Усякий має те, чого достоєн,
як он із мінометами бійці,
які ідуть туди, де їх Бетховен
чекає з камертоном у руці.

За «лунною» сонатою мантачки,
за рваними вибоїнами трас –
нам до Європи , як до неба
                                  рачки,
але і їй – далеко ще до нас.

До героїзму наших Мата Харі
і до контрибуційної весни,
до резидента, типу яничара,
і до свободи вибору війни.

І до Росії – у глибоку…
                                 Опа!
Ікається оскомина ковбас,
які нам завойовує Донбас.

І наче до пришестя чи потопу
нам зовсім недалеко до Європи,
але Європі,
                   поки,
                              не до нас.

                              16.05.14

І нащо тоді ці рими, сльози і грими?!
Писати зболені вІрші під ватри спів...
Коли твої руки іншій тепер мейнстрими,
Коли всі думки про тебе не варті слів.

І я розчиняюсь в тихих акордах Ліста...
Чекаю, як злива вигоїть з мене сум.
Ці ночі травневі...ця дощова конкіста,
Де рими...сльози - моя амальгама сну.

Чекають тихо виямки калюж
І крапель, що вдаряються так лунко…
І жде земля на прохолодний душ,
Вуста дощу розкрила для цілунку.

Він увійде у неї, як любов,
У надра увіллє жагу безкраю.
І оживе усе навколо знов
І білим цвітом ніжно забуяє.

4.05.7522 р. (Від Трипілля)

Цей щебет пташки під вікном,
в весняну пору ранню,
облагороджує Содом
спонтанним віршуванням.

Бадьорить чорні діри сну
над вертикаллю суші,
де мають вдачу матірну
живі і м е р т в і душі.

На повні груди нота ,,ля”,
і з верхньої октави,
наздожене політ джмеля.
Скасує смерть Варавви…

Ця дивна пташка під вікном
на зрубних ранах клена
з моїм відважилась чолом
б о р о т и с я за мене.

Куди подінешся - весна!
Хай щезне тьма і туга!
Воскреснеш майже задарма
поміж Дністром і Бугом.

І я повірила ще раз
крилатому створінню.
Весна дає людині шанс
любити навіть тлінне.

Ми з тобою, мій вороже, вічної крові.
Відпускаю я шепіт, моління і спів
навздогін вітровію й тому візникові,
що непрОгляддю був
і лжесвітло терпів.

На найбільшого воза надія найбільша –
під колесами камінь чужий – на пісок,
і вціліє крило лебединого вірша,
налетівши на прогнані зблиски висот.

На найбільшому возі пожитки від сонця,
не штовхни його зопалу нині навскіс.
Янголята, одвічних небес охоронці,
проводжають за обрії польку* коліс
і за нами – очима, очима, очима
на просторах не тільки свого візника,
де злостивці вигулькують, геть нескоримі,
де «війна – не весна», вже зачовгана рима,
незачовгану душу припне до рядка.

2014р.
* ТанОк.

Не шукала шалених пригод,
Силу духу вагою не міряла.
Біль під серцем від зла та гризот
Лікувала не зіллям, а вірою.

Не мовчала фальшивим словам,
Підіймалась з колін, коли падала.
І за правду свою, як за крам
Я сумлінням платила, не зрадою.

Між людей, серед помислів, скрізь –
Я була лиш такою, не іншою.
Я навчилась ридати без сліз
В цьому світі – святому і грішному.

«Сили дай!», - все, що в Бога прошу
Щоб думки мої стали світлішими,
Щоб ще раз від рясного дощу
Прорости не травою, а віршами.

А. Ш…
За волю, за славу, за честь України,
За світле й щасливе майбутнє її, –
Ти батьківську хату свідомо покинув
І десь під Ізюмом у полі стоїш.
Не знаючи страху, ні втоми, ні ласки,
Заціпивши зуби, напруживши зір, –
Вслухаєшся чутко і в шелест, і в хряскіт,
Сумлінно вартуючи наш капонір.
Неначе вовки позбиралися в зграї
І рискають всюди чужинців гурти, –
Беруть у полон і безжально вбивають
Людей, що не хочуть біді присягти.
Учора стріляли з кущів переярку
І ледве лишився живим побратим,
Бо черга ворожа, як травокосарка,
Лиш слід свій смертельний лишила на нім.
Терпляче маскуючи лютості вискал
І в шкіру овечу закутавши тло, –
Можливо і нині звір цілиться зблизька
В твоє іще юне, красиве чоло.
Будь пильним і мужнім, бо мати сумує,
А також гордиться тобою до сліз
І молиться Богу – Всевишній почує
І радісна буде від тебе їй вість.
Хай співи пташині тебе обступають
І зелень вкриває полів та дібров, –
Нехай не проллється у рідному краї
Синів України зажурою кров!
16.05.14

                              ***
Усім сіяє повновидий місяць
і сіє срібло на ясні поля.
І міріади зір, як очі, світять.
Як не радіти, –
                       це моя земля.

