Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.

(1994)

невідомість чаїться під мостом
в самоті і чаює і тостить
і коли їй не спиться то просто
напускає імли або млості

невідомість рибалити любить
манівцями де хмаряться люди –
закидаючи небо у воду
невідомість їх колами водить

дивні люди – податні створіння
щойно їх невідомість зустріне
вигинають захмарений простір
вимагаючи чаю і тостів

Так, неначе з намиста небесного,
вибирала Європу собі.
Птиця Фенікс над вічними плесами
і Венера, одразу за сплесками,
і нараз - на гнилому стовпі!
А звільнившись,- русалкою руслами
в океани народу хутчіш.
Тільки видно, як пасмами русими
наготу прикривати ще мусила,
що за ламаний куплена гріш.

*Перевтілення.

2013р.

Так самотньо і сумно мені.
Де ж узятися взимку весні?!
Ніч минає –
       і вороном чорним світанок
Прилітає, мов гість,
       на самотній мій ґанок.

28 листопада 2013 року

Цей солодко-пекучий спомин
Мою душу навік обпік:
Вкотре вітер берізку ломить,
А вона все продовжує жить.

28 листопада 2013 року

Хімія щастя – натхнення три моля,
означені цілі – зеро.
Викинув кості і випала доля
та райдуги мокре перо.

Я озираюся: всесвіт пульсує
копальнею срібних вогнів,
в жовтому куриві осінь вальсує
з марою осипаних слів.

Я проливаюсь рікою печалі
у море соленого дня.
Всоте відшукую зламані грАблі
гонити із ясел коня.

Важко побачити абрис надії
у юрмищі думо-вагань.
Дух милосердя приходить і тліє
жагою в золі сподівань.

Маскою сміху ховаю не душу –
чуттів перелатані сни,
де не ужилися жаба і ружа
в осипанім цвіті весни.

Що під ногами? Провалля чи терни?
Гармонія, звичка, бедлам?
Звіє мізерію, лишаться зерна,
безлюдні, як зоряний храм.

Хупава періодика дощів,
одвільжено-осіння палітурка.
Неонами лампадок загущів
обмоклий вечір - листями зафуркав

і догорів яркотним огнянцем
на теплому порталі підвіконня...
як тиша п"є нашептане слівце,
спіймавши звук на мовчазні хітони-

спиває так душа з нечутних нот-
мінористі - вітрами розпростерті-
поезії. І місяць ходить от-
гонористо -у хмарному береті,

звисока насміхаєтьстя з людей -
вичавлює скупий зо себе промінь.
Із паморозі й осені коктейль,
тужливе танго на життя паромі.

Хупава періодика дощів-
пожовкле літо на сторінці книги.
У кутиках усмішки загірчів
тонкої криги - іронічний вигин.

Вертаю до саду шукати себе -
Згадати б ще, де згубила…
Там осінь бадилля на купи гребе,
А паморозь шиє білим.

Пронозливий дим намовляє туман
Сховати мене від мене
І вкрасти той день, де ще тіней нема,
Де обрій ряхтить зеленим…

…Підважить ніч двері чавунним плечем,
Засмолить старанно вікна,
Пролізе в легені – тепер не втечеш! -
І виссе весь кисень звикло.

Запхає в подушку привиддя жахне,
Розриє старі могили…
Удавку слизьку лиш тоді розшморгне,
Коли віднайдеш насилу

В кишені у ранку між мідних монет
Липучу солодку втіху:
І ніч проминає,
І смерть – мине,
А поки що
просто
дихай.

А гаї, неначе обгорілі,
начепили опіки тобі,
та не запалили угорІ ви
небеса, холодно-голубі.

А гаї, немовби оголили
те лихе, нещадне, що гряде.
У гіллі не мавки, а горили.
О холера! Агілера де?

