Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

Вона захмеліє і скаже, як сильно хоче,
Щоб дотиком ніжним ти всю її перевершив.
Лиш сіпни за нитку – і лялька заплющить очі.
Веди, ляльководе. Сьогодні ти в неї перший.
Бреши, ляльководе. Бреши їй, що свято буде,
Що ти їй мотуззя відпустиш наполовину,
Допоки світанок гарячі тіла остудить.
Допоки уста ще від поцілунків винні
І може, уперше озвалося...десь у грудях...
Малюй, ляльководе, їй лілію на коліні
Вологим мізинцем, умоченим в каву свіжу
Повільно-бентежно, мов кілька хвилин до страти...
– Ослаб мені нитку, що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає...
– Кохатися?
– Ні... кохати...

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.

Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.

Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.

Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.

Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.

Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.

*Еt cetera (лат.) - і так далі.

Україна – це я із тобою
І негаснучий вічно наш рід.
Це – досвітні вогні за рікою,
І зорі понад обрієм слід.
Україна – це в лузі калина
І високі Дніпра береги, –
Різнотрав’я пахучі стеблини
І пташів’я дзвінке навкруги.
Україна – вона наша мати,
Світла радість і тиха жура, -
Це дерзання, здобутки і втрати,
І бажання одвічне добра.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, -
Без усіх рукотворних прикрашень
Зору милий і серцю близький.
Україна – це горде минуле
І щасливі майбутнього дні.
Це – сусіди дбайливі і чулі,
Їхні радощі й болі сумні.
Україну – ти чуєш і бачиш,
Коли містом щоденно ідеш…
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби аж до скону без меж!
05.10.09

Розкажи мені про те,
Що ти читав ,
Розкажи про книги
Або ж про журнал ,
Можеш про автомобілі ,
А то й про якийсь фестиваль.
Розкажи про себе ,
Чим живеш ,чи ти щасливий
Розкажи по те ,
Який ти був в дитинстві милий.
Розкажи про те,
Чим ти прагнеш поділитись ,
Про те як ти дивишся на світ ,
Чи ти знову помилився .
Розкажи про те,
Що бажаєш
От тільки благаю не мовчи..

Я бачу тебе у віршах,
В прозі забутих віків,
Бачу навіть у снах,
Як ловиш ти голубів.
У дібровах зелених,
В сонячному світлі,
Бачу як радіють тобі дітки.
Тебе я бачу як своє майбутнє,
Як радість свою,
Як печаль,
Я за тебе Бога молю
Щоби моїм життям став.

Пародія

Ще гірше, як стихійне лихо,
Коли довкола всі тверезі!
То не пожежа, будьмо тихо,
То Скиба в "Ноєвім Ковчезі".

У лижі взутий, простір їде,
І по цимбалах непогода,
Давно обкурені сусіди,
Не видно навіть бутерброда.

Прикурить всоте чи вдесяте –
В бармена вже волосся дибом.
Майбутнє треба захищати –
В гостях у нас сьогодні Скиба.


06.05.2014

Відпружинили небо
отави,
сто кульбабок за небом нараз,
і скрадається велет-русявець –
доженеш – запрозориться…
Джаз
комашні на осонценій мітці,
плоскорізьбленій гущі черемх,
а на озері – Божій копійці
перший відблиск округло завмер.
На полях – зеленпосмішки,
близни* -
доторкнешся і кревно збагнеш,
що посієш ти щастя
і вижнеш,
не поранивши іншому меж.

*шрами (желехівка)
2014р.

Тепер вже більше
Не буде нічого
Як було раніше.

Для мене більше
Закрито дорогу
У світле колишнє.

Порожні фрази
Як вдарило справжнє
Розірвуть відразу.

Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
І ті неголосні слова
Полинуть з ранніми птахами.
Все щось шепоче сон-трава…

Кипіли ріки вогняні,
Над ними ворони кружляли
Й чи буде все ж кінець війні
Вони того не уявляли.
Кипіли ріки вогняні…

Ходила смерті п’яна тінь
Мерців зоріли в небо очі.
Збулись жахи нічних видінь
І материнські сни пророчі.
Ходила смерть і п’яна тінь…

І люди в світлі небеса,
Надію маючи, просили,
Щоб швидше пролилась гроза,
Щоб ріки більше не кипіли.
І люди в світлі небеса…

В тумані сонних полинів
Виходить сонце над ярами.
І згасли ріки вогняні,
Лиш попіл рознесло вітрами.
В тумані сонних полинів…

А край дороги курява
Вкриває надмогильний камінь.
Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
А край дороги курява…
2009

Ти на мене наліг передпліччями,
Гомоніли гормони пристрастю,
І, хоч я шепотіла: «Не муч мене!» -
Удалося мене притиснути.
Я вільготно текла вологою,
Наче річечка у долиноньку,
А на вушко тихенько мовила:
«Ну, візьми мене – все я скинула!» -
У літах ти був, а я юною -
Натомився так під калиною.
Ні, не склалося нам із гунами -
Незабаром тебе покинула.



08.05.2014

Листок припав грудьми до скла,
І заглядає винувато
Чи, може, в пошуку тепла
Безмовно проситься до хати?
Він, у промоклому вбранні,
Тремтить на холоді ще зранку
І в очі дивиться мені
Довірливо безперестанку.
Неначе знає, що не дам
Замерзнуть бідній сиротині,
Що поділитися повинен
Із ним теплом, що маю сам…
06.12.09

Святкуємо підпільно Перемогу.
І порох, і тумани – із Кремля.
Коли у голові немає Бога,
не буде переможною дорога,
якою оперезана земля.

У траурі очікує Вітчизна,
коли мине недоленька тяжка.
Не знаємо, кого чекає тризна,
хто доживе без тоталітаризму
у мирі із душею земляка.

Невірні, непокірні, окаянні,
до кого у молитві стоїмо?
Чи будемо зорею осіянні,
чи, може, як апостоли останні
за нашу віру душі віддамо?

Минає все, але не Перемога.
Але куди ідуть вони – оті,
в чиїх очах ми все ще бандерлоги?
Ми – грішники. А запитай у Бога, –
де є на світі білому святі?

Ще й очі не розвиднює уранці,
а душу кривить, наче п’єш ропу.
Ідуть по Україні не германці,
а сунуть «наші» – з Раші і найма́нці
ордою фашизоїдної Пу.

І хто там святкуватиме надалі
і питиме за горе і ясу
із чаші гніву?
                   Може вип’є Сталін
і за великі наші дні печалі,
і за горючу матері сльозу?

                              08.05.14

Всіх рішучих слів пролито кров.
А їхня, що жива (своя), - за ближніх.
Не перевелась свята любов.
Христос Воскрес! Бо є для кого.Ближніх.


07.05.2014

Мені б до тебе схилитись, любий,
І не питати, що з нами буде?
Погладить ніжно густе волосся:
Чи наше літо вже відбулося?
Відколосилось і відспівало,
Чому з тобою любились мало?
Чому багато було негоди?
Роки промчали, як бистрі води...
Стаю навшпиньки, щоб трохи вище,
Мені б до тебе на відстань тиші.
На відстань думки, на відстань слова,
Щоб лиш очима велась розмова,
І поцілунком зігріти б очі,
Мені б до тебе на крилах ночі!
Ця ніч-примара зійде, не буде,
Мені б з тобою навіки, любий!

25.03 - 24.04.2014 р.

одні по той бік а оті по інший –
патріотичний громадянський він же
та є ще ті яким по барабану
поїсти-спати бо вставати рано

оті самі що день нехай хоч судний
лише б їх не чіпали до полудня
а від полудня випити-поїсти
і спати йти – ті з ангельського тіста

до них і кров за волю не взиває
ну чим вони не коті чим не заї
їм і сатрапи за сестру і брата
безглуздо – кажуть – людям воювати

тож «миру мир» - скандують пацифісти –
"було б де спати і було б що їсти»

Кардіограма - завжди трохи більше ніж лінія.
Це тільки ноти, допоки ти їх не зіграв.
Це наче жестами хтось переказує Плінія
Це мов хімічний аналіз нескошених трав.

