Пародія

“Розгорни …”– просив поетку
(Місяць вимкну – треба буде).
Всунув пальця у розетку,
Подивившись їй на груди…

В танку смерті затрусило,
Іскри із очей і зорі!
А до того було мило –
Нас зібрали сни прозорі.

Все натхнення розгубилось,
Я кричав й махав руками!
Потім бахнуло й скінчилось –
Впав лічильник поміж нами…

2014 р

***
Чому не тішить серце спів пташиний,
І не чарує барвами весна? –
Бо знов спливає кров’ю Україна,
І йде війна…

Чому ридає матінка над сином,
І забілила скроні сивина? -
Бо суне знов орда на Україну,
І йде війна…

Чому оті, що звали нас братами,
Сьогодні розпинають і клянуть? -
Бо і колись робили вже так само –
Така в них суть…

Кати, що ревно моляться… (До кого!?),
Запалюють свічки у вівтарях –
Та в них немає і не було Бога,
Окрім царя!…

І милосердя сподіватись всує
Від того, хто так й не пізнав Христа,
І досі за Пілата голосує,
Й стулив вуста…

Вони вважають ката за месію,
Та в нього ні – не тЕрновий вінець,
І не до раю він веде Росію,
А у кінець…
…………………………………
І хоч лютують досі сили пекла –
Нехай затямить добре сатана,
Що Україна вже навік воскресла,
Й не вмре вона.

12 травня 2014

хоч від безсоння Бог беріг
та страх нагнав нас і в екзилі
щось на війну подібне снили
шукали в паніці безсило
зі сну невидимий поріг

свистіли кулі падав град
ми дим ковтали неохоче
і утікали світ за очі
і тріпотіли драним клоччям
у яв до подушок назад

і невідомо що із тим
якому кров текла із носа
який по черзі нас виносив
востаннє бачили – що босий
і як його поглинув дим

щодня приречені «на звих»
тривожно клацати новини
в той час коли вогонь у спину
біля екранів не зупинить
не нас не нас а їх – живих

Господи, захисти!
Господи, Твоя воля...
Вугляться ген мости... *
Маками серед поля
крівця синів свята -
вбиті за спрагу жити.
Плаче десь сирота...
Плачуть дружини, діти,
хлипають матері,
зносячи днесь молитву...
Тішаться упирі,
топчучи кров пролиту,
рвуть ошаліло плоть,
гублячи вільні душі...

Стражде благий Господь,
міру скорбот сягнувши,
так бо уже було...

Гинули вже сини!
Чей же не вічне зло?..
Господи, сохрани!

* пройдення точки неповернення
2014

Близьке - далеке. Знаки і думки:
то тихі, то тривожні, то поганські.
Тире. Тире. Знак оклику. Крапки...
І - вже п'ятьох убили у Слов'янську.

А крізь гілля, зів'ялі хмари крізь,
німий, мов титла в невимовну пору,
від болю сивий і тонкий від сліз,
стоїть Господь над скринею Пандори.

2014

срібні риби дихають чорною водою,
мерехтливо зблискують срібняками Юди.
візьми мене за руку і поведи тудою,
де не ходять люди.
веди мене, тамуй мене, сповідайся слізно
про щось невимовне – затято, вперто.
саме час спинитися, ще не пізно,
бо недовго й вмерти.
говори мені, розказуй, переходь на шепіт,
доки не загусне у легенях видих.
серце моє,
пташко моя,
цей твій плач і щебет –
про живих і вбитих.
промовляй, вістуй мені, жебони джерельцем,
доки я мовчатиму, безсловесний,
аж допоки відбиватиме неба скельце
почорнілі весни.
лепечи мені, лікуй мене, переходь на клекіт,
доки кров скипатиме куражем і ражем.
українською руною два лелеки
нам на долю ляжуть.
чорна вода розступається, парує застудою,
вирує і піниться срібними рибами.
зраджую себе Петром, зрікаюся Юдою, –
за слова і рими.
бо віршиська як рибини, як твоє намисто,
що тьмяно відблискує чорним окропом.
тіло пахне смородиною і любистком,
бузиною й кропом.
тримай мене міцніше, шамань, юродствуй,
ці слова вже довіку у моїх долонях
відбиватиме скельце неба.
просто –
я при небі сонях.
за сімома замками нічого не скоїться:
ця наука задавнена, як моя поразка.
доки кров не спинена,
доки рана гоїться, –
не мовчи, будь ласка.