Заховатися у туги мушлю
чорної яруги на краю.
Усміхнутися я друга змушу:
у гаю, а може, у раю

у березовому опинИсь ти,
охололі мислі, попелисті,
розпали і освіти-зігрій.
А берізки – сиві обеліски
супокій оберігали мрій

і надії полум’я до іскри
тиснули. У смутку догориш.
А берізки – юні одаліски.
Не умреш, а чисту і огнисту
обереш, і хутко у Париж!

11.2013

Сумні видіння бачу нині -
Настав такий непевний час,
Коли в словеснім драговинні
Ізнемагає кожен з нас.
Тим часом покидьки зухвалі
Розбійно, зграйно, без жалю,
У беззаконному проваллі,
Наживу ділять через лють.
Останній цвях у домовину
Заб'ють продажні байстрюки,
Як безталанну Україну
Доб'ють, роздерши на шматки!
Та й поховають, як, бувало,
Не раз ховали - на віки...
Ім ненаситним завжди мало.
Лишіть хоч гривню... на вінки!
Манкурте, виплодку щурячий,
Що в холуях іже єси!
Шляхетний гонор, дух козачий
Давно в тобі зійшов на "пси"
З чужого столу кусень ласий
За підлу службу дістаєш...
Ти сам продався за ковбаси,
Тепер і Неньку продаєш?
Всеблагий Боже милостивий,
Верни їм розум хоч на мить,
Бо то є гріх недопустимий -
Зло на землі своїй чинить.
Тому і творять пересвари
Людці, чіпкі, як омела,
Бо не відчули ще покари,
Бодай би їх чума взяла!
Невже всі лицарі преславні
Перевелись на потруху?
Змілів Дніпро? Усохли плавні?
Немов на пошесть, на лиху.
Хай омина лиха година
І землю нашу й земляків,
Щоб наша славна Україна
Не зникла в темряві віків!

Гей, ви, «подобіє» еліти,
не грайтеся судьбою, бо
якщо Європа нам «не світить», —
задушить путінська «любов»…

28.11.2013

з-під вій, з-під снів, з-під місяця й небес,
в сузір'ї тіней ще наснися, мій мольфаре!
над обрієм чорнила розливають хмари,
під серцем б'ються кілька хвиль чудес...
й мовчи...нехай за нас говорить ніч:
один-два-три, неначе па, короткий видих...
блукають небосхилом зоряні сновиди,
торкаються твоїх примарних пліч...

наснися, ворожію! ворожи!
цей віщий сон нам переб'ють недільні дзвони,
спувай чар-зіллям, затуляй вустами стогін,
долонями малюй нові шляхи...
за грані, за межу, до забуття...
бо я відтак не вчую дримбу і трембіту,
наснися нині сяйвом сонця, білим світлом,
мольфаре - дивний сон мого життя!

Любителі „тайожного” союзу,
Раби безбожні, ниці холуї,
На що надієтесь у тьмі ілюзій –
Чи на потоп, немов король Луї*,

Чи на дива… Хіба ходу зворотну
Історія робила будь-коли?
Не діждетесь! Морально ви – банкроти!
В серцях пече від вашої хули

На європейський вибір України!
Вже прозріває стомлений народ,
Встає з голодоморної руїни
Та чорноти чорнобильських скорбот.

Затямте! Україна – це Європа
З Аскольдо-Ярославових віків,
І українці – не Кремля холопи,
А спадкоємці слави прабатьків.



26-27.11.2013

Революція духу...
Закличні білборди для руху...
Сотні гасел у творчих несказаних матом речах...
Ми такі одинокі
в холодному світі розрухи.
Нас багато на цих недописаних світом полях.

На розвернутій площі мого навіженого краю
Застигають споруди, займаються шалом серця.
"Україно, - кричать.
- Українооо!!!!! - і простір здригають,
І взивають про долю країни до Бога-Отця!

Україна мовчить...
Україна принишкла і слухає
Своїх любих і вірних, а з ними й підступних дітей,
а над ними у небо історія гаслами рухає,
по супутниках інші країни безбожно підслухують,
і дивуються шалу скажених рискових ідей...

