, -
Його не раз низькі частоти
Скубуть, немов штанину пес.

17.10.14.

От листя ж вродило! Достигло - хоч їж,
У діжці соли, чи закатуй у банки...
Наврочити можуть колишні свої ж -
Скуштуємо, може, зимою листянки?

Пошити б ще ковдри, встелити дахи,
З дарів дармових поробити брикети...
Антракт. Відлітають у вирій птахи
І в сплячку зимову впадають поети.

Усе обнулилось. Заснули вони
До першопочатку, точніш - до весни.

Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вчителі небесні з селянської хати,
Мудру вашу раду хочу передати
Не синам одним лиш, а всьому народу,
Щоб в майбутнє йшов він, як ви вчили,- гордим.

Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.

Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.

16.10.2014

С кем бы выпить бокалами истину,
как бы осень согреть дыханием,
чтобы карты ложились жизненно,
а игра управлялась сознанием?

Забывая свои признания,
не гордится потерей имени
и давать им другое название,
и согреть все те взгляды зимние.

Как тебя среди злата осени
не посеять как ключ от комнаты,
не забыть среди неба просини
твои теплые карие омуты?

Я кричала бы хриплым шепотом
и за прошлым гналась бы письмами,
без тебя заболела б я холодом
и развеялась с желтыми листьями...

07.10.2014.

1.
Ходить жовтень цьогоріч
легко і щасливо,
сипле барви зусібіч
у пастельне диво.

2.
Стрінулися мрії дві
десь аж на Знесінні.
На осипаній листві
обнялись їх тіні.

3.
Одяглась у філігрань
далина осіння,
і завмерли від чекань
пагорби Знесіння.

* місцевість, ландшафтний парк у Львові.
(жовтень, 2014)

Коли на дно саме ти упадеш, коли
зневіра і життя з'єднаються у муку,
почуєш знизу стук і голос із імли:
- А є хто угорі? Будь-ласка, дайте руку...

28.09.2014

Як ікрою млинці їй намащував,
Відбувалось те наче у сні -
Кава стигла в горнятку гаряча і
Ніжно гладив я ніжки стрункі.

Опиралась тоді так легесенько,
Ну, а я скористатись не встиг.
Обійшлася мені, ох, недешево,
Але що ж, але що ж – менше з тим.

Не залишилось долара жодного
(Що ви - євро тоді не було!),
Ані крони, ні марки, ні злотого -
Лиш єдиний жетон на метро.

Назбираю за рік трохи песо я
І на байку - у Сан-Кристобаль:
"Габріело, до мене прити́снися,
Ми – в Бразилію, на карнавал!"


16.10.2014

Одиночество ( 16+ )

В полночный час
Танцуешь в комнате
Во мраке ночи...

Ты мне сейчас,
как кукла голая,
Отдаться хочешь.

Обнажена,
Движенья плавные,
И ты одна...

Ты влюблена...
Мотив печальный...
Бокал вина...

Я далеко.
Но расстояния
Нам не преграда.

Мне нелегко,
Но ожидание-
Моя отрада...

И до тебя
В своих мечтаниях
Я дотянусь.

Рукой тепла,
Рукой желания,
Тебя коснусь.

Я дотянусь-
И ты почувствуешь...
И вздрогнет тело...

Исчезнет грусть.
В изгибе чувственном
Ты вся несмело

Сама возьмешь
Себя изысканно...
И при луне

Оргазма стон,
Живой и искренний,
Подаришь мне.

Умолкнет стон...
Умолкнет музыка...
Ты голышом

Стихи любви
Напишешь памяти
Карандашом.

И ляжешь спать.
И в утомлении
Окончишь вечер...

Ты будешь ждать.
И будешь верною.
И будет встреча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475872
рубрика: Лирика любви
дата поступления 30.01.2014
автор: Сокольник

...не поїду я до імперії
істеричної навіженої
до осиної і захланної
охлократії окаянної
...ой не хочу я у колонію
що конає ще у агонії
то тюрягою то потворою
семигорбою двоголовою
тридесятою п’ятикутною
і навіки уже безпутною
…а поїду я у Іспанію
у Італію і у Данію
за ідеєю мономанії
української меломанії
самашедшої* меланхолії
у провінції малахольної**...
...ой побачу я наворожене
і навіяне і набріхане
і затяті ми і заморені
і дісталося на горіхи нам
недотепи ми і окраїна
поки нація буде темною
і говоримо а не знаємо
чи своєю ми чи туземною
чи хорошою чи поганою
але рідною оживаємо
іноземці хай іноземною
українці хоч рівноправною…
...ой поїду я у Америку
де ні паніки ні істерики
доберуся ще і у військо я
говоритиму українською
...ой поїду я ще й за мрією
тай за вільною Україною

                              10.2014

Може колись вам підгледіти вдасться
Миті чужого веселого щастя,
Знайте тоді - у цю саму хвилину
Щастя відміряно й вам половину!