Посивіли кульбаби на луках
Поміж пагонів юних трави.
Ніби сум віковічний розлуки
Голівоньку мою оповив.

Тихий шепіт озерної ріні,
Де вітрець легкі хвилі жене,
Щебетання палкі солов`їні
Утішали немовби мене.

Чи небесні навіяли чари
Чи уява ті спогади в`є,
Раптом в образі ніжної хмари
Личко миле явилось твоє.

Де взялася незвідана сила,
Що злетіти давала снагу?
Так до себе та хмарка манила
Поцілунком повітряним губ.

Як метелик, на світло, на диво
Вітерцем полетів я увись.
Хмарні коси я пестив щасливий
І вуста із вустами злились.

…Посивіли кульбаби на луках,
Сива думка по мозкові б`є:
«Все минає, мине і розлука –
Чом так тьохнуло серце моє?!»

11.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

...бо в цій пекельній кузні,
у цій різні безбожній
усі слова - безглузді,
усі слова - порожні.

Легіонери Звіра.
Обновами - окови.

Шукає душу віра.
Чатує в часі Слово.

09.05.2014

Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
Її не прикрию я славою голою, мамо.
То чуюсь, як вовк, то як злякане лисом зайча
Між Бугом і Богом, між крамом і храмом.

На мене повісили смертні й безсмертні гріхи.
Їх змиє гроза, що приходить завжди у задушшя.
Хтось ворогів посилає банально на «хи».
А «хи» воно «хи» – і на морі, в повітрі, й на суші.

Я б так не робив.
Я стараюсь любить ворогів,
Як пишуть книжки дорогі в шкіряних переплетах.
Та я не хотів би, щоб хтось когось так підігрів,
Як гріли в радянських столових вчорашні котлети.

Я знаю: народи любили дивитись на муки
Поетів своїх –
Щоби радість із болю точить.
А потім, а потім законні й далекі онуки
Увічнять їх в бронзі.
Хоч вічність та – мить.

І Велесів правнук – поет – десь народиться знову.
І викличе знову на себе стихії усі.
І пустить у душі він плоть свого кровного слова,
В якому і мед, і полин є, і сіль.

Із ним на планеті незручно і тяжко буває.
Без нього то сумно, то пусто...
Без нього – ніяк.
Він мучився тут.
Не належав до жодної зграї,
Бо в нього у іншому світі є зграя своя.

Чим ширші обійми його тут, тим легше його розіп’яти...
«Розпни його!» – натовп кричить і кричить до катів.

Пробило на ніжність...

Дожити б хоча до зарплати...
А плата – святе на житейській путі.

6 трав. 14.

Не так еміру файно, як дуету,
що у Кремлі плює на курултай.
І у Криму, – ховайся і тікай.
Велике Пу іде по Інтернету,
хоч ніс верни, хоч очі затуляй.

Воно, звичайно, ой – не ідеальне.
Йому усе – як із гуся́ вода.
Фашисто-шизопараноїдальне,
воно сьогодні наче віртуальне,
але назавтра – світова біда.

І наче Пу нічого не накоїв.
Ну що із того, що його совок
високої уваги удостоїв?
Є видимо-невидимо героїв,
що голови ховають у пісок.

А Пу іде по головах парафій.
Як Шіва, має лишніх три руки.
У Пу є історичні двійники,
що азимутом не із географій
історію долають навпрошки.

