нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести

орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа

і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:

‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.’

і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой

і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна

тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов

і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує’
і хмар колошкає сіряк

ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі

Приснився сон – фарбуєм в біле КРАЗи,
Вантажим сало й гречку – будь здоров!
Нас не просили? Непотрібні фрази –
Ми виступаєм дружно на Тамбов.

Кордон? Премо – плювати! Дай дорогу!
Без митниць і узгоджень, зайвих слів.
Там українцям треба допомогу –
Бо “другу мову” Путя ще не ввів.

Тамбов – і далі! Їдем – не вертаєм,
Пусті полиці, “множєство” проблем.
Зупинимось напевне під Китаєм –
Народу тьма страда під москалем.

Республік з десять створим по дорозі,
На Красній площі підіймем Майдан!
А там, дивись, і “сам” спочине в Бозі –
Розвалиться мерзенний Кацапстан.

Поможемо – чого чекати всує?
Навіки пропади страшна маро!
Не триста КРАЗів – тисячу фарбуєм,
Сторицею віддячим за “добро”!

Куранти відізвуться трубним гласом,
І зло кремлівське згине на віки!
…Молюся в сні, щоб не збудитись часом –
В Тамбов хоча б доїхати таки…


14.08.2014

Ранкова блакить,
В якій бліднуть зірки.
В далечінь загляніть~
Там туман навтьоки.
Як не видно зірок
Виринає каскад,
І кружляє танок
На лужку, із Дріад.

Ранкова усмішка знов
Така рожева даль,
У серці моїм до основ
Править невтішна печаль.
Буває я іноді, скраю,
Прокинувшись в ранню годину,
Порожнім цим лісом блукаю
Слізьми заливаюсь своїми.

Час і дню панувать,
Осідає туман.
А ліс, щоб не чекать,
Одяга золотий талісман.
Я дозволю над нею насмішку,
Над печаллю, мене що стискає.
Лемент птахів послухаю трішки~
Їхній спів серце хай звеселяє.

кінець - так
'2014

у моїй голові диверсантами злющі відьми
їх тихенько рахую одна дві п’ять
і збиваюсь помітивши їх без спіднього
обмотались чар-зіллям і кляті в кущах
сидять

у моїй голові літаками бозони Хіггса
крізь астрали і кварки у доплерівський ефект
я знімаю із себе усе швиденько до біса
від орбіт до галактик й кількох невідомих
комет

у кімнату боюсь там так темно хоч око виколи
в ній немало чорнезних як чорт котів
у моїй голові загули гвинтокрилом віхоли
а малесенький дрон аж під стелею щось ло-
потів

набираю я лікаря пропишіть хоч якісь пігулочки
або заштрика дайте немає то краще дві
не боюся я вас аніскільки нізвідки ні трішечки
лиш зірвуся знетямлено й голосно скрикну
help me


14.08.14

Стомили люди...
Господи, сто МИ.
І жодного, хто стишує громи.

І виславляють купно град і Смерть...
Сади розчахнені... Хиткий мольберт.

У мирті погорільці, прах жар-птиць...
Невловні істини шугають між кислиць...

Ні маяка, ні плину, ні ріки.
Лиш триязикі бонзи й кулаки...

Приблудні псюги, рейвах плямних мас.
Небесні сфінкси падають на нас...

Та вже отам - серед піщаних лук -
Здіймає Син Твій жовту кушпелу...

Десь під привітним
рясним дощем
самотньо квітне
Едем.

Від весен плину -
єдина мить,
очима лину
в блакить.

Нехай під вії
життя крива
кладе надії
слова.

За те, що краю
від серця я:
«люблю, чекаю,
твоя».

За сни рожеві
дітей моїх,
я вдячна Єві
за гріх.

2014 рік

Зарево раннє,

День про запас,

Викотить яблуко

Сонечко враз.

Куполів райдуга,

Мед і хрести,

Золотом стелиться

Шлях до води.

Поле в букеті

Спасом бринить

Холод на злеті,

Час відпочить….

