Половина життя - війна,
Половина життя - вина,
І сміється лихе чоло.
Заховає чиє крило?

Самотою снується сум,
Димом віє у світі дум,
І поглине у сірість днів,
Розганятиме милі сни.

Обома руками за Обаму
і прем’єра Великобританії.
Територію оту, обману,
гривні і порядності обвалу,
я блокую лайкою брутальною.

І лякаю велетом-осою,
висотою, люттю не людською.
І кого моя оса б ужалила?
Обома руками голосую:
пару – Януковича, Азарова!

17.12.2013

Я випив зайве (однозначно) слово.
Не парся, Янголе! Далась
ця п'янка знов, як Мерседесу дрова.
О-о, антиалкогольне "Зась!"

Не Моісей ні Яценюк, ні Юля,
ні супертяж з Німеччини Кличко.
Я випив зайве словоносне "Дуля"
і загасив недопалок. Очко.


21.12.2013

О.Т...
Сіються сніжинки без упину
На принишклі обриси алей.
Між дерев блукають мляві тіні
І не чути голосів людей.
Тишею огорнуте, смеркання
В порожнечі ширшає навкруг.
Загубивсь без світла, безталанний,
У снігах і сутінках мій друг.
Як мені тепер його шукати
І сліди затаєні знайти,
Коли сніг ряснішає лапатий
І густіє морок темноти?
Голова морочиться думками,
Як, бува, прибоєм береги, -
Стеляться і глибшають між нами
Відстані, здогадки і сніги…
20.12.13

Ми на відстані безіменній,
Морок ночі й прихований жаль,
А я шлю тобі одкровення,
Здрастуй,таточку, не прощай.

Над вікном твоя вишня мерзне,
Хай пробачить мені, проте,
Так вже затишно й тепло-тепло,
Що очима твоїми цвіте.

Вже Різдвяні ступають кроки,
Та ялинка моя німа
Десь красується без тривоги
Серед лісу. А я одна.

На вишневі бруньки дивлюся,
Виглядаю узимку май,
Не сумую, живу й сміюся,
Тільки ти хоч у сни заглядай.

21.12.2013

Студять вітри
Україну - від Сяну до Дону,
Хвилею гупає
Києву в груди Дніпро…
Може, то предки
Розгойдують праведні дзвони,
Кличучи всіх нас
На віче за волю й добро?..

Станьмо, народе,
Бо правді під серцем затісно,
Слухаймо, браття,
Шевченкову мову живу!..
Є ще ж кому
Воскрешати і думу, і пісню,
Хоч і нема кому
Дати до рук булаву…

Є ще кому
Проказати молитву,
І словом,
Наче свічею,
Здолати нічну непроглядь!..
Віруймо, люде!
Господнім знаменням любові
Янголи наші
Пліч-о-пліч із нами стоять…

20.12.13

Все життя – немов суцільна кома.
З половини тільки це збагнеш.
Безпритульність лиш недовідома
Й потьмяніла неба синя креш.

Сутінки навкруг лягають карі.
Крадуться під серце холоди.
Це життя – найбільша із аварій.
Хто ж тобі так душу остудив?

Повертайся з коми, опритомнюй.
Недалеко й крапка далебі.
…Враз жагучий погляд, сонця повний,
Переверне цілий світ тобі.

Сутінків і осені – немає!
Юний жайвір дзвонить в неба креш.
Мчиш. Сорочку вітер надимає.
Й знаєш, що ніколи не помреш.

19 грудня 2013 року

Зіграй наразі рок-н-рол
Та щоб не тихо, душу вирви
З-під наковальні сотні: - Го-о-л!
І щоб хрестам і бубам й чирвам…
І щоб красивих файних дам
Акордом, босих, без спідничок
І так щоб щільно, як Майдан
Ні -ні не той, а наш - столичний
І щоби спільний маніфест
І щоб від серця, безкоштовно
Зійшлися в піку Грудня --Тест--
Це особисто. Помста кровна...
20.12.2013.

ІдЕмо у завтра на битви і гулі:
керманичі наші (царі і вожді),
півцарства ніяких, герої поснулі,
нащадки данайців і майже святі.

Тупцюємо кволо, хитає калину
і цвіт осипають зальотні вітри.
Ще шарпає, смикає бідну людину
усяке безчинство, найбільше згори.