В темноті гойдаєшся, як човен,
а проте не спиш, не спиш, не спиш.
Вислизаєш, як з молитвослова
вже не річ, а виснажена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,
як вогнем насипаний на сніг,
хоч би крику крізь могильну дошку
я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,
світишся крізь темні жолоби
зі своєї синьої затоки,
зі своєї сонної плавби.

2014

У мене є шкідлива звичка – ти.
Мене від неї лікували вірші,
(та інші…) А хрести – то для святих…
Мені ж найважча – ця байдужа тиша.

Заради тебе розміняла час
На мідяки римованих ілюзій.
Дарма, що недостойний ти причасть
Ні чистим словом, ні нектаром музи,

Для мене ти – мій особистий бог,
Отруйної спокуси спіле гроно.
Чи нас у карти виграла Любов,
Чи ми обоє жертви Аполлона?

Кому несу поезії плоди
Гіркі… (ти бачив осінь на Парнасі?..)
І хто захоче праведно судить
Цю спраглу самоту – убивцю часу?

не звикну не звикнусь: без тебе – в зиму…
зранку – до ринку вдень – до магазину…
треба виживати – без тебе
харчувати і лаяти себе – треба
треба себе любити – як мене ти любила
треба ростити – казна-які – о! крила…
не політали нараз – випорснула
стелив солому матрац – дармá… виселена
ти з тіла з душі з пам’яті з долі
нічого не забрала з бездомного дому
ось помада згірклими пахне вишнями
і шухляда з дрібничками залишеними
а отут я – старий нікчемний і радісний
ти була – ти є – ти будеш – ясно мені
і в домі і поза домом і в світі і поза
а в мене – знову метаморфоза
метемпсихозу нова манія…
і нема мене… і нема мене…

Прибиральники, ніби гноми,
Щире золото тачками возять.
Всі дерева – бездомні паломники –
Мовчазні їм стають на дорозі.

І терпляче показують жестами,
Що те золото треба для храму,
Синіх курток безжурну розплесканість
Зупиняють ламкими руками.

Прибиральники слухають радіо,
А нестримані сірі ворони
Прилітають, гуляють із радістю
По насипаних з листя дзвонах.

Она.
Не из Китая
(одноразовая) чаша.
С подножия Голгофы.
Наша.

15.10.2014

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою відлунює рифами Річі
Дим над багаттям окурює попіл світлин
Лета і Стікс омивають своє межиріччя

Вітер колише закустряні хащі лісів
Вітер не знає, що жовтий – це знак небезпеки
Вітер не знає - у жовтні навіє віршів
Їх замітатиме сторож нічної аптеки

Рейки трамвайні – улюблений зошит без нот
Рейки вокзалу – нічного життя партитура
Рейки нашіптують вервицю слів у блокнот
Чай у вагоні – від болю у серці мікстура

Шепіт асфальту колесам: «Жени – не жени,
Шепіт миттєвостей швидкістю ти не заглушиш»
Шепіт самотності серцю: «Старий, заціни,
Ти вже нікому, нічого й ніколи не мусиш»

Дим над землею гіркий наче тертий полин
Дим над водою ширяє незгаданим віршем
Дим – це усе, що лишається після світлин
Спалених на узбіччі.

15.10.14

Летять з Європи дощової журавлі,
Змагаючись у швидкості із буслами й лелеками.
Хоч шлях такий і небезпечний, і далекий,-
Судилось їм нести йоре Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї в згадках поринають в мандри до заповіданого дому,
Долаючи і болі, і виснажливу багатоденну втому,
В Ізраїль крильми гуртують хмари невтомні птахи.
-----------------------------------------------
Йоре – перший осінній дощ, який починається саме в Сукот (Кущі). Одне з трьох заповіданих Всевишнім свят, що закінчується Сімхат Тора – радістю нового читання Тори (П'ятикнижжя).

Вже павутинки у волоссі,
І сум-печаль в очах святі…
Та ще не осінь, ще не осінь –
Я цілував би очі ті…

Не нарікаю і не плачу,
Не ображаюсь, не кляну –
Тебе одну у снах лиш бачу,
І в них люблю тебе одну.