14.08.2013

Замучений спекою серпень
Змарнів, мов зів’ялий букет,
І стих, як в задумі нестерпній,
Спустошений словом, поет.
Аби не зомліти від чаду,
Пропахчених сонцем, цвітінь, –
Він зараз ховається радо
Під хмарки прозорої тінь.
Вслухаючись жадібно в звуки
Кружіння далеких громів, –
Край літа в розпачливих муках
Задушливо запломенів.
13.08.14

Ностальгию по городу Питер
Мне однажды внезапно вытер
Человек невысокого роста -
Снова Вова - ну, как же все просто.

На Литейном ни града ни бури,
Лишь моленья на главного гуру.

Ностальгия безумного. Серце
Хочет в город, который из детства.
В ночи белые до безумия,
В храмы гордые, как везувии.

На Литейном уж тишь и гладь,
Лишь не надо - кто виноват.

13.08.2014

Не викорчовуй, Боже, сьогоденням
Мою незмінну тугу за ровесників.
...Війна відкинула нас, дітей,
В кам’яну епоху, де вогонь
Добували трутом і кременем-кресалом,
Де взимку на заслонці носили жар
В завіяну снігом хатину,
Де за дієту слугував підножний корм,
А квіт акації був за десерт...
Тож перед пам’яттю всіх тих,
Хто так і лишився в тій кам’яній епосі,
Спиняй мене од забаганок, Боже,
Частіш нагадуй, що все можливе
В цім сатанинськім світі,
Що за монбланами достатку
Причаїлась смерть, і що якоїсь миті
Все може обернутись нежданим
Спогадом міфічним у печері
Бозна якої вже давноминулої доби.

Троянський кінь з кремлівської конюшні
нахраписто розбризкує слюну,
скрипить підступно витесана люшня,
полудрабок нагадує труну.
А збруя – аж виблискує здалека,
і перепони на шляху нема…
Пильнуйся, Україно… Бійся грека
у шкурі з-під московського клейма…

13.08.2014

В Крым прибыл не кузнечик -
зелёный человечек.
Зелёный человечек -
огромный аппетит.
Он ест, но ест не травку.
На мух не ставит ставку.
Ему подай добавку -
звезду "Большой бандит".

Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный человечек.
Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный президент.

Крым не был так любезен:
курорт, но бесполезен.
Курорт, но бесполезен,
как золото луны.
Из задних гениталий
умельцы изваяли
достоинство медали
зелёного. Шпаны.

Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный человечек.
Представьте себе!
Представьте себе -
зелёный президент.

13.08.2014

Про свободу вичовганий міф.
Перепуття. Двоголовий ворон.
Ворог мій - покараний Сізіф.
Та Сізіф покараний - не ворог.

Дрож осик і Лети піт липкий.
За престол невиправдана битва.
... Згусток зір. Венозна кров ріки.
Ранок, неминучий, наче бритва.

2014

ДО ЛЬВОВА
I
Dm Gm7 C
Скажи мені чому я знову сам не свій
Fmaj7 Amaj7 B
Коли сідаю в поїзд, що іде на Львів
Gm Asus4
Коли крізь скло вагону бачу твої гори,
A Dm\D7
храми й собори.
Gm C
Скажи мені, чому з тобою знов і знов
Усе нагадує про юність та любов
Коли з дощами моє місто проплива,
мов пароплав у морі.

II
Ми підемо блукати містом до зорі
Де нас вітатимуть сріблясті ліхтарі
Де знов під музику кружляє у танку
листя та осінь.
І ми відчуємо твій погляд на собі
І всі костьоли, леви, замки й димарі
Пройдуться з нами. Й місто Лева до сердець
любов запросить.



приспів:

D7 Gm7\Gm
Невже все це в твоїх очах я віднайду
C Fmaj7 Amaj7
Коли увечері із поїзда зійду
Gm A
Коли зустрінемось з тобою на пероні
Dm D
І пригорну я до серця тебе.

Gm7 C
Відчую каву з поцілунком на вустах
Fmaj7 Amaj7 Dm
Побачу зорі Львівські у твоїх очах
Gm A
Почую як лунає музика в серцях
Dm \ D
З храмовим дзвоном.

13.08.2014

Чого розумного в житті не сотвори ми,
найрозумнішим є і будуть афорими.

2014

А й справді, як подумати - навіщо?
Хіба щоб скинути її могла умить:
Як дощ періщить або вітер свище,
Як сонце гріє й хвиля холодить.

