Как умру, то схороните
Меня в тайном месте,
Чтоб бандеры не свершили
Надо мною мести.

Закопайте хоть в пустыне,
Чтоб не видно было
И потомки не плевали
На мою могилу.

Можно было бы, конечно,
Во дворе Лубянки,
Но боюсь, что доберутся
И свои, и янки.

Для меня небезопасно
Даже в Мавзолее
(Разве, рядом с Ким Ир Сеном
В Северной Корее...).

Если я не съем всю дозу
Крысиного яда,
Януковичу отсыпьте,
Сколько будет надо.

Обвяжите мое пузо
Колорадской лентой...
Будет помнить вся планета
Вову-президента!

Обвяжите и зажгите,
Не щадя бензина,
Чтоб я стал, как мой учитель
Средь руин Берлина.

Каждый раз, мочась в сортире,
Хорошенько сплюньте
И меня ядреным матом
Вспомнить не забудьте!

2014

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

Хлопці, не смійте вмирати..!
ой полягло вже сміливців.
Коляться урвані дати:
двадцять, сімнадцять,
за тридцять...

Півночі злі заволоки-
п"яні сусіди - клепали
триста обвуглених рОків
ніж на Вкраїну оспалу.

Лаптями перлись у душі-
звані братами чужинці,
хіть свою чорну роззувши-
гадили плеса трипільські.

наші ж гострилися леза,
вени вогнем набухали,
гени скресали почезлі,-
важко зопершись на рало.

Трісла мембрана світанку,
туги розлились молока.
Місять загнузадні танки
землю, - сполохавши спокій.

Геть захмелілі смертями
впиті вишнівкою крови
надра глибокі та ями-
хижі пащеки - а щоб ви..!

Небо ковтає безстрашних,
сонце бандериться в гіллі.
Наші синочки - ой наші!
кулі cyзір"ям на тілі.

Хто прапор чести Аратти
в шанцях високо нестиме?
Хлопці, не треба вмирати
ви нам потрібні живими.

Свідомість прокидається у сяйві місяця
Непевною ходою повзе мочити горло
Їй діалог потрібен, вона біситься
Стара шульга, підступна і проворна

Виймає з рукава старі історії
На жалість давить, обіцяє файнощі
«Перебігай на нашу територію,
Забудь свій сум і не впадай у крайнощі»

Облиш точити серп, продай налюблене
За парус розраховуюся золотом
Твоє життя уже і так загублене
У сварках між ковадлами і молотом

До чого плащ? Не модний, не фасон
Ну як, наважишся таке спалити?
Завершуєм гастролями сезон
Купуєм спирт і починаєм жити..


2012

Україна в вогні,
Вона вся палає,
Наше серце в вогні,
Воно уже знає..

Знає правду й брехню,
Знає біль, який не минає.
Пізнаючи все горе в вогню,
А він не згасає...

Все щє й досі горить,
Серце й досі страждає,
Вся країна димить,
Вона все щє палає.

Вона має серця,
Вони не вмирають,
І ми молим творця,
Коли нас убивають.

Наше серце одне,
Його не здолають.
Та поки ворог збагне,
Його подолають...

13.05.14

Упасти в сон, немов на зиму звірі,
Пустити корінь, як верба, у дно,
А чи прийняти в душу справжню віру,
Закривши в світ капронове вікно?

Як далі бути в чорній вишиванці
Зі шрамами на стомленій душі?
Коли не хочеш уставати вранці,
А ввечері всі друзі – алкаші?

Первісно і космічно одночасно.
А біль – то світлий, то печерний аж.
Десь там в мені, глибоко, непогасно
Обожествляє душу «Отче наш!».

І тихо, й мило, й сумно на планеті.
Війна ось-ось почнеться світова...
Принаймні так лякають в Інтернеті,
А наяву надія ще жива,
Що хоч на краплю крові помудріло
Стареньке людство...
Мать його ж туди!..
Пробачте нам, макаки і горили,
Всі ті, що перші вийшли із води.

