Переступає день утомлено за обрій,
Хода його сповільнена украй.
Чи то мені одному жити добре,
Чи то в тобі моє спасіння й рай?

Минула й осінь, віє холодами,
Чи затишно тобі в душі моїй?
Каскадами зриває під ногами,
Звивається і мовить Всесвіт-змій:

«Як лине світло в темряву нічну,
Долаючи небачені дороги,
Вриваються в палати і чертоги
Одвічні іскри, слуги твого сну.

Запалюють лампади й каганці,
Проносять жаром лик її любові,
Спалити повсякчас вони готові
Твої думки, мов чисті папірці...»

Ще близько так не був до тебе я,
А ти до мене схована за милі.
Кругом ліси, моря, річки, поля –
Мені бо ти для серця тільки мила!

Беззвучний крик полонить сонми справ
Готових перетворюватись в рухи.
Як дихаєш – я вічність цілу слухав,
Незволікаючи тебе я в «змія» вкрав...

1 грудня 2013 р.

Шановне товариство! Сьогодні по каналу "Культура" Українського радіо в передачі "Мистецька афіша" (ведучий - Президент творчої спілки "Асоціація діячів естрадного мистецтва України - Віктор Герасимов) прозвучала наша спільна в Віктором Охріменком пісня "Колискова для коханої" (моє виконання Я.Ч.). Послухати можна ось тут: набрати в інеті: радіо "культура"; архів передач ІІІ каналу Укр. радіо; передача "Мистецька афіша" з 10.15-10.25. На жаль, посилання невірне: http://schedule.nrcu.gov.ua/grid/channel/period/item-listen-popup.html?periodItemID=404428.
Свого часу ця пісня публікувалась на "ПМ" із відеокліпом О.Тичка. Хто бажає переглянути, це можна зробити ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=93711

З повагою

Ваш

Ярослав Чорногуз

Вдосталь віри і сил. Чуєш, мамо, я їхати мушу.
Полотняна печаль непоборним лягла тягарем.
Кличуть сурми у бій. Аж по вінця кривавого пуншу.
Вже розділено світ на окрайці сталевим мечем.

Чуєш, мамо, я їду… За комір вчепилася туга.
Так затято тремтить у руках тятива голосна.
Рветься обрій навпіл від німої, як мука, напруги.
Хай не буде війни. Помолись...
Хай приходить весна.
14.03.2014

Коли біда у двері стука,
Не час для сварок і для чвар.
Лише єднання — запорука
Відбити будь-який удар.

У час тяжкий, в лиху годину
Будь чуйним більше, ніж колись:
Для когось дім відкрий гостинно,
За когось просто помолись,

Комусь віддай останню крихту,
Побачиш: вернеться стократ,
І з пантелику збите лихо,
Впіймавши облизня, - назад.

І буде знати лихо кожне:
Від нас — покотиться униз.
Один дубець зламати можна,
Та оберемок — і не пнись!

Крізь сонце й завірюхи,
Крізь вітер і морози,
Крізь зустрічі й розлуки –
Назустріч перехожим.

Старезна сіра маска
Обтягує обличчя,
Немов видіння з казки
Спостеріга з горища.

І тінню нависає
Над усіма відкрито.
Цю маску кожен має
І носить гордовито.

Теплішає від думки
Про зоряні корали.
Малюють дивні звуки
Потужні автофари.

Хай бажаним подіям
Ведеться лік роками –
Не дозволяй надії
Померти під ногами.

Без солов’їв у гаю
І без роси на ганку
Собі не уявляю
Весняного світанку.

Враз барвами заллється
Весь присмерк на картині
І тиша розіб’ється
Об голоси пташині.

У небуття відійде
Тінь сірого обличчя
Рожевощокий квітень
Все далі й далі кличе!
2007

Застебнись!
Не ґудзиком - у посмішку!
Забарись
між мить у жанрі проміжку.
Стопчеш чоботи -
колись.
Чуєш? Сонце...
Застебнись!

А весна - прекрасна!
Ач яка! І вчасно.
Усміхнися сонцю,
друже-оборонцю!
А весна - із нами,
усіма вітрами
написала рапорт:
небесами - прапор.


