Ти кричиш, що путін х*ло,
і рахуєш себе патріотом.
Думаєш як є, то так би й було,
Та виглядаєш просто ідіотом!

Ну який же з тебе патріот,
Коли ти навіть гімну нашого не знаєш!
Солдатам краще ти допоможи,
А не парламент український обсираєш.

Ти б'єш себе у груди, бо ти - патріот,
Але від армії всіляко косиш.
А як прийде війна, не дай же Бог,
То прихистку в держави просиш.

Ти - українець і повинен тим гордитись,
Співати про країну вірші та пісні.
За Україну Богу помолитись,
і голосно сказати - ні війніі.

05.08.14

Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно, із тобою.
Його вдома чекають,так не хотіли відпускати.
Батьки іще не знають,що сина час ховати...
Не знають й друзі, про це горе,
Не знає й так, що вірно так чекає.
Він так хотів побачить море,
Він так хотів, а мати ще не знає..
Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно із тобою...

Дорогі мої, мужні, солдати, пишу вам цього я листа.
Вам потрібно тепер воювати, бо прийшла у країну війна.
Бо зазнала країна удару, бо зазнала країна біди.
Прирівняли її до товару, грабували її хто-куди.

Та все це нам вже набридло, ми не хочемо більше так жити.
Батькам на когось працювати остогидло, а про майбутнє й не хотілось говорити.
Піднявся народ із колін, зібралися усі на майдани.
Зажадав люд простий змін, і на винних одягнути кайдани

Дорогі наші, мужні, солдати, не забувайте себе берегти.
Ви сини чиїсь та тати, вас вдома чекають діти й жінки.
Захищайте ви нас і боріться, визволяйте країну від мук.
За майбутнє ви наше моліться, не віддайте до чужих рук.

Хоч я мало розумію у свої 16, та серед вас також багато молодих,
Вам трохи більше ніж за 20, хлопців вірних відданих простих.
Я вірю у вас в ваші сили, вірю в майбутнє без війни.
Щоб мирі ваші діти жили, ніколи не знали біди!

30.08.14

Все сказане знічев’я, спроквола
не додає у дебет на рахунку
ані добра, ані лихого зла,
а несказанне, Богові хвала,
у душах сколихне високу думку.
Не намалюєш свіжості роси,
яким би не прославився талантом.
Епітети для опису краси
достойні бути тільки плагіатом.
Але у поті власного чола
ми ліпимо гладущики і свищик,
і навіть Йову доля не дала
в очах Творця піти від нього вище.
Творіння Ягве – і добро, і зло,
замішане на явище із глини.
Як не хвали гончарне ремесло, –
що – на віки́, не зробиш за хвилину.
Як не пильнуй, а зло не промине.
І Люцифер трудився біля храму.
Тому у нас походження складне:
одні – від мавпи, інші – від Адама.

Пройшли віки, які змінили світ.
Народжуються карлики й гіганти
виконувати Божий заповіт:
одні – творити, інші – руйнувати.
Навіяне із товщі вишніх сфер,
і дольному послужить за науку.
Лихе мине, якщо живий помер,
аби минуле історичних ер
служило й неживим для порятунку.
Містичний дух відточує стило
покликаних страждати щохвилини
за наших ближніх – винних і невинних.
Радари душ уловлюють тепло
думок, які лягають на крило
нових ідей у всесвіті людини.

                              2012

Na zjazd, mityng i forum
czeka trafny aforym.

2014

'2014

с вершин высокого обмана
из глубины молящих слов
сочится кровью чувства рана
что называется любовь…
из дали той где смерть устала
у мира отбирать свое
таю я болью те начала
что называются житье…
из бездны где огонь ужасный
где всех вина – моя вина
я искупаю грех мой страшный
что называется война…
из непременного рассвета
наитием стиха дыша
несу я лучик мой - последний
что называется душа…

27.08.2014

Добігає літо до межі
За яку вагається ступати, -
З року в рік лякаючись іржі,
Наче невитравної печаті.
Причаїлось літо у кутку
Вічно нетривалої господи,
І вдихає куряву гірку
Із поспішно прибраних городів.
Догоряє літо в синій млі
Прохололих обріїв світанків, –
І стає тривожно на землі
Від її нестерпної мовчанки.
Відпливає літо в далечінь
Човником удаваним омани, –
І негоди непривітна тінь
Укриває спорожнілу гавань.
27.08.14

