Цеглину дня на ночі розчин
Кладе уміло майстер Час,
І зводить вперто і охоче
Оселі вічності для нас.
Він шанець риє знову й знову
На прузі міста чи села,
І в будівельну підоснову
Бере поношені тіла.
Йому однаково: багата
Чи бідна та сировина,
Він буде мури викладати,
Допоки в нього є вона…

29.10.13

1
«За лучину знайде причину».
«Не з сива, не з дива».
«Ані від нього відмолитися, ані відхреститися».
«Як нема на кого, то на жінку»
«Лайка лається, бо з дідьком знається».
«Щоб тобі лихом скрутилося».
«А щоб тебе люди не знали».
«Щоб тебе буря вивернула».
«Щоб тебе взяло та понесло поверх дерева».
«Розходивсь, як порося на орчику».

2
«Здорові будьте, пане Хмелю»,-
Цибуля, прикотившись з вітром.
«В сусіди, смердючко, прешся?
Викинули на смітник, напевне?»
«Коли б не пустун-вітер, знаться б не хотіла
З облудником, що горнеться до будь-якої деревини.
Не раз доводилося чути, як захмелілі,
Закусуючи мною та салом самогон,
Ревли дурними голосами:
«Ой, хмелю ж мій, хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?
Зимував я зиму,
Зимував я другу,
Зимував я в лузі на калині
Та й не розвивався».
Тиняєшся по світу приживальцем.
А без мене з давніх-давен не можуть обійтися».
…Хто віда, скільки б тривала ота сварка,
Якби не нагодилась трудівниця бджілка:
«Облиште, любі, ганить одне одного.
І ти, цибуле, і ти, хмелю, потрібні людям.
Зрештою, усіх нас сотворив Господь
І тільки Він зна до пуття - навіщо».

(місцевою говіркою)

- Що будеш робити?
- Та ж четвер – свято!
- Яке?
- Базар!
Так казали в Підгайцях ще й в 2013 році.

Хоть зимно, та й хмари,
та нинькай…
на ба-за-а-а-рі!..

І змовк.

Гуманіта-а-арка!
Штанів – курток…
А та жи продавала,
ото “тримала марку”,..
хоть ростом і мала,
але… задницю ма-а-ала!!!
В таких жинсАх,
жи квіточка булА
на тому місци… Ах!

І… аж забило дух.

Там… подушкИ мн’єкі,
а ту - вже ліфчики до моди
й труси… тонесенькі такі…
і на шнур-ках… ах!

Йому перехопило подих!

А ме-е-ду! Бочівочки повні…
Помагає тим, хто сексу ласий…
А та, жи мала кобаси…
а ва-а-а-рґи*?.. ну черво-оні!..
А як би палицю купив харошу,
то би й поцілювала
і в кущики пішла, і… Але…
коби ж то мати гроші!..

І дід помовчав трішки -
та видихнув із жАлем:

а тої ри-и-иби!..

А рибка, мов трава, -
холодна, хоч жива.

*Варґи – губи.
2013
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Надежда Мартынова Данчак

Не покидай меня НАДЕЖДА!
Дай СИЛЫ,ВЕРЫ и ЛЮБВИ!
ТВОРЕЦ прости меня - НЕВЕЖДУ!
И на ПУТИ - БЛАГОСЛОВИ!

О СЧАСТЬЕ я молю, СПАСИТЕЛЬ!
ЗДОРОВЬЕ близким подари,
Мой ПУТЬ пришел в ТВОЮ ОБИТЕЛЬ,
В том истина моей ЗАРИ!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113102902543

Погоничі пригнали віслюків
На мітинг – у підтримку президента,
Бо він у нас, мов янгол, із небес,
І гідного немає претендента.

Парламент - вже давно без тями,
Інтриги, без кінця, снує,
Прийшла пора - його до ями
Для цього референдум є.

Стояли мовчазні, понурі –
Ліниво вухом хтось тріпне.
Худі - в облізлій, сірій шкурі,
В очах, де-інде, гнів майне.

Погоничі, як мавпи, схожі,
Брехали, як нам добре жити…
Йдемо угору, усе множимо,
Досхочу є: і їсти й пити.

