..........Ісмаїлу Гаспринському

буде усе запізно
бійся чи обирай
наскрізно і залізно
коле Бахчисарай
колом гуде гончарним
мічена мре мечеть
вихрести яничари
виродились ущерть
закам’янілі сльози
цвинтарі-пустирі
рвуться стежки венозні
гір печуть пухирі…
буде усе запізно
грайся чи помирай
нарізно і безслізно
Бог і Бахчисарай…

Над Києвом спалахує весна,
Її сховати більше неможливо -
І вже ота із душ претепла злива
Застрибує в каштанові дива.

Вона не навісна і не пісна.
Натягнена у лютому струна
Не розірвалась - заспівала дзвінко,
Хоч крізь красу вчуваю - гірко..., гірко!

11.02.2014

Накинули зашморг на шию
і «вождь», похитнувшись, упав
на землю, що кров’ю яріє
незламних оунівських лав.

Упав і розбився на друзки
об псевдомогутній граніт
імперії, руки й мотузка
нарешті розвіяли міт.

Звалили і вергли під ноги
епоху тортур і наруг,
єднає серця перемога,
козацький гартуючи дух!

           * * *
У всьому хочу досягти
Ясної суті –
В труді, у пошуку мети,
В сердечній смуті.

У перип́етіях біди,
У їх причині,
Не зупиняючи ходи
Посередині.

Тримаючись серцевини
Подій і долі,
Любити, жити без вини,
Вершити волю.

О, хай би тільки я умів
Безпомилково
Закодувати сім рядків
Живого слова.

Про беззаконня і гріхи,
Бої, погоні,
Про щастя з легкої руки,
Як на долоні.

Я узаконив би путі
і їх начала,
Патентував би на щиті
Ініціали.

Я закладав би, як сади,
Слова і вірші.
І пахли б липами ряди
Найголовніші.

І я плекав би кожен ряд,
Як ружу й м’яту,
Як громовицю канонад,
Як сіножаті.

Так, як Шопен перекроїв
Свої етюди
Фільварків, фей, могил, гаїв
У суще чудо.

Довершеного торжества
І гра, і мука –
Напружені, як тятива
Тугого лука.

               2001

Мій сильний, мій прекрасний, мій крутий!
Притиснусь – обпікаю всеньке тіло.
Який гарячий! Як усю уміло
береш на себе верхи… Ти, ти, ти!
Так тільки ти умієш – тільки ти!
Як закипаєш у моєму лоні!
Розпечене лице, тремтять долоні,
пливуть у вирій люди і світи…
Мережива мої – ще більший шал!

Я – лялька. Піді мною самовар…

Пародія

Чаю більше не готую – злюся,
Почуття вгамую – повний штиль.
Ти сказав мені – Моя Манюся!
І прокрався в душу без зусиль.

Романтичний, невисокий ростом,
Як поглянув – то на серці млість,
І якось само, на диво просто,
Відчувалось – ти уже не гість.

...От життя буває з викрутасом,
Усміхався ніжно, потім зник.
Спокій то таке – вернеться з часом,
Ти віддай з віршами чорновик!



05.02.2014

Ти її відпускав.
А над містом збиралися хмари.
Ти її не тримав.
А вона ж так чекала.
Марно.
І ревло,
і гриміло,
і вітер скидався бісом…
ти її відпустив –
і упала тополя з тріском.

Брик бик...
За язик -
не вода, а оливо...
Тик-мик!
Що, не звик
до тенет супротиву?

Чур, мур*!
Через чур...
Ще на щось надієшся?
Бонжур!
Все - ажур!
Як сльозами вмиєшся.

Цить вмить -
щось горить...
Як твоя гіпотеза.
Сить злить*?
Мусиш жить
і за все боротися.

10.02.2014

Пародія 1

В якому я житті? І сам не знаю.
Густе цвітіння яблунь. Аромат.
І дивна Муза (от на уявляю!)
І мова інша. І нерайський сад.
І слово акцентоване. І тиша.
Дрімотна, наче котик, благодать…
Горацій у землі притих…не дише…
По «с…ці» навіть тіні не біжать…
Від того всього, як сльоза щокою,
З небес до яблунь зірка потече…
А Муза буде плакати за мною
І стиха шепотіти: «Ще…іще»…
Так легко знову пишеться й живеться.
Зникає непомітно депресняк…
Горацій ще не раз перевернеться…
Хоча...не певен…Може ,і не так..