2014р
На дотик час до болю вже знайомий. В самотніх пустощах чекання серед стін із нами в хованки все грається минуле. У снах сміливих мрійливих відтінок надають життю ці ігри. І не знаєш знайдеш їх тіні димні в шафі чи на кухні. Зненацька в очі дивиться із дзеркала минуле, бо гра триває й досі. Та тепер трішки змінились правила. Тепер гравці всі ніби хворі. У параноїдальних приступах думки. Немов у трансі з голосу все виринає щосекунди нове слово. Схвильовано складаю їх в рядки. Немов мої солдати стоять струнко – літера за літерою. Вже готові до війни… і захищають музою із підсвідомості врятоване в пориві творчої недуги – в серці пустоти. Серед усіх – живих чи мертвих – німа та усна є домовленість. Не зупинити. Лиш допомогти пустому серцю тому по вінця чистою любов’ю сповнитись і збутись в мить. Життя. Хоч і з відтінком, певним присмаком знесилення та втоми. Солдатам літерам з листів нікуди не піти. Стоятимуть і далі. Адже для цього автором породжені. Свій час й обов’язок мають ствердно так проголосити в момент потрібний істинну свою повинні. Її несуть в словах своїх в думках уяву збурюючи. Так. Інакше може і не бути. Та точно знаємо усі – нам точно… однозначно не вистачить змоги забути… Ми пам’ятатимем завжди…

2005р
Мене немає ніде.
Одна.
Хвора і ледь божевільна, нічия.
Світ – то ілюзія.
Емоції зайві.
Нерви і мозок знищено на замовлення.
А серце?
Полите кров’ю,
Подане нечистому на сніданок.
Хтось ще говоритиме про блаженні сльози?

Може я стала невидимою?
І тепер мене ніхто і ніколи не побачить?
От знаходжусь в нестерпній кубічності
«рідної» реальності й мрію про це.
Рік. За ним наступний.
А нічого не змінюється.
Просто
Готуєш ті ж самі думки інакше,
Сама суть – безкінечно незмінна.

ЧУЖІ ДАРИ ПОЛОВИ

Чужі вожді несуть у наші очі піски поло́ви
З темені крізь ночі. Людські почались ло́ви
З відусюди. Чужі боги́ полюють навмання
У пошуках одуреного люду й немовля
Народжене в дурмані ще не зна, що у тиші́
Чужі творці задобреного зла лиш за гроші́
Зкуповлюють майбутнє твого роду
Й облудливі світи знецінюють природу
Різдва спільноти. Овації здіймуть чужі гріхи
Над смертю нації, що при́йшлі тельбухи́
Засліплена приймає за дари і вимирає…
З’їдженій душі бракує сили, кволість обирає
Не гідність боротьби, а гонор заздрості і ту́ги,
Не чин просвіти – тихий харч прислуги…
Чужої милості мінлива гра за спокій в нагороду
Зжирає цінності й зерно життя народу.

Павло Гай-Нижник
26 серпня 2014 р.

Нема отав.
Лишилися покоси.
Скільком родинам схід життя задмухав…
Уже достатньо крові,
«новороси»,
оскаженілі герострати духу.
Уже пророків з’їдено живцем.
Уже міняли підкорили храми.
В гіркім ярмі згадаєте про це,
як западе земля під канчуками…

Люди наче хмари
По життю пливуть.
Аж за обрій-старість
Простяглася путь.
Білі та грайливі,
З вітром тет-а-тет,
Не затінить ниви
Їх веселий лет.

Темні плинуть низько
У грузькій юрмі,
Над ланами виснуть
До часу німі.
А коли між ними
Тісно , що й не пнись,
Вигуками злими
Сповнюється вись.

Благо, є затишшя, -
Веселковий стрій,
Світиться Всевишній
У красі своїй...

