вночі нападав сніг. здивований. у горлі
іще влягався дим - незатишно, хрестом.
ті двері на балкон, той дим, ті труби голі,
те навстіж унизу відчинене авто

належали йому - чи богові, чи снігу,
чи віршеві, що плив, як голка по крові -
мене в мені затер, із мене душу вибгав,
і сам лежав у ній, неначе неживий.

я не жалів його. я вже стомився ждати.
і затишне вікно, і обмалілий дух,
і клен, як санітар у сніговій палаті,
що схилиться до ніг, коли я упаду,

що перевірить пульс, та й витягне за ноги -
полегко, навпростець, упоперек рядка.
відчинене авто, і вірш той, і дорога,
урбаністичний сніг, натрушений в рукав

зустрінуться тоді, і виллються із літер
у світло із вікна, у біле світло фар -
немов строфа, в якій - просте бажання жити,
і зяючий балкон - немов антистрофа.

2014

У підхмар’ї відлунює свято,
Та все важчає серця політ.
Притрусила зима п’ятдесята
Душу сріблом досвідчених літ.

Вроди тіла галузка підтята,
А душа - сонця вигрітий плід.
Добре бути і дідом, і татом,
Не лишивши позаду сиріт.

Та було б набагато славніше
Хоч одним залишитися віршем
У розбитім печаллю єстві,

Оновити відрадне бажання,
Щоб не вмерла надія остання
На хиткій житія тятиві .

15.01.14

суб'єкти моєї Сумо
оргазми ближніх столітть
світом найкращих мов
скупчились біля воріт…
ось йокає в серці - пора!
чортові бісики й гімн
нумо з лівої там
блискавка - згоден, окрім…
встигнути б до посівної
без хліба усім гаплик
жовтоблакить - Воїн -
днесь Визволителя лик...
17.01.2014.

Милий, милий говорив:
“Ти моя єдина!”
Ну а потім зник, як дим,
За одну хвилину.

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.

Пам’ятаєш, як колись
Парою ходили.
То чому ж ми розійшлись,
Мов і не любили?

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.

Любий хлопче, час мине,
Зрозумієш знову,
Що кохав ти лиш мене
У ті дні казкові.

Пр-в:
Хвилина, хвилина
Змінила все життя.
Без тебе, єдиний,
Немає майбуття.


1998

ЗАмкнуто душу мою,
Більше не вірю – стою
І на каміння дивлюсь…

Зникли і сльози, і сміх,
Знову розірваний міх
Сам зашиваю, та діри
Дуже великі. Не в міру

Теє каміння. Одначе,
Вже назбиралось… Ледачо
Я поглядаю на міх:
Шити ті діри?.. Не зміг!

Знову каміння кидАю.
Жаль, не туди потрапляю…

14.01.2014

Птахо сумирна, мостишся на шипшині,
Грієшся проти сонця в колючих вітах…
Січень старцем тиняється попідтинню,
Голим гіллям садків безсоромно світить.

Птахо неперелітна, гніздо схололо -
В нім білі тіні висидить чорний відчай.
Глупої ночі мари зберуться в коло,
Тихо обступлять і на ім’я покличуть.

Птахо смутна й маркітна, лети подалі!
Скоро ця ніч повіситься на бантині…
Я б із тобою втекла – та крило зламала
Сорок життів тому. Не зрослось донині.

Глобальне потепління? Дещо знаю,
бо визираю інколи у світ
і снігу первородного чекаю,
але сльота хлюпоче з чорних віт.

О зимо імлолиця, зимо сіра,
чорніє не земля, а траур твій.
Де ти поділа білий погляд звіра?
Куди утік колючий сніговій?

І ти така, нещасна і бідненька,
немов сирітка, плачеш із небес,
своє картаєш зоряне серденько:
куди то Морозонько милий щез?

Глобальне потепління тепло диха
і злизує вологим язиком
ранкові сни, де річці сниться крига
і явори сивіють над ставком.