Пародія 2

Густе цвітіння яблуні. Світає.
Скажіть мені, в якому я житті?..
Хтось шепче «оmпіа», палко обіймає…
Чи я не той, чи Музи вже не ті…
Якась чорнява, на мулатку схожа,
Говорить акцентоване «лублу»…
І я люблю…Мені не вперше, може.
Я так натхнення втрачене ловлю…
Бо зрадив друг. Опрірвилась дорога.
На серці молодому депресняк…
Прощу прощення в предківського Бога
За те, що, може, щось було й не так…
В мулатки очі – яблука огромні,
Сама ж вона нагадує бджолу…
Ну скільки можна : «оmпіа»,« оmпіа»,« оmпіа»,
Втомило трохи дивне те «лублу»…
Так солодко прокинувся!
Світає …
Дружина в ліжко чай мені несе…
А юної мулаточки- немає…
Оце й усе…

2013

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Пішла у реслінг. Був там Міккі Рурк…
О, краще б я в саду доїла Мілку,
і Карлсону стогнала: «Деміург!»
Десята мантра? У народі – «білка».

І кактус змерз. І вже не гріє піп…
Ключі украла бісова ворона.
Покришу жменю чіпсів на окріп,
позаганяю «тлусте МИ» в загони.

10.02.2014

1

Я – сильна, та виходить з-під шовків
Руде кошатко, падає у вирви…
Клубки прожектів, згадувань, страхів
У клітку заганяє… Напис – «Тигри».

І вухом не ворушать хижаки,
Лежать собі – впокоєні та дляві…
– Чого тобі, мій... родичу близький? –
Бува, тигрище Гонор прогугнявить.

2

Колібрі крила ваблять – крізь дими…
Дари від Зрілості – услід за бростю.
Усе плету – від чутки до чалми…
Для сина кубик-рубик – надто просто.

Криваво, з болем свічка оплива...
Перкаль зими притиснено до вен.
Понад кошатком – голуб, крук, сова…
Хто має Іскру – той навік спасен?

Ще будуть вірші-глечички линяти.
Обліплюю каркаси барви пшінки… *
Годуй з руки, мій муже, кошеня те,
Що пестує під шовком серця жінка.




* Першими гончарями були жінки – стверджують історики.
Дерев`яний каркас обліплювали глиною, горщик запікали у вогні.


2010

дві печалі, загублені скрипкою
дві голубки, з кубельця над стріхою
дві сльозинки на березі річеньки --
пригорнула усіх тая ніченька...

саме так се рождаємось піснею!
саме так виглядає край істини!
саме так моя люба є дівчинко!
тільки б знати ще й наміри ніченьки?!..

дві печалі
дві голубки
дві сльози…

10.02.2014.

Сиджу собі – мадам. «Емануель»
(на автореверсі касета) – знов спочатку.
І пестую сама (бо ж – «цитадель»)
своє руде під шовком кошенятко.

10.02.2014

Мій лютий. Не жалій чорнила!
Давай затужимо з плачем,
Як у гаю загомоніла
Весна грозою і дощем.

Наймемо трійку білогриву
І у зимовий благовіст
Поїдемо туди, де злива
Лютіша від чорнила сліз.

Де із дерев, як чорні груші,
Упадуть тисячі граків,
Аби на дні очей калюжі
Допити сльози ручаїв.

А зір проталин все чорніший,
І римою луна звучить,
І у зажурі вище й вище
душа за думою летить.

               2001

Коли мене не стане на землі –
вуаль років ім’я у тлін сховає,
розчинена на атоми у млі,
душа моя нестримно заридає.

Та міріади інших душ у млі
на неї цикнуть: досить голосити,
ти бачиш – мало місця на землі,
а ти, дурепо, вічно хочеш жити.

Із тих країв, де сходяться світи,
і точка неповернення – позаду,
о, душе моя змучена, лети
на вибір свій: у пекло чи до аду…

08.02.2014

Заметене, побілене, заморено-сумнЕ те.
Полагоджене на усе життя.
Заметене-побілене. Та снігові замети
йому здаються купами сміття.