Що ми були розумні, та не мудрі,
З’їдаючи і Землю, і себе...
Примружились, припахнулись, припудрились...
Але кому? –
Для моргу?
Для небес?

Як золота печаль старого вовка,
Висить зоря у диханні гаїв.
І атомні кричать боєголовки
Над предком ненародженим моїм.

28 квіт. 14

А я все повторюю мантру -
Те «Contra spem spero»,
Що справно несла свою варту
У темних печерах.

Долала важкі каменюки
Життєвого шляху,
Надійно відводила муку
Давала наснагу.

Бо сумнів долає
Таке керівництво до дії,
Бо тре’ сподіватись,
Хоча і забрали надію.

Крізь конформізми, кон'юктури,
Крізь мишки і клавіатури,
Крізь схеми, плати, СD-ROM-и
Крізь монітори N-дюймові,
Крізь сайти, флешки, СD-R-ки,
Крізь светри, до дірок протерті,
Крізь серце, мозок, вени, руки
По клаві тихо тіло стука…
Панове, чуєте? В натурі,
Не тіло це - література.


13.05.2014

Якби була я обережна, як Європа,
що довго думає про санкції Кремлю,
я не зробила б у житті ні кроку,
я б не наважилась промовити – люблю...

О, як же європейцям тим спокійно,
комфорт уївся їм аж у нутро.
О, їм таки потрібна Україна,
щоб риб’ячу зігріти їхню кров -

то ж хай навчаться вірити, любити,
Господнім словом душі зігрівати!
Під європейським небом вільний вітер
роздмухає в серцях любові ватру!


13.05.2014

у моєї старої верби
що життя прозиває простою

Мой милый, твое творческое сердце
Горит огнем от множества идей.
И пламенная страсть твоя
Так просится наружу поскорей...

Ты видишь Мир в особенных раскрасках,
И придаешь значение невидимым моментам.
На полотне твоем все сняты маски,
Смешал ты на палитре два лишь элемента...

Ты добавляешь жизнь в бесчувственные грани,
И разукрашиваешь в доме, вместо обоев, стены.
Ты даришь радость людям и свои старания,-
В ответ на это - Муза откровенна.

И ночью дышишь ты не ровно.
Ты в серость дней спешишь пролить тепла.
И с кистью с самого утра, ты, словно
Спешишь допить все вдохновение до дна.

Ты гений. Мастер.Творческое сердце.
Душа наполнена вселенской красотой.
Ты лепишь чудо в комнате пустой,
И это чудо позволяет мне согреться.

Ты дышишь - краски оживают.
Ты прикасаешься - весь Мир надежду обретает.
Ты Бог в этом прекрасном Мире,-
Так пусть же вечно птицы в нем летают!

Місто-гойдалка – хто не впаде? Місто-гойдалка,
зачудоване масками, ними ж розхитане.
На пісочниці діти з чужими штрихкодами
намагаються збройниці хутко засипати.

А з дитячої гірки нікому не гОдиться,
на жорстві розпростерто і ручки, і ніженьки,
і з дитям на руках молода Богородиця
не змогла наздогнати затінених біженців.

2014р.

Ти бачиш, як навколо все змінюється
Ми стаємо дорослими та ховаємось у мушлі
Вигадуємо нові цінності та таємно ставимо мітки
На моїм обличчі блідім відблиски моєї безмовности

Ти знаєш якими ми колись були дітьми
Минуло стільки часу, а здається - це було просто вчора
І я знову у часі ставлю для тебе мітки
Це чийсь спогад чи слово про мене
Що тобі мене нагадає

У перший же день весни я відчиню повністю всі вікна
І буду шалено вдихати весну, що ще тільки прийде
Моя кров закипить, оновиться
І я відчую, що я вільна
Хоча, чим зима може зковувати?
Холодом, наче лещатами, міцно?