16.21.2014

Де ти бродиш, моя доле?
Посміхнись мені!
Хай невдач тернисте поле
Зогниє на пні.
Хай літа, прожиті марно,
Пропадуть, як є.
Вмре надії тінь примарна -
Кожному своє!
Що одному йде до ладу,
Іншому те - зась!
Той скупий і на пораду,
Цей - усе віддасть.
Вдарю я об землю лихом,-
Може пропаде.
Від думок гарячий вихор
В голові гуде.
Б'є життя... У саме тім'я
Боляче вціля.
Та найбільше безголів'я
Наше дошкуля.
Наче й справді хто наврочив,
Та чи виграв він,
Коли й дурень жить не хоче
В пору перемін!

І знову безвихідь.
Обіруч - брехня і дурня.
Чужа перемога
украдені міряє лаври.
Пришпорює гетьман
в нікуди
баского коня.
І стогне свобода
отерплими дзвонами Лаври.

...а за барикадами
днів, місяців і... століть,
куди ні луна ще,
ні камінь вже
не долітають,
казали: за мрію,
говорять: стояв і стоїть
Майдан -
осіянний форпост українського раю.

Там слово - не всує.
І слава вовік не сливе.
І зірка Руслана -
як символ борні -
у зеніті.
Майдан терпеливий -
працює, співає, живе...
у власному вимірі,
у паралельному світі.

12.2013

Я хотіла кохання з неба (зі всіма небесними вадами) -
То прозорого, свіжого і крилатого,
То похмурого з грозами і слізьми,
Щоб хотілось пірнати в ті хмари і гладити,
І на відстані знати, що ми близькі.
Я шукала кохання в небі - навіть ледь відростила крила -
Опановувала фігури (кажуть, я смілива),
Наперед знала, йтиме дощ чи ні.
Але небо вгорі холодне - внизу мінливе.
Я шукала кохання в небі, а знайшла тебе на землі.

2013

а що вам насниться узимку – чи море леліткове
чи може квіткові човни із лиману самотності
тієї самотності де безтурботними плітками
шугають думки серед літа у травах розгонисто

а що вам насниться а що як і справді насниться це?
хіба вас не тисне зима під корою вербовою
де серце забилось у шпарку дрібною синицею
де хмари на бантах сидять вовкуватими совами

В нашій країні лише декорації
Ніби то незалежної нації…
Наші свободи лише декларації,
Устрій позбавлений глузду і рації.

Ми живемо навпаки ситуації,
Любимо, робим, здаєм дисертації,
Переживаєм, читаєм нотації
Дітям своїм та привчаєм до праці їх.

Переживемо всі підлі ротації
Владних слоїв, крадіїв з адміністрації,
Сором судів та мінтів провокації.
Переживем. Та об’явим ЛЮСТРАЦІЮ!
16.01.2014

Що з тобою буде, Україно?
Бог в душі чи переможе зло,
усміх долі чи остов Руїни,
де кийки, іуди і «бабло»?

Половина ходить у тумані
і радіє: Схвалено бюджет!
Інша половина на Майдані
кров’ю пише опору сюжет.

То куди рушаймо? На Голгофу
розтікатись болем по землі,
поклонятись ідолу і лоху,
множитись в гадючому кублі?

Ми – лиш люди, а не Божа сила.
На Голгофі втратимо усе.
Велетенський хрест, під ним могила.
Хто спокуту небу понесе?

Що тебе чекає, Україно?
Верховодять клани і «братки».
Осипає цвіт сумний калина.
Древо її ділять на шматки.

Тож укотре у якім сторіччі
вибір пропонує нам шляхи,
та закляли ноги на узбіччі –
їх скували люди і гріхи.

17/01/2014

ні!!!
нас так просто не розігнати,
ми будем стояти попри всі заборони,
нехай насилають танки й гармати,
розженуть тисячі... зберуться мільйони...

і нехай помагае нам Боже,
мою країну заклали в ломбард,
це так просто скінчитись не може,
розженуть мільйони... збереться мільярд...
М.Філдман

…Село.
Ріка.
Роса на срібнім лузі.
Повітря
Пахне
Свіжістю землі.
Старенька,
Звичайнісінька бабуся –
Копає
На городі
Картоплі.

Валились трони –
Зичні
І побічні.
Вожді
Людей
Вели до сліпоти.
В очах
Віків
Той вічний
І правічний,
В кого
До пальців
Приросли ґрунти.

Оратори
Корисних
Революцій
Звільняли
Люд
Від вигаданих
Пут…

Замовкніть!..
Україна –
У бабусі.
І в ній –
Правдивий
Український
Труд.


