На минуту покинь стратосферу,
посмотри - прямо здесь и сейчас
это смертная память за веру
награждает бессмертием нас.

Воскресай и, немного помедля,
обо мне мимолётно съязви -
как легко возвращаться с похмелья
к недопитым истокам любви.

Облаков провожая отары,
как легко, мой языческий бог,
воплощенья твои, аватары
заучил я теперь назубок.

Ибо в каждой из этих овечек
то, что видишь в них именно ты.
Но, в закатные краски расцвечен,
всякий образ лишён чистоты.

И не взять грозового аккорда,
где твоя бы звучала душа -
только наша прощальная кода
всё звенит неизбывно в ушах.

Отрекаясь от помыслов прежних,
я стоял у закрытых дверей,
словно верящий истово грешник,
отлучённый от церкви твоей.

И тогда с высоты расстоянья
ты швырнула, как нищему, мне
золотые слова подаянья,
завещая меня тишине.

Тем верней откровение это
шансы встречи для нас умалит:
переписка без права ответа
так похожа на стоны молитв.

Не пугайся, заслышав мой окрик,
удели мне свою благодать:
не сочти запоздалый апокриф
за попытку тебя оправдать.

Этот ряд вариаций без темы -
ни благая, ни скорбная весть, -
а лишь знак примирения с теми,
кто мы будем, кем были и есть.

Всех, гонимых то страстью, то страхом
вдаль, грядущему дню на убой,
жизнь равняет с незначащим прахом
и с богами равняет любовь.

Понемногу становится проще
не надеяться, жить суетой,
знать, что тело твоё - только мощи
сочинённой когда-то святой.

Это значит: расколота церковь
и новейший придуман завет.
В небе тает, как дым фейерверков,
то, что, верили, - солнечный свет.

Только искры несутся вдогонку.
Но, к другому ступая огню,
фотографию, словно иконку,
я как прежде у сердца храню.

Ціле життя, а цілі - на мить.
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.
Щедра земля? Так! Ще б тут і жить...
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?

Ціле життя, а камінь душі:
пан і бомжі,
"свій" і "чужі" -
все - "на ножі"...
Щедра земля, а як (не кажи)
жди і тужи,
стій і біжи,
"допоможи!"

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?


11.04.2014

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

               Раз вперед і два – уже назад.
               Це дієва місія держави,
               у якої тільки на парад
               є ще бойові військові лави.
Поки кат за душу не візьме,
знову забуваємо причини
і для окупації країни,
і ім’я, і чисте реноме,
і абетку гідності людини.
               Онімілі язики чужі
               оволодіває Слово Боже,
               без якого сиротіє кожен.
Ой, забули явлені мужі,
що капітуляція душі
воїну ніяк не допоможе.
               І за що ці квіти на крові?
Є слова, та Слово – у гонінні...
Діє і диявол у Москві.
Де царя немає в голові,
не чекай взаєморозуміння.
Скільки не годи, не потакай –
це лише розпалює жадобу.
І жалю́ у змія не чекай.
Ну, хіба що, подарує рай
у тісних обіймах і до гробу.
               Оживає рідне, та всує.
               І зайці ефіру і екрану
               знову – українські росіяни.
На круги вертає не своє.
Тимчасова влада ніби є.
Відбирає мову у Майдану.

                              07.04.14

Ми все стояли серед тиші, мов дві тіні,
Схиляли перед зорями чоло.
Хтось мурував між нами білі стіни –
Нас об’єднать ніщо вже не могло.
І ми були відділені від світу,
Від простору і часу, від людей.
Не важили ні темрява, ні світло,
Ні мерехтливі іскорки ідей.
Чужі ідеї канули у вічність,
Не залишили на землі слідів,
Мов світло фар на пересмузі стрічній,
Мов дерево, що вже не дасть плодів.
Отак і ми, своє вже відстояли,
Вже не повториться солодка мить.
Погасли зорі, що для нас сіяли,
А в темряві нас легко розлучить.
12.04.2004

Дощ періщить, але сонце сяє,
Землю зігріваючи усю.
Кожен з нас по-своєму долає
Бідами позначену стезю.

І коли політика дістала,
І коли новини "не в дугу",
Сто разів від зривів захищала
Та, що перед нею я в боргу.