Його годують гобліни і тролі,
але гидують ним, кому «капут».
І тільки бандерлоги, що на волі,
усупереч неісторичній долі
поволі вибираються із пут.

Але немає ради. Їх не чути.
В ефірі – яничари і манкурти.
А як їм не повірити, якщо
велике неодмінно має бути,
хоча надуте Пу – воно ніщо.

А хто з нічим боротися уміє?
Тому і є, що людям на біду
трикольоровим, триголовим змієм
із Раші лізе Пу, і Ді, і Ду.

І Зоо причаїлося у жасі.
У бандерлогів ще немає Пу.
І що тут вибирати бідоласі,
коли Шерхани вийшли на тропу.

Шиплять гієни, шкіряться шакали.
Це поки-що маленькі хижаки
об’єкти референдуму обрали,
аби у Пу були свої васали –
упоєні у крові вожаки.

Відомо, що Анжела – не Акела.
Обама теж ніякий не Боа
і «хенде-хоху» мало у Анжели,
аби у Пу боліла голова.

Тому оце мале й довготелесе
одне із найвеличніших із Пу,
коли його покажуть у лупу́,
вирішує погоду у Одесі,
хоча і знає, – що із плацу Прєсні
іде йому і Рашії – капу...

                              06.05.14

***
Під вікном чорнобривці посіяв,
Покосив у садочку траву…
Те, що Путін накоїв й Росія
Пам’ятатиму поки живу.

Не пробитись зерну у полові –
Тому мусим полоть бур’яни…
Від Кремля не чекайте любові –
Йому розбрату треба й війни.

11 травня 2014 року

Здравствуй, мать из России,
Твой сын, как и мой, красивый,
Умный, начитанный мальчик -
Просто он сын – иначе
Мы их не видим, и…живы!

И в жизни этой красивой
Есть родина, мама, удача,
Работа и отдых на даче,
Есть море и Крым, пускай,
Я это забуду даже…

Но если в гробу однажды
Мой сын твоего пришлет?
Твой сын моего убьет?
Неужто тогда Донбасс,
Украденный им у нас,
Тебя осчастливит…
Горе
Донбасскими терриконами
И Крымскими теплыми горами
Навеки разделит нас.

И только слеза и могила...
Ты думаешь хватит силы
На жизнь, где не будет сына?

11.05.2014

Босими ногами
по росі біжу.
Раптом зупинився,
бо зустрівся жук.
Щось мені говорить,
вусами кива…
От такі трапляються
в світі нам дива.

10 травня 2014 р.

Ой, метелику, мій друже,
Світ для мене став байдужим.
Забери мене з собою.
…Над Горинню, над рікою,
Політаємо з тобою.
Там розвію сум з журбою,
Понад тихою водою.
Може, серденько й загою…

Та зцілить душевні рани
Мені може лиш кохана.

10 травня 2014 р.

Це прощання прощанням не називалося,
Як і літера „р” на вустах трирічних.
Дзеркалам недовірливим ти сповідалася,
У тональний крем заховавши обличчя.

Ти для нього вдягнула веселі кулончики.
Твої очі розгойдані, мов колиски.
Перейшла з ним обіймів мости позолочені,
На губах залишила червону риску.

Дні під вікнами шастали, наче карлики,
Він пішов і вдихнув не повітря, а вічність.
Бог тасує, кладе на столі календарики -
Замість свят проступає його обличчя.

Уже б, як належне, годилось сприймать літа
(Їх плин уповільнить іще не вдавалось нікому),
Якби не надходила північ густа,
Що серце мов книгу, горта і горта,
І ставить не крапку, кому.

***
У саду зав’язалися вишні,
Щось нема цього року хрущів…
Знов на шпальтах з’явились колишні –
Як гриби восени по дощі…

Треба йти бараболі садити –
Бог лиш знає, що згодом буде,
А хто матиме їсти і пити –
Раду дасть собі й не пропаде.