15.01.14

1
Земля таких не прийме,
Не пригорне –
Відторгне чужорідні їх тіла,
Дарма,
Що за століття прийняла
Не одного чужинця в лоно чорне.

Так то ж чужинця –
Він своєю кров’ю
Родючість чорноземну збагатив,
І Бог його могилу освятив
Навіки всепрощенням і любов’ю!

А ці – домашні виродки –
Чужіші
За чужину по мові та крові:
У них нема і Бога в голові,
Вони самої підлості підліші,
Вони й посмертно –
Як своїм життям –
Отруять землю сморідним гниттям!


2
... і прокляне і вас, і весь ваш рід
Народ від Сяну аж до Дону!

Ганебне все ввібрали ви
В клітини мозку, в капіляри
Крові:
Рідніші для Москви,
Для України ж – яничари
І вседушителі!
Для вас
Пісень не буде – лиш прокльони,
Гвардійці п’ятої колони,
Ошмаття вироджених рас.

Ви отруїли нам ґрунти –
Чорнозем вмер і вже не родить
Там,
Де москаль до вітру ходить,
Огиджений до блювоти.
І ви – за ним,
Бо ж ви – братки,
Бо ж ви – союзнички досмертні,
Не українці –
Пе-ре-вéрт-ні,
Перéвертні-москалюки.

... минуле можна перейти і вбрід,
Та не минути наслідків прокльону!


2003

Хто ласий до діток,
тому - не до тіток.

2014

Все іде плавно, чітко по лінії,
Куриш драп і начісуєш хаєр,
Я відкрила свою кундаліні
І сьогодні тебе покохаю.

У метро так спокійно думати,
Особливо, в пустому вагоні.
Розтягнуся яскравою гумою
У твоїх білосніжних долонях.

Ми лежали, без жалю, навпроти,
Без інтриг і взяття Бастілій.
Ми утрьох підписали угоду
Про поняття честі в цих стінах.

Номер раз не боявся емоцій,
Номер два вже минув сорок шостий.
Ми лежали, законсервовані в оцет -
Всі одне до одного гості.

Кожен з нас відчував власний обрій,
Кожен з нас ще жахався, напрочуд -
Ми хотіли забути, як добре
Всім нам було цієї ночі.

Вгомонюся?

Вгомонюся чемно… Так, пора, бо давним-давно вже не хлопчисько, бо проблема кожна, мов гора, а в обхід – якось нікчемно й низько. Як об лід рибина, б’юсь і б’юсь об щоденну напасну рутину. Вгомонюся, звісно, вгомонюсь, наче вітер, що пізнав пустиню. У клепсидрі літ біжить пісок. Чи не очі він мені засипав? Вгомонюся нині – ні на крок до нових амбіцій-смолоскипів. Розгубив я дні, де знаки плюс, в обладунках вічності не витязь. Вгомонюся. Врешті, вгомонюсь? Ні! О ні! Не дайте вгомонитись!

Самітникам

Милою покинутий, завчасу самоті нестямно не вклонись, бо гучніше грому те нещастя, що з розпуки виросло б колись. Ну а ти, злостивою ріднею прогнаний світ за очі, згадай: там самотність б’є, де п’ятірнею від очей закриєш небокрай… А тобі, бунтарю незбагненний, від якого врозтіч люд та сни, раджу пошук неба – не Сирени, щоб минувся лет самотини. І молю того, хто на узвишші, хто створив і всесвіт, і печаль: задля правди власної і тиші, не рубай, САМІТНИКУ, з плеча…

2010р

За вікном дощ періщить,

Вибиває, либонь, стаккато,

У погоду таку під ковдру

І лежати, або поспати.



І насниться сон дивовижа,

Ми в Парижі, усе в тумані,

На терасі затишній, тиша...

Десь далеко - фортепіано.



На піано серденька ритми,

Ми в Парижі, а всі – далеко,

Помовчати, не говорити,

Ми – лелеки...



Прокидатись нема бажання,

Дощ скінчився, не варто спати,

Мрії, пошуки і бажання...

Ритм – легато...

Мимо гаснущего заката –
Серой облачности гряда.
Были счастливы мы когда-то,
Или не были никогда?

