Закрила баклажани і гештальти.
Спалила бур"янці, мости, кросворди.
Кружала яблук, три шматочки смальти.
Широкі двері.
Вузьколобі морди.

Підбрехач.
Викидайло.
Робін Гуд...
...святі дощі окроплюють салют...

Вайнона-осінь.
Мідновусий Джек.
Котили гуси опішнянський глек.
Розбили шибу.
Сонце - хить та хить...
Кому, крім нені, мій болід болить?

Сарматські парасолі.
Людовир...
Стоїть циганка.
- Погадай... на мир.

2014

Ось бреду, ледащо,
в пошуку гриба,
кожен метр хащі
погляд загріба.

До таких мандрівок -
вірите? – я звик:
повернув наліво,
бачу – боровик,

а праворуч гляну –
вип’явся козар:
заблудився сп’яну
лісовий батяр.

Інколи лисички
вклоняться до ніг –
жовті їхні личка
світять у росі.

Аж перед очима –
і одразу п’ять –
в охряних шапчинах
парубки стоять,

шостий, вже старезний,
сперся до сосни:
«Звуся Підберезник,
це - мої сини!

Не хотів псувати
парубоцький стрій
взявся старцювати
при сосні старій» …

А коли вже козуб
пальці мені гриз,
я за ласку гожу
лісу уклонивсь:

- За оцю нагоду
«дякую!» тримай:
і за насолоду
і за урожай!


27.09.2014

Поети пишуть високі вірші
у час, коли розцвітають маки.
Поети пишуть все гірше й гірше
про зле кохання, про воду й Краків.

Поети мовчать, як ревуть гармати.
За залпами строфи майже не чутно.
Поети здібні в мистецтві чекати,
прикинувшись, ніби згодні й кутні.

В мовчанні поети за дниною днину
снують по готелях і грають у кості,
в той час як гармати вплітають в тканину
будови всесвіту точний постріл.

А потім, раптово спинивши втрати,
гармати чомусь обертаються в бонги.

Поети, в принципі, здатні мовчати,
але не витримують надто довго.
27.09.14

Українською дитина робить вибір.
Українською дитина зводить поміч.
Оберіг дитячого малюнка - вимір,
де - свята "любов до ближнього".
Ти - родич!

- А что по этому поводу должен знать товарищ Путин, кроме того, что о нём думают футбольные болельщики? А то, что Дары волхов были привезены к нам, а из-за политической близорукости товарища Путина дети, особенно украинские, получили всяческое содействие со стороны Того, Кто всегда слышит молитву, на каком бы языке не была она произнесена. Даже на языке рисунка.
И.Сталин

Не до вічності стріляти "градам".
Не до краю - фронтовий рахунок...
Українською дитина рада:
уберіг життя чиєсь малюнок.

28.09.2014

Осень – сумерки года, а сумерки – осень дня...
Просто вышла накладка - фонтанов в помине нету.
Мы уже не спешим, и позволена болтовня.
Впереди у нас вечность - делить на двоих планету.
А двоякость от листьев – и влажных, и столь сухих,
Величавых, как ода – и сретеньям, и разлукам.
То глухие мы к небу, то небу не до глухих.
Как появится Ангел, то светом придет – не звуком...
Гласных просто в обрез, а других он не произнесет.
Но и жеста довольно, чтоб статься сегодня чуду..
И фонтаны раскроют прозрачною кроной зонт,
И замерзнув под полночь, скрипеть словно ивы, будут…

2014

Казна-де по біблійному вічному морю ходять люди,
І гукають усіх у Космос – туди, де журби не буде.
Припаяти б мачину вічності до безмежної миті,
Сісти б прямо край справжньої Лети, але в цьому ще світі,
Й запитати поромника божого – може, скаже, бо знає,
Чим зв’язати буття і смерть, наче два небокраї,
Де творити наскальний текст – мов естамп чи зліпок,
Щоб у те, що ми теж були, нові люди повірили сліпо,
Як, не знаючи музики Господа, заспівати дуетом,
І, не бувши Гарсіа Лоркою, називатись поетом

Жінки, мов ті квітки: бувають такі миті,
Що розмаїття барв несила нам терпіти.
Метеликом і я впаду в шалені речі,
Цілунком пригорнусь і сам піддамся втечі.

Але ж той шал усе палкіше огортає,
Вже птахом відлечу від тебе неспроста я.
Закрити вуха встиг, від хмурих слів рятунок.
О, Музо, підкорив знов погляд твій чарунок.

У всього є ціна, і я платити мушу
Хоч кров'ю, спогади так розпинають душу,
Залишать помирать отам, біля стіни.

Вже перемігши все, і запал і розлив,
О, чарівні жінки, я скаржитись не смів
Ні нині, ні тоді, ні про майбутні дні!