Я часом блукаю думками, ніби бездонним морем
Здається, ми занадто рано пізнали з тобою мудрість
Але навіть із гіркоти можливо отримати якийсь досвід
Долоня тримає долоню поки в очах є світло

19/02/13

Я щиро вдячна Богу за тепло,
Що добрим словом зігріває душу,
За те, що навіть всім вогням на зло
Я теж горю, мов полум’я, бо мушу.

За тиху пісню, що співав кобзар
Колись давно, у полі, на могилі.
Щось є щемке у цих словах, мов жар.
Вони ж не подоланні, бо стокрилі.

Я вдячна Богу за усе, що є
Хай маю на плечах єдину свитку.
І навіть хай це небо не моє –
Я все одно не вмію не любити.

За вічну мрію, що живе в мені,
У завтра з нею йду, немов на свято.
Поезіє, впаду тобі до ніг,
Свята і грішна посестро крилата .

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

Примітки:

Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…

А так хочеться просто подихати
Небом, сонцем, росою і тишею.
І крізь каверзні входи та виходи
Відчувати – я сильна, я дихаю.

Серед травня просякнути зливами,
Наче птах – безкорисно і повністю.
І хай будуть думки надщасливими
В задзеркаллі строкатих умовностей.

Хай вже паморозь – завтра зігріюся.
В небі зір, як зернят обліпихових!
Ще допоки на аркуші мріється –
Я живу, я кохаю, я дихаю.

Тепер вже більше
Не буде нічого
Як було раніше.

Для мене більше
Закрито дорогу
У світле колишнє.

Порожні фрази
Як вдарило справжнє
Розірвуть відразу.

Мені сусіди в душу – як окропом!
Тут марсіани прилетіли скопом,
Накрапали у склянку валер’яни -
Й затихла біль в моїх душевних ранах.
Я марсіанам націдила трохи прани,
По п'ятдесят - і марсіани зовсім п’яні.
Додала їм по сто - вони разом як встали
І закричали, наче дикі галли.
Сусідам покрутили двічі дулі
І поповзли, ще п'яні, аж під кулі.
Та кулі марсіанів не взяли -
То й не зосталося сусідської орди.
Я марсіанам з радості - вина.
Ну, напилися! – не моя ж вина?
Гульнули марсіани так на славу -
Приготувала вранці ще по чашці кави.
А рани в мене, звісно, зажили!
Так позбулася я сусідів кабали.


12.05.2014

Пародія

“Розгорни …”– просив поетку
(Місяць вимкну – треба буде).
Всунув пальця у розетку,
Подивившись їй на груди…

В танку смерті затрусило,
Іскри із очей і зорі!
А до того було мило –
Нас зібрали сни прозорі.

Все натхнення розгубилось,
Я кричав й махав руками!
Потім бахнуло й скінчилось –
Впав лічильник поміж нами…

2014 р

***
Чому не тішить серце спів пташиний,
І не чарує барвами весна? –
Бо знов спливає кров’ю Україна,
І йде війна…

Чому ридає матінка над сином,
І забілила скроні сивина? -
Бо суне знов орда на Україну,
І йде війна…

Чому оті, що звали нас братами,
Сьогодні розпинають і клянуть? -
Бо і колись робили вже так само –
Така в них суть…

Кати, що ревно моляться… (До кого!?),
Запалюють свічки у вівтарях –
Та в них немає і не було Бога,
Окрім царя!…

І милосердя сподіватись всує
Від того, хто так й не пізнав Христа,
І досі за Пілата голосує,
Й стулив вуста…

Вони вважають ката за месію,
Та в нього ні – не тЕрновий вінець,
І не до раю він веде Росію,
А у кінець…
…………………………………
І хоч лютують досі сили пекла –
Нехай затямить добре сатана,
Що Україна вже навік воскресла,
Й не вмре вона.