10 травня 2014 року

                              ***
Не так важливо, ким сьогодні бути,
як нагадати, хто є –
                              багатьом
і голосом народу,
                          що почутий,
і до вершин його провідником.

                              ***
Не називаю раєм хати,
в якій ще є
               чужі пенати
парафіянами Отця.

Кого убили, супостати?
Невже потрібно умирати,
аби дожити до кінця?

                              ***
Україна не кує, а меле.
Оживає Швондєром совок.
Очуміло радіо і теле.
А незряче –
               голову дебелу,
як Ему, ховає у пісок.

                              ***
Ім’я народу розп’яли бандити.
У п’ятої колони на чолі
іде велике Пу, і шито-крито
наповнює об’їдками корито,
яке ще не доїли москалі.

                              ***
І оди мало, і не лишня повість
про місію героїв майбуття,
що за шалених віддали життя...

Іуда пропиває нерухомість.
Оце і є епохи ум і совість,
яке у хату ще мете сміття?

                              ***
Ой, лиха побиває година
і на часі дуель візаві –
Вова з вавою у голові.

«Засосала элиту трясина…»
А Росія – свята і невинна,
не потоне у нашій крові?

                              ***
Орієнтовані кесарі нації
на інтереси сусід-ворогів.
Йде репетиція інавгурації
не від люстрації,
               а до прострації
армій ДАІ на арені боїв.


                              10.05.14

Береш коробку сірників, кидаєш за пазуху,
У якості соусу краще додати бензин.
Ну що, приємно? Приблизно так само райдужно
Горять прапори. Ти збайдужіло скажеш - Бог із ним!

Клапоть сукна, хай займається первісним полум'ям!
Я погоджусь, напевно, що це не великий гріх.
О новий Торквемадо, хвилинно знедолений,
Там, де прапор горить, завтра буде пектись чоловік.

Іскра за іскрою, мало з'явитися вогнище,
Натомість обвуглено, чорно - кіптява духу.
Нитка за ниткою - прапор знову розгорнеться,
Підставивши інше обличчя тобі для наруги.

Інквізиторе, подивись, навіщо ти нівечиш
Те гніздо, у якому отримав опірення?
Твій вогонь - мов недопалок, вкрадений нищечком,
Чи таким спопелити хотів жовто-синього?

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ми думаємо, - терористи
Захоплюють будівлі, а проте
Цих зайд громадить Усевишній
В місцях отих, аби понищить
Усе негідне і пусте…

10.05.14

Кладе тавро на СЛОВО
смертний гріх,
коли не вчора – в цю лиху годину
у душах співвітчизників моїх
мечем оман
вбивають Україну.

Напівсирітськи входить у війну
отой, хто кров’ю
не впивався зроду…
І сатаніє гра,
де на кону
стоїть майбутнє вільного народу…

Коли, курва, не стане тобі ні сил, ні війн,
Коли в порт повернуть усі кораблі,
Ти можливо тоді запишеш у свій сувій,
Що тепер все як треба на цій землі!
Що тепер всі незгодні колись, усі хто "ні" -
Незворушні і, хрест тобі, не живі...
Із намулом, з рибами десь на гливкому дні,
І сліди їхні попелом на траві...

Коли, курва, не стане тобі ні снів, ні слів,
Ані поля чужого, ані вишень,
Ти можливо тоді на Божий небесний стіл
Виймеш серце із чорних своїх кишень,
Щоб сказати людям якісь головні слова,
Що прийшли, переповнені болем вщерть!
Чуєш, курво, немає в світі страшніше зла,
Аніж війни безжальні та справжня смерть!

Плач, Соломіє, усі твої сльози тонкі преамбули!
Так просто усе в житті, мала, як безгрішна цнота.
Молишся в храмах священних та віриш у Божих янголів,
Там, де гріхи, ти ставиш уперто печать цейтноту.