Все минует, как этот ветер,
Оглянешься – и нет его!
Остается одно на свете –
Только памяти торжество!

2014

У час нічний мені неначе сниться,
Що виглядаю – я ж бо чоловік! -
Красиву юнку – диво-чарівницю,
Яка прийде й залишиться навік.

Хоч я з ціпком і рухаюсь, як сонний,
І пам’ятаю місто Сталінград,
Не раз куняю тихо на осонні,
А прокидаюсь – сам тому не рад -

Про очі мрію чисті ясно-сині,
Жагучі руки - ними б обняла...
А я б віддячив - і велику скриню,
В якій по вінця всякого добра,

Подарував. І - хустку на тендітні плечі,
На спину голу – норкове манто...
Аби прийшла у цей розкішний вечір,
А уночі – нехай аби збулось

І ми з’єднались двоє воєдино,
Як гляне повня в яблуневий сад, -
На мить, секунду, хвильку, на годину!
А стрілки я переведу назад...


16.01.2014

«Когда безбожие станет реальностью, заглохнет и всякий интерес к истине.
Разочарование и отсутствие точки опоры будут все сильнее толкать к нигилизму».
Карл Ясперс «Ницше и христианство»

Не жди дня іменин, тим паче свята,
Збери у себе ґроно товариське,
На мудрість і на дотепи багате,
Де сокровенним можна поділиться
І де душа сягає тої висі,
Відкіль на Землю спогляда Всевишній.
«Лишилося іще людське в людині,
Та легко уподобитись скотині,-
Він скаже.- Тинятись світом неприкаяно,
Як стати на стежину Каїна».
------------------------------------
Карл Ясперс «Ницше и христианство». Москва, «Медиум», 1994, стр.193.

У час нічний я жду на срібну жінку,
але приходить срібний чоловік.
На стіл кладе осяяну горілку
і пропонує випити за вік.

Йому то що – з’являється у повні,
де уперед так само, як назад,
а я в літах і рухи маю сонні,
ще пам'ятаю місто Сталінград.

- А де та жінка? – хитро так питаю
і роблю вигляд, наче п'ю до дна.
- А що за пані? - Почекай, згадаю.
- Білявка повна, нібито Луна.

- Ось ти про що… – тут Місяць підхопився
і тінь хмаринки витер із чола.
Крок у вікно і небом покотився,
забувши пляшку взяти зі стола.

Я придивився – біла оковита.
А може то сивушний самогон?
Яка різниця, чарка вже налита,
мені як ліки на глибокий сон.

А за вікном небесною жагою
він і вона з’єдналися в одне.
Заколисали срібною ясою
зимову ніч, а заодно й мене.

16.01.2014

Внутрішній світ -
маятника корт,
іноді кросворд,
особливий сорт...

Зовнішній світ -
корабельний гвинт,
істини інстинкт,
правди лабіринт...


16.01.2014

ой да за лиманом
ой за синім-синім
походжала мати
ворушила сіно

пролітали чайки
чаклували відьми
щоб було їй з моря
первістка не видно

розростався терен
дряпалась ожина
щоб у лісі темнім
середульший згинув

корчилось чортяччя
скреготало бісся
щоб додому з ночі
менший не прибився

билася у тузі
гибіла од жалю
плакали над нею
три зорі зів'ялі

не знайшла ні сліду
не діждала звістки
стужавіло тіло
зашуміло листом

і стоїть над морем
щось тріпоче сп'яну
ой да тополина
ой да за лиманом

Враз відпали всі проблеми,
Стало тихо на душі
Все іде отут як треба!
Я пишу собі вірші :)

2012р.

Холодний дощ.
Відлига в січні.
Дороги довгі й непрості,
де стала - очі в очі -
вічність,
якій затісно в самоті.

Не вистачає тільки слова
і скибки хліба у руці,
щоб навесні забути знову
про колотнечі й манівці.

Вогні. Сльоза неопалима.
Сльота. Задихана зима…
І вільні зорі, за якими
ні кривди,
ні проклять нема.

Кляну клона свого Коня,
Що підміни колись не помітила:
Наче зовні і внутрішнє "я"
Співпадає, та думи озонні
Не для клонового осоння...