І сукня ця така повинна бути,
Щоб зняти швидше захотілось нам...
Я уточню відразу і по суті:
"Нам" - це, звичайно ж, нам, чоловікам.

Найкраща сукня?.. Звісно, що ви, знаю -
Це сукня Єви… Ні, не все одно.
Біблейська Єва саме в ній з Адамом
В раю гуляла... Бачили кіно?..

Новітня мода у жінок - "без сукні".
Без ниточки на тілі, я б сказав.
Щоб пам'ятались миті незабутні
На пляжі - й на природі поміж трав.


13.08.14

Ти, Каїне, мене прости,
Я винен сам у своїй смерті
За те, що був такий відвертий,
За те, що на жертовник стертий
Ягнят малих приніс. Пости
Я всі сповідував, як треба,
Хоча зазвичай тільки стебла
Та корінці вживав. До пекла
За це потрапити не встиг...
А братовбивство - це ж не гріх!
Я у раю тебе чекаю,
Мисливства, правда, тут немає.
Тобі сподобаються зграї
Величних ангелів святих.
Що кажеш? Тобі чорт за брата?
Що ти жадаєш убивати?
Що будь Господь і рай проклятий?
Прости! Ще раз мене прости...

Отак буває: ненароком
Люцифер обернеться Богом,
Святий себе вважає грішним,
А грішник - праведним. Невтішно.

А людям - що?
Як на землі є істина лиш у вині.

Підземні води кров"ю підійшли,
яко під горло задубілий ком.
Голосить поле сріблом ковили:
Миколонько! Миколо! - О, Мико...!
коли б за мить до кулі - та б коли...

хіба б я промовчала на "прощай"?!
і жало тиші не зотяла тим -
єдиним: "я люблю"?! Пливе кача
за меж останню... пір"ям золотим
займає ґніти вигаслим свічам.

Люнарія над пасмами пожеж.
Ридає світлом горній Херувим...
а ти мені ніколи не минеш!
Унеблений у серце молодим -
iз мене помсти вогнищем зійдеш!

Три крапки в кінці рядка –
Зітхання, прощання, вирок?
Три крапки, в яких зника
Минулого фотознімок.

Три крапки і більше ніц,
Чи слів, чи повітря бракне,
Чи часу. Любові шкіц
На сонці серпневім блякне.

Невидима і легка
Підміна словам відсутнім.
Три крапки в кінці рядка –
Три постріли у майбутнє.

Я вигнання твоє духовне звідав –
Мов за плечима – років три тюрми,
Тепер уже спілкуємося ми,
Хоч ти сувора, наче Немезида.*

Три роки заполярної зими
Без твого світла… Жив, немов сновида.
І царство найпохмуріше Аїда
Мені здавалось раєм неземним.

Та що тепер?! Я маю кілька слів,
Од котрих ледве-ледве не зомлів…
Сяйнули ж бо привітністю раптово.

Благословляю час гіркий розлук,
Над океаном сліз моїх і мук –
Надія на відродження любові.

12.08. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На вершинах на карпатських
Бог відпочиває.
І мольфар на дримбі хвацько
коломийки грає.
А в ущелинах глибоких
демони і духи.
В букових лісах високих
ходять відчайдухи.
В кожного свої Карпати
в голові і серці.
Кожен має розшукати
до вершин тих дверці.
Хто шукає у Карпатах
щастя, хто – надію,
кадр для фотоапарата,
або амнезію.

Світає. І немає сну.
У одіялі грішно щулюсь.
Ось-ось і лірику утну,
аби ліниві усміхнулись.

Кому за чим, кому куди,
а я святкую потягушки.
І тут без порції води
не відірвати від подушки.

О, півень піє! О! Дует…
І на стіні кує зозуля,
неначе тут не я поет,
коли на черзі тема – муляр.

Але дотягну до семи.
Ще літо. Нічого втрачати,
а там уже і до зими
рукою тільки-но подати.

І хай радіє ка-цап-ня,
що я її не зачіпаю,
коли нічого, крім спання,
животворящого немає.

І хай не плачуть матері,
що їхні діти ще воюють,
і що сьогодні до зорі
когось із рідних не почують.