14.03.2014

Не кидаймо сміття. На стежці, біля хати,
У лісі край дороги, на березі ріки.
Не залишай його в душі, щоб не вертати
Туди й не вигрібати непотріб за роки.

Не засміти душі. Своєї і чужої.
Не виплекай тітушок з пустелею в очах.
Не множ у світі зла, не сповивай в сувої.
Живи, щоби Майдан у серці не зачах.

13.03.2014

Літак розрізає, мов лезо ножа,
Заграви вечірньої масло,
Пішов у піке сутінковий кажан,
В серпанку пірнаючи пасма.

А сонце, немов покоївка Небес,
Вдягає перини рожеві
На хмар надвечірнє м'яке канапе -
Їх різати важче ножеві.

Нічна прохолода торкнулась мене
Вологою кригою пальців.
О, Темінь і Ніч - вас вінчав Гіменей,
Ярило ж розлучить уранці.

Якщо залишаться лише старі, жінки та діти,
то владі і тоді було б не гоже бздіти.

2014

Матимете пиво і креветки,
й бонус від "російської рулетки".
Будуть вам ембарго і енерго.
Хтось не згоден?! - Автоматна черга...

13.03.2014

під кадри сфабрикованих подій
у випарах прострочених надій
ще мариться країні "дісней ленд"...
ще крутиться планета "секонд хенд"...

13.03.2014

Навстіж свідомості резервуар
Відчинено на заповнення,
Розум Від Кривди протер вуаль
Погляду псевдодуховного.
Догмам облуди - оревуар!

Звивини мозку - гадюки слизькі,
Брудом з боків обростали,
Зміям на зміну прийдуть колись ті,
Хто осідлав кобру сталі,
Їхнє лице - добрий Сталін...

Істини промінь, немов маячок,
Дефекти ретельно вивірить,
Серце, скажи мені, кров моя чом
По трубам тече навиворіт?

Гніву бутони порожевіли.
Все ж таки, зійде у когось,
Стерши у порох погрози і вили,
Сивої мудрості колос.

Розбрати стихнуть, грізні, шалені,
Виросте мрія Тараса,
Там, де лежить розпанаханий Ленін,
Встелиться волі тераса.

Скажеш:
- Ідея, що збудувала?
- Вільну для дум альтанку,
Простори замість тісних будуарів.
Стане бузком сталь танку.

Все перемелить часу бульдозер,
Висохнуть чорні калюжі,
Розум отримає, наче куль дозу,
Той, хто вбивав і паплюжив.

Все перемелить часу бульдозер,
Чхати, хто "проти", а хто "за"!

Буває час, що ліпить в пересічне
цеглинки пірамідних дивовиж,
кохається космічно у побічне,
та сенс яви наказує: облиш…

Буває час, що сам себе марнує,
і мається, і тринькає, і тне,
і довго над надіями збиткує,
і свого плину на каблучці жде.

Буває час, що не дає і миті
іржавій суті самоїдських дум,
якими нерішучі дні укриті,
які ведуть здебільшого у тлум.

Буває час, та більше… не буває –
у посивілих, як і сам, світах
безсонням недовіри проростає,
ховаючись у мріях і сльозах.

2014

Знай: таргани - це агенти космічних спецслужб,
Заслані з дальніх планет, обережні прибульці.
З-за холодильника чую гучне "аніруш!"
Кулі повз мене летять, свист пронизливий куль цих.

Руки підняти наказують вже догори,
Серце тріпоче у п'ятах підстреленим птахом,
В грудях же тонами макулатура горить, -
Преться ордою у пелену збройна ватага.

Кожен малий інтервент, мабуть, гучно зрадів:
"Зараз до цього землянина як-но дорвуся!"
Вийшов і схожий прусак на Роже Гароді,
Хижо мені усміхнувся марксист рудовусий.

- Хлопці, спиніться-но, стійте! Японський ваш Бог! -
Простір споїв я густим киселем власних зойків, -
Зла не бажаю вам, космобійці, щоб я здох!
Вийшла помилка - простий я двірник, Петя Бойків.

- Ми за тобою, Петруша, - звернувся марксист,
Краще забудь все про нас, до сьогодні що знав ти,
З тебе хоча й невеликий нам буде - та зиск!
Ми - посланці з Андромеди, або - таргонавти.