І дивуються силі нестримно поважної віри,
Легкодумній надії в перебігу цих подій.
Революція духу вилазить у кожнім з-під шкіри
Революція віри в майбутнє, шалених надій.

Революція духу вилазить із кожної думки,
І звучить над майданом
гучними,
сильними гаслами.
Без по-лі-ти-ки й фо-ну. Всю політику за лаштунки.
Ре-во-лю-ція
гуч-но
стихії у небі гасить...

пародія
я сплю напевно чи може марю спросоння мЕлю
бо бачу стоси крутих коханців аж попід стелю
а я фірмова у файних мештах на босу ногу
в обхваті сорок чуть вище більше...ну й слава богу
услід жіноче таке ревниве і заздре око
а шеф новий мій уже моргає мовляв нівроку
знайшла роботу пошила сукню( щаслива баба)...
чого червона й така вузенька?
воно вам траба*?

Гнилую неправду вином-медом змастили,
А чистую правду – в болоті втопили.
Втоптали у землю, як чорта прогнали.
Вільную правду брехнею прозвали,
Слова же гнилі до люду заслали
І в віру сердечную їх возвели.
Пророки бездушні народ повели
В пустелі глибокі і довгії роки
Багном освящають.
Старі ж повмирають, волхви правдовіри,
А їхні нащадки у кривді згниють.
Вони ж не пізнають на смак тої правди
Й могилу Сірка стороной обійдуть.
А як і побачать, то це ще не значить,
Що його правицю у бій понесуть.

Отаман характерний, сірий вовк у ночі,
Позганяв би сволоту з сільської печі.
Повсідали тай журять, під забором,
На пеньках, у вуса курять.
Заплітає їх в терен…
Вже болото, де ріс клен.
Тільки гарь, де дуб стояв.
Тільки сум, де козак гуляв.

Піддаті пророки, з словами, як кремінь,
Забрали наш вибір – і коржик, і ремінь.
Лиш «правду» лишили, що кривдою зветься.
І люд все ковтнув, і не похлинеться.
Але ж є гурмани – в них смак особливий.
В них душі до Бога і правди дорога
З каміння-алмазів, із праведних князів.
І в їхніх руках майбутнє країни.
Вони, як отці, що згорять для дитини.

Іду в самотній парк,
а хуртовина сива
затоплює сліди,
мов повінь снігова…
Навколо зріє ніч,
а я чекаю дива –
у засіках зими
колись були дива…
Згадай же крижаний
грудневий подих міста,
на вітті – кришталю
напівпрозору брость,
коли чужим теплом
тебе зігріє відстань
між тим, що мало буть,
і тим, що відбулось…

«Cherchez la femme» – на чистий білий сніг,
Який укрив поля, немов атрамент,
Я «С’est la vie» додати ще би міг,
Якби кохання стрілося із нами.

«Bonjour, chérie!» – прошепочу тобі,
Коли укотре гордо пройдеш мимо,
О, мила панно, чуєш, далебі,
Я грецьку вивчу, хінді і латину.

«Ich liebe dich» – німецькою скажу,
«Ti amo» – італійською промовлю
І навіть «Je ne mange pas trois jours»
З «Mon cher ami», знайомим аж до болю.

«La femme fatal» - «Is breá liom tú»,
«Обичам те», «Aku mencintaimu»,
«Ég elska þig», «Maite zaitut»,
«Szeretlek», «Seni seviyorum».


27.11.2013

мені так личать короткі сукні
коли я схудну
вберу одну з них найчервонішу найвужчу сукню
знайду роботу – на грубі гроші куплю не кілька
а повну шафу фірмових мештів хай коле шпилька
тонка висока несамовите ревниве око
бо я у сукні худа на шпильках – собі нівроку
і чоловічі серця у стосах – аж попід стелю
коли я схудну знайду роботу ...
та що я мЕлю...