Ціна рівноваги – руйнація цілі
і дружні обійми до чорних задух.
Із мотлоху часу, пліснявої цвілі,
ніщо не осяє зневажений дух.

Приречене коло – служіння у жебрах.
З братами простіше – немає братів.
Наносимо крові в поливаних цебрах
на свято померлих для добрих катів.

Шануємо долю – на чинному троні
так щиро моргає істота людська,
а навкіл зігнулась, закляла в поклоні
босота духовна, висока й низька.

Та юнь проростає у зоряні висі
і спадок терпіння скидає з плечей.
Півцарства постало із сонної ниці,
постало за гідність без блуду грошей.

Яка наша воля, розсудять нащадки,
бо очі у очі – сліпа пелена.
У кожного права свої безпорядки,
у кожної кривди – нічийна вина.

Одне достеменно: негоже мовчати –
тому що з мовчання зростають німі.
Їх просто дурити і легко повчати,
а спротив топити в п’янкому вині.

20.12.2013

Кохання в інтернеті
Вчора ти сказав можливо, а я сказала так!
Мені, скажімо, цікаво,
Чи ти розцінюєш це як знак
О, як знак чогось
А хтось би добавив гадів -
Славне місто моє Львів!

Ти сказав можливо, а я сказала так!
Мені просто цікаво, чи ти вважаєш, що це знак
О, знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже я першою скажу це кожного разу...
От. Всі рими на -аю. Їх багато, і це, в основному, дієслова.
Ну добре, а то я першою пишу, а тебе все нема! Немає!

Ти сказав так, і я сказала так!
Мені так цікаво, чи ти вважаєш, що то знак
о знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже ми в унісон це скажем кожного разу...
От. Всі рими на -аю. Їх багато, і це, в основному, дієслова.
Ну добре, бо я зараз першою пишу, а тебе ще нема. Немає!

Ти сказав так, і я сказала так!
Мені так цікаво, чи ти вважаєш, що то знак,
о знак чогось, чого саме - я ще не знаю,
Боже, невже ми скажеш це разом, щоб я не страждала, а я скажу - як добре, все ж я довго чекала, і ми все ж скажемо (і зробимо!)
всі рими на -аєм. Їх багато, і це, в основному, дієслова. У множині.
Ну добре, бо я зараз першою пишу, а тебе ще нема. Немає! Хоч може, у далині...

О, вчора я так багато разів сказала "так",
а потім приїхав ти, сказав
"в нас не буде сексу, бо своїй дівці в очі я подивлюсь як?"
А я сказала:
"Хоч косо"
А нині я прочитала віршик про міжніжні коси
Та все ж і на даний момент мені - ніяк.

Я хотіла багато фалосів вдома на стелі зліпити
з білої глини навколо пляшок і пити з них вино червоне
діткнувши устами горло

Та сіра павутина звисає в мене зі стелі рік за роком
сторіччя за сторіччям
віками
Якби стався вибух, кінець світу, потоп, що завгодно

Я сірими устами рік за роком п’ю павутину своїх стель
Анни буває страждають від небуття

2013р.

Нараз мені на думку спало
І розтривожило до сліз
Те, що тобі, матусю, мало
В житті я радощів приніс.
І як сьогодні надолужить
Оте, що вчора не зробив,
Якщо знедавна сам, недужий,
Сиджу в очікуванні див?..
Синок зайде поспішно зрідка,
Дочка, буває, зазирне, –
Мов спонукають принагідно
Про тебе думати мене.
19.12.13

Відмовляєш
у затишку
серцеві
в товаристві
вікна й каганця,
де спресовані
спроби відвертості,
як зоря
на обличчі
мерця.
Циферблатом
розкручено помисли,
і твої першокроки
летять
між лихі
від люцифера
промисли
перед сяйвом
новітніх
розп’ять.

2013р.

Пересипані думами дні - ключ леткий журавлиний,
сподівання й печалі снують павутину свою,
до Всевишнього в слові святім на колінах я лину
і святу благодать серцем зболеним жадібно п’ю.

Не уникне святенник нещирий пекельної муки,
малодушшям рятуючи плоть, не втече від біди,
попри зло й ворожнечу стражденному ближньому руку
самарянин подав, щоб у Бозі спасіння знайти.

Ми знаєм каратиста Ваню,
Усім двором Івана боїмося,
А, про його згадавши дани,
На чубах нам підноситься волосся.

