Що жінка достойна шани цариці,
Зайве казати, гадаю,
І хоче вона цілковиті дрібниці -
Просто зорю з небокраю.

Та зірку дістати буває ліньки,
Не всяк і здолає справу,
Та кожний зуміє для любої жінки
Подати у ліжко каву.

Треба устати за неї раніше,
Тихенько ковзнути в капці,
І щоби кохану гарненько потішить -
Подати каву на таці.

Взяти цукерок до кави гіркої,
Жінки до такого ласі,
В халаті повільно зайти у покої,
І квітку нести у вазі.

Гра музика тихо, що вона любить,
А тихо - бо спить ще поки,
Вітаються добре почищені зуби,
І вибриті добре щоки.

Сходити до душу - не буде зайвим,
Волосся укласти феном,
І той, безперечно вважається правим,
Що ноги змащує кремом.

І каву подати уже до часу,
Та ті, хто не втратив совість,
Вони докладають до кави щоразу
Маленьку якусь коштовність.

Вона вже не спить, чека на виставу,
Яку ти усе ж осилив:
- Коханий, ти зранку приніс мені каву?
Який же ти в мене милий!

Усяк хто кохає, що тільки не зробить,
Усе від душі, як треба,
І каву у ліжко, хоч легше було би
Дістати ту зірку з неба...

Мишоловка.
Сир ніздрястий...
Треба їсти?
"Воля! Щастя...".
"Хто окремо - нам ворожий!"...
Хочу жити, мудрий Боже.

Дочекаюсь пеларгоній -
Серед безуму, агоній.
Я - за щастя батька, сина,
За країну, що єдина.

Обіцяють хитрі ловке,
Та кривавить душоловка...
Не жаліють сивих, юних.
Захлинаються трибуни...

Дай нам глузду, Всевидющий!
Напинає вітер кущі...
Дай нам єдності намиста.
Хай ведуть у Завтра чисті.

Мишоловка.
Дуб і айви.
...та невже ми справді зайві?!
Нас не тисячі - мільйони.

Лахи.
Срібло.
Петлі.
Дзвони...

Паговіння чорно-сизе.
Сходить сонце в Ялті... Ризі...

Хто сказав, що злада - фрашка?
Марш.
Оскомина.
Промашка...
Не шукаймо смерті-скону
Ні в Одесі, ні край Дону.
Серцю - струму!
Доці - лялю.
...Чорту горя завжди мало.


2014

Бачать натомлено сни терикони Донбасу,
Очі стулили і міцно поснули Карпати,
Правду під ночі покровом Неправда дубасить,
Лапою ласий шматок ухопив узурпатор:

Власник поважних претензій, логічних агресій,
Чесних істерик і виправданих ілюзій,
Кимось відкритих америк, задавнених грецій,
Геть недвозначний, але наполегливий юзер.

Радник улесливий винюхав носом кирпатим:
Відданість ласого краю вирішують бакси,
Рушив сигнал: "Розбудити негайно Карпати!",
З ним прокотилось безсоння степами Донбасу.

Сонні сновиди в самім епіцентрі претензій,
Гучно пробила година для чесних істерик,
З Заходу йде генерал, кровожерний Маккензі, -
З півночі - Цербер голодний, як хижа пантера.

Схожі вони між собою - два велетня дужих,
Гідно присвоїли право немилих карати,
Перший шукає підлеглих і чорні калюжі,
Другий же кличе нахабно себе Старшим Братом.

Моди набув аргумент рукопашності армій,
Біцепси зброї - для гри у дорослий арм-реслінг.
Хай-но Карпати й Донбас б'є фрегат фамільярний, -
Він же, розбитий, промоклі сушитиме весла.

Тарасе, батьку, і твої сини
Загинули за волю України.
Щоб вільно нам шуміли ясени,
Щоб небесам сміялася калина.

Вони любили воленьку і світ,
Перемололи всіх смертельні жорна.
Ридає кобза, чути плач трембіт,
Бо води по Дніпрі багряно-чорні.

Як прихилить хоч часточку небес,
Щоб під хрестом не в’янули косиці?!
Сьогодні я запитую Тебе,
Вдивляючись у їхні юні лиця.

Безстрашні, наче Гонта й Залізняк,
Як дідо твій, твій прадід знаменитий.
…Вербицький, Гурик, Дідич, Нігоян…
Ніхто з них не хотів у рабстві жити.

У котре я запитую Тебе:
Чи збудуться твої слова пророчі?
Куди ж майдан нас завтра поведе?
Чи дзвін церковний вдарить серед ночі?

Лунав на барикадах твій «Кавказ»,
Вже є мета і шлях наш – незворотній.
Майдан – у серце, як дороговказ,
Бо дивиться на нас «Небесна сотня».