Усе хвалили нашу владу,
І конституцію, і закон,
Що, мов, усе у нас до лАду -
Що там украдений мільйон.

На цирк небачений дивився
Заручник мавпячих чеснот.
Брехнею як не удавився
Холуй, що "любить" так народ.

І президент, і весь перламент,
Він, хоч худоба, бачить все –
Давно пора усіх до ями
І мавпу, що таке несе.

2000-2001р.

вечір до нічки лащиться
манять зірчаті шати
саме пора кохатися
може ще рано спати…

ранок уповз як ласиця
нічка тікає з хати
досить уже кохатися
може пора поспати…

27.10.2013

А в тобі йдуть дощі,
і на серце – по краплі,
по кра…
по краєчку землі –
Жовтий карлик –
у пошуках зрушень,
рівновагу Світів
може хтось,
але я не порушу,
заблукавши з тобою
в безлюдді хвилястих отав.

І тепло ста доріг
не прийматиме нас
по оди…
по одинці усі
вмить зникають
у травах прим`ятих,
і, тамуючи спрагу
у погляді кольору м`яти,
цілуватиму дощ ,
що на серці лишає сліди.

Осінь літепла черпнула
глиняним горщечком –
Розлила усім по кварті,
навіть із вершечком.
Ще й до того частувала
сонячним узваром
На потіху всім навколо –
людям, звірям, травам.

До оказії такої
прибрались дерева:
Там вербиці, там берізки –
наче королеви,
Одягли багаті шати,
золоті прикраси.
А шипшинки-горобинки
зашарілись рясно –
Бо здалося їм занадто
пломінким намисто.
Узялася і травиця –
проти сухолисту.
А між нею (чи не диво?)
жовті оченятка –
Визирає на світ ясний
радісна кульбабка.
До гостини і пташата,
Потяглись помалу,
Причастились, відігрілись –
Голоси подали.

Зазвучав осінній ранок
Так дзвінкоголосо,
Що аж небо здивувалось:
- Ой, яка ця осінь!..
2013

Ніжно-ніжно, як подих березня,
Шепотітиму знов про те,
Що у грудях барвінком стелиться,
Навесні в пралісах цвіте:
Я люблю тебе, край калиновий,
Я малюю тебе в віршах,
Закохавшись в твій цвіт ще
дитиною,
Я знов бачу його у снах.
Я навіки тобі присвячена,
Приворожена, зачарована,
В таємниці твої посвячена,
Я собою тобі подарована.

2013

Нам назустріч біжить весна
Й сипле зорі в пухнасті хмари,
І буяє любов неземна,
І зникають зимові примари.
Знову серце так ніжно стислось,
І душа покидає холодні міста,
І душа моя, знаю, ось-ось
Поцілує його уста.
Прожене холодний циклон,
Всупереч законам природи,
Прожене мій страх, ніби сон,
І віддасться весняній свободі.
Я розсиплюсь останнім снігом
На його здивовані вії,
Пролунаю веселим сміхом,
Увірвуся в його надії.
І душа моя, біла голубка,
Прилітати буде щоночі,
Буде гладити його руки,
Цілуватиме його очі.

2012

Пролийся полиновою грозою
На мої плечі, нехай лихоманить.
Медовий поцілунок на вустах
Застиг десь біля чорноморського
лиману.
Це було лише марево, як шкода,
Це 39 й 8, та нехай,
З тобою було весело на небі,
Та треба жити. Жити відпускай.
Я знаю, що туманним ранком,
Ми знов будемо разом в наших
квітах,
Ти на моє усміхнене обличчя
Впадеш п’янкими променями
літа.
Цілуй мене, так солодко цілуй,
Як в червні достигають полуниці,
Очей моїх волошки й далі будуть
До твоїх все горнутись і
стелитись.
Це ти влаштуєш зорепад в мої
долоні,
Це ти напровесні весь сніг
розтопиш,
І, наче ненавмисно, ніжно-
солодко,
В своїх очах бездонних мене
втопиш.
Це ти пташкам ворота ирію
відкриєш,
На лисих горах позапалюєш
вогні,
Це ти той яснокрилий сокіл,
Без ніжності якого вже не жить
мені.