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

На постаменті мріяних років,
немов раба, закляла наша воля.
Її звільнити хто лиш не волів,
та, мабуть, не судилося – недоля.

Внизу кровлять багряні мари-сни,
що карбами вросли у покоління,
де вісники жаданої весни
не повторили дива воскресіння.

Помолимось за тих, хто не чекав,
коли зійдуться зорі на звитягу,
а юно і безстрашно помирав,
зіходячи офірою на плаху.

Часи розсудять, чи потрібна кров,
що висохла у пам’яті байдужих
і чи зростуть герої духу знов
із демосу смиренних і недужих.

26.11.2012р.

Зимові липи світять, мов кіот.
Те світло, як розколина у кризі.
І матері холодна подобизна
нашіптує "Еrbarme dich mein gott".

"Еrbarme dich". А сніг на те ж і сніг,
щоб розтектися рівно, як атрамент
над зайвими річками, іменами,
людьми, вогнями, зойками з пітьми.

Тому цей сніг ніколи не мине.
Тому гілками чорними, як вітер,
над цим великим і даремним світом,
зимові липи, підніміть мене.

Чорніючи, сумують у вікні
Скелети кленів,
Що простягали щедро навесні
Зелені жмені.

Ох і палали крони золоті
У дні осінні!
Обібрані, стоять у наготі
І потрясінні.

Хапаються у відчаї гілки
За сиве небо,
А почуття оголено-гіркі
Мої - за тебе!

2013

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов


нам не сбежать незатейливым ужиком
веки дрожат - отрешиться непросто им
уши глотая черешни наушников
слышать забыли мы глухонемотствуем

чьими назавтра ощеримся минами?
нынче столкнёмся с которыми расами?
те кто в зените казались невинными
ближе к полуночи стали опасными

каждая тварь выползает из имени
травы наброситься могут на месте где
только добыча из норки нас выманит
вольные души нам кушать дай yesterday

в час между двух сигарет промежуточный
стать что ли мухой лесною ли грушею
знаешь а стоит бояться нешуточно
тех что стоят за стеною и слушают

2013

Турбується уряд про благо людини –
людини з великої літери «Я».
В цієї людини ж опора єдина –
це дружна родина, чи просто – Сім’я!

Приспів:

Родина, родина!
Для кожного сина
бюджетні потоки нарізав татусь.
І доїть родина
усю Україну,
і пхає країну у Митний союз!

25.11.2013

Вирвала ясності з’ява
Ночі занозу глевку,
Сонця чуприна хирлява
Мокне в імлистім ставку .

Літа деньки перебуті
Грузнуть в намулистім дні,
Верби на зимнім розпутті
Котять сльозини сумні.

Погляд небес одинокий
Дивиться осені вслід,
Грудня шершаві пророки
Ладні віщати про лід.

Добре, що в серце зарані
Я теплих слів назбирав,
І відповім білій панні :
- Ще не пора, не пора…

26/11/13

Лікуючи інших себе не вберіг.
Над берегом лети здивовані крики:
Такий молодий! Лиш піднявся і ліг
У вічність безкраю. У холод великий.

Такий молодий… І такі молоді
Лишилися діти по той бік, де літо,
Де квіти непарно стоять у воді
І вазами радості сонячно світять.

А він відійшов. Перейшов за межу.
І вкрилося інеєм дзеркало слави.
Бувало, долаючи відстань чужу,
Запалював зірку… Буяють отави

На полі життя. Ще косити прийдуть
Врятовані душі на поле це радо.
А він з того світу освітить їм путь
Огарком своєї… Небесної влади

Один з депутатів. Один із отих,
Що прямо стояли й лизати не вміли.
Бо бути собою – ніколи не гріх.
У правди життя є обов’язок віри.

Лікуючи інших самий догорів
І свічка життя переплавила сльози
У пам'ять. У відстань до тих прапорів,
Що вже не обмежують простір свободи.