Угомоняться діячі,
а там уже і засвітає,
коли нічого уночі
на нервах
               терткою
                              не грає.

                              08.2014

Цього року хмари надто мальовничі.
Не псують їх вигляд гулом літаки.
Літаки цивільні - землі войовничі...
А перуку небо носить залюбки.

Ось літак у небі, знов за ним наступний,
за наступним стільки, скільки є пліток.
Величаві хмари (білі, недоступні)
закликають сонце до себе в гурток.

І тримає сонце надзвичайну спеку,
заверта-розхитує хмари у танок.
Цього року кожна схожа на лелеку
із нових пухнасто-білих пелюшок.

12.08.2014

Яке «АТО» рятує Україну?
Пора уже назвати імена!
Ідуть бої. Руїни. Люди гинуть!
Хіба оце, панове, не війна?

2014

І я попожив у місті, де з будинків росли
статуї, де по вулиці, з криком – "розтли! розтли!",
жвавий гасав філософ, тряс бородою,
і нескінченна набережна нітилась їх юдоллю.

Тепер там сідає сонце, лагідне до камінь.
А ті, хто мене помилував від гризні сумлінь,
нині по засвітах. Ба, облизні знакомиті
собакам, що на об’їдках нюх туплять у гонитві

і напастю схожі з пам’яттю. Блики світила, сад;
голоси даленіючі, вигуки штибу – "гад!
йди геть!" на чужім наріччі. І годі розумувати.
І краща у світі лагуна золотцем голуб’ятні

сліпить зіницю, або сльоза.
Людина, так попоживши, що казна за
віщо її любити, цураючись супротиву
шаленої течії, ховається в перспективу.
1985

Перегрівся Вова – серпень, жарко,
Мізкував, натужився – і от
Вже придумав, як “гуманітарку”
В український впхати “огород”.

То такі кацапські “чари-бари” –
Під Червоні рядяться Хрести,
Щоб приставить вовка до отари,
Чи в капусту цапа завести.

Ось брикає на короткій шворці –
Не терпиться, загляда за тин.
А за ним ордою “миротворці”,
Теж усі з рогами – як один!

І колони вже рояться роєм,
А над ними в’ється чорний крук…
То навіщо нам оті “конвої”?
Що нам треба із ворожих рук?

Пригадай історію криваву –
В москаля завжди “подвійне дно”!
Бутафорське підле “ноу-хау”:
Як не в двері – лізе у вікно.

Певно я Америк не відкрию –
Брати прута, з голосним “Гиля!”,
Гнати “миротворців”, гнати в шию,
У брехливу Рашу до Кремля!


12.08.2014

цнотливу жагу освідчення
мордуєш очима слідчого…
на білу магію зустрічі
лягає паморозь відчаю…

зарано любові до вирію -
намарно лопоче крилами…
бо стали слова зайвими…
бо стала жага безсилою…

І на діалоги мало часу.
Пасажир – у водія авто:
– Ну і що там чути із Донбасу?
А йому у відповідь, – А ТО.
               Надокучили пусті розмови
               і заіржавілі якорі.
               Є «Айдар», і є уже готові
               українські – наші – гайдарі.
Сатаніє фурія Росії
і удар готує кожну мить.
Висить Анька, як медаль на шиї,
– Яня, хайль! – Чеченя верещить.
               Охололи півні-комуністи.
               Їм одно – комуна і тюрма.
               Петя тупо не бажає сісти,
               а Адаму сідала нема.
І немає Україні волі.
У Європу ще тотальне, – зась.
Гегемони знову на престолі.
На́що їм та місія здалась?
               І реформи, і АТО зависли.
               Все на рівні вичахлих ідей.
               Путія оскоминою кисла.
               Їй усе – росою між очей.
Щось непевне стало із рікою,
у яку не ступить Геракліт.
Зачиняє шлюзи за собою
і Європа, і лукавий світ.
               Об’явились зеки майдануті,
               заблищали долари й наган.
               Гойда Рашу.
                              Ай да Ліліпутя!
               Запалив у Києві майдан.
І на кого треба нарікати,
що палає шина і авто?
Що там діють пекла кандидати?
І лунає вибухом, – А ТО!
               Генофонд, урізаний смертями,
               не уміють берегти сини.
               І не видно ще кінця війни...
На поталу кинуті вождями
дорогими юними життями
все ще платять винні без вини.