2012

У спокої перевтілю я
            підхмарне в «навіки разом»
Помах на кроки розміряю,
           пісню – на монофрази
Щовічності в ирій – стомилася,
        Ходи – упаду в обійми.
Пір’я між весен ронила все...
            Безкрилу на руки приймеш?

Волають німо стовбури-пеньки,
що вчора ще гойдали буйні крони.
Фантомний біль - обрубані гілки…
Та вже нізвідки ждати оборони...

Пройдешся містом, а довкола пні -
каліки-ампутанти сірих вулиць.
І щуляться оголено-сумні,
монументально-сиротливі мури.

О, ці «впорядкування» територій!
Це «озеленення», бездумно дике…
І скільки переписано історій, -
а ми все ті ж, покірні й без’язикі?..


…(2013)

Здавалось, давно вже покінчено з культом...
Так ні: залишилась від культу культя!
Сидить хтось незримий за пультом -
"Покращує" наше життя.

Не мавпа серед мавп у млості мап,
не птах, що не пізнає співу-змахів…
Інкогніто… Я cogito… Зима
навколо думи душить, наче мавр.
Хитаються підземні черепахи.

Хитаються небесні черепи.
Ховаються у хмарах. Стогнуть хмари.
День затуляє личко. Ніч рипить.
Підводи ржуть. Вони везуть гроби,
немов гриби – заліські куховари,

немов хати – заморські вояки,
утікачі від права просто вмерти
у спокої (в безвітрі – вітряки)…
Я теж хотіла вміння утекти
й не повертатись, наче син Лаерта,

у ці моря камінні, у шторми,
у невпізнання рідними – й не дуже,
у край, де чути, як біда шумить:
сокира-місяць падає на шви
лісів, що змерзли у собачих вушках

у зоопарках… Де в клітках – волхви.
Де у кутках – зіпрілий Дідух дохне.
Де в душу цілять кулі із халви.
Де від найближчих гірш нема лихих,
бо сонце їх – лишень трухлявий вогник.

Бо руки їхні – лущені й слизькі.
Бо душі їхні – непідвладні мітлам
анг’елів без чинів. Бо в них піски –
не кров. І краще йти собі ні з ким,
поки чорти унерухомлять світло.

Поки земля у-не-покоїть всіх:
анциболів і мавп, імперських фриків,
кавалки неприйнятної краси,
блудниць і блудних, стиглі голоси
і німизну відлюдьків евридиких…

Допоки так… – інкогніто. Навзрид.
У втраченій колекції комашок
вслухатися: чи ніч іще рипить?
Чи у підвод смертей болять гроби?
Чи смокчуть мавпи груди черепаші
землі-Землі?

Вслухатися. Живцем
уземлені так слухають, чи жито
небес торка підкоп… Але все це –
намарно. Ще не стиснуто пінцет
з метеликом, наштрикнутим на «жити»…

вернуши вічним возом пізню осінь
доописавши повне коло – стій
не сполоши посоловілих лосів
що скубали допіру сонний стіг

а зараз морди тичуть з падолисту
і нюшать хату з мідними крильми –
скидає дах оперення барвисте
і комином до вирію димить

…у одну із неділь непомітно закінчиться час.
Відпливуть барракуди очей у коралові склепи.
Відцвіте золота алича у засмазі, й клечань
порохами оглодані руки відправлять молебень

про впокорення теплих небіжчиків пам’яті шаф,
робінзонів повітря, яким ще в далекім не-вчора
безнадійно кортіло до п’ятниці темне лоша
загадкової ночі припнути, мов тіні – до штори.

Сколопендровий ранок на бляклих смарагдах надій,
наче квочка, побита вітрами вселенської суки-
швидкоплинності, висидить іній, що плетену тінь
не-тебе у райці, вбито-битім, лишає пів-звуку –

звуку звуку, з яким б’ється тиша на друзки життів,
нерву нервів, яким поганяє знелюблене людство
сніговий фаетон – у печеру, де – віск, нашатир,
і недопалок сонця у вовчо-надщерблених блюдцях
некрасиво навіки зіщулених мертвих очей…

У одну із неділь, у тонкій вишиванці розплати
за поцуплені миті, пристане до тіла ковчег,
що з брехні у безодню іуд і лякливих пілатів

безкоштовно розвозить – до щастя плекати сади
скам’янілих троянд і нарцисів із чорної ґуми,
поки тут – невідомим солдатам кохання святих
покладають мовчання і зречення, бомби й пакунки

недостиглих плодів не-знання, як позбавитись рис –
віддзеркаленням стати пустого-порожнього виду…
На одній із неділь проросте у печаль кипарис
із плутонівським серцем, гадюками-снами обвитим.