Усе моє – і сад, і хата, й ниви,
і річка, і зажурене село.
Але який я був тоді щасливий,
коли нічого
                     свого
                              не було.

                              ***
Весна минає. Хороводить літо.
На сцені ночі мліють солов’ї.
І як збагнути, що у цьому світі
є вороги і десь ідуть бої?

Змагаються – і нице, і високе,
аби розп’ясти душу на стовпі.
І зазирає завидюще око
у душі невидющі і сліпі.

                              ***
Існуємо за Ветхим Заповітом,
і Одкровення наче не сліпе.
Питається, –
               а що то є
                              еліта?
Як може верховодити цим світом
жорстоке, інородне і тупе?

І сяйво сонця закривають круки,
і місяць часом поглядає зле...
Питається, –
               для чого лишні муки?
І наче треба опустити руки,
але завжди лишається, – але

якщо не сяють очі, що напроти,
і у душі нічого не лишу́
такого, що формує патріота,
якщо мій ворог – за, а я – не проти,
питається, –
               для чого я пишу́?

                              15.05.14

відболіли слова
віддзвеніли камінні дороги
за порогом тяжби
на розпутті повінчаних днів
де затаєні звуки
притомно ведуть у нікуди
де життя - не життя
а хрест-навхрест змотужені груди

завіконна метіль
із розгойданих квітів і звуків
із натягнених струн
із одчинених небу лекал
вогняною печаллю
викроює крила лелечі
од воріт до край світу
од небес до дзеркал порожнечі

усередині тінь
а доокруг напнуті вітрила
як розхристаний сон
як молитва на вістрі стріли
у холодній росі
піврозмиті сліди півхоробрі
половинка недолі*
закотилася сонцем за обрій

17.05.2014

Пригубивши любові смак –
Полуниці тепло сметанне,
Поцілунком на серці тане
Обнадійливо-ніжний знак.

Короновані перса днів,
Довгопола нічна прозорість…
Та визбирують крихти-зорі
Кури ранків і рани снів.

14.05.14

Пародія

Я просто жінка, з метром дев’яносто,
Та не лякайся, знаю – то немало.
Ми пили чай – я засміялась… просто…
Ти захлинувся – ледве відкачала…

Коли я зла – бува, де правду діти,
Рятуйся сам – чимдуж тікай за хату!
А як сумна – мене не розсмішити,
Хіба як принесеш свою зарплату.

Буваю ще нестримна, як цунамі –
Тоді ховайся! А буває – плачу.
Останній раз це трапилось у "Вамі"
Якраз тоді, коли забула "здачу".

Буваю справедлива, але строга –
Ось вчора розігнала друзів зграю.
Ну що тремтиш, неначе я дворога –
Сама собі заміни не бажаю.

Тверда буваю, як гранітні плити,
І рідше – добра , переважно зрання.
Затям, мій любий – Я прийшла, щоб жити!
То що ти там балакав про кохання?


15.05.2014

***
Мовчало слово – думав тільки Бог,
Він знає добре, як снаги додати.
Я в тишині молитимусь за двох,
Бо вірю небесам, як вірить мати.

***
Тебе щоб не любити? Я не вмію…
Вплелося срібло в кучері густі,
Вже пише літо вересню листи.
Колись і я, і я заосенію.

***
Я чую сонце у твоїх долонях
Я бачу лісу прозелень в очах.
Юначі весни гріють ще…хоча,
Вже теплий жовтень припорошив скроні.

***
А нині всюди мокрі парасолі,
(Вже розлютився не на жарт Перун!)
І молоді стебельця перших рун
Накриють щедро цвітом ниви голі.


***
Перелисталося, переписалося все.
Спогад прикличу до себе на щиру розмову,
Хай вже неспокій у душу мій гість принесе.
Завтра, як звикло, про суще писатиму знову.

слухай життя поруділо як трави листопадові я вже не хочу ні тіла твого ні любові
холодно опинитися десь при дні без опори і без чудес
і світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою і
телеефірами, мемами аватарами чорними пацюками просто тарою
пустою скляною з металу чи полімерною
та врешті дешевою мертвою
травень отравою димною кіптить флудить
колами колами колами… нудить
крутиться голова від перетрубацій моєї нації
усі вороги любі друзі люди чужі і рідні
смаляться на цій сковорідні
чорні тюльпани море море море
слухай це місто оскоплене місто хворе
місто осліплене місто пусте і значить
просто притулок собачий – реінкарнація міста
окраїна вже руїна і хто не скаче – накриє піна
із ванни і кока-кола і тих, що в обладунках і голих…

бухати або померти колами колами колами
життя і смерті у чортовій круговерті у цім конверті
конвертер валюти назва якої – люди
наші хороші люди просто чиясь валюта
слухай життя поруділо як трави листопадові
грози травневі грунт напоїли кров'ю
світ став непривітним неначе колодязь без
доний бетонний сірий колами колами колами
наповнений піною з ванни і кока-колою

16.05.2014

Мрійникам одна дорога мріяти,
А мені дорогу просто йти
Щиро вірити, ясно мріяти
По дорозі долі тихо йти.