12 травня 2014

хоч від безсоння Бог беріг
та страх нагнав нас і в екзилі
щось на війну подібне снили
шукали в паніці безсило
зі сну невидимий поріг

свистіли кулі падав град
ми дим ковтали неохоче
і утікали світ за очі
і тріпотіли драним клоччям
у яв до подушок назад

і невідомо що із тим
якому кров текла із носа
який по черзі нас виносив
востаннє бачили – що босий
і як його поглинув дим

щодня приречені «на звих»
тривожно клацати новини
в той час коли вогонь у спину
біля екранів не зупинить
не нас не нас а їх – живих

Господи, захисти!
Господи, Твоя воля...
Вугляться ген мости... *
Маками серед поля
крівця синів свята -
вбиті за спрагу жити.
Плаче десь сирота...
Плачуть дружини, діти,
хлипають матері,
зносячи днесь молитву...
Тішаться упирі,
топчучи кров пролиту,
рвуть ошаліло плоть,
гублячи вільні душі...

Стражде благий Господь,
міру скорбот сягнувши,
так бо уже було...

Гинули вже сини!
Чей же не вічне зло?..
Господи, сохрани!

* пройдення точки неповернення
2014

Близьке - далеке. Знаки і думки:
то тихі, то тривожні, то поганські.
Тире. Тире. Знак оклику. Крапки...
І - вже п'ятьох убили у Слов'янську.

А крізь гілля, зів'ялі хмари крізь,
німий, мов титла в невимовну пору,
від болю сивий і тонкий від сліз,
стоїть Господь над скринею Пандори.

2014

срібні риби дихають чорною водою,
мерехтливо зблискують срібняками Юди.
візьми мене за руку і поведи тудою,
де не ходять люди.
веди мене, тамуй мене, сповідайся слізно
про щось невимовне – затято, вперто.
саме час спинитися, ще не пізно,
бо недовго й вмерти.
говори мені, розказуй, переходь на шепіт,
доки не загусне у легенях видих.
серце моє,
пташко моя,
цей твій плач і щебет –
про живих і вбитих.
промовляй, вістуй мені, жебони джерельцем,
доки я мовчатиму, безсловесний,
аж допоки відбиватиме неба скельце
почорнілі весни.
лепечи мені, лікуй мене, переходь на клекіт,
доки кров скипатиме куражем і ражем.
українською руною два лелеки
нам на долю ляжуть.
чорна вода розступається, парує застудою,
вирує і піниться срібними рибами.
зраджую себе Петром, зрікаюся Юдою, –
за слова і рими.
бо віршиська як рибини, як твоє намисто,
що тьмяно відблискує чорним окропом.
тіло пахне смородиною і любистком,
бузиною й кропом.
тримай мене міцніше, шамань, юродствуй,
ці слова вже довіку у моїх долонях
відбиватиме скельце неба.
просто –
я при небі сонях.
за сімома замками нічого не скоїться:
ця наука задавнена, як моя поразка.
доки кров не спинена,
доки рана гоїться, –
не мовчи, будь ласка.

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

...бо в цій пекельній кузні,
у цій різні безбожній
усі слова - безглузді,
усі слова - порожні.

Легіонери Звіра.
Обновами - окови.

Шукає душу віра.
Чатує в часі Слово.

09.05.2014

Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
Її не прикрию я славою голою, мамо.
То чуюсь, як вовк, то як злякане лисом зайча
Між Бугом і Богом, між крамом і храмом.

На мене повісили смертні й безсмертні гріхи.
Їх змиє гроза, що приходить завжди у задушшя.
Хтось ворогів посилає банально на «хи».
А «хи» воно «хи» – і на морі, в повітрі, й на суші.

Я б так не робив.
Я стараюсь любить ворогів,
Як пишуть книжки дорогі в шкіряних переплетах.
Та я не хотів би, щоб хтось когось так підігрів,
Як гріли в радянських столових вчорашні котлети.

Я знаю: народи любили дивитись на муки
Поетів своїх –
Щоби радість із болю точить.
А потім, а потім законні й далекі онуки
Увічнять їх в бронзі.
Хоч вічність та – мить.

І Велесів правнук – поет – десь народиться знову.
І викличе знову на себе стихії усі.
І пустить у душі він плоть свого кровного слова,
В якому і мед, і полин є, і сіль.