02.2010

Біла мелодія снігу
Зачарувала сади.
Песик рудий із розбігу
Вибив стакато* сліди.

Білими струнами вітер
Грає собі залюбки.
І, наче ноти, на вітах
Чорні усілись граки.

Казку побачивши тиху,
Серце замре від краси...
Срібну симфонію снігу
Слухають сонні ліси.

***

На тоненьких нитках – крил тендітна статура,
Незагоєні, в затисках досі рубці,
І хірург, аби довше тривала тортура,
Не дає роздивитись небес антрацит.

Ти сливе ще жива. В одномісній палаті
Квіти наче скосив з необачності жнець.
На забрьоханих бильцях лікарняний халатик,
Ніби повен, як все тут, чужих порожнеч.

Якби знати… Якби жарт цей не надокучив…
Якби стачило сил все це перемогти…
Ти ще звикнеш, як тіло до трубочок штучних,
Вірить в янголів… адже один – саме ти.


Переклад © Валерія Богуславська



***

Твои крылья — на тоненьких шёлковых нитях,
И ещё не зажили в зажимах рубцы,
И хирург, продлевая привычную пытку,
Запрещает смотреть на небес антрацит.

Ты почти что жива. В одиночной палате
На мелованной тумбочке вянут цветы.
На замызганной спинке — больничное платье
Небывалой, как всё здесь, чужой пустоты.

Если б знать… если б всё это было не шуткой…
Если хватит и жизненных сил, и мечты,
Ты привыкнешь, как тело, к искусственным трубкам,
Верить в ангелов… в то, что один из них — ты.


2004

© Леонид Борозенцев

ЦЕ - РЕВОЛЮЦІЯ!

Життя на смак терпке і ледь солодке,
Смерть править тим, хто буде вічно жити
Й з мечем її зустріне. Стрітення – коротке.
Прокля́ття пам’яті не буде там служити,
Лиш слава є! Буття ж – неповоро́тке.

Стрімким є чин. Він змінює природу
Людини й світу. Все життя – війна!
Йде заколот еліт і правий бунт народу.
У вирі боротьби п’є нація до дна
Гарт могуття́ й народжує свободу!

Це – революція! Повстання за життя!
Нове диха́ння! Час різдва героїв!
Це – еволюція! Братерства відчуття
Й нової нації. Письмо святих сувоїв
І долі кращої. Це – шлях у майбуття!

Павло Гай-Нижник
10 лютого 2014 р.

Самотник одіозний дежавю
і віршики… спотворені століття
приходять в дім, не спокоєм живуть
лицем не відкриваються до Квітня…

А той, мовляв, в неволі майже рік
амністія у березні… на вихід!
струмочки побіжать до нових рік
а віршикам розбігтися не привід

Чому ж тоді до сказу в самоті!?..
прийди, поете, виїж свої вірші
бо скоро вже повернуться оті
ну, словом, зацікавилися інші...

Прийди, поете, серце розмінуй
ще вибухне осколками повітря
і щезне непривабливе а-нуль
а без нуля ніяк… ніяк, повірте…
09.02.2014.

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

По лезу власної утоми
іти, немовби по землі,
ховаючи в осерді грому
грозою свячені жалі,

крізь морок і сніги спокутні
саму себе у світ нести,
де ледь тримається майбутнє
на павутинці доброти,

не озиратись… Розгойдати
застигле плетиво доріг…
Згадати, що чекає мати…
І помолитися за всіх…

Уже не дивина в уявленні народу
політики й людці осміяного дна:
і Шарікови, люті на свободу,
і ті, що забувають, що одна
у кожного одна Вітчизна-мати.
І Швондєри її й багатії,
повинні
            нині
                    неню
                      захищати,
а не чужі й украдені палати
украй осатанілої сім’ї,
що затуляє людям рота,
аби не чути їх проклять.
Є барикади. Ждете доти?
А Січ сама формує чоти,
які за неї постоять.
А от регіональна рада
бере аванс у общака,
а кримінальна влада –
на мушку козака.
Ой, як гуманістично –
дванадцятий калібр!
І так не поетично
коли життя – верлібр.
А треба виживати,
і діяти, й рости.
Але куди іти?
До хати?
Спати?
А ти?
Ти?