Це без сумніву любо, дорого
І чудово без задніх мрій
Цінність всіх думок поруч подивом
Не буває без гарних днів.

Так буває чудово іноді
Квітнуть квіти, блищить роса
Все міняється з літнім вирієм
І приходить тоді весна.

Все одно якщо любо, дорого
І чудово без задніх мрій
Не буває життя без ніжності
І без добрих, сліпих надій.

Не буває життя без сумнівів,
Без помилок і без почуттів
Не буває життя без радості
І без теплих і літніх днів.

2014

А ти знаєш, вони стріляють без куль, без пороху.
Без кривавих атак виривають з корінням спокій.
Аж до неба відлунюють їхні бравадні кроки.
Не бояться вони ні вітру, ні злив, ні мороку.

А ти бачиш, вони ховають гріхи під масками.
Не зважають на крик і на шепіт весни гіркої.
Їхні хижі слова витікають із губ рікою.
Всі емоції лиш коцюбляться під гримасами.

А ти знаєш, вони пороки свої приховують.
Їхня злоба важка, ніби молотом, б’є уцільно.
Нам не дихати з ними повітрям єдиним вільно.
Ось побачиш, вони програють без куль, без пороху.
12.05.2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

Казала баба, що поети брешуть
так само, як радянські «брехунці».
А де бабуні язиками чешуть,
то там і суща правда при кінці.

Якби тепер жила покійна баба,
її село піднесло б до небес.
Село бо знало, – баба, як варцаба.
Прямішої не знало О-Бе-еС.

До прикладу – ідуть колгоспні збори.
А ось і слово лектору. Пора!
– Америка Росію не поборе.
У нас – ракети. Лэніну– ура!

Ну точно так, як у Слов’янську – Штепа.
– Ура вічнозеленому совку!
А що казала наша баба Степа?
– Поплескаємо, мать вас розтаку.

І всі баби, які сиділи мовчки
у першому й останньому ряду
плескали і сміялись із примочки,
придумуючи жарти на ходу.

А нині що? Тепер іначі... раки
очолюють слов’янську Де-еН-еР.
По подіуму бігають макаки
і агітують за еСеРеСеР.

І як не чути? – Радіо казало!..
Але у баби запитав онук:
– Бабусю, що то в телику стрибало,
як мавпа, що у Путі їсть із рук?

– А то, онучку, Дарвінська приблуда.
що у раю була – «запретний» плід.

– Скажи, бабусю, а таке ще буде
через якийсь десяток сотень літ?

І інша баба, викрутивши віхтя,
онуку каже:
               – Будь мені здоров.
Мине еволюційне лихоліття.
І люди там не наламають дров.
Бо на межі тридцятого століття
і між макак нікого не помітять
дурнішого, як Шаріков-Царьов.

                              12.05.14

Бузкова осяйна феєрія
Чарує різнобарв’ям пахощів,
Квітує травня гра – містерія
Солодкі ягідні ті ласощі.

Сплети те макраме вигадливе
Із черги дня свою ілюзію,
То лапки кошеняти скрадливі
Проходили часи перкусії.

Іще немає сну полинного,
Ще спека не стікає пальцями,
Блакитне небо мріє зливами
І марно снить дощами хмарними.

***
Ось дивлюся
Довкола
На все я
І гадаю –
Не гасел,
Не слів,
Не політиків
треба – Мойсея,
Щоб ще раз
Крізь пустелю
Провів.

І Геракла
Би здалось,
Щоб стайні
Українські
Почистив,
Як слід –
От тоді, може,
Добре і файно
Ми б зажили –
Без горя
Та бід.

16 травня 2014 року

Ця зима тобі в серці
Лишила роз’ятрений шрам.
Він так довго ночами
Ще солоно буде боліти.
Та, довіривши крила
Холодним весняним вітрам,
Ти зумієш-таки
Долетіти до теплого літа.

І не кайся, не варто.
Ти сильна – чи, може, слабка?..
Розучись озиратись –
В минуле зачинено двері.
Треба ставити крапку,
Хоча б і посеред рядка, -
І палити слова,
Що ніколи не знали паперу.