Та нещодавно хулігани
Набили до синців Івану писка, -
Вони ж не чули і не знали,
Що Ваня має пояс каратиста.

19.12.13

Місто як місто: з дощем і зі снігом
Наче зима, може й прикол…
Зник переляк, за станом і збігом
Ми на Майдані… взайми футбол

Човгаєм шкіру бика, чи оленя?
Навіть штрафний, навіть офсайд…
Мітки червоні… із повсякдення...
Чорнобиль ніщо цих мегабайт

Модне словечко тутешнє: "тітушки"
Завтрашній день -- юний Христос
Нас прикривав… вивів за дужки
Надто болючі тисячі "SOS"...
14.12.2013.

Не для тебе партія,
Укладемо хартію?
Чи, можливо, пакт,
Можна без гарантії,
Не впадай у крайнощі,
Я в твоїх руках.
"Кванта коста?" –
Байдуже,
Вимикаєш радіо,
Розпочав абзац...
А мене не радує,
Ні розкішне Ауді,
Ні душі ерзац...

Втомлена,
Знесилена,
Не махаю крилами,
Шкіряний салон...
Хутра,
І насичений
Твій парфюм...
Позичений на хвилини трон...

"Кванта коста?" –
Байдуже,
Україна-матінка,
Мов отой бордель...
Тут не треба
В пошуках
Прокрадатись хащами,
Щоб знайти «модель»...

Не плач, моя лялю,
Минеться біль,
Сьогодні бій –
А завтра медалі,
Тоді ти скажеш
Йому: "Постій,
Лишайся тут!" -
І підеш далі.

Хай пам’ять всоте
Підніме крик,
І буде вкотре
Про щось навчати...
Спочатку – млосно,
А потім –
Зник...
І згодом...
Легше
Все пробачати...

Не бійся, лялю,
Уже зима,
А там і весен
Зваблива згуба!
Тому, зберися,
Ти не сама!
Печаль - не варто,
Моя голубко.

Я не люблю фатальної кончини
Жагою слів утішливо живу
І будь-якої не сприймаю днини
Коли пісень веселих не пишу
Я не люблю, коли товчуться глуми
В захоплення не віру, а іще
Коли чужий мої читає думи
Вдивляючись у лист через плече
Я не люблю, коли наполовину
Або розмова точиться слизька
Я не люблю, коли стріляють в спину
А надто як вціляють із близька
Я не люблю пліток позірних версій
Іржу сумління, ошуканства гру
Або коли постійно проти шерсті
Або коли наждачкою по склу
Я не люблю як випинають груди
Хай ліпше вже заюшить серце кров
А ще болить, що слово «честь» забуте
У колі пересудів і обмов
Коли я бачу перебиті крила
Душа моя для співчуття пуста
Я не люблю ні сили, ні безсилля
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю, коли боятись мушу
Досадно ще, коли невинних б’ють
Я не люблю, коли влізають в душу
Тим більше як у душу ту плюють
Я не люблю манежі і арени
На них мільйон спускають по рублю
І хай життя міняє мізансцени
Ніколи я цього не полюблю

19.12.2013

На вікні узір із квітів-стебел,
Смутку тіні бродять по вікні…
Миколай у нас ходив, а в тебе?
В Брукліні ще рано, певно ні…

Північ пізня, а мені не спиться,
Наче кличеш звідти – перескоч!
А у вас на фото сніговиця,
Не змерзаєш? Одягайся хоч…

Тих дитячих спогадів немало,
Видається – так було давно…
Пам’ятаю, як малою клала
Лист до Миколая на вікно.

Він донині має ті листочки,
Повні щирих і смиренних слів.
І читав, і цілував рядочки,
І вночі дарунком шурхотів.

А якóсь… Пролопотіли ніжки
У суцільній темноті, згадай…
Теж знайшов дарунок коло ліжка…
Прибігав маленький Миколай.

… За вікном нічне холодне небо,
І при святі пригадалось все…
Миколай у нас ходив, а в тебе?
Хай тобі удачу принесе…


19.12.2013

Білогруде заскніле поле
переспівує вдаль пісні,
вітер мліє в обіймах волі,
вітер свище в тіснім вікні.

Хата в кучмі кудлатій мріє,
очі в небо встромив садок,
серед зір уночі зорію
у сплетінні земних стежок.

Ти знаєш, сьогодні йшов сніг.
Він падав на землю, де міг,
Лягав безсоромною шаллю –
А серце не чує вже жалю.