Із ним на планеті незручно і тяжко буває.
Без нього то сумно, то пусто...
Без нього – ніяк.
Він мучився тут.
Не належав до жодної зграї,
Бо в нього у іншому світі є зграя своя.

Чим ширші обійми його тут, тим легше його розіп’яти...
«Розпни його!» – натовп кричить і кричить до катів.

Пробило на ніжність...

Дожити б хоча до зарплати...
А плата – святе на житейській путі.

6 трав. 14.

Не так еміру файно, як дуету,
що у Кремлі плює на курултай.
І у Криму, – ховайся і тікай.
Велике Пу іде по Інтернету,
хоч ніс верни, хоч очі затуляй.

Воно, звичайно, ой – не ідеальне.
Йому усе – як із гуся́ вода.
Фашисто-шизопараноїдальне,
воно сьогодні наче віртуальне,
але назавтра – світова біда.

І наче Пу нічого не накоїв.
Ну що із того, що його совок
високої уваги удостоїв?
Є видимо-невидимо героїв,
що голови ховають у пісок.

А Пу іде по головах парафій.
Як Шіва, має лишніх три руки.
У Пу є історичні двійники,
що азимутом не із географій
історію долають навпрошки.

Його годують гобліни і тролі,
але гидують ним, кому «капут».
І тільки бандерлоги, що на волі,
усупереч неісторичній долі
поволі вибираються із пут.

Але немає ради. Їх не чути.
В ефірі – яничари і манкурти.
А як їм не повірити, якщо
велике неодмінно має бути,
хоча надуте Пу – воно ніщо.

А хто з нічим боротися уміє?
Тому і є, що людям на біду
трикольоровим, триголовим змієм
із Раші лізе Пу, і Ді, і Ду.

І Зоо причаїлося у жасі.
У бандерлогів ще немає Пу.
І що тут вибирати бідоласі,
коли Шерхани вийшли на тропу.

Шиплять гієни, шкіряться шакали.
Це поки-що маленькі хижаки
об’єкти референдуму обрали,
аби у Пу були свої васали –
упоєні у крові вожаки.

Відомо, що Анжела – не Акела.
Обама теж ніякий не Боа
і «хенде-хоху» мало у Анжели,
аби у Пу боліла голова.

Тому оце мале й довготелесе
одне із найвеличніших із Пу,
коли його покажуть у лупу́,
вирішує погоду у Одесі,
хоча і знає, – що із плацу Прєсні
іде йому і Рашії – капу...

                              06.05.14

***
Під вікном чорнобривці посіяв,
Покосив у садочку траву…
Те, що Путін накоїв й Росія
Пам’ятатиму поки живу.

Не пробитись зерну у полові –
Тому мусим полоть бур’яни…
Від Кремля не чекайте любові –
Йому розбрату треба й війни.

11 травня 2014 року

Здравствуй, мать из России,
Твой сын, как и мой, красивый,
Умный, начитанный мальчик -
Просто он сын – иначе
Мы их не видим, и…живы!

И в жизни этой красивой
Есть родина, мама, удача,
Работа и отдых на даче,
Есть море и Крым, пускай,
Я это забуду даже…

Но если в гробу однажды
Мой сын твоего пришлет?
Твой сын моего убьет?
Неужто тогда Донбасс,
Украденный им у нас,
Тебя осчастливит…
Горе
Донбасскими терриконами
И Крымскими теплыми горами
Навеки разделит нас.

И только слеза и могила...
Ты думаешь хватит силы
На жизнь, где не будет сына?

11.05.2014

Босими ногами
по росі біжу.
Раптом зупинився,
бо зустрівся жук.
Щось мені говорить,
вусами кива…
От такі трапляються
в світі нам дива.

10 травня 2014 р.

Ой, метелику, мій друже,
Світ для мене став байдужим.
Забери мене з собою.
…Над Горинню, над рікою,
Політаємо з тобою.
Там розвію сум з журбою,
Понад тихою водою.
Може, серденько й загою…

Та зцілить душевні рани
Мені може лиш кохана.