І нарешті збагни:
Недаремна ота самота,
Крізь яку твоя доля
Ступає упевненим кроком.
Бо, зваливши на плечі
Свого нелегкого хреста,
Ти побачила серцем
Усе, що невидиме оку.
15.05.2014

бджолясті крила пелюстків
на яблуні бринять
що у меду маї хльосткі
купають бджоленят

що літо ллється і шумить
смарагдовим руслом
де перед тим лише за мить
не грало й не росло

що вулик виткала трава
між яблуневих снів
і лине музика жива
у просіки пісні

що бачили як віддаля
гіллястий садовик
гостив у пригорщі джмеля –
найстаршого з музик

***
Я раніше
Не знав,
Що це –
Жити минулим,
Повертатись
Щодня
До колишніх
Подій,
До усього,
Що з нами
Відбулось
І було,
Відцвіло
І спливло,
Як листки
По воді…

15 травня 2014 р.

***
Все здається – ти вийдеш із хати,
Посміхнешся з порога мені,
Будеш внука в саду колисати,
І співатимеш ніжно пісні,
Нову книжку покажеш Максиму,
Зачаруєш казками Тимка
Про Телесика, Коцького, зиму,
І солом’яного бичка…
Підійдеш до вишневої гілки,
Приголубиш рукою квітки,
Що над ними вже трудиться пчілка,
І оглянеш усі закутки…
Милуватимеш радісним сміхом
Незабутнім, немов зорепад…
=======================
Так далеко десь час той поїхав,
І ніколи не верне назад.
Та лиш серце і досі не втямить,
Чом замовкли казки і вірші,
Чом нема вже бабусі і мами
Й так незатишно стало душі…

15 травня 2014 року

за зеленим морем, за синіми горами,
у чорному місті, в кам’яній хатині,
ми з тобою сидимо й говоримо
о пізній годині.
я тобі розказую про клубок доріг,
у якому так важко знайти свою,
про жінок, що скніють о цій порі
у чужім краю.
про конкретний голос у животі,
що тече, як камінчиками – вода,
про те, що більше б за все хотів,
стати собою, та ще не став.
про відстань, про пам'ять, про зграї хмар,
які деруть животи об дах,
про те, що вагітних між них нема, –
лише вода.
про взаємність, якої бракує не всім,
про невільну наругу, про біль і шал,
про те, що кубло гадюк у вівсі –
то чиясь душа.
про вірші навзаєм, про те, що ти,
вже вічність нічого мені не винна,
що срібна луска на лиці води –
як ластовиння.
про задуху-ніч, про розбіжність вдвох,
про розлите масло перед трамваєм,
про те, що між нами було Різдво,
і воно триває.
а ще про сліди, що лишають ті,
хто обікрав, хоч не кожен – злодій.
і знову про голос у животі, –
якраз відтоді.
про панічне безсилля, про світ довкруж,
в якому іронії – всім достоту.
про стриманий несмак гвоздик і руж,
і про запах поту.
про те, що небо важке і чорне
і його не втримати поодинці.
що ми – жертовне зерно, а жорна –
у цій хатинці.
що ніч притуляє своє лице
до шибки – і дивиться! – й нас несе.
про тебе, про себе,
про те, що це –
все.

Рассказ участника митинга
за федерализацию в городе N
на Луганщине

* * *
– У нас, – объяснял горожанин востока, –
По-правде, народ осмелел «тока-тока».

Мы стали копировать ваши майданы.
Нас что подрывает? Пустые карманы!

Везде после «бати» – как после Мамая.
И давит сосед, на мозоль наступая.

Протест как протест – возвели баррикады.
Хозяевам жизни давно мы не рады.

Подъехали парни – бабло, автоматы.
– Давай митингуй! – говорят. Вот мы с братом

И вышли. Мы как бы за русский, за фе…
Короче, за то, чтобы с нами эР Фэ.

Чтоб с ними мы жили, как в СССРе.
А то перебьют нас
бандеры!

Нам сказано: «Эти порежут вас мигом».
Да что ты мне – Харьков, Черкассы, Чернигов!

Какая мне разница, кто там откуда
И как у Бандеры вербуются люди!

Так что же, что лет шестьдесят его нету.
Они ж, патриоты, по целому свету…

И в сговоре с ними ЕС и Обама.
А кто договаривался, братцы, с нами?

Конкретно – с Толяном, с Петром,
с Константином?
А меня уважаешь ты,
Украина?


* * *
Так слышишь иль нет? А ведь мы на распутье.
Такое в умах… В телевизоре – Путин.

А где украинские телеканалы?
…Под флагом России нас, братцы, собрали.

Мужик с пистолетом, башка в балаклаве,
Тризуб сковырнул и цепляет двуглавый.