Є біла Русь, і інших є немало –
мала, велика – там, де нині Рось.
Московська Русь? Такої не бувало,
аж поки Київ не завоювала
орда. Так само й нині. Вже – ось-ось
об’явиться прямісінько у Раші,
де унтер-фюрер лізе auf Berg,
куди ніколи не буває черг.
               А хто й коли візьме його на зашморг –
               байдуже, чи Гаага, чи Нюрнберг.
Востаннє ощетинився напевно
одвічно войовничий Люцифер.
І сіє ложні історичні зерна,
що все своє Москва собі поверне,
аби пожати аутодафе.
               Малоросія рипнулась додому
               і князь пітьми примірює вінець.
               Але немає блискавки без грому.
              І нині ще нікому не відомо,
               кому кадило, а кому кінець.
Історія захована у міфах.
Великий Блок і той себе знайшов
у амазонках і у царських скіфах...
               А нам – аби наш дух не охолов.
               Не ради слави, то заради втіхи
               у нас тече блакитно-жовта кров.

                              08.2014

На ободі красивім чобітка* -
Твоя оселя – озеро велике,
Чарівні гори – зелень там витка
Над плесом величаво-темноликим.

І ти, як світла хмаронька легка,
Що у волосся заплела гвоздику –
У замку, де зубці, як у казках –
У небі понад лісом напівдиким.

І я лечу лелекою туди,
У теплий край, де квіти веснянії,
Забувши про осінні холоди…

А там зима в лице з порогу віє
І прозою шмагає: геть іди!..
Я не тебе кохав, а тільки - мрію!

26.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Іще камінню доростати.
Уже попалено фураж...
Пляшки збирають герострати.
Вивчає білка декупаж.

Опавутинені горішки.
Зважнілі крісла, пил, сади...
Матусі літепла усмішка.
І курки розпач: "Куд-куди...".

Скажений пес.
Холодна м"ята.
І поклад білий та рябий.
Є три яєчка...
Тихе свято.
Ще м"яч смугастий -
Бий, не бий...



2014

2013р
Я – твій соціопат, замкнений у власному просторі. Той світ навколо мене - домашня оборонна фортеця, вузького призначення, чіткої квадратної форми. Беззупину малюю на стінах фортеці то схід сонця, то зорі осінньої пекучої холодом ночі. Все чекаю, ніби самотня, ніби прозора, безбарвна і не помітна. Ось тут у куточку скрутившись клубочком, прикривщи тільце пухнастим хвостиком – твій соціопат прикидається кицею, і ніби спить. Та все ж підглядає одним оком, чи не зник з мого простору твій образ, чи не змили сльози фарби зі стін. Чи достатньо такої присутності, чи потрібно таке нам призначення. Тут тільки я непомітна та прозора і не боюсь бути наодинці. Тут день триває роками, ночі століттями. Тут сон прикриваю руками, бо розквітає тендітними квітами моя дрімота, така ледь тривка і така ж непомітна. І не знайти підтверджень власного існування – все гадаю – є чи немає. Все не знаю і досі – я сплю чи дрімаю. У чеканнях розчиниться слово, розіб’ється на літери й зникне. Та залишить по собі наслідки, заляпає фарбами малюнки на стінах. Знову ранок розпочне їх реставрацію, світанки та заходи, на які, можливо, заглянеш на хвилинку. Зробиш вигляд, ніби з радістю і на довго. А потім ідеш на англійський манер, не сказавши прощай. І картина на стіні, там є ти і є я. Ми такі невідомі та різні. Я за кавою, димом, питанням та самотністю, мов за вуалями , захована. Не так як ти, все на виду і всім помітний. Гучний такий та галасливий. Коли ти завітаєш знов до мене, я пригощу кавою, затанцюю танцями, солодощами, пестощами. Так з любов’ю, ніжно, невагомо, прозоро – по чесному. Покажу свій куточок, як сплю тут прикидаючись та вкриваюся хвостиком. Надто вже особиста інформація, якраз для тебе. Того, що зовсім не знає мене і не відає душу самотню. Ту, що ховається, замикається у власному просторі, в домашній оборонній фортеці, вузького призначення,чіткої квадратної форми. Соціопат по вуха закоханий у твою нестримність, сидить тихенько в куточку і чекає. Кава холоне, не грає вже музика. Не буде танців. Лишається дим, що закутує, в сни заколисує, просочується всіма шпаринками. Як я чеканнями у тебе просочуюсь кожною клітинкою. Три крапки… - це значить зверни увагу, який сон глибокий, як це важливо, щоб ти звернув увагу і розбудив цілунком, як у казці. Тоді все буде саме так: Вони жили довго та щасливо.
Кінець.