Хочеш почути в ту лінію вписану музику?
Ніжно схилися у тиші мені до грудей,
Серце послухай, у ньому, скарбами у вузлику
Складено звуки, якими із пекла Орфей

Вивів кохану. Послухай, омий мене ніжністю,
Серце тобі відповість чимось більшим за ритм.
Чари лісів, що гніздяться в туманистій вільгості,
Тихо впливуть у серпневу мелодію літ.

Я огорну тебе крилами й не відпускатиму,
Трави вже скошено, пахне повітря дощем,
Наче вином із тонами тендітно-мускатними
І поцілунком беззахисно-тихим в плече.

Буяє дармовизна-чистотіл...
Аврал на морі, переділи суші...
Зриваю пелюстки в країні бджіл -
І чищу... чищу серце...
Чим би - душу?


2014

це відчуття приходить помалу:
something is wrong
щось невловимо не так
немов камінець почав муляти в черевику

якось не так, як завше,
пахнуть земля і повітря
дерева шумують
і зеленіє трава
трошечки – на малесенький грам
на півтону, на дещицю

цеглина вкривається в’яззю із тріщин
і залишає свій ряд
і ось уже стогне стіна
що здавалася вічною
хвилину тому

ти безсилий це зупинити:
всі, кого ти знав і любив
ким ти був і хто був тобою
стають ніби прозорими чи безбарвними
слабшають і відходять

rewind the film!
але стрічка не перемотується
але річка навспак не тече
лише розмиває свій берег

формуючи зовсім новий
і ще невідомий ландшафт

2014

І грайлива злива миє дині,
і Ярило у хмарини гупає,
і у Львові, і у Маріуполі
перехожі кажуть:"Ми - єдині!"


24.04.2014

Війна на порозі, я знову боюся не встигнути
Зробити, сказати, піти, обійняти, простить,
Почути нечуване й висловить навіть немислиме,
Відчути, що кров ще гаряча і хочеться жить.

Боюся злякати тебе несподіваним вихором,
А втім, коли в мене нічого, крім зараз нема,
Побудь мені тихою, ніжною, теплою втіхою
Допоки іще не настала остання зима.

Допоки нас ангели ще заколисують крилами,
Допоки ще тане від подиху злякано лід,
Лечу у любов і немає у всесвіті цілому
Того, хто наважиться цей зупинити політ.

Я не пізнав ще справжнього кохання.
Я не відчув ще цього почуття.
Хоча здавалось часто, що востаннє,
Востаннє у житті кохаю я.

Та все минає, забуваються обличчя.
І іскорка, яка в мені колись була,
Давно погасла, і на її місці
Вже нова квітка розцвіла.

Та все минає, забуваються обличчя.
І квітка та, що в попелі зросла,
Давно зав'яла, й, опустивши листя,
Не залишила по собі й сліда.

Я не пізнав ще справжнього кохання,
Таке буває тільки раз в житті.
Воно приходить вперше і востаннє.
Ти не проґав його, не упусти.

Впіймай найменший порух її серця,
Найменший крик її чарівної душі.
Назустріч ти піди, відкрий їй серце
І в свою душу дух кохання упусти.

Та все минає, забуваються обличчя,
І лиш кохання справжнє пройде крізь віки.
Воно тебе побачить, пройде поруч, усміхнеться...
Впіймай його, тримай, не відпусти...

2010

Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.

Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.

Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”

Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.

Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…

Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…


6.11.2011

Він
пише новітню історію
кров’ю святого народу.
Мало йому території
свого будинку для роду

і міністерства корупції,
схованих в банках мільярдів
і за стіною презумпції
проданців тих ар’єгарди,

наших судів всіх деструкції,
сотні парламентських тушок,
діючих не по інструкції
беркутівців і тітушок.

Мало йому всіх знедолених
співгромадян України,
дочок, синочків, знекровлених
владою в мирній країні.

Хоче війни громадянської
у миролюбній країні
або межею дніпрянською
наші ділити святині.

Де ще гарант конституції
так свій народ не любив, що
дві спричинив революції,
знаючи, мабуть, навіщо?

Щоби забули дух пращурів
і біля царського трону
ми плазували, мов ящери,
всі сорок п’ять мільйонів.

Мудрість нескореної нації,
знаючи влади природу,
повної просить люстрації
задля продовження роду!