Може й ти шукаєш душу тую
Із міцним проплаканим плечем...
Подзвони! А раптом порятую
Від думок тривожних і нікчем.

11 квітня 2014

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

У мене немає завтра,
Немає учора й сьогодні.
У мене є тут і зараз,
І благословення Господнє.

У мене немає нервів,
Немає судин і м'язів.
Є ноти, смички і струни
І зламаний внутрішній блазень.

У мене немає дому,
В дорозі помру скоморохом.
У мене є тільки спогад.
І мрія. Заплакана трохи.

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Дві смужки на тесті
Неначе команда "пауза".
Є така клавіша, пам'ятаєте, на плеєрах?
Ні слова протесту,
При чому тут старий маузер?
Просто зальот? Катастрофа? Чи посмішка на вустах?

Дві смужки, так просто
А зразу ж, неначе обухом.
А Евклід з Лобачевським сперечалися геть не про них.
Ці дві паралельні,
Намальовані одним порухом,
Все життя перетворюють на гонитву "від сих до сих".

Дві смужки на тесті
Поставлять тебе на паузу.
Надовго, не думай, тепер ти навіки не сам.
Забудь про сієсту,
Колись почитаєш в Брокгаузі,
А поки вивчай, чим годують майбутніх мам.

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

жінка прозора наскрізь жінка з тонкого скла
необережний порух – і розіб’ється
то ж не один поет пісні про таку складав
жінку як сувенір із води Венеції

очі такої жінки вранішні маяки
серце такої жінки – місяць уповні
видно склодув був майстром і неабияким
що у її волосся канув і сам безмовно

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

А час летить, а серце б'ється,
Воно не хоче помирать...
Крізь біль, крізь сльози посміхнеться,
Образ не буде пам’ятать...

Забуде, як колись кохало,
І стане сірим, як усі...
Забуде, як вірші писало,
Чарівній твоїй душі...

Забуде все, а розум буде пам'ятати,
Твій погляд ніжний, та й в цілом тебе...
Спогади, це все що буду мати,
Та буде жаль лише тебе...

10.04.14

твоє доспіле слово так
знайде відлуння серед квітів
я щиро питиму очима
блаженство взяте з заповітів

ти поклялась читати ролі –
зі мною чиста як вода
запахне вітер з моря й солі
а на десерт прийде зоря

зоря пророча м’яко-тепла
немов загублене маля
і дня і місяця і неба
нас своїм світлом обійма

а потім ліс розкаже казку –
заснемо солодко над вечір
природа викаже нам ласку –
впаде сонливість нам на плечі

10.04.14

Чорним по білому, бачиш, ночами по днях
Сни наші пишуться, мов чорно-біле кіно.
Спиться, не спиться? І чуються звуки – то знак:
Після опівночі музика сходить із нот…

Чорними, білими, чуєш, – це клавіш луна!
Хто на них грає мелодії наших пісень?
Час чорно-білої магії… Зараз у нас
Є лише музика, щоб закохатись, і все.

Білим по чорному – днями по наших ночах.
Сни вже здійснились, попереду стільки чудес!
Час прокидатися, поки нас будять, хоча…
Краще проспати і все залиши́ти в ч/б!


2014

у кожнім дні є роздоріжжя
собі не віриш – мчиш назад
здаєшся ще біля підніжжя
від запитань минаєш сад

сад мудрих слів порад і втіхи
натхнення віри почуття
надмірно хочеш добре жити
а чи цінуєш ти життя

де знову зміїні дороги
що рвуть тебе на дві частини
одна стежина має роги
а інша – німб як у дитини

та квест життя – це сліпі очі
не видно ріг і німб потертий
хоч світло – ти посеред ночі
та зір душі наш невичерпний

Що бажаєш тепер? Бачиш, ночі короткі, як спалах.
Ця химерна весна пахне теплим парним молоком.
Вже не буде журби і печалі прозорих вуалей,
Ні сполоханих днів за розчахнутим вітром вікном.

Ти довірся мені. Не існує кордонів і правил.
Тільки затишна мить за фіранками темних кімнат.
Цей жаданий ковток березневої чорної кави.
Що бажаєш, скажи? Вже даремно вертати назад.