Мудрість ми власну донести хотіли тобі,
Як докричатись до людства? Ми робим це здавна!
- Чом, гуманісти, озброєні Ви до зубів?
- З нами не йдуть на контакти, нещадно лиш давлять!

Ось і змінили ми тактику, пане двірник,
Ви розумієте зброї лиш мову, а звідси -
Ваша Земля в небезпеці! Увагу зверни:
Всьому вина - наші родичі в вашій кібітці.

Глянув я в очі його, - і була скарга в них,
Правда лилася з очей главаря космобанди!
Сумно зробилось мені...про мої "таргани"
З комосу їх же рідня прилетіла сказати.

"Щось терміново потрібно міняти вже нам! -
Десь всередині, в мені говорив голос туги, -
Ненависть стала для нас, мов законна жона.
Йой! Таргани - вже месії, а ми - волоцюги!"

Так от...Дружу з главарем тарганячих структур,
Мовби зійшла із очей каламутна полуда,
Істину він підказав, геніально просту:
Доки добро ми плекаємо, доти ми - люди.

Над степами – розорані болем,
Попід хмари розстріляних нив
Пролітають, немов метеори,
Вмерлі душі затоптаних жнив...

З гіркотою пшеничного хліба
Розітерті підошвами в прах
Перекрикують ворони блідо
Вмерлі душі утоптані в страх...

Над степами, немов метеори,
Попід хмари спаплюжених нив
Огортають сковані болем
Свої думи розтрачених жнив.

Всіють поле колючим дротом,
Сотні ям, наче вибух, вростуть,
Наче риби, хапатимуть ротом
Вмерлі душі триколірну ртуть...

12 березня 2014 р.

Я думав так, - минуть роки.
Забуду. Все почну спочатку.
Торкнуся іншої руки.
І буде в мене все в порядку.
Пройшли літа, а те тепло
Яке у юності зігріло,
Не відпустило, не дало
Перемінитися всеціло.
Напевно, раз, як і життя,
Дається зустріч неповторна,
А всі, що потім, ті летять
На забуття печальні жорна...

12.03.14

Зустрінем останній світанок,
Задуємо свічі усі,
Побачимо сонячний ранок,
У лагідній, теплій красі,

І підемо разом подалі-
Від болю життя, в небеса,
Втічемо з тобой від печалі,
Туди, де є справжня краса.

Знайдемо собі ту місцину,
Де місячне сяйво бринить,
І в вічності кожну хвилину
Коханням ми будемо жить,

Стрибнемо з найвищої скелі,
До смерті? Та ні, у життя!
Де гратимуть тихо свірелі,
Та звідти нема вороття...

Піднімемось високо в небо,
На крилах що рвуться з землі
А може впадемо, не знаю
Та думаю всеж таки ні.
07.03.2014

Змию із себе війну.
Ненависть, злість, образу
Досить! – скажу лайну,
Тупості і маразму.

Вчора ще: світу – мир!
Нині – сліпа загроза,
Грубий сусід-упир
І чоловічі сльози.

Честь офіцера, біль,
Рівність, братерство, підступ,
Зброя, блокада, тінь
Сумніву і міністри,

Що закликають здати
Власне життя у брухт.
Гордо стоять солдати,
Взявши любов до рук.

Жоден війни не хоче
Кожен стоїть і жде
І, хоч ножі вже точать,
Думають: розум де?

Часто таке буває,
Часто залежить світ
Від побажань брутальних
Влади, багатства… Від

Хворих людей при владі
Часто залежить все.
Змию із себе радість
Від розуміння. Це

Добре, коли не ріже
Очі воєнний дим.
Але у серці дріжджі!
Завтра поїду в Крим.

06.03.14

Вимирає село.
Переходять за обрій сусіди.
По старезних садах
Обсідає гілки омела…
Прибираємо цвинтар.
Чиїсь упокоєні біди
Під хрестами лежать
Між деревами
Покрай села.

Пробиваються трави
Крізь вогке залежане листя.
Шерехочуть на вітрі
Вузлаті сухі ясени…
Тут гойдає земля
Весь мій рід у дубових колисках,
І усім моїм кревним
Тут небо нашіптує сни.