Заперечуєш культ війни та кров пролиту на паперті,
Що сповідують нам прийдешні гливкі апостоли.
Плач, Соломіє, бо нині уперше цвістиме папороть
Серед хоспісів заблокованих, війн та пострілів!

Бо дитинство закінчиться із дощовими світанками...
І цей грішний світ, мала, втрачатиме всі надії!
Коли вічні казки загнивають під справжніми танками,
Наші діти стають дорослі, моя Соломіє!

Яка ж ти в мене виросла красуня!
Хай Бог тебе завжди охороня!
Доросла доня - мамине відлуння,
З долонь у світ відпущене зерня.

В твоїй дитині - доні-фантазерці
Того зернятка бачу вже плоди...
Ти - скибочка відрізана, та в серці
Частинка невід'ємна назавжди.

01.05.2014

Вся вона – перешерхле листя – найсолодша твоя коханка –
Прошепоче молитву грішна за твою неспокійну душу.
Поклянеться без тебе в небо перед Богом.І перед ранком
Перестане давати світло. Буде тиха і незворушна.
Підбиратиме черевики під свої старомодні крила
Відчинятиме сонні вікна, щоб набрати у груди січня.
Ти захочеш у коси пальці.Ти захочеш, аби просила
Може, волі, а може, рабства. Сам проситимеш рабство вічне.
Сам проситимеш стільки болю, щоб забутися і здуріти...
А вона нагадала вчора, що не в’язана рушниками…
Приросла до чужого сонця. У чуже заблукала літо.
На чужому хотіла горі збудувати любові храми.

Це таке божевілля ночі. Найгіркіша твоя отрута
Повиходить колись із серця... А вона вже виходить з дому
І волочить опалі крила за собою. Собою бути
Вже не зможе. Хіба згадає, як летіти на небо сьоме.

Так розкроїв, немов шукав основу...

Переродившись всоте і померши,
Душа згадає вістря твого слова –
Довершене... довершене... доверше-

Не сісти, мов голубка, на рамено,
З очей тобі не спити трохи жалю,
Бо нелюбов, пульсуючи у венах,
Зашкалює... зашкалює... зашкалю...

Є стільки фальші, бо нема бажання
Налити щастя, як вина, у будні...

І лиш за правду першого торкання
Не судять... не судимі... неосудні...

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

Вона захмеліє і скаже, як сильно хоче,
Щоб дотиком ніжним ти всю її перевершив.
Лиш сіпни за нитку – і лялька заплющить очі.
Веди, ляльководе. Сьогодні ти в неї перший.
Бреши, ляльководе. Бреши їй, що свято буде,
Що ти їй мотуззя відпустиш наполовину,
Допоки світанок гарячі тіла остудить.
Допоки уста ще від поцілунків винні
І може, уперше озвалося...десь у грудях...
Малюй, ляльководе, їй лілію на коліні
Вологим мізинцем, умоченим в каву свіжу
Повільно-бентежно, мов кілька хвилин до страти...
– Ослаб мені нитку, що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає...
– Кохатися?
– Ні... кохати...

Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,

Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.

Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.

На мить здалося: я і є той дим,
Що стелиться за вітром, наче парус,
Вагаючись - туди, або сюди
Пустити соковиту, свіжу парость?

Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.

Стиглі очі мене, наче втомлену ногу, роззули,
Спрагла думка ковтає спітнілими пальцями волю,
Поруч вухо голодне гризе увертюру зозулі,
Наче сиру шматок мишенятко - змарніле, нервове.

Бо сьогодні я - очі і думка, і вуха, і ніздрі,
Рот я річки цієї, її островів я мовчання,
Персональний Жадан, Андрухович, чи Дереш та Іздрик.
Річка - Бог, ну а я - на човні її вірний прочанин.

