Найкраще попелом лежати на траві,
Величний дуб схиляє свої крони.
Тужливої скорботи хоч не матимуть живі,
Почують лише спонукання дзвони.

На стінах світло мерехтить, як золоте,
Привабливий веселий оберемок.
Життя в стежині, хмарах бажане просте,
Лиш дикі мальви зацвіли окремо.

07.12.2014 р.

Живі і веселі, обуті, убрані –
Серця їх навряд чи охоплює щем…
Дивлюсь у приціл на хлопчину з Рязані,
Чи може з Тамбова, чи звідкись іще…

Всміхається, радий… У нього є мати?
Таки підписав він контракт на той світ…
Не зможе “зарплату” в Ростов передати,
Коханій – цілунок, і друзям привіт…

Однолітки з ним… Були б друзі хороші…
Відмовитись міг – бо злочинний наказ.
Та ні – він вбивати приїхав, за гроші.
І оптика зараз так зближує нас...

Він – мій! І невдовзі одному воздасться,
Хоча не один – є багато довкіл.
І хай не мине мене снайперське щастя –
Так наче я Путіна бачу в приціл.

Лице у веснянках, безвусе і гарне –
Підняв автомат, і на мене іде.
Він найманець ниций, агресор, загарбник –
Він ворог мені і моїй СГД.

Не відає певно… Прости його, Боже!
Він хоче ступити іще один крок…
По нашій землі. Але більше не зможе.
Затримую подих. І тисну курок…


7.12.2014

На таці повні – келихи безсонь.
Сонати слів, сліпі котятка щастя…
Кохання неприборканий вогонь,
Колючі циферблати на зап’ястях

І тіні переораних осонь
Відсвічують опалим жовтолистом.
Цілунками торкаючись до скронь,
На шию дня обірваним намистом

Лягає вечір… Набряки повік
Нагадують: вже світу сниться літо,
Лякливий верес, теплий базилік
І серце, що приречене боліти…

Бо ти – не тут. І я – не там…
І оцет – висохлим вустам.

05-06.12.2014

А ось і грудень. Вечоріє,
а тільки п’ята на стіні,
де час в годиннику маліє
і скніє тінню у вікні.

І куций день кульгає тихо,
приспавши люту заметіль.
Юги дрімає біле лихо,
пряде поземки у кужіль.

Та прийде час – попустить узди
і сніговії, пси-вітри,
нагонять у намети тлусті
із висі зронені сніги.

Декада перша – увертюра
холодним зорям уночі.
Ще надокучить теплолюбам
зиму лякати на печІ.

08.12.2014

Нерозщебетані світанки
більмом осклілим в оці неба.
Мороз голодно псищем гаркнув,
оскалив ікло. У халепу -

у кайдани крижинні - втрапив
дощу творитель і водоймищ.
Поволочило чорні лапи
холодне лихо - звило стойма.

Крізь білизну сочаться маки,
сичать з-під льоду ветхі солі.
це ми зі сну підняті гаком , -
це так викровлюється воля.

Зливає ляк воскове сонце -
в полотна снігу - доостанку.
Війна...світіть собою, хлопці,
в нерозщебетані світанки!

Вона народилась у День Дівочої Долі, а сама щасливою дівочою долею не була обласкана. 7 грудня виповнюється 114 років від дня народження великої української художниці Катерини Василівни БІЛОКУР. Їй - мій скромний вірш...

КАТЕРИНІ БІЛОКУР, художниці від Бога
Білий квіт, червона ружа…
Тільки назв – аж цілий том!
Шлях стели, барвистий луже,
Через терни до квіток!

На хрещатому барвінку –
Краплі серця і душа.
Все твоє дівоче віно –
Це Богданівки краса.

Насміхання, заборони…
З геніїв – не перша ти.
Не картини то – ікони,
В долі у твоїй – хрести.

Та твої квітучі думи
Не уміщував мольберт.
Геть, плітки, і гетьте, глуми!
Не згубила в них себе.