Їхні душі мені
Не дають відступитися шляху,
Щоб не схибило серце,
Пізнавши добро або зло.
Отаке-то життя…
Повертаються вирійні птахи.
Вічне сонце над ними
Гаряче схиляє чоло.
12.03.2014

Україну так модно любити,
Класти пір"я в багаття борні...
Хтось посіяв кукіль...
Зійде жито?
Соловіється Оху на пні...
Мізерніє Велика Багачка,
Пліснявіє поволі Ізюм...
За подачкою пруть навкулачки
Лазар, Щек, ощетинений кум...

І нема гамівної сорочки,
Це ж не кетчуп на грудях - а кров.
Йдем пунктиром до адської точки
З повним чаном чужих настанов...

Де ж свої розумаки і перці?
Правдолюби латають гамак...
Мирні люди - від герцю до герцю -
Знов обкурюють ветхий вітряк...

Хилитаються башти і межі...
І чавучиться ряст чобітьми...

Україно, кому ти належиш?
Ким постанемо з полум"я МИ?




2014

Стигне сльоза з гіркотою в очах аксакалів,
Випало їм на віку бачить вдруге цей жах:
Землю під приводом захисту краять, як сало,
Паща вогню поглинає, як звір, сіножать.

Хмари снують неспокійно розтерзаним клоччям,
Вдало пройшла посівна для селян цьогоріч:
Мінами вдобрено землю по саме "не хочу",
Щоки ночей, кулеметним рум'янцем горіть!

Дим попелищ не потух ще над небом "абхазій",
З чим завітав ти? Ну здрастуй, чи що, Старший Брат!?
Їж, ненажеро, цю землю, жери, напихайся!
Жаль, тільки в душу любові тобі не напхать.

Мов аргумент родичання, рушницю дістав ти,
Ще не награвся у ігри дорослих інтриг?
Перш ніж війнушки розводить, подумай про завтра.
Вмиється, вірю, не кров'ю, а росами Крим!

з життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж отак до безтями любить!

У вогні не згорівши, у небі безкрила,
Я літаю... бо щастя в руках.
Я потрапити в рай не померши, зуміла,
А в душі лине пісня дзвінка.

Назбираю у кошик ромашок тендітних,
І приляжу на свіжій траві,
Є для щастя багато подій непомітних...
Лиш в любові помітні вони:

Спів птахів, сонця промінь ранковий,
Перший сніг і бруньки навесні,
Очі сина, танок, глибина світанкова,
Поцілунок, коли ми одні.

Із життєвого кола на волю, до неба
Вириваюсь, бо серце тремтить...
Мені більшого в світі уже і не треба,
Ніж тебе до безтями любить!

(Катерина Лук'яненко)

10.10.2013р.

Думки, які не знатимуть спокою...
Живуть в мені, бо я така одна.
Одна у світі. І одна з собою.
Моя душа - графин з тонкого скла.

Не розбивай! Я щось сказати мушу.
В моїх думках живе моя душа.
Натхнення вибух витягне на сушу,
Я не дарма так довго вгору йшла.

І падала... І рани заживали...
Вставала... хоч як боляче було...
Жила, раділа, плакала, співала...
Бо Почуття в душі моїй жило.

І відродилась, долею побита,
Я віднайшла себе! І я люблю!
Думки в мені! І правди ніде діти:
Щаслива я ! Бо я життя творю!

(Катерина Лук'яненко)

22.10.2013р.

Розпанахується душа
І каштанами утіша:
Ось розквітне щемливо біле
І накриє тендітне тіло,-
Заховається в ароматі
НОве свято ура-крилате.

Є «до» і є «після». Живемо у «і».
Ще «після» немає – палають вогні.
І кров ще не змита, і біль ще живе,
і сотня небесна поповнення жде.
А завтра - не «після», бо завтра – хтозна,
армадою лиха увійде війна.
І стануть буденними аспідні дні –
розтягнуте в часі розбурхане «і».

12.03.2014

Ти як грім серед ясного неба,
Увірвалась, мов той ураган,
Не спитавши, чи то мені треба,
Чи бажає знов серце ран?!

Ти змінила усе навколо
І як зірка з світанком пішла,
Як торнадо прибила додолу,
Очі й розум заслала імла...

Як відлига посеред січня,
Так підступно зігріла і вмить,
Вже далека, як зірка полярна, північна,
Що не гріє, а лише горить.