               06.02.14

мне, Преподобный, бы осень...
так, непременно
пусть
вдали от берез и сосен
в поле иная
грусть…
нежит любовно ветер
мысли - как детки,
вот
кто там промолвил: -"дети?"
всыпте им больше
нот…
пусть порезвятся Маем
случай серъезничать -
брось
каждый здесь
что-то
знает
романтик
поэт...
мы - врозь
будьте любезны, кофе…
бдитель порядка -
счёт!
Я - позвоночник - офис
с ангельским акме
"черт"...
03.02.2014.

в необъятном теперь, в янтаре тридевятом и темном
оступившись, оперлась о лед водостока.
несла
черновик диссертации, пиво и сорную сторге.

как давно мы измучены - что ты ни сделаешь, мало;
мне бутылки катились на плечи объятий подобьем.
я несла
тьму моих объяснений, статьи, жигули с оболонью.

как давно мы измучены - тем, что тебе не отвечу;
тем, что не повторишь; гололедом и гриппом.
несла,
понимая, что зря, и расплакавшись, оступилась.

Час мене – не мине…
що ж – порода породою…
Мова виманить все й на торги занесе
пахне пам'ять моя полином і смородиною
непокірне теля жодних маток не ссе…
стали речення в ряд боржниками безвинними
забуття для буття підставляє плече
по молочній ріці із небесного вимені
клинописне ім’я одиноко тече…
прокисає кисіль берегами осілими…
поміж сонних осик – осоти осоки…
відлітає душа з журавлями осінніми
і лоскочуть крильми пустуни-малюки…

эдакий мистер "...ара"
портится "решки" вид
мне бы такого даром...
пусть занимается МИД
мне бы февральну зиму
выстоять, не упасть…
Родина - это Имя
именем - смертна власть…
карты пометил шулер
больно, смешно -- прости
это следы от пули
выстоял, Господи…
02.02.2014.

Де гуманне в світі лихо,
що завжди б куняло тихо?

Я б і пам'ятник-колиску
присвятив йому!
Запобіжний, під "підписку...
спати самому",
я б обрав для нього засіб!
Я б не докучав!
Ще б у школі (точно - в класі!)
це б запам'ятав...

Та ніяк не просить слова
Дійсний Спосіб Дієслова.


09.02.2014

А вже в кутах – ні меду, ні казок.
А вже край ставу – ні дубка, ні клена.

Прибіг до клуні зайчик, бо намок.
Прибилося пташа…
Тече «Олейна»…

На капустину глипає коза…
Півситий вовк розлігся на журналі.

Усім лишатись разом – наче й "за",
Та я ще мну квиток на бієнале.




2014

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Смеркає і світає на Майдані,
пульсує дух звитяги, як ніде.
А за Майданом – у злобі й закланні
Феміду розпинають день у день.

Не знаєш - у якому часі, де ти,
маячить не країна, а тюрма.
Мелькають кандидати в президенти,
а гідного достойника – катма?

І набрякає спротиву пухлина,
там – «на горі» - чекають: чи прорве?
Воскресни, о Пророче України,
заклич : «Вставайте!..» Дніпр уже реве.

Чи схаменуться? І чи будуть люди?
Наразі – тиша… Біла і крихка…
В очікуванні Правди - не облуди…
З олжі скресає гідності ріка…

09.02.2014

Симпатичний кіт муркоче,
через шибку бачить файно:
за вікном людина хоче
у посольство (черга... крайній...).

Кіт вивчає поведінку...
Дивно якось перехожий
обирає місце взимку?
Натовп ох який хороший!

Що воно ото за віза...
Чи прудка така, ляклива?
Особлива, певно, риса
у людей, що прагнуть дива.

Емігрує кіт на килим,
ні про що не дізнається...
Чорним писано на білім:
"Ця квартира продається."

08.02.2014

Шону Маклеху



Ірландці з українцями – окремо,
І кожному близька своя блакить…
Та арфою на прапорі зеленім*
Червоно-чорний стяг мені дзвенить.