І зашумлять нам вільно ясени,
І «Ще не вмерла…» в небеса полине.
Тарасе, батьку і Твої сини
Загинули за волю України!
7 . 03. 2014

Стихи 7 марта 2014

Шукає людина людину


Шукає людина для себе людину

По стилю, по зросту, шукає по силі

Все підбирає і перебирає, на смак і на колір

Навкруги й мухи не помічає



Шукає вже рік, вже два і вже десять

Позаду на плечиках варіанти висять

Не вдягне вже їх, не вийде у люди

З ними вже точно ніколи не буде



А поряд, шукає людину людина

Як секенд жбурляючи всіх через спину

І з купи - юрби не знаходить нікого

Хто б підійшов для неї - для нього



З різних боків сунуться фронтом

Всеменша між ними і менша межа

Лиш коли зіткнуться лобом до лоба

Напишуть і свого навіки вірша

Поволеньки приходимо до тями…
Чи не висока плата для прозрінь –
Покутувати юними смертями
Гріхи усіх минулих поколінь?..

Ще хтось боїться випростати спину,
Ще важить час усе на терезах…
Світає.
Сходить сонце України.
Болить.
Отам –
Де родиться сльоза…
07/03/2014

Ти б не пхався, Вова, на Вкраїну,
Ти покинь, Вован, задýмки злі.
Блекоти об’ївся, вражий сину,
Чи в Кремлі нанюхавсь коноплí ?

Хочеш бути всім народам “татом”?
Надививсь бойовиків – банзай?
Не один ти маєш “мирний” атом –
Знаєш де собі його запхай?

Так і пишем – чуєш, Вова Путін,
Ти покинь шовіністичну муть –
Скоро в тебе будуть “майдануті”,
Ми підкажем – добре майдануть!

Ти би ліпше в себе, Вова… теє…
Для народу виділив хоч цент –
По російських їздили б хайвеях,
У Тамбові мали б Діснейленд!

Україна – не для тебе жінка!
Здуру не туди закинув сіть!
Вова, в тебе пропада “глубінка”,
Там роботи – просто очуміть!

Ти з якої, Вова, виліз ери,
Що з розгону аж заплив за… буй?
Забирай пошвидше БеТееРи,
І в Росію-матінку… пензлюй…

“Чоловічків” завантаж на авта,
Тих “зелених” забирай зарáз!
Щоби в тебе закінчилась нафта,
А до неї на додачу газ!

Буде ще катюзі по заслузі,
Хочеш затягти в “тайожний” рай?
Після Криму вже нема ілюзій –
Так що про братерство не співай…

І не пробуй ставить на коліна –
Знаєм добре, де добро, де зло!

Підпис тут – Соборна Україна,
Все як треба – місяць і число…

07.03.2014р

Знов ейфорія все ділить на два,
Зло у відставку іде достроково.
Жменька пороку не врОдить дивА,
В кожному з нас причаївсь Янукович.

Шило на мило - то й фокус увесь,
Замість одної - три виросте в змія,
Зійде-бо князем із бруду овес,
Що про князівство у зародку мріяв.

Ноші вдостоєний власник хреста,
Гасне у теміні промінь ранковий,
Цукор блюзнірства в крові - гіркота,
В кожному дихає свій Янукович.

Душа распахнута для дьявола...
Залиты уши "киселем"...
Россия! Ты ли это? Явно ли?
Неужто кровью мир зальем?
Уж кто, но ты! Войной охвачена,
Где мой народ с твоим - как брат,
Ты помнишь, чем за мир заплачено?
Забыла ли своих солдат,
Что жизнь за мир для внуков отдали?
Теперь их внук, одев бушлат, -
К соседям в дом - да в грязной обуви.
Россия! Ты с ума сошла?
Тебе же чуждо безразличие,
Всегда была за мир. И вот...
Ну ладно, мания величия
У президента. Но народ!!!
Мой дед с твоим изгнал агрессора,
Теперь агрессор - это ты...
Неужто одержима бесами?
Противься силам темноты!
Такой тебя еще не видели...
Предостеречь теперь должны:
Пойми - не будет победителя
У третьей мировой войны.

P.S. Сообщение о том, что политику военного вмешательства в дела соседнего государства поддерживают писатели России, за гранью понимания... Россия, ты с ума сошла???

Коли в розвихрені часи
усохне віри спрагле зерно –
жіноча усмішка поверне
жагу любові та краси.

Як вистудить завія дім,
розкрають небо чорні круки –
вгамують біль ласкаві руки
цілющим дотиком своїм.

Життя нового першоцвіт,
кохання тисячоголосе
одвіку сонячно приносить
невтомна жінка в Божий світ.

Вона в долонях час трима –
жадана, лагідна, тендітна –
роками і любов’ю квітне,
бо Жінка – то Душа сама.

знаєш, кохана, чого б я хотів, –
жити у кращому із світів:
мати у Бога на небі хатинку
і – дитинку.
або ні,
краще – двох.
/втім, як захоче Бог/ –
хлопчика і дівчинку,
і хресним – Христа
/ну, погодьтеся ж – красота-а-а!/.