Ніби день загуснув незворушно,
ніби час відмовився текти.
Ждеш на нього. Трепетно і скрушно —
ти з чеканням вже давно на «ти».

Стрінеш ти його очей бездонням,
ледь помітним порухом брови.
Ти іще для когось просто доня
і з коханням поки що на «ви».

Осінь знов нові вдягає шати —
ви вже не на «ви» і не на «ти».
Знову будеш ти його чекати,
знову час відмовиться текти.

(вересень, 2014)

Будинок, поверх, квіти,
Залізні двері - там любов,
Не має світла, плачуть діти
І все повторюється знов...

- Привіт.
- Привіт.
- Як маєш справи?
- Все як було. З явився кіт...
- Не хочеш трохи кави?
- Ні, дякую, Андрій...
- Зажди, востаннє хочу запитати...
- Я вже казала, і не мрій!
- Навіщо ж так кричати?
- Я вже втомилася. Пішла.
- Ти будеш винна в разі чого...
- Я все зробила, що могла.
- О ні, не слухаю нічого...
- У всьому винен тільки ти.
- Я знаю, винен я...
-Ох, дякую за квіти.
- Прости голубонько моя.
- І що ж ти зробиш "Любий" мій?!
- О, ні я не помщуся.
- А що придумав розум твій?
- Я вірним залишуся...

- Постій і вислухай благаю...
- Навіщо люба, не мовчи.
- Я кілька днів поміркувати маю...
- Нас дуже чутно, не кричи.
- Сама заплуталась Андрій.
- Я вічність буду тут чекати...
- Так требе любий, зрозумій.
- Тобі я можу усе дати...
- Не треба все, лише любов.
- Я буду твій дарунок.
- Пішла, бо я спізнюся знов...
- Давай, хоч поцілунок?

- Люблю тебе, чекай...
- До зустрічі!
- Бувай!

Прийду до вас у сні
І доброму і злому,
Це неважливо, бо мені
Вже байдуже в якому.

Прийду у злому, мов любов,
Що хоче спокусити,
Прийду як чорт до вас і знов
Не буду вас любити.

У добрий сон я не прийду,
Мені це не цікаво,
К колінам вашим я впаду,
Колись ще величаво.

Зелені очі, наче світ,
Душа, мов у дитини,
Люблю її багато літ,
Мов першої хвилини.

Чарівний образ, як у снах
Із розуму все зводить,
Від неї аж зриває дах
Й до неї все приводить.

Люблю її, як рідну мати,
Люблю і плач її, і сміх,
І хочу їй найкраще дати,
Бо більш люблю її за всіх...

Надсилаю тобі вірш
У новітньому стилі, мила,
Як просила, є фото, лиш
Не показуй комусь те "мило".
Ти хотіла у стилі ню?
Полюбуйся: модель - гола.
І увагу зверни, ну,
Як зняла вона весь одяг
І без жодної із прикрас,
У бентежній красі, звісно,
По алеях нічних йшла,
По бульварах мого міста
І на станції у метро
Позувала, в "Пузатій хаті".
На прем'єрі була в кіно,
На балконі у драмтеатрі.
Милувалися глядачі,
Не могли відірвати погляд...
Ти питаєш, а де вірш?
Задивився й забув - от, .лять!


24.09.2014

Сотні сонячних зайчиків
Через шибку в вікні
Застрибнули до хатоньки
І всміхнулись мені.

І зробилось так радісно
У душі неспроста.
Завітала це ж осінь,
Золота, золота.

27 вересня 2014 р.

Розкрутили вітри каруселі афіш,
і світлин
між долонями осені
відцуралися усмішки,
й долі на гріш
у летючих додолу запросинах.
Не почуті поет, богослов і скрипаль
заблукають у тиші під люстрою.
Не тікала б, афішо,
а може, й тікай,
не зведи з молодими прокрустами,
бо старих переміряно світлом ікон,
і до міста вогнями прив’язано.
Не шкодує настирлива осінь долонь,
затуляє минуле з обрАзами
і афішну тираду в калюжах,
і сміх
ще не збитого яблука – з острахом.
Відчуваєш долоні її на своїх,
позолочені тліном у поступі.
Підіймаєш афішу – розмоклий папір,
на розмитих обличчях – не промені!
Ну і як після цього в осіннє не вір,
ну і як не минати стороннього…
2014р.

Не хапала за пОли, не кликала,
Як до іншої ти поспішав.
На руїні кохання великого
У печалі тужила душа…


2014

Знов гупнуло в саду – це Вересень і Жовтень
так б’ються об заклад: хто більше скине груш,
чи отрясе горіх, чи яблуньку пригорне,
в духмяно-"літню" ніч не вимкне дощик-душ…

І теплий-теплий покій огорне елегійно
і оченята й щічки, і хвостики грушок…
В густій і темній тиші хтось лагідно підійде
і сипоне під вікна дитячих снів мішок…

1998

Уявлю собі власний Берлін, де звучить все органним акордом.
В ньому все гармонічне й казкове, бо своєї мети досягло.
Кожен камінь в бруківці й будинки – усе тут довершене й горде.
Молоде тут плекає надії, а старе – все, що є – зберегло.