Наша ватра горить оберегом привітно-яскраво.
Ці сузір’я вгорі не підвладні містам і морям.
Завтра знову заграє над світом червона заграва.
Завтра знову зійде найпрекрасніша перша зоря.
2.04.2014

Пролетів неприкаяний вітер
Над рожевим світінням садів
І замів абрикосовим цвітом,
Занімілих на мить, горобців.
Запорошив плуги і городи
Різнобарв’ям духмяних цвітінь, –
Мов упала із надр небозводу
Сніговійної віхоли тінь.
Налякала… Збентежила… Звила
Різні думи в моїй голові,
Як здалося – метелики сіли
Заховатись од вітру в траві…
08.04.14

Всім воздасться по вірності. Розплатися за всі кредити. Від останньої пристані відпливе корабель без керма. Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема? Коли жити по компасу – то усе набагато простіше. Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат. Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат. На далекому обрії пропливають роки, як риби. Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів. Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір. Помирати від старості – ти такого собі хотів? Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма. ...Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?

дрімає сивий дим над тихим жаром
у кріслі видно тлінний силует
покинутий стакан з смачним узваром
малює на стіні нічних комет

хвилину-вічність ти був не собою
зникав твій потяг самовідчуття
лунала скрипка і з цією грою
у соннім серці лілія цвіла

а вже за долю чи недолю часу
відкриєш очі - знову тихий жар
затихне скрипка але не відразу
над думкою розвіється кошмар

солодкий плід пелюстками троянди
заграє барвами веселки і жнива
пітьма віранди - сивої віранди
твій урожай над обрієм знайшла

забуду щастя - і згадаю
незримо йтиму цим мостом
сьогодні спогадом літаю
а завтра змию рани теплим сном

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

***
Замели метiлi i полярнi пурги
Всi шляхи-дороги, що вели назад.
Я несу у серцi, мов дарунок щирий,
Небо України i вишневий сад.
Будуть вони разом мандрувать зi мною
По далеких землях, тундрових краях.
I вiд того буде легшим набагато
Пройдений з дитинства той тернистий шлях.
I коли спiткнуся на важкiй дорозi,
Упаду в заметах в куряву снiгiв,
Батькiвщини небо надi мною буде,
А в очах – вишневих птахiв чути спiв.

***
Замели пургою в тундре злые ветры
Все пути-дороги, что вели назад.
Но несу я в сердце, как подарок щедрый,
Небо Украины и вишнёвый сад.
Будут они вместе странствовать со мною
По краям далёким тундры снеговой,
И казаться будет легче мне намного
Тот, что с детства пройден, путь тернистый мой.
Если оступлюсь я на дороге длинной,
Головой в сугробы упаду я ниц,
Надо мною будет небо Украины,
Сад в глазах вишнёвый, полный пенья птиц.

ДPYЖИHI
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Шо бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь – мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку – до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою пороч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя... а решту все принiс...
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду...
1950 р.

ЖEHE
Когда домой вернуться мне случалось,
Едва завидев горизонт родной,
Нетерпеливость, победив усталость,
Мне сокращала долгий путь домой.
Я рвался рассказать, спеша весьма,
Что видел, чем меня встречали дали,
Сердясь, коль кто-то, чаще – ты сама
Речь прерывала – отдохни вначале,
Вниманием таким лишь отнимая
Миг, когда мыслью переполнен до краёв,
Америк ей, отнюдь, не открывая,
Но, ей горя, пожар тушил потоком слов.
И вот теперь случилось, как когда-то,
Домой, хоть дома нет, торить тропу нежданно, Нетерпеливостью превозмогая даты,
Продравшись мыслями сквозь заросли обмана.
Сесть вместе время выдалось с тобой нам
И с прежним пламенем ответить на вопрос,
Всё рассказать с улыбкою спокойно,
Как жизнь я погубил... а прочее принёс...
Я верю: пред тобой, как в миги прежних встреч,
О прошлом расстелю, как саван, рассужденья.
И рассержусь, если прервёшь ты речь
Словами жалости, сочувствий, возмущенья
Иль осужденья...
1950 г.

ПРИВІТ, МІЙ ДРУЖЕ, ЛЬВІВ
(слова та музика Павло Браницький)

Привіт
Мій друже, старий Львів
Я знову повернувся.
Під дзвони
Та церковних спів
Я в храмі помолюся.
Під спів
Дівочих голосів
Алеями пройдуся.
Неначе
В чарах твоїх снів
Я в часі зупинюся.


приспів
Тільки ти і я
Тільки я і ти
Зможемо любов цю зберегти
У кав`ярні грає скрипка
Їй підспівує сопілка
І кружляє листя у танку.
Гомонить не спить криївка
В небі сяє ясна зірка
Милий Львів.
Я так тебе люблю.

У музиці
Твоїх дощів
Душею залишуся
В потоці
Пісень і віршів
Коханню я навчуся.
В кав`ярні
В кавових майстрів
Гостинно пригощуся.
Мій Львів
Мій старий друже Львів
Я без тебе журюся.

16.03.2014

Ми ховали відчай у долоні
І лили цілунки, мов отрути.
Цокотіли кулі купідонів,
Тільки ми їх відмовлялись чути.

В гарячковім прагненні фіналу
Ми шукали приводи й пригоди.
Суперего зрадницьки мовчало,
Перевівши сновидіння в коди.

І чомусь, практично непомітно,
В нас тремтіли голоси і пальці,
Коли зранку сірі зорі квітня
Вимирали, мов неандертальці.

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Час залишив мене наодинці з собою,
Вічність чорну сутану зняла із плеча.
Не віддам свою впевненість тихо й без бою,
Бо я з нею заможніша від багача.
Самовіддано диха у спину самотність,
Наздогнати мене їй уже не дано.
Моя впертість, мій страх і моя безтурботність
Не проклюнуться, як перемерзле зерно.
2006

Гей, музики, зустрічайте
Солов'їні голоси!
Перехожих заквітчайте
Переливами краси!
Гей, музики, зустрічайте…

І кружляють хай над полем
Сиві горлиці-пісні!
І бринять народним болем
Струни – промені ясні
І кружляють хай над полем…

Все шепочуть верболози…
Про далекий дим ночей
І блищать гарячі сльози
В глибині сумних очей
Все шепочуть верболози…

Ніч вкриває сірі вежі
Місяць губиться в траві
Видно здалеку пожежі
Все чатують вартові
Ніч вкриває сірі вежі

Котить річка сині води
Як минулої пори
Нам про славні ті походи
Прошепоче дуб старий
Котить річка сині води

Об каміння хвиля б’ється
Наче птах на самоті
Над невільниками в’ється
Триголовий змій-батіг
Об каміння хвиля б’ється

Хай розправить чайка крила
В недосяжній далині
Щезнуть з обрію вітрила
У ранковому вогні
Хай розправить чайка крила
2009

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Зкутала паморозь літнії трави,
Воднеє плесо мрійливо мовчить.
Більше не плачеш, чарівна кохана,
Серце твоє вже давно не болить.

Думи твої оповиті дурманом,
Яснії зорі п'ють воду криниць.
Ти вже забула, чарівна кохана,
Що то за мука - чекати й любить.

Вітер у полі цілує калину,
Мріють під сонцем зелені лани.
Я пам'ятаю кохану єдину.
Тільки про мене не думаєш ти...

8.04.2014

Торкнуся вустами, із присмаком вишні,
І в літо поринеш зі мною в торішнє.
А хочеш, я ніжно проведу язиком,
Вогнем обпалю із суниці смаком?
Тоді запалає враз серце твоє,
І все, що захочеш стане своє.
А хочеш ізранку гарячою кавою
зап'єш ти дарунки-цілунки мої?
В мої ж почуття додаси трохи крему,-
Рецепт цей чудовий для нас лиш двоїх.
А хочеш змішаю я ласку й тепло,
Й дам запити увечері теплим молоком?
А далі вночі, під літнім дощем,
На тебе чекає малиновий фреш -
Віддам я себе, ну а ти забереш...

Прокидаєшся серед ночі - нежить,
Колотає серце, голова болить?
То перший передвісник,
- Вагітна віршем - ось вона ця мить!

Ще тиждень до цього, соню,
Ти спокійно спати уночі не мала змоги,-
То почуття та пристрасть,
Тримали в ніжних потисках, в долонях.

Ізранку щастя через край,
А потім плачеш ти солоними сльозами.
У цю хвилину, все навколо рай,
А вже в наступну - наче колить хтось шипами.

Хапаєш повітря ротом,
У голові метелики кружляють?
Вітаю! Ти вагітна віршем,-
То так себе капризи проявляють.

Не знаєш ти куди себе подіти,
Думки рояться, плутаються в голові?
Є привід радіти та далі жити,-
Бо через рік народиш збірку - йому й тобі.

небом кінь зеленоокий –
яблуневий цвіт
облітає сон звисока
рожевіє у півбока
в сонячнім литві

на вологому лозинні
розсипом горять
горобині ночі сині
мріє в лузі колосина
хлопця-косаря

Не надішлю Вам поштою листа
і не повірю дивному коханню.
Не буде мрії про близькі вуста
і посмішку іще одну останню.

Писатиму для Вас нові вірші,
у згадках зберігатиму той погляд,
блакить очей і широчінь душі,
котра тихенько щось шепоче поряд.

(17.03.2014 р.)

Оксамитова вічність
Крізь сріблястий серпанок
Продирається рвучко,
Боячись обіцянок.

Продираються тексти
Крізь стерильність паперу.
Рвуться ніжно і палко
Геть від бруду гетери.

Рветься глибоко в космос
Сонця куля вогниста.
Рветься в тебе на шиї
Із коралів намисто.

Рвуться сльози із горла,
Наче діти до мами.
А мовчання ридає
Над німими богами.

Все в неспокої, в русі,
Все навкруг динамічне.
Лише я проміняла
Суєту на ліричність.
01.2006

З небом нині, мамо.
В небі нині, мамо,
дерев’яна церква,
де душа прозора.
Купол наді мною
болю кругозламом
і святі обабіч
розігнали морок.

Одежини слОва
ловлять не пилюку,
а обрубки буднів
на вогні священнім,
і старенький парох,
що легкий на руку
і важкий на серце, -
світло сокровенне.

Вимолю у світлі
в Бога завіконня
й за гріхом – очима,
за прощенням – серцем.
Обійняли Божа і моя – жертовні

матері, з котрими,
жду небесних терцій.

2014р.

Гей радістю засяють очі,
І усміх ляже на уста,
Усі тепер добра охочі,
Зима сьогодні вже не та.

Весну ми привітаймо щиро,
Її побачили в очах,
Як сніжно-білий голуб миру
Розвіяв хмару сонця птах.

Сьогодні свято настає нам,
І засихає сліз потік,
Бажання здійснюються снами,
То ж хай дзвенить веселий сміх.

Далеч яка –
Світла й легка,
З круч відкривається зору.
За небосхил
Можна без крил
Звідси злетіти над морем.
Перемогти
Ляк висоти
Маю щасливе уміння
Там, де спинив
Мій біг мотив
Пісні привітно-незмінний.
Вишгород мій,
Сяйвом надій
Душу навік розтривожив.
Зачарував
Клопотом справ
Руки невтомні і розум.
Місто моє
Сил додає
Чулому серцю в старанні
Уберегти
Від німоти
Давньої пісні звучання.
Предків привіт
Плине у світ
Дзвонами храмів над містом, –
Радість жива
Повнить слова
Шани глибокої змістом.
07.04.14


* * *

Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

Яка весна! Давай, як школярі
хоч подумки гайнемо по медунку,
де уві сні, у сяєві зорі
усе, що не було о тій порі,
нагадує солодкі поцілунки.

Були ми і зелені, й молоді.
Зозуля не уро́чила тривоги.
І як було нам весело тоді
у ручаї помити босі ноги.

А нині ми у ямі самоти
по азимуту вирію на небо,
і як циганським сонцем не крути,
але живому доживати треба.

Минає героїчне і сумне.
Пора ступати у ту саму воду.
І як не є, нікого не мине
оказія за течією броду.

У черзі на люстрацію душі
я мріяв дочекатися твоєї.
Ми до Майдану не були чужі,
і знати, що між нами на межі,
достатньо буде миті однієї.

І що? У тебе інший є кумир,
який у мене - Путька і не більше.
Була любов. Тепер – холодний мир,
який мені від пекла гарячіший.

Ну як забути можна рідний край,
де поміж нами не стояв Бандера?
А нині що? Люциферова ера?

Мені у пекло, а тобі – у рай.
І не чекай мене, і не питай,
чому у мене буде інша черга.

                              06.04.14

Яскравий весняний ранок встає,
І ти прокидаєшся – Сонце моє!
Голублю тебе, пригортаю до себе,
І знов розумію – не можу без тебе!

2012 р.

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Весною і не пахне цього року.
Ні ручаїв, ні проливних дощів.
Немає що чекати від оброку.
Ущемлені у візіях пророки
не обіцяють добрих врожаїв.
               І чухають потилиці селяни –
               заручники суспільної мети,
               не відаючи, у якого пана
               просити ради і куди іти.
У городян села кипить робота.
Пора гаряча – і огонь, і дим.
У селянина є одна турбота –
він у держави, як завжди, один.
               Останнє обнадійливе корито
               і головна опора – мій народ.
               Годує бидло вічний патріот.
               А із бігборду либиться несита
               мордяка одіозного бандита,
               що й досі іменується – оплот.
Нема на що опертися державі.
І владі не лежиться на боку.
Не гріє затяжне, – merci beaucoup.
               Немає ладу. Є бандитські лави.
               З одного боку зирить двоєглавий,
               а з іншого Europe на чеку.

                              05.04.14

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Чогось жадав (за що й боровся):
писав я вірші (і не зовсім)...
Як ідіот, очам не радий,
я зазіхнув. Навчився зради.

Упав з небес, на лікоть звівся...
А наче з Голіафом бився.
Душі нема: порожня скринька.
На балалайці серце бринька.

Одна... скорбота. І сумління.
Молитво Божа і Терпіння!
Благословіть на покаяння...
У Благовіщення. Й мовчання.

7.04.2014

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.
--------------------------------
Сюжет запозичено з:»Українські прислів’я і приказки». Харків, «ФОЛIО», 2006, стор.226.

Как раз в канун Рождества, вне заповедей Христа,
рукой экс-коммуниста народ распят без креста.

Какие могут слова прикрыть такие дела?
Сожженный город дотла навек запомнит Земля.

Во имя нашего дня так долго она жила,
собой кормила землян, любой цветок берегла.

Живое чудо создав, слова вложила в уста,
чтоб, разумом воссияв, мудрел светлейший до ста.

Зачем же вы, "чудеса", вздымаете в небеса
дома, больницы, леса и детские голоса?

Бесспорно, ум помутнел, коль нет подостойней дел.
Зачем вам тот беспредел? В нем горы кровавых тел,

сегодня во всех домах живет материнский страх,
планета летит в слезах на ваших похоронах.

Клянусь: покуда жива, я буду искать слова,
чтоб даже слова “война” не знала моя Земля!

18 декабря 1994

весняна вода світліша за спілу ніч
коли переброджують зорі на молоці
зганяючи тахлий сніг як мару з облич
аби прозрівали затуркані та сліпці

весняна вода зимніша за добру сталь
і леза її пробивають непевні сни
у них ступає щокатий дзвінкий коваль
і дужчає запах землі та смоли сосни

весняна вода ще легша ніж подих мли
що має розтанути з півнями і стрімка
як випущений на волю струмковий плин
якого ніхто на зимівлі не відмикав

весняна вода колише під серцем день
росою світає роздмухує небеса
щойно в керницю дукат золотий впаде
посипляться руна з її світляних бесаг

Мені болить – та хто теє побичить?!
Вони глухі й німі, їх серце спить.
Вони не хочуть думати, а значить
Вони раби, і це мені болить.
Мені болить, що сиротіють діти,
А матері над трунами синів
Схилившись, плачуть і несуть їм квіти –
Залитий кров’ю Київ онімів.
Мені болить, що хтось цьому радіє,
Наших героїв терористами зове.
Невже ж вони того не розуміють?
Ми смертю платим за життя нове.
Бійці лежать рядочком, всі накриті…
А снайпер де, що їх посмів убить?
Чому він святим громом не побитий?
Чому живий? Спустошена. Болить.
Мені болить, що Київ у лампадах,
Живими квітами устелена земля.
Та Воля й Правда – ось наша розрада.
«Героям слава!», – чуємо здаля.
Усі вже знають, що герої не вмирають,
Вони вертаються до нас в нових тілах.
Вони нас ненадовго покидають,
Залишивши любов, забравши страх.
22.02.2014