щоб над нами рано
розверзались рани,
і повні віконця
натікало сонця.
а ще – діамантами! – блищали роси.
ти б заплітала донечці коси,
а я із сином малював картини.
і так би – щасливо!– минали днини.

а по обіді, десь о четвертій,
приходили б друзі, іще не мертві,
заводили "галю" й "горіла сосна",
чи щось із кінця дев’яностих – хто зна...

дармоїди-поети – митці-нероби!
фіолетове небо вбирало кров би,
і тривожно вагітніло небокраєм, –
ця картина безболісно навпіл крає.

а потім усі рахували хмари.
а я б римував.
чи тобою марив.
а пахучими теплими вечорами
заправляв би цвіт у віконні рами.
щоб дарувати тобі і доньці.
а син вправлявся в силаботоніці,
набирався б якого-не якого досвіду.
і я б читав його вірші вдосвіта,
коли по коліна довкруж туману...

знаєш, кохана, – усе омана.
усе, крім кохання, сердець не варте!
бачиш, – крокує небесна варта?
чуєш, – лунає далека пісня?
звісно, ти чуєш, кохана,
звісно.

синє небо в травах тоне.
небеса – прозорі.
поле з травами бездонне
аж по самі зорі.

при дорозі дві тополі.
ця дорога довга.
випасає вітер в полі
коника гнідого.

хилить вітер долу трави,
розганяє хвилі.
цього коника я вкрав би
в подарунок милій.

чисте золото – підкови,
щире срібло – збруя.
коник їхати готовий,
під сідлом гарує.

поскачу уздовж дороги,  
божевільний наче!
вийди, мила, хоч на трохи,
най тебе побачу.

чорні брови, карі очі,
у барвінку хустка...
стрепенуся серед ночі,
а довкола пустка.

є у Бога засторога –
завидущі люди.
ця – з тополями – дорога
не веде нікуди.

"Хорошо, чтò и говорить, — отвЂтилъ Гоголь: — только не обидьтесь, другь мой... вы — его поклонникъ, а его личная судьба достойна всякаго участія и сожалЂнія...
— Но зачЂмъ вы примЂшиваете сюда личную судьбу? — съ неудовольствіемъ возразилъ Бодянскій: — это постороннее... Скажите о талантЂ, о его поэзіи...
— Дегтю много, — негромко, но прямо проговорилъ Гоголь: — и даже прибавлю, дегтю больше, чЂмъ самой поэзіи. Намъ-то съ вами, какъ малороссамъ, это, пожалуй, и пріятно, но не у всЂхъ носы, какъ наши. Да и языкъ..."
http://litopys.org.ua/shevchenko/danil.htm

Ой хліб наш і сало!
Цибуля й часник!
Чого тепер мало -
це дьогтю (не звик).

Живуть "Тарас Бульба",
"Пророк", "Єретик"...
Ой не від інсульту
загинув Гірник*.

Гуляє край світом
(та що там той світ!)
відверто відкритим
наказ-"Заповіт".

"До самого Бога
молитися" - як?
Нащадкам незмога
побитися так.

Та спадщина спільна -
така, яка є.
Чи музика вільна,
що в пісні живе?


7.03.2014

У міста немає змісту, і нас нема. Язичники падолисту зреклися сну. Пропахла кривавим димом твоя зима і вірує тільки в рими і у війну. Це місто скосили нежить і алкоголь, воно тобі не належить спокон віків. І янголи в камуфляжі кричать «пароль!», відпльовуючись від сажі і матюків. Будуй собі барикади, пиши роман, але не проси пощади і не канюч, бо ця комендантська ера – природній стан того, хто на БТРи йде голіруч. Того, що волочать з бою за рукави, того, хто задав собою моральний сенс.
...Життя – як ножем по кістці, але живи. У міста немає місця для драм і сцен.

Наодинці зі світом, у світі єдина,
Наче крапля роси на травини стеблі,
Я крокую поспішно, мов стрілка хвилинна,
Я крокую роззута по свіжій стерні.

Я спливаю до низу, в землі розчиняюсь,
Набираюся сил і лечу у блакить,
У безмежному небі на мить зупиняюсь,
І дощем проливаюсь, бо серце болить.

Не така як усі, я у світі єдина,
Сильна зовні, всередині дуже слабка,
Сліз людських невимовна солона краплина
Душить волю…
Єдина…
Така? Не така?...

(Катерина Лук'яненко)

14.11.2012р.

Здригнулася у Каневі земля:
Кобзар прокинувся, і вже йому не спиться...
Під берегами сивого Дніпра
Він на коліна впав до Бога помолитись:

"Моїм думкам Ти спокою не дав!
О, Боже, Ти за що мене караєш?
Невже Ти хочеш, щоб я людям нагадав?
Невже на це мене Ти знов спіткаєш?
Щоб ті слова, що билися колись
У грудях, знов з'явилися на волю,
Щоб сила у думках і волі міць
Плекали щедро українську долю...