10 травня 2014 р.

Це прощання прощанням не називалося,
Як і літера „р” на вустах трирічних.
Дзеркалам недовірливим ти сповідалася,
У тональний крем заховавши обличчя.

Ти для нього вдягнула веселі кулончики.
Твої очі розгойдані, мов колиски.
Перейшла з ним обіймів мости позолочені,
На губах залишила червону риску.

Дні під вікнами шастали, наче карлики,
Він пішов і вдихнув не повітря, а вічність.
Бог тасує, кладе на столі календарики -
Замість свят проступає його обличчя.

Уже б, як належне, годилось сприймать літа
(Їх плин уповільнить іще не вдавалось нікому),
Якби не надходила північ густа,
Що серце мов книгу, горта і горта,
І ставить не крапку, кому.

***
У саду зав’язалися вишні,
Щось нема цього року хрущів…
Знов на шпальтах з’явились колишні –
Як гриби восени по дощі…

Треба йти бараболі садити –
Бог лиш знає, що згодом буде,
А хто матиме їсти і пити –
Раду дасть собі й не пропаде.

10 травня 2014 року

                              ***
Не так важливо, ким сьогодні бути,
як нагадати, хто є –
                              багатьом
і голосом народу,
                          що почутий,
і до вершин його провідником.

                              ***
Не називаю раєм хати,
в якій ще є
               чужі пенати
парафіянами Отця.

Кого убили, супостати?
Невже потрібно умирати,
аби дожити до кінця?

                              ***
Україна не кує, а меле.
Оживає Швондєром совок.
Очуміло радіо і теле.
А незряче –
               голову дебелу,
як Ему, ховає у пісок.

                              ***
Ім’я народу розп’яли бандити.
У п’ятої колони на чолі
іде велике Пу, і шито-крито
наповнює об’їдками корито,
яке ще не доїли москалі.

                              ***
І оди мало, і не лишня повість
про місію героїв майбуття,
що за шалених віддали життя...

Іуда пропиває нерухомість.
Оце і є епохи ум і совість,
яке у хату ще мете сміття?

                              ***
Ой, лиха побиває година
і на часі дуель візаві –
Вова з вавою у голові.

«Засосала элиту трясина…»
А Росія – свята і невинна,
не потоне у нашій крові?

                              ***
Орієнтовані кесарі нації
на інтереси сусід-ворогів.
Йде репетиція інавгурації
не від люстрації,
               а до прострації
армій ДАІ на арені боїв.


                              10.05.14

Береш коробку сірників, кидаєш за пазуху,
У якості соусу краще додати бензин.
Ну що, приємно? Приблизно так само райдужно
Горять прапори. Ти збайдужіло скажеш - Бог із ним!

Клапоть сукна, хай займається первісним полум'ям!
Я погоджусь, напевно, що це не великий гріх.
О новий Торквемадо, хвилинно знедолений,
Там, де прапор горить, завтра буде пектись чоловік.

Іскра за іскрою, мало з'явитися вогнище,
Натомість обвуглено, чорно - кіптява духу.
Нитка за ниткою - прапор знову розгорнеться,
Підставивши інше обличчя тобі для наруги.

Інквізиторе, подивись, навіщо ти нівечиш
Те гніздо, у якому отримав опірення?
Твій вогонь - мов недопалок, вкрадений нищечком,
Чи таким спопелити хотів жовто-синього?

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ми думаємо, - терористи
Захоплюють будівлі, а проте
Цих зайд громадить Усевишній
В місцях отих, аби понищить
Усе негідне і пусте…

10.05.14

Кладе тавро на СЛОВО
смертний гріх,
коли не вчора – в цю лиху годину
у душах співвітчизників моїх
мечем оман
вбивають Україну.