Тут філософом кожен стає. Всі щасливі, але не наївні.
Інженер може «як» показати, а поет розказати «чому».
Цілим світом це місто стає – досконале, багате, чарівне.
Звуків море, вогнів мерехтіння небуття розганяє пітьму.

19.09.14

Загорівся Майдан.
Захлинулось повітря димом.
Вісім снайперських гільз
вмерзли в лід між воронячих гнізд.
На бруківці – курган:
прапор біло-червоно-білий.
Ніби бухнула кров
із пробитого горла –
на сніг.

Камінь, лід і вогонь:
урядовий квартал у облозі.
Три прадавні стихії –
солдати міської війни.
Барикади і кров.
“Отче наш” на нейтральній смузі.
Вогняні метеори –
у сірому небі зими.

Він зійшов із небес –
у плямистому бронежилеті.
У сліпучу пітьму.
На розколений навпіл Майдан.
Чорно-білий квадрат.
Територія волі і смерті.
Білий лотос розцвів
у вулкані палаючих шин.

хрестять небо журавлі
понад горами
щоб не знали на землі
більше горя ми
обирають вожака
між бувалими
бо дорога нелегка -
не бували ми
і гучне тужливе «кру»
серце вжалило
попрощались - і за пруг…
стали маревом…

26.09.2014

Минуле не об’єднує,
сучасне аж зашкалює,
майбутнього нема і є
яса і пустота.
Оточує імперія,
затягує містерія,
заліплює мізерія
заціплені уста.

Ніщо не зобов’язує,
коли одні укази є,
і бідного не радує,
коли пуста казна.
Куди воно дівається?
Нічого не міняється.
Рука не піднімається
на пана й пахана.

Є і убивці наймані,
і окаянні каїни,
і не дає окраїна
дрімати карасю.
Не помагає магія,
і не одна оказія
була, аби до дна її
очистити усю.

Із повного затемнення
уже нема повернення.
І ніби є упевнення,
але нема ума.
У капища небеснії
і овни псам принесені,
а душі неотесані
охоплює пітьма.

                              08.2014

БОРОТИСЬ ВАРТО!

Не даремно були наші подвиги ратні –

Стало волею рабство.

І хвалебні співати хотілося оди,

Та з серця – квиління народу…



Ти був ройовим одного тільки рою,

А став усього народу героєм.

І падають в Лету нащадки повстанців,

І ти, на жаль, – не останній…



Тужно «Кача» пливе і портрети героїв,

Їм співаємо Тризну. Ох, Тризну!..

А хто горе наше важкезне потроїв,

Той – вигнанець Вітчизни!



Двоє виродків виром керують кривавим.

І пала небайдужа душа і вже й хата.

Та ще дибу й меча ми на них не скували,

Ще нема на катів

Ката.



І гуртуєм чоту до чоти, рій до рою.

Знов – пора

революційно-осіння.

І треба б осанну співати героям,

Та з серця – одні голосіння!..



Зайди знищують дух наш і пагони гарту,

Та боротись і жити – варто!

Бо

Всенародні сльози народжують ямби,

Й пливе «Кача» і чорні троянди…

(© Любов Сердунич, 20 вересня 2014).

Він
Граю кому? Замкненим вікнам
Клямкам що виблискують зухвало
Дощу фаготам – смутним ринвам
Щурам що серед сміття скачуть

Відбарабанили востаннє бомби
простий був погреб на подвір’ї
дві дошки навхрест шлем дірявий
в небі пожеж велика ружа

Хор
На різне годне обернутись тіло
В печі доходить хліб брунатний
Пожежі гаснуть. Тільки власкавлений вогонь триває вічно.

Він
Простенький на тих дошках напис
короткі ймення ніби залпи
«Гриф», «Вовк», «Снаряд» хто пам’ятає
Поблякла руда барва під дощами

Прали ми довго ще
Бандажі. Тепер ніхто не плаче
Скрегочуть у коробці сірниковій
Ґудзики з вдяганки солдатської

Хор
Пам’ятки викинь. Спали спогад і в новий струмінь життя влийсь,
Є лиш земля. Земля єдина і пори року, що над нею.
Війни комах – це людські війни і смерть коротка над медом квіту.
Хліб дозріває. Дуби квітнуть.В океан сходять ріки з гір.