26.11.13

1

Занурення – в драглисту сіру твань…
Довкруж вицокують звитяжців «берці».
Летить в сушняк дитячий барабан,
Із куполів – позлітка, птах – із серця…

Цей час, мов п`явка, висиса з рамен
І святотатця, і архімандрита
Наснагу-міч.
Від Ялти до Ромен
Вам і мені – могилоньки розрито.

Сповзаю, відпустивши в небо зонд,
Зі стресу в марення…
Сіль на хлібині.
Це – привселюдне дійство. Епізод.
«Я» буде раювати між ериній?

2

Чвалає впростяж караван верблюдів…
Тиш вохряна.
Стаю на постамент.
Самум бархан підважує…
«Я» в грудях
Плекає вузлик: льон… вірш… тестамент.

Пісок шафранний розтроюдив очі.
Під лапами – пелюсточки cум`ять.
І плинуть наді мною – сфінксом – ночі…
І топірці цикадно дзвенькотять…

У сон хихоче стрепет недалекий:
«Ти врівноважена… притишена… Всі – за!».

Розжевріло осердя...
Пекло-спека.
Стікає жолобком скупа сльоза…





2003-2013

взмокли ресницами тополя,
оголубела трасса,
облака сумрачный шапокляк
за ночь блинами смялся.

видящий ждет, и незрячий, чей
слух заострен, дежурит:
нечто с попутной толпой грачей
выслало по дождю им.

видящий ждет. без фанфар и лютнь,
оттепель - тоже чудо.
я обязательно наступлю, -
нечто кричит, - я сбудусь.

Він вірить у диво, іде на площу,
прапор несе і вигукує гасла,
питає про розум колишню класну,
яка про Європу і чути не хоче.

Ця ходить майданом, кляне країну,
і вірить вірно у комуністів,
і певна того, що тим повинно
бути соромно… Хочуть їсти,

всі ті, що за, і всі ті, що проти –
в одних кіосках беруть хот-доги.
І вірять вперто в народний спротив…
Їм дуже мерзнуть промоклі ноги.

В Європі, звісно, калюжі менші,
і не калоші, а гарні мешти…

У безпутній путінський Союз
Україну тягнуть, наче в блудні,
хоч від тиску тих братерських уз
ми не раз сміялися на кутні.

Триста років – мов тюремний строк.
Що ж, нам знов поневірятись гірко?
Чи в намисті золотих зірок
все ж засяє і вкраїнська зірка?

Ще для того слід докласти рук:
не за мить розвіється руїна…
Та пора вже починати рух!
До Європи шлях твій, Україно!

24.11 2013

дощ листопадовий шкіру січе
леза його холодні
ти відкриваєш скрипковим ключем
вхід у свою безодню

ти віддаєшся як небо вікну
вітер виносить рами
я ненароком межу перетнув
ти далебі там само

світла немає а сяєво є
мармур під нами тане
ніч нас оживить а може уб’є
день приведе до тями


2013

Завжди дивлюся в далечінь дороги,
шукаючи знайомі маяки.
Не ваблять тепер зоряні пороги,
на серці його погляд не легкий.

Чомусь сумне й утомлене обличчя,
трудящі руки віддають теплом.
Давайте повернемось у сторічча,
де Ваша посмішка уже не буде сном.

Нехай брехлива осінь не чарує,
а промені несуть важку утому.
Холодне сонце Вас лише гартує,
а шлях тяжкий завжди веде додому.

Буває, що овіяна вітрами,
я марю Вашим голосом глибоким,
тими простими, щирими словами,
що розквітають небом синьооким.

Ви просто непомічена людина,
я тільки та, котра уміє бачить
маленьку правду, що для всіх єдина
і те, що наші долі мало значать.

(15.11.2013)

Южные ночи
Были короче
Жаркого дня.
Милые очи!
Не было мочи
Спать у меня.