Між нами – милі, милі, милі, милі…
І різне все – шляхи, дерева, сни…
Чого тоді тін-віслом** забриніла
Мені сопілка рідна з далини?

Живем – не на однім планетнім боці,
Та знаю я – підвівши зір увись,
Лягли у землю їхні юні хлопці,
Так само, як і ми лягли колись.

Інакше в них у небі сяють грози.
Несхожі зовсім, начебто, краї…

Неправда. Бо ми ллємо спільні сльози.
А от кати у кожного – свої.

08.01.14

О зелений,
о змію,
о звіре,
не в дусі
підкрадаєшся в ранок рутинно, тихцем.
Чарководи вусаті твої та безвусі,
хто бетонного неба триматися мусить,
на розгойдане місто не світять лицем.

О сліпа,
о покуто,
о птице прозора,
невгамовно – на вістря, в зіниці очей –
хай обіймуться ревно прозріння і морок!
А кому ж, не світивши, між обраних ворох?
А кого на звороті душі не пече?

2014р.

ХМАРИНИ

А риби знову плинуть косяками
Крізь ранок, очі вікон і часи,
Гойдаються у нас над головами,
Сповиті в прибережні голоси.

Їм чути шепіт хвиль, їм кидаються в вічі
Тростинок обережність, веслярів,
Портвейну сплеск в горлянках чоловічих
І спомини про подвиги батьків.

Втрапляють їм жінки, що для сезону
Скандально сукні вимагають з нас,
І бздур… Та захід заздрістю зайнявсь
Над обрій забороненої зони.

Сліпма цей відчайдушний вал гряде
Крізь небо, оболон діряві рядна,
Пливуть, вчитавши душі, як підрядник,
До берегів, де Суд Останній жде.


Переклад © Валерія Богуславська



ОБЛАКА

А рыбы вновь уходят косяками
Сквозь утро, сквозь оконные глаза,
Колышутся у нас над головами,
Запутавшись в прибрежных голосах.

Им слышен шум волны, им видятся лучины
Тростинок осторожных, взмах гребцов,
Портвейна всплеск, которым давятся мужчины,
Припоминая подвиги отцов.

Им попадаются злословящие жёны,
Цедящие по платью на сезон,
Их дрязги, бедствия, но завистью сожжён
Закатный горизонт запретной зоны.

Слепцы. Они отчаянно текут
Сквозь небо. Сквозь пустые оболочки,
Плывут, читая души, как подстрочник,
К кисельным берегам на Страшный суд.


2000

© Леонид Борозенцев

СЛІПИЙ

Він згадує віджилий листопад,
І барви ранку, й трави на осонні,
Яким кортить за звуком по стопах –
Над прорізі бійниць на пенсіоні.

Як захлинеться гуркотом орда,
Й серцебиття затишшям переважить,
І пагорбів небесних череда
Сумирно біля водопою ляже, -

Він чує, як проміння ссе оса,
Ворушить захід посивілі віти –
І світлом очі повнять небеса,
І музика відлунь у тремі вітру.


Переклад © Валерія Богуславська



СЛЕПОЙ

Он помнит отшумевшую листву
И краски утра, и травы высокой спицы,
Которые вывязывают звук
Над прорезью отставленной бойницы.

Когда смолкает грохот канонад,
Затишьем заглушив сердцебиенье,
И тучные холмы небесных стад
У водопоя замирают на коленях,

Он слышит, как лучи сосёт оса,
Как трогает закат седые ветки,
И светом наполняются глаза,
И музыкой звучат порывы ветра.


1998

© Леонид Борозенцев

Думок у голові щуряча зграя
Нахабно прагне з'їсти мою суть,
Та я скажу: "Мій світ про мене дбає,
Він стверджує життя, несе красу!"

Слова мої поглине спрагло простір,
Раптово сколихнеться цілий світ,
Озвуться стоголоссям срібні роси:
"Омий лице, що тугою кровить!"

Пірну в ранкові стиглі океани
І сонце огорне м'яким теплом,
Від запахів світанку стану п'яним,
Проблем і злих невдач - як не було.

Хто скаже, що такого не буває, -
Той справжній світ не спробував на смак,
Просидівши свій час тихенько скраю.
Нещасний той, хто щастя не приймав.