Він
Пливу проти течії а вони зо мною
Невблаганно зазирають в очі
Старі слова шепочуть уперто
Розпачу хліб гіркий їмо

В сухе місце завезти їх мушу
Пагорб з піску зробить великий
Поки весна сипне їм квіту
Сон трав’яний міцний сп’янить

Хор
Міста цього нема
Пішло під землю

Він
Ще світить

Хор
Як трухляк у лісі

Він
Пусте місце
Та постійно над ним тремтить повітря
За тими голосами

Ххх
Рів у якому плине каламутна річка
називаю Віслою. Нелегко визнать:
на таку нас прирекли любов
такою прохромили нас вітчизною

Zbigniev Herbert
Prolog
On

Komu ja gram? Zamkniętym oknom
klamkom błyszczącym arogancko
fagotom deszczu - smutnym rynnom
szczurom co pośród śmieci tańczą

Ostatni werbel biły bomby
był prosty pogrzeb na podwórzu
dwie deski w krzyż i hełm dziurawy
w niebie pożarów wielka róża

Chór

Na rożnie się obraca cielę.
W piecu dojrzewa chleb brunatny.
Pożary gasną. Tylko ogień ułaskawiony wiecznie trwa.

On

I zgrzebny napis na tych deskach
imiona krótkie niby salwa
"Gryf" "Wilk" i "Pocisk" kto pamięta
spłowiała w deszczu ruda barwa

Praliśmy potem długie lata
bandaże. Teraz nikt nie płacze
chrzęszczą w pudełku po zapałkach
guziki z żołnierskiego płaszcza

Chór

Wyrzuć pamiątki. Spal wspomnienia i w nowy życia
strumień wstąp.
Jest tylko ziemia. Jedna ziemia i pory roku nad nią są.
Wojny owadów - wojny ludzi i krótka śmierć nad miodu
kwiatem.
Dojrzewa zboże. Kwitną dęby. W ocean schodzą rzeki z gór.

On

Płynę pod prąd a oni ze mną
nieubłaganie patrzą w oczy
uparcie szepczą słowa stare
jemy nasz gorzki chleb rozpaczy

Muszę ich zawieźć w suche miejsce
i kopczyk z piasku zrobić duży
zanim im wiosna sypnie kwiaty
i mocny zielny sen odurzy

To miasto -

Chór

Nie ma tego miasta
Zaszło pod ziemię

On

świeci jeszcze

Chór

Jak próchno w lesie

On

Puste miejsce
lecz wciąż ponad nim drży powietrze
po tamtych głosach

*

Rów w którym płynie mętna rzeka
nazywam Wisłą. Ciężko wyznać:
na taką miłość nas skazali
taką przebodli nas ojczyzną
Autor: Zbigniew Herbert

Єгипте! Роззирнися надовкіл,
в майбутнє зазирни - в слова і лиця.
Чуже дитя гойдатиме твій Ніл,
і дасть йому ім'я твоя цариця.

Вдивись у віхи сутінків... світань...
Хоч раз на триста років стань добрішим!
О, ще накличеш дев'ять покарань,
не омине й десяте - найстрашніше.

А поки... множ скарби, лічи рабів,
куй зброю, пий вино, розбещуй славу...
Вже віщий сон пасе тобі корів:
сім тлустих, а за ними - сім кістлявих...

2014

Мій опоненте з осені,
Слова, що зріли досі ще, -
У зиму перейдуть.
Стаю ногами босими
У небо, повне просині, -
Вивільнюється суть.

На тверді неба - рішено.
Шляхами світу спішено.
У русі - тільки зміст.
Маленька кулька зоряно
Летить і диха зморено.
А на раменах - міст.
28.09.07.

Золотої цієї пори
Ще хотілося сонцю радіти,
Та загнали холодні вітри
Десь, у Африку, «бабине літо».

Безутішно ридають дощі,
Заливаючи землю щоднини...
Розкошують у лузі кущі
Молодої, гіркої калини...

В дитинстві
у хлопчика
був кастет,
окуляри з товстими лінзами.
А за два квартали -
височів мінарет,
І правовірні невірних різали.
Батько його -
працював у забої,
періодично в запої входив.
Щедро на витрати давав кишенькові
купонокарбованців сотні.

Мріяв зібрати колекцію нецке,
не чув про колекторів і приставів.
На уроці сказав, що Стус -
донецький...
Після школи його відпиздили.
На своєму "Орльонку" зі звареною рамою
штурмував терикони в наплечнику.
Посміхався, читаючи, що десь є
вулкани
вищі
і небезпечніші.

Він давно подорослішав.
В одному з вузів
отримав диплом менеджера.
Квартиру в столиці знімає з друзями,
гуглить Кійосакі - не Селінджера.
Іноді на кухні, п'ючи самогонку,
згадує мрії побляклі.
Він їм - не зрадив.