Як мара, що посеред ночі
Малих діток полохать іде,
Ти дивилась мені в самі очі,
А тепер ти усюди й ніде...

Фотокартка напам'ять і образ,
Що навряд чи піде з голови…
Ні образ, ані злості напоказ,
Лиш за щастя твоє молитви...

Не шукатиму тебе ніколи,
Хоч завжди сподіваюсь зустріть,
Зрозумів я нарешті, відколи
Ти пішла, що то значить любить...

14.02.2014 13:10

Вічний Кобзар - то символ України!
У кожнім класі на стіні висить
І дивиться, чи ми уже єдині?
Чи славне місто над Дніпром стоїть?!

Чи вже повстали проти тих, хто гнобить?
Чи встановили мир на цій землі?
Чи досі хтось над нами верховодить?
Чи досі тут панують москалі?

Вічний Кобзар - це дух мого народу!
"Що вгору йде, хоч був запертий в льох!"
Скільки б не били, не згинались зроду!
Хто б не був проти, з нами завжди Бог!

Вічний Кобзар живий, хоч вже не з нами.
Варто лише відкрить його вірші
І думи попливуть ген над степами,
І стане дещо млостно на душі…

Відразу ти полинеш вдалину
Його картин і образів пісенних
Одразу станеш сам такий натхненний
І зрозумієш істину одну:

Своє життя, брати, не слід марати!
Це божий дар, який втрачати - гріх!
Тих, хто "горів", всі будуть пам'ятати,
А хто лиш "тлів', то й не згадають їх!

Він нам довів: приречених немає
І сам пройшов з кайданів до зірок!
Він Україні як те сонце сяє
З гори Чернечої, великий наш пророк.

У всьому світі знають і шанують
Цього титана пензлі і вірша!
Така майстерність й грація чарують
Усюди, від Китаю і до США!

Він заповів Вітчизну берегти,
Порвать кайдани, мати кращу долю!
Тож всі зберімось в Каневі, брати!
Й разом вшануймо Кобзареву волю!

30.11.2013

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Весна ще дика і ще холодна.
Шевченку двісті.
І натовп змінюється в колону –
Недобрі вісті.
Бо цідять море крізь чорну цятку,
Крізь перший постріл…
А я ще вчора купити встигла
Новеньку постіль.
Стелю так рівно і так відразу,
Ще й заправляю.
Моє коріння, моя образо,
Моя… не знаю.
Моя свободо (сказати треба),
Моя свободо,
Неначе й небо, весняне небо
Вже є в народу,
А снів немає, давно немає –
Саме мовчання.
Воно німує і обіймає,
Воно – востаннє.
Завмерла брунька, мовчить коріння,
Немає рими –
Жалі розлиті солоним морем
Ген аж до Криму.
2014

А з рани на тілі, червоної та на білім,
Збігає свобода – доріжка липка на брук.
І гусне повітря, погляди обважніли,
І так би здалася хоч пара, а вільних рук.
Ну, хто там кинув, що в Києві – майдануті?
Нормальність-бо ваша – агонія жебраків.
Невже не нудить, чому вас таки не нудить?
Брехня і безвихідь обсіли з усіх боків.
Замало слів, побитого тіла замало -
Усе спалити, не вити б нам серед вовків.
Свобода – кисень, а з нею таке займалось,
Що в кожнім вирує з незримих глибин віків.
2014

Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
Читаю забутий трактат божевільних заграв
Старого філософа прерій – провісника Мітру.
А місто дощить снами Сени й мостів,
А місто сіріє догматами папського світу.
Ти йшов по життю чи на крилах летів?
Чи дихав свинцем газетлярського міту?
Пощезни як тінь сажотруса стоока,
Скажи: що було? Якої релігії смак
Так терпко у горлі застряг? І глибоко
Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
Росте й червоніє полями Шампані.
А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
Виблискують березня сивого й чорного грані
Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.

Набридло: морем
на варті горя
дзвенять доспіхи -
межа утіхи
в камзолі дише…

А Кримом тиша
торка узвишшя:
позолотішав
край неба - диво
заходить тихо
і несміливо…

11.03.2014
#TaniaMilewska

Жорна банкнот, хто сказав, що зітрете ви скоро нас?
Ребра граніту стають для води дичиною.
Вийшовши з тіні і ставши враз третіми, сторони,
Маєте справу з вогнем - не коров'ячим гноєм!