Поза зоною дії авто у кіптяві істерик,
І будинків лоби, що в напружену сірість закуті,
Десь далеко мурашники міст, залізниць, et cetera*, -
З головами занурились в обрій місця екзекуцій.

Мої весла - китові плавці, спритні клешні омара,
Дужі крила орла, вії велетня, руки атланта,
Сивочоло бунтує в мені мій палкий Костомаров,
Прошкрібаючи шлях, як невільник, зашитий у лантух.

Тож неси вдалечінь мене, мій непокірний вітрильник,
Розрізаючи хвиль метушню на шматки алегорій,
Розсипається вік урбанізму як склянка вітрини,
Мить спустила курок - і уламки попадали вгору.

*Еt cetera (лат.) - і так далі.

Україна – це я із тобою
І негаснучий вічно наш рід.
Це – досвітні вогні за рікою,
І зорі понад обрієм слід.
Україна – це в лузі калина
І високі Дніпра береги, –
Різнотрав’я пахучі стеблини
І пташів’я дзвінке навкруги.
Україна – вона наша мати,
Світла радість і тиха жура, -
Це дерзання, здобутки і втрати,
І бажання одвічне добра.
Україна – це Вишгород наший
Вікодавній, принадний, святий, -
Без усіх рукотворних прикрашень
Зору милий і серцю близький.
Україна – це горде минуле
І щасливі майбутнього дні.
Це – сусіди дбайливі і чулі,
Їхні радощі й болі сумні.
Україну – ти чуєш і бачиш,
Коли містом щоденно ідеш…
Побажай їй наснаги й удачі,
І люби аж до скону без меж!
05.10.09

Розкажи мені про те,
Що ти читав ,
Розкажи про книги
Або ж про журнал ,
Можеш про автомобілі ,
А то й про якийсь фестиваль.
Розкажи про себе ,
Чим живеш ,чи ти щасливий
Розкажи по те ,
Який ти був в дитинстві милий.
Розкажи про те,
Чим ти прагнеш поділитись ,
Про те як ти дивишся на світ ,
Чи ти знову помилився .
Розкажи про те,
Що бажаєш
От тільки благаю не мовчи..

Я бачу тебе у віршах,
В прозі забутих віків,
Бачу навіть у снах,
Як ловиш ти голубів.
У дібровах зелених,
В сонячному світлі,
Бачу як радіють тобі дітки.
Тебе я бачу як своє майбутнє,
Як радість свою,
Як печаль,
Я за тебе Бога молю
Щоби моїм життям став.

Пародія

Ще гірше, як стихійне лихо,
Коли довкола всі тверезі!
То не пожежа, будьмо тихо,
То Скиба в "Ноєвім Ковчезі".

У лижі взутий, простір їде,
І по цимбалах непогода,
Давно обкурені сусіди,
Не видно навіть бутерброда.

Прикурить всоте чи вдесяте –
В бармена вже волосся дибом.
Майбутнє треба захищати –
В гостях у нас сьогодні Скиба.


06.05.2014

Відпружинили небо
отави,
сто кульбабок за небом нараз,
і скрадається велет-русявець –
доженеш – запрозориться…
Джаз
комашні на осонценій мітці,
плоскорізьбленій гущі черемх,
а на озері – Божій копійці
перший відблиск округло завмер.
На полях – зеленпосмішки,
близни* -
доторкнешся і кревно збагнеш,
що посієш ти щастя
і вижнеш,
не поранивши іншому меж.

*шрами (желехівка)
2014р.

Тепер вже більше
Не буде нічого
Як було раніше.

Для мене більше
Закрито дорогу
У світле колишнє.

Порожні фрази
Як вдарило справжнє
Розірвуть відразу.

Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
І ті неголосні слова
Полинуть з ранніми птахами.
Все щось шепоче сон-трава…

Кипіли ріки вогняні,
Над ними ворони кружляли
Й чи буде все ж кінець війні
Вони того не уявляли.
Кипіли ріки вогняні…

Ходила смерті п’яна тінь
Мерців зоріли в небо очі.
Збулись жахи нічних видінь
І материнські сни пророчі.
Ходила смерть і п’яна тінь…

І люди в світлі небеса,
Надію маючи, просили,
Щоб швидше пролилась гроза,
Щоб ріки більше не кипіли.
І люди в світлі небеса…

В тумані сонних полинів
Виходить сонце над ярами.
І згасли ріки вогняні,
Лиш попіл рознесло вітрами.
В тумані сонних полинів…

А край дороги курява
Вкриває надмогильний камінь.
Все щось шепоче сон-трава
Над повоєнними стежками.
А край дороги курява…
2009

Ти на мене наліг передпліччями,
Гомоніли гормони пристрастю,
І, хоч я шепотіла: «Не муч мене!» -
Удалося мене притиснути.
Я вільготно текла вологою,
Наче річечка у долиноньку,
А на вушко тихенько мовила:
«Ну, візьми мене – все я скинула!» -
У літах ти був, а я юною -
Натомився так під калиною.
Ні, не склалося нам із гунами -
Незабаром тебе покинула.



08.05.2014

Листок припав грудьми до скла,
І заглядає винувато
Чи, може, в пошуку тепла
Безмовно проситься до хати?
Він, у промоклому вбранні,
Тремтить на холоді ще зранку
І в очі дивиться мені
Довірливо безперестанку.
Неначе знає, що не дам
Замерзнуть бідній сиротині,
Що поділитися повинен
Із ним теплом, що маю сам…
06.12.09

Святкуємо підпільно Перемогу.
І порох, і тумани – із Кремля.
Коли у голові немає Бога,
не буде переможною дорога,
якою оперезана земля.

У траурі очікує Вітчизна,
коли мине недоленька тяжка.
Не знаємо, кого чекає тризна,
хто доживе без тоталітаризму
у мирі із душею земляка.

Невірні, непокірні, окаянні,
до кого у молитві стоїмо?
Чи будемо зорею осіянні,
чи, може, як апостоли останні
за нашу віру душі віддамо?

Минає все, але не Перемога.
Але куди ідуть вони – оті,
в чиїх очах ми все ще бандерлоги?
Ми – грішники. А запитай у Бога, –
де є на світі білому святі?

Ще й очі не розвиднює уранці,
а душу кривить, наче п’єш ропу.
Ідуть по Україні не германці,
а сунуть «наші» – з Раші і найма́нці
ордою фашизоїдної Пу.

І хто там святкуватиме надалі
і питиме за горе і ясу
із чаші гніву?
                   Може вип’є Сталін
і за великі наші дні печалі,
і за горючу матері сльозу?

                              08.05.14

Всіх рішучих слів пролито кров.
А їхня, що жива (своя), - за ближніх.
Не перевелась свята любов.
Христос Воскрес! Бо є для кого.Ближніх.


07.05.2014

Мені б до тебе схилитись, любий,
І не питати, що з нами буде?
Погладить ніжно густе волосся:
Чи наше літо вже відбулося?
Відколосилось і відспівало,
Чому з тобою любились мало?
Чому багато було негоди?
Роки промчали, як бистрі води...
Стаю навшпиньки, щоб трохи вище,
Мені б до тебе на відстань тиші.
На відстань думки, на відстань слова,
Щоб лиш очима велась розмова,
І поцілунком зігріти б очі,
Мені б до тебе на крилах ночі!
Ця ніч-примара зійде, не буде,
Мені б з тобою навіки, любий!

25.03 - 24.04.2014 р.