Заглядаю у спогади - духу
Він не мав ні на грам і дмухав
На погоду сонячну й сіно,
І на небо пресиньо-синє.
Він на хмарах ніколи не линув,
Він і риссю ніколи не мчав,
Лише тільки стояв і мовчав.

Я міняю клона на муки,
На хвилини щастя й розпуки,
І на сльози його міняю,
Тільки відчаю я не маю

Кляну клона свого коня...

03.01. 2014

Перший сніг пішов сьогодні,
Вже давно так не було.
Щоб трусило, як з безодні
Чисте, біле полотно.

Аж дивує погляд безліч,
Цих маленьких білих зграй.
Бо така у неба велич,
Що не видно його край.

І від цього сновидіння,
Світ неначе завмира.
Мов чарівне павутиння,
Все навколо обпліта.

Пройде ще мить, все стане білим,
І Світ збагне, що це не сон.
Розклавши цей безмежний килим,
Зима бере у свій полон.

Ми вже потроху забуваємо як пахне літо,
Як теплий вітер нам шепоче про життя,
Як біля річки бігають і веселяться діти,
На жаль, в минуле ми не маєм вороття.

А хтось кричить:"В житті немає правди!"
Можливо й ні, радій, що воно є,
І пам'ятай усе, що ти зробити мав би,
Не просто так життя наступний рік дає.

І хто би що там не хотів змінити,
Та головне, я вірю, - не втрачати час.
Відчутен вік, бо душі завжди діти,
І докази цього я бачив вже не раз.
2013р.

А потім я знову буду посміхатися люстерку
І розмальовувати глиняні фігурки,
Я тільки прошу: ти до кінця дослухай,
Вірніше, до кінця дочитай.
Бо той факт, що ти бачиш цю сторінку,
Вже говорить про те, що ти мене читаєш,
І ти навіть не можеш уявити,
Якою щасливою мене це робить.

*

Іноді слово "кохання"
Нічого не значить
І навіть нічого не варте.
Сказати можна будь-що,
Особливо, після кількох келихів рому
(і ти розумієш, я маю рацію),
Коли ти казав, що закоханий,
Я не те, щоб не вірила у майбутнє нашого рок-н-роллу,
Я навпаки, захотіла повірити,
Що у моїх вух не сталася галюцинація,
Що я не божевільна.
Іноді слово "кохаю" -
То просто щось кимось сказане,
Наприклад, під час ідеального сексу,
Коли обидва вже доходять до грані,
З запалених вуст вилітають подібні фрази,
Та це нормально. В житті й не таке буває.
Так от, коли я нарешті сказала
Це важке для вимови слово,
Я вже взагалі не жахалася того,
Що насправді воно означає.
І це вже можна з серця
Хіба що сокирою вирубити,
Це приступ такого вишуканого мазохізму.
Кохати моторошно -
Болить і зверху, і знизу
(особливо знизу),
І це у голову не лізе.
А я тієї сокири неймовірно боялася,
Страшилася того, що як у серіалах
Все з однієї контори,
І якщо перший сезон,
Зазвичай, викликає банато галасу,
То другий і третій - то таке, лише гарна згадка,
Але з тими самими акторами.
А від зйомок четвертої частини саги
Актори іноді взагалі відмовляються,
Їм вже не цікаво, і вони шукають інші
Більш популярні розваги.
Та ми ж з тобою з самого початку
Рубили дрова із правди,
Ми не виконували ніяких ролей,
Просто чесно і просто двоє,
І серце моє не крав ти,
Я його віддала сама.
І нехай, не одразу,
Адже такі дивні речі
Відбуваються виключно з часом.
І сьогодні я прокинулася
З дивною думкою для понеділка:
Я з тобою не боюся нічого!
Навіть коли ти не поряд,
І коли я не чую твоє муркотіння
Під час наших ніжних поцілунків.
Навіть коли ми в різних містах
І навколо немає друзів,
Я завдяки тобі нічого вже не боюся,
Мені тепло на серці,
Я божевільна.
Лікарі не рятують від такого,
Тільки сокира вищезгадана вирішує,
Я залежна від твого слова.
І може, в моїх словах
Не так вже й багато ніжності,
Але останню краще залишити тілу.
Хоча, про тіло краще писати окремо.
І про ніжність окремо.
У мене ще досить багато паперу,
Щоб написати про все, що мені заболіло.
Мені так хочеться про тебе піклуватися,
І коли ти спиш,
Прикривати тебе теплою ковдрою,
І, насправді,
Чим би я не займалася,
Мені добре, тільки коли тобі добре.
Та мені зовсім не хочеться тебе до себе приклеїти,
І я не мрію пришити
Тебе до себе циганською голкою
Щоб щодня і у кожному місці
Ти був поряд і не відходив ніколи ти...
Ти й без того в моєму серці,
Я завжди була пацифістом.
І я усвідомлюю, що все це занадто сміливо.
І що ти можеш все не так зрозуміти,
Я просто, коли тебе відчуваю,
Морально й фізично, зверху і знизу,
Я стаю так банально щасливою,
Хіба я може це припинити?
І тепер, завдяки тобі, моє небо зелене,
І мені посміхаються навіть дикі тварини,
Бо мене нічого в тобі не лякає,
І я не боюся нічого,
До мене
З тобою погане більше не лине.
Іноді, відверте слово "кохаю"
Означає схильність до порозуміння.
Я курю із тобою в вікно,
І ми думаєм, кожен про своє.
Моє слово щире.
Я не боюся відкривати душу.
Я божевільна.
Іноді, слово "кохаю" і дійсно багато важить -
Це залежить від того, чи щиро його кажуть.
Я щиро.