Очі мої, ви, вагітні полудою Кривди,
Кривим
Дзеркалам
Не вірте!
Воля б моя - я Забрало Прозріння відкрив би, -
Міцний же замочок "Фірташ"...

Радіомачта
Протесту
На повну
Увімкнена!
Шомпол
Стирчить
По-геройськи.
Тільки "АК" загляда бусурманно у вікна нам,
Це - автомат "Коломойський".

Вуха мої паперові зминаються дульками,
Що за кулак руйнівний? Що за сила, даруйте?
Отвори слуху, укупі - безглузді придурки ми:
Прес гідравлічний працює на ймення "Тарута".

Розум наївний, ех... - темний, сліпий бузувір ти,
В'язнем безсило тиняєшся навколо мозку,
Ти у надійних наручниках з написом "Фірташ",
Будеш довіку лякати себе "Коломойським"?

Нетто знайдеться завжди у однім зі ста брутто,
В нашому ж нетто те брутто ні разу не знайдено, -
З'їв за обідом його ненажера "Тарута",
Поршень же, ситий, покрився, дитина мов, заїдами.

Де фотоплівка здорового глузду?
Вставай,
Вільна
Прессо,
ДЕ ТИ?
Гей-но, вуста, розв'яжіть тісний вузол!
Голосом в рупор скажіть зашкарубло:
ХТО
Змінює
Нам
Президентів!?

Час полиново-божевільний:
стоять, мов тіні,
між людьми
старі апостоли пітьми –
захриплі, хижі і похмільні.

Невже було замало, світе,
навкруг кривавої роси,
коли життя звело на пси
і молитви, і заповіти?

Хрести хитає на могилах
історії важка хода,
і точить пазури біда
брусками душ закам’янілих.

Криму тяжко - за галасом, димом -
Світ зійшовся на ньому клином.
Світ - над прірвою. Молишся, Риме?! -
Всі дороги ведуть до Криму...

11.03.2014

Колись у дитинстві ми грали у війни,
де «наші» і «німці», де крики «Ура!»
шаліли у горлі… і спори постійні,
хто - наші герої, а хто – німчура.

Не дай, Боже, долі, руїни устоям,
в якій би дитяча з’явилася гра,
де «наші» і «руські», і «Слава героям!»
зійшлася в двобої із шалом «Ура!».

11/03/2014

О горячих Сердцах, о горящем Майдане,
Очень трудно писать по горячим следам.
На горячем песке все, конечно, стояли,
На горячем снегу - с нас никто не стоял…

Они были юнЫ, и почти еще дети.
И не знали войны и законов её.
С чистотою сердец и открытым забралом,
Шли, чтоб солнечный свет был доступен для всех...

Было страшно порой, впереди неизвестность.
Там их ждали щиты и звериный оскал!
Снайпер всё рассчитал, превращая миг в вечность!
Затаивши дыханье - спокойно стрелял!

Разрывались сердца, и рвались в небо души!
Возвращаясь слезами-дождём матерей!
Сын стоял за отца, уговоров не слушал...
Никогда не видал он свинцовых дождей.

Взмыла вверх над Майданом Небесная Сотня!
Искупив своей кровью все наши грехи!..
Но не всем нам понятна и Жертва Христова!
От дальнейшего Зла нас Господь сохрани!
24.02.2014 Ю.В.

«Нащо пугачеві дзеркало, коли він і так знає, що гарний».
Українське прислів’я

У селі, під Броварами,
Москаль оселився.
Гонористий був,
Та все ж ні з ким не сварився.
Рік за роком промина...
Ось уже й десятий,
Та москаль по- українськи,
Як оті телята.
Якось з’їздивши у Крим,
Хвалиться сусідам,
Що од мови хохлацької
Не лишиться й сліду.
Не минуло й кілька днів,
Як чуть одчайдушне:
« Сусідоньки, поможіть!
Я упав із груші!»
Сусід притьмом заявивсь
Тай став дорікати:
«Ти вживаєш нашу мову,
Як в біду потрапиш?»
І відтоді той москаль,
Гонор притлумивши,
Став балакать з усіма
Тільки по-вкраїнськи.
P.S.
Якби стояли на припоні
Зловісні путінські гапони,
То була б нині Україна,
Як одна дружная родина.