І закінчиться час. І миттєво закінчиться час:
підфартить самогубцю, що вміє за лівим і правим
одночасно стояти. Загасне лілея-свіча
на безводній воді, у коралових іклах заграви,
над землею, яка не тримає.

… за лоном землі,
за приземленим сенсом, по горло у грудочках мерзлих,
най тобі буде час – відстояти у зливі золи
сто епох незворушності, двісті засушених злив,
триста сорок неділь, що спадають з небес гостролезо…

мені так ніяково хлопчику так уперше
мені так багато ніяковий так назло
літак на Чікаго а ти все сидиш обперши
красивими пальцями голову над столом

літак на Чікаго часу на півчашки чаю
ще декілька кроків осіннє каміння плит
і що так триватиме ще як оце триває
сорочка твоя а під нею твердий живіт

квадратики цукру усмішки проміння сіре
вуста твої хижі мої не мої вуста
а вірші мої проростуть із твоєї шкіри
як тільки у груди ударить мені літак

Кожному своє: собаці - кістка,
Щебетусі - хоч яка би вістка,
А поетові - отару рим
Вигнати б на збірки пасовиська.

28.10.13

Желания
Надежда Мартынова /Данчак/

Не покидай меня НАДЕЖДА!
Дай СИЛЫ,ВЕРЫ и ЛЮБВИ!
За все прости, дай РУКУ,
СЧАСТЬЕ подари,
ЗДОРОВЬЕМ ОДАРИ!
СПАСИБО буду говорить,
До окончания своей ЗАРИ!


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113102803372

Золотом по листу пише до нас осінь
По розлогих кронах кленів і беріз,
На яких вже сіла імла срібнороса.
А грибів... Їх можеш назбирати віз...

Листя золотаве кида по дорогах,
Ніби вистеляє пишні килими,
А жовтневе сонце всі листи від Бога
Одягає в правду – вже близько зими.


Вкриє незабаром все білим обрусом
Добра зимна - пані, що спішить до нас.
Покладе ледові мости на всіх руслах...
На віконних шибах розпише вітраж...
Всім вечірній вітер забринить на гуслях
Тиху серенаду… відпочити час.

Напінена вохра летить листяними газелями,
провіює сиву мережку тремких пaвутинь,
Угору заламує руки дубами дебелими-
журавиться в небо і низиться тужно у рінь.

Oдходить красиво - іде в потайдні травіатою,
упавши у руки розгорнені збулих віків.
Яругові шрами суремні вітри перелатують,
вистрочують кроками всніжену землю граки.

Живло поосіннє у білому-білому траурі
видихує сни - як димар клубочиться теплом
і тільки у сніжки забавлені юнки та бахурі, -
розсміюють сонце забігле у хмарне дупло.

Знов Україна волею небес
Уклякла на триклятім роздоріжжі -
Іти в союз "тайожний" чи ЄС?
Чи, може, власні випростати крижі?

Піднятися!.. Лише скажіте - як?!!
Провідників нової треба ери -
Де сьогоденні Ґонта й Залізняк,
Як віднайти сучасного Бандеру?!

У відчаї народ іде на зрив,
Та смикає гальмо псевдоеліта...
Америки в тім я вам не відкрив -
Одсунемо сволоту від "корита"!


27.10.2013

Спокійна, витримана, ніжна,
З розумним вогником в очах…
Прийди в мій рай, мов дивовижа,
Що без кохання геть зачах.

Прийди, хай човен сон колише,
Як літо бабине, прийди…
Обіймами хмільної тиші,
Ковтком цілющої води

Згаси мою любовну згагу,
Шаленство пристрасті зніми
Ласкавістю напротивагу,
Змахнувши спокою крильми.

Зімкни мої повіки сонні,
Торкни сердечную струну…
В твоїх я лагідних долонях
Щасливим серцем потону.