2014р
Де ти? Ось був лишень і вже немає…
Поринувши у справи з головою
ти втік з буденності моєї
знову залишивши самою.
А всі? Куди поділись друзі
Ті що казали вічні істини
Немає. Лише тут на одинці із собою…
Сумую и розмовляю, дихаю і помираю
А потім оживаю знов… і все сама з собою.
Безкровна і напівпрозора
Без крил і німбів – швидше навпаки.
На вигляд і на дотик квола.
Застрягши в голові думки
Нікуди не підуть. Вони ж бо
Єдині хто назавжди, залюбки
Залишаться зі мною. Золото
Душі моєї давно знецінене
До рівня зовсім непотрібності.
І документи всі печатками завірені
В підтвердження гострої необхідності
Залишити в самотності мене.
Так шкода. Сумно. Відчуваю небезпеку.
Вона все стукає у вікна кожен день.
Добре було б піти відвідати аптеку
Знайти пігулки там від болю у душі
Та знаю. Що таких мікстур немає.
До безнадії знову пишу ці вірші
А змісту й зиску все життя моє ані краплиночки не знає…

Звично серпень схлипує дощами
Над принишклим плетивом доріг, –
І струмки незміряні так само
Припадають холодом до ніг.
Ранніх смерків непроглядні тіні
Владно пнуться всюди навпрошки, –
І марніють жител білі стіни,
І в пітьмі ховаються стежки.
Ні душі не видно і не чути,
Лиш волога сіється згори, –
І потроху змінюють маршрути,
Як і я, серпневі вечори...
25.08.14

Поси́віли ліси. Ось-ось уже і осінь,
і паморозь паде на чубчики отав.
Кочує у луги луною безголосся
зелений шум гаїв і шумовиння трав.

Полудневіє день. Вересневіє вечір.
Отарами туман пасеться у полях.
І манять у полон
                        хмарин жіночі плечі
з косинкою небес, що падає на шлях.

За рубчиками нив у перкалі долини
згасає далина, і на краю землі
вервечками ключів зникають журавлі
за лінію боїв, за обрії Вітчизни,
украявши душі моєї половину,
курличуть тихий сум і голосні жалі.

                              08.2014

Пихатий генерале, як живеш?
Я вчителька, що того хлопця вчила,
В якого свіжовирита могила,
В яку ти і сльозинки не проллєш...
Бо що для тебе сльози матерів,
Хлоп`ята, що ішли "живцем на міни"...
Тих броників хватало половини
Аби ти свій мільйончик заробив...
Жорстокий генерале, як ти міг
На нари запроторити хлоп`яток.
Що п`ятий місяць вчились воювати
Без сну і їжі, падаючи з ніг...
Вітання ще від сивих матерів
Тих пацанів, яких ти підло зрадив,
Яких дотла чужі палили гради,
Бо ціль по них хтось все-таки навів...
Пихатий генерале, зручно так
В тоновано_броньованій машині...
У сина твого очі також сині,
І спить він, як і той, мабуть, навспак?..
Ти знаєш, що у кожному селі
Тепер щодня чекають похоронок?..
Ти вміло прикриваєшся законом,
Що не проб`ють ні кулі, ні жалі...
Як найманець на цій святій землі...

19.08. 2014

Відданість і впевненість на лицях,
Уперед шеренг нестримний рух!
Є ще порох у порохівницях,
Сила є, і є звитяги дух!

Ув очах сміливість і завзяття,
І любов, і героїзм, і гнів.
Наше військо – ми єдині, браття!
Разом подолаєм ворогів!

Нагинали нас, та не зломили,
І не залякали – ми живем!
З кожним днем ми набираєм сили,
Більшає надії з кожним днем.

Б’ють серця для України-неньки,
Із параду – на АТО маршрут!
Попри всі потуги “воріженьків”
Свято з нами, справжнє – днесь і тут!

Вишиванки, марші, однострої…
Гордої сльози тремтлива мить…
Слава Україні! І Героям!
Хай вам, хлопці, у бою щастить…


24.09.2014

Наприкінці канікул для дітей
з цілющих трав не чай, а - Перше вересня.
Як плюс, ще й у рецепті - ювілей.
Початок року в школі зосередився.

А у заступника з навчальних "уз"
напередодні дзвоника святкового
твердий, якщо оцінювати, "плюс"
з відпустки до життя зове книжкового.