23 січня 2014

* * *
Ну що поробиш - є така потреба
У чоловіка, хлопа, мужика...
Годинами сидіти просто неба
Й не зводити очей із поплавка...

6.05.2014

Жахним потокам зла
немає спину.
Ворожить час на пелюстках оман.
З осердя пекла діючий вулкан
нечисту лаву ллє на Україну.

Ятрить вуста скорботна німота
і замість неба
визріває пустка,
коли біда вдягає в чорну хустку
оторопілі села і міста.

Лягає сива паморозь на дзвони.
Свобода родить божевільні клони.

Безглуздя кпить. Війна дає поради.
Немає спину,
і немає ради…

                              І
О, мій народе, де твій Моісей?
Куди ідеш із торбою пустою?
Заляканий тюрмою і сумою,
на той бік річки і на берег цей
пливеш, як бадилина, за водою.

Якби ж то ти хоч раз один доплів
до берега, де сили вистачає
любити землю й бити ворогів.
Коли ти справді вийдеш з берегів,
тобі на світі рівного немає.

Ти як могутня течія ріки –
мелодії, що досягає Бога.
Якби тобі, як Шіві, все – з руки...

Але усе нема чогось одного.
Поліфонічно всі ми мастаки,
а в унісон не вміємо нічого.

                              ІІ
Незаперечна місія народу,
та без вождів далеко до мети.
Коли нема удару за свободу,
то і Вітчизну важко берегти.

Не раз уже у черзі за дарами,
очікували манну із гори.
Але майбутнє – це не орігамі,
омріяне у казці дітвори.

Якщо ідемо чотою одною
і у шерензі злуки стоїмо,
розіб’ємо кайдани і ярмо.

Ми на сторожі у Русі святої.
За долю України молодої
останню краплю крові віддамо.

                              06.05.14

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Зима забрала весну,
Полонила
Тепер не спиться одному
Моє бажання несміливе
В мені нове життя пробудило
Коли немає сили доторкнутись до небес
І сказати ні своїм мріям
І для чого летіти самому
Коли ти є

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Ти зламала мої грати
Так необачно
І звільнила
Моє серце скам’яніле
Розтопила
Тепер сам не свій
Ти все змінила
Одним своїм поглядом
Однією своєю посмішкою
Одним своїм дотиком
І стала моєю єдиною

Ну і що, це ж є кохання
Дихати її звучанням
Невидимої присутності поряд
Ароматом пахучої весни.
Моя квітка неземна
Ніжна і така нетривка.

Ну і що, що не моя
Ну і що, що обірвані крила
Летіти все ж зможу тепер
Які б сильні не дули вітри
І як би сонце очі не сліпило
Бо є мрія, надія
І ти.



Листопад 2013

Її голос
Заворожує
І пробуджує
Мій космос.
Не для всіх
Ми так довго,
Ми чекали,
Ми кохали.
Поодиноке
Світло ліхтарів —
Нічні сторожі,
Вони чекають,
Вони кохають
Як і ми.
І вже неважливо
Так несміливо
Покохати
Її погляд,
Не відпускати
Міцніше тримати.

Її голос
Тремтінням по шкірі
Її голос
Вічність на моїх плечах
Стікає розталими снігами
По знайомих бульварах
П’яних пабах і барах
Її голос
Тривожить
Не дає заснути
Її голос
Не забути
Він живе в мені
Її голос
Дотик ангела
Що зійшов із небес
І навіки став
Моїм пеклом і раєм.

Принижено
Схиляю руки й тіло:
Заділо - не за діло, а за тіло,
За серця ритм вчепилося й байдуже
Примушує не тьохкати, а тужить…

Недужа я,
Півроку як вагітна,
На противагу всім рокам бездітним
Вслухаюся у себе і радію:
Життям лелію, я життям лелію!