                              08.2014

Голубі ялини, голубі ялини
Пензлями верхівок небо обвели.
Я до тебе мила, голубом прилину,
Голубою мрією вирину з імли.

Голубі ялини, голубі ялини
Приголубте тінню-ласкою ви нас,
Хай нам затуркоче щастя голубине,
Голубінню вгорне непомітний час.

Голубі ялини, голубі ялини
Вас голубоокий вітер обвіва.
Голубою казкою наше щастя плине,
Аж заголубіла ніжністю трава.

11.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Сповіді відкритого вікна,
Певно, ще на музику не клали:
Сутінок віолова луна,
Літніх терцій нетривкі причали.

У твоєму кращому зі снів
Білу ніч присвячують любові
Камерні оркестри ліхтарів,
Диригенти вулиць випадкові.

Щастя, - ось, на відстані руки, -
Серпнем підсолоджена омана.
Сиплються і сиплються зірки
В капелюх замовклого фонтана...

Власний голос раптом занімів,
Бо впекла струна, як зморшка рання.
Інтермеццо, - милостиня слів, -
То не є мелодія кохання.

2014

хочеш перстом хрести
хочеш хрестом прости
головне відпусти –
і мені і мене
я на зарібки у світи паралельні
в Парацельса пентаклі
в гороскопи пекельні
тільки вітер війне –
і запахне війною
молись за мене
молись за мною
не перечитуй вчорашні притчі
мої мовчання напам’ять вивчи
вичини шкіри скинуті нами
помереж снами
справ собі свитку… сійся синами
на мене схожими
може ми долюбити зможемо
долю вбити… тебе о Боже мій
у обличчі ворога вгледіти…
діти йдуть… прилітають лебеді…

коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би славну компанію - маркіза де Сада, Жорж Санд і Хемінгвея з сушеною воблою
юного Маяковського ще не простріленого Лілічкіними кулями очима скляними її безлюбові любові а обіруч кованої фіртки кутики вуст Жуковського живуть окремо як кіт чи як притаманно коту на готовім
І там же жоржинами бальзамінами жінки у шампанському віці у капелюшках і з бульбашками на стеблах тремких
ще цілий загін маленьких та менших Принців приручених - вуха почищені, нігті підстрижені – все як треба
у тому саду жасмином бузком самшитом шиті стіни садові фігури живі й уміють дихати і коли гуляєте ви пастельно картинно буває у спину опівночі можуть пчихнути…буває
червоні омнібуси скриньками поштовими біжать перед домом – першими по новини й кутики вуст Жуковського мов коти на готовому муркочуть пухнасто повигинавши спини

Спини мене, діду
старезні твої хронографи чи цокають ще у рідких субстанціях часу?
спини мене, це життя почалось надто стрімко, воно недоречне штучне і передчасне
воно випереджує старших – не по сезону – достиглим плодам не місце в задусі цвітіння.
коли би ви поглянули на мій сад на мій внутрішній лондон – побачили би там лише горбаті тіні

То тіло до душі прислухається,
То душа розпинає тіло...
А згодом дуетом каються,
Блукають буттям оніміло.
І слухають сонячний вітер,
Що мчить повз самотній Меркурій ...
Ти краплі з чола витри!
Don‘t worry! Бо я в «ажурі»...
У злагоді з потаємним
На мить, а чи на століття.
Співаються гімни ревно –
Багатоголосся літа.
І сплять усі фурії світу
в квіткових нічних сорочках.
Я знов у натхнення сповита
(читається між рядочків?)
І ти не вслухайся марно
у внутрішні компроміси...
Допоки життя безхмарне
То не зазирай за куліси!

2013

Минає час і день за днем
не додає мені до стажу.
А я ще граюся з вогнем,
чого нікому не пораджу.

Є недосяжні міражі,
куди не долітає скерцо.
Літами виметене серце
стоїть на варті у душі.

А я усе у неофітах.
Не надокучили мені:
і якорі на мілині,
і незнайома Афродіта,
і ненав’язливий оброк,
і у пісочниці пісок.