27.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

долоня в долоні
вростаєм
у день
що почався
обтесуєм душу
і зношуєм тихо
тіла
вдихаючи кисень
чекаєм
наближення часу
що спинить годинник
і спалить полову дотла

і дивимось в сонце
і мружимо зболено
очі
і тихо злітаєм
і глибше вгрузаємо
вниз
і хочемо жити
і хочемо в небо
і хочемо
так міцно
так близько
назавжди
корінням зростись

долоня в долоню
і поглядом в погляд
і ближче
ми йдемо у небо
по стежці
що сіє імла
шукаємо смисл
крізь невпинне наближення тиші
що нас розітне
наче два
паперових крила

27-10-2013

Луна бросает призрачные тени.
Нам не понять, где я, где ты.
Два огонька на синих стенах,
как крылья покалеченной мечты.
- Который час?.. Уже пора?.. –
и голос так предательски охрип.
Электроток по венам. – Да…
- Ну что ж, пиши.
Пиши. Звони. Я буду ждать.
Считать рассветы и закаты.
Пиши. Я буду вспоминать.

А впрочем, нет. Не надо.


2012

Ой. Разлила кофе на стол случайно.
Мысль о тебе – даже на миг – печальна.
А за спиной: «что ей неймется? Надо же
Вроде все есть, все удается, замужем…»
А за окном – время вперед – новое,
А по тебе – время назад – призрачно.
Не суетись, слышишь – дыхание ровное,
Просто всегда лишь о несбывшемся пишется.
И извини, что поматросила-бросила!
Кто-то сказал: как сигарету выкурила…
Но ты не знал, что погасила я ее
О свое сердце.
И лишь потом
Выкинула.

1
Кортес і Пісарро – конкістадори,
Бандити...
А Єрмак у нас – герой!
Щоб сидьма не нажити геморой,
Він мужньо подолав Уральські гори;
П’яніючи від гуркоту і диму
І цокоту строгановських підків,
Прикоськавши орду сибіряків,
Він “визволив” Сибір неісходиму!
Вклонімося доземно Єрмакові
За нові землі!
Скільки перспектив
З’явилося у нас
(Це ж він відкрив!),
І всі вони – найдальші, пречудові!

2
“Увічнила” мільйони безіменних
Єрмаківсько-сибірська
Мерзлота...

Там – запорізька вольниця
Свята,
Донищена ще Палієм Семеном;
Там – легіон противників Петра,
Єкатерини-сучки, Миколаїв
Обох...
Повище буде Гімалаїв
З кісток жертовних
Складена
Гора!
Там – тьми і тьми у пітьмі Колими
Лягло кістьми вкраїнської еліти –
Еліти ми осиротілі діти,
Сибірськими дітьми звемося ми!
Там – Стуси спалахнули, мов зірки,
Грабовські там лежать...
Там стільки цвіту
Пропало для людського добросвіту! –
Лишилися “герої” Єрмаки.

3
Невже нам ще й донині невтямки,
Яка вона – “союзівська система”?!
Російського мистецтва вічна тема:
Герої всім героям – Єрмаки!
Кучуми – то справжнісінька чума,
А вже Мазепи – зрадники прокляті,
Не хочуть у державницькій палаті
Прислужувать Росії повзкома!
Живі прямі нащадки Єрмака
В столиці мавзолейній і двоглавій,
Вони так заздрять пращуровій славі,
Та кишка в них коротка і тонка!

4
Давно ми розпізнали Єрмаків –
Хіба ж їх порівнять з Кармалюками?!
Кармалюки були “сибіряками”
Помимо волі, з примхи лайдаків
Московсько-ляських.
Довбуші також
Повище Єрмаків і Пугачових:
Вони для тих,
Хто геть не мав нічого,
Багатства відбирали у вельмож.
Подейкують, Єрмак був із черкас,
Із українців себто,
Що в Подонні
Свої козацькі зупинили
Коні
На випас,
Та й осіли там
Якраз...
Що ж, може бути...
Де лиш не пройшли
Пройдисвіти із наських,
Із черкаських –
Ясиром у краях у засиваських,
Султанами османськими були...