Наш флаг разорвали. И дали нам гривны.
Но стало мне страшно: ведь флаг –
не партийный!

Державный! Позвали нас: – Парни, вы с нами?
Дадим вам «Донецкой республики» знамя!

Опять Попандопуло чей-то на крыше.
«Донецкий» там стяг. И российский повыше.

– Ура! – закричал кто-то рядом. – Россия!
Теперь мы Россия! – Ну прям истерия.

Тверские, рязанские – скинули маски.
А где же бандеры? Так всё-таки сказки?!

И рядом – известные тут «криминалы».
Ты глянь, как сбежались. Ликуют, шакалы.

Бандитов всё больше, свои и чужие,
За ними, выходит, спецназ из России.


* * *
Тут я протрезвел. Нас – за что уважать-то?!
За что мы стоим, очумелые браться?

Россия захáпала Крым наш и море,
А мы расплясались при их триколоре.

А что, помогли нам соседи, когда мы
Терпели при власти бандитов с ворами?

Так нет! Приютили их нежно в Ростове,
Герои сидят в телевизоре снова.

И снова разгул бандитизма повсюду,
Открыто, с оружьем. Испуганы люди.

…Где дети? В Луганске. Звонили вчера им.
Просили не рыпаться хоть вечерами.

А детки – на митингах за Украину!
Так что же я – враг моей дочке и сыну?!

И мама звонила: «Ой, плачу я, діти.
Синочки, мені б в Україні дожити.

Солдатики наші стоять на кордоні,
Носила їм борщ, огірочки солоні.

Підтримка маленька від кожної хати.
Аби ж не судилося їм воювати!

А як доведеться – піду в Оборону.
Село наше, діти, – вкраїнське до скону…»

* * *
…Так что ж, мужики, мы не с этого края?!
Луганщина – наша отчизна родная!

Мы мову забыли, пахали на дядю,
А нынче и землю отдать свою рады.

Царь-Путину сами сдаёмся наивно –
За сказку, за рюмку, за дозу, за гривню.

Э нет, ты хоть кум, а слезай с моей вишни.
И флаг свой сымай – надо мною он лишний.

И пусть твои, цáрю, спецназы-солдаты
Нас снимут с прицелов своих автоматов.

И пусть нас не манят российским корытом –
У Путина шахты закрыты-забыты.

А мы -то России – металл и ракеты,
Продукты, энергию… Вот нам за это:

У Путина брешут про нас небылицы,
Народ, мол, чихнуть без России боится!

Забыли, как наши Тюмень поднимали,
Сибирь и другие «российские» дали?

Куда там ни кинь – украинцы при деле.
А мы, мужики, что ль, совсем обалдели?

Своей Украине мы что – не опора,
И рады сидеть у неё под забором?


* * *
Не, я за державу. Где всяк будет сытым.
Своих мы отловим воров и бандитов,

Кто «каждого слышал» – не нужен тут снова,
Майдан его свергнул, разбиты оковы.

Царя не зовём! Защитим свои хаты –
Луганск и Донецк, Запорожье, Карпаты...

Тут будет свобода. Тут будут законы.
Ребята, возьмёмся, ведь нас миллионы!

Так я за майданы – под правильным флагом.
За нашу державу, за нашу присягу.

Чего же мы ждём? Избавителей, что ли?
Мы сами тут дров, мужики, напороли.

Мы сами сглупили, поехали крыши…
Пока ещё можем, поддержим детишек.

Даёшь Украину! Для дочки, для сына –
Для всех нас, родные, – даёшь Украину!
МОЮ УКРАИНУ!

19, 21. 04.2014.

Прірва кривава ран
Виявила калюжею,
Поле чужих оман,
Вітер удався стужею.

Ряд помилок-обрид
То тільки вістря крихітне,
Крил не зламав політ
Хочеться чути : «Вихід є!»

Адже цвіте весна,
Вкотре як першина,
Адже ще є краса
В кожних очах вона.

Снаги регрес після підйому
Приймаю наче аксіому
І вірю у новий виток
Натхнення Божого потому…

15.05.14

Зеленою нотою щастя,
Блакитною хвилею мрій,
Жовтіє у серці ненаснім
Рожевого дива прибій.
Еола прозорого дотик,
Венери червона струна -
Здіймає емоцій широти
Малиновим сяйвом вина.
Молочні хмарини-надії
Під вечір танцюють сріблясто,
І золотом сонця, снодійно,
Колиску гойдають завчасно.