Не чує ні болю, ні подиху снів.
Чекає, мабуть, воно злив,
Що змиють нанесені фарби
Гірким непокірним мазком.
2013

Коли побачив що нема
Її й не буде вже ніколи, –
Здалася вічною зима
І спазми стисли серце болем.
Біда зволожила в ропі
Й заволокла туманом очі,
Іще на сльози не скупі
І ясновидющі напрочуд.
Лягла жура на плин думок
І крик застрягнув у гортані, –
На жінку сіявся сніжок,
Вкривав обличчя і не танув…
18.12.13

Полем кроки непосильні:
заметіль збиває з ніг.
Ніби попіл небосині,
пада, засипає сніг.

Пада сніг, блакить згорає,
загуляла заметіль.
Та зима не подолає:
на Святого Миколая
ми в долоні золотій.

Пада сніг небесно-білий
на беззахисність земну,
щоб гріхи нас не згубили,
як мороз – озимину.

Хоч і ворог наш лютує,
ніби знак спасіння – сніг.
Кожне серце безпритульне
знає: Бог усіх врятує,
забере до себе всіх.

Ми усі – Ісуса діти,
всі ми – Господа сім ’я.
Хоч нам сонечко не світить –
сніг нам сонячно сія.

Хоч нам сонце не палає –
свічі і серця горять.
На Святого Миколая
снігом землю покриває,
світлом Божа благодать.

19.12.2009

(переспів)
Душу візьме хтось…
Василь Пазинич

кому-що б
не здалось
кому-що б
не хотілось
відцінувалось
тіло
і сльоза
а чи хто проти чи хто за
а чи кому-яке є діло
чи ха-ха-хі
чи хі-хі-ха
о да-ле-бі
і на тобі
і ось:
вода і сіль
і сни
а що-кому хо-
тілось?
все облетіло
і листя і волосся
і миті стиду і ганьби
і що було і що здалося…

тут на-
годилися гриби
і цвіль і сатана
прийшов з самого дна
на
сушу
по твою душу
поки вона
не по-ле-
тіла
а ще тріпоче
й горнеться
до теплого ще
тіла
єдино прагнучи
легких
солодких
сно-ви-дінь
на білих крилах…

але поки-що:
дінь-дінь-дінь
і штучні квіти на могилу
2007
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

За винятком зради ніхто нікому не винен,
В останньому рейсі горіли підошви огнем.
Я ще не втікала від тебе до неба, а треба,
Забути тебе без усяких "але" і фонем.

За винятком "знаєш, а я, напевне, кохаю",
Я так непевно кохаю, що певне скоро згорю.
Я знову іду навпрошки, до тебе, до краю,
По небу. Покірна. Верни мене бунтарю.

За винятком року, у нас нічого не було,
За винятком зірки, і двох дитячих імен.
Я чула дзвіницю. Я бачила чорне дуло,
Під гордим шатром із відомих мені знамен.

За винятком совісті в мене нічого немає,
За винятком завтра не маю чого чекати,
Зітри мою пам'ять. Знайди того, хто зламає.
Верни мене в себе. Додому. За грати.

Сніг.
Він не до ніг
моїх
приліг.
Кажи...
Втіх?
Не треба їх
усіх.
Бо - сніг
душі.

Сніг.
Один із тих,
що зміг
мій біг
навчить
тих
секунд простих,
котрих
поріг
мовчить.

Вдих
і видих... Вдих.
Не стих
(а міг) -
іде.
Сніг.
Один із тих.
Своїх.
Для всіх.
"3d"*


19/12/2013

Вимолю в Бога країну для себе, для сина,
для бабці у черзі по пільги, для цілої черги.
Вимолю в Бога країну для того, хто синів
під Маріїнським, не знаючи що і до чого.

Вимолю в Бога країну для тітки-сусідки,
що вірить у Леніна, і зберігає погруддя.
Вимолю в Бога для свідків Єгови і свідків
злочинів міліціянтів і суддів.

Вимолю в Бога країну для тих, що ночують
в лютий мороз на граніті заради мільйонів.
Ти помолися зі мною. Господь нас почує.
Наша молитва потрібна країні СЬОГОДНІ.

Коли Київ стане пустим, я втечу до Нью-Йорка,
На Манхеттен, Бродвей, і на Медісон-стріт
в джунглі стін.
Якщо стане на тебе менше, то що толку,
Що без тебе столиця?
Ли-ше тінь.