Напередодні... В серпні... Саме в час,
коли панують настрої хвилюючі,
вона усіх нас заведе у клас,
запрошення люб'язно генеруючи.

У ювілея присмак не вина,
хоч досвід, як вино, - це плюс, що вистояв.
На шибениці труднощів до дна
охочим знищить дар забракне виступів.

Плюс шістдесят - це мірка для людей.
Нема межі ані красі, ні мудрості.
Ми навчимо гуляти ювілей,
і гадки не було щоб... у відсутності.

25.08.2014

з вершин високого обману
з глибин таємних молитов
зализую криваву рану
що називається любов…
з країв знесиленої смерті
з яких немає вороття
тамую криком біль нестерпний
що називається життя…
з безодні де вогонь пекельний
де всіх вина – моя вина
спокутую мій гріх смертельний
що називається війна…
із неодмінного світання
де віра таїнством віршá
несу промінчик мій – останній
що називається душа…

Пересохлі губи.
Ночі глибочінь.

- Спи, синочку любий.
В тиші відпочинь...
Годі вже безсоння,
вибухів, атак...

...синова долоня
стиснута в кулак.

- Хай засіє ранок
мертву пустку снів.
Хочеш, на сніданок
напечу млинців?
Наварю узвару...

...запеклася кров.

- Ой, не тую пару
ти собі знайшов.
Кулі-нареченій
свахою війна...

Чорна хустка нені.
Цинкова труна.

22.08.2014

Скільки коштує тіло,
У яке, як в мішень, цілить снайпер ворожий?!
У яку ціну крила
Душ, що в мертві тіла повернутись не можуть?!
Чого варта сльоза,
Як додому вантаж прибуває «двохсотий»?!
І яка вартість зла,
Коли цілий народ огортає скорбота?!
Хто встановлює плату
За сонячне небо, розстріляне «Градами»?!
Скільки треба віддати
Смерті чистих життів, перепроданих зрадами?!
Дебет-кредит війни...
І кривавий банкір свій безжальний баланс
зводить з кількості горя –
І труна до труни...
І його не болить жодна згублена доля.
Та, на щастя, ще є
В світі те, що не можна злічити грошима,
Те, що сил додає –
Світло віри, наповнене рідних очима.
Є земля, у яку
Ми вростаєм, як зерна пшеничні, серцями.
І цю землю святу
Називаємо лагідно: - Мамо...

Тож, отим лихварям,
Що живуть на проценти, окроплені нашою кров’ю,
Не забрати свобод,
Не здолати народ,
У якого і віра, і слава, і честь, оповиті любов’ю!

Уже скінчилася зима,
а на душі весни нема…

Стоїть стіна великих планів,
підперта вірою людей,
а політична ера кланів
рече жагою із грудей
обмануто-непримиренних
до слова мови, бо язик
за ці віки чужої скверни
до матюків буденних звик.
Себе зганьбити миті стане,
але замало для весни,
яка колись таки настане.
Одне питання лиш: коли?...

Час плине болем, криком, гнівом:
військова рать на рубежі –
то руський «брат» гадючим чином
шукає стежку до душі.
До хати зайде в ніч лукаву
у берцах кованих вояк
і розіграє лже-виставу,
який він лагідний добряк.
І забере твою вечерю,
дітей, дружину і коня.
Залишить долю, злу гетеру,
і чорне тло сліпого дня.

То як в одне стулити віру?
Чи всяка правда є свята?
Чи знає лихо чашу-міру,
чи треба випити до дна?
Моральне наше діловодство
ховає мінус до плюсів
і має це як благородство
живучих доньок і синів.
Ще не світає. Хижі тіні
чи утікають, чи грядуть
і скалить зуби матір тліні –
безумна смерть її зовуть.