ніч не спить ми вертаємо сонні
в береги несемо поговір
де хитає старе гайвороння
бузину у зеленім литві

де блукає невлучена куля
де не тліє трухлява труна
і несуть наші губи нечулі
макоцвітні чиїсь імена

що скидаються чолами з плину
що течуть голосами малят
де одвіку не знаючи впину
у покосах намоклого сіна
сивий зозуль чаклує поля

Ти певне не спиналася з колін
Не бачила іще святої волі
А ми, як завжди, ниці та малі,
Гіркою ерою обібрані до болю,
Немов закляті…

Плачевно так відроджується день
І перший крок, немов по лезу бритви,
І голе світло сипле тим, хто йде
Із неба сонце млою оповите,
Немов байстря те…

…Вогніла даль у попелі їдкім,
Топився сніг від доблесті та крові
І два Майдани в стоголоссі тім:
Один у зраді, другий – у любові,
Мов грім над світом…

«Це ще початок…» - згоді скаже час
Юрбі, несамовитій від зневаги.
І сьогоденним подвигом за нас
Пішли у вись загорнуті у стяги
Небесні діти…

пародія

От буває в природі –
Мій заснув на городі,
Картоплиння високе –
Задрімав в борозні,
І хропе як безстрашно –
Мав іти в “рукопашну”!
А тепер у атаку
Доведеться мені?
О, збудився від крику –
Пхаю в руки мотику,
Дайте чисту годину –
Йду у наступ сама.
Підійму картоплину –
Трохи випрямлю спину,
Озирнуся – де воїн?
Далі сцена німа:
Мій “забив” на трофеї –
В борозні, як в траншеї,
На мішках, у тіньочку
Оборону трима!


09.02.2014

Как умру, то схороните
Меня в тайном месте,
Чтоб бандеры не свершили
Надо мною мести.

Закопайте хоть в пустыне,
Чтоб не видно было
И потомки не плевали
На мою могилу.

Можно было бы, конечно,
Во дворе Лубянки,
Но боюсь, что доберутся
И свои, и янки.

Для меня небезопасно
Даже в Мавзолее
(Разве, рядом с Ким Ир Сеном
В Северной Корее...).

Если я не съем всю дозу
Крысиного яда,
Януковичу отсыпьте,
Сколько будет надо.

Обвяжите мое пузо
Колорадской лентой...
Будет помнить вся планета
Вову-президента!

Обвяжите и зажгите,
Не щадя бензина,
Чтоб я стал, как мой учитель
Средь руин Берлина.

Каждый раз, мочась в сортире,
Хорошенько сплюньте
И меня ядреным матом
Вспомнить не забудьте!

2014

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

Тягнуться мережива ніжні завитки.
Ниточку за нитку запліта павук.
Ніжною мережкою стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.

Прописною мовою вкрилися поля.
Пролягли дорогами вдалину стрічки.
Полинами сонними сивіє земля
І казки розказують горлиці-річки.

Прилетіли з вирію перші журавлі.
Викотилось бубликом сонце золоте.
Придивіться тільки-но, на своїм крилі
Принесла нам ластівка ясноокий день!

Лине за туманами пісня голосна
І дзвінка мелодія котиться вперед.
Щось шепоче вітрові молода сосна
І сміється-тішиться легінь-очерет.

Зорі покотилися вишнями в траву.
Місяць усміхається з-за густих кущів.
Вітер, пролітаючи розбудив сову.
Тільки його й бачили – зник у спориші.

Пісня ллється-котиться хвилями ріки.
Птахом розтривоженим серця мого стук…
Неохайно поспіхом стеляться рядки,
На папір стікаючи лагідністю рук.
2008

Хлопці, не смійте вмирати..!
ой полягло вже сміливців.
Коляться урвані дати:
двадцять, сімнадцять,
за тридцять...

Півночі злі заволоки-
п"яні сусіди - клепали
триста обвуглених рОків
ніж на Вкраїну оспалу.

Лаптями перлись у душі-
звані братами чужинці,
хіть свою чорну роззувши-
гадили плеса трипільські.

наші ж гострилися леза,
вени вогнем набухали,
гени скресали почезлі,-
важко зопершись на рало.

Трісла мембрана світанку,
туги розлились молока.
Місять загнузадні танки
землю, - сполохавши спокій.

Геть захмелілі смертями
впиті вишнівкою крови
надра глибокі та ями-
хижі пащеки - а щоб ви..!

Небо ковтає безстрашних,
сонце бандериться в гіллі.
Наші синочки - ой наші!
кулі cyзір"ям на тілі.

Хто прапор чести Аратти
в шанцях високо нестиме?
Хлопці, не треба вмирати
ви нам потрібні живими.

Свідомість прокидається у сяйві місяця
Непевною ходою повзе мочити горло
Їй діалог потрібен, вона біситься
Стара шульга, підступна і проворна

Виймає з рукава старі історії
На жалість давить, обіцяє файнощі
«Перебігай на нашу територію,
Забудь свій сум і не впадай у крайнощі»

Облиш точити серп, продай налюблене
За парус розраховуюся золотом
Твоє життя уже і так загублене
У сварках між ковадлами і молотом

До чого плащ? Не модний, не фасон
Ну як, наважишся таке спалити?
Завершуєм гастролями сезон
Купуєм спирт і починаєм жити..