одні по той бік а оті по інший –
патріотичний громадянський він же
та є ще ті яким по барабану
поїсти-спати бо вставати рано

оті самі що день нехай хоч судний
лише б їх не чіпали до полудня
а від полудня випити-поїсти
і спати йти – ті з ангельського тіста

до них і кров за волю не взиває
ну чим вони не коті чим не заї
їм і сатрапи за сестру і брата
безглуздо – кажуть – людям воювати

тож «миру мир» - скандують пацифісти –
"було б де спати і було б що їсти»

Кардіограма - завжди трохи більше ніж лінія.
Це тільки ноти, допоки ти їх не зіграв.
Це наче жестами хтось переказує Плінія
Це мов хімічний аналіз нескошених трав.

Хочеш почути в ту лінію вписану музику?
Ніжно схилися у тиші мені до грудей,
Серце послухай, у ньому, скарбами у вузлику
Складено звуки, якими із пекла Орфей

Вивів кохану. Послухай, омий мене ніжністю,
Серце тобі відповість чимось більшим за ритм.
Чари лісів, що гніздяться в туманистій вільгості,
Тихо впливуть у серпневу мелодію літ.

Я огорну тебе крилами й не відпускатиму,
Трави вже скошено, пахне повітря дощем,
Наче вином із тонами тендітно-мускатними
І поцілунком беззахисно-тихим в плече.

Буяє дармовизна-чистотіл...
Аврал на морі, переділи суші...
Зриваю пелюстки в країні бджіл -
І чищу... чищу серце...
Чим би - душу?


2014

це відчуття приходить помалу:
something is wrong
щось невловимо не так
немов камінець почав муляти в черевику

якось не так, як завше,
пахнуть земля і повітря
дерева шумують
і зеленіє трава
трошечки – на малесенький грам
на півтону, на дещицю

цеглина вкривається в’яззю із тріщин
і залишає свій ряд
і ось уже стогне стіна
що здавалася вічною
хвилину тому

ти безсилий це зупинити:
всі, кого ти знав і любив
ким ти був і хто був тобою
стають ніби прозорими чи безбарвними
слабшають і відходять

rewind the film!
але стрічка не перемотується
але річка навспак не тече
лише розмиває свій берег

формуючи зовсім новий
і ще невідомий ландшафт

2014

І грайлива злива миє дині,
і Ярило у хмарини гупає,
і у Львові, і у Маріуполі
перехожі кажуть:"Ми - єдині!"


24.04.2014

Війна на порозі, я знову боюся не встигнути
Зробити, сказати, піти, обійняти, простить,
Почути нечуване й висловить навіть немислиме,
Відчути, що кров ще гаряча і хочеться жить.

Боюся злякати тебе несподіваним вихором,
А втім, коли в мене нічого, крім зараз нема,
Побудь мені тихою, ніжною, теплою втіхою
Допоки іще не настала остання зима.

Допоки нас ангели ще заколисують крилами,
Допоки ще тане від подиху злякано лід,
Лечу у любов і немає у всесвіті цілому
Того, хто наважиться цей зупинити політ.

Я не пізнав ще справжнього кохання.
Я не відчув ще цього почуття.
Хоча здавалось часто, що востаннє,
Востаннє у житті кохаю я.

Та все минає, забуваються обличчя.
І іскорка, яка в мені колись була,
Давно погасла, і на її місці
Вже нова квітка розцвіла.

Та все минає, забуваються обличчя.
І квітка та, що в попелі зросла,
Давно зав'яла, й, опустивши листя,
Не залишила по собі й сліда.

Я не пізнав ще справжнього кохання,
Таке буває тільки раз в житті.
Воно приходить вперше і востаннє.
Ти не проґав його, не упусти.

Впіймай найменший порух її серця,
Найменший крик її чарівної душі.
Назустріч ти піди, відкрий їй серце
І в свою душу дух кохання упусти.

Та все минає, забуваються обличчя,
І лиш кохання справжнє пройде крізь віки.
Воно тебе побачить, пройде поруч, усміхнеться...
Впіймай його, тримай, не відпусти...

2010