Запах магнолий…
Губы от соли
Были горьки.
Грезы Ассоли –
Счастья и боли
Были близки

Море ласкало,
Галька шуршала –
Звезд огоньки...
Я и не знала,
Что ожидало
Море тоски…

2013

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

зима несла до міста і села
у торбі сніг різдвяним білим стогом
аж поки не побачила осла
край ополонки – бідний пружив ноги

бо стільки на ослячому хвості
великої й великої зловилось
подумала : навіщо вовку стіг
та краще принесла б звичайні вила

Невже скресаємо…куди?
У мертву чи цілющу воду?
Аби ж тебе,
святий народе,
майдан урешті розбудив...
Скресай…
А то і взагалі
у спадок лишиться нащадкам
на Колимі панельна хатка
і жменька отчої землі…

Сполохана тиша кудлатим безсонням,
А грози стрекочуть ― лайнІ крезарі...
В Сорочинцях осінь. Розхлюпалась бовдня
В благенькій грабарці, що віз грозовій...

Сутулиться темінь в жупанчику мокрім.
Опришенко-Вітер ― танцір в комишах.
― Ви бачили?
...................Бачили?
...........................Падає якір ―
Той якір, що місячну скриню
...............................скрашав ―

Упав,
Зачепивсь
У тремтячому вітті ―
Вилискують мокро-сумнющі листки ―
Розгривлені клени піймали у сіті
Мелодію ночі в розхмар’ї сивкІм.

Мені би,
В серце твоє,
Якорем впасти ―
Хай срібло узорить стежі межи нив
Й мережаться руни в рахманні зірчастім
Де янгол зернятко у щастя зронив.

А сьогодні не просто запрошено нас -
із небес ревом урвано в лет!
Оклітинився дух ізнеплочений, - враз
вітровієм енергій на плебсу колапс,
oгостривши незримий стилет.

-Ви нащадки змалілі безславних епох-
полоненці земних ефемер,
небо звурдилось од маловір"я знемог...
А прокільчиться гену дрiботний горох?-
якщо ген перетятий завмер.

Часоплину стукоче хвилина тужнА-
яk пекучо вриватись у світ,
де продали Героїв за жменю зерна,
де амбіцій неони, синтетi сповна -
заснували знероджений рід.

В ноосферах ми зорями одгоримо,
Ми на іскри розсипимось...ми...
хоч би крихту вогню та на тебе, зимО!-
зИмо ядерна душ українських - то мо"
не дарма спаленіли крильми.

Бо сьогодні не просто уврунились - ні! -
не запрошені - зболені ! Меч
на порозі Арея готов до борні,
живокровна свобода за нами! Курні -
стезі правди! Падкі - самовтеч!

Що важать тепер слова?..
Слова перетерті на порох.
Від терки болить голова.
Язик - найлютіший ворог.

А думи пігулками снять
від сизо-отруйного чаду,
яким словоблудна рать
розважність бере в осаду.

Умовкніть хоча б на мить!
Хай громом зайдеться тиша!
Отямить, благословить
і чисті думки напише...

2013

Листопадне

І де його шукати, того дня,
що за солону хвилю зашпортнувся,
навіки зник із сонячним вбранням,
самотності моєї не вжахнувся?

І нащо він мені тепер такий:
прибитий до човна чи до оселі?
Беріть його собі, глухі піски
і будьте, на здоров`ячко, веселі!

А я свій сум, що вірний був мені,
до серця пригорну і приколишу.
Не проміняю на гарячі дні
осінню благовійно-стиглу тишу..

16.11.2012



****
Не сумуй - не буває дня,
щоб під дахом твоєї хати
не тулилась я пташеням,
не втомляючись щебетати.

Не лякайся розлучних снів,
бо ж не я то пірнаю в хмари
у яскравим, як сніг, вбранні.
Не губися в розгадках марних!

То потвора майбутніх літ,
що без нас на земли розквітнуть,
залишила нам свій привіт.
Але зранку у серці літо!

Липень, любий...Не вір дощу
і деревам сумним та голим.
Притулися, не відпущу...
Політаймо удвох над полем?