Що – троянда і піонія!
Їх співає всенький світ.
В матері Землі на лоні
Піднесла й картоплі цвіт!

Ружі людям дарувала –
Йшла по їхніх шпичаках.
Що на серці Боже мала –
Віддавала у квітках.

Рідний край – квітуче море,
В ньому дух небесний є.
Квіти, Катре, – твої зорі
Й чарівництво все твоє.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2001).

Уже пора пливти за течією
із осені у лебедине літо.
А я усе тією ж колією
за мрією забутою моєю
іду у вечір душу обігріти.

Якщо літа у вирій полетіли,
то як не помічати цього лету?
Іще не вечір, а думки осінні.
І у полудень не щезають тіні –
минулого знайомі силуети.

Були літа і босі, і холодні,
і уночі перед очима лихо.
І не одна душа моя в полоні.
І не заснути. У моїй долоні
моя печаль мені співає тихо.

Одна журба обороняє душу.
А думи – і урочі, і убивчі.
У кого індульгенцію позичу?

Чого чекаю? І признатись мушу, –
огонь душі не подолає стужу,
і третій півень заспіває тричі.

                              4.12.2014

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

– Вже дні твої, Валтасаре,
злічені до кінця.
Позбудешся зовсім хутко
царства свого і вінця.
І душу твою вгодовану
кинуть на терези –
нічого вона не заважить,
не варта й одної сльози.
Твої володіння поділять
прибульці з чужих сторін…

Стіна.
Загадковий напис:
«Мене, мене
текел,
упарсін»*.


2014

Три старці, три - у них вербовий посох,
і рушники, і чорний-чорний кіт.
- Що, старці, вам, простоволосі, босі?
Звідкіль? З яких прогорнених вже літ?

Та одійшли. І посох залишили,
а ще кота, і білі рушники.
А ми стояли і були безсилі
збагнути слів зчудовані рядки:

"Чолом, живі. Для миру і зі Слова
Прийміть оці дорожні береги.
Наспіє вік - приходьте на розмову.
Настане час для меду із перги."

Дрімав наш кіт і все мотав на вуса.
А посох ріс в обагрену ріку.
Ішли у дім стежки, зірки, спокуси.
А рушники лежали у кутку.

Ота ріка. Чому вона багряна?
А рушники? Для них нема покуть?
А час для меду? Він коли настане?
Опісля всіх знедолених розпуть?

Осанна, матінко моя, осанна!
Земля моя, зимою осіянна!
Співаю світу чистому: «Оса-а-анна!»
Засніженим лісам кричу: "Осанна-а-а!"
І сяйву інею я шепочу: «Осанна-а-а…»
Краса наметів снігу - океанна,
Сніжинка кожна - диво бездоганне!
Чия то є робота філігранна?
О, Україно, мила, незрівнянна…
Осанна, матінко моя, осанна!

2014

багатоверстатники вийдуть на зміни
селянська робота зросте у ціні
і творчі звитяги на благо країни
дістануться нам і можливо мені

в нас армія буде найвищого рівня
підніметься флот на поверхню зо дна
єдина проблема не щуче веління
а щуча відсутність напевно вона

у іншому в нас не існує нестачі
численна родина та мудрі брати
ще є соломони ймовірно незрячі
та стільки експертів що греблю гати

чому не згадати про сховані вила
я можу і взятися ще не старий
інакше державності нашій могила
страшніша за пекло або чорторий

я ще не письменник а тільки аматор
мені не властиві високі слова
і схожих на мене доволі багато
пишімо й відступить війна світова

борімося браття за нами вітчизна
злізаймо з диванів виходьмо із хат
ми нації сила згуртовано грізна
відчує Москва український джихад

06-12-14

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може, душі… Може, журавлі…

04.09.2014

Замело порошею
Прошлое в судьбе...
Протопчу, хорошая,
Я свой путь к тебе.