Червневим днем народиться дитина -
Чекать несила…


06.05.2014

Коли майдан як вулкан революційний
змінюється заворушеннями вуличної контрреволюції,
і ідеологія заходу
наштовхується на політтехнологію сходу,
тоді кулями по-народу
вистрілюють геополітичні війни,
з вини -
владолюбивих диктаторів,
і тоталітарних культур агітаторів.
І від військової операції
посттравматичні рани нації
не зализати ображеній політиці,
і не вилікувати обмеженій економіці.
Цій країні потрібні зміни
до глибини душі України,
щоб в її метафізичному небі світоглядному
відбулась поява некстмодернізму,
як новий виток розвитку,
розбудови людської, і розквіту...
Він у вірі в людей,
і в галактиках наших ідей,
у гармоніях з світом
і з Всесвітом,
у повазі до різноманіття -
життя.
В цьому краї, де античні філософи не ходили,
й люд хрестили мечем
і вогнем...
Україну, насправді, таки сотворили -
поети.
І в літературному слові, що дальше від класика,
розбудова її ДНК,
і успіху пріоритети -
в оновленні -
в самій людині,
і в її домівці - країні.

Ось іду по вулиці...
"Єс" та "ок"...
Від майдана до Майданека - видих-крок.
Цей народ, мій Господи, вбережи -
Між вогнів у слоїках і довжин.
Ти мені доріженьку простели.
Жбухнуті в басейничок Щука, Лин...
Полягли голівоньки та й на брук.
Ми країна геніїв, бевзнів, сук.
Тут читати проповідь - кожен ас...
Почорніла заполоч між ковбас...
І вмирає мученик...
Рик гієн.
Вже не знаю, Батечку, - спільне є?

Кажуть, що недавнечко був Ти тут.
Хто ж тепер послухає...
Свій статут...
Ген пастух застрелений.
Рев корів.
А наснаги більшає - в дзвонарів...
Чи за місяць буде ще молоко...
Головне - перейдено рубікон.





06.05.2014

Твоїх останніх слів надія
Зайшла за зради темний ліс,
І вітер дум гірких повіяв
На мрії, повні тихих сліз.
І місяць трепетної злуки
Поміж хмарин імлистих зліг,
І втіхи зоряної звуки
Збідніли на веселий сміх.
Позбувся рай своїх щасливців
На, горем зведеній, межі,
Лише пригадки блідолиці
Мотають в душах віражі...

05.05.14.

Не хочу я відходити у вічність.
Я хочу бути, поки не зачах
дух вольності у мене на очах.

Я буду доти, поки сонце світить
у небесах. І хай про це засвідчить
моє перо у радісних рядках.

А поки-що об’єднує і мрія,
і віра, і надія вдалині,
що де-не-де ще світить і мені.

У душах революція триває
і нашу правду ворог не здолає
сезамами великої брехні.

А Україна вимітає сміття.
А їй ще і сміятись по плечу
і плюнути у очі палачу.

Ти чуєш, юдо ери лихоліття,
за все лихе з межі тисячоліття
розмінною монетою плачу.

Чи не тобі, новітній людоморе,
якому люта кара й та мала,
я у боргу за згарища села?

Чи не з вини твоєї всім на горе
кривавого нещастя Чорне море
не уміщає скоєного зла?

Ти ще сьогодні цілишся у груди
моїй Землі. А лаври у паскуди
отримаєш за «мать твою таку».

Але коли таких уже не буде,
які бували на моїм віку,
нехай не буде і у сповитку
минулого позорища і бруду.

Історія немислиме забуде.
Але нехай не забувають люди
про душу у терновому вінку.

05.05.14

Хтось іде вперед,
Хтось впаде назад,
Зламано хребет,
Марною сльоза.

Встати сила є?
Крил уже нема.
Думка та цькує:
Скоро вже зима?

Добрести кінця
Важче ніж стрибок,
В череві кільця
Марний кожен крок.

В мені тебе - безмежне море,
В тобі мене - малий ручай, -
Твоя жіноча непокора
В мені народжує відчай.
З тобою, часом, важко жити
І неможливо прямо йти, -
Твоїх бажань стрімкі візити
Мене штовхають у кути.
Мені - твоє не осягнути,
Тобі - моє на видноті, -
Ти безкінечний первопуток
Моєї давньої путі.
В мені моє усе єдине,
В тобі твоїх багато "я", -
Душі жіночої глибини
Не змірить думки течія.
18.02.10

В шати обкутий,
Вітром обдутий
Я маю бути,
Лиш не забути
Місто і тісто,
Сісти і їсти,
Ми всі з повітря, -
Ти пам’ятай!