...Та закінчився, врешті, серіал –
Єрмак у водах дух свій упокоїв.
Я ж висновок роблю:
Таких “героїв”
Історія вбиває наповал!


1998

У смерті свої годинники,

виміри часу, відстані,

їй медики не суперники,

а слуги сердешні, віддані.


У смерті чутливі ніздрі,

та хоче не крові, а страху,

ти адреналіну гільзи

не випускай їй в сраку.


Танцюй зі своїми мріями,

літай у свої пригоди,

вимірюй своїми мірами,

тікай у блакитні води,


і будеш дитям радісним,

і прийде вона лагідно,

не бійся, там далі райдуги

і Єзус — діджей на радіо.

Листопад із осіннім передозом
вполює нас немов яких екзотів
чому,коли тут сіють правду й розум
збирають брехунів та ідіотів?

Мов двері на бійню,порепані губи старих
покривлені чимось занадто подібним до усміху
ти пильно поглянеш й побачиш себе серед них
і мало зрадієш такому ось успіху

Можливо вся справа у цьому невдячному грунті
котрий не пускає у себе твоє коріння
чи в місті,котре остаточно замерзне у грудні
укотре розширивши межі свого терпіння?

Знову
ранкові кроки
тупими ножицями
стрижуть земну кулю
звільняючи її від усього
що встигло вирости за ніч

Нестримно
свіжим мозолем
набрякає свідомість
і ось ми вже накульгуємо
і ще до полудня
знову стаємо на чотири ноги
але сфінкси далі вимагають
відповіді на свою загадку

Чи світ урешті
Судним Днем запАх,
чи попросила
пресвята Марія –
Отой,
що по воді ходити вміє,
ішов і ніс
усмішку на вустах.
Розмірено
разки шляхів низав,
і перестрічним
заглядала в очі
усмішка,
що тоді потрібна конче,
коли уже
кінчається сльоза.
І там, де пролягли
Його сліди,
являлись люду
світлозорі лики
тих образів,
які були одвіку,
а відвернулись, ніби назавжди…

там за кам’яною…

…стіною
не в еротичних снах
в тепленьких перинах
я бавився тобою….

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

ти задивлений в небо
а небо задивлене в тебе
ти насправді не той
хто шукає в долонях оазу
ти - розгублений птах
над всіма океанами зразу


я народжую вірші
як хвиля народжує хвилю
і приношу тобі
як прибій прибігаю до скель
ти - мій берег надій
ти - надійна моя паралель

...Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою...

Поезія, чи Проза - ось дилема!
Прийшов додому чоловік під ранок,
Але, з букетом квітів на доданок,
Як ставитись до нього - в тім проблема...

Поезія, чи Проза - це питання!
Чіплявсь начальник, наче і по дружбі,
Та обіцяв підвищити по службі,
Поезію, чи Прозу на заклання?

Поезія, чи Проза, що обрати?
Такі солодкі тістечка від мами,
Та що, як будуть зайві кілограми?
А ви б мені які дали поради?

Поезія, чи Проза, що - не бачу,
Та замість, щоби плакати в жилетку,
Беру і просто кидаю монетку:
Поезія, чи Проза - на удачу!

Яка жестикуляція! Експресія!
Все супер: макіяж і пеньюар!
...Сухотна проза й немічна поезія
Купаються в оваціях нездар.

2013

Поезія чи Проза, ось дилема!
Кому сьогодні ти цілуєш руки?
Величній Прозі довіряєш муки,
чи у катренах пишеться поема?
Кого шукаєш в сутінках самотньо,
якої Музи ти сьогодні прагнеш,
в яке вбрання її терпляче вдЯгнеш?
А може вІрші в прозі? Зараз модно!
Поезія чи Проза - вічна тема.
Тремтить душа в очікуванні дива,
Перо ж мовчить - Поезія примхлива,
то може краще Прозу? От проблема!
Хореї, ямби, терції, сонети,
жорстока Муза котиться зі сміху,
усе змішалось, наче їй на втіху,
епітети, сюжети і куплети!
Теорії, посібники й системи,
читаєш вперто, може щось згодиться,
а може врешті з Музою зріднИться
душа і зІрве яблуко Едему!
Нехай відкриєш тайну фоліанту,
нехай натхнення стукається в скроні,
надАрма трудиш ти свої долоні,
коли не маєш дещицю - ТАЛАНТУ.