03 – 08. 2014

2014р
Кажу завжди, що думаю. Роблю тільки те що хачеться. Цим в щент зруйнована і заплямована репутація. Кінець кінцем мало чим стурбована. Швидче відсутня. У світах своїх закутана, від суспільства я захована. Я – є любов. Закохана у небесну таку глибоку і незвіданну блакить. Тут в хмарки пухнасті закутана дрімаю снами-мріями. Вже зовсім не задаюся цілями і змісту не шукатиму мабуть більше ніколи. Байдуже все, що так нав’язано старанно думкам і пам’яті – забуду, зітру навіки. Тут у світі мрій немає спогадів. Не місце сумнівам й обмеженням. Лише свобода, і глибокий подих геть до країв наповнює легені. Потоки благодаті незкінченної заповнюють пусті колишні форми тіла. Закінчується час застарілих принципів зневаги й конкуренції. Нова єпохо розпочинає часу свій відлік. Тож зло все розуміє, і напевно, тому так зі всих сил пручається. Залишити собі хоч щось, хоч шматочок ним зруйнованого світу. Та цим лиш збурює, активізує вихід з темряви вселюдську свідомісь. До просвітлення кожним кроком резонує простір наших душ. І поки все вже врешті станеться, і та небесная блакить замінить попередні принципи. Тоді нарешті ми поглянемо увись. І всі прозріємо, знов оживемо. Так новий шанс планеті подауємо, збережемо дім свій. А шлях прямий, легкий і радісний знайдем в простій і непорочній щирості.
А поки все ще не сталось так. Я тут у хмарах, небесами звільнена тихенько подрімаю мріями. І кожним подихом своїм зі всесвітом ставатиму все ближче. Ось такий от дивний сон. Чи казка. Чи утопія. Колись може й реальність.
Кінець. А хто слухав – молодець. Того до себе гостювати з радістю запрошую. Небесну цю блакить тут покажу, на вашу власну хмарку посаджу і поділюся досвідом із дихання. Разом вчитимемось мудрості. Ми, люди, маєм знати що відповісти Богам на вітання. Ось таке буде зізнання. Цього увесь Всесвіт хоче і я разом з ним, дрібна, та неподільна, його частиночка. Це означає, що так тому і бути.

2014р
Чия більш характерніща безглуздість? Твоя може, чи ні? Мабуть гадаєш що це мій обов’язок в зізнаннях бути коротшою і лаконічно виражати всі свої думки. Так в цім і зміст увесь безглуздості такої, на власний манер. Тому й серед потоків тілесних мандрувань бездушних кожного – я йду одна й самотня. Хоч і сміюся й всім розказую , чи то сумую, співчуваю… то що… та діалог відсутній. Кожен із нас так само сам один крокує звичними маршрутами – із дому десь, кудись і знову повертаєшся. І з ранком наступним починається такий самий новий твій день… ми життя звично міряєм годинами і кроками. Серця так з легкістю і шармом ранимо і в друзки б’єм. Ми жадібні, хоч іноді буваємо і лагідні, та все одно чекаємо у відповідь все теж. Самі собі не віримо. Та мабуть і не знаємо ким і коли буваємо, яку роль знову граємо. Костюм і макіяж,о ні,пробачте, грим - і ось! Та в дійсності напевно й здогадатись, а зрозумівши в те повірити складніше ще – ми не актори тут, і навіть вже не глядачі. У цім театрі дивних правил і нелогічних принципів ми тільки реквізит.
Тому далекі і бездушні… так один одному ми близко та не знаємося зовсім. Зі збайдужілими обличчями все вибираєм – м’со їсти , чи може краще овочі. Так заблукали, що напевно, вже майже сліпі від лісу брехні та темряви. Такі замучені й сумні до любові чеканнями й пристрасті спрагою. Не знаємо шукати де себе і шлях знайти де свій. А як кожному хочеться відчути сутності істинної цілісно, та час іде і все лишається на той же такт. Між душами і світом все втрачається контакт. І Всесвіт гине…
Давайте вже припинимо цей дивний і незвіданний потяг да важливого – дивної звички саморуйнування. А порятунок починається з малого кроку – просто зізнання у тупій безглуздості такого існування. І сказати, випрямивши гордо спину, самому собі – «Може вже досить?» і починати діяти. Настав цей переломний і жаданий час до змін!

шопинг в Жмеринке...
на троих
и утро с похмелья в Полтаве
не пофартило
бубны валет
насмерть селедкой изгажен

мутно в стакане
глотком
пыжится брызнуть
с гортани
все остальное
потом…
молодо-зелено
грани

ах двадцать два – перебор!
кто вы – зверушки попойки?
хочется за бугор
Мир –
а навстречу Я
с койки…

25.08.2014

Війни за карту броунівський рух.
Діди і коні під гарячим градом.
Лелеки, що втрачали дах і слух...
І шахер-махер серед шоколаду...