***
Боже, пельки замкни нечестивим
І спини ненаситну орду, –
Звірину з хижим поглядом хтивим,
(Відведи від Вкраїни біду!)
Бо вона безпричинно воює,
Віддає за добро мені злом…
Хай правиця Твоя порятує
Й милосердя накриє крилом!
Щоб на знищення стали нащадки
Ворогів, і щоб сина ім’я
Було стерте за злочини батька,
І віднесла його течія
В небуття, й зодяглися ганьбою
Ті, що нас обмовляють й клянуть,
Бо вони погордують й Тобою,
І удруге Тебе розіпнуть.

5 травня 2014 року Божого

Квіти дзвінків розриваються ввечері,
Сад притулився обличчям до ґрат.
Вона ще не знає, що ти повернешся,
Коли навіть сонце щодень помира.

Браслети годин по зап’ястях проковзують.
Місяць прокинувся, сад прохолов.
У неї для тебе сорочка вготована,
З якої так легко змивається кров.

Сад посипає свою срібну голову
Покірним корінням низької трави.
Вона у будинку долонях зловлена
Просить у тебе: «Живи!»

слова кусають мов піраньї
їх часто чуєш при прощанні
і ті людські приготування
не переллються у бажання

ти мов не бачиш ні польотів
ні пережитих ешафотів
закриєш очі – наче темно
та не забудеш – це даремно

давай прокрутимо платівку
як застрибали у автівку
як мчали в дощ чи може зливу
і поділили спілу сливу

і знаю я що у нас двох
все ж рвуться струни на обох
я не скажу тобі ні слова
кому потрібна зараз мова…

***
Твої речі у шафі
Сумують тепер за тобою…
У кишенях пальто
Я знаходжу в минуле
Квитки…
В те далеке «колись»,
Де ще радість
Не звиклась з журбою,
Де ще ми молоді
Й кожен ранок
Щасливий такий...
А навколо весна
Знову трунку
Напитися просить,
Котрим вечір щодня
Напуває травневі сади,
І шепочуть серця –
Ще не досить,
Не досить,
Не досить,
Зачекай ще хоч мить,
І не йди,
Я благаю –
Не йди…

5 травня 2014

Наповню келих іменем твоїм,
Аби тепла ще раз напитись вволю.

Палають мрії в серці, як в огні
Останню свічку випросивши в долі.
Розмови меркнуть. Вже немає слів .
Одна сльоза в очах, як дрібка солі
Застигла самотою на щоці.
І зорі в небі, наче на стіні.

Опалим листям вишиває осінь,
Бредуть думки по сходжених стежках,
Розп’яті, наче грішні, на вітрах,
І тягнуться за обрій, де колись
Юначі крила нам відкрили вись.

Не завжди життя – феєрверк, поема.
Хто то може це не на жарт – насправді?
Заростають всі атрибути теми,
Медитує ніч, мантра – дощ у травні.

Хтось складав слова – бісер у гердані
Хтось метеликів шпилить -мертві квіти,
Віднайти б на мить в чому поталанить
Забувають дні вже дорослі діти.

Пролетів верлібр. Зачепив струною.
Шепотом вітрів спалахнув тумани,
Марно із віків голоси луною.
То хіба листи, мрії відблиск тьмяний.

Ця ніч остання, а завтра кривавий схід!
Затискують пошесть у лаві своїй кордони.
Царям замалими стають велетенські трони
І цей безголосий донині світ!
І буцімто так і треба: мовчи й молись...
За кожним Іудою виростуть знов титани
І стане від крові спянілим вогкий світанок,
Де смерчем тебе обертає вісь...

Де всі богослови в тисячах молитов
Згадають запроданців, виберуть лжепророків!
Як стрімко малі вовченята вивчають кроки,
Голодні та спраглі на цей престол!
А цар, просто цар, підніме дамоклів меч,
Бо люди, розіп'яті серцем, стануть навпроти...
Ще стільки судилося горя, стільки скорботи,
Допоки тебе обертає смерч!