Молюся, бо вся правда у Тобі,
І сила вся, і воля - все єдино!
Іду на Київ. Там моя душа.
Я завжди був Вкраїні вірним сином."

Промовив, і затихло навкруги,
Так стало тихо, наче все поснуло.

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Цю землю мир і щастя оминули?

Я бачу, що розруха тут і там:
Села немає, всі хліви розбиті,
Ліси в смітті, а на полях бур'ян,
Будівлі... та дахами не покриті...
Всі люди злі, обурені життям.
Надія є, та справдження немає.
Іду на Київ, може краще там,
Бо душу ця картина розриває..."

Прийшов. Стоїть. Весь Київ у вогні...

"Спинися, Боже! Лихо мені, лихо...
Невже привів мене сюди у час війни?
За що моїм очам така от втіха?"

"Прокиньтесь, люди! Ви ж усі одне!..
Навіщо постріл серце розриває?!
Ви - українці всі! І це святе!
І в єдності лиш сила розквітає!
Спиніться, люди! Разом до мети!
Нехай "пани" вимолюють прощення!
За грати! На тортури! Навесні
Нехай не буде їм благословення!

Ви винні всі, хто дав чіткий наказ!
І ті, хто промовчали! Всі ви - вбивці!
Не змити кров... не висушити сліз...
Брудна вода тече у цій криниці...

Небесна сотня вартою стоїть!
Повірте, вони тут ось біля мене!
Вони були, щоб правду відродить,
Вони були, та вже їх не повернеш...

І вам, прийдешнім, буде хай закон:
"Людина - то найвища в світі цінність!"
І люди ці, яких лилася кров,
Вони для вас дали таку можливість.

Тепер при владі! Здійснюйте думки
Свого народу, і йому во благо!
Ви - виконавці, не керівники!
Бо ми - народ, який не знає страху!"

"Скажи ж, мій Боже, за які гріхи
Моє Ти серце знову розтривожив?
Пройшли роки, минулися віки...
А спокою нема... За що, мій Боже?"

"Ти - син країни! Ті - її душа!
Слова твої - то влучний в серце постріл!
Вони почують! Подивись! Весна
Уже новий лаштує в світі простір!.."

(Катерина Лук'яненко)

27.02.2014р.

Все, скінчилися майдани,
Сонце світить і бринить весна,
Наш народ порвав свої кайдани,
А герої відійшли до сна.

Ти ідеш по серцю України,
Київ квітне,прапори висять,
Вже немає чорної руїни,
Церкви білі, дзвони там дзвенять.

Та чи бачиш ти тепер юначе,
Тіні тих, хто тут за тебе зліг,
Вони тут, вартують нас, неначе
Ще бояться тупоту військових ніг.

Нас вартує сотня білих птахів,
Що злетіли в небо з барикад,
Надивилися вони всіляких жахів,
Вже помер страшний народний кат.

Не хвилюйтесь сотня, спочивайте,
Ви своє відстояли за нас,
Ви про ночі штурмів забувайте,
Бо тепер настав наш час...

Церкви білі, сонце світить,
В Києві живе весна
Сотня нас вартує-як вдивитись,
Стоня Та, що відійшла до сна.

06.03.2014

What all we need from you, George Bush,
Now making for the Russian beach
Is just a push, a vigorous push!
But not the Chicken Kiev speech.

2014

Я бачив маску «праведного» гніву.
Вона кричала яро: - Розіпни!
Під лють юрби, немов на гільйотину,
вели когось уже у наші дні.

Людину не міняють часоплини.
Як і тоді, багато літ назад,
на крові слова плинуть домовини,
а осторонь стоїть «святий» Пілат.

Це сон душі чи бісова утіха
штовхає ум на «Розіпни! Убий!» –
іще одна смертельна чорна віха,
іще один зомбований живий…

06/03/2014

Душа людська, немов маля,
Відлучене від мами,
У небо дивиться здаля
Псалмами - молитвами.

І нахиляється воно,
Як неня до дитяти.
Блаженний той, кому данó
У вись його пірнати.

06.03.14

...Пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том,
велику, превелику радість пришлете з ним
вашому удячному і безталанному землякові
З листа Тараса Шевченка до М.М.Лазаревського
від 20 грудня 1847 р., Орська кріпость

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».
Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Дим у повітрі, біль у серцях,
Сонце сховалось подалі,
Долю будуєм на власних взірцях
На славі козацькій й моралі.

Стаху немає, він вмер ще тоді,
Як перший раз штурмували,
Волю хотіли втопити в воді,
Наші герої не дали.

Знову світанок, десь сонце бринить,
Та не над нашой тугою,
В нашому світі світанок димить,
І скоро знов братись за зброю.