Коли Київ без тебе немає ні змісту, ні форми,
Коли вулиці Києва тільки до тебе ведуть.
Я закину усі формати, усі реформи,
Я закину усі роботи, усі платформи,
Не знай-дуть!

Коли Київ без тебе не Київ, а так - болото!
Коли ночі без тебе не ночі - суцільна тьма.
Зранку визву машину.
Рвану до аеро-порту!
...Стане місто порожнім. Без тебе міста не-ма...

Потужно «Слава Україні» лине,
колише стягів жовто-синіх лан,
ритмічно б’ється серце України –
кийками невпокорений Майдан.
Твого, П’ємонте український, лану
не затоптати «беркутами» впень –
яскрава зірка з іменем Руслана
щоніч запалює надії день…

17.12.2013

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Мама сказали: Ти на Майдані
Третя неділя. Як волонтер
Холод і сніг -- метеодані
Голос до голосу -- нерв

Слово і Пісня порозумілись
Свище у спину, збоку, в лице
Брате, чекай , випрямлю тіло…
Краще б тротил, а не яйце…

У волонтера горе. Є радість
Зник педікюр, кар'єра і лоск
В курсі Посли, теле - радіо
Я на підмогу спішу, ось

І Поштова, здивовані лиця
Доля моя не зброяра
Я за "рушник", за "чорнобривців"…
І за Cім'ю, саме пора

Ніби все просто і примітивно
Вміру чеснот, емоцій і вад
Гідності без… тричі огидно
Тому іду туди, де брат...
13.12.2013.

О двадцять першій двадцять п'ять
Між Сонцем, Місяцем й Землею
Від "А" до "Б", десь після "...ядь"
Приходить в подумки Помпея
І Вавілон… і Рим… і Рейх…
"Совок" ще булькає, ще поруч
Хіба що Бітлз… єстудей…
Та все-одно болить і корчить
Ну і збіговисько на плин...
У ступі вітер страх триножить
Мабудь цей Світ як діда млин:
Що не закинь, все змеле, Боже??!
16.12.2013.

Розпишу, розкраю стелю,
Розмалюю усі стіни,
Щоб у нас на підвіконні
Ластів’ята стукотіли.

Щоби під вікном розквітла
Пишная бузкова квітка,
А з вікна, щоб солов’їна
В поле кликала сопілка.

Щоб напроти розгорнулись
Хвилями високі трави.
Поміж них жовтіло б море
Соковитої кульбаби.

Зліва – щоби тихі роси
Й колосків переливання.
Вітер здалеку доносить
Трепет кінського іржання.

За дверима пісня лине,
Вдаль пливуть дівочі коси.
Чути клекіт журавлиний –
На порозі тиха осінь.

А зі стелі осінь ллється,
Дім любов'ю зігріває.
Лиш хурделиця все б’ється –
За вікном зима триває.

2006

Господи, скільки дерев на узбіччях надій!
Тіні такі, що ні сонця, ні просвітку, ані
зразу побачити цього шляху, тої грані,
де непотрібно ходити. Ото ж бо… Радій,
серце моє, що не відаєш стільки плачу,
скільки тобі пережити не буде під силу.
Дивиться Бог із-за дерева, босий і сивий…
Я по дорозі розхристана в безвість лечу…

Суддя, священик, податківець,
Зустрівшись вирішили спір, -
Кого найбільше люди цінять
У світі із прадавніх пір.

Отців назвали « ваша святість»,
Не гірше суддів - «ваша честь» ,
А податківців , що й казати, -
Підняли просто до небес.

На їх відвідини неждані
Завжди, неначе молитви,
У добросердім привітанні
Звучало: Боже, знову ви!

17.12.13

я перейшов і віхи і віки
і до тієї увійшов ріки
яка змиває кроки і рокú
несе-виносить в дальні береги
де прощені смертельні вороги
і біль найбільший тоне у глибинах
любові… радість грає у судинах
і сорому не знає нагота
і всі слова – вселенська суєта
і воскресає знятою з хреста
життям переобожнена людина…

І
Це орда, це орда, це орда!
У Дніпрі потемніла вода.
Суне п’ята, аж чорна, колона,
калатають Михайлівські дзвони.
Хоч не сієш його – пророста
карантинний донецький бур’ян,
зло несе, множить кривду й обман.
Над Вкраїною темінь густа.