                              08.2014

Пройшла лиш ніч, а я вже скучив...
Пройшов лиш день - я втратив спокій...
Без тебе бути я се змучив,
Де ж ти була усі ці роки?

Лягаю в сон - думки про тебе.
Коли я сплю - лиш ти у снах!
Для мене ти - як янгол в небі,
Без тебе я живу в пітьмах.

Тепер горять в моєму серці
Безмежно сильні почуття.
Так легко ти відкрила дверці,
Мені на шлях без вороття.

Мій шлях тепер — то твоє щастя.
Мій шлях — то посмішка твоя.
Ти як той хрест, а я зап’ястя -
До тебе лиш прибитий я.

І я б хотів, щоб ти це знала,
Як ніц не маєш навзаєм -
То почуттів моя піала
Зіграє мені реквієм.

               ***
Чого на інших нарікати,
коли самі і – ой, і – ай!
Ей, генерале, годі спати!
Бійціі уміють воювати,
а ти набої подавай.

               ***
День іде, а от життя минає,
ніби обминаючи мене.
І ніхто не відає, не знає,
чи мине і пекло в цьому раї,
поки божевілля промине.

               ***
У школі ще обділені й забуті,
із двієчників стали пацани
дияволами Сходу і війни.
І мутять воду «сукины сыны –
во славу неотёсанной страны»
кілок осики тешуть Ліліпуті.

               ***
Бандиту легка слава – це війна,
де є і перемога, і осанна…
Дарма, що балом править сатана,
зате наука буде не одна…
Нема науки – неуку погано.

               ***
В зоні лиха – ліпота Растреллі…
І прем’єр, обтріпаний мов скеля,
все поставив на автопілот.
...................................................
« І радіє, і ридає весь народ…»
...................................................
Ці висоти ще йому не стеля,
на яку удатний патріот.

                              08.2014

Спасибі, Вседержителю святий,
За щастя мить, за одержиму мрію...
За біль душі - пекучий і густий,
За те, що всім і вся прощати вмію...
В овечих шкірах друзям, ворогам
(А втім, я їх такими не вважаю...)
Я просто йду, а ідучи згораю
І вірую високим небесам...
Не визнаю хвалебних одкровень,
Лукавства й лицемірства не приймаю...
Сама собі звітую кожен день,
Сама себе самотністю караю...
Від фальші вибухає кожен нерв,
Від підлості струна душі німіє...
Бо що нас порятує всіх тепер,
Як не любові світла літургія...
Від прірви і від воєн вбереже
Лиш лик Христа, що був за нас розп`ятий,
Уміння розуміти і прощати
Сьогодні...
тут...
з молитвою...
уже.

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

Колишні плями…
Кажеш, від чорнильниці?
Опів на вічність – не плети обман.
Годинник – сонце
на тоненьких милицях,
коли веселка ранку
надарма.

Від позолоти – ті, готичні, дворики,
на шклянці хліб…
і кола молитов,
і соняхи – всесвітності повторення
на стеблах довгих
під земним кутом.

Навчались духу,
смерті -
так побільшаєм,
а чистоту виточуючи з лих,
різьбили вірші
й вирізьбили віршами
усе, що Бог без усмішки не встиг.

2014р.

Йду в пізню ніч сама,
кроки - слідом луною.
Місяць повзе (ой ма!)
в кожнім вікні за мною
Ікла під кожним пнем,
виють собаки дико.
Щось біля ніг впаде,
видасться - щось велике.
Влипну у темну ніч
тілом, страхом і мислю...
Можна – відома річ –
викликати таксиста.
Можна…
Проте не варт.
Буду я обережна.
В мандри подавсь вар’ят –
третю годину стежу.

Сонетами не подивуєш світу.
Все більше роздувається сюжет.
Сіяючий коловорот орбіти
і на війні оздоблює поет.

Ось-ось і лусне оргія братання,
коли війна зруйнує до основ
останки тої віри, що остання
удавиться обіймами любов.

Життя театр. У масках наші лиця.
Але не за сценарієм Творця,
і не дивує інша таємниця, –
як ще існують люблячі серця?

Він все воює, а вона чекає –
пара-нормальне явище, але
у патріотів інколи буває
не, – ла-ла-ла і не, – оле-оле.