Є барикади, та друзів нема,
Смерть їх забрала з собою,
Стяг наш піднявся, заграла сурма,
Кинулись й мертві до бою,

Кинулись всі, як один, до кінця,
За волю і славу до смерті,
Сотня із них зараз коло Творця
Читає молитви відверті.

Свічка не згасне, Герою, ти жить, в наших серцях будеш вічно,
Пам*ять про тебе ніколи не вмре,
Може й звучить прозаїчно...

06.03.2014

В України є гетьмани,
В неї є поводирі,
Хто в людей заслужить шани,
Зменшить наші тягарі.

Зло хто знищить і ненависть,
І корупцію й брехню,
І жорстокість і лукавість,
Спалахнуть не дасть вогню

Братовбивства і прокльонів
Що ведуть в провалля тьми.
І напише нам закони,
Які схваляться людьми.

Згуртувати всіх зуміє -
Схід і Захід заодно.
Хто від слави не сп`яніє,
Як буде в руках кермо.

Щоб з Донецька і до Львова,
По містах і селах всіх,
Пісня линула чудова,
І дитячий чувся сміх.

Рідна мати, Україно,
Від морів і до Карпат
Вільна будеш неодмінно
І прославлена стократ!

05/03/2014

У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі...

У холодній північній столиці,
спопеливши себе у вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

Із архіву

Пролягла через весь континет нерозривна стежина,
То буяє козацька Євразія цвітом весни,
Від Карпат до Камчатки розкинулася Україна,
Півпланети, ген-ген, по-вкраїнськи уже гомонить.

Не забули, Тарасе, нащадки твого заповіту -
Відродилась духовна колиска на теренах зла.
Україна, мов сонце, засяявши ясно в зеніті,
Непомітно для світу, висот небувалих сягла.

Ген, від Тихого вже океану до Чорного моря,
Ллється "Слава Вкраїні!" і "Слава Героям!" із уст.
Українською скоро планета уся заговорить,
Над всіма височітиме гордо Шевченковий бюст.

Україна - надійний оплот для майбутніх нащадків.
"Ще не вмерла" співає Земля, шлях простелить Сварог.
Від карпатської, ген, полонини - до сопок Камчатки
Мріє супердержава в яснім ореолі зірок.

а весна цьогоріч – майданна
крізь пов’язки і крізь дими
пролетить зголодніло канею
перебита у землю кане і
підведемся із неї ми

цьогоріч не розквітне ніжною
через пам’ять і тінь війни
крик її пробіжиться хижами
закіптюжені дні-підсніжники
повкидає в короткі сни

Сил нема. Надії розіп’яті.
Рідша дим. Багаття догора…
Де усі? Останній штурм о п’ятій…
Молимось. Прощатися пора.

На усе Господня воля й ласка –
Під кінець не дай упасти в страх!
Вже ідуть – з щитами і у касках,
Як один – із бітами в руках…

Бій останній прúймем за багаттям –
Снайпер ціль вишукує живу…
“Вибачайте – запізнились, браття,
Ми готові на передову!”

І уже немов нема загрози –
Боже, перемогу нам зішли!
Не встидались – витирали сльози,
Обнялися – і вони пішли…

Ще не знали – в заметіль криваву,
Проти “беркутні”, наруги-зла.
Львівська сотня вирішила справу,
Але за годину полягла…

За свободу, нас усіх заради,
Що на Україні воскреса!
Нам здалось – пішли на барикади,
А вони – у вічність, в небеса…

Потім сум і розпач серце виїв –
Де той снайпер, що по них стріляв?
Де ДАІ, що не пускала в Київ?
Де той кат, котрий команду дав?

Бог воздасть. Правí і винуваті –
Суд Страшний відбудеться без сурм,
Бо вони, щоранку тут, о п’ятій,
Відбивають той останній штурм…


05.03.2014

Чорна туга нависла над нашою країною,
Ми востаннє називаємо її Батьківщиною,
Будуть називати Родіной,Отчізной,
А ми поховаємо її тихой тризной.
Може хтось заплаче, а хтось заридає,
І востаннє нам гімн наш рідний заграє,
Прапор синьо-жовтий з флагштоку спустять,
Росіяни нас люб*язно до псарні запустять.
А народ таки скаже-шкода що померла,
Чому не повстали, за неї не вмерли,
Чом же ми не схаменулись, не взялись за зброю,
І не напоїли рідну землю ворожою кров*ю.
Ми мали державу-свою Україну,
Та зреклися від неї у тяжку хвилину,
Побачивши скруту ми лише тікали,
А щасливую долю, ні не будували.
Хай прокинеться свідомість усих українців,
І ми вистоїмо проти брехливих чужинців,
Візьмем владу в Україні у власнії руки
І припинимо чорні, народнії муки.


25.03.2013

У Львові не вулиці -
транспортні вудиці:
хто що забудеться -
гав не лови!
Але...
голови
в громадському транспорті
все ж не губи.