Його "Орльонку"
розмаху крил забракло.
Вересень, 2014.

               Я не поет, а лише плагіатор
               задивленої в містику душі.
               Який не є, котуємось – аматор.
               А переіменують, – агітатор,
               то й що мені? З калюжі, чи з межі –
               у задзеркаллі все одно чужі.
І за віки об’єм їх не обняти.
Ленініана місії усіх
героїв із ідеями святих.
І всі – отці російських демократій.
І годі їх усіх порахувати –
не вистачає ані рук, ні ніг.
               Лютує, шаленіє пропаганда
               аматора дзюдо і карате.
               Але і є реакція на те –
               це наша самопоміч і громада.
               Ой, дусається* Раша безпощадна
               на юне, і нове, і золоте.
І на Мазепу дується вселенська.
І за Бандеру ще ідуть бої.
Віссаріони** гнівають Шевченка.
О любі Добролюбови мої,
є воля, є! Але така куценька,
що і не видно милої її.
               Чи може бути воля у худоби?
               Вона була і є у козаків.
               А їм відомо ще споконвіків:
               простори завойовують нероби,
               як нині кацапня низької проби,
               аби доїти нації рабів.
Вона й своє перевела нінащо.
А нині суне носа у чужі
корита. Перемоги – міражі.
Сама себе укоськає, ледащо,
латаючи останні рубежі,
але і їй уже не буде краще.
               Їй і самій огидні байстрюки,
               манкурти, яничари, охлократи,
               не відаючі, де є їхня мати...
Весна минула. Де бойовики,
готові безоплатно все-таки
за неї, окаянну, воювати?

                              09.2014

Господи, збав від сусіда-зарази!
Лезо ганьби десь пече під грудьми –
Їдуть без дозволу руські КАМАЗи…
Що їм Європа, і Штати, і ми?

Щось домовлялися – вірили всує…
Знов на граблі? Ми у цьому майстри!
Потім розкажуть нам “Не контролюєм…”
Буде четвертий – не два і не три!

Їздять уже, як до себе додому…
Маємо честь ми? То ж наша земля!
Скільки героїв поляже потому,
щоби знешкодити “помощь” Кремля?

Може іще зустрічати в поклоні?
Знову “підняти питання” в ООН?
Де наш Литвин, бравий воїн в законі,
Що обіцяв перекрити кордон?

Все порахуєм – заплатить до цента
“Брат”, що в смертельних обіймах затис.
Маємо вторгнення – бий інтервента,
І не дивись, що фарбований лис!


25.09.2014

Траса: поля, дерева…
Ніч наступає на шини,
Я бачу готель дешевий.
- Друже, спини машину!
Ти кривиш гидливо рота:
- Крихітко, їдьмо далі –
Тут павутиння довкола
І бруд на столах в їдальні.
Мені ж все одно. Як хочеш –
У ніч, так у ніч – гайда!
- Ми в Умані?
- Ні, не точно.
Чекай, десь карта була.
- А що навігатор?
- Глючить.
- То їдемо наосліп.
Ти посміхаєшся штучно
І думаєш: «Влип так влип.»
Ми їдемо на край світу
Ти знаєш де світу край?
Як знаєш, то їдьмо швидко,
Ну тисни на газ. Давай!
- Навіщо це все здалося?
Поїсти б, поспати трохи…
Я хочу побачити щось,
Окрім цієї дороги.
- Ну, мій вередливий мачо!
Ще трохи, ну потерпи –
Впіймаєш свою удачу
За дупку на раз-два-три.
Ми маємо справу важливу:
(Тссс! Тільки це таємно!)
Раббі Нахману на могилу
Ми хризантеми веземо.
25.09.2015

Білі ночі, білі сни,
Білі гардини на моєму вікні.
Наснилося мені?
Може… не знаю.
На небі розсипалися зорі
Крихкі та прозорі,
Мов кришталь.
А може, як життя?
Окраєць душі ніби хто відтяв…
Порожньо і холодно.
Задихаюся од відчаю.
Малою і непоміченою
Живу в цьому світі.
Належу сама собі.
Складаю пазли надій.
Вірю у «любиш чи не любиш?» –
Маленьке ромашкове щастя.
Помрію, якщо вдасться
Про краще завтра,
Де не буде ні сліз, ні горя.
…За спиною – вітри, з лісом говорять.
Прокидаюся зі сну.
На долоні Всесвіту я ніби сама.
…а, може, мене нема?..

Пародія

Кіт пішов. І не просить їсти.
І кімната уже не та.
І в його улюбленім кріслі,
як у серці моїм, – пустота.

Обступили, напевне, киці,
тож емоції – через край!
Кіт сусідський дістав по пиці,
дико нявкнувши «Прощавай!»