Снегом запорошены
Тропочки-пути...
Как под ним дороженьку
Мне к тебе найти?

По полям заснеженным
Мне нелегок путь.
Милая ты, нежная,
Ждешь ли хоть чуть-чуть?

Я приду и солнышко
Принесу в руках,
Подарю, как золото
Найденное в снах,

Яркое и новое,
Как сиянье дня...
Милая зазнобушка!
Поцелуй меня!..

Обогрей, желанная,
На своей груди...
Счастье долгожданное
Наше впереди...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120600744

до спіткання волочиться час
час коли на спіткання чекаєш
і чи буде спіткання не знаєш
ти й про час у думках повсякчас

оминеш тавтологій притони
заваливши спіткання словами
майже в кожному чисто те ж саме
і у ньому поезія тоне

це повтори являються знов
як потвори за зорями й небом
тавтологій рішучу потребу
підкажи-но до Слова любов

05-12-14

Мов дивна акварель,
стоїть свята Софія,
луну її дзвіниць вітри у ніч несуть,
і молиться в мені,
і стигне,
і німіє,
і кається душа,
задивлена в красу…

Спадає срібло зір
на позолоту бані,
натомлена за день,
зима спокійно спить…
Лише собор - і я,
і небо в Божій длані,
і ятери Петра між берегів століть…

Біда не блукає. Конкретна вона
І точно втрапляє.
На полі, де йшла, поповзе борона,
Запахне врожаєм.

І ситі бомжі, бомбардир і сапер
Геройство покажуть.
І далі – нічого, безцінні тепер
І попіл, і сажа.

Зорею та золотом я називав
Кохану людину.
Хоча усередині я – партизан,
І вчора, і нині.

Важливе – серединне, та середа
Не дійде до мене.
Так образно тут і печаль – молода,
То буду я кленом…

Щоб рима «зелене» пливла, мов кача,
Рікою поезій,
А світ-чарівник дивувати почав:
Усі ми – тверезі.

Наразі -– мовчу. Небагато думок
Моїх там і онде.
Це ніби травичка. Ні, це – килимок
Для ніжок бомонду.

Мовчання не краще. Кому отоді
Його – на горіхи?
А я ж – не у казці, де по бороді
Тече медовтіха.


Відправлю мовчання, і ось де воно –
Поштова посилка.
До когось не дійде – мені все одно,
Хай буде помилка…

Свята помилковість у даль попливе,
І я заблукаю.
А взяти можливо її за живе
В околиці раю.

Туди не дійти так, як я , – напростець,
Ґелґоче зневір'я.
Сторазно блукаю, та я – молодець
І вийду на звіра.

Ясніє питально-єднально життя,
Гальмується дійсність.
Озвучена слава і зорі на стяг
Летять пародійні.

Прозоре піднесення тягнеться, мов
Повітря поемне.
Для нижчого стилю немає умов.
Печалюсь. Даремно!

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(моя сестра Онила два ордени свої за надої рекордні
На забавку онукам віддала:не хизуватися ж перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося: всілякі нагороди – азіатчина,
Не відтворюють вони ні піт і кров,ні спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього: немає в Нього ні титулів, ні нагород,
Бо вдовольняється лиш відданістю нашою.
P.S.
Звертаюся до всіх, а насамперед до себе самого:
Вчитись – це водночас і вчити.

Разом із відчаєм приходять сподівання
на порятунок в майбутті, на кращу долю.
Оманливе, пасивне уповання
веде до розпачу, безвихіді і болю.

Надія - це єдина наша власність,
розрада, віра в правду і прогрес,
по суті, підсолоджена сучасність,
ілюзія про праведість небес.

Закохана. Вона як стежка в далечінь,
іде між днем і ніччю, там, де мрії вільні.
Й зажуру знає, мов смичкова волосінь,
що не плекала ще мелодії весільні.