Назвуть героєм, зрадцею - чорт зна.
Ще на бинти росте чужа бавовна.
Спустіє, в дощ наповниться казна...
Тебе кудись женуть під знаком Овна.

Не вибивайся з димної товпи.
Мов маятник - різак.
Плюгаві площі.
Запродані пороги і степи...
Безрука Хівря хартії полоще...

Час руйнував Помпеї, Вавилон...
Ну що йому твій дім, дитя, нейрон?


2014

Себе не пригаси. Горіння – соло.
Вітри розвіють сум і попілець...
І буде правда – без`язика, гола,
Як придиванний вигнутий стілець.

І десь отам, де жаб`ячі хорали,
А діда Оха погляд – мов ропа,
Гойднуться ті, що красно помирали,
І скаже перша з мокрих:«Ти сліпа»...

І буде небо, птахолови, сіті.
Мов тога Аристотеля, туман...
І ти стечеш у рідне буйноцвіття,
Де бюст Родена гріє клептоман...

А поки що – висвітлюй всі кути,
Де пута, кості, тупіт пустоти...





2014

***
Ой горлице сива
на явора всохлім гіллі,
Кого ти гукаєш,
якої заблудлої долі?
Чиє то життя
одмінилося маками в полі?
Ой горлице сива,
тривого моєї землі...

Чиї ото коні
потомлені біля воріт?
Чия в тобі душенька
б'ється крильми, наче пісня?..
А птаство у небі
кричить і вирує зловісно,
І десь поза нами
вогнями займається світ.

Бо десь поза нами
у білому світі війна,
І мати голосить:
- Куди ж бо, синочку, пішов ти?..
Ой то не китайка -
покрита труна синьо-жовтим...
Дивись-но, Донбасе,
яка твоя "русска вєсна"!..

Із битви до неба
ідуть відчайдушні сини...
На їхніх могилах
і ми
упадім на коліна!..
Ой горлице сива,
не квиль,
не ридай,
не кляни -
То обрана Господом
Мука
моїй Україні!..
24.08.2014

І чаїною мовою моря, і кострища знаком-
з білокостя виспівуйся, з крови скипай! Виходи!
І собою здійнявшись, чіпайся за віру окляклу-
над прострації урвища - за понадземні сади.

Там, де гнізда покинуті чорно вколисують серпень,
розгіляччя дубів зашивають обранений схід.
Одягни, характернику, тіло -допіру розтерпле,
облачися у сонячну збрую на довгий похід.

А із обрію простір виглиблюй гострінню зіниці -
це твій день ясновиджений - час уселенських боїв.
Зісковзнулі життя молоді з доленосної спиці -
перезвуч на своїй - на струні - відродились щоби.

У поніччі муругім і променем утлим не гребуй,
зо світіння найменшого вигостри нерва мечу.
І, давай-но, упирю не вибачим кромсання Неба!
Не забудемо рострілу кревного в ніч Корочун.

Ревно вилюби тут - на калиновім гніздищі волі -
яко ніжну коханку, що всеянголіє тобі-
до стеблинки, до крихти, до одуру, щему, до болю-
рідну землю - осоння й блавати її голубі.

кастинг в Париже…
банкет
и сладкое утро в Каннах
надо же
чирви валет
августом видимо ранен...

тихо в ладошке
комком
ежится прыгнуть
с колоды
хочет на Родину
в дом…
молодо - зелено
годы

ах эта прелесть - Олимп!
кто вы - "валеты", "шестерки"?
Божетворящий, я влип
Мир --
а навстречу Ты
с горки…

Не озиратися. Доволі.
Тримати паузу до сказу.
Слова, народжені із болю,
топити в повені образи.

Квапливо кидати за ґрати
надії, нібито звичайні,
і знов беззахисно стояти
під куполом свого мовчання.

На грудях тугу колихати,
таку довірливо дитинну…
Мовчати змучено, затято,
і помирати щогодини…

…загойдалась вишні гілка
білі квіти – білі крила
янгол шепче тихим вітром
руки в руки беручи:
«море є – шукай вітрила
ти не хлопчик – а сопілка
у вустах любові-мови
линь світами – і звучи…»
…від піщини до перлини
і пустеля і сироко
від молитви до мовчання
захлинаються вуста
Бог приходить одиноко
через посмішку дитини
і веде до воскресіння
через таїнство хреста…

Тетка осень мягкого настелет –
Светляки, глядишь, и наверху…
Девки голосили по измене.
Бабы же крестились по греху.