І він іде в атаку ради неї,
і відступає також за одну,
за ту єдину...І за цю ідею
він і у чорта виграє війну.

Його діждуться і дружина, й мати,
і поцілують, і омиють кров...
І поки є набої і гранати,
він буде воювати за любов.

Хай убиває люте зло і зраду,
нехай стають героями сини.
Колись усім відкриє голу правду
сучасна філософія війни.

Знімемо маски. Війни – це не шоу,
коли у вир затягує любов
аби кармічно народитись знову,
якщо у парі з іншою пішов –

зі смертю і розлукою
                              до раю.
Тоді і запитання відпадає,–
чому немає світові кінця?

Якщо війна веде по манівцях,
екзотики на світі не буває,
хіба що разом
                      люблячі серця.

                              08.2014

Ми виправдовуємо генами
Спадковість і безумство дій.
... Він, мабуть, народився генієм,
Та перевів усе на гній.

2014

Русский мир. Кровавые гастроли.
На арене недочеловек.
И страна смиренно в руки волю
Положила. На огонь и крест
Возвела детей. И рукоплещет.
Полон зал. Виват, кричат, виват...

Не Нерон, но на горящий город
Через стены смотрит, говорят.

Яскраві зоряні регати
Охоплять небо уночі,
Аби змогли спостерігати
І вболівати глядачі.

Мільярди яхт - силенна сила!
Та не буває без інтриг,
І вже суддя оголосила -
Не пощастило жодній з них.

Уранці виявиться лідер -
І яхти кинуть якорі,
Ущухне зоряний гармидер
Аж до вечірньої зорі.

О Сонце, лідере відомий,
Я маю вищий інтерес -
Уболівати за пороми,
Які підвозять до небес.

'2014

Те, що вважали життям,
Відблиском марноти буде назване.
Майя у очіз сліпить ,
Манівцями нас поведуть почуття.
Те, чого прагнемо так
Буде усе ж неодмінно забрано.

Тільки тоді повернемось в полон забуття.

Стернею серпня музика тече,
Стіною слова постає молитва.
Все меншає прив’язаність речей
До пам’яті. Уже не ріже бритва

Ні вен, ні волосків, а ні ниток,
Що крила пришивають до домівки.
Земля минає ще один виток
Довкола серця. Паморозь кінцівки

Життю лоскоче нерви і роса
Так щедро розсипається по полю.
Здається, я про це уже писав,
Дивився в око чорному пістолю…

Та крізь театру дощову завісу
Виходила ти Мавкою із лісу…

10.08.14

/присвята "Надзвичайним новинам"/

***
сначала врут
потом бомбят
затягивая в драку под предлогом
мол, наших бьют
и так… и сяк...
с любых причин
и впрямь с порога

вот как-то Крым…
горит Донбас…
ну, как не вспомнить: "Драг нах Остен"?
чем успокоить, суки, вас?…
нет, нет… не салом
может оспой!?

видать зачинщик сладко спит?
изволь тревожить
царя, Боже!
пошли на завтрак с кашей
Спид
и натяни вот -то… на рожу

ведь не выбрасывать слова
на ветер вольный…
супер песня!!!
многозначительность "ла-ла"
во сне пропел, без слуха, крестник…
09.08.2014.

Відкрий захмарні вікна - і блукай.
Отам прегарно, мирно і безжурно.
Пливе до Фінікії Менелай...
Героїв прах понасипали в урни...

Шукає Кліо грифель, компроміс...
Тасуються святенники й сволота...
Іди.
Ще друг ідейний не доніс,
Що ти стругав олівчики в болото...

Пантелеймон осріблює "апчхи",
Струмують молитви із-за Тореза...
Тьма-тьменна сенсів, соусів і схим...
Плат біженців - під захистом Терези.

А що ти міг? Пристати до коша.
Допомогти попам кропити шини.
Буття - орелі.
Гойда... гойдаша...
Горів ілюзіон... Коптив шипшину.

Двигтить земля... Втечи із тісноти.
Лиши дороги в антрацитній каші.
До визубня свій камінь докотив?
Вмочай бинти у зоряні гуаші.

Внизу - цикади, пащі, острови.
Малюй Адама рани, Єви шви...



2014