2012

Україна в вогні,
Вона вся палає,
Наше серце в вогні,
Воно уже знає..

Знає правду й брехню,
Знає біль, який не минає.
Пізнаючи все горе в вогню,
А він не згасає...

Все щє й досі горить,
Серце й досі страждає,
Вся країна димить,
Вона все щє палає.

Вона має серця,
Вони не вмирають,
І ми молим творця,
Коли нас убивають.

Наше серце одне,
Його не здолають.
Та поки ворог збагне,
Його подолають...

13.05.14

Упасти в сон, немов на зиму звірі,
Пустити корінь, як верба, у дно,
А чи прийняти в душу справжню віру,
Закривши в світ капронове вікно?

Як далі бути в чорній вишиванці
Зі шрамами на стомленій душі?
Коли не хочеш уставати вранці,
А ввечері всі друзі – алкаші?

Первісно і космічно одночасно.
А біль – то світлий, то печерний аж.
Десь там в мені, глибоко, непогасно
Обожествляє душу «Отче наш!».

І тихо, й мило, й сумно на планеті.
Війна ось-ось почнеться світова...
Принаймні так лякають в Інтернеті,
А наяву надія ще жива,
Що хоч на краплю крові помудріло
Стареньке людство...
Мать його ж туди!..
Пробачте нам, макаки і горили,
Всі ті, що перші вийшли із води.

Що ми були розумні, та не мудрі,
З’їдаючи і Землю, і себе...
Примружились, припахнулись, припудрились...
Але кому? –
Для моргу?
Для небес?

Як золота печаль старого вовка,
Висить зоря у диханні гаїв.
І атомні кричать боєголовки
Над предком ненародженим моїм.

28 квіт. 14

А я все повторюю мантру -
Те «Contra spem spero»,
Що справно несла свою варту
У темних печерах.

Долала важкі каменюки
Життєвого шляху,
Надійно відводила муку
Давала наснагу.

Бо сумнів долає
Таке керівництво до дії,
Бо тре’ сподіватись,
Хоча і забрали надію.

Крізь конформізми, кон'юктури,
Крізь мишки і клавіатури,
Крізь схеми, плати, СD-ROM-и
Крізь монітори N-дюймові,
Крізь сайти, флешки, СD-R-ки,
Крізь светри, до дірок протерті,
Крізь серце, мозок, вени, руки
По клаві тихо тіло стука…
Панове, чуєте? В натурі,
Не тіло це - література.


13.05.2014

Якби була я обережна, як Європа,
що довго думає про санкції Кремлю,
я не зробила б у житті ні кроку,
я б не наважилась промовити – люблю...

О, як же європейцям тим спокійно,
комфорт уївся їм аж у нутро.
О, їм таки потрібна Україна,
щоб риб’ячу зігріти їхню кров -

то ж хай навчаться вірити, любити,
Господнім словом душі зігрівати!
Під європейським небом вільний вітер
роздмухає в серцях любові ватру!


13.05.2014

у моєї старої верби
що життя прозиває простою

Мой милый, твое творческое сердце
Горит огнем от множества идей.
И пламенная страсть твоя
Так просится наружу поскорей...

Ты видишь Мир в особенных раскрасках,
И придаешь значение невидимым моментам.
На полотне твоем все сняты маски,
Смешал ты на палитре два лишь элемента...

Ты добавляешь жизнь в бесчувственные грани,
И разукрашиваешь в доме, вместо обоев, стены.
Ты даришь радость людям и свои старания,-
В ответ на это - Муза откровенна.

И ночью дышишь ты не ровно.
Ты в серость дней спешишь пролить тепла.
И с кистью с самого утра, ты, словно
Спешишь допить все вдохновение до дна.

Ты гений. Мастер.Творческое сердце.
Душа наполнена вселенской красотой.
Ты лепишь чудо в комнате пустой,
И это чудо позволяет мне согреться.

Ты дышишь - краски оживают.
Ты прикасаешься - весь Мир надежду обретает.
Ты Бог в этом прекрасном Мире,-
Так пусть же вечно птицы в нем летают!

Місто-гойдалка – хто не впаде? Місто-гойдалка,
зачудоване масками, ними ж розхитане.
На пісочниці діти з чужими штрихкодами
намагаються збройниці хутко засипати.

А з дитячої гірки нікому не гОдиться,
на жорстві розпростерто і ручки, і ніженьки,
і з дитям на руках молода Богородиця
не змогла наздогнати затінених біженців.