2013

Вікно-екран вигулює дощі,
Туманом улягається навпроти.

Колись собі казала я -мерщій-
Турботи скрізь навколо і роботи!

В кімнаті літепло від батарей,
А хочеться, щоб тріскало в каміні.

В моїм житті не стрітився Еней,
Хоч серце вимагало диво зміни.

Гарячу каву змінено на чай,
А думалось, еспресо – то навіки.

Чужих емоцій згірклий молочай
Не для моєї філіжанки втіха.

Уже лампада холодом щемить,
Вікно стемніло, просто, ніч на мить…

26.10.2013

...життя це
розкішне оманливо-тепле
як море
прибоєм затоплює душу
чи мушу
на хрест цей зійти без вагання
та хочу
пливти і чекань вже немає
і болю
що звичним є наче повітря
як роздум
що тихо й невтомно приходить
чекаю
світанку у снах що не сняться
збираю
всі зорі солодкі збираю
крізь ночі
напругу пустелі я знаю
вітаю
життя це оманливо-тепле...

***
Не варто було говорити мені про щастя… я бачила.
Я знала про це раніше як ти, нарешті, зумів повірити.
То, що нам, невігласам, знову дебати на двох призначити:
хто першим про осінь дізнався..? Обидвоє будемо мірятись?

Додолу впаде плевело й незбиране жито, що дихає…
І долом – твій погляд…Навіщо його підбирати, як знахідку?
Я знаю напевно: за осінню прийде зимова віхола,
та лише для мене вона «запоститься» як люба і лагідна.

Ти сам говорив, що сніг полетить і до мене постукає.
У вікна, де буде самотньо і холодно й дико до відчаю…
Та я і не проти! Це ганджі – мої. З моїми набутками.
А втрати – хай будуть. Лишу на дорозі… Для тебе, окличного…



2013

Біля моря багато можна…
Особливо, коли ти поет…
Тут оголена Муза кожна…
Тож перо, наче гострий багнет,
Воскрешає і воскрешає
Грішні мрії із темноти…
Вже сусідка, що справа, гукає:
- Гей, поете, на сонці ти!
Я не чую. Бо залишаю
На папері гріхів сліди…
Непомітно і тихо згораю
Біля моря, біля води…
Я – Муз-чина. А Муз багато.
Солоніють видих і вдих.
Так хотілось котрусь обняти,
Чи полежати... коло всіх...
Виростали б у віршів крила.
Ніч мовчала б. Дельфін поготів.
Задзвеніло б оголене тіло
Поміж рим і натхненних слів.
…Отако…Отако… Будь ласка…
Спина спалена так пече
(Це дружина кефірну маску
Накладає мені на плече).
Стало легше…Зоря затремтіла.
Мить блаженства кудись несе…
Як приємно - кефір до тіла…
Біля моря нам можна…все.
2013

Танцует женщина вдали,
Не будит мысль ее Дали:
Ее давно уж не тревожит,
Что может быть, а что не может.

Танцует женщина. И в танце,
Так словно в приоткрытом ранце
Видны для всех ее печали,
Мгновенья радости вначале.

И вдруг - царевна несмеяна.
Она сама не хочет рану
Всем напоказ. Но тут, увы, -
Сценарий пишут с высоты...

19/10/2013

Було їх п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
Всі інші,
Яко дезертири,
Розвіялись на три вітри…

Оті, що п’ять разів по штири,
Чи, може, шість разів по три,
В землі знайшли собі «квартири»,
Й шумлять над ними явори…

А ті,
Що, яко дезертири,
Розвіялись на три вітри,
На Колимах і на Таймирах
Охороняли табори,
Яко висоти стратегічні
На переможному шляху
Мерзоти на мерзлотах вічних
В полярну ніч глуху, лиху…

А переможені – їх штири
По штири – хто ж веде їм лік?! –
Яко зірки в бездонні вири,
У безвість канули навік.