Закоханий. Він мовби поле навесні,
де радості та смутку виростають квіти,
що прагнуть сонця. І нехай дощі рясні —
вони не дозволяють квітам байдужіти.

Закохані. Вони — одвічний виднокрай,
де небо і земля зійшлись, одні у світі.
О, пломеню, жаго любові, не згасай,
веди їх далі — стежкою в поля розквітлі.

(5 грудня 2014)

Напоготові торбини і клунки.
Всюди приймає земля.
Наші і в Раші, і тут – подарунки:
і яничари, й манкурти, й ушуйки,
і патріоти кишені і шлунку,
і кривослав’я Кремля.

І́ди виписують Брути новітні,
змоченим кров’ю пером,
внутрішньо темні, а зовні – привітні,
судячи націю із підворітні,
вірші читаючи Новозавітні,
а пам’ятають – зеро.

І про Бандерію, і про Вітчизну,
і про життя в боротьбі
все ще прямуючі до комунізму,
і переповнені духом фашизму,
перепираючи чорну білизну
і Україні, й собі.

Господи, скільки всього несусвітнього,
чорного, злого, убивчого, грішного
у ойкумені Твоїй.

Боже, чекаємо реанімації,
бо на закони єдиної нації
поки немає надій.


                              11.2014

не приемлю восхищаясь
талым снегом во дворе
ты простишь, астрал, я знаю
мир всего лишь акварель
то раскрасят его в зелень
то попросят желтым быть
то повешен… то расстрелян...
то заставят волком выть…
больно ловок ярко-красный
и на вкус соленоват
даже кисть рисует в маске
проговаривая: - свят…
03.12. 2014.

Як до зустрічі тягнеться час!..
Час, коли ти на зустріч чекаєш...
Ще коли вона буде не знаєш,
Та до неї в думках повсякчас,

Оминаючи долі припони,
Ти нестримно несешся думками,
Щоб відчути омріяний нами
Поцілунок на тілі солонім...

Прийде час, ми зустрінемось знов
Під безкраїм стозоряним небом...
І єднання одвічну потребу
Нам дарує безмежна любов...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120411493

Пускає грудень метастази
У вени рік, у м’язи гір…
Крихка наближеність поразок
Тамує води, гострить зір.

Дзвенить повітря кришталево,
Прозорішає повні край…
Зими і стужі королево,
Помилуй і не покарай

Цю заметіль, що заховалась,
Цей сніг, що випав десь не тут,
Ці грудня вимоклі підвали
І променів вологий жмут.

Невизначеність перспективи…
Кохатися нові мотиви.

04.12.14

Хоч по коліна у снігу
стоїть зима оця,
а вже потроху епілог
для неї пишеться,

обрусом ляже заметіль
на письмена святі,
і збережуть земне тепло
сніги стонадцяті…

Іще горить весняний квіт
лише в лелечих снах,
та одболить мені зима,
уже приречена…

Добігає жвавий день,
вечір позіхає,
і з колискою пісень
нічка заступає.

У зірковий океан
молодик пірнає,
мандрівних оповідань
він багато знає.

Ледве листя шарудить,
сріблом річка сяє:
все навколо мирно спить,
все відпочиває.

Я розумію, що війна -
Це як орел чи решка:
У спокій вороття нема
І спогади, як рештка.

Я розумію, що війна -
Єднання і розлуки,
У сподіваннях дні мина,
У сповіддях, спокутах.

Я розумію, що війна -
Це шлях важкий до світла
І голоси людей луна
Найближчих як молитва.

Я розумію, що війна -
Це смуга неназавжди,
Але загарбниця вона
Життів і мрій, і щастя.

Я розумію, що війна -
Історія народу,
Що сльози й біль її ціна,
Свобода - нагорода.

Говори про безрадісне тихо,
Не наклич передчасно біди.
Доки спить заколихане лихо
Не буди.. Не буди.. Не буди..