2012

Живі! Живі! Ніякі не раби!
Закрийте пельку раціоналістам!
Ми вийшли з історичної юрби,
Нанизані на щастя, як намисто.
Ми – нація, з якої все пішло.
Над нами – оком яблуневим сонце.
Ми – поле, що вже золотом зійшло.
Ми молимось у кожнім нашім кроці,
Щоб далі плинув зоряний наш час!
Скінчились болі – хмурі та пекучі.
Ми бачили в тумані, як Тарас
Сміється радісно, гуляючи на кручах…

Досить марнословити, молю…
Що вам очі оловом залило?!..
Не брешіть хоча би Кобзарю…

Він марить від безсоння у могилі
Та іноді виходить із піску –
Мабуть, приємно думати у русі –
Сідає коло темного ставку
І щось шепоче, плачучи, у вуса.
Я бачив той нічний прозорий став.
Я чув його слова у ту годину:

“Матінко… Чи я тобі брехав?..
Чому ти мені брешеш, Україно?..”

18/2013

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш і сидячи на килимі лише удвох балакати про революцію.
Там де небо твоє стає моїми білими рукавичками, й ти відкидаєш чуба назад, ніби то таке намисто з перлин,
Я хочу запалювати червоні свічки у твоєму серці і ставити кришталеві льодяники, як сама я люблю це,
Й на перехресті наших думок, пірнати у озеро з найблакитнішою з усіх глин.

Я хочу волонтерити у твоєму серці, вішати стрічки з твоїм, вишуканим, як картини Далі, обличчям,
Я хочу наливати солодкий ультрамариновий чай, і вирощувати тендітні квіти у твоїй фантастичній уяві,
Там мольфари плетить вінки й продають їх в маленьких крамничках,
А пухкі янголята готують дванадцять страв й накривають святковий стіл на одній із небесних галявин.

Там Ісус обіймає дітей, а вони, посміхаючись, плетуть французькі коси з його волосся,
Там левів та тигрів цілують у ніс, як домашніх котів, і жоден з них ніколи не вкусить,
Там родини щовечора збираються разом, й купа гостей залишають крилаті мешти на калиновому порозі,
Вони варять різдвяну кутю і пригощають їю Ісуса.

Українські поля дивляться на хмари твоїми зеленими, як перше весняне листя, очима
Сніг сідає на мої губи пасмами твого темного волосся, коли ти відкидаєш чуба назад.
Я смакую десерт з твоїх літер та речень з гіркуватим чаєм з калини,
У цей час наді мною сиві й бородаті старці роблять святкову вечерю на небесах.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш з полуниці і роздавати людям взимку на вулицях міста,
Щоб вони ставали щасливішими і ділилися власним щастям з іншими, збираючись на планерці.
Я хочу розсипати твоє волосся перлинками стародавнього білого, як сніг намиста,
Я хочу волонтерити у твоєму серці.
Волонтерти у твоєму серці.