1997

"Мечі перекуємо на орала…"
Уже перекували
Й віддали
Сусідам на потребу –
Їм все мало,
Отож взяли:
"Обійдуться хохли!".
А я к мені, скажіть, перекувати
З колгоспника –
Себе –
На куркуля?
Куди не глянеш –
Не моя земля,
Хоч в ній лежать і батько,
Й мати,
І дід, і прадід – вічні орачі…

Мечі перекуємо на орала,
Чи, може, знов орала – на мечі?

…Так часто запугукали сичі…
І як давно зозуля не кувала!


1997

…чи вітер нетутешній, чи вогонь,
що відкриває сто дверей в курганах
у цім степу, де пахне камінь ханом,
і висить хиже сонце, мов грифон,

простертий над тобою. Де там – ти? –
де сто Не-Ти навпроти вітру, проти
тебе, що ти – то камінь, вихор, протяг,
то знову – ти, навпроти самоти,

що відчиняє двері в землю…. Йди.
По кінчику часів скінченних майя –
за сивим запорожцем у Дунаї,
за фараоном родом з маєти

пісків і злота. За рабом, живцем
зашитим у скарбниці мертвих зужмом.
За деревом, що у пожежі мужньо
стікає кров’ю в трави. За жерцем,

що палить вітру очі й ріже ніж
небесний хлібом, жалом та євшаном.
За голосом, що гордий цар піщаний
посіяв у повітрі… Ти гориш! –

між опіком і жаром. Між пером
і м’ясом чорним сивого грифона
в імлі. Між таборами: ось – горгони,
он – скіфки. І війна… І виє ром

невидимий за конями, у грім
зануреними черепами… Годі
побачити все – і Сімаргл, і Одін,
і степу дух, і мавка у корі

мурашній, і Мара, і Тот, і мідь
кургана, і всі ті, хто Ти не знайдуть
у цім степу, що вийшов з ями саду
і вибухнув на клапті й межі… Мить

гримить-тремтить цимбалами в тобі,
коли навпроти тебе – сотні зайвих,
а у тобі – не знати – смерть чи зав’язь…
Дивись і бач! Не бач. Дивись. Терпи! –

у цім Ніщо багатоликім… Стій,
аби дійти до себе – й небо влити
у пекло. Приручити дим і вітер –
вогненний, нетутешній. Бо це ти –

той вітер – свист-і-вереск-тупіт-ключ
до ста курганів, що жиють, як мертві,
навколо серця, що дитям в наметі
у пустці спить...

«Поціль у небо! Влуч!
Поціль у небо!» – трави просять. «Спи!» –
пожарище шепоче. Пахне димом.
Сто бездоріж простерто несходимих.
Для ста тебе вони усі – сходимі.
Лише від себе справжнього, Єдиний,
спаси і відведи, і заступи…

О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

І сади здичавіли в селі,
Що безлюдним стало і забутим.
Бур'янами обросли жалі
Свят і буднів.

Сиротливо, мулько на душі,
Бо відціль у світ вела стежина.
Сяють ще зрідніло спориші
І ожина.

Хат нема - довкола пустирі.
А вони одні (і серце крають),
Мальви - наших сіл поводирі -
Нас чекають...

26.Х.2013

Ми облишимо всі волання,
Ми забудемо ті прохання,
Заколисує вітер у сни,
Все минуле засипле вже сніг.

Білі мрії як чистий той лист,
Що напишеш його ти собі,
Буде там і бажання, і хист,
І зими самоцвіти зорі.

Будеш грітися коло вікна
І сніжинки танок - одна,
І хоч тепло у домі твоїм,
Ти захочеш її холодів.

Там де вітер відшукує снів,
Де крижини нещирі слів,
Замерзає туга весни,
Забуває веселі пісні.
2002

Осінній Львів – це не завжди дощі,
не холод-сум, розпука-мряка, вітер,
а сонце усміху жаданої душі,
ожилих фресок піснеспіви-квіти.

Я звикла. Вже й дивуюсь: без дощу?
Ранкове місто миють сиві леви,
і чепурять його. Біжу, спішу –
стоять: закам'янілі та… веселі.

І, начебто, підморгують: «Привіт!
Підгледіла? Та хто цього не знає…»
Мої ви рідні... Мій коханий світ!
Упевнена: ці почуття - навзаєм!

1999 (ред.2013)