І надію – у світле й прекрасне,
Які труднощі б не пережив –
Аж допоки твій подих не згасне
Бережи.. Бережи.. Бережи..

© Аня Тет

Осінь тьмяніє, віру втрачає, силу,
І помирає, і в смерті немов потреба.
А пам'ятаєш, мене не забути просила,
Пам'ятаєш? Так от –
Не пам'ятай,
Не треба.

А пам'ятаєш просила зостатись поряд,
Крізь усі відстані.. Подумки.. І нехай.
І обіймати видихом, вдихом, поглядом,
Пам'ятаєш? Так от –
Не треба,
Не пам'ятай.

Автор перекладу: Аня Тет, 2014 (з російської)
Автор оригіналу: Мара Махнатая

Ваше фото пожовкле
Альбом дивовижно зберіг,
Загубилось воно чорно – біле
Поміж кольорів,
І лиш випав
На чорні поля білий сніг,
Я у спогади тихо побрів.

Ваші очі нагадують
Липня високу печаль,
Що гойдається вітром
На віях смерек,
І вертають
До мене покинуту даль
Ярих днів,
Сніжних зим,
Літніх спек.

Ваші руки нагадують
Теплого пляжу пісок,
Що до нього припливом
Туливсь я мерщій,
І до нашої юності
Далі на крок
Я стаю.
Гірко так,
Боже мій…

вона простакувата Хоча-осінь
а Хоч хитрує вносячи зиму
в болючу душу й мінуси прогнозів
і спробуй зауважити йому
що для душі не створюються ліки
нехай усуне вітер і мороз
бо мерзнути узимку то є дико
коли і мінус вищий за прогноз
таке воно століття двадцять перше
у краще Хоча вірить не дарма
бо вірити й терпіти значно легше
боротись важче й радості нема

повірить поетеса попри відчай
у ефективність авторських зусиль
рядки вірша про це яскраво свідчать
і турбулентний поетичний стиль

04-12-14

Сувій тримає, як вужа.
Вуста безкровні.
У злобі корчиться душа.
Горить жаровня...
Ледь верне капосний язик
рядки пророчі.

- Народу осьдечки твій крик!
Він тиші хоче.
Він хоче виправдань. І все.
Бо що в тій правді?!
Ну, що казатимеш на се?
(Слів тліють клапті).
Гріхів багато на землі?!
Бог покарає?!
Дивись, як марева твої
вогонь читає...

2014

Намалюй мої сни
Навесні, восени.
Все хлюпочуть дощі
У криниці душі.
Серце рветься з грудей
До великих ідей.
Серце рветься з грудей
До людей, до людей.
Поросли вдалині
Придорожні вогні.
Ось стоїть стариган –
Сивочолий Туман.
Від малого струмка
Розлилася ріка.
Темний Ліс кожну мить
Про своє гомонить.
Ось зелена гроза –
Соковита лоза.
Дуб семивіковий,
Шкода тільки, сухий.
І скажіть, ну хіба
Не красуня Верба?
Свій веселий сонет
Шелестить Очерет.
Ясноока біда –
Молода Лобода...
Сни мальовані ті –
Промінь сонця в пітьмі.
Зігрівають вони
Від Весни до Весни.

Порожній ефір, наче бочка з-під меду весною.
Ні звуку, ні слова - прокладена й вільна лижня.
Хіба не була Твоя мова знадливо-близькою,
І я не могла би без неї прожити і дня?

Вслухаюся в тишу. Там, знизу - і залпи, і крики.
Знецінився розум, людина до м`яса зійшла.
Хіба не творив Ти її і високу й велику,
Щоб виділа більше, ніж їжу зі свого стола?

Чи тими словами свою засівала свідомість,
Що виріс бур`ян, не потрібен нікому ніде?
Гряде новий час. І зникає старий, а натомість
Іде і Спаситель, і Антиспаситель іде.