В громадському транспорті
візою в паспорті
"взгляд необласканый"
не зустрічай.
То й що,
що трамвай?
Звернулась львів'яночка*
(а не бабай):

- Мужчина, у Вас упало сало.

-!!! Украине слава...


5.03.2014

Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, да не для друку!
Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька,
ждучи від сина якого б ні було добра.
Він же тепер первий чоловік: Якби не він, то й дихнуть нам не дали б.
А воля кріпаків – то ж його діло.
Найближчі тепер до його люде по душі – ми, писателі, а не пузатії чини.
Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його.
Так не тільки друкувати сю вещ рано, да позволь мені, брате,
не посилать і Щепкіну, бо він з нею носитиметься,
і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю.
З листа П.Куліша до Т.Шевченка від 20 січня 1858 р.

Це ж треба так:
Просив його лише переписати й прочитать,
Аби побачив, що не сиджу тут склавши руки,
Отримав же в одвіт, про що і словом не обмовивсь.
До друку справді ще далеченько,
Та не в тім причина.
Перелякавсь, видно, Панько,
Бо насправді у доброго царя повірив.
Схаменися, друже, та розгляньсь довкола.
Чи спроможен той, хто з пелюшок тільки те й чув,
Що він обранець бога, а насправді виповз
З триклятого лігва батька свого - ката Миколи,
Полюбить нас більше, аніж тих,
Хто припадає до царського корита,
Що йме нам віри.. Дає привільно дихать.
І йме, й дає лиш тим, хто чобіт його лиже.
Якщо доля Сенеки для тебе не урок,
То згадай тих праведних, загнаних в сибірські нори.
А чи ж не доказ, що обіцянка царя - дурман,
Твоя пересторога: «Неофіти» можуть перепинить мені
Вистражданий десятиліттям шлях у столицю?
Ось вона справжня ціна удаваної царської любові.
Кажеш, що воля кріпаків – то його діло.
Наївний ти, як бачу, друже.
Таж вийде так, як із братами моїми:
Без землі відпустять кріпаків.
Не набагато краща буде воля од неволі.
Здогадуюсь, що хочеш ти «процідить на решето,
Щоб не осталось шкаралущі абощо».
Знаю, та не спроможен стать я супроти совісті своєї.
Не на те поневірявсь поза Уралом.
Тож прийми те, з чим, як пишеш,
«Розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде»:
«Окують царей неситих
В залізніє пута,
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять.
І осудять неправедних
Судом своїм правим,
І вовіки стане слава,
Преподобним слава»

Перебравши хмільного віскі
в колі рівних собі гульвіс,
ходить сонце непевно-низько
і за мить упаде на ліс.

Візьме вечір кинджал із міді
за примарно-блідий ефес
і розріже прощальним слідом
порцеляну сумних небес.

Поки мрево свого гарему
в позахмар’ї спрядуть зірки,
ярий вітер – холодний клеймор
залоскоче глибінь ріки

і відправить зиму завчасно
на останній нічний експрес,
аби ранком здійснити власний
свіжо-синій весняний рейс.

2014

думки переплетені так тісно,що аж душить
за горлянку бере і не відпускає
і поки ти даєш собі дурні обіцянки,
терміни яких переносяться знов і знов.
інший змінює світ та руйнує стереотипи
він - свіжа кров;
блискавка, що складається з іскорок.
той, на кого усі надії.
той,хто грає хард-рок.
а ти далі сидиш у кріслі,
складаючи плани
на майбутнє.
які одразу приречені.
чому б тобі одного ранку
не прокинутись іншою людиною ?
викинути цю бляшанку
з місивом,склад якого ти ніколи так і не дізнаєшся,
під назвою
алкоголь.
тобі гидко від самого себе, але тобі подобається
ця роль.
кажуть,це модно, красиво, незвично.
а інша людина вже ходить по небу,
та не бачить кінця шляху.
ідей та натхення повно
окрилена вірою в майбутнє вона
не посадить ні одного реп.яху.

***
В найвищому світі, найдальшій глуші
невимірне і многолунне
Шевченкове слово бринить у душі,
найтонші торкаючи струни.

***
Луна звитяг. Доба відлунь.
Крізь марево століть
Шевченко дивиться на юнь.
Замислився... Мовчить...

***
Чужа правда. Чужа воля.
Продається й хата...
А кричали: не моголи!
нас не подолати!

***
Здригнеться гранітний: свавілля заброд,
нащадки, ділами знеславлені...
Якби не та віра у вічний народ,
здається, вже б "вийшов із каменю".

***
Час досконало вивчає параметри
і підбирає фасон по фігурі:
хтось після смерті - безсмертний - у мармурі,
хтось за життя - неживий - у гламурі.