ІІ
Якби праведний гнів
спопелити міг зло,
якби зжерти себе
воно, темне, могло…
Ні, не вийде! Не мрій.
На майдани – хутчій!
Україна заждалася.

ІІІ
Україна заждалася,
натерпілася, настраждалася –
аж до спазму, до відчаю,
від пройдисвітів, нАброду,
даунбаських почвар – небога,
та й звела свою голову,
терном уквітчану,
аж у небо – до Пана-Бога:
я на прю вже іду,
Ти – підтримай.
Аж тут голос із неба:
– Сподіватись на себе треба.
Ти до Бога взивай,
але рук і сама прикладай.

ІV
І почула Вкраїна,
бо не вмерла вона,
хоч в руїнах,
її серце у грудях
у наших стукоче,
її біль на Майдані
стоголосо клекоче.
Нехай казиться
карлик кремлівський,
хай плете павутину павук, –
ми вертаєм з гулагів
азійських,
ми рвемося з опричницьких рук!
З нами – предки-герої,
воля рани нам гоїть,
дзвін над храмом тривожно гуде –
на Майдани нас совість веде.
2013

Сніги… За вікнами пітьма
потроху скрапує у зиму,
і щось минає невловимо,
а щось лишається дарма

хвилини квапляться – куди?
Вмерзають відстані у кригу,
і пам'ять під обрусом снігу
відшукує старі сліди

печалі пальці крижані
гортають цей грудневий вечір,
і снігом на похилі плечі
лягають спогади мені…

На всю Україну найвища
На майдані для Яника – паля.
Я себе від Леніна чищу,
Щоб пливти в революцію далі.


17.12. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

У тиші викупана я,
у тишу вбрана,
на вії краплею зоря,
мороз, а тану.

Цілує місяць ялинИ
в тонкі зап’ястя.
А у душі луна струни...
Я знаю – щастя!

Полотна срібні в унісон
у далеч мріють.
В долонях колихає сон
моя надія.

Спросоння небо ліс гойда,
зорить довкола,
приніс малечі сміх у дар
Святий Микола.

Лише несказані слова
Зігріють завтра чи сьогодні.
Лише несказані слова –
Такі жаркі, такі холодні.
Лише несказані слова …

Немов духмяна кропива,
Слова, несказані «під руку»,
Немов духмяна кропива:
Для балакучого – наука.
Немов духмяна кропива…

Неначе музика, складні
Й приємні, мов гітарне соло.
Лише несказані слова
Втамують спрагу й сушать горло.
Неначе музика, складні…

І серед ночі, взявши плаш
Серед словесної пустелі
І серед ночі взявши плащ,
Розтану в темряві алеї.
І серед ночі, взявши плащ…

Кудлатим вітром полетіть
Над золотавими полями
У вихорі все закрутить.
Зійтися в морі кораблями.
Кудлатим вітром полетіть…

Бо тільки вітер, мов сова,
Нічними далями кочує
Мої несказані слова
Ніхто, крім мене, не почує.
Бо тільки вітер мов сова…

2007

На вулиці каштанів,
Між гамірних порош,
Твій погляд упіймаю,
Коли скінчиться дощ.

І кутиками рота
Всміхнешся: «Ну то що ж?»
Зустрілись випадково,
Коли скінчився дощ.

І підемо гуляти
Вздовж нескінченних площ,
Узявшися за руки,
Коли скінчиться дощ.

І буде танцювати –
Мов панна між вельмож,
На вушко щось шептати,
Коли скінчиться дощ.

І щезнемо без сліду
Серед пліток і прощ,
Ось так воно і буде,
Коли скінчиться дощ.

2006

Нас віра врятує й безсмертя надій
Від гніву цинічної влади,
Якщо вона знову учинить розбій
І кров’ю заллє барикади.
Нас дух об’єднає і правда зріднить,
І втішить жага перемоги,
Якщо, не дай Боже, нас будуть тіснить
Правителі лживо-убогі.
Нас доля не зрадить і воля свята
Поможе здолать перешкоди,
Бо в нас, українців, священна мета –
Свобода і гідність народу!
17.12.13

О, где ты, Ангел?
С моего плеча
Куда-то скрылся.
Видно, сгоряча…
И я одна,
Страдаю, пропадаю,
Зову тебя,
А имени не знаю.