Один - за своїми. А інший - украсти собі,
Обманом і страхом відвести людей від безсмертя.
Стають і тілами вже світлі і темні на бій
За душі людей, поки світло земне не померкло.

Вслухаюся в тишу. Там, зверху - постала земля.
То Єрусалим нові свічі запалює в Небі.
То молиться місто. І музика лине здаля -
Столи накривають, готуючи радість для тебе.

Хто вистоїть - прийде. Любов віднайде висоту
І полум`ям серця пропалить темнотне коріння.
Хто вистоїть - прийме і слабкість свою, і мету -
Пізнати майбутнє у світлі свого воскресіння.

Вслухаюся в тишу. То Неба збирається рать.
То воїни Світла будують підвалини храму.
У кожного в серці жива пломеніє печать,
Що закликом світить: "Ставайте до праці із нами".

І темрява сходить, мов тіні у сонячний день,
Як світло в зеніті земну оглядає поверхню.
То вічність готує в життя і у радість людей,
Для цього все зло в них повинно до часу померти.

Вслухаюся в тишу - дзвіночки мелодій як плин
Гірських ручаїв, що несуть свої води у спрагу.
Ні, я не слуга, бо приходжу до Тебе як син.
З любов`ю відкрито приходжу до Тебе без страху.

Бо стелять осінньо і невідворотно обрус
Плодами душі наші ангели надлегкокрилі.
І зводиться в небо свята моя Києва Русь
У Волі Господній, у щасті, в любові і силі.

06.11.14

Зорі падали завше,
І люди до того звикли,
Загадати бажання встигали –
Самообман.
А небесні втікачки
Вмирали на ночі іклах,
І диміли в росі,
А люди казали – туман…

І віками повір’я
Свідомість людську тривожить:
Впала зірка – мабуть
Душа відлетіла чиясь…
Ти прости і прийми її
В Царство до себе, Боже,
Щоб безгрішна вона
До лиця твого вознеслась…

То сліди від зірок,
А чи залпами б’ють гармати?
Впасти просто згори –
Та нема вороття назад.
З поля бою навспак
В небеса відходять солдати,
І страшний той безмовний,
Щодень рясний зорепад.


…Зорі нині не падають –
Їх певно Бог приклеїв,
Здолу тиша німує,
Що аж забиває вдих.
Зорі дивляться мовчки,
Як воїни сплять в траншеях,
І звільняти не хочуть
Місця в небесах для них…


03.12.2014

Речка, речка!... Снулая, больная...
Тонкий лед укутал, словно плед...
Ну скажи, о чем ты вспоминаешь,
Истекая в холода рассвет?

Слышен звон церковный- нежен, тонок,
С колоколен растревожив тишь...
Может быть, купания девчонок?..
Их в объятья нежно заключишь...

В полусне прохладного теченья
Затерялся времени разбег...
Зимних снов унылые виденья
Томно овивают твой ночлег...

Только раз на Празднике Крещенья,
Прорубивши в грезах полынью,
Ты свершишь, проснувшись, омовенье,
Чистоту души отдав твою

Тем, к тебе приникшим пилигримам,
Что к твоей душе припасть пришли...
Не сковать тепла суровым зимам,
Что идет от Веры и Любви.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120311066

                              ***
Дарунки долі тішать і тривожать.
І повсякчас, і прісно, і завжди
намісники лукавої орди
чуже поділять, а своє – помножать.
І де воно? Піди його найди.

                              ***
Безмірні запити людини,
аби триматись середини –
бажати те, чого немає,
і мати все, чого бажає.

                              ***
Не хочеш бачити і чути
одне одного розумніше?
Не уповай тоді на більше,
аніж оте, що має бути –
важли́віше, ніж хоче інший.

                              ***
Усім належне віддадуть,
коли із ликів зірвуть маски.
А сповідатись можна й тут, –
Месіє, де той Божий суд
за всі гріхи з Твоєї ласки?