2013

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, якої немає.
Є дурість – її вистачає
на владу, на нас і на мрію.
Будуємо хепі-Руїну?

Криком волай у пустку…
Бабця зав’є у хустку
своє мінімальне життя
і свічечку на побиття
отих, що ціною глузду
хвалять ціну на капусту,
отих, що гарчать на гоїв
із висі своїх покоїв.

Як їх не бити, люди,
крихами на долоні?
Кара яка остудить
злодіїв у законі?
Як їх не бити, люди,
болем, ганьбою, гнівом?
Вітер словами крутить,
скоро замете снігом.
Прикро – така країна,
майже свята обитель,
та в одного – торбина,
інший – як небожитель.

Є гуси, з яких вода…
Є хами, з яких ганьба…
Є мудрість, що болем зріє.
Є дурість... що тверезіє.

15.01.2014

Мене нема...Помер,зогнив,загинув.
Мене нема...У небуття поринув.
Мене нема...І не шукайте більше.
Мене нема...Лишився тільки віршик

Полетімо з тобою в вічність,
Полетімо з тобою в Рай,
Нам літати стане у звичність
Серед янголів диких зграй.
Ми тепер з тобою вільні -
Нас обійме небограй.
Наші душі з тобою спільні
Серед янголів диких зграй.
Кожна квітка нам шепоче:
Ти кохай, кохай, кохай!
Сонце нам сплете віночок
Серед янголів диких зграй.
Ми коханням затьмаримо сонце
Душ теплом зігріймо світ
І у спадок лишімо донці
Букет згадок файний цвіт.
Ти поглянь, моя кохана:
Це Едем! І це — наш Рай.
У нім кохання вічним стане
Серед янголів диких зграй.

Щодень серед звичного натовпу
Мелькають повз сотні очей.
Й можливо, читаючи погляди,
Заглянути в душі людей.
А в більшості випадків, знаєте
Все досить прозоро і ясно:
Одразу у них упіймаєте
Печаль, радість, біль, розпач, щастя.
Та часом увага зачепиться
На дивному, іншому погляді.
Він манить і кличе, притягує,
Водночас тікає, відштовхує.
Пильніше якщо придивитися,
В зіницях тріпоче благання.
Поринути б в нього, прислухатись,
У відповідь тільки мовчання.
А десь там під серцем, всередині
Закована в тиші глухій,
Свій крик посилає з надією
Душа, через погляд у світ.
Та жаль, що не в силах абикому
Відкрить таємниці свої.
І знову гукатиме криками
Хто справді почує її.
Огорне теплом і доглядом,
Побачить очей блиск фальшивий,
Й за дивним розгледить поглядом
Ту душу з роздертими крилами.
І в тишу ввірветься стихією,
Відімкне кайдани ключем,
А серце заповнить надією,
Та вижене смуток з плачем.
У небо дозволить піднятися,
В дарунок дасть крила нові
І світу навчить не боятися,
Хранителем стане душі.
І кожного з них терпляче
Чекає така душа.
Це правда, повірте, я знаю:
Одна дочекалась, знайшла...

Запала в душу золотим волоссям,
Сяйвом очей, що щирістю налиті.
Ще в серці залишилось відголосся,
І присмак на губах боюся змити.

Так хочу ще в долоні цілувати
І в оксамиті пліч твоїх купатись
Я розумію:у уполоні, бігти варто,
Але чомусь не хочеться пручатись...

Та знаєш,я, напевно, не здивуюсь,
Що не один ти міокард тривожила.
І що сама того, мабуть, не знаючи,
Серцевий біль разів у сто помножила.

А що найбільше не вкладеться вголову:
Як так водночас і зухвало й мило,
Від тебе віє і теплом і холодом,
У очі дивишся ти пристрасно-цнотливо.

2013.

Рыжий цвет за окном,
Осень правит свой бал.
Ты забыл об одном:
О любви не сказал.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.

Дни мелькают, бегут
От зимы до зимы.
Листья все опадут,
Но не встретимся мы.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.

Много разных людей,
И пусть нет им числа.
С каждым днем нам трудней -
Ты один, я одна.

Пр-в:
Листопад, листопад,
Твой звонок невпопад.
Но ты снова звонишь,
И молчишь, и молчишь.