Ні, то не стогне Дніпр широкий,
Не хвилі в небо підійма...
То на Майдані люд вкраїнський
З посад бандитів ригональних,
Як псів скажених, проганя.

Зажерлися, не знають міри
І зло небачене творять.
Тож і зібралась сила миру,
З усих усюд за правду, віру,
За честь і волю постоять.

Дивись, як майорять хоругви,
Народ стоїть плече в плече.
Лунає гнівне слово всюди:
Так більше жити ми не будем!
Цар від розправи не втече!

Той цар - продажний Янукович -
Сховавсь за путінський жупан.
Вже майже труп, а прагне крові
Щось там варнякає в Ростові,
Зостався, бач, ні з чим пахан.

Свободи сила незборима.
На жаль, так думають не всі.
Сепаратизм гуляє Кримом,
В Донбасі повно зради диму,
Там знову дивляться на схід.

О, схаменіться, люди, браття,
Ми всі - України сини.
Не страшно за народ вмирати,
Із ворогом до бою стати,
Та тільки ж ми не вороги!

Ні, то не Дніпр реве широкий,
Не хвилі в небо підійма.
То ми йдемо, і йтимем доки,
Як заповів Тарас, пророк наш,
Не згине нелюдей юрба,

Що в кров людськую, як водицю,
І день і ніч п'ють і гноблять
І слово наше українське,
І душу нашу українську.
За все їх маєм покарать!

Олександр Високий

Як добре жити, заховавшись у мішку,
Що відбувається - не бачити й не чути,
Тривогу в серці не леліяти тяжку,
Інформаційним не давати бою спрутам.

Читати класику, чи слухати попсу,
Чи співчувати серіальним героїням...
А у сусідньому дворі когось несуть
В останню путь - хірург запізно кулю вийняв...

А хтось не може залишатися без дій,
Коли страждають незнайомі хворі діти,
Хапає лихо за рукав: стривай, постій!
...А хтось війну віршами хоче зупинити.

У когось біль, у когось нерви, навіть шок...
А що тобі? Життя продовжується далі.
Та чи сховаєшся в байдужості мішок,
Людино добра, від сьогоднішніх реалій?

10.03.2014

Ти вмієш солодко ректи,
Водити за ніс перехожих -
І можеш запросто знайти
Мені заміну в двадцять схожих.
Один портрет - загальний зміст,
На нім ще трохи залишаюсь,
Однак душі суцільний ліс
Не пройдеш запросто, змагаюсь,
Щоб вийти з нього я і сам,
Та ніжна вабить прохолода.
На двадцять схожих по словам -
Я є один з ім'ям Свобода.

Присвячую тим, хто розпалив протистояння...


Є кава. Є кав'ярня.
Є мир, дитинство є.
Дитя (мале-мале),
сусідній дім - лікарня.

І молода ще мама,
що каву п'є. Дитя
в таке заплутане життя
веде. Двома руками.

В кав'ярні - телемова
про рішення ОДА...
- Ганьба! Ганьба! Ганьба! -
дитяче перше слово.

10.03.2014

я так хочу додому до себе
до загублених мрій в споришах
до обтрушених зрілістю стебел
на яких розквітала душа
продираюся втомленим летом
поміж хмарами болісних втрат
і вигукую віршами: де то
що ніколи не прийде назад?
затуманило сумом довкілля
у печаль світ глибоко погруз
не врятують ні чари ні зілля
лиш Ісус
лиш Ісус
лиш Ісус

У розпуці,
Підбитою птахою
Падала зірка,
Мов хмизинка тендітна,
Згорала в багатті небес,
А, натомість,
Гидким павуком
Підкрадалася дірка,
Щоби іклами гризти
Свічада палкий Еверест.
Попрохаю про диво тоді
В чаклуна Понеділка:
- Чисте сяйво життя Зоряниці,
Прошу, збережи.
- Не померла Вона,
Стала юним дівчатком -
і тільки! -
Підморгнуть
На нічній скатертині
Стрункі Терези.
- Згасла зірка тепер -
Наречена тобі, личком біла, -
Чиста мрія твоя
Побувала у дива в гостях.
Я зведу вас, як прийде мій час, -
Відповів Понеділок, -
Бо зірки не вмирають,
А мріям дарують життя.