Необходимо мне
Твое тепло,
Твоя защита свыше
И опора…
О, Ангел!
Время «отпуска» прошло –
Лети скорее,
Встречу - без укора!

2013

- То скільки, кажеш, має?..
- Двадцять п'ять...
- Та ні, не може бути... дай лінійку...
- А де ж тобі візьму я?..
- Ей, Андрійку!..

- А пальцями поміряти могла б?..
- А, може, ще і зважити в долоні?..
- Та важив я. Було десь триста грам...
- Та ні, не може бути!..
- Ай, холодні!..

- І як тобі не соромно!?..
- Ой, срам!!!
- Та ну тебе...
- Почервоніла? І, до речі...
Прийдеш коли?..
- Сьогодні, може.
Завтра.
Чи колись.
Уранці.
Вдень.
А, може, десь надвечір...


17.12.2013

Вірш про нерозділені почуття


...сумний - нудний - плаксивий...


З твоїх слів рветься слізьми гарячими біль...

Не гаси всі надії... залиш хоч одну... хоч намить...

Після снів знов реальність, розвіявся хміль...

Ти у снах залишилась, а я тут де у серці щимить...



Іще мить і вже ніч, і я знову у сні

Бачу мрію і бачу що здійснення є десь...

Ти даруєш тепло, пірнаєш в обійми мені...

І до ранку живу... і до ранку ми разом

Напевне

Маленьке, заквітчано-миле, -
Небесно-блакитнії очі, -
Підняло голівку щосили:
“Поетом зробитися хочу!”

Іскристо-привітно радіє:
Гадає, що буду повчати.
Немов я пройшов буревії,
Щоб право на пиху мати!

Малече! Навчися любити,
Вглядатися в світлу нов…
Чому тобі хочеться лити
Отую віршовану кров?

Поет – самогубець сумлінний,
Душа – його ціль та знаряддя.
Поет – напівголе створіння.
Нехитре у нього приладдя.

Він правдою душі випалює…
А як же власна душа? –
Беззахисна жовта конвалія,
Пелюстки з відливом в жар.

Малече… Живи як люди.
Хай сонячним буде твій день.
Поети – такі самі люди…
Чи ангели серед людей.

Пахтітиме квітка євшану
У тебе на срібних скронях.
Поети вмирають рано.
Мабуть, поспішають додому.

12 листопада 2013 р.

Забутий сон, як марення нічне,
Неждано обізвався з-під подушки.
Там хтось чужий випитував мене,
Чи я люблю із часником пампушки!
Авжеж, люблю, тут можна й не питать,
Та все ж комусь мої уподобання
На часі стали. Що вже тут гадать?
Я ж сон не можу звести до гадання,
Бо там свої критерії й межа,
Своя реальність і безповоротність.
І там, де щойно сніг пухкий лежав,
Дзвенить пісків пустельна неповторність.
Сприйму на віру бачене вві сні
І не повірю істинам затертим.
Лунають зойки, надто голосні,
Над ще живим, але, по суті, мертвим.
Таке буває в нашому житті,
Коли воно вертає до абсурду.
І всі слова, промовлені й пусті,
Переростають на Говерли бруду.
І лжепророки каркають з трибун,
І лжегерої мостяться в Герої.
З глибин землі одчайний стогін трун
Пласти вугільні вибухом покроїв.
Прости їм, земле... Геть усім прости.
Живим і мертвим, і ненарожденним.
Усі гріхи їм кревні відпусти,
Воздай по правді ситим і нужденним.
Та розквітай у спокої й добрі,
І віру влий у вичахлу зневіру.
Затямлять хай твої поводирі -
На світі добре те, що добре в міру!

Такої зими я не бачила зроду:
Калинові кетяги солодко вицукрив іній,
Перлинами сніг висипає з небесної скрині
І паморозь цупко лягає на воду.

Як глипнеш, від казки засліплює очі!
Під коциком білим сховалася гілка марени.
І так мені зимно, так зроду не було студено...
Ще й вітер в трембіту піснями гуркоче.

Загорнешся в бабину теплу павунку
Та вийдеш на двір, де поважна хурделиця-паня
У горботці, вишитій білим, у сніжнім жупані,
Насипле заметів із білого клунку...

Такої зими я не бачила зроду:
Як віхола вправно по колу веде сріблу фіру,
А дідо морозець невтомно, не знаючи міри,
Своє зимнє царство майструє із льоду...