Голубые ль, карие – заспятся,
Вымочив ресницу не одну.
И устам не все поди бояться -
Целоваться с далью на кону.

Вот еще бы повстречались детки –
Да навстречу хуторской старик:

- Что ты жгла, дочурка?
- Кра́сно лето.
- В сумке что?
- Гнилушек семерик.


24/08/2014

Україна в дощі
до кожної нитки
намоклої вишиванки
розтікається медом-сіллю
засипає чарівним зіллям
задмухує вітром
поранення рани ранки
України в душі



2014

В очах
Без дна
Без не
Без хочу
Без дій
Без плач
Без слів
Тебе

2010

'2014

Реве чорна стрічка
Мрій моїх річка
Тече
Гудить мене подив
Вказівок кому узгодив
Невже
Вістить часу синім криком
Аж насправді їх осінь безлика
Моє …
2006

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

А люди співчувають, не лукавлять,
Підтримують її усім селом.
Молитись не втомилася – напам’ять
Вже дев’яностий вивчила псалом.

Щодня: «Живий», - у слухавці лунає,
То матері на душу, як бальзам,
Та спокою і радості немає,
Немає ліку вилитим сльозам.

Пройшло вже дві ротації в частині,
Не їде син додому, хоч і час.
«Ми, мамо, у такій тепер місцині,
Не випустить живими ворог нас.

А що їмо? Одна сільська бабуся
Картоплі з салом вчора принесла.
Ми з хлопцями наїлися від пуза,
Шкода, що далеченько до села.

А гради луплять без кінця і краю,
Помітно поріділо у строю.
Коли щоденно поруч смерть блукає –
Звикаєш і сприймаєш, як свою».

Помалу гнали ворога, і скоро
Десант із Миколаївських рядів
Відрізану частину коридором
З ворожого оточення відвів.

Прийшов додому син – живий-здоровий,
Обличчя потемніло на вітрах,
Та складочка закралася між брови,
А матір не лишають біль і страх.

«Яке це щастя, сину мій, дитино,
що ти живим прийшов з пекельних лав».
«Щасливий, мамо, той, хто за Вкраїну
В бою нерівнім голову поклав».

Розраджує, втішає сина вперто,
Надія, наче свічка, мерехтить,
А син укотре: «Мамо, легше мертвим,
Бо вже не мають спогадів – страхіть».

Проклятий ворог все-таки уцілив,
Не знаючи, що є всьому межа.
Вернувся син з війни живим і цілим,
Та кровоточить хлопцеві душа.

(Присвячується Марії Т. та її синові Володі)

Ніхто не відає, на жаль,
Ні в Києві, ні в Будапешті, –
Коли насититься москаль,
Або подавиться нарешті?
Усе, що міг, до себе згріб
В Європі він і за Байкалом,
Але, як мовлять, прісний хліб,
Якщо їси його без сала.
Це ненажеру так гнітить
І буде мучити до згину,
Що він не дасть спокійно жить
Уже ніколи Україні...
23.08.14

Прилюдно, не соромлячись,
чин-чином
підрихтував ту бісову личину,
перехрестив,
як слід, по-християнськи:
- Прийміть у дар коня!
(А кінь - троянський).

21.08.2014

Горе, що ближче за долю, - здаля.
Авеля вбито. Насіялись каїни.
Пекло. Шукає рятунку земля
від Окаянного і нерозкаяних.

19.08.2014

Небеса безборонні...
Слова вкрадені корені...
Гуманізм без кордонів:
Миротворці - озброєні.

10.08.2014

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

Я знову до світу вернуся такого ж дня,
коли видихається вільно, і прощені всі борги,
і тінь врівноважує світло – як інь і ян,
а море виконує волю старих і нових богів –
із туги несе береги островам до ніг
і мітку гнідої печалі, а біль забирає бриз;
де вечір вмикає зірок рятівні вогні,
а вітер тебе вириває з обіймів смертей і сліз,
сосна безголоса співає свої пісні...
Я вкотре роджуся під сонцем такої ж, мабуть, пори,
коли на підході – міцні каравани снів
і грають адажіо хвилі, не знаючи правил гри.

2014