2014р.

Ти бачиш, як навколо все змінюється
Ми стаємо дорослими та ховаємось у мушлі
Вигадуємо нові цінності та таємно ставимо мітки
На моїм обличчі блідім відблиски моєї безмовности

Ти знаєш якими ми колись були дітьми
Минуло стільки часу, а здається - це було просто вчора
І я знову у часі ставлю для тебе мітки
Це чийсь спогад чи слово про мене
Що тобі мене нагадає

У перший же день весни я відчиню повністю всі вікна
І буду шалено вдихати весну, що ще тільки прийде
Моя кров закипить, оновиться
І я відчую, що я вільна
Хоча, чим зима може зковувати?
Холодом, наче лещатами, міцно?

Я часом блукаю думками, ніби бездонним морем
Здається, ми занадто рано пізнали з тобою мудрість
Але навіть із гіркоти можливо отримати якийсь досвід
Долоня тримає долоню поки в очах є світло

19/02/13

Я щиро вдячна Богу за тепло,
Що добрим словом зігріває душу,
За те, що навіть всім вогням на зло
Я теж горю, мов полум’я, бо мушу.

За тиху пісню, що співав кобзар
Колись давно, у полі, на могилі.
Щось є щемке у цих словах, мов жар.
Вони ж не подоланні, бо стокрилі.

Я вдячна Богу за усе, що є
Хай маю на плечах єдину свитку.
І навіть хай це небо не моє –
Я все одно не вмію не любити.

За вічну мрію, що живе в мені,
У завтра з нею йду, немов на свято.
Поезіє, впаду тобі до ніг,
Свята і грішна посестро крилата .

на фйорді тиша
і брил безіменні лики
холодними рунами дивляться в очі мені
з-за скелі виходить неквапно
самотній вікінг
сідає до мене
і руки трима на вогні

він довго мовчить і очима
плекає думу
і щось на вустах його рветься в слова
чимдуж
я бачу в очах у вікінга
трошки суму
хоч ззовні начебто воїн
похмурий муж

і каже вікінг

я тут вже затримався надто
я мав би з богами пити духмяний хміль
та довгі століття сиджу тут один
при багатті
до тої Вальгалли іти
забагато миль

а там за столом
бенкетують
мої побратими
і Одін сміється із жартів
братів бойових
і пахне їм звідси
запах жертовного диму
що куриться смертними
в честь та безсмертя їх

там варять в печерах
найкращу у світі брагу
там стіни хоромів
складені
зі щитів
а я наодинці
і в тім
не знайду переваги
що вчасно прийти на відправлення
так і не вспів

та й так не попав би
Вальгалла для тих що на роси
розбризкали
кров
як раніш
на долівку вино
а я не з людиною
з морем та льодом
боровся
вітрила напнувши
пішов я
отут
на дно

я відповідаю

буває
зловив ти ґаву
отак безнадійно загруз тут
наче й навік
та я на табло вокзальному
рейс на Вальгаллу
здається бачив
зі мною ходім
чоловік

дісталися мовчки
удвох
на таксі вокзалу
і вкинув я
до автомату
декілька крон
і вирвав квиток
зі сталевих зубів терміналу
і вийшов чекати із вікінгом
на перон

чекали недовго
рік
або може сотню
і вікінг тримав мій квиток
як безцінний дар
і видався він мені

уже менш самотнім

аж ось
із туману
зринає
потрібний дракар

мій вікінг ступив на палубу
човен рушив
бортами гойдаючи
мов дерев`яний кит

сказав зі штурвалу вікінг

спасибі, друже

шолома стягнув
і прощально всміхнувся

услід

09.05.14

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
Нам казку заповів – священний скарабей
Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
На острові журби громадили курінь
Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
Бо досить хвилями колИсати руїни
Ти краще у майбутнє наше линь.
Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
Згадати змусять мертве слово давнини
Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
Коли смеркало оповів легенду сивини.
Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
Де старості й журби немає й поготів.
Навколо пустка вересова й осінь.
Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

Примітки:

Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

* - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

*** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…

А так хочеться просто подихати
Небом, сонцем, росою і тишею.
І крізь каверзні входи та виходи
Відчувати – я сильна, я дихаю.

Серед травня просякнути зливами,
Наче птах – безкорисно і повністю.
І хай будуть думки надщасливими
В задзеркаллі строкатих умовностей.

Хай вже паморозь – завтра зігріюся.
В небі зір, як зернят обліпихових!
Ще допоки на аркуші мріється –
Я живу, я кохаю, я дихаю.

Тепер вже більше
Не буде нічого
Як було раніше.

Для мене більше
Закрито дорогу
У світле колишнє.

Порожні фрази
Як вдарило справжнє
Розірвуть відразу.