Збирати себе по крихті
В багрянці світанків, що згасли,
В палітрі думок неприкритих,
Єднати розрізнені пазли
З пожовклих епох та картинок,
Із програних заново ролей.
І бачити світ, що ростиме
Синхронно, укупі з тобою,
Згадати усе: від потопу
І до чергової пожежі,
Від Хроноса до Каліопи,
Згадати себе, як належить...
У вічність простеляться шляхом
Багряні світанки, що згасли, -
Обличчя, віками пропахлі,
Відкриють душі іпостасі!

Послухали.
Отож...
В програму NASA
(до безповернення із Марса)
як санкцію для Щуки
Щуку стали готувать.

Озвався Марс
(червоний на орбіті):
- Та ви там що -
бандитоносії
талановиті?!
Я проти санкцій!
Ані на п'ядь парсека*...
Вам - спокій, а мені -
метеоритний рекет?

Почули Марс аж у Кремлі.
Не запросили Щуку в Сочі.
Її лишили на Землі -
посеред Відня.
Поза очі.


26.01.2014

ПАРОДІЯ
Вже чкурнув наш Янович в Європу...
Так спішив, неначе тут потоп...
Не авіарейсом...автостопом...
Літаком приватним, звісно...Щоб
Не заніс у Тулу, до Казані
Чи у вовче лігвище -Тамбов...
Готувався Янович "заранє":
Настругав "капусточки",знайшов
Гарне місце десь аж там, у Відні
(Вже й забув про геїв хіт-парад).
Там синок з невісткою небідні -
Не спішать вертатися назад...
На прощання мовив до народу :
"Пєрший тайм...но я нє проіграл.
Я нє повєрнуся большє зроду -
Напєрьод зєльонєнькіх набрал..."
...І народ йому повірить вперше
(вже без побрехеньок і обмов)
Янович - сміливець. Він не бреше.
Він інтегруватися ГОТОВ.
04.02.2014

Альпи під крилом чи Піренеї?
Йде на Відень екс-прем’єрський борт,
Янович таки майнув до “геїв”.
Нас лякав, а сам сміливий, чорт!

Поспішав, неначе від потопу –
В Києві проблеми – будь здоров!
Вибрав вірно – вектор на Європу,
Не у Пензу, Тулу чи Тамбов.

То брехня, що українці бідні
(Шкода – не завершив море справ)
“Відпачине” трохи там, у Відні –
Стільки років тяжко гарував…

В них там наших цінностей негусто –
Пруться всі в ЄС – спільнота мрій!
В нас он подешевшала капуста,
Як прожити там на дорогій?

Відень той усім, як в горлі кістка,
Їм Європу, бачте, подавай!
Там синок бідує і невістка –
Не вертають, кажуть, що не рай…

Всім в Європу ще зарано, знацця,
Прийде час – дійдете до мети!
Вам ще, братці, треба "постараться",
Щоби десь колись таки дійти!

І скажу вам чесно, не до слова,
І без побрехеньок та розмов –
Україна поки не готова!
А прем’єр з родиною – готов!


04.02.2014

І так оце присядеш край пітьми,
І розпач погойдаєш, і фіранку…
Хай ділиться на грами тлусте МИ…
Залиже кіт шотландський свіжі ранки.

Згубила ключ від Завтра у снігу.
Надклюнула його печаль-ворона.
І Карлсон повз дахи – у ніч благу…
І заполоч на шиї... І загони…

Пішла б у реслінг. Був би Міккі Рурк…
Купити б сад-баштан, доїти б Мілку…
А вчора лементіла:«Деміург» –
І розпускала вірш, зелену пілку…

Десята мантра. Превисокий хліб.
І самота – така, що мерзне кактус.
І не зарадять ні окріп, ні піп…
Ні вихід за три чипси до антракту.

2014

блуждает нерв, желает драки
и стынет кровь на перевес
напротив норрисы и чаки
единородные, как есть…
вот больно странности чужие
друзья давно в окопе войн
о милосердие Марии!!!
и душе радужный Плейбой…

где титры пьянства и разврата
где денег след кровавый буйств
где урна точки не возврата
где знак вопроса после: ну, и?..