***
Пілон, рулетка, модний тренд,
джек-пот, валюта, крам...
Ларьок. Аптека. Секонд-хенд.
Кобзар. Дорога. Храм.

***
Якби, Кобзарю, ти ожив,
хоча б на пів доби!
...ще підпирають небосхил
Тарасові стовпи.

02.2014

І був Мамай, козак! Таки ж козак!
Не просто – люлька, шабля. лук і стріли.
Для ворогів – невірний і відьмак…
Для побратима – щирий до могили.

І був Григорій (справді Божий син),
втікав от світу думкою про вічне.
Не спокусили ні жінки, ні чин
його учення стисло-іронічне.

І був Тарас, поет. Таки ж поет!
Знесилив долю, присягнувши Слову.
Він білій ночі скрасив силует,
додавши досі стильні чорні брови.

Такі герої.. Воля. Серце. Дух.
Стоять за ними, як світи за Богом.
Сорочка біла, ризи і кожух, -
обнявши пустку, мерзнуть за порогом.

Відважний перший. Другий, ох – нудний!
А третій , люди, що то був за красень!
Всі їх портрети малював сліпий…
Сліпому світ завжди правдиво ясен.

Тепер на стінах – пір’я від папуг!
Герої й справді – птахи екзотичні…
Козацька воля, заводнивши Луг,
куняє в бабі сюрреалістичній.

А Сад Пісень?! Філософ нині – мрець…
Найвища мудрість в тім, аби не гірше.
Знайомий всім до болю папірець
розмінну гривню злотоустом тішить.

Тайнопис Слова генних серцевин
трактують ближні, як ментальне лихо…
Мене щоразу р о з п і к а є син:
«Мамай з болота теж уперто дихав».




Юлія Курташ – Карп
1996р

Я дала синові ймена –
Святослав –Тарас.
Щоб князем Духу він зростав у люди.
Щоб Україна була з ним усюди.
І роду не згубився щедрий пласт.

Про все здалось,
заздалегідь подбала :
купіль в любистку, ласка в молитвах.
І Дерево будило в бруньці прах.
Новим пагінням в небо піднімало.

Я дала синові ймена…
Проте, можливо,
так мало бути не з моєї волі.
Ми в цьому дійстві лиш читаєм ролі.
Героїка ж – Творця прерогатива…

Думки ятрять тепер,
мов з автоклава:
чи не заважко хрест такий нести,
шукаючи Тарасові стовпи
в сорочечці малого Святослава.

І як же син мій
з янголом Поета –
чи Бог його любитиме за це?
У нього кров поганина тече.
І під Горою взята естафета.

Молюсь над ним
тихенько й не квапливо.
До всіх стражденних найрідніших душ.
А на порозі, ще трипільський вуж
добром зімкнувся в коло терпеливе.

Юлія Курташ – Карп
1989р.

Я вбиваю тебе всім зрозумілим словом
А ти не такий — ти прагнеш оригінальності
Я заспівала б тобі без слуху своєю мовою
Та ти зазвичай зовстім на іншій тональності.

А мова моя природня і мова моя ніжна,
Країна та світла, яка нас обох зродила.
Тут, за кордоном, туман, а далі йде роздоріжжя,
А потім - хто знає - далі я не ходила.

Тож не чекай — не треба мене чекати
Я й досі свідомо на місці стою, зволікаю,
Тільки те слово, яке ти повинен знати -
Спробуй, хоч на прощання, скажи: «Кохаю».

28.02.2014 р.

Даруй, о Господи, надію,
коли отак – нізвідкіля –
вдовиний вітер в очі віє
і мовчки сивіє земля,

коли услід лихому вчора
скриплять захекані вози –
сховай життя під омофором
ще не пролитої сльози,

даруй, о Господи, терпіння
на зламі чорної доби,
що біль і смуток поколінню
вплітає в коси і чуби…

Чому в червоно чорний день
В чарівний червень через пень
Чатуй численні чари, чар!

Де в чесний час, чума до нас
Чиргик та й через чагарник
Чатуй численні чари, чар!

Почвара, чортів чоловік
Щебече наче щойно втік

Чи чаю чан,
Чи червень сам?

Чатуй численні чари, пан!

Путин, уйди!
Не стой на пути!
Мы – не твоя губерния.
Мы выберем сами,
Куда нам идти
И кто поведет нас сквозь тернии.

Путин, уйди!
Воды не мути.
Нас не считай холопами.
Мы выберем сами,
С кем нам по пути
И как говорить нам с Европами.

Путин, уйди!
И не разводи
Мосты меж Востоком и Западом.
Народ украинский,
Как прежде, един.
Тебе не разжечь тут зарево!

2014

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Ластівки кружляють над подвір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Золотом іскриться новий день.

Тих мелодій просто не злічити:
Радість і тривога – навздогін!
І вони усі, немовби квіти –
Розповідей ніжний передзвін.

У коловороті м’яти - рути
Не така і сива давнина.
Здалеку вже голос кобзи чути.
Пісню зачина дзвінка струна…

І біжать, шепочуться дворами
Стоголосі вогники-струмки.
На гілках виблискують бруньками
Сонячних мелодій завитки.