Напівсирітськи входить у війну
отой, хто кров’ю
не впивався зроду…
І сатаніє гра,
де на кону
стоїть майбутнє вільного народу…

Коли, курва, не стане тобі ні сил, ні війн,
Коли в порт повернуть усі кораблі,
Ти можливо тоді запишеш у свій сувій,
Що тепер все як треба на цій землі!
Що тепер всі незгодні колись, усі хто "ні" -
Незворушні і, хрест тобі, не живі...
Із намулом, з рибами десь на гливкому дні,
І сліди їхні попелом на траві...

Коли, курва, не стане тобі ні снів, ні слів,
Ані поля чужого, ані вишень,
Ти можливо тоді на Божий небесний стіл
Виймеш серце із чорних своїх кишень,
Щоб сказати людям якісь головні слова,
Що прийшли, переповнені болем вщерть!
Чуєш, курво, немає в світі страшніше зла,
Аніж війни безжальні та справжня смерть!

Плач, Соломіє, усі твої сльози тонкі преамбули!
Так просто усе в житті, мала, як безгрішна цнота.
Молишся в храмах священних та віриш у Божих янголів,
Там, де гріхи, ти ставиш уперто печать цейтноту.

Заперечуєш культ війни та кров пролиту на паперті,
Що сповідують нам прийдешні гливкі апостоли.
Плач, Соломіє, бо нині уперше цвістиме папороть
Серед хоспісів заблокованих, війн та пострілів!

Бо дитинство закінчиться із дощовими світанками...
І цей грішний світ, мала, втрачатиме всі надії!
Коли вічні казки загнивають під справжніми танками,
Наші діти стають дорослі, моя Соломіє!

Яка ж ти в мене виросла красуня!
Хай Бог тебе завжди охороня!
Доросла доня - мамине відлуння,
З долонь у світ відпущене зерня.

В твоїй дитині - доні-фантазерці
Того зернятка бачу вже плоди...
Ти - скибочка відрізана, та в серці
Частинка невід'ємна назавжди.

01.05.2014

Вся вона – перешерхле листя – найсолодша твоя коханка –
Прошепоче молитву грішна за твою неспокійну душу.
Поклянеться без тебе в небо перед Богом.І перед ранком
Перестане давати світло. Буде тиха і незворушна.
Підбиратиме черевики під свої старомодні крила
Відчинятиме сонні вікна, щоб набрати у груди січня.
Ти захочеш у коси пальці.Ти захочеш, аби просила
Може, волі, а може, рабства. Сам проситимеш рабство вічне.
Сам проситимеш стільки болю, щоб забутися і здуріти...
А вона нагадала вчора, що не в’язана рушниками…
Приросла до чужого сонця. У чуже заблукала літо.
На чужому хотіла горі збудувати любові храми.

Це таке божевілля ночі. Найгіркіша твоя отрута
Повиходить колись із серця... А вона вже виходить з дому
І волочить опалі крила за собою. Собою бути
Вже не зможе. Хіба згадає, як летіти на небо сьоме.

Так розкроїв, немов шукав основу...

Переродившись всоте і померши,
Душа згадає вістря твого слова –
Довершене... довершене... доверше-

Не сісти, мов голубка, на рамено,
З очей тобі не спити трохи жалю,
Бо нелюбов, пульсуючи у венах,
Зашкалює... зашкалює... зашкалю...

Є стільки фальші, бо нема бажання
Налити щастя, як вина, у будні...

І лиш за правду першого торкання
Не судять... не судимі... неосудні...

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

Вона захмеліє і скаже, як сильно хоче,
Щоб дотиком ніжним ти всю її перевершив.
Лиш сіпни за нитку – і лялька заплющить очі.
Веди, ляльководе. Сьогодні ти в неї перший.
Бреши, ляльководе. Бреши їй, що свято буде,
Що ти їй мотуззя відпустиш наполовину,
Допоки світанок гарячі тіла остудить.
Допоки уста ще від поцілунків винні
І може, уперше озвалося...десь у грудях...
Малюй, ляльководе, їй лілію на коліні
Вологим мізинцем, умоченим в каву свіжу
Повільно-бентежно, мов кілька хвилин до страти...
– Ослаб мені нитку, що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає...
– Кохатися?
– Ні... кохати...

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.