Ділили нас віками: Схід і Захід.
Часи минули - ділимось самі.
Де Схід - "кацапи", а "бандери" - Захід,
А Крим і досі в пошуці рідні.

Шукаємо дорогу у майбутнє,
Але живі ще в пам'яті часи,
Коли були поділені ми навпіл...
І зерна ці сьогодні проросли...

Ми боремось! Але в єдинстві сила!..
І не дарма казали нам колись,
Що сніп сильніший, коли він у купі!
Поодинокі стебла полягли...

Згуртуйтесь, браття! З нами наша сила!
Бо нас мільйони! Ми йдемо вперед!
Ми українці всі! І ми єдині!
А з їхніх вуст гіркий стікає мед...

Навіщо ми потрібні тій Росії?
Рабами бути? Як були колись...
Європа краще? Але де надія,
Щоб наші сподівання всі збулись?..

Бо ми слабкі, допоки ми не разом!
Допоки цілі різні, не одна...
Єднаймося, брати, за мир, за правду,
Щоб розігріти знов вогонь добра!

Катерина Лук'яненко

21.02.2014р.

Побратались із Москвою.
Всесоюзний лад.
Ядерною булавою
замахнувся брат.

Жандармерія у дії.
Ось і козачки
із любимої Росії
з легкої руки.

Крайня хата ойкумени
у чужій землі.
Може це ще не до мене?
Ось і коники зелені
у моїм селі.

В «единение» ізгоїв
бавиться маля.
«Опупели» головою
гномики Кремля.

На окраїну країни
із усіх усюд
йде нашестя України –
Путьки, Жирики й Гоблі́ни
волю нам дають.

Умліває у запої
біля западні
геній тактики нової –
за дітьми! З передової
неокацапні.

Югославія? Звитяга...
Трупи наповал.
Це сценарії. Увага!
Їх очікує Гаага.
Ось і весь фінал.

....................................
Дорогі апологети
хворої рідні,
угадайте без поета, –
де поділися Судети –
німці записні?

Молоді місіонери
партії «совка»,
всі ви будете «бандери»
десь на Соловках.

Не пробачить дуче Раші
ваш пустий живіт,
Всі отримаєте здачі
і за Янекові дачі,
і за двадцять літ.

І підете за сумою
аж на Колиму.
Тільки «падшие герои»
будуть у Криму.

....................................
Не чекаючи спокути,
як настане час,
не забудьте пом’янути,
що казав Тарас.

                        09.03.14

Так ти до мене приходиш Чужий і Рідний.
Зблизька напрочуд знайоме, здалеку як Аляска.
Зорі кують підкови яких нам не буде видно.
Змилуйся, і не змінюй подоби, будь ласка.
Так ти до мене приходиш, теплий як кава.
Ось ти мене торкаєш софітом холодним.
В кутику рота усмішка блискуче-лукава…
Хто ти сьогодні?

Падав дощ – перший весняний,
Пахла кава – чорна, міцна.
Люди бігли по справах
Загубивши себе в буденності.

Схаменулись! Почали шукати себе
Серед багатьох загублених душ
Серед чужих – себе відшукати…
Себе – справжніх, без фальші.

Загублені душі по світі бродили
Шукали себе і згадали,
Як душу свою згубили та фальшивими стали.
Згадали, ридали…себе відшукали.

І днесь трива епоха Кобзаря,
Бо ж генії народжені для світу.
Його коріння десь від неоліту,
Тому і слово світить, як зоря.

Художник більше він, а чи поет.
У вічнім слові вся його великість.
Ідуть за обрій менші і великі,
Шукать Вкраїну десь поміж планет.

Тарас її шукав й на Кос-Аралі,
Лиш муштра в нагороду – не медалі,
Не зрікся слова! Слово – молоде!

У котре обійшов столиці світу
Із невмирущим словом Заповіту,
Іде Кобзар, до Ужгорода йде!

6.03.2014.

Бувай, Росіє! Понад норми -
немиті панство і раби.
І ви, у шатах уніформи,
і ви, хто віддані - "згуби"...

Хай там, де гір - стрімкі потоки,
кавказький їм знайду я дух...
Від усебачущого ока.
Від усечуючих же вух.


9.03.2014