Ластівки кружляють над подвір’ям,
Нам несуть на крилах теплий день
Райдуги малюють сизим пір’ям.
Ллються звуки радісних пісень.
2008

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

Перед весною всі такі красиві,
Немов хтось у сріблястім решеті
Злотисті зерна лагідно просіяв
І засіяли зорі золоті.
Перед весною всі такі чарівні,
Немов мене у казку віднесли,
Немов усі – принцеси і царівни,
Всі претендують на престол Весни.

Що буде світом править дев’яносто
Безхмарних днів і зоряних ночей.
Що буде світом править доленосно,
Хто виграє й з відривом конкурс цей.

Перед весною всі – такі ласкаві,
Немов сховала доля пазурі
І пестить нас троянди пелюстками.
Немов мене, як голову журі,
На кастинг цей, в цю казку запросили.
І хоч на трон зійде лише одна,
Перед весною всі – такі красиві,
Бо кожна знає: це вона – Весна!

02.2011

Моя історія давніша снів:
Я бачив ангелів спокон віків –
Я був їм сином, так, я їх слуга,
Допоки річка Зло не в берегах.

Я брав у руки меч – боровся з злом:
Я все долав тоді, як був рабом.
Коли ж на волю світ мене пустив:
Я у молитві каменем застив.

Я побоявся йти, робити вдих.
Я думав, що лишився сам на всіх.
Я позабув, що поруч завжди Бог.
І знову захотів побуть рабом…

… І так було колись й до нині-днів,
Допоки сам одне не зрозумів:
Зі мною ЗАВЖДИ Бог і всі святі:
Самого не залишать у житті.
Львів, 14.11.13

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

К пяти утра?..
Давай без по_пуга_ев.
Вот "на ура"
блокируешь Почаев -
не только Крым.

Ну, с Богом...
С Ним?

04.03.2014

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

Вставай, Вітчизно! Вставай, народе!
Похідна сурмо, гучніше тривогу грай!
Супроти нарваного заброди
ставаймо всі за рідний край!

У двері суне свавільний ворог,
ступа нахабно й зухвало на наш поріг.
Та ми тримаєм сухим наш порох
і шаблю - грізний оберіг!

Виходьмо разом! Формуймо лави!
Робім стрункіш колони, щільніш - ряди!
І під козацьке могутнє "Слава!"
на герць виходьмо як один!

Нас окупанту не настрахати,
хай він - озброєний мало не до зубів!
За рідні землі, за рідні хати,
народе мій, ставай на бій!

Оборонитись від бузувіра
нам допоможе незламний вкраїнський дух!
І сильна воля, і світла віра,
і до свободи спільний рух!

До зброї, браття! Усі - до зброї!
Під синьо-жовтий державний ставаймо стяг!
Ми - мирні люди і ми - герої!
Йдемо ж рішуче до звитяг!

2 березня 2014

І скринька Пандори відкрита...
І ллється сльоза оковита...
Подзьобано стяги і паші.
Засліплені недруги й "наші".

Прийди, миротворче Ісусе.
Земних легіонів боюся.
Ти можеш - по хвилі, бруківці,
Ти знаєш, хто звірі, хто вівці.

Ти дав німоту, крила бджолам.
Палає охайна стодола...
Ін"єкції Волі - підшкірні.
Герої живі, сувенірні...

Прийди, бо жирують лукаві -
Над "Слава...", "убийся" і "аве...".
Не вірю в цяцяночки, вафлі.
Містечка брехнею пропахлі.

Багата господа - нарозтіж.
І топчуть гостинчики гості...
Весна зупинилася.
Тиша.
Країна-астматик ще дише.





2014

Птахи щебечуть -
відспівують душі Героїв.
Якщо упасти -
то тільки душею ввись.
Країно наймиліша,
тебе скупали в крові!
"Не плач, матусю,
за мене весь світ моливсь.
Мені на руки тихо
сів голуб білий-білий -
Так тепло стало...
Свічки горіли скрізь.
Любити Україну
сама ж бо научила.
Ти не печалься, рідна,
твій син героєм зріс.
Серця і скроні підло
нам лоскотали кулі.
Оплакують чимало
синів сьогодні.
Безсмертя накують мені
сиві зозулі.
Ось-ось весна...
А я -
один із Сотні."

Трепет черлених руж
Плесом натхнення тліє.
Вирви мене чимдуж
З болю, що заподіяв

Всім, хто прийняв мене.
Покутою стане слово.
Серце наздожене -
Скільки йому святого

Бачити довелось;
Відати біль і зради.
Серце сумне чогось,
Але дійде до радості.

Вирви мене хутчій
І підведи до святості.
Щастя - у простоті,
Мудрості, мов у *малості.

...

Легіт - меткий хитрун,
Руки твої - то марева.
Як же тебе люблю,
Доле моя осяяна.



*дитинстві


[6 лютого 2014 р.]