Не сховати любов за грати,
хоч котяча – а все ж любов.
Кіт не міг перед нею встояти.
Кіт пішов, кіт пішов, кіт пішов…

Тепла шерсть зігрівала долоні –
скільки ж ніжності і тепла!
А тепер – тільки біль у скронях:
де ж та киця його завела?

Я вже знаю, що далі буде:
серенади такі гучні,
ми живем у котячих Бермудах,
тож сусідам – всю ніч пісні!

Час не йде, а летить на конях.
Скоро буде котячий рай!
Кошеняток смугасто-чорних –
вибирай собі, вибирай!

19.09.2014

Видиха тепло ліжник овечий.
Ручая невтомливий мотив.
Сіє зорі в сонні гори вечір.
У колибі – пахощі грибів.
Тут – в раю безгрішної природи –
тихий спокій душу обійма.
А заплющиш очі – і на сході
бачиш: пеклом дихає війна…

25.09.2014

А на дні душі - зелено-сині дзвоники.
Калабані висохли.
Ще тліє вересень.
Що не ранок - опір"єна хитка сходинка.
Звинуватять як не в розумі, так в єресі.

Пригинатись не навчили - маєш около.
Витріщаються нудні, безкрилі, ялівки.
А тепер злинай, душе, білим соколом!
Залишай чорнолезу вирву й маківку.

Це тобі лиш здається, що засніжені верші.
Доки ти колисала, в Лету падали перші.


2014

Він так ішов – нікому, бо кому?
Він – вересень, та хто його вже любить?
Довкіл тітки провітрюють пітьму,
мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.
Він якось враз позбавився усього.
Холодні двері взявши на скабу,
пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,
сутулим тіням, нетерплячим дітям:
"Я вже нікому в світі не один...
Вже нікому й наснитися у світі..."

2014

На коленях встречают погибших Героев*,
на руках через город их в вечность несут…
Украина слезами заполнила море -
о них память века никогда не сотрут.

После «русской весны» украинское лето
колосится в полях, дозревает в саду.
Вам, защитники наши, спасибо за это,
Вас прикрою душой и к ногам припаду.

Заслонили собой и спасли пол Европы,
как спасали ее от монгольской Орды
наши предки святые (поля – их некрополь),
чистокровную Русь защитив от беды.

Как плевали в лицо вам "ничьи" «Ураганы»,
с замиранием сердца следила страна…
Нас синхронно сожгли ваши рваные раны –
так безмерна сегодня свободы цена.

Не пробили ваш дух вражьи «Смерчи» и «Грады»,
обнимали руками родные поля.
Нет на свете важнее и выше награды:
от эпохи Триполья - тут наша земля!

https://www.youtube.com/watch?v=vTGWPMxslPk&feature=youtu.be – читаю стих.

20 августа 2014

*http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1526904

А ти – королева маленького міста –
Високі підбори і жмені коралів.
Всі площі, скуйовджені і прямовисні,
Ішли та ім’я твоє вікнам кричали,

Що камінь погодився рівно покластись,
Що золотом зважать тебе твому пану
І викуплять, вимолять, не занапастять,
Відвагу і вảги принісши на ґанок.

Твій пан роздобрів і сказав тобі: «Вільна!»,
А золото нести чимдуж до світлиці.
А місто вжахнулось: то де ж королівна?
Без пана – зозуля на вітряній спиці.
2009

Мій Боже, за що
від учора донині
нам випало,
в жмені ховаючи страх,
навпомацки жити у власній країні,
де надто допитливих
б’ють по руках?

стривожено
стриноженим конем,
криваволіто одійшло степами,
у часточці
лишилося із нами,
останками
обвуглених систем.


литаврами
гарматні позивні,
гримітимуть віками і роками,
в боях полеглих
гідно вояками,
обвітрені
обличчя у війні.


примарами
стоятимуть сини,
навічно оперезані плющами,
оплакані
осінніми дощами,
почесні
вартові весни...

24.09.2014

Чи ж ми одну війну пережили?
Чи мало крові пролили за всю історію?
Чи один раз нас друзі продали?
Чи за свободу вмерти не готові ми?
Чи ж не бороли ми в собі раба,
Йдучи на смерть, щоб тільки не схилятися,
Чи ж не триває наша боротьба,
Щоб на своїй землі собою зоставатися?
Нащадки сильних, сонячних богів,
Ми – діти світла, арії, титани –
Переживем сезон «градових» злив,
І дати відсіч сил нам завжди стане!
Нас бережуть і руни, і Христос,
За нас – усе, що зветься справедливість!
Нас не поглине відчай і хаос,
Ми не чекаєм на ворожу милість!
Ми – не раби. Тож гавкай, ниций пес!
До вовка шавка кидатися може,
От тільки вища воля у небес:
Вовк не впаде! Вкраїна – переможе!