1997

Кулі дзижчать, ми зі смертю танцюємо вальс,
Щось про своє торохтять з висоти кулемети.
Війни дають багатьом на той світ аусвайс,
Царство померлих – суцільні військові намети.

Чуєш, кохана, я скучив, хоч наче й не час –
Серед снігів мені мариться постать легенька.
Я повернусь, не розлучить ніхто більше нас,
Поки ж молися за мене, моя ти рідненька.

Так невловимо стікає між пальців життя,
Ти не повіриш, буває, здається, вже мертвий.
Так навіть легше, бо не заважає виття
Льоту снарядів, що сліпо вишукують жертву.

Кожен мій крок переповнений словом «люблю»,
Тільки для Бога й для тебе моя перемога.
З вирію скоро додому летіть журавлю,
Тільки до тебе моя пролягає дорога.

1.

З морями ріки - в ногу шпарко.
Вони не тонуть й не горять.
Я їх писав у закамарку.
Не ставте "два" - поставте "п’ять"!

2.

Я не пишу партійні вірші.
Є безпартійний мій Пегас.
Рядки стікають кров'ю рвійно.
Шепоче Муза: "Ще - не час!"


15.01.2014

...у залитому світлом човні без біди біди,
у воді із веселками з мертвої плоті барвів
вона гіркне, мов мул зірок, протисмак води,
і їй хочеться, аби хтось її грів та бавив.

Пахнуть китиці неба щастям чужинців-гідр.
Стигнуть грона вітрів бронхітом ляльок у птастві.
Наче рвана футболка, розходяться береги.
Б'ється пульс попід коміром, наче горня смугасте
просто так разбивається, а не на усміх щасть.

Вишиваючи битви вітряцькі, відьомський погляд,
вона просить у неба відчаю і хвороб,
щоб боліло по-справжньому, а не камінчик ногу
серця-привида муляв, скрививши прокислий рот.

Навкруги треться світло гієною - коло трупа.
Навкруги пахнуть музика, сонце і спориші...
Велетенські чар-рути до лип випускають трутнів.
Марсіанські ангелики німби на гаражі

надягають, мов квіти - на душі собак і мавок.
Все цвіте й шаленіє, живе, як світляк, - навік...
А із неї ростуть болотяні чортяцькі трави -
і облизують зморшки з піщинками між повік,
наче темряву з хріном.

Хитається човен. Жалить
бджілка-місяць. Кусається світ, як терновий бриль...
...розпускаючи світло - не в'язаний чорний шалик, -
вона слухає воду пітьми, як диван - піжаму,
й антимолиться: "господи.. хай уже... забери..."

дивися дивися як п'яно вцвітає квасоля
яка невигойна лягла поза нею ріка
мов цівка ножа крізь усю нерозказаність поля
де й стежки не видко бо кришиться стежка тонка

де тиша незнана де Господи тиша бджолина
і Ти вже забув що вздрівалось Тобі що було
Ти ж дід Ти Господь Ти пастух отії квасолини
що морю молилась і морем зломила стебло

квасоля вцвітеться небесні обдмухані звірі
відмучаться геть як її не до мене слова
і з ними впадуть і попросять не моря а миру
осіннього миру і крові з мого рукава

2014

Місячне сяйво та білий сніг
Стали мені розрадою.
Сил не було вже та Бог поміг
З ангелами крилатими.

Місячне сяйво у сріблі хмар
Дрібно гіллям порізане.
Скільки ще, Господи, дивних чар
Сховано за кулісами?

Місячне диво, подай мені
Сяйва свого небесного.
В ньому побачу щасливі дні
Й сонце - лице Воскреслого.

***
Комусь комфортно і в лайні,
Навколішки чи навіть раком.
І байдуже - смердить чи ні,
Зате не холодно і м'яко...

***
Ані смоли не бояться, ні ладану.
Хоч і сплива їхній "зоряний час",
Злодій у злодія краде накрадене,
Те, що поцупили в кожного з нас.

...І уся ця чортова маячня - ніби сніг і тріщини на льоду того моря, яке я не перейду і ціною втраченого життя, що мене, як дріб’язок, розміня на таку ж самотність, як цю ходу, і на вітер стрічний, що так подув, що від нього коси твої летять.