Я долі ще не раз пробачу,
Що час сплива за роком рік –
Лиш уповаю на удачу,
Що ти подивишся в мій бік.

Заб’ється серце, затріпоче,
Полине пташкою увись…
Не відводи від мене очі,
Благаю – тільки подивись.

І світ заграє веселково,
Хоча ні спокою, ні сну…
Лиш не мовчи, скажи хоч слово,
Бо я люблю тебе одну.

Ті почуття куди подіти?
Святе тепло – рука в руці…
Ще буде рай, і буде літо,
І ти, прекрасна, в світі цім…

А як той час таки настане
Вступати в осінь золоту –
Розвіють вранішні тумани,
І сум, і жаль, і самоту…

Життя чудове й незбагненне,
Таке, як в юності колись…
Благаю, просто глянь на мене,
Мені очима усміхнись…


15.10.2014

Календар - папір, а не лічильник.
Терня-числа гатить, як бобер.
До зарплати очі - у мобільник:
нумо, банку, де ти є тепер?

Есемеску "Сто зарплат"
ла-ла-ла-ла
я отримав для витрат
ла-ла-ла-ла
Есемеска "Сто зарплат"
ла-ла-ла-ла
наближає банкомат
ла-ла-ла-ла

Есемеску настрою не стерти.
Не щодня надходить (а шкода!)
Не проблема - з часом... Банк упертий:
місяць "родить"... З "родами" біда!

15.10.2014

Ріка життя… струмочок голубий
Між берегів із хвищами і хащами…

Ти, Гедеоне, виграєш цей бій.
Спостерігай – щоб виграти з найкращими.
Єдину спробу кинувши на кін,
Суперника здолати – не заввиграшки.

…Тамують спрагу, хлебчуть із колін.
А де ж оті, хто зачерпнув і – з пригорщі?!

2014

КлЕкіт веселий лунає в дворі,
вчАться літати пташата малі,
cтЕжить за ними батько лелека:
крИла підставить ,коли небезпека .

ТАтові руки- політ в небеса.
БАтькове слово- це правда свята.
-ТАтку,живим повертайся із бою:
Я Ж БО не хочу рости сиротою.

Сумно ікона з стіни поглядає.
Холод й розпука всіх огортає...
Не звеселяють ні квіти, ні птиці...
ТІнню матуся снує по світлиці...

ТАтові руки- політ в небеса.
БАтькове слово- це правда свята.
-ТАтку,живим повертайся із бою:
Я Ж БО не хочу рости сиротою.


ТАтку, ти- гордість моя, ти- герой наш!!!
Ти Україну серцем борониш!!!
Я прислухаюсь з самого світонку:
крОки знайомі чекаю на ганку...

ТАтові руки- політ в небеса.
БАтьве слово-це правда свята.
-ТАтку,живим повертайся із бою:
Я Ж БО не хочу рости сиротою.

                              І
Жовтень усміхнувся на прощання.
День погас, і вечір догорів.
Одягає чорне одіяння
веселкова гама кольорів.

Чумакує осінь до упаду.
Устеляє жовті килими
стежкою під ноги листопаду,
щоб дійти до білої зими.

                              ІІ
Укриває омофор Покрови
шати недосяжні палачу.
І ридає Діва. І до кро́ві
закусила губи від плачу.

О, Пречиста, що ти подаруєш
воякам на вічному посту?
Може спиниш кулю на льоту?

Поки ти висотами мандруєш,
чи побачиш їх, і чи почуєш,
хто узяв останню висоту?
                              14.10.2014

Старий єврей послав мене за пивом.
Запой у нас! Бо ми з ним - за одне!..
"Жидо-бєндєровско-фашистским" дивом
Обох назвав російський інтернет!!!

Вдвох топимо ми гіркоту образи!
Бо третій наш — подався в "Руський Мір".
Сказав: - Недам тепер Кіркорова і газу,
І шоколад не буду їсти ваш, і сир!!!

А нам на двох — і більше у півлітрі!
І ми все більше маєм спільних тем!
- Лехаим, Сьома! Тільки сльози витри...
Війни не буде! Ми ще поживем!!!
...
А він проспиться, вмиється й прийде!

Ота жага
удавом душу стисла,
і раптом все вродилося само:
ми вчора нарізно ходили містом,
сьогодні вдвох попідруч ідемо.

Блазнює осінь,
хижа й безборонна,
жовтаве листя кидає в лице…
Ти поряд, тільки… зайвий і сторонній.
А скільки – Боже! – мріялось про це!

Сяють галактики яблунь
у космосі
осені...

14.10.2014