Він рятував себе, як міг –
У нього доля все забрала,
Лишивши ручку і папір,
Неначе тихо глузувала…
«У тебе ж є якийсь талант?
Ловити рими, сіять слово?
Те, що лишилося – люби,
Бо все в житті невипадково…»
І він писав, писав… Писав!
Про біль, любов, геройство, рани,
Про душу, про свої думки,
Про себе, про свою кохану…
Писав і прозою й віршем,
Писав… Творив свій світ єдиний,
Ховав у ньому серця щем
І біль за долю Батьківщини…
Все занедбав – і день, і ніч
Писав лише свої шедеври…
Казали гостро: графоман!
Плювали в душу, рвали нерви…
Та він писав, без віри й сліз…
Писав – і жив лиш сторінками…
Давно загублений у них
І переможений рядками…
Так він помер, в руці – перо,
Колись дароване до свята…
Прожив із ним аж півжиття,
Не був щасливим і багатим…
Він був коханим лише раз,
Кохання ж вмерло разом з нею…
Писав відтоді лиш, щоб жить
Свою шалену епопею…
Помер, закінчивши свій твір,
Поставивши останню крапку…
Його ще визнають колись,
Збудують пам’ятник на згадку…
То буде потім… Зараз він –
Полеглий графоман нещасний,
Іще не визнаний талант,
Постарілий, та ще прекрасний…
Його замучена душа
Знов воз’єднається з коханням…
Він відлетить в далекий край,
Лишивши вдома твір останній…

                         ІІ
Знову двері відкриває школа.
Люди все ще п’яні без вина.
Всі танцюють, бо уже навколо
закружляла вихором війна.

Поки там люстрація чи буча,
треба до парламенту пройти.
Перемога буде неминуча.
Грайте марші, Господи, прости.

Досі не цурається народу
наша Батьківщина ні на мить.
Юля буде доти за свободу,
поки Надя в небо долетить.

У Олега лопає кар’єра.
Він і не фашист, і не Кличко.
І у ролі іншого прем’єра
поки-що лідирує Ляшко.

Фронтовик по імені Арсеній
імітує рух туди й назад,
наче ця прем’єра не на сцені,
де усе буксує влада Рад.

Все линяє, та не дуже швидко.
Треба поміняти весь народ.
Комсомольців поведе Тігіпко –
крок вперед і поворот.

Петя взутий і не майданутий,
із народу дурника не клей.
Ти не перший витязь на розпутті,
у якого шанси не о’кей.

Олігархи, вірні «кацапєту»,
дайте Україні на п’ятак.
Ще остання пісенька «нє спєта» –
ані полонез*, ні краков’як.

Волонтери, розширяйте коло,
бо нема надії на базік.
Хто сьогодні не піде́ у школу,
залишається на другий рік.

                              09.2014

У горобини листя золоте,
А ягоди – мов молоді рубіни…
Вже вересень акордами плете
Із павутиння небокраї сині.

А очі сиплють іскорки. Летить
Тонка дотичність до твоєї суті
По викрученій лінії століть
До мрії недосяжної. У сутінь

Схиляє сонце голову свою,
Вербові арки прихиляють вечір,
А я перед тобою не стою,
А крилами зігріти хочу плечі

І серце… І усю тебе, бо ти
Умієш по воді святій іти.

24.09.14

У нас пора грибна і не стріляють,
Життя звичайним поспіхом іде.
Лякаємося Бога і моралі,
Ще є надія на прийдешній день.

А на Донбасі – ПТУРСи, танки, «Гради»,
Дон Бас – той «рускомірний» Бармалей –
Закони пише і дає поради,
І ремигає від хитких ідей.

Поранені, убиті – «300», «200»,
А хто звичайний – «тисяча»? «п’ятсот»?
Ми теж вантаж, усі хто серцем чистий;
Крізь час течемо прямо у пісок.

Того нам дуже шкода, хто вмирає.
Це стерпить небо вічне. Ну а ми?
Були, здається, десь поблизу раю,
А нині стати хочемо людьми.

Роздерта – ні, розтерзана! – землиця.
Дон Бас – не Дон Кіхот, не тихий Дон.
Дракон, який жадає помолиться,
Несе не хрест, а золотий батон.

І це минеться, буде тільки правда.
Вона іще у кожного своя.
Біжать думки, повіривши у завтра.
І я – піднесений! О, де це я?

Нервово, претензійно завиває
Привладний і зачмелений Дон Бас.
У гостях я ? Чи все ж – над ріднокраєм?
На лірі серця – шал одних образ.

Вони мої. А вам – хай буде добре!
Повірте ви собі,а не мені.
Я – помовчу, як воїни хоробрі.
Біда і слава – ляжуть на граніт.