***
Лист з потойбiччя

Зміст таємних бажань -
нездолана межа.
В потойбіччі, в ставу мого суму
відображення твоїх очей.
Яка зоряна ніч, любий!
А вода у ставку тепла, тепла -
в ній кохання моє неприкрите до тебе
купається мавкою лісовою.
На плечах моїх твої зорі,
бо для зір не існують межі...
Не мовчи!
Заспівай менi знов твою пісню.
Благаю.
Без неї дихання у грудях холоне...



***
Руки - працювати.
Руки - обiймати.
Руки - вiдштовкнути.
А твої - на що?
Гарно вмiєш вiршi
про любов писати!
Якби ж то насправдi-
сонце б не зайшло,
мертве б зацвiло!
Якби то було.



***
Порожніх снів негаданий розвій:
зійшлися всі шляхи в одному небі.
Як зайченята сонячні з-під вій,
розсипались мільйони "хочу", "треба".

Ще вчора був обридлим цілий світ,
цвірінькало одне бажання: спати...
А нині розгойдались струни віт,
розворушились в серці пташенята

шалених несподіваних турбот:
до всього руки с радістю прикласти.
Скоріше б розмерзався той город,
скоріше б починалось те "нещастя"!



***
Якби ж я знала, звiдки виглядати
гарячого коня,
я б не тулилась до старої хати.



***
Осінні стежки: стрічки
на дівочим вінку -
пути закоханця вітру.



***

хлопчики

він не мріяв
але снів не замикав
вона приходила
сідала на краєчку ліжка
і він ледь-ледь торкався
її довгого
аж під коліно волосся
загрубілими
від сільскої роботи
руками
і наче хлопчення
що ховається від матусі
у соняшнику
пірнав з головою під картате рядно
и піглядав звідти одним оком
як вона заплітає коси
городська дівчинка
перше сусідське покоління
що побачило світ не у вибіленій хаті
з притуленими під вікна
оберемками сухої кукурудзи
та з грубкою в три яруси
де на самому верхньому
потріскували розігріті
торбинки з пшоном і маком

ні вона росла
у високому будинку
в затишній квартирі с балконом
та лискучою газовою плитою
вона кожен день на ніч
купалась у глибокій ванні
гмуркаючись в ароматній піні
наче якась афродіта

а він
що він
у нього були тільки ночви
в яких він не завжди мав сили
вимити навіть ноги
повертаючись до оселі
з городу чи від худоби

ні він не мріяв

і ось її хлопчики в просторому салоні машини
і вона сміється и легенько підштовхує їх
привітайте цього дядька
ми з ним разом яблука в бабціному садку збирали
за полуницями в ліс ходили з солом`яними кошиками

а він виймає з обвислих кишень і протягує їм
декілька пом`ятих банкнот
що пахнуть сирою рибою і ставковою ряскою
і наказує нахилившись над русими голівками
купіть собі цукерок і морозива
тут потрібно вистачити
потім невміло засовує в дитячі кишені
декілька духм`яних яблук та горіхів
і здається йому
це його сини
просто вони схожі на матір
бо він так того бажав
вона ж красуня и розумниця
а він
він щаслива людина

**********************************************************************************

Ми нікчемно живемо.
Нам нічого не треба –
Ні усмішки дитяти,
Ні високого неба.
Ми запряжені в ярма,
Як воли припорошені.
Нас примусили думати
Лиш про гроші, про гроші.

Час для вовчих законів.
ЖивемО? Виживаємо!
Ані долі, ні щастя
Ні життя ми не маємо.
От так край, от так рай,
От моя Україна !..
Де ж ми, люди, де душі,
І де солов’ї ?
Де оспівана в пісні
Червона калина ?
Де ж та гордість і слава,
Де лицарі її ?

Дожились.
Доробились.
І добудувались.
У парламенті пики
хлопці б'ють удалі!
Тільки злидні ростуть…
А ми в партії бавимось.
А ми дурим народ свій
Який уже рік !..