                              ***
Не хочемо відомого почути,
говоримо забутими словами,
не віримо, коли не може бути,
що несказанне пише тільки нами.

                              11.2014

ви призвичаїлись я призвичаївся
вимкнули світло - замри!
о самопоміч! Сполука Відчаївна
тещею серед зими
як хуртов"южиться як хуртостелиться
боженько, змилуйся! всоте молю
в холоді цьому і чорт не оселиться
(чорт задля понту ) - з лівого сплюнь

голодно сиротам в світі прийдешньому
хто ж його винайшов… хто б розчавив
я би доріженьку вистелив рештою
спогадом влітку про лижі… а чим? -
на ожеледиці щік обморожених…
вимовлю - випурхне білим сніжком!?..
і побіжить собі за подорожніми
як до повітря під кригою сом...
03.12. 2014.

Коли болить душа – де взяти ліки?

Коли зима не в радість і мороз...

Зростає мінус – ось такий прогноз...

І десь там мерзнуть люди, що є дико...

Століття двадцять перше,

Каяття? – Історія нічого не навчила,

Коли у обмін на людське життя –

Амбіції потішити щосили.

Всесильний світу? – Помилка часу!

Болить душа із мінусом прогнозів.

Я вірю в перемогу і весну,

Я вірю в справедливість, хоча осінь,

Хоч нагнітає сірість і зима, нав’язує

Зневіру, тихий відчай,

Я вірю, що зусилля не дарма...

І перемоги правди й світла зичу.

А я тебе переспіваю,
Додам несказані слова,
Які завмерли в серці скраю.
І буде пісня, як нова.

А може, просто промугичу -
Слова ж потрібні не завжди.
Мелодія знайома звична
На інші забринить лади.

Коли вже й голосу немає,
У прірви тиші на краю
Тебе я подумки співаю
І мріям крила роздаю.

Не замовкай в душі ніколи,
Бо ти - життя мого струна,
Така гірка й солодка доле,
Любове-пісне осяйна.

24 листопада 2014

ще варить каші і борщі
плітки ще інколи із рота...
і споглядає як хрущі
виносять червень за ворота…

ще вії красить, обрій брів
кумедно хмуриться на сонці
як тільки що… - мечами слів
рубає мантри "по-японські"

ще знає толк у огірках
плюс у варениках професор
і не біда що при роках--
най-найквітучіша із Весен!!!
03.12. 2014.

Ні нарікання, ні образи, ні жалю...
Зима штрихами замалює літо.
Сніжинок у долоні наловлю,
Як цвіту із дерев.

Несамовито
Завиє хуга,
Затріщить мороз,
Сади одягнуть убрання вінчальні.
На клавесині вітер-віртуоз
Зіграє світлу музику печалі.

По вицвілім небеснім полотні
Вечірнє сонце скотиться горіхом.
Прилине спогад, наче уві сні,
І я у ньому відшукаю втіху.

Сніжинки кришталеві у руках
Внесу в тепло затишної кімнати.
І будеш ти у серці та думках,
Бо я тебе не зможу не кохати.

27.11.2014р.

Ти потрібна мені. Уночі,
Коли темрява Світ вкриває,
Ти потрібна мені. Живучи
Без Кохання - мене немає.

Ти потрібна мені. Удень,
Коли містом снують мурахи,
Ти потрібна мені для пісень,
Є потреба така в невдахи.

Ти потрібна мені Завжди.
Щоби серце билось гучніше,
Ти потрібна мені. Прийди,
У серце і мозок віршем.

Ти потрібна мені. І край!
Поза логікою, водою,
Ти веселкою ніжно ступай,
Бо сумую я за Тобою.

Ти потрібна мені. Звучи
В моїм серці струнами ліри.
Я торкнуся тебе, йдучи
Назавжди, як не стане віри.

Ти потрібна мені … Дзвени,
Коли прийде мій час останній,
На самій верхівці весни,
Квітом пам’яті буде кохання…

Ер аст Іваніцький 14.05.2013р.