не хочу ні мирри ні моря ні миру...
стаю до потиру... стою до потиру...
волочиться черга... стою серед черні...
втішається челядь – чекають вечерні…
довірливо тіло виносить на прощу
невтишену душу у зимню порошу
чекати в молитві – на третю без чверті –
ранесенько вмитись…
тихесенько вмерти…

                         І
Усе на роздоріжжі Україна.
І репає в агонії земля,
як вся її система двопартійна
із рупора колонії Кремля.

Одна ідеологія – «рашисти»,
а інша – це «бандерівська рука».
Читай: по ліву руку – комуністи,
по праву – олігархія і К-а.

І замовляє музику багатий,
а споживає опіум дурний,
тому що бідний...
               Є і цирк безплатний,
і діалог приблизно ось такий:

– Але нема і духу тої сили,
якої так сахається совок...

– Але віками націю косили
сума, тюрма, дороги і могили...

– Але не відступає ні на крок
відома теле-радіо-команда...

– Але слухач – із ротом на замок...

– Але нема достойних слухачів...

– Але – війна, агресія і зрада,
і пута, і неволя – пропаганда
ворожої колони москалів...

І скільки тих але у нашій бучі?
Пручається знесилений вампір
недавно ще «єдиний і могучий»
біблійний звір.
               Але і до сих пір
жало змії, не вирване ведучим,
з усіх джерел отруює ефір.

                         ІІ
Я агітую за життя до смерті,
за ясне сонце, за сіяння дня...
Чому ж перемагає кацапня
і помикають нами люті черті?

Чому у мене вибору нема
од віку установленого Богом,
і насуває з півночі пітьма,
і правда засинає за порогом?

А це тому, що виродки яси
у нації моєї вкрали Слово.
А це тому, що відібрало мову
за маслаки і кусень ковбаси.

А це тому, що бестії орди:
сугестії, хамелеони, змії –
з одного боку,
              ...з іншого – німіє
оте нове, і лиш вряди-годи
товче у ступі дзеркало води,
з якої аж обвис язик Росії.

                              09.2014

Пародія

До тебе, милий, квапилася я,
Але спізнила, бо в’язка рілля,
Тепер я чорна – не лякайся ти,
А вглиб поглянь цієї чорноти!
Насиченість така – на серці щем…
Відмиюсь вранці – стану під дощем.
Бо я люблю – ти бачиш і без слів!
Але чому ти так позеленів?
Той пуплях мав би нині розцвісти –
Ніхто не любить так як я. А ти?


22.09.2014

РІДНА МОВА

Ні в Ле́ту, ні в літа́ не кануло твоє могутнє Слово
Воно як криця зброєю зросло в устах народу,
У душах залягло палким вогнем, глибо́ко й просторово
Й освячує той шлях, що вказує на згоду
Та велич вічності. О, скарбе мій, моя́ батькі́вська Мово!

Павло Гай-Нижник
24 вересня 2014 р.

У мене є дах і стіни...
У тебе - земля, окопи,
вогонь, рубежі, руїни…
А дощ восени наскоком,
і сльота і вітер зимний,
і ночі важкі повіки...
Свинцево десь вибух гримне -
не сплять вороги-шуліки.

У мене обід, вечеря...
У тебе - скупий окраєць…
Й розчинені навстіж двері
душі - сам-один, як палець
під Богом й перед війною,
із вірою в побратима...
Стискаєш судомно зброю
стежиною пілігрима…

У мене суєтна тиша.
У тебе - громи і гради...
Історію час нам пише
про жертви, любов і зраду,
і кроки до України,
а може самих до себе…
Мене не рятують стіни.
Тебе - притуляє Небо...

2014

                       І
Немає крил, а мусимо летіти.
Куди? Не знаю. Був би зореліт,
то десь туди, де за межею світу
існує інший ілюзорний світ.
Туди ніхто не відає дороги,
а мудрий не вигадує кінця.
Одна вузька стезя веде до Бога
і безліч їх у нашого Отця.

                      ІІ
Конає вік, та не минає диво
націленого в душу почуття.
Нікого не любити неможливо
і це є аксіомою життя.
І не важливі докази напоказ
у плині головної течії.
Ручай душі утілює той образ,
який несе до гавані її.

                      ІІІ
Але коли, рокована на муки,
як одіяло тягне край землі
на себе, обрубайте всі жалі,
як мумії закостенілі руки.
У неї храм – казенний мавзолей,
молитва їй – базікання у залі,
вівтар її – мамона і медалі,
ікони – тіні вичахлих ідей.

                     ІV
Немає у фантазії межі.
Усупереч ідилії душі
дієсловами мусимо стріляти,
збивати їх мішені нальоту,
руками жар неволі загрібати
на обраному долею посту...
А що мені на ворога підняти,
як не велику ненависть святу?

                              09.2014

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»