1998

Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Травмує душу тавро невдахи,
Тріпоче думка в тенетах слів.
Холоне відчай в полоні страху
І твій холоне на серці слід.
Пішла, байдуже хитнувши станом,
В нічне безмежжя, у далеч літ.
І тільки вітер безхатьком п'яним
Скрипів на хвіртці, біля воріт.
Усе скінчилось. Нема нічого...
Лише на згадку вчорашній сніг.
Порожні очі... Пуста дорога.
І ніч самотня через поріг.
Боюся ночі в тупім безсонні,
І порожнечі, і пустоти.
Як привид ніжний - твої долоні,
І вся, як привид, нечутна ти.
Холодний протяг хитнув фіранку...
Ніде нікого... Лиш ніч та я.
А десь далеко відлуння ранку
І зовсім поруч - хода твоя.
Зарвійно-легко і невагомо
Торкнулись губи мого чола.
Зітхнула тиша в моєму домі.
Я знаю, мила, це ти була...

Осінь умивалася дощем,
Наче дівчина рудоволоса.
І хапав за серце тихий щем,
Як свої розчісувала коси.

Злиплося волоссячко її,
Золотою річкою на плечі
Постікали ніжні ручаї –
Усміхнувся аж печальний вечір.

І схилився злегка до лиця,
Наче тінь закохана мужчини.
І змокріле личко цілував
Чи у сльози щастя чи дощини…

24.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Не я розсипала сіль,
та мушу її збирати
усе життя, бо навкіл
солоно-холодні ґрати.

Збираю, змиваю, та зась,
мене не дивує лихо:
в солоних чужих словах
життя проминає втіха…

Я мушу її збирати,
ховати усмішку з болем,
зривати противні ґрати,
рівняти солоне поле.

Усе життя ж бо навкіл
іскристо розсипчасті скалки,
а я все собі – зумій,
солодке відчути варто!

Не я розсипала сіль,
та я все життя збираю,
бо трішечки варто – біль
в життя відпускає крилате!

24.11.2013

Навіщо вам, красунечки-дівчатка,
Ті сиві дідуряки, що «в парядкє»?
Нехай у Джойса фірма, джип, джакузі,
Попруга з діамантами на пузі,
Нехай Отарик має слуг отару,
Та огир ветхий кралечці – не пара.

Мить покохались – бігає дитина.
А в тата-старика з хондрозом спина…
За рік чи два замовили кремацію…
А хто ж спасе мою вкраїнську націю?

Навіщо вам, русалоньки персисті,
Гриби позаторішні в прілім листі?
Ще парубки всміхаються весняно –
Від Вужу бурунового до Сяну.
Це з ними – піруети, рій малечі…
Вкривайте шовком кіс юнацькі плечі!

...Та хто ж мене послухає? Я - нишком...
Був ярий Довбуш... Віджили опришки.
Тепер ось мітингують "гомодрили",
А товстосум-черв"як чіпляє крила.

У льолечках летіть, Мартуні, Лесі,
З долонь матусі - повз гречані плеса...






2013

чи нам пороблено і ким
чи це ментальне та родинне –
нас топчуть чоботом віки
ми ж воскресаємо в гордині

з нас ліплять коників чужі
свої ж від себе відреклися
а "богообрані" мужі
змагаються за гору Лису

Чому кричить у розпачі душа?
І застрягає страх у споришах.
А у думки чому лише ГУЛАГ?
А пам`яттю розвіє по світах.

І навкруги сніги, одні сніги.
Чи всі уже замерзли, до ноги?
Та віра поверне у рідний дім.
Чи знову полонило царство зим?

Палає нині не одна свіча,
І стоїмо плече коло плеча,
То правда додає стократно сил,
Здолати кожний льодовий настил.
23.11.2013

як не мільйон
то хоч би сто
я думав собі он
нарешті таланить
і буде буде бу-у-уде
ось…
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…