перехожий, сюди не іди
бо потрапиш до пащі грудня
подивися на ці сліди -
йшли баби й дід-морози блудні

зупинився на шибці день
зазирнути осудно в хату
бо не пише ніхто й ніде
нам за полум'я пелехато

і не треба мені плести
що нічого нема між нами
пелехато - це ті мости
що не визнані словниками

02-12-14

Із кожною душою у цей світ,
Приходить Янгол, щоб оберігати.
Для когось, це уявлення лиш плід.
Та я тепер не знаю що й сказати.

Мій Янголе, пробач бо я грішила!
І сповіді для мене не знайти,
Та будеш свідок- я в житті любила.
І не жила, не маючи мети.

Прости й за те, що рідко озиралась,
На тих хто відійшов з мого життя.
Та не зі зла, а просто я боялась,
Що для коханих буду як сміття.

І не так часто в небо я дивилась,
Був погляд мій прикутий до юрби.
Можливо лиш про себе я молилась...
Чи не ридав в той час, ти від ганьби?

Мій Янголе прости...бо я грішила,
І ще не раз покаюсь у гріхах.
Та як могла? Як я без тебе жила?
Не можу передати у словах.

Із кожною душою у цей світ...
Приходить янгол, щоб оберігати.
І ти цінуй його важкий політ,
Бо це за тебе буде він літати!

Хіба можна згубить те, чого не було?
У пустелі пустель віднайти джерело?
Так пекельними колами босим пройти,
Щоб криваві ніде не лишити сліди?
Але можна знайти те, чого не губив,
Оживити ту мрію, що тричі убив.
І хоч все на свої повертає круги,
Та повік не зійдуться в ріки береги.


2012 р.

Ти знову йдеш…
У перший день зими
дорогу стелять інеєм тумани.
А я молюся –
Боже сохрани,
верни його додому…
І до мами,
й до рідного порогу,
до стежин,
що босоногі п’яти цілували...
Тут серед днів
губився часу плин -
тут сонця, вітру,
руху було мало,
а нині досить вулицею йти...
Торкатись оком
мирних краєвидів...
Бо завтра -
Маріуполь, блокпости,
окопи і війна...
Там серцем нидів…
Там чорний дим і небо у вогні,
і блудить страх,
і в чорні вікна виє,
де час стоїть…
Там гради лічать дні...
А серце теплить віру і надію,
що ти прийдеш додому
вже з весни,
коли сади
розпустяться бруньками...
Так буде!
Боже милий, сохрани!
Веди його безпечними шляхами!
2014

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

За праведну кров і за сльози дівочі,
Невже ти й тепер відплатити не хочеш?
Як мати ридає і гинуть герої,
Невже ти на боці неправеднім встоїш?
Не вірю! Ти - з нами, хоч досі не знаєш!
Ти волю так само, як Матір, кохаєш!
Ти поруч зі мною, ти разом з Майданом!
Повір, що ми - разом – і Світло НАСТАНЕ!

Не Виродку в ноги вклонись, а свободі,
Що в серці твоїм проросла не сьогодні!
Не пузу продайся, а вгору здіймися!
Ми ВСІ - Україна ОДНА – Подивися!

Ераст Івавніцький, січень 2014р.

На смітнику посеред міста
Поміж старих подертих книг
Лежить покинутий барвистий,
Весільний, вишитий рушник.
Із надписом:"На щастя й долю",
По краю - білі торочки.
Дбайливо по лляному полю
Розшиті диво-квіточки.
Йому не вистачило місця
В чийомусь домі і...в житті.
Лежить тепер посеред міста
Чуже кохання у смітті.
Книжки переберуть потому,
Віддавши десь за копійки,
Ковзнувши поглядом по ньому:
"Там...не приймають рушники".
За вік я бачила доволі,
А тут - як вкопана стою!
Це ж хтось отак невдалу долю
На смітник викинув свою!

2014 р.