а там извечный пласт
культ - Духа
ровесники с одним лицом…

- а ты бывал? да-а, краем уха…
бывай, красава… цьомик - цьом…

две параллели, два мотива
на перекрестке предка лот
рожает вновь Мария-Дива
не согласившись на аборт…
04.02.2014.

До чого тут кілометри,
Професія, вік чи стать?
Є люди, готові вмерти,
І люди, яким насрать...

Я кидав чорний хліб гракам,
На білому, трагічно-чорним.
Гракам – небесним морякам
Знекровлених морозів штормом.

Щоб не змогла зимова лють
Жбурнути їх в безодню смутку,
Гракам із хлібом руки шлють
Жилети рятівні і шлюпку.

Гракам – небесним морякам ,
А не повітряним піратам.
І цим негоду налякав,
Це їй страждати і вмирати.

Мороз утік, а чорна глиб
Об сонця пальці обпеклася.
Яке це чудо – житній хліб:
І порятунок, і прикраса.

До берега добра паром
На сріблі снігу золотиться.
А грак виблискує пером,
Як зачарована жар-птиця.

І сонце свіже, запашне
Смакує під святковим кленом.
Тебе я спас, врятуй мене
Крилом вогненним і натхненним.

Зламай кайдани самоти,
Спали недолі злість і сірість.
А ще грядуще освіти…
Та пізно вже: на клені всілись

Всім задоволені граки.
І на тополі й на висотці
Граки – небесні моряки,
Космічні чаклуни і зодчі.

Я не простих птахів зберіг,
Не темній зграї послужив я:
Сніжинки з під жар-птиці ніг
Злітають райдужним сузір`ям!

01.02.2012

Осінні мотиви близьких берегів
Надривно тяжіють запалом юні,
Оркестр у хвилях тонких почуттів
Зваблює тлом, втомлює струнні.
Триптих палкого клена душі
На сторінках долі - гербарій
Кожна в надії, кожен в собі
Звучання у серце перехиляє.
Клаптик до краплі - жалом меча
Переплелися зустріч, розлука,
Новий світанок самотність терпка
Першим ковтком стала розпука.
Влучна стріла вмілих сплетінь
Гордо вальсує в смертельному танці
Місяць приспав та не зігрів:
Грація сяйва на вістрі овацій.
Повінь жадана, повчальний урок
Для того хто любить і вміє прощати,
Раннє бажання - холодний пролог
Без фальші, гриму і права кричати !
Суміш утрати змарнованих літ
Із позолотою мрії, чекання,
Зрілої думки сміливий політ
Очі закоханні, рухи вагання,
Присмак поразки і глибини
Звуків знайомих тихе ридання
Ночі бездонні у самоти
Він у тривозі, вона в пориванні…
Спокій – примара у забутті
Сльози – намисто нот із бокалу
Витвір обох – горе одній !
Стомлене сонце – роз’ятрена рана…

За півкроку до мрії,
Де до неба півкроку.
Через сни безнадії
Залишитися збоку?

Залишатись німою
Де провалля глибокі?
То таки під конвоєм
Зачекати до строку?

Все життя за півкроку,
Жалкувати запізно.
Тільки ключ того блоку
Де знайти? Не залізний.
2014

Срібні заметілі нагадали вічне.
І тому морози, що за мною йдуть,
Не дійшли до мене, не дійшли до січня…
Ось така стражденна навіть їхня путь.

На отій невдачі гріються долоні,
А не тільки руки недругів-личин.
У вірші гарячі -- мчать банальні коні,
Щоб ніколи більше ран я не лічив.

А вони без ліку і невиліковні,
Шкаралуща тільки береже мене.
Хочеться назавжди сісти на осонні,
Де таке доречне полотно лляне.

І зажити раптом поза часоплином –
Вишита сорочка,вишитий рушник…
Півники й півонії , вічне і полинне,
Відведуть нещастя – погляди рушниць.


Нібито я вічний, як оця природа,
Тут мені радіють, а отам -- щастить.
Я ще став би цінним рідному народу,
Та не зміг позаду попалить мости.


А у чому щастя – то ніхто й не скаже.
Біля мене вічність, осьдечки, як день.
Потім буде сумно. А тепер – пора вже
Про усі тривоги – більше ні телень.