Ще стільки судилося перейти царин,
Вкривати смертю дороги, відхаркувать кров'ю,
Хапати повітря, задимлене, лиш рукою,
Відчути, як час зупиняє плин!
Відчути біль, змінити історії хід,
Піднятись з колін під сповиті сонцем знамена!
Ця ніч закарбує вічністю всіх поіменно,
Зустрівши криваво-травневий схід...

Усупереч розгнузданому ретро
люблю я розперезані слова,
які шанують,
                як і я,
                          всі метри,
допоки пам’ять серця ще жива.
Заходимо
               із хижі біля тину,
минаючи веселі паничі,
у сіни,
               за пороги,
                              у хатину.
А он –
           і коцюба, і рогачі.
Чорніють під лежанкою штандари,
у ко́вбасі – копистка чимала,
і на шнурку – присмачка для котяри,
а далі – піч,
               і у чеканні жа́ру
затикана за запічком кагла.
А біля печі
               ближче до Масни́ці
кружляє веретено кужіля́
із куклою у перхоті костриці...
І наче
         так усе,
                        як для годиться
навколо Сонця крутиться Земля.
Під сволоком – колиска на пружині,
малеча на коні
               до калити,
і образи́
               на покуті
                              в калині.
І як це любо
                  і мені –
                          дитині
дивитись ці літаючі світи.
А вже коли почується, –
                              ґерґеля,
то це – до діда.
               Це його устав
навчати, як
              до ночі
                         від купелі
на призьбі
               все чекати, як Ємеля
на піч
           до но́вих віників
                                 чекав.

                              05.14

Осяяна веселкою, блакить,
Неначе жар, палахкотить, –
Розбурханий вітрами і
Розквітлий весело в золі.
Зітерши хутко хмари, наче грим,
Знов стало небо голубим, –
І я незчувсь, як потекло
Із нього світло і тепло…
04.05.14

...дружині...

***
Закарбувався
В пам’яті
І в серці
Спекотний серпень,
Погляд неземний…
Коли крилом
Уперше
Ангел смерті
Твого плеча
Торкнувся…
Боже мій!
Я бачив,
Як згасало
Серед літа
Твоє життя,
І догорав вогонь
В твоїх очах…
І світ,
Що звик радіти,
Умить принишк…
І збочив осторонь…

5 травня 2014 р.

Наїлися емоціями доста.
Пора настала оцінити зло,
відоме, як агресія московська,
якої досі ніби й не було.
               Та і добра неначе й не бувало,
               і не хватає ґлею в голові
               допетрати, – а що се ся то стало?
               Європа рубікони руйнувала,
               Росія завойовує нові.
У Думі, як один, усі месії.
Закон, як дишло, – всяк собі гребе.
Усе поперек горла тій Росії,
що братом уособлює себе.
               У старшого – амбіції монарші,
               а меншому є місце у ясі
               від Волго-Дону до джерел Росі.
Є дві Росії – наша і не наша.
Одна асоціюється як Раша,
а інша за походженням – з Русі.
               І воздається тій і тій належне.
               Одній Росії – вічна боротьба,
               а інша буде мати протилежне
               тим благам, що очікує юрба.
У пам'яті залишаться злодії,
що атакують наші рубежі.
               Іде упадок місії месії,
               лишається осадок у душі.
Лякає безголов’я двоголове.
І кидає на землю всім на зло
зловіщу тінь капутінське крило.
               І аплодує плем’я гонорове,
                              закльоване, етично нездорове,
               якого у проекті не було.

                              04.14

Ведмежої позбав любові й дружби:
твоя душа – в нечистого на службі.
А Україна, звісно, – не Росія:
поміж братами розбрату не сіє.
І пам’ятай, неситий московите,
що генів аж ніяк не обдурити –
крізь покоління грає кров погана
«братів-слов'ян» із роду Чингіз-хана.
Здається-бо – розтануть неосудно
діяння злі, брехливі і облудні:
забити баки світові готова
орда кремлівська – чуркіно-лаврова,
нахабно преться «русских» захищати
у нашій світлій українській хаті…

Від путіна-ординця-«славянина»
і пут його спаси нас, Божий Сину…

04.05.2014