Насилля, кров, і - жертви, жертви, жертви...
Людей то в холод кидає, то в жар.
Та годі кату українців жерти -
Вступає в битву батальйон "Айдар".

Тут правда й міфи - в дикій мішанині.
Хоч банда кровожерів і нездар
Усім керує й заправляє нині,
Вже йде на поміч батальйон "Айдар".

Горять міста, і багряніють села.
Марніє край у тіні злих примар.
Але минає днина невесела -
Іде до бою батальйон "Айдар".

Свободу - не купити, а здобути,
Прийняти, наче цінний Божий дар.
А розіб’є ганьби іржаві пута
Наш легендарний батальйон "Айдар".



Липень 2014

Рознеслося по землі волання,
Занеслася буря по ваганню,
Розлетілись бризки привітанням
І згоріли вартісні зізнання.

Загули громи дощами травня,
Затопило спеку люту червнем.
Що чекати із сумного рання?
Що прийде очікуваним первнем?

Знову холод нагинає літо,
Знову рветься миті ясна нитка,
В пошуку того, хто міг зігріти,
Стиха, або хоч і надто швидко.

як впаде в долоні літа
жар калиновий –
відмоли мене у смутку,
відмоли мене…
без вагань, які нарешті
стали зайвими,
побіжу тобі назустріч –
зачекай мене…
прошепоче ніч вустами
полуничними
давню казку про кохання,
про освідчення…

В кінці дисциплінованого тижня
тобі з'явилася субота.
Прийшла собі і вдерлася до рішень
свавіллям тим, що тут босота.

Котушки недозвершеного типу
уже розгублено завмерли:
весь тиждень, отетерівши до скрипу,
живі в собі знаходить нерви.

Нема самонавішаних пояснень,
котрими марила турбота.
Ще в п'ятницю ти залишався в'язень -
тобі з'явилася субота.

12.07.2014

К.Р…
Заховаюся від тебе
Наодинці назавжди
Поміж лоз безликих стебел,
Край тремтливої води.
І тобі видінням стану
Нерозгадано-сумним,
Як у присмерку розтану
Несподівано, як дим.
Бо не видам ані звуку,
Хоч вмиратиму, авжеж, –
Поки ти кохання муку
В самоті не осягнеш.
А коли навчишся дихать
Із безсонням в унісон, –
Я візьму твою безвихідь
У страждань своїх полон.
12.07.14

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

ти прив"язуєшся до людини,
а потім її нема,
і твій світ стає таким лабіринтом,
і шукаєш оцю людину
в містах,
країнах,
причинах,
подіях,
інших людях.

Аж поки одного ранку,
глянувши у небо,
вимите нічною грозою,
зрозумієш -
людина, до якої прив"язався, - у тобі,
і не треба шукати її далеко,
бо в тобі живе
її голос,
посмішка,
дотик,
погляд...

11.07.2014

Це просто у мене аж семеро різних сестер.
Не віриш? Димлю, та для них моє серце пусте.
А перша пройде опускаючи очі на діл,
а друга і третя – лошиці в саду молодім,
четвертої коси для мене торік відцвіли,
а п’ята минула з водою – не зчувся й коли.
У шостої стала блакитною зраджена кров,
для сьомої взято лукавим із мене ребро.
Як дивно – ніколи тебе серед них було.
хоча відчував і твій подих, і дике стебло.
Я повнився листям і вірив, що скоро мине.
Допоки хмільна омела не ковтнула мене.

Спливають плями рвані просторами вікна,
Зриваються зі швидкістю комет,
І стукотом коліс лунає тишина,
Майбутнє манить нас і кличе уперед.

І лагідно, мов пензликом митець,
Щоб не стривожить подихом жалі,
Журбу твою він, звівши нанівець,
Тебе намалював на цьому склі.

А ніч-весна, чарівний сонцецвіт,
Що брошкою виблискує в косах…
І відкривається такий чудовий світ,
Такий незвіданий. Тут кожен, як корсар.

І кожен раз, у шелесті дерев
Чи надвечірній пісні солов’я,
За зіркою своєю йди вперед,
Потому мрія збудеться твоя.

На нині цигарка остання, клянусь Озірісом.
В моїй попільниці повільно вмирає Сет.
Із зависі диму малюєш вечірні іриси
і місяць уповні, в який фанатично віриться,
у той, що крізь нас німолуння своє несе.

Малюй, не спиняйся, рукатвоя тонко світиться,
запалює іриси синім вогнем снодій
На нашу вечерю злітаються нетлі ситцеві,
сідають Ізіді на бронзові крила-китиці
в її відображенні в чорній нічній воді.

Усе на світі має барви,
Як кожна радуги дуга,
А ми живем й не помічаєм
Ці веселкові кольора.

Ми день за днем кудись спішим,
Не помічаючи навколо
Природи ніжний тихий дзвін,
Нам якось байдуже до всього...

Не помічаємо людей,
Які щось хочуть нам сказати.
Ми бачим тільки ніч та день
І радість можем лиш вдавати.

Ми забуваємо слова.
Слова – ці щирі обіцянки!
Ми навіть хочем бути кимсь,
А треба бути просто справжнім.

Весь світ втрачає кольори,
А людям байдуже до цього.
Ви в повсякденній метушні
Не бачите всього живого!

Ще нам не пізно все змінить.
Ще нам не пізно! Схаменіться!
Робіть як серце вам велить
Робіть – і кольори вернуться!

2012р. Шабас М.Р.

Пишу я вам, не знаючи насправді,
Чи варте це чогось, чи ні
І дивлячись у очі правді,
Я тихо гину в самоті.

Все винна зустріч випадкова,
Коли не зміг сказать ні слова,
Себе на муки я прирік.
Можливо, я б до цього й звик,

Проте не можу вже забути
Цей ніжний-ніжний погляд ваш,
Що буде довго ще стояти
Перед очима, як міраж.

Ці чорні брови, милі очі,
В яких є іскра до життя,
Вони, неначе білі ночі –
Що роблять ніч подобі дня!

Коли б ви знали, як жахливо
В любові спраги знемагати,
Палати й думкою всечасно
Лиш нездійсненне малювати…

Я був би радий хоча б раз
Чарівний погляд уловити
І, обійнявши ніжно вас,
Усе несказане сказати.

Чи я доб’юсь своєї цілі,
Чи знов піду у небуття.
Я віддаюся вашій волі!
У вас весь сенс мого життя!

01.2012 Шабас М.Р.

Як пізно все оте прийшло,
Що з перших кроків мусило бути:
Родинне вогнище з теплом,
З яким надійніш шлях у майбутнє.
Спасибі Всевишньому - збулось:
Із манівців на стежку вивів вірну,
Незміряну знайшов мені Любов,
Потомством нагородив омріяним.
Та як по щоденних молитвах моїх
Віддячити Господь захоче ще чимсь,
«Теплом Своїм,- скажу,- зігрій усіх.
Хай кожен Твою відчує щедрість».

додому… через гори – навмання –
мотузку перегризло мавпеня –
до моря що шуміло у безсонні
що очі цілував його солоні –
іду… – страшні гримаси на ходу
лоша на березневому льоду
коли тепер і де кого знайду
чи є ще Старший Пліній на ослоні?
…суденце опирається бортóм
дорога уривається кутом
і десь поміж Місхором і Мадридом
стою… – пудові гирі й ланцюги
до кожної приковано ноги –
сперезаним навічно Вічним Жидом…

Щільно стулені уві сні повіки -
Фаєрволл для чудовиськ і янголів.
Жоден з них не полишить світу снів
Крізь цю надійно зачинену браму.

Але в моїх снах часом з'являєшся ти,
ТаЯкоїНемаєІНеМожеБутиНіколи,
І тоді я ризикую мріяти про міст
Між матрицею снів і реальністю.

Чи можна провести тебе цим мостом
І не випустити на волю нічні кошмари?
Чи можна призначити тобі побачення на цій межі
І не відчувати докору в поглядах янголів?

Я пробував спати з розплющеними очима,
Щоб узріти обидва світи одночасно.
Тоді я не бачив тебе, а тільки чув твій сміх.
Звісно, зламати божественний антивірус -

Це не просто смішно, це страшно.
Це не просто небезпечно, це катастрофа.
Вже сам задум - подібний на на те,
За що жорстоко поплатилися Атланти.

Але іноді мені здається, що Господь -
Великий жартівник і попри всі заборони
Десь поряд є іще одні двері,
За якими ми можемо зустрітися.

Щось мені підказує, що вони відчиняться,
Щойно ми зможемо одночасно прочитати
Написане на них сяйвом щасливих очей
Слово "Любов".

Втомлено чекала на вітер,
Дочекавшись – в обійми впала.
З тим вітром прийшов дехто,
Одразу згубила, що мала.

Заклякла від подиву раптом,
Як можна бути єдино,
Безмежно багатим і бідним,
Просвіти, таємнича людино.

Вітер ламою скаче,
То дарує, то знов відбирає,
Того, хто живить,
А потім безжально вбиває.

Джерела усі пересохли,
І знову на серці пустеля,
Бо ти мене випив, сволото,
Я знову солоная скеля.

Заплело вузлом. Хто розв'яже все?
У стіні пролом. Замурує хто?
Засипає пил плетиво проток.
Заплело вузлом. Як забути це?

Ой, завихрила буря паводком.
Ой, затоплено береги круті.
То загублено золоті вогні.
Затужили вже за загравою?

Ой, дощі, дощі. Хмари грозами.
Чи залишимо нездоланними?
Чи забудемо серце ранами?
Що ховається за прогнозами?

Ти - лев. І вибрав першу із левиць.
І кинув прайд. І ніс траву і м"ясо.
А з веремії листя, кігтів, лиць
За нами наглядала Аргімпаса...

- Нехай живуть... - сміялася у шовк. -
Дам лад і левеняток... Шир і щастя...
Ти полював. Ти висихав і мок...
І шкірились безхвості та гривасті...

Тоді не знала я висот і яйл.
Мене гойдали сонячні ліани.
А ти крутився в натовпі міняйл...
І малював літак... піски... савану...

- Отам нарешті гідно заживем...
Забудемо тісноту, греблю, ряску...
Ти варта саду, лігва, діадем!
Тебе спіткав - потьмарилась любаска...

...Коли прийшла із саваном зима,
Ти царствено пішов за чорну браму.
Лишив мені картини.
Не сама...
Ти ж левом був. А я чаїла магму.


2014

Я знаю:я прокинуся й відчую
Твій теплий подих на своїх плечах.
Ти так кумедно спиш…я поцілую,
Всю душу дарувавши на вустах.

Я знаю:ти також щось шукаєш,
У світі сподівань,падінь і знову спроб
Всі хворі відчаєм,а ти… чекаєш
Любові,чи якихось ще хвороб.

Коли закінчаться всі справи,подорожі й втечі,
Коли той хаос люду стане свистом вітру,
Мій художник у безглуздій колотнечі
Додасть нової фарби на палітру.

Нехай усі слова й зізнання,
Які людям ми не тим говорим,
Навчать нас справжнього кохання,
Що називається «тендітним,яснозорим».

Я знаю й вірю:є хтось той,такий
Кому з любов*ю буду підкорятись,
Якого величатиму і в голос чий,
Я з задоволенням завжди буду вслухатись.
2014 р.

Через балкон схилилась ти
Мені б туди … забракне сил!
А руки білі з висоти
Моїх не можуть досягти.

Щоб цю халепу оминуть,
Кинь хоч шнурочка золотого;
Чи струн гітари роздобудь,
Сплету канат, чи як там його…

Зніми квітки, і гребінця,
Перехили волосся довге,
Чорнява хвиля без кінця
Вкрива до п´ят округлі ноги.

Такий ось трап – чом не краса,
Я ним легенько проберусь,
Хоч і не ангел, в небеса
До пахощів я піднімусь!

Бувало так, що ради миру
І задля захисту від бід,
Старанно вила і сокири
Гострив колись мій славний рід.
Пізнали турки і монголи
Тоді женців і лють, і гнів,
Бо аж горбатим стало поле
Від їх відрубаних голів.
Відчули, певно, бусурмани
Незборний дух сміливих душ,
Що, погубивши ятагани,
Чкурнувши злякано чимдуж
Від нив щедротних України
До бур’янів степів своїх, -
Немов колючки кураїни,
Не вибираючи доріг…
Не всіх історія навчає –
Тюрмою, пострілом, хрестом,
Якщо повисла знов над краєм
Біда задимленим смерком.
Прийшла пора, заради миру
І задля захисту від бід, –
Шукати пращура сокиру,
Щоб захистити нею рід.
11.07.14

кінець

2014

шкідник, шкідник
і ще шкідник
всі на підбір одного росту
а ти пальне…
і цьом в сірник
усі горять із ними й острах…
скрипаль, скрипаль
і знов скрипаль!
всі як один із ноти в ноту
а ти чужий своїм
нажаль
ніколи ближче ні на йоту…
поет, поет… і там поет
слова -- більярд, ну, трохи більше
а ти вивчаєш
міномет
а вже колись, пізніше, вірші…
10.07.2014.

В новій редакції:
/ Серпневий Сонет /
…Ось тут чекатиме шкідник.
Ви схожі з ним, одного росту.
Скажи одне йому: - Сірник.
І він пізнаєш, що є острах.

Ось тут чекатиме скрипаль…
Ти з ним також - як нота в ноту…
Та шлях розбіжний ваш, нажаль
Не пожалкує Бог на йоту…

А де чекатиме поет -
Тебе сподобають по-більше.
І пам’ятай, що вінігрет
Буває різний, навіть з віршів…

14.06.2021.

Я з дитинства хворів на логіку
І тому було можна впарити
Цьому правильному маляткові
Що завгодно з крутим поясненням.  

Користалися цим "на полную"
Мама з татом, дідусь з бабусею.
"Образцовий і показатєльний"
Брав мєдаль і діплом з відзнакою.

А потому відкрилося страшноє -
Все довкола логічно і... порожньо.
І нема кому слова промовити,
Рятувала хіба що музика.  

Навіть віра, на горе родичам
І на ломку моєму розуму,
Була зовсім не тим що думають.
Чули ж: "Вірую, бо абсурдно є!"?

І куди ти засунеш логіку,
А докупи із нею й правила,
Коли все, що на світі важить щось,
Бодай щось - то одна любов?..

Давай з тобою будемо відверті.
Любов - це життя.
Але знай:
Шлях любові - завжди шлях смерті.  

Якщо хочеш любові і волі,
(прекрасний вибір),
Але пам'ятай:
Шлях до них завжди сповнений болю.  

Можна, звісно, лишитися в зоні комфорту
І не ризикувати жити й любити.
Але вважай:
Це шлях в майстри жирового спорту.  

А як же рожеві казки про прекрасну любов?
Спитай у Христа, чи у самураїв...
Але потім вставай!
Вставай, щоб любити... І помирати знов...

Наша вулиця стала безлюдною. Чуєш, ні шелесту.
Тільки пальці дерев засторогу несуть понад світом.
Цього року зима завітала одразу за літом.
Так невчано насіяло вітром примхливого вересу.

Як ретельно дощі можуть мити бруківку до полиску.
Ми далеко зайшли. Всі стежини додому відрізано.
Не прощає провин наше місто від гуркоту грізного.
Вже розхитано вкрай ці освітлені вірою помисли.

Наша вулиця стала самотньою. Виє хурделиця.
Тут не гріє вогонь – тільки знищує в попіл безжалісно.
Як давно ми були, пам’ятаєш, осяяно-радісні.
Хай вертається мир. Хай обличчям удача повернеться.
10.07.2014

приходять канцлери в мій дім
хто по-сусідськи… хто, щоб вкрасти
та кожен з них лишає грім
і трохи, схоже, щось на астму...
втомивсь від свастики… і догм -
рівноапостольсько дніпрово
я єсьм ніхто для них, та Бог,
колише радо ще діброви…
я єсьм прихильником Стихій
всього живого тут і Неба
душа, відходь в бджолиний рій
там виліковують нас медом!!!
10.07.2014.

Напрасуйте стрічки колорадські,
Закажіть похоронні авто,
І не декілька – ліпше багацько,
І на “матушку” дуйте – АТО…

До Ростова – і далі, і далі,
Щоби більш вас не бачив ніхто,
Не забудьте змастити педалі,
Без зупинок в дорозі – АТО…

Заробити хотіли, засранці,
А фортуна така, як лото…
Кайтесь, нелюди, ввечері й вранці,
Бо до пекла підете – АТО…

Вам усім би сидіти на палі,
По одному, по десять, по сто,
Не знімайте російські медалі –
Похоронять із ними – АТО…

Раді скинути вже камуфляжі,
Заховатись у плаття й манто?
Начувайтесь – народ вам “покаже”!
І подякує міцно – АТО…

І навряд чи пристроїть вас Вова
Десь в Тамбові у цирк-шапіто…
По заслузі вам буде “хрєново”,
А народу спокійно – АТО!


10.07.2014

Ти на світі єдина така
Недосяжно-далека, мов небо, –
Обнадіявши мандрівника,
Лиш уявно гукаєш до себе.
Ти на світі єдина така,
Кого слово моє не збороло
Ні в палкому натхненні рядка,
Ні розмові безвольній і кволій.
Ти на світі єдина така,
Хто мене підіймає над світом,
Наче мати весь час малюка,
Щоби сонцем хутчіш обігріти.
Ти на світі єдина така,
Хто приємна і люба для зору, –
Як стеблина тремтливо-гнучка,
Мов росинка сріблясто-прозора.
Ти на світі єдина така,
Хто зі мною радіє й страждає, –
Чия владна і добра рука
Мене вічно відводить од краю...
Ти на світі - єдина така!..
10.07.14

від твого вчора
в моїм сьогодні
не чути "соррі"
солоне "годі"…
петляє вбивчо
сп"яніле сільне
з чужим обличчям…

все ближче меса…
ось-ось захлище
ти чуєш, Весно, -
нас хочуть знищить?!
10. 07. 2014.

чужим повітрям захлинулось горло
і птаха полетіла десь увись
ти ні на що нізащо не дивись
лети і ти відчужено і гордо…
криваве сонце котиться зі сходу
до утрені зійшлися лихварі
осліпли всі мої проводирі
і вуду цідять кров на чорну воду…
чужого світу котяться шляхи
шляхетно упирі возводять храми
ні яфетів ні симів – хтиві хами
чортополох... череп’я... реп’яхи…
моя біда… і рана… і провина…
спочатку – слово наостанок – слава…
за юшку обікрадено Ісава
за Яковом не спуститься драбина…

поміж див просто жив я опальним поетом
до гниття і до трупного смороду слів
у пустелях згубив поривання
у Лету
опускалось коріння

я вовком добрів
до сипучих почвар
ремиґали поволі
переситі налиті оазою дня
а довкола - пустеля хрести й тихі зорі
а довкола - о леле! - країна моя

як ішов я? куди? де ота біла хата
що лелекою лине в калиновий пруг?
чи я спав? чи я був? не умів прокидатись?
то чи є ще в мені до життя людський дух?

а почвари лихі ремиґали і бачу
як дожовують хату колиску крило
отого лелечати що зоряно плаче
то чи я вже оглух чи осліпнув давно?

з болю вирвався хрип що загус був до глею
і звулканив пустелю до бурі і ран
я рамена розправив
супроти борею
піднімався летів
і зростав і зростав

і укляк у молитві -
то вже розсвітало
розпромінено -
Сонце
Поет
і Народ

і поникли почвари
од сонць пощезали

ген лелека летів -
світлий Ангел висот

Що допомагає тобі, Ясноока?
Чим ти лікуєш біль, що ятрить?
Ночі, як завжди, навдивовижу глибокі
Немов після келиха міцного вина ти спиш

Ніч – то чаклунка, ворожить на зорях
Але що за карта зоряна упаде тобі до ніг?
Ти стала безвольна
Жінко, омийся росою
Ходи босоніж, насичуй себе енергією землі

І не дивись так на мене
Не дивись У мене
Ти ще з народження крокувала по кризі тонкій
Краще подякуй тій, що назвала тебе морською
Не виплескуй гніву бездонну чашу
Спокій у собі зрости

Бо твоє волосся золотиться Сонцем
Біль тебе торкнувся, щоби ти очистилась і далі йшла шляхом
Що веде до моря безкінечних хвиль Любові

Довго ж прямувати тобі цим шляхом

Крига давно скресла
За тобою, Ясноока, слово
Потребуєш правди від людей, тож не лукав сама
Не ховайся за словами-масками, із собою будь відверта
Прошу, виринай вже врешті-решт із каламутного темного дна


15, 17(06)2014

Великі метелики світу --
У вітер, у сонце, як діти!
Сідають на трави, на квіти.
А їм би увись полетіти,
Та крила міняти пора...
Зміцнившись у силі орла,
У небо піднятись над літом...
Та світ облітають зі звітом,
Милуючись блиском крила...

15.03.2011р.

дівчинко
плаття в метелики очі у бісики
будь мені першою стрічною в цьому світі
з нами нічого не станеться окрім як містики
поки ще є провидіння і добрі вісті

дівчинко
ми неодмінно з тобою зустрінемось
попри любовний туман і кармічні нетрі
хай позникають усі... ми уклали парі немов
будеш єдиною стрічною
на планеті

дівчинко
як ти гадаєш а хто тебе видумав?
(ти на мільйони віршів!) той за все заплатить
я усе ближче до тебе і подих мій видимий -
правда, злітають метелики
з твого плаття?..


2014

Цей потяг їде... Гусне Час..
Зупинок - тьмуща.
Ніч колу п"є, душа - печаль.
Строката гуща.

І десь у тамбурі повій,
Сліпців і бранців
Поділить люд масний сувій,
Вестиме танці...

Кому кав"яр, кому рулет,
Поету - волю.
Лякає-вабить фіолет.
Бракує солі.

Між астролябій-тарілок
Трем алідади.
Валізи дрантя, помилок...
І зорепади...

Цей рух - чортам наперекір.
Блищать колеса.
Ген-ген Форос і Армавір...
В жаринні плеса...

На місці бути не могли,
Бо ми ж не гірші...
Із лепехи ячить кулик
Просяні вірші...

Ми віддалялись від брехні,
Отар і вати.
По рейках привид на коні.
Зла ринда гатить.

Хай невідомо, хто із нас
Вціліє в серпні,
Крушімо висі плексиглас
Між туску сепій.

Мчимо... Вишиванки всота
Діра ненатла.
А вийшли - з центру, із кута -
Набридли падла.


2014

зливають мед у трьохлітровий слоїк...
липневий блюз і колики в боку…
філософ приміряється до крою...
десь кулемети місять толоку…
а намір мій -- сховатись і завмерти
хоча б на день в "чернечу"… як партнер
я згоден там без місця і десерту
хоча б і вітром
сонцем - крізь дерев…
2014.

Пахне липа, кава і герань.
Всюди настрій, спокій і натхнення.
Тепло від закоханих зітхань.
Гарно, бо усе це – сьогодення.
Куфер, лямпа, креденс і бомбон.
Кавалєрка, дзига і канапа.
Шпондер, штрудель – слово ж, наче крам!
Пструг, братванка, батяр, чоколяда.
Ель медовий, пиво чи вино.
Паб, кафе, а там – копальня кави.
Місто Лева нині – ось воно.
Я давно його таким шукала.
Ліхтарі у небі і футбол.
Мексика з Голландією грали.
І здригнулась площа Ринок: «Гол!!!»
Головне, щоб москалі програли…
«Меделін», «Комуна», «Вин букет».
Отакі вони, принади львівські.
Може, «Лемберг», а чи «Дім легенд»?
У «Ковчезі» нині чи в «Криївці»?
Щоб тобі не стало раптом зле,
Польську чи англійську варто знати.
Головне – не бути москалем.
Можеш й по-російськи розмовляти!
Кава для донєцьких і бандер.
Лавки для бомжів і для туристів.
Всім тут файно. Вчора і тепер.
Місця досить. І усюди чисто.
Теплий камінь гріє задарма.
В банці півлітровій гасне свічка.
Всюди люди – геть, як мурашня,
Та для кожного своє знайдеться місце.
Хтось – додому, хтось – не поспіша.
Цокають підбори по бруківці.
Відпочине втомлена душа,
Старі мури полікують львівські.
Саксофон, гітара, контрабас.
Пахнуть зліва смажені каштани.
Львів гостинно зустрічає вас
І так само проводжати стане.
29.06.2014

а)
Не романтик горобець.
Півень пошті не взірець.
В кожній казці - як у пастці:
незворотнім є кінець.
б)
Для зозуль - років прогон.
Для синиць - в руці полон.
Все одно адреса "Вирій" -
як завжди, для vip-персон.
в)
Голуб миру - не щодня,
що для ворона - зерня.
Не вважайте за безчестя -
найчесніша є свиня.
г)
Не курина сліпота
у сови, що не літа.
Виявляється, що мудрість -
ну, хіба що у кота.

Я зморився.
Алфавіт -
весь оточуючий світ.

9.07.2014

нині дуб
здорожчав… нині
попит дошки на гроби
знову біди в Україні
не журись, а щось роби...
братства досить! панібратство
ой лютує… близький звір
ситим ревом - слід від свята
бризок фобу повен двір
наче вимив моцним словом
наче сплюнув пара ніг
попід горло чи надовго
задовбало -- все, що зміг...
2014.

Диявол збирає досьє
На душі, любов’ю убогі.
Коли підходящий хтось є –
Мов спрути чіпкі восьминогів,
Вступають в невидиму гру,
Стискають, обмежують волю…
Диявол підживлює грунт
Майбутньому грішному полю.
Спочатку - завзятий сівач,
Він сипле і густо, і дрібно:
Злість, ненависть, відчай невдач, –
Усе, що зневірі потрібно.
Слизький і гнучкий, наче вуж,
У кожну шпаринку залізе…
Збирає колекцію душ?
Ні, хоче «позбавити візи».
У нього бажання одне
Для повної зла перемоги:
Щоб душі, які він пожне,
Не сміли піднятись до Бога.

Занесло весло плесом-річкою,
Запливли човном понад берегом,
Запали зірки крихти-свічечки,
Може винесе над глибоким сном.

Погляд леза сталь під чиїм ребром?
Зірве папороть то не та рука.
Покотилося вогнеколесо.
Попливе куди та стрімка ріка?

Догорає ніч, гаснуть сутінки.
До зорі іще аж із півночі.
Дочекаємо того досвітку?
Чи погаснемо мрії бавлячи?

Вогонь... Завіса диму й сліз…
Атака, вибухи, цурпалки!!!
Ненависть, крик, душа-навскіс!!!
Навхрест земля, твердінь у скалки.

Вона... війна... чужа... Межа!!!
Жорстока мачуха, триклята!!!
Де обривається стежа,
там не уникнути розплати.

Черговий залп... упав солдат...
А жити, жити так хотілось!!!
Під грім розпечених гармат
дух полишає тлінне тіло.

Вона… війна... душа ущерть…
У бій - до скону, до загину!!!
Руїни… відчай… стогін… смерть…
Героям слава України!!!

Тут хрести у тумани вбрані
Похилилися під дощем…
То притулок земний останній…
Вічний спокій. І світлий щем.

Скорбна грань за земним порогом,
Де немає брехні-олжі.
Все під Богом і всі під Богом.
Рідні наші, близькі, чужі.

Тут відсутні роки-години –
Гроз життєвих нема і злив.
Під хрестами лежать родини,
Їх, напевне, Господь простив.

Але є щось сильніше смерті,
Що, як Каїн, махне ножем –
Пильно дивляться з монументів
Лиця тих, що на небі вже.

Пропікає той погляд звідтам,
І пронизливо душу рве.
А на мармурі зимно квітам –
Швидкоплинне усе живе…

Душі просять… Молитва й віра
Для прощéння – вода Свята…
Світлий спомин, і камінь сірий,
А на ньому земні літа.

…Помолімось у церкві щиро –
Згинуть хай на Суді страхú…
На відправі запахне миро –
То Господь відпуска гріхи…


9.07.2014

а за Київським часом зупинка
а на Сході у черзі за хлібом
не чужа, а своя українка...
у режимі звичайности ніби

… під тролейбусом сплющились рейси
на балконі розквітли осколки
задовбала риторика в чесність
крізь віконце із виглядом шовку…

а за Київським часом тайм-аут
Епітафій панує у ритмі?!
транспоранти згодились на траур --
бодай в ніч повернутися в титрах…
2014.

* * *

Цілувала мене у шрами.
Я ж бо Всесвіту кинув виклик.
А таємно хотів до мами,
До ялин моїх, звірів звиклих...

Як метелик із квітки, пив я
Все ноктюрне, тремке, нектарне,
Щоб впікаючись у кропиву,
Знав: життя пролітав немарно.

Біль я ніс, як труну друзяки,
Щастя знав, мов кохання долі.
Визнаю – що бував ніяким,
Каюсь я, що росту поволі.

Плаче кров за душевним раєм.
І земної свободи мало.
В шрамах тайну свою скриваю...
Рідна смерть мене цілувала.


8 лип. 14.

Розколовся -- чий? -- голос у тиші лункій
На німім бездоріжжі погаслих надій?
Серед воєн, вимог, нот протесту, тривог
Не схилився ніхто, і не здоланий Бог.

Коли серце скорилось -- прийняв, переміг
Сам себе, у мені темний воїн поліг.
Смерть свою утвердив -- і відкрились світи.
Із долоні в імлі промінь неба світив...

29.10.07р.

Одшуміла любов, одшуміла,
Наче юності буйне вино.
Ти спокійна, як сон, моя мила,
Не хвилюєшся серцем давно.

Все – робота, робота, робота –
Навісна круговерть суєти.
Та невже ж не зупинишся, доти
В небуття доведеться піти?!

Зупинися на мить, зупинися,
Глянь усміхнено в небо сумне.
Може там, у захмареній висі
Десь проміння ласкаве сяйне!

Десь проміння сяйне іздалека,
Хмелем юним заграє воно.
Прилетить білокрилий лелека
Й серенаду утне під вікном!

9.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Ну, не така на вигляд врода
комусь дісталася, на жаль.
Чомусь поквапилась природа
й відволіклася (грав скрипаль).
А ти живи ні так, ні для -
шукай того з його натхненням
скрипаля.

Акумулятор надій,
акумулятор надій -
душа.
Ти - найдорожчий, ти - свій!
Її один ти такий,
її один ти такий
вража.
Душа -
акумулятор надій.

Невтішне прізвище в образу
комусь дісталося, на жаль.
Не треба й прізвиська - одразу
не глечик б'ється, так кришталь.
А ти живи, тримай мораль...
Потрібен в побуті не кожен день
кришталь.

Від сліз в очах волога доля
комусь дісталася, на жаль.
Ще трохи - і зірветься воля,
зірветься в прірву, де печаль.
А ти живи і май медаль
за переможену
пройдисвітку-печаль.


8.07.2014

Нестримано міліє літо…
Знов день у згадку перебіг…
На гОрі визріває жито,
чекає на женців своїх.

У небі жайвора не чути,
край стежки явір – ніби спис…
Попід горою шлях забутий
прив’ялим споришем поріс…

Прямує літо до зеніту,
плодами липень заряснів…
На гОрі достигає